«На Місяці»

Я вже й рота роззявив та відсунув завіску (вони всі були спущені на ніч, щоб місячне сяйво не заважало спати), щоб побалакати з сусідою, але відразу ж одскочив. Який жах: небо було чорніше за сажу.

— Де ж місто? Де люди?

Це якась дика, неуявна, яскраво освітлена сонцем місцевість.

Може ми й справді перенеслись на якусь пустинну планету?

Все це я тільки подумав, — вимовити ж нічого не міг. І тільки нескладно мугикав.

Приятель кинувся був до мене, гадаючи, що мені млосно, але я йому показав на вікно; він сунувся туди й теж занімів.

Ми не зомліли тільки тому, що мала вага заважала зайвому припливові крови до серця.

Ми оглянулися.

Вікна були завішені, як раніше: того, що нас вражало, не було перед очима, а звичайний вигляд кімнати й усіх речей у ній, добре знайомих нам, ще більше заспокоїв нас.

Притулившись один до одного, ми ще трохи боязко підняли спочатку тільки краєчок завіси, потім підняли їх усі і, нарешті, зважились вийти з дому подивитись на траурне небо та околиці.

Хоч ми тільки й думали, що про прогулянку, проте ми ще дещо помічали. Наприклад, коли ми проходили через просторі й високі кімнати, то мусили дуже обережно орудувати своїми грубими м’язами, — інакше підошва даремно сковзалась по підлозі; проте, це не загрожувало падінням, як це було б на мокрому снігу, або на склизькому льоду, — а тіло чимало підскакувало. Коли ми хотіли відразу поставити себе в горизонтальному напрямі, то треба було спочатку помітно нахилятись уперед, як коні нахиляються, коли їх примушують зрушити віз із надсильною вагою, та це тільки здавалось так, — а справді всі наші рухи були надзвичайно легкі… Сходити східцями з приступки на приступку, — як це нудно! Ходити кроками, — як це помалу! Незабаром ми облишили ці церемонії, придатні на землі, а тут лише смішні. Рухатись навчились скоком; сходити й підійматися — через десять і більше східців, як найодчайдушніші школярі; а часом скакали з усіх сходів, або з вікна. Одне слово, обставини примусили нас перетворитися на якихось стрибунів, як от коники або жаби.

Отож побігавши по кімнатах, ми виплигнули на двір і побігли вскочки до найближчої гори.

Сонце сліпило очі й здавалось синюватим. Закривши руками очі від сонця й од відсвіту сонячного проміння, що ним світилася навколишня місцевість, можна було бачити зорі й планети, також здебільшого синюваті. Вони не миготіли; це робило їх схожими до цвяшків із срібними голівками, вбитих у чорне небо.