— Молодець, Малгосю, — похвалив її садівник.
Вона лагідно загелготіла.
— Що це таке? Невже ви тримаєте на прив’язі, замість пса, гуску? — питаю садівника.
— Авжеж, — відповідає. — Ця гуска надійніша від собаки. Нікого й на крок не підпустить до куреня. А як хтось з’явиться в садку, вона так засурмить, що за кілометр чути. Мені ніхто так саду не допильнує!
— Оце-то гуска! — здивовано вигукнув я.
— Хіба ви не знаєте, що гуска — це найкращий сторожовий пес? — усміхнувся садівник.
Я таки цього не знав. Знав лише, що давно, дуже давно, десь тисячу років тому, гуси врятували Рим. Своїм гелготанням вони розбудили вартових, що поснули на міських вежах, і через це галлам (був колись такий люд) не вдалося вночі захопити Рим.
Але не думав я і не гадав, що на власні очі побачу гуску, яка стереже сад! Їм якесь яблуко чи грушу, поглядаю на гуску і гомоню з садівником. Довідуюсь, що він купив Малгосю малесеньким гусятком.
— Всю зиму й початок весни вона просиділа у мене в хаті. А влітку я купив оцей садок і поставив її тут сторожем!
— А хто її назвав Малгосею?
— Шкільна вчителька. Певне, жартома, а це ім’я так до неї й пристало… Малгосю! — гукнув він.
— Га, га, га! — весело озвалася гуска.
— А що ви зробите з гускою восени, коли треба буде їхати звідси? — питаю садівника.
Він здивувався.
— Як то що? З’їм, та й годі.
Що б ви зробили на моєму місці, почувши таке? Певне, те саме, що й я. Я врятував Малгосю від смерті. Поторгувався й купив її у садівника.
Проте не так легко врятувати гуску від смерті, як то здається на перший погляд. Та ще й коли додому вам кілька добрих кілометрів. Нести її? Що ж, це можна. Але треба або міцно зв’язати гусці крила, — а цього я робити не хотів, — або бути готовим до тривалої боротьби, гонитви. Вести її? Я, правда, взяв у садівника шворку, якою Малгосю було припнуто, але спробуйте-но умовити гуску піти на прогулянку, коли вона й гадки про те не має і не хоче йти із саду?
Перші півгодини були жахливі. Малгося видиралася що мала сили, тяглася до мого носа, скубла мене за вуха.
А що вже кричала!
Махала крильми так, що мені здавалося, ніби ми от-от злетимо до неба й полинемо над полем. Кілька разів виривалась у мене з рук. А бігала вона непогано. На своїх «собачих» харчах Малгося не дуже розтовстіла й гасала легко й невтомно.
Комментарии к книге «Рексьо і Пуцек», Ян Грабовский
Всего 0 комментариев