«Рексьо і Пуцек»

Мене вражала ця дівчинка. Колись вона швидше за самого Тупі здогадалась, що йому дошкуляє кліщ, а тепер серцем відчула, як треба допомогти ластівці. А допомагати їй було нелегко! Ластівка була дика, недовірлива. І боялася всіх, крім Ісі.

Коли пташка видужала і не потребувала вже лікування, ми переселили її з клітки до пральні. Там їй було вільніше й тепліше. Ластівка цілими днями сиділа на вікні. Вона була млява і смутна. Жвавішала тільки тоді, коли на подвір’ї з’являлася Іся.

Ластівка не стріпувала на радощах крильми, як роблять інші птахи, а тільки швидко, нетерпляче крутила голівкою і пронизливо щебетала. Іся називала свою ластівку Манюсею. Вона запевняла нас, що пташка чудово знає своє ім’я. І ми їй вірили. Та признаюся вам, що часом я гукав до хрипоти: «Манюсю! Манюсю!» — а Манюся хоч би глянула в мій бік.

Не можу сказати, що ластівка була товариська і легко звикала до людей. Але Іся думала інакше. Дівчинка могла годинами розповідати про те, яка її Манюся кмітлива, як добре все розуміє і яка вона рада, що має де перезимувати й дочекатися весни.

Тим часом минула зима. Ранньою весною почала Іся виносити свою Манюсю надвір. Пташина й на сонечку була млява і смутна. Правда, інколи вона пробувала злетіти — то на паркан, то на ганок. Але робила це якось неохоче, незграбно, без тієї дивовижної легкості, з якою літають ластівки. Та найбільше вона любила сидіти в Ісі на плечі і щебетати їй на вухо про свої ластів’ячі справи. Іся дуже непокоїлась.

— Що ж його робити, дядечку? — бідкалася вона. — Невже в неї не зрослося крильце?

— А хіба ти не хочеш, щоб Манюся зосталась у тебе назавжди? — спитав якось я Ісю, коли дівчинка вирішила навчити ластівку літати, випускаючи її з віконця на даху.

Іся жахнулась:

— Я хочу, щоб Манюся була зовсім здорова! А як настане справжня весна і ластівки повернуться з вирію, хай моя Манюся теж має гніздечко. І матиме діток. А то що ж вона робитиме, як залишиться калікою?

І почалося навчання. Тривало воно недовго. Настав день, коли ластівка злетіла на самісінький вершечок ясеня і просиділа там аж до смерку. А назавтра вранці ми її там уже не побачили!

Бо того дня з’явилися хмари ластівок — і біля дзвіниці старого костьолу, і біля ратушної вежі. Цілими роями вони кружляли над містом. А незабаром у кожній ніші, в заглибинах стін та мурів закипіла робота — будувалися гнізда.