«Рексьо і Пуцек»

Рексьові теж було невесело.

Соромно розповідати про це, та коли споночіло, в копиці сіна розлягався такий голосний, відчайдушний плач, що чути було аж у садку.

— Хто це там скавчить? — питаю я Катажину. — А Рексьо й Пуцек удома?

— Оце недавно бачила їх у садку. Та хіба хто знає, де вони тепер?

«Ну, — думаю собі, — то ніхто інший, як вони! Залізли кудись у сіно й не можуть вибратися».

Дістав я приятелів із копиці. Вигляд у них був розпачливий, морди такі змучені й перелякані, хоч і собі плач з ними.

Я хотів був пробачити їм їхній вчинок, про який мені розповіла Катажина. Вона запевняла, що в одного породистого, хтозна-звідки привезеного качати зламано лапку. Катажина звинувачувала в цьому злочині Пуцека.

— Не буде порядку в домі, поки ви все пробачатимете отим бешкетникам. Або є справедливість, або її немає!

Отже, треба було встановити справедливість.

Я був певен, що коли навіть Пуцек щось і накоїв, то підбив його на це Рексьо. Тому покарав обох однаково: замкнув на цілий день у коморі.

Тільки зіп’явшись на задні лапи, могли вони крізь шпаринку подивитися, що робиться на подвір’ї.

Бачите, який у них сумний і ошелешений вигляд?