Гросбух покинула його ще восени. Не захотiла жити з "егоїстом, який думає лише про себе", їй "набридло дораховуватися тих злощасних копiйок", "терпець увiрвався"... Чи болiсно переживав цю подiю Микола? Мабуть, що так. Але друзi, колеги, навiть сусiди цього не помiтили. Як i завжди, вiн залишався врiвноваженим i тямущим дослiдником. Багато хто радiв з його успiхiв, але були й такi, що тiльки знизували плечима:
- Нiчого особливого. Подумаєш, вiдкриття!..
Поволi, але неухильно Микола просувався вперед. Розшифровку тих прадавнiх письмен можна порiвняти хiба що з видобуванням перлин, хоча слово-перлину дiстати важче - товща тисячолiть приховує свої скарби надiйнiше, нiж океанська вода. Як це не дивно, але Миколу проймало вiдчуття якогось нового, досi не вiдомого простору. До свiдомостi надiйно входив давнiй свiт i з кожним рядком усе ширшав, глибшав. У цьому психологiчному комплексi були i звички, i уявлення та вiрування творця поеми, але все це чомусь трансформувалось у Миколиному сприйняттi у простiр i глибiнь. Може, тому, що за отими значками-символами вiн бачив майдани прадавнього мiста, храми, рiчки, луки, табуни овець, скелi, гори... Як би там не було, а довгi мiсяцi, проведенi у многотруднiй роботi, буквально змигнули для Миколи. Наче нiмi блискавки черкалися неба - отак з'являлися вiдкриття. Чоловiк був тисячу разiв на день щасливий i тисячу разiв нещасний.
Вiдвойовану, в тисячолiть i пiдготовлену до друку поему молодий учений назвав "Легенда про щастя". Ось її текст.
Буту, пастух iз вiвчарнi Лахара,
Полишив своїх кiз i овець, одвернувся од
трави i дерев,
Буту, пастух молодий, пiшов до жерця
Шамшама,
Став на майданi перед Будинком Бога.
- О жрець, багато козенят i ягнят я
пустив на луки,
На луки, дарованi нам всевишнiми, о
жрець!
Подих життя радує мене. Але де щастя?..
Я дивився в очi овець i кiз i питав: де
щастя?..
Я пiдходив до води i питав у риб: де
щастя?..
Я пригортав колоски ячменю i питав: де
щастя?..
Нiхто не вiдповiв
Нi вiвцi, нi кози, нi риби, нi ячмiнь.
А друзi ще й почали смiятися з мене,
I це обпiкає мене, як гарячий вiтер з-пiд
сонця,
Тяжко менi на душi, о жрець!
Ти знаєш прихованi богами таємницi,
Ти мудрий, скажи менi: де щастя?
Довго мовчав жрець Шамшама,
А Буту, пастух iз вiвчарнi Лахара, довго
чекав.
Комментарии к книге «Легенда про щастя (на украинском языке)», Василий Павлович Бережной
Всего 0 комментариев