«На Місяці»

Багато ще минуло годин. Хоч цих місць і гір ми ще ніколи не бачили, але вони не цікавлять нас і здаються одноманітними. Все обридло, всі ці чудеса. Серце болить, щемить. Вигляд прекрасної, але недосяжної Землі тільки ятрить біль спогадів, рани безповоротних втрат. Хоч би швидше добігти додому! Не спиться. Але й там, удома, що нас чекає? Знайомі, але неживі речі, які ще більшого завдадуть жалю, вразять серце…

Звідки взялася ця туга? Ми раніше не знали її. Чи не заслоняла її цікавість до оточення, що ще не встигло обриднути, до всього нового?

Хотілося вмерти.

Швидше додому, щоб хоч не бачити цих мертвих зірок і жалобного неба!

Домівка десь має бути поблизу. Вона тут. Астрономічно ми це пізнаємо, і, не зважаючи на безперечні вказівки, не тільки не знаходимо знайомого подвір’я, а й не пізнаємо жадного краєвиду, жадної гори, що їх ми так добре знали.

Ходимо й шукаємо.

Нема ніде!

В розпуці сідаємо й засипаємо.

Нас збуджує холод.

Підживляємося їжею, її вже лишилося мало.

Доводиться тікати від холоду.

Як навмисне, не трапляється жадної розколини, де 6 можна було сховатися від холоду.

Знову бігти за сонцем. Бігти, як невільники, приковані і до колісниці. Бігти вічно…

О, ні, зовсім не вічно! Залишилась лише одна пайка їжі.

Що тоді?

З’їли пайку, останню пайку.

Сон заплющив наші очі. Холод примусив нас тісно притулитися один до одного.

І куди поділися ті ущелини, що ми їх стільки зустрічали, коли вони непотрібні були?

Недовго ми спали: холод, ще більший, збудив нас… безцеремонний і немилосердний. Не дав і трьох годин поспати. Не дав виспатися.

Знесилені, виснажені тугою, голодом та холодом, ми не могли бігти так швидко, як раніше.

Ми замерзали.

Сон змагав то мене — фізик стримував друга, то його самого, і я будив його від сну, смертельного сну, фізика, що з’ясував мені значення цього жахливого останнього засипання.

Ми підтримували й підкріпляли один одного. Нам, пам’ятаю, і на думку не спадало покинути один одного й віддалити час сконання.

Фізик засипав і марив про Землю; я обнімав його тіло, намагаючись зогріти його своїм…

Привабні мрії: про теплу постіль, про вогник у комінку, про їжу — охопили мене… Круг мене рідні обличчя… Турбуються за мною, жаліють…

Мрії, мрії… Блакитне небо, сніг на сусідньому дахові… Пролетіла пташка… Обличчя, обличчя знайомі… Лікар… Що він каже?