«На Місяці»

Годин через чотири місяць зовсім зайшов, і ми бачили тільки кілька освітлених ним верховин. Але й вони згасли. Темрява була повна. Зірок — безліч. Тільки через добрий телескоп можна їх бачити стільки з Землі.

Неприємно вражала їхня безживність, нерухомість, далека від нерухомости блакитного неба тропічних країн.

І важко від того чорного тла.

Що це так дуже світить у далечіні? За півгодини довідуємось, що це верхів’я гори. Засяяли ще й ще такі верхів’я.

Доводиться збігати на гору. Половина її світиться. Там сонце. Але поки ми вибігли на неї, вона вже встигла поринути в темряву, і сонця з неї не видно було.

Очевидно, це місцевість заходу.

Побігли швидше.

Летімо, як стріла з луку.

Могли б і не поспішати так; однаково побачили б сонце, що сходить на заході, коли б бігли і з швидкістю 6 кілометрів на годину, цебто не бігли, — що це за біг, — а йшли.

Ні, не можна не поспішати.

І ось, о чудо…

Заблищала зірка, що сходила на заході!

Вона швидко більшала… Видно цілий клаптик сонця.

… Все сонце… Воно підіймається, встає над обрієм…

Вище й вище.

А тимчасом це тільки для нас, бо ми біжимо, а верховини гір, що залишаються позад нас, гаснуть одна по одній.

Коли б не дивитися на ці тіні, що насуваються, ілюзія була б повна…

— Годі! Стомились, — жартуючи сказав фізик, звертаючись до сонця. — можеш забиратися на спочивок.

— Іди собі назад.

Ми сіли й чекали того моменту, коли сонце, заходячи звичайним порядком, сховалося за обрій.

— Вистава закінчилася!

Ми заснули міцним сном.

Коли прокинулись, то знову, не поспішаючи, тільки заради тепла та світла, нагнали сонце й уже не відставали від нього. Воно то підіймалося, то спускалося, але завжди було на небі й не переставало нас гріти. Засипали ми — сонце було височенько, прокидались — сонце намагалося зайти, але ми вчасно приборкували його й заставляли знову підійматися.

Наближаємося до бігуна.