Чи можлива була дівоча ініціатива щодо одруження? Історичні та етнографічні джерела свідчать, що в середовищі селян-козаків наприкінці XVI — на початку XVII ст. побутував звичай, який надавав дівчині можливість самій свататися до обранця: вона приходила в його дім і залишалася там, наполягаючи на одруженні, аж до отримання згоди на це самого парубка та його батьків. Відголоски такого звичаю є в народних піснях:
Ой прийшла Маруся, стала біля ліжка:— Прийміть мене, мамо, я ваша невістка (…)Ой прийшла Маруся, стала коло столу:— Прийміть мене, мамо, я люблю Миколу.Ой прийшла Маруся, стала у куточку:— Прийміть мене, мамо, за ріднюю дочку.(Поділля)Утім, дослідники сходяться на думці, що такий сценарій був украй нетиповим: вірогідно, до такого незвичного способу одруження могли вдаватися збезчещені дівчата, вимагаючи в родини свого парубка легітимізації їх фактичних стосунків.
Ініціатива щодо одруження могла належати дівчині й за інших особливих обставин. Йдеться про напівлегендарну норму звичаєвого права, яка дозволяла звільнити злочинця від страти, коли якась дівчина висловить бажання негайно взяти з ним шлюб. Легенди з таким сюжетом були поширені на Придніпров’ї та в Галичині, а на Волині чинність цього звичаю ще в першій половині XVIII ст. доведена документально. Водночас цілком слушне застереження знаного етнографа Володимира Гнатюка (1871–1926) про те, що «за злодія чи розбійника ледве злакомило би ся багато порядних дівчат виходити замуж і ще таким незвичайним способом».
Отже, згадані можливості вияву шлюбної ініціативи з боку дівчини стосувались насамперед надзвичайних обставин, і їх треба розглядати радше як виняток, що лише підтверджує загальне правило. Про це свідчить і порівняно незначна кількість згадок про такі звичаї, і їх локальність, і майже цілковите зникнення таких практик уже до середини XIX століття. Однак сам факт їхнього існування вказує на те, що традиційна українська культура все ж припускала своєрідну інверсію чоловічої і жіночої ролей при укладанні шлюбу.
Комментарии к книге «Українські жінки у горнилі модернізації», Оксана Кісь
Всего 0 комментариев