Одним з визначальних чинників, що впливають на становище жінки у сім’ї, є структура родини. Серед українців кінця XIX ст. панівним типом сім’ї була так звана мала (нуклеарна) сім’я, що, як правило, складалася з подружньої пари з дітьми, яка жила окремо та вела самостійне господарство. До середини XIX ст. частка таких сімей у селянському середовищі досягла 84 %. Знана дослідниця сімейного побуту слов’ян Олександра Єфименко (1848–1918), порівнюючи статус жінки у великій (патріархальній) та в малій (нуклеарній) сім’ях, зауважила, що в останній є значно менше можливостей для чоловічого деспотизму, а жінка, залишившись сам на сам із чоловіком, може успішніше протистояти його тиску та ефективніше обстоювати власні інтереси, аніж у великій родині. За даними всеросійського перепису населення 1897 р., кількісний склад української сім’ї коливався у межах 5–7 осіб. Досягаючи повноліття, діти створювали власні сім’ї і здебільшого відокремлювались від батьків, з якими, за традицією, залишався один із синів, який доглядав старих до смерті, щоб згодом успадкувати дім і господарство.
Юридично-правове регулювання прав жінок здійснювалося на підставі цивільного законодавства тих країн, до складу яких тоді входили українські землі, — Австро-Угорщини та Російської імперії. Характерною прикметою тогочасного цивільного законодавства обох держав було безумовне визнання чоловіка головою родини. Згідно з цим принципом, саме чоловік визначав місце проживання сім’ї, передавав дружині своє прізвище та права свого стану, мав вирішальний голос у внутрішньосімейних справах і пріоритетне право опіки та влади над дітьми, був представником інтересів сім’ї перед громадськими та державними органами і в суді. Фактично у правовому сенсі дружина була особою підлеглою і другорядною стосовно чоловіка.
Але законодавство обох країн визнавало правосуб’єктність жінок, тобто надавало кожній повнолітній (самотній чи заміжній) жінці реальну можливість безпосередньо звертатись до суду з позовами про порушення майнових прав, завдання особистих моральних збитків чи фізичних ушкоджень. Попри те що існувала ціла низка процесуальних обмежень, умов та застережень щодо участі різних категорій жінок у судочинстві (як свідків, представників третіх осіб тощо), сам факт можливості особисто (а не через посередника) представляти та обстоювати власні інтереси надзвичайно важливий, адже свідчить про визнання жінки суб’єктом цивільно-правових відносин.
Комментарии к книге «Українські жінки у горнилі модернізації», Оксана Кісь
Всего 0 комментариев