— Пізніше все одно немає сенсу, — сказав Данилко. — Сонце вже сяде, не навпомацки ж копати… О, а ще треба взяти ліхтар — нагадайте мені хто-небудь. Так що мусимо встигнути. Ось, — і він тицьнув пальцем у подаровану Семком карту Полтавської області, — дивіться. Вийти треба десь за три кілометри до Романівки і пару кілометрів пройти через ліс. А далі — як пощастить.
Узгодивши всі питання в теорії, Команда Мрії взялася за їхнє практичне втілення, і в повному складі вирушила до магазину господарчих товарів на околиці міста по стратегічний інструмент — лопати. Але там на них чекала прикра несподіванка — у вікні крамниці красувалося оголошення «Переоблік», від руки нашкрябане на цупкому картоні.
— Тільки не це! — у відчаї простогнав Миколка. — Ну чому саме сьогодні?!
— Мабуть, це дух Чорнорота не бажає, аби ми знайшли його скарби, — таємниче промовив Семко.
— І він справді вважає, що нас зупинить якийсь переоблік?! — Діана рішуче попрямувала до магазину й постукала в двері. Раз, другий, третій… Здалося, що минуло півгодини, доки двері привідчинилися, й у щілині між ними та одвірком з’явилося хитрувате лице діда Микити, незмінного вже протягом тридцяти років продавця господарчих товарів і завідувача магазином в одній особі.
— Чого тобі, дівчинко?
— Інструмент потрібен, — відповіла Діана твердо. — Для копання.
Завтра приходь. Не бачиш, я теє… зайнятий. Рахую. Що написано, бачиш? Умієш читати?
— Скільки у вас лопат зараз у крамниці? — тоненьким голоском круглої відмінниці поцікавилася Діана.
— Совкових чи садових? — втягнувся в розмову дід.
— Краще саперних.
— Са… Ну… кхе-кхе… дві десь точно валялося.
— То продайте їх нам, і жодної не лишиться. Легше ж рахувати буде.
Дід Микита думав довго, ледь не довше, аніж відчиняв, та все ж не знайшов у словах Діани жодного ґанджу.
— Ну давай гроші. Тільки, цеє… без здачі.
Дівчинка швидко відрахувала потрібну суму, і за кілька хвилин стала повноправною володаркою двох прекрасних саперних лопат з ручками кольору хакі. Всі цьому дуже втішилися, а Миколка аж розцвів.
— Ді, ти геній, — оголосив він. Данилко та Семко кивнули на знак цілковитої згоди.
— Гей, малеча, — гукнув дід Микита, вже коли вони відійшли від крамниці. — А нащо вам лопати, ще й так хутко? Що горить?
— Нічого не горить. Скарби будемо шукати, — озирнувшись, гукнула Діана у відповідь.
Комментарии к книге «Як не скарб, то пожежа», Наталья Шевченко
Всего 0 комментариев