— Це ти зараз так думаєш. Але ніхто не знає, як воно складеться.
— Та ну, тільки зайву вагу на хребті тягнути, — скривився Миколка, який взагалі нічого не любив тягати на хребті. Його підтримала Діана. Та Данилко не відступав:
— Я візьму свій намет. І сам його понесу.
— Батьків подарунок? — припустила дівчинка.
— Так, а що? Він класний. Дуже легкий, важить складеним усього кіло, і тримісний. У разі чого, всі туди помістимося.
— Головне, щоби тебе не засікли з наметом на спині випадкові свідки, з тих, що товаришують з нашими батьками, — зауважив Семко. — Інакше наша легенда про екскурсію до Полтави накаже довго жити.
— Візьму до уваги. Я його замаскую. До речі, компас також з мене. І ще можу прихопити хорошу мотузку.
— А з мене тоді харчі, — з помітним задоволенням озвався Миколка. — І ще сірники.
І всі троє уважно подивилися на Семка.
— Якщо ви вважаєте, що з мене лопати, — насупився той, — то нагадую: це я знайшов карту. І здогадався, яке саме місце на ній намальоване. Мені ще доведеться по ній орієнтуватися на місцевості.
— Молодець, — лагідно кивнув Данилко. — Тобто, заступи нехай шукає Ді?
Семко насупився ще більше.
— Цього я не казав. Але як ми вліземо з лопатами в рейсовий автобус?
— Мовчки. У нових «ЛАЗів» салон просторий, — засміявся Данилко. — Та й лопати не обов’язково брати великі. Ти придумай краще, де їх узяти…
— У господарчих товарах купити, — миттю зорієнтувався Семко. — Бо в моїх батьків точно немає заступів.
— А мої спитають, нащо мені заступи в музеї, — підхопив Миколка. — Такі вже допитливі…
— Добре, — підсумував Данилко. — Двох невеличких лопат нам вистачить. В кого є вільні гривні, прошу здати в загальну казну.
Підрахунок коштів, зекономлених на шкільних обідах, приніс приємну несподіванку — їх виявилося досить багато, і вдалося навіть відкласти трохи на те, що Діана називала «про всяк випадок».
Відправлення призначили на сьому сорок ранку — о цій годині відходив перший рейсовий автобус на Романівку. Миколка, почувши, о якій порі йому доведеться вставати, мало не заплакав, та зрештою опанував себе, кілька разів подумки повторивши, що справжні шукачі пригод не розпускають нюні. Повертатися — звісно ж, із перемогою та скарбом — планували останнім автобусом, о сьомій вечора.
Комментарии к книге «Як не скарб, то пожежа», Наталья Шевченко
Всего 0 комментариев