«Як не скарб, то пожежа»

Як не скарб, то пожежа (fb2) - Як не скарб, то пожежа 512K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Наталья Шевченко - Александр Шевченко

Наталка та Олександр Шевченки Як не скарб, то пожежа

Наталка та Олександр Шевченки НІЧНА ІСТОРІЯ ЗІ СКАРБАМИ

Глава 1

— Якось сумно стало… — озвався Миколка Маковій, меланхолійно перемикаючи пультом канали телевізора у марних спробах знайти щось цікаве. Нічого такого не знаходилося. Зрештою, він зупинив свій вибір на вечірньому випуску новин, відкинув пульт і сердито підпер голову рукою. Діана Бондаренко відірвалася від свого шиття і пильно глянула на друга. Той увесь день ходив якийсь похмурий, неначе сам не свій, а на запитання про причину лише непевно пересмикував плечима. Аж ось сталося диво — заговорив.

— Ти про що? — спитала вона. — Розповідай, що саме тебе смутить?

— Та все, Ді. Тобто — нічого. Жодних цікавих подій не відбувається, розумієш? Наче й канікули настали… А чим займатися?

— Зухвале пограбування в Миргороді! — виголосив телевізійний диктор, перш ніж Діана встигла придумати якусь відповідь. — Серед білого дня троє невідомих, озброєних до зубів, здійснили напад на інкасаторську машину. Обійшлося без жертв, але грабіжники встигли викрасти більшу частину грошей, що їх перевозили до банку із одного універмагу. Сума втраченого становить близько ста тисяч гривень. Ведеться слідство…

— От бачиш? — Миколка тицьнув пальцем у бік екрану. — Он де справжні пристрасті вирують, і навіть слідство вже ведеться. А в нашій Мрії що? Ніяких тобі авантюр, розслідувати нічого, ніхто нікого не грабує, ніякі дорогоцінні речі не губляться… А пам’ятаєш, як було весело, коли ми розкрили зникнення золотого списа і викрадення пана Радича? Не те, що зараз…

— Он воно що, — роздумливо мовила дівчинка. — Тобі знову пригод закортіло?

— Ну, закортіло. А що? Нудно мені. Ми ж «Команда Мрії», майже справжня детективна агенція — а сидимо без роботи. Данилко строчить свої оповідання, мов той кулеметник, Семко спортом займається, ти он шиєш. А я байдикую. Хіба це діло?

— Самокритика — це добре, — до Діаниної кімнати стрімко влетів Семко Скорик — відтоді, як надворі потеплішало, він навідувався до подруги, наче до себе додому. Мама Діани пополудні вже навіть двері припинила зачиняти. Семко ще з учорашнього дня (останнього навчального дня у третій чверті) обіцяв потішити друзів своєю присутністю, посилаючись на якусь надзвичайно важливу причину, і ось нарешті з’явився. — Я не заважатиму?

— Ні, ну що ти… Про вовка промовка, як-то кажуть. А Данилко де?

— Удома. Стінгазету шкільну оформлює. До нової чверті готується. Буде за півгодини. А може, й пізніше, — Семко нахилився і почухав за вухом кабанчика Кабачка, котрий з радісним рохканням притулився до його ніг. — І тобі привіт, малий… Чим ви тут займаєтеся? Окрім, звісно, психоаналізу?

— Дуже смішно, — кисло сказав Миколка. — Втішайтеся, доки я пліснявою покриваюся. Кепкуйте, не соромтеся. Теж мені, друзі…

— Невтомне палке серце Маковія прагне пригод! — урочисто пояснила Діана. — А наше маленьке тихе містечко з майже повною відсутністю гучних злочинів не здатне забезпечити їх у потрібній кількості. Це називається конфлікт інтересів.

— Це називається «неподобство», — на Діанину, як, утім, і на будь-чию іронію Миколка не зважав. — Тут же скоро ворони з туги завиють! Хоч би виїхати кудись, чи що… Розвіятися.

— Якщо ніхто не буде проти, післязавтра розвіємось усі разом, — змовницьки підморгнув Семко. Миколка пожвавішав.

— Я чогось не знаю?

— Не лише ти, всі ви. Але я нарешті готовий поділитися, — поважно надувши щоки, Семко поліз у кишеню сорочки, витяг звідти складений учетверо аркуш звичайного білого паперу і протягнув друзям. Заінтригований Миколка взяв папірець, розгорнув і здивовано закліпав очима. Там було надруковано щось схоже на чорно-білу карту невідомої місцевості, з великим жирним хрестиком посередині. «Неначе карта скарбів», — подумав він і запитався в приятеля:

— Що це?

— Карта скарбів, — незворушно відповів Семко.

— Що?! — запитали Миколка й Діана в один голос.

— Вуха мили? Кажу ж, карта скарбів, — Семко дивився на друзів очікуюче, немовби сподіваючись, що ті зараз кинуться з ним обійматися, або й узагалі вклоняться у ноги, але Діана з Миколкою лише перезирнулися, синхронно знизали плечима і так само синхронно зареготали.

— Чого іржете? Думаєте, я жартую, чи що?

— Ні, Семчику, — схлипнула від сміху Діана, — ми не думаємо, що ти жартуєш. Ми думаємо, що ти знущаєшся. І де ж ти роздобув цей дорогоцінний документ?

— В інтернеті, — насупився Семко. — А потім роздрукував на принтері. Що ви…

Його питання увірвав черговий вибух реготу. Миколка аж навпіл зігнувся. Аркуш паперу випав з його пальців на підлогу, і Кабачок, скориставшись моментом, відразу ж підскочив до «карти» і заходився натхнено її жувати.

— Ану, фу! — скомандував Семко і вихопив папірець з рота поросяти. — Та ну вас усіх! Тільки й умієте зубоскалити. Хоч би дослухали спершу! Не хочте — як хочте, піду до Данилка. Він хлопець освічений, начитаний, вислухає і перебивати не буде. Удвох з усім впораємося.

— Освічений? А ми тобі що — довбехи неписьменні? — образився Миколка, миттю припинивши сміятись. — Ще невідомо, хто з нас більш начитаний! Та я всього Жуля Верна і Герберта Велса напам’ять знаю! І ще Роберта Стівенсона! Зараз усі на комп’ютерах помішалися, а от я все ще люблю книжки читати, так що не треба…

— Миколка хоче сказати, що ми не хотіли тебе образити, — вставила Діана. — Ми залюбки тебе вислухаємо — ти тільки поясни все детально.

— А я й намагаюся, — буркнув Семко і розгладив пожований Кабачком краєчок аркуша. — Ще раз засмієтеся — жодного слова більше від мене не почуєте.

— Не засміємося, — в унісон пообіцяли Миколка з Діаною, піднявши руки, як на присязі. Семко схвально кивнув.

— От і добре. А тепер розколюйтеся, начитані ви мої, — хто із вас чув легенду про козака Чорнорота?

Діана з Миколкою знову перезирнулися, цього разу безпомічно.

— Ну, давайте, — заохочував Семко. — Не соромтеся, демонструйте ваші знання.

— Я не чула, — нарешті визнала Ді. — Ніколи.

— І я щось не пригадую такого, — підтримав Миколка. — Просвіти.

— Так отож. Думайте, перш ніж кпинити. Втім, — тут замислене лице Семка прибрало поблажливого вигляду, і Діані закортіло злегка стукнути друга по носі, — цю легенду взагалі мало хто знає. Я й сам випадково про неї дізнався, якщо чесно…

— В інтернеті? — здогадалася дівчинка.

— Ну то й що? Дарма іронізуєш. Там повно різної інформації…

— І дезінформації також, — зауважив Миколка.

— Не присікуйтеся. Джерело надійне… Принаймні мені так здається.

— Яке саме?

— А таке! Український клуб скарбошукачів «Лопата»!

Миколка знову пирснув було, прикривши рота долонею, але відразу ж посерйознішав під важким поглядом Семка.

— Лопата, кажеш? Клуб? В інтернеті? — швидко перепитав він.

— Атож. Серйозні хлопці. Шукають скарби, обмінюються місцями, діляться досвідом…

— І невже щось знаходять? — поцікавилася Діана.

— Деякі — так, знаходять. Сам бачив їхні фотографії старовинних монет, посуду, прикрас усяких…

— Як же тебе прийняли до того клубу? — у голосі Миколки, здається, все ще чулася недовіра.

— Дуже просто. Я представився професійним шукачем, та й усе. Як вони перевірять? Написав, що дуже багато землі за життя перекопав. І я таки справді її багато перекопав — коли їздив до баби у Савинці картоплю садовити… Насправді вони приймають до себе всіх охочих. Ну так-от, я з ними поспілкувався кілька місяців, притерся трішки, почитав їхні історії про те, як вони їздять по країні в пошуках скарбів… Цікаво дуже! У мене завжди був інтерес до древніх епох, розкопок — суто теоретичний. Точніше, теоретичним він був, доки кілька днів тому у клубі не спливла легенда про козака Чорнорота.

— То розповідай уже, не тягни, — зажадала Діана.

— Ну, типу, цеє… Давно це було, — прочистивши горло, солідно почав Семко. — Значиться, жив на світі один козак, що прозивався на Січі Чорноротом. Як його насправді звали, ніхто не відав, бо кожного запорожця знали лишень на ім’я, що йому братчики дали. І був козак Чорнорот характерником, себто — чаклуном. Начебто велику силу мав. Міг зубами кулю впіймати, голими руками шаблю відвести, у вогні не горів, у воді не тонув, і все таке. Супергерой, одне слово. Та не шанували його січовики, бо поговір ходив, що Чорнорот із самим чортом знається. Ну от, а потім прийшла біда — цариця Катерина зруйнувала Запорозьку Січ. В ті останні дні Чорнорот і показав себе — вибрав зручний момент і пограбував своїх же товаришів, козаків, які за Дунай збиралися. Наслав чари, приспав їх і забрав усе, до чого дотяглися руки, а потім безслідно зник. Ось так усе й було. А далі? Якось одного дня з’явився в хуторі Веселому невідомий чоловік, безіменний, зате з купою грошей і золота. То й був козак Чорнорот, що ховався від помсти своїх побратимів. Побудував він великий дім, взявся господарювати — селяни й оком не змигнули, а вже хутір їхній став Чорним називатися, і належав тепер увесь йому, характернику. Та тільки козак-відступник на цьому не зупинився, все йому мало було. Легенда каже, що чесних людей він дурив, розоряв, тих, що з ярмарку їхали, — грабував… Одне слово, багато зла наробив дядько. Але врешті-решт колишні товариші віднайшли Чорнорота і влаштували над ним скорий козацький суд. І чари не допомогли — стратили його. Але скарбів Чорнорота не знайшли, бо він їх ретельно десь заховав. Подейкували, що мала лишитися карта, але де вона, теж ніхто не знав. Лише нещодавно на неї натрапили…

— То твій папірець і є ця карта? — підозріло примружився Миколка.

— Ага. Саме вона.

— І де ж її знайшли?

— Один хлопець з клубу скарбошукачів, пірнаючи з аквалангом, випадково виловив у Дніпрі закорковану пляшку, до половини заповнену піском, для баласту, значить, а ще в ній було оце, — Семко багатозначно потрусив папірцем. — Цей хлопець відсканував карту і виклав її на сайті клубу для загального користування.

— Для чого? — здивувалася Діана. — Чому він сам не вирушив шукати ці скарби, якщо вже мав карту? Який сенс показувати її іншим?

— Бо поки що ніхто не знає, що за місцевість на ній зображена! — тріумфально вигукнув Семко. — Ось у чому суть! Ніхто точно не знає, де саме доживав останні дні козак Чорнорот, і де був хутір Веселий, який потім зробився Чорним. Одні кажуть, що десь під Києвом, інші вважають, що у Криму, треті — що десь біля Корсуня. Словом, ніхто не відає напевно, де треба шукати скарби!

— І? — нашорошив вуха Миколка. — До чого ти хилиш?

— До того, що я точно знаю, де це місце, — заявив Семко.

Друзі витріщилися на нього, як на прибульця з космосу.

— Звідки? — здивувалася Діана.

— Моя бабуся у Савинцях розповідала мені дещо, коли я був ще зовсім малий. Вечорами я не хотів лягати спати, і тоді вона починала лякати мене Чорноротом. Тоді я ще не знав, хто це, але все одно боявся. Коли трішки підріс, я пам’ятаю, як запитався в неї: «А хто такий той Чорнорот?» І бабуся тоді сказала, що був колись дуже давно такий козак-чаклун, і що жив він на одному хуторі між Романівкою і Великими Сорочинцями, але більше нічого пояснювати не схотіла, сказавши, що мені воно однаково не потрібно. Та коли кілька днів тому я прочитав ту легенду, то відразу зрозумів, про кого йдеться!

— Між Романівкою та Великими Сорочинцями немає ніякого хутору! — нахабно вигукнув Миколка. — Ліси непролазні, та й усе.

— Зараз немає, — невдоволено поморщився Семко. — А тоді був. Двісті з гаком років пройшло… Можеш не перебивати?

— Вибач, — зніяковів Миколка.

— Я думаю, діло було так: Чорнорот закоркував карту в пляшку і кинув у річку Грунь-Ташань, що протікає в тих місцях, а потім ту якось винесло в Дніпро. Все збігається, а отже, місце, де він заховав скарби, саме там, де я сказав. І я вам пропоную вирушити зі мною туди, щоби знайти їх, поки не знайшов хтось інший. То як? Погоджуйтесь!

— Ідея цікава, — відгукнувся Миколка. — Хоча я дуже сумніваюся, що там до цього часу міг лишитись якийсь скарб. За двісті років землю могли перекопати, наприклад, будівельники…

— Сам же казав — там самі ліси, — стояв на своєму Семко. — Втім, я визнаю, що все може виявитися пшиком… Але якщо у когось є ідеї, як з більшою користю провести канікули, буду радий вислухати.

— Таких ідей нема, — погодилася Діана. — Ми згодні, Треба тільки погодити всі деталі, а ще розповісти твою історію Данилку, і якщо він не буде проти…

Глава 2

Данилко був не проти. Більше того, висловив авторитетну думку, що, проаналізувавши факти, він припускає, що скарб досі може бути на своєму місці, і з ентузіазмом погодився вирушити в подорож у призначений час. Залишалося тільки все ретельно спланувати й зібрати необхідний інструмент. І найгострішим питанням стало, що сказати батькам.

Семко вирішив їхати на пошуки рано-вранці, щоби встигнути повернутися до вечора. Правда, як пояснити, куди це вони зібралися аж на цілий день, залишалося невідомим. Дітлахи були переконані, що жоден з їхніх батьків не схвалить цей задум, навіть якщо і вдасться переконати їх у винятково науковій спрямованості експедиції. А Миколка Маковій лише уявив, що йому скаже тато на бажання шукати древні скарби, і миттю втратив увесь свій рум’янець. Пилип Петрович був суворим матеріалістом і вірив лише в ті скарби, що їх продукує людський розум, про що досить часто нагадував синові.

Залишалося одне — збрехати. Чи, як дипломатично назвала це Діанка, знайти поважну причину для одноденної відсутності.

Брехати батькам у Команді Мрії не любили. Данилко від такої дилеми — або сказати неправду, або нікуди не їхати — взагалі ледь не захворів. Нервувався, раз у раз згадуючи про честь офіцера, доки Миколка не витримав:

— Ти ж не офіцер, а журналіст. А журналісти часто брешуть.

— Хороші — ні, — твердо заперечив Данилко. — А я збираюся стати одним з найкращих.

— Між брехнею та вигадкою є певна різниця, — дипломатично зауважила Діана. — Коли вигадка звучить правдоподібно, то стає історією.

— Або легендою, — посміхнувся Миколка. Зрештою, рада Чотирьох постановила: за легендою для батьків, вони «їдуть зі своїм класом в Полтаву на екскурсію до музею образотворчого мистецтва». Міська рада досить часто влаштовувала для школярів такі поїздки як протягом навчального року, так і на канікулах, тому в рідні не мало виникнути жодних підозр. З метою уникнути зайвих питань усе спорядження було вирішено заховати в лісі, на їхньому форпості — як пишно іменувалася збита з дошок і фанери халабуда на дереві, де друзі за теплої погоди просиджували більшість вільного часу.

Та спорядження виявилося другою, не менш важливою проблемою. Потрібні були заступи або лопати, щоб копати, компас, аби правильно визначити напрям руху й не заблукати, а також запас їжі на увесь день, мотузка, сірники та намет. На останньому наполягав Данилко.

— Ми ж усього лише на день їдемо, — опирався Семко.

— Це ти зараз так думаєш. Але ніхто не знає, як воно складеться.

— Та ну, тільки зайву вагу на хребті тягнути, — скривився Миколка, який взагалі нічого не любив тягати на хребті. Його підтримала Діана. Та Данилко не відступав:

— Я візьму свій намет. І сам його понесу.

— Батьків подарунок? — припустила дівчинка.

— Так, а що? Він класний. Дуже легкий, важить складеним усього кіло, і тримісний. У разі чого, всі туди помістимося.

— Головне, щоби тебе не засікли з наметом на спині випадкові свідки, з тих, що товаришують з нашими батьками, — зауважив Семко. — Інакше наша легенда про екскурсію до Полтави накаже довго жити.

— Візьму до уваги. Я його замаскую. До речі, компас також з мене. І ще можу прихопити хорошу мотузку.

— А з мене тоді харчі, — з помітним задоволенням озвався Миколка. — І ще сірники.

І всі троє уважно подивилися на Семка.

— Якщо ви вважаєте, що з мене лопати, — насупився той, — то нагадую: це я знайшов карту. І здогадався, яке саме місце на ній намальоване. Мені ще доведеться по ній орієнтуватися на місцевості.

— Молодець, — лагідно кивнув Данилко. — Тобто, заступи нехай шукає Ді?

Семко насупився ще більше.

— Цього я не казав. Але як ми вліземо з лопатами в рейсовий автобус?

— Мовчки. У нових «ЛАЗів» салон просторий, — засміявся Данилко. — Та й лопати не обов’язково брати великі. Ти придумай краще, де їх узяти…

— У господарчих товарах купити, — миттю зорієнтувався Семко. — Бо в моїх батьків точно немає заступів.

— А мої спитають, нащо мені заступи в музеї, — підхопив Миколка. — Такі вже допитливі…

— Добре, — підсумував Данилко. — Двох невеличких лопат нам вистачить. В кого є вільні гривні, прошу здати в загальну казну.

Підрахунок коштів, зекономлених на шкільних обідах, приніс приємну несподіванку — їх виявилося досить багато, і вдалося навіть відкласти трохи на те, що Діана називала «про всяк випадок».

Відправлення призначили на сьому сорок ранку — о цій годині відходив перший рейсовий автобус на Романівку. Миколка, почувши, о якій порі йому доведеться вставати, мало не заплакав, та зрештою опанував себе, кілька разів подумки повторивши, що справжні шукачі пригод не розпускають нюні. Повертатися — звісно ж, із перемогою та скарбом — планували останнім автобусом, о сьомій вечора.

— Пізніше все одно немає сенсу, — сказав Данилко. — Сонце вже сяде, не навпомацки ж копати… О, а ще треба взяти ліхтар — нагадайте мені хто-небудь. Так що мусимо встигнути. Ось, — і він тицьнув пальцем у подаровану Семком карту Полтавської області, — дивіться. Вийти треба десь за три кілометри до Романівки і пару кілометрів пройти через ліс. А далі — як пощастить.

Узгодивши всі питання в теорії, Команда Мрії взялася за їхнє практичне втілення, і в повному складі вирушила до магазину господарчих товарів на околиці міста по стратегічний інструмент — лопати. Але там на них чекала прикра несподіванка — у вікні крамниці красувалося оголошення «Переоблік», від руки нашкрябане на цупкому картоні.

— Тільки не це! — у відчаї простогнав Миколка. — Ну чому саме сьогодні?!

— Мабуть, це дух Чорнорота не бажає, аби ми знайшли його скарби, — таємниче промовив Семко.

— І він справді вважає, що нас зупинить якийсь переоблік?! — Діана рішуче попрямувала до магазину й постукала в двері. Раз, другий, третій… Здалося, що минуло півгодини, доки двері привідчинилися, й у щілині між ними та одвірком з’явилося хитрувате лице діда Микити, незмінного вже протягом тридцяти років продавця господарчих товарів і завідувача магазином в одній особі.

— Чого тобі, дівчинко?

— Інструмент потрібен, — відповіла Діана твердо. — Для копання.

Завтра приходь. Не бачиш, я теє… зайнятий. Рахую. Що написано, бачиш? Умієш читати?

— Скільки у вас лопат зараз у крамниці? — тоненьким голоском круглої відмінниці поцікавилася Діана.

— Совкових чи садових? — втягнувся в розмову дід.

— Краще саперних.

— Са… Ну… кхе-кхе… дві десь точно валялося.

— То продайте їх нам, і жодної не лишиться. Легше ж рахувати буде.

Дід Микита думав довго, ледь не довше, аніж відчиняв, та все ж не знайшов у словах Діани жодного ґанджу.

— Ну давай гроші. Тільки, цеє… без здачі.

Дівчинка швидко відрахувала потрібну суму, і за кілька хвилин стала повноправною володаркою двох прекрасних саперних лопат з ручками кольору хакі. Всі цьому дуже втішилися, а Миколка аж розцвів.

— Ді, ти геній, — оголосив він. Данилко та Семко кивнули на знак цілковитої згоди.

— Гей, малеча, — гукнув дід Микита, вже коли вони відійшли від крамниці. — А нащо вам лопати, ще й так хутко? Що горить?

— Нічого не горить. Скарби будемо шукати, — озирнувшись, гукнула Діана у відповідь.

— Усе вам смішки з бабиної кішки, — беззлобно хмикнув старий. — От уже, жартівники. Комедіянти…

— Зазвичай, коли ти кажеш правду, тобі чомусь не вірять, — зауважила дівчинка вже по тому, як заступи та рюкзаки опинилися на форпості. — І навпаки. Чи не дивно?

— То пусте. Уяви, як здивується дід Микита, коли побачить наші фотографії в газетах! — завзято мовив Семко, котрому було нині не до філософських питань. — Можна скарб до музею віддати. До Полтави. Чи навіть до Києва. Нам за це виплатять чверть від вартості знайденого, це закон такий є, я точно знаю. І тоді…

— Ой, Семчику, зачекай, — зупинила потік його мрій Діана. — Не кажи «гоп!», доки не перескочиш.

…У ніч проти Вирішального Дня нікому з них не спалося.

Глава 3

Батьки всіх чотирьох майбутніх скарбошукачів приязно поставилися до їх одноденної мандрівки (звісно, знали б вони правду, реакція була б зовсім іншою). Але зараз вони перебували у блаженному невіданні, а тому з благословінням випроводили своїх чад у дорогу ні світ, ні зоря.

О пів на восьму всі четверо мандрівників різної стадії заспаності стояли на зупинці, тримаючи в руках замасковані ганчір’ям інструменти майбутнього збагачення, а о сьомій сорок уже підстрибували на задньому сидінні автобуса, котрий сьогодні прийшов на диво вчасно, хвилина в хвилину. Настрій у всіх був чудовий, за винятком хіба що Миколки, котрий ніяк не міг прокинутися і періодично клював носом.

Поїздка тривала близько години. Протягом цього часу друзі захоплено роздивлялися мальовничі краєвиди, розписані золотавим ранковим сонцем. Місця були справді гарні: навколишня природа, давно прокинувшись від зимової сплячки, радо приміряла на себе зелене вбрання. Від цих барвистих картин навіть Миколка пожвавішав і вже до кінця поїздки став бадьорим та свіжим, як огірочок. Семко — єдиний, хто точно знав, куди їхати, уважно стежив за відомими лише йому орієнтирами, аби не проґавити місце зупинки, а коли зауважив щось знайоме — щосили крикнув до водія:

— Зупиніть десь тут, будь ласка!

Вони зійшли біля плакату з написом «Бережіть ліс від вогню», що стирчав якраз на межі доволі густого переліску. Коли автобус чхнув їм на прощання густим чорним вихлопом і продовжив свій маршрут, Миколка озвучив загальну думку Команди:

— Ну, і куди далі?

— Один момент, — Семко знову витяг роздруковану карту і поважно її розгорнув. — Ось, бачите цю чорну плямочку? — Він тицьнув пальцем у намальовану цятку, що нагадувала літеру «С». — Це і є те, що остаточно підтвердило мої гіпотези.

— І що ж це? — озвалася Діана.

— Озеро, — відказав Семко. — Невеличке озерце. Я зрозумів це, коли знайшов таку саму літеру «С» на зовсім новій, сучасній карті цих місць. Отже, ми на правильному шляху. Нам треба проминути водойму, і тоді десь метрів за п’ятсот на північ від нього можемо починати копати. Саме на те місце, за моїми розрахунками, вказує жирний хрестик.

— Там і був хутір Чорний? — поцікавився Данило.

— Ні. Хутір був далі — ще кілометрів зо п’ять углиб лісу. Чорнорот же не дурень був, щоби закопувати свій скарб у самісінькому селі.

— Будемо сподіватись, що твої розрахунки не зрадять, — пробурчав Миколка, але тільки для вигляду — насправді ж настрій у нього був бойовий і навіть оптимістичний. — Веди, отамане!

Це звернення сподобалося Семкові — він розплився у задоволеній посмішці, гордовито випнув груди і посунув навпростець через ліс, періодично поглядаючи на Данилків компас. Решта скарбошукачів, зваливши на плечі весь свій реманент, з готовністю рушила слідом. Поволі вони заглибилися в самісінькі хащі; дорога, що лишалася позаду, остаточно зникла між дерев, чутно було лише хрускіт гілля під ногами та витьохкування весняних птахів у верхівках дубів, беріз та сосен.

— Краса яка! — захоплено прокоментував Данилко, озираючись. — Зовсім не шкодую, що приїхав сюди. Обожнюю природу!

— Шкода, що не всі такі, як ти, — Діана відкинула носаком кросівки розбиту пивну пляшку, що трапилася їй на шляху. — Не люди, а свинюки якісь…

— Не зводь наклеп на свиней, — вступився Миколка. — Вони насправді дуже чистоплотні. І пива точно не п’ють. Як власниця Кабачка, ти повинна це знати.

— Ну ось, я ж казав, що правильно йдемо! — гукнув раптом Семко і зупинився, вказавши рукою кудись між дерев. Друзі побачили там озерце, таке саме, як на карті — у вигляді літери «С», оточене вздовж берега тоненькими берізками, неначе в казці. Всі раптом відчули приплив сил, хоча пошуки скарбу ще й не почалися — але озеро було першим свідченням того, що історія Семка могла виявитися правдою. Дітлахи прискорили крок, намагаючись устигнути за ватажком, котрий почав уголос рахувати пройдені метри, і за кілька хвилин вийшли на галявину — невеличку, ошатну і доволі густо зарослу кущами. Семко діловито оглянувся.

— Ось, — тицьнувши пальцем у землю, оголосив він. — Карта вказує на це місце, плюс-мінус кілька метрів. Але печінками відчуваю, що це саме тут. Треба трохи розчистити ґрунт…

— Саме тут — не треба, — заперечила Діана. — Тут лише трава… Ти абсолютно точно впевнений, що це і є шукане місце?

Семко надувся.

— Скільки можна товкти воду в ступі? — розсердився ватажок. — Я ж сказав: плюс-мінус! Точно дізнаємось, коли почнемо копати.

— Ну, тоді, — підхопив Данилко, підморгнувши друзям, — нашому отаману надається почесне право першого копка.

— Аби не копняка! — засміявся Миколка.

— Ги-ги, дуже дотепно, — передражнив Семко, скидаючи наплічника і вправно звільняючи свою лопату від зайвого ганчір’я. — Були б усі такими скептиками, як ви, то Америку й досі б не відкрили. Ми ж Команда Мрії, не забули?! Мрії, а не фактів. Так що — вперед!

— Може, спочатку перепочинемо? Поїмо? — обережно запропонувала Діана. Семко заперечливо похитав головою.

— Та ну… Часу мало. А на повний шлунок працювати важко. Правда ж, Миколцю?

— Важко? — здивувався Маковій-молодший. — Чому?

Усі, включно з Миколкою, захихотіли.

Семко почав перший і встиг копнути тричі, доки до нього не приєднався Данилко. Дуже скоро процес розкопок повністю перейшов під їхній контроль — вони увійшли в раж заправських золотошукачів з Ельдорадо і копали по черзі, здається, зовсім не збираючись дозволяти Миколці з Діаною долучитися до справи. Щодо Діани, то дівчинка не особливо переймалася — вона розстелила на землі Данилків намет і вляглася на нього, насолоджуючись співами пташок та свіжістю повітря. Миколці ж таких простих радостей було замало. Він зі страдницьким виглядом описував коло за колом навколо ями, але побачивши, що копачі не звертають на нього жодної уваги, трохи образився і пішов блукати лісом.

Незважаючи на усунення від скарбошукання, настрій у нього був усе ще піднесений. Нічого-нічого, скоро Семко з Данилком потомляться, от тоді він і помахає лопатою досхочу. Може, саме йому й випаде розкопати скарб Чорнорота. Шосте чуття підказувало — щось тут таки має бути. Куди й подівся вчорашній скептицизм? Тепер він був майже впевнений, що додому вони вертатимуться не з порожніми руками. Ех, якби тільки все виявилося правдою! Ото буде свято! Спогадів вистачить аж до літніх канікул, якщо не до Нового року. Ну, а раптом вони нічого не знайдуть?.. Ні, такого краще не думати. Миколка нахилився і тричі постукав по тонкому стовбуру деревця, аби не наврочити — як завжди робила бабуся. Краще б усе-таки скарб виявився на місці. Тільки уявити, як тоді здивується тато! А у школі скільки галасу буде! Навіть більше, ніж після щасливої розв’язки у справі викрадення пана Радича!

Миколка пружно випростався і наступної миті потрапив обличчям просто у натягнуту між деревами сітку павутини. Павуків він терпіти не міг, тому, відчувши, як обличчя обліпили їхні бридкі тенета, скрикнув і закружляв дзиґою, намагаючись їх здерти. І сам не помітив, як зненацька опинився на якійсь галявині… А хтось позаду схопив його за плече.

Тут хлопчик відразу забув про павуків. Він зарепетував так голосно, що аж луна покотилася лісом, а з дерев у небо злетіла ціла зграя гайвороння, і щосили смикнувся, прагнучи звільнитися від ворожої хватки. Позаду гучно тріснуло — і невидима рука відпустила плече, а під ноги щось важко впало. Продерши очі від залишків павутиння, Миколка нарешті побачив, що це… Ну і ну! Хоч смійся, хоч плач — старий-престарий дерев’яний хрест! Ось що, виявляється, його вхопило, чи, точніше, сам Миколка зачепився за нього плечем. Та це ж цвинтар — древній, всіма забутий… Близько двох десятків невеличких пагорбів, порослих травою, й кілька перекошених хрестів, таких самих, як той, котрого він щойно звалив. От незграба!

Миколці стало дуже ніяково через цю пригоду, він підхопив хреста і відволік його до дерев, де й покинув. Усе одно на місце приладнати вже не вийде — деревина вся спорохнявіла, аж у руках розсипається. Потім вернувся до потривоженої могили і схилив на хвильку голову, таким чином ніби вибачаючись за свій вчинок перед предками. Потім замислено озирнувся. Цікаво, хто тут похований? Напевно, мешканці того древнього хутора… То, може, й козак-зрадник Чорнорот закопаний на цій же галявині?

— Микольцю! — долинув з-за дерев стривожений крик Діани. О, його вже шукають. Миколка кинув останній погляд на цвинтар і попростував до своїх. Усі троє виглядали його між дерев, а коли помітили, на обличчях компанії відбилося виразне полегшення.

— Це ти кричав? — запитала Діана. — Ми перелякалися… Що там сталося?

— Нічого не сталося, — спокійно відказав Миколка й махнув рукою. — Я легені розробляв. Тренувався страшно горланити на випадок, якщо доведеться когось залякувати… Наприклад, тих, хто схоче відібрати у нас скарб. Здається, пролунало досить загрозливо, правда?..

— Ага, — іронічно покивав Семко. — На мене ледь гикавка не напала. Думав, ти кабана зустрів чи ведмедя… Зайнявся би чимось.

— Залюбки, — Миколка протягнув руку. — Давай лопату.

Семко хотів щось сказати — мабуть, відмовитися, але пильно вдивився в обличчя друга, схвально кивнув і, легко вистрибнувши з ями, — з не такої вже й глибокої ями, як для двох копачів, раптом зловтішно подумав Миколка, — простягнув тому лопату.

— Тримай. Скажеш, як упрієш.

— Не дочекаєшся, — хлопчик діловито поплював на долоні й бадьоро взявся до справи.

Глава 4

Вони мінялися тричі, копаючи по черзі — Данилко та Миколка, Миколка і Семко, Семко і знову Данилко — однак бажаного результату це так і не принесло. Час спливав, яма ширилася й поглиблювалася, Діанка жартома повторювала, що хлопці ось-ось докопаються або до антиподів, або до магми — та вони не знайшли нічого більш-менш цінного, окрім кількох глиняних черепків та десяток гільз часів другої світової війни. У Миколки розболілася спина, на долонях виступили водянисті пухирі. У жартах Діани, яких, утім, ставало все менше, виразно чувся розпач. Данилко копав мовчки і спокійно, дуже зосереджено, а Семко — з якоюсь відчайдушною впертістю. Дітлахи забули навіть про обід, і лише коли сонце заховалося за верхівки дерев й почали спускатися весняні сутінки, першим отямився Данилко.

— Усе, відбій, трудяги. Час додому збиратися.

— Ну ще трохи, — з нехарактерною для нього жалібністю попросив Семко, стискаючи древко лопати так міцно, наче то була зброя. — Я певен, тут щось є.

— Добре, коли так, — незворушно погодився Данилко. — Тоді приїдемо сюди знову, скажімо, післязавтра, і продовжимо пошуки.

— А яму так і лишимо розритою? — скрикнув Семко. — Що, як тут хтось з’явиться і знайде те, що належить нам?

— А ти хочеш закидати яму, а потім знову її розкопувати?! — обурився Миколка. — Повна дурня! Ти що, трактором зробився? Екскаватором?

— Вилазь, Семчику, — підтримала хлопців Діана, підійшовши до краю ями і дивлячись на друга згори вниз. — Ми запізнимося на автобус. Не засмучуйся, перша спроба часто невдала. Сам знаєш. Ось коли ми…

Ді не встигла закінчити, бо в унісон її словам Семко спересердя пожбурив лопату, і та, описавши коло у повітрі, приземлилася, брязнувши об щось металеве. Цей звук, що пролунав, неначе грім з ясного неба, змусив дітлахів завмерти — на якусь мить. Потім Семко, вигукнувши щось войовниче, кинувся туди, де впала лопата, і заходився розгрібати землю голими руками. Данилко спустився по прив’язаній до дерева мотузці в яму і приєднався до нього. Діана та Миколка терпляче чекали. За кілька секунд Семко вже тримав у руках невеличку металеву коробочку. Обличчя хлопця витягнулося — для вмістилища скарбів знахідка була відверто замала. І занадто нова.

— Це жерстяна коробка з-під монпансьє, — визначив обізнаний Данилко, зазираючи Семкові через плече. — Такі робили років сорок тому. Чи п’ятдесят. Боюся, що Чорнорот тут точно ні до чого.

Брудні пальці Семка вже знімали кришечку з коробки. Всередині виявився списаний клаптик паперу, а під ним — металева гривня. На монету Семко вирячився так, ніби не бажав вірити власним очам, а потім схопив записку, швиденько пробіг її очима, сів на щойно розкопану землю і простягнув папірець Данилкові.

— Це лист, — сказав він безбарвно. — Мені…

— Читай вголос, — зажадав Миколка.

— «Любий друже», — почав Данилко, — «якщо ти читаєш цього листа, то прийми наші вітання. Ти пройшов випробування і знайшов свій перший скарб у житті. Ти — справжній шукач скарбів! Ми тобою пишаємося і раді повідомити, що тебе буде офіційно зараховано до українського клубу скарбошукачів „Лопата“, щойно ти надішлеш як підтвердження текст цього листа на нашу електронну пошту. Відтепер ти можеш вільно брати участь у наших експедиціях. Нам потрібні такі хлопці, як ти! З повагою, лопатівці».

Данилко співчутливо глянув з-під окулярів на Семка, котрий сидів, не підводячи голови і ніяк не реагуючи на прочитане, й додав:

— Тут є пост-скриптум. Ось він. «Козак Чорнорот справді існував, проте ніхто не знає, де шукати його скарб і чи існує він узагалі. Втім, на світі ще багато скарбів, і ти обов’язково знайдеш один із них. Ніколи не розчаровуйся».

— Я й не розчарований, — нарешті озвався Семко. — Я просто розчавлений! Ми вгатили на це цілий день, батькам набрехали, руки до крові постирали, і що в результаті?..

Коли Семко хвилювався, він починав говорити зовсім як дорослий.

— Ну, якби лопатівці поклали туди не одну гривню, а десять, ми б хоч відбили свою дорогу, — зауважив Миколка зі смішком. Почувши це, Семко зірвався на рівні ноги, вибрався з ями, подав руку Данилкові, аби той зробив те саме, і, обтрушуючись, майже прокричав:

— Та не в грошах справа! Ви що, думаєте, я забагатіти хотів?! Це була пригода, від якої перехоплювало дух, і зараз таке відчуття, як… ніби… — не знайшовши потрібних слів, хлопчик лише знесилено махнув рукою. — Ет…

— Семчику, ми все розуміємо, — заспокійливо промовила Діана. — Ця наша вилазка була чудесною пригодою і лишається нею. Невже не бачиш? Адже саме тому лопатівці написали про розчарування… Поглянь на це з іншого боку.

— З якого ще боку?

— З їхнього. З нашого. Ти пройшов бойове хрещення. Відшукав скарб — малюсіньку коробочку у величезній ямі. Виявився досить настирливим і уважним для того, аби взагалі знайти потрібну місцевість і точно визначити, де копати. Ти маєш собою пишатися!

— Це точно, — підтвердив Данилко. — Ти — молодець. Я, коли ми жили в Севастополі, теж скарби шукав — тільки у морі. Пірнав з аквалангом. І нічого не знайшов, навіть десяти копійок! А тобі відразу ціла гривня привалила.

На тремтячих губах Семка з’явилася невпевнена посмішка.

— Ви справді так думаєте?

— Ну, так! — дзвінко вигукнув Миколка. — Що тут думати? Ми це знаємо! Це факт! А Команда наша, хоч і мріє, але й логіки не цурається, правда ж?

Семко відкашлявся.

— Ну, то я… дякую вам усім.

— За що? — не зрозуміла Діанка.

— Ну, за те, що не сміялися.

— Чого б це? — знизала плечима дівчинка. — Все було класно.

— І за допомогу теж. Без вас я б не впорався. Копав би до ночі…

— Оце добре підмічено, — солідно підтвердив Миколка. — Гуртом і батька легше бити!

— До речі, про батька, — подав голос Данилко, глянувши на свій годинник. — Хто кого битиме, не знаю, але маю для вас погану новину. Здається, ми спізнилися на автобус. На останній автобус, — наголосив він.

Глава 5

— Ніколи собі не пробачу, — бурмотів Семко, міряючи кроками узбіччя. — Це я вас у халепу втягнув. Через мене тепер усім дістанеться. Наївний, невже я справді очікував знайти скарб? Дитина, та й годі…

— От припинив би ти жалітися, — розсердилася Діана. — Хіба ти нас силою тягнув? Ми самі захотіли взяти участь у цій пригоді. І ми так само, як і ти, сподівалися на те, що скарб справді знайдеться. Але, попри все, особисто я ані крапельки не шкодую, що поїхала з вами, хлопці. Ми чудово провели час, і я ще довго згадуватиму цю нашу вилазку. А автобус… Ну, буває. Що тут такого страшного? Зупинимо якусь машину і доїдемо…

— Ага, тільки чомусь жодної не видно, — сумно зауважив Миколка, у якого в голові безперервно прокручувалися картини пізнього повернення додому й виправдовування перед батьком. Цього разу в старшого лейтенанта Пилипа Петровича Маковія терпець точно увірветься. А про наслідки… Ой, краще й не думати. — Вже скоро зовсім темно стане, і хоч би одна попутка проїхала! Вимерло це шосе, чи що?..

Справді, за ту годину, що друзі простояли на узбіччі траси, повз них промчав лише один автомобіль — та й той був молоковозом із двомісною кабіною. Вже стемніло, і порожнеча на дорозі лише посилювала враження відірваності від великого світу. Від цього робилося незатишно.

— Нічого не вимерло! — заперечила Діана, як могла бадьоро. Наче на доказ її слів здалеку почулося якесь деренчання. Воно наближалося, наростало, несучи з собою останню надію на благополучне повернення додому.

— Так, слухайте всі, — скомандувала дівчинка. — Ви відходите подалі, до дерев, а я зупиняю авто сама. Якщо зупиниться — щодуху біжіть до мене. Згода?

Хлопці кивнули і слухняно відійшли. Та на третій секунді очікування поки що невидимого транспортного засобу не витримав Миколка.

— А чого це ми відійшли?

— Щоб не налякати водія нашою кількістю, — пояснив тямущий Семко.

— Думаєш, водій більше злякається, побачивши нас на узбіччі, ніж коли ми вискочимо з кущів і побіжимо до його машини? — не второпав Миколка. Хлопці перезирнулися.

— Миколка має рацію, — підтримав Данилко. — Повертаймося.

Вони порівнялися з Ді саме вчасно для того, аби побачити автомобіль, що мав їх врятувати. Діанка, почувши кроки хлопців, зашипіла щось сердите, але враз замовкла, коли помітила авто. Невеличке, розміром із мотоциклетну коляску, більш за все схоже на перепиляний навпіл «Запорожець», невідоме чудо техніки проторохтіло повз розгублених скарбошукачів на швидкості повільного вальсу, та все ж устигло зникнути з поля зору, перш ніж Діана отямилася і підняла руку. Хлопці ж узагалі приходили до тями ще хвилину, не менше.

— Матінко, що це було? — нарешті пробурмотів Миколка. — І воно ще їздить?

— Може, хтось поцупив машинку з автоатракціону? — висунув версію Семко.

— Це «інвалідка».

Всі повернулися до Данилка.

— Що? — перепитав Семко.

— Так на неї в народі кажуть. Спеціальна машина для інвалідів — таких, що не мають ніг. У неї ручне керування, і лише два місця в салоні, і… Такі робили дуже давно. Я не знав, що вони ще на ходу, — якось безпомічно закінчив хлопчик.

— Вони, як бачиш, на ходу, а ось ми простоюємо, — сумно констатував Семко. — Немає ради. Давайте дзвонити батькам — нехай хтось із них за нами приїде.

Миколка здригнувся від таких перспектив і дуже голосно зітхнув.

— Давайте ще почекаємо.

І вони почекали ще дві години. Надвечір’я остаточно перетворилося на ніч, а по трасі за цей час промчало лише три автомобілі. Жоден не зупинився. Стало не лише темніше, а ще й значно холодніше — приємна денна весняна свіжість, минувши стадію прохолоди, враз перетворилася на холод, ще й погрожувала заморозками. Зрештою Діана мовчки полізла до свого рюкзачка по мобільник.

— Уже пора?.. — засопів носом Миколка.

— Уже дві години, як пора, — різко відмовила Діанка і раптом завмерла на мить, а потім ляснула себе по лобі.

— Що? — з підозрою поцікавився Миколка.

— Згадала. Згадала, що забула мобільний удома. Похапцем збиралася, сонна, а він лежав на столі… — дівчинка так розгубилася, що ледь не заплакала.

— Вибачте… — тільки й змогла сказати вона.

— Та пусте, — великодушно відповів Семко, нишпорячи у своєму рюкзаку. — Зараз я свій дістану, і в нас вийде… — він не договорив, що саме, кинув рюкзак на землю і почав плескати себе по кишенях.

— Ну, а в тебе що? — спитав Данилко.

— Здається, я свій мобільний десь посіяв. Гадки не маю, де. Він наче в кишені був, хоча ні, стривай… У рюкзаку, точно! Може, я щось із наплічника діставав, і він… теє… випав?

— А може, ти його просто вдома забув? — припустила Діана. — Ну, як я?

— Ні. Я з вечора його в штани поклав, а потім переклав до рюкзака. І перевіряв перед виходом — був на місці. Де тепер його шукати?

— В ямі, — попри скрутну ситуацію, Миколка всміхнувся. — Якщо його добре землею присипало, буде нашим другим скарбом.

— Ага, який доведеться шукати навпомацки, — судячи з голосу, Данилкові було не до сміху. — Я теж без мобіли, друзі. Тільки я її не забув, а навмисне вдома залишив. Вона зламалася, і тато обіцяв спробувати полагодити. А якщо ні — купить мені нову. Так що… Одна надія — на Миколку.

— Легко! — Маковій-молодший махнув руками, мов заправський ілюзіоніст, і в його долоні справді з’явився телефон. Справний, заряджений, ніде не забутий і не загублений. Миколка дуже собою пишався. Так, що навіть страх перед батьком трохи минув. Тож почувши у слухавці металевий голос, котрий сповіщав «На вашому рахунку недостатньо коштів для з’єднання», хлопчик спершу вухам своїм не повірив. Спробував ще раз — той самий результат.

— Нічого не розумію, — пробурмотів він, ледь не плачучи. — Позавчора ж тільки картку купив! На двадцять п’ять гривень! Ледве випросив у тата! Де ж вони поділися?

— Перевір рахунок, — втомлено сказала Діана. Миколка послухався і розгубився ще більше.

— Ві… вісім копійок? — скрикнув він обурено. — Це маячня якась! Це точно нечиста сила!

— Пригадай, кому ти дзвонив учора! — зажадав Данилко. Хоча це вже не мало особливого значення, йому просто стало цікаво.

— Та нікому! — забожився Миколка. — Ну з тобою говорив хвилини дві. Із Семком — ще три, не більше. І все! Навіть Ді не дзвонив! Ну хай це п’ять гривень у мене забрало! А де решта?!

— Ну що ж, — розважливий Данилко, як істинний журналіст, підійшов з іншого боку. — Перефразуємо питання. Куди ти дзвонив учора?

— Та нікуди! Ну… — тут кругленьке лице Миколки витягнулося так, що це стало помітно навіть у темряві. — Ой…

— А конкретніше? — зажадала Ді.

— Я мелодії качав. Побачив рекламу в телевізорі, і… Всього лиш три мелодії! «Червона рута» і ще… — Миколка замовк. Діана виразно зітхнула.

— Телевізор — це зло, — заявила вона. — Ліпше читай книжки, Микольцю.

— А я й читаю, — огризнувся той. — Просто побачив…

— А ціну за хвилину з’єднання ти, мабуть, не розгледів, — здогадався Данилко. — Там вона навмисне подається таким дрібнесеньким шрифтом і без податків, та й розміщується десь унизу, аби менше на неї увагу звертали. А вартість там добряча, гривень до десяти за хвилину чи за мелодію — коли як.

— Але ж це неправильно! Це порушення!

— Точно, Микольцю. Завтра подамо на них до суду! — пожартував Семко. — То що нам робити зараз?

— Повернутися туди, де ми копали, поставити намет, розкласти багаття й чекати, коли Миколчин тато стурбується відсутністю сина і сам йому подзвонить, — річуше мовив Данилко. — Мобільний, друже, не вимикай.

— А я й не збирався, — шмигнув носом Миколка. — Я собі не ворог. Тільки цеє… Тато ще не скоро стурбується. Він сьогодні на чергуванні, прийде додому десь о третій ночі. А мене немає. От лишенько…

— Нічого. Зате він буде радий почути, що ти живий і здоровий. Це точно. Я пана Маковія добре знаю. Ну, покричить трохи і пробачить, — упевнено сказав Семко.

— Трохи?! — Миколка схлипнув.

— А крім того, — додав Данилко, — хтось із наших батьків може розхвилюватися ще раніше. Передзвонить Пилипу Петровичу, а він тоді — нам. Якщо хочеш, я слухавку візьму. Поясню ситуацію…

— Не треба, — мужньо відмовився Миколка. — Я сам.

— А нам обов’язково йти туди, до ями? — спитала Ді. — Далеко, та й моторошно дуже, якщо чесно…

— Ну, не на дорозі ж намет ставити. І не на узбіччі, — син офіцера Данилко швидко взяв керування на себе. — Тут ми можемо впасти в око не лише рятівникам. Мало хто вночі проїде. А там точно ніхто не з’явиться. Місце досить затишне, поїмо нарешті, біля вогню посидимо…

— Чомусь мені зовсім їсти не хочеться.

— Ще захочеться, Ді. А як ні, то все одно — треба. Це наказ. І не бійся. Ми ж з тобою.

— Гаразд, — Діана взялася за лямки рюкзака, щоб поправити його на спині. — Твоя правда, Данилку. Рушаймо.

— Ага. Може, й Семкова мобілка знайдеться, — понадіявся Миколка. — Якщо нею зараз не користується дух козака Чорнорота.

— Аніж зуби шкірити, краще подумай, що ти батькові скажеш, — несподівано навіть для себе самого Семко засміявся і підняв свого наплічника із землі.

Глава 6

Усі разом вони повернулися на місце денних розкопок. Що й казати, вночі воно видавалося набагато похмурішим і… чого приховувати — страшнішим. Темрява, що розтеклася між стовбурами, ухання пугача десь у глибині лісу й таємничі потріскування з усіх боків примусили компанію притихнути. Яке щастя, що Данилко таки взяв із собою ліхтар — великий і потужний, та ще й із вбудованим радіоприймачем. Його світла вистачало, щоби розсіяти пітьму на кілька метрів уперед. А радіо на прохання Діани Данилко ввімкнув уже через три хвилини після того, як вони увійшли до темної хащі — музика хоч трохи маскувала цю моторошну тишу, і на душі ставало дещо спокійніше.

Діставшись до знайомого місця з викопаною ямою, друзі поскидали всі сумки докупи і почали готуватися до вимушеної ночівлі. Семко з Данилком заходилися збирати дрова для вогнища, Діана — розпаковувати Данилків намет, а Миколка зі стурбованим виразом на обличчі міряв кроками галявинку в пошуках Семкового телефону.

— Не подобається мені все це, — бурмотів він, і невідомо, що саме малося на увазі — можливий дзвінок тата, необхідність виправдовуватись перед батьками по поверненні додому, неможливість знайти Семкову слухавку чи перспектива провести ніч у темному холодному лісі. Мабуть, геть усе.

Холоднеча підганяла їх, і дрова були зібрані дуже швидко. Вогонь запалив Семко за допомогою сірників та уривка газети, і скоро на галявині розгорілося справжнє вогнище. Це посприяло підвищенню настрою Команди — тепер їхня вилазка вже здавалася звичайним пікніком на лоні природи. Всі четверо розсілися навколо багаття й почали витягати нез’їдені протягом дня припаси — аромат диму добряче роз’ятрив їм апетит, навіть Діані, котра зовсім не планувала вечеряти.

— Як добре все ж таки, — сказав Данилко, нанизуючи сосиски на довгий прутик. — Якби не ця неприємна ситуація з батьками, можна було б просто насолоджуватися життям, та й усе. Особисто я ніколи не був у лісі вночі. Виявляється, це дуже класно. Страшнувато, але класно.

— Страшнувато, це точно, — погодився Семко. — Але я знаю кілька історій, які набагато страшніші, і ця наша пригода у порівнянні з ними…

— Тільки спробуй їх розповісти, — Діана виразно погрозила йому кулаком, і хлопець з посмішкою замовк. Далі друзі мовчки смажили над вогнем сосиски, варену картоплю і навіть помідори, а в цей час із ліхтаря-радіоприймача лунала якась приємна музика. Данило мав рацію — все справді було чудово. Загроза конфлікту з батьками вже не здавалася такою гострою — тихе потріскування дров, пахощі смаженої їжі та тепло, що йшло від багаття, діяли на юних археологів заспокійливо. Навіть Миколка, здавалось, змирився з тим, що цього разу тато, м’яко кажучи, зовсім не схвалить нової витівки їхнього товариства. Ну й нехай — зате зараз, у цю мить, усе просто прекрасно.

Коли всі запаси були з’їдені й випиті, Семка знову потягнуло на розповіді страшилок.

— Я якось чув, що один хлопчик пішов із друзями до лісу гратись у хованки, — ухилившись від помідору, яким у нього пожбурила Діана, він продовжив: — Так ось, він так добре заховався, що відстав від інших і заблукав. Ну от, іде він між деревами, кличе своїх приятелів, аж бачить: із дерева стирчить чиясь рука…

— Семку, ну я ж тебе просила, — скривилася Діана. — Я не люблю жахалки! А тим більше — в нічному лісі…

— Не зважай, — Данилко, що сидів поруч, поплескав її по плечі. — Він все вигадує…

— А ось і ні! — заявив Семко. — Чиста правда! Він до дерева, думав, що то хтось із його друзяк заховався в дуплі, але повністю не вліз, проте ні! Бачить він — ніякого дупла там і немає, просто стирчить собі рука, та й усе. Він перелякався, і давай відступати назад. І що ви собі думаєте? Рука розтиснула пальці й потягнулася до нього!

— Та ну тебе, — кинув Миколка і здригнувся.

— Кажу — так і було. Хлопець давай тікати, але як не озирнеться — а ця рука все ще позаду нього, тягнеться між дерев. Мабуть, метрів із тридцять виросла…

— І що? — спитав Данило із захватом, якого виразно бракувало його подрузі.

— Що, що… Не зміг він від неї втекти. Схопила вона його і втягнула у своє дерево майже повністю. Тепер кажуть, що з того дерева досі стирчить рука маленького хлопчика…

— Маячня якась, — твердо сказала Діана.

— А ви мою історію послухайте, — підхопив Данило естафету Семка. — Це точно правда, мені тато розповідав. Колись давно він служив на флоті на Далекому Сході й розказував мені, що на їхньому судні одного разу завівся привид.

— Привид? На кораблі? — здивувався Семко.

— Так. Тільки то був не такий привид, як ми звикли уявляти — якась фігура в білому простирадлі… Ні, ті хто його бачив, казали, що він схожий на утопленика. Матрос у згнилому смугастому тільнику, замість волосся у нього водорості, шкіра вся біла, а очей зовсім немає — риби виїли…

— Я думала, ти в такі речі не віриш, — з надією в голосі мовила Діана.

— Взагалі-то, не вірю, — задумливо відповів Данилко. — Але цю історію мені розповів тато, а він ніколи не бреше…

— Ну і що було далі? — підбивав на продовження Семко.

— А нічого. Він просто вештався ночами по коридорах, хлюпав розмоклими чоботами і щось собі бурмотів. А один матрос запевняв, що якось прокинувся серед ночі у своїй каюті, а цей привид висить на стелі й на нього дивиться… Без очей дивиться! Цей матрос дуже скоро збожеволів, і досі в лікарні. А той привид зник з судна, як тільки вони вони відійшли від берегів Японії…

— Шик! — схвалив оповідь Семко. — Аж мороз поза шкірою пішов.

— А мені нічого розповідати, — буркнув Миколка. — Хіба тільки те, що ми сидимо біля самісінького цвинтаря.

— Що?! — зойкнула Діана, для якої ця новина стала останньою краплею.

— Ага. Я сьогодні вдень його знайшов. Дуже старе і закинуте кладовище, з кількома хрестами. Одного хреста я випадково звалив…

— Ну дає! А чого ж нам не сказав про свою знахідку?

— Та якось не до того було, — знизав плечима Миколка. — Ми ж скарб шукали…

— Якби попередив, ми б вибрали якесь інше місце для ночівлі! — нервово дорікнула Діана. — Я ж тепер заснути не зможу!

— Та годі тобі, Ді, — махнув рукою Семко. — Що тобі ті кілька старих могилок у лісі?

— А от ви уявіть собі, хлопці, — Миколка неначе про щось згадав. — Мій тезка, Микола Васильович Гоголь, же багато писав про наші місця! Про Миргород і про Сорочинці… А якщо то все насправді було? Про утопленицю… І про Басаврюка… І про Вія теж… А що, як той цвинтар уночі оживає, і мерці блукають лісом? І Чорнорот серед них…

— Дуже тобі дякую, Микольцю! — Діана аж на ноги зірвалася. — Дуже дякую вам усім, молодці, що сказати — вмієте залякувати бідолашну дівчину! Безсердечні, і… — вона раптом сіла так само швидко, як і звелася.

— Що таке? — всі раптом насторожилися.

— Світло! Здається, автомобільні фари! Отам, між дерев. Хтось їде сюди, у ліс…

— Гасіть вогонь, — скомандував Данилко. — Швидко.

Сам він простяг руку і вимкнув ліхтар. Світло і заспокійливі звуки радіо миттю зникли.

— Чому? — не зрозумів Миколка. — А раптом водій допоможе нам дістатися додому?

— Сам подумай — чи багато нормальних людей заїжджають машинами вночі у майже непролазний ліс? Кажу вам, це щось недобре. Гасіть вогонь, доки нас не помітили. А то знаєте — всяке трапляється з небажаними свідками…

— Данило має рацію, — кивнув Семко. — Гасимо, швиденько!

Приятелі підхопилися зі своїх місць і за кілька секунд затоптали багаття підошвами кросівок — добре, що воно вже догорало. Ліс миттю занурився у первинний морок. Четвірка затихла і прислухалася, якомога щільніше притиснувшись одне до одного.

Й справді — десь віддалік почувся звук двигуна. Не те бурчання, яке видавала смішна двомісна машинка, а справжній гул, не надто голосний, але рівномірний — що безпомилково вказувало на хороший автомобіль. А за мить з’явився і він сам. Обережно лавіруючи між дерев, джип невизначеного кольору — у скупому світлі фар було годі щось розрізнити — доповз до того місця, де, як запевнив Миколка, і був цвинтар. Двигун затих, але фари не згасли.

— Чого вони світло не вимкнули? — так тихесенько, що ледь чуючи себе самого, прошепотів Семко. — Акумулятор же сідає…

— Зараз дізнаємося, — так само тихо відповів Данилко.

Тричі ляснули дверцята таємничого автомобіля, і три чорні тіні, відокремившись від нього, рушили поміж дерев. Почувся шурхіт та тріск гілок, і між прибулими зав’язалася жвава розмова. На жаль, хоча говорили вони досить голосно, будучи певними, що вони тут самі, вітер доносив до дітлахів лише уривки окремих слів, які не піддавалися розшифруванню. Першим не витримав Миколка.

— Давайте глянемо, що вони робитимуть, — запропонував він. — Підкрадемося трохи ближче. Заразом і чутимемо краще…

— Для чого? — заперечила було Діана, але, як не дивно, Семко з Данилом підтримали ініціативу Миколки.

— Треба розвідати, що до чого, — кивнув ледь помітний у темряві Семко. — Нюхом чую — кримінал.

— І що? — Діана зробила ще одну спробу відмовити друзів. — Це вам не в рідному місті із засідки стежити. Якщо то справжні бандити, і якщо вони нас помітять — допомоги марно й сподіватися. Ви це розумієте?

— Розуміємо, — прошепотів Данило. — Але ми все одно вже тут, поруч із ними. Якщо підкрадемося ближче на кілька метрів, то зможемо бодай дізнатися, чого їм тут треба. Ми ж Команда Мрії, чи ні? Хіба це не наша справа?

— Це дуже небезпечно, — продовжувала Діана, звісно, сама не збираючись залишатися на галявині. Друзі почали обережно просуватися вперед.

Глава 7

На висвітленому фарами нічному цвинтарі між трьома невідомими розгорався якийсь конфлікт.

— Ти кого дурити надумав? — гарячкував один, кремезний і мускулистий, звертаючись до другого, худого та високого, неначе жердина. — Що значить «не знаю, де»? Пам’ять відшибло? То ми з Косухою тобі зараз швидко голову продуємо.

— Ага, на раз, — загрозливо озвався Косуха — силует середнього зросту і зовсім лисий. — Щось у тебе дуже невчасно амнезія почалася. Але це виліковне!

— Хлопці, — виправдовувався жердиноподібний, — кажу вам, я точно пам’ятаю, що десь тут ще один хрест стояв! Я біля нього і закопав усе. А тепер його немає! Ну, мамою клянуся!

— Мама тобі не допоможе, — відказав кремезний. — За дурнів нас маєш? Вирішив усі гроші до рук прибрати?

— Та ні, ти що, Бекасе?! Хлопці, я ж вас ніколи не підводив! Я правду кажу!

— А гроші таки доведеться знайти, — похмуро гаркнув Косуха. — Лопату в руки, і живо копай увесь цей довбаний цвинтар, та щоб усе до копійки вигріб, зрозуміло?

Команда Мрії, затамувавши подих, спостерігала за перепалкою із-за товстих стовбурів дерев. З їхньої нової позиції було добре видно, як дивна трійця блукає поміж могилами старого кладовища, щось видивляючись на землі. Отже, здогади друзів були правильними. Справа, яка привела до лісу тих трьох, таки нечиста. От тільки про які гроші вони говорять? Невже теж скарбів шукають?

Миколці раптом здалося, що він починає розуміти сюжет цієї нічної вистави. Якийсь швидкий спогад майнув у голові… Щось, що має стосунок до грошей і злочинів. Але перш ніж він устиг збагнути, що це, сталося несподіване.

Мобільний телефон хлопчика, про який усі геть забули, раптом задзвонив. Голосно і дзвінко залунала мелодія «Червоної рути» — та сама, яку Миколка вчора завантажив, спокусившись телевізійною рекламою. Від цього неочікуваного звуку Миколка сіпнувся, неначе від електричного розряду, запустив руку в кишеню штанів, швидко висмикнув телефона і натиснув кнопку відбою, а потім боязко озирнувся на друзів. Від Семка, Данила й Діани у напівтемряві лишилися самі лише блискучі очі. Такого сюрпризу ніхто з них не очікував. Як, втім, і підозрілі суб’єкти з джипу.

— А це ще що таке? — поцікавився вголос Косуха. Всі три постаті, що завмерли було на місці, знову почали рухатися — розвернулися в бік дітлахів і чіткими, розміреними кроками почали невпинно наближатися.

— Ходу! — пошепки дав команду Семко. Нікого з четвірки не довелося припрошувати двічі. Дітлахи зірвалися з місця і помчали крізь ліс у бік шосе, що видавалося зараз далеким, як сам космос.

Глава 8

Просто диво, що під час екстремальної пробіжки ніхто з них не врізався у якесь дерево — до траси четвірка дісталася цілою й майже неушкодженою, якщо не рахувати подертий місцями одяг. Як справжні спринтери, вибігли вони з лісу, кількома стрибками подолали тихе нічне шосе і загальмували в густих заростях чагарників на іншому його боці. Тільки там, у кущах, юні шпигуни відчули себе більш-менш у безпеці. З хвилину вони відхекувалися від важкого бігу, а потім одночасно озирнулися, чекаючи побачити ззаду фігури переслідувачів або ж світло фар автомобіля. На щастя, нічого подібного не сталося. Здається, поки що ніхто їх не переслідував.

— У мене мало серцевий напад не стався, — поскаржилася Діана, обвівши приятелів сповненим докору поглядом. — Що, награлися у детективів? Цей клятий телефон нас ледве не угробив! Нас же могли схопити!

— Але ж не схопили, — винувато відказав Миколка. — Вибачте, друзі… Я й сам перелякався. То батько подзвонив… Так невчасно.

— Раджу тобі вимкнути звук на слухавці, — тихо мовив Данилко. — Якщо він зараз знову подзвонить, нас точно загребуть.

Миколка кивнув і знову поліз по телефон.

— Все-таки я мав рацію, — Семко влігся на землю, розкинувши руки, обличчям до зоряного неба, але швидко підхопився — грунт виявився надто холодним. — То справді бандити. Чули про гроші? Вони, певно, закопали десь там награбоване… А тепер, здається, не можуть знайти. Аматори!

— З чого ти взяв, що гроші саме награбовані? — спитала Діана.

— А чи багато людей ховають на цвинтарі в лісі чесно зароблену зарплату? Це ж очевидно, що гроші не їхні. От тільки як можна було забути про місце власної схованки? Дурня якась…

— Стривайте-но! — Миколка завмер і жестом закликав інших до тиші. — Здається, я зрозумів, що відбувається!

— І що ж? — запитався Данило.

— Пам’ятаєте, я казав, що сьогодні був на тому цвинтарі й випадково звалив хреста? То, скоріш за все, саме біля нього бандюги й заховали гроші! Я відволік його під дерева — ось чому той худий розгубився і не знав, де шукати!

— Почекай, Микольцю, — пожвавішав Семко. — А ти сам пам’ятаєш, де стояв той хрест? Зможеш знайти потрібне місце?

— Звісно, зможу, — кивнув Миколка зблиснувши очима. — Там ще поруч два дерева стоять у вигляді англійської «V», я між ними ще у павутину втрапив…

Від надлишку емоцій Семко аж застрибав на місці. Діана стривожено дивилася на друга.

— Що це ти замислив? — звернулася вона до нього. Той припинив гицати і плюхнувся на землю поруч із нею.

— Ну, а ти як гадаєш? Знайти гроші! І повернутися додому зі скарбом.

— Ще чого! Знову в той ліс? Невже ти нічому не…

— Дайте мені договорити! — нетерпляче увірвав Миколка. — Я ще не закінчив. Хотів сказати, що здогадуюсь, які саме гроші вони шукають.

— То які? Не тягни!

— Ді, пам’ятаєш, коли я позавчора у тебе в гостях сидів, по телевізору йшли новини? Пам’ятаєш, про що в них казали?

— Ні, не пригадую, — заперечно хитнула головою Діана.

— Там казали, що в Миргороді пограбували інкасаторську машину і викрали близько ста тисяч! Грабіжників було троє, і вони були озброєні! Вловлюєте?

— Тобто, це вони? — припустив Данило. — Ті самі злодії?

— Дев’яносто дев’ять шансів зі ста! — впевнено заявив Миколка.

— І тепер ці бовдури не знають, де шукати присвоєні багатства, — задоволено продовжив Семко. — У той час, як наш Миколка це знає!

— Ви просто самогубці, — Діана не надто поділяла загальний захват.

— Слухай, Ді, я ж не кажу, що ми збираємося піти на бандитів у лобову атаку, як на війні. Нам потрібен хитрий та підступний план.

— Не розумію, який тут ще може бути план? Четверо дітей проти трьох озброєних кримінальників…

— Простий, як і все геніальне! Нам треба розділити ворогів і відволікти від того місця — тоді Миколка зможе потрапити, куди треба, і викопати їхню здобич.

— І яким же чином ти збираєшся відволікати дорослих грабіжників? А якщо вони вже знайшли свою схованку і викопують награбоване просто зараз?

Семко відкрив рота, щоби відповісти, але замовк. Друзі побачили, як серед дерев знову з’явилося світло фар джипа злочинців. Цього разу машина поверталася до траси.

— Їдуть, — пошепки прокоментував Данило. — Цікаво, куди?

— Можливо, нас шукати, — висловив здогад Семко. — Адже ми тепер свідки і чули забагато. А їм це ні до чого. Вони хочуть знешкодити нас… Аби ми їх не видали.

— І знайдуть, — якось приречено відгукнулася Діана. — Що як вони зараз виїдуть на шлях, а потім перевірять ці кущі. Що тоді?..

— Ш-ш! — прошепотів Данилко. — Тихо! Викотившись на дорогу, джип зупинився. Відчинилися дверцята з боку водія, і в салоні автоматично увімкнулася лампочка. Це дозволило друзям побачити, що наразі в машині сидять лише двоє, а не троє чоловіків. Потім водій відпустив кермо, вийшов і став у променях світла фар.

— Куди ж воно поділося, га? — долинув до дітлахів його голос. Команда розпізнала кремезного ватажка, Бекаса. Потім клацнули пасажирські дверцята, і поруч з ним став лисий Косуха.

— Ти бачив, хто це був? — спитав він.

— Нє-а. Мобілу чув, а далі захрустіло тільки… Хтось нас там випасав, а потім змотався, зуб даю. Зараза, ще лягавим доповість…

— А може, то й були лягаві? Може, хотіли засідку влаштувати?..

— Нє-є, навряд чи. Якби лягаві, то нас би вже взяли. Може, то лісник якийсь вештався… Одне знаю — треба швидко все закінчити і хутко мотати звідси.

— Якщо той ідіот не знайде, де закопав гроші…

— Знайде, — пообіцяв Бекас. — Куди він дінеться. А як не знайде, то ми його самого на тому цвинтарі закопаємо. Давай-но в машину, проїдемося трохи. Коли побачимо того вилупка, що за нами підглядав, то проведемо з ним профілактичну бесіду, щоб знав, як ночами по лісах лазити, ги-ги.

Бандити повернулися в салон, і джип зрушив з місця. На мить яскраве світло фар ковзнуло по кущах, де переховувалися друзі, і вся четвірка інстинктивно пригнулася, та врешті зітхнула з полегшенням, побачивши, що автомобіль повільно покотився далі.

Коли машина зникла з поля зору, Семко озвався першим.

— Часу дуже мало, тому давайте діяти швидко.

— Діяти як? — ентузіазм Семка, котрий за будь-яку ціну бажав сунути голову в пащу левові, Діані зовсім не подобався. Але перш ніж той встиг викласти свій варіант подальших дій, його знову перебили — цього разу дзвінок мобілки, котру Миколка все ще тримав у руці. Оскільки звук був вимкнений, про виклик повідомляло лише яскраве світло екранчика. Загроза бути почутим минула, тому Миколка прийняв дзвінок і притулив слухавку до вуха.

— Слухаю, тату.

Решта Команди замовкла в напруженому очікуванні. Приблизно хвилину Миколка не говорив нічого, лише мружився від чутних лише йому батькових епітетів, що лунали зі слухавки. Потім обережно сказав:

— Ми… е-е… ми зараз біля шосе на Романівку. Ні, сюди не перенесли Полтаву… Так. Поруч є зупинка «Лісова»… — судячи з виразу обличчя Миколки, котрий неначе лимона вкусив, тато знову видавав порцію каральних обіцянок. А коли той зупинився, аби набрати повітря в легені, хлопчик швидко заторохтів, виправдовуючись: — Тут таке робиться, тату! Знову злочин! Справжній! Якщо чув про пограбування інкасаторів — то вкрадені гроші всі тут… У лісі… Це правда, я не брешу! Бандити поки що від’їхали, але вони повернуться… Що? Заховатися? Коли будеш?.. Добре, чекатимемо… — черговий вибух емоцій старшого лейтенанта Пилипа Маковія Миколці вдалося увірвати, натиснувши на кнопку відбою. Він повернувся до друзів з виглядом побитого собаки.

— Тато приїде хвилин за двадцять-тридцять… Ой, що тоді буде… Обіцяв дати понюхати кулака нам усім…

— Ну, якщо тільки понюхати… — спробував пожартувати Данило, але від того Миколка ще більше скис.

— От що я вам скажу, друзяки, — мовив він. — Нам таки потрібно відібрати гроші в грабіжників. Тоді хоч покарання буде не таким жахливим…

— Як на мене, то розумніше буде просто дочекатися пана Маковія в кущах, — висловилася Діана. — Краще отримати на горіхи від нього, ніж від бандитів. Ті з нами жартувати не будуть.

— Ді, бандити поїхали шукати нас уздовж шосе, — заперечив Семко. — А той, третій, лишився в лісі сам. Ми зараз тихесенько повернемося туди, візьмемо наші лопати біля місця ночівлі, а потім всі разом вирубимо його, дістанемо гроші й назад, у кущі — слухняно чекати пана Маковія.

То, може, не будемо часу даремно гаяти?

— Ну чому мене ніхто ніколи не слухає?! — у відчаї вигукнула дівчинка. — Я вам що, порожнє місце? Чи у мене проблеми з мовою?! Ви розумієте, що ризикуєте життям? Думаєте, в разі чого ті бандити нас пожаліють лише тому, що ми діти?!

— Це хто тут «діти»? — натхненно спитав Миколка. Діана схопилася за голову.

— Данилку, а ти що скажеш? — поцікавився Семко у друга. — Ти щось мовчиш…

— Я згоден з Ді. Це надто небезпечно.

На якусь мить запала тиша — видно було, що ані Семко, ані Миколка не очікували таке почути. Першим отямився Маковій-молодший.

— І ти збираєшся пересидіти лихо в кущах, неначе… заєць?

— Хіба я це сказав? Просто, — тут Данилко обвів усіх присутніх своїм фірмовим, з-під скелець окулярів, поглядом, — мусимо затямити одне. Якщо вже ліземо в бійку, не відступати до останнього.

— Ну так! — переможно гукнув Миколка. — Не вперше ж!

— Саме це мене й турбує, — тихо мовила Діана, але підвелася. І сказала, відповідаючи на мовчазне здивування Семка:

— Якщо ми й справді не хочемо гаяти часу, нам пора. По дорозі обговоримо всі деталі. І до узгодження дій тримаймося купи.

— Добре, — поважно кивнув Семко, теж підводячись. — У тобі, Ді, спить великий полководець.

— Це ще нічого. Бачили б ви мою маму на кухні, — посміхнулася дівчинка.

І Команда Мрії знову повільно занурилася в темне черево лісу.

Глава 9

Вони намагалися ступати якомога тихіше, та гілля під ногами все одно зрадницьки тріскотіло. На щастя, все ще дув поривчастий вітер, і шурхіт верхівок дерев заглушав більшість звуків. Хотілося сподіватися, що це допоможе дітлахам лишатися непоміченими.

Усі речі друзів лежали там, де вони їх і покинули. Семко з Миколкою взяли собі по лопаті, а Данило замислено зазирнув у залишену після копання скарбу яму.

— Здається, в мене з’явилася ідея, — прошепотів він. Усі нахилилися до нього.

— Яма, — Данилко вказав на неї рукою. — Вона близько двох метрів углиб. Я думаю, якщо заманити злочинця сюди, щоби він впав униз, він вже не вибереться звідти самотужки. Якщо, звісно, прибрати оце, — хлопчик висмикнув з ями мотузку і відв’язав її від дерева.

— І яким чином ти будеш його заманювати? — поцікавилась Діана.

— А як завгодно. Наприклад, ось цим, — він нахилився і взяв з землі свій великий ліхтар із радіоприймачем. — Ми з тобою зараз трохи погаласуємо, привернемо його увагу, а Семко з Миколкою обійдуть цвинтар з іншого боку і спокійно знайдуть потрібне їм місце. Тільки яму треба чимось замаскувати — наприклад, покласти над нею кілька довгих гілляк, зверху розстелити мій намет і присипати листям.

— Чудовий план, — схвалив Семко. — Так і зробимо. Тоді ми з Миколою пішли обходити периметр, а ви готуйтеся. Чекатимемо вашого сигналу.

— Не подобається мені все це, — вкотре за сьогодні сказала Діана, хоча й розуміла, що виходу в неї немає. Вони з Данилком заходилися маскувати яму, а Миколка і Семко, кивнувши один одному на знак бойової готовності, рушили до кладовища.

За кілька метрів уже можна було розрізнити самотню фігуру худого бандита в місячному світлі, що вештався з лопатою по цвинтарю, щось бурмочучи. Семко вказав Миколці напрямок руху, як це роблять заправські бійці спецназу, і хлопці навшпиньки попрямували вздовж галявини, намагаючись не випускати злочинця з поля зору. Скоро бурмотіння худого стало більш розбірливим.

— «Дурити, дурити…» — ображено бубонів той. — «Пам’ять відшибло…» Нічого не відшибло! Кажу ж, не вистачає одного хреста… Ну от, де він подівся, зараза? Де мені його тепер шукати? Хоч би блимавку яку лишили, чи що… Теж мені, партнери…

— Чекаємо, — прошепотів Семко, і друзі зачаїлися за товстелезним стовбуром дуба, звідки якнайкраще було видно увесь плацдарм.

Чекати, втім, довго не довелося. Між дерев, там, де було місце їх денної зупинки, спалахнуло світло — це Данилко запалив свій ліхтар. Потім вітер доніс тоненьке:

— Гей, дурню! Там, на цвинтарі! Гей, ти, вішалко з лопатою! Твої гроші в нас! Що, обдурили ми тебе?

Худий бандит рвучко випростався. Вогник між дерев заблимав, потім залунав голосок Діани:

— Обдурили, обдурили! Гей, швабро, йди сюди, якщо не боїшся! Чи тобі гроші не потрібні? Тоді ми пішли…

— Ах ви ж, щенята! — розлючено зойкнув худий, перестрибнув через могилу і кинувся на світло, як корабель на маяк. Семко штурхонув Миколку ліктем під бік.

— Ось тепер — давай, Микольцю! Вперед! Шукаємо!

Миколка зціпив зуби, неначе солдат перед вирішальною атакою, і вони з лопатами навперейми вискочили з-за дерева. Зорієнтуватися вдалося досить швидко — так, оно ті два дерева у вигляді літери «V», отам стояв хрест. Миколка дуже собою пишався. Ось що означає вибрати правильний орієнтир!

— За мною! — шепнув він Семкові. Друзі перетнули периметр кладовища і підбігли до однієї з могил. Миколка впевнено вказав пальцем:

— Ось тут стояв той хрест, точно пам’ятаю! Тільки де тепер копати? Сподіваюся, він гроші не в могилі заховав?..

— Ні. Ось, дивись, — Семко присів біля невисокого горбочка, який тут був відверто зайвим. — Це воно! Я впевнений. Ну ж бо, перевіримо…

І вони заходилися копати. В лісі чувся голос худого:

— Та я ж вас повбиваю зараз, шмаркачі малі! Де ви? Ану, озвіться! Поверніть мої гроші, бо…

Вони сподівалися, що план Данилка спрацює — інакше справи кепські.

Глава 10

— Даню, я боюся, — тихо сказала Діана, коли між дерев з’явився знайомий кощавий силует бандита. Той мчав просто на них, і вигляд у нього був дуже загрозливий. За кілька секунд він уже зможе схопити їх, і…

— Стань позаду мене, — мовив хлопчик, не відриваючи напруженого погляду від ворога, і підняв головою ліхтар. — Я тебе захищу. Сподіваюся, що зможу…

— От я зараз вам голови повідриваю, дурбецали малі! — лементував худий. — Я вам покажу, як з Кістяком жартувати! Ви в мене зараз отри…

— Данилку… — Діана замружилася в очікуванні сутички і вчепилася у плечі друга, але ніякого зіткнення не сталося. Пролунав гучний тріск, і Кістяк, котрий уже був буквально за два метри від дітлахів, раптом зник з очей. Звук важкого падіння змінився голосним зойком болю.

— А-а-а-ай-а-а-а, — простогнав бандит з-під землі. — Я, здається, ногу зламав, бісові дітиська…

Данило і Діана схилилися над ямою. Пастка спрацювала. Кістяк лежав на дні, намагаючись виплутатися з намету, і йойкав при кожному русі. Помітивши дітей, він заволав:

— Ану, стійте! Швидко допоможіть мені вибратися, або я вам роги повідшибаю! Я вам такий кордебалет покажу, поганці недоміряні…

— Дякуємо за пропозицію, але ні, — відказав Данилко. — Нас влаштовує статус-кво.

— Що ти там верзеш, розумник бісів? От тільки дай мені дотягнутися…

— Данилку, можна, я в нього чимось жбурну? — попросила Діана. — Ненавиджу грубіянів…

Перш ніж Данилко встиг їй відповісти, оддалік почувся оклик Семка.

— Еврика!

Глава 11

Гроші були там. Цілий мішок, дуже схожий на звичайнісінький лантух, у якому тягають картоплю, тільки вдвічі менший, з металевою защіпкою і опломбований. Утім, навіть крізь цупку мішковину пальці легко промацували пачки з банкнотами.

— Відкривати не будемо, — мовив Семко тремтячим голосом, коли перше хвилювання з приводу вдалої та швидкої знахідки трохи вляглося.

— Звісно, що ні, — підтримав Миколка. — Бо як ми потім доведемо, що вся сума на місці? Ходімо хутчіш, треба забрати Данилка та Ді й швиденько тікати звідси. Тато має ось-ось під’їхати. Та й ті бандюгани можуть повернутися будь-якої миті…

Хлопці квапливо вибралися з цвинтаря — лише для того, щоби, наблизившись до місця власних розкопок, виявити там жахливу картину. Діанка з Данилком, як і домовлялися, чекали їх біля ями — це було нормально. З ями лунали зойки, стогони та прокляття, щедро пересипані тією самою ненормативною лексикою, яку Маковій-старший завжди класифікував як злісне хуліганство, — це також було природно і цілком зрозуміло. А ось те, що за спиною у друзів, неначе вартові, маячили дві знайомі постаті — Бекаса й Косухи — нормальним не здавалося. Це зовсім не вписувалося у їхній план. Як і те, що Бекас тримав Діану на мушці — в руці у нього був пістолет. Неподалік стояв бандитський джип із увімкненими фарами, і світла вони давали більше, ніж досить. Питання про те, виявлять хлопців чи ні, навіть не ставилося — мова йшла лише про те, як швидко це станеться.

Що ж, деколи найкращий захист — це напад, подумав Семко. Але чи нині той випадок? Що вони зможуть вдіяти двом озброєним кримінальникам, та ще й коли у заручниках друзі?

Вони з Миколкою перезирнулися. Часу на розмови вже не лишалося, і хлопці просто мовчки, нога в ногу посунули в бік бандитів та своїх полонених друзів. Першим їх помітив Данилко. Зробивши коротенький, майже невидимий крок убік, щоби хоч трохи заступити Діану, він відчайдушно замотав головою. І не треба було знатися на мові жестів, аби зрозуміти, що він хоче сказати.

Вшивайтеся! Забирайтеся геть!! Тікайте, поки не пізно!!!

Звісно, ні Миколка, ні Семко не зробили б цього, навіть якби мали таку можливість. І Данилко це розумів. Він приречено зітхнув, зробив ще півкроку і завмер, та його мотання головою вже привернуло увагу бандитів. Обоє озирнулися саме вчасно для того, щоби побачити дітлахів з мішком грошей.

— Ти диви, Бекасе! — щиро зареготав Косуха. — Бабло саме до нас прийшло, нє?! О, ти диви, в риму сказав, поетом буду конкретним… І копати не довелося! Ану, малявки, несіть сюди наші бабки! Ми вам віддячимо…

— Вони не ваші! — сипло, але дуже чітко сказав Миколка.

— Шо ти там тявкнув?

— Що чули! Ви їх вкрали! Вони не ваші!!

Семко легенько торкнувся руки друга. Правильно Миколка робить, тягне час. Це зараз головне — затягнути все якнайдовше. А там, може, й допомога наспіє… А може, й ні…

— Ти мені, шмаркачу, зуби не заговорюй, — втрутився Бекас. — Як чую таку лабуду, то стаю нервовим. Руки трусяться… Ще пальну ненароком, дірку в твоїй подружці зроблю… Жаль буде, така гарненька дівчинка… Давай гроші сюди, і без фокусів!

Миколка, який тримав мішок, виступив наперед і подріботів до Бекаса. Але той виявився стріляним птахом і, не опускаючи руки зі зброєю, самим лише підборіддям вказав на Косуху — йому, мовляв, віддай. Миколка слухняно повернувся до лисого. І саме в цю мить з ями, де відпочивав Кістяк, донеслося:

— Братани, ви мене думаєте звідси витягати, чи як?

— Ого! — пугикнув Бекас так, ніби справді був пугачем. — А я про тебе геть забув, друже. Закрутився, знаєш… Ні.

— Що «ні»? — істерично вигукнув Кістяк.

— Ні, кажу — не будемо ми тебе витягати. Нащо? Ти нам більше не потрібен, бабки вже, вважай, у нас. Такого дурня з амнезією нам у команді не треба. Зараз тебе тихо-мирно прикопаємо, правда ж, Косухо? Не доведеться на трьох ділити, наша частка збільшиться. А потім зі свідками перетремо і — додомку, спатоньки! Бери, Косухо, заступ, і до діла. Земля тобі пухом, Кістяче.

Постраждалий грабіжник зарепетував так, що його, певно, і в Полтаві було чути. Почулося також шелестіння — вочевидь, постраждалий вовтузився, марно намагаючись вибратися нагору. А між тим, Косуха не квапився виконувати наказ. Він замислено почухав підборіддя, на відміну від голови, густо заросле, і задумливо промовив:

— Та нє, не хочу. Ламає мене фізично напружуватись. Нехай ці… піонери з лопатами добре діло зроблять. Вони цю ямку викопали, вони її й засиплють. Що шукали, дітки?

— Картоплю садили, — буркнув Данилко.

— Дотепники! Відступи, малий, дай другові дорогу до праці. Молодим усюди в нас дорога, кхе-хе. А ти, товстуне, — це вже адресувалося Миколці, — давай бабло. Час — це гроші. Кидай!

Почувши це, Миколка аж задихнувся від обурення.

— Краще бути товстим, аніж лисим, — закричав він і кинув. Мішок з грошима влучив прямісінько в Косушин писок. Дезорієнтований бандит похитнувся, смішно махнувши руками, щоби зберегти рівновагу, але, не втримавшись на ногах, незграбно гупнув на землю. У цю мить за бандитським джипом спалахнуло світло. Також фари, визначив Данилко, озирнувшись. Там кілька машин… І це…

— Всім стояти! Ані руш! Скласти зброю, руки вгору! Міліція!

Глава 12

Далі події розвивалися блискавично і якось одночасно. Миколка хутко присів і вчепився в інкасаторську сумку. Бекас розвернувся й, не цілячись, вистрелив у джерело звуку — влучив. Куля збила кашкет з голови пана Маковія, котрий і віддав команду «Ані руш!». Роздратований спротивом офіцеру міліції, Пилип Петрович зробив підряд два постріли — один попереджувальний, у повітря, а другий — у плече Бекаса, який і не думав кидати свою зброю. Цей постріл також виявився вдалим — ватажок грабіжників завив, мов той пес, котрому прищемили лапу, і випустив пістолет. Косуха визнав за краще не рухатися й так і лежав на землі, не витираючи навіть крові, що текла з розбитого лоба — металеві защіпки на мішку виявилися досить важкими. Миколка ж, побачивши, що в його тата стріляли, закричав не своїм голосом і, притискаючи до себе «скарб», помчав туди, де стояли міліцейські машини, примовляючи на ходу:

— Тату, татусю, з тобою все добре?! Татку!!!

— Ах ти ж хуліган, паливода! — загримів над лісом знайомий бас Маковія-старшого. Миколка в житті не подумав би, що зможе так радіти батьковому крику. — Та що ж це таке, до дідька! Ну чого тобі спокійно не живеться! Ти зі своїми друзяками таки доведеш мене колись до інфаркту! От і кашкета мені через вас продірявили! Мати твоя місця собі не знаходить!

— Тату, не сварися, — Миколка врізався нарешті в батька і міцно обхопив його руками. — Ось же гроші, всі, до копієчки! Бачиш, навіть пломба ціла! А там, у ямі, ще один бандит сидить. Ми тут, цеє… Скарби шукали древні, ну, знаєш, козака Чорнорота, і так захопилися, що проґавили останній автобус. І в мене, як на лихо, на мобілці ще й грошей не лишилося! Ніхто нас не схотів підібрати, доки ми на трасі стояли! От ми й повернулися до лісу. А потім ці бандити… А ще я спочатку хреста звалив на цвинтарі… Ну, бери ж ти гроші нарешті!

— Чуєш, Петровичу, — реготнув хтось із підлеглих — з тих, що одягали наручники на Косуху та Бекаса, — це скидається на спробу дати хабаря посадовій особі під час виконання. Так що ти давай… Вживай якихось заходів…

І всі міліціонери радісно загиготіли.

Пилип Петрович послухався і вжив заходів. Він підняв свою величезну, як заступ, долоню так, наче хотів ляснути сина по м’якому місцю, та натомість впав на коліна і обійняв його так міцно, що Миколка тільки квакнув.

— Ти хоч уявляєш собі, як я за тебе злякався! — не притишуючи, втім, голосу, закричав старший лейтенант Маковій. — За вас усіх! Та якби з тобою… з вами… щось трапилося, я не знаю тоді, що би я робив! Я…

— Тату, — шокований Миколка вирвався, чи, точніше, викрутився з батькових обіймів, — ти що це, плачеш? Тобі за посадою не можна! Догану впаяють! Ну, припини…

— Не твоє діло, що мені можна, а що ні! — закричав батько ще гучніше і підозріло хлюпнув носом. — Він мене ще вчити буде! Шмаркач! Молокосос! Ану всі до машини кроком руш! Пакуйтеся всі на заднє сидіння! А де, — тут Пилип Петрович на мить замовк і озирнувся, — Данилко з Діаною?

— Ми тут, — озвалося з-за дерева. Вони саме згортали намет, що його витяг з ями один із міліціонерів разом з Кістяком. — Уже закінчуємо!

Пан Маковій зітхнув, голосно, як перший паротяг, і подивився на своїх підлеглих.

— Ну от, і що з такими дітьми робити накажете, га? Квіти життя, називається…

— Але ж ми знайшли гроші! — знову встряг Миколка. — Хоча й випадково, якщо чесно. Але ж знайшли!

На це батько вже нічого не сказав. Він простежив, як грабіжників завантажують в міліцейську машину, як один із підлеглих сідає за кермо бандитського джипу, підійшов до «Тойоти», розчахнув задні дверцята і лише тоді озвався до незвично мовчазного Семка.

— Ну, а ти що скажеш, Семку Скорик? Я гадав, що в тебе є голова на плечах, на відміну від мого шалапута…

— Нічого не скажу. Тільки… — Семко глибоко вдихнув і випрямив спину. — Це була моя ідея…

Глава 13

— Дядьку Пилипе, а можна одне питання?

— Спробуй, Даниле-майстре.

— Хто з батьків першим ударив на сполох?

Пан Маковій на мить відвернувся від лобового скла, щоби глянути на малого. Вони мчали додому, поверталися в рідне містечко, і Команда Мрії у повному складі розслаблено куняла на задньому сидінні його «Тойоти». Та Данилко навіть у напівсні залишався справжнім журналістом.

— А ти як думаєш? Здогадайся! — відповів Пилип Петрович і сам собі дуже здивувався. Насправді він хотів сказати: «Ось приїдеш додому, там про все дізнаєшся!»

— Та ну, що тут вгадувати. Мій тато, правда ж?

— Правда, Даню, чиста правда. Як ти вгадав?

— Просто в нас відбій о десятій вечора. Тато, мабуть, хотів побажати мені доброї ночі, зазирнув до кімнати, а мене нема…

— Відбій — це звучить жахливо! — промовила сонна Діанка.

— Та нічого не жахливо, — заперечив старший лейтенант. — Класно звучить! Я підтримую. Треба й собі таке вдома завести! І за порушення режиму відразу саджати до карцеру! Ех, відбити б вам усім одне місце, щоби тиждень стоячки снідали! І обідали! Знали б тоді, як батькам нерви тріпати! Так гляди ж — вони ще й винагороду отримають!

— Яку ще винагороду, тату? — продер очі Миколка.

— Грошову, яку ж іще! — пан Маковій аж завібрував від гніву. — Банк призначив.

— І багато? — поцікавився Семко, зручніше вмощуючи голову на м’якому сидінні.

— Десять відсотків від суми вкраденого.

— Десять від… десять тисяч гривень? — Миколка аж підстрибнув, вмить забувши про сонливість. — Тобто по дві з половиною тисячі кожному з Команди?!

— Хоч чомусь тебе в школі навчили, — саркастично підтвердив Пилип Петрович. — Ну там, ділити, множити… Саме так, синку.

— Так це ж класно! — надихнувся Миколка майбутніми перспективами, але, почувши, як невдоволено скрегоче за кермом батько, поквапився додати. — Ти не хвилюйся, тату, я з тобою теж поділюся. Купимо тобі новий кашкет.

— Не треба! — гордо відмовився Пилип Петрович. — Мені видадуть. По формі, як належить…

— І все одно, — стояв на своєму Миколка. — Ти теж заслужив на винагороду, правда ж?

Друзі підтримали цю заяву схвальним гулом.

— Ти дуже вчасно приїхав… приїхали. Ви всі. Якби не ви, то… — тут Миколка знову позіхнув. — Ну, ми би впоралися, звичайно, але було би важче.

— Так, авжеж, ви б упоралися… — пробурмотів пан Маковій уже майже не сердито. — Взяти б пасок та пороти вас, доки пощади не попросите! Шукачі скарбів, теж мені!

Він озирнувся, чекаючи реакції, але натомість побачив, що всі четверо вже солодко сплять.

Наталка та Олександр Шевченки ТАЄМНИЦЯ ДИМУ НАД МІСТОМ

Глава 1

— Жити, як-то кажуть, добре, — вдоволено промовив Миколка Маковій.

— А добре жити — ще краще, — з готовністю відгукнувся Семко Скорик, цитуючи фразу з відомого фільму. Діана Бондаренко нічого не сказала — вона задоволено підставляла лице першому справді гарячому квітневому сонечку і навіть очей не розплющила.

Друзі сиділи на краєчку кам’яного мостика, що перехилився через річку В’юн, і насолоджувалися життям. Був тихий недільний полудень, усі домашні завдання виконано, а тому трійця з Команди Мрії втішалася заслуженим відпочинком. В руках у Семка й Миколки були складані телескопічні вудки, що вже принесли хлопцям улов — десять піщуриків; Діану ж риболовецький азарт хвилював мало — вона віддавала перевагу сонячним ваннам. Від останнього розслідування Команди минув місяць, і до цього часу ніяких особливих пригод з ними більше не траплялося. В цьому були як свої плюси, так і мінуси.

— А де Данило? — згадав Миколка про четвертого члена їхньої неофіційної детективної агенції. — Я його ще з п’ятниці не бачив. Він, часом, не в курсі яких-небудь темних справ, які потребують нашого негайного втручання?

— Що, Микольцю, знову на подвиги тягне? — поцікавилася Діана, так само не розплющуючи очей. — От же ж непосидючий… Навкруги тиша і спокій, і ніякі підступні злочинці більше не плетуть хитромудрі й зловісні плани. Змирися з цим.

— Данило сьогодні мав їхати з батьками до Полтави, — відказав Семко, ігноруючи сарказм подруги. — Щось казав про якусь річ, на котру збирався витратити свій гонорар за ту справу про пограбування банку. Обіцяв повернутися по обіді…

— …І вже повернувся, — захеканий Данилко, несподівано виринувши з найближчих кущів, приєднався до друзів на місточку. — Нарешті я вас знайшов, колеги. Все місто оббігав…

— А для чого шукав? — нашорошив вуха Миколка. — Знову стався якийсь злочин?

— Злочин? Та ні! Просто ви троє мені потрібні. Я хочу у вас інтерв’ю взяти.

— Що-що? Інтерв’ю? В нас? — Семко загигикав. — А для чого воно тобі? Ти ж і сам все про нас знаєш. Брав участь у кожному розслідуванні й, офіційно кажучи, проявив себе з найкращого боку… І взагалі, хіба інтерв’ю беруть з порожніми руками? Для цього, як мінімум, блокнот і ручка потрібні…

— У мене є дещо краще, — і тут Данилко вивудив з кишені блискучу сріблясту річ, яка виявилася цифровим диктофоном. — Я ж казав, що хочу стати одним з найкращих журналістів? А справжні професіонали користуються такими штуками. Спеціально в Полтаві купив. Я хочу записати голоси кожного з вас, а потім змонтувати з цього справжній репортаж. Тому зараз я буду ставити вам запитання…

— Ми, між іншим, рибу ловимо, — вказав Семко на очевидне. Данилко знизав плечима.

— Одне одому не заважає.

— Ще й як заважає, — солідно заперечив Миколка, міняючи наживку і знову закидаючи вудку. — Риба — вона зайвих розмов не любить. Вона потребує тиші. І якщо буде тиша, — хлопчик вправно повів вудкою в різні боки, потім різко підсік, і за мить у рибальському кошику вже виблискував сріблястий карасик, — буде й улов. Гляньте-но, який красень! Карася впіймати — це вам не абищо. Це риба хитра, обережна.

— Угу, майже як ми, — хмикнула Діана.

— А давайте згадаємо, з чого все почалося, — запропонував Данилко, не зважаючи ані на Миколчине повчання, ані на рибальський тріумф. — Тобто, як утворилася «Команда Мрії». Для архіву. Може, коли-небудь цей матеріал стане в пригоді — нам, або ще комусь… Зараз, я тільки «запис» натисну. Готово! Починайте!

— Ну… — Семко не зміг противитися спокусі бути першим, у кого Данилко взяв інтерв'ю, і похилився до сріблястого пристрою. — Почалося все взимку. В січні місяці. Щойно прийшов Новий рік, і ми розслідували справу про пограбування місцевого музею…

— Ти занадто спрощуєш, — встрягла Діанка. — Ми побачили, що замок на музеї зламано, і…

— Ми — це хто?

Дівчинка закліпала очима.

— Ми — це я і Семко Скорик, Данильцю. От, ніби ти не знаєш!

— Я все знаю, а ось наші читачі або слухачі не в курсі, — цього разу Данилко говорив зі знанням справи, і всі його слухали. — Тому оповідь слід вести так, щоби й вони все зрозуміли. Повторимо ще раз.

— Гаразд, — Діанка зітхнула. — Ми вдвох, тобто я, Діана Бондаренко, і присутній тут Семко Скорик у перший день нового року пішли будити Миколку Маковія і по дорозі, проходячи повз краєзнавчий музей, помітили, що двері…

— Вам що, — обурився також присутній тут Маковій-молодший, — геть пам'ять відбило? Миколку йшли будити! — передражнив він. — Знайшли сплячу красуню! Я вже давно на той час встав, щоб ви знали! Коротше, діло було так: один негідник, директор тутешнього музею, організував його пограбування і привласнив…

— Чиє пограбування? — підступно посміхаючись, уточнив Данилко. Та Миколку ніколи не вдавалося зупинити так легко.

— Ну не моє ж! Музею свого, ось! І привласнив спис, золотий, скіфський, почепив його на дах замість флюгера. А Семко перший здогадався, що флюгер — це ніякий не флюгер, а пофарбований під залізо зниклий спис. І тоді він заліз на дах і…

— Хто заліз, Микольцю?

— Ну не спис же! Спис уже був там. Чого ти постійно мене перебиваєш? Семко видряпався на дах і хотів його зняти, а злодій…

— Семко хотів зняти дах?

— Слухай, Даниле-майстре, ну чого ти до слів чіпляєшся? — Миколка нарешті образився. — Я хіба незрозуміло розповідаю?

— Якщо чесно, то ні. Не сердься, друже, я просто хочу, щоби ти навчився гарно говорити.

— Це тобі треба, ти й учися, — все ще сердився Миколка. — Ти ж у нас великий журналіст! А мені й так подобається. Говорю, як умію.

— Давайте я розкажу про нашу другу справу, — примирливо озвався Семко. — Це сталося наприкінці лютого. Минуло півтора місяці відтоді, коли команда Мрії розплутала свою першу справу, зі списом. А в лютому зловмисники, що зазіхали на місцеву шоколадну фабрику, викрали її директора пана Радича. Завдяки злагодженим діям всіх членів команди Мрії та особистій мужності Миколки Маковія викрадачі були викриті й отримали заслужене покарання.

— Говориш, як по-писаному! — після того, як його привселюдно назвали мужнім, злитися на друзів Миколці більше не хотілося. — Раніше чомусь так не вмів…

— Це все згубний вплив Данилка, — Семко так захопився оповіддю, що перестав слідкувати за своїм поплавцем, і до тями його привів лише скрик Діани «Клює!». Хлопчик здригнувся, підсік, і якась доволі велика рибина, сяйнувши на сонці видовженим сріблястим тілом, зірвалася з гачка й плюхнулася назад у воду.

— Ого! — Миколка від хвилювання зірвався на рівні ноги. — Добрячий був коропець. Прогавили… Ось вам і зайві розмови!

— Та нічого, — благодушно відмахнувся Данилко. — Нехай плаває. Хто розповість про нашу третю справу?

— Я, — мовила Діана трохи схвильовано. — Якось у березні, ми подалися шукати скарби по карті, яку Семко знайшов в інтернеті. І так захопилися копанням, що проґавили останній автобус до Мрії. До того ж, як на зло, не змогли впіймати жодної попутки. І з мобільними телефонами в кожного були проблеми. А ще ми збрехали батькам, що їдемо до Полтави на екскурсію, і тому нам довелося ночувати посеред лісу. На узліссі Миколка знайшов старезний цвинтар і випадково звалив хреста, під яким грабіжники сховали вкрадене. Там було багато грошей, і нам за це дали премію — за те, що ми їх знайшли, а той хрест — він був позначкою для бандитів, і… — дівчинка на мить замовкла. — Я не дуже плутано розповідаю?

— Дуже, — мстиво зронив Миколка. — Та й узагалі, вся ця справа — просто щасливий випадок, та й годі.

— Ну, везіння — це теж немало, — Данилко вимкнув диктофон. — Дякую за співробітництво, друзі.

— Стривай, — пригадала Діана, — ми ж не розповіли, як із тобою познайомилися.

— Не цього разу. Зараз мене інше турбує.

— Що саме? — поцікавився Миколка. — Невже риба?

— Ні, — Данилко махнув рукою в бік містечка Мрія. — Ви тільки погляньте на небо.

Дітлахи повернули голови і в один голос збентежено зойкнули. Над Мрією розповзалася величезна хмара диму. Вона ширилася, клубочачись і змінювала колір — від брунатно-сірого до чорного. Видовище величне і моторошне водночас.

— Це що, аварія? — першим отямився Миколка. — Щось вибухнуло? Може, на кондитерській фабриці?

— Ні, не схоже, — похитав головою Данилко. — Я це щойно помітив, але… Здається, то горить ліс!

— Повертаймось до міста! — скомандував Семко і підхопився, гарячково змотуючи вудки. — Сподіваюся, до будинків пожежа не дійде, але… Женемо додому на всіх парах, треба впевнитися, що з нашими оселями і батьками все гаразд. Може, їм потрібна допомога…

Нікого не довелося припрошувати двічі. За хвилину четвірка вже мчала щодуху в рідне містечко, назустріч похмурій хмарі, що нависла над пагорбами.

Глава 2

Справді, горів ліс — про це дітлахи дізналися згодом. Пожежа вирувала за межами міста і ніякої матеріальної шкоди Мрії не завдала — окрім їдкого диму, що розлився вулицями і дещо ускладнював дихання. Пожежники на двох червоних машинах із ввімкненими сиренами помчали у бік виїзду з міста саме тоді, коли дітлахи з останніх сил добігли до площі Клумби. Але від’їзд вогнеборців був не єдиною подією, свідками якої довелося стати четвірці. Ще до того, як вони побачили площу на власні очі, до вух друзів долетіли вигуки стривожених городян:

— Халатурник!.. Старий Халатурник вийшов з лісу… Дивіться, дивіться, несе щось!..

— Що? — здивовано вигукнув Семко, котрий завжди гадав, що славнозвісний божевільний дід, котрий нібито мешкає в тутешніх лісах, не більше ніж вигадка. — Халатурник? Де?!

І справді — з того боку, куди щойно помчали автомобілі пожежників, плівся сивий старий, одягнений у якесь брудне дрантя. Голову його вінчало щось схоже на сплетену з гілля шапку. А в лівій руці дід тримав залізну каністру кольору «хакі» — з тих, у яких автомобілісти зберігають пальне. Халатурник ніс її на витягнутій руці й щось нерозбірливо бурмотів. Це видовище примусило мрійчан спантеличено притихнути.

— Ого… — багатозначно промовив Миколка. Друзі перезирнулися між собою, не знаючи, що ще сказати. Було схоже на те, що сам винуватець пожежі навідався до міста.

Очевидно, так вирішив і міліцейський патруль. Службовий автомобіль, котрий також прямував до виїзду з Мрії, раптом змінив напрямок руху і, вискнувши гальмами, зупинився поруч зі старим. Із салону вистрибнув лейтенант…

— А куди це ви зібралися, діду? — звернувся він до Халатурника. — І що це ви таке несете, га? О-о, боюся, що доведеться нам з вами проїхатись до відділку…

Старий навряд чи зрозумів його слова. Він продовжував бурмотіти щось незрозуміле, простягаючи вперед каністру. Лейтенант обережно взяв її з його рук, а потім посадовив затриманого на заднє сидіння. Після цього звернувся до численних глядачів, що скупчилися на тротуарі:

— Чого стоїте? Ану, мерщій по хатах робити марлеві пов’язки!

— Це він підпалив ліс, лейтенанте? — гукнув хтось із натовпу. Міліціонер лише плечима знизав.

— Ну, а мені звідки знати? Зараз і будемо розбиратися…

Машина з Халатурником на задньому сидінні розвернулася і поїхала геть. Четвірка друзів знову обмінялася розгубленими поглядами.

— Лейтенант має рацію, — сказав Семко. — В місті зараз робити нема чого. Димом можна і отруїтися… Розбігаємось по домівках і відсиджуймось, доки цю хмару не розвіє. А заразом і збираємо інформацію. Радій, Микольцю — скоріше за все, завтра відвідини школи скасовуються…

Глава 3

Але пророцтво Семка не збулося — скасовувати уроки ніхто й не думав. Хмара диму, завдяки добрій роботі пожежників та сильному вітру, благополучно розсмокталася ще до недільного вечора, так що на ранок понеділка все місто знову жило за своїм звичним розкладом.

За наступні два дні Команді Мрії вдалося дізнатися про таке:

— пожежа сталася у північному лісі, за три кілометри від шоколадної фабрики пана Радича;

— вогонь знищив два гектари мальовничого соснового бору, а також недобудований санаторій для дітей-інвалідів;

— розслідування ще не завершено, але пожежники припускають, що причиною пожежі був підпал;

— каністра, яку ніс Халатурник, виявилася порожньою, однак зі слідами бензину;

— неподалік від погорілого санаторію були знайдені залишки саморобної халупи, в якій, судячи з усього, і мешкав божевільний старий. Там же було знайдено ще одну порожню каністру.

— Ну, і що ви думаєте, панове? — спитав Семко тоном досвідченого слідчого. Був вівторок, уроки скінчилися годину тому, і всі четверо друзів сиділи всередині свого дощатого «блокпосту», збудованого ними на дереві на узліссі.

— Старий остаточно загубив клепку і підпалив ліс, — впевнено припустив Миколка і жадібно проковтнув залишки лимонаду з пляшки. — Тут і думати нічого. Всі докази на це вказують.

— Навіть не знаю, — сказала Діана. — Старий з виду зовсім нешкідливий. Але ж докази…

— А от я сумніваюся, що це зробив він, — тихо мовив Данилко. Всі озирнулися до нього.

— Чому? — поцікавився Семко. — Маєш якісь контраргументи? Розкажи!

— Та поки що нема чого розповідати… Просто сумніви мене беруть. Надто вже все очевидно. В житті так не буває.

— Це ти про що? — не втямив Миколка.

— Та про все. Ця історія вкрай підозріла. Всі побачили, як місцевий дивак йде з каністрою, і відразу запідозрили його в підпалі. Але чи не здається вам, що це надто просто?

— Але як же друга каністра і те, що халупа Халатурника була поруч із санаторієм? — запитала Діана.

— Ото ж бо! Це мене і турбує. Чого б старому палити власний дім, та ще й разом із санаторієм?

— Бо він несповна розуму, — заявив Миколка і заходився розгортати нез’їдений у школі бутерброд. — От і все пояснення.

— Ага, всі так вважають, — пхикнув Данило. — На божевільних легко списати будь-який злочин. Але припустімо на мить, що насправді ліс підпалив хтось інший…

— Хто, наприклад? — заінтриговано мовила Діана.

— Не знаю я. Це припущення, думки вголос.

— Тобто ти вважаєш, що нашого старого Халатурника просто підставили? — очі Семка збуджено заблищали в передчутті цікавого розвитку подій. Данилко пересмикнув плечима.

— А чом би й ні? Як на мене, це цілком можливо. Скоїти злочин, а потім зробити так, щоби в усьому звинуватили місцевого дурника…

— Слухай, а це ідея, — задумливо сказав Миколка. — Тоді, значить, може виявитись, що каністри старому просто підкинули…

— Отож бо. Я, приміром, не уявляю, де він міг їх узяти. Невже поцупив?

— Ні, — Миколка володів неоціненною здатністю жувати й говорити водночас, і зараз демонстрував її на заздрість друзям. — Я багато чого чув про Халатурника, але ніхто ніколи не нарікав, що він краде. Навпаки, всі казали, що він нізащо не візьме чужого.

— А що ти ще про нього чув? — жваво зацікавився Данилко. Миколка знизав плечима.

— Та нічого особливого. Ну, що в лісі живе. Що в місті майже не з'являється. Що вміє говорити, але його ніхто не розуміє. Та й усе.

— А я, взагалі, думав, що Халатурник — це наша місцева легенда, — зізнався Семко. — Як Нессі для шотландців, чи щось таке. До пожежі я його ніколи не бачив.

— А я бачила, — згадала Діанка. — Рік тому, приблизно. Біля школи. Тільки я не знала, що це Халатурник. Думала, просто якийсь дивакуватий старий, та й годі.

— Ось бачиш, — ухопився за цей спогад Миколка. — Може, він здавна ненавидить дітей, тому спочатку вештався біля школи, а потім спалив дитячий санаторій. Ще навіть недобудований, до речі…

— До якої речі? І він не вештався, — дівчинка вступилася за старого з духу протиріччя та з почуття справедливості. — Просто йшов собі, нікому не заважав.

— Та це тоді не заважав. Хто його знає, що потім коїлося у тій божевільній голові?

— Микольцю, ти ліпше їж, у тебе це краще виходить. Бо ти сам собі перечиш. То твердиш, що Халатурник чужого не бере, то переконуєш нас, що він людиноненависник.

— Я просто озвучую різні думки, Ді, — анітрохи не знітився хлопчик. — А їх у мене, знаєш, як багато?

— Знаю, — Діанка зітхнула. — Не вперше.

— І все одно, — вперто стояв на своєму Данилко, — щось тут купи не тримається. От уявімо собі, що Халатурник підпалив ліс. Міг же він це зробити?

— Цілком, — похмуро відповів Семко. — Дурне діло — нехитре. Нищити завжди легше…

— Згоден. Гаразд, припустимо, що міг. Проте щоби з бензином у каністрах… Пальне зараз дуже дороге. Отже, його треба або купити — що навряд, або…

— Вкрасти, — закінчила Діана. — Що ще більш сумнівно. Ніхто б і на милю не підпустив такого діда до заправки. І ніхто не лишає бензин там, де його можна поцупити.

— Отже, що ми маємо? — тріумфуюче запитав Данилко.

— Аж нічого, — хмикнув Семко. — Тільки купу здогадів. Та якщо слідство встановить, що вогонь пішов від халабуди старого, Халатурнику не позаздриш.

— Точно, — підтвердив Миколка. — І Мрія залишиться без своєї легенди.

Усі перезирнулися.

— Я не сумніваюся, що слідство саме це і встановить, — мовив Данилко. — Та доки ми Команда Мрії, всі наші легенди житимуть. Бо що більше я вас слухаю, то більше переконуюсь: старого просто підвели під монастир, як каже моя мама. Скористалися тим, що він не може нічого толком розповісти, не зможе за себе заступитися…

— Пропоную копнути під діда глибше! — виголосив Семко. — Треба дізнатися, звідки він взявся у нашому місті, ким був раніше, і таке інше. Тобто, всю можливу біографію. Бо поки ми геть нічого про нього не знаємо, важко будувати якісь гіпотези. А тоді, може, й спливуть якісь важливі факти…

— І де ми це копатимемо? — поцікавився Миколка. — Навіть мій тато майже нічого про нього не знає — це при тому, що працює в міліції. Старий просто оповитий таємницями…

— Одна людина все ж, напевно, може бути в курсі того, що нас цікавить, — промовила раптом Діана.

— Хто? — в один голос вигукнули хлопці.

— Устим Ковальський, ось хто. Він колись завідував нашою міською бібліотекою. Зараз цей дідусь уже кілька років як на пенсії. Якщо не помиляюся, дуже давно він навіть книжечку про історію нашого міста написав — принаймні мама мені про це розповідала. Тільки ту книжку так і не видали.

— Точно! — Семко здійняв над головою вказівного пальця, неначе це була його власна ідея. — Той дід може знати все, що потрібно. Хтось в курсі, де він живе?

— Гадаю, про це ми зможемо дізнатися в бібліотеці, — відповіла Діана. — Тітка Оксана, що там працює, добра подруга моєї мами.

— Тоді за діло, — Миколка облизав замаслені бутербродом пальці й бадьоро підхопився на ноги. — Я готовий.

— Зачекай, не жени коней, — зупинив друга Семко. — Я маю іншу пропозицію. Давайте розділимося. Ді з Данилком, як найбільш балакучі з нас, підуть шукати діда Устима, а ми з Миколкою гайнемо на згарище.

— Тю, а це навіщо? — надувся Маковій-молодший.

— Сліди шукати, — впевнено пояснив Семко. — Не ті, підкинуті, а справжні. Наскільки я знаю, пожежники вже мали поїхати, і нам ніхто не заважатиме. Можливо, відгадка десь там.

Данилко схвально кивнув.

— Чудова думка. Тільки будьте обережні.

— Будемо, — пообіцяв Семко, а Миколка, як справжній герой, проігнорував це напутнє слово.

Глава 4

Устим Петрович Ковальський жив у чепурній дерев'яній хатинці на самісінькій околиці Мрії, чи навіть, як сказала Діана, за околицею — на краю крихітної, на сім будинків, вулиці відразу за залізничною колією. Тут було затишно і, незважаючи на періодичну з'яву поїздів, дуже тихо, а на подвір'ї, замість звичних курей чи голубів, з ніжним туркотінням копошилися горлиці.

— Гарно тут, — зауважив Данилко, посміхаючись до смішного цуценяти, що колобком скотилося зі сходів і намагалося налякати незваних гостей сердитим гавкотом. — Як ця вулиця називається?

— Гоголя, синку. Вулиця Гоголя.

Господар обійстя з'явився немов нізвідки і випередив Діану на півсекунди — та вже роззявила було рота для відповіді. Пан Устим чимось нагадував казкового дідуся-боровичка — був кругленький, міцно збитий, з довгою сивою бородою та лукавим блиском у блакитних очах. Гостям він дуже зрадів, запросив до хати, а коли ті спробували пояснити, нащо вони тут, замахав пухкенькими руками на знак протесту.

— Спершу чаювання, справи — потім. Орисю! Де твоє варення з агрусу?

— У твоєму пузі, старий! — до вітальні, де всі троє вмостилися за круглим дубовим столом, впливла бабуся, така сама кругленька та чепурненька, як і дід Устим, тільки спокійніша. В руках вона тримала тацю з чайничком, трьома чашками, мискою з коржами та полумиском варення, про яке питав чоловік.

— Пригощайтеся, дітки, — мовила бабця Орися, виставляючи частування на стіл. — Не соромтеся, все своє, не куповане. Хіба в тих магазинах таке купиш? Там же сама хімія!

— А ви? — пискнула Діана, розгублена тим, що їх зустрічають, наче почесних гостей.

— Ніколи мені засиджуватися. У мене хазяйство рук чекає, — твердо відмовила бабуся. — Не те що в цього писарчука!

— Нашого хазяйства зараз — кіт Тимофій та пес Цербер — ну, його ви бачили, — зауважив дід Устим, коли Орися вийшла. Данилко закивав, наминаючи корж, густо намащений варенням — такої смакоти він ще ніколи не куштував.

— А ваш пес ну зовсім на Цербера не схожий, — засміялася Діана.

— То він ще малий, — посміхнувся й дід. — Виросте — вовкодавом стане.

Данилко проковтнув чергового коржа, витер руки вишитою серветкою і нарешті відчув себе достатньо добре для того, аби почати розмову.

— Устиме Петровичу, я кореспондент. Пишу трохи для «Вісника Полтавщини», і взагалі… вчуся. Мене звуть Данило… А це — Діана Бондаренко, моя помічниця. Ми прийшли поговорити про вашу книгу.

Очі Діанки округлилися від здивування. Вона запитально глянула на друга, та той дивився лише на дідуся Устима. Старий помітно розхвилювався. Навіщось зняв з перенісся окуляри в чорній оправі, покрутив їх в руках, потім вдягнув знову і лише тоді промовив:

— Невже це ще й досі когось цікавить?

— Так, і то дуже, — щиро запевнив Данилко. — Ви не могли б показати нам свій рукопис? Якщо він, звісно, ще зберігся…

— Та зберігся, трясця тому всьому, — раптом розсердився Устим Петрович. — Бодай би був спалив! А вам він нащо?

— Прочитати хочемо, — незворушно пояснив Данилко. Дід Устим кивнув, тяжко зітхнув і вийшов з кімнати. Діана негайно цим скористалася.

— Для чого нам ця книга? Ми ж у справі прийшли.

— А це і є наша справа, — поважно відповів Данилко. — Хороший журналіст говорить про те, що цікавить людину, в якої він бере інтерв'ю, і дуже скоро та людина сама почне говорити про те, що цікавить журналіста.

Пояснення здалося Діані цілком прийнятним.

— Ось він, — Устим дуже швидко повернувся і припечатав стільницю стосом списаного паперу — аркушів п'ятсот, не менше. — Справа всього мого життя. Все тут зібрано про Мрію, все, що тільки може бути! Від заснування і аж донині. Чого варта лиш історія про привида у панському домі! А Халатурник наш — це ж окрема глава, та куди там, просто пісня! Так ні, знаєте, що мені сказали ці мудрагелі у видавництві?! «Мало фактів, — передражнив дід невидимого кривдника. — Недостовірно. Вигадка».

— Ми такого точно не скажемо, — серйозно запевнив Данилко. — Ви нам щось розкажіть, от хоча б про цього… Халатурника, ми все це запишемо на диктофон, а потім я розшифрую, і вийде непогана стаття для газети. А після неї, може, хтось і вашим рукописом зацікавиться.

— Ну раз так, то давай, пиши, — пробурмотів дід Устим, споглядаючи, як Данилко вмикає диктофон. — Готово, чи що? Так, цеє… про Халатурника, кажеш? Ну що ж… Давно це було, років сорок тому, ще й батьки ваші, певно, на світ не народилися. Звали тоді старого не Халатурником, а Степаном Простеньким, та й не старим він був тоді, а хлопцем двадцяти п'яти літ. Єгерем служив у заповіднику під Миргородом. Дуже лютий був до браконьєрів, та й вони йому не спускали, стріляли в нього не раз, але залякати так і не змогли. А ось звірину наш Степан любив без пам'яті, подейкують, навіть мову їхню знав, і з вовками міг говорити, і з кабанами… Проте та непоступливість і любов до тварин стала кісткою в горлі браконьєрам. І однієї ночі вони підпалили той ліс, що Степан охороняв, та заразом і його хатинку. Прокинувся він від диму, та тікати не став — вискочив з хати, а вся звірина, замість того, щоби з лісу геть, до нього прибігла! Страшно було. Він їм голими руками дорогу розчищав, палаюче гілля відкидав, і від того дуже обгорів, бідака… І хоча Господь йому віддячив за доброту — глибокі опіки були, а загоїлися швидко й без сліду — та з тих пір утратив Степан розум. Як прибився до нас у Мрію, чому — про те лише він сам і відає, але проганяти його не стали. Він собі оту халабуду в лісі збудував, та й живе там аж досі. Харчується, чим Бог пошле, людей сторониться, що й не дивно, а головне — вогню просто бачити не може. Навіть сірника запалити сам не годен, тому і їжу споживає тільки сиру. Як де побачить спалах якийсь, чи, ще гірше, багаття, плаче, кричить, побивається… Та пригода на ньому на все життя відбилася, ось як. Нещасна він людина…

Данило і Діана перезирнулися. Що й казати, історія колишнього бібліотекаря міняла всю справу. Якщо вона правдива — а було дуже схоже, що так воно і є, — це означало, що за позавчорашній підпал могли засудити невинного.

— А хіба ви нічого не чули про останні події? — обережно спитався Данилко.

— Про які це? — не зрозумів дід Устим. — Синку, я вже давно ні за якими подіями не стежу. Про мене всі забули, ніхто й не згадує, окрім поштарки, що пенсію приносить, і я теж не дуже цікавлюся, що там зараз у місті відбувається. Усі важливі для мене події зараз лише на моєму подвір’ї відбуваються.

— Але ж дим… — почала було Діана, але Данило обірвав її, легесенько штовхнувши ліктем.

— Зрозуміло, — швидко сказав він і вимкнув диктофона. — Устиме Петровичу, а можна, ми цей ваш рукопис візьмемо ненадовго? Для наукового дослідження. Обіцяємо невдовзі повернути.

— Тю, та беріть, — махнув мозолистою рукою дід Устим. — У мене копія є, коли що… Хоча, яка різниця? Нікому історія свого міста не цікава. А ви беріть, якщо вам воно допоможе. Хоч якась користь з цієї писанини буде…

Данило з Діаною подякували за чай та розповідь і полишили гостинну хату. Вже надворі дівчинка спитала свого друга:

— А чому ти не схотів розповідати йому про пожежу і те, що Халатурника підозрюють у підпалі?

— Як на мене, то хай краще не знає і не смутиться дарма, — відказав Данилко, швидко крокуючи вулицею з рукописом під пахвою. — Бо як дізнається, що Халатурника звинуватять, то напевно побіжить доводити слідству, що той не винен…

— Ну то це ж добре!

— Так. Але не думаю, що йому хтось повірить. Він усього лише старий бібліотекар на пенсії. Ні, цю справу повинні зробити ми.

— Думаєш, нам повірять швидше? — із сумнівом мовила Діана. Данилко посміхнувся.

— А ми будемо дуже переконливими.

Глава 5

Попелище справляло жахливе враження, і спершу Семко з Миколкою просто заклякли з відкритими ротами, побачивши, на що перетворився улюблений ліс.

Колись золотаві стовбури сосон почорніли, ставши схожими на частокіл вугільних стовпів. Такою ж чорною стала і земля, від неї все ще підіймався димок і сморід горілого. У цій частині лісу панувала практично мертва тиша, адже співів птахів більше не було чутно. Скільки ж їхніх гнізд пожер вогонь?.. Семко стиснув зуби у безсилій люті. Той, хто це зробив, безумовно, заслужив покарання. Дуже суворого покарання.

Те саме відчував і Миколка. Видовище загиблого лісу здалося йому схожим на цвинтар. Якби хтось зараз показав йому винуватця пожежі, хлопчик, напевно, кинувся би на нього з кулаками. Як можна свідомо знищувати живе?

Добре ще, що пожежники змогли швидко все загасити… Інакше міг згоріти геть увесь ліс.

— Ходімо, друже, — Семко ляснув його по плечі, і хлопці знову рушили вперед.

Досить скоро вони побачили і рештки недобудованого санаторію — кістяки дерев’яних будиночків, такі ж чорні, як і все навколо, стирчали в небо за рештками зруйнованого паркану. Сюди неначе влучила бомба. Але все одно можна було уявити, яким було б це місце, якби будівництво вдалося завершити. Величезна мальовнича галявина з чепурними зрубами, в тіні віковічних сосен. Прекрасне місце для санаторію… А для когось, можливо, аж занадто прекрасне.

— Щось мені підказує, що це місце й було мішенню, — тихо мовив Семко. — Насправді хотіли знищити саме його, а не ліс. Як гадаєш?

Миколка знизав плечима.

— Не знаю… Все може бути. Але хто б на таке зважився?

— Ну… Наприклад, той, кому це місце припало до душі й кому не вдалося ним заволодіти.

— Конкуренти?

— Не виключено. Тобі щось відомо про цей санаторій? Хто його будував?

— Ні, — заперечно хитнув головою Миколка. — Я таким ніколи не цікавився. Ну, бачив колись в місцевій газеті оголошення про те, що, мовляв, розпочинається будівництво… І що це, типу, якийсь благодійний проект, чи що… На нього багато хто гроші жертвував — серед них, здається, й пан Радич був.

— Ось де може бути справжня причина, — припустив Семко. — Саме в цьому напрямку і треба шукати. А Халатурника, скоріше за все, просто використали як димову завісу.

— Он-то, часом, не його халупа між дерев? — тицьнув пальцем Миколка.

Справді, попереду виднілося щось подібне на розвалений і обвуглений сарай, збитий з дощок і листів іржавого металу. Друзі попрямували туди. З усього видно, що це й було житло Халатурника, точніше, те, що від нього залишилося. Воно досі не розвалилося лише завдяки металевим частинам. Хлопці обережно зазирнули в надра халабуди, але не побачили там нічого, окрім гір попелу.

— І що нам тут шукати? — спитав Миколка.

— Сам не знаю, — відгукнувся Семко. — Всередину краще не лізти, бо ця конструкція от-от впаде. Та й наслідити не хочеться… Власне, всі докази, напевно, забрали пожежники і міліція, так що навряд чи тут щось… Стривай-но…

Він присів навколішки і схилився над чимсь на землі. Миколка приєднався до нього.

— Що там?

— Кулька якась, — відказав Семко і взяв предмет у руку. — Металева кулька, вся закопчена. Глянь.

Він простягнув другові долоню, на якій лежала почорніла кулька завбільшки з металеву гривню. Миколка взяв її, покрутив у пальцях, понюхав, потім вигукнув:

— А ось ще одна! — і виколупав із землі таку саму. Тепер на його темній від сажі долоні лежало дві абсолютно однакові кулі.

— Більше наче не видно, — повідомив Семко, уважно роздивившись землю навколо. — Ну, все одно добре — повернемося не з порожніми руками.

— Як гадаєш, що це? — спитав Миколка.

— Уявлення не маю. Можливо, їх витягли з великого підшипника. А ще є така східна цяцька — дві металеві кулі треба перебирати в руці, типу для концентрації… Потім розберемось. А поки що давай забиратися звідси, доки ніхто нас не побачив.

Глава 6

— Куди лізеш, малий, га? — грізно рявкнув кремезний дядько в темних сонцезахисних окулярах, підводячись із-за керма блискучого сірого «Мерседеса». Той самий «Мерседес» щойно загальмував за якихось десять сантиметрів від Данилка, котрий при цьому ще встиг відштовхнути вбік Діану. На перехресті, яке вони переходили, для пішоходів горіло зелене світло, але водій «Мерседеса» мало того, що порушив правила дорожнього руху і ледь не збив дітлахів, так ще й поводився нахабно.

— Чого плутаєтесь під колесами, дрібното пузата? — фиркнув водій. Однією рукою він усе ще тримався за кермо, а в іншій по черзі перебирав пальцями дві металеві кульки. — Зараз-от вуха повідкручую…

— Краще очі протріть, — несподівано хоробро заявив Данилко, що вже відійшов від переляку. — Або в автошколу запишіться. Ви їхали на червоне світло!

— Ти мені ще будеш розповідати, як їздити треба? — здивувався відповіді хлопця водій в окулярах. — Та я тебе…

— Артуре, будь чемним до дітей цього чудесного міста, — промовив інший голос, що належав підстаркуватому і сивочолому чоловікові на пасажирському сидінні. — Вони вказали нам на нашу помилку, і ми мусимо їм подякувати.

— Угу, зараз подякую — носа розквашу, — пробурчав водій, але все ж усівся за кермо. Сивочолий, висунувшись із вікна, приязно посміхнувся дітлахам.

— Проходьте, проходьте, малята. І будьте пильні.

— Еге, з такими недоучками за кермом мусиш бути пильним, — кинув Данилко, але «Мерседес» уже рвонув уперед, голосно заскавчавши шинами. Діана перевела подих.

— Нічого собі! Він нас мало не переїхав!

— Так, — кивнув Данилко. — Бо деяким суб’єктам набагато легше купити водійскі права, ніж вивчити правила.

— А номери полтавські, — зауважила Ді. — Ти бачив?

— Еге ж, і навіть запам'ятав, про всяк випадок. Оце думаю, чи не поскаржитись на цих, даруй на слові, їздунів дядькові Пилипу, доки вони насправді когось не збили?

— І на що це, цікаво, ви збираєтеся жалітися моєму таткові? — дзвінко пролунало десь зовсім поруч. Діанка та Данилко озирнулися. Біля них стояли Миколка з Семком, щоправда, наразі більше схожі на маленьких чортенят — укриті кіптявою, з чорними плямами сажі на щоках, зосереджені та серйозні, однак виразно задоволені собою. Миколка до всього ще й тримав щось у руках, але що саме — Данилко ще не розгледів.

— Не на що, а на кого, — пояснив він. — Бачили тих дядьків у сріблястому «Мерседесі»? На червоне світло гасають…

— Ні, — заперечливо похитав головою Семко. — Ми щойно підійшли.

— Наші? — жваво зацікавився порушниками Миколка.

— Начебто з Полтави, якщо судити з номерів, — відповіла дівчинка.

— Ото ж і я думаю, що таких у Мрії немає. А ви як, хоч цілі?

— Цілі, цілі, хіба не видно, Микольцю? Що це ти кота за хвіст тягнеш? — не витримав Данилко. — Якщо є новини, то так і скажи. Розповідай, чим закінчилася ваша вилазка.

— А ваша? — своєю чергою, поцікавився Семко.

— Це у вас вилазка, а в нас було інтерв'ю, — гордо мовив Данилко. — І скажу без зайвої скромності, це — бомба. Така сенсація, ви собі не уявляєте!

— Хлопці, — втрутилася Діана, — може, ми підемо кудись, приміром, до парку, сядемо там на лавочці й спокійно поговоримо? Нащо стовбичити на узбіччі?

Друзі ствердно закивали. Сказано — зроблено, і вже за кілька хвилин усі четверо сиділи в парку під старим кленом і ділилися здобутками. Першим виступив Данилко. Спочатку він заходився переповідати розмову з дідом Устимом своїми словами, але швидко схаменувся й увімкнув свій диктофон. Найбільше враження розповідь старого бібліотекаря справила чомусь на Миколку.

— Ух ти, круто! — вигукнув він, дослухавши запис. — Невже той Халатурник справді знає мову тварин?

— Гадаю, це художнє перебільшення, — обережно завважила поміркована Діанка. — Але нас цікавить інше. Якщо Халатурник — а сумніватися в цьому я не маю підстав — так ненавидить вогонь, то хто й чому хоче його підставити?

— Той, кому це вигідно, — вголос розмірковував Семко. — А чому? Бо на такого убогого, що й не говорить, й живе самітником, що завгодно можна списати. Ми вже це обговорювали, пригадуєте?

— Так, — кивнула Діана.

— Ми от із Семком думали про погорілий дитячий санаторій, — у свою чергу висловився Миколка, — і дійшли висновку, що саме на нього цілилися палії. Можливо, якийсь таємничий «хтось» також хотів отримати той шматок лісу для власних цілей, але після того, як галявину віддали дітям, вирішив помститися і знищив його? І старого Халатурника зробив винуватцем. А що? Ідеальна кандидатура…

— Це можливо, — підтримав Данилко. — І цей «хтось», чийого імені ми поки що не знаємо, зробив помилку, бо, звісно, був не в курсі, що обрана ним жертва ненавидить вогонь.

— Та якби і був у курсі, навряд чи б це щось змінило, — висловився Семко. — Хто повірить у легенду про старого, котрий розмовляє зі звірами й плаче, побачивши вогонь? А ось у те, що божевільний спалив ліс, повірить хто завгодно і куди охочіше.

— Усе це прекрасно й дуже логічно, — підсумувала Діана їхні роздуми, — але, все ж, ким може бути цей зловісний «хтось»? І де його шукати?

— Не знаю, — розвів руками Миколка. — Бо якщо він хотів помститися, то вже досягнув своєї мети. Там, — на цьому місці голос хлопчика здригнувся, — усе згоріло. Геть усе. Ми з Семком майже нічого не знайшли на згарищі. Окрім цього, — Миколка розтиснув замурзаний кулачок, явивши світові дві до чорноти закопчені металеві кульки.

— І що воно таке? — зацікавлено спитала Діана.

— Десь я такі вже бачив недавно… — замислено пробурмотів Данилко, зморщивши чоло. — Такі самі за розміром, тільки блискучі, і… Вони рухалися! Точно, я згадав! Їх же крутив між пальцями той нахабний бовдур, що мало не збив нас на дорозі! Ді, пригадуєш? Ще й так вправно крутив, як фокусник.

— Той фокус, що він устругнув із лісом, мені не подобається! — рішуче мовив Семко. Миколка підтримав друга обуреним фирканням. Лише Ді все ще сумнівалася.

— Зачекайте, може, це звичайнісінький збіг обставин?

— Татко завжди каже, що збіг обставин — це непомічена слідчим… ця… Як же ж її? Закономірність, от! — пригадав Миколка і розплився в задоволеній посмішці. — Дивись сюди, Ді, — і, до чималого переляку дівчинки, заходився терти одну з кульок об свою, слід визнати, вже безнадійно зіпсовану сорочку. За якусь мить із-під кіптяви сріблясто блиснув метал. — Ну, що ти тепер скажеш?

— Ваша правда, хлопці. Вони точнісінько такі, як і в того порушника. Але що це доводить?

— Нічого, — погодився Данилко. — Доказів у нас немає. Але сама поміркуй — горить ліс і санаторій. І не минає й трьох днів, як у місті з'являються двоє підозрілих суб’єктів, один із яких безперервно крутить у пальцях кульки — точнісінько такі, як і ті, що наші хлопці знайшли на згарищі. На місці злочину! Тому доречно буде припустити, що палієм був той водій і що саме він загубив цяцьку під час виконання своєї чорної справи.

— Не знаю, не знаю, — похитала головою Діана. — Чи не занадто смілива підозра? Ці суб’єкти… Так, вони порушники. Дорожнього руху. Але одна справа — їхати на червоне світло, і зовсім інша — палити ліс.

— А я вважаю, що між цими двома «справами» великої різниці немає, Ді, — твердо заперечив Данилко. — Якщо порушуєш закон у дрібницях, то великі порушення — лише питання часу.

— Точно! Так мій татко завжди каже! — вигукнув Миколка. Данилко всміхнувся.

— І мій теж.

— Та й не така вже дрібниця — людське життя, — додав і Семко. — Ті, хто ігнорує правила дорожнього руху, — це… ну… Все одно, що вбивці за кермом!

— Гаразд, ви мене переконали, — замислено погодилася Ді. — Але, здається, одного ви все ж не врахували.

— Чого саме? — хором спитали хлопці.

— А що, як ці дядьки на «Мерседесі» у Мрії проїздом, га?

Цю думку довелося обмірковувати дуже ретельно.

— Ні, — врешті-решт сказав Данилко, — я стою за те, що вони збираються тут побути принаймні деякий час. Вони зупинилися, Ді, хоча могли просто об'їхати нас і нестися далі. І той, сивий, на пасажирському сидінні, ще зауваження зробив своєму шоферу, а з нами відразу весь такий люб’язний зробився… Небагато те зауваження важить, як на мене, але факт лишається фактом — нащось йому було потрібно, аби ми не здійняли галас.

— І нащо ж?

— Якщо він планує провести у Мрії більше, ніж півдня, і якщо він має тут якісь серйозні справи, Ді — це питання відпадає саме по собі.

— Друзяко, ти — голова! — захопився цією версією Миколка. — У світлі того, як його… Ну, коротше, я заховаю ці кульки як речові докази. Вдома. Навіть батько не знайде, обіцяю!

— І що? Що нам тепер робити далі? — не втримався й Семко.

— Найскладніше, — зітхнув Данилко. — Чекати.

Глава 7

Чекати довелося недовго.

Уже наступного дня, перед уроками, Миколка, перейнятий усвідомленням власної значущості, наче жабка, що пнеться зрівнятися з волом, підійшов до друзів і змовницьки, крізь зуби, мов справжній розвідник (принаймні саме так він уявляв собі справжніх розвідників), прошипів:

— Є важлива інформація у справі Халатурника. З перших рук. Розповім після школи на нашому блок-посту.

І навідріз відмовився пояснювати, чого саме стосується ця інформація, залишивши решту Команди на поталу мукам розбурханої цікавості.

Навчальний день тягнувся й тягнувся, уроки все ніяк не бажали закінчуватися, але врешті-решт останній дзвоник таки пролунав. Усю дорогу до блокпосту Миколка озирався на всі боки, неначе таємний агент, що боїться викриття, і вперто не бажав ділитися інформацією на ходу. І лише після того, як усі вони дісталися своєї схованки на узліссі й по черзі видряпалися на неї, хлопчик заговорив.

— Отже, справи такі. Ми були праві.

— У чому саме? — запиталася Діана.

— У всьому, Ді. Не встиг і дим гаразд розвіятися над тим згарищем, а вже з'явився невідомий добродій, що побажав викупити спалену ділянку, — Миколка скосив очі на Данилка. — Ну, як, гарно я говорю?

— Гарно, — підтвердив той. — Але незрозуміло. Почни-но спочатку, а саме з того, звідкіля в тебе така інформація.

— Здогадайся з трьох разів, журналісте, — тріумфально промовив Миколка. Та Данилкові вистачило й однієї спроби.

— Дурне питання, вибач. Непрофесійне. Звісно, від твого тата.

Справді, від кого ж іще? Пилип Петрович Маковій гордо носив звання старшого лейтенанта міліції і керував місцевим райвідділом внутрішніх справ. Обома цими фактами Миколка заслужено пишався.

— Та нічого, — великодушно відповів Маковій-молодший. — Але ти також маєш рацію, Данилку. Я почну спочатку. Вчора вдень, приблизно за годину після того, як вас мало не переїхали ті двоє на «Мерседесі», у мерії почалася нарада щодо вирішення… Чи як його… Щось я заплутався… — Миколка шумно засопів, витер рукавом спітніле від напруги чоло і продовжив уже жвавіше. — Коротше, вони вирішували, що тепер робити з рештками санаторію та вигорілою землею. Були присутні, — тут Миколка примружився, згадуючи, — мер міста, його перший заступник, депутати, потім ще голова райради, пан Радич і всі інші, ну, хто на санаторій гроші давав, а також мій тато, — тут хлопчик узяв красиву театральну паузу і тримав її доти, доки не пересвідчився — друзі добре втямили, в якому поважному товаристві обертається його батько. Всі без винятку члени Команди Мрії, включно з кабанчиком Кабачком, знали про цю маленьку Миколчину слабкість — постійно нагадувати і собі, й іншим, якою важливою персоною є Маковій-старший, тому урочисто покивали, і хлопчик знову заговорив. Він притишив голос, схвильовано заблимав круглими, мов п'ятаки, блакитними очима, і Діанці раптом подумалося, що у Миколці гине великий актор. А може, ще й не гине. Може, він ще здивує їх усіх…

— Ді, ти мене слухаєш, чи десь у хмарах витаєш? — роздратовано поцікавився майбутній великий актор. — Не відволікайся, я ж не буду потім для тебе однієї все повторювати… Отже, говорили вони довго. Сперечалися. Пан Радич виступав за відновлення будівництва, обіцяв дати ще грошей, ну, тобто якусь частину, але на це ніхто не погодився.

— Чому?! — збентежено вигукнув Семко. Миколка хитро примружився.

— А яка твоя версія, детективе?

— Найпростіша, — зітхнув той. — У решти спонсорів, чи як їх там…

— Благодійників, — підказав обізнаний Данилко.

— Еге ж, у них забракло грошей на повну реконструкцію санаторію, а вся сума відразу — то забагато навіть для пана Радича.

— Точно! — підхопив Миколка. — І тут вступив у дію другий невідомий. Якийсь ділок із самої Полтави, що також сидів на нараді, вніс свою пропозицію.

— З Полтави, кажеш?

— Кажу, Ді, кажу. Не перебивай. Я теж про це подумав. Про те, що й ти. Так от, він заявив, що готовий викупити спалену ділянку, розчистити там усе, відновити, наскільки це можливо, дерев якихось насаджати, котрі швидко ростуть, і побудувати в лісі котеджне містечко, для бізнесменів з Полтави. Усяких розваг там напхати, казинів…

— Казино, — машинально виправив Данилко, тривожно насупившись.

— Ага, я ж і кажу. Автомати там гральні відкрити, клуб якийсь нічний, коротше кажучи, налагодити… — Миколка затнувся, запустив руку в кишеню, дістав звідти якогось папірця і прочитав з нього. — Інфраструктуру, ось. Таке слово мудре, ніяк не запам'ятаю. Але я приблизно уявляю, що воно значить. Це коли там, де ти живеш, усе є, правда ж, Данилку?

— Правда, — несподівано різко відповів той. — Тільки для когось «усе» — це школи, бібліотеки, театри та лікарні, а для когось — бари та казино.

— О, точно, про бари татко також розповідав, — підхопив Миколка. — Все це має бути дуже дорогим і лише для обраних…

— Ким це обраних? — і собі розсердилася Діана.

— Ну, мабуть, тим дядьком. Типу, хто йому заплатить, той і обраний, — мудро зауважив Миколка. — Одне слово, він настійливо пропонує на погорілій землі побудувати котеджі й розважальний центр для різних там багатіїв, і, мовляв, від цього наше місто тільки виграє. Дуже довго і гладенько викладав.

— Це все зрозуміло. А що вирішили головні люди Мрії? — спитав Семко.

— Усі, крім пана Радича та мого тата, проголосували за те, щоби продати землю цьому зайді, — ображено відповів Миколка.

— Чому пан Радич був проти, зрозуміло, — мовила Діанка. — Той санаторій — його ідея. Я про це читала, спеціально знайшла минулорічні газети. Він сам місце обирав, сам шукав тих благодійників. А чому Пилип Петрович був проти? Чи він утримався?

— Жартуєш? — надувся Миколка. — Коли це мій батько від чогось утримувався?! Ні, він голосував проти, як потім пояснив мамі, з двох причин. По-перше, він вважає, що бари й казино біля нашої Мрії — це погана ідея.

— Згоден із ним, — озвався Данилко.

— А по-друге, він переконаний, що все це надто добре, аби бути правдою.

— Тобто він хоче сказати, що той дядько зі своїми вигідними пропозиціями з'явився надто вчасно? — здогадався Семко.

— Власне. А вам хіба так не здається?

— Здається, і не подобається дедалі більше, — відповів за всіх Данилко.

— От-от. І ще одне, на завершення. Хочете дізнатися, який отой субчик із себе?

— Хто? — перепитав Семко.

— Субчик. Ти що, забув улюблене слівце Пилипа Петровича? — посміхнулася Діана і, адресуючись уже до Миколки, мовила. — Хочемо, звісно. Хоча ми з Данилком і так добре собі уявляємо.

— Точніше, пригадуємо, — додав хлопчик.

— Ну, то слухайте. Він старший дядько, сивий, мова дуже правильна, тон — улесливий і зневажливий водночас. Немов він прагне обвести всіх навколо пальця.

— А чому «немов»?

— Хороше питання, Ді. Правильне. Тато каже, що цей… Ім'я в нього якесь чудернацьке…

— Артур? — підказала Діана. — Хоча ні, стривайте, Артур — це його водій.

— А той — Альберт, по-моєму… Чи Арнольд? Так ось, таткові він нагадує лейкопластир. Каже, такий же липкий, зовні немов шовк, хоч до рани прикладай, а віддирати потім зі шкірою доведеться, — Миколка обвів усіх переможним поглядом, та все ж визнав за потрібне уточнити. — Це батькові слова, не мої.

— Що й казати, Пилип Петрович на людях знається, — з повагою зауважив Данилко. — А ти не в курсі, цей Арнольд-Альберт раніше не хотів ту землю купити? Ну, де санаторій?

— Я не знаю… Начебто ні, — розгубився Миколка. — А що?

— Та якось скоро він зорганізувався. Дуже вже хутко дізнався про пожежу. І вискочив, мов той чортик з табакерки. Новини, звісно, швидко розносяться, та все одно… Щось це підозріло.

— Ну, хто він такий, ще будуть перевіряти, я думаю, — Миколка виглядав геть збитим з пантелику. — Так завжди роблять. Але попереднє рішення прийнято. За два роки там такого набудують!

— Від лісу сама тільки згадка залишиться, — похмуро напророчила Діана. — Гриби будемо лише на картинках бачити. І ягоди теж…

— Так, ану — відставити сумні прогнози, — несподівано бадьоро скомандував Данилко, який, здавалося, щось собі надумав. — Микольцю, ще питання — що збираються робити з Халатурником?

— Батько сказав — його повезуть на експертизу. До Миргорода. Нібито завтра. Якщо лікарі вирішать, що він недіє… нездатний… Ну, за свої дії не відповідає, його визнають винним у підпалі й так і залишать в лікарні.

— Назавжди?! — жахнувся Семко.

— Мабуть, — Миколці від цього було так прикро, що хотілося плакати. — Або в притулок віддадуть. В дім пристарілих.

— Це ми ще побачимо, — сказав, як відрізав Данилко. — Наразі ж перед нами відразу два важливих завдання. Перше — дізнатись, чи не було спроб купити ту ділянку, де санаторій, ще до початку будівництва. Напевне дізнатися.

— А навіщо? — спитався Миколка.

— Бо це — мотив злочину. Уяви себе крутим дільцем. Якщо в тебе з-під носа вихопили шмат землі, та ще й під якийсь благодійний проект, замість барів-гральних автоматів, то ти можеш розсердитися. Аж настільки, щоби спалити все це до коренів. Та не настільки, щоб підставитися самому. Ти спалиш, а потім підставиш винуватцем старого дивакуватого діда, що живе в тому ж лісі.

— А як ми дізнаємося про покупців? Це ж важко, — засумнівалася Діана.

— А нам Пилип Петрович допоможе, — сяйнув здогадкою Семко. — Звісно, він не знатиме, що нам допомагає. Він вважатиме, що…

— …Веде розслідування, — підхопив Миколка. — А так і буде. Я з мамою ще поговорю. Вона мене, знаєте, як слухає?! Підкину їй пару ідей. А батько її, знаєте, як слухає? Ще більше, ніж начальство!

— Чудово, — задоволено потер руки Семко. — А яке ж наше друге завдання?

— Ми мусимо подбати про Халатурника!

— Як саме, Данилку? — спитала Ді. Хлопчик на мить замовк, по черзі дивилячись на кожного з Команди Мрії. Ні, такі не підведуть. Це вже перевірено. І вони все зрозуміють правильно. Так, як слід. Одне слово — друзі. Справжні. Як каже його татко-офіцер, «ти зі своїми мрійниками — нерозлийвода».

— Дуже просто. Станемо для нього янголами-охоронцями. Миколко, зможеш довідатися, коли саме його повезуть на експертизу? О котрій годині?

— Легко, — трохи вихваляючись, Маковій-молодший випнув груди. — І що?

— Як дізнаєшся, подзвони на мій мобільний, — попросив Данилко. — Зустрінемося й обговоримо подальші дії. Навіть серед ночі, згода?

— Так, — підтвердив Семко.

— Так, — кивнула Діанка.

— Згода, — промовив Миколка. І тут-таки додав, вірний своїй невгамовній натурі. — Правда ж, ми його врятуємо, Халатурника? Ну, не може ж невинна людина отак просто взяти і пропасти? Ми ж допоможемо йому?

Данилко впіймав себе на тому, що хотів сказати щось довге і зворушливе, але чи не вперше в житті не зміг дібрати слів. Тому сказав просто і коротко, як і його друзі:

— Так.

Глава 8

Пан Маковій-старший збирався вечеряти. На столі перед ним уже парував борщ, і говорити про справи йому зовсім не хотілося. Хотілося неквапом поміркувати про щось хороше. Приміром, про те, що немає в кулінарному світі більшого дива, аніж духмяний, наваристий, червоний від бурячка та помідорів український борщ. І немає поміж усіх українських борщів кращого, ніж полтавський, з часником, пампушками та свіжою сметанкою! А ще, гаразд усе це обміркувавши, Пилипу Петровичу хотілося взяти до рук величеньку розписну ложку — подарунок сина до Дня міліції, і зачерпнути добрячу порцію цього рукотворного дива, і…

— Це просто щастя, що ніхто не постраждав.

Пан Маковій зітхнув, неохоче повертаючись від своїх гастрономічних мрій до клопітливого сьогодення, але слова дружини коментарів начебто не потребували, тому він просто кивнув. Та пані Олена, зазвичай дуже стримана та спокійна, цього вечора здавалася схвильованою і заспокоюватися не збиралася.

— Це ж хто завгодно міг обгоріти! — вголос сердилася вона. — Навіть діти! Догралися! Я завжди казала про того Халатурника — психічно хворій людині місце в лікарні, а не в хижі посеред лісу!

— Твоя правда, люба, — сумирно згодився пан Пилип, аби суперечкою не псувати собі апетит. Миколка ж, котрий уже повечеряв і тепер протизаконно підслуховав батьків під дверима кухні, поморщився. Звісно, що ж іще може сказати мама-лікар? Та чомусь у Миколки було таке відчуття, наче десь усередині його дряпнула кішка і щось защеміло, як буває тоді, коли садно мастять йодом. А пані Олена все не вгамовувалася.

— Уже відомо, коли того палія повезуть на експертизу?

— Завтра, — буркнув Пилип Петрович, розпрощавшись з надією повечеряти в тиші. — Близько другої дня. І знаєш, хто його повезе?

— Ти, напевно. Або хтось із твоїх хлопців, — впевнено відповіла жінка.

— Та якби ж то. Насправді ті добродії, що дуже вчасно вигулькнули нізвідки, зайшли у своїй доброті так далеко, що самі зголосилися доправити діда до Миргородської лікарні.

— Ну то й що?

— Та нічого. Просто я питаю себе: «Оленко — а нащо це їм?» Я завжди про це думаю. Людям, що бажають будувати під Мрією бари й казино, така доброта наче й не личить. Що їм до старого? Чи це вдячність така за те, що ліс згорів дуже для них вигідно?

— Не знаю. Але так чи інакше, а я тільки рада буду, коли Халатурника звідси заберуть, — твердо заявила пані Олена. — Доки він ще щось не підпалив.

І тут Миколка не витримав. Усередині в нього вже шкрябалася ціла котяча зграя. Він увірвався на кухню і, незважаючи на круглі мамині очі, закричав до обох батьків:

— Він нічого не палив! Він вогню боїться як вогню! В мене й докази є! Це все ті прибульці на «мерсі»! Підпалили, щоби землю заграбастати, і вирішили списати все на старого! Невже не зрозуміло? А ви їм вірите! Ех, ви, а ще дорослі! — прикрі сльози вже готові були покотитися з очей, і Миколка рішуче заморгав, проганяючи їх геть. — Дарма наговорюєте на невинну людину…

Пилип Петрович підвівся з-за столу. Ложка, яку він щойно тримав у руках, загрозливо вдарила по столу.

— Так, це що таке, хлопче? Знову ваші штучки-дрючки з розслідуваннями? Забули мої попередження, чи що? Знову лізете, куди вас не просять?!

— Ліземо! — відважно погодився Миколка, вже не стримуючи сліз. — І будемо лізти! Бо якщо всім байдуже, то нам — ні! А всім же байдуже, тату! Всім начхати! Звели наклеп на невинного, і ніхто й вухом не веде! Сором!

Батько завмер за столом, ніби грізлі, якого Миколка колись бачив у передачі про живу природу, а потім дуже повільно сів на місце.

— Не кричи, — звелів він. — Візьми стілець, сядь і розказуй, що ви там нарили, пінкертони. Тільки коротко і по суті.

Ще ніколи в житті Миколка так не хвилювався перед розмовою з батьком. Кілька разів шморгнувши носом, хлопчик озирнувся на маму.

— Ти не могла б нас залишити, ма? Ненадовго… Просто це чоловіча розмова.

— Добре, — згодилася пані Олена, дозволивши собі легеньку посмішку. — Тільки хай татко їсть, від самого ж ранку голодний, — і вийшла, причинивши за собою двері.

— Отже, — почав Миколка і витер лице долонею, — якщо коротко, то ми просто подумали, що все це дуже дивно. Стільки років Халатурник тут живе, і ніколи нічого не палив. А тут — на тобі! Ще й санаторій! І тоді Данилко та Діана пішли до старого бібліотекаря, діда Устима — знаєш його? — а він їм багато чого розповів і на додачу дав свій рукопис про історію Мрії. У тому рукописі є й про Халатурника історія, про те, що він боїться вогню, і чому. А коли Ді з Данилком поверталися, їх мало не збив «Мерседес», на якому їхали оті з Полтави, а вони йшли на зелене світло, я про Данилка з Діаною…

— Спокійніше, — обірвав сина пан Маковій. — Не торохти.

— Так, не буду. Я зараз… — Миколка зірвався зі стільця і вискочив із кухні, залишивши батька наодинці з холонучим борщем і сумними роздумами, та за двадцять хвилин повернувся в компанії Данилка з рукописом діда Устима під пахвою. Данилко, незважаючи на досить пізню годину, був акуратно вдягнений і мав напрочуд зосереджений вигляд.

— Ось, — сказав Миколка батькові, — я подзвонив, і Данилко приніс речовий доказ.

— Ну, давай, — Пилип Петрович узяв рукопис, розгорнув на вказаній хлопцями сторінці, начепив окуляри, що лежали біля нього на підвіконні, й занурився в читання. Миколка і Данилко терпляче чекали.

— Це все дуже цікаво, — мовив він, коли закінчив. — Однак це не доказ, детективи. Самі мусите розуміти. Це просто легенди нашого краю.

— Але якщо копнути глибше, тату, — з відчаєм у голосі сказав Миколка, — то все ще може змінитися, Якщо дізнатися, де він лікувався, Халатурник, і що він справді вогню не терпить, і що звірям допомагав…

— Це нічого не дасть. Я з вами згоден, усе це вельми підозріло, — тут хлопці перезирнулися і, попри невеселу ситуацію, посміхнулися одне одному з деяким тріумфом, — та зарадити нема чим. Закон є закон, а припущення — це не докази.

— Тату, слухай, — Миколка навіщось озирнувся так, наче це його прохання міг почути хтось чужий, — відпусти Халатурника, га? Він же не винен, ти ж бачиш! Його підставили! Ти ж можеш дати йому втекти з камери?

Пан Маковій так здивувався, що навіть не став сварити сина, спитавши тільки:

— Ти тямиш, що кажеш?

— Тямлю, — відчуваючи мовчазну підтримку від Данилка, запевнив хлопець. — Ну, сам подумай, нащо вони, ті ділки, хочуть везти Халатурника до лікарів? І чи до лікарів узагалі вони його повезуть? Чи, може, десь у лісі й поховають? — Уявивши собі це, Миколка знову захлюпав носом, і тут-таки розсердився сам на себе — що це він такий не мужній?! — Тату, ну будь ласка, — його треба врятувати!

— І ти пропонуєш мені просто відкрити камеру і випустити затриманого? — грізно насупившись, уточнив пан Пилип. Миколка злякано принишк.

— Але я… Це ж…

— Це посадовий злочин, за який мене серйозно покарають. Сподіваюся, ти свідомий того, що я ніколи на таке не погоджуся?! Бо інакше сам опинюся в камері.

— Пилипе Петровичу, — вступив нарешті Данилко, про всяк випадок забравши рукопис назад, — тоді я пропоную вам компроміс. Впустіть нас, аби ми поговорили з Халатурником наостанок. Шкоди від цього нікому не буде. Ви навіть можете постояти з нами, доки ми будемо говорити. Послухаєте. Жодного криміналу, самі переконаєтеся. Просто кілька слів підтримки безневинному старому. З ним, мабуть, вже давно ніхто не розмовляв по-людськи…

Пан Маковій трохи поміркував.

— Обох не пущу, — нарешті вирішив він. — Миколка хай піде. Він часто заходить до мене у відділок, підозри це ні в кого не викличе. Хоча стривайте… У вас завтра школа ж! Уроки!

— А я зранку, перед уроками, — запропонував хлопчик. — Піду на роботу разом з тобою, а звідти — у школу.

— Зі мною підеш? — здивувався Пилип Петрович. — Ти знаєш, що я дуже рано прокидаюся? Невже такий сонько згоден недоспати півтори години?

— Згоден, — похмуро пообіцяв Миколка. — Заради такого випадку прокинуся раніше, що поробиш… То ми домовилися?

— Домовилися, домовилися, — буркнув пан Маковій. — Що з вами вдієш, як обсядете… Справжня облога. Теж мені — Голмс із Ватсоном… Йдіть уже спати. Ранок вечора не докаже.

І коли Миколка з другом пішли — навряд чи спати, що добре розумів Пилип Петрович, — він скрушно похитав головою, дивлячись на свою тарілку.

— А борщ, трясця йому, доведеться гріти.

Глава 9

Неймовірно, але вже о сьомій ранку Миколка був на ногах, заспаний, але рішучий. Тим сильнішим був подив Пилипа Петровича, котрий гадав, що насправді син обов’язково забуде про свої вчорашні наміри і благополучно проспить. Пан Маковій глянув на хлопця, котрий уже встиг зібратися і чекав у передпокої, й похитав головою.

— Ти ба, таки дотримав обіцянки, — тільки й промовив він. Миколка лише серйозно кивнув, нічого не сказавши.

Усю дорогу до відділку хлопчик також мовчав, розмірковуючи над складною ситуацією, в якій вони всі опинилися. Невже геть нічого не можна зробити, і безневинний дідуган волею заїжджих бізнесменів сьогодні післяобід зникне назавжди? Це ж неправильно, несправедливо… Але що вони можуть вдіяти? Навіть тато безсилий… Що вже й казати про їхню четвірку? Так, попередні три розслідування вдалося завершити вдало, і справедливість перемогла, але це, четверте, напевно, закінчиться провалом. Першим провалом Команди Мрії. Цього разу перемогу святкуватимуть брехня і великі гроші.

Колеги пана Маковія щиро здивувалися, побачивши його сина у відділку в таку ранню годину. Пилип Петрович відвів хлопчика до камер попереднього ув’язненя і сказав черговому, котрий сидів за столом з телефоном і мляво гортав якийсь журнал:

— Ваню, малий хоче з Халатурником поговорити. Засікай десять хвилин, а потім жени його звідси, бо до школи спізниться. Зрозумів?

Черговий здивовано здійняв брови у відповідь на таке прохання, але коментувати не став і лише кивнув. Він вказав хлопчику рукою в кінець коридору і попередив:

— Тільки близько до ґрат не підходь, синку. Хто його знає, того ненормального… Ще кинеться…

Миколка пропустив його слова повз вуха і пішов до останньої з трьох камер, де й побачив старого. Той сидів на лаві, безвільно звісивши руки між колін, і дивився просто в підлогу. Помітивши рух ззовні, Халатурник підвів голову і глянув на хлопчика. У тому погляді було здивування від того, що замість міліціонерів він бачить перед собою звичайного школяра, але, окрім цього — очі бідолашного діда були сповнені невимовного смутку… І ще у них була приреченість. У Миколки аж серце защемило. Той ніби змирився з тим, що не зможе нікому пояснити, що ж сталося насправді, тому впокорився. Справді, навіть якщо ті ділки відвезуть Халатурника до лікарні — скоріше за все, він там і залишиться. А як старий зможе жити в клініці після того, як усе життя прожив у лісі? Ніяк. Він там просто згасне. Миколка зрозумів, що не може цього допустити.

— Тримайтеся, добре? — мовив він, притишивши голос, щоби не розчув черговий у коридорі. — Я знаю, що ви невинні. І мої друзі теж це знають. Ви не підпалювали ліс. То зробив дехто інший… Та головне врятувати вас. Ми спробуємо допомогти. Ще не знаю, як саме, але ми не відступимось. Обіцяю. Не впадайте у відчай — ми обов’язково щось придумаємо. Добре?

Старий уважно слухав, у куточках його очей блищали сльози. В кінці Миколчиної промови він кивнув — отже, зрозумів. Ніякий він не божевільний, то лише намовляння злих людей. Миколка пішов геть, і в голові його міцно засіла думка, що й цю обіцянку він повинен виконати. Четвірка Команди Мрії має терміново придумати план. Хай якою безвихідною здається ця справа з підпалом — просто відступити і скласти зброю вони не мають права.

Ще нічого не закінчено.

Глава10

— Ми повинні звалити дерево на шосе, — оголосив Миколка друзям, коли Команда зібралася на першій перерві послухати його враження від бесіди з Халатурником. За цією реплікою слідувала німа сцена — всі троє витріщилися на нього, як на прибульця.

— Дерево? — нарешті вимовив Семко. — Яке ще дерево? На яке шосе?

— На те, по якому сьогодні повезуть діда. Це мій план. Шосе проходить через ліс, і ми зможемо завалити одне з тих обпалених дерев і таким чином затримати їх. А якщо ще й вдасться відчинити дверцята їхнього автомобіля, то Халатурник зможе дременути в ліс.

— Дременути? — Данилко проти волі заусміхався. — Микольцю, він стариган, а не Сергій Бубка. Сумніваюся, що він ще здатен бігати стометрівки.

— Бубка до речі, стрибає, — насупився Миколка. — Тобто стрибав. Із жердиною, щоб ви знали.

— Тим більше. Гадаю, Халатурник уже не може ні того, ні іншого, — докинула Ді.

— Але план усе ще може спрацювати, — Миколка вже не просто засмутився — він почав злитися. Круглі щічки хлопчика налилися багрянцем, і він зітхнув, пихкаючи, наче паротяг. Іншим разом це могло б видатися кумедним, але зараз навіть Данилко погасив недоречну посмішку і, простягнувши руку, легенько потріпав друга по плечу. Той відскочив.

— Ще за вухом мене почухай… Я ж тобі не Кабачок. То що ви думаєте?

— Про твій план? — навіщось уточнив Семко.

— Ні, про прогноз погоди! А що ми обговорюємо?!

— Ну, якщо чесно, поклавши руку на серце, то скажи — як ми відчинимо дверцята, якщо ті перевізники заблокуються зсередини? — розважливо поцікавився Семко. Миколка похитав головою.

— Ви такі дивні, що я не знаю! Водій, побачивши дерево поперек дороги, неодмінно вийде з машини. А для цього йому доведеться зняти блок бодай зі свого боку. А далі — справа техніки. Вліземо до салону…

— І потрапимо прямісінько в обійми того сивого шахрая, — закінчила Діана.

— Навряд чи він буде з нами обніматися, — заперечив Миколка.

— І я ж про те кажу.

— Ні, — раптом спростував сам себе Маковій-молодший. — Ми не про те. Ми всі. Говоримо зараз про якісь деталі… А головне — це людина. Татко мене так вчив… Людина — це найголовніше. І ми повинні думати про те, що без вини обмовлений старий може або загинути від рук тих… бандитів! — після паузи підібрав рішуче визначення хлопчик, — або до самої смерті сидітиме в лікарні. Замість лісу — в клініці, ви тільки уявіть! Хоча для нього це, мабуть, гірше, ніж загибель…

Усі замовкли, обмірковуючи почуте. А Миколка продовжував:

— А ще тато розповідав, що бувають у житті такі ситуації, коли… Як же там… О! Коли твоє право щось робити стає вищим за закон. І, по-моєму, це один з таких випадків.

— Твоя правда, — кивнув Семко. — Хай там як, а ми мусимо спробувати. Сидіти, склавши руки — це наче самим Халатурника вбивати. Вийде чи ні, бозна, зате совість буде чистою…

— «Чи ні» — це погана установка. Є завдання, яке треба виконати, — суворо сказав Данилко. — І є команда, яка його отримала. Команда Мрії. А це звання… зобов’язує.

Миколка глянув на друга в цілковитому захваті.

— Слухай, а ти певен, що хочеш бути саме журналістом? Тобі б армією керувати…

— Я — пацифіст, — коротко відмовив Данилко, і тут-таки, щось пригадавши, посміхнувся. — Ну, майже…

Він хотів ще щось додати, та його мову обірвав дзвінок на урок.

На другій перерві, котра таки настала, незважаючи на те, яким довжелезним здавався урок географії, друзі узгоджували свої дії. Ухвалили, що Діана, озброєна мобільним телефоном, вартуватиме на Площі Клумби, чекаючи, коли з міста виїде сумнозвісний сріблястий «Мерседес». Він обов’язково їхатиме через площу, бо та дорога єдина веде до Миргорода.

— Щойно побачиш авто — телефонуй, — напучував Данилко. — Ми дерево спочатку підпиляємо, а потім, коли подзвониш, звалимо. Ефект несподіванки та вимушена затримка злодіям гарантовані.

— А ви встигнете? — хвилювалася Діана.

— Ясна річ, — упевнено відповідав Миколка, не так їй, як собі. — У нас і досвід є. Згадай, Ді, як ми зупиняли машину тих викрадачів пана Радича. Ех, славне минуле… — хлопчик зітхнув. — Тільки після того трапунку батько десь ховає від мене колючий дріт.

— А мій від мене — лопату, — поділився Семко. — Після пригоди зі скарбами. І взагалі, за всім інструментом тепер приглядає…

— Звідси питання: де взяти пилу? — підхопила дівчинка. — Купити ми не зможемо, немає грошей. Та й часу обмаль…

— Я принесу ножівку, — зголосився Данилко. — І сокиру теж. І диктофон, — несподівано навіть для себе вирішив він.

— Перший репортаж з гарячої точки? — зрозумів Семко. — Що ж… Хороший журналіст ні на мить не забуває про свою професію. Тільки, хлопці й дівчата, нам, як би це сказати, пора вже рушати. Доки інструмент принесемо, доки до місця дістанемося… Що називається, туди-сюди, і дня немає.

— А я думала, ми після третього уроку підемо, — мовила Діанка. — На великій перерві…

— Це запізно, — сказав Семко. — Треба йти зараз.

— Ну, треба, то треба, — згодився Миколка і раптом завмер на якусь мить. Друзі з подивом спостерігали за сонячною посмішкою, що заграла на вустах Маковія-молодшого. Ді не витримала першою.

— Що це тебе так потішило?

— А ви й не тямите?.. — Миколка хіхікнув. — Я нарешті школу прогуляю! Цілих три уроки!

— Чотири, — виправив Данилко. — У нас сьогодні ще й хімія.

— Чотири! — побожно повторив Миколка. — Це круто! Майже цілий навчальний день! Ви собі навіть не уявляєте, як багато це для мене значить…

Глава 11

Доки Маковій-молодший виношував і втілював в життя підступні плани, у яких приємний прогул школи суміщався з корисним — себто зі звільненням Халатурника, — його батько, дуже схожий на грозову хмару, сидів у своєму службовому кабінеті й думав невеселу думу. Час спливав, і стрілки годинника впевнено наближалися до другої дня.

Маковій-старший мав би відчувати полегшення — за якихось п’ятнадцять хвилин він назавжди позбудеться психічно хворого палія, а знищена ділянка лісу отримає хоч якийсь шанс на відродження.

Проте ніякого полегшення Пилип Петрович не відчував. І на те було кілька причин.

По-перше, його Миколка мав рацію. Докази проти старого білими нитками шиті. Щоправда, проти тих діляг взагалі немає жодних доказів, та, попри це, цілком очевидно, що діда підставили саме вони. Зробили з нього цапа-відбувайла.

По-друге, їхня з’ява у місті була настільки ж вчасною, наскільки несподіваною, що наводило на тривожні роздуми. А мимохідь згадана сином пригода на пішохідному переході лише підтверджувала, що тривога ця не марна. Навряд чи законослухняні громадяни будуть перевищувати швидкість та ігнорувати сигнали світлофору, тим більше — в такому маленькому містечку. Хоча це, звісно, ще не великий кримінал. Хіба би вони когось, не доведи Боже, збили. Але ж могли. Цілком могли збити дітлахів. Його аж пересмикнуло від страху та злості. І такі люди ще хочуть будуватися під самою Мрією!

І, по-трєте, деякі дані, отримані Пилипом Петровичем із самої Полтави в ході невеличкої, нашвидкуруч організованої ранкової перевірки, дали підстави сумніватися в тому, що ці благодійнички — насправді ті, за кого себе видають.

Та що все це важить перед лицем закону? Закон невблаганний і жодних винятків не визнає. Або ти його дотримуєшся, або порушуєш. І що, порівняно з ним, значать очі Халатурника — очі нещасного старого, котрий падає в прірву раніше, ніж усвідомлює, що бачить її?

Чи все-таки щось та значать ці очі?

Головне — що тепер робити йому, правоохоронцю? Діяти згідно із законом чи вчинити по-людськи? Якщо останнє, то він «вилетить» з роботи, як мінімум. А може, й сам сяде у в’язинцю, як і казав учора синові. Закон суворий, але це — закон. Давні римляни знали, про що говорять…

— Шефе, — пролунало водночас з рипінням дверей, — там ці… по діда приїхали. Покликати їх сюди?

— Ні, — відповів пан Маковій своєму заступнику. — Я зараз сам до них вийду.

І вийшов. Усе пройшло дуже швидко. Сивий пан — його звали Альбертом — підписав усі необхідні папери, і Пилип Петрович особисто вивів Халатурника з камери. Дід ніяк не реагував ані на нього, ані на своїх тимчасових опікунів, та проти того, що його звідкись виводять, кудись ведуть, саджають до якогось авто, начебто не заперечував. Але вже на порозі відділку призупинився, глянув через плече на пана Маковія і дуже чітко промовив:

— Хороший у вас син, капітане. На вас схожий…

Пилип Петрович так розгубився — адже донині він, як і всі, був переконаний, що Халатурник якщо й не німий, то принаймні має великі проблеми з мовою — що гукнув непотрібне «я лише старлей» уже навздогін сірому «мерсу». Тоді повернувся до свого кабінету, знову сів за стіл, зняв кашкета, потер скроні — від утоми та хвилювання розболілася голова, — та за кілька хвилин рішуче звівся на ноги. Так, чинити перешкоди тим бізнесменам він не має права. Але поїхати за ними цілком може. Кожному дозволяється їздити якою завгодно дорогою за наявності прав водія. Ось цим він і скористається. І зовсім це ніяке не стеження. Що, як йому також треба до Миргорода? Заодно й подивиться, де вони діда висадять… І взагалі, куди саме поїдуть та де зупиняться. А далі буде видно, як-то кажуть, по ситуації.

Пан Маковій натягнув кашкета, защепнув на всі ґудзики формений піджак і дістав із шухляди робочого столу ключі від міліцейської «Тойоти». Подивився у вікно, машинально відзначивши, що збирається на дощ, і вийшов з відділку. І, вже заводячи авто, рішуче погрозив пальцем комусь невидимому.

— От я вас зараз навчу виконувати правила дорожнього руху!

Глава 12

Дзвінок мобільного примусив усіх трьох підстрибнути від несподіванки, хоч саме на нього друзі й чекали. До цього моменту Данило, Семко і Миколка по черзі рубали та пиляли обгорілий стовбур сосни, котра росла найближче до шосе. Це виявилося не так легко, як їм здавалося спочатку. Коли задзвонив телефон, хлопці вже добряче видихалися, а стовбур усе ще видавався досить стійким і валитися не збирався. А що, як вони не встигнуть? От буде прикро, якщо вся операція «накриється» тільки через те, що вони не розрахували зусиль! Прикро — не те слово…

Данило прийняв виклик і притиснув слухавку до вуха.

— Алло?

— Їдуть! — вигукнув голос Діани, такий дзвінкий, що навіть Семко з Миколкою все прекрасно розчули. — Щойно проїхали повз мене! Мчать як ненормальні, неначе на пожежу! З такою швидкістю вони будуть біля вас хвилини за дві!..

— Ясно, відбій, — Данило вимкнув зв’язок і подивився на друзів. — Не встигаємо, хлопці. В нас дві хвилини, не більше.

— За роботу!!! — заволав Семко, схопив сокиру і замахав нею так енергійно, що аж тріски в усі боки порозлітались. Коли він видихся (а це сталося секунд за тридцять), естафету підхопив Данило. А потім Миколка крикнув:

— Я чую звук двигуна! Це точно вони!

І справді, вдалині почулося ревіння потужного мотору — непрохані гості не зраджували собі у швидкісній їзді. Трійця перезирнулася. Що робити? Дерево все ще стоїть.

— Ану, налягли, — рішуче скомандував Миколка і наліг на стовбура всією вагою. За секунду до нього приєдналися Семко з Данилком. Під спільними зусиллями стовбур, здається, почав хилитися до дороги.

— Ще! — прохрипів Миколка і з усіх сил вперся ногами в землю, а спиною — в дерево. Пролунав звук, схожий на постріл стартового пістолету — воно тріснуло. Ще, ще трохи… І раптом усе вийшло. Стовбур нахилився й почав падати. Деревина переломилася в тому місці, де хлопчаки попрацювали сокирою й пилкою, і з голосним гуркотом сосна повалилася поперек шосе. Тепер не те що «Мерседес», а й будь-що інше тут нескоро проїде. Добре, що хоч зараз ніяких сторонніх автівок не було. Втім, ця дорога ніколи не була особливо жвавою — хіба що вранці й увечері, коли мешканці Мрії їхали на роботу та поверталися з неї.

Ревіння двигуна «Мерседеса» продовжувало наближатися, і ось уже він сам вилетів з-за повороту. Хлопці встигли помітити, як витягнулося лице водія, коли той побачив здоровенне дерево поперек шосе. Мабуть, зараз він нарешті пошкодував, що нісся з такою швидкістю. Завищали гальма, з-під задніх коліс завалував чорний дим, а сам автомобіль почав виляти наче п’яний, і зрештою з гуркотом і тріскотом в’їхав просто в густу соснову крону, де й заглох.

— До машини! — цього разу командував уже Данилко. — Швидше, доки вони не отямилися!

Але ті отямилися досить швидко. Водій виліз із салону, перш ніж хлопчаки встигли дістатися машини. Семко діяв без усяких сумнівів. Незважаючи на масивну й загрозливу фігуру водія Артура, що виросла над дахом автівки, він підскочив до задніх дверцят і смикнув їх на себе. Ті відчинилися. Тепер шлях перед Халатурником, котрий ошаліло розм’як на сидінні, був вільний. Аби тільки старий не барився!

— Я тебе, щеня, зараз голими руками розчавлю! — проревів громило Артур і рукою витер кров, що струменіла з розбитого носа. — Я вас усіх трьох зараз порішу!

Семко відбіг назад, до Данилка з Миколкою, котрі завмерли на більш-менш безпечній відстані. Якби водій або його пасажир, котрий досі лишався в салоні, задумали наздогнати хлопців, навряд чи б їм це вдалося — всі троє були готові накивати п’ятами у будь-яку секунду. Але тікати, доки старий ще в машині, не можна. Інакше рятувальна операція втратить будь-який сенс.

Халатурник неначе зрозумів це. Оговтавшись після невеликої аварії, він заходився вибиратися з салону. Побачивши це, водій загорлав:

— Куди це ти зібрався, старий ідіоте? Ану, на місце! Сидіти! Кому кажу?!

На щастя, Халатурник його не слухав. Він уже ставав на ноги. Сивочолий пасажир «Мерседеса» Альберт відкрив дверцята зі свого боку, мабуть, збираючись затримати старого, але зміг лише безвільно випасти з машини на коліна — видно, він добряче «приклався» головою об бардачок. Що ж, будуть знати, як зневажати правила — адже він навіть не пристебнувся.

— Отже, я вас усіх чотирьох прикінчу, — пообіцяв водій і рушив навколо машини. — Збиралися лиш діда в лісі поховати — тепер, бачу, братська могила вийде… А ще я…

Артур не закінчив. Щось велике, темне і дуже швидке вискочило з лісу і збило його з ніг, неначе жива торпеда. Водій важко гепнувся на асфальт, тільки крякнувши від здивування. Данило роззирнувся навкруги, відшукуючи очима таємничу істоту, і раптом вигукнув:

— Дивіться, та це ж дикий кабан!

Так і було. Велетенський вепр походжав між деревами, невдоволено позираючи на поваленого ним водія, і зовсім не звертав уваги на хлопчаків. Чи не дивина?

Жертва нападу, що розмірами не надто поступалася кабанові, теж уважно стежила очима за твариною. А потім, неначе згадавши про щось, полізла рукою у внутрішню кишеню піджака.

— Зараз я і тебе, тварюко, ді…

Вепр удруге рушив в атаку і знову з розбігу врізався в Артура. Того відкинуло геть, а великий чорний пістолет, яким він збирався скористатися, вилетів з руки і зник у кущах.

— Нічого собі! — вражено вигукнув Семко, неначе дивився захопливий футбольний матч. — Бачили, як той кабан приклав цього «кабана»? Фантастика! Він дресирований, чи що?..

— Мені здається, причина в Халатурнику, — відказав Данило. — Ви тільки гляньте на старого!

Дід навіть і не думав тікати в хащі. Він стояв біля машини, підвівши руки до неба, і щось тихо бубонів. Зміст цього дійства дійшов до друзів наступної миті.

— Ви краще навкруги подивіться! — видихнув Миколка.

Навколо місця пригоди збиралися звірі — мабуть, уся фауна цього лісу. Олені, кабани, кілька лисиць, лось, двійко вовків і навіть десяток товстеньких борсуків полишили лісові хащі і як за командою зупинилися на однаковій відстані від «Мерседеса». Альберт, побачивши це, відчайдушно забелькотів, так і не звівшись з колін:

— Артуре, Артуре, ти тільки глянь на це! Що, в дідька, відбувається?

Та водієві було не до запитань — він важко стогнав, «відпочиваючи» на узбіччі після «звірського поєдинку». А Халатурник, посміхнувшись, підійшов до великої блискучої оленихи й лагідно погладив її за вухом. Тварина відповіла йому взаємністю — із задоволенням потерлася щокою об його плече.

Трійця Команди Мрії дивилися на це з розкритими ротами. Отже, то не чутки, а правда. Старий самітник справді володів мовою звірів.

— Діанка нам ніколи не повірить, — сказав Семко, не в змозі відірвати погляду від видовища.

— Я й сам очам власним не вірю! — відгукнувся Данило.

Сивочолий Альберт, між тим, зачаровано дивився на вовка, котрий зупинився саме навпроти нього. Коли тварина хижо облизнулася, він покликав слабким голосом:

— Гей!.. Дітки! Хлоп’ята! Слухайте, скажіть діду, аби прибрав собацюру! Щось бо мені не подобається, як вона на мене дивиться!..

Вовк утробно загарчав — таке порівняння йому, вочевидь, не сподобалося.

— А чого це ми маємо щось комусь казати? — весело поцікавився Семко. — Нас влаштовує те, що ми бачимо. Зараз ось ще міліція підтягнеться…

— Слухайте, ну будьте людьми, га? Я вам грошей дам, на кишенькові витрати, тільки відпустіть мене! Я заберуся звідси, і більше ви нас не побачите.

— Ще чого, — буркнув Миколка. — Хочете втекти від відповідальності? Не вийде.

— Ну хоч звіра приберіть! — заверещав Альберт, відсуваючись якнайдалі від вовка, котрий солодко позіхнув на всю ширину своєї ікластої пащі.

— Не раніше, ніж ви скажете правду, — мовив Данилко. — Хто насправді підпалив ліс?

— Він! Отой бугай! — Альберт махнув рукою у бік «вирубленого» водія. — То його рук справа…

— …А ви всього лиш віддали наказ, — закінчив фразу Семко і кивнув друзям. — Усе як ми й припускали.

— Зізнаюся, був неправий, — розвів руками Альберт. — Погарячкував трохи. Але ж ми можемо домовитися і розбігтися по-дружньому? По сто баксів кожному, і мир… Для чого нам усім зайві проблеми? Забудьмо… Що було — те загуло…

І тут справді загуло — двигун міліцейської «Тойоти», що виїхала з-за повороту і різко загальмувала. Це «підтяглася» міліція, якою погрожував Семко, хоча для хлопчаків приїзд пана Маковія став не меншим сюрпризом, аніж коло звірів. Миколка — той взагалі пополотнів, зрозумівши, що тепер доведеться розплачуватися не тільки за повалену сосну і ДТП, а й за прогуляні уроки.

Та якщо в пана Маковія і були думки про покарання, зараз він геть про них забув. Пилип Петрович вибрався з машини, витріщивши очі на зоопарк під відкритим небом.

— Що тут коїться, га? — засичав він, втративши голос від здивування. — Що ви тут усі робите?! Знову! Одне й те саме, весь час!.. Я мав би здогадатися, що без вас не освятиться! Ще й звірину позганяли? Що…

— Тату, це не ми, — видихнув Миколка. — Це все Халатурник. Він справді знає мову тварин! Він із ними дружить! У тій книзі дід Устим не брехав. А ми тільки дерево звалили…

— Яка книга?! Який дід?! Чому не в школі, туди його розтуди?!

— Тату, яка школа?! Адже це справа життя і смерті! А ці двоє, — Миколка тицьнув пальцем на Артура та Альберта, які, побачивши міліціонера, визнали за краще не робити різких рухів, — нам, узагалі, хабар пропонували! По сто доларів на брата! І в тому, що вони підпалили ліс, зізнався!

— Це маячня і наклеп, — прохрипів Альберт. — Ні в чому я не зізнавався. Брешуть малі чортенята!

Вовк, що так і не відходив від сивого шахрая, обурено плямкнув і посунув прямо на нього. Альберт знову зарепетував.

— Фу, друже! — крикнув Данилко до хижака. — Не їж його, ще отруїшся! Пилипе Петровичу, в нас є докази. Ось, — і він дістав з кишені свій диктофон. — Тут усе записано, від самого початку. Тут їхні свідчення. Зізнання, можна сказати.

А ось, — передаючи старшому лейтенанту дві металеві кульки, промовив хлопчик, — речовий доказ. Їх Миколка на згарищі знайшов. Такі самі постійно крутить в пальцях Артур. Гадаю, в нього їх багато…

— Розберемося, — Пилип Петрович уже трохи отямився від того, що побачив. — Ви хоч самі до Мрії дістанетеся, слідопити?!

— Ображаєш, тату, — негайно відгукнувся Миколка.

— Ображаю?! Та ти радій, що я при виконанні, бо інакше зняв би пасок, і… Точно доберетеся?

Без нових пригод?

Миколка закотив очі.

— А як, по-твоєму, ми сюди прийшли?

— Ну, про це ми ще поговоримо! Зараз тільки викличу своїх хлопців, аби запакували цих липових меценатів… І ще когось із бензопилою, щоб прибрати з дороги це кляте дерево…

— Татку, поглянь!

Халатурник уже увійшов до лісу і неквапливо брів у самісінькі хащі, а звірі супроводжували його, неначе охоронці. Лише один раз старий озирнувся і помахав хлопчакам рукою. Миколка від хвилюючого моменту аж сльозу з ока змахнув. Друзі махали йому у відповідь, аж доки старий остаточно не розчинився між дерев.

— Ось тепер усе нарешті добре, — задоволено відказав Семко. — Тепер усе, як і має бути. Він, мабуть, збудує собі нове житло. А ми…

— А ви — марш додому! — гаркнув Пилип Петрович якомога суворіше. — Нема чого плутатися під ногами у професіоналів. З вами всіма ще буде довга і серйозна розмова… якось згодом, — і він відвернувся, набираючи на телефоні номер відділку Мрії.

— Що ж, тоді рушаймо, — згодився Данилко. — Треба ще Ді забрати, вона ж нас чекає. Гадаю, ми всі заслужили як мінімум на морозиво, адже добре попрацювали. Просто чудово.

— Ага, — підтвердив Семко. — Нічогенька така пригода вийшла!

— А як вам кабанюра? — від цього спогаду Миколка аж повеселішав. — А п’ятак у нього який?! Як мішень у тирі! Треба сказати Діані, нехай не розгодовує Кабачка, бо як виросте отакий, то в кімнату не влізе.

Хлопці дружно засміялися. Попри все, що вони пережили, пропри напруження і хвилювання, зараз у всіх було легко на серці. Все сталося так, як вони й бажали.

Усе було справедливо.

Глава 13

«Газета „Вісник Полтавщини“, № 15 (559) від 27 квітня 2008 року».

САНАТОРІЮ — БУТИ!

Як стало відомо з надійних джерел, будівництво санаторію «Лісова казка» для дітей-інвалідів, підступно знищеного заїжджими ділками, відновиться вже цього літа. Місцеві будівельники кажуть, що згодні працювати, цитуємо, «за самі харчі», аби благодійний проект пана Радича все ж утілився в життя. Однак, на щастя, їм не доведеться йти на такі жертви. Мешканці Мрії по змозі долучаються до цієї благої справи, віддаючи хто час, хто гроші, а хто — й власні сили на розчищення спаленої ділянки та підготовку її до нового будівництва. Та найбільше відшкодовувати доведеться шахраям, проти яких уже порушено кримінальну справу. Саме вони й профінансують левову частку реконструкції санаторію.

Завдяки пильності та злагодженим діям неофіційної організації під назвою «Команда Мрії» — нагадаємо нашим читачам, що до неї входять місцеві школярі Діана Бондаренко, Семен Скорик, Микола Маковій і Данило Руденко — правоохоронцям вдалося не лише захистити добре ім’я безневинної людини — обмовленого зловмисниками колишнього лісника Халатурника, а й затримати справжніх винуватців злочину. Програвши тендер на земельну ділянку, ці шахраї зареєстрували фіктивну фірму, «під логотипом» якої знову з’явилися у Мрії, тепер уже в ролі рятівників, розраховуючи на те, що за їхній злочин покарають невинного, а вони, неначе лицарі в сяючих обладунках, щосили рятуватимуть лісову ділянку від остаточного знищення. Що ж, розрахунок був тонким, але він не спрацював. Бо Мрія береже свої легенди.

НОВИНИ КУЛЬТУРИ

У видавництві «Хорол» вийшла друком книжка корінного мрійчанина Устима Петровича Ковальського «Історія Мрії». Поміж іншого, вона цікава тим, що саме на її сторінках, ще в рукописному варіанті, було зафіксовано незаперечний доказ непричетності Халатурника до спалення санаторію. Книга написана легко і жваво, дуже захоплює і читається, як чиста вода п’ється. Пан Устим, дізнавшись про вихід праці всього свого життя, сказав корреспонденту, що тепер йому й умирати не страшно, на що його дружина, пані Орина Ковальська, рішуче заявила: «Тепер, коли ти нарешті прославився, а твоя писанина принесла сякі-такі гроші, навіть думати про це не смій!»

Спеціально для «Вісника Полтавщини»,

Данило Руденко

Оглавление

Наталка та Олександр Шевченки НІЧНА ІСТОРІЯ ЗІ СКАРБАМИ

  Глава 1

  Глава 2

  Глава 3

  Глава 4

  Глава 5

  Глава 6

  Глава 7

  Глава 8

  Глава 9

  Глава 10

  Глава 11

  Глава 12

  Глава 13

Наталка та Олександр Шевченки ТАЄМНИЦЯ ДИМУ НАД МІСТОМ

  Глава 1

  Глава 2

  Глава 3

  Глава 4

  Глава 5

  Глава 6

  Глава 7

  Глава 8

  Глава 9

  Глава10

  Глава 11

  Глава 12

  Глава 13 Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg