— Ну, типу, цеє… Давно це було, — прочистивши горло, солідно почав Семко. — Значиться, жив на світі один козак, що прозивався на Січі Чорноротом. Як його насправді звали, ніхто не відав, бо кожного запорожця знали лишень на ім’я, що йому братчики дали. І був козак Чорнорот характерником, себто — чаклуном. Начебто велику силу мав. Міг зубами кулю впіймати, голими руками шаблю відвести, у вогні не горів, у воді не тонув, і все таке. Супергерой, одне слово. Та не шанували його січовики, бо поговір ходив, що Чорнорот із самим чортом знається. Ну от, а потім прийшла біда — цариця Катерина зруйнувала Запорозьку Січ. В ті останні дні Чорнорот і показав себе — вибрав зручний момент і пограбував своїх же товаришів, козаків, які за Дунай збиралися. Наслав чари, приспав їх і забрав усе, до чого дотяглися руки, а потім безслідно зник. Ось так усе й було. А далі? Якось одного дня з’явився в хуторі Веселому невідомий чоловік, безіменний, зате з купою грошей і золота. То й був козак Чорнорот, що ховався від помсти своїх побратимів. Побудував він великий дім, взявся господарювати — селяни й оком не змигнули, а вже хутір їхній став Чорним називатися, і належав тепер увесь йому, характернику. Та тільки козак-відступник на цьому не зупинився, все йому мало було. Легенда каже, що чесних людей він дурив, розоряв, тих, що з ярмарку їхали, — грабував… Одне слово, багато зла наробив дядько. Але врешті-решт колишні товариші віднайшли Чорнорота і влаштували над ним скорий козацький суд. І чари не допомогли — стратили його. Але скарбів Чорнорота не знайшли, бо він їх ретельно десь заховав. Подейкували, що мала лишитися карта, але де вона, теж ніхто не знав. Лише нещодавно на неї натрапили…
— То твій папірець і є ця карта? — підозріло примружився Миколка.
— Ага. Саме вона.
— І де ж її знайшли?
— Один хлопець з клубу скарбошукачів, пірнаючи з аквалангом, випадково виловив у Дніпрі закорковану пляшку, до половини заповнену піском, для баласту, значить, а ще в ній було оце, — Семко багатозначно потрусив папірцем. — Цей хлопець відсканував карту і виклав її на сайті клубу для загального користування.
— Для чого? — здивувалася Діана. — Чому він сам не вирушив шукати ці скарби, якщо вже мав карту? Який сенс показувати її іншим?
Комментарии к книге «Як не скарб, то пожежа», Наталья Шевченко
Всего 0 комментариев