Роман про голод очима дитини, про життя в українському селі та німецькому передмісті, про любов, зраду, молодість і старість, про глухі кути та світло надії.
Частина першаДорога до себе Не від кожної зорі стає світлоУ зірок своя траєкторія падіння. Лише вниз.
– Нині ночуєш у коморі, – гримає Варвара на кота й зачиняє за ним двері. Ставить на вікно запалену свічку й підводить очі до образів. У хаті тихо потріскує вогник. Піч уже нагрілася, вода теж. Варвара гарячково звивається по хаті. Зав’язана по-молодицьки хустина раз по раз сповзає по завитих навколо голови косах. Молодиця підправляє її рукою, поки врешті не скидає на лаву. У ноги б’ють дрижаки.
– Боже поможи, аби Стефка борше розв’язаласи, – знову зиркає на образи́.
Стефка лежить на Варвариному ліжку й мовчить. Що має казати? Батько навідріз відмовився на поріг пустити, як почув, що Стефка груба.[1] Мама спершу плакала, а далі пішла за ним. А Борис? Нащо Борисові дитини? Він ще попарубкує.
– Ще трошка, Стефцю. Ще трошка, – заспокоює свою подругу Варвара.
Час біжить, а Стефка ніяк не розродиться. «Кого кликати? Та хто прийде! – запитує й відповідає Варвара. – Зараз запалю ліниці[2]». Палить. Чекає. Стефці лиш шістнадцять минуло, як понесла. Одна надія на Варвару. Більше в неї нікого нема. Варвара на півроку старша від Стефки, ось рік як віддана. Уже й Андруся народити встигла.
Варвара ще раз торкається Стефчиної руки.
– Тужся, Стефцю, тужся! Мусиш!
«Розплести коси, відчинити всі двері, відімкнути всі замки, розв’язати в хаті всі шнурки й ґудзи,[3] аби борше розв’язаласи», – згадує Варвара все, що знає від старших. Вона швидко розчиняє навстіж хатні двері й двері до комори. Ногою виштурхує кота аж за поріг, хоч той знову поривається до хати. Швидко згадує, де й на чому може бути ще якийсь ґудз, розв’язує. Розплетені коси грубими пасмами накривають Стефчині плечі. Залишаються тільки шнурочки на сорочці.
Комментарии к книге «Голос перепілки», Мария Романовна Ткачивская
Всего 0 комментариев