«Покоління джинс. Втекти з СРСР»

Ті блакитні дні та сонце дитинства…

Останні слова Антоніо Мачадо

Випускати цю книгу в світ я вже й не планував, оскільки мені наївно думалось, що після розвалу Союзу радянське минуле Грузії буде лише гірким спогадом, однак виявилося, що минулому властиво повертатися, і особливо у тому випадку, коли ми самі з тим минулим не прощаємось.

Ми ж розпрощалися лише з часом, але не зі свідомістю тієї країни, що її називали імперією зла, де добро було такою рідкістю, що у наддержаві, яка першою вийшла у космос, не пошили джинсів. Хіба може бути добріша справа, ніж пошиття джинсів, проте у Радянському Союзі цього справді не зробили, а тому й знайшли найбільш підступний вихід — джинси просто заборонили.

Заборонені джинси виявилися солодшими за заборонений плід, й аби мати жадані, немов свобода, штани, радянські люди вдались до контрабандних шляхів. Серед завезених різними шляхами з різних країн джинсів іноді можна було знайти справжні, й у тогочасній Грузії вони, як і будь-що справжнє, в основному вважалися американськими, оскільки радянська пропаганда здебільшого боролася саме зі Сполученими Штатами Америки. Ідеологія Москви з виключною наполегливістю протистояла американським цінностям — у тому числі й джинсам, відтак радянським людям помилково здавалося, що там, де були джинси, було і щастя.

Насправді, там, де джинсів не існувало, як правило, не було власності як основної свободи, і вільним ти міг бути лише у могилі. Точніше, радянську владу твоя свобода не цікавила лише тоді, коли ти вже лежав у землі, й на відміну від іншої власності, право на могилу вже неможливо було оскаржити. До того ж радянські атеїсти знали, що самі вони ляжуть у цю ж землю, тож стосовно могил були дійсно лояльними, ба навіть більше — радянські грузини так само любили мертвих, як і всі інші грузини.