«9 оповідань»

9 оповідань (fb2) - 9 оповідань [UK] 562K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Джером Дейвид Сэлинджер

і ,.і СІ Ц-і\

ДЕВ’ЯТЬ

ОПОВІДАНЬ

Дж.Д.Селінджер

“ХАРКІВ

«ФОЛІО:

2012

ББК 84 (7СПО)

С29

Серія «Карта світу» заснована у 2010 році

J. D. Salinger Nine Stories Перекладено за виданням:

Salinger J. D. Nine Stories. — New York; Back Bay Books.

Переклад з англійської Ю. В. Григоренко, А. О. Івахненко Художник-оформлювач Г. В. Кісель

Селінджер Дж.

С29 Дев’ять оповідань / Дж. Селінджер; пер. з англ. Ю. В. Григоренко, А. О. Івахненко; худож.-оформлювач Г. В. Кісель. — Харків: Фоліо, 2012. — 223 с. — (Карта світу).

ISBN 978-966-03-5083-0 (Карта світу).

ISBN 978-966-03-5999-4

Назва — абсолютно неоригінальна й невигадлива. І тому — загадкова. От уже майже шістдесят років критики, філософи й читачі намагаються розгадати таємницю — чому дев'ять, чи є в цьому якийсь зашифрований зміст, написана невидимим чорнилом таємниця. Що не дивно, адже Джером Д. Селінджер — і сам найбільша загадка світової літератури, людина, яка в розквіті років і кар’єри відійшла від метушні цього світу. А може, і не треба шукати пояснень. У «Чудовому дні для рибки-бананки», «Незадовго до війни з ескімосами», «Тедді» і інших оповіданнях кожний знайде щось своє, побачить себе в дитинстві, відчує те, що почував, переходячи з дитинства — світу щирих почуттів, у дорослий світ, де панують жорсткі рамки правил і умовностей...

ББК 84(7СПО)

Copyright © 1948, 1949,1950,1951, 1953 by J. D. Salinger Copyright © renewed 1975,1976,1977,1979,1983 by J. D. Salinger © Ю. В. Григоренко, А. О. Івахненко,

_ ____*»■.,. ~ переклад українською, 2012

КІ?ЄЛЬ’ХуД0ЖНЕ оформлення,

. ... _ .

^tvapTa Світу) © Видавництво «Фоліо», марка серіі,

ISBNpaw906‘03‘5999-4"'i • ' г " і* 2010

A f, О

Присвячується

Дороті ОлЫш та Ґесу Добрано

Ми знаємо, як звучить плескання в обидві долоні. Але як звучить плескання однієї долоні?

Дзенський коан

ЧУДОВИЙ ДЕНЬ ДЛЯ РИБКИ-БАНАНКИ

У готелі було дев’яносто сім нью-йоркських рекламних агентів, й через те, що вони неподільно загарбали собі міжміські лінії, дівчина з 507-го номера мусила чекати на свій дзвінок з полудня майже до пів на третю. Отож вона не гаяла часу. Вона прочитала статтю «Секс — це розвага чи пекло» у дрібноформатному жіночому часопису. Почистила гребінця та пензлика. Вивела пляму на спідниці свого бежевого костюма. Перешила ґудзика на блузці з «Саксу»1. Вищипала пару волосинок, котрі недавно проросли на родимці. Коли в її кімнаті нарешті задзеленчав телефон, дівчина саме сиділа на канапі коло вікна, закінчуючи фарбувати нігті на лівій руці.

Вона була однією з тих дівчат, які не кидаються до слухавки, залишаючи справу недоробленою, щойно задзеленчить телефон. Дівчина поводилася так, ніби її телефон безугавно дзеленчав, відколи вона доросла до підліткового віку.

' Мережа розкішних універмагів.

Пензликом у лакові вона пройшлася по нігтю мізинця, підкреслюючи лунку на ньому, а телефон тим часом не втихав. Дівчина знов опустила кришечку у пляшечку з лаком й підводячись почала махати рукою — тією, на якій лак ще не висох, — туди-сюди. Іншою рукою вона взяла вщент повну попільничку з привіконної канапи й віднесла її на нічний столик, де стояв телефон. Вона сіла на одному із застелених, зсунутих разом односпальних ліжок, а потім, на п’ятому чи шостому дзвінку, врешті підняла слухавку.

— Привіт, — мовила вона, розчепіривши пальці на лівій руці й тримаючи її подалі від білого шовкового пеньюару, який тільки й був на ній опріч капців, — персні вона залишила у ванній кімнаті.

— Місіс Ґласс, я зараз з’єдную вас із Нью-Йорком, — почувся голос оператора.

— Дякую, — відповіла дівчина, звільняючи місце для попільнички на нічному столику.

Почувся жіночий голос:

— Це ти, Мюрієл?

Дівчина трошки відсунула слухавку від вуха.

— Так, мамо. Як ся маєш? — мовила вона.

— Я мало не вмерла від хвилювання за тебе. Чому ти не телефонувала? З тобою все гаразд?

— Я силкувалася додзвонитися до тебе вчора ввечері, й позавчора також. Але телефон тутечки був...

— З тобою все добре, Мюрієл?

Дівчина ще більше віддалила слухавку від вуха.

— Яв нормі. Мені спекотно. У них тут у Флориді найспе-котніший день за...

— Чому ти мені не телефонувала? Я хвилювалася до...

— Мамусю, люба, не кричи на мене, я пречудово тебе чую, — відповіла дівчина. — Вчора увечері я дзвонила тобі двічі. Вперше відразу потому як...

— Я сказала батькові, що ти, мабуть, зателефонуєш учора. Але ти не дзвонила, він мав... З тобою все гаразд, Мюрієл? Кажи правду.

— Яв нормі. Припини мене про це питати.

— Коли ти приїхала до міста?

— Не знаю, рано у середу.

— Хто кермував?

— Він, — відповіла дівчина, — й не хвилюйся. Він дуже добре кермував. Усю дорогу їхав менше п’ятдесяти. Я була вражена.

— Як то він кермував?! Мюрієл, ти дала мені слово...

— Мамо, — перебила дівчина, — я ж щойно сказала: він дуже добре кермував. Він увесь час їхав менше п’ятдесяти, коли хочеш знати.

— Чи не втнув він якихось витівок з деревами?

— Я ж кажу, він кермував дуже добре. Я просила його їхати якнайближче до сигнальної смуги й таке інше, він знав, що я маю на увазі, й слухався. Знаєш, він навіть намагався не озиратися на дерева. До речі, татко, бува, не полагодив машину?

— Ще ні. Вони просять чотириста доларів лише за те, щоб...

— Мамо, Сеймур казав татові, що заплатить за все, тож немає чого...

— Гаразд, побачимо. Як він поводився в дорозі та й взагалі?

— Добре, — відповіла дівчина.

— Він і досі так само бридотно тебе називає?

— Ні. Наразі придумав дещо новеньке.

-Що?

— Ой, мамо, яка різниця?

— Мюрієл, я хочу знати. Твій батько...

— Гаразд, гаразд. Він зве мене Пані Одухотворена Мандрьоха 1948, — відповіла дівчина й гигикнула.

— Мюрієл, це не смішно. Взагалі нічого смішного, це жах. Насправді, це сумно. Коли я думаю про те, як...

— Мамо, — перебила вона, — слухай-но. Ти пригадуєш книжку, яку він прислав мені з Німеччини? Пам’ятаєш ті німецькі вірші? Де я їх поділа? Я сушу собі голо...

— Вони у тебе.

— Ти певна? — перепитала дівчина.

— Певна річ. Себто, вони у мене. У кімнаті Фредді. Ти залишила їх тут, а у мене не було для них місця у... А що, хіба вони йому знадобилися?

— Ні. Він тільки спитав мене про цю книжку, коли ми під’їздили. Хотів дізнатися, чи я прочитала ті вірші.

— Але ж вони німецькою!

— Так, люба. Але то байдуже, — відповіла дівчина, закидаючи ногу на ногу. — Він сказав, що ті вірші написав єдиний видатний поет цього століття. Казав, що я мушу купити їх у перекладі, чи щось таке. Або вивчити мову, уяви собі.

— Який жах, жах. Власне, це дійсно сумно, саме так, сумно. Батько саме вчора сказав...

— Зачекай хвилинку, мамо, — мовила дівчина й пішла до крісла біля вікна за цигарками. Запаливши одну, знов повер-

нулася на своє місце на ліжку. — Мамо? — мовила вона, випускаючи дим.

— Мюрієл. Тепер послухай-но.

— Я слухаю.

— Батько говорив з паном Сиветськи.

— Невже? — спитала дівчина.

— Розповів йому про все. Принаймні, сказав, що розповів. Ти ж знаєш батька. Про дерева. Про той випадок з вікном. Про всі ті жахливі речі, яких він наговорив бабусі щодо того, що вона збиралася відійти. Про те, що він зробив з тими чудовими світлинами з Бермуд, про все.

— Ну то й що?

— А те. По-перше, він сказав: те, що в армії виписали його із лікарні — це справжній злочин, чесне слово. Він цілком упевнено повідомив батькові, що існує можливість того, цілком певна можливість, що Сеймур може геть утратити контроль над собою. Чесне слово.

— У готелі є психіатр, — відповіла дівчина.

— Хто він? Як його звуть?

— Не знаю. Райзер, чи якось так. Кажуть, він дуже добрий.

— Ніколи не чула про такого.

— Попри те, кажуть, він дуже добрий.

— Мюрієл, не будь зухвалою. Ми дуже про тебе турбуємося. Власне, вчора ввечері батько хотів телеграфувати тобі, щоб ти поверталась...

— Мамо, я не повернуся додому просто зараз. Тож розслабся.

— Мюрієл, чесне слово, лікар Сиветськи казав, що Сеймур може цілком загубити контр...

— Я щойно приїхала, мамо. Це моя перша за чимало років відпустка, й я не маю наміру зараз же пакувати речі й повертатись додому, — відповіла дівчина, — тим паче, що наразі я не в змозі подорожувати, бо так попеклася, що заледве рухаюся.

— Ти страшенно обгоріла? Чому ж ти не використовувала ту пляшечку з кремом від засмаги, яку я поклала тобі до валізи? Я поклала її поруч...

— Я користувалася ним, але все одно згоріла.

— Жахіття. А де ти спалилася?

— Усюди, мамо, усюди.

— Жах.

— Виживу.

— Скажи, ти говорила з цим психіатром?

— Ну, трохи.

— І що він сказав? Де був Сеймур, коли ти говорила з лікарем?

— На терасі з видом на океан, грав на піанін?». Обидва вечори, відколи ми тут, він грав на піаніно.

— Ну, і що сказав лікар?

— Небагато. Спочатку він говорив зі мною. Минулого вечора ми сиділи поруч у «Бінґо», й він спитав мене, чи це не мій чоловік грає на піаніно у кімнаті поруч. Я відповіла, що так і є, а він тоді спитав, чи Сеймур чимось хворіє, чи щось таке. Отож я сказала...

— А чому він про таке спитав?

— Не знаю, мамо. Гадаю, тому, що Сеймур такий блідий, та через усе інше, — відповіла дівчина. — Хай там як, а після «Бінґо» він і його дружина спитали, чи не хотіла б я випити з ними разом. Я погодилась. У нього жахлива дружина. Пригадуєш ту бридку коктейльну сукню, яку ми бачили у вітрині «Бонвіту»? Ти казала, що тобі треба було б мати малесенький, малесенький...

— Зелену?

— Вона була в ній. З отакезними стегнами. Повсякчас питала мене, чи Сеймур не родич Сюзанні Ґласс, у якої крамничка капелюшків на Медісон-авеню.

— То що сказав? Лікар що сказав?

— Ой, направду не надто багато. Тобто ми ж були у барі, й усе таке. Навколо було дуже галасливо.

— Авжеж, але ти спробувала розказати йому про те, що Сеймур хотів зробити з бабусиним кріслом?

— Ні, мамо. Я не надто вдавалася у подробиці, — мовила дівчина. — Найімовірніше, у мене ще буде нагода з ним поговорити, він цілісінькими днями пропадає в барі.

— Чи казав він, чи думає, що Сеймур може стати... ну теє... знаєш, пришелепуватим чи щось таке? Зранити тебе!

— Не зовсім, — відповіла дівчина. — Йому потрібно знати більше, мамо. Психіатрам потрібно знати, яким було твоє дитинство й усе таке. Я ж казала, ми заледве могли поговорити, адже було дуже гамірно.

— Що з твоїм синім пальтом?

— Все гаразд. Витягли трохи набивки.

— Яка мода цього року?

— Жахлива. Але й чудна надзвичайно. Знаєш, усі ці блискітки та таке інше.

— Який у вас номер?

— Добрий. Усе-таки гарний. Нам не вдалося поселитися у номері, який ми мали до війни. Цього року тут жахливий люд.

Ти б бачила, хто сидить поруч з нами в їдальні. За сусіднім столиком. Мають такий вигляд, ніби вони приїхали у вантажівці.

— Та зараз повсюдно таке. Як твоя спідничка?

— Задовга. Я ж казала, що буде задовга.

— Мюрієл, я лиш одненький разок ще спитаю: чи з тобою дійсно все гаразд?

— Так, мамо, вдев’ятнадцяте кажу.

— І ти не хочеш додому?

— Ні, мамо.

— Вчора батько казав, що він би дуже радо за все заплатив, якби ти поїхала кудись сама-одна й обміркувала все. Ти могла б поїхати у чудовий круїз. І тато, і я подумали...

— Ні, дякую, — відповіла дівчина, прибираючи одну ногу з іншої. — Цей дзвінок коштує цілий стат...

— Як згадаю, як ти чекала його протягом усієї війни, тобто, як подумаю про всіх тих божевільних жалюгідних дружин, які...

— Мамо, нам краще закінчувати, — мовила дівчина. — Сеймур може повернутися будь-якої миті.

— А де він?

— На пляжі.

— На пляжі? Сам-один? Хіба він уміє поводитися на пляжі?

— Мамо, — відповіла дівчина, — ти говориш про нього так, ніби він навіжений маніяк...

— Я нічого такого не казала, Мюрієл.

— Але твої слова мають саме такий натяк. Він лише лежатиме там і все. Він навіть халата не зніматиме.

— Як то не зніматиме халата? А чому?

— Не знаю. Мабуть, через те, що він такий блідий.

— Божечки, йому конче потрібне сонце. Хіба ти не можеш примусити його?

— Ти ж знаєш Сеймура, — відповіла дівчина, знов закидаючи ногу на ногу. — Він каже, що не хоче, щоб купа йолопів витріщалася на його татуювання.

— У нього немає татуювання! Чи він зробив собі в армії?

— Ні, мамо, мила, ні, — промовила дівчина, підводячись. — Послухай-но, я тобі, може, завтра зателефоную.

— Мюрієл, послухай-но мене...

— Авжеж, мамо, — відповіла дівчина, переступивши на праву ногу й перекинувши на неї всю свою вагу.

— Щойно він утне чи скаже щось божевільне, — ти знаєш, що я маю на увазі, — враз телефонуй мені. Чуєш?

— Мамо, я не боюся Сеймура.

— Мюрієл, пообіцяй мені.

— Добре, обіцяю. Бувай, мамо... Передай татові, що я люблю його, — сказала дівчина й поклала слухавку.

— Цей мур ґласс, — мовила Сибіл Карпентер, яка мешкала у цьому готелі разом з матір’ю. — Чи ти бачила цей мур ґласс?

— Маленька, припини таке казати. Мама через це втрачає глузд. Сиди рівно.

Пані Карпентер саме намазувала плечі Сибіл олійкою від засмаги, розтираючи її по лопатках дівчинки, схожих на крильця. Сибіл хистко сиділа на великому надувному м’ячі

для ігор на пляжі, дивлячись на океан. На ній був яскраво-жовтий купальник-двійка, верхня частина якого дівчинці явно не знадобиться ще принаймні найближчих років дев’ять чи десять.

— Насправді це була звичайна шовкова хустинка, й зблизька у цьому легко переконатись, — мовила жінка, що лежала на шезлонгу поруч з пані Карпентер. — Цікаво, як вона її зав’язала. Це справді мило.

— Так, виглядає чудово, — погодилася пані Карпентер. — Сибіл, сиди спокійно, сонечко.

— Ти бачила цей мур ґласс? — перепитала Сибіл.

Пані Карпентер зітхнула.

— Гаразд, — промовила вона. Потому закрила пляшечку з олійкою для засмаги кришечкою. — Сибіл, біжи пограйся, а мама тим часом підніметься у готель і вип’є з пані Ґуббел по склянці мартіні. Я принесу тобі оливку.

Звільнившись, дівчинка відразу вибігла туди, де пісочок був рівненький, і пішла убік «Рибальського павільйону». Зупиняючись лише для того, щоб занурити ніжки у геть просякнутий водою обвалений палац, вона незабаром опинилася поза пляжем, відведеним для відпочивальників з готелю.

Дівчинка пройшла з чверть милі, а потім раптом рвучко побігла навкіс ділянкою, на якій пісок був сипким. Вона різко зупинилась, добігши до чоловіка, який лежав на піску голічерева.

— Ти підеш у воду, побачивши мур ґласс? — спитала вона.

Молодик заворушився, тримаючись правою рукою за вилоги свого махрового халата. Він перевернувся на живіт, не звернувши уваги на те, що з обличчя спав туго скручений рушник, й кинув швидкий погляд на Сибіл.

— Агов. Привіт, Сибіл.

— Ти підеш у воду?

— Я чекав на тебе, — відповів молодик. — Є щось новеньке?

— Що? — спитала Сибіл.

— Щось новеньке? Яку маємо програму?

— Завтра приїздить тато налітаком, — відповіла Сибіл, длубаючись ногою у піску.

— Тільки не в обличчя мені, маленька, — сказав чоловік, хапаючи дівчинку за щиколотку. — Авжеж, саме час твоєму татові приїхати. Я вже не одну годину його чекаю. Постійно.

— А де пані? — спитала дівчинка.

— Пані? — перепитав чоловік, струшуючи пісок із рідкого волосся. — Грець її знає. Є тисяча місць, де вона може бути. У перукаря. Фарбує волосся у рудий колір. Чи у номері робить ляльок для бідних діточок. — Чоловік, лежачи долічерева, поклавши один кулак на інший, підпер підборіддя.

— Спитай мене щось інше, Сибіло. Який гарненький на тобі купальник. Якщо й є щось, що мені до вподоби, то це сині купальники.

Сибіл пильно подивилася на чоловіка, потім на своє випнуте вперед черевце.

— Він жовтий, — заперечила. — Жовтий.

— Невже? Ану, ходи ближче. — Дівчинка ступила крок уперед. — Маєш рацію. О, я й йолоп.

— Ти йдеш у воду? — знов спитала Сибіл.

— Я серйозно над цим розмірковую. Ти зрадієш, дізнавшись, що я багато про це розмірковував.

Тицьнувши пальцем у гумовий матрац, який чоловік часом використовував як підголівник, дівчина промовила:

— Йому потрібне повітря.

— Твоя правда, йому потрібно більше повітря, ніж я ладен визнати. — Він прибрав кулаки й уткнув підборіддя в пісок. — Сибіл, маєш чудовий вигляд. Приємно зустрітися з тобою. Розкажи мені щось про себе.

Він простягнув руки перед себе й схопив дівчинку за обидві щиколотки.

— Я Козоріг, — сказав він. — А ти хто?

— Шерон Ліпшуц казала, що ти дозволив їй сидіти поруч із тобою за піаніно, — відповіла дівчинка.

— Шерон Ліпшуц сказала таке?

Вона завзято закивала головою. Він відпустив обидві щиколотки дівчати, схрестив руки й поклав голову на праву руку.

— Але ж, — відповів, — ти ж знаєш, як часом трапляється, Сибіло. Я сидів і грав на піаніно. Тебе ніде не було видно. Тоді підійшла Шерон Ліпшуц і сіла поруч. Хіба ж міг я зіпхнути її?

— Міг.

— Ні-ні, я б такого не вчинив. Але знаєш, як я вчинив натомість?

-Як?

— Я уявив, ніби то не вона, а ти.

Сибіл ураз нахилилася й почала копати пісок.

— Ходімо у воду, — промовила вона.

— Добре, — відповів молодик. — Гадаю, мені стане на це сил.

— Наступного разу зіпхни її.

— Кого зіпхнути?

— Шерон Ліпшуц.

— А, Шерон Ліпшуц, — мовив чоловік. — Знов виринає це ім’я. Суміш спогадів та бажання.1

Він раптом скочив на ноги. Поглянув на океан.

— Сибіло, — сказав чоловік, — знаєш, що ми зараз робитимемо? Підемо ловити рибку-бананку.

— Кого?

— Рибку-бананку, — сказавши це, він розперезувати халат, зняв його. Мав білі плечі й яскраво-сині плавки. Згорнув його, спочатку поздовж, потім утроє. Він розгорнув рушник, котрим накривав обличчя, й, розстеливши на піску, поклав на нього згорнутий халат. Нахилився, підхопив надувного матраца й, стиснувши його під пахвою, взяв Сибіл за руку.

Обидвоє рушили до води.

— Гадаю, у твоєму віці ти небагато бачила рибок-бана-нок? — спитав чоловік.

Сибіл захитала головою.

— А що, зовсім не бачила? Де ж ти тоді мешкаєш?

— Не знаю.

— Звісно, що знаєш. Мусиш знати. Шерон Ліпшуц знає, де її домівка, а їй лише три з половиною рочки.

Сибіл зупинилась і висмикнула свою долоню з чоловікової руки. Вона взяла звичайнісіньку мушлю, що лежала у піску, й узялася розглядати її з перебільшеною цікавістю. Потім викинула геть.

' Вислів з поеми Т. С. Еліота «Безплідна земля».

— Буремний Ліс, Коннектикут, — сказала вона й пішла далі, випнувши вперед животик.

— Буремний Ліс, Коннектикут, — повторив чоловік. — Це часом не коло Буремного Лісу у Коннектикуті?

Дівчинка поглянула на нього.

— Я там живу, — промовила вона нетерпляче. — Буремний Ліс, Коннектикут.

Вона пробігла трішки вперед й, ухопивши лівою рукою ліву ногу, двічі чи тричі підстрибнула на одній нозі.

— Ти навіть не уявляєш, як це все прояснює, — крикнув їй навздогін чоловік.

Сибіл відпустила ногу.

— Ти читав «Негреня Самбо»? — спитала вона.

— Так чудно, що ти таке питаєш. Уяви, що я саме вчора його дочитав. — Він підійшов і взяв Сибіл за руку. — І якої ти думки? — спитав він дівчинку.

— Як тигри бігали навколо того дерева?

— Гадаю, не зупиняючись. Ніколи в житті не бачив стільки тигрів.

— їх було тільки шість, — промовила Сибіл.

— Тільки шість! — відповів чоловік. — То для тебе це

« • »о

тільки ?

— Ти любиш віск? — спитала дівчинка.

— Люблю — що? — перепитав молодик. — Віск? Дуже люблю, а ти хіба ні?

Сибіл кивнула на знак згоди.

— А оливки тобі подобаються?

— Оливки? Звісно. Люблю оливки й віск. Ніколи нікуди не йду без них.

— А Шерон Ліпшиц? — вела далі Сибіл.

— Так, так, подобається. Надзвичайно вподобав те, що вона ніколи не кривдить тих цуценят у фойє. Ось наприклад, той бульдог, у якого хазяйка — пані з Канади. Ти, мабуть, не повіриш, та є дівчатка, які полюбляють тицяти у маленьких цуценят паличками з повітряними кульками. А ось Шерон Ліпшиц такого не робить. Вона ніколи не кривдить і не поводиться нечемно. Тому так мені й подобається.

Сибіл мовчала.

— Я люблю жувати свічки, — мовила нарешті вона.

— Хто ж цього не любить, — відповів чоловік, ступаючи у воду. — Ой! Холодна... Він поклав гумовий матрац на воду. — Зачекай хвильку, Сибіло, доки ми зайдемо глибше.

Вони йшли, поки Сибіл не опинилася по пояс у воді. Тоді чоловік підняв її й поклав на матрац, на живіт.

— Хіба ти ніколи не надіваєш якусь шапочку для купання чи щось таке на голову? — спитав він.

— Не відпускай мене, — наказала Сибіл. — Тримай мене увесь час.

— Міс Карпентер, прошу, не треба. Я знаю свою справу, — відповів молодик. — А ви уважненько дивіться, чи немає риб-ки-бананки. Це чудовий день для рибки-бананки.

— Я не бачу жодної, — мовила дівчинка.

— Це й не дивно. У них досить незвичайні звички. — Чоловік невпинно штовхав матрац у воді. Тепер вода діставала йому майже до підборіддя. — У них дуже трагічна доля. Знаєш, яке у них життя, Сибіло?

Дівчинка похитала головою.

— Вони запливають у печеру, де багато бананів. Коли вони запливають до печери, то на вигляд геть чисто звичайні рибки. Але щойно опинившись у печері, вони нажираються, наче свині. А ще я знав одну рибку, яка, запливши до печери, з’їла цілих сімдесят вісім бананів. — Чоловік штовхав надувний човник разом із його пасажиркою до обрію. — Звісно, що так напхавшись, вони не в змозі виплисти з печери назовні. Не пролазять у двері.

— Не треба дуже далеко, — попросила дівчинка. — І що з ними трапляється?

— З ким?

— Із рибками-бананками.

— Тобто коли вони не можуть виплисти назовні, з’ївши стільки бананів?

— Так.

— Ну, мені дуже неприємно тобі про це казати, Сибіл, але вони помирають.

— Чому? — спитала дівчинка.

— Бо у них починається бананова лихоманка. Дуже небезпечна хвороба.

— Зараз буде хвиля, — мовила Сибіл збентежено.

— А ми вдамо, ніби не помітили її. Будемо зухвалими, — відповів чоловік. — Як двоє снобів.

Він обхопив обидві щиколотки дівчинки, штовхнув униз та вперед. Матрац піднявся на гребінь хвилі. Біляве волоссячко дівчинки намочило водою, але її зойк був сповнений радістю.

Коли матрац знов ліг рівно, Сибіл прибрала рукою з очей мокре пасмо, що прилипло до обличчя, й повідомила:

— Я щойно бачила одну.

— Кого бачила, любонько?

— Рибку-бананку.

— Святий Боже, не може бути! — вигукнув чоловік. — Невже й банани у роті бачила?

— Так, — відповіла вона. — Шість!

Раптом чоловік вхопив Сибілину ніжку, що звисала з матраца у воду, й поцілував ніжку в підйом.

— Ой! — промовила власниця ніжки обернувшись.

— Сама ти «ой». Ми виходимо з води. Тобі досить?

-Ні!

— Ну вибач.

Він почав штовхати матрац до берега, аж поки Сибіл змогла злізти й вийти з води. Решту шляху чоловік увесь час ніс матрац сам.

— Бувай! — крикнула Сибіл й побігла, ані крихти не жалкуючи, у бік готелю.

Молодик одягнув халат, туго запнув поли й запхав рушника до кишені. Взяв під пахву громіздкий, слизький та мокрий матрац і важко поплівся сипким піском до готелю.

На напівпідвальному поверсі, який керівництво готелю виділило для купальників, разом з чоловіком до ліфта зайшла жінка з цинковим бальзамом на носі.

— Бачу, ви витріщаєтесь на мої ноги, — промовив чоловік, коли ліфт почав підніматися.

— Перепрошую? — здивувалася жінка.

— Я сказав, що зауважив, як ви витріщаєтеся на мої ноги.

— Перепрошую? Але я дивлюся на підлогу, — відповіла жінка й уткнула погляд у двері ліфта.

— Якщо вам хочеться витріщатися на мої ноги, скажіть про це, — вів далі чоловік. — Але, трясця, не робіть цього нишком.

— Випустіть мене, — швидко пробурмотіла жінка до дівчини, яка правила ліфтом.

Двері кабіни розчинилися, й жінка пішла геть не озираючись.

— У мене цілком нормальні обидві ноги, й я не бачу жодної триклятої причини, чому на них треба так витріщатись, — промовив чоловік. — Будь ласка, зупиніть на п’ятому, — попрохав він і витягнув із кишені ключа від кімнати.

. Він вийшов на п’ятому поверсі, пройшовши коридором, увійшов до 507-го номера. У кімнаті тхнуло телячою шкірою та змивкою для лаку. Він підійшов до однієї з валіз, з-під купи шортів та майок витягнув автоматичний «Ортжиз» калібру 7,65. Витягнув магазин, оглянув його, вставив знов у пістолет. Зняв запобіжник. Пройшовши кімнатою, сів на вільне парно-односпальне ліжко, поглянув на дівчину, наставив пістолет й пустив собі кулю у праву скроню.

ДЯДЕЧКО ВІҐҐІЛІ У КОННЕКТИКУТ!'

Була безмаль третя, коли Мері Джейн нарешті знайшла будинок Елоїзи. Жінка розповіла Елоїзі, яка вийшла на під’їзну алею, аби зустріти її, що все було просто чудово, й вона точно пам’ятала дорогу, аж поки не повернула на Меррик-парквей. Елоїза виправила: «Мер-рит-парквей», а потім нагадала Мері Джейн, що раніше та двічі знаходила її будинок, але Мері Джейн щось незрозуміло промимрила, сказавши щось про коробку паперових хустинок «Клінекс», які були в неї, й потім кинулася до свого кабріолета. Елоїза відкотила комір свого пальта з верблюжої шерсті, повернулася спиною до вітру й чекала, поки за хвилину Мері Джейн повернулася, тримаючи в руках «клінексівську» паперову хустинку й маючи засмучений, навіть спантеличений вигляд. Елоїза весело повідомила, що увесь чортів обід, — зобна теляча залоза, — геть увесь, згорів, але Мері Джейн відповіла, що все одно дорогою вже пообідала. Коли жінки йшли до будинку, Елоїза запитала Мері Джейн, з якого дива у неї сьогодні вихідний. Та відповіла, що у неї не увесь день вихідний: трапилось, що у містера Вейнберґа — грижа, й він наразі вдома у Лачмонті, тож вона має щодня по обіді привозити йому пошту й забирати кілька листів. Мері Джейн спитала Елоїзу: «А що воно взагалі таке, ота грижа?». На те Елоїза, викинувши недопалок на брудний сніг під ногами, відповіла, що гадки не має, але Мері Джейн не варто дуже перейматися, що й вона може собі її дістати. «О!» — промовила у відповідь Мері Джейн, й жінки зайшли до будинку.

Двадцять хвилин по тому вони вже допивали свою першу склянку віскі з содовою та льодом, розводячи звичайні теревені, які, либонь, обмежувалися лише розмовами про тих, з ким колись мешкали разом у коледжі. Втім,те, що пов’язувало їх, було значно сильнішим; обидві не мали вищої освіти. Елоїза покинула навчання у середині навчального року на другому курсі, 1942-го, тиждень по тому, як її заскочили з солдатом у порожньому ліфті на третьому поверсі гуртожитку. Мері Джейн кинула вчитися того ж року, так само на другому курсі, мало не того ж самого місяця, для того щоб вийти заміж за курсанта авіаційного училища, яке базувалося у Джексонвіл-лі, у Флориді, — худого, поведеного на літаках хлопця з Ділла, що у Міссіссіппі, який із трьох місяців їхнього шлюбу два провів у в’язниці за те, що штрикнув ножем муніципального поліцейського.

— Ні,— власне, воно було руде, — казала Елоїза, протягуючи на канапі свої стрункі, дуже гарненькі ніжки, й схрещуючи їх.

— А я чула, що біляве, — відповіла Мері Джейн, яка сиділа на синьому стільці з прямою спинкою. — Ота, як там її, клялася-божилася, що білявка.

— Нє-є, це вже напевно, — промовила позіхаючи Елоїза. — Ми вже були майже сусідки, коли вона перефарбувалася. Що таке? Хіба тут ніде немає цигарок?

— Пусте, у мене ціла пачка, — відповіла Мері Джейн. — Десь тут.

Вона почала порпатися у торбинці.

— От дурнувата служниця! — мовила Елоїза, не встаючи з канапи. — Я поклала їй під носа дві нерозкриті пачки з годину тому. За якісь кілька хвилин вона з’явиться тут, питаючи, куди їх подіти. Трясця, про що я говорила?

— Про Т’єрінджер, — нагадала Мері Джейн, запалюючи власну цигарку.

— Ага, отож-бо. Це я точно пам’ятаю — вона перефарбувалася напередодні того, як взяла шлюб з отим Френком Генке. Взагалі пригадуєш такого?

— Сяк-так. Хлопчина-солдатик? Страшенно непривабливий?

— Непривабливий. Боже, та він схожий на Дракулу з кіна!

Відкинувши голову назад, Мері Джейн хрипло зареготала.

«Приголомшливо», — промовила, знов набуваючи пози, у якій сиділа випиваючи.

— Дай-но мені свою склянку, — мовила до неї Елоїза, опускаючи ніжки у панчосі долі й підводячись із канапи.

— Чесне слово, дурепа. Я зі шкіри пнулася, мало не штовхнула Лу до неї в ліжко, аби тільки змусити її приїхати сюди до нас. А тепер мені прикро... Звідки у тебе ця штукенція?

— Оця? — перепитала Мері Джейн, торкнувшись брош-ки-камеї на шиї. — На бога, у мене вона ще зі школи. Це мамина.

— Господи! — промовила Елоїза, тримаючи у руках дві порожні склянки. — А у мене немає жодного бісового брязкальця, щоб начепити. Якщо мати Лу колись помре — от чудно! то, либонь, залишить мені якийсь подрібнювач для льоду з монограмою абощо.

— Загалом, які у вас зараз стосунки?

— Не сміши мене, — відповіла Елоїза, йдучи на кухню.

— Це буде остання для мене, втямила? — прокричала Мері Джейн у спину подрузі.

— Аякже, саме так і буде. Хто у кого гостює? І хто запізнився на дві години? Ти стирчатимеш тут, поки мене від тебе не знудить. До дідька твою паршиву кар’єру!

Мері Джейн закинула голову назад і знову зареготала. Але Елоїза вже була на кухні.

Мері Джейн, яка, залишившись сама у кімнаті, мало чим могла себе зайняти, підвелася й підійшла до вікна. Відсунувши штори, вона притулилася зап’ястком до рами на вікні, але, відчувши рукою шар пилу, прибрала зап’ясток, обтрусила з нього пил і трохи випросталась. Надворі сльота замерзала просто на очах. Мері Джейн відпустила запону й знов поплелася до свого синього стільця, проминувши дорогою дві вщент заповнені книжкові полиці, навіть на мить не зачепившись оком хоч за якусь книгу. Сіла, взяла торбинку й дістала звідти люстерко — хотіла роздивитися свої зуби. Прикривши рота, облизала верхні зуби язиком, потім подивилася на них ще раз.

— Надворі стає зимно, — промовила вона, обернувшись. — Боже, оце моторна! Ти що — содовою не розбавляла?

Елоїза, тримаючи обидві склянки у руках, різко зупинилася. Відчепіривши обидва вказівні пальці, ніби то була зброя, прокричала:

— Ані руш! Трясця, ви оточені!

Мері Джейн розсміялася й відклала люстерко вбік.

Елоїза підійшла ближче. Вона недбало поставила склянку подрузі на підставку для чарок, а свою тримала в руці. Потім знов випросталася на канапі.

— І як ти гадаєш, що вона там робить? — спитала Елоїза. — Усівшись своїм товстим чорним задом, читає «Роуб»! Витягаючи з холодильника, формочку для льоду я впустила, а вона лише роздратовано на мене зиркнула.

— Це вже буде остання. Я не жартую, — мовила Мері Джейн, беручи свою склянку. — О, послухай-но, кого я зустріла минулого тижня на першому поверсі «Лорд енд Тейлорз»1.

— Гм, — мовила Елоїза, кладучи зручніше подушку за спину. — Невже Акіма Тамірова1?

— Кого? Це що за один?

— Акім Таміров. У кіно знімається. Він ще часто повторює: «А ви допряче жартуєте, га-а?» Я його обожнюю... У цьому

будинку немає жодної годящої для мене подушки. То кого ти зустріла?

— Джексон. Вона...

— Котру з них?

— Гадки не маю. Ту, що разом з нами ходила на заняття з психології, котра повсякчас...

— Вони обидві туди ходили.

— Оту, з жахливим...

— Марша Луїз. Якось я теж на неї наскочила. Вона затуркала тобі всі вуха?

— Боже мій, так. Але знаєш, що вона мені розповіла? Помер доктор Вайтінґ. Казала, що отримала листа від Барбари Гілл, у якому та писала, що минулого літа він захворів на рак і помер, і все таке. Знаєш, він перед смертю мав ледве що двадцять вісім кілограмів. Жах, правда?

— Аж ніяк.

— Елоїзо, ти стаєш бездушною, як камінь.

— Гм. Іще щось вона казала?

— О, вона щойно повернулася з Європи. Її чоловік перебував у Німеччині, а вона їздила разом з ним. За її словами, вони разом із ще однією парою мали будинок на сорок сім кімнат та десяток слуг. У неї був свій власний кінь, а їхній конюх буцімто колись був особистим учителем верхової їзди Гітлера чи щось таке. О, а ще вона почала розповідати про те, як її мало не зґвалтував кольоровий солдат. Ти ж знаєш Джексон, вона почала мені про це торочити просто на першому поверсі універмагу. Казала, що він був особистим шофером її чоловіка й якось уранці відвозив її чи то на базар, чи щось таке. Розповідала, що була така налякана, що навіть...

— Зачекай хвильку, — промовила Елоїза, підводячи голову та підвищуючи голос. — Це ти, Рамоно?!

— Так, — почувся тоненький дитячий голос.

— Будь ласка, зачини за собою вхідні двері!

— Невже це Рамона? О, я страх як хочу її побачити! Ти пам’ятаєш, що я бачила її востаннє, коли вона мала...

— Рамоно! —■ гукнула Елоїза, заплющивши очі. — Піди на кухню, нехай Ґрейс зніме з тебе гумові чоботи.

— Добре, — відповіла дівчинка. — Нумо, Джиммі.

— О, я до смерті хочу її побачити, — мовила Мері Джейн. — Ой, поглянь, що я наробила! Мені дуже-дуже прикро, Ел!

— Пусте, пусте, — заспокоїла Елоїза. — Все одно цей килим мені страшенно не подобався. Я тобі ще принесу.

— Ні, не треба. Бачиш, у мене ще половина склянки лишилася! — Мері Джейн підняла свою вище.

— Певна, що не хочеш? — перепитала Елоїза. — Подай-но мені цигарку.

Мері Джейн простягла свою пачку цигарок.

— Вмираю, так хочу її бачити. Яка вона стала зараз? — запитала жінка.

Елоїза піднесла вогник до цигарки.

— Як Акім Таміров.

— Та ні, я не жартую.

— Як Лу. Вона схожа на Лу. Коли поруч стоїть його мати, ця трійця схожа на трійню.

Не сідаючи на канапу, Елоїза потяглася до протилежного краю невисокого вузького столика, де стояли одна на одній кілька попільничок. їй вдалося зняти верхню, й вона поклала її собі на живіт.

і

— Мені потрібен кокер-спанієль абощо, — мовила Елої-за. — Хтось, хто був би подібний до мене.

— Як її зір? Тобто їй же не стало гірше чи щось таке?

— Святий Боже! Принаймні я про це нічого не знаю.

— Вона бачить без окулярів? Тобто чи може вона, прокинувшись уночі, дійти до нужника абощо?

— Вона нікому не зізнається. У неї таємниць по самісінькі вуха.

Мері Джейн розвернулася на стільчику.

— О, Рамоно, привіт! — усміхнулася вона. — Яка чудова у тебе сукня! — Жінка поставила свою склянку. — Закладаюся, Рамоно, ти навіть не пам’ятаєш, хто я така.

— Звісно, що пам’ятає. Ну ж бо, Рамоно, хто ця тітонька?

— Мері Джейн, — відповіла дівчинка, чухаючись.

— Надзвичайно! — вигукнула Мері Джейн. — Цьомни-но тітоньку, Рамоно!

— Припини, — наказала Елоїза.

Рамона припинила чесатися.

— Поцілуєш мене, Рамоно? — знову попросила Мері Джейн.

— Я не люблю цілувати людей.

Елоїза розсміялася, а потім спитала:

— А де Джиммі?

— Тут.

— Хто такий Джиммі? — спитала Елоїзу Мері Джейн.

— О, Боже! Це її друг, з яким вони увесь час разом. Він ходить за нею по п’ятах. Робить те ж саме, що й вона. їм разом дуже весело.

— Правда? — захоплено перепитала Мері Джейн. Вона нахилилася вперед. — У тебе є друг, Рамоно?

ЗО

В очах Рамони, що ховалися за товстими окулярами від далекозорості, ані крихти не видно було того запалу, яким пройнялася Мері Джейн.

— Мері Джейн поставила тобі питання, Рамоно, — мовила Елоїза.

Рамона сунула палець у свій маленький широкий носик.

— Перестань! — крикнула Елоїза. — Мері Джейн спитала, чи ти дійсно маєш шанувальника?

— Так,— почулося від Рамони, яка була заклопотана своїм носиком.

— Рамоно, — наказала Елоїза, — припини це і негайно.

Рамона опустила руку.

— Я гадаю, це чудово, — сказала Мері Джейн. — Як його звати? Скажеш мені, як його звати, Рамоно? Чи це велика таємниця?

— Джиммі звати, — відповіла дівчинка.

— Невже Джиммі? О, як мені подобається це ім’я! А як прізвище Джиммі, Рамоно?

— Джиммі Джиммеріно...

— Стій рівно! — гаркнула Елоїза.

— Овва! Оце так ймення! А де Джиммі? Скажеш, Рамоно?

— Тут, — відповіла та.

Мері Джейн роззирнулася, а потім подивилася за спину Рамони, усміхаючись так заохотливо, як тільки вміла. — Де, сонечко?

— Отут, — відповіла Рамона. — Я тримаю його за руку.

— Щось не доберу, — мовила Мері Джейн до Елоїзи, яка вже допивала свій напій.

— Не треба на мене дивитися, — проказала Елоїза.

Мері Джейн знову поглянула на Рамону.

— А, зрозуміла, Джиммі — це уявний хлопчик. Чудово! — Мері Джейн приязно нахилилася ближче до дівчинки. — Як ся маєш, Джиммі? — спитала.

— Він з тобою не заговорить, — мовила Елоїза. — Рамоно, розкажи Мері Джейн про Джиммі.

— Що розповісти?

— Підійди, будь ласка... Розкажи Мері Джейн, який Джиммі має вигляд.

— У нього зелені очі й чорне волосся.

— Що ще?

— Він сирота.

— Не знаю, — відповіла Рамона й знов почала чухатись.

— Здається, він чудовий! — мовила Мері Джейн, нахиляючись уперед на своєму стільці. — Рамоно, а скажи-но мені, чи Джиммі теж зняв чоботи, коли ти зайшла до будинку?

— Він узутий у черевики, — відповіла Рамона.

— Чудово, — мовила Мері Джейн до Елоїзи.

— Це тобі тільки так видається. Я цілими днями живу поряд із ним, він їсть разом з малою. Купається разом з нею. Спить. Вона спить, скотившись на одну половину ліжка, щоб не придавити його.

Мері Джейн, з виду захоплена й звеселена почутим, закусила нижню губу, а потім відпустила її, питаючи:

— Отже, звідки у нього таке ім’я?

— Джиммі Джиммеріно? Бозна.

— Може, через якогось хлопчика, що мешкає по сусідству?

Позіхаючи, Елоїза похитала головою:

— У нас немає маленьких хлопчиків по сусідству. Взагалі тут немає дітей. Позаочі вони називають мене Плодовита Сід-ничка...

— Мамусю, — почувся голос Рамони, — можна я піду надвір пограюсь?

— Ти ж щойно зайшла, — відповіла Елоїза.

— Джиммі знов хоче гуляти.

— Чому, дозволь спитати?

— Він забув надворі свій меч.

— О-о, Джиммі та його бісів меч! Гаразд. Іди собі. Знов узуй гумові чоботи.

— Можу я заберу? — спитала Рамона, беручи спаленого сірника з попільнички.

— Можна я заберу. Так, можна. Тільки не виходь на шлях.

— Бува-а-ай, Рамоно! — мовила Мері Джейн наспівно.

— Бувай, — відповіла дівчинка. — Ходімо, Джиммі.

Раптом Елоїза всміхнулася, дивлячись на свої ноги.

— Дай-но мені свою склянку, — попросила вона.

— Ні, я серйозно, Ел. Мені треба бути у Лачмонті. Я про те, що пан Веїнбурґ такий добрий. Я дуже не люблю...

— Передзвони й скажи, що тебе вбито. Дай-но ту кляту склянку.

33

2 ‘Дев'ять оповідань’

— Та ні, Ел, я не жартую. Надворі стає страшенно зимно. У мене в машині заледве є крапля антифризу. Я маю на увазі, якщо я не...

— То нехай замерзає. Йди телефонуй. Ти — мрець, — скомандувала Елоїза. — Віддай оце...

— Гаразд... Де телефон?

— Він пішов, — мовила Елоїза, несучи порожні склянки в їдальню, — сюди-и-и!

Різко зупинившись у одвірку між вітальнею та їдальнею, вона почала крутити стегнами, а потім зімітувала різкий поштовх уперед. Мері Джейн захихотіла.

— Я маю на увазі, що ти ж поганенько знала Волта, — промовила Елоїза, коли на годиннику вже було чверть на п’яту. Вона лежала на підлозі, поставивши свою склянку балансувати на маленьких грудях.

— Він був єдиним хлопцем з-поміж усіх, котрий був спроможний мене розсмішити. По-справжньому розсмішити. — Вона кинула погляд на Мері Джейн. — Ти пригадуєш той вечір у наш останній рік, коли пришелепувата Луїза Га-мільтон увірвалася до кімнати у тому чорному ліфчику, що вона купила у Чикаґо?

Мері Джейн гигикнула. Вона лежала на животі на канапі, обіпершись підборіддям у поруччя й дивлячись на Елоїзу. Її склянка стояла на підлозі, на віддалі витягнутої руки.

— Так от, він умів мене розсмішити, — сказала Елоїза. — Розсмішити мене, лише говорячи до мене. І по телефону. Або навіть написавши листа. А найкраще було в тім, що він навіть не намагався бути смішним — він просто був таким. — Вона ледве повернула голову в бік Мері Джейн. — Агов, а чи не кинеш мені цигарку?

— Я не дістану їх, — відповіла Мері Джейн.

—А й грець із тобою! — Елоїза знов уткнулася поглядом у стелю. — Якось, — мовила вона, — я упала. Я часто чекала на нього при автобусній зупинці чи надворі біля крамнички для військових, а він одного разу забарився, прийшовши просто перед тим, як автобус від’їхав. Отож ми побігли за ним і раптом я відчула, що підвернула ногу. А він мені: «Бідолашний старий Дядечко Віґґілі». Це він так про мою ногу. Він назвав її «Бідолашний старий Дядечко Віґґілі»... Боже, він був милим...

— Хіба у Лу немає почуття гумору? — спитала Мері Джейн.

— Що?

— Хіба Лу не має почуття гумору?

— О, Господи! Хто ж знає. Так. Мабуть. Він сміється з мультиків і всього такого.

— Елоїза підвела голову, взяла склянку з грудей і відпила трохи.

— Утім, — мовила у відповідь Мері Джейн, — це ще не все. Справді, це ще не все.

— Що не все?

— О, ти ж знаєш... Уміння розсмішити й усе таке.

— Хто сказав, що це ще не все? — запитала Елоїза. — Пос-лухай-но, якщо ти не маєш наміру постригтися в монашки чи утнути щось подібне, ти б цілком могла й посміятися.

Мері Джейн гигикнула.

— Ти нестерпна, — сказала вона.

— Ох, він був лагідним, — мовила Елоїза. — Чи то смішним, чи то милим. Утім, не таким милим, як ті бісові хлопці. По-ін-шому лагідним, по-особливому. Знаєш, що він якось утнув?

І

— Нє, — відповіла Мері Джейн.

— Одного разу, як ми їхали потягом з Трентона до Нью-Йорка (тоді його саме нещодавно призвали в армію), у вагоні було страшенно холодно, й ми закуталися обоє в моє пальто. Пригадую, на собі я мала плетену кофтинку Джойс Морроу, пам’ятаєш її гарненьку синю кофтинку? — Мері Джейн кивнула, але Елоїза не підвела голови, щоб побачити, чи та згодна з її словами. — Його рука ненароком опинилася у мене на животі. Розумієш? Отож несподівано він сказав, що у мене такий чудовий живіт, що він волів би, щоб з’явивсь якийсь офіцер й наказав йому просунути оту руку у вікно. Казав, що хоче чинити по-чесному. Потім він прибрав руку з мого живота й сказав провідникові, щоб той не горбився. Додавши при цьому, що коли в світі й існує щось, чого він не терпить, то це людину, яка не носить свій мундир з гідністю. А провідник тільки й відповів, щоб він ішов спати. — Елоїза поміркувала хвильку, а згодом додала: — Не завжди важило, що він казав, але як він це сказав. Розумієш?

— Ти колись говорила з Лу про нього? Я маю на увазі, взагалі говорила?

— О, — мовила Елоїза, — якось я почала було. Але перше, чим він поцікавився, то це якого він був звання.

— І якого ж?

— І ти туди? — відповіла Елоїза.

— Та ні, я лише мала на увазі...

Елоїза раптом зайшлася грудним сміхом.

— Знаєш, що він якось сказав? Сказав, що в армії він просувається по службі, але у протилежному від решти напрямку. Розповідав, що коли його вперше підвищили, то, замість того, щоб пришити нашивки, обтяли рукави. Казав, що коли дослужиться до генеральського звання, буде абсолютно голий. Єдине, що на ньому буде — маленька нашивка піхотинця на пупі. — Елоїза поглянула на Мері Джейн, але тій було не смішно. — Хіба це не здається тобі смішним?

— Здається. Але чому б тобі не розповісти якось про нього Лу?

— Чому? — спитала Елоїза. — Та тому, що він, трясця, занадто убогий на розум, ось чому. — Опріч того, послухай-но мене, кар’єристко. Якщо ти колись знову вийдеш заміж, нічого не розповідай своєму чоловікові. Почула?

— Чого б це? — спитала Мері Джейн.

— Бо я так сказала, ось чому. Тоді вони гадатимуть, що тебе нудило щоразу, як до тебе підходив чоловік. І я не жартую. Ти можеш наговорити їм чогось. Але ніколи не кажи правди. Я серйозно, не кажи правди. Якщо ти їм зізнаєшся, що колись зналася з привабливим парубком, то заразом муситимеш додати, що він був аж занадто гарний. А як розповіси, що знала якогось дотепника, то муситимеш слідом додати, що він випринджувався, намагаючись видатися дотепнішим за всіх, чи був всезнайком. А якщо ти цього не зробиш, то вони завжди, при кожній нагоді, довбатимуть тебе по голові цим бідолахою. — Елоїза замовкла, аби відпити зі склянки й поміркувати. — О, вони дуже розважливо все вислуховуватимуть. Навіть матимуть достобіса розумний вигляд. Але не дай себе обкрутити. Повір. Ти потрапиш у пекло, якщо хоч на мить повіриш у їхню розумність. Чесне слово.

Зажурена Мері Джейн підвела голову з поруччя канапи. Щоб змінити позу, вона підперла підборіддя рукою. Поміркувала щодо поради, яку дала Елоїза. — Але ж ти не можеш сказати, що Лу — недотепа? — сказала вона вголос.

— Хіба?

— Тобто невже він не має розуму? — мовила Мері Джейн наївно.

— О, — відповіла Елоїза, — який сенс про це говорити? Хай йому грець. Я лише засмучуватиму тебе. Закрий мені пельку.

— Гаразд, чому ж ти тоді за нього пішла? — спитала Мері Джейн.

— О, Боже! Не знаю я. Він сказав, що любить Джейн Остін. Казав, що її твори багато важать для нього. Саме так і сказав. А після того, як ми взяли шлюб, я дізналася, що він не читав жодної її книжки. Знаєш, хто його улюблений письменник?

Мері Джейн похитала головою.

— Л. Менінґ Вайнз. Чула про такого?

— Ні.

— От і я не чула. І ніхто не чув. Він написав книжку про те, як четверо людей померли з голоду на Алясці. Лу не може пригадати, як звалася та книжка, але вважає її найкращою з тих, що коли-небудь читав. Дідько! Він навіть не спроможний зізнатись, що насправді вподобав той твір тому, що там ішлося про четвірку людей, які померли з голоду в якомусь іґлу абощо. Мав удавати захоплення, що вона добре написана.

— Ти надто вимоглива, — заперечила Мері Джейн. — Я серйозно кажу, ти надто вимоглива. Може, то було добре...

— Послухай-но, такого бути не могло, я ж знаю, що кажу, — відповіла Елоїза. Потім хвильку помовчала й додала: — Принаймні у тебе є робота. Я про те, що ти принаймні...

— Тож послухай, — мовила Мері Джейн. — Ти гадаєш, що коли-небудь чесно скажеш Лу про те, що Волта вбито? Я про те, що він би не ревнував, правда ж, якби дізнався, що Волт..., теє..., ти розумієш. Що його вбили абощо.

— О, серденько! Бідолашна, простодушна маленька кар’єристко! Він поводитиметься ще гірше. Як садист. Послухай, єдине, про що він знає, це що я колись зустрічалася з якимось Волтом, солдатом-дотепником. Найменше, про що я б хотіла йому сказати, то це про те, що Волта вбили. Дійсно, це остання річ. Але якби я таки сказала, хоч я й не скажу, та якби сказала Лу, що Волта вбито, я б сказала, що він помер у бою.

Мері Джейн подалася підборіддям з поруччя, наперед.

— Ел... — мовила вона. — Чому б тобі не розповісти мені, як його вбили? Присягаюся, я нікому не розповім. Чесно. Будь ласочка, розкажи.

— Ні.

— Будь ласка. Чесно, нікому не розкажу.

Елоїза допила напій, а потім знов поставила порожню склянку на груди.

— Ти скажеш Акіму Тамірову.

— Ні. Не скажу! Я не скажу нік...

— Ох, — зітхнула Елоїза. — Його полк був десь на привалі. Здається, вони перепочивали між боями абощо, принаймні так написав мені його друг. Волт разом ще з одним солдатом пакували японську плиту, що її якийсь полковник хотів відправити додому. Чи, може, вони розпаковували її, щоб обгорнути наново, я напевне не знаю. Та у ній було повно бензину та всякого мотлоху, й це все вибухнуло їм просто в обличчя. Той інший лише втратив око.

Елоїза розплакалася. Вона обхопила рукою склянку, щоб та не впала з грудей.

Мері Джейн сповзла з канапи на коліна, підсунулася на кілька кроків до Елоїзи й почала гладити її по чолу.

— Не плач, Ел, не плач.

— Хіба ж я плачу? — спитала Елоїза.

— Так, звісно, але не треба. Тобто це того не варте.

Відчинилися вхідні двері.

— Це Рамона повернулася, — промимрила Елоїза собі під ніс. — Зроби ласку, сходи на кухню й скажи тій, щоб вона подала малій вечерю раніше. Добре?

— Гаразд, якщо пообіцяєш не плакати.

— Обіцяю. Йди. Я просто не хочу йти до тієї клятої кухні зараз.

Мері Джейн підвелася, то заточуючись, то знов випростуючись, і вийшла з кімнати.

Не минуло й двох хвилин, як жінка повернулася, попереду бігла Рамона. Дівчинка робила якнайширші кроки, намагаючись наробити якнайбільше грюкоту своїми чоботами.

— Вона не дала мені зняти чоботи, — пожалілася Мері Джейн.

Елоїза, досі лежачи на спині на підлозі, витиралася хустинкою. Сякаючись у неї, вона звернулася до Рамони:

— Йди й скажи Ґрейс, щоб роззула тебе. Ти ж знаєш, що не можна заходити в...

— Вона у туалеті, — відповіла Рамона.

Елоїза відклала хустинку й сіла.

— Дай ногу, — промовила вона. — Але спочатку, будь ласка, сядь... Не сюди, отут. Господи!

Навколішки шукаючи під столом свої цигарки, Мері Джейн запитала:

— Агов, а знаєш, що трапилось із Джиммі?

— Гадки не маю. Давай іншу ногу. Іншу.

— Він утрапив під авто, — повідомила Мері Джейн. — От халепа, правда?

— Я бачила, як Шкіпер ніс кістку, — мовила Рамона до Елоїзи.

— Що трапилось із Джиммі? — перепитала Елоїза.

— Його переїхала машина, на смерть. Я бачила Шкіпера, який ніс кістку. Він би не...

— Дай притулюся до лоба, — сказала Елоїза. Потому потяглася до Рамони, щоб притулитися до її чола. — Тебе трохи лихоманить. Піди й скажи Ґрейс, що повечеряєш нагорі. А тоді відразу підеш спати. Я пізніше прийду. Наразі йди. І це забери.

Рамона поволі, широчезними кроками, вийшла з кімнати.

— Кинь-но мені одну,—звернулася Елоїза до Мері Джейн. — Давай ще вип’ємо.

Мері Джейн принесла цигарку.

— Хіба не витівка? Я про Джиммі. Оце так уява!

— Угу. Підеш по випивку, га? Й пляшку прихопи... Я не хочу йти туди. Клята кімната смердить апельсиновим соком.

О 7.05 задзеленчав телефон. Елоїза підвелася з канапи біля вікна й почала наосліп мацати ногами, шукаючи взуття. Не знайшла. У самих панчохах вона повільно й якось мляво попленталася до телефону. Мері Джейн, яка спала на дивані долілиць, від дзвінка не прокинулася.

— Слухаю, — обізвалася Елоїза у слухавку, не обертаючись й не вмикаючи вимикача, що був просто над її головою. — Послухай, я не можу зустрітися з тобою. У мене Мері Джейн. Вона поставила автівку просто напроти моєї й не в змозі знайти ключі. Я не можу виїхати. Ми двадцять хвилин шукали їх у..., як там його... снігові й деінде. Може, ти під’їдеш з Діком та Мілдред? — Жінка замовкла, слухаючи, яка буде відповідь. — Ох. Це буде важко. А чому б вам, хлопці, не згуртуватись у загони й не помарширувати додому? Ти можеш казати ці стройові нісенітниці. Ти можеш бути великим Цабе.

Вона знов послухала.

— Я не чудна, — відповіла. — Справді, я не чудна. Це через обличчя.

Вона поклала слухавку. Пішла у вітальню, цього разу йдучи не так розмірено. Ставши коло канапи біля вікна, жінка вилила у свою склянку рештки з пляшки. Було майже на палець. Вона здригнулась. Сіла. Коли Ґрейс увімкнула у вітальні світло, Елоїза скочила з місця.

— Ґрейс, ти можеш не подавати вечерю до восьмої, пан Венґлер трошки забариться.

Ґрейс вийшла на світло у вітальні, але ближче не підійшла.

— Пані вже пішла? — спитала вона.

— Вона ночуватиме у нас.

— О, — мовила Ґрейс, — пані Венґлер, чи можна, щоб мій чоловік переночував тут? У моїй кімнаті просторо, а йому не доведеться їхати до Нью-Йорка до завтрашнього ранку, адже надворі така негода.

— Твій чоловік? А де він?

— Та наразі він у кухні, — відповіла жінка.

— Ну, Ґрейс, гадаю, він не може у нас переночувати.

— Пані?

— Я кажу, що він не може у нас переночувати. У мене тут не готель.

Ґрейс постояла якийсь час, потім сказавши: «Так, пані», повернулася на кухню.

Елоїза вийшла з вітальні й піднялася сходами, які ледве освітлювало світло з вітальні. На сходах валявся чобіток Рамони. Піднявши його, Елоїза щосили жбурнула чобіт через перила. Він ударився об підлогу фойє з глухим стукотом.

Вона клацнула вмикач у кімнаті Рамони, тримаючись за нього ніби для опори. Хвилину Елоїза стояла непорушно, дивлячись на Рамону. Тоді прибрала руку з вимикача й швидко попростувала до ліжка дівчинки.

— Рамоно, прокинься. Прокинься.

Рамона спала на дальньому боці ліжка, її задок звисав з краю. Окуляри дівчинки лежали на маленькому столику з Дональдом Даком, дбайливо складені скельцями донизу.

— Рамоно!

Дівча прокинулось, різко вдихнувши повітря. Спочатку широко розплющило очі, але мало не відразу примружило їх.

— Мамусю?

— А ти ж начебто сказала, що Джиммі Джиммеріно на смерть переїхала машина.

— Що?

— Ти все розчула, — мовила Елоїза. — Чому ти спиш аж там, скраю?

— Так треба, — відповіла дівчинка.

— Чому так треба, Рамоно? Я не в настрої...

— Бо я не хочу скривдити Міккі.

— Кого?

— Міккі, — відповіла Рамона, витираючи носа. — Міккі Міккерано.

Елоїза, підвищивши голос, гаркнула:

— Ану, швидко лягай посеред ліжка. Зараз же!

Страшенно перелякана Рамона лише зиркнула на неї спідлоба.

— Гаразд, — Елоїза схопила Рамону за литки, трохи піднявши її, і перетягла на середину ліжка. Рамона не противилась і не плакала. Вона дозволила себе перетягти, насправді навіть не корячись цьому.

— А тепер спи, — промовила Елоїза, важко дихаючи. — Стули очі. Почула? Заплющ їх!

Рамона заплющила очі.

Елоїза підійшла до вимикача й клацнула, вимикаючи світло. Але потому довго стояла в одвірку. Затим раптом кинулася у темряві до нічного столика, забивши коліно об ніжку ліжка, але у ній було стільки рішучості, що болю вона не відчула. Схопивши окуляри Рамони, тримаючи їх обома руками, вона притисла їх до щоки. Її обличчям котилися сльози, змочуючи скельця окулярів. «Бідолашний Дядечко Віґґілі», — повторювала вона безупинно. Врешті Елоїза поклала окуляри на місце, скельцями донизу. Вона перехилилася через ліжко, втрачаючи рівновагу, й почала підгортати ковдру на ліжку. Рамона не спала. Вона плакала й, мабуть, вже давненько. Вологими від сліз губами Елоїза поцілувала її у вуста, прибрала дівчинці з очей пасмо волосся й потому пішла з кімнати.

Елоїза зійшла донизу, цього разу вона добряче хиталася, й розбудила Мері Джейн.

— Що таке? Хто це? Га? — пробурмотіла Мері Джейн, різко всідаючись на канапі.

— Мері Джейн, прошу, вислухай мене, — мовила Елоїза, шморгаючи носом. — Пригадуєш, як на першому курсі я купила у «Бойсі» жовто-коричневу сукню, а Міріам Болл сказала, що такі сукні в Нью-Йорку ніхто не носить, і тоді я прорида-ла увесь вечір? — Елоїза стисла руку Мері Джейн. — Я ж була гарна дівчина? — благально спитала вона. — Хіба ні?

НЕЗАДОВГО ДО ВІЙНИ З ЕСКІМОСАМИ

П’ять субот поспіль Джинні Меннокс та Селена Ґрефф, її однокласниця у школі міс Бейсгор, грали в теніс на кортах Іст-Сайдського клубу. Джинні навіть не приховувала того факту, що вважає Селену найбільшою занудою в закладі міс Бейсгор — школі, яка, схоже, могла похвалитися величезною кількістю неймовірних зануд, — але в одному Селені не було рівних: на кожну гру вона приносила новий кошик із тенісними м’ячиками. Ходили чутки, ніби батько Селени їх виробляє (одного дня, за вечерею, аби познущатися з родини Меннок-сів, Джинні уявила собі, як проходить така вечеря у Ґреффів: ідеальний слуга підходить зліва до кожного члена родини за столом і, замість бокала з томатним соком, ставить на стіл відерце з тенісними м’ячиками). Але ситуація, що повторювалася кожного разу після гри (вони брали таксі, Селена виходила біля свого будинку, а Джинні їхала далі й була вимушена розраховуватися за них обох), почала вже діяти Джинні на нерви. Врешті-решт, це Селена свого часу запропонувала викликати таксі після тенісу, а не їхати автобусом. І от у п’яту суботу, коли таксі рухалося на північ вулицею Йорк-авеню, Джинні несподівано промовила:

— Слухай, Селено...

— Що? — відгукнулася та, мацаючи підлогу, ніби шукаючи щось. — Не можу знайти чохол від ракетки! — простогнала вона.

Незважаючи на теплу травневу погоду, дівчата накинули на плечі пальто.

— Він у тебе в кишені, — зазначила Джинні й продовжила: — Слухай-но...

— Боже! Ти просто мені життя врятувала!

— Слухай, — утретє повторила Джинні, залишившись байдужою до подяк Селени.

— Що?

Джинні вирішила взяти бика за роги: таксі вже наближалося до вулиці, де жила Селена.

— Мені дуже не хочеться знову платити самій, — зізналася вона. — Я тобі не мільйонерша.

Спочатку Селена здивувалась, а потім і взагалі обурилася.

— Але ж я кожного разу плачу половину, чи не так? — невинно спитала вона.

— Ні, — стисло заперечила Джинні. — Половину ти платила лише одного разу — в першу суботу. З того часу минуло майже два місяці, за які ти жодного разу не дала грошей. Не хочу видатися дріб’язковою, але, чесно кажучи, я живу на чотири п’ятдесят на тиждень. І з цієї суми маю ще й...

— Але ж я завжди приношу м’ячики! — огидливо тоненьким голосочком нагадала їй подружка.

Іноді Джинні ледь утримувалася, щоб не побити Селену.

— їх робить твій батько, — уточнила вона. — Особисто ти на них не витрачаєш ані цента. А мені доводиться платити за найменшу...

— Гаразд, гаразд, — перебила її Селена досить голосно і рішуче, щоб показати, хто тут головний. Потім із виразом нудьги на обличчі почала копирсатися в кишені пальта. — У мене при собі тільки тридцять п’ять центів, — холодно заявила вона. — Цього вистачить?

— Ні. Вибач, але ти заборгувала мені долар шістдесят п’ять центів. Я пам’ятаю кожен...

— Тоді мені доведеться йти нагору і брати гроші в мами. Невже це не може почекати до понеділка? Я б віддала їх тобі просто у спортзалі, коли це тебе ощасливить.

Поведінка Селени спонукала Джинні бути жорсткою та йти до кінця.

— Ні, — різко відмовила вона. — Сьогодні я йду в кіно. Мені потрібні гроші.

Запанувала ворожа тиша; дівчата відвернулися одна від одної та дивилися у протилежні вікна, аж доки таксі не зупинилося біля багатоквартирного дому, де мешкала Селена. Оскільки вона сиділа з боку узбіччя, то вийшла першою. Навіть не зачекавши на подружку, вона швидко зайшла до будівлі, прибравши зневажливого виразу приїжджої голлівудської зірки. Джинні розплатилася з водієм; щоки в неї палали. Зібравши свої речі: ракетку, рушник для рук, капелюшок від сонця, вона пішла слідом за подругою. Джинні вже виповнилося п’ятнадцять років, і у величезних кросівках вона була метр сімдесят п’ять на зріст; тож коли вона увійшла до вестибюлю, їй стало ніяково і це змусило її відчути себе відразливо-незграбною аматоркою. Настільки незграбною, що Селена вирішила за краще дивитися не на подругу, а на табло ліфта.

— Отже, ти тепер мені винна долар дев’яносто центів, — хоробро заявила Джинні, підходячи до ліфта.

Селена обернулася до неї.

— Мабуть, тебе зацікавить той факт, — холодно відповіла вона, — що моя мама дуже хвора.

— Що з нею?

— Ну, насправді, в неї пневмонія, і коли ти вважаєш, ніби я з радістю турбуватиму її через якісь там гроші... — Селена замовкла на півслові, надавши собі дуже гордовитого вигляду.

Правду кажучи, ця інформація (хоча і не зовсім правдива — чи зовсім неправдива) трохи збентежила Джинні, але не такою мірою, щоб примусити її пустити сентиментальну сльозу.

— Гроші я не їй позичала, — кинула вона й зайшла у ліфт слідом за Селеною.

Коли Селена натиснула на кнопку дзвоника, дівчат впустила — а точніше, відчинила їм двері та залишила їх розчиненими, — темношкіра служниця, з якою Селена, схоже, не розмовляла. Джинні залишила ракетку й інше на кріслі у передпокої й пішла за Селеною. Увійшовши до вітальні, та обернулася й спитала:

— Почекаєш тут? Може, мені доведеться будити маму, і все таке...

— Гаразд, — коротко відповіла Джинні й шльопнулася на софу.

— Ніколи б не подумала, що ти така прискіплива в дрібничках! — додала Селена: вона вже достатньо розлютилася, щоб ужити слово «дрібнички», але ще не настільки, щоб підкреслити його.

— Ну, тепер ти це знаєш, — знизала плечима Джинні й, відкривши журнал «Воґ», сховалась за ним. Вона тримала його так, аж доки Селена не вийшла з кімнати, після чого поклала його на радіоприймач. Оглянула кімнату, подумки пересуваючи меблі, викидаючи настільні лампи, прибираючи штучні квіти. На її погляд, кімната була просто огидна: напхана дорогими речами, але повністю позбавлена смаку.

Раптом з іншої частини помешкання пролунав чоловічий голос:

— Еріку! Це ти?

Джинні вирішила, що то, напевно, брат Селени,якого вона ніколи не бачила. Тож вона схрестила свої довгі ноги, підібрала край пальта-поло вище колін і стала чекати.

У кімнату влетів босоногий юнак із відкритим ротом, в окулярах і піжамі.

— А я думав, це Ерік, треба ж, — заявив він. Не зупиняючись, але рухаючись дуже невпевнено, він перетнув кімнату, гойдаючи щось у долонях, притиснутих до хирлявих грудей. Діставшись софи, він сів поряд із Джинні. — Щойно порізав чортів палець, — ледь не підвиваючи, оголосив він. Потім подивився на дівчину — так, ніби заздалегідь знав, що вона там сидітиме. — Ви колись різали собі палець? Просто до кістки, і все таке? — спитав хлопець. У цьому пронизливому голосі Джинні почулося благання, ніби своєю відповіддю вона могла врятувати його від якогось особливо болісного відкриття — такого, що прирекло б його на довічну ізоляцію.

Вона витріщилася на хлопця.

— Ну не те щоб аж до кістки, — зізналася вона, — але різатися доводилось. — Він був найкумеднішим хлопцем — чи чоловіком, вона не могла сказати напевно, — якого вона колись бачила: волосся скуйовджене після сну, на обличчі кількаденна рідка білява щетина. А вигляд він мав... ну такий... дурнуватий. — Як це трапилося? — ввічливо поцікавилася вона.

Він дивився на порізаний палець, опустивши кволе підборіддя.

— Га?

— Як це сталося?

— Чорт, та звідки ж мені знати? — вигукнув він таким тоном, що давав ясно зрозуміти: відповідь на це питання не отримати ніколи. — Я копирсався у чортовому кошику зі сміттям, а там виявилося повно лез для бритви.

— Ви брат Селени? — уточнила Джинні.

— Егеж. Боже, я помру від утрати крові. Не кидайте мене. Мені може знадобитися переливання крові.

— Ви наклали пов’язку?

Брат Селени відірвав поранену руку від грудей і продемонстрував її Джинні.

— Лише чортів туалетний папір. Щоб припинити кровотечу. Я так завжди роблю, коли ріжусь під час гоління. — Він знову подивився на Джинні. — А ви хто? — раптом спитав він. — Подруга шмаркачки?

— Ми вчимося в одному класі.

— Справді? А звати вас як?

— Вірджинія Меннокс.

— Так ви Джинні? — уточнив він, скоса поглянувши на неї крізь окуляри. — Ви Джинні Меннокс?

— Так, — кивнула дівчина й поставила ноги поряд.

Увага брата Селени знову повернулася до пальця: вочевидь, для нього це була єдина важлива річ у всій кімнаті.

— Знаю вашу сестру, — байдужим тоном зазначив він. — Чортова задавака.

Джинні вигнула спину.

— Хто?!

— Ви чули.

— Вона не задавака!

— Чорта з два, — фиркнув Селенин брат.

— Не задавака!

— Чорта з два. Вона просто королева. Королева чортових задавак.

Джинні мовчки дивилась, як він обережно знімає з пальця товстий шар туалетного паперу і зазирає під нього.

— Ви навіть не знайомі з моєю сестрою.

— Чорта з два.

— Ну то як її звати? Як? — наполегливо спитала Джинні.

— Джоанна... Джоанна Задавака.

Джинні знову помовчала.

— Як вона виглядає? — раптом спитала вона.

Жодної відповіді.

— Як вона виглядає? — повторила Джинні.

— Коли б вона була хоч наполовину такою гарнюньою, якою себе вважає, їй би, чорт забирай, дуже пощастило, — відповів брат Селени.

«Вельми цікава відповідь», — мовчки відзначила Джинні.

— Щось не пригадую, щоб вона згадувала про тебе, — продовжила дівчина.

— Це мене дивує. Навіть, чорт забирай, лякає!

— Як би там не було, вона заручена, — повідомила Джинні, потайки спостерігаючи за співрозмовником. — Виходить заміж наступного місяця.

— За кого? — спитав хлопець, відводячи очі від пальця.

І Джинні повністю використала ту нагоду, що він знову

дивиться на неї.

— Ти його не знаєш.

Він знову став копирсатися із заліпленою вавкою.

— Мені його шкода, — тільки й промовив брат Селени.

Джинні пирхнула.

— Кров іще йде, просто ллється. Як гадаєте, може, треба його чимось змастити? Чим помазати? Меркурохром підійде?

— Краще йодом, — порадила йому Джинні. Але трохи згодом, зрозумівши, що за даних обставин така відповідь занадто чемна, додала: — Від меркурохрома взагалі жодної користі.

— Чому це? Що з ним не так?

— Просто не годиться для таких випадків, от і все. Візьміть йод.

Хлопець знову подивився на неї.

— Але ж він щипає, чи не так? Він щипає чорт зна як, га?

— Щипає, — погодилася Джинні, — але ж ви від цього не помрете, правда ж?

Судячи зі всього, така відповідь брата Селени не обурила, і він знову зосередив увагу на пальці, додавши:

— Не люблю, коли щипає.

— Ніхто не любить.

Він кивнув на знак згоди і буркнув:

— Егеж.

Джинні трохи поспостерігала за ним і раптом заявила:

— Годі вже чіпати його.

Селенин брат так різко відсмикнув здорову руку, наче його вдарило струмом. Він навіть випрямив спину — чи, скоріше, став не так сильно горбитися,—і подивився на якийсь предмет у протилежному кінці кімнати. На його обличчі з неправильними рисами з’явився майже мрійливий вираз. Він устромив нігтя вказівного пальця здорової руки у щілину між двох передніх зубів, дістав звідти якусь крихту й повернувся до Джинні.

— П’їлиже?

-Що?

— Обідали?

Джинні похитала головою.

— Поїм, коли повернуся додому, — відповіла вона. — Мама завжди готує мені ланч і чекає, доки я прийду.

— У мене в кімнаті лежить півсендвіча з куркою. Хочете? Я його не їв, нічого такого.

— Ні, дякую. Чесно, не хочу.

— Але ж щойно грали в теніс. Невже не голодні?

— Не в тому справа, — пояснила Джинні й знову поклала ногу на ногу. — Просто мама завжди чекає на мене з ланчем, коли я повертаюся. Тобто коли я не їм, вона просто божеволіє.

Схоже, брат Селени прийняв таке пояснення. Принаймні він кивнув і відвернувся. Але раптом знову подивився на Джинні.

— А молока вип’єте?

— Ні, дякую... але спасибі, що запропонували.

Він із відсутнім виглядом нахилився і почухав голу ногу.

— Як звуть того хлопця, за якого вона виходить заміж?

— Хто, Джоанна? Дік Ґеффнер.

Брат Селени не зупиняючись чухав ногу.

— Він капітан-лейтенант на флоті, — додала Джинні.

— Нутойщо...

Джинні хихикнула. Вона дивилася, як він чухає ногу, аж доки та не почервоніла. Коли ж він почав шкрябати нігтем болячку на нозі, дівчина відвернулася.

— Звідки ви знаєте Джоанну? — спитала вона згодом. — Я ніколи не бачила вас у нас вдома, і взагалі...

— А я у вашому чортовому домі ніколи й не був.

Джинні почекала трохи, але до останньої фрази він нічого так і не додав.

— То де ж ви познайомилися?

— На вечірці.

— На вечірці? Коли?

— Не знаю. Різдво, сорок другий. — Сунувши два пальці у кишеню піжами, він витягнув звідти цигарку, яка мала такий вигляд, наче на неї хтось наступив. — Киньте мені сірники, га? — попрохав він. Джинні передала йому коробку, що лежала на столі поряд із софою. Так і не розпрямивши цигарки, він запалив її та поклав використаний сірник у коробку, відкинув назад голову, повільно випустив із рота величезну кількість диму й втягнув його носом. Так і палив, «у французькому стилі». Дуже ймовірно, що то була не салонна бравада, а скоріше хизування таємним досягненням юнака, який, певно, колись намагався поголитися лівою рукою.

— А чому Джоанна — задавака? — спитала Джинні.

— Чому? Тому, що вона така. Та звідки ж мені знати, чому?

— Так, але я хотіла зрозуміти — чому ви так вважаєте?

Він стомлено повернувся до неї.

— Слухай. Я написав їй вісім чортових листів. Вісім. Вона на жоден не відповіла.

Джинні трохи подумала.

— Мабуть, вона була зайнята.

— Егеж-бо. Зайнята. Наче чортова бджілка.

— Вам обов’язково так лаятися? — насмілилася спитати Джинні.

— Атож-бо, чорт забирай.

Джинні усміхнулась.

— До речі, скільки ви були знайомі? — поцікавилася вона.

— Достатньо довго.

— Ну, я мала на увазі — чи ви їй телефонували і таке інше? Ну, тобто, ви хоч раз їй зателефонували?

-Ні.

— Божечки! Коли ви їй жодного разу не телефонували і не...

— Господи, та я ж не міг!

— Чому це? — здивувалася Джинні.

— Мене не було в місті.

— Он як? А де ви були?

— Хто, я? В Огайо.

— Мабуть, у коледжі?

— Ні. Кинув.

— Тоді в армії?

— Ні. — Брат Селени постукав себе по грудях рукою з цигаркою. — Годинник, — пояснив він.

— Тобто серце? — уточнила Джинні. — Що з ним?

— Щоб я так знав, що з цією бісовою штукенцією. Мав ревматизм у дитинстві. Чорт, як же в мене боліло в...

— А чи не треба вам кинути палити? Тобто коли погано

з серцем, палити не можна, хіба ні? Лікар казав моєму...

— Вони вам таке розкажуть... — відмахнувся брат Селени.

І Джинні на хвильку припинила наступ. На дуже коротку

хвильку.

— Чим ви займалися в Огайо? — спитала вона.

— Я? Працював на бісовому авіазаводі.

— Справді? — здивувалася Джинні. — І як, сподобалося?

— Сподобалося? — передражнив її він. — Був у захваті. Обожнюю літаки. Вони ж такі гарні!

Джинні вже зайшла надто далеко, щоб ображатися.

— Скільки ви там працювали? Тобто на авіазаводі?

— Господи, та не знаю я! Років зо два, зо три. — Він підвівся і підійшов до вікна. Подивився на вулицю, почухав спину. — Тільки подивіться на них. Чортові бовдури.

— Хто? — не зрозуміла Джинні.

— Не знаю. Будь-хто.

— У вас знову кров з пальця потече, коли триматимете його так, — сповістила його Джинні.

На диво, він прислухався: поставив ліву ногу на диван біля вікна і поклав на неї поранену руку. Але погляду від вулиці не відвів.

— Вони всі прямують до бісової призовної комісії. Ми скоро з ескімосами воювати станемо. Знаєте це?

— З ким? — перепитала його Джинні.

— З ескімосами... Та прочистіть вуха, на бога.

— Але чому з ескімосами?

— Не знаю. Звідки мені знати, чорт забирай? Цього разу підуть усі старі. Ті, кому близько шістдесяти. Братимуть лише тих, кому близько шістдесяти, лише їх. Просто знизять навантаження, і все. Це не складно.

— Вам у жодному разі туди йти не доведеться, — нагадала йому Джинні, не маючи на увазі нічого, окрім правди, але розуміючи — ще до того, як закінчила речення, — що каже щось погане.

— Знаю, — миттєво відгукнувся він і поставив ліву ногу на підлогу. Трохи прочинив вікно і кинув цигарку вниз, на вулицю. Потім йому набридло так стояти, і він повернувся до Джинні. — Агов. Зробіть мені послугу. Тут один хлопець прийде, то скажіть йому, що я буду готовий через пару секунд, гаразд? Мені поголитися треба, бач... Гаразд?

Джинні кивнула.

— Хочете, я покваплю Селену? Вона знає, що ви тут?

— Вона дуже добре про це знає, — відповіла Джинні. — Але я не поспішаю. Дякую.

Брат Селени кивнув. Потім кинув останній довгий погляд на порізаний палець, наче бажаючи пересвідчитися, чи той здатен пережити подорож назад до кімнати.

— Може, покладете на нього пластир? У вас є пластир чи щось таке?

— Ні, — коротко відповів юнак. — Нічого. Не переймайтеся, — і вийшов із вітальні.

Але через кілька секунд повернувся з половиною сандвіча.

— З’їжте. Він добрий.

— Чесно, я не зовсім...

— Господи, та беріть уже! Він не отруєний.

Джинні взяла половину сандвіча.

— Що ж, дуже дякую, — ввічливо промовила вона.

— З куркою, — пояснив він, стоячи біля неї та спостерігаючи. — Придбав учора у чортовому гастрономі.

— Виглядає смачно.

— Ну то з’їжте його.

Джинні відкусила шматочок.

— Добре, егеж?

Дівчина примусила себе ковтнути.

— Дуже.

Брат Селени кивнув. Він побіжно оглянув кімнату і почухав запалі груди.

— Гм, гадаю, мені час одягатися. Господи! Дзвонять! Ну, не звертайте уваги, — кинув він і пішов.

Залишившись на самоті, Джинні, не встаючи з місця, почала шукати, куди б запхати сандвіч. Раптом у передпокої пролунали кроки, і вона швиденько сунула сандвіч у кишеню пальта.

У кімнату зайшов молодий чоловік років тридцяти — не те щоб високий, але і не приземкуватий. Жоден елемент зовнішності: правильні риси обличчя, коротка стрижка, крій костюма, візерунок на фуляровій краватці, — не давав можливості зрозуміти, хто він є. Може, він працює у штаті (чи хоче працювати у штаті) якогось суспільно-політичного журналу. Може, грав у спектаклі, який щойно провалився у Філадельфії. А може, є співробітником юридичної фірми. Хтозна...

— Добридень! — доброзичливо привітався він із Джинні.

— Добридень.

— Франкліна бачили?

— Він голиться. Просив передати вам, щоб ви трохи почекали. Він зараз вийде.

— Голиться? Боже милосердний. — Молодий чоловік повернув руку і кинув погляд на годинник. Потім сів у яскраво-червоне крісло, схрестив ноги і закрив долонями обличчя. Потер очі кінчиками пальців — наче дуже втомився чи просто останнім часом надто напружував очі. — Жахливішого ранку я за своє життя не пам’ятаю, — зітхнув він, прибираючи руки від обличчя. Розмовляв він лише гортанню, наче так перетрудився, що залучати діафрагму в нього вже не було сили.

— А що трапилося? — спитала Джинні, дивлячись просто на нього.

— А... дуже довга історія. Ніколи не набридаю людям, яких я знаю менше, ніж принаймні тисячу років. — І він спрямував відсутній прикрий погляд кудись у вікно. — Але більше я жодного разу і близько не вважатиму себе знавцем людської природи. Можете розповідати про це кому завгодно.

— Але що сталося? — знову спитала його Джинні.

— Господи, та цей тип, який мешкав у моїй квартирі місяці, й місяці, й місяці... навіть говорити про нього не хочу! Цей письменник, — із задоволенням додав він, мабуть, пригадавши улюблену анафему з роману Гемінґвея.

— І що він зробив?

— Чесно кажучи, я б волів не вдаватися в деталі, — заявив молодий чоловік. Він витягнув цигарку з власної пачки, проігнорувавши прозору коробку з сигарами на столі, і запалив її власного ж запальничкою. У нього були великі руки. Вони не справляли враження ані сильних, ані вмілих, ані чуттєвих. І тим не менше, він рухав ними так, ніби вони випромінювали певну естетичну привабливість, яку дуже і дуже складно контролювати. — Я твердо вирішив навіть не думати більше про нього. Але я просто сам не свій від люті, — додав він. — Тобто з’являється така собі нікчемна людина з Алтуни,штат Пенсільванія, чи звідки він там. І такий же він бідний, навіть їсти купити нема за що. А я — людина дуже добра і порядна (образ доброго самаритянина списали саме з мене, до речі), і отже я пропоную йому пожити у мене в квартирі — квартирі настільки мікроскопічно маленькій, що я і сам там ледь повернутися можу. Знайомлю його з усіма своїми друзями. Дозволяю засмітити геть усе помешкання рукописами і недопалками, і редискою, і чого там тільки ще не було. Знайомлю його з усіма театральними продюсерами в Нью-Йорку. Тягаю його брудні сорочки до пральні й доставляю чисту білизну додому. І чим все закінчилося? — від обурення у молодого чоловіка перехопило подих. — У відповідь на всю мою доброту й порядність, — продовжив він, — цей тип залишає помешкання

о п’ятій чи шостій ранку, навіть записки мені не написавши, і забирає з собою геть усе, що тільки зміг винести в своїх брудних лапах. — Він трохи помовчав, затягнувся цигаркою і зі свистом випустив тоненький струмінь диму з рота. — Не хочу про це говорити. Справді, не хочу. — Уважно подивився на Джинні. — Гарне у вас пальто, — раптом заявив він, підвівшись з крісла. Підійшов до дівчини, помацав лацкан пальто. — Чудове. Вперше після війни бачу по-справжньому якісну верблюжу вовну. Дозвольте спитати — звідки вона у вас?

— Мати привезла з Нассау.

Молодий чоловік кивнув та із задумливим виглядом позадкував до крісла.

— Це одне з небагатьох місць, де можна знайти якісну верблюжу вовну. — Він сів. — Довго вона там була?

— Що? — не зрозуміла Джинні.

— Ваша мати там довго була? Я чого питаю: моя мати їздила туди у грудні. І просиділа там аж до початку січня. Зазвичай я їду разом із нею, але рік видався таким важким, що я просто не зміг вибратися.

— Вона їздила у лютому, — відповіла Джинні.

— Чудово. І де зупинялася? Знаєте?

— У тітки.

Він кивнув.

— Дозвольте спитати — як вас звуть? Я так розумію, ви подруга сестри Франкліна, правда ж?

— Ми вчимося в одному класі, — Джинні відповіла лише на другу частину питання.

— Ви ж не та знаменита Максіна, про яку весь час говорить Селена?

-Ні.

Молодий чоловік несподівано заходився обтрушувати манжети штанів.

— Знову ця собача шерсть, вона геть усюди, — сердито пояснив він. — На вихідні мати їздила до Вашингтона і підкинула свою тварюку мені в квартиру. Взагалі, псинка приємна. Але ж і звички у неї! У вас є собака?

— Ні.

— Взагалі, як на мене, тримати їх у місті — жорстоко. — Він дав штанам спокій, відкинувся на спинку крісла і знову подивився на годинник. — Наскільки я пам’ятаю, цей хлопець завжди спізнюється. Ми ідемо на «Красуня й чудовисько» Жана Кокто, а це один із небагатьох фільмів, які треба дивитися з самого початку. Тобто коли дивитися його з середини, то не відчуєш усього шарму. Ви його бачили?

— Ні.

— Обов’язково сходіть на нього! Я його вже вісім разів дивився. Він просто геніальний, без перебільшень, — запевнив Джинні молодий чоловік. — Я кілька місяців умовляв

Франкліна сходити на нього. — Він похитав головою у відчаї. — Але в нього такий смак! Під час війни ми обидва працювали в одному жахливому місці, і цей хлопець тягав мене дивитися неймовірно жахливі картини! Ми бачили фільми про гангстерів,вестерни,мюзикли...

— Ви теж працювали на авіазаводі? — перебила його Джинні.

— Господи, так. Роками, роками, роками... Будь ласка, не говорімо про це.

— У вас також хворе серце?

— Що ви, Господь із вами. Постукайте по дереву, — і він двічі стукнув по ручці крісла. — Я здоровий, наче...

Тут у кімнату ввійшла Селена, і Джинні миттю підхопилася і пішла їй назустріч. Селена перевдяглася: тепер на ній були не шорти, а сукня — зазвичай це б роздратувало Джинні.

— Вибач, що примусила сидіти тут на самоті, — нещиро промовила Селена, — але мені довелося чекати, поки мама прокинеться... Привіт, Еріку.

— Привіт-привіт!

— Та мені ці гроші непотрібні, — раптом заявила Джинні — тихесенько, так, щоб її чула лише подруга.

— Як це?

— Я тут подумала... Тобто ти ж приносиш м’ячики, ну і все таке... постійно. Я зовсім забула.

— Але ж ти казала, що оскільки я за них не плачу, то...

— Проведи мене до дверей, — попросила її Джинні й пішла вперед, навіть не попрощавшись із Еріком.

— Але ти ж начебто збиралася сьогодні в кіно, і тобі потрібні гроші, ти ж сама казала! — нагадала їй Селена, коли вони вийшли у передпокій.

— Я занадто втомилась, — відповіла їй Джинні, нахилилась і взяла свої тенісні атрибути. — Слухай. Я подзвоню тобі після обіду. Ти ввечері не зайнята? Може, заскочу до тебе.

Селена витріщилася на неї та змогла відповісти лише: «Гаразд».

Джинні відчинила вхідні двері й пішла до ліфта. Натиснула кнопку.

— Я познайомилась із твоїм братом, — зізналася вона.

— Справді? Він дивак, егеж?

— А чим він узагалі займається? — підкреслено невимушено спитала вона. — Працює, чи що?

— Щойно звільнився. Тато хоче, щоб він повернувся до коледжу, але він не хоче.

— Чому?

— Не знаю. Каже, занадто старий для цього, і все таке.

— А скільки йому?

— Не знаю... двадцять чотири.

Відчинилися двері ліфта.

— Я тобі подзвоню! — пообіцяла Джинні.

Полишивши будинок, вона пішла на захід, до Лексинґгон-

авеню, щоб сісти на автобус. Пройшовши Третю авеню, вона сунула руку в кишеню, збираючись дістати гроші, і наштовхнулася на половину сандвіча. Витягла його і вже майже опустила руку, щоб викинути його просто на вулиці, але чомусь поклала назад до кишені. За кілька років до цього в неї пішло три дні на те, щоб позбутися пасхального курчати, якого вона знайшла на тирсі в кошику для непотрібних паперів — мертвим.

ЧОЛОВІК, ЩО СМІЄТЬСЯ

У 1928 році, коли мені було дев’ять, я належав (і пишався цим фактом) до однієї організації, відомої як «Клуб команчів». Кожного шкільного дня,

0 третій, нас, двадцять п’ять «команчів», забирав наш Вождь — просто від ґанку середньої школи номер 165, що на Сто дев’ятій вулиці, біля Амстердам-авеню. Ми, відштовхуючи одне одного, заходили в старенький шкільний автобус Вождя,

1 він відвозив нас (у відповідності до фінансової угоди з нашими батьками) до Центрального парку. Решту дня, коли дозволяла погода, ми грали у футбол або бейсбол, в залежності (хоча й відносній) від пори року. Коли йшов дощ, Вождь неодмінно відвозив нас до Музею природознавства чи до Музею мистецтва «Метрополітен».

По суботах та на державні свята Вождь забирав нас рано-вранці від під’їздів багатоповерхівок і, керуючи своїм драндулетом, вивозив нас із Манхеттена у відносно широкі простори парку Ван-Кортланда чи Палісадів. Коли ми хотіли просто зайнятися спортом, то прямували до парку Ван-Кортланда, де ігрові майданчики мають належний розмір, а в ко-

65

3 "Дев'ять оповідань" манду суперників не втрапляють ані дитячий візочок, ані сердита бабця з ціпком. Якщо ж дух команчів вимагав неодмінно розбити табір, ми їхали до Палісадів і там терпіли прикрощі. (Пригадую, однієї суботи я заблукав на складній ділянці парку десь між рекламним щитом і західним кінцем моста Джор-джа Вашингтона. Однак я не втратив мужності: сів собі у величній тіні гігантського білборда і, ковтаючи сльози, відкрив коробку з обідом, напівсвідомо розуміючи, що Вождь обов’язково мене знайде. Вождь нас завжди знаходив.)

У ті години, коли команчі не брали його в полон, Вождь був Джоном Гедсудским, зі Стейтен-Айленда. Він був надзвичайно сором’язливим і ввічливим юнаком років двадцяти двох чи двадцяти трьох, студентом юридичного факультету Університету Нью-Йорка, і взагалі людиною, яку важко забути. Тут я не стану навіть намагатися перелічити всі його досягнення й чесноти. Лише зазначу, що він був бойскаутом і входив до підрозділу «Орли», у 1928 році ледь не став півзахисником збірної США, і всі знали,як йбго вмовляли грати за бейсбольну команду «Нью-Йорк Джайєнтс». Він був неупередженим і виваженим суддею під час усіх наших несамовитих спортивних змагань, майстром із розпалювання та гасіння вогнищ і найкращим, уважним санітаром. І всі хулігани нашого племені, від найменшого до найстаршого, любили та поважали його.

Я все ще чудово пам’ятаю зовнішність Вождя, якою вона була у 1928 році. Коли б усі мрії втілювалися в житті, наше плем’я команчів швидко б зробило з Вождя справжнього велетня. Однак див не буває, і чоловіком він був приземкуватим: десь метр шістдесят п’ять — метр сімдесят, не більше. Волосся мав синьо-чорне, лоб — дуже низький, ніс — великий і м’ясис-тий. А тулуб — майже такої ж довжини, як ноги. У шкіряній штормівці плечі його здавалися мускулястими, але все одно залишалися вузькими й сутулими. Утім, того часу мені здавалося, ніби у вождеві ідеально злилися риси всіх моїх улюблених акторів вестернів: Бака Джонса, Кена Мейнарда і Тома Мікса.

Кожного вечора, коли ставало достатньо темно для того, щоб команда, яка програвала, могла списати пропущені голи чи невдалі паси на погане освітлення, ми, команчі, у повному складі егоїстично вимагали від Вождя продемонструвати нам свій талант оповідача. На той момент ми зазвичай являли собою купку спітнілих і дратівливих розбишак, а тому билися — чи то кулаками, чи то за допомогою пронизливих криків, — за місця в автобусі біля Вождя. (Автобус мав два ряди сидінь, набитих соломою. Лівий ряд був на три місця більший за правий — найкращі місця в усьому автобусі — і сягав сидіння водія). Вождь заходив у автобус, лише коли ми вже всі розсілися. Він сідав на своє крісло задом наперед і пронизливим, але добре модульованим голосом розповідав про нові пригоди Чоловіка, що сміється. Варто йому було почати розповідь, і ми всі слухали, затамувавши подих: для нас, команчів, просто не існувало історії кращої за «Чоловіка, що сміється». Її навіть можна назвати класичною: вона захоплювала весь простір навколо, і в той же час залишалася досить компактною. Її завжди можна було забрати із собою додому і обмірковувати, сидячи, приміром, у ванній і слухаючи, як трубами біжить вода.

Чоловіка, що сміється, єдиного сина багатих місіонерів, у дитинстві викрали бандити-китайці. Коли місіонери відмо-

67

з*

вилися (з релігійних міркувань) заплатити за сина викуп, бандити, чиє самолюбство дуже постраждало внаслідок такої образи, запхали голову немовляти у лещата і кілька разів прокрутили відповідну рукоятку вправо. Жертва цього унікального експерименту виросла і перетворилась на істоту з лисою мигдалеподібною головою, а під носом у неї, замість нормального рота, глибочіла овальна порожнина. Щодо носа, то ніздрі в бідолахи повністю заросли. У результаті, коли Чоловік, що сміється, дихав, огидна і жахлива порожнина в нього під носом розширювалася й скорочувалася, наче (принаймні я так це бачу) величезна вакуоль. (Вождь, скоріше, продемонстрував, ніж пояснив, як саме дихав Чоловік, що сміється.) Лише побачивши жахливе обличчя Чоловіка, що сміється, ті, хто його не знав, миттєво втрачали свідомість. Знайомі його уникали. Як не дивно, бандити дозволяли йому вештатися навколо їхньої штаб-квартири — але за умови, що він прикриватиме обличчя блідо-червоною тонкою маскою, зробленою з пелюсток маку. Маска не лише дозволяла бандитам не бачити обличчя їхнього приймака, а й інформувала їх стосовно його місцезнаходження: цілком зрозуміло, що від нього несло опіумом.

Кожного ранку сам-самісінький, Чоловік, що сміється, прокрадався (він умів ходити тихо, наче кішка) у густий ліс, посеред якого знаходилася схованка бандитів. Там він подружився з величезною кількістю різноманітних тварин: з собаками, білими мишами, орлами, левами, удавами, вовками. Більше того: він знімав маску і розмовляв із ними тихим і мелодійним голосом, їхніми мовами. І вони його огидним не вважали.

(У Вождя пішло кілька місяців на те, щоб дістатися цієї частини розповіді. З цього моменту його фантазія ставала дедалі більш несамовитою, на радість усім команчам.)

Чоловік, що сміється, завжди тримав носа по вітру і дуже скоро дізнався про геть усі ділові таємниці бандитів. Однак поставився до них зневажливо і швиденько розробив власну, куди більш ефективну систему. Діючи спочатку обережно, він почав сам їздити китайською провінцією та красти, грабувати, в разі гострої необхідності — вбивати. І скоро його винахідливі методи «роботи», разом із виключною любов’ю до справедливості, допомогли йому отримати гарячу прихильність простих людей. Дивно, але його названі батьки (бандити, які примусово повернули його думки в бік злочинності), схоже, виявилися останніми в ряду тих, хто дізнався про його досягнення. Коли ж вони все ж таки дізналися, то почали шалено йому заздрити. І однієї ночі вони всі, один за одним, підійшли до його ліжка, гадаючи, що приспали його, і встромили свої мачете у постать під ковдрою. Але жертвою нападу виявилася мати отамана — особа вкрай неприємна, яка до всіх чіплялася. Цей випадок, тим не менше, лише посилив у бандитів жагу крові Чоловіка, що сміється, і врешті-решт йому довелося замкнути все кодло в глибокому, але багато прикрашеному мавзолеї. Час від часу вони тікали звідти і псували йому життя, але вбивати їх він не схотів. (Чоловік, що сміється, умів співчувати людям, і ця його особливість ледь не зводила мене з розуму.)

Вже зовсім скоро Чоловік, що сміється, почав регулярно переходити китайський кордон і навідуватися до Парижа (це таке французьке місто), де він хизувався своєю маленькою, але видатною геніальністю перед Марселем Дюфаржем, усесвітньо відомим детективом: дотепним, але хворим на туберкульоз. Дюфарж і його дочка (виняткова дівчина, хоча чомусь одягалася за чоловічою модою) стали найзапеклішими ворогами Чоловіка, що сміється. Час від часу вони намагалися поводити його за носа. Просто задля розваги Чоловік, що сміється, прикидався, ніби йде за ними, а потім показував їм носа — і тільки його і бачили, причому часто-густо він не залишав жодного, хоч трохи розумного пояснення, як йому це вдалося. Просто час від часу він кидав у паризьку каналізацію адресований їм уїдливий прощальний лист, і його миттєво клали до ніг Дюфаржа: сімейка проводила нескінченні години, вештаючись паризькою каналізацією.

Минуло небагато часу, і Чоловік, що сміється, зібрав най-колосальніше особисте багатство у світі. Більшість грошей він анонімно подарував монахам у місцевому монастирі — смиренним аскетам, які присвятили життя вихованню німецьких вівчарок для поліції. На решту грошей Чоловік, що сміється, придбав діаманти й дуже обережно (поклавши їх у смарагдові капсули) спустив їх на дно Чорного моря. Для життя йому було потрібно дуже мало. їв він лише рис, тушкований в орлиній крові, а мешкав у крихітному будиночку з підземним спортзалом і тиром, на узбережжі бурхливої річки в Тибеті. Разом із ним жили чотири спільники, віддані йому до останнього: спритний вовк на ймення Чорне Крило, симпатичний карлик Омба, гігант-монгол Хонґ (білі люди випалили йому язика) і шикарна дівчина-метиска, яка, через нерозді-лене кохання до Чоловіка, що сміється, і велике занепокоєння його особистою безпекою, іноді суворо забороняла йому скоювати злочини. Накази своїй команді Чоловік, що сміється, віддавав через чорний шовковий екран. Навіть Омбі, милому карлику, не дозволялося бачити обличчя хазяїна.

Не те щоб я це зробив, але я міг би годинами водити читача — коли треба, то і силоміць — через паризько-китайський кордон: туди-сюди, туди-сюди. Справа в тому, що я вважаю Чоловіка, що сміється, своїм найвидатнішим прабатьком, кимось на кшталт генерала конфедератів Роберта Е. Лі, який не втрачав приписуваних йому чеснот ані у побуті, ані на бойовищі. І ця ілюзія ще помірна, коли порівнювати її з тою, яку я мав у 1928 році, коли вважав себе не лише прямим нащадком Чоловіка, що сміється, але і його єдиним законним спадкоємцем. У 1928 році я навіть був не сином своїх батьків, а диявольськи хитрим самозванцем, який очікував від них найменшої помилки, аби миттєво захопити владу — якщо можливо, то безкровно, але це не обов’язково — і відкрити своє справжнє обличчя. Щоб не розбити серце своєї фіктивної матусі, я навіть планував подарувати їй у моєму пекельному царстві високу посаду, яка б, утім, не давала їй справжньої влади. Але найголовнішою моєю справою у 1928 році було залишатися насторожі. Грати комедію. Чистити зуби. Розчісувати волосся. І за будь-яку ціну — стримувати свій огидний сміх.

Якщо чесно, я не був єдиним законним живим нащадком Чоловіка, що сміється. У Клубі нас було двадцять п’ять команчів, а отже — двадцять п’ять законних і живих нащадків Чоловіка, що сміється: всі ми зловісно (й інкогніто) тинялися містом, розцінювали ліфтерів як запеклих ворогів, потайки, шепотом, але рішуче віддавали накази просто у вуха кокер-спанієлів, цілилися вказівними пальцями у лоба вчителів арифметики. І постійно чекали — чекали на першу-ліпшу можливість вселити жах і захоплення у простій душі сусіда по парті.

Одного лютневого дня, відразу після початку бейсбольного сезону «Команчів», я помітив у автобусі Вождя нову деталь: над дзеркалом заднього виду висіла маленька фотокартка у рамочці, фотокартка дівчини в мантії і шапочці випускника. Мені здалося, що така прикраса зовсім не відповідає суто чоловічому інтер’єру автобуса, і я в лоб спитав Вождя, хто це така. Спочатку він ухилявся від відповіді, але врешті-решт зізнався, що вона і справді дівчина. Тоді я спитав, як її звати. І він просто і рішуче сказав: «Мері Хадсон». Я уточнив, чи не знімається вона в кіно чи щось таке. Він сказав — ні, але вона вчилася у Веслі-коледж. Трохи згодом, ніби мислення в нього вповільнилося, він додав, що це коледж дуже високого класу. Я поцікавився, нащо він причепив у нашому автобусі її фото. Він знизав плечима, наче натякаючи на те, що фото йому, так би мовити, підсунули.

Наступні кілька тижнів фото — як би його не нав’язували чи підсовували вождю — залишалося в автобусі. Воно не зникло разом з обгортками від цукерок і карамельками, що впали на підлогу. Однак ми, команчі, до нього звикли. З часом ми стали звертати на нього не більше уваги, ніж на спідометр.

Але одного дня, прямуючи до парку, Вождь зупинив автобус біля тротуару на П’ятій авеню, в районі Шістдесятих вулиць, майже у кілометрі від бейсбольного поля. Десь двадцятеро «помічників водія» відразу ж почали вимагати пояснень, але пояснень ми від Вождя так і не дочекалися. Він просто сів задом наперед і почав розповідати чергову історію про Чоловіка, що сміється. Однак не встиг він почати, як у двері автобуса постукали. Того дня рефлекси Вождя були на висоті. Він просто крутнувся на сидінні, сіпнув за важіль, що відчиняв двері, і в автобус зайшла дівчина в бобровому пальто.

Я відразу можу пригадати лише трьох дівчат, яких я бачив у своєму житті й які з першого ж погляду вразили мене красою поза жодними класифікаціями. Перша — худорлява дівчинка у чорному купальному костюмі, що намагалася поставити помаранчеву парасольку на пляжі Джонс-біч десь у 1936 році. Друга — дівчина на круїзному лайнері в Карибському морі у 1939 році, що жбурнула в дельфіна запальничкою. А третя — дівчина Вождя, Мері Хадсон.

— Я дуже спізнилася? — спитала вона посміхаючись.

З тим же успіхом вона могла б спитати, чи не вважає він її потворою.

— Ні! — заперечив Вождь. Він трохи збентежено глянув на команчів, що сиділи біля нього, і знаком наказав посунутися. Мері Хадсон сіла між мною і якимось хлопчиком на ймення Едгар Як-його-там: найкращий друг його дядька торгував контрабандними спиртними напоями. І автобус рушив із місця — але так різко, наче ним керував аматор. Усі команчі до останнього мовчали.

На шляху до того місця, де ми зазвичай паркувалися, Мері Хадсон, нахилившись уперед, жваво розповідала вождю про геть усі поїзди, на які спізнилася, а також про той поїзд, на який вона встигла сісти; вона мешкала у Дуґластоні, Лонг-Айленд. Вождь дуже нервував. Він не просто не зміг зробити жодного внеску в бесіду — він навіть її майже не слухав. Я так пригадую, він навіть випустив із рук важіль перемикання швидкості.

Коли ми вийшли з автобуса, Мері Хадсон наче прикипіла до нас. Я впевнений: коли ми, нарешті, дісталися бейсбольної площадки, на обличчі кожного команча був вираз, який казав: «Деякі дівчата просто не розуміють, коли їм уже час іти додому». Але найгірше трапилося, коли я і ще один команч підкидали монетку, щоб вирішити, яка команда має виступати першою: Мері Хадсон із мрійливою посмішкою висловила бажання взяти участь у грі. Реакція на таку заяву була більш ніж промовистою. Якщо раніше ми, команчі, просто відзначали про себе її жіночність, то тепер ми всі разом витріщилися на неї. А Мері Хадсон стояла і посміхалася. Це нас трохи збентежило. І тут Вождь схаменувся і продемонстрував досі добре прихований нюх на некомпетентність. Він відвів дівчину вбік, так що команчі нічого не почули, і заговорив із нею — судячи зі всього, дуже серйозно та раціонально. Але Мері Хадсон перебила його, і тут її голос усі команчі почули дуже і дуже добре. Вона сказала таке: «Але я хочу! Я також хочу пограти!» Вождь кивнув і зробив другу спробу. Він махнув рукою вбік, туди, де знаходилося вогке, вкрите ямами поле. Підійняв із землі битку і показав, яка вона важка. «Мені байдуже, — голосно заявила Мері Хадсон. — Я їздила аж до Нью-Йорка, ходила до дантиста, і все таке — а тепер я гратиму!» Вождь знову кивнув, але цього разу склав зброю. Він обережно підійшов до ближньої зони, де на нього чекали «Сміливці» та «Воїни» — дві команди команчів, — і подивився на мене. Я був капітаном «Воїнів». Він нагадав, що мій центральний філдер захворів і залишився вдома, і запропонував узяти на його місце Мері Хадсон. Я відповів, що обійдуся й без центрального філдера. Вождь спитав мене: що я таке верзу, якого біса я відмовляюся від центрального філдера? Я був шокований. До того дня я жодного разу не чув лайки з вуст Вождя. Більше того: я майже фізично відчував на собі посмішку Мері Хадсон. Щоб заспокоїтися, я підняв із землі камінь і жбурнув його в дерево.

Ми грали першими. Під час першого інінґу центральному філдеру робити було нічого. Стоячи на першій базі, я час від часу дивився назад. І кожного разу Мері Хадсон весело махала мені рукою. Вона вдягла рукавичку ловця, і нам не вдалося переконати її цього не робити. Жахливе видовище.

Мері Хадсон мала бити дев’ятою, тобто останньою в команді «Воїнів». Коли я їй про це повідомив, вона скорчила невдоволену міну й заявила: «Ну, тоді покваптеся». І схоже, ми й справді поквапилися. Удар їй випав ще під час першого інінґу. Заради такої події вона зняла боброве пальто і рукавичку також, і підійшла до визначеного місця просто у темно-коричневій сукні. Коли я дав їй биту, вона спитала мене, чому та така важка. Вождь залишив своє суддівське місце позаду пітчера й стривожено підійшов до нас. Порадив Мері Хадсон покласти руків’я бити на плече. «Вже зробила», — відповіла та. Порадив не стискати биту занадто сильно. «Не стискаю», — відповіла вона. Порадив дивитися просто на м’яч. «Так і зроблю, — відповіла вона. — Геть із дороги». Широко розмахнувшись, вона щосили вдарила по м’ячу, що летів до неї, і той пролетів над головою у лівого філдера. Такого удару зазвичай вистачає, аби добігти до другої бази, але Мері Хадсон добігла до третьої — і навіть не захекалась.

Коли у мене минула хвиля почуттів: спершу подиву, потім — благоговійного страху і врешті-решт — захвату, то я подивився на Вождя. Він наче не просто стояв позаду піт-чера, а ширяв над ним. Він був абсолютно щасливий. Стоячи на третій базі, Мері Хадсон помахала мені. І я помахав у відповідь. Я не міг би стриматися, навіть коли б і хотів. Окрім уміння володіти битою, вона виявилася ще й дівчиною, котра знає, як треба махати з третьої бази.

Упродовж усієї гри вона перебігала на нову базу кожного разу, коли била по м’ячу. Схоже, з якоїсь невідомої причини першу базу вона просто ненавиділа: ніщо не могло втримати її там. Принаймні тричі вона «крала базу» — тобто встигала змінити базу, хоча інший гравець м’яча не відбив.

Пересувалася вона полем у найжахливіший спосіб, але ми отримували занадто багато ранів, щоб звертати на це увагу. Гадаю, вона б робила це краще, коли б мала при собі що завгодно, окрім бейсбольної рукавички. Однак знімати її дівчина відмовилася: казала, що та занадто «класна».

Упродовж наступного місяця (чи трохи більше) вона грала з команчами пару разів на тиждень (вочевидь, кожного разу, коли мала відвідати дантиста). Іноді вона сідала в автобус вчасно, іноді спізнювалась. Інколи торохтіла без упину, інколи просто сиділа й палила цигарки «Герберт Тейрейтон» (з пробковим фільтром). Коли я сідав поруч із нею, то насолоджувався ароматом її парфумів.

Одного холодного дня в квітні, підібравши останнього гравця о третій годині на перехресті Сто дев’ятої та Амстердам-авеню, Вождь повернув повний автобус на схід, на Сто десяту, і, як зазвичай, поїхав по П’ятій авеню. Утім, волосся в нього було зачесане назад із бріоліном, замість шкіряної тужурки він надягнув пальто, і я досить логічно припустив, що до нас має приєднатися Мері Хадсон. Коли ж ми промайнули місце, де зазвичай заїжджали до парку, я в цьому впевнився. Вождь зупинив автобус біля перехрестя Шістдесятих, як того вимагали обставини. Потім, аби час для команчів промайнув непомітно, повернувся, сів верхи на сидіння і розповів новий епізод із життя Чоловіка, що сміється. Цей епізод я пам’ятаю до найменшої дрібнички, і просто повинен стисло його переказати.

Перебіг подій привів найкращого друга Чоловіка, що сміється, а саме вовка Чорне Крило, у фізичну й розумову пастку, організовану Дюфаржами. Дюфаржі, яким відданість Чоловіка, що сміється, своїм друзям була добре відома, запропонували йому обміняти свободу Чорного Крила на власну. Повіривши чомусь у їхню порядність, Чоловік, що сміється, погодився (певні елементи його геніальності іноді якимось таємничим чином не спрацьовували). Вони домовилися, що Чоловік, що сміється, зустрінеться з Дюфаржами опівночі на визначеній ділянці густого лісу навколо Парижа, і там, при світлі місяця, Чорне Крило відпустять. Однак насправді Дюфаржі зовсім не збиралися звільняти Чорне Крило — вони ненавиділи й боялися його. Отже, в ніч обміну вони посадили на прив’язь іншого вовка — дублера Чорного Крила, але спочатку пофарбували йому ліву задню лапу в білий колір, як у справжнього Чорного Крила.

Однак були дві речі, врахувати які Дюфаржі не змогли: сентиментальність Чоловіка, що сміється, та його володіння мовою вовків. Як тільки він дозволив дочці Дюфаржа прив’язати себе до дерева, то відчув непереборне бажання подати свій прекрасний мелодійний голос і промовити кілька слів прощання тому, кого прийняв за старого друга. Дублер, що стояв у кількох метрах залитий місячним сяйвом, був настільки вражений лінгвістичними здібностями незнайомця, що слухав цю промову, аж доки Чоловік, що сміється, не почав давати останні професійні та особисті поради. І це тривало так довго, що дублер втомився чекати й почав переступати з лапи на лапу. Досить неввічливо (і дуже несподівано) він перебив Чоловіка, що сміється, і повідомив йому, що, по-перше, звати його зовсім не Темне Крило, і не Чорне Крило, і не Сірі Лапи чи ще якось, а взагалі-то Арман а по-друге, що в Китаї він жодного разу за все своє життя не бував, та й наміру завітати туди не мав.

Чоловік, що сміється, дуже розлютився, зірвав маску язиком і з’явився перед Дюфаржами 3 непокритим обличчям при місячному сяйві. Мадемуазель Дюфарж миттєво втратила свідомість, а от її батьку пощастило більше. Саме тієї миті з ним трапився напад кашлю, через який він уник смертельного розкриття суворої правди. Коли він відкашлявся і побачив, що його дочка лежить горілиць на залитій місячним сяйвом землі й не рухається, Дюфарж швидко оговтався. Прикривши очі долонею, він випустив повну обойму зі свого автоматичного пістолета на звук важкого, з присвистом, дихання Чоловіка, що сміється.

На цьому епізод закінчився.

Вождь дістав із кишені годинник фірми «Інґерсолл» вартістю в один долар, подивився на нього, розвернувся на сто вісімдесят градусів і завів двигун. Я поглянув на свій годинник. Було вже майже пів на п’яту. Коли автобус рушив уперед, я спитав Вождя, чи не бажає він ще почекати Мері Хадсон. Він нічого не відповів, але не встиг я повторити запитання, як він трохи повернув голову назад і звернувся до всіх нас: «Сидіть тихо, не кричіть на весь клятий автобус!» Хоч який би недоречний був цей наказ, головне, що він був безглуздий, бо ми з самого початку і досі сиділи дуже тихо. Майже всі розмірковували над тим становищем, у якому опинився Чоловік, що сміється, коли завісу закрили. Ми вже давно припинили непокоїтися за нього — бо занадто сильно вірили в його здібності, — але завжди сприймали найважчі моменти його життя у повній тиші.

Того дня, під час третього чи четвертого інінґу, стоячи на першій базі, я помітив Мері Хадсон. Вона сиділа на лаві зліва від мене, метрів за сто, затиснута між двома няньками з дитячими візочками. Вона була вдягнута у боброве пальто, палила цигарку і, схоже, дивилась кудись у напрямку нашої команди. Я дуже зрадів такому відкриттю і прокричав цю новину Вождю, що стояв за пітчером. Він поспіхом рушив до мене, хоча бігом я би це не назвав. «Де?» — спитав він. Я знову показав йому, де саме. Хвилину він витріщався у тому напрямку, потім сказав, що зараз повернеться, і пішов із поля. Пішов повільно, розстебнувши пальто і сунувши руки в кишені штанів. Я сів просто на першу базу і став чекати. Коли Вождь підійшов до Мері Хадсон, пальто в нього було знову застебнуте, а руки висіли уздовж боків.

Він стояв біля неї хвилин п’ять і, мабуть, розмовляв. Потім Мері Хадсон підвелася, і вдвох вони рушили до бейсбольного поля. Наближаючись до нас, вони ані розмовляли, ані навіть не дивилися одне на одного. Діставшись поля, Вождь зайняв своє

4 місце за пітчером. Я заволав йому: «Вона що, не гратиме?!» Він наказав мені заткнути пельку. Я заткнув пельку і подивився на Мері Хадсон. Вона повільно йшла вздовж краю поля, сунувши руки в кишені пальта, поки, нарешті, не сіла на лаву запасних, яку хтось притягнув на поле і поставив просто за третьою базою. Вона запалила ще одну цигарку і закинула ногу на ногу.

Коли «Воїни» відіграли інінґ, я підійшов до лави і спитав дівчину, чи не погодиться вона пограти лівим філдером. Вона похитала головою. Я спитав її, чи вона не застудилась. Вона знову похитала головою. Я повідомив їй, що в мене лівого філдера просто немає. Сказав, що в мене один хлопець грає і за центрального філдера, і за лівого. На цю інформацію вона взагалі ніяк не відреагувала. Я підкинув рукавичку і спробував підбити її головою, але вона впала просто у калюжу. Я витер її об штани і спитав Мері Хадсон, чи не хоче вона якось завітати до мене додому, повечеряти з нами. Сказав їй, що до нас дуже часто приходить Вождь. «Дай мені спокій, — відповіла вона. — Прошу тебе, просто дай мені спокій». Я витріщився на неї, а потім пішов до лави «Воїнів», підкидаючи в повітря мандаринку, яку дістав із кишені. Пройшовши десь із половину лицевої лінії третьої бази, я повернувся і пішов задом наперед, не спускаючи очей із Мері Хадсон та стискаючи в долоні мандаринку. Я і гадки не мав, що там відбувалося між Вождем і Мері Хадсон (та й досі не знаю, коли не враховувати певних здогадок, до того ж примарних), але все одно я був на сто відсотків упевнений, що Мері Хадсон назавжди покинула табір команчів. Це була ота впевненість, яка складається зовсім не з купки фактів, і робить ходіння задом наперед ще більш ризикованим, ніж зазвичай — і я врізався спиною в дитячий візочок.

Після ще одного інінґу стемніло і грати стало незручно. Отже, гра закінчилася, і ми стали збирати обладнання. Коли я востаннє бачив Мері Хадсон, вона стояла біля третьої бази і плакала. Вождь смикнув її за рукав пальта, але вона відігнала його. Потім втекла з поля на асфальтову доріжку і побігла далі, аж доки не зникла з наших очей.

Вождь за нею не побіг. Він просто стояв і дивився, як вона щезає. Потім розвернувся і пішов до хоума, де підібрав дві бити — бити завжди збирав він. Я підійшов до нього і спитав, чи вони з Мері Хадсон посварилися. Він сказав, щоб я засунув сорочку в штани.

Як і завжди, ми, команчі, пробігли останні кілька десятків метрів до місця, де був припаркований наш автобус: ми кричали, штовхалися, хапали одне одного за шию, але всі дуже добре пам’ятали, що зараз настав час чергового епізоду про Чоловіка, що сміється. Під час гонки П’ятою авеню хтось загубив чи скинув светр, я перечепився через нього і розтягнувся на асфальті. В результаті в автобус я зайшов останнім, і всі гарні місця вже були зайняті, тож мені довелося сидіти всередині. Це мене роздратувало, і я штовхнув хлопця, що сидів справа від мене, ліктем у ребра, потім озирнувся і побачив, як Вождь переходить П’яту авеню. Ще не зовсім стемніло, але вже опустилися сутінки — адже була чверть на шосту. Вождь переходив вулицю, піднявши комір, сунувши бити під ліву руку, і уважно дивився на дорогу. Чорне волосся, яке на початку дня було охайно зачесане й вологе, вже висохло і маяло на вітрі. Пригадую, як я пошкодував, що у Вождя немає рукавичок.

В автобусі, як і завжди, було тихо, коли він туди зайшов — принаймні десь так тихо, як буває в театрі, коли гасять освітлення. Розмови закінчували поспіхом і шепотом чи просто переривали. Тим не менш, перше, що сказав нам Вождь, було: «Гаразд, годі шуміти, інакше нічого я вам не розповім». Миттю на автобус спустилася повна, абсолютна тиша, тим самим примусивши Вождя зайняти звичайне положення оповідача. Сівши на своє місце, він дістав хустку і ретельно висякнув носа: спочатку одну ніздрю, потім другу. Ми слідкували за його діями з терпінням і навіть певною глядацькою цікавістю. Звільнивши носа, він охайно згорнув хустку вчетверо і повернув до кишені. І потім розповів нам новий епізод «Чоловіка, що сміється». З початку і до самого кінця цей епізод лунав не більше п’яти хвилин.

У Чоловіка, що сміється, потрапили чотири кулі Дюфаржа, дві з них пройшли крізь його серце. Коли Дюфарж, який усе ще прикривав очі від жахливого видовища обличчя Чоловіка, що сміється, почув дивний, агонізуючий видих звідти, де знаходилась його мішень, його переповнила радість. Його чорне серце несамовито забилося, він підскочив до своєї дочки, що лежала на землі непритомною, і привів її до тями. Вони оби-двоє, самі не свої від захвату і полохливої мужності, тепер насмілилися подивитися на Чоловіка, що сміється. Голова в нього була опущена, наче у мерця, так що підборіддя торкалося скривавлених грудей. Батько і дочка обережно і з жадібною цікавістю наблизилися до справи рук своїх. Однак на них очікувала велика несподіванка. Чоловік, що сміється, зовсім не помер, а потайки зосереджено напружував м’язи живота. Коли Дюфаржі підійшли достатньо близько, він раптом підняв голову, видав жахливий сміх і обережно, навіть витончено, вивернув усі чотири кулі. Цей вчинок так вразив Дюфаржів, що серця в них буквально розірвалися від несподіванки, і вони впали мертвими до ніг Чоловіка, що сміється. (Оскільки оповідь усе одно мала бути короткою, її можна було б закінчити саме тут: команчі і самі б допетрали, як і чому Дюфаржі раптом померли. Але це був іще не кінець.) День за днем Чоловік, що сміється, стояв там, прив’язаний до дерева колючим дротом, а Дюфаржі розкладалися біля його ніг. Через сильну кровотечу і неможливість випити орлиної крові Чоловік, що сміється, опинився так близько до смерті, як ніколи до того. Однак одного дня хриплим, але мелодійним голосом він звернувся по допомогу до лісових звірів. Він закликав їх повідомити Омбі, любому карлику. І вони повідомили йому. Але часу на перетин паризько-китайського кордону туди, а потім назад пішло багато, і коли, нарешті, Омба прибув на місце подій з аптечкою і свіжою орлиною кров’ю, Чоловік, що сміється, вже впав у кому. Першим актом милосердя з боку Омби стало повернення маски на обличчя хазяїна — маски, яка відлетіла до трупа мадемуазель Дюфарж, що його пожирали хробаки. Карлик ввічливо накрив маскою жахливі риси обличчя і почав накладати пов’язки на рани.

Коли Чоловік, що сміється, нарешті, відкрив свої маленькі очі, Омба швиденько підніс йому пляшечку з орлиною кров’ю. Але Чоловік, що сміється, не став пити з неї. Він слабким голосом промовив ім’я друга, Чорного Крила. Омба нахилив свою трохи спотворену голову і повідомив хазяїну, що

Дюфаржі вбили Чорне Крило. З вуст Чоловіка, що сміється, зірвався дивний, несамовитий крик смертельної муки. Він простягнув виснажену руку до пляшечки з орлиною кров’ю

і здавив так, що вона тріснула. Рештки крові тоненьким струмочком потекли в нього по зап’ястку. Він наказав Омбі відвернутися, і Омба схлипуючи виконав наказ. Останнє, що зробив Чоловік, що сміється, перш ніж повернути обличчя до залитої кров’ю землі, це зірвав маску.

Зрозуміло, що на цьому оповідь закінчилась (і вже ніколи не відновлювалась). Вождь завів двигун. На сидінні через прохід від мене сидів наймолодший із команчів — Біллі Волш. Він розридався. Ніхто з нас не наказав йому замовкнути. Щодо мене, то я пам’ятаю, як трусилися в мене коліна.

Через кілька хвилин, коли я вийшов із автобуса Вождя, першим, що я побачив, був шматочок червоного цигаркового паперу, який на вітрі плескав по ліхтарному стовпу. Шматочок виглядав, наче пелюстка маку з маски. Коли я прийшов додому, то без упину цокотів зубами, і мені наказали негайно йти до ліжка.

У ЧОВНІ

Стояло пообіддя бабиного літа, щойно проминула четверта. Сандра, хатня робітниця, вже вп’ятнадцяте чи вдвадцяте від обіду відійшла від вікна на кухні, що дивилося на озеро, міцно стиснувши губи. Цього разу, відходячи, вона неуважливо розв’язувала й знов зав’язувала мотузочки на фартуці, обперізуючись ними, настільки дозволяв її широчезний стан. Потім жінка підійшла до полірованого столика й важко опустила своє щойно зодягнене у форму робітниці тіло у крісло, яке стояло проти місіс Снелл. Пані Снелл, закінчивши прибирати й прасувати, саме пила свій звичний чай перед тим, як піти до автобусної зупинки. Пані Снелл була у капелюшку. Це був дивакуватий головний убір з чорного фетру, який вона носила не лише протягом усього цього літа, а й три попередні також, через мінливість погоди, через життєві перипетії, через купу прасувальних дощок та десятки держаків від пилосмоків. На капелюшку досі була торгівель-на наліпка «Гетті Карнеґі», вона була вицвіла, але (слід сказати) незмінна.

— Я цим не перейматимусь, — уп’яте чи вшосте сповістила Сандра радше себе саму, аніж пані Снелл. — Я передумала. Я не буду цим перейматися. Задля чого?

— Оце правильно, — відповіла пані Снелл. — Я б не стала перейматись. Справді не стала. Любонько, подай мою торбинку.

Неабияк зношена шкіряна торбинка, у якій, утім, усередині була не менш приголомшливо дорога торгова наліпка, ніж на капелюсі пані Снелл, лежала на буфеті. Сандра дотягнулася до неї, не підводячись з місця. Вона передала торбинку через стіл у руки пані Снелл, яка, зараз же відкривши її, витягла пачку цигарок з ментолом та коробочок сірників з логотипом «Сторк Клаб». Пані Снелл запалила цигарку й піднесла до губ свій чай, але враз знов поставила чашку на блюдечко, на якому вона стояла перше.

— Якщо він не вичахне якнайшвидше, я, врешті, запізнюся на свій автобус.

Вона глянула на Сандру, яка, не зводячи очей, дивилася на мідні тарілочки, виставлені вздовж стіни.

— Припини про це хвилюватися, — скомандувала пані Снелл. — Що тобі з тих хвилювань? Він або скаже їй, або ж ні. Та й по всьому. Ну що тобі з тих хвилювань?

— Я не хвилююся через це, — відповіла Сандра. — Остання річ, до якої я вдамся, — це хвилювання через усе це. От тільки оте, як цей малий по-котячому тишком ходить по хаті, доводить до божевілля. Його геть не чутно, розумієш? Себто ніхто не чує, коли він ходить по хаті, розумієш? Днями я лущила квасолю — отутечки, просто на цьому столі, — й мало не наступила йому на руку, бо малий сидів під столом.

— Та я б не переймалася.

— Я маю на увазі, що треба зважувати кожне слово, коли він десь поруч, — мовила Сандра. — Через це можна схибнутися.

— Гаряче, досі не вп’єш, — мовила пані Снелл.

— Жах. Жах, коли мусиш зважувати кожне своє слово. Схибнутися можна! Часом мені здається, що я божеволію. — Сандра струснула з пелени якісь уявні крихти й пирхнула. — І це чотирирічна дитина!

— Він начебто гарненька дитина, — відповіла пані Снелл. — Такі великі карі оченята та й взагалі.

Сандра знов пирхнула.

— У нього буде батьків ніс. — Вона взяла горнятко й спокійно надпила чаю. — Гадки не маю, чому це вони надумали залишитися тут на увесь жовтень, — відповіла вона не-вдоволено, ставлячи горня на місце. — Я про те, що зараз ніхто з них навіть близько до води не підходить. Вона не купається, він не купається, дитя ані ногою у воду. Ніхто не йде у воду. Вони навіть більше не беруть з собою той чортів човен. Не знаю, нащо вони викинули на вітер за нього такі шалені гроші.

— Гадки не маю, як ти його п’єш. Я у свій й губи не вмочу.

Сандра роздратовано уп’ялася поглядом у стіну напроти.

— Я б радо повернулася до міста. Серйозно. Терпіти не можу це бісове місце. — Вона вороже поглянула на пані Снелл. — Ви такого не відчуваєте, бо мешкаєте тут увесь час. Маєте знайомих. Вам по цимбалах.

— Треба випити цей чай, хоч би мені це коштувало життя, — мовила пані Снелл, дивлячись на годинник над електроплитою.

— Як би ви вчинили на моєму місці? — спитала Сандра раптом. — Ну що б ви зробили? Зізнайтеся чесно.

У таких питання пані Снелл почувалася, наче риба у воді. Вона враз поставила чашку.

— По-перше, — відповіла вона, — я б цим не переймалася. Як би я вчинила — а я б роззирнулася й пошукала ще...

— Я не переймаюся, — встряла Сандра.

— Знаю, знаю, я б почала шукати...

Двері зі стулками з вітальні розчинилися, й до кухні ввійшла Бу Бу Танненбом — господиня будиночка. Це була дрібна двадцятип’ятирічна жінка з майже пласкими сідницями, безформним, безбарвним ламким волоссям, яке вона запнула за величезні вуха. З одягу на ній були джинси до колін, чорний светр з високим коміром, шкарпетки й мокасини. Якщо не зважати на її кумедне ім’я, загалом непривабливу зовнішність, з-поміж незабутніх, незмірно вразливих маленьких личок вона була приголомшливою й довершеною жінкою. Вона попростувала до холодильника й розчинила дверцята. Зазираючи всередину, розчепіривши ноги й поклавши руки на коліна, вона почала присвистувати крізь зуби, у такт невимушено розмірено крутячи задом, наче то маятник. Сандра та пані Снелл мовчали. Пані Снелл неспішно загасила свою цигарку.

— Сандро...

— Так, пані? — Сандра жваво зиркнула повз капелюх пані Снелл.

— Хіба у нас скінчились мариновані огірочки? Я понесу йому огірочків.

— Він поїв їх, — повідомила Сандра ввічливо. — З’їв учора ввечері, перш ніж піти спати. Там залишалося тільки два огірка.

— О, то пусте. Я куплю трохи, дорогою на вокзал. Мені подумалось, що, може, у мене вийде виманити його з того човна. — Бу Бу зачинила дверцята холодильника й підійшла до вікна, з якого було видно озеро. — Чи треба ще щось купити? — спитала вона, не відходячи від вікна.

— Лише хліба.

— Пані Снелл, я поклала вашу зарплатню на столику у вітальні. Дякую.

— Гаразд, — відповіла місіс Снелл. — Чула, Лайонел утік з дому, — хихикнула вона.

— Скидається на те, — відповіла Бу Бу, засовуючи руки у задні кишені штанців.

— Принаймні утік він недалечко, — мовила пані Снелл, знов хихикнувши.

Стоячи біля вікна, Бу Бу трохи змінила позу, тож тепер вона обернулася трішки до жінок за столиком, а не стояла до них спиною.

— Авжеж, не втік, — відповіла вона, засовуючи пасмо волосся за вухо. А тоді додала ніби до слова:

— Він постійно кудись завіюється, відколи йому сповнилося два рочки. Але так, щоб серйозно десь подівся — ніколи. Найдальше, куди він діставався, принаймні у місті — це Молл у Центральному парку. Це лише кілька кварталів від домівки. А найближче, принаймні геть недалечко, — до парадних дверей у нашому будинку, коли поплентався сказати батькові «до побачення».

Обидві жінки, які сиділи за столом, засміялися.

— Місцина Молл — це місце, куди всі у Нью-Йорку ходять кататися на ковзанах. — дуже люб’язно розтлумачила Сандра пані Снелл.

— Оце так!

— Йому тоді було лише три. Це було лишень минулого року, — мовила Бу Бу, витягуючи пачку цигарок та коробочок з сірниками з бічної кишені на джинсах. Вона запалила цигарку, поки двійко жінок споглядали її зі жвавою цікавістю. — Був неабиякий гамір. Шукати малого стягли всю поліцію.

— Знайшли? — спитала пані Снелл.

— Звісно, знайшли, — відповіла Сандра презирливо. — А як ви думаєте? — Вони знайшли його у чверть по одинадцятій вечора, в середині, боже, коли ж це трапилось? — лютого, здається. У парку — ані дитини. Самі вуличні грабіжники та купка заблукалих вилупків. Він сидів долі біля музичної ятки й катав туди-сюди скляну кульку вздовж розщелини. Змерз, як цуцик, мав вигляд, наче...

— Святий Боже! — вигукнула пані Снелл. — Але чому ж він таке утнув? Нащо ж він у біса втік?

Бу Бу видмухнула криве кільце диму у шибку і сказала:

— Якісь діти того дня підійшли до нього й сказали якусь нісенітницю: «Малий, ти смердючка». Принаймні ми вважаємо, що він утік саме через це. Не знаю, пані Снелл. Для мене це цілковита загадка.

— І як давно він таке робить? — спитала пані Снелл. — Себто, відколи він таке робить?

— Та з двох з половиною рочків, — відповіла Бу Бу з хронологічною точністю. — Він ховався під мийкою у підвалі нашої багатоквартирки. Внизу, у пральні. Наомі Яктамїїзва-ти — близька його подруга, сказала йому, що у неї в термосі — черв’як. — Бу Бу, зітхнувши, відійшла від вікна, маючи на цигарці чимало попелу. Вона попрямувала до дверей-сітки від комах. — Зроблю ще одну спробу, — мовила вона до жінок замість «до побачення».

Вони засміялися.

— Мілдред, — досі сміючись, звернулася Сандра до пані Снелл, — якщо ти не поквапишся, запізнишся на автобус.

Бу Бу зачинила за собою сітчасті двері.

Вона стояла на невеликому схилі на лужку перед будинком, повернувшись спиною до яскравого сонця, яке вже стояло на вечірньому прузі. Перед нею, метрів за сто вісімдесят, на лаві, на кормі батькового човна сидів її син Лайонел. Човен, прив’язаний, із зібраним гротом та клівером, дрейфував точнісінько перпендикулярно до краю маленького причалу. За п’ятнадцять метрів попереду колихалися на воді забуті чи загублені кимось, перевернуті догори дриґом водні лижі, хоча на озері більше не виднілося жодного човна для прогулянок. Лише корма катера, — який був власністю округу, — що йшов до причалу озера Ліч. Для Бу Бу виявилося несподівано складно тримати Лайонела у полі зору постійно. Через сонце, яке вже було хай і не надто палюче, проте настільки яскраве, що будь-який хоч як віддалений образ, хай то хлопчик чи човен, перетворювалися на щось, що так само гойдалося й вилискувало від сонячних променів, як дерев’яна палиця у воді. За кілька хвилин Бу Бу перестала вдивлятися. Вона якнайдалі жбурнула недопалок й попростувала на причал.

Надворі стояв жовтень, тож дошки на пірсу більше не пашіли їй у обличчя літнім теплом, яке вони відбивали. Вона йшла, мугикаючи пісеньку «Маля з Кентуккі». Підійшовши до краю причалу, жінка вклякла навшпиньки, коліна у неї гучно хруснули, й поглянула на Лайонела. Він був десь на весло віддалік, може, менше. Він не підвів очей.

— Агов, на кораблі, — мовила Бу Бу. — Друже. Пірате. Тварюко. Я повернулась.

Досі не зводячи очей, Лайонел ніби надумав раптом по-вихвалятися тим, який він хвацький моряк. Він рвучко повернув румпель праворуч до самого кінця, а потім різко смикнув на себе. Очима він втупився у палубу.

— Це я, — сказала Бу Бу, — віце-адмірал Танненбом. Уроджена Ґласс. Прийшла перевірити стермафори.

На це була відповідь:

— Ти не адмірал. Ти — жінка.

Зазвичай, промовляючи кілька речень поспіль, хлопчик принаймні раз затинався через поганий контроль дихання, а тому часто замість того, щоб виділити інтонацією слова, на яких він хотів наголосити, його слова геть потопали. Втім, здавалось, ніби Бу Бу не лише слухала його слова, вона ніби бачила їх.

— Хто тобі таке сказав? Хто сказав, що я не адмірал?

Лайонел щось нечутно прошепотів.

— Хто сказав? — спитала ще раз Бу Бу.

— Татко.

Досі сидячи навпочіпки, Бу Бу просунула ліву руку між ніг, аби обіпертися рукою об долівку причалу й утримати рівновагу.

— Твій татусь — гарний чолов’яга, — мовила вона, — але найпевніше він є найзатятішим сухопутним моряком, якого я знаю. Те, що на березі я жінка — це щира правда. Та моїм справжнім, найголовнішим покликанням завжди було й буде бурхливе...

— Ти — не адмірал, — відповів Лайонел.

— Перепрошую?

— Ти не адмірал. Ти завжди залишаєшся жінкою.

Ненадовго запала тиша. Лайонел скористався нею для

того, щоб ще раз змінити курс свого човна — він тримався за румпель обома руками. На хлопчикові були шорти кольору хакі, чиста біла футболка, на якій було намальоване страусят-ко Джером, що грає на скрипці. Хлопчина непогано засмаг, а його волосся, котре було майже точнісінько таке, як у матері, такого ж кольору й таке ж ламке й блякле, на маківці трошки вигоріло під сонцем.

— Багато людей гадають, що я не адмірал, — сказала Бу Бу, дивлячись на малого. — Просто через те, що я не патякаю про це. — Втримуючи рівновагу, вона вийняла з бічної кишені цигарку й сірники. — Мені майже ніколи не кортить поговорити з кимось про мій ранг. А надто з маленькими хлопчиками, які навіть не дивляться на мене, коли я з ними балакаю. Мене враз із ганьбою виженуть з флоту.

Не запаливши цигарки, жінка раптом рвучко скочила на ноги, рівно-рівно випросталась, указівним та великим пальцями зробила кільце, піднесла його до губ й, ніби в іграшковий інструмент, дмухнула й видала щось схоже на гудок сурми. Лайонел ураз звів очі. Швидше за все, він чудово розумів, що гудок цей був несправжнім, але попри те він його надзвичайно зацікавив: хлопчик роззявив рота. Бу Бу знов заграла на «сурмі»: дивовижне поєднання сигналу відступу й підйому: три гудки поспіль. Потім вона картинно відсалютувала на протилежний берег. Коли вона врешті знов сіла навшпиньки на пірсі, здавалось, що її переповнює жаль, ніби її щойно до найглибших куточків душі зворушив один із гарних моряцьких звичаїв, у які не посвячено чужинців та малих дітей. Кілька хвилин вона пильно вдивлялася у тонку смугу обрію над озером, а тоді ніби згадала, що вона не геть самотня. Жінка поважно глянула на Лайонела, який досі стояв, роззявивши рота.

— Це був таємний гудок сурми, який призначений лише для адміральських вух. — Вона задмухнула сірника, картинно випустивши довгий, тоненький струмінь диму. — Якби хтось дізнався, що я дозволила тобі це почути...

Вона похитала головою. Й знов пильно задивилася в обрій.

— Зроби так ще.

— Не можна.

— Чому?

Бу Бу знизала плечима.

— Перш за все тому, що навколо дуже багато простих моряків.

Вона змінила позу, схрестивши ноги: сіла по-турецькому, зняла шкарпетки.

— Але ось що я зроблю натомість, — мовила вона по-діловому. — Якщо ти зізнаєшся мені, чому тікаєш з дому, я покажу тобі всі таємні сигнали, які я знаю. Гаразд?

Лайонел умить знов уткнув погляд долу.

-Ні.

— Чому?

-Бо.

— Бо що?

— Бо я не хочу, — відповів хлопчик й рвучко сіпнув румпель, щоб виразніше показати свою незворушність.

Бу Бу затулила рукою від сонця праву частину обличчя.

— Ти ж казав, що втечі з дому вже в минулому, — мовила вона. — Ми побалакали, й ти казав, що більше не тікатимеш. Ти пообіцяв.

Лайонел відповів, але так тихо, що жінка не розчула його.

— Що? — перепитала Бу Бу.

— Я не обіцяв.

— Е, ні, обіцяв. Заприсягнуся, що обіцяв.

Лайонел знов повернув румпель.

— Якщо ти — адмірал, — запитав він, — то де ж твій флот?

— Флот? Мені приємно, що ти поцікавився, — відповіла Бу Бу й почала залазити у човен.

— Відчепися! — скомандував Лайонел, але у його голосі бракувало різкості, й він досі дивився у підлогу. — Нікому не можна спускатися у човен.

— Нікому? — перепитала Бу Бу, вже поставивши одну ногу на ніс човна, але потім забравши и й знов сівши по-ту-рецькому. — Чому?

Лайонел відповів вичерпно, але знов дуже тихо:

— Бо нікому не дозволено.

Бу Бу, не зводячи очей з хлоп’яти, цілісіньку хвилину сиділа мовчки.

— Як прикро, — мовила вона нарешті. — А мені так подобається сидіти у твоєму човні. Я так за тобою сумую. Мені так тебе бракує. Я цілісінький день пробула у будинку сама, й мені навіть ні з ким було поговорити.

Лайонел не крутив румпеля. Він почав пильно розглядати у ньому дерев’яні прожилки.

— Ти можеш поговорити з Сандрою, — мовив він.

— Сандра має справи, — відповіла жінка. — Поза тим, я не хочу говорити з Сандрою, я хочу побалакати з тобою. Я хочу сісти у твій човен й порозмовляти з тобою.

— Можеш розмовляти звідти.

-Що?

— Можеш розмовляти звідти.

— Не можу. Надто далеко. Мені треба підійти ближче.

Лайонел повернув румпеля.

— Нікому не можна в човен.

-Що?

— Нікому не можна в човен.

— Гаразд, чи скажеш ти мені звідтіля, чому тікаєш з дому? — спитала Бу Бу. — Адже ти пообіцяв, що більше не будеш.

На дні човна, коло лавки на кормі, лежала водолазна маска. Замість відповіді хлопчик підчепив маску двома пальцями ноги й вправним рухом викинув маску за борт. Вона відразу пішла на дно.

— Класно. Вигадливо, — мовила Бу Бу. — Це була маска дядька Вебба. От він зрадіє. — Вона затягнулася. — Колись вона належала твоєму дядьку Сеймуру.

— Мені байдуже.

— Бачу. Бачу, що байдуже.

Цигарка між пальців Бу Бу помітно схилилася. Вона тліла небезпечно близько до впадини між суглобами. Раптом відчувши гаряче, вона кинула цигарку в озеро. Несподівано жінка витягнула щось з однієї зі своїх бічних кишень. Це був пакунок завбільшки з колоду карт, загорнутий у білий папір й перев’язаний зеленою стрічкою.

— Це ланцюжок для ключів, — сказала вона, відчуваючи, що хлопчик дивиться на неї. — Він достоту такий, як у татка. Але на нім набагато більше ключів, ніж у нього. Десять.

Лайонел нахилився, сидячи на лавці на кормі, відпустивши румпель. Простягнув руки, склавши їх так, щоб міг вловити.

— Кинеш? — попросив хлопчик. — Будь ласка.

— Посидьмо спокійно, сонечко. Мені треба трішки помізкувати. Я мушу викинути ланцюжок у воду.

Лайонел витріщився на неї, роззявивши рота. Потім закрив його.

— Він мій, — відповів він з меншою певністю.

Бу Бу, дивлячись на нього, знизала плечима.

— Мене це не обходить.

Лайонел повільно випростався на лавці, не зводячи з матері очей, й потягнувся до румпеля за спиною. Він був сама увага, як і очікувала Бу Бу.

— Тримай.

Бу Бу кинула пакунок. Він упав просто хлопчикові на коліна. Він подивився на пакунок, який лежав на колінах, узяв його, роздивився, тримаючи в руках, й розмахнувшись, жбурнув у озеро. Потім миттєво звів погляд на Бу Бу, але у його очах був не виклик, а сльози. Ще за мить його ротик викривився, наче горизонтальна вісімка, й він розридався.

Бу Бу обережно підвелася, як глядачка, у якої заніміли ноги під час вистави, й зійшла у човен. За мить вона вже сиді-

97

4 “Дев'ять оповідань" ла за штурвалом, тримаючи «капітана» на колінах, гойдаючи його й цілуючи у потилицю й повчаючи:

— Моряки не плачуть, сонечко. Моряки ніколи не плачуть. Хіба що коли їхні кораблі йдуть на дно. Чи коли, зазнавши кораблетрощі, пливуть на плоту й усе таке, не маючи нічого питного, опріч...

— Сандра... сказала пані Снелл... що татко — товста брудна жидюка2.

Бу Бу ледь відчутно здригнулася, але зсадила малого з колін й, поставивши перед собою, прибрала йому з чола па-семце волосся.

— Невже таке сказала? — спитала вона.

Лайонел рішуче замахав головою. Він підійшов ближче, досі плачучи, й став між материними коліньми.

— Ну, синку, це ще не надто страшно, — сказала Бу Бу, обійнявши його й руками й ногами. — Це не найгірше, що може трапитися. — Вона ніжно куснула його за мочку вуха. — А чи ти знаєш, маленький, що таке жидюка?

Лайонел чи то не хотів, чи то не мав змоги відповісти відразу. Хай там як, але він зачекав, поки гикавка після плачу трохи ущухне. А тоді придушено, але виразно у теплу материну шию пролунала відповідь:

— Гадюка — це така змія, — відповів він, — яка повзає у лісі.

Бу Бу, бажаючи краще його бачити, трішки відсунула сина від себе. Тоді вона запхнула вільну руку синові у штанці, трохи полякавши малого, але майже миттєво витягла її, заправивши йому сорочку, щоб було, як годиться.

— Ось як ми зробимо, — мовила вона. — Ми поїдемо до міста й купимо маринованих огірочків і хліба, їстимемо огірки у машині, а тоді поїдемо на вокзал й заберемо татка, привеземо татка додому й попросимо взяти нас на прогулянку у човні. Ти маєш допомогти йому спустити вітрила. Добре?

— Добре, — відповів Лайонел.

До будиночка вони не йшли — вони бігли. Лайонел виграв.

ДЛЯ ЕСМЕ: З ЛЮБОВ'Ю 1 МЕРЗОТОЮ

Нещодавно авіапоштою я отримав запрошення на весілля, яке відбудеться 18 квітня в Англії. Трапилось так, що це було саме те весілля, за присутність на якому я б чимало віддав, тож першої миті, коли прийшло запрошення, я гадав, що знайду можливість полетіти за кордон — й до біса всі витрати. Однак, згодом усебічно обміркувавши все разом з дружиною, дивовижно розважливою дівчиною, ми зрештою вирішили відмовитись від цього задуму. Я геть забув, що моя теща дочекатися не може, коли приїде до нас, аби провести з нами два тижні наприкінці квітня. Насправді я з матінкою Ґренчер бачуся не те щоб дуже часто, а роки й для неї минають. Вже минуло п’ятдесят вісім. (І вона попереду всіх вам про це розповість.)

Хай там як, та байдуже, як далеко мені випало бути, я начебто не з тих, хто й пальцем не поворухне, аби уникнути нудного весілля. Отож я взявся за справу й надряпав кілька викривальних зауважень про наречену, якою я знав її безмаль шість років тому. Та якщо нареченому, з яким ми не знаємося, через мої зауваження доведеться пережити одну чи дві хвилини спантеличення, то на краще. Наразі ніхто не має наміру розважати. Радше насправді — наставити, напутити.

У квітні 1944-го я був у складі групи близько шістдесяти американських військових, що брали участь у спеціальних підготовчих курсах перед висадкою в Нормандії, які проводила британська розвідка в англійському місті Девон. Озираючись на ті події, я зараз усвідомлюю, що ми були в чомусь неповторними, адже нас було шість десятків вояків, але серед нас не було жодного компанійського. Переважно ми всі полюбляли писати листи, тож коли спілкувалися у справі, не пов’язаній зі службою, то питалися переважно про те, чи не має хто зайвого чорнила. А коли ми не писали листів й не навчалися, то кожен здебільшого йшов хто куди. Моя дорога в ясну днину зазвичай вела мене на мальовничі прогулянки навколо місцевих селищ. А коли дощило, я сідав десь у сухому й читав книжку, нерідко сидячи за кількадесят сантиметрів від столу, де грали у пінг-понг.

Підготовчі курси тривали три тижні й закінчились якоїсь страшенно дощової суботи. Того вечора о сьомій годині за розкладом уся група мала сісти на потяг до Лондона, де, за чутками, нас мали взяти у піхотні та повітрянодесантні дивізії, котрі готували до операції «Нептун». До третьої години я вже спакував усі свої пожитки, не забувши казармову брезентову торбину з-під протигазу, вщент напхану книжками, яку я привіз з-за океану. (Що ж власне до самого протигазу, то я викинув його в ілюмінатор «Мавританії» кілька тижнів тому, прекрасно знаючи, що коли ворог якось таки справді використає газ, я ту кляту штукенцію ніяк не встигну вчасно начепити.) Пригадую, як годинами стояв біля вікна у кінці нашої казарми, вдивляючись на понурі дощові краплі, що падали навскісно на шибку. Мій указівний палець, той, яким тиснеш на гачок, майже невідчутно тремтів, якщо взагалі тремтів. За спиною я міг розчути непривітне дряпання моря авторучок по аркушах мікроплівки. Раптом, не маючи нічого певного на думці, я відійшов від вікна, надів плащ, кашеміровий шарф, гумові чоботи, шерстяні рукавиці та пілотку (останню я носив, як досі мені кажуть, у притаманному лише мені неповторному стилі, трохи напнувши її собі на обидва вуха). Потому, звіривши свого годинника на зап’ястку з годинником у казармі, зійшов униз височеньким пагорбком, вимощеним мокрою бруківкою, у місто. Я знехтував блискавицями, які шугали навколо мене. Бо якщо тобі щось судилося, то вже не втечеш.

У центрі міста, яке, певно, водночас було ще й наймокрі-шим місцем цього містечка, я став перед церквою, щоб перечитати дошку об’яв, переважно через те, що мою увагу привернули чорно-білі цифри, хоч почасти ще й тому, що за три роки в армії я набув згубної звички читати дошки з об’явами. Я глянув на свій годинник, потім знову на дошку. Як повідомлялося на дошці, чверть по третій у церкві відбудеться репетиція дитячого хору. На дошці наліплено аркуш, на якому перелічено імена всіх дітей, які співатимуть. Стоячи під дощем, я перечитав геть усі імена та прізвища, а тоді увійшов до церкви.

Між лавками було з півдюжини дорослих, дехто з них тримав на колінах підошвами догори гумові чобітки дитячого розміру. Проминувши їх, я сів у першому ряду. На помості, сидячи на трьох лавках, що стояли тісно одна до одної, сиділо з двадцятеро дітлахів, переважно дівчаток, віком від сімох до тринадцяти років. Наразі їхня вчителька співу, зодягнена у твид моцна тітонька, навчала їх роззявляти рота якомога ширше. «Хіба хтось, — питала вона, — бачив колись маленького соловейка, який зміг би заспівати свою чарівну пісеньку, не роззявивши спершу свого маленького дзьобика ширше, ширше й ширше?» Очевидно, ніхто. На неї глянули пильними й тьмяними очима. Вона вела далі своє напучування, просячи, щоб її діти проспівували всі слова, усвідомлюючи їхній зміст, а не лише роззявляли роти, як нетямовиті папужки. Потому жінка заграла ноту на своєму камертоні-дудці, й дітки, наче шерега важкоатлетів, підняли свої псалтирі.

Вони співали без музичного супроводу — точніше сказати, їм ніхто не заважав. У них були такі мелодійні голоси, що якби їх слухав хтось набожніший за мене, то без зусиль би відірвався від землі. Кілька наймолодших діток трішки затягували ритм, але прискіпуватися до них за це могла хіба що мати композитора. Я раніше ніколи не чув цього псалму, але увесь час сподівався, що він має щонайменше дванадцять віршів. Слухаючи спів, я пильно розглядав всі дитячі обличчя, але найуважніше дивився на дівчинку, яка сиділа найближче до мене, скраю у першому ряду. їй було років тринадцять, вона мала попелясто-русяве волосся завдовжки до пипки вуха, витончене чоло та знуджені очі, які, як подумалось мені, мабуть, уже порахували, скільки зібралося слухачів. Її голос звучав чітко й вирізнявся з-поміж решти, й не лише через те, що ця дівчинка сиділа найближче до мене. У неї були найкращі верхи, голос був найприємніший й звучав найбільш упевнено, автоматично стаючи провідним у всьому хорі. Однак, власне сама панночка була “наче трішки знуджена власними співочими здібностями, або ж їй просто не подобався час та місце; я двічі зауважував, що вона позіхає між віршами. Вона позіхала по-дівчачому, затуливши рота долонею, але не помітити цього було неможливо. Її видавали ніздрі.

Щойно псалом доспівали, вчителька почала безкінечне повчання про тих, хто не здатен сидіти не ворушачи ногами й міцно стиснувши губи, коли читають церковну проповідь. З цього я зробив висновок, що наразі репетицію хорового співу закінчено, отож, поки пронизливий голос учительки остаточно не розвіяв чари, що створив дитячий спів, я підвівся й вийшов з церкви.

Пустився ще сильніший дощ. Пішовши вулицею, я зазирнув у вікно, за яким була кімната відпочинку Червоного Хреста, а за стійкою у кав’ярні стояли солдати у два чи три тісних ряди, втім, навіть з-за скла до мене долинав стукіт м’ячиків, яким грали у пінг-понг у сусідній кімнаті. Я перетнув вулицю й зайшов до чайної, де не було солдатів, вона була майже безлюдною, якщо не зважати на офіціантку середнього віку, яка, вочевидь, воліла б, аби зайшов відвідувач у сухому плащі. Я як-найобережніше скористався вішалкою для пальт та капелюхів й, сівши за столик, замовив собі чашку чаю й тост із корицею. Це були мої перші слова, звернені до когось за сьогодні. Потім я обшукав усі свої кишені, не забувши й про плащ, і врешті знайшов кілька старих листів, які мав намір ще раз перечитати. Перший був від моєї дружини, яка жалілася, як погіршилась обслуга у ресторані «Шрафтс» на вісімдесят восьмій вулиці, а другий від тещі, яка дуже просила прислати їй кашемірових ниток, щойно я матиму змогу полишити «табір».

Я ще не встиг допити свою першу чашку чаю, як у чайну зайшла дівчинка, чий спів я слухав у хорі й за якою спостерігав. Волосся у неї було геть мокре й з-під нього трохи вистов-бурчувались вуха. Вона прийшла разом з маленьким хлоп’ям, який, безсумнівно, був її братиком; двома пальцями вона зсунула з його голови кашкета, ніби то був манекен з якоїсь вітрини. Завершувала ходу енергійного виду жіночка у зношеному фетровому капелюсі, ймовірно, це була їхня гувернантка. Хористка, знімаючи на ходу своє пальто, сама обрала столик: як на мене, зробивши чудовий вибір, оскільки столик розташовувався метрів за два-три просто переді мною. Дівчинка та гувернантка сіли, а маленький хлопчик, що мав років

зо п’ять, ще не мав бажання всідатися. Він вислизнув зі своєї короткої куртки, таким чином позбувшись її, а потому, із бе-земоційним виглядом, як у бешкетника, який таким уродився, він почав надокучати гувернантці, розхитуючи її стілець то вперед, то назад й не зводячи з неї пильних очей. Жінка тихенько кілька разів наказала йому зупинитися, себто, припинити це мавпування, але лише коли до хлопчика заговорила сестра, він повернувся до свого місця й зіперся спиною об спинку стільця. Щойно сівши, він схопив свою серветку й нап’яв її собі на голову. Сестра забрала серветку з голови, розклала й розстелила йому на колінах.

Поки подавали чай, хористка завважила, що я витріщаюся на неї та її супутників. У відповідь вона глянула на мене, ніби акторка зі сцени, а потім, геть несподівано, швидко й завчено посміхнулась. Ця усмішка була по-дивному сяюча, якими часом бувають ледь помітні, натреновані усмішки.

Я посміхнувся у відповідь, утім, моя усмішка не була такою сяючою, адже я увесь час приховував верхні зуби, де між двома різцями у мене красувалася тимчасова вугільно-чорна пломба, яку мені поставили у військовому шпиталі. За мить потому дівчинка вже стояла струнко, із завидною поставою, поряд із моїм столиком. На ній була картата спідниця-шот-ландка, кольори, схоже, були як у клану Кемпбеллів. Це вбрання здалося мені чудовим для молодої дівчинки у таку дуже-дуже дощову погоду.

— Я гадала, що американці ненавидять чай, — промовила вона.

Це було зауваження не якоїсь дотепниці, це була заувага правдолюбки чи любительки статистики. Я відповів, що дехто з нас, окрім чаю, нічого не п’є, і спитав, чи не бажає вона сісти за мій столик.

— Дякую, — відповіла вона. — Можливо, лише на якусь мить.

Я підвівся й відсунув для неї стілець, який стояв напроти мене, дівчинка сіла скраю стільця, тримаючи спину дивовижно природно рівною. Я мало не бігцем повернувся на власне місце, дуже бажаючи підтримати розмову. Але щойно я сів на стілець, мені забракло слів. Я знов усміхнувся, так само приховуючи свою вугільно-чорну пломбу. Потім зауважив, що надворі справді гидка погода.

— Дійсно, гидка, — відповіла гостя за моїм столом тоном, який ясно й непомильно свідчив, що вона не прихильниця теревенів. Спочатку вона поклала пальці на край столу, ніби сиділа на спіритичному сеансі, а потім майже миттєво стисла кулаки. Дівчинка мала покусані під самий корінь нігті. На її зап’ястку був годинник, з виду подібний на військовий, як штурманський хронограф. Циферблат був занадто великий для її тендітної ручки.

— Ви були на репетиції хору, — мовила вона ніби до слова, — я бачила вас.

Я зізнався, що справді там був й почув у хорі голос, який вирізнявся з-поміж інших. Сказав, що у неї чарівний голос. Вона кивнула.

— Я знаю, я маю намір стати професійною співачкою.

— Справді? Оперною?

— Боже борони. Я співатиму джаз на радіо й загрібатиму гроші лопатою. А коли мені виповниться тридцять, я полишу музику й оселюся на ранчо в Огайо. — Вона торкнулася долонею наскрізь промоклого волосся на маківці. — Ви добре знаєте Огайо?

Я відповів, що проїздив потягом мимохідь кілька разів, але не знаю цей штат добре. Я запропонував їй шматочок тоста з корицею.

— Ні, дякую, — відповіла вона. — Насправді я їм, як синичка.

Я в’ївся у свій тост, а потім зауважив, що навколо Огайо переважно дикі краї.

— Я знаю, мені про це розповідав американець, з яким я познайомилася. Ви одинадцятий американець, з яким я спілкуюся.

Наразі її гувернантка невпинно жестикулювала до дівчинки, що їй час повертатися за свій стіл; іншими словами, щоб припинила займати чоловіка. Проте моя гостя розвернула свій стілець на кілька сантиметрів так, щоб унеможливити будь-яке подальше спілкування з «рідним» столиком.

— Ви з таємної школи розвідників, що на горі, правда ж? — спитала вона холодним тоном.

Оскільки я був не менш обачний у питаннях безпеки у воєнний час, ніж будь-хто інший, я відповів, що відвідую Де-воншир через негаразди зі здоров’ям.

— Невже? — перепитала вона. — Знаєте, я ж бо не вчора народилася.

Я відповів, що іншого й не сподівався. З хвилину я пив чай, згодом, почавши трохи перейматися власного поставою, сів на стільчику трохи рівніше.

— А ви здаєтесь досить розумним, як на американця, — промовила дівчинка замислено.

Я зазначив, що, коли поміркувати, то це було досить снобістське зауваження, й що я сподіваюсь, снобізм їй не властивий. Вона зашарілася — машинально навчаючи мене світським манерам, котрих мені бракувало.

— Справа в тім, що більшість американців, яких я бачила, поводились, наче тварини. Вони штурхали один одного кулаками, ображали інших... знаєте, що один з них якось утнув?

Я похитав головою.

— Один з них жбурнув порожню пляшку з-під віскі у вікно моєї тітоньки. На щастя, вікно було розчинене. Хіба це по-вашому розумно?

Мені це не видалось надто розумним, але я про це не сказав. Я розповів, що багацько солдатів по всьому світові наразі перебувають далеко від рідної домівки й небагато з них мали просте життя. А ще сказав, що люди здебільшого можуть дійти до цього власним розумом, чи принаймні мені так здавалось.

— Мабуть, — відповіла моя гостя вагаючись. Вона знов торкнулася рукою свого промоклого волосся, взяла кілька ріденьких білявих пасом, Намагаючись прикрити свої відстовбурчені вуха. — Я мокра, як хлющ. Схожа на страшка. — Вона глянула на мене. — У мене добре в ється волосся, коли сухе.

— Я бачу. Справді воно у тебе хвилясте.

— Воно не кучеряве, але хвилястеньке. Ви одружений?

Я відповів ствердно. Вона кивнула.

— Ви сильно закохані у свою дружину? Чи це занадто нетактовне питання?

Я відповів, що коли б так, я б їй про це сказав.

Вона простягла руки та зап’ястки вперед на столику; пригадую, як мені кортіло сказати щось про той годинник з величезним циферблатом, який вона носила; може, запропонувати їй обперезатися ним навколо талії.

— Зазвичай, я не надто товариська. — Дівчинка подивилася на мене, намагаючись вгадати, чи я знаю, що означає це слово1. Так чи інакше, а я не видав себе. — Я підійшла до вашого столика, бо ви видалися мені неймовірно самотнім. У вас надзвичайно чуйне обличчя.

Я зізнався, що вона має рацію, й я дійсно почуваюся самотнім, тому я зрадів, що вона підійшла до мене.

— Я вчуся співчутливості. Моя тітонька каже, що я страшенно холодна особа, — мовила вона й знов помацала маківку. — Я мешкаю разом із тіткою. Вона неймовірно добра людина. Відколи померла мама, тітонька намагається робити все, що в її силах, аби нам з Чарльзом було затишно.

' Дівчинка вживає слово «gregarious» («товариський», <*той, кому властиві стадні почуття») латинського походження(вона загалом вживає у своїй мові чимало «книжних» слів), сумніваючись, чи знає чоловік це слово, адже в американській англійській латинізми вживаються не так часто.

— Я радий.

— Мати була надзвичайно розсудливою жінкою. Чуттєвою багато в чому. — Вона глянула на мене щирим, проникливим поглядом. — Ви вважаєте мене холодною особою?

Я сказав, що зовсім так не вважаю, а насправді маю про неї геть протилежну думку. Я сказав дівчинці, як мене звуть, й спитав, як називати її. Вона завагалась.

— Моє ім’я — Есме. Наразі я б воліла не казати вам свого прізвища. Я ношу титул, а ви, можливо, один з тих, на кого титули справляють враження. Знаєте, з американцями таке трапляється.

Я відповів, що навряд чи я з таких, але назвати її титул трохи згодом — то, може, зовсім не погана думка.

Тільки тоді я відчув на потилиці чиєсь тепле дихання. Я озирнувся й мало не зіткнувся ніс у ніс із маленьким братиком Есме. Цілком знехтувавши мною, він звернувся до сестри пронизливим дискантом: «Міс Міґлі сказала, що ти повинна повернутися за стіл й допити свій чай!» Повідомивши наказ, він опустився на стілець, що стояв між мною та дівчинкою, праворуч від мене. Я зацікавлено почав його розглядати. Він мав чудовий вигляд у коротких штанцях із шетлендської вовни, темно-синьому светрі, білій сорочці та смугастій хустинці. Він теж пильно глянув на мене своїми великими зеленими очима.

— Чому в кіно люди цілують одне одного збоку? — спитав хлопчик вимогливо.

— Збоку? — перепитав я. Цим я морочився ще в дитинстві. Я відповів, що то, мабуть, через те, що носи у акторів завеликі, щоб цілуватися спереду.

— Його звати Чарльз, — познайомила нас Есме. — Як для свого віку, він надзвичайно кмітлива дитина.

— І у нього, певно, зелені очі, правда ж, Чарльзе? — Чарльз поглянув на мене невиразно, як і заслуговувало моє питання. Потім почав хитатися на стільці вперед-назад, допоки все його тіло, опріч голови, яку він, ніби борець, що робить місток, поклав на стільця, не опинилося під столом.

— Вони жовтогарячі, — відповів він неприродним голосом, дивлячись у стелю. Хлопчик схопив краєчок скатертини й натягнув його на своє гарненьке незворушне маленьке обличчя.

— Іноді він дуже кмітливий, а іноді — ні, — пояснила Есме. — Чарльзе, ну ж бо, сядь рівно!

Чарльз не ворухнувся. Здавалось, ніби він затамував по-дих.

— Він дуже сумує за батьком. Його в-би-ли у Північній Африці.

Я сказав, що співчуваю, у відповідь Есме кивнула.

— Він його дуже любив. — Вона несвідомо почала гризти кутикулу на своєму великому пальці. — Він дуже подібний до мами. Себто, я кажу про Чарльза. А я — викапаний тато. — Вона знову почала гризти кутикулу. — Мама була дуже пристрасна жінка. Екстравертка. А тато — інтроверт. Утім, вони були дуже до пари одне одному, хоч не тільки ззовні. Відверто кажучи, татові потрібна була більш розумово розвинена компанія, ніж мама. Він був надзвичайно обдарованим генієм.

Я уважно чекав на продовження розповіді, але ніякого продовження не було. Я поглянув униз на Чарльза, який наразі притулився щокою до сидіння стільця. Помітивши, що я на нього дивлюся, хлопчик заспано, ніби янголятко, заплющив оченята, висолопив язика — довжелезного — а потому видав звук, яким у моїй країні щедро нагородили б короткозорого суддю на бейсболі. Кав’ярня від того непристойного звуку аж здригнулася.

— Припини, — наказала Есме, яку це зовсім не вразило. — Він побачив, як таке утнув один американець, стоячи у черзі за чіпсами з рибою, а тепер повторює цю витівку щоразу, як знудиться. Припини, бо підеш зараз до міс Міґлі.

Чарльз розплющив очі, показуючи, що добре розчув сестрині погрози, але це його ніби не надто занепокоїло. Тож він знову заплющив очі й притулився щокою до стільця.

Я зауважив, що, можливо, йому слід облишити цю непристойну витівку, допоки він не почне повноправно носити свій титул. Звісно, якщо такий у нього теж є.

Есме подивилася на мене трішки безстороннім поглядом.

— Бачу, у вас незворушно-саркастичний гумор, правда? — спитала вона задумливо. — А мій батько казав, що я геть позбавлена почуття гумору. Він казав, що я не пристосована до життя, бо зовсім не маю почуття гумору.

Не зводячи з неї очей, запалюючи цигарку, я сказав, що щиро вважаю: у справжній скруті почуття гумору не надто прислужиться.

— А батько казав, що прислужиться.

У цих словах була віра, а не бажання заперечити, тож я швидко відступив. Я похитав головою й зазначив, що її батько, мабуть, був далекоглядним, а я — ні (хай би що це не означало).

— Чарльз дуже за ним сумує, — мовила Есме, трохи поміркувавши. — Він був надзвичайно люблячим чоловіком. І ней

мовірно гарний. Не те щоб зовнішність мала велике значення, але він був гарний. У нього був украй пронизливий погляд, як на людину, яка добра за своєю природою.

Я кивнув. Сказав, що гадаю, їхній батько мав надзвичайний словник.

— О, так, досить незвичайний, — відповіла Есме. — Звісно, він був архіваріусом-аматором.

У цю мить я відчув, як мене настирливо штурхають чи навіть б’ють у передпліччя з боку, де сидів Чарльз. Я повернувся до хлопчика. Наразі він сидів на стільці цілком нормально, хіба що підібгавши під себе ноги.

— Що сказала одна стіна іншій стіні? — спитав він пронизливо. — Це така загадка!

Я звів очі до стелі, ніби розмірковуючи, й повторив питання вголос. Тоді спантеличено поглянув на Чарльза й сказав, що здаюсь.

— Зустрінемось на розі! — якнайголосніше повідав хлопчик, у чому «сіль» жарту.

Найбільше з цього жарту сміявся сам Чарльз. Йому він здався дуже смішним. Есме навіть мусила підійти й стукнути його по спині, ніби проганяючи напад кашлю.

— Припини це! — мовила вона. Потому повернулася на своє місце. — Він повторює цю загадку кожному, кого зустріне, й щоразу у нього трапляється припадок. Зазвичай у нього тече слина, коли він сміється. Ну ж бо, припини це, будь ласка!

— Це одна з найліпших загадок, що їх я коли-небудь чув, — промовив я, дивлячись на Чарльза, який поволі опановував себе. У відповідь на це приємне зауваження хлопчик ще дужче сповз під стіл й прикрився краєм скатертини до самих очей. Потім він подивився на мене, виглядаючи з-за скатертини, ті очі були сповнені радощів, що поволі згасали, а також гордості, яку відчуває людина, яка знає кілька справді гарних загадок.

— Чи можу я спитати вас, ким ви працювали перед тим як приєдналися до армії? — спитала мене Есме.

Я відповів, що ніде, адже лише рік тому закінчив навчання в університеті, хоч вважаю себе професійним новелістом.

Дівчинка ввічливо кивнула.

— Ваші новели надрукували? — спитала вона.

Це питання не було для мене новим, але досі діткливим,

і я не міг просто відповісти на нього короткими фразами. Я почав пояснювати, що переважна більшість видавництв у Америці — це купа...

— Мій батько вмів чудово писати, — перебила вона мене. — Я зберігаю для нащадків чимало його листів.

Я відповів, що це, мабуть, непогана думка. Потім раптом мій погляд знов упав на хронограф з величезним циферблатом. Я спитав, чи це батьків годинник.

— Так, це справді його годинник. — Вона гордо поглянула на руку. — Він подарував його мені саме перед тим, як нас з Чарльзом евакуювали. — Вона сором’язливо прибрала руки

зі столу. — Звісно, це був лише дарунок на пам’ять.

Дівчинка змінила тему:

— Мені б надзвичайно полестило, якби ви колись написали якесь оповідання особисто для мене. Я завзята читачка.

Я пообіцяв, що неодмінно напишу, якщо матиму таку змогу. Зізнався, що я не надто плідний письменник.

— Та не треба бути страшенно плідним! Достатньо, аби воно не було дитячим чи дурним. — Дівчинка на мить замислилась. — Мені подобаються розповіді про всіляку мерзоту.

— Про що? — перепитав я, нахиляючись уперед.

— Мерзоту. Мене дуже цікавить усіляка мерзота.

Я саме збирався випитати у дівчинки про це докладніше, коли відчув, як Чарльз сильно щипає мене за руку. Я обернувся до нього, трішки здригнувшись. Він стояв просто біля мене.

— Що одна стіна сказала іншій стіні? — поставив він уже знайоме питання.

— Ти вже питав його про це, — мовила Есме. — Досить.

Не звернувши жодної уваги на сестру, Чарльз став мені на

ногу й повторив питання. Я зауважив, що вузол на його хустинці зсунувся вбік. Я поправив його, а тоді, дивлячись хлоп’яті просто у вічі, сказав відгадку:

— Стрінемось на розі.

Та щойно я це промовив, то пожалкував про свою відповідь. Чарльз роззявив рота. У мене було відчуття, ніби то через мій удар він так відкрився. Із роз’ятреним почуттям гідності він зійшов з моєї ноги й попростував до свого столика не озираючись.

— Він лютує, — пояснила Есме. — У нього шалена вдача. Моя мати була схильна панькати його. Батько був єдиний, хто його не панькав.

Я й далі дивився на Чарльза, який, сівши за стіл, схопив свою чашку обома руками й став допивати чай. Я сподівався, що він озирнеться, але хлопчик не озирнувся.

Есме підвелася.

— II faut que je parte aussi1, — промовила вона зітхаючи. — Ви розмовляєте французькою?

Я підвівся, відчуваючи водночас жаль та зніяковіння. Ми з Есме потисли одне одному руки. Як я й гадав, потиск у неї був нервозний, долоня волога. Я сказав їй англійською, як мені припало до серця її товариство.

— Саме так я й гадала, — кивнула вона. — Я дуже комунікабельна, як для свого віку. — Вона знов помацала своє волосся, перевіряючи його. — Я страшенно вибачаюсь за своє волосся. На мене, певно, лячно дивитися.

— Аж ніяк. Власне, волосся вже знов стає досить хвилястим.

Швидким рухом вона знов помацала волосся.

— Гадаю, ви у найближчому майбутньому повернетесь сюди? — спитала вона. — Ми приходимо сюди щосуботи після репетицій у хорі.

Я відповів, що кращого б і не бажав, але майже впевнений, що не зможу більше прийти.

— Іншими словами, ви не можете обговорювати пересування військ, — промовила Есме. Вона й на крок не відійшла від столу. Власне, заплівши одну ногу за іншу, дівчина вирівняла носки черевичків в одну лінію. Це була дуже зграбна вправа, адже на ній були білі шкарпетки, й стопи та литки у дівчинки були дуже гарні. Вона різко підвела на мене очі. — Ви б хотіли, щоб я писала вам? — спитала вона, трішки заливаючись рум’янцем. — Я пишу дуже зв’язні листи, як на людину мого...

' Мені вже теж час іти (фр.).

— Я дуже радітиму. — Витягнувши аркуш паперу та олівець, я записав своє ім’я, звання, особистий номер та номер армійської пошти.

— Я напишу вам перша, — мовила дівчинка, беручи папірець, — щоб ви жодним чином не почувалися скомпрометованим.

Вона поклала мою адресу до кишені своєї спідниці.

— Бувайте, — сказала дівчинка й пішла до свого столика.

Замовивши ще одну чашку чаю, я спостерігав за цими двома, поки вони разом з бідолашною пані Міґлі підвелися, збираючись іти. Чарльз вів перед, драматично кульгаючи, як людина, у якої одна нога на десять сантиметрів коротша за іншу. Він навіть не глянув на мене. За ним ішла пані Міґлі, а наос-танок — Есме, яка помахала мені рукою. Я помахав у відповідь, напівпідвівшись зі свого стільця. Для мене це була дивовижно емоційна мить.

Менш як за хвилину Есме повернулася до кав’ярні, тягнучи Чарльза за собою за рукав куртки.

— Чарльз хоче поцілувати вас на прощання, — мовила дівчина.

Я відразу поставив свою філіжанку, сказавши, що це дуже мило, але чи він упевнений, що хоче цього.

— Так, — відповіла вона трішечки зажурено. Потому відпустила рукав Чарльза й досить грубо штурхнула його у мій бік. Хлопчик з роздратованим виглядом вийшов уперед й гучно й слиняво цмокнув мене просто під праве вухо. Переживши цю муку, він пішов навпростець до дверей й до життя, у якому було не так багато сентиментів, але я схопив його за хлястик на куртці, притримав і спитав: «Що сказала одна стіна іншій стіні»?

Його обличчя засвітилося: «Зустрінемось на розі!» — викрикнув він і помчав до виходу, мабуть, в істериці.

Есме стояла, знов сплівши ноги.

— Ви певні, що не забудете написати для мене оповідання? — спитала вона. — Воно зовсім не мусить бути лише для мене. Можна...

Я відповів, що такого, щоб я забув, бути геть не може. Я зізнався, що ніколи ще не писав для когось оповідання, але, гадаю, наразі саме слушна мить для того, щоб розпочати.

— Хай воно буде страшенно мерзенне й зворушливе, — підказала вона. — Ви, взагалі, знаєте, що таке мерзота?

Я відповів, що не надто, але так чи інакше я повсякчас чимраз більше її пізнаю й дуже-дуже старатимусь відповісти її вимогам. Ми потисли одне одному руки.

— Вам не прикро, що ми не зустрілись за менш скрутних обставин?

Я відповів, що мені прикро, неймовірно прикро.

— Бувайте, — мовила Есме. — Сподіваюся, що ви повернетеся з війни, цілком зберігши своє психічне та фізичне здоров’я.

Я подякував їй, сказав ще кілька слів, а потому спостерігав, як вона покидає кав’ярню. Вона йшла повільно, замислено, мацаючи кінчики волосся, чи вони вже висохли.

Далі буде мерзенна або ж зворушлива частина історії, тож ява змінюється. І персонажі теж змінюються. Я й досі є части-ною історії, але відтепер і надалі з причин, які я не вільний розкривати, я так хитро замаскувався, що навіть найметику-ватіший читач не зможе мене впізнати. У Ґауфурті, що у Баварії, було вже майже пів на одинадцяту вечора, з дня Перемоги спливло кілька тижнів. Штаб-сержант X перебував у своїй кімнаті на другому поверсі у будинку цивільних, у якому він разом з іншими дев’ятьма американськими солдатами наразі кварти-рувався навіть після того, як було підписане перемир’я. Чоловік сидів на складному дерев’яному стільчику за письмовим столом, на якому панував безлад, перед ним лежав невеличкий роман у паперовій обкладинці, привезений з-за океану, який він з великими труднощами намагався читати. Труднощі були пов’язані не з романом, а з ним самим. Попри те, що солдати, що мешкали на першому поверсі, зазвичай першими розхапували книжки, які щомісяця присилала Служба влаштування дозвілля військових, X нібито завжди діставалася книжка, яку він обрав сам. Утім, цей молодик не належав до тих військових, що цілковито зберегли власне психічне та фізичне здоров’я по війні, отож він уже більш як годину тричі перечитував одні й ті ж самі вступи, а тепер почав перечитувати по тричі ще й кожне речення. Раптом чоловік закрив книжку, не зробивши закладки. Він затулив рукою очі від різкого, розжареного світла лампи без плафона, що висіла над столом.

Він узяв з пачки на столі цигарку й запалив її, тримаючи між пальців, які повсякчас ледь торкалися один одного. Він трішки відкинувся на стільці й запалив, геть не відчуваючи смаку цигарки. Чоловік тижнями випалював одну цигарку за одною, як навіжений. Ясна у нього кровили, щойно він навіть легенько торкався їх язиком, й ця звичка рідко йому приїдалася; це була така невеличка гра, у яку він міг гратися цілу годину. Якийсь час він палив та грався. Потім різко, також звично й звичайно, він відчув, ніби його мозок зсувається й починає хитатися, немовби погано вкладений багаж на багажній сітці у потязі. Він швидко все залагодив так, як він те робив протягом багатьох тижнів: стиснув пальцями скроні. Він міцно стискав кілька хвилин. Йому треба було постригтись, та й волосся у нього було засмальцьоване. Протягом двох тижнів, коли лежав у шпиталі у Франкфурті-на-Майні, він мив голову три чи чотири рази, але не після тривалої запиленої дороги на джипі назад до Ґауфурта. Капрал Z, котрий заїхав за ним до шпиталю, досі кермував автівкою, як за часів бойових дій: опустивши вітрове скло на капот, не зважаючи на те, є перемир’я чи немає. У Німеччині були тисячі нових військ. їдучи з опущеним вітровим склом, так, ніби бойові дії досі тривали, капрал Z прагнув показати, що він не такий, як вони, що він аж ніяк не належить до мерзотних новачків на Європейському Театрі Бойових Дій.

Відпустивши скроні, X почав пильно вдивлятися у письмовий стіл, на якому панувало безладдя з щонайменше двох дюжин нерозкритих листів та принаймні шести чи семи не-відкритих пакунків; усе це прислали для нього. Він опустив руку в безладну купу й дістав звідти книжку, яка лежала під стіною. Це була книжка Ґеббельса, під назвою «Die Zeit Ohne Beispiel». Вона належала тридцятивосьмирічній незаміжній дочці голови родини, яка ще кілька тижнів тому мешкала у цьому будинку. Жінка мала невисоку посаду в нацистській партії, але за критеріями американської спецслужби її ваги стало на те, щоб підпасти під автоматичний арешт. Власне, X особисто її арештував. Наразі, втретє по поверненні зі шпиталю, він розкривав книжку, яка належала жінці, й читав підпис на форзаці. Німецькою, безнадійно відвертою дрібного рукою було написано чорнилом такі слова: «Любий Боже, життя — це пекло». Ані перед підписом, ані після нього більше не було жодного слова. Одинокі слова на цій сторінці, у нудотній тиші кімнати, здавалися беззаперечним, ба навіть типовим звинуваченням. Кілька хвилин X сидів, вдивляючись у слова, написані на тій сторінці, борючись із силами, сильнішими за нього, силкуючись не піддатися уразі. А тоді, відчуваючи набагато більше завзяття, ніж мав до будь-чого останніми тижнями, схопив оцупок олівця й написав під дописом на форзаці англійською: «Батьки й вчителі, я питаю себе: «Що є пекло?» Я стверджую, що це є страждання через неспроможність кохати». Він хотів підписати слова ім’ям Достоєвського, але зауважив, затремтівши всім тілом від страху, що все, що він написав, майже неможливо прочитати. Він закрив книжку.

Чоловік швидко схопив до рук щось інше — це був лист від його старшого брата з Олбані. Лист лежав на столі ще до того, як чоловік потрапив до шпиталю. Він розкрив конверт, маючи намір неспішно прочитати звісточку від початку й до кінця, але зупинився вже після слів: «Тепер, коли бісова війна скінчилася, й ти, либонь, маєш там купу вільного часу, чи не пришлеш дітлахам пару багнетів чи свастик...» Порвавши листа, він глянув у сміттєвий кошик. Зауважив, що не побачив спершу, що у конверт було вкладено світлину. Там виднілися чиїсь ноги, які стояли десь на лузі.

Обіпершись ліктями на стіл, чоловік обхопив голову руками. У нього боліло геть усе тіло, від голови до п’ят, й біль у всіх частинах тіла здавався ніби взаємопов’язаним. Він був ніби новорічна ялинка, обмотана однією суцільною гірляндою, всі вогники на якій гаснуть, коли навіть одна-єдина лампочка перегоряє.

Двері грюкнули, широко розчинившись, хоча ніхто не стукав. X, підвівши голову, озирнувся й побачив у одвірку капрала ї. З капралом 2. вони разом їздили на джипі, й від самої операції «Нептун» й протягом усіх п’яти воєнних операцій в Європі вони товаришували. Капрал Т, мешкав на першому поверсі того самого будинку й заходив провідати X, коли у нього назбирувалось якихось пліток чи скарг, які треба вивалити. Він був кремезним двадцятичотирирічним парубком, дуже фотогенічним. Під час війни один тижневик з великим накладом сфотографував його у Гуртґенському лісі '. Він позував, тримаючи в обох руках по індичці до Дня Подяки, й то не лише з волі фотографа.

— А шо, листи пишеш? — спитав він X. — Трясця, тут моторошно, як у склепі.

Він завжди любив ходити у кімнати, де ясно світило головне світло.

X повернувся на своєму стільці й попросив, щоб хлопець був обережний заходячи, аби не наступив на цуцика.

— Якого ще цуцика?

— Алвіна, він просто у тебе під ногами, Клею. А що, може, нарешті ввімкнеш те бісове світло?

Клей намацав вимикача верхнього світла, увімкнув його й, пройшовши малесенькою кімнатчиною, ніби то була кімната прислуги, сів скраю ліжка обличчям до господаря кімнатки. З його щойно вичесаного рудого з коричнюватим відтінком волосся крапало стільки води, скільки, на думку сержанта, було потрібно для того, щоб ґрунтовно причепуритися. З правої кишені коричнево-сіро-оливкової сорочки за звичкою стирчав гребінець із зажимкою, як у кулькової ручки. Через ліве плече у нього була Відзнака бойового піхотинця (яку він, фактично, не мав права носити)3, Стрічка Експедиційних військ у Європі, на якій п’ять бронзових зірочок (замість однієї великої срібної зірки, яка тотожна п’яти бронзовим), а також Відзнака за оборону Америки. Важко зітхнувши, капрал промовив:

— Боже всемогутній! — Це він бовкнув просто так, аби не мовчати; звичайна солдатчина. Клей витягнув з нагрудної кишені пачку цигарок, витрусив одну, знов сховав пачку й за-стібнув хлястик на кишені. Випалюючи цигарку, він дурнувато роззирався по кімнаті. Врешті його погляд зачепився за радіо.

— Гей, — мовив він, — за кілька хвилин почнеться ота жахлива радіопередача. Там буде Боб Гоуп та всі інші люди.

Капрал X, розкриваючи новеньку пачку цигарок, відповів, що щойно вимкнув радіоприймач.

Не вгамовуючись, Клей спостерігав, як X силкувався запалити цигарку.

— Святий Боже, — промовив він зі спостережливим завзяттям, — трясця, ти б бачив свої руки! Ти ж дрижиш, як холодець, знаш про це?

У капрала X таки вийшло запалити цигарку, він кивнув, а потім зазначив, що у Клея гостре око на дрібниці.

— Агов, без жартів. Я, трясця, геть не зомлів, як побачив тебе у шпиталі. Дідько, ти ж був як труп. На скільки ти схуд? Скіки кіло? Знаш?

— Гадки не маю. Як там у тебе з кореспонденцією, поки я лежав у шпиталі? Були звістки від Лоретти?

Лоретта — це дівчина Клея. Вони мали намір одружитися за найпершої нагоди. Вона досить часто писала, застосовуючи безліч потрійних знаків оклику й неточних зауважень. Протягом усієї війни Клей читав її листи X уголос, хай якими особистими вони не були, власне, що більше у них особистого, то краще. Щоразу, прочитавши листа, він мав звичку просити, щоб X зробив йому план чи чернетку відповіді або вписав у лист кілька французьких чи німецьких слів, які б справили враження.

— Та, учора прийшов від неї лист. Він у кімнаті, внизу, пізніше покажу, — відповів Клей байдуже.

Він сів рівненько скраю ліжка, затамував подих, а потім протяжно й гучно відригнув. З виду лише до половини вдовольнившись своїм досягненням, він знов розслабився.

— Її чортів братик полишає флот через те, що у нього кепсько зі стегном, — мовив він. — У нього, падлюки, стегно не годиться. Він знов випростався, намагаючись повторити свою відрижку, але цього разу вийшло досить скромно. Раптом на обличчі у нього зблиснула радість.

— Гей, поки не забув: завтра маєм прокинутись о п’ятій і поїхати до Гамбурґа, чи як там його. Забрати ейзенгаверівсь-кі куртки4 для всього підрозділу.

Капрал X, вороже дивлячись на Клея, зауважив, що ейзен-гаверівська куртка йому не потрібна.

Клей був ніби здивований, навіть трішки образився:

— Ой, та то добрі куртки! Мають гарний вигляд. То що скажеш?

— Нічого. Чому ми маємо вставати о п’ятій ранку? На бога, адже війна вже скінчилася.

— Не знаю, треба повернутися до обіду. У них нові формуляри, які ми маємо заповнити конче до обіду... Я спитався Буллінґа, чом не дали нам їх заповнити вчора ввечері, бо ці кляті формуляри лежать у нього просто на столі. А він тоді ще не хотів розпечатувати конверти, сучий потрух. — Обоє сиділи кілька хвилин, пройнявшись ненавистю до Буллінґа.

Раптом Клей поглянув на X з новою, ще жвавішою цікавістю.

— Гей, а ти знаєш, що у тебе, трясця, пів обличчя увесь час смикається?

X добре знав про це, тож прикрив місце, уражене тиком, рукою.

Клей з хвилину пильно розглядав його, а потім додав, веселенько так, ніби розповідав про якусь добру звістку:

— Я написав Лоретті, що у тебе трапився нервовий зрив.

— Невже?

— Авжеж. Вона страшенно цікавиться всіма цими штуками. У неї спеціалізація — психологія. — Клей випростався у ліжку не роззувшись. — І знаєш, що вона каже? Каже, що ніхто не має нервового зриву тільки від самої війни тощо. Каже, що ти, мабуть, був усе своє кляте життя неврівноваже-ним типом.

X затулив долонями обличчя — здавалось, горішнє світло засліплює його, — й іронічно відповів, що проникливість Лоретта завжди була за щастя для нього.

Клей кинув на нього погляд.

— Послухай, ти, падлюко, Лоретта, трясця, тямить у психології більше, ніж ти.

— Гадаю, зможеш прибрати свої смердючі ноги з моєї постелі? — спитав X.

Якусь мить, мовляв, «не-кажи-мені-де-класти-ноги», Клей не рухався, потому, високо піднявши ноги, опустив їх долі й випростався.

— Та байдуже, я йду донизу. У кімнаті Волкера є радіо.

Але з ліжка все одно не підвівся.

— Агов, я саме розповідав унизу тому сучому сину, новенькому, Бернштейну. Пригадуєш, як ми двоє в’їжджали у Валонь, і нас цілісінькі дві кляті години вкривало бомбардуванням, й я застрелив того бісового котяру, що заплигнув на капот джипа, коли ми лежали долілиць у канаві? Пригадуєш?

— Пригадую. Не починай знов про того кота, Клею. Біс із ним. Не хочу про нього чути.

— Та ні, я до того, що написав про нього Лоретті. Вони обговорювали цю історію разом з усіма, хто разом з нею відві-

дує заняття з психології. Разом з бісовим професором і з рештою всіх.

— Добре. Я не хочу про це чути, Клею.

— Та ні, знаєш чому, за словами Лоретти, я зблизька вко-лошкав кота? Вона каже, що я був тимчасово божевільний. Я не жартую. Через бомбардування й все таке.

Капрал X раз прочесав пальцями своє немите волосся, а потім знов затулив очі від світла.

— Ти не був божевільним, ти лише виконував свій обов’язок. Ти пристрелив того котика, виявляючи таку саму хоробрість, як будь-хто за тих обставин.

і Клей підозріливо подивився на нього.

І — Про що це в біса ти говориш?

І — Кіт був шпигуном. Ти мусив стріляти в нього впритул.

Це був дуже кмітливий німецький карлик, перевдягнений у дешеве хутряне пальто. Отож у тому, як ти вчинив, не було ані краплі грубості, жорстокості, навіть ницого...

— Чорт забирай! — мовив Клей, міцно стиснувши губи. — Ти хоч колись можеш бути серйозним?!

Раптом X почало нудити, він крутнувся на стільці, схопив сміттєвий кошик — й то саме вчасно. Випроставшись й знов повернувшись до свого гостя, він побачив, що той спантеличено застиг дорогою між дверима та ліжком. X хотів було вибачитися, але потім передумав й потягся за цигаркою.

— Ну ж бо, ходімо донизу послухаймо Гоупа по радіо, агов, — промовив Клей, тримаючись віддалік, але все ж таки намагаючись бути люб’язним. — Тобі покращає. Серйозно.

— Іди спочатку ти, Клею... Я подивлюся свою колекцію марок.

— Хіба? Ти марки колекціонуєш? Я й не знав...

— Я жартую.

Клей поволі зробив кілька кроків до дверей.

— Може, згодом я заїду до Егштадта. У них там танці. Мабуть, до другої триватимуть. Хочеш зі мною?

— Ні, дякую... я можу зробити кілька па у кімнаті.

— Добре. Д’браніч. На бога, не хнюп носа. — Двері, закриваючись, грюкнули. Але скоро знову відчинилися. — Агов, нічого, якщо я покладу лист до Лоретти тобі під двері? Я там кілька слів німецькою нашкрябав. Перевіриш мене?

— Перевірю. Наразі, дай мені спокій. Хай тобі біс.

— Звісно, — відповів Клей. — Знаєш, що мати мені написала? Написала, що радіє, що ми з тобою разом пройшли війну, їздили разом у джипі й усе таке. Каже, що відколи ми з тобою затоваришували, мої листи стали достобіса цікавими.

Підвівши очі й поглянувши на нього, X відповів, роблячи над собою велике зусилля.

— Перекажи їй від мене щиру подяку.

— Передам.

Потому двері захляпнулись, цього разу остаточно.

X сидів, довго вдивляючись у двері, потім розвернув стільця до письмового столу й підняв з підлоги свою переносну друкарську машинку. Він звільнив для неї простір у безладді на столі, відсунувши вбік обвалену купу нерозкритих листів та пакунків. Він подумав, що коли напише листа старому другові з Нью-Йорка, це хоча б трішки, хоч ненадовго, стане для нього згойним. Але у нього не виходило як слід уставити аркуш у вал, так скажено у нього тепер тремтіли пальці. Він на хвильку опустив руки вздовж тіла, потім спробував ще раз, але врешті зібгав аркуш у руці.

Він зауважив, що вже час винести сміття, але замість того, щоб узяти на себе такий клопіт, поклав руки на друкарську машинку й знов похилив на них голову, заплющуючи очі.

По кількох бентежних хвилинах, поки у скронях калатало, розплющивши очі, чоловік зауважив перед собою маленький нерозкритий пакунок, загорнений у зелений папір. Імовірно, він зсунувся з купи, коли він звільняв місце для машинки. Чоловік помітив, що пакунок кілька разів пересилали. Лише з одного боку він міг розібрати три його старі номери армійської пошти.

Він нехотя розкрив пакунок, навіть не зиркнувши на зворотну адресу. Відкрив пакунок, перепаливши мотузку запаленим сірником. Його значно більше цікавив не власне сам пакунок, а те, як поволі стліває вщент мотузка, але врешті-решт чоловік таки відкрив його.

У коробці, зверху на невеличкому предметі, загорнутому у тонкий пакувальний папір, лежала написана чорнилом записка. Чоловік узяв її й прочитав.

ВУЛИЦЯ***,17 ***, ДЕВОН 7 ЧЕРВНЯ 1944 р.

ЛЮБИЙ СЕРЖАНТЕ X!

Я сподіваюсь, що ви вибачите мені те, що у мене забрало 38 днів, щоб розпочати наше листування, позаяк я була надзвичайно заклопотана тим, що тітонька захворіла на стрептококову інфекцію горла й мало не покинула цей світ, отож на мене небезпідставно було покладено низку обов’язків. Однак я часто згадувала Вас та те надзвичайне пообіддя, яке ми провели у товаристві одне одного ЗО квітня 1944 року між 3:45 та 4:15 вечора, якщо часом ви забули.

129

Всі ми були страшенно захоплені й пройнялися набожним страхом, дізнавшись про висадку в Нормандії, й лише сподіваємося, що ця операція покладе нарешті незабарний край війні та способу існування, який, м’яко кажучи, є сміховинним. Ми з Чарльзом дуже про вас турбуємося: маємо надію, вас не було серед тих, хто першим пішов у атаку на півострові Котантен. Правда ж? Прошу, дайте відповідь якнайскоріше. Мої найщиріші вітання вашій дружині.

Щиро ваша Есме

Р. Б. Я дозволяю собі зухвалість покласти у пакунок мій наручний хронограф, який ви можете залишити собі на час бойових дій. Я не зауважила, чи мали ви годинника, коли відбувалася наша коротка зустріч, але цей годинник — надзвичайно водонепроникний та ударотривкий, а також має безліч переваг, як-от завжди, якщо захочеш, можна виміряти швидкість своєї ходи. Я переконана, що ви матимете з нього більше зиску в таку непросту пору, ніж колись мала б від нього я, й що ви візьмете його як щасливий талісман.

Чарльз, якого я наразі навчаю читати й писати й якого вважаю надзвичайно здібним новачком, бажає дописати кілька слів. Прошу, напишіть так скоро, як будете мати час та бажання.

ПРИВІТ ПРИВІТ ПРИВІТ ПРИВІТ ПРИВІТ ПРИВІТ ПРИВІТ ПРИВІТ ПРИВІТ ПРИВІТ ЛЮБЛЮ ЦІЛУЮ ЧАЛЬЗ

Сплило чимало часу, поки X спромігся відкласти записку й наважився витягти з коробки годинника, який належав батькові Есме. А коли нарешті витягнув, то побачив, що скло на ньому тріснуло при перевезенні. Чоловікові стало цікаво, чи має годинник ще якісь пошкодження, окрім розтрощеного скельця, але йому забракло сміливості завести хронограф й перевірити, чи він досі працює. Тож він просто просидів ще чимало часу,тримаючи його у руці. Потім раптом, майже у полоні солодкої знемоги, на нього зійшла сонливість.

Есме, перед тобою по-справжньому сонна людина й при ній завжди залишатиметься можливість знову перетворитися на людину із непору... непорушеним п-с-и-х-і-ч-н-и-м та ф-і-з-и-ч-н-и-м з-д-о-р-о-в’я-м.

ВУСТА ЧАРІВНІ ТА ЗЕЛЕНІ ОЧІ

Коли задзеленчав телефон, сивий чоловік досить поважним тоном спитав дівчину, чи вона не проти, щоб він відповів на дзвінок. Дівчина почула його голос ніби звіддаля, потому повернулася до нього, міцно заплющивши одне око, те, на яке падало світло, а інше широко, хоч і примусово розплющивши, — воно було таке блакитне, що видавалося майже фіолетовим. Сивочолий чоловік попросив її поквапитися з відповіддю, тож дівчина досить швидко, щоб це не видавалося недбалим, підвелася, спершись на правий лікоть. Лівою рукою вона прибрала з чола пасмо волосся, а тоді промовила:

— Боже, я не знаю. Тобто, ти сам як гадаєш?

Сивий чоловік відповів, що яка в біса різниця — так чи інакше, і простягнув свою ліву руку між рукою дівчини, на яку вона спиралася, над ліктем, розминаючи пальці, щоб просунути їх між її теплою рукою та боком. Правою рукою він дотягнувся до телефону. Щоб не хапати слухавку навпомацки, йому довелося трішки підвестися, тож потилицею він зачепив край абажура. Цієї миті світло від лампи по-особливому, сказати б, досить яскраво додало привабливості його сивому, майже побілілому, волоссю. Попри те, що наразі воно трохи скуйовдилося, було добре видно, що він нещодавно зробив нову зачіску чи радше нещодавно підправив її. На потилиці та на скронях волосся було підстрижене коротко, а от на маківці та з боків воно було досить довгеньким, втім, насправді мало досить «вишуканий вигляд».

— Слухаю, — мовив він дзвінко у слухавку.

Дівчина, обіпершись на лікоть, лежала й слухала цю розмову. Її скорше просто розплющені, ніж насторожені чи відсторонені очі, мали власне свій природний розмір та колір.

З того кінця дроту почувся бездушно-незворушний чоловічий голос, який лунав грубо, майже надміру пришвидшено, як за таких обставин:

— Лі? Я розбудив тебе?

Сивий чоловік швидко зиркнув ліворуч, на дівчину.

— Хто це? — спитав він. — Артур?

— Та’, я розбудив тебе?

— Ні-ні, я читаю, лежачи у ліжку. Щось трапилось?

— Я тебе точно не розбудив? Чесне слово?

— Ні-ні, абсолютно не розбудив, — відповів сивий чоловік. — Власне, я вже призвичаївся спати у середньому по чотири кляті години.

— Лі, я телефоную, щоб спитати, чи ти раптом не помітив, коли пішла Джоані? Ти, бува, не зауважив, чи вона не поїхала разом з Елленбоґенсами?

Сивочолий чоловік знов зиркнув ліворуч, але цього разу дивився вище, не на дівчину, яка наразі дивилася на нього, як молодесенький блакитноокий ірландський поліцейський.

— Ні, Артуре, не помітив, — відповів чоловік, утупивши очі у віддалений темний куток кімнати, де стіна переходила у стелю.

— Хіба вона не пішла з тобою?

— Ні, Господи, не пішла.

— То ти геть не помітив, як вона йшла?

— Ні, Артуре, не помітив, — відповів сивий чоловік. — Власне, насправді я ні греця не бачив того вечора. Щойно я зайшов, мене втягнув у свої кляті безкінечні теревені той йолоп з Франції чи Відня, хай ким він там у біса є. Кожен чортів іноземець пильнує, щоб отримати якусь адвокатську пораду на дурняк. А що таке? Що трапилось? Джоана пропала?

— Ох, трясця, хіба я знаю? Гадки не маю. Ти ж знаєш, яка вона, коли нажлуктиться й їй кортить погуляти. Не знаю. Може, вона просто...

— Ти телефонував Елленбоґенсам? — спитав сивий чоловік.

— Авжеж. їх ще немає вдома. Гадки не маю. Трясця, я навіть не певен, чи вона з ними поїхала. Хай йому, одне знаю напевно: досить сушити собі голову. Я не жартую. Цього разу так і трапиться. З мене досить. П’ять років, дідько!

— Гаразд, Артуре, спробуй не хвилюватись, — відповів сивий чоловік. — Як я гадаю, Елленбоґенси, ймовірно, гуртом ускочили у таксі й поїхали на кілька годин за місто. Усі троє, мабуть, причвалають...

— У мене так^ відчуття, що вона поперлася до якогось притереня на кухню. Просто у мене таке відчуття. Вона завжди починає обніматися з якоюсь падлюкою на кухні, а тоді напивається. З мене досить. Присягаюсь, цього разу я не жартую. П’ять бісових...

— Ти де, Артуре? — спитав сивий чоловік. — Ти вдома?

— Ага. Вдома. Дім, милий дім. Трясця б йому.

— Отже, постався до цього трішки... Ти що, п’яний чи що?

— Не знаю. Хіба я в греця знаю?

— Гаразд. Послухай-но. Розслабся. Просто розслабся, — мовив сивий чоловік. — Господи, ти ж знаєш, які вони, ці Елленбоґенси. Ймовірно, вони просто запізнилися на останній потяг додому. Всі троє, певно, будь-якої миті припхаються до тебе, з купою дотепів клубівських...

— Вони привалили.

— Звідки ти знаєш?

— Через їхню няньку. Ми з нею, трясця, цікавенько потеревенили. Ми страшенно подібні. Немов дві краплини води, трясця.

— Гаразд, гаразд. То тепер ти вмостишся зручненько й розслабишся? — спитав сивий чоловік. — Усі троє гуртом, мабуть, привалять до тебе будь-якої миті. Чесне слово. Ти ж знаєш Леону. Дідько, гадки не маю, що воно таке, хай йому, та щойно вони приїздять до Нью-Йорка, їх проймають ці бісові коннектикутські веселощі. Ти ж знаєш.

— Так, звісно, звісно. Тоді гадки не маю.

— Певно, що все ти знаєш. Увімкни уяву. Обоє, мабуть, живосилом втягли Джоані...

— Слухай-но. Ніхто й ніколи не мусить кудись втягувати Джоані. Не починай усю ту нудну балаканину.

— Ніхто й не починає тебе знуджувати, Артуре, — спокійно відповів сивий чоловік.

— Знаю, знаю! Пробач. Трясця, я втрачаю глузд. Чесне слово, ти певен, що я не розбудив тебе?

— Артуре, я б сказав тобі, якби так, — відповів сивий чоловік. Він відсторонено витягнув свою ліву руку з-під пахви дівчини. — Слухай, Артуре. Хочеш пораду? — Він узяв пальцями телефонний дріт просто біля слухавки. — Я серйозно. Хочеш, щось пораджу?

— Ага. Не знаю, трясця. Я не даю тобі заснути. Чому б мені просто не піти й не перерізати собі...

— Послухай мене хвилиночку, — мовив сивий чоловік. — По-перше, йди у ліжко й розслабся, я серйозно. Налий собі добрячий кухоль на ніч, а потому йди під...

— Кухоль на ніч! Жартуєш? Трясця, за останні бісові кілька годин я прикінчив майже літру! Кухоль на ніч, оце так! Я так полікував собі душу, що зараз ледве спроможний...

— Добре, добре. Тоді йди у ліжко, — мовив сивий чоловік. — І розслабся, втямив? От зізнайся: чи є якийсь сенс у тому, щоб отак сидіти, мов на голках?

— Та’, знаю я, на бога, я б навіть не хвилювався, але їй же не можна довіряти! Присягаюсь! Богом присягаюсь, що не можна їй довіряти. їй довіряти — все одно, що кидати... Грець його знає, що. Ет, який сенс? Я втрачаю свій чортів глузд.

— Гаразд, забудь про все, зараз же. Забудь негайно. Зробиш мені ласку й викинеш усе це з голови? — спитав сивий чоловік. — 3 того, що ти знаєш, ти робиш — я чесно так вважаю, — ти робиш з мухи...

— А знаєш, як я вчиню? Знаєш, як вчиню? Мені сором казати тобі таке, та знаєш, трясця, що я роблю майже кожного вечора? Коли повертаюсь додому? Хочеш, розповім?

— Артуре, послухай-но, це не...

— Чекай хвильку... Я розповім, чорт забирай. Я фактично увесь час стримуюсь, щоб не перевірити кожну бісову шафу у хаті. Присягаюсь, щовечора, як повертаюсь додому, я мало не очікую того, що знайду ватагу падлюк, які ховаються, де тільки можна. Ліфтерів. Хлопів з доставки. Копів.

— Гаразд, гаразд. Артуре, спробуймо поставитися до цього не так трагічно, — промовив сивий чоловік. Він кинув швидкий погляд праворуч, де запалена якийсь час тому цигарка балансувала на краєчку попільнички. Вочевидь, вона згасла, тож він не взяв її.

— Перш за все, — мовив він у слухавку, — я не один раз казав тобі, Артуре, що саме у цьому твоя найбільша помилка. Знаєш, як вчини? Хочеш, щоб я порадив тобі як повестися? Ти зі шкури пнешся — я зараз не жартую — ти зі шкури пнешся, намагаючись завдати собі мук. Насправді, ти навіть сам підштовхуєш Джоані... Він замовк, а потім продовжив: — Тобі до біса пощастило, бо вона чудова дівчина. Серйозно. На бога, ти ж геть не віриш у те, що у неї є гарний смак або ж що вона має мізки. Через це...

— Мізки! Ти що, жартуєш? У неї немає ані крихти тих бісових мізків! Вона тварюка!

Ніздрі у сивого чоловіка роздулися, наче він глибоченько вдихнув, а тоді відповів:

— Зрештою, всі ми тварюки, Артуре. Здебільшого всі ми тварюки.

— Пішов ти! Трясця, я не тварина. Може, я дурень, підлий сучий син двадцятого сторіччя, але я не тварюка. Не називай мене так. Я не тварюка.

— Послухай, Артуре. Це не заведе нас...

— Мізки! Трясця, оце так! Ти б знав, як це смішно. Вона вважає себе бісовою інтелігенткою. У цьому увесь сміх, у цьому найсмішніше. Вона читає театральну хроніку й витріщається у телек, допоки мало не сліпне, — отже, вона інтелігентка. Знаєш, з ким я одружився? Хочеш знати, хто моя дружина? Я одружений з найвидатнішою недорозвиненою, невизнаною акторкою, письменницею й психоаналітиком, ніким, до біса, не оціненою геніальною знаменитістю у Нью-Йорку. Хіба ж ти таке знав, га? Трясця, сміх, та й годі, хоч горлянку ріж. Мадам Боварі з вечірніх курсів при Колумбійському університеті. Мадам...

— Хто? — перепитав сивочолий чоловік ніби знуджено.

— Мадам Боварі вчиться на художніх курсах на телебаченні. Боже, якби ти знав, як..

— Гаразд, гаразд, ти ж усвідомлюєш, що це заведе у глухий кут, — відповів сивий чоловік. Тоді повернувся до дівчини й показав їй, піднісши два пальці до вуст, що хоче цигарку.

— Передовсім, — сказав він, — як на достобіса інтелігентного хлопця, ти насправді настільки нетактовний, наскільки тільки здатна людина. — Він випростався, щоб дівчина мала змогу дістатися до цигарок, котрі лежали позаду нього. — Про це свідчить твоє особисте життя, твоє...

— Мізки! Святий Боже, я вмираю! Боже всемогутній, та чи ти чув, як вона розповідає про кого-небудь, я маю на увазі про якогось чоловіка? Коли-небудь, коли не матимеш що робити, зроби ласку й попроси її описати тобі якогось чоловіка. Вона про кожного чоловіка, якого стріне, каже, що він «страшенно принадний». Хоч це може бути найстаріший, найубо-гіший, найслизькіший...

— Гаразд, гаразд, Артуре, — мовив різко сивий чоловік. — Ці балачки заводять нас у глухий кут. У нікуди. — Він узяв у дівчини запалену цигарку. Вона запалила їх дві. — Я просто до слова питаю, — мовив він, видихаючи дим крізь ніздрі, — як у тебе сьогодні минув день?

— Що?

— Як у тебе сьогодні минув день? — повторив сивий чоловік. — Як минув суд?

— О, Боже! Гадки не маю. Мерзенно. Мало не за дві хвилини до того, як я мав розпочати своє прикінцеве слово, адвокат позивача, Лісберґ, приводить свідчити цю навіжену прибиральницю з будинку з купою простирадл у якості доказів, які кишать постільними кліщами. Хай би їм!

— То що трапилось далі? Ти програв? — спитав сивий чоловік, знову затягуючись цигаркою.

— Знаєш, хто був суддею? Матінка Вітторіо! Що у біса той дядько має проти мене, я ніколи так і не дізнаюсь. Я навіть рота не встигаю роззявити, як він кидається на мене. Годі докричатися до здорового глузду таких осіб. Марна справа.

Сивочолий чоловік озирнувся, аби поглянути, що робить дівчина. Вона схопила попільничку й саме ставила її між ними.

— То ти програв, чи що? — промовив він у слухавку.

— Що?

— Питаю, чи ти програв?

— Та’, я саме хотів тобі про це розповісти. Через увесь отой ґвалт на вечірці я не мав жодної нагоди. Гадаєш, Джуніор лютуватиме? Чхати я на це все хотів, але як ти гадаєш? Гадаєш, лютуватиме?

Лівою рукою сивий чоловік струсив попіл з цигарки на край попільнички.

— Артуре, я гадаю, що він ніколи не заспокоїться, — сказав він спокійно. — Звісно, дуже велика ймовірність, що він не надто цьому зрадіє. Ти ж знаєш, скільки часу ми займалися тими трьома бісовими готелями. Старий Шанлі особисто розпочав увесь той...

— Та знаю, Джуніор переповідав мені це щонайменше півсотні разів. Це одна з найпрекрасніших оповідок, які я чув за життя. Гаразд, отже, я програв ту бісову справу. Перш за все, я у цьому не винен. Спочатку той навіжений Вітторіо протягом усього процесу не дає мені спокою. Потім дурепа-покоїв-ка віддає простирадла, що кишать постільними кліщами...

— Артуре, ніхто не звинувачує тебе, — мовив сивий чоловік. — Ти спитав, чи на мою думку, Джуніор лютуватиме. Я просто чесно тобі...

— Звісно,я знаю про це... Не знаю. Якого біса? Хай там як, а я можу знов повернутися до армії. Чи я казав тобі про це?

Сивий чоловік повернувся до дівчини, можливо, бажаючи показати, як стоїчно й терпляче він опановує себе. Але дівчина не встигла цього побачити. Перекинувши коліном попільничку, вона саме змітала пальцями попіл у маленьку купку, щоб згодом визбирати. Вона запізнилася на секунду.

— Ні, Артуре, не казав, — мовив чоловік у слухавку.

— Так. Я можу піти. Ще не вирішив. Звісно, я не відчуваю шаленого захвату, розмірковуючи про це, й я нікуди не піду, якщо матиму змогу цього уникнути. Але, мабуть, я таки муситиму. Не знаю. Принаймні це буде забуття. Якщо мені знов дадуть мій шолом, мій великий моцний стіл й мою велику чудову сітку проти комарів, може, воно й не...

— Я б волів запхати тобі у голову крихту здорового глузду, малий, от чого я прагну. Як на розумного чоловіка, яким тебе всі вважають, наразі ти говориш, як дитина. Й я кажу тобі це цілком щиро. Ти дозволяєш, щоб грудка малозначу-щих дрібниць доросла у твоїй голові до триклятої височезної гори, й через те ти стаєш геть нездатен до будь-яких...

— Я мав кинути її, так? Я мав покласти цьому край ще минулого літа, коли та грудка справді росла — знаєш? А знаєш, чому я так не вчинив? Хочеш скажу, чому я цього не зробив?

— Артуре, на бога, ці балачки справді заведуть нас у глухий кут.

— Почекай хвильку. Дозволь сказати тобі. Хоч знати, чому я так не вчинив? Я скажу тобі причину. Бо мені було її шкода. Оце й уся правда. Мені було її шкода.

— Та не знаю. Тобто як же я можу таке знати, — мовив сивий чоловік. — Як на мене, то про одне ти таки забув — що Джоані — доросла жінка. Не знаю, але мені здається, що...

— Доросла жінка! Чи ти здурів? На бога, це ж доросла дитина! От послухай-но, ось я голюся, — слухай, слухай, — голюся я, значить, аж ось вона гукає мене, трясця, з іншого кінця квартири. Не закінчивши голитися, я йду до неї подивитися, що ж трапилось, вся пика в піні. Знаєш, що їй треба? Вона питає: чи, на мою думку, вона розумниця? Богом присягаюсь! Кажу тобі, вона жалюгідна. Я дивлюся на неї, коли вона спить, тож я знаю, що кажу. Повір.

— Що ж, у цьому ти знаєшся краще за мене, я маю на увазі, як же я про таке можу знати, — мовив сивий чоловік. — Річ у тім, чорт забирай, що ти геть не виявляєш творчого підходу, щоб...

— Ми не пара одне одному, та й по всьому. Оце так просто. Ми страшенно не підходимо одне одному. Знаєш, хто їй потілі

рібний? їй потрібен якийсь мовчазний здоровий падлюка, який би час від часу гуляв з нею й незворушно лупцював до на-півсмерті, а тоді спокійно знову сідав читати свою газету. Отакий їй потрібний. Трясця, я надто м’який для неї. Я знав про це, коли ми брали шлюб, присягаюся, знав. Ти розумний сучий син, ти ніколи не був одружений, та час від часу, перед тим як одружитися, кожен має такі спалахи видіння того, яким буде ваше життя після весілля. Я не зважав на них. Я ігнорував ті бісові спалахи. Я слабак. Ось і вся історія у двох словах.

— Ти не слабак. Ти просто не послуговуєшся своєю головою, — відповів сивий чоловік, беручи з рук дівчини щойно запалену цигарку.

— Звісно, я слабак! Певно, що слабак! Хай йому грець, я ж знаю, слабак я чи ні! Якби я не був слабаком, ти б не вважав, що я допустив, щоб усе... Ох, та що говорить? Звісно, я слабак... Трясця, я всю ніч не даю тобі спати. Чому ти в біса не заб’єш на мене? Я не жартую. Забий на мене і квит.

— Артуре, я не збираюся на тебе забивати. Я хочу зарадити тобі, якщо якась людина в змозі таке зробити, — сказав сивий чоловік. — Власне, ти сам є своїм найгіршим...

— Вона мене не шанує. На бога, вона мене навіть не кохає. По суті, якщо остаточно все зважити, я теж її більше не кохаю. Я не певен. Я кохаю й не кохаю. Часом одне, часом інше. Мої почуття мінливі. Трясця! Щоразу, як я налаштовуюсь бути непохитним у своєму рішенні покинути її, ми завжди йдемо кудись на обід з якоїсь нагоди, а тоді я десь зустрічаю її, на ній ті бісові білі рукавички чи ще щось таке. Не знаю. Чи я починаю пригадувати, як ми вперше поїхали до Нью-Гейвена на гру з принстонцями. Ми прокололи колесо відразу по тому, як з’їхали з Парквей, холод був хоч вовків ганяй, а вона увесь час, поки я лагодив колесо, тримала мені ліхтарик. Розумієш, про що я? Я не певен. Або згадую про те, як — трясця, це так ніяково, — я згадую про того бісового вірша, якого я надіслав їй, коли ми тільки-но почали зустрічатися. «Рожевий з білим -г- мої кольори. Вуста чарівні та зелені очі». Трясця, як ніяково, — цей вірш нагадував мені про неї. У неї очі не зелені, на бога, у неї очі, як ті бісові мушлі, але я все одно згадував її... Не знаю. Та який сенс говорити? Я божеволію. Забий на мене, чого не заб’єш? Серйозно.

Сивий чоловік, прокашлявшись, відповів:

— Артуре, я не збираюся на тебе забивати. Лише одне...

— Якось вона придбала мені костюм. На свої заощадження. Я розповідав тобі про це?

— Ні, я...

— Вона просто пішла, у «Триплерс», мабуть, і просто купила мені костюм. Я навіть не ходив з нею. Я про те, що вона, трясця, має певні гарні риси. Найцікавіше було те, що сидів він нічогенько. Я мав лише трошки вшити штанини у стегнах, а також трішки вкоротити його. Я веду до того, що вона, трясця, має таки кілька гарних рис.

Сивий чоловік ще трохи послухав.

А тоді різко повернувся до дівчини. Те, як він глянув на неї, хоч то був лише миттєвий погляд, розповів їй геть усе, що раптом почалося на тому кінці дроту.

— Артуре, а тепер послухай-но. Це все не до добра, — мовив чоловік у слухавку. — Це не до добра. Серйозно. Тепер послухай. Я кажу це цілком щиро. Чи ти роздягнешся й ляжеш у ліжко, як слухняна дитина? Розслабишся? Джоані, мабуть, заявиться за хвилину чи дві. Ти ж не бажаєш, щоб вона побачила тебе у такому стані, правда? І бісові Елленбоґенси, мабуть, теж припхаються разом з нею. Ти ж не хочеш, щоб усі вони бачили тебе таким, правда ж? — Він прислухався. — Ар-туре, ти чуєш мене?

— Трясця, я всю ніч заважаю тобі спати. Все, що я роблю, я...

— Ти не заважаєш мені спати, — відповів сивий чоловік. — Я навіть забув про це. Я ж уже казав тобі, що я сплю в середньому безмаль чотири години вночі. Я б хотів лише, звісно, якщо це у людській змозі, хотів би лише допомогти тобі, малий. — Він знов прислухався. — Артуре? Ти тут?

— Та’, тут. Я слухаю тебе. Хай там як, а через мене ти всю ніч не спав. Чи можна мені прийти до тебе чогось випити? Ти не проти?

Сивий чоловік, випроставшись, поклав вільну долоню на маківку, а тоді мовив:

— Ти що, просто зараз прийти хочеш?

— Ага, тобто якщо ти не проти. Я забіжу лише на хвильку. Я тільки хочу десь сісти й... Не знаю. Це не клопіт?

— Авжеж ні, але справа в тім, Артуре, що я гадаю, тобі не варто, — відповів сивий чоловік, забираючи руку з маківки й опускаючи її. — Тобто тобі тут завжди раді, але, як на правду, то я вважаю, що ти маєш сидіти вдома й не смикатись, поки не повернеться Джоані. Хіба я не маю рацію?

— Та’. Гадки не маю. Богом присягаюсь, не знаю я.

— А от я знаю, чесно, знаю, — впевнено сказав сивий чоловік. — Послухай, чому б тобі не скочити швиденько під ковдру й не розслабитись, а згодом, коли, може, захочеться тобі, передзвониш до мене. Тобто якщо захочеться тобі поговорити. І не хвилюйся. Це головне. Чув? Зробиш так зараз же?

— Добре.

Сивий чоловік тримав слухавку коло вуха ще кілька хвилин, а потім поклав її на місце.

— Що він сказав? — тут-таки спитала дівчина.

Він узяв свою цигарку з попільнички: вибрав її з купи випалених та напіввипалених цигарок. Затягнувся й відповів:

— Він хотів прийти сюди чогось випити.

— Боже! І що ти відповів?

— Ти все чула, — відповів сивий чоловік й глянув на дівчину. — Ти мала змогу мене чути. Хіба ні?

Він зім’яв свою цигарку.

— Ти поводився чудово. Неперевершено, — відповіла дівчина, дивлячись на нього. — Боже, почуваюся скотиною!

— Ну, — відповів сивочолий, — ситуація складна. Не знаю вже, наскільки я був неперевершеним.

— Звісно, був. Ти поводився чудово, — підтвердила дівчина. — Я безвольна. Я геть легкодуха. Поглянь на мене!

Сивий чоловік глянув на неї.

— Власне, ситуація геть нестерпна, — мовив він. — Я маю на увазі, що все це так неймовірно, що навіть не...

— Любий, перепрошую, — швидко випалила дівчина, а потім нахилилася вперед, — але як на мене, ти перейнявся. — Вона швидко й вправно ляснула його по затиллю руки випростаними пальцями, ніби струшуючи щось. — Ні, це був лише попіл. — Вона знов випросталась. — Та ні, ти був надзвичайний, — мовила вона. — Дідько, я почуваюся цілковитою сволотою!

— Однак, ситуація дуже й дуже складна. Очевидно, хлопець переживає цілковите...

Задзеленчав телефон.

Сивий чоловік вилаявся, але взяв слухавку ще до того, як задзвонило вдруге.

— Слухаю, — озвався він.

— Лі, це ти? Ти спиш?

— Ні-ні.

— Послухай-но. Я подумав, що тобі цікаво знати. Джоані щойно причвалала.

— Що? — перепитав сивий чоловік й затулив лівою рукою очі, хоча лампа була за його спиною.

— Так, вона щойно причвалала. Десь за секунду після нашої розмови. Я подумав, що можу зателефонувати до тебе, поки вона в убиральні. Послухай. Мільйон разів тобі вдячний, Лі. Я серйозно, ти ж знаєш, про що я. Ти ж не спав, правда?

— Ні-ні, я просто... ні-ні, — відповів сивочолий чоловік, не прибираючи руки з очей. Він прокашлявся.

— Ага. Справа в тому, що Леона, вочевидь, знову розійшлася, а тоді розревілася сп’яну, тож Боб попросив, щоб Джоані поїхала кудись випити разом з ними й усе залагодила. Не знаю. Розумієш? Так усе заплутано. Хай там як, а вона вже вдома. Оце так шамотня! Чесне слово. Гадаю, це через цей чортів Нью-Йорк. Гадаю, якщо все надалі буде добре, ми вчинимо ось як, — ми, може, придбаємо собі невеличке помешкання у Коннектикута Не конче казна-де, але достатньо віддалено, аби ми могли спокійно проживати це бісове життя. Я веду до того, що вона ж поведена на тих рослинах й усьому такому. Вона, мабуть, збожеволіє, коли матиме свій власний чортів садок й усе таке. Розумієш, про що я? Я до того кажу, що кого ж ми (тебе це не стосується) ще знаємо у Нью-Йорку, окрім купки невротиків? Усе це неодмінно рано чи пізно знищить навіть нормальну людину. Розумієш, що я маю на думці?

Сивочолий чоловік не відповів. Під долонею, яка затуляла очі, він заплющився.

— Хай там як, а я збираюся поговорити про це з нею сьогодні. Чи, може, завтра. Вона досі трохи не при собі. Я про те, що загалом вона достобіса гарна мала, й якщо ми маємо хоч якийсь шанс налагодити стосунки, ми будемо цілковиті телепні, якщо бодай не спробуємо. Поки я так дуркую, я спробую ще й владнати ту гидку справу з постільними клопами. Я поміркував. Мені просто цікаво ось що, Лі... Як гадаєш, якби я просто, як зазвичай, прийшов на роботу й побалакав віч-на-віч, я б міг...

— Артуре, якщо твоя ласка, я був би вдячний, якби...

— Тобто я просто не хочу, аби ти вважав, що я зателефонував тобі лише через те, що переймаюся через ту бісову роботу абощо. Я не переймаюся. Власне, на бога, це найменше мене турбує. Я просто подумав, що коли можу владнати все з Джуніором, не пнучись зі шкіри, я був би страшенним дурнем...

— Послухай, Артуре, — встряв у його мову сивий чоловік, забираючи руку з обличчя. — У мене раптом страшенно розболілася голова. Не знаю, де взявся цей чортів біль. Ти не проти, якщо ми закінчимо вже? Поговоримо вранці, добре? — Він ще хвильку послухав співрозмовника, а тоді поклав слухавку.

Дівчина знов тієї ж миті почала розпитувати його, але він не відповідав їй. Він узяв з попільнички запалену цигарку, яку дівчина запалила для себе, й підніс до рота, але вона випала йому з рук. Дівчина спробувала допомогти йому знайти й забрати цигарку, поки нічого не зайнялося, але чоловік сказав, щоб вона, на Бога, просто сиділа спокійно, отож жінка забрала руку.

БЛАКИТНИЙ ПЕРІОД ДЕДОМ'Є-СМІТА

Коли 6 у цьому був хоч якийсь сенс — а його тут зовсім немає, — то гадаю, я би присвятив свою оповідь, чого б вона не була варта (особливо коли вона видасться хоч трохи пікантною), пам’яті мого покійного вітчима, великого знавця пікантностей, Роберта Аґаджаняна Молодшого. Боббі — його всі так звали, навіть я — помер у 1947 році від тромбозу: напевно, де про що він пожалкував, але скаржитися не став. Людиною він був відчайдушною, надзвичайно магнетичною та щедрою. (Оскільки я багато років талановито уникав уживання щодо нього цих епітетів, гадаю, вставити їх у мою оповідь — просто питання життя та смерті.)

Батьки мої розлучилися взимку 1928-го, коли мені було вісім років, і наприкінці тієї ж весни мама вийшла заміж за Боббі Аґаджаняна. Через рік, коли Волл-стріт зазнала краху, Боббі втратив усе, що належало йому та моїй мамі, — за винятком, судячи зі всього, чарівної палички. Як би там не було, майже за одну ніч Боббі перетворився з померлого біржово-го маклера і ні на що не здатного бонвівана на живого, хоча й трохи некваліфікованого, агента-оцінювача, який працював на товариство незалежних галерей американського мистецтва та музеїв образотворчого мистецтва. Через кілька тижнів, на початку 1930 року, наша трохи приголомшена трійка переїхала з Нью-Йорка до Парижа, де Боббі було значно легше омістеровувати нову професію. Мені тоді було десять — вік спокійного, якщо не байдужого, ставлення до світу, — і цей переїзд, наскільки я пам’ятаю, не спричинив у мене жодної психологічної травми. А от повернення до Нью-Йорка, через дев’ять років після цього і через три місяці після смерті матері, мене вдарило, і вдарило конкретно.

Пригадую одну подію, що сталася десь через день-два після того, як ми з Боббі приїхали до Нью-Йорка. Я стояв у битком набитому автобусі на Лексинґтон-авеню і тримався за емальований поручень біля місця водія, притиснений сід-ницями до сідниць якогось типа позаду. Кілька кварталів поспіль водій повторював тим, хто висів на передніх дверях, «пройти всередину салону». Дехто спробував послухатися. Дехто навіть не намагався. Нарешті, скориставшись тим, що на світлофорі загорілося червоне світло, роздратований чолов’яга розвернувся, не встаючи з місця, і витріщився просто на мене — я стояв якраз у нього за сидінням. У дев’ятнадцять років капелюха я не носив, і на прищаве чоло спадав чорний, плаский, не дуже чистий європейський чуб. Водій звернувся до мене приглушеним, майже розважливим тоном: «Ну ж бо, хлопче, давай, рухай задом». Гадаю, оскаженів я саме через цього «хлопче». Навіть не нахилившись трохи — тобто щоб продовжувати розмову в такому ж приватному, de bon gout стилі, як її розпочав він, — я пояснив йому (французькою), що він грубий, дурний, владний недоумок, і що він навіть не збагне ніколи, як я його ненавиджу. Після цього настрій у мене покращився, і я таки пройшов у середину.

Але бувало і гірше. Так, одного дня, десь через тиждень чи два, виходячи з готелю «Рітц», де ми з Боббі зупинилися на невизначений час, мені здалося, що з усіх автобусів у Нью-Йор-ку познімали геть усі сидіння й виставили їх на вулиці, де на повну розгулялася гра «займи стілець». Припускаю, що погодився би взяти участь у грі, коли б отримав спеціальне розпорядження манхеттенської церкви, яка б гарантувала, що всі інші учасники гри шанобливо стоятимуть, аж доки я не займу стілець. Коли я допетрав, що жодного розпорядження такого типу не отримаю, я вжив миттєвих дій: почав молитися, щоб місто повністю вичистили від людей, молитися за дар бути на самоті-і-і — це єдина нью-йоркська молитва, яка дуже рідко губиться чи потрапляє під сукно, і миттєво все, чого я торкався, перетворилося на суцільну самотність. З ранку та до обіду я відвідував — лише фізично, бо ненавидів її, — школу мистецтв на розі Сорок восьмої та Лексинґтон-авеню. (За тиждень до того як ми з Боббі поїхали з Парижа, я отримав три перші премії на Національній виставці для молоді, що проводилася у Фрайбур-зькій галереї. Протягом усієї довгої подорожі до Америки я постійно дивився у дзеркало в каюті, щоб занотувати жахливу фізичну подібність до Ель Греко). Тричі на тиждень, після обіду, я зазвичай сидів у кріслі дантиста, де протягом кількох місяців мені вилучили вісім зубів, три з них — передні. Двічі на тиждень, у другій половині дня, я зазвичай проводив, тиняючись галереями мистецтв, частіше за все — на П’ятдесят сьомій вулиці, де я тільки що не плював ся у відділах американського мистецтва. Ввечері я частіше за все читав. Я придбав повну серію класичної літератури видавництва Гарварда — головним чином, через те, що Боббі заявив, ніби в нашому номері-люкс місця на неї не вистачить, — і завдяки природній упертості подужав усі п’ятдесят томів. Уночі я майже завжди встановлював мольберт між двоспальними ліжками в кімнаті, де мешкали ми з Боббі, й малював. Лише за один місяць, якщо вірити щоденнику 1939 року, я написав вісімнадцять картин олією. Треба відзначити одну важливу деталь: сімнадцять із них були автопортретами. Однак іноді — мабуть, у ті часи, коли моя муза вередувала, — я відкладав пензель убік і малював карикатури. Одна з них і досі в мене збереглася. На ній зображено величезну печеру — рот пацієнта, — над якою завзято працює стоматолог. Язик чоловіка є нічим іншим, як стодоларовою банкнотою, а дантист сумно каже французькою: «Гадаю, кутній зуб ми збережемо, а от язика доведеться позбутися». Цей малюнок був моїм улюбленим.

Як сусіди ми з Боббі уживалися не краще і не гірше, ніж, скажімо, студент старших курсів Гарварду, що надзвичайно ретельно дотримується правила «живи і давай жити іншим», і надзвичайно неприємний хлопчина-газетяр із Кембриджа. А коли (минуло вже кілька тижнів) ми нарешті виявили, що закохані в одну померлу жінку, уживатися стало майже неможливо. Насправді, в результаті такого відкриття між нами замістерували жахливо, навіть гротескно ввічливі відносини а-ля «після вас, лише після вас, мій любий Альфонсе!»: кожного разу, врубаючись одне в одного під час спроби ввійти до ванної кімнати, ми обмінювалися радісними посмішками.

Одного тижня в травні 1940 року, десь через десять місяців після того, як ми з Боббі в’їхали до «Рітца», я побачив у квебек-ській газеті (одній із шістнадцяти франкомовних газет і періодичних журналів, які я виписував) оголошення на чверть колонки, яке дала дирекція Монреальської кореспондентської школи мистецтв. Вона радила — а точніше (вони так і написали!), просто-таки fortementx наполягала, щоб усі кваліфіковані викладачі негайно подали заяву про прийом на роботу в найновішій, найсучаснішій кореспондентській школі мистецтв у Канаді. Кандидати повинні були відповідати таким суворим критеріям: вони мали вільно володіт и як французькою, так і англійською мовами, а також бути зразком стриманої поведінки і мати бездоганну репутацію. Літня сесія в «Les Amis Des Vieux Maitres» офіційно починалася десятого червня. Також там зазначалося, що зразки роботи кандидатів повинні належати як до академічного, так і до комерційного мистецтва, і їх слід надсилати мосьє І. Йошото, directeur, колишньому директорові Імператорської академії образотворчого мистецтва в Токіо.

Миттєво відчувши себе (хоч і безпідставно) повністю кваліфікованим для такої роботи, я дістав з-під ліжка «надлегку портативну друкарську машинку» фірми «Ерме» (машинка належала Боббі) і написав довжелезний, зовсім нестриманий лист французькою до мосьє Йошото — щоб написати його, я пропустив усі заняття на Лексинґгон-авеню. Перший абзац вступу зайняв у мене три сторінки і тільки що не димив. У ньому я повідомив, що мені двадцять дев’ять років і що я є троюрідним небожем відомого французького живописця Оноре Дом’є. Додав, що тільки-но залишив власний маєток на півдні Франції (відразу після смерті дружини) і переїхав до Америки, де мешкаю — але чітко зазначив, що це питання тимчасове — з роди-чем-інвалідом. Картини я пишу, повідомив я далі, з самого дитинства, але, дотримуючись поради Пабло Пікассо, одного з найдавніших і найближчих друзів батька, у виставках участі жодного разу не брав. Однак кілька моїх робіт, виконаних олією та аквареллю, висять тепер у найкращих, і в жодному разі не таких, що належать нуворишам, домах Парижа, де вони gagne' значну увагу в найсуворіших критиків наших часів. Піспя, писав я, передчасної та трагічної смерті моєї дружини, спричиненої ulceration cancereuse5, я щиро думав, що ніколи більше не торкнуся пензлем полотна. Але нещодавні фінансові втрати примусили мене відмовитися від серйозного рішення. І я додав, що для мене то велика честь — запропонувати зразки своїх робіт «Les Amis Des Vieux Maitres», як тільки мені їх надішле мій агент у Парижі: йому я, безперечно, напишу trespresse. Лишаюсь вашим покірним слугою, Жаном де Дом’є-Смітом.

На те, щоб придумати псевдонім, у мене пішло приблизно стільки ж часу, скільки на сам лист.

Лист я надрукував на простому цигарковому папері. Але вклав я цей папірець у конверт із печаткою «Готель Рітц». Потім, приклеївши марку термінової доставки, яку знайшов у верхній шухлядці комода Боббі, відніс листа до головної поштової скриньки в фойє. Трохи затримався там, аби попросити поштаря (він, безперечно, мене ненавидів) уважніше ставитися до пошти на ім’я де Дом’є-Сміта, яка скоро почне надходити. Потім, близько пів на третю, пішов на заняття з анатомії, що тривали годину і сорок п’ять хвилин і проходили в школі мистецтв на Сорок восьмій вулиці. Вперше однокласники здалися мені досить пристойним зібранням.

Наступні чотири дні, використовуючи весь свій вільний час, а також — трошки того часу, що мені не зовсім належав, я намалював більше десятка картин у тому жанрі, що здавався мені типовим представником американського комерційного мистецтва. Малюючи більшою мірою тонким шаром фарби, але іноді, щоб похизуватися, беручи до рук перо, я зображував людей у вечірньому вбранні, які виходять із лімузинів на прем’єрах: худорляві, гордовиті, розкішні пари, які ніколи у своєму житті не примушували оточення страждати через поганий догляд за пахвами... утім, у таких пар, мабуть, і пахв жодних не буває. Я малював засмаглих гігантів у білих смокінгах, що сидять за білими столиками біля бірюзових басейнів, весело чаркуються одне з одним високими бокалами з дешевим, але, вочевидь, ультрамодним сортом віскі. Я малював товстеньких, рум’яних, просто створених для білбордів малюків, самих не при собі від захвату: вони простягували порожні миски з-під сніданку і благали (дуже чемно) добавки. Я малював дівчат із веселими посмішками і високими грудьми: дівчата каталися на аквапланах і не мали жодних турбот — усе завдяки достойному захисту проти таких всенародних лих, як кровоточивість ясен, вади шкіри, жахливе волосся і хибні чи низькоякісні страховки. Я малював домогосподарок, які (аж доки не починали користуватися правильною мильною стружкою) скаржилися на скуйовджене волосся, сутулі плечі, неслухняних дітей, холодних чоловіків, грубі (хоча й тонкі) руки, неохайні (хоча й величезні) кухні.

Закінчивши малювати зразки, я негайно відправив їх мосьє Йошото, разом із п’ятьма-шістьма некомерційними картинами, які я зробив у Парижі та привіз із собою. До цього я додав дуже, на мій погляд, коротеньку записку, де виклав лише самий початок історії про багатого чоловіка, який (це про мене!), сам-самісінький, маючи різноманітні фізичні вади (згідно з романтичною традицією), досяг холодних, білих, самотніх вершин своєї професії.

Наступні кілька днів мене аж тіпало від нетерплячки; але ще до кінця тижня від мосьє Йошото надійшов лист, де зазначалося, що мене взяли на посаду викладача в «Les Amis Des Vieux Maitres». Лист був написаний англійською, хоча я писав французькою. (Пізніше я дізнався, що мосьє Йошото, хоча й володів французькою, а не англійською, з якихось причин доручив написати мені листа мадам Йошото, яка сяк-так розмовляла англійською.) Мосьє Йошото повідомив, що літня сесія, скоріше за все, буде найгарячішою сесією в році, і що починається вона 24 червня. Отже, зазначив він, у мене є майже п’ять тижнів, щоб владнати всі свої справи. Також він висловив мені свої щирі співчуття з приводу нещодавніх емоційних і фінансових негараздів. Він сподівається, що я з’явлюсь у «Les Amis Des Vieux Maitres» у неділю, 23 червня, щоб дізнатися про коло своїх обов’язків і завести «теплі дружні стосунки» з іншими викладачами (як я дізнався трохи згодом, їх було лише двоє, і звали їх мосьє та мадам Йошото). Він щиро шкодує про те, що в правилах школи не закладено надсилати новим викладачам гроші на транспортні витрати авансом.

Заробітна платня початківця складає двадцять сім доларів на тиждень — мосьє Йошото запевнив мене, що розуміє: сума зовсім невелика, але оскільки мені нададуть безкоштовне житло й харчування, а також оскільки він відчував у мені справжнє покликання, то сподівався, що я не страждатиму від втрати сил. Він з нетерпінням чекав від мене телеграми з офіційною згодою, а мого приїзду — із задоволенням, і залишався моїм «щирим новим другом і роботодавцем, І. Йошото, колишнім директором Імператорської академії образотворчого мистецтва Токіо».

Моя телеграма з офіційною згодою була відправлена через п’ять хвилин. Дивно, але незважаючи на хвилювання (чи, мабуть, із відчуття провини, адже для відсилання телеграми я скористався телефоном Боббі), я наступив на горло власній пісні й уклався лише в десять слів.

Ввечері того ж дня, коли ми з Боббі, як і завжди, зустрілися за вечерею о сьомій в Овальній залі, я з роздратуванням побачив, що він привів гостя. До цього я жодного слова йому не промовив про свою позашкільну діяльність і вмирав від бажання нарешті відкрити карти й приголомшити його, але віч-на-віч. Гостем була дуже приваблива молода дама, на той момент — лише кілька місяців як розлучена: Боббі дуже часто з нею зустрічався, та і я бачив її кілька разів. Вона була просто чарівна, і кожну її спробу бути зі мною милою, ніжно умовити мене зняти містерцир чи принаймні шолом я волів трактувати як приховане запрошення приєднатися до неї в ліжку, як тільки у мене виявиться вільна хвилинка, — тобто як тільки вона здихається Боббі, явно застарого для неї. Всю вечерю я поводився вороже і майже не розмовляв. Насамкінець, за кавою, я стисло виклав свій план дій на літо. Коли я закінчив, Боббі поставив мені пару дуже розумних запитань. І я, досконалий спадковий принц ситуації, відповів на них холодно і коротко.

— О, як цікаво! — вигукнула гостя Боббі й стала чекати (адже вона була така розпусна!), що я обережно передам їй під столом свою адресу в Монреалі.

— А я вважав, ти поїдеш зі мною на Род-Айленд, — нагадав мені Боббі.

— Любий, не треба псувати людині настрій, — попросила його місіс Ікс.

— Я не хочу йому нічого псувати, я лише хочу дізнатися про все це трохи докладніше, — пояснив Боббі. Але мені здалося, що я бачу, як він подумки змінює бронювання з купе в поїзді на Род-Айленд на одну нижню полицю.

— Гадаю, це наймиліша, найприємніша новина, яку я чула за все своє життя, — радісно посміхнулася мені місіс Ікс. В її очах спалахнули вогники розпусти.

Тієї неділі, коли я вийшов на платформу вокзалу Віндзор-стейшн у Монреалі, на мені був двобортний габардиновий костюм бежевого кольору (яким я чортзна-як пишався), темно-синя фланелева сорочка, яскраво-жовта бавовняна краватка, біло-коричневі туфлі, містерама (містерама належала Боббі і була мені замала), а обличчя прикрашали рудувато-каштанові вуса віком у три тижні. Мене зустрів особисто мосьє Йошото. Він мав крихітний зріст, не більше півтора метра, і був одягнений у доволі брудний лляний костюм, чорні туфлі і чорний фетровий капелюх, поля на якому були підняті по колу. Він ані посміхнувся, ані, наскільки я пригадую, нічого не промовив, коли ми потиснули руки. Вираз його обличчя — тут мені на гадку миттєво прийшов вислів, який я побачив у французькому перекладі серії книжок Сакса Ромера «Фу Манчу», — був inscrutable3 незрозумілих причин я посміхався від вуха до вуха. Я навіть трохи пригасити посмішку яе міг, не кажучи вже про те, щоб взагалі її вимкнути.

Від станції Віндзор-стейшн до школи було кілька кілометрів, які ми проїхали автобусом. Сумніваюсь, що мосьє Йошо-то промовив за цей час хоч п’ять слів. Чи то на зло йому, чи то саме через його мовчазність я торохтів без упину; я сидів, поклавши ногу на ногу (щиколотку на коліно) і постійно обтирав спітнілі долоні об шкарпетку. Мені чомусь не терпілося не лише повторити попередню брехню — про спорідненість із Дом’є, про померлу дружину, про будиночок на півдні Франції, — ай прикрасити її безліччю деталей. Нарешті, аби позбутися необхідності витягувати на світ Божий болісні спогади (а вони на той час і справді стали трохи болісними), я перескочив на іншу тему: найкращого й найдавнішого друга батьків, Пабло Пікассо. Я його називав lepamre Picasso6. (Тут треба зазначити: я обрав саме Пабло Пікассо, бо вважав його найбільш відомим в Америці французьким художником. Канаду я розглядав як частину Америки.) Щоб трохи просвітити мосьє Иошото щодо наших відносин із Пікассо, а також щоб підкреслити, як сильно я співчував цьому поваленому гіганту, я навів фразу, яку я часто казав другові родини: «M. Picasso, ой allez vous?»' — і додав, що після цього проникливого питання майстер завжди повільною, стриманою ходою йшов через усю кімнату, щоб подивитися на маленьку репродукцію власних «Акробатів» і на давно втрачену славу, яка колись належала йому. Пікассо був нещасливий, пояснив я мосьє Йошото, коли ми виходили з автобуса, тому що він ніколи й нікого не слухає — навіть найкращих друзів.

У 1939 році «Les Amis Des Vieux Maitres» займала другий поверх маленького, давно не ремонтованого триповерхового будиночка — який, до речі, був орендований — у Вердані, найменш привабливому районі Монреаля. Школа розташовувалась просто над крамницею ортопедичного обладнання й являла собою одну велику кімнату й одну громадську вбиральню без засува. Тим не менше, тільки-но я ввійшов, як вирішив, що місце надзвичайно респектабельне. І причина цього була дуже поважною. Всі стіни «кімнати викладачів» були увішані картинами в рамах — лише акварелі — роботи мосьє Йошото. Мені й досі час від часу сниться біла гуска, що летить у неймовірно блідо-блакитному небі, чия блакить (і в цьому полягав найсміливіший і найдовершеніший крок у мистецтві, який я коли-небудь бачив) — чи лише відблиск блакиті небес — віддзеркалювався у пір’ї птаха. Ця картина висіла просто над столом мадам Йошото. Саме вона — і, мабуть, ще пара картин такої ж високої якості — задавали тон всьому приміщенню.

Коли ми з мосьє Йошото ввійшли до «кімнати викладачів», мадам Йошото, вдягнена в чудове червоно-чорне шовкове кімоно, підмітала підлогу віником з короткою ручкою. Волосся вона мала сиве, була принаймні на голову вищою за чоловіка, а риси її обличчя скоріше нагадували жителів Малайзії, аніж Японії. Вона кинула прибирати і підійшла до нас, і мосьє Йошото швиденько нас познайомив. Вона справила на мене враження не менш inscrutable, ніж її чоловік, якщо не більше. Потім мосьє Йошото захотів показати мені кімнату, де я мешкатиму: як він пояснив (французькою), раніше там жив його син, але він поїхав до Британської Колумбії, де працюватиме на фермі. (Після довгої мовчанки з його боку в автобусі я шалено зрадів почути його голос і слухав його промову, хай якою короткою вона була, з величезною увагою.) Він почав вибачатися за те, що в кімнаті його сина немає стільців, лише подушки на підлозі, але я поспішив запевнити його в тому, що для мене це майже несподіване щастя. (Здається, я взагалі заявив, що ненавиджу стільці. Я так нервував, що коли б він повідомив мені, що в кімнаті його сина вдень і вночі стоїть вода до коліна, може, я б навіть скрикнув від щастя і заявив, що в мене рідкісна хвороба ніг, яка вимагає тримати їх у воді принаймні вісім годин на добу.) Потім він провів мене скрипучими дерев’яними сходами нагору, до моєї кімнати. Поки ми йшли туди, я підкреслив той факт, що нібито вивчаю буддизм. Пізніше я дізнався, що подружжя сповідує пресвітеріанство.

Вночі, коли я лежав у ліжку і не міг заснути, а вечеря в японсько-малайському стилі, яку приготувала мадам Йошото, лежала у шлунку еп masse і періодично каталася моєю грудиною, наче у ліфті, один (чи одна) із подружжя Йошото почав (чи почала) стогнати вві сні, просто по той бік стіни. Це був високий, тонкий, хриплуватий стогін, і здавалося, наче його видає не доросла людина, а жахлива недорозвинена дитина чи потворне звірятко. (Ця вистава повторювалася кожної ночі. Я так і не з’ясував, хто саме її виконував, не кажучи вже про ге, чому це відбувалося.) Коли стогін став таким голосним, що дратував мене, навіть якщо покласти на голову подушку, я підвівся з ліжка, взув містертофлі, навпомацки походив кімнатою і сів на подушку на підлозі. Просидів я так кілька годин, схрестив ноги і палив цигарки одна за одною, чавив їх об підйом містертофлі й складав недопалки у кишеню піжами. (Родина Йошото не палила, отже і попільничок ніде в помешканні не було.) Заснув я близько п’ятої години ранку.

О шостій тридцять у двері постукав мосьє Йошото й повідомив, що сніданок подадуть о шостій сорок п’ять. Потім спитав мене, теж крізь двері, чи добре я спав уночі, а я відповів йому: «Оиі!». Я перевдягнувся — у синій костюм, який я вважав слушним одягом для викладача в перший день занять, розкішну шовкову краватку фірми «Сулка», подарунок матері, — і, відмовившись від умивання, поспішив коридором до кухні.

Мадам Йошото клопоталася біля плити, готуючи рибу. Мосьє Йошото, вдягнений у майку та штани, сидів за столом і читав японську газету. Побачивши мене, він кивнув із байдужим видом. Ще ніколи вони обидвоє не виглядали такими inscrutable. Згодом переді мною поставили тарілку з якоюсь рибою, причому по краю тарілки я побачив невеличкі, але досить-таки помітні сліди засохлого кетчупу. Мадам Йошото спитала мене англійською — із несподівано чарівним акцентом, — чи не хотів би я з’їсти яйце замість риби, але я рішуче

161

6 “Дев'ять оповідань’ відмовився: «Non, non, madame — тегсі!» І додав, що не їм яєць. Мосьє Йошото притулив газету до мого стакана, і ми в повному мовчанні розпочали трапезу; тобто, вони їли, а я час від часу мовчки ледь примушував себе ковтати.

Після сніданку, навіть не виходячи з кухні, мосьє Йошото надягнув сорочку без комірця, а мадам Йошото зняла фартух, і ми втрьох, трохи ніяковіючи, спустилися до кімнати викладачів. Там, на широкому столі мосьє Йошото, лежали з десяток чи більше нерозпакованих величезних пухких конвертів із цупкого паперу. Для мене вони виглядали майже щойно вимитими й розчесаними, наче нові учні. Мосьє Йошото показав мені мій стіл, що стояв у дальньому, відокремленому кутку кімнати, і запропонував сідати. Мадам Йошото приєдналася до чоловіка, і вони почали відкривати конверти. Було враження, що різноманітний вміст конвертів вони розглядають за певним методом; вони час від часу перемовлялися японською, у той час як я сидів у кутку за своїм столом, у синьому костюмі й шовковій краватці, напускаючи на себе вигляд водночас уважний і терплячий, а ще вдаючи з себе людину, чия присутність просто життєво необхідна. З кишені піджака я дістав кілька олівців із м’яким грифелем, які привіз із Франції, і якомога тихіше виклав їх перед собою на стіл. Одного разу мосьє Йошото з якоїсь причини кинув на мене короткий погляд, і у відповідь я продемонстрував занадто блискучу й упевнену посмішку. Раптом, без жодного попередження, вони встали, сіли кожен за свій стіл і почали працювати. Було пів на восьму.

Близько дев’ятої години ранку мосьє Йошото зняв окуляри, підвівся і, взявши пачку паперу, почовгав до мене. Останні півтори години я геть нічого не робив, лише намагався стримувати настирливе бурчання в шлунку. Як тільки він наблизився до мене, я підскочив зі стільця і трохи зсутулився, щоб не образити його своїм зростом. Він вручив мені стос паперу і спитав мене, чи не буде на те моя ласка, щоб перекласти його виправлення з французької мови англійською. Я відповів: «Ош, monsieur!». Він ледь помітно кивнув і почовгав назад, до свого столу. Я посунув свої олівці на край стола, дістав авторучку і розпочав — майже з розбитим серцем — роботу.

Як і багато справді гарних художників, мосьє Йошото викладав мистецтво малюнка ані на йоту не краще, ніж посередній митець, який має невеличкий хист до викладання. Своєю поверховою роботою — тобто малюнками на цигарковому папері, що він накладав зверху малюнків учнів, — а також коментарями, які він писав на зворотному боці паперу, він досить вправно міг пояснити достатньо талановитому учню, як треба малювати упізнавану свиню в пізнаваному свинарнику, чи навіть колоритну свиню в колоритному свинарнику. Але ні за що в світі він не зміг би нікого навчити, як написати красиву свиню в красивому свинарнику (хоча, звичайно ж, саме цієї практичної, але на перший погляд, незначної підказки понад усе бажали його найкращі учні — вони жадібно вимагали надіслати їм таку підказку поштою). Тут треба додати: він зовсім не намагався заощадити власний талант — свідомо чи підсвідомо, і не вважав таку його трату марною; просто він не вмів нічого давати. У мене ця безжальна правда не викликала ані крихти подиву, а отже, і не жахала мене. Але враховуючи моє оточення, не дивно, що думками я постійно звертався до неї, і коли час обіду, нарешті, підкотився до нас, мені вже доводилося бути дуже обережним, щоб не розмазати переклад ребрами долонь. Гнітючість ситуації підсилював іще той факт, що почерк мосьє Йошото було майже неможливо прочитати. Як би там не було, коли час обіду настав, я відмовився приєднатися до подружжя. Сказав, що мені треба на пошту. Потім я майже збіг сходами на вулицю і рушив дуже швидким кроком, куди очі дивляться, через лабіринт дивних, дуже бідних на вигляд вулиць. Побачивши закусочну, я зайшов усередину і проковтнув чотири млинці «а-ля Коні-Айленд» і три порції кави з брудних чашок.

Повертаючись до «Les Amis Des Vieux Maitres», я почав розмірковувати — спочатку зі знайомою трясучкою боягуза, яку я з досвіду більш-менш знав, як угамувати, а потім усе більше піддаючись думці: чи не мав мосьє Йошото певних особистих причин для того, щоб використовувати мене весь ранок виключно як перекладача? Невже старий Фу Манчу з самого початку вгадав, що на мені, окрім інших оманливих принад, ще й підліткові вуса? Обмірковувати таку вірогідність виявилося майже нестерпно. До речі, вона потрошку відкушувала шматочки від моєї віри в справедливість. І ось що зі мною трапилось: я, людина, що тричі отримувала перше місце на конкурсі, близький друг Пікассо (я навіть сам почав вірити в те, що це правда), потрібен роботодавцю лише як перекладач! Кара здавалася мені у кілька разів серйознішою, ніж того вимагав злочин. Принаймні вуса в мене, хоча й тоненькі, проте цілком натуральні: я їх не приладжував до обличчя театральним клеєм. Поспішаючи назад до школи, я пригладив їх пальцями, і це мене трохи заспокоїло. Але чим більше я розмірковував щодо всієї справи, тим швидше йшов, аж доки майже не почав рухатися риссю, наче очікував, що будь-якої миті в мене з усіх боків може полетіти каміння. Хоча на обід у мене пішло не більше сорока п’яти хвилин, коли я повернувся, обидва Йошото вже сиділи кожне за своїм столом і працювали. Вони не відірвалися від роботи і взагалі жодним чином не дали зрозуміти, що усвідомили моє повернення. Мокрий від поту і хапаючи ротом повітря, я підійшов до свого стола і сів. І наступні п’ятнадцять чи двадцять хвилин сидів не ворухнувшись, придумуючи безліч свіженьких оповідок про Пікас-со, на той випадок,якщо мосьє Йошото раптом підійде і спробує зірвати з мене маску. І тут він і справді піднявся і попростував до мене. Я встав, щоб привітатися, — а якщо знадобиться, то й кинутися на нього, — із щойно придуманим анекдотом про Пікассо на язиці; але із жахом усвідомив, що в ньому немає інтриги. І тоді я вирішив скористатися моментом і висловити свій захват із приводу зображення гуски в польоті. Я сказав йому, що в мене є знайомий у Парижі — дуже багатий паралітик, додав я, — який заплатить мосьє Йошото будь-яку суму за цю картину. Я запевнив мосьє Йошото, що можу зв’язатися з цим знайомим будь-якої миті, якщо він захоче картину продати. Однак, на щастя, мосьє Йошото поінформував мене, що картина належить його двоюрідному брату, який поїхав до Японії, побачитись із родичами. Тут, не встиг я висловити свій жаль із цього приводу, він спитав мене, назвавши «містер Дом’є-Сміт»: чи не буду я таким люб’язним і чи не виправлю кілька робіт. Він підійшов до свого стола, повернувся з трьома величезними пухкими конвертами і поклав їх мені на стіл. Поки я, приголомшений, стояв стовпом і лише нескінченно кивав, обмацуючи піджак у пошуках олівців, які я вже встиг покласти назад до кишені, мосьє Йошото пояснив мені прийнятий у його школі метод навчання (чи, точніше кажучи, зовсім неіснуючий тут метод навчання). Минуло вже кілька хвилин після того, як він повернувся до свого стола, а я все ніяк не міг опанувати себе.

Всі три учні, яких мені виділили, писали англійською. Першою з них виявилась домогосподарка двадцяти трьох років, мешканка Торонто, яка повідомляла, що її робочий псевдонім — Бембі Крамер, і наполягала на тому, щоб кореспонденцію їй надсилали саме на це ім’я. Всіх новачків у «Les Amis Des Vieux Maitres» просили заповнити анкету й надіслати свою фотокартку. Міс Крамер надіслала глянсувату світлину розміром двадцять на двадцять три сантиметри, на якій вона хизувалася браслетом на нозі, купальним костюмом без плічок і білосніжною безкозиркою. В анкеті вона зазначила, що її улюблені художники — Рембрандт і Волт Дісней. Вона стверджувала, що сподівається колись перевершити їх. Зразки своїх малюнків вона прикріпила (надавши їм другорядного значення) до фотокартки. Всі вони привертали неабияку увагу. Але один був просто незабутнім. Незабутня робота була виконана насиченими, яскравими акварельними фарбами і мала такий підпис: «Пробач їм гріхи їхні». На ній три маленькі хлопчики ловили рибу в дуже дивному водоймищі, а один із них повісив курточку на знак «Ловити рибу заборонено!». Найвищий хлопчик, зображений на першому плані, схоже, мав рахіт на одній нозі й слонову хворобу на іншій: безперечно, міс Крамер зобразила його так навмисно, бажаючи дати глядачеві зрозуміти, що той трохи розсунув ноги.

Другий учень, який мені дістався, був п’ятдесятишести-річним «світським фотографом» із Віндзора, штат Онтаріо, на ймення Р. Говард Ріджфілд. Він заявив, що його жінка роками пиляє його, вимагаючи, щоб він ухопив собі ласий шматок мистецького пирога. Його улюблені художники — Рембрандт, Сарджент і «Тітіан», але кілька разів підкреслив, що не хоче малювати так, як вони. Він пояснив, що значно більше цікавиться сатиричним, а не художнім боком цієї справи. Бажаючи продемонструвати своє кредо в дії, він надіслав величезну кількість малюнків олівцем і картин олією. Одна з них — гадаю, найбільш значуща — і зараз, стільки років поспіль, приходить мені на думку з тією ж легкістю, що й, скажімо, слова джазових пісеньок моєї молодості. Картина висміювала всім відому, навіть буденну трагедію цнотливої дівчини з довгим світлим волоссям і величезними, наче коров’яче вим’я, грудьми, яку жорстоко ґвалтують у церкві, в тіні вівтаря, і хто — священик! Автор графічно підкреслив безлад в одязі обох персонажів. Чесно кажучи, мене набагато менше шокував сатиричний підтекст картини, аніж рівень майстерності, з яким усе це було зроблено. Коли б я не знав, що між ними пролягли кілометри, я міг би заприсягнутися, що технічний бік «шедевру» Ріджфіл-да відбиває неабияку допомогу від Бембі Крамер.

За винятком дуже і дуже рідкісних обставин, у будь-яку складну годину (коли мені було дев’ятнадцять) найпершим з усіх відчуттів саме відчуття гумору зазнавало в мене повного чи часткового паралічу. Ріджфілд і міс Крамер викликали в мене різну реакцію, але жодного разу мені не стало смішно. Проглядаючи зміст їхніх конвертів, мене навіть три або чотири рази так і підмивало підвестися і висловити мосьє Йо-шото офіційний протест. Але я і гадки не мав, яку саме форму цей протест може прийняти. Гадаю, я боявся, що, можливо, підійшовши до його стола, заволаю пронизливим голосом: «Матінка моя померла, мені доводиться жити з її чарівним чоловіком, у Нью-Йорку ніхто не розмовляє французькою, а в кімнаті вашого сина немає жодного стільця! Як, на вашу думку, я мушу навчити малювати двох божевільних?» Врешті-решт, оскільки я давно вже привчив себе переносити відчай сидячи, я дуже легко примусив себе сидіти і далі. І відкрив конверт третього учня, що мені дістався.

Третім учнем виявилася монашка з ордену сестер святого Йосипа, яку звали сестра Ірма, і вона викладала «кулінарію та малювання» в початковій школі при монастирі в передмісті Торонто. Я навіть не знаю, з чого почати опис вмісту її конверта. Утім, перш за все можна зазначити той факт, що замість власної фотографії сестра Ірма надіслала нам (але не пояснила, чому) моментальний знімок свого монастиря. Я також пригадую, що вона не заповнила рядок в анкеті, де треба було зазначити свій вік. В усіх інших аспектах її анкета була заповнена так ретельно, як, гадаю, на це не заслуговує жодна анкета в світі. Вона народилась і виросла в Детройті, штат Мічиган, де її батько працював «контролером на автозаводі Форда». Офіційна освіта включала в себе один рік у старших класах. Щодо малювання, то жодної освіти в цьому напрямку вона не отримувала. Вона зазначила, що викладає його з однієї-єдиної причини: сестра Як-її-там померла, а отець Циммерман — це ім’я привернуло мою неабияку увагу, адже саме так звали дантиста, який вирвав у мене цілих вісім зубів, — отже, отець Циммерман наказав саме їй замінити померлу. Вона повідомила, що «на заняття з кулінарії ходять тридцять чотири малюки, а на заняття з малювання — вісімнадцять малюків». Хобі вона перелічила такі: любити

Бога і світ, створений Богом, а також «збирання листя, але обов’язково вже після того, як воно опало». Її улюблений художник — Дуґлас Бантінґ. (Хочу зізнатися: я роками шукав інформацію про нього, але кожного разу потрапляв у глухий кут.) Вона написала, що її малята дуже полюбляють «малювати людей, які біжать, а саме це в мене виходить просто жахливо». Вона пообіцяла працювати дуже наполегливо, щоб навчитися малювати краще, і висловила сподівання на те, що ми не станемо дуже суворо критикувати її.

У конверті я знайшов лише шість примірників її роботи. (І жоден з них не мав підпису — факт незначний, але, водночас, такий, що значним чином повернув мені сили. Всі картини і Бембі Крамер, і Ріджфілда були або підписані, або — і це чомусь дратувало мене ще більше — позначені ініціалами.) Тринадцять років потому я не лише чітко пам’ятаю всі шість зразків сестри Ірми, а й можу сказати, що принаймні чотири з них пам’ятаю надто добре, щоб жити спокійно. Найкраща її картина була написана акварельними фарбами, на коричневому папері. (Коричневий папір, особливо пакувальний, дуже затишний, на ньому дуже приємно малювати. Багато досвідчених художників писали саме на такому папері, коли не задумували нічого величного чи грандіозного.) Картина, незважаючи на досить обмежені розміри (приблизно двадцять п’ять на тридцять сантиметрів), була дуже деталізованим зображенням Христа, якого несуть до гробниці в саду Йосипа Ариматейського. На передньому плані, в дальній правій частині, двоє чоловіків — скоріше за все, слуги Йосипа — доволі-таки незграбно несли тіло. Сам Йосип Ариматейський рухався просто за ними — і коли враховувати обставини, то спина в нього була занадто прямою. За Йосипом, на шанобливій відстані від нього, рухалися жінки Галілеї, змішавшись із барвистим, мабуть, безквитковим натовпом плакальників, роззяв, дітей і не менше трьох веселих нечестивих напівкровок. З моєї точки зору, центральною фігурою картини виступала жінка в лівій частині переднього плану, обличчям до глядача. Піднявши праву руку над головою, вона несамовито махала комусь — може, дитині чи чоловікові, а може, і глядачеві, — наказуючи кидати все і мчати до неї. Двоє з тих жінок, що були зображені в першому ряду натовпу, мали німби. Оскільки під рукою в мене не було Біблії, я міг лише здогадуватися щодо того, хто це. Але Марію Магдалину я впізнав відразу. Принаймні я був у цьому переконаний. Вона стояла в центрі переднього плану

і рухалася ніби незалежно від натовпу, опустивши руки вздовж тіла. На обличчі її не можна було прочитати, так би мовити, жодних ознак горя — чесно кажучи, я не побачив жодних ознак її завидно близьких останнім часом стосунків із Померлим. Її обличчя, як і всі інші обличчя на картині, було написане дешевою готового фарбою тілесного кольору. Мене відразу ж пронизала здогадка: сестрі Ірмі цей колір не сподобався, і вона доклала всіх своїх неосвічених благородних зусиль, щоб якось його покращити. Більше серйозних недоліків у картині не було. Жодних — тобто якщо не дуже прискіпуватися. В усіх відношеннях це була робота справжнього митця, виконана завдяки величезному, разючому таланту, а також — бозна-скількох годин наполегливої праці.

Звичайно, першою ж реакцією в мене було підбігти до мосьє Йошото і віднести йому конверт із роботами сестри Ірми. Але я знову залишився на місці. Я просто не міг ризикувати тим, що в мене відберуть цю ученицю. Посидівши, я врешті-решт обережно закрив конверт і відклав його убік, плануючи продовжити захоплюючу роботу того ж вечора, у свій вільний час. Потім, виявляючи значно більше терпіння, ніж я сам від себе очікував, майже з доброзичливістю, я провів решту дня, роблячи виправлення на цигарковому папері — виправлення манірних і непристойних малюнків оголених чоловіків і жінок (без статевих органів), виконаних Р. Говардом Ріджфілдом.

Наближався час вечері, коли я розстебнув сорочку на три ґудзики і сховав конверт сестри Ірми туди, куди не могли дістатися ані злодії, ані (навіть коли б їм це спало на думку) подружжя Йошото.

Всі вечері в «Les Amis Des Vieux Maitres» проходили згідно з мовчазним, але непохитним ритуалом. Мадам Йошото вставала з-за столу рівно о пів на шосту і йшла нагору готувати їжу, а ми з мосьє Йошото наслідували її приклад, рухаючись, так би мовити, шеренгою — рівно о шостій. Треба було йти вперед і тільки вперед, навіть поклик природи чи питання гігієни не давали права збитися зі шляху. Однак того вечора, притискаючи до грудей теплий конверт сестри Ірми, я був такий спокійний і розслаблений, яким не був увесь день. Насправді, впродовж усього обіду я торохтів, наче заведений. Так, запропонував до їхньої уваги надзвичайно цікаву історію про Пікассо, яка щойно спала мені на думку, — настільки надзвичайну, що її можна було б відкласти про запас, на чорний день. Мосьє Йошото навіть не опустив свою японську газету, щоб послухати, але мадам Йошото, схоже, відреагува-ла на неї позитивно — чи принаймні просто відреагувала. Як би там не було, коли я закінчив свою оповідь, вона заговорила зі мною — вперше з того моменту, як уранці спитала мене, чи не хочу я яйце. Тепер вона уточнила: чи я точно не хочу, щоб у моїй кімнаті поставили стілець? Я швидко відповів: «Non, non — merci, madame». І додав: зараз, коли подушки стоять біля стіни, я можу добре попрактикуватися в тому, щоб тримати спину прямо. Я підвівся, щоб показати їй, який у мене сколіоз.

Після вечері, коли подружжя Йошото обговорювало японською, напевно, якесь дуже хвилююче питання, я вибачився і вийшов з-за столу. Мосьє Йошото подивився на мене так, наче не розумів, як я взагалі опинився в нього на кухні, але кивнув, і я швидко пішов коридором до своєї кімнати. Увімкнувши верхнє світло і зачинивши двері, я дістав із кишені олівці, зняв піджак, розстебнув сорочку і сів на подушку на підлозі, тримаючи в руках конверт сестри Ірми. До пів на п’ятої ранку, розклавши все необхідне перед собою на підлозі, я приділяв увагу тому, що мені здалося негайними художніми потребами сестри Ірми.

Перше, що я зробив, це намалював олівцем десять чи дванадцять ескізів. Замість того щоб піти до вчительської та взяти там папір для малювання, я робив ескізи на власному поштовому папері, використовуючи обидві сторони кожного аркуша. Покінчивши з цим, я написав довгий, майже нескінченний лист.

Я все життя майже нічого не викидаю, наче надзвичайно невротична сорока, і тому в мене до сьогодні залишився передостанній варіант листа, який я написав сестрі Ірмі тієї червневої ночі 1939 року. Я міг би відтворити його тут слово в слово, але в цьому немає потреби. Найбільшу частину листа — а вона і справді була величенькою — я присвятив поясненню того, де і як у своїй головній картині вона припустилася помилок, особливо в колориті. Я написав їй перелік основних інструментів художника, без яких, на мою думку, їй просто не обійтися, і зазначив, скільки приблизно вони коштують. Спитав її, хто такий Дуґлас Бантінґ. Спитав, де я можу подивитися його роботи. Спитав (цілком розуміючи, яке це ризиковане питання), чи бачила вона колись репродукції картин Антонелло да Мессіна. Попросив її бути такою ласкавою і сказати, скільки їй років, і запевнив її, витративши на це безліч паперу, що коли вона надасть мені цю інформацію, я нікому її не передам. Пояснив, що єдиною причиною мого останнього питання є бажання підвищити ефективність моєї роботи з нею. Майже у тому ж реченні поцікавився, чи пускають в монастир відвідувачів.

Останні кілька рядків (чи кубічних метрів) мого листа, гадаю, варті того, щоб дати їх тут, зберігаючи синтаксис, пунктуацію і все інше.

«...Якщо ви раптом говорите французькою, сподіваюсь, що ви дасте мені про це знати, адже саме цією мовою я можу дуже точно висловлювати свої думки: більшу частину своєї юності я провів у Парижі, у Франції.

Оскільки ви, вочевидь, насамперед цікавитеся зображенням фігур, що біжать, щоб передати техніку таких малюнків своїм учням у монастирі, я надсилаю вам кілька ескізів, які я сам намалював, — сподіваюсь, вони стануть вам у нагоді. Ви побачите, що намалював я їх поспіхом, і вони аж ніяк не ідеальні, і навіть не дуже гарні, але гадаю, вони продемонструють вам ті ази, до яких ви виявили інтерес. На жаль, у директора нашої школи немає жодної системи чи методики навчання. Я у захваті від вашого вже на сьогоднішній день дуже високого рівня малювання, але і гадки не маю, що, на його думку, я маю робити з іншими учнями, які, на мій погляд, тупі й відстають у розвитку.

Вимушений вас розчарувати: я агностик; утім, я палкий прихильник святого Франциска Ассізького — на відстані, зрозуміло. Я тут подумав: мабуть, ви дуже добре знаєте, що він (святий Франциск Ассізький) сказав, коли нападники зібралися припекти йому око розпеченим до червоного, палаючим залізом? А сказав він таке: «Брате вогонь, Господь зробив тебе прекрасним, і сильним, і корисним; молю тебе, змилуйся наді мною». Ви пишете трохи у тому ж стилі, в якому він розмовляв: на мою думку, це просто прекрасно. До речі, дозвольте запитати: чи молода жінка на передньому плані, в блакитній одежі, насправді Марія Магдалина? Тобто на картині, яку ми з вами обговорюємо, звичайно ж. Якщо ні, то я, на жаль, увів самого себе в оману. Однак, це не вперше.

Сподіваюсь, що ви вважатимете мене у вашому розпорядженні весь той час, що ви навчатиметеся у «Les Amis Des Vieux Maitres». Чесно кажучи, я впевнений, що ви дуже талановита людина, і я анітрохи не здивувався б, коли б ви перетворилися на генія вже через лічені роки. Я би не став вас заохочувати, коли б сам у це не вірив. Це одна з причин, з якої я спитав вас, чи та жінка у блакитному Марія Магдалина, бо якщо так, то боюсь, ви значно більшою мірою поклалися на свій геній, що зароджується, аніж на релігійні схильності. Однак, на мою думку, це не страшно.

Щиро сподіваючись, що на здоров’я ви не скаржитеся, залишаюсь

З величезною повагою, ваш (підпис)

ЖАН ДЕ ДОМ’Є-СМІТ

штатний викладач

«Les Amis Des Vieux Mattres»

P. S. Ледь не забув: учні нашої школи мають надсилати нам свої роботи кожен другий понеділок місяця. Тож, як перше завдання, чи не могли б ви надіслати мені кілька ескізів природи? Зробіть їх у вільному стилі, не намагайтеся виконати завдання якомога краще. Я, звичайно, не. знаю, скільки вільного часу вам дозволяється мати в монастирі для заняття живописом, і сподіваюся, що ви мені про це повідомите. Також дуже прошу вас, придбайте ті кілька необхідних інструментів, які я набрався сміливості рекомендувати вам, бо я б хотів, щоб ви почали якомога раніше писати олією. Пробачте мені за прямоту, але ви занадто віддані акварелі й даремно відмовляєтеся від олії. Це дуже об’єктивна думка, я зовсім не хочу образити вас; насправді, я таким чином віддаю вам належне. Також, будь ласка, надішліть мені всі попередні роботи, які у вас збереглися, бо мені кортить їх побачити. Само собою зрозуміло, що до того, як я отримаю від вас наступного листа, дні мені здаватимуться нестерпними.

Якщо я не дуже багато собі дозволяю, я був би дуже вдячний вам, коли б ви мені розказали, чи вас задовольняє життя черниці — в духовному сенсі, ясна річ. Чесно кажучи, у мене є хобі — вивчати різні релігії; воно в мене з’явилося відразу ж після того, як я прочитав тридцять шостий, сорок четвертий і сорок п’ятий томи гарвардської серії класичної літератури, з якою ви, мабуть, знайомі. Особливе захоплення в мене викликає Мартін Лютер — так, саме той, протестант. Будь ласка, не сприйміть це на свій рахунок. Я не підтримую жодної доктрини, це просто не в моєму характері. І ще одне: будь ласка, не забудьте повідомити мені, коли вам дозволено приймати відвідувачів: наскільки я знаю, в суботу та неділю ми не працюємо, і, може, я буду на вихідних у ваших краях. Також, прошу вас, не забудьте написати, чи володієте ви французькою, адже я, насправді, ледь-ледь можу спілкуватися англійською через те, що виховували мене абияк, та й те часто змінювали».

Я відправив лист і малюнки сестрі Ірмі десь о пів на четверту годину ранку — заради цього мені довелося вийти на вулицю. Потім, буквально переповнений радістю, я неслухняними пальцями розстебнув ґудзики, роздягнувся і впав у ліжко.

Не встиг я заснути, як через стіну зі спальні Йошото до мене знову донісся стогін. Я уявив собі, як вранці подружжя приходить до мене і прохає, благає вислухати їхню таємну трагедію, до останньої, найжахливішої деталі. Я дуже чітко побачив, як усе станеться. Я сидітиму між ними за столом у кухні й слухатиму кожного по черзі. Я слухатиму і слухатиму, і слухатиму, поклавши голову на руки, аж доки, не в силах більше терпіти, я засуну руку в горло мадам Йошото, візьму її серце в долоню і зігрію, наче пташеня. Потім, коли все стане на свої місця, я покажу подружжю роботи сестри Ірми, і вони розділять зі мною мою радість.

Дійсність завжди стає очевидною занадто пізно, але найбільш дивовижна різниця між щастям і радістю полягає в тому, що щастя — то тверде тіло, а радість — рідина. І моя рідина почала просочуватися крізь стінки посудини вже наступного ранку, коли мосьє Йошото затримався на хвильку біля мого столу і приніс конверти з роботами двох нових учнів. У той час я працював над малюнками Бембі Крамер і доволі беззлобно, знаючи напевно, що мій лист до сестри Ірми знаходиться у безпеці поштової скриньки. Але я в жодному разі не був готовий сприйняти той химерний факт, що в світі існують дві людини, які мають менше таланту до малювання, ніж навіть Бембі чи Р. Го-вард Ріджфілд. Відчуваючи, як із мене витікає доброчесність, я запалив цигарку просто в кімнаті для викладачів — уперше з того моменту, як був прийнятий на роботу. Але не встиг я зробити і чотирьох затяжок, як відчув (хоча очей і не підіймав), що на мене дивиться мосьє Йошото. Через хвилину я отримав підтвердження цього факту, бо почув, як той відсуває стілець. Як і завжди, я піднявся, коли він рушив до мене. Він пояснив мені з біса дратівливим шепотом, що особисто він зовсім не проти паління, але, на жаль, правила школи забороняють палити в кімнаті для вчителів. Він поклав край моїм рясним вибаченням, великодушно махнувши рукою, і повернувся до тієї частини приміщення, де він працював разом із мадам Йошото. Мене охопила справжня паніка, коли я замислився, як мені зберегти розум упродовж найближчих тринадцяти днів, до того понеділка, як має надійти наступний конверт від сестри Ірми.

Був ранок вівторка. Решту робочого дня і робочі часи наступних двох днів я провів, із головою занурившись у роботу. Я, так би мовити, розклав на складові геть усі роботи Бембі

Крамер і Р. Говарда Ріджфілда, а потім знову склав докупи, але вже з новенькими деталями. Я розробив для обох учнів буквально десятки знущальних, ідіотських, але доволі конструктивних вправ із малювання. Я писав їм довжелезні листи. Я майже благав Р. Говарда Ріджфілда на деякий час відмовитися від карикатур. Якомога делікатніше попросив Бембі припинити, хоч на деякий час, надсилати малюнки із назвами на кшталт «Прости-їм їхні гріхи». Пізніше, а саме десь під вечір середи, відчуваючи, що нервів у мене на все це вже не вистачає, я вилаяв одного з двох нових учнів, такого собі американця з Банґора, штат Мен, який у своїй анкеті з відвертістю, що заслуговує на краще застосування, заявив, ніби його улюблений художник — він сам, і відніс себе до напрямку «абстрактного реалізму». Щодо часу, який у мене залишався після роботи, то ввечері вівторка я поїхав автобусом у справжній Монреаль і просидів геть усю програму Тижня фестивалю мультфільмів у дешевому кінотеатрі — причому майже весь час мені довелося дивитися на те,як мишачі банди обстрілювали пробками від шампанського одного кота за іншим. Увечері середи я зібрав подушки з підлоги, поклав їх одна на одну і спробував намалювати напам’ять картину сестри Ірми про поховання Христа.

Мене так і підмиває зазначити, що вечір четверга виявився особливим чи, мабуть, жахливо похмурим, але насправді я не маю готових прикметників, які б могли описати вечір четверга. Я покинув «Les Amis» після вечері і пішов куди очі дивляться: може, до кінотеатру, а може, і просто на довгу прогулянку — пригадати напевне я не можу; і, звичайно ж, уперше мій щоденник за 1939 рік мене підводить: потрібна сторінка абсолютно порожня.

Утім, я знаю, чому вона порожня. Коли я повертався звідти, де провів вечір, де б це не було — але я чітко пам’ятаю, що вже стемніло, — я зупинився на тротуарі біля школи і подивився в освітлену вітрину крамниці ортопедичних інструментів. І тут трапилося щось неймовірно потворне. На мене звалилася така думка: незалежно від того, як спокійно, чи розумно, чи витончено я одного дня навчуся рухатися по життю, я завжди залишатимуся в кращому разі відвідувачем у саду, де зростають емальовані пісуари та судна, а над ними стоїть і спостерігає сліпе дерев’яне божество — манекен, вдягнений у знецінений бандаж для грижі. Цю думку, звичайно ж, не можна було терпіти довше кількох секунд. Я пригадую, як утік до своєї кімнати, скинув одяг і прослизнув у ліжко, навіть не відкривши щоденника, не кажучи вже про те, щоб писати в ньому.

Я кілька годин лежав без сну і тремтів. Слухав стогін у сусідній кімнаті і примушував себе думати про талановиту ученицю. Намагався уявити той день, коли відвідаю її в монастирі. Я бачив, як вона йде до мене, щоб привітатися, — уздовж високого паркана з дроту, — соромлива прекрасна дівчина років вісімнадцяти, яка ще не принесла остаточної клятви й усе ще вільна повернутися у світ разом із чоловіком своєї мрії, таким собі П’єром Абеляром сучасності. Я бачив, як ми прогулюємося дуже повільно, мовчки, ідемо до віддаленої частини монастирського саду, де я несподівано і не маючи на думці нічого гріховного, обійму її за талію. Цей образ виявився занадто запальним, щоб довго ним милуватися, і згодом я його відпустив і заснув.

Весь ранок та більшу частину дня п’ятниці я тяжко працював, намагаючись, за допомогою кальки, переробити на щось схоже на дерева той ліс фалічних символів, які учень із міста Банґор, штат Мен, старанно намалював на дорогому папері з обробкою під полотно. О пів на п’яту я вже розумово, духовно й фізично заціпенів, і тому, коли мосьє Йошото на хвильку підійшов до мене, підвівся не повністю. Він простягнув мені щось — простягнув із таким байдужим виглядом, з яким посередній офіціант роздає меню. Це був лист від матінки-настоятельки монастиря сестри Ірми, де зазначалося, що отець Циммерман, через обставини непереборної сили, вимушений відкликати дозвіл сестрі Ірмі вчитися у «Les Amis Des Vieux Maitres». Авторка додавала, що щиро шкодує з приводу незручностей чи плутанини, які можуть стати наслідком такого рішення для школи. Вона щиро сподівалася, що перший внесок за навчання, тобто чотирнадцять доларів, будуть повернені єпархії.

Я багато років вірю в те, що миша, зіткнувшись із феєрверком, пошкандибає додому, маючи новесенький непохитний план убивства кота. Після того як я прочитав, перечитав і кілька довжелезних хвилин дивився на лист матінки-настоятельки, я різко відірвав від нього погляд і миттю написав листи іншим чотирьом учням, де порадив їм викинути з голови мрію стати художниками. Кожному з них я заявив, що в нього немає жодного таланту, вартого розвитку, і що вони просто витрачають власний дорогоцінний час, так само як і час школи. Всі чотири листи я написав французькою. Закінчивши писати, я миттєво вийшов на вулицю і відправив їх поштою. Задоволення від цього протрималося недовго, але поки тривало, було дуже-дуже приємним.

Коли настав час приєднуватися до парадного маршу в бік кухні, я вибачився і сказав, що не піду. Сказав, що не дуже добре почуваюся. (У 1939 я брехав набагато переконливіше, ніж казав правду, — тож я упевнений, що почувши про моє нездужання, мосьє Йошото подивився на мене дуже підозріло.) Потім я піднявся до своєї кімнати і сів на подушку. Просидів так не менше години, не зводячи очей із дірки на жалюзі, підсвіченої сонцем, і нічого не робив: не запалив цигарку, не зняв піджака, навіть не розв’язав краватку. Потім різко підвівся, дістав пачку власного паперу для нотаток і написав другого листа сестрі Ірмі, поклавши його на підлогу замість відсутнього столу.

Цього листа я так і не відправив. Текст, який ви бачите, є точною копією оригіналу.

«Монреаль, Канада. 28 червня 1939 року.

Шановна сестро Ірмо!

Невже я у своєму попередньому листі сказав щось огидне чи нешанобливе, що привернуло увагу отця Циммермана й якимось чином викликало ваше незадоволення? Якщо це так, благаю вас: дайте мені можливість скасувати все, що я, можливо (хоч і мимоволі), сказав через надмірну палкість і бажання стати вам другом, а не лише вчителем. Невже я прошу занадто багато? Не можу в це повірити.

Правда проста і полягає вона ось у чому: коли ви не навчитеся ще кільком азам цієї професії, то на все життя так і залишитеся дуже, дуже цікавим художником — але не видатним. На мою думку, це просто жахливо. Невже ви не розумієте, наскільки все серйозно?

Можливо, отець Циммерман примусив вас відмовитися від навчання в нашій школі, бо вважав, .що це завадить вам стати хорошою черницею. Якщо я вгадав, то не можу не зазначити, що з його боку це було занадто необдумано, причому з кількох причин. Це в жодному разі не заважатиме вашій справі як черниці. Я і сам живу, наче монах, хоча монах із мене досить злий. Найгірше, що вам може заподіяти життя художника, — це те, що ви завжди відчуватимете себе трохи нещасною. Однак, на мою думку, таку ситуацію трагічною назвати не можна. Найщасливіший день у моєму житті трапився, коли мені було сімнадцять. Я йшов на обід, де мав зустрітися з мамою (вона вперше вийшла з дому після тривалої тяжкої хвороби), і мене переповнювало відчуття неймовірного щастя, коли раптом, рухаючись Віктор-Гюго-авеню (це така вулиця в Парижі), я наштовхнувся на чолов’ягу, в якого не було носа. Зовсім не було. Прошу вас, будь ласка, поміркуйте над цим спостереженням, благаю вас. Бо насправді воно повне значення.

Також можливо, що саме через отця Циммермана ви припинили навчатися — мабуть, з тієї причини, що у вашого монастиря не вистачає коштів на сплачування рахунків від нашої школи. Чесно кажучи, я сподіваюсь, що причина криється саме в цьому, і не лише тому, що тоді мене не гризтимуть докори сумління, а і з практичної точки зору. Якщо справа с&ме в цьому, тільки скажіть, і я запропоную вам свої послуги абсолютно безкоштовно на невизначений термін. Чи можемо ми обговорити це питання більш детально? Чи можна знову поцікавитися, коли ваш монастир відчиняє двері для відвідувачів? Чи можу я насмілитися спланувати нашу зустріч у монастирі наступної неділі, шостого липня, між третьою та п’ятою годиною дня, в залежності від розкладу руху поїздів між Монреалем і Торонто? Чекатиму на вашу відповідь із шаленим нетерпінням.

З повагою та захопленням,

щиро ваш

(підпис)

ЖАН ДЕ ДОМ’Є-СМІТ штатний викладач «Les Amis Des Vieux Maitres»

P. S. У попередньому листі я питав, чи молода жінка у блакитному вбранні на .передньому плані вашої картини на релігійну тему — то Марія Магдалина, грішниця. Якщо ви ще не відповіли на мій лист, то і не відповідайте, прошу вас. Можливо, я помилився, а зараз у мене такий період, що мені дуже не хочеться втрачати будь-які ілюзії. Вважаю за краще залишатися в темряві».

Навіть сьогодні, коли минуло стільки років, я не можу не скривитися, коли пригадую, що привіз із собою до «Les Amis Des Vieux Maitres» смокінг. Але я таки його привіз, і закінчивши писати листа до сестри Ірми, я надягнув його. Вся ця справа ніби закликала мене напитися, а оскільки на той момент я ще жодного разу не напивався (побоюючись, що надмірне вживання алкоголю примусить тремтіти ту руку, що подарувала мені три перші премії тощо), я вирішив, що така трагічна подія вимагає відповідного вбрання.

Подружжя Йошото все ще сиділо в кухні, коли я вислизнув за двері та зателефонував до готелю «Віндзор» — його мені порекомендувала подружка Боббі, місіс Ікс, перед тим як я поїхав із Нью-Йорка. Я замовив там столик на одного, на восьму годину.

Десь о сьомій тридцять, одягнувшись і причепурившись, я висунув голову за двері кімнати, щоб перевірити, чи не вистежує тут здобич хтось із Йошото. Я не хотів, щоб вони бачили мене в смокінгу, сам не знаю чому. На очі жоден із них мені не потрапив, тож я поспіхом спустився на вулицю і почав шукати таксі. Лист до сестри Ірми лежав у внутрішній кишені смокінга. Я планував перечитати його ще раз увечері, краще за все — при свічці.

Я проходив один квартал за іншим, не зустрічаючи таксі взагалі, не кажучи вже про вільне таксі. Прогулянка видалася не з приємних. Монреальський район Вендан у жодному разі не можна назвати шикарним, і я шкірою відчував, що кожен другий перехожий дивиться на мене пильно і з осудом. Коли я, нарешті, дістався закусочної, де в понеділок проковтнув млинці «а-ля Коні-Айленд», то вирішив, що нехай моє замовлення в готелі «Віндзор» пропадає. Я зайшов у закусочну, сів у найвіддаленішій від дверей кабінці і, прикриваючи рукою чорну краватку, замовив суп, булочки і чорну каву. Я сподівався, що інші відвідувачі сприймуть мене за офіціанта, що поспішає на роботу.

Насолоджуючись другою чашкою кави, я дістав невідправ-лений лист до сестри Ірми і ще раз перечитав його. Мені здалося, що суть у ньому викладено трохи стисло, і отже, я вирішив поспішити до «Les Amis» і деталізувати його. Я також обміркував свій нещодавній намір зустрітися з сестрою Ірмою і побавився думкою, чи не краще буде придбати квиток на потяг на той самий вечір. Отже, зайнятий цими двома думками — жодна з яких не підняла мені настрій так, як я сподівався, — я вийшов із закусочної та поспішив назад до школи.

Десь через п’ятнадцять хвилин зі мною сталося щось надзвичайно дивне. Я розумію, що переказ цієї події має забагато ознак байки, але все ж таки, запевняю вас, це суцільна правда. Я хочу зупинитися на дивовижному досвіді, який і досі здається мені досить-таки трансцендентальним, і коли це можливо, я б хотів, щоб ви не сприйняли його як випадок — чи навіть суміжний випадок — справжнього містицизму. (Я відчуваю, що зробити все навпаки було б рівноцінним натякові чи прямій заяві про те, що різниця між духовними вилазками святого Франциска Ассізського і посереднього невротика, що кожної неділі цілує прокажених, полягає лише у кількості.)

О дев’ятій, коли на місто вже спустилися сутінки, і від школи мене відділяла лише дорога, я побачив світло у крамниці, що торгувала ортопедичними приладами. Я майже злякався, побачивши у вітрині живу людину — дужу дівку років тридцяти у шифоновій сукні жовто-зелено-лілового кольору. Вона змінювала жмут на дерев’яному манекені. Коли я наблизився, вона, вочевидь, щойно зняла старий жмут і тримала його під лівою рукою (я бачив лише її правий «профіль»), а тепер прив’язувала на манекен новий. Я стояв і дивився на неї, мов зачарований, але раптом вона відчула, а потім і побачила, що за нею спостерігають. Я швидко посміхнувся — щоб показати їй, що ота фігура в смокінгу, яка стоїть в сутінках по той бік скла, зовсім не ворожа до неї, — але марно. Збентеження дівчини виходило за межі здорового глузду. Вона почервоніла, впустила старий жмут, зробила крок назад, наступивши на купку крапельниць — і земля втекла у неї з-під ніг. Я миттю простягнув їй руку допомоги, але кінчики моїх пальців зіштовхнулися зі склом. Вона різко, наче ковзаняр, сіла. Тієї ж миті піднялась, навіть не дивлячись на мене. Насичений колір так і не зійшов у неї з обличчя, коли вона відкинула вбік пасмо волосся і повернулася до манекена і нового жмута. І саме тут я й пережив той Досвід. Раптом (і я кажу це, сподіваюсь, зі всією сором’язливістю, якої вимагає ситуація) сонце вийшло з-за хмар і вдарило мене в перенісся зі швидкістю дев’яносто три мільйони миль на секунду. Засліплений і наляканий, я вимушений був обіпертися об скло вітрини, аби не втратити рівновагу. Все це тривало кілька секунд, не більше. Але коли зір до мене повернувся, дівчини у вітрині вже не було: вона пішла, залишивши по собі мерехтливе поле вишуканих, двічі благословенних емалевих квітів.

Я посунув назад і двічі обійшов квартал, аж доки коліна в мене припинили труситися. Потім, не насмілюючись кинути хоч один погляд у бік крамниці, я піднявся у свою кімнату й ліг на ліжко. Кілька хвилин чи годин потому я зробив коротенький запис у щоденнику, французькою: «Віддаю сестрі Ірмі її свободу йти за власного долею. Всі ми черниці». (Tout Іе monde est une nonne.)

Перш ніж лягти спати, я написав листи чотирьом своїм щойно відрахованим учням, відновлюючи їх у школі. Я повідомив їм, що в адміністративному відділі трапилася помилка. Взагалі, ті листи, схоже, самі себе написали. Може, на це вплинув той факт, що перш ніж брати в руку папір, я приніс до кімнати стілець.

Може, і не слід закінчувати оповідання такою інформацією, але «Les Amis Des Vitux Maitres» менш ніж через тиждень припинила своє існування через невірно оформлену ліцензію (насправді, через повну відсутність будь-якої ліцензії взагалі). Я зібрав речі й повернувся до Боббі, свого вітчима, у Род-Айленд, де і прожив наступні шість чи вісім тижнів, аж доки не відчинилася школа мистецтв, і провів їх, спостерігаючи за найцікавішим зі створінь, що стає активним саме влітку, — за американською дівчиною в шортах.

Правильно я повівся чи ні, але більше я ніколи не писав сестрі Ірмі.

Однак час від часу до мене доходять новини про Бембі Крамер. Згідно з останніми, вона почала створювати листівки на Різдво у власному стилі. Якщо вона не втратила хисту, вони варті того, щоб на них подивитися.

— Я тобі влаштую прекрасний день, хлопче, якщо ти зараз же не злізеш з тієї валізи. Я серйозно, — попередив містер Мак-Ардл. Він говорив, не встаючи з подвійного ліжка — ліжка, яке знаходилося трохи подалі від ілюмінатора. Скоріше пхикаючи, ніж зітхаючи, він зі злістю відкинув ногою верхнє покривало, наче будь-яке покривало раптом стало зайвим для його загорілого та розслабленого тіла. Він ліниво лежав, одягнений лише у штани від піжами, тримаючи в правій руці цигарку. Він обіперся головою об основу передньої стінки ліжка — незручно, майже по-ма-зохістськи. Його подушка та попільничка лежали на підлозі, між його ліжком та ліжком місіс Мак-Ардл. Не підводячись, чоловік простяг оголену, обпечену сонцем праву руку і струсив попіл у напрямку нічного столика. — Жовтень, заради Бога! — сказав він. — Якщо це жовтнева погода, то краще дайте мені серпень. — Він знову повернув голову вправо до Тедді, який шукав халепу на свою голову, і гукнув: — Гей! Для чого я, по-твоєму, це в біса кажу? Для власного здоров’я? Будь ласка, злізь із валізи.

Тедді стояв на боковій частині начебто нової шкіряної валізи «Ґладстон», щоб зручніше було виглядати з відкритого ілюмінатора в каюті батьків. Хлопець був узутий у дуже брудні, колись білі, високі кеди на босу ногу, і вдягнений у смугасті шорти з індійської тканини, задовгі та принаймні на один розмір більші, ніж треба, а також у витерту від частого прання футболку з діркою розміром із десятицентовик на правому плечі; ще він хизувався гарним чорним ременем із крокодилячої шкіри, що різко вибивався зі стилю. Йому слід було підстригтися, особливо на потилиці — це просто кидалося у вічі на такому маленькому хлопчику з величезною головою і тоненькою, наче тростинка, шиєю.

— Тедді, ти чув мене?

Тедді не висовувався з ілюмінатора так далеко та необережно, як це схильні робити маленькі хлопчики, — бо він обома ногами стояв на поверхні валізи, — але він і не просто схилився: його обличчя більшою мірою було за межами каюти. Однак, це не заважало йому чути батьків голос — голос свого батька, тобто лише його. Містер Мак-Ардл грав головні ролі принаймні у трьох денних радіоспектаклях, коли був у Нью-Йорку, і голос його, так би мовити, відповідав голосу чоловіка, який грає головну роль третього ґатунку: він був нарцистично-глибоким та звучним, готовим за секунду перевершити будь-якого чоловіка (а якщо треба, то й маленького хлопчика), який знаходиться з ним в одній кімнаті. Коли голос відпочивав від рутинних операцій, то зазвичай поперемінно захоплювався або своєю потужністю, або ж театральним різновидом шепоту, що можна почути навіть у останніх рядах партеру. Зараз царювала саме потужність.

— Тедді, заради Бога, ти мене чуєш?

Тедді повернувся до нього верхньою частиною тіла, не змінюючи пильнуючої позиції ніг на поверхні валізи, та подивився на батька допитливими, рідними і чистими очима. Його світло-карі очі, зовсім невеликі, злегка косували — ліве око трохи більше за праве. Утім, косоокість ця була не настільки значною, щоб спотворювати його зовнішність чи навіть кидатися у вічі оточенню. Цю косоокість просто слід було зазначити, та тільки в контексті того, що треба було довго і серйозно подумати перед тим, як висловити співчуття, що погляд його не такий прямий чи глибокий, що очі його не дуже карі чи занадто посаджені. Обличчя його, при всіх його вадах, давало зрозуміти, хоч і опосередковано та не відразу, що перед вами справжня краса.

— Чуєш мене, злізай із тієї валізи! Зараз же. Скільки разів я маю це повторювати? — спитав містер Мак-Ардл.

— Залишайся на місці, — втрутилася місіс Мак-Ардл, яку, схоже, з раннього ранку турбував синусит. Очі вона майже не відкрила. — Не руш ані на сантиметр. — Вона лежала на правому боці, обличчям на подушці, повернувшись вліво, до Тедді та ілюмінатора, а до чоловіка — спиною. Друге покривало вкривало її, напевно, оголене тіло, цілком, аж до підборіддя. — Пострибай, — запропонувала вона і закрила очі. — Поламай татову валізу на друзки.

— Яка, з біса, прекрасна фраза, — театральним шепотом зауважив містер Мак-Ардл, звертаючись до потилиці дружини. — Я плачу 22 фунти за валізу і ввічливо прошу хлопця не стрибати на ній, а ти йому кажеш стрибати. Що ж це по-твоєму? Жарт?

— Якщо ця валіза не може витримати десятирічного хлопчика, чия вага на тринадцять фунтів менша за норму, я не хочу, щоб вона лежала в моїй каюті, — заявила місіс Мак-Ардл, не відкриваючи очей.

— Знаєш, що 6 мені хотілося зробити? — спитав містер Мак-Ардл. — Мені б дуже хотілося розбити твою кляту голову.

— Чому ж ти цього не зробиш?

Містер Мак-Ардл різко піднявся на лікті та розчавив цигарку об скляну кришку нічного столика.

— Одного дня... — рішуче почав він.

— Одного дня у тебе станеться жахливий-прежахливий серцевий напад, — мляво зазначила місіс Мак-Ардл. Не висовуючи рук з-під покривала, вона сильніше натягнула його на себе. — Буде невеличкий, зі смаком влаштований похорон, і всі питатимуть, хто та приваблива жінка в червоній сукні, що сидить у першому ряду і фліртує з органістом, чи робить праведний...

— Ти, в біса, така смішна, що аж не смішно, — запевнив її містер Мак-Ардл, знову нерухомо лежачи на спині.

Протягом цього короткого обміну репліками Тедді трохи покрутив головою, роздивляючись навколо, і знову виглянув із ілюмінатора.

— О 3:32 ми пройшли повз судно «Квін Мері», що йшло у протилежному напрямку, якщо це комусь цікаво, — повільно промовив хлопчик. — У чому я сумніваюсь. — Його голос трохи незвично, але красиво зривався, як це трапляється з маленькими хлопчиками. Кожна з його фраз походила на маленький старовинний острів, що омивався мініатюрним морем віскі. — У стюарда, якого Бупер зневажає, на дошці висить фотографія судна.

— Я покажу тобі «Квін Мері», хлопче, якщо ти зараз же не злізеш з тієї валізи! — гримнув батько, повернувшись обличчям до Тедді. — Злізь звідтіля. Зараз же. Іди підстрижись, чи що. — Він знову подивився на потилицю дружини. — На бога, він виглядає занадто дорослим, як на свій вік.

— У мене грошей немає, — відповів Тедді, міцніше взявся за краї ілюмінатора та опустив голову на пальці. — Мамо, а ти знаєш того чоловіка, що сидить просто коло нас за обідом? Не той, худий, а інший, за тим самим столом, куди наш офіціант ставить тацю.

— Гм, — промовила місіс Мак-Ардл. — Тедді. Любий. Дай мамі поспати ще п’ять хвилин, як роблять слухняні хлопчики.

— Зачекай хвилиночку. Це дуже цікаво, — наполягав Тедді, не піднімаючи голови та не відводячи очей від океану. — Кілька хвилин назад він був у залі, тоді, коли Свен мене зважував. Цей чоловік підійшов до мене і почав говорити. Він чув мою останню касету. Не ту, що записали в квітні. Ту, що в травні. Він був на вечірці в Бостоні, перед тим як поїхав до Європи, і хтось на вечірці знав когось із професорів Лей-деккерської групи — кого саме, він не сказав, — і вони позичили мою останню касету та програвали її на вечірці. Здається, він дуже мною зацікавився. Він друг професора Бебкока. Певно, і сам викладає. Він сказав, що все літо був у Трініті-коледж, в Дубліні.

— Ого, — сказала місіс Мак-Ардл. — Вони це грали на вечірці? — Вона лежала і сонно дивилася на ноги Тедді.

— Начебто так, — промовив Тедді. — Він розказував Свену дещо про мене, а я стояв поряд. Мене це трохи збентежило.

— Чого це тебе збентежило?

Тедді замислився.

— Я сказав, «трохи» збентежило. Я надав цьому слову характеристику.

— Я надам тобі таку характеристику, хлопче, якщо ти зараз же не злізеш із тієї валізи, — насварив сина містер Мак-Ардл. Він запалив чергову цигарку. — Я рахую до трьох. Один, чорт забирай... Два...

— Котра година? — раптом спитала місіс Мак-Ардл у ніг Тедді. — Хіба у вас з Бупер немає уроку плавання о пів на одинадцяту?

— У нас ще є час, — відповів Тедді. — Шух! — раптом він повністю висунув голову в ілюмінатор, постояв так декілька секунд, а потім утягнув її назад, рівно настільки, щоб вистачило доповісти: — Хтось щойно викинув із вікна ціле відро апельсинових шкірок.

— З вікна. З вікна, — саркастично промовив містер Мак-Ардл, струшуючи попіл з цигарки. — 3 ілюмінатора, хлопче, ілюмінатора. — Він поглянув на дружину. — Подзвони до Бостона. Швидко, поклич лейдеккерських професорів.

— Ой, який ти розумний, — хмикнула місіс Мак-Ардл. — Чому б тобі самому цього не зробити?

Тедді втягнув до каюти більшу частину голови:

— Вони дуже красиво пливуть, — зазначив він не обертаючись. — Цікаво.

— Тедді, востаннє. Я порахую до трьох, а тоді...

193

7 “Дев'ять оповідань’

— Я не мав на увазі, ніби цікаво те, що вони пливуть, — пояснив Тедді, — а цікаво те, що я знаю, що вони були там. Якби я їх не побачив, я б не знав, що це відбулося, а якби я не знав, що це відбулося, я б не зміг навіть сказати, що вони існують. Це дуже цікавий, прекрасний приклад того,як...

— Тедді, — перебила його місіс Мак-Ардл, схоже, навіть не поворухнувшись під покривалом, — піди, знайди Бупер. Де вона? Я не хочу, щоб вона сьогодні знову швендяла на сонці з такими сонячними опіками.

— Вона добре вдягнена. Я змусив її вдягти джинсовий комбінезон, — повідомив Тедді. — Деякі з них почали тонути. Через кілька хвилин єдиним місцем, де вони досі плаватимуть, буде моя свідомість. Це доволі цікаво, бо якщо подивитися на це певним чином, то саме тут вони і почали плавати. Якби я ніколи тут не стояв, чи якби хтось підійшов і, наприклад, відрубав мені голову якраз тоді, коли я...

— Де вона? — спитала місіс Мак-Ардл. — Хоч на хвилиночку поглянь на маму, Тедді.

Тедді обернувся і подивився на маму.

-Що?

— Де зараз Бупер? Я не хочу, щоб вона знову тинялася поміж шезлонгів та заважала людям. Якщо той жахливий чоловік...

— З нею все гаразд. Я дав їй фотоапарат.

Містер Мак-Ардл похитнувся, піднімаючись на одній руці:

— Ти дав їй мій фотоапарат?! — скрикнув він. — Що це, хай йому грець, за витівка? Мою «Лейку», чорт забирай! Я не хочу, щоб моя шестирічна дитина швендяла по...

— Я показав їй, як його треба тримати, тож вона його не впустить, — запевнив батька Тедді. — До того ж я, зрозуміло, вийняв плівку.

— Я хочу свій фотоапарат, Тедді! Чуєш мене? Я хочу, щоб ти зараз же зліз із тієї валізи, і я хочу, щоб через п’ять хвилин мій фотоапарат знову лежав у цій кімнаті, бо на одного маленького генія в світі стане менше. Зрозумів?

Тедді розвернувся на п’ятах, стоячи на «Ґладстоні», та зійшов із нього. Він схилився та зав’язав шнурок на лівому кросівку, а його батько, досі спираючись на лікоть, слідкував за ним, наче контролер.

— Скажи Бупер, що вона мені потрібна, — попрохала місіс Мак-Ардл. — І поцілуй маму.

Зав’язавши шнурок, Тедді байдуже поцілував маму у щоку. Вона, в свою чергу, витягла ліву руку з-під покривала, зігнула її, наче для того, щоб обійняти Тедді за талію, та перш ніж встигла це зробити, Тедді вже відійшов. Він зайшов з іншого боку та став між двома ліжками. Хлопець нагнувся та піднявся, тримаючи батькову подушку під лівою рукою, а в правій руці — скляну попільничку, місце якій було на нічному столику. Узявши попільничку в ліву руку, він підійшов до столика і ребром правої долоні змахнув у попільничку недопалки та попіл. Потім, перед тим як поставити предмет на місце, Тедді витер рукою тонкі, наче плівка, сліди попелу зі скляної поверхні столу. Затим обтер руку об свої шорти і так обережно поставив попільничку на скляну кришку столу, наче вважав, що попільничка має або стояти рівно посередині столу, або ж не стояти там узагалі. У ту мить батько, який весь цей час спостерігав за хлопцем, різко кинув цю справу.

— Хіба тобі не потрібна подушка? — спитав Тедді.

— Мені потрібен фотоапарат, молодий чоловіче.

— У такій позі тобі навряд чи зручно. Взагалі, це неможливо, — уточнив Тедді. — Я залишу її тут.— Він поклав подушку в ногах ліжка, якраз поряд із батьковими ногами, і попрямував до дверей.

— Тедді, — не обертаючись гукнула його мати. — Скажи Бупер, що я хочу бачити її перед початком занять із плавання.

— Чому б тобі не залишити дитину в спокої? — спитав містер Мак-Ардл. — Здається, ти обурюєшся, коли у неї є кілька паршивих хвилин свободи. Ти знаєш, як ти до неї ставишся? Я тобі скажу, як саме ти до неї ставишся. Ти ставишся до неї, як до заклятого злочинця.

— Заклятого! Як мило! Ти стаєш справжнім англійцем, любий.

На мить Тедді затримався коло дверей, задумливо експериментуючи з ручкою, повільно повертаючи її вліво та вправо.

— Після того, як я вийду в ці двері, можливо, я існуватиму лише в пам’яті моїх знайомих, — сказав він. — Може, я стану шкіркою апельсина.

— Що, сонечко? — спитала місіс Мак-Ардл з іншого кінця каюти, досі лежачи на правому боці.

— Давай скоріше, хлопче. Принеси-но «Лейку» сюди.

— Ходи-но, поцілуй маму. Міцно!

— Не зараз, — відсутнім голосом сказав Тедді. — Я стомився.

І зачинив за собою двері.

Щоденна корабельна газета лежала прямо перед порогом. Це був одинарний листок глянцевого паперу з друкованим текстом на одній стороні. Тедді підібрав її та почав читати, повільно йдучи довгим коридором. З іншого кінця йому назустріч рухалася кремезна білява жінка у білій накрохмаленій формі, несучи вазу з трояндами на довгих ніжках. Проходячи повз Тедді, вона простягнула ліву руку та злегка торкнулася нею його маківки і сказала: «Комусь тут треба підстригтися!» Тедді байдуже відірвав очі від газети, але жінка вже пройшла, тож він не озирнувся і продовжив читати. В кінці коридора перед велетенською фрескою св. Георгія і дракона, що висіла над прольотом сходів, він згорнув корабельну газету вчетверо і поклав її у праву задню кишеню шортів. Потім піднявся по широких, застелених килимом сходах до головної палуби, на один проліт вище. Він переступав одразу через дві сходинки, проте повільно, тримаючись за поручень, опираючись на нього всім тілом, наче підняття сходами на один проліт було для нього, як і для багатьох дітей, само по собі доволі приємною метою. Опинившись на площадці сходів головної палуби, він пішов просто до столу скарбника, де в той час сиділа приємна на вигляд дівчина у морській формі та скріплювала листи паперу, розмножені на мімеографі.

— Скажіть, будь ласка, о котрій годині розпочинається та гра? — спитав у неї Тедді.

— Вибачте?

— Скажіть, будь ласка, о котрій годині розпочинається та гра?

Дівчина всміхнулася йому нафарбованими губами.

— Яка гра, сонечко? — спитала вона.

— Ви знаєте. Та гра у слова, яку проводили вчора і позавчора, де треба вставляти пропущені слова. В основному, все треба робити залежно від контексту.

Дівчина не стала засовувати чергові три листи між частинами степлера.

— А! — сказала вона. — Гадаю, не раніше, ніж по обіді. Десь о четвертій годині. Хіба це не занадто розумна гра для тебе, сонечко?

— Ні, аж ніяк... Дякую, — сказав Тедді і вже збирався йти.

— Зажди, сонечко! Як тебе звати?

— Теодор Мак-Ардл, — відповів Тедді. — А вас?

— Мене? — спитала усміхаючись дівчина. — Мене звати молодший лейтенант Метьюсон.

Тедді дивився, як вона тисне на степлер.

— Я знаю, що ви молодший лейтенант, — зізнався він. — Я не певен, та я вважаю, що коли у тебе запитують ім’я, треба називати його повністю. Джейн Метьюсон, чи Філліс Метьюсон, чи як там воно.

— Справді?

— Як я кажу, мені так здається, — продовжував Тедді. — Однак я не певен. Може, все зовсім по-іншому, якщо на тобі форма. У будь-якому разі, дякую за інформацію. До побачення!

Він повернувся, піднявся на три сходинки до палуби для прогулянок, знову переступаючи одразу через дві сходинки, але цього разу виникало враження, наче він поспішає.

Після довгих розшуків він знайшов Бупер: дівчина знаходилася на спортивній палубі. Вона була на сонячній ділянці, майже на галявині, між двома палубними тенісними кортами, які не використовувались. Вона сиділа навпочіпки спиною до сонця, її шовковисте біляве волосся розвівалося на вітрі; дівчина завзято складала дванадцять чи чотирнадцять дисків для гри у шафлборд у дві купи, одну до одної: одна для чорних дисків, одна — для червоних. Дуже маленький хлопчик у бавовняному костюмі для засмагання стояв праворуч, близько до неї, так щоб можна було спостерігати.

— Дивись! — командним тоном сказала Бупер своєму братові, який наближався до неї. Дівчина витяглася й обхопила руками обидві купи дисків для гри у шафлборд, щоб похвастатися своїм творінням, відгородити його від будь-чого, що знаходилося на борту корабля. — Майрон, — суворо промовила вона, звертаючись до свого товариша, — ти загородив сонце, і мій брат нічого не бачить. Посунь свою тушу. — Вона закрила очі й, сердито насупившись, чекала, доки Майрон не відійшов.

Тедді став перед обома купами дисків і обвів їх оцінюючим поглядом.

— Дуже гарно, — зазначив він. — Дуже симетрично.

— Цей хлопчина, — заявила Бупер, вказуючи на Майрона, — ніколи й не чув про нарди. У них навіть їх немає.

Тедді кинув на Майрона швидкий і неупереджений погляд.

— Послухай, — звернувся хлопець до Бупер, — де фотоапарат? Татові він потрібен зараз же.

— Він навіть не живе в Нью-Йорку, — продовжувала дівчина. — Його батько помер. Його вбили в Кореї. — Вона обернулася до Майрона. — Чи не так? — запитала вона, навіть не очікуючи на відповідь. — Тепер, якщо помре його мама, він залишиться сиротою. А він навіть цього не знає. — Вона знову поглянула на Майрона. — Правда ж?

Майрон ухильно схрестив руки.

— Ти найдурніша людина, яку я тільки зустрічала, — повідомила йому Бупер. — Ти найдурніший на цьому океані. Ти це знав?

— Це не так, — зауважив Тедді, — ти не дурний, Майроне. — Він звернувся до сестри: — Приділи мені увагу хоч на жун-ду. Де фотоапарат? Мені він потрібен просто зараз. Де він :

— Там, — відповіла Бупер, навіть не вказавши напрямок, і посунула обидві купи дисків ближче до себе. — Все, що мені зараз треба, це два гіганти, — заявила вона. — Вони могли б грати в нарди, доки не втомляться, а тоді вони б піднялися на ту димову трубу і скинули б їх на людей і повбивали всіх. — Вона подивилася на Майрона. — Вони могли б убити твоїх батьків, — зазначила вона зі знанням справи. — А якщо б це їх не вбило, знаєш, що ти міг би зробити? Ти міг би підсипати отрути у зефір і змусити батьків його з’їсти.

«Лейка» лежала футах у десяти від нього, біля білих поручнів, що оточували спортивну палубу. Лежала на боці, у водостічній канаві. Тедді підійшов, підняв п за ремінець і повісив собі на шию. Потім одразу ж зняв її та передав Бупер.

— Бупер, зроби мені послугу: будь ласка, віднеси його сама, — попрохав він. — Зараз десята година. Я маю зробити запис у щоденнику.

— Я зайнята.

— Мама хоче тебе бачити зараз же, будь-що, — додав Тедді.

— Ти брешеш.

— Я не брешу. Це правда, — наполягав Тедді. — Тож, будь ласка, візьми його з собою, коли йтимеш... Будь ласка, Бупер.

— Навіщо я їй потрібна? — спитала та. — Я не хочу її бачити.

Раптом вона тицьнула Майрона в руку, що якраз підхоплювала верхній диск для гри у шафлборд із червоної купи.

— Руки геть! — скрикнула вона.

Тедді повісив ремінець, прикріплений до «Лейки», їй на шию.

— Зараз я кажу серйозно. Негайно віднеси його татові, а пізніше зустрінемось коло басейну, — сказав він. — Я тебе зустріну біля басейну о пів на одинадцяту, чи просто поряд із тим місцем, де ти зазвичай перевдягаєшся. Тож приходь вчасно. Це в дальньому кінці палуби «Е». Не забудь і залиш собі достатньо часу. — Тедді розвернувся і пішов.

— Ненавиджу тебе! Ненавиджу всіх у цьому океані! — кричала Бупер йому в спину.

Під спортивною палубою, на широкій площадці, де закінчується палуба для засмагання, просто на свіжому повітрі стояло близько сімдесяти п’яти шезлонгів, вирівняних у сім чи вісім рядів, із проходами такої ширини, щоб палубний стюард міг ходити ними швидко та без ризику перечепитися через речі пасажирів, що приймають сонячні ванни: в’язальні мішечки, романи в суперобкладинках, флакони лосьйонів для засмаги, фотоапарати. Коли Тедді спустився туди, то опинився серед великої кількості людей. Він почав рухатися від останнього ряду, методично проходячи від ряду до ряду, зупиняючись біля кожного шезлонга, незалежно від того, зайнятий він чи ні, щоб прочитати табличку на його бильці. Лише де-

кілька пасажирів у напівлежачому положенні говорили з ним — тобто говорили якісь банальні люб’язності, що дорослі іноді схильні говорити десятирічному хлопчикові, який цілеспрямовано шукає свій стілець. Його молодість та послідовність кидалися у вічі, але, можливо, йому бракувало — повністю чи частково — тієї милої дитячої урочистості, яку дорослі готові захищати. Можливо, у всьому був винен його одяг: дірка на плечі футболки зовсім не тішила око. Надмірні складки на сідницях шортів, надмірна довжина шортів — аж ніяк не видавались симпатичними.

Чотири палубних шезлонги для сім’ї Мак-Ардл, обкладені подушками та готові до використання, стояли посередині другого ряду спереду. Тедді — чи то навмисно, чи то ні — сів у один з них так, щоб поруч із ним нікого не було. Він витяг свої незасмаглі ноги, тримаючи ступні разом, на пуфі, й майже одночасно з тим витяг записник за десять центів з правої задньої кишені. Потім, миттєво сконцентрувавшись на одній справі, наче існували лише він і записник — ані сонця, ані пасажирів, ані корабля, — почав гортати сторінки.

За винятком дуже нечисленних записів, виконаних олівцем, усі записи він робив ручкою. Його почерк був у стилі, якому в той час навчали в американських школах, замість старого методу Палмера. Він був розбірливий, хоча й не надто красивий, і відзначала його особлива плавність. Жодною мірою, принаймні з точки зору техніки, слова та речення не виглядали так, наче були написані дитиною.

Тедді відвів доволі багато часу на читання того, що він, схоже, записав востаннє. Запис займав трохи більше трьох сторінок:

«Запис у щоденнику за 27 жовтня 1952 р.

Власність Теодора Мак-Ардла.

Палуба 412 А.

Людині, яка знайшла цей записник і поверне його Теодо-рові Мак-Ардлу, гарантується належна і вигідна винагорода.

Перевір, чи зможеш ти знайти татові особисті армійські жетони та вдягати їх якомога частіше. Ти від цього не помреш, а йому це сподобається.

Дай відповідь на лист професора Манделла, коли в тебе випаде така нагода і тобі вистачить терпіння. Попроси його більше не присилати книжки з віршами. Все одно мені вже вистачить їх на цілий рік. Все одно мене вже від них нудить. Чоловік ходить по пляжу і, на жаль, йому на голову падає кокос. На жаль, його голова розбивається навпіл. Потім пляжем іде'його дружина, наспівуючи якусь пісню, бачить дві половини голови, впізнає та підбирає їх. Звісно, вона дуже засмучується і плаче так, що аж серце розривається. Якраз через це я й утомився від поезії. Приміром, жінка може підібрати дві половини і крикнути на них зі злістю: «Припини!» Однак, не пиши йому про це в листі. Це доволі дискусійна проблема, та й до того ж місіс Манделл — поетеса.

Візьми адресу Свена в м. Елізабет, штат Нью-Джерсі. Було б цікаво побачити його дружи'ну, а також його собаку, Лін-ді. Проте мати свого собаку мені б не хотілося.

Напиши співчутливого листа докторові Вокаварі стосовно його нефриту. Візьми в матері його адресу.

Спробуй помедитувати на спортивній палубі завтра вранці перед сніданком, але не втрать свідомості. Також не втрачай свідомість у обідній залі, якщо офіціант знову впустить ту велику ложку. Тато тоді дуже розізлився.

Слова та вирази, які треба подивитися в бібліотеці, коли повертатимеш книжки:

— нефрит;

— міріади;

— дарований кінь;

— підступний;

— тріумвірат.

Будь люб’язнішим із бібліотекарем. Поговори з ним на загальні теми, коли він стане грайливим, як кошеня».

Тедді різко вийняв маленьку ручку у формі гільзи з бокової кишені шортів, зняв із неї ковпачок і почав писати. Столом йому слугувало не бильце крісла, а власне праве стегно.

«Запис у щоденнику за 28 жовтня 1952 р.

Та ж адреса та винагорода, що написані 26 та 27 жовтня 1952 р.

Після медитації сьогодні вранці я написав листи цим людям:

— доктору Вакаварі;

— професору Пітові;

— Берджесу Хейку Мол.;

— Роберті Хейк;

— Сенфордові Хейку;

— бабусі Хейк;

— містерові Ґрему.

— професорові Волтону.

Я міг би спитати в мами, де лежать татові особисті армійські жетони, але вона, певно, скаже, що мені не треба їх носити. Я знаю, що вони з ним, бо я бачив, як тато їх упаковував.

Життя, на мою думку, це дарований кінь.

Я вважаю, що критика моїх батьків з боку професора Волтона — ознака несмаку. Він хоче, щоб люди були влаштовані певним, універсальним чином.

Це станеться або сьогодні, або 14 лютого 1960 р„ коли мені буде 16. Про це навіть смішно казати».

Після написання цієї останньої статті Тедді не відвертав уваги від сторінки і ручки, наче збирався написати ще щось.

Певно, він і не знав, що у нього був самотній, зацікавлений спостерігач. На нього, не відводячи очей, дивився якийсь молодий чоловік, що стояв біля огорожі спортивної палуби, на п’ятнадцять футів попереду першого ряду палубних шезлонгів та на вісімнадцять чи двадцять залитих доволі сліпучим сонцем футів вище. Це відбувалося приблизно протягом десяти хвилин. Було очевидно, що молодий чоловік прийняв якесь рішення, адже він раптом прибрав ногу з огорожі. Якийсь час він стояв, неухильно дивлячись у напрямку Тедді, а потім пішов, зник із поля зору. Однак, не пройшло й хвилини, як він з’явився між рядами палубних шезлонгів, рухаючись, наче під дією якогось препарату, що впадало в око. Йому було близько тридцяти, а може, й менше. Він ішов проходом просто в напрямку крісла Тедді, відкидаючи маленьку тінь на сторінки романів пасажирів, доволі невимушено (зважаючи на те, що він був єдиною фігурою в полі зору, що стояла і рухалась) переступаючи через в’язальні мішечки та особисті речі.

Здається, Тедді не помічав, що хтось стоїть в ногах його шезлонга, чи навіть кидає тінь на його блокнот. Однак, кілька людей на один чи два ряди за Тедді були більш схильні до відволікання. Вони так подивилися на молодого чоловіка, як, напевно, можуть дивитися лише люди у шезлонгах. Він мав

такий самовпевнений вигляд,який здавався непохитним — за єдиним застереженням, що одну руку він тримав у кишені.

— Здоров був! — звернувся він до Тедді.

Тедді підняв очі.

— Здрастуйте, — ввічливо відповів хлопчик. Він трохи прикрив свій записник, і той закрився сам.

— Не проти, якщо я сяду на хвильку? — спитав молодий чоловік підкреслено люб’язним тоном. — Це крісло вільне?

— Ну, ці чотири крісла належать моїй сім’ї, — зазначив Тедді, — але мої батьки ще сплять.

— Ще сплять? У такий день? — здивувався незнайомець. Він уже опустився на шезлонг, що стояв праворуч від Тедді. Шезлонги стояли так близько один до одного, що їх бильця торкалися. — Це блюзнірство, — зазначив він. — Абсолютне блюзнірство. — Він витягнув ноги; стегна в нього були дуже великі, майже як людські тіла. Більшою мірою зовнішність його нагадувала жителів приморської частини Сходу: зверху — коротко підстрижене волосся, знизу — грубе взуття, а посередині — щось на зразок змішаної форми: темно-жовті шерстяні шкарпетки, темно-сірі штани, сорочка з комірцем, що пристібується, без краватки, та піджак в ялинку, який виглядав так, наче зістарився під час найбільш популярних аспірантських семінарів у Єльському, чи Гарвардському, чи Принстонському університеті. — Боже, який дивовижний день! — сказав він, примружуючи очі, коли дивився на сонце. — Коли мова заходить про погоду, я — абсолютна нікчема, — він схрестив свої важкі ноги. — Насправді, траплялось, що я сприймав абсолютно нормальний дощовий день за особисту образу. Тож для мене це як манна небесна.

Хоча його голос був, у загальному розумінні, добре поставлений, лунав він трохи голосніше, ніж того вимагали обставини, наче у нього не виникало жодних сумнівів у тому, що будь-яка його заява сприйматиметься як цілком нормальна, така, що свідчить про його розум й освіченість, навіть викликатиме гарний настрій чи стимулюватиме до чогось — із точки зору чи то Тедді, чи то людей позаду, якщо вони слухають. Чоловік скоса поглянув на Тедді та посміхнувся.

— А ти як ставишся до погоди? — Його посмішка була не відразлива, але нещира, відверто така, що використовується у розмовах, та була спрямована, хоч і опосередковано, на його власне его. — Погода хоч колись виводила тебе з рівноваги? — спитав він посміхаючись.

— Я не сприймаю її так близько до серця, якщо ви це маєте на увазі, — відповів Тедді.

Молодий чоловік засміявся, відкинувши голову.

— Чудово! — вигукнув він. — До речі, мене звати Боб Ні-колсон. Не пам’ятаю, чи дійшли ми до знайомства в спортивному залі. Звичайно, я знаю, як тебе звуть.

Тедді пересунувся на один бік і сховав блокнот у бокову кишеню шортів.

— Я спостерігав за тим, як ти пишеш — звідтіля, — промовив Ніколсон, просто констатуючи факт, і вказав, звідки саме. — Боже правий, ти дуже старанно працював.

Тедді поглянув на нього.

— Я записував дещо у свій записник.

Ніколсон закивав головою, усміхаючись.

— То як Європа? — спитав він, аби підтримати розмову. — Вона тобі сподобалась?

— Так, дуже, спасибі.

— Де ти ще побував?

Раптом Тедді потягся і почухав литку.

— Ну, це займе багато часу, якщо я почну називати всі місця, бо ми взяли машину і проїхали доволі багато. — Він знову сів. — Однак, ми з мамою в основному були в Единбурзі, що в Шотландіїї, та Оксфорді, що в Англії. Здається, я казав вам у спортивному залі, що у тих двох місцях я проходив співбесіди. Більше всього — в університеті Единбурга.

— Не вірю, — зізнався Ніколсон. — Мені було цікаво, чи проходив ти щось на зразок цього. Як усе пройшло? Вони суворо тебе допитували?

— Перепрошую? — сказав Тедді.

— Як усе пройшло? Було цікаво?

— Іноді — так. Іноді — ні, — відповів Тедді. — Ми там трохи затримались. Батько очікував повернутися до Нью-Йорка трохи раніше, ніж цей корабель. Але деякі люди приїжджали зі Стогкольма, що в Швеції, та з Іннсбрука, що в Австрії, щоб мене добачити, тож ми були змушені зачекати.

— Це нормально.

Тедді вперше поглянув просто в очі співрозмовнику.

— Ви — поет? — спитав він.

— Поет? — перепитав Ніколсон — О Господи, ні. На жаль, ні. А чому ти питаєш?

— Не знаю. Поети завжди дуже особисто сприймають пЬ-году. Вони завжди приписують свої емоції речам, у яких емоцій немає.

Посміхаючись, Ніколсон засунув руку у кишеню піджака та вийняв цигарки і сірники.

— Я завжди думав, що це їхній товар, — сказав він. — Хіба поети мають справу не з емоціями, в першу чергу?

Тедді, мабуть, не чув його чи не слухав. Він дивився на дві димові труби або вище них, у напрямку спортивної палуби.

Ніколсон запалив цигарку — при цьому в нього виникли певні труднощі, бо з північного напрямку дув невеликий вітерець. Він знову сів у шезлонг і мовив:

— Як я розумію, ти доволі збентежив купку...

— «У голосі цикади ніщо не говорить про те, як скоро вона помре», — раптом сказав Тедді. — «По цій дорозі ніхто не йде цього осіннього вечора».

— Що це було? — усміхаючись, спитав Ніколсон. — Повтори.

— Це два японські вірші. Вони не сповнені великої кількості емоційних штучок, — пояснив Тедді. Він різко нахилився вперед, схилив голову на правий бік і злегка ляснув себе рукою по правому вуху. — У мене у вусі досі залишилася вода після вчорашнього уроку плавання, — змінив тему хлопець. Він ще кілька разів ляскав себе по вуху, потім знову сів, поклавши обидві руки на бильця. Звичайно, це був нормальний палубний шезлонг для дорослої людини, тож хлопчик виглядав у ньому занадто маленьким, але водночас — дуже розслабленим, навіть безтурботним.

— Як я розумію, ти доволі збентежив купку педантів у Бостоні, — продовжив Ніколсон, дивлячись на нього. — Після тієї сутички. Всю Лейдеккерську групу, більшою чи меншою мірою, як я розумію. Здається, я розповідав тобі, що мав доволі довгу розмову з Елом Бебкоком минулого червня. Того ж самого вечора, насправді, я чув твою останню касету.

— Так. Ви мені розповідали.

— Як я розумію, ти досить-таки збентежив ту купку, — тиснув на нього Ніколсон. — 3 того, що Ел розповів мені, я знаю, що одної ночі у вас була коротка розмова про смертельно небезпечні речі — я гадаю, у ту саму ніч, коли ви записали ту касету. — Він зробив затяжку. — 3 того матеріалу, що я назбирав, ти передрік дещо, що дуже сильно збентежило декого. Правда ж?

— Хотілося б мені знати, чому люди вважають, що бути емоційним так важливо, — зітхнув Тедді. — Мої тато і мама не вважають когось людяним, якщо той не вважає, що більшість речей дуже сумні, або дуже дратують, або ж дуже-дуже несправедливі. Мій тато весь на емоціях, навіть коли читає газету. Він думає, що я нелюдяний.

Ніколсон струсив попіл із цигарки вбік.

— Я вірно срозумів: у тебе немає емоцій?

Тедді подумав перед тим як відповісти.

— Якщо вони в мене є, я не пам’ятаю, коли я взагалі ними користувався, — зізнався він. — Я не розумію, на що вони годяться.

— Ти ж любиш Бога? — театральним шепотом спитав його Ніколсон. — Хіба це не твоя, так би мовити, сильна сторона? З того, що я почув на касеті, та з того, що Ел Бебкок...

— Так, звісно, я Його люблю. Але мої почуття не сентиментальні, — перебив його Тедді. — Якби я був Богом, я б точно не хотів, щоб люди мали до мене сентиментальні почуття. Це надто ненадійно.

— Ти ж любиш своїх батьків?

— Так, і дуже, — погодився Тедді. — Але я бачу: ви хочете, щоб я вживав це слово саме в тому значенні, в якому хочете ви.

— Добре, а в якому значенні ти хочеш його вживати?

Тедді обдумав це питання.

— Ви знаєте, що означає слово «спорідненість»? — спитав він, обертаючись до Ніколсона.

— Маю уявлення, — сухо відповів Ніколсон.

— Я маю з ними дуже глибоку спорідненість. Тобто вони мої батьки, і ми є частиною гармонії кожного з нас, і все таке інше, — сказав Тедді. — Я хочу, щоб вони веселилися, доки живі, бо їм подобається веселитися... але вони не так люблять мене і Бупер — це моя сестра. Тобто вони, схоже, не люблять нас такими, які ми є. Здається, вони не можуть любити нас, доки якось не змінюють нас. Вони люблять причини любити нас — і майже так само сильно, як люблять нас самих, а частіше за все — навіть більше. Це погано. — Хлопець знову обернувся до Ніколсона, подавшись трохи вперед. — Ви не могли б сказати, котра година, будь ласка? — спитав він. — О десятій тридцять у мене урок з плавання.

— У тебе є час, — запевнив його Ніколсон, спершу не глянувши на годинник. Він відсунув манжет. — Зараз десять хвилин на одинадцяту, — додав він.

— Дякую, — кивнув Тедді і відкинувся у шезлонгу. — Ми можемо продовжити нашу розмову ще хвилин із десять.

Ніколсон зсунув ногу з шезлонга, подався вперед і наступив на свій недопалок.

— Як я розумію, — сказав він, теж відкидаючись у шезлонгу, — ти дуже жорстко дотримуєшся ведичної теорії про реінкарнацію.

— Це не теорія, це така ж частина...

— Добре, — швидко перебив його Ніколсон. Він посміхнувся й обережно підняв руки, наче на знак іронічного бла гословення. — Зараз ми не дискутуватимемо з цього приводу. Дай мені завершити. — Він знову випростав свої важкі ноги і схрестив їх. — Наскільки мені відомо,™ зібрав певну інформацію шляхом медитування. Це дало тобі переконання, що в твоїй останній реінкарнації ти був священною людиною з Індії, але певною мірою завинив...

— Я не був святим, — заперечив Тедді. — Я лише був людиною, яка здійснювала дуже гарний духовний прогрес.

— Добре, хай що це було, — погодився Ніколсон. — Та справа в тому, що тобі здається, ніби в останній реінкарнації ти певним чином завинив перед тим, як досягти просвітлення. Це так, чи я...

— Так, це правда, — сказав Тедді. — Я зустрів жінку і наче припинив медитувати. — Він зняв руки з билець і підсунув долоні під стегна, ніби для того, щоб вони зігрілися. — Але я все одно мав узяти інше тіло і повернутися на землю — тобто я не був настільки духовно розвинений, щоб померти і відразу ж потрапити просто до Брахми, і більше ніколи не повертатися на землю. Але я не переродився б у тіло американця, якби не зустрів ту жінку. Я маю на увазі, що в Америці медитувати та жити духовним життям дуже важко. Люди вважають, що ти ненормальний, якщо робиш таке. Тато думає, що я певною мірою ненормальний. А мама... ну, вона вважає, що для мене недобре весь час розмірковувати про Бога. Вона гадає, що це шкодить моєму здоров’ю.

Ніколсон дивився на нього, вивчаючи.

— Здається, на тій касеті ти казав, що в шість років у тебе був перший містичний досвід. Правда?

— Мені було шість років, коли я побачив, що все навколо — то Бог. У мене волосся встало дибки і все таке, — зізнався Тедді. — Я пригадую, це було в неділю. Тоді моя сестра була ще крихітною і пила своє молоко, і раптом я побачив, що вона — Бог, і що молоко — Бог. Тобто те, що вона робила, — це лила Бога в Бога, якщо ви розумієте, що я маю на увазі.

Ніколсон мовчав.

— Проте я часто міг виходити за межі кінцевих вимірів, коли мені було чотири роки, — сказав Тедді те, що йому пізніше спало на думку. — Не надовго і все таке, але доволі часто.

Ніколсон закивав головою.

— Справді? — спитав він. — Ти міг?

— Так, — відповів Тедді. — Це було на тій плівці... Чи, може, на тій, що я записав минулого квітня. Я не впевнений.

Ніколсон знову витяг цигарки, але не зводив очей із Тедді.

— А як вибратися за межі кінцевих вимірів? — спитав він, трохи засміявшись. — Я маю на увазі, якщо починати з базових понять, наприклад, дерев’яна колода — це дерев’яна колода. У неї є довжина, ширина...

— Немає. Ось тут ви і помиляєтесь, — пояснив Тедді. — Всі думають, що речі десь закінчуються. А вони не мають кінця. Ось що я намагався сказати професорові Піту. — Він посунувся в кріслі, витяг геть брудний носовичок — сірий, зім’ятий шматок тканини, — та висякався. — Причина того, що нам здається, ніби речі десь закінчуються, полягає в тому, що більшість людей тільки так і вміють дивитися на речі, — продовжив він. — Але це не означає, що це і справді єдиний спосіб. — Хлопець сховав свого носовичка та подивився на Нікол-сона. — Будь ласка, ви не могли б підняти на хвилинку руку? — попросив він.

— Руку? Навіщо?

— Просто зробіть це. Підніміть її на хвилинку.

Ніколсон підняв передпліччя на декілька дюймів над

бильцем.

— Цю? — спитав він.

Тедді закивав головою.

— Як ви це називаєте? — спитав він.

— Що ти маєш на увазі? Це моя рука. Це — рука.

— А звідки ви це знаєте? Ви знаєте, що це називається рукою, але звідки ви знаєте, що це — вона? Ви можете довести, що це — рука?

Ніколсон витяг із пачки цигарку і запалив її.

— Чесно кажучи, я думаю, що це віддає найгіршим видом софізму, — зауважив він, видихаючи дим. — Заради бога, це ж рука, бо це — рука. Перш за все, у неї має бути назва, щоб її можна було відрізнити від інших речей. Я маю на увазі, що не можна просто...

— Ви просто мислите логічно, — байдуже зазначив Тедді.

— Як я мислю? — надміру чемно спитав Ніколсон.

— Логічно. Ви просто даєте мені звичайну, розумну відповідь, — пояснив Тедді. — Я намагався вам допомогти. Ви запитали, як я виходжу за межі кінцевих вимірів, коли мені хочеться. Я точно не думаю логічно, коли це роблю. Логіка — це перше, чого вам слід позбутися.

Ніколсон зняв пальцями шматочок тютюну з язика.

— Ви знаєте Адама? — спитав його Тедді.

— Чи знаю я кого?..

— Адама. З Біблії.

Ніколсон посміхнувся.

— Особисто не знайомий, — сухо відповів він.

Тедді замислився.

— Не зліться на мене, — попрохав він. — Ви мене запитали, а я...

— Заради Бога, я на тебе не злюсь.

— Добре, — кивнув Тедді. Він знову сидів, відкинувшись на спинку крісла, але голову повернув до Ніколсона. — Ви знаєте про те яблуко, яке Адам з’їв у Саду Едемському й яке згадується в Біблії? — спитав він. — Ви знаєте, що було в тому яблуці? Логіка. Логіка та інтелектуальне начиння. Це все було в ньому. Тож — це і є моя точка зору — все, що вам треба зробити — це виблювати його, якщо ви хочете бачити речі такими, якими вони є насправді. Я маю на увазі, що коли ви оте все виблюєте, у вас більше не буде проблем з колодами дерев та іншими речами. Ви перестанете весь час бачити кінець чомусь. І ви побачите, чим насправді є ваша рука, якщо вам цікаво. Ви розумієте, що я маю на увазі? Ви стежите за моєю думкою?

— Так, стежу, — доволі коротко відповів Ніколсон.

— Проблема в тому, — продовжив Тедді, — що більшість людей не хочуть бачити речі такими, якими вони є насправді. Вони навіть не хочуть припинити знову і знову народжуватися і помирати. Вони лише хочуть знову і знову отримувати нові тіла, а не спинитися і лишитися з Богом, де справді прекрасно, — міркував він. — Я ще ніколи не бачив такої купи яблукоїдів, — зізнався хлопець і похитав головою.

У цей момент навпроти Тедді та Ніколсона спинився стюард у білій формі, який здійснював обхід по цій палубі, і спитав, чи не хотіли б вони випити ранковий бульйон. Ніколсон зовсім не відповів на питання, Тедді відповів: «Ні, дякую», — і стюард пішов далі.

— Якщо ти волієш не обговорювати цього, то і не треба, — раптово і доволі різко сказав Ніколсон. Він струсив попіл з цигарки. — Та правда це чи ні, що ти сказав всій Лей-деккерській купці, — Волтону, Піту, Ларсену, Самуельсу та іншим, — коли, де і як вони врешті-решт помруть? Це правда чи ні? Ти не мусиш обговорювати це, якщо не хочеш, але згідно з чутками в Бостоні...

— Ні, це неправда, — наголосив Тедді. — Я сказав їм про місця і ті часи, коли вони мають бути дуже-дуже обережними. А також я розповів їм про певні речі, які їм було б дуже корисно зробити ... Але нічого такого я не казав. Я не казав, ніби щось неминуче трапиться. — Він знову вийняв носовичок і скористався ним. Ніколсон чекав, спостерігаючи за хлопцем. — І я зовсім не казав професорові Піту нічого такого. По-перше, він не був одним із тих, хто глузував і ставив купу запитань. Тобто я сказав, що йому не слід викладати після січня — це все, що я йому сказав. — Відкинувшись назад, Тедді якусь хвильку помовчав. — Усі інші професори практично змусили мене сказати всі ті речі. Це сталося після того, як ми закінчили співбесіду та запис касети, і було вже доволі пізно, а вони досі слухали, курили цигарки та ставали грайливими, мов кошенята.

— Але ти не казав Волтону чи Ларсену, наприклад, де чи як наступить їх смерть? — тиснув на нього Ніколсон.

— Ні, не казав, — твердо відповів Тедді. — Я не сказав би всього того, але вони продовжували про це говорити. Здається, професор Волтон розпочав цю розмову. Він зазначив, що дійсно хотів би знати, коли помре, бо тоді б він знав, що йому слід було зробити, а що — ні, та як би найкраще скористатися своїм часом, і щось у такому дусі. А тоді вони всі сказали, що... Тож я розказав їм трохи.

Ніколсон нічого не говорив.

— Однак, я не казав їм, коли вони насправді помруть. Це дуже брехливі чутки, — мовив Тедді. — Я міг би, але не сказав, бо глибоко в серці вони, насправді, не хочуть цього знати. Тобто я знаю: навіть хоча вони й викладають релігію, філософію та подібні речі, вони досі дуже бояться смерті. — Тедді якийсь час сидів або ж напівлежав мовчки. — Це так по-дур-ному, — сказав він. — Усе, що ви робите, це забираєтеся геть зі свого тіла, коли помираєте. Господи, кожен робив це тисячі й тисячі разів! Тільки те, що люди цього не пам’ятають, ще не означає, що вони цього не робили. Це так по-дурному...

— Можливо. Можливо, — пробурмотів Ніколсон. — Але логічний факт залишається фактом, незважаючи на те, як розумно...

— Це так по-дурному, — знову повторив Тедді. — Наприклад, у мене десь через п’ять хвилин урок плавання. Я можу спуститися вниз до басейну, і в ньому може не бути води. Сьогодні може бути той день, коли міняють воду, чи ще щось. Однак, що б не трапилось, я можу підійти до краю басейну, наприклад, лише для того, щоб подивитися на дно, а моя сестра може підійти і, припустімо, зіштовхнути мене. Я можу розбити череп і одразу померти. — Тедді поглянув на Нікол-сона. — Це може статися, — сказав він. — Моїй сестрі лише шість років, і вона не була людиною протягом багатьох життів, а ще вона не дуже мене любить. Це цілком може трапитись. Однак, що в цьому буде такого трагічного? Я маю на увазі, чого саме в цьому боятися? Я просто робитиму те, що маю робити, і все, хіба не так?

Ніколсон поблажливо фиркнув:

— З твоєї точки зору, це, може, і не буде трагедією, але це стане тяжкою подією для твоїх тата і мами, — нагадав він. — Ти про це думав?

— Так, звісно, — відповів Тедді. — Але це тільки через те, що у них є назви й емоції для всього, що відбувається. — Хлопець весь час тримав руки під стегнами. Тепер він вийняв їх, поклав на бильця та поглянув на Ніколсона. — Ви знаєте Свена? Того чоловіка, що слідкує за спортивним залом? — спитав він. Тедді чекав, доки Ніколсон не закиває. — Якби йому сьогодні вночі наснився сон, що його собака помер, він би дуже погано спав, бо дуже любить того собаку. Але коли б він прокинувся вранці, все було б гаразд. Він би знав, що це був лише сон.

Ніколсон кивав головою.

— Тож до чого саме ти ведеш?

— Я веду до того, що якби собака дійсно помер, усе було б так само. Однак, Свен про це не знає. Я маю на увазі, що він ще не прокинувся до самої своєї смерті.

Ніколсон із відчуженим виглядом повільно і чуттєво масажував правою рукою потилицю. А його ліва рука, що нерухомо лежала на бильці, стискаючи так і не запалену цигарку, на яскравому сонці мала незвичний неживий білий колір.

Раптом Тедді підвівся.

— Мені треба йти. Вибачте. — Він сів на підставку для ніг, приєднану до шезлонга, обличчям до Ніколсона, і заправив футболку в шорти. — Здається, у мене ще є десь півтори хвилини до уроку плавання, — сказав він. — Мені ще треба пройти всю палубу «Е».

— Можна спитати, чому ти сказав професорові Піту, що йому слід припинити викладати після першого місяця року? — доволі дурнувато спитав Ніколсон. — Я знаю Боба Піта. Тому й питаю.

Тедді затягнув ремінь із крокодилової шкіри.

— Тільки тому, що він доволі духовно розвинена людина, а викладає багато всього, що не дуже добре для нього, якщо він хоче досягти хоч якогось справжнього духовного прогресу. Це його занадто сильно стимулює. Час уже йому викинути все це з голови, замість того, щоб це туди вкладати. Він міг би позбутися великої частини того яблука за одне життя, якби хотів. Йому дуже добре вдається медитувати. — Тедді встав. — Я краще піду. Не хочу спізнитися.

Ніколсон підняв на нього очі й утупив погляд, затримуючи хлопця.

— Що б ти зробив, якби міг змінити систему освіти? — спитав він непевно. — Ти ніколи про це не думав?

— Мені справді треба йти, — відповів Тедді.

— Лише дай відповідь на це одне питання, — попросив його Ніколсон. — Освіта — це моя дитина, це те, що я викладаю. Тому й питаю.

— Що ж... Я не дуже певен, що б я зробив, — відповів Тедді. — Але, напевно, не починав би з того, з чого починають у школах. — Він схрестив руки і трохи подумав. — Гадаю, спершу я б зібрав дітей і показав їм, як треба медитувати. Я б спробував показати їм, як дізнатися, хто вони насправді, а не тільки їхні імена і тому подібне. Мабуть, навіть ще до того я б змусив їх забути все, що казали їм або їхні батьки, або ж будь-хто інший. Тобто навіть коли їхні батьки казали їм, що слони великі, я б змусив їх це викинути з голови. Слон великий лише тоді, коли поряд є ще щось — собака чи жінка, наприклад. — Тедді ще трохи подумав. — Я б навіть не казав їм, що у слона є хобот. Я міг би показати їм слона, якби він був у мене під рукою, але я дозволив би їм підійти до слона, навіть якби вони знали про нього не більше, ніж він знав про них. Те ж саме стосується й трави. Я б навіть не казав їм, що трава зелена. Кольори — лише назви. Я маю на увазі, якщо сказати їм, що трава зелена, це змусить їх очікувати, що трава виглядає певним чином — саме так, як ви вважаєте, а не будь-яким іншим чином, який може бути й не гіршим, а може, навіть і кращим... Не знаю. Я би просто змусив їх виблювати всі ті часточки того яблука, яке батьки й інші люди змусили їх з’їсти, шматочок за шматочком.

— Хіба не було б ризику, що ти б виховав маленьке покоління неуків?

— Чому? Вони не були б більшими неуками, ніж слон. Чи птах. Чи дерево, — сказав Тедді. — Тільки те, що щось влаштоване певним чином, а не просто поводиться певним чином, зовсім не означає, що це — неук.

— Не означає?

— Ні, — відповів Тедді. — До того ж, якби вони захотіли пізнати все те — назви, кольори та речі, — вони б могли це зробити, якби їм хотілося, — пізніше, коли виростуть. Та я хотів би, щоб вони почали з реального бачення речей, а не лише з того, як ці речі бачать інші яблукоїди. Ось це я маю на увазі. — Тедді підійшов до Ніколсона і простяг йому руку. — Тепер я маю йти. Чесно, мені дуже сподобалось...

— Секундочку, посидь іще хвильку, — попросив Нікол-сон. — Ти ніколи не думав зайнятися якимось дослідженням, коли підростеш? Дослідженнями в області медицини або чимось таким? Мені здається, що з твоїм розумом ти міг би врешті-решт...

Тедді не сідаючи відповів:

— Одного разу я про це подумав, декілька років тому, — сказав він. — Я поговорив лише з кількома лікарями. — Хлопець похитав головою. — Мене б це зовсім не зацікавило. Лікарі надто поверхові. Вони завжди говорять про клітини та подібні речі.

— О? Ти не надаєш важливості будові клітини?

— Звичайно, надаю. Але лікарі говорять про клітини так, наче вони мають самі по собі таку необмежену важливість. Наче вони насправді не належать людині, яка з них складається. — Тедді рукою відкинув волосся з чола. — Я виростив своє тіло, — сказав він. — Ніхто за мене цього не робив. Тож якщо я його виростив, мені ж і знати, як його вирощувати. Принаймні на рівні підсвідомості. Можливо, я втратив свідоме знання його вирощування за якісь останні кількасот тисяч років, але це знання досі там, тому що я, очевидно, його використовував. .. Треба буде багато медитувати і забувати, щоб пригадати все це, тобто отримати свідоме знання, проте це можна зробити, якщо є бажання. Якщо розкритися доволі широко. — Раптом він простягнув руку і потиснув праву долоню Ніколсона. — Бувайте, мені час іти.

Цього разу Ніколсонові не вдалося його затримати, і хлопець почав швидко пробиратися між рядами.

Декілька хвилин після того, як Тедді пішов, Ніколсон сидів нерухомо; його руки лежали на бильцях шезлонга, досі тримаючи незапалену цигарку між пальців. Нарешті, він підняв праву руку, наче для того, щоб упевнитися, чи його комірець досі розстебнутий. Потім він запалив цигарку і знову посидів нерухомо.

Чоловік повністю викурив цигарку, потім різко зняв ногу з крісла і наступив нею на недопалок, встав та доволі швидко пішов проходом.

Скориставшись сходами в передній частині корабля, він спритно спустився на палубу для прогулянок. Не зупиняючись там, він продовжив спускатися, досі швидко, до головної палуби. Потім до палуби «А». Потім до палуби «В». Потім до палуби «О».

На палубі «О» сходи в передній частині корабля закінчувались, і Ніколсон постояв хвильку, скоріше за все, трохи розгубившись, в якому напрямку йти. Однак він побачив когось, хто, схоже, міг би його провести. На середині проходу, на стільці, біля дороги до камбузу сиділа стюардеса, читаючи газету і курячи цигарку. Ніколсон підійшов до неї, швидко проконсультувався, подякував, зробив кілька кроків уперед

і відкрив важкі металеві двері, на яких було написано: «Басейн». Вони вели до вузьких сходів, не вкритих килимом.

Ніколсон пройшов трохи більше, ніж половину сходів, коли почув пронизливий, довгий крик, який явно йшов від маленької дівчинки. Він звучав акустично, наче відбивався від чотирьох укритих кахлем стінок.

Зміст

Чудовий день для рибки-бананки.

1

Американський актор вірменського походження

(обратно)

2

На мові оригіналу тут відбувається гра слів, яку важко передати: хлопчик плутає слова «кіке» («жид») та «kite» («повітряний змій»).

(обратно)

3

Місце, де точилися запеклі бої.

(обратно)

4

Маються на увазі короткі куртки з нагрудними кишенями для військових.

(обратно)

5

раковою пухлиною (фр.).

(обратно)

6

бідний Пікассо (фр.).

(обратно)

Оглавление

ЧУДОВИЙ ДЕНЬ ДЛЯ РИБКИ-БАНАНКИ

ДЯДЕЧКО ВІҐҐІЛІ У КОННЕКТИКУТ!'

  НЕЗАДОВГО ДО ВІЙНИ З ЕСКІМОСАМИ

ЧОЛОВІК, ЩО СМІЄТЬСЯ

У ЧОВНІ

ДЛЯ ЕСМЕ: З ЛЮБОВ'Ю 1 МЕРЗОТОЮ

ВУСТА ЧАРІВНІ ТА ЗЕЛЕНІ ОЧІ

БЛАКИТНИЙ ПЕРІОД ДЕДОМ'Є-СМІТА

Зміст Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg