— А ваша мама на завтрашній пікнік до Вілксів поїде верхи на цьому новому коні?
— Вона поїхала б верхи, але тато сказав, що це надто небезпечно. Та й дівчата їй не дозволять. Вони хочуть, щоб вона бодай один раз поїхала в гості, як личить леді — в колясці.
— Сподіваюся, завтра не буде дощу,— сказала Скарлет.— Оце майже весь тиждень дощить кожного дня. Нема гірше, коли пікнік перетворюється на вечірку в чотирьох стінах.
— Ні, завтра буде погожий день і спека, як у червні,— запевнив Стюарт.— Гляньте, яке сонце навзаході. Я ще ніколи не бачив, щоб воно було таке червоне. З того, як заходить сонце, завжди можна вгадати погоду на ранок.
Вони подивились туди, де над широчезними, недавно зораними бавовниковими ланами Джералда О’Гари полум’янів обрій. Сонце в червоно-гарячому обводі сідало ген за узгір’ям по той бік річки Флінт, і квітневу теплінь звільна заступала духмяна охолода.
Весна цього року була рання, і з нею прийшли теплі рясні дощі й раптова кипінь рожевого цвіту персикових дерев та білих зірочок дерену на темних болотяних лугах над річкою і на відлеглих пагорбах. Майже всі лани були вже зорані, і багристий відблиск призахідного сонця ще дужче червонив і без того червоні борозни джорджіанської глини. Волога земля, спрагла зерняток бавовнику, була рожевувата там, де виступав пісок на перекинутих скибах, і червоняста, шарлатова й бура в тіні обіч борозен. Побілений вапном цегляний особняк здавався острівцем серед цього розбуялого червоного моря збурених і здиблених звивистих хвиль, які немов застигли, рожевопінні, в мить прибою. Бо тут борозни не були довгі й прямі, як на жовтих глинистих полях рівнини центральної Джорджії або на жирному чорноземі надморських плантацій. На підгір’ях північної частини Джорджії поля розорювали в найрозмаїтіших заворотах, щоб дощі не могли змивати родючий грунт у річку.
Комментарии к книге «Звіяні вітром. Кн.1», Маргарет Митчелл
Всего 0 комментариев