«Загоріла полонина»

Загоріла полонина

Ни вогня, ни грани

Та за вами гори-вершки

Сердейко ми в'яне.

Не вважаючи на популяризацію Бойківщини й бойківського племени в українському письменстві 19. ст. Миколою Устіяновичем («Месть верховинця», «Страсний четвер»), Іваном Франком («Захар Беркут» і ін.) та ін. і не вважаючи на діяльність бойківських регіональних письменників в українській літературі, як Ізидора Пасічинського, Олександра Борковського та (найбільш і відомого між ними) Юрія Кміта, цей прекрасний закуток нашої Батьківщини досі належно не оцінений у мистецькій творчості. Більш притягальної сили виявила Гуцульщина, чи — в останніх часах — Лемківщина. Висловом цього недоцінювання може бути й саме окреслення «бойко», що його відчувається ще й до сьогодні тут і там як насмішливий синонім чогось нижчого, малокультурного, меншевартого…

А тимчасом населення бойківських Карпат, пройшовши разом із Українськими Січовими Стрільцями шлях вогневого хрищення в першій світовій війні та закріпивши за собою такі символи геройських подвигів, як Ключ, Маківка й ін., за короткий розмірно час, бо за рр. 1918–1038, духово переродилося до непізнання. З темної гірської маси перед 1. світовою війною витворилася національно-свідома спільнота, виросло нове покоління, що видало з себе кадри заслужених боєвиків українського резистансу за Польщі, допомагало й брало активну участь у будуванні Карпатської України й в останній час стає разом із іншими в ряди Української Повстанчої Армії. Немає сумніву, що ця еволюція — одна з сторінок загально-українського національно-державницького відродження в 20. ст. А проте на Бойківщині вона замітна тим, що обхопила собою терен, здавалося б, найменш для того підготований, найбільш відсталий від рвучких струмів загально-національного життя. Це не еволюція, а революційний духовий перелім, світоґлядовий скік, що йому годі знайти рівню на інших теренах України.