Авґсбурґ 1948.
Накладом Р. Волчука. — Авторські права застережені.
Друкарня Д. Сажніна, Авгсбурґ, Максіміліянспляц 15.
Софія Парфанович Загоріла полонина Бойківські оповідання
Загоріла полонина
Ни вогня, ни грани
Та за вами гори-вершки
Сердейко ми в'яне.
Там, де живуть бойки… Передмова Ярослава Рудницького
Не вважаючи на популяризацію Бойківщини й бойківського племени в українському письменстві 19. ст. Миколою Устіяновичем («Месть верховинця», «Страсний четвер»), Іваном Франком («Захар Беркут» і ін.) та ін. і не вважаючи на діяльність бойківських регіональних письменників в українській літературі, як Ізидора Пасічинського, Олександра Борковського та (найбільш і відомого між ними) Юрія Кміта, цей прекрасний закуток нашої Батьківщини досі належно не оцінений у мистецькій творчості. Більш притягальної сили виявила Гуцульщина, чи — в останніх часах — Лемківщина. Висловом цього недоцінювання може бути й саме окреслення «бойко», що його відчувається ще й до сьогодні тут і там як насмішливий синонім чогось нижчого, малокультурного, меншевартого…
А тимчасом населення бойківських Карпат, пройшовши разом із Українськими Січовими Стрільцями шлях вогневого хрищення в першій світовій війні та закріпивши за собою такі символи геройських подвигів, як Ключ, Маківка й ін., за короткий розмірно час, бо за рр. 1918–1038, духово переродилося до непізнання. З темної гірської маси перед 1. світовою війною витворилася національно-свідома спільнота, виросло нове покоління, що видало з себе кадри заслужених боєвиків українського резистансу за Польщі, допомагало й брало активну участь у будуванні Карпатської України й в останній час стає разом із іншими в ряди Української Повстанчої Армії. Немає сумніву, що ця еволюція — одна з сторінок загально-українського національно-державницького відродження в 20. ст. А проте на Бойківщині вона замітна тим, що обхопила собою терен, здавалося б, найменш для того підготований, найбільш відсталий від рвучких струмів загально-національного життя. Це не еволюція, а революційний духовий перелім, світоґлядовий скік, що йому годі знайти рівню на інших теренах України.
Паралельно до цього суб’єктивного, внутрішнього розвитку Бойківщини йшло об’єктивне, теоретичне збагання бойківської дійсности. Науково-дослідчі осередки, що повстали після 1. війни: самбірське Т-во й Музей «Бойківщина» й стрийська «Верховина» ведуть перед у дослідчій роботі. Широкому загалові маловідомі напр. річники «Літопису Бойківщини» (11 томів!) з цінними розвідками наших спеціялістів із поля етнографії, археології, історії культури, осадництва, говорознавства, тощо. Низка наукових монографій про Бойківщину своїх і чужих учених появилася між обома світовими війнами. Постав і частково видрукуваний «Словник бойківського говору» Юрія Кміта (букви А — І). В 1939. р. вийшла у Львові перша в українському назвознавстві синтетична праця про «Географічні назви Бойківщини». І т. ін. і т. ін. Ймена таких меценатів української регіональної науки, як Кобільника, Гуркевича, Филипчака й ін. золотими літерами вписані в історії української культури й науки.
Тільки мистецьке збагання бойківської дійсности в час цього духового перелому не виправдало сподівань. Бойківщина на історичному закруті, її цікаве духове обличчя в конфронтації з до-й післявоєнною дійсністю, різниці в побуті, в світовідчуванні колись і тепер, все те залишилося поза увагою наших поетів, прозаїків, малярів, скульпторів, тощо. А можливості великі, матеріял обширний, тематика, цікава!
І ось перед нами збірка оповідань Софії Парфанович про Бойківщину на переломі н. з. «Загоріла полонина». Авторка відзеркалює тут накреслену вгорі революцію в національній свідомості галицьких бойків та короткими картинами ілюструє їх відношення до різних режимів, які панують на їхній землі. Вони, це жилаве плем'я, виросле на пісній землі-лепчиці, бороняться перед напасниками, які б вони не були та залишаються завжди собою, навіть у далекій чужині. Оповідання з такою тематикою переплітаються з погідними, описовими, що нагадують давні, спокійні часи. Вникливий підхід і розуміння атмосфери сучасного й минулого на Бойківщині, органічне відчуття бойківської дійсности в 20. ст, велика спостережливість і реалістична живість образів — основні прикмети цієї збірки А при цьому легке, дискретне кольоритування постатей і терену місцевими словами й формами, не видуманими, а взяТИМИ просто з народніх уст. Нічого дивного: оця «загоріла полонина», зелена Бойківщина — вужча батьківщина письменниці. Там вона проводила свої дитячі літа, туди їздила завжди з гамірного великого міста, де звання й громадська праця змушували її проживати. Й тепер вона повертається думкою до рідних сторін: загоріла в воєнній хуртовині бойківська полонина притягає її увагу, нагадується живіш, як усе інше.
Дорога, втрачена — вона не забута на скитальщині. Її живлона сила й природна відпорність сповняє надією й вірою в краще майбутнє.
І тому — треба думати — всякий, в кого серце ще зовсім не полонила зелена синявінь альпійських озер чи узберіжні пальми заморських країн, всякий, хто ще не загубив себе в погоні щоденного життя на чужині, з приємністю повернеться думкою разом із авторкою до отого дорогого клаптика Рідної Землі, що й тепер горить-незгарає в горнилі історичних дій.
Вересень 1948.
Ярослав Рудницький.
У давнину
Та як я си здогадаю
За давну давнину,
То не можу скоротати
До полудня днину.
Та як я си здогадаю
За давнії літа,
Голова мене заболить
Що не виджу світа.
— Та ци[1] дома Андрій, Настуню? — Настуня, низька, присадкувата, чорнява бойканя не зараз відказує. Звичаєм свого племени стоїть, дивиться й міркує. Розглядає пильно гостя і хоч знає його віддавна — мабуть таки находить щось нове й цікаве в нього.
— Ба, ви коли виїхали? Та ци на довго? Анужто, Яцьку, скоч на город та заклич вітця — відказує разом і гостеві і поладнує справу. І далі стоїть, розглядає, а потім, зідхнувши, поправляє червоний у ружі чепець, з-під якого висмикуються мички чорного волосся, та склавши на череві руки, говорить поволі. Говорить дуже і зовсім по-бойківськи, а це тому, що вона недочуває і не сприймає нових слів, якими вже тепер говорить молодь на Бойківщині. У її пам'яті залишилась первісна мова батьків, так як її чула у дитячих літах. І потім: Настуня цілий час у полі й у хаті при дітях, коли їй набирати нових звичаїв?
— Слава Ісусу Христу, та добрий день вам! — здоровить Андрій, переступаючи перелаз. Він чорнявий, під вусом, на обличчі рум'яний, завжди дбайливо поголений. У його очах є щось, чим бачить не лиш дітей і поле та будні. Тож і швидко мова з звичайних справ і новин світу сходить на його писання.
— Та дещо написавім, але не много. Зима довга, що правда, но тілько що нахти нема защо купити. То вже Настуня гойкат, аби по вечерах нє висвічувати, ай скоро лягати спати. І папір дорогий… — Все ж видістає з полички на миснику синій зшиток, один і другий та з радісним усміхом показує добутки зими.
— Та ходім за хату, увидите мої щепи. Там си сядемо та й вам дащо прочитаю.
Хата маленька, присліпувата, крита соломою. Її Андрій переніс з села у поле над потічок, над тоту Жолобину. Там виміняв у сусідів декілька стайок поля та й зажив. Біда була в селі, але й тут не добро. Але ж уже й від свекора подальше, а то лихий він та нелюдський. Та й усе поле в одному куску. Там того поля в Андрія! Вісім міхів картоплі і два мішки вівса родить, от і все. Настуня на городі, на червоній лепчиці капусти трохи виховає та такої твердої, зеленої, що в бочці потім чорна і чути її здалеку. А ще як наквасять її без соли. Бо й відки взяти гроші на сіль?
Дичок декілька посадив Андрій на городі та пощепив їх. Тепер тішаться, що будуть дітям яблука.
Голодний Брисько на припоні виє і коровиця порикує у стайні, якраз тільки такій великій, як на одну коровину.
Бідує Андрій Киселичин, розлуцький письменник.
— Та бо єнчий газда вартує заробити ци на тартаку, ци в лісі, ци в другого газди. А з Андрія який робітник?
— Та чей він вродився на пана, а не на ґазду — кажуть сусіди цвиркаючи крізь зуби й покурюючи файку. Єму би папир'я та файно із’їсти і бив би з нього писар. Такий челядин нидочого, бо він ни пан ни Іван.
Може й правда ваша ґаздове! Проте, хоч ви їсте скоромне, а Андрій бульбиці недоїдає, таки про вас нихто не знає, а Андрійову п’єсу (так він тото називає) ставили в читальні, в театрі. І то не тільки в Розлучи, але й в Яворі, на Волосянках і у Вовчім і ще гет далі, де тілько зачули про нашого Андрія. І так «Три співники» показували вам як то ґазда зібрався ґаздувати з жидом і циганом і яка тото була співка. Та тото байка!
Андрій читає тихим, м'яким голосом. Читає нову п'єсу про панщину, про брата й сестру, як утікали з панського двора та в самбірські ліси і там приставали до розбійників. Таких, що за людську кривду суд чинили на панах, панське майно людям роздавали.
— Та бо знаєте старі люди вмирают і ніхто не ме знати, як то било́ колись. А я одно чув від діда, а друге від людий, то бим списав, коби Біг дав здоровля, та й коби било́ защо купити папір та й нахту. — Такі ліси били́, чуєте, в наших горах в давнину, що кар-карезний! Гет від Самбора, а може ще відки інди тягнулися. Звір’я ружного било́ по лісах много, а народу мало. Тото десь ще дуже давно мусіло бити́, певно ще нім Христос родився, як ружні народи тягнули через наші гори на Венґри. Бо то в горах, як у горах: ліс та й каміння. І студінь. А на Венґрах ровінь, добра земля та й тепло. Там і міста, віди́ш, скорше побудували, як у нас. То тягнули долі ріками, як би нашим Дністром та й Стрийом та через вершки, де глибокі сідла йшли на Венґри. Але ми ся видит, що вже такой з них дахто сподобав си наші гори та й ліси, бо мусіли такі бити́, що лишалися тут. То тоті, що ту ся лишали і мали свої ґаздівства мусіли ся боронити від тих, що йшли. Десь по вершках городища такі били́. Ніби замки, ци фортеці, що в них ся зачиняли та й ся боронили. Та ви певно в книжках про то читаєте? Таже било́ таке коло Старого Міста, що гет боронило цілу Дністрову долину. І било́ таке на Маґурі, ба то така гора, що з неї всюда видко та й на всі боки бити годен. То на тих вершках, як люди під вівси зачали орати, виорювали камінні сокири, стріли та й ножі. А пак з’їхали пани зі Львова та стали копати, то кажут, що скарби повикопували з землі.
— Пак вже світ став більше людський і долини рік нарід замешкав. Та десь били́ князі і царі тому народови, але ту в горах не много, віди́ш, про них знали, бо тут ліси били́ великі. Хіба дахто з них войну чинив з братом, а сильно мали бути незгідливі, то втікав у гори, раз єден, то знов другий. Або як йшли войнов на Венґри, то сюда долинами рік войсько йшло. Отже тут, де наші вершки, дуже великий і славний путь вів у венґерську землю. Через той високий, що над селом.
Андрій показує круглявий вершок, один з тих, що над селом лягли подовгувастим пасмом. Це водний діл Дністра, що потягся разом від Явори й Турки аж у Дністрову долину, туди, де Дністер проривається під Магурою і вливається з Турчанщини в Старосамбірщину. З гірського потока стається молодою, веселою річкою. Оце ліворуч від вершка, що на ньому випливає з Дністрової криниці маленька смужечка води, і є Мадарашів. Через нього в’ється стежечка, гадючкою повзе полями, а потім лісом і перекидається через плаский, заораний вершок на другий бік пасма. Праворуч від неї дерев’яна вежа, що позначує найвищу точку пасма. То по цей бік пасма у поперечній долині потока потягся Розлуч двома рядами хат. А вже по той бік світу божого видно, світу! Оце гори лягли поздовжними пасмами, рівнобіжними до нашого ділу, а за кожним пасмом подовгуваста простора долина. Там і села, там і містечка, Сянки й Соколіки ліворуч, а потім селами, полями аж у Лімну і в Устріки. Станьте на вершку та й дивіться на полуднє, то то світа ввидите, світа! А ще якби шкла мав — до Турки на ринок видно, та й до Лімної на торговицю. А до одного міста і до другого добрий день би йти треба. Авже що гір, що вершків! Аж там до полонин, що ними біжить границя нашої Галичини, вже чи з Венґрами, чи як тепер з Чехами — хоч то всьо наш бойківський світок, чи він перед горами чи за ними.
— І такой має бити́ єден край, бо єден нарід на нім жиє. Ті з-за полонин носят такі самі сіраки і ходаки, як ми, і мову мают таку саму. Іно що слова мают дащо інакші. Але і в нас що село, то інакших слів має кілька. Ви дивітся: таке малейке слівце як бити́. У нас кажут бити́, у Вовчому бути, а попід границі, то майже виходить бо́ти, хоч не цівком. У Пецареві кажуть полика, в нас: нич, а ще в Волосянці: никус. Що село, то звичай, то мова.
— Отже за горами нарід богатіший, хоч бідаків між нами нигди не бракує. Але що до дороги, то била то файна й широка дорога, не така, як тепер. То, било, восько нев йде, в золоті роги трубит, упряж на конях уся золота. З лісів звір втікат та людське іміння на полонині ся пудит. Бо вже дуже в давну давнину маржина в полонинах ся пасла. Файна, велика, тлуста. Тими дорогами гнали маргу на вершки, тими дорогами й на великі ярмарки гнали та й ішли. Отже вона ся називала Руський Путь. Нині тілько вершок зістався по ній, такой називатся Руський Путь. Там де Пикуй і Старостина, право меджи ними. Гордий бив нарід і смілий, але що з того: як го пани в панщину взяли, гет змиршавів. То єден був ратунок у лісах. Било́ куда втікати, а лісами й на Венґри й аж до самого моря. З тих часів аж до нас дійшло много співанок:
Бодай пани не діждали, Би они не били, Жеби они помежи нас 3 торбами ходили.По лісах розбійники сіділи, такі, що людий боронили, а панів рабували і палили. То вже за нашої, ніби наших дідів, пам'яти Довбуш бив. Іван, ци як, му на м'я. Отже, як мете йти в Смеречку, то вам каждий дітвак вкаже Довбушеву криницю, таку, що серед млаки з-під корча б'є.
А в Бринівці є такий яр, глибокий і дивно стрімкий. То понад него Довбуш свіжо обкоровану ялицю клав і казав нев переходити. Який парубок перейшов, бив му товариш, а той що ніт, то або сам завернув, або впав у яр та й там такой зістався, певно мертвий, бо яр дуже глубокий.
Але як панщину скасували то ся нарід тішив, то ся радував! Ци чулисте тоті співанки:
Та на горі на високій Гайдамаки трублят, — Добрі люди, послухайте — Вже панщину гублят! Та, хлопці молодейкі, Що будем робити? Вже панщина скасована,— Йдем до коршми пити!Стало народу прибувати і стали ліси рубати та й села класти. Як наш Розлуч. Кажут, що перше була Ясениця, бо там долина ширша і поля, ровені більше. А потім троха ясеничан з села вийшло і ту під нашими вершками стали ся ставити. Розлучилися з Ясеничанами та й так їх стали називати, що вони з Розлуча. Певно долина потока їм ся подобала, бо про неї навіть співают:
У Розлучи село У файній долині, У Розлучи дівчатойка, Як цвіт на калині.Але бо не самі ґазди жиють у Розлучи. Сами знаєте, що під Вінцем жиют Цигани, тих кілька хат, що такі чорні, малі, напівзавалені. Голих циганят ввидите і в літі й навіть у зимі. З чого жиют? Альо, з жебранини та й з крадежи. Хоч за крадіж сильно ґазди 6’ют. Дахто має поля стайку-дьві, дахто корову. Є й коваль меджи ними. І шваби. То вже самі знаєте що швабів стягнув до нас австрійський цар Йосиф певно, що другий, такой. Отже він прислав сюда швабів, таких, що никус не звали нашої мови, ай шварґотіли по-свому. Їм надав щонайліпше поле, файну худобу з собов привезли. Поставили си файні хати, не такі малі та й курні, що наші газди, та й си ґаздуют.
Справді: на самій середині села малий костел дерев'яною гострою вежицею вгору пнеться. Біля нього декілька кращих, побілених домів, під ґонтами, а то й бляхою. Там живуть оці Вальтери та Генґери чи Кохи, що відкілясь примандрували на наші землі. Хіба вже й тоді було їм тісно на власній?
— Про цісарів та й войни і нині ще нарід співає:
Та у тебе, цісарийку, Злоті рукавиці, Та бо через тебе Плачут молодиці. Старі за синами, Жони за ґаздами, А молоді дівчатойка За парібойками.Але за давніших часів ще якось нарід жив. То за Австрії. Бо через границю всі ходили на венґерські доли на жнива. А там пшениці, пшениці! Челядина з-поміж них не видно. Отже на жнивах нарід си заробив тілько, що цілий рік було що їсти. Нихто ся не гадав. А що вже голоду такого як тепер то й нихто не чув за голоди. Отже аж тепер як Венґри інша держава, границю заперли і никого не пускают. Отже видите, що мав то бити́ єден край, бо му вкупі било добре і для гендлю і для роботи та й для їдіня. Ба, що, коль пани розділили!
— Але як таке вийшло, то й дороги запустіли. Ба, та є колія, правда, що є, але що з неї, коль їде тілько до Сянок. Перше на Ужок, на Волосянку та й в Унґвар, ци як наші кажуть Ужгород. А тепер що? Би хто челядинови голову та й руки обрубав.
— То як повідаю: запустіли та й травов поросли дороги. Ци били́сте на вершках? Такой мусілисте видіти, що з тої широкої дороги тілько піхурка зісталася. Тай та на вершку ся губит в траві, мож змилити, як хто не знає. Но тілько всього, що в Турку нев йдут хто на колію гроший не має або жалує. Тай в Шадровець ци Дзвинич імінню сіль несут, що на тих полонинах стоїт. Але то дуже вже мало ґаздів має таке іміння, що го аж в полонину дає. По поточинах пасе та й по стерни… Про іміння у нас найбільше співанок. Єдні старі-старі, а другі новітні. Певно ті, що про воли, то старі, бо тепер воли гет переводятся. Ще хто жиє під половинами, то їх держит, а вже ми то й забули, які воли.
Пили хлопці на Маґурі За волойки бурі, А ще будут в Мурованці За воли сиванці. Голосочку, мій дзвіночку, Не дай ся змінити, Та я буду із тобою Волойки гонити. Ой сумує полонина І б'де сумувати, Бо перестав Іванцьо Воли зганювати.Таких співанок много, много по цілих горах співают, а навіть як співают про любов, а таких співанок найбільше, то згадуют іміння. Анужто, послухайте:
А в Марисі коні лисі, Бички половенкі. До Марисі ходять хлопці, Хлопці молодейкі. Ой Марисю, Марисейко Бички за водою: Та не жяль ми за бичками, Іно за тобою. Скаче баран через паркан Білими лапками, Чим любойку споминати, Як не співанками?Нарід наш, бойки, вівсом та й бульбою жиє. Ого, вже забив за венґерську пшеницю, молока й масла часом цілий рік не видит, бо йміння мало та й ледаке. От бідує на своїй лепчици та й тяжко працює. Таже співают:
Коби бульба ся родила І капуста вила, Бив би смачний обідец І вечеря мила.Ще де ліси рубают, ще де робота на тартаках то на зарібки ходят. Але бо й лісів не стає, гет повирубували. Давно фузію мав що єден та й стріляв звіра, а нині? Тілько фузії, що в лісного та й у того Гриця, що в Сорочинах жиє та й крадькома якого цапа в лісі підстрілит. Але бо й єго вже колись тут ймили та й заперли. Фузію в стрісі знайшли.
Неодна мати так ся гадат як тота у співанці:
Діти мої дрібненейкі, Тосте ня обсіли, Вийшов хлібець, вийшла бульба, Що будете їли? Нема де заробити, Ани поїхати, Будем, будем, діточки, З голоду вмирати!Андрій снує свою історію-журу та й не бачить нічого доброго перед бойками. Хіба тільки, що стали грамотні, позакладали склепи-кооперативи, де-не-де молочарню або пекарню.
— Такой, зіправди, нарід став яснішчий, то нема що. Десять-пятнайцять літ тому в цілім селі мало хто знав письмо. Такого мус било́ шукати. А нині каждий дітвак знає. Або про Україну? До великої, австрійської, войни нихто не знав, що то таке. А дниська запитайте найменшого дітвака то він то вам відповіст: я українець! Де то мале виділо, де воно чуло про Україну? Певно з книжок та й від учительки. Бо такой файні вчительки настали тепер, не такі, як перше, що тілько по-польськи, чи по-німецьки. Тепер самі свої і файно вчут дітваків і своє письмо й чудже. —
Андрій нагадує дітваків і кличе до себе Яцька:
— Анужто, Яцьку, винеси книжку та покажи, що ви ся вчите!
Яцько перескакує через перелаз, босі ноги тупотять по дерев'яному помості. Полотняна сорочка поверх таких же порток теліпається. Пояском переперезана. Бронзово-сірий лейбик з битого сукна, червоним шнурком вишитий, спину хоронить.
Андрій підкручує вуса та, дивлячись за парубійком, міркує:
— Чей їм буде дагди ліпше, як нам…
За відвагу
Найстарший і найміцніший ліс ріс на північно-західньому схилі Кичери, на найстрімкішій стіні, що опадала гостро в потік Студений. Він рився глибоким яром поміж Кізявицею й Кичерою, жолобив собі русло між двома лісистими горами и журкотів малими водопадиками та пошіптував мілкими плесами. У спокійний час він був малий і лагідний і як чемний синок тулився до матірніх, Кичериних ніг. Тільки ж у повінь, як розгулявся, бушував, гудів і рвав береги та з Кичериних боків виривав каміння і вигризав у них вирви. Все ж гора дивилась поважно й спокійно на свого малого синка. Вона ж його годувала своїми грудьми: ж з її млак і потічків він пив свої води. Не дивувалась його буйним, хлоп’ячим примхам.
Здовж потока бігла дорога і крутився залізничний шлях. Тільки й було місця між Кізявицею й Кичерою, що її вижолобили води, що спливали з обох гір. Вища й стрімкіша за посестру Кізявиця дивилась понад неї на ліси й гори. Споконвіку обі говорять з собою шумом лісів. Кидають собі вістки про бурі, що надтягають з громовицями від полудня, тривожно-глухо нараджуються, коли північний осінній вітер погрожує снігом.
У їхніх підніжжів, по той бік тулиться село і живе своїми буднями. Так було з давен-давна. Так було завжди.
Аж одного дня зайшли чужі люди, оглянули гори, поміряли, порахували й вирішили: Кичерин північний схил корисний для нартової скічні. З тієї пори дещо змінилось між Кизявицею й Кичерою.
Рубали ліс. Не цілий, тільки доріжку вершком Кичери, так з на двох людей завширшки. Потім завернули гостро на збіч і вже рубали ширшу смугу. Так аж до потока. Через Студений перекинули гарний, широкий місток. Дерево звезли в село і стали будувати нартовий захист.
Потім зайшли з рискалями й джаганами і в одному місці стрімкого вирубу розкопували, а в другому насипали.
Гола смуга, що наче глибокою раною прорізала спину Кізявиці, зажовтіла глиною, забіліла камінням.
Кізявиця дивилася з своєї висоти і наче б дивувалась, що так покалічили посестру. Дивувались і чудувались бойки. Що то за панські прибаги? Не досить ліса напсували, ще й гори розкопують! Якби собі вмислили зробити так, як той у співанці:
Коби гори розкопати, Доли зарівнати, Би ся видно до милої Та й до єї хати.Але воно сталося видно не до милої, а в поточину. Та й Кізявиці стало видно в село. Перше Кичерин ліс заслонював.
Потім прийшла зима і скічня була готова.
* * *
Ліс спить. Присипані снігом, обважнілі зимовим сном стоять ялиці непорушно, наче баби, окутані в білі, баранячі кожухи. Ще щільніше присипав сніг ялівці. Вони немов малі круглі копички, або знову як якісь дивні, стріпаті тваринки, що позасипляли під снігом. Здається, прокинуться і давай стрибати й гуляти поміж товстими стовбурами дерев.
Не сплять тільки смереки. Вони не обмерзають снігом і шумлять стиха, колишучи своє гілля у зимовому вітрі.
Білі поля на горбах вигладжені наче цукрові голови. Тиша-сон над ними. Тільки вітер, гірський гуляка, прокидається інколи, знімає снігові пилини та жене їх курявою по схилах. Потім вертить їх крутіжем і приспівує тонко. Наче одяг невидної танечниці, кружляє сніговий серпанок під його спів, міниться в сонці. Аж доки не змучиться і не ляже десь коло лісу, щоб припочати. Відтіля все ж таки чатує хижо й сторожко.
Але сонцеві байдуже до нього. Воно розіскрює сніг і грається льодовими кришталиками. Веселкою міняться непорочні шати, що їх одягнув ліс і поле.
По пухах гірських схилів розсипались нартярі. На довгих дошках наче в казкових стомилевих чоботах, ціпки в руках, наче крила. Виглядають як якісь чудні, чужинні птахи. Легко й швидко спливають з горбів. За ними залишаються дві рівні смуги та круглий закрут від хрістіянії, що нею закінчили з’їзд. Зароїлись горби, зачудувались ґазди.
— Та бо тото досить файна річ тоти нарти! Годен легко йти понад снігом, ци в ліс треба челядинови, ци в поле до тих хатів, що гей, далеко в Жолобині, ци в Сорочинах. Ба, та нам старим вже байка. Але молоді няй і собі вчутся!
Тож самі зачали робити нарти, в’язати ременями і вчитись на них їхати. Потім у Ясениці, де росте багато ясіння і де є файні майстри, зачали робити ті дощата, та такі, що чужі купували і до міст з собою везли: бо — туні. Хіба тілько три злотих пара. Та й добрі, що ей де! Але, заки ще пішли в рух нарти, хлопчики повитягали санчата і возились на них. Цілий день такий парубійко на снігу. В хату не докличешся. Хіба го вже дуже голод притисне.
— Та хто ж тому черевиків настарчит, гей хто?
Савчаків Михайло був при своїх чотирнадцятьох роках майстром в цьому ділі. І до школи часто не пішов, зате біг на сніг. То вже нераз отець з ним говорив і не якбудь, а ременем. Дров нема кому врубати, води нема кому внести, малу Марисю забавити, бо хлопчисько цілий день возиться, цілий день надворі. І не вчиться. Мус бити! Ба, та що з нього виб'є? Таже він не один, є їх ціле стадо, що тих горобців.
— Файна кумпанія, било би їм та било́ би!
* * *
Скічня стоїть горда й могутня серед лісу. Висока на сімдесят метрів, стрімка, аж страшно. На середині рівне місце, при ньому поміст. На цьому місці нартярі відбиваються до стрибка. І потім стрімголов у низ, у поточину!
— Ото раз вигадали! Дурійка ся голови імат, коль нема що робити! А потім прийшли змагання, наїхало багато гостей і газди мали добрий заробіток фірманками та роботами при гостях. Називалось то: зимовий сезон і було файно, якийсь злотий перепав у глухий час, придасться на переднівок.
По боках скічні коруговки, ленти. Над нею аж у трьох місцях брами сплетені з чатини з кольоровими написами й прапорами. Гей, як весело в лісі! Повно в ньому людей, розмов, вигуків. Та й газди прийшли. Станули си під Кізявицею раді подивитись, як пани скакатимут у поточину.
— Та бо то, чуєте, страх! Та бо то височінь! І як то скакати, Богойку милосердний?!
Але вони скачуть. Оце став молодий, здоровий і вправний хлопець. Стрункі ноги, наче сталеві пружини, вп’ялися в дошки. Бачите? Суддя дав знак, змагун похилився наперед, ціпки викинув поза себе і вже жене вниз, паче блискавиця. Здасться, що під дошками земля втікає. Розкішно швидко, нестримно у божевільному розгоні вона котиться з-під ніг. У вухах тільки вітер свище, дігнавши змагуна на похилому склоні.
Глядіть! Глядіть! Оце вбігає повним розгоном на площину, відбивається та з присіду вистрибує в повітря. Летить, як птах. Летить у просторі! Голова кружляє, в грудях тривога здавлює віддих. А що, як з цього лету він впаде на землю як птах з поламаними крилами?
Запаморочливий лет! Розкішно-радісно-тривожне дожидання… Проте він зістрибує легко на з'їздовий схил, женеться швидко останньою частиною з'їзду, вбігає з розгоном на місток та, проїхавши його, з великою зручністю наглим луком, майже лягаючи боком на дошки, затримується серед поля.
Чудово! Публіка похвалює, б’є бурхливо в долоні. Змагун від’їздить радий. Потім стрибають другі. Одні краще, другі гірше. Є й такі, що падають. Є й такий, що після стрибка вже не встав. Його віднесли санітарі на ношах — зламав ногу, Але це не внесло ніякого заколоту в змаганнях. Його віднесли, другий став до стрибка. Змагуни стрибають, судді слідкують уважно за справами, записують, підраховують. Гості цікавляться, хвилюються, забавляються.
Ялиці шумлять з боків, приглядаючись до людських справ. Вони в тій частині лісу найстарші. Ще недавно стояли одна біля одної, стримлячи могутніми стовбурами у височінь. Між ними півсутінок старого лісу. Туди не долітав сніг. Молитовну тишу лісової пустки полошив тільки погрозливий крик яструбів, що гніздились на вершках могутніх ялиць. Лунала в них голодна скарга і бойовий клич хижака.
Оце тепер мовчазні лісові нетрі ожили гамором людських голосів. Тільки як і досі шумлять над людськими головами потужні конарі, розколихані вітром, що бушує у верховіттю.
До боку цього старого лісу приляг молодняк. Він виріс з насіння, що його рік-річно старики висівали на крила вітрові. Густий він і молодий та кріпкий. Пліч-о-пліч, густо один біля одного, сплелись дружніми раменами в один мур, в одну непролазну гущу. Тонкі, рівні стовбурі переганяються один з одним, змагаються у великій життєвій боротьбі, у стремлінні до сонця. На них палають брильянтовим вогнем кришталики морозу.
* * *
В тому місці, де молодняк доганяє старий ліс, громадка хлопчаків. Радяться. Потайки, крадькома.
— Ні, не годен! —
— Ба, та чому ніт? Альо вони годні, а ми ніт?
— Ба, они на дощатах, а ми немаємо!
Але Савчаків Михайло думає, що годен. Усі вони десять-дванадцятьлітні хлопці. Поодягані в сіряки, інколи надто довгі, певно з старшого брата, може й з батьків. На ногах у одних порядніші черевики, у других ходаки пов’язані онучами чи соломою.
Хлопці сперечаються, але Савчаків Михайло не дається переконати. Він рішається. І тоді цілий гурток підлазить під гору, беручись боком, через ліс, щоб їх не помітили.
Яцько вилазить на вершок та ховається за товстою ялицею. Ось їдуть один за одним змагуни. Останній впав. Підносять. Ледве держиться на ногах. Увага усіх звернена на нього. Хто знає, чи не сталось йому щось погане?
Яцько застромлює в рот два пальці і свище коротко й пронизливо… Тоді діється щось нове й неждане: на вершку з'являється бойківський хлопчак з саночками. Ще заки хто встиг зрозуміти, що діється, він сідає на саночки і відбившись ногами, летить стрімголов униз. Побліка тільки ахнула й завмерла в тривожному дожиданні. Навіть ґазди, що стояли спокійно й статочно та приглядались змаганням, порушились:
— Чий то парубійко, гей чий? Здурів, ци мара го напала? Таже ся вб’є і буде му капут!
Але Михайло держиться міцно. Ноги поклав на полози, руками вперся цупко в перед санчат і величезним розгоном женеться вділ. Серце здавлює йому розкішна тривога. Разом з саночками воно наче б стрибало у височінь. У грудях сміх роздзвінний, як розсипане намисто. В горлі давить тривога. Але серце скаче в грудях і сміється в божевільному леті.
Повним розгоном в'їздить Михайло на скічню, прошмигує блискавицею мимо оторопілих суддів та разом з саночками вилітає в повітря. Приявні здержують віддих. Чути тривожний скрик. З жахом глядять на хлопчака, що летить у пропасть. Не одному майже в уяві одна маса з трісок санчат і розбитого тіла хлопця.
Проте він щасливо зістрибує декілька метрів повище від скічні на стрімкий схил з'їзду, стрілою шмигнув вниз, майже доторкаючи носом санчат. Ще хвилина й у повному розгоні в’їздить на місток та проїхавши через нього задержуєс санчата в полі. Цілий і живий встає і аж тоді прочунює з того лету.
Ще хвилина мовчанки. Приявні наче б ще ждали чогось страшного. Але нічого не діється далі і тому вибухає крик, ляскання в долоні, гамір, шум і оклики. Жінки вимахують хустинами, чоловіки усміхаються і з признанням балакають швидко, оживлено. Михайло стоїть і дивиться на публіку. Алеж тільки хвилину. Зараз же він лежить перегнутий через коліно судді, одна міцна рука придержує його за карк. І друга що сили б’є в те місце, де й отець потрапляє часом. Валить справедливо, порядно, аж з білих полотняних порток куриться. Заки Михайло встиг прочуняти з дива, дістав добрих ляпасів. Та вже спортовець перестав бити, відігнув його і тягнучи за вухо:
— Це тобі за недозволену їзду скінченою на санках! Чи ти знаєш, дурню один, що ти міг розбитися, що міг тут смерти пожити? Чи ти то розумієш, осле один?
І потім, тягнучи за друге вухо:
— Пам’ятай собі і своїм кумпанам скажи, що не вільно їхати саночками по скічні, бо її це — пошкоджує!
Михайло кліпає очима, здається, що хоче плакати. Та не так з болю, як з образи. Так перед усіма… І за що? Тих, що на нартах хвалять, а його вибили. Зашарівся, скривився.
— А це тобі за відвагу, за твою сміливість!
Суддя бере Михайла за підборідок, підносить йому голову і заглядає люб'язно в очі. З кишені винимає п'ятку, велику срібну монету і дає її Михайлові.
— Рости великий і будь завжди сміливий на славу бойкам!
Михайло стоїть ні в цих ні в тих. У одній руці шнурок від санчат, у другій срібна монета. До нього підходять газди, а між ними вусатий Савчак, батько.
— А ти, шибенику! Дякуй Богу, щос живий із'їхав з такої висоти. Та й пану дякуй, що ти витріпав портки, бо якби я того бив зробив, мусів бис ліпше тямити!
Та й без п'ятки — засміялись сусіди, що приглядались цікаво такому закінченню справи.
Брильянтами й веселкою мерехкотить сніг, а Михайлові очі сміються і блищать, як два вуглики. Ліс шумить, потрясаючи засніженими коронами дерев.
Люди розходились. Але Кізявиця з Кичерою довго ще гомоніла. Чи не про подвиг Савчаковиго Михайла, сміливого парубійка і його пригоду? Мабуть. Бо ж люди довго розказували собі цю подію і ще літком, коли показували комусь це місце, додавали:
— З тої скічні в зимі пани скачуть на нартах. Але бо з неї і наш Михайло, Гриця Савчака хлопець із'їхав санчатами.
І потім розказують про його кару й нагороду.
Буря
І
Анна пробиралася крізь лісну гущавину. Маленька стежечка бігла інколи рівно й виразно, то знову губилась поміж ялівцями й молодими смерічками. Нею Анна йшла в старий ліс, у Погар, де був у таборі її син Дмитро. Йому несла їсти, бо голодував. Ба, як же? Скибка чорного хліба та й раз у день бляшанка кави, чи якої юшки. Як не голодувати ґаздівському синові? Густий, старий ліс ріс віддавна в Погарі. Густочатинні смереки й поважні, темношпилькі ялиці шуміли в подуві гірського вітру й гляділи з гори на молодняк і ялівці, що тулились до їхніх стіп. Сухе ріщя, ожина й малинник не пускали в гущавину так легко. Треба було пробиватися й проломувати гілля. Тоді Анна ставала, витирала рукавом піт з чола і дивувалася:
— Ци видите? Як борзо той ліс росте, Богойку любий! Тоті молоді смерічки, гей дітваки, ід старим попритулювалися. То ниська вони такі малейкі. А за рік-два вистрілять вверх, і вже їм вершка челядин не ввидит. Таже тоті великі ялиці мої ровесниці. Ци видите, які вони кріпкі, та й дужі! Ни вітру ся не боят, ни хмари. Мож мовити, що в небо си визирают та й не видят ничого більше, хіба тілько сонце та й ястрибів, що над ними літают та й мают гнізда на тих старих-найстарших.
— А тоті старі, певне ровесники наших вітців, ци дідів, вони, альо коли вже, лягли в гробах. А ліс си стоїт та й шумит чатинов.
— То вони всі вгору ся пнут. А челядин щораз нижче ід землі ся хилит. Но тілько душа му ся тверда робит, як би коров поростала. То так з року на рік біда її присідає, коров обростає.
Так, ліс стояв пишний і молодий весняними соками і свіжою зеленню молодих паростків. Навіть старі, що їхні частини обвисли, як гриви, і дістали на кінцях гілок зелені, свіжі кицьки. Від них ліс такий ясний, свіжий і наче б помолоднів. Тільки сонце золотить оцю соковиту зелень, що співає пташиними голосами, гомонить життям уся мережана й ткана молодістю. Наче зелені піни-хвилі ліс котиться горами-ярами. Над ним танцює розігріте повітря і тремтять живичні пахощі.
Майже несвідомо Анна гладила руками оці м’які, соковиті бруньки, що виглядали наче пір’ячко. Проходячи біля молодих дерев вона з радістю дивилася на їхній пишний ріст і рівний гін та й міркувала:
— Ба, ростете си, та й ростете, та й біди ниякої не знаєте, вітці ваші та й матері коло вас, і всі ви разом молодієте щовесни. Але наші парубки карают ся при воську, і не знати, ци ще другу весну ввидят.
Сонце купало ліс зливою сяйва, і вітер грав на його ребрах своїх могутніх пісень.
Там, де найстарший ліс спинався вгору і сіяв до стіп своїх суху чатину, стояв табір. Там попрорубували гущавник і поклали палатки, кухні та різні інші клітини. До табору прийшло чужоземне військо. Люди думали, що на вправи. Але швидко дереконалися, що це буде постійна стоянка. А ще як з Розлуча й суміжних сіл нагнали парубків та й стали їх навчати муштри. А їсти давали так, що хлопці позсихали й почорніли та повитягалися, що та деревина, що ніколи сонця не видить. Тож, кому ближче, доносить їжу, та так, щоб не бачили старшини.
Хто думав би, що лісові таке буде, а людським дітям ще гірше? Та ліс стояв собі понад табором, та й шумів, бо його молодої краси ніхто не потрапив знищити, хоч би рубав кілько. Бо було його багато, молодого, незайманого, зеленого.
У ярі Анна дожидалася Дмитра. Прийшов крадучись і був хмурий та ще більше неговіркий, як звичайно.
— Та повідж ми, сину, хоть дакілька слів, — просила Анна, як Дмитро кінчив прихапцем їсти.
— Ба, та що вам буду повідати, мамо? Ци видите: мучат нас та й нич більше. Але бо щось люди повідают, що буде война.
— Та тото, видиш, не зле било би? Чей скорше конець бив би вашій муці.
— Ба, так пок тото ся скінчит, і нас не стане, мамо!
Дмитро понурив голову, скрутив цигарку і, закуривши її, сплюнув сердито крізь зуби.
І ще потім, як Дмитро побіг до табору, Анна довгу хвилю сиділа в поточині та й журилася й міркувала:
— Який той світ настав, Богойку любий, і до чого тото кому потрібне?! Та ци треба того дакому, аби людські діти всихали при тім воську? Таже то всьо чуджі, та ще й багато з них малі, зизоокі, та й говорут так, що їх не зрозумів би никус.
Верталася Анна через Ростоки. Як була ще дівчиною і пасла, був там зруб. Нині Анні доходить п’ятдесятка і лісові теж не більше. Та яке там більше? Таже садили у зрубі ліс, як Анні було десять літ. То й лісові певне буде з сорок років. Густочатинні ялиці поросли так, що челядин ніяк не пролізе, ще може звір який протиснеться. Стежки, що ними Анна ходила приспівуючи, позаростали так, що віднайти їх не віднайшов би. Ей де!
Вертаючись від Дмитра, Анна за старою звичкою збирала гриби. Темні й білоголові біляки складала до кошика, що його Яцько виплів з ялівцевого коріння, а інші, як от голубінки, гіркані, лиски, клала в мішечок, що його завжди брала з собою до ліса. Ніколи бо бойкиня не йде в ліс даром та й ніколи не вертається з нього впорожні. В кожній порі там ростуть гриби, раз такі, то знову інші. Біляки посушить на зиму, а оці інші наварить на вечерю.
ІІ
Дома Анна застала новину: молодшому синові Гнатові прийшов такий жовтий папір, що го кликав до воська. То вже дома і ґазда був, і Гнат, і ще кількоро парубків. Міркували, нараджувались. Папір переходив з рук до рук, парубки читали, повертали на всі боки невиданого гостя, по-російськи написаного. Розглядали, міркували, нараджувались.
— Та як, Гнате, буде? — питав Мазурів Кость, що теж дістав таке письмо, — підемо за чужих воювати, ци як?
Гнат не спішив із відповіддю. Він склав старанно папірця, вигладив його долонею і поклав у кишеню лейбика. Папір тільки зашелестів, ховаючись поза зеленими й червоними шнурками, що ними була обшита кишеня. Потім Гнат сплюнув крізь зуби та й поглянув хмурним поглядом на батька.
— Що ти маю повісти, сину, — наче відповідаючи на його німий запит, говорив Іван, — я старий, ще в австрійськім воську-м служив. То як приходило йти до воська, то-м ішов, бо мус било, та й тілько. Але, бо то мовили, шо цісар наш пан, ци тато, ци як там. І шо то за него. Та від тої пори били москалі і били поляки і тепер тоти є. І всі нашої крови жадні.
— А ми за них маєме воювати! — кинув Костьовичів Панько, дивлячись на ровесників.
— Я таке повім, тату: досить з нас, що Дмитро пішов, ци видите, як му файно при тім воську. Та й ци знаєте, за кого та й куди поженут і ци ввидите ви го даколи? То я так міркую: най буде шо хоче, а я в салдати не піду!
Анна сиділа на ослінчику та й перебирала гриби. Бронзові шапочки лисніли здоров’ям, білі пеньки виглядали з-під них, наче зуби в веселому посміху. Пахнули лісом, тішили радістю здобутків. Шапочки Анна відкладала набік, для сушення. Пеньки стругала чисто й кроїла дрібно, кидаючи до чорного залізного горшка. Будуть з картоплею на вечерю. Біля неї рачкував онучок, двоє старшеньких хлопчиків товклось на постелі. Мовчки прислухувалась Анна до розмови чоловіків. Алеж почувши Гнатове рішення, кинула роботу та й підійшла до них.
— Та й я так міркую: няй не йде! Чей я парубків родила не на то, би десь пропадали, тілько би ґаздували, та й на старість аби з них вирука била. Да як переховат ся, чей Господи, не довго, таже повідав Дмитро, шо відиш, война буде.
Заговорили про війну та розглядали, що і як буде. А потім вирішили: не підуть! Доки годні будуть, поміж людьми ховатимуться, а там вже й у лісі сховище знайдеться. Ліси великі, густі, куди там незнайомому туди ходити. А парубки знали усі стежки в гущавині й криївки в ярах та за млаками.
Вже ніч була, як виходили з Цаповичевої Іванової хати. На небі вже серед безлічі зір розсілася Квочка, а за нею рівним рядком поступали Косарі.
Ліс шумів під зорями, стиха хитаючи верхів’ям. Потоки з клекотом збігали з вершків, скачучи по камінних порогах. Де-не-де лунав постріл.
* * *
Швидко й несподівано, як громова хмара, прийшла війна. Ще люди не звикли до думки про неї, а вже горами ревли гармати, гостинцями бігли панцерні вози, а селами гуляли заграви. Ще жінки не встигли заголосити за синами й ґаздами, як їх більшовики погнали кудись у глиб краю. По дорозі дехто втікав та добивався до хати, інші пропадали безвісти. Ті, що верталися, розказували про страхіття відвороту без пуття й толку. І розказували, як нищили людську силу ті, що забрали чоловіків до чужого війська. У лагерях валялись трупи, та здебільша бойківських синів, що ще й добре рушниці не навчилися у руках тримати. Хто поклав їх шаленим прицілом, чи іншими способами, не відали.
Плакали матері, голосили жінки, а земля й небо гули й стогнали під тяжкими возами та від розривів стрілен.
Пропав і Дмитро між ними. І хоч Анна ходила шу-кати його в інші села, не знайшла ні живого, ні мертвого. Ані в Ісаях, ані в Кропивнику, ані навіть у Дрогобичі. Там і кінчився бойківський світок білейкий, то куда там ще ходити? Як живе — вернеться.
Але не вертався.
ІІІ
Три дні йшли зливи зеленими горами. Густими струмами лили води з бурого неба на померклу землю. Потоки, що спершу журкотіли, перейшли на гучний клекіт. Річки носили повними боками. Як ранені тварюки, вони розвертались у болях та ревли глухо.
Іван, Дмитрів батько, вийшов з хати, вслухувався у клекіт зібраних вод та, похитуючи головою, гойкав:
— Ой, Богойку, Богойку! Та то не тяжко, би повінь прийшла, та й страшнов потопов затопила долини. Йой, та ще не тяжко, би хати понесла гет з людьми та й їмінням, як тото проказуют старі люди. Най би ї било та било би! — христився, спльовував та й страхався.
Безпереривно й беззмінно ринули зливи на стривожену землю. І знову, виглядаючи з хати, голосив Іван:
— Бійтеся Бога, людойки та бійтеся го, людойкове! Таже то не паде, іно ллє, та же то не дождж, а пропаст і потопа і конец світа! Казали і приказували старі люди, що буде война, а пак прийде повінь, зараза і мір на нарід і на скотину.
То вже войну маєме, а тепер не тяжко, би била повінь, ой не тяжко!
Шостого дня під ніч з ревом вилили ріки, розбіглись потоки по небувалих місцях, а буря-стихія стала нести дерево, каміння, хати, худобу.
Вітер, що віяв увесь час і колотив ярі жита й зелені вівси, перейшов в ураган.
Опівночі сталося щось жахливе. Земля стала ревти страшними голосами. Ніби розкрились її челюсті, а з широких надер ревли пекольні сили. Жахливий лопіт, страшний гул. Земля дрижала й стогнала, ніби в її груди валили тисячі велетенських обухів. Голосили гори та кидали страшний гул у потопаючі долини.
Ураган шалів, повінь жахливо казилася жовто-пінними водами. В селі запанувала страшна тривога. Ніхто й не лягав, ніхто ока не замкнув у цю ніч загибелі. В хатах плакали діти, жінки лементували. Люди наслухували з тривогою гулу бурі й зловісного клекоту зібраних вод.
Анна кинулась навколішки перед образами та й молилася-голосила:
— Отче наш, же єси… таже то ми ся видит конец світови білому прийшов!
— Хліб наш насушний… білого дня не діждеме, сонця ясного не ввидиме!.. а Дмитро десь в поли загибає і Гнат в лісі від бурі пропаде…
Ратуй, Богородице Небесна!!!
В яскравих блискавицях ввижалось їй раз біле-біле, як крейда, Дмитрове обличчя, то знову бачила Гната приваленого смерекою-вітроломом. Серце стискала їй страшна тривога.
А вихор вив, земля стогнала, світ валився в безодню.
Аж поки над водами й руїнами не засірів стривожений ранок. Тоді, як буря трохи влягла, прийшов з лісу Гнат. Мокрий, збіджений, ледве живий. Але живий.
IV
Іван накинув сіряк, плахтою накрив спину й захистив голову і подався долі селом — чи пак поза городами, бо в селі не стало дороги. На її місці лютувала широка, небезпечна гірська річка, що несла каміння й колоди. З мостів і кладок сліду не стало, усі долини морем залило.
Але гори й ліси? Що ж їм сталося?
— Ой, та то див-дивезний, та то кар-карезний! Таже ліс старий ніби хто висипав патички з коробки. Таже того нихто не видав і не чував, бо ліси скорчувало, гей, зрубом поклало!
— Ой страшна річ, ой дивогльидна, ой як же тото може бити?! — бідкали ґазди, пробираючись до своїх піль.
Але не стало піль, що були під лісом. Зливи знесли їх у потоки, пообривали узбіччя гір і кинули їх на поля. Цілі шари молодняку з’їхали на поля. Котра деревина стоїть просто, котра вгору коренем або й покотом лежить.
— Таже нема мої праці, таже нема мої кервавиці гіркої! Лісом ї знесло, каміням закинуло!
Відкриті щелепи гір зяють нагим нутром. Воно жовте, гидко й липко розкинене. Позбувшись лісу, безсоромно розкидало тельбухи і показує білому дневі кальне нутро.
Глибокі яри, круті вирви порізали гори.
Гей, чи набридло оцим узбіччям від віків стояти на місці?! Оце рушились і з ломотом поповзли у мандрівку в долини.
Кріпкі старі ліси, що віками шуміли на вершках і побідно ставили відпір бурям, лягли покотом у страшному падінні. Ялиця на ялицю, кремезні смереки лягли поперек себе й біля себе. Нині вже ні людині, ні звірові доступу не буде.
— Тото видит ми ся, за войну та й за людську кривду. Таже в тих всіх лісах восько стояло. Людські діти з усіх усюдів зігнали та губили по тих лісах. І лісови не дарували, рубали, аж із смерічок кров текла, гей би з челядина. Бога не признавали, такий на них конец прийшов, як на той ліс. Бо так старі люди приповідают: — Кілько ліса впало, тілько народу згине. Мір страшний на нарід йде та й ще піде!
За таборами руїна. Повалені палатки, кілки, містки. Ще на ялицях, що де-не-де лягли від бурі, таблиці з написами чи числами якимись. Пляшки, папір, скирти цілі. Вихор лісом розніс. Понадпалювані сторінки, позатиране, розмокле письмо. Книги лежать між зломами на моху, поміж мертвими ялицями. По них бігають мурашки й жуки, а вітер перегортає мертві й нікому непотрібні сторінки, і шелестить поміж ними. Інколи підіймає папір сердитим крутіжем та кидає його в жовтопінні буруни потока.
Тихо й глухо в мертвих лісах Бойківщини. Ні звір, ні птах не полошить тиші лісового цвинтарища, здається тільки, як би смерть засіла на товстому пні викорчуваної ялиці та з подолка висипала оцей папір, що шелестить поміж вітроломами.
V
Тієї тривожної ночі, коли здавалось, що світові загибель прийшла, вернулись у село й їхні хлопці, що по лісах ховались від мобілізації. Змучені й промоклі до шкіри, але проте бадьорі, як оті стрункі й молоді ялиці — дочки, що йдуть на вируку старого лісу, що ліг покотом від бурі.
Хоч поля спустошені повінню і всюди шкода велика впала, Гнат разом з вітцем став рятувати й направляти. Потім виходив з топором у ліс, що ріс у Вапнярці. Треба було дорубувати одні вітроломи, другі обкорувати й порубати. Що грубші звести на обору, хай сохнуть. Придадуться на нову будову.
І хоч сумно було в поляглому лісі, Гнат свистав бадьоро, пробираючись крізь сітку пнів, гілля мертвого конаря.
Оце з краю лісу росте молодняк. Його засіяли з своїх плідних шишок батьки-велетні, що лягли в боротьбі з бурею. Він тепер іде протинаступом збитими лавами збройної сили. Він стрункий і хиткий в своїй молодості, але разом — одна непоборна лава. Побідним походом, стрійні в пушисту зелень щитів і шоломів, молоді йдуть на заміну старих і тих, що лягли в силі віку. Горді молодістю й непоборною силою життя, підступають до грудей старому лісові, що вже ліг і що стоїть де-не-де. Рясною, молодою зеленню вони трублять тріюмф над смертю. Кінчики своїх гілок вкрили яснозеленими лапками, вершок їх вистрілив зорею: з її рамен швидко виростуть нові, здорові конарі, новий ступінь їхнього стрільчастого деревостану.
Повні соків і сил, вони вдерлись у старий ліс. У його підніжжя вони здобули вкриту сухими шпильками землю. Переможно-гордо, з тріюмфом весни на гілках вони йдуть у змагання із смертю. Малі, буйні й твердокорінні, за ними тепер черга! Для них тепер соняшне сяйво й блакить неба. Та й цього їм не доволі. Оце лежить порохнявий пень якогось предка. На нього вистрибнули дві молоді смерічки, запустили коріння в порохно і м’якесенькі, ніжнесенькі піни своїх весняно-зелених чатин розкотили понад чорним трупом того, що жив колись.
Ще й розбіглись поміж вітроломи землеприклонні ялівці, що не пнуться в небо, тільки п’ядь за п’яддю добувають землю. Надмір свого синявого, запашного овочу сипнули на зелені мохи. Притулились до жовтих медунок, що пахнуть солодко й кохаються з чмелями та разом з густими заборолами ожинників боронять вступу в ліс.
Але велика й могутня держава лісових муравлів, що всевладно панувала над деревами, рослинами й тваринами, сьогодні у великому роздратуванні: впала ялиця, що до її пня прилягало муравлисько, здавила й розбила його. Прудкі, дощеві води розмили його стіни.
Чорняво-рудий народ в тривозі, метушні й не-стримному русі: понад пнем поляглої ялиці треба видвигнути нову державу.
Біжать своїми битими гостинцями, наскакують одна на одну, одні там, другі назад. Несуть будівельний матеріял, тягнуть цілі велетенські дерева, несуть стебла-шини і чатину-цеглини. Безліч і безліч їх.
Хто ж знає, як довго прийдеться їм будувати величну державу, володарку життя й смерти мільйонів? Проте метушиться хоробрий лісовий народ.
Тільки яструбам гнізд забракло. Квилять жалібною скаргою, кружляючи понад поляглим лісом.
В тій частині, де старий ліс ліг покотом, щоденно працював Гнат. Ба, не лиш він, інші ґазди й ґаздівські сини виходили в ліс. Безліч сокир гупало всюди. Як великі жовни, вони стукали об пні. Пили скрипіли й стогнали, ріжучи сире, ще соковите дерево. До великих пнів запрягали коней і тягнули їх лісом аж на берег яру. Відтіля пускали ризами в потік. Він брав їх на свою буропінну спину й ніс в село.
Порізане дерево складали в сяги. Ще довго воно там стоятиме й пахнутиме живицею, висихаючи в літньому сонці. Великі купини гілля й чатини чекали на свою чергу, щоб їх звезли в село.
Так день-у-день ішла праця в лісі, в багатьох лісах, що лягли тієї весни в смертельному падінні під ударами бурі. Жилаві бойківські руки чистили їх від трупів, молодим яличкам і смерічкам залишаючи вітер, сонце й небо та мохами вкриту землю.
VI
Так як прогуділа буря й прошуміли зливи — і війна від бойківських зелених гір далеко відкотилася. Вже й німці прийшли і навіть встигли вже скинути жовтоблакитні прапори, що ними замаїлись міста й села назустріч новому наїзникові.
Але Дмитро не вертався.
Тож одного дня Анна зібралася й пішла за порадою до Марисі Библички, що знала ворожити. Дуже файно знала й правду повідала, хоч не з карт, ні з долоні, а з сонця. Може вона дещо знає про Дмитра?
Марися жила в горішньому кінці, там де Розлуч ділиться на два рукави: правий, що в нім живуть ґазди, й лівий, де сидять цигани. Там право проти вижної школи стояла Библикова хата, як усі, в вугли, з тесаного дерева. Тільки, що з комином була і навіть під дахівкою, бо Библик Микола був колись в Америці і, вернувшись, поклав кращу хату. Але Марися була йому вже друга жона. Дітей своїх не мала, зате дуже знала до курок, гусок і ворожити.
Анна зустріла її на подвір’ї, якраз тоді, коли сипала збіжжя куркам.
— Славайсу, Марисю! — привіталася.
Марися оглянула її уважно. її темні очі дивилися гостро з-під чіпця.
— Слава навіки. Ци не за Ґмитра пришли-сте розвідати? — Анні пробігли мурашки спиною. Ворожка знала все наперед. Певно знає і про парубка…
— Таже за нього. Пішов тай ся не вертат, альо другі вже прийшли домів… Марися приложила руку до чола й дивилася на сонце:
— А Ґмитро ся не верне. За дві неділі вістку матимете, що ляг та й не прийде вже д вам, хотьби-сте го кликали кілько.
Анна тільки сплеснула в долоні та й як не заголосить, як не заплаче! А Марися далі в сонце ся дивит і каже:
— Десь го в дорозі вбили, аж там, де не виджу ни гір, ни ліса, тілько само поле.
За дві неділі вернувся з війни Копачів Федьо. Аж з України пішки йшов. Він вістку приніс, що перед переправою через Збруч не одного галичанина мертвим залишили над берегом річки. Там і Дмитро зостався.
Де немає ні гір, ні ліса, тільки широке поле.
Примітки
1
Ци = чи. (Див. пояснення говіркових слів наприкінці книжки).
(обратно)
Комментарии к книге «Загоріла полонина», Софья Парфанович
Всего 0 комментариев