«Міст на річці Куай»

Міст на річці Куай (fb2) - Міст на річці Куай [UK] (пер. Владислав Борсук,Анатоль Перепадя) 958K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Пьер Буль

© Владислав Борсук, Анатоль Перепадя, 1992, переклад українською мовою.

© «Всесвіт», 1992. № 8, с. 3–70

П’єр Буль Міст на річці Куай

Ні, не сміху це варте, а печалі; він — яскравий взірець тих, хто став жертвою Великого Жарту. Та оскільки світом править безрозсудність, це нітрохи не уймає йому честі. До того ж він із тих, кого називають добрими людьми.

Джозеф Конрад

Частина перша

1

Що, як душу європейця і душу азіата розділяє не така вже бездонна прірва, як дехто гадає? Що, як цей умовний, необгрунтований загальник, необачно піднесений колись у формі дотепу, ніколи не відповідав ніякій правді? Що, як необхідність «зберегти обличчя» на війні була така сама обов’язкова й така сама важлива як для британців, так і для японців? Що, як вона з однаковою невблаганністю, з однаковою неминучістю підсвідомо керувала вчинками й тих, і тих, а заодно й представниками інших народів? Що, як дії кожної з воюючих сторін, такі нібито протилежні, насправді були проявами однієї й тієї самої сутності? Що, як склад розуму японського полковника Сайто близький складові розуму його бранця, полковника Ніколсона?

Такі думки снувалися в голові майора медичної служби Кліптона, такого ж полоненого, як півтисячі бідолах, загнаних японцями в табір на березі річки Куай, як шістдесят тисяч англійців, австралійців, голландців, американців, цілими загонами перевезених у найглухіший закутень бірмансько-таїландських джунглів прокладати залізницю, що мала сполучити Бенгальську затоку з Бангкоком та Сінгапуром. Іноді Кліптон відповідав на свої запитання ствердно, цілком розуміючи, що такий погляд деякою мірою парадоксальний і вимагає відходу від очевидних фактів. Прийняти його означало відмовити в усякому глузді всім тим стусанам, ударам прикладів та іншим ще жорстокішим вихваткам, якими виявляла себе японська душа, так само, як і повсякчасній демонстрації непохитної гідності, головної зброї полковника Ніколсона в його боротьбі за визнання британської вищості. Одначе до такої думки Кліптон схилявся лише тоді, коли поведінка начальника так виводила його з себе, що його мозок знаходив заспокоєння тільки в абстрагованих і пристрасних пошуках початкової причини такого стану речей.

Отож він незмінно доходив висновку, що сукупність рис, з яких складається особистість полковника Ніколсона (в цю хуру чеснот чого він тільки не навалював: почуття обов’язку, вірність предківським традиціям, пошану перед владою, культ дисципліни, заповзятливість у виконанні поставленого завдання), найточніше передається словом «снобізм». Під час цих гарячкових роздумів він вважав полковника за сноба, за викінчений тип армійського сноба, який виник і розвивався з доби палеоліту, а вже традиція подбала про збереження виду.

Зрештою Кліптон був людина об’єктивна і володів рідкісним хистом розглядати проблему з усіх боків. Такий висновок трохи втишував бурю, що її викликали в його мозку деякі вчинки полковника, і він раптом переймався якоюсь поблажливістю і, майже розчулюючись, віддавав належне високим чеснотам полковника. Бо якби це були типові властивості сноба, тоді б недовго було, йдучи за логікою, занести до цієї самої категорії найпрекрасніші людські почуття: зрештою, навіть у материнській любові можна було б добачити найяскравіший прояв снобізму в світі.

Яким полковник Ніколсон був фанатиком дисципліни, стало вже давно притчею во язицех у різних регіонах Азії та Африки. Ця слава зайвий раз підтвердилася під час катастрофи сорок другого року в Сінгапурі, що сталася після окупації Малайзії.

Як тільки верховне командування оголосило наказ про капітуляцію, група молодих офіцерів Ніколсонового полку вирішила пробитися до узбережжя, захопити там якесь судно і взяти курс на Індонезію. Полковник Ніколсон, віддаючи належне їхньому завзяттю та відвазі, перешкодив здійсненню цього плану всіма доступними йому засобами.

Спершу він вдався до умовляння. Він доводив молодим офіцерам, що ця вилазка пішла б урозріз із одержаними настановами. Оскільки головнокомандувач підписав капітуляцію на всій території Малайзії, всяка втеча підданця її королівської величності буде розцінюватись як акт непокори. Сам він бачив таку єдину можливу лінію поведінки: чекати на місці, поки старший японський чин прибуде прийняти здачу в полон його самого, офіцерського складу та кількасот солдатів, уцілілих після різанини останніх тижнів.

«Який же це приклад для війська, — казав він, — коли командири ухиляються від своїх обов’язків!»

Полковникові слова підкріплювалися ще й незвичайно гострим поглядом, який з’являвся в нього у хвилини небезпеки. Барвою очі Ніколсона нагадували води Індійського океану в штиль, а його незмінно спокійне обличчя було точним дзеркалом душі, незнайомої з внутрішнім сум’яттям. Він носив світлі рудуваті вусики, притаманні флегматичним здорованям, а рожевий відтінок його шкіри свідчив про чисте серце, запоруку бездоганної функції системи кровообігу. Кліптон, його нерозлучний товариш упродовж усієї кампанії, щодня дивувався, спостерігаючи, як перед його очима якимсь чудом знов і знов воскресав британський офіцер індійської колоніальної армії, той, хто був для нього завжди овіяний легендами і хто підтверджував свою життєвість так владно, що це викликало в нього болісні напади то розпачу, то захвату.

Кліптон став на бік молодих офіцерів. Він схвалив їхній план і сказав про це командирові. Полковник Ніколсон добряче вичитав йому, щиро обурюючись із того, як може він, зрілий муж, та ще на такій відповідальній посаді, поділяти примарні надії безголових молодиків і підтримувати їхні авантюрні затії, які ні до чого доброго не призведуть.

Виклавши свою позицію, він віддав точні й строгі накази. Всі офіцери, сержанти й рядові мають залишатися на місці до появи японців. Складання зброї — це не їхня особиста справа, приниження не повинен відчувати ніхто. Цей тягар несе за ввесь полк він сам.

Більшість офіцерів підкорилась, бо переконувати полковник умів, авторитет мав великий, а безперечна особиста хоробрість перешкоджала приписати його поведінці інший мотив, ніж вірність обов’язку. Деякі, правда, не послухались і пішли в джунглі. Полковник Ніколсон болісно переживав цю вихватку підлеглих. Він оголосив їх дезертирами і почав ще нетерплячіше дожидати прибуття японців.

У чеканні на цю подію він прокручував у голові цілий церемоніал, сповнений стриманої гідності. По добрій розвазі він вирішив вручити неприятельському полковникові, посланому приймати його капітуляцію, револьвера, якого носив на поясі, — це й буде символічним виявом його скорення переможцеві. Він багато разів відпрацьовував цей жест, аж поки впевнився, що зможе легко відстебнути кобуру. Потім надягнув свій найкращий мундир і звелів підлеглим, щоб вони також причепурилися. Відтак вишикував полк, наказав скласти в козли зброю і сам перевірив, щоб козли стояли в одну лінію.

Спершу з’явилися рядові солдати, що не володіли жодною європейською мовою. Полковник Ніколсон навіть не поворухнувся. Згодом приїхав на ваговозі якийсь капрал і на мигах показав, щоб англійці поскладали зброю в кузов. Полковник заборонив своїм воякам робити бодай один рух. Він домагався кого-небудь зі старшого командного складу. Проте ні старших, ні молодших офіцерів на місці не виявилось, а чого він хотів, японці не розуміли. Вони розлютилися. Солдати погрозливо підступили ближче, а капрал хрипко загорлав, показуючи рукою на складену зброю. Полковник звелів своїм людям залишатися на місцях. Японці наставили на них автомати й почали грубо штовхати полковника. Проте це не вивело його з рівноваги, і він ще раз повторив свою вимогу. Англійці стурбовано перезирнулись, і Кліптон уже був подумав, що так їхній начальник з любові до формальнощів підведе їх усіх під розстріл, аж тут вигулькнуло авто з японськими офіцерами. Один з них мав майорські відзнаки. За браком кращого полковник Ніколсон вирішив здатися йому. Він скомандував «струнко!», козирнув за всіма приписами статуту, зняв з пояса кобуру з револьвером і врочисто подав її японцеві.

Майор перед таким подарунком спершу вражено відсахнувся й видимо розгубився, але врешті зайшовся гучним реготом; інші японці теж засміялися. Полковник Ніколсон знизав плечима і набундючився. Все ж таки він наказав своїм солдатам поскладати зброю в машину.

Протягом усього періоду перебування в сінгапурському таборі для полонених полковник Ніколсон вважав за свій обов’язок на зло безладним і метушливим діям переможців зберігати англо-саксонську коректність. Кліптон залишався при ньому і вже тоді почав запитувати себе: проклинати йому свого командира чи молитися на нього?

Внаслідок розпоряджень, які він віддав, щоб своїм авторитетом ствердити і ще більше підкріпити накази японців, вояки його полку поводилися добре, зате харчилися погано. Мародерство, себто крадіжка консервів та іншого харчу, до якого полонені з інших полків, непомітно від конвою, а то й з його мовчазної згоди, вдавались у бомбардованих околицях Сінгапура, становило вельми цінний додаток до їхнього нужденного раціону. Але такого грабунку полковник Ніколсон не допустив би ні за що в світі. Він доручив офіцерам проводити з підлеглими бесіди, осуджувати негідні вчинки й роз’яснювати, що англійський солдат доб’ється пошани у своїх тимчасових переможців лише своєю бездоганною поведінкою. Контроль за виконанням цих настанов здійснювався періодичними обшуками, ще доскіпливішими, ніж «труси» конвоїрів.

Такі бесіди про обов’язок вояка бездоганно поводитись у ворожій країні були не єдиним прикладом суворих порядків, які командир запровадив у своєму полку. На той час полонені не були обтяжені працею — японці тоді ще не затівали якоїсь будови в сінгапурському передмісті. Переконаний у шкідливості неробства для самопочуття війська і потерпаючи, щоб не занепала мораль, полковник склав програму занять для заповнення дозвілля. Він зобов’язав офіцерів проробляти з солдатами розділи військового статуту, влаштовував екзамени і тих, хто добре встигав, нагороджував дипломами за власним підписом. Ясна річ, багато часу відводилося на вивчення дисциплінарного статуту. Знов і знов на цих заняттях наголошувалося, що і в таборі військовополонених підлеглі повинні віддавати честь старшому. Рядових було зобов’язано козиряти всім японцям, незалежно від чину, а забувши про цей наказ, вони ризикували дістати з одного боку стусана чи удару прикладом від конвоїра, а з другого — прочуханки від полковника і відповідного покарання: скажімо, кілька годин стояти в позі «струнко» під час відпочинку.

Кліптона іноді просто вражало, як це рядовий склад приймає такий драконівський порядок і як люди скоряються авторитетові, не підпертому жодною реальною силою; до того ж ця влада йшла від того, хто сам наражався на утиски й грубощі. Кліптон не знав, чим пояснити їхній послух: чи то повагою до особи полковника, чи, може, деякими пільгами, наданими солдатам завдяки йому. Адже годі було заперечити, що непоступливість полковника приносила свої плоди навіть у стосунках з японцями. Його зброєю проти них були вірність принципам, впертість, здатність зосереджуватися на якійсь конкретній цілі, аж поки він досягав свого, а також «Звід воєнних законів», з текстом рішень женевської і гаагської конвенцій, яким він любісінько тицяв японцям під носа при найменшому порушенні цього міжнародного кодексу. Крім того, його авторитет підвищували неабияка особиста хоробрість і цілковита зневага до фізичного насильства. В тих численних випадках, коли японці зловживали своїм правом переможців, він не обмежувався самим протестом. Він втручався особисто. Якось його страшенно побив один з найлютіших конвоїрів, чиї вимоги були зовсім незаконні. Полковник цієї справи так не облишив, і його кривдник був покараний. Після цього Ніколсон ще більше зміцнив у полку дисципліну, зробивши її ще тиранічнішою, ніж могли придумати японці.

Коли Кліптон спробував доводити йому, що, з огляду на обставини, можна б допустити деяке послаблення з його боку, полковник відповів так:

— Головне, щоб люди відчували, що ними командуємо, як і раніше, ми, а не ці макаки. Доки ми утримуватимем їх у цій свідомості, доти вони залишатимуться солдатами, а не рабами.

І Кліптон, з властивою йому безсторонністю, визнав, що ці слова розумні і що поводження полковника завжди диктується найблагороднішими почуттями.

2

Місяці, проведені в сінгапурському таборі, полонені згадували, як золоту добу, і думаючи про своє теперішнє становище в негостинному закутні Таїланду, зітхали за нею з жалем. Вони довго їхали сюди залізницею через усю Малайзію, а потім ішли пішки, і під час маршу, ослаблені нездоровим кліматом та недоїданням, поступово викидали, без надії колись підібрати, найважчі, але й найцінніші частини свого благенького скарбу. А поголоски про те, що їх послано на будівництво залізниці, аж ніяк не сприяли оптимізму.

Полковник Ніколсон та його люди були перебазовані трохи пізніше, ніж усі інші, і тому прибули до Таїланду вже з початком робіт. Після важкого маршу перше зіткнення з новими японськими властями не віщувало нічого доброго.

У Сінгапурі британці мали справу з солдатами, які після першого сп’яніння від перемоги — поодинокі вихватки первісного дикунства до уваги не беруться — поводилися з полоненими не жорстокіше, ніж звитяжці з цивілізованого Заходу. Зовсім інакше тримались офіцери, відряджені конвоювати переможених союзників по всій трасі залізниці. Від самого початку вони показали себе лютими наглядачами з виразними задатками катів-садистів.

Полковник Ніколсон та рештки його полку, командувати яким він вважав за честь, були загнані у величезний табір, що правив за етап для всіх конвоїв. Частину цього табору вже давно обжила інша група полонених. Вони пробули тут недовго, але й цього часу їм вистачило, аби побачити, чого від них вимагатимуть і в яких умовах їм доведеться жити аж до закінчення будівництва. Бідолахи гарували, як чорні воли. Денна норма була б непосильна й для міцного, вгодованого чоловіка, але навалену на плечі слабаків, у яких вони перетворилися за неповні два місяці, її можна було виконати, лише гибіючи на будові від світання до смерку, а часто прихоплюючи й нічну пору. Вони були затуркані й деморалізовані лайкою та стусанами, які сипалися на них за найдрібнішу провину, і жили в постійному страху перед ще жорстокішими карами. їхній фізичний стан просто жахав Кліптона. Малярія, кривавий пронос, бері-бері та виразки були явищем буденним, а табірний лікар признався, що боїться ще страшніших епідемій, бо ж їм ніяк запобігти. Він не мав навіть найпростіших ліків.

Полковник Ніколсон хмурив чоло, але нічого не казав. Він у цьому таборі «не служив» і почував себе майже гостем. Правда, одного разу він усе ж таки виказав своє обурення англійському підполковникові, відповідальному перед японськими властями. Це сталося тоді, коли він побачив, що всі офіцери, до майора включно, виконують ту саму роботу, що й рядові: копають і возять землю, мов чорнороби. Підполковник похнюпив очі. Пояснив, що зробив усе можливе, аби уникнути такого приниження, і підкорився лише брутальному примусу, та й то лише задля того, щоб не накликати на людей зайвих утисків. Полковник Ніколсон скептично покивав головою, а потім замкнувся у гордовитій мовчанці.

На цьому етапі полонені залишалися два дні. Потім вони отримали від японців злиденний припас харчів на дорогу і по трикутному шматку грубого полотна, що звався «спецівкою» — його належало прив’язувати на крижі мотузкою, — а також вислухали промову генерала Ямашіти; вибравшись у ясно-сірих рукавичках і з шаблюкою при боці на імпровізовану трибуну, він каліченою англійською мовою заявив, що волею його імператорської величності їх поставлено під його начало і розтлумачив, чого від них чекають.

Його патякання тривало понад дві години. Слухати все те була мука, воно ображало національну гідність не менше, ніж лайки та побої. Генерал казав, що сини Японії не відчувають до них, збитих на манівці брехнею власного уряду, ніякого злопам’ятства і що з ними поводитимуться по-людському, поки вони самі триматимуться «дзентльменами»; інакше кажучи — поки вони без будь-яких задніх думок, з усіх сил співпрацюватимуть для загального добра південноазіатського регіону. Що вони мусять бути вдячні його імператорській величності за надану їм можливість спокутувати свої гріхи участю у суспільній справі, у спорудженні залізниці. Відтак Ямашіта повідомив, що в інтересах усіх йому доведеться запровадити сувору дисципліну і що він не допустить жодного прояву непокори. Лінощі й недбалість розцінюватимуться як злочин. Усяка спроба впити каратиметься смертю. Англійські офіцери відповідають перед японцями за поведінку своїх солдатів та їхню старанність у роботі.

— Хвороба для мене не виправдання, — додав генерал Ямашіта. — Раціональна праця підтримуватиме людей у чудовому фізичному стані, і ніяка дизентерія не посміє напасти на того, хто щодня буде виконувати свій обов’язок перед імператором.

Закінчив він свою промову оптимістично, від чого слухачі розлютилися ще дужче.

— Працювати радісно й завзято. Ось моє гасло. А відсьогодні воно повинно стати й вашим. Тому, хто дотримуватиме його, нема чого боятися мене, так само як і інших офіцерів великої японської армії, під охороною якої ви перебуваєте нині.

Потім частини роз’єднались, і кожна вирушила до призначеного їй сектора. Полковника Ніколсона та його полк послали до табору на березі річки Куай. Він лежав досить далеко, всього за кілька миль від кордону з Бірмою. Комендантом табору був полковник Сайто.

3

Уже перші дні, проведені в таборі на річці Куай, ознаменувалися прикрими подіями. Атмосфера в таборі від самого початку склалася напружена і ворожа.

Причиною першої колотнечі послужила заява полковника Сайто про те, що всі офіцери повинні працювати разом зі своїми солдатами. Вона викликала ввічливий, але енергійний протест полковника Ніколсона, який висловив свою точку зору з усією об’єктивністю і наголосив, що обов’язок британських офіцерів — командувати солдатами, а не махати заступом чи кайлом.

Сайто вислухав його протест до кінця, не виказуючи при цьому нетерплячості, що здалося полковникові добрим знаком. Потім відпустив його, сказавши, що поміркує. Сповнений надій, полковник Ніколсон повернувся до вбогої бамбукової хижі, де він мешкав разом з Кліптоном та двома іншими офіцерами. Там іще раз для власної втіхи повторив їм деякі з тих доказів, що їх навів, аби переконати японця. Кожний з них здавався йому незаперечним, і все ж головним він вважав один: підмога, яку можуть дати кілька незвиклих до фізичної праці людей, зовсім незначна, зате заохочення до роботи, здійснюване під наглядом компетентних командирів, важко переоцінити. В інтересі самих японців і в інтересі будівництва було б підтримувати престиж і авторитет офіцерів, а це неможливо, якщо їх змусять працювати так само, як солдатів. Полковник розпалився, розвиваючи ще раз цю тезу перед своїми офіцерами.

— Ну скажіть, правий я чи ні? — запитав він майора Х’юга. — Чи можете ви, промисловець, уявити, щоб така справа, як ця, виконувалась до ладу без ієрархії відповідальних осіб?

Після всіх втрат цієї трагічної кампанії у Ніколсоновому штабі залишилось тільки два офіцери та майор-медик Кліптон. Полковникові пощастило зберегти їх іще з Сінгапура, він цінував їхні поради і любив, перше ніж ухвалити рішення, винести свої плани на колективне обговорення. Ті два офіцери були з резервістів. Один з них, майор Х’юг, до війська був головою гірничого товариства у Малайзії. Його призначили до полку Ніколсона, і командир одразу ж оцінив організаторські здібності свого підлеглого. Другий, капітан Рівз, раніше працював інженером на громадських роботах у Індії. Потрапивши в саперні війська, він у перших боях загубив своїх і прибився до частини Ніколсона, який і зробив його своїм радником. Полковник полюбляв оточувати себе фахівцями. Він мало скидався на грубого солдафона і охоче визнавав, що методи праці деяких цивільних закладів можна з успіхом перейняти і військовим. І сам не пропускав жодної нагоди чогось повчитися. Він шанував як інженерів, так і організаторів.

— Безперечно, сер, ви маєте рацію, — відповів Х’юг.

— І я тієї ж думки, — сказав Рівз. — Будівництво залізниці та мосту — а я думаю, тут ідеться саме про спорудження мосту через річку Куай — не допускає хапливих імпровізацій.

— Справді-бо, ви ж фахівець у цій галузі, — розмірковував уголос полковник. — Бачите, виходить, мені вдалося дещо убгати в голову того безклепкого япончиська.

— А якщо йому забракне здорового глузду, — дивлячись на командира, докинув Кліптон, — є ж іще «Звід воєнних законів» та міжнародні конвенції.

— Атож, є ще міжнародні конвенції, — підхопив полковник Ніколсон. — Я приберіг їх до наступного разу, якщо виникне така потреба.

Кліптон сказав це з відтінком гіркої іронії, бо побоювався, що одним закликом до здорового глузду тут не обійдеться. На одному етапі в джунглях до нього дійшли деякі поголоски про вдачу Сайто. Казали, що в тверезому стані цей японський офіцер ще сяк-так прислухається до розумних слів, зате вже як набереться, то стає справжнісінькою скотиною.

Полковник Ніколсон висловив Сайто свій протест уранці першого дня. День цей був виділений для розміщення полонених у напіврозвалених бараках табору. Сайто, як і обіцяв, обдумав полковників протест. Заперечення англійця здались йому підозрілими, і, щоб прочистити мозок, він узявся пити. А п’ючи, поступово дійшов висновку, що полковник Ніколсон обговоренням його наказів дозволив собі неприпустиме нахабство. І його недовіра помалу перетворилася в темний шал.

Коли, десь перед заходом сонця, його лють досягла білого гарту, Сайто вирішив негайно підкріпити свою владу і звелів вишикувати всіх полонених. Йому теж закортіло виголосити полум’яну промову. Уже після перших його слів стало зрозуміло, що над річкою Куай збираються чорні хмари.

— Я всіх британців ненавиджу…

Він почав з цієї сентенції і потім повторював її замість крапки в кінці кожної фрази. По-англійському він говорив досить добре, бо був колись військовим аташе в одній з країн британської імперії, поки його не вигнали за пияцтво. І тепер він завершував свою кар’єру в жалюгідній ролі звичайного наглядача, без усякої надії на підвищення. В цій злості на полонених знаходило вихід ще й приниження, яке Сайто почував від того, що не воював на фронті.

— Я всіх британців ненавиджу, — розпочав полковник Сайто. — Ви потрапили під моє начало для того, щоб виконувати роботи, необхідні для перемоги великої японської армії. Хочу попередити вас раз і назавжди: я не потерплю ніякого обговорювання моїх розпоряджень. Я всіх британців ненавиджу. При першій спробі опиратися будете жорстоко покарані. Треба, щоб була дисципліна. Якщо дехто збирається поводитися на свій розсуд, хочу застерегти: я маю право розпоряджатися вашим життям і смертю. І не вагаючись скористаюсь цим правом, щоб забезпечити бездоганне виконання робіт, доручених мені його імператорською величністю. Я всіх британців ненавиджу. Смерть кількох полонених мене не зворушить. Навіть смерть вас усіх для старшого офіцера великої японської армії — суща дрібничка.

Щоб виголосити цю промову, він, як і генерал Ямашіта, заліз на стіл і так само, як той, визнав за потрібне натягти ясно-сірі рукавички та взути лискучі чоботи замість сандалів, у яких його бачили цілий ранок. Ще й начепив на пояс шаблю і раз у раз ляскав по її руків’ю, щоб додати ваги своїм словам або ще дужче роз’ятритись і утримати себе в тому ступені люті, який вважав необхідним. Вигляд він мав кумедний. Голова сіпалася з боку на бік, наче в маріонетки. Він був п’яний як чіп, надудлившись трофейного віскі та коньяку, захоплених у Рангуні й Сінгапурі.

Слухаючи цей прикрий виступ, це випробування для нервів, Кліптон пригадав пораду, яку дав йому колись один приятель, що довго жив між японцями: «При спілкуванні з ними ніколи не забувайте, що вони вважають своє божественне походження за безперечний факт». Однак, обдумуючи ці слова, майор дійшов висновку, що ні одна нація на землі не сумнівається в своєму власному, ранішому чи пізнішому, божественному походженні. Отож він почав шукати інших причин цього затятого гонору. Щоправда, він одразу визнав, що промова полковника Сайто містила ті самі основні поняття, спільні як для Сходу, так і для Заходу. Його заспокоювало, що у фразах, які злітали з уст японця, лунає вже знайоме: расова пиха, містична віра у владу, страх, що його не сприймуть усерйоз, чудернацький комплекс, що змушував Сайто водити підозріливим і стурбованим зором по обличчях бранців, ніби він боявся помітити на них посмішку. Сайто колись жив у Великобританії. І тому, мабуть, знав, що певні риси японського характеру там висміюються, як знав і те, скільки жартів викликає спосіб життя народу, позбавленого почуття гумору, серед того народу, в якого це почуття вроджене. А брутальність його слів і безладних жестів цілком можна було поставити на карб рудиментам первісного дикунства. Кліптон відчував дивну тривогу, слухаючи японцеве просторікування на тему дисципліни, але, бачачи, як той сіпається, мов лялька, заспокоївся від думки, що за джентльменом західного зразка одна перевага: навіть під мухою він поводиться пристойно.

Офіцери, що стояли перед строєм своїх солдатів, слухали мовчки, оточені конвоїрами, які, немовби поділяючи лють свого командира, завмерли в погрозливих позах. Стискаючи кулаки, бранці докладали всіх зусиль, щоб на їхньому обличчі не здригнувся жоден м’яз. Вони гідно наслідували приклад незворушного Ніколсона, який дав наказ сприймати всі прояви ворожості спокійно і гідно.

Після такої преамбули, що мала на меті нагнати страх, Сайто перейшов до суті справи. Він заговорив спокійніше, майже добродушним тоном, і на хвилинку викликав у англійців надію, що вони почують, нарешті, щось розумне.

— Слухайте мене всі. Ви знаєте, в чому полягає робота, до якої його імператорська величність зволив залучити британських полонених. Ідеться про те, щоб з’єднати столиці Таїланду й Бірми магістраллю, яка проляже крізь джунглі на чотириста миль, дасть змогу переправити японську армію, визволительку цих двох країн від європейської кормиги, і відкриє їй шлях до Бенгалії. Ця залізниця потрібна Японії для наступних перемог, для взяття Індії і швидкого завершення війни. Його імператорська величність звелів закінчити цю працю якнайшвидше, протягом шести місяців. Це також і в ваших інтересах. Після завершення будівництва ви, цілком можливо, під охороною нашої армії повернетесь додому. — Полковник Сайто заговорив ще стриманішим тоном, неначе весь хміль вилетів з його голови. — Тепер ви знаєте, яке ваше завдання, вас усіх, зібраних у таборі під моєю орудою. Я вишикував вас, щоб сказати вам про це. Ви повинні прокласти дві невеличкі ділянки цієї залізниці і з’єднати їх з іншими вітками. Але це ще не все. Ви повинні побудувати міст через річку Куай, яка оце перед вами. Саме міст і буде найважливішим завданням, а це для вас неабияка честь, бо міст — головна споруда на всій лінії. Труд цей приємний. І для нього потрібні люди кмітливі, а не темна робоча худоба. Скажу більше — потім ви заслужите шани називатися піонерами перетворення південноазіатського краю.

«Ще одне з тих заохочень, які міг би взяти на озброєння і представник Заходу», — подумав Кліптон.

Сайто подався вперед усім тулубом і застиг з рукою, покладеною на руків’я шаблі, дивлячись у передні лави полонених.

— Технічне керівництво роботами здійснюватиме, звичайно, кваліфікований японський інженер. У справах дисципліни ви підлягатимете мені й моїм людям. Отож без командирів ви не залишитесь. З усіх цих міркувань, які я вам тут відверто виклав, я дав наказ британським офіцерам працювати пліч-о-пліч зі своїми солдатами. Нині не час панькатися з дармоїдами. Сподіваюсь, мені більше не доведеться двічі повторювати цей наказ. А то… — І Сайто, без усякого переходу, знову впав у свою попередню лють і почав шалено жестикулювати. — А то я вдамся до сили. Я всіх британців ненавиджу. Ніж годувати лінтюхів, я радше звелю вас усіх перестріляти. Я не робитиму винятку для хворого, хворий теж може внести свою лепту. Як буде треба, я поставлю цей міст на кістках полонених. Я всіх британців ненавиджу. Робота почнеться завтра на світанні. Збір тут, за свистком. Офіцери шикуються окремо. їхнє відділення виконуватиме ту ж саму роботу, що й інші. Вам роздадуть інструмент, і японський інженер скаже, що робити. Насамкінець хочу нагадати гасло генерала Ямашіти: «Працювати радісно й завзято». Запам’ятайте ці слова.

Сайто зліз зі столу й розлюченою сягнистою ходою попростував до штабу.

Полонені розійшлися і рушили до бараків під прикрим враженням від цієї безладної балаканини.

— Мені здається, він не зрозумів вас, сер. Думаю, йому треба нагадати про міжнародну конвенцію, — звернувся Кліптон до полковника Ніколсона, який у мовчазній задумі все ще стояв на своєму місці.

— І я так думаю, Кліптоне, — поважно відповів полковник. — І боюся, що нас чекають дуже важкі часи.

4

Невдовзі по тому Кліптон злякався, як би ті важкі часи, про які попереджав полковник Ніколсон, не виявились закороткі і не закінчилися на самому початку страшною трагедією. Як лікар він був єдиним офіцером, якого ця сутичка прямо не торкалася. І так уже обтяжений доглядом за численними хворими, жертвами жахливого маршу крізь джунглі, він був звільнений від робіт. А проте це не могло зменшити його жаху, коли він зі свого бараку, пишномовно названого «лазаретом», куди прийшов іще досвіта, стежив за першим конфліктом.

Розбуджені затемна пронизливими свистками й вигуками вартових, солдати вийшли на збір у лихому настрої, змучені, бо москіти й жахлива тиснява в бараках не дали їм відпочити. Офіцери вишикувались у призначеному місці. Полковник Ніколсон дав їм чіткі настанови.

— Треба показати нашу добру волю, наскільки це сумісно з гідністю. Я також буду на шикуванні.

Само собою розумілося, що цим і обмежувалась його покора перед наказами Сайто.

Вони довго стояли струнко, нерухомі на холоді й вільготі, аж поки перед світанком побачили, як надходить полковник Сайто з почтом молодших офіцерів. Позаду всіх ішов інженер, що мав керувати роботами. Сайто був похмурий, та коли вгледів британських офіцерів, вишикуваних зі своїм командиром, його обличчя проясніло.

За японцями їхав ваговоз із знаряддями праці. Поки інженер узявся до його розподілу, полковник Ніколсон ступив крок уперед і попросив дозволу поговорити з Сайто. Сайто знов нахмурився. Він не озвавсь і словом, але полковник удав, що сприймає його мовчанку за згоду, і підійшов ближче.

Кліптон не бачив його обличчя, бо полковник стояв до нього спиною. Проте скоро Ніколсон обернувся до нього боком, і лікар побачив, що він тиче під носа японцеві маленьку книжечку, пучкою вказуючи йому на якийсь пункт. Безперечно, то був «Звід воєнних законів». Сайто видимо вагався. Кліптон подумав був, що за ніч настрій японця покращав, але швидко переконався в марності своїх сподівань. Навіть якби гнів Сайто вже й ущух, потреба «рятувати обличчя» після вчорашньої промови владно диктувала йому, як діяти. Його обличчя спаленіло. Він думав, що всій історії уже кінець, а цей полковник знов за своє. Така затятість знов викликала в Сайто істеричну лють. А полковник Ніколсон читав тихим голосом, водячи пучкою по рядках і не помічаючи зміни його настрою. Кліптон, який стежив за грою м’язів на обличчі японця, мало не крикнув, щоб застерегти свого командира. Та було вже запізно. Двома короткими замахами Сайто вибив у полковника з рук книжечку й відважив йому ляпаса. Він стояв, порвавшись уперед, вибалушивши очі, вимахував руками й кумедно сипав англійською та японською лайкою.

Полковник Ніколсон, хоча й був вражений, бо не сподівався такої реакції, проте зберігав спокій. Він підняв книжечку, що впала в болото, потім випростався, вивищуючись над японцем на цілу голову, і спокійно промовив:

— За таких умов, полковнику Сайто, коли для японського командування не існує законів, прийнятих у всьому цивілізованому світі, ми вважаємо себе вільними від обов’язку підкорятися вам. Залишається тільки ознайомити вас із наказами, які я віддав. Так от, мої офіцери працювати не будуть.

Сказавши ці слова, він байдужно й мовчки витримав другий наскок Сайто, іще брутальніший, ніж перший. Здавалося, Сайто зовсім утратив тяму. Він кинувся на Ніколсона і, звівшись навшпиньки, бив його кулаками в лице.

Справа поверталася на зле. Кілька англійських офіцерів виступили з шеренги й погрозливо наблизились до тих двох. Із строю солдатів почувся невдоволений гомін. Японські нижчі чини викрикнули короткі команди, і солдати наставили зброю. Полковник Ніколсон попросив своїх офіцерів вернутися на місце, а солдатам звелів заспокоїтись. Розбита губа в нього кривавила, але він зберігав вираз своєї незворушної владності.

Сайто, хапаючи ротом повітря, позадкував. Зробив рух, ніби сягнув рукою до револьвера, але потім начебто роздумав. Відступив ще на два кроки назад і загрозливо-тихим голосом щось закомандував. Японські конвоїри оточили полонених і погнали їх перед собою. Вони вели їх до річки, на місце роботи. Хтось сперечався, хтось нерішуче спробував чинити опір. І всі стривожено й допитливо дивились на полковника Ніколсона. Той подав їм знак, що треба підкоритись. Невдовзі вони зникли з очей і на майдані віч-на-віч з полковником Сайто залишились тільки британські офіцери.

Японець знову щось говорив спокійним голосом, що, на думку Кліптона, не віщувало нічого доброго. І Кліптон не помилився. Кілька японських солдатів пішли і скоро повернулися з двома кулеметами, що стояли біля входу в табір. Вони поставали один праворуч, другий ліворуч від Сайто. Побоювання Кліптона переросли у неабияку тривогу. Він спостерігав цю сцену крізь бамбукову стінку свого «лазарету». За його спиною тісно лежало один біля одного сорок бідолах, укритих гнійними виразками. Декотрі з них доволоклися до нього і теж дивились. Один з них приглушено вигукнув:

— Доку, вони ж не зроблять цього!.. Бути не може!.. Ця жовта макака не посміє!.. А наш старий добрий упертюх!..

Кліптон був майже переконаний, що жовта макака посміє. Більшість офіцерів, які стояли за своїм полковником, поділяли цю думку. Після боїв за Сінгапур дійшла черга до масових розстрілів. Зрозуміло, що й полонених солдатів Сайто відіслав для того, щоб позбутися небажаних свідків. Він говорив тепер по-англійському, наказуючи офіцерам узяти інструмент і йти на роботу.

Знов озвався полковник Ніколсон. Він заявив, що наказу не послухається. Ніхто не поворухнувся. Тоді Сайто віддав іншу команду. В кулемети заклали стрічки з патронами і націлили їх на групу англійців.

— Доку! — знову зойкнув солдат, що стояв біля Кліптона, — доку, я вам кажу, старий не поступиться! Він не розуміє. Треба щось зробити!

Ці слова наче пробудили лікаря, який до цієї миті був, немов паралізований. Це ж ясно, що «старий» недооцінює всієї серйозності ситуації. Кліптон не припускав, що Сайто зайде аж так далеко. Треба негайно щось зробити, як казав цей солдат, пояснити Ніколсону, що не можна жертвувати життям двадцяти чоловік заради своєї впертості та любові до принципів, що ні його честь, ні гідність не зазнають приниження, коли він скориться перед грубою силою, як це робили всі в інших таборах. Слова рвалися йому з уст. Він вискочив надвір і загукав до Сайто:

— Полковнику, заждіть хвилиночку, я зараз йому все поясню.

Ніколсон кинув на свого офіцера суворий погляд.

— Годі, Кліптоне, мені не треба нічого пояснювати. Я знаю, що роблю.

Лікар зрештою не встиг добігти до групи офіцерів. Двоє вартових брутально накинулись на нього і втримали його на місці. Але це несподіване втручання змусило Сайто замислитись, і він завагався. Тоді скоромовкою, певний, що японці не зрозуміють, Кліптон крикнув до Сайто:

— Застерігаю вас, полковнику, я свідок цієї сцени, я і сорок хворих у лазареті. Вам не вдасться послатися на колективний бунт або на спробу масової втечі!

Це був останній козир у тій небезпечній грі. Навіть перед своїм начальством Сайто не зміг би виправдати таку страту без наведення якоїсь причини. Не можна було залишати живим ні одного британського свідка. Тепер залишалися дві можливості: або звеліти постріляти також усіх хворих разом з їхнім лікарем, або відмовитися від помсти.

Кліптон відчував, що вийшов у цій грі переможцем. Сайто замислився, і то ніби надовго. Насправді його душила лють і сором поразки; проте відкрити вогонь він не скомандував. Він так і не дав жодної команди обслузі, яка сиділа за націленими кулеметами. Солдати ще довго, дуже довго залишалися на своїх місцях, бо Сайто з побоюванням «втратити обличчя» не наважувався звеліти відтягти зброю. Вони просиділи там цілий ранок, боячись поворухнутися, аж поки плац повністю збезлюднів.

Успіх, зрештою, був вельми відносний, і Кліптон просто не насмілювався думати про майбутню долю бунтарів. Утішав себе тим, що найгірше вже позаду. Конвоїри одвели офіцерів до табірної в’язниці. Полковника Ніколсона потягли двоє корейців з особистої охорони Сайто. Його повели до кабінету начальника табору. Це була невеличка комірчина, яка сполучалася з житловою кімнатою, що давала змогу Сайто частенько ревізувати свої горілчані запаси. Японець повільно плентав за своїм полоненим і старанно причинив за собою двері. Кліптон, людина в душі вразлива, аж затремтів, почувши виляски ударів.

5

Після півгодинного биття полковника кинули в хижу, де не було на чому ні сісти, ні лягти, і де йому довелося простягтись на сирій болотистій землі, коли забракло сили стояти. З усього раціону йому принесли тільки мисочку круто посоленого рису, і Сайто застеріг, що триматиме його тут доти, доки він скориться.

Цілий тиждень Ніколсон не бачив нікого, крім охоронця-корейця, справжнього катюгу з обличчям горили, який щодня самовільно ще дужче підсолював рис. Полковник усе ж силував себе проковтнути дві ложки, потім за одним духом випивав свою денну пайку води і лягав на землю, намагаючись не зважати на свої муки. Виходити з камери йому заборонялось, і незабаром вона перетворилася на гидку клоаку.

Наприкінці тижня Кліптон, зрештою, дістав дозвіл одвідати командира. Але спершу лікаря викликав до себе Сайто, і Кліптон відзначив, що його обличчя виказує тривогу деспота. Він здогадався, що японець вагається між люттю і непевністю, яку й пробує приховати за холодним тоном.

— За те, що діється, я не відповідаю, — промовив Сайто. — Міст через річку Куай має бути побудований швидко, і японський офіцер не може терпіти подібних вибриків. Поясніть йому, що я не відступлюсь. А ще перекажіть, що з його вини так поводяться з усіма іншими офіцерами. Якщо цього замало, то й солдатам вилізе боком його твердолобість. Досі я не чіпав ні вас, ні ваших хворих. У своїй доброті я зайшов так далеко, що погодився звільнити їх від робіт. Якщо він упиратиметься й далі, я вважатиму свою доброту за слабкість.

Після цих погроз Сайто відпустив його, і Кліптона відвели до в’язниці. Спочатку лікар здивувався і вжахнувся — до якого стану довели його начальника і як він підупав фізично за такий короткий час! Ледь чутний голос полковника здавався далекою і приглушеною луною колись такої владної мови, яка й досі лунала в Кліптонових вухах. Але все це була лише зовнішня видимість. Дух полковника Ніколсона нітрохи не скоривсь, і слова були знайомі, хоча він вимовляв їх іншим тембром.

Кліптон ішов до полковника з твердим наміром умовити його, але ще з порога зрозумів, що переконати «старого» — річ безнадійна. Він швидко вичерпав наготовані аргументи й замовк. Полковник з ним навіть не сперечався, тільки сказав:

— Передайте всім, що моє рішення безповоротне. Ні за яких обставин я не потерплю, щоб офіцер мого полку працював, як чорнороб.

Кліптон залишив камеру зі змішаним почуттям захоплення й роздратування, він губився в сумнівах і непевності. Як сприймати поведінку полковника: шанувати його, мов героя, чи навпаки — вважати страшенним бовдуром? Він питав себе, чи не доречно було б благати Господа, щоб він щонайскоріше покликав до себе й увінчав ореолом мученика цього небезпечного блазня, чия поведінка загрожувала накликати на ввесь табір іще більші нещастя.

Сайто не брехав. З іншими офіцерами поводились не набагато краще, ніж з їхнім командиром, та й солдати стикалися на кожному кроці з грубощами варти. Повертаючись, Кліптон думав про ту небезпеку, яка загрожувала його хворим.

Як видно, Сайто чекав його повернення; він просто кинувся до лікаря, і в очах його світилася справжня тривога.

— Ну що? — запитав він. Він був тверезий і мав пригнічений вигляд.

Кліптон спробував угадати, як вплине на честолюбство Сайто полковникова позиція, але взяв себе в руки й вирішив виявити твердість.

— Що? Полковник Ніколсон не підкориться силі, його офіцери також. А коли я побачив, як з ним поводяться, я не став його відраджувати.

Лікар сам почав протестувати проти суворого покарання полонених, пославшись на ту ж таки міжнародну конвенцію, потім на Червоний Хрест і врешті не елементарну гуманність, і зайшов так далеко, що порівняв цю жорстокість з убивством. Він чекав різкої відсічі, але її не було. Сайто тільки пробубонів, що все це полковникова вина, і поквапливо рушив геть. У ту хвилину Кліптон помислив, що Сайто, власне, не такий уже й жорстокий і що його дії можна пояснити цілим комплексом страхів: страхом перед власним начальством, яке наполягатиме на швидкому будівництві моста, і страхом перед підлеглими, в присутності яких він «утратив обличчя», показавши себе нездатним змусити полонених слухатися.

Вроджений нахил усе узагальнювати привів Кліптона до висновку, що в цьому клубку страхів — страху перед начальством і страху перед підлеглими — головне джерело всіх людських нещасть. Не встигла в нього сформуватися ця думка, як йому здалося, що він уже десь читав такий афоризм. Він відчув від цього якесь внутрішнє задоволення, яке трохи приглушило його тривогу. Потім став розвивати свої міркування далі і на порозі лазарету дійшов ось до чого: всі інші нещастя, навіть найтяжчі в світі, треба поставити на карб тих, хто не має ні начальства, ні підлеглих.

Сайто, мабуть, добре поміркував. Протягом наступного тижня до в’язня ставилися м’якше, а наприкінці тижня він сам одвідав Ніколсона і запитав, чи той не вирішив нарешті поводитись, як джентльмен. Прийшов він спокійний, з очевидним наміром звернутись до полковникового здорового глузду, але після його впертої відмови обговорювати вже вирішене колись питання знову втратив самовладання і довів себе до шаленства, в якому втратив подобу цивілізованої істоти. Полковника було знову побито, а мавпоподібний кореєць дістав суворий наказ вернутися до нелюдського режиму перших днів ув’язнення. Сайто натовк навіть стражника. Під час таких нападів люті він не тямив себе, отож звинуватив корейця в надмірній поблажливості. В камері він стрибав, як біснуватий, вимахував пістолетом і погрожував, що власноруч застрелить і в’язня, і тюремника, аби відновити дисципліну.

Кліптон, спробувавши ще раз утрутитися, теж дістав по вуху, а з його лазарету вигнали всіх хворих, які були здатні триматися на ногах. їм довелося пхатися до місця праці й цупити там будівельний матеріал, інакше їх би запороли на смерть. Кілька днів на березі річки Куай лютував терор. Полковник Ніколсон відповідав на всі ці звірства гордовитою мовчанкою.

Душа полковника Сайто ніби навперемін уселялася то в містера Хайда, здатного на будь-яку ницість, то у відносно людяного доктора Джекіла[1]. Коли спалах його люті минав, наставав період незвичайно погідного поводження. Полковник Ніколсон діставав тоді не лише цілу порцію їжі, а й добавку, як усі хворі. Кліптонові дозволяли відвідувати й лікувати свого командира, причому Сайто навіть сказав йому, що лікар несе особисту відповідальність за полковникове здоров’я.

Якось увечері японець звелів привести полоненого до своєї кімнати й відіслав варту. Залишившись з в’язнем віч-на-віч, він посадив його, приніс із комори бляшанку американської шинки, сигарети й пляшку добірного віскі. Сказав, що як старий солдат, він у глибині душі просто в захваті від полковникової поведінки, але тепер війна, за яку вони ні один, ні другий не відповідають. Полковник Ніколсон, певне, може зрозуміти, що й він, Сайто, тільки виконує накази свого начальства. А ці накази рішуче вимагають, щоб міст на річці Куай був споруджений у найкоротший термін. І тому він просто зобов’язаний залучити до роботи всі незайняті руки. Полковник відмовився від шинки, сигарет та віскі, але уважно вислухав ці слова. А потім спокійно заявив, що Сайто просто не має найменшого уявлення про те, як узятися до роботи такого масштабу.

І знову повернувся до своїх основних аргументів. Здавалося, ця суперечка триватиме без кінця-краю. Годі було передбачити, чи Сайто захоче міркувати розсудливо, чи знову дасть волю своїй істериці. Він довго сидів мовчки, ніби це питання вирішувалося в якомусь таємничому вимірі Всесвіту. Полковник Ніколсон скористався з цієї паузи, щоб запитати:

— Чи можу я поцікавитись, полковнику Сайто: ви задоволені ходом перших робіт?

Це підступне запитання могло дуже легко спричинити вибух нового сказу, адже роботи запевне почалися невдало, і це було головною турботою Сайто, бо на карту було поставлене не тільки його становище, а й честь. І все ж таки час містера Хайда ще не настав. Сайто втратив упевненість, похнюпив очі й буркнув щось собі під ніс. Потім тицьнув у руку полоненому повну склянку віскі, налив і собі аж по вінця й сказав:

— Бачте, полковнику Ніколсон, я не зовсім певен, що ви мене правильно зрозуміли. Треба, щоб між нами двома не було ніяких недомовок. Коли я казав, що всі офіцери повинні працювати, я не мав на думці вас особисто. Мій наказ стосувався тільки інших…

— Жоден мій офіцер не працюватиме, — заявив полковник і поставив склянку на стіл.

Сайто стримав нетерплячий жест і силкувався зберегти спокій.

— Я кілька днів сам сушу над цим голову. Мені здається, я можу підшукати для старших офіцерів яку-небудь адміністративну роботу. Працюватиме тільки молодший офіцерський склад. Так, я гадаю…

— Жоден мій офіцер не працюватиме фізично, — знову відказав полковник Ніколсон. — Обов’язок офіцера — командувати своїми солдатами.

Більше Сайто стримуватись не міг. Та коли полковник знов опинився в камері, не поступившись ні на йоту своїми позиціями — попри спокуси, погрози, удари, майже благання — він був певен, що гра от-от закінчиться і ворог капітулює.

6

А роботи стояли на місці. Коли полковник запитав у Сайто про хід робіт, він улучив у найвразливіше місце й дуже мудро розважив, що біда змусить японця поступитися.

Наприкінці трьох перших тижнів будівництво мосту не тільки не було розпочато, а навіть підготовчі роботи полонені провели так хитро, що саме виправлення допущених промахів вимагало чимало часу.

Британські солдати, розлючені тим, як поводяться з їхнім командиром, чиєю відвагою й непохитністю вони пишалися; озлоблені градом прокльонів і стусанів, які роздавали їм конвоїри, а найдужче обурені тим, що мусять гарувати, як раби, на будові, такій важливій для ворога; виведені з себе тим, що їх одірвали від начальства і позбавили їхньої звичної команди, — так от, британські солдати змагалися між собою, хто працюватиме найгірше, а точніше — намагалися, виявляючи позірний запал, безбожно партачити.

Їхнього саботажницького завзяття не могли стримати ніякі кари, і японський інженер-курдупель іноді аж плакав з розпачу. Щоб постійно стежити за полоненими, вартових було замало, до того ж їм бракувало тями, щоб виявляти саботаж. Розбивку двох відтинків залізничної колії переробляли разів із двадцять. Досить було інженерові на мить одвернутись, як усі його прямі та дуги, розраховані точно за наукою і позначені на землі білими кілочками, перетворювались у справжній лабіринт ламаних, перехрещених під найхимернішими кутами ліній. Щоразу, побачивши це, інженер розпачливо стогнав. Покладені на протилежних берегах річки два кінці колії, які мав сполучити міст, лежали на різних рівнях і їх ніяк не щастило направити одну проти одної. Одна група робітників зненацька починала завзято копати землю, аж поки на цьому місці з’являлося щось ніби кратер, набагато глибший від запланованого рівня. А дурень вартовий при цьому ще й радів, що полонені почали нарешті працювати із запалом. Потім приходив інженер, лютився і лупцював без розбору і полонених, і варту. Останні, зрозумівши, що їх знову пошили в дурні, теж зганяли злість на полонених, але шкоду вже було заподіяно і вимагалося багато годин, ба навіть днів, щоб її виправити.

Іншу групу полонених послали в джунглі рубати дерева для будівництва мосту. Після ретельного добору солдати притягли найпокрученіші й найкрихкіші стовбури. Або ще, на превелику силу звалили лісового велетня, дерево впало в річку, і витягти його було годі. Або ж вибирали дерева, зсередини поточені хробаками і нездатні витримати найелементарнішої обробки.

Сайто щодня з’являвся на будові й виливав свій гнів щоразу брутальніше. Спершу лаявся, потім погрожував і нарешті бив кого попадя; не пощадив навіть інженера, коли той обурено заявив, що робоча сила нікудишня. Він гримав і кляв усіх і все, невтомно вигадував нові варварські способи, щоб нарешті зламати цей глухий опір. Він мордував полонених так, як може мордувати тільки мстивий тюремник, полишений сам на себе й переслідуваний смертельним страхом, що його проженуть за неспроможність. Тих, кого ловили на недбальстві чи на саботажі, прив’язували до дерев, шмагали колючими різками й залишали так на цілі години, закривавлених, виставлених на пал тропічного сонця і на поталу мурашві. З покараними в такий спосіб стикався ввечері Кліптон — їх приносили на руках до лазарету товариші; вони палали в гарячці, а їхні спини були суцільними відкритими ранами. Проте Сайто і після того їх не залишав. Як тільки вони могли переставляти ноги, він знов посилав їх на будову й наказував конвоїрам, щоб ті не спускали з них ока.

Витривалість цих шибайголів не раз зворушувала Кліптона мало не до сліз. Він дивом дивувався, як вони зносять таке мордування. І завжди з-поміж них знаходився один такий, що, залишившись з лікарем на самоті, збирав усі сили, щоб підвестись і, підморгуючи, прошепотіти тим жаргоном, який набув поширення серед усіх полонених у Бірмі й Таїланді: «Цей сраний міст ще не стоїть, доку. Ця срана залізниця ще не везе того сраного мікадо через цю срану річку. Наш сраний полковник має рацію і знає, що робити. Коли побачите його, перекажіть, що ми всі з ним і що срана макака сране англійське вояцтво ще не загнуздала».

Навіть найжорстокіше насильство не досягло ніякого результату. Люди просто призвичаїлися. Приклад полковника Ніколсона п’янив їх дужче, ніж пиво чи віскі, яких вони були тепер позбавлені. Коли декого з них карали так жорстоко, що він не міг працювати і через те йому загрожувала нова розправа, завжди знаходився інший, хто його заступав. Це стало неписаним правилом.

Ще більшої шани, на думку Кліптона, вони заслуговували за те, що вчинили опір і тому солодкавому лицемірству, до якого вдався Сайто тоді, коли вже не знав, що робити, і мусив скрушно визнати, що весь арсенал відомих йому тортур вичерпаний і що його уява вже нездатна вигадати нічого іншого.

Одного дня Сайто розпорядився закінчити роботу раніше, ніж звичайно, щоб, як він сказав, не перевтомити полонених, і звелів вишикувати їх перед своєю канцелярією. А тоді загадав роздати всім рисові хлібці та фрукти, куплені в сусідніх таїландських селах, — як подарунок від японської армії, щоб заохотити бранців до подальшої роботи. Японець відкинув усю свою пиху і почав аж запобігати перед ними. Заявив, що він, так само, як вони, з простолюду, що пишається цим і лише намагається виконати свій обов’язок, щоб уникнути прикрощів для всіх. Доводив, що офіцери, відмовившись працювати, збільшили денну норму кожного з рядових. Він, мовляв, дуже добре розуміє їхнє невдоволення і не має на них зла. На доказ цього він на власну відповідальність і зі щирої прихильності до них знижує денний виробіток. При нагортанні залізничного насипу інженер установив півтора кубометра землі на душу, а він, Сайто, зменшує цю норму до одного куба, що співчуває їхнім стражданням, в яких він анітрохи не винен. Отож він сподівається, що у відповідь на такий приязний жест полонені теж виявлять добру волю і швидко закінчать цю нескладну роботу, яка допоможе наблизити кінець клятої війни.

Свою промову Сайто закінчив майже благально, але його волання залишилися такі ж неефективні, як і побої. Другого дня завдання було виконано. Кожний солдат викопав і переніс рівно один кубометр землі, декотрі навіть більше. Зате звалили її в таке непридатне місце, що це суперечило будь-якому здоровому глуздові.

Нарешті Сайто здався. Він вичерпав усі можливі засоби, але впертість полонених довела його до геть жалюгідного стану. Напередодні своєї капітуляції він бігав табором з диким виразом зацькованого звіра. Пішов навіть на те, що став просити молодших офіцерів, щоб вони самі обрали собі роботу до вподоби, обіцяв їм особливу винагороду й набагато краще харчування. Але всі зосталися незворушними, і перед загрозою інспекції японських властей Сайто ганебно капітулював.

Намагаючись ще якось «врятувати обличчя» й приховати свою цілковиту поразку, він вдався до відчайдушного маневру, але й ця безпорадна спроба не обдурила навіть його власних солдатів. 7 грудня 1942 року, в річницю вступу Японії у війну, Сайто оголосив, що на честь цієї дати він знімає всі покарання. Потім викликав до себе полковника Ніколсона й урочисто заявив йому, що на доказ своєї особливої прихильності звільняє офіцерів від фізичної праці. Натомість він сподівається, що британські командири виявлять вдячність і керуватимуть працею своїх солдатів так, щоб вона стала продуктивною.

Полковник Ніколсон також урочисто запевнив, що він подумає, як це краще зробити. Тепер, коли японці зайняли правильну позицію, він не має жодних підстав перешкоджати планам переможців. Для нього, мовляв, цілком очевидна річ, що в кожній цивілізованій армії офіцери повинні повною мірою відповідати за поведінку своїх солдатів.

Капітуляція японців була беззастережна. Увечері англійці святкували перемогу співами, криками «гіп-гіп-ура!» і додатковою порцією рису, яку Сайто, скрегочучи зубами, звелів роздати на підкріплення своєї доброї волі. Того ж таки вечора японський полковник рано зачинився у себе в кімнаті, де оплакував свою зганьблену честь і топив лють у самотній пиятиці, що тривала аж до півночі, а тоді, п’яний як хлющ, без тями повалився на ліжко. До такого стану він доходив лише у виняткових випадках — адже голова в нього була дуже міцна і могла витримувати найдикіші дози.

7

У супроводі своїх постійних радників, майора Х’юга та капітана Рівза, полковник Ніколсон простував до річки Куай уздовж насипу, на якому працювали полонені.

Ішов він повільно. Ніщо не квапило полковника. Одразу після звільнення з в’язниці він здобув ще одну перемогу: зажадав для себе і своїх офіцерів чотири дні цілковитого відпочинку як компенсацію за несправедливе покарання. У Сайто аж кулаки стислися від думки про нову затримку, а проте мусив погодитися. Навіть віддав наказ, щоб з полоненими поводилися по-людському і роз’юшив пику одному зі своїх вояків, бо йому здалося, що той іронічно посміхнувся.

Полковник Ніколсон зажадав чотири вільних дні не тільки для того, щоб відновити сили після того пекла, крізь яке він пройшов, — перепочинок був йому необхідний і на те, щоб як слід усе обмізкувати, зорієнтуватись у ситуації, а також порадитися зі своїм штабом і виробити план спільних дій, як це й має робити кожний сумлінний командир, замість того, щоб кидатись навмання в сумнівні імпровізації, яких він терпіти не міг.

Не багато часу пішло в нього на те, аби зрозуміти, що його солдати здійснювали систематичний саботаж. Х’юг і Рівз, оглядаючи дивовижні наслідки їхньої діяльності, прийшли у справжній захват.

— Який чудовий насип під рейки! — вигукнув Х’юг. — Сер, я сподіваюсь, ви відзначите у своєму наказі по полку тих, хто його будував. Подумати тільки — по ньому має пройти ешелон з боєприпасами!

Обличчя полковника залишилося незворушне.

— Класна робота! — підхопив Рівз, колишній інженер на громадських спорудах. — Жодна нормальна людина не збагне, кому це заманулося прокласти залізницю по цих американських горах. Ви знаєте, сер, я радше погодився б знову воювати проти японців, ніж один раз проїхати такою дорогою.

Полковник так само незворушно запитав:

— Скажіть мені, Рівзе, як інженер, чи, може, на вашу думку, все це хоч трохи знадобитися?

— Навряд, сер, — відповів Рівз по недовгому роздумі. — Куди краще покинути все це казна-що й побудувати нову колію трохи збоку.

Полковник Ніколсон здавався вельми заклопотаним. Тільки кивав головою і мовчки йшов далі. Він поклав собі оглянути весь фронт робіт, перш ніж виробити власну думку.

Підійшли до річки. Гурт полонених — з півсотні майже голих людей, оперезаних лише клаптем тканини, яку видали японці, — копошився біля майбутньої колії. Поруч походжав конвоїр з рушницею на плечі. Трохи віддалік ще одна група копала землю, а інша носила її в бамбукових кошах і вивалювала на насип, позначений білими кілочками. Первісна траса йшла перпендикулярно до крутого берега річки, але завдяки підступній винахідливості полонених її вдалося спрямувати мало не паралельно до берега. Японського інженера на місці не виявилось. Видно було, як він на другому боці річки чогось жестикулює серед інших полонених, яких щоранку перевозили плотами на той берег. Чути було і його вигуки.

— Хто робив розбивку? — запитав полковник, зупинившись.

— Він робив, сер, — відповів молодший сержант англієць, виструнчившись перед командиром, і показав пальцем на інженера. — Робив він, а я тільки трішечки підсобив. Коли він пішов, я тут дещо поправив. Наші з ним погляди не завжди збігаються, сер. — І, скориставшись із того, що вартовий одійшов, молодший сержант хитрувато підморгнув командирові.

Полковник Ніколсон не зреагував на цей вияв порозуміння. Дивився він так само похмуро.

— Я бачу, — сказав крижаним тоном.

Не зронивши більш ані слова, він рушив далі й зупинився біля ще одного сержанта. Той разом з кількома солдатами на превелику силу тягнув на схил величезного корча замість того, щоб просто скинути його вниз у воду. Японський вартовий байдужно стежив за цією роботою.

— Скільки людей працює сьогодні у вашій групі? — владно запитав полковник.

Вартовий витріщив очі, міркуючи, чи можна дозволяти, щоб він розмовляв з полоненими. Але в голосі полковника чулись такі владні нотки, що він не поворухнувся.

Сержант хутко випростався й нерішуче відказав:

— Двадцять чи двадцять п’ять, сер, точно не знаю. Одному зробилося недобре, як тільки прийшов. Раптове запаморочення… І чого б то, питається, сер, адже зранку був цілком здоровий. Троє чи четверо, ясна річ, мусили нести його до лазарету, бо сам він іти не подужав. Вони ще не вернулися. А то був найдужчий і найважчий хлопець з усієї команди, сер. За таких умов ми напевне не виконаємо денної норми, сер. Ніби все проти цієї залізниці змовилося.

— Сержанти повинні точно знати, скільки в них людей… Яка у вас денна норма?

— Один кубометр землі на чоловіка щодня. Не тільки вибрати, а й перенести. Але через ті кляті корчі, сер, нам це, здається, не до снаги.

— Зрозуміло, — сказав полковник ще сухіше.

Він подався далі, щось похмуро бурмочучи собі під носа. Х’юг та Рівз ішли слідом. Полковник разом зі своїм невеличким почтом вибрався на пагорб, звідки було видно річку і весь фронт робіт. Річка Куай була в цьому місці завширшки понад сто метрів, і її круті береги здіймалися високо над водою. Полковник пильно оглянув місцевість, потім звернувся до своїх підлеглих. Він не сказав нічого нового, але його голос був сповнений колишньої сили.

— Ці люди, я маю на увазі японців, вийшли з дикунського стану зовсім недавно, і то занадто стрімко. Вони спробували наслідувати наші методи, не засвоївши їх до ладу. Досить позбавити їх цих взірців, і вони пропали. Ось і в цій долині вони не годні успішно вивершити щось, що вимагає лише трохи кмітливості. їм навіть невтямки, що час виграють не гарячковим поспіхом, а тим, щоб трохи помізкувати наперед. Що ви на це скажете, Рівзе? Залізниці та мости — це ваша галузь.

— Авжеж, сер, — озвавсь капітан з мимовільним запалом. — У Індії я побудував понад десяток таких споруд. З матеріалом, що є в джунглях, і з наявною робочою силою кваліфікований інженер звів би міст менш як за шість місяців… Коли я бачу їхню нетямущість, у мені все аж кипить, щиро вам кажу.

— І в мені також, — докинув Х’юг. — Уся ця анархія часом доводить мене до розпачу. А так легко було б…

— А мене, гадаете, тішить ця комедія? Те, що я побачив сьогодні вранці, просто вжахнуло мене!

— У кожному разі ми можемо не боятися завоювання Індії, сер, — засміявся капітан Рівз. — Якщо я правильно зрозумів, наша колія будується саме для цього? Міст через річку Куай ще аж ніяк не готовий прийняти перші ешелони.

Полковник Ніколсон думав про щось своє, а його блакитні очі уважно дивились на офіцерів.

— Панове, — промовив він нарешті, — я вважаю так: для того, щоб прибрати до рук своїх солдатів, нам треба бути рішучими, як ніколи. Вони навчилися від цих варварів байдикувати, ухилятися від роботи, а це несумісне з мораллю англійського вояка. Треба бути з ними терпеливими й тактовними, бо не вони в цьому винні. їм потрібно відчувати над собою владу, якої їх позбавлено. Її не можуть замінити ніякі стусани. Все, що ми бачили, — доказ тому. Безладна метушня і ніякого результату. Ці азіати самі довели, що їм геть бракує командирського хисту.

Запала мовчанка. Обидва офіцери обдумували справжню суть цих слів. Усе було ясно, як день. Полковникова мова не приховувала жодної задньої думки. Він висловлювався з притаманною йому прямотою.

Після деяких роздумів полковник провадив далі:

— Отже, я раджу вам, і пораджу це й іншим офіцерам, передусім спробувати порозумітися зі своїми солдатами. Але наша терпеливість ні в якому разі не повинна дійти аж до попуску, бо інакше ми скотимося до рівня цих дикунів. Зрештою, я сам побалакаю із солдатами. Ще сьогодні треба почати виправляти всі ці кричущі промахи. Відтепер солдатам заборонено самовільно йти з будови під будь-яким приводом. Сержанти повинні бути готові чітко відповідати на всі поставлені запитання. Я вже не кажу про те, що кожну нерозумну спробу саботажу чи інших подібних вибриків треба рішуче перепиняти. Залізнична колія має настилатися рівно, а не стрибати по американських горах, як ви, Рівзе, вельми слушно тут зауважили…

Частина друга

1

У Калькутті полковник Грін, начальник спецпідрозділу 316, уважно перечитав донесення, щойно передане йому. Донесення вже пройшло по різних інстанціях і було доповнене коментарями кількох таємних служб, як військових, так і цивільних. Підрозділ 316, відомий у компетентних колах як «Компанія Вибух», ще не мав тієї ваги, якої він набув на Далекому Сході згодом, наприкінці війни. Але вже тоді він активно, доскіпливо й цілеспрямовано цікавився японськими стратегічними приготуваннями в окупованих Малайзії, Бірмі, Таїланді та Китаї. Недостатність власних засобів підрозділ намагався надолужити заповзятливістю своїх агентів.

— Уперше бачу, що всі такі одностайні, — стиха промовив полковник Грін. — Треба щось діяти.

Перша частина його зауваження стосувалася таємних служб, з якими підрозділ 316 мав співробітничати. Ці служби часто доходили протилежних висновків, бо працювали ізольовано, ніби між ними була непроникна стіна, і до того ж ревно оберігали монополію своїх методів роботи. Все це неабияк дратувало полковника Гріна, бо на основі здобутих таким чином відомостей він мусив розробляти план акції. Акція — оце й було сферою діяльності підрозділу 316. Полковник Грін був схильний цікавитися теоріями та дискусіями лиш остільки, оскільки вони вели до акції. Він уславився тим, що викладав цю концепцію своїм підлеглим принаймні раз на день. Немало часу та сил ішло в нього на те, щоб з одержаних донесень вилущувати раціональне зерно; причому треба було брати до уваги не тільки сам зміст інформації, а й особливості психології окремих служб, які її надсилали. Отже, він мусив враховувати то надмірний оптимізм, то песимізм, то приховане бажання прикрасити факти, а то й абсолютну нездатність слушно їх тлумачити.

Полковник Грін мав свій погляд на велику, славетну й незрівнянну «Інтеллідженс Сервіс», яка вважала себе суто духовним осередком і систематично відмовлялася співробітничати з виконавськими підрозділами. Вона замкнулась у вежі із слонової кістки, не показувала свої найкоштовніші документи навіть тому, хто міг би з них ефективно скористатись, і, твердячи, що то папери надто таємні, старанно замикала їх у сейфи. Так вони й лежали там роками і зрештою втрачали будь-яку цінність, і тільки далеко згодом, коли та чи та війна ставала лише спомином, дехто з усемогутніх босів «Інтеллідженс Сервіс» визнавав за потрібне перед смертю написати мемуари, звіритися нащадкам і приголомшити їх тим, як колись давно керована ними служба напрочуд спритно викрила всі ворожі плани, як вона наперед і дуже точно визначила місце та час удару противника. Ті передбачення незмінно виявлялися цілком достовірними, бо противник незмінно завдавав удару саме там і саме тоді й здобував так само передбачену перемогу.

Ось такий погляд, може, трохи перебільшений мав полковник Грін, який у розвідці не визнавав мистецтва для мистецтва. Але тепер, бачачи конкретність і майже дивовижну одностайність донесень, які лежали перед ним, не без досади мусив визнати, що цього разу розвідувальні служби виконали справді корисну роботу. На втіху собі він злорадо буркнув, що інформація, подана в донесенні, уже й так відома в цілій Індії. Отож він зіставив різні дані, підсумував і почав думати, як їх використати.

Прокладається залізниця між Бірмою і Таїландом. Будують її шістдесят тисяч союзницьких полонених, зігнані японцями з усіх усюд, і працюють вони в жахливих умовах. Незважаючи на величезні жертви, будова, дуже важлива для ворога, за кілька місяців має бути завершена. Приблизна схема траси додається. В кількох місцях колія пролягає по дерев’яних мостах через річки…

Зробивши з цього свої висновки, полковник Грін відчув, як до нього повертається добрий настрій, і задоволено всміхнувся. Тоді став міркувати далі.

Сіамці дуже незадоволені своїми непроханими покровителями. Японці реквізували в них запаси рису й узагалі поводяться, як загарбники у підкореній країні. Особливо збурені селяни, жителі району залізниці. Чимало старших офіцерів сіамської армії і навіть деякі особи королівського двору встановили таємний контакт із союзниками і ладні підтримати в самій країні антияпонську акцію, на яку погоджуються добровольці-партизани. Вони просять тільки зброї та інструкторів.

«Тут нема чого думати, — вирішив полковник Грін. — Треба негайно засилати в район залізниці своїх людей!»

Дійшовши такого рішення, він замислився над тим, хто б міг очолити таку групу. Після досить прискіпливого розмірковування він викликав до себе майора Шірса, колишнього кавалерійського офіцера, що служив у підрозділі 316 від самого його заснування й був одним з ініціаторів створення цієї організації. Шірс щойно повернувся з Європи, де успішно виконав кілька вельми делікатних місій.

Полковник Грін провів з ним довгу розмову, познайомив його з усіма одержаними донесеннями, а потім у загальних рисах накреслив його завдання.

— Спорядження з собою візьмете небагато, — сказав він, — решту в міру потреби скинемо на парашутах. Щодо самої акції — роздивитесь на місці. Тільки не кваптеся. Як на мене, то краще почекати, доки закінчать залізницю, а потім уже завдавати вирішального удару. Головне — не ризикувати, не сполохати ворога дрібними наскоками.

Пояснювати, в чому полягає акція і яке спорядження для неї потрібне, було зайве. Сенс існування «Компанії Вибух» виключав потребу всіляких додаткових розжовувань.

Передусім Шірс мав налагодити зв’язок із сіамцями, заручитись їхньою прихильністю та лояльністю, а потім розпочати інструктаж партизанів.

— Вважаю, що для початку вистачить трьох чоловік, — запропонував полковник Грін. — Як ви гадаєте?

— Згоден з вами, — відказав Шірс. — У кожному разі, кістяк групи повинен складатися з трьох європейців. Якщо нас буде більше, ми ризикуємо привернути до себе увагу.

— Отже, погодились. Кого думаєте взяти з собою?

— Пропоную Вардена, сер.

— Капітана Вардена? Професора Вардена? А у вас губа не з лопуцька! Ви і він — двоє найкращих моїх офіцерів.

— Може, я не зрозумів, але тут начебто йдеться про важливу місію, сер, — зауважив Шірс спокійно.

— Йдеться про дуже важливу місію, як з дипломатичного, так і з оперативного погляду.

— Отже, Варден саме та людина, без якої я не зможу все це виконати, сер. Колишній викладач східних мов, володіє говіркою кхонтаї і зможе порозумітися з тубільцями. До того ж це людина розважлива й стримана… звісно, в тій мірі, в якій вимагає діло.

— Що ж, беріть Вардена. А хто третій?

— Я ще подумаю, сер. Певно, один з молодих, які щойно закінчили курс навчання. Я накинув оком на деяких випускників. Завтра вам скажу.

Підрозділ 316 мав у Сінгапурі спеціальну школу, де навчали молодих добровольців.

— Ну гаразд, а тепер погляньте на цю карту. Осьде я позначив місце вашого парашутного десанту. Як доповідають наші агенти, тут ви зможете переховатись у сіамців, не боячись, що вас знайдуть японці. Ми вже зробили розвідку з повітря.

Шірс схилився над картою і над збільшеним фото. Він пильно вивчав район, обраний для диверсійної операції в Таїланді. І в цю хвилину відчув, як поза шкірою побігли мурашки, — так бувало щоразу, коли він вирушав на нове завдання в невідому країну. Кожна місія підрозділу 316 завжди хвилювала, але цього разу привабливість пригоди зростала ще дужче, зважаючи на цю дику гірську місцевість, укриту джунглями, край мисливців і контрабандистів.

— По-моєму, тут чимало зручних місць, — знову заговорив полковник Грін. — Ось, приміром, цей самотній хутір неподалік від кордону з Бірмою. Звідси до залізниці два чи три дні пішки. За приблизним планом магістраль має перетнути річку… річку Куай, якщо план правдивий. Отут, мабуть, і буде найдовший міст на всій залізниці.

Шірс усміхнувся, уявивши собі ті численні переходи через річку.

— Навіть не вдаючись до детальнішого вивчення об’єкта, я вважаю, сер, що це місце можна сміливо обрати за опорний пункт для всіх операцій.

— Гаразд. Залишається тільки приготувати ваш повітряний десант. Це може бути, якщо сіамці дадуть свою згоду, десь за три-чотири тижні. Ви коли-небудь стрибали з парашутом?

— Ніколи, сер. Стрибки з парашутом почали викладати, коли я вже залишив Європу. Варден, здається, теж не стрибав.

— Тоді заждіть хвилинку. Я запитаю наших фахівців, чи зможуть вони провести з вами кілька тренувальних стрибків.

Полковник Грін зняв трубку, зв’язався з авіаційним начальством і виклав своє прохання. Відповідь була досить довга і, схоже, не задовольнила його. Шірс не зводив з шефа очей і побачив, що настрій у нього підупав.

— Отже, це ваша остаточна думка? — спитав полковник Грін. Якусь хвилину він похмуро слухав, потім поклав трубку. Ще хвильку помовчав і нарешті вирішив дати пояснення.

— Хочете знати думку фахівця? Так ось. Він сказав буквально так: «Якщо ви конче наполягаєте, щоб ваші люди зробили кілька тренувальних стрибків, я надам їм таку можливість, але не раджу цього, бо потрібно щонайменше шість місяців наполегливої підготовки. Мій досвід у тренуваннях такого типу і в такій місцевості підказує ось що. Якщо вони зроблять один стрибок, то щось собі поламають у п’ятдесяти випадках зі ста. Якщо стрибнуть двічі — у вісімдесяти зі ста. Ну, а якщо тричі — тоді напевне покалічаться. Ви мене розумієте? Це не питання тренувань, а питання ймовірності. Найкраща рада тут — зробити один стрибок, та й годі». Оце так він сказав. А далі вам вирішувати.

— Однією з переваг сучасної армії, сер, — поважно відказав Шірс, — є те, що вона має фахівців, здатних розв’язати будь-які проблеми. Навряд, щоб ми були тямущіші за них. Думка вашого фахівця здається мені цілком переконливою. Сподіваюся, що й раціоналіст Варден оцінить її належно й пристане до мого рішення. Ми стрибнемо раз, як порадив цей фахівець, і стрибнемо вдало.

2

— Ви, Рівзе, начебто чимось невдоволені? — звернувся полковник Ніколсон до капітана саперних військ, чий вигляд виказував ледь стримуваний гнів. — Що сталося?

— Невдоволений? — вигукнув той. — Та ми просто не можемо більше так працювати, сер. Запевняю вас, це неможливо. Зрештою, я сам хотів вам сьогодні сказати. Та ось і майор Х’юг такої самої думки.

— Але що ж усе-таки сталося? — запитав, спохмурнівши, полковник.

— Я цілком згоден з Рівзом, сер, — озвався Х’юг, який залишив місце робіт, щоб зустріти командира. — Доводжу до вашого відома — далі так тривати не може.

— Та в чому річ?

— Тут панує справжня анархія. За весь час, поки я працюю, я не стикався з таким безголів’ям і безладдям. Ніякої системи. Так ми нікуди не дійдемо. Весь час тупцяємо на місці. Кожен віддає якісь безглузді накази. Ці япончиська зовсім не вміють керувати. Якщо вони не облишать втручатися в роботу, ми ніколи її не закінчимо.

Відтоді, як на чолі бригад стали англійські офіцери, справи пішли куди краще, а проте було очевидно, що далеко не все ще гаразд.

— Висловлюйтесь ясніше. Спочатку ви, Рівзе.

Капітан видобув з кишені папірця.

— Сер, я занотував тільки найгрубіші помилки, інакше перелік був би занадто довгим.

— Доповідайте. Я для того і прийшов, щоб вислухати обгрунтовані скарги і зважити всі пропозиції, спрямовані на поліпшення справи. Я й сам відчуваю, що не все тут гаразд. От ви мені і роз’ясніть що до чого.

— По-перше, сер, будувати міст на цьому місці — чисте божевілля!

— Чому?

— Мулисте дно, сер! Ще ніхто ніколи не бачив надійного мосту, поставленого на нестійкому підложжі. Це могло спасти на думку тільки таким дикунам, як вони. Ладен закластися, сер, що міст при проходженні першого ж ешелону завалиться.

— Це серйозна річ, Рівзе, — відказав полковник Ніколсон, утупивши свої ясні очі в співрозмовника.

— Вельми серйозна, сер. Я пробував розтлумачити це японському інженерові… Але який з нього інженер? Присягаюся Богом святим, що це звичайнісінький невіглас. Як можна розумно домовитися з тим, хто навіть не знає, що таке несуча здатність грунту, хто лупає очима, коли називаєш величини тиску, і не вміє пристойно розмовляти англійською! Я був терпеливий, сер. Зробив усе можливе, щоб переконати його. Навіть провів невеличкий дослід, думав, тоді він уже не зможе заперечити того, що побачить на власні очі. Марна праця. Ні, він затявся, щоб поставили міст на багні, хоч ти його ріж.

— А що це був за дослід, Рівзе? — запитав полковник Ніколсон, у якого це слово завжди збуджувало пожадливу допитливість.

— Зовсім простий, сер. Дитина і та б зрозуміла. Онде бачите у воді, під самим берегом, палю? Це я наказав забити її простим копром. Вона ще не досягла твердого грунту, а вже бачите, як глибоко сидить? І після кожного удару занурюється все глибше й глибше. Так само всі опори мосту проваляться під вагою ешелону, це я вам гарантую, сер. Слід би залити основу бетоном, але в нас його немає.

Полковник уважно оглянув палю й раптом запитав Рівза, чи не міг би той продемонструвати свій дослід і йому. На Рівзів поклик прибігло кілька полонених і всім тілом повисли на линві. Важкий молот, підвішений на мотуззі, двічі-тричі впав на верхній торець підпори. Паля помітно вгрузла глибше.

— Бачите, сер! — вигукнув Рівз. — Бийте хоч до завтра, і буде те саме. Скоро вона зовсім зникне під водою.

— Гаразд, — мовив полковник. — А на скільки футів вона тепер сидить у дні?

Рівз назвав точні цифри, занотовані в нього на папірці, й додав, що найвище дерево джунглів не досягло б твердого грунту.

— Дуже добре, — підсумував полковник Ніколсон з видимою втіхою. — Усе ясно, Рівзе. Тут справді й дитина б збагнула. Мені подобається така наочність. То, кажете, інженера це не переконало? Зате переконало мене, а це, запевняю вас, головне. Отже, яке рішення ви пропонуєте?

— Збудувати міст в іншому місці, сер. Мені здається, десь за милю звідси є таке. Звичайно, треба ще все перевірити…

— Перевірте, Рівзе, — промовив полковник своїм спокійним голосом. — І дайте мені потрібні дані, щоб я міг переконати японців. — Він занотував щось на клаптику паперу, який правив йому за записник. — Що ще, Рівзе?

— Будівельний матеріал, сер. Треба наказати, щоб ретельно добирали дерева! Не такі, які добирали наші солдати спочатку, — щоправда, вони мали на меті зовсім інше. Одначе вибір цього горе-інженера аж ніяк не кращий. Він велить рубати перші-ліпші дерева, анітрохи не дбаючи про те, яка в них деревина — тверда чи м’яка, міцна чи крихка. Чи витримає навантаження, яке на неї ляже. Це просто ганьба, сер!

Полковник знову щось занотував.

— Що ще, Рівзе?

— Це вже я приберіг насамкінець, бо воно найважливіше. Ви вже, як і я, певне, помітили — річка має завширшки щонайменше чотириста футів. Береги високі. Настил мосту лежатиме більш як на сто футів над поверхнею. Погодьтеся — це неабияка споруда. Аж ніяк не дитяча забавка. І що ж? Скільки разів я просив інженера показати проект. А він знай трясе головою, як роблять вони всі, коли їх заженеш на слизьке. Нарешті я запитав його категорично. Так ось, хоч вірте, хоч не вірте, сер, але проекту немає. Він не накреслив жодного плану! І не збирається цього робити. Навіть нібито не розуміє, про що йдеться. Уявляєте собі, він хоче побудувати міст, так наче кладочку перекинути через рівчак. Забити кілька жердин, покласти на них кілька дощок — і край! Такий міст зроду нічого не витримає, сер. Це справді ганьба — бути отаким партачем!

Він так щиро обурився, що полковник Ніколсон визнав за потрібне втішити його.

— Заспокойтеся, Рівзе. Ви правильно зробили, виливши все, що наболіло вам на душі. Я вас дуже добре розумію. Кожен має своє самолюбство.

— Саме так, сер. Щиро признаюся вам, що ладен радніше знову терпіти знущання, ніж брати участь у такому неподобстві.

— Цілком поділяю вашу думку, — сказав полковник і зробив останню нотатку. — Все це надто серйозно, щоб пускати його напризволяще. Обіцяю вам, що я цього так не залишу. Тепер ваша черга, майоре Х’юг.

Майор Х’юг був теж збурений не менше, ніж його колега, хоч загалом мав спокійну вдачу.

— Поки японські наглядачі — а ви погляньте на них, це ж звірюки! — втручатимуться з будь-якого приводу в наші справи й даватимуть свої безглузді накази, нам не вдасться ні забезпечити на будові порядок, ні змусити наших людей працювати по-справжньому. Так, сьогодні вранці я розбив тих, що нагортають залізничний насип, на три групи: перша копала землю, друга носила її, а третя рівняла насип. Я сам визначив кількість людей у кожній групі й розподілив завдання так, щоб узгодити всі роботи між собою.

— Розумію, — схвально сказав полковник. — Своєрідний розподіл праці.

— Саме так, сер… Я ж усе-таки маю сякий-такий досвід у земляних роботах. Перед тим, як стати директором, я працював начальником будови. Копав шахти понад триста футів завглибшки… Отож сьогодні вранці почали мої бригади працювати. Все йшло просто чудово. Ми зробили куди більше, ніж загадали японці. І щоб ви думали? З’являється одна з цих мавп, починає вимахувати руками, горлати й вимагає знов об’єднати всі три групи в одну. Тільки задля того, щоб легше було наглядати… Ідіотизм, та й годі! А наслідок: безладдя, балаган, анархія. Люди заважають один одному, і робота стоїть на місці. Мені аж недобре стало, сер. Та ви погляньте самі!

— Атож, бачу, — підтвердив полковник Ніколсон, обводячи будову пильним поглядом. — Я вже давно помітив цей шарварок.

— І ще одне, сер. Ті бовдури взяли за норму один кубометр землі на душу й не тямлять того, що наші солдати під добрим началом здатні зробити набагато більше. Між нами кажучи, сер, це норма для дитини. Аж ні — нагорнув свій куб, і край. Буває, залишається всього кілька кошів землі, щоб закінчити стиковку двох ділянок, і сонце ще височенько. То що ви думаєте — вони дають наказ вивершити насип? Якраз навпаки — зупиняють роботу. Як же ви хочете після цього, щоб я велів людям працювати далі? Ким я буду тоді в очах моїх солдатів, скажіть мені!

— Ви справді гадаєте, що денна норма занижена? — спитав полковник Ніколсон.

— Та це ж просто сміх, сер, — утрутився Рівз. — У Індії, де клімат такий же несприятливий, як і тут, а грунт ще непіддатливіший, кулі легко вибирають півтора куби.

— Мені теж так здалося, — замислено промовив полковник. — Колись і я керував схожими роботами в Африці. Ми прокладали дорогу. Мої солдати працювали завзятіше… Звичайно, далі так тривати не може, — енергійно закінчив він. — Ви вчинили правильно, повідомивши мене.

Полковник переглянув свої записи, на хвилину замислився й знову звернувся до колег.

— Хочете знати, якого висновку я дійшов? Майже всі негаразди, про які ви тут мені розказали, мають одне походження: цілковитий брак організації. Зрештою, головна вина лежить на мені. Треба було від самого початку внести в ці речі ясність. Прислів’я правильно каже: скорий поспіх — людям посміх. Що нам треба передусім запровадити, то це звичайний порядок.

— Авжеж, сер, — погодився Х’юг. — Усяке будівництво приречене на поразку, якщо з самого початку немає міцної бази.

— Найліпше було б зібрати нараду, — заявив полковник Ніколсон. — Я мав би подумати про це раніше… Зібратися разом з японцями. Щоб визначити роль і обов’язки кожного з нас, треба все це обговорити спільно. Атож, тільки нарада. Ще сьогодні побалакаю про це з Сайто.

3

Нарада відбулася через кілька днів. Сайто не зовсім зрозумів, про що йтиметься, але погодився взяти в ній участь, бо весь час потерпав, щоб не виставити себе в невигідному світлі, виказати своє незнання звичаїв цивілізації, воднораз і ненависної, і все ж таки привабливої, — отож він не наважився вимагати додаткових роз’яснень.

Полковник Ніколсон підготував цілу купу питань до обговорення і зі своїми офіцерами чекав на японців у довгому бараці, що правив за їдальню. Сайто з’явився в супроводі інженера, кількох охоронців та трьох капітанів, які ні слова не тямили по-англійському і яких він прихопив з собою лише для того, аби мати більший почет. Британські офіцери підвелися зі своїх місць і виструнчились. Полковник Ніколсон козирнув за приписами статуту. Сайто спантеличився. Він прийшов сюди з наміром зміцнити свій авторитет, проте почесті, віддані йому з традиційною врочистою коректністю, від самого початку збудили в ньому почуття нижчості.

Запала досить довга мовчанка. Полковник Ніколсон запитливо дивився на японця — адже тому по праву належало головувати. Нарада не могла розпочатися без голови. Європейська ввічливість і звичаї змушували полковника чекати, поки його противник оголосить нараду відкритою. Але Сайто знічувався все більше, йому важко було усвідомлювати, що він опинився в центрі уваги всіх присутніх. Манери цивілізованого світу бентежили його, а в присутності підлеглих він не міг признатися, що вони залишаються для нього таємницею; отож він боявся схибити, коли візьме слово. Японський інженер-курдупель почував себе ще непевніше.

Нарешті Сайто на превелику силу опанував себе й невдоволено запитав у полковника Ніколсона, про що той хоче говорити. Він волів за краще саме запитати, вважаючи, що запитання скомпрометує його найменше. Побачивши, що з японця більше нічого не витягнеш, полковник вирішив узяти ініціативу на себе й висловити те, чого присутні англійці, охоплені підсвідомою тривогою, ніколи від нього не чекали.

Почав він звертанням «джентльмени», оголосив нараду відкритою і в кількох словах виклав її мету: поставити на належний рівень організацію робіт на будові мосту через річку Куай і накреслити в загальних рисах план дій. Кліптон, теж запрошений полковником на нараду, — бо й лікар має що сказати про організацію праці, — відзначив подумки, що його командир знову в повній формі і впевненість його зростає в міру того, як дедалі знічується Сайто.

Після короткої класичної преамбули полковник перейшов до головного і порушив перше важливе питання.

— Передусім, полковнику Сайто, ми повинні поговорити про місце, де має стояти міст. На мою думку, воно визначено трохи поквапливо, і тепер ми вважаємо за потрібне змінити його. Ми намітили нове місце, десь за милю звідси за течією річки. Це, звичайно, вимагає збільшення довжини колії. Необхідно також перенести туди весь табір, поставити нові бараки просто біля будови. Тут, по-моєму, вагання недоречні.

Сайто щось хрипко пробурчав, і Кліптон подумав, що зараз той знову спалахне гнівом. Легко було уявити, що діється в його душі. Час спливав. Минуло вже більш як місяць, а будівництво так і не зрушило з мертвої точки. А тут йому пропонують значно розширити обсяг робіт. Японець рвучко схопився на ноги, його рука судомно стискала руків’я шаблі. Проте полковник Ніколсон не дав йому виявити свої почуття.

— Вибачте, полковнику Сайто, — владно проказав він. — Я попросив провести невеличкий аналіз одного зі своїх офіцерів, капітана Рівза, військового інженера, він у нас фахівець у мостобудуванні. Результат цього аналізу такий…

Два дні перед тим Ніколсон уважно стежив за всіма діями японського інженера, аж поки остаточно переконався в його бездарності. Він без вагань ухвалив енергійне рішення. Схопив за плече технічного радника і вигукнув: «Послухайте, Рівзе! З цим партачем, який знається на мостах не краще за мене, ми ніколи нічого не зробимо. А ви інженер, еге ж? От і беріться до цієї роботи самі, від самого початку, а на те, що він казатиме чи робитиме, не зважайте. Спершу, виберіть підхоже місце. А там побачимо».

Рівз, радіючи, що може знову поринути в роботу, яку робив до війни, старанно вивчив місцевість і в кількох місцях розвідав дно. Зрештою він знайшов грунт, цілком придатний для будови, що міг безпечно витримати залізничний міст.

Перш ніж Сайто спромігся виявити своє обурення, полковник надав слово Рівзові, який спочатку сформулював кілька технічних засад, потім назвав у тоннах величину тиску на один квадратний дюйм і несучу здатність грунту і, нарешті, заявив: якщо будувати на нинішньому багнистому підложжі, то міст під вагою ешелонів завалиться. Коли він скінчив свою доповідь, полковник Ніколсон від імені всіх присутніх подякував і підсумував:

— Вважаю, полковнику Сайто, очевидним фактом: щоб уникнути катастрофи, міст треба перенести. Чи можу я запитати про думку вашого фахівця?

Сайто притлумив у собі лють і почав жваве обговорення з інженером.

Звісно, японці не послали в Сіам свій інженерний цвіт, він був потрібний удома для мобілізації промисловості метрополії. Тому і цей інженер був невисокого рівня, йому явно бракувало досвіду, впевненості й авторитету. Коли полковник Ніколсон тицьнув йому під носа Рівзові розрахунки, японець зашарівся, вдав, ніби глибоко замислився над ними, і нарешті, вкрай збентежений, жалісним голосом заявив, що його англійський колега має слушність і що він сам кілька днів тому дійшов подібного висновку. Для японців це була така ганьба, що Сайто зблід, як полотно, а його перекривлене обличчя зросилося краплинами поту. Він тільки якось непевно махнув рукою на згоду. А Ніколсон провадив далі:

— Отже, в цьому пункті, полковнику Сайто, ми заодно. А це означає, що всі виконані досі роботи марні. Зрештою, їх і так треба було переробити, бо допущено дуже багато грубих помилок.

— Погано працювали, — засичав Сайто, який прагнув реваншу. — Японські солдати побудували б ці дві ділянки за неповні два тижні.

— Безперечно, японські солдати працювали б краще, адже вони звикли до командирів, які ними керують. Сподіваюся, полковнику Сайто, що незабаром і я матиму змогу показати вам справжню вартість англійського вояка… До речі, мушу попередити вас, що я змінив денну норму для своїх людей…

— Змінили?! — загорлав Сайто.

— Я збільшив її. З одного кубометра до півтора. Це в наших спільних інтересах, і я гадав, що ви схвалите мою поправку.

Японець так і остовпів, а полковник Ніколсон, скориставшися цим, перейшов до другого питання.

— Ви повинні зрозуміти, полковнику Сайто, що в нас свої методи, і я сподіваюся, що ви це скоро оціните самі, якщо ми дістанемо змогу застосувати їх абсолютно вільно. На нашу думку, успіх такої справи здебільшого залежить від організації початкових робіт. А ось і сам план, який я пропоную для такої організації. Подаю його на ваше затвердження.

Полковник розгорнув організаційний план, над яким працював зі своїм штабом два дні. План був відносно простий, приведений у відповідність із ситуацією, і обов’язки кожного в ньому чітко визначено. Вести все будівництво полковник Ніколсон зголошувався сам, і він єдиний відповідав за нього японцям. Капітанові Рівзу доручалася вся попередня дослідна робота і водночас його призначали технічним консультантом цілої будови. Майор Х’юг, що мав досвід у розподілі робочої сили, став своєрідним директором підприємства і мав самостійно вирішувати, як вести працю. Безпосередньо йому підлягали командири підрозділів, які віднині очолювали будівельні бригади. Утворено було й господарську службу, і полковник доручив її ведення своєму найкращому старшині. Служба мала забезпечувати зв’язок, передавати накази, контролювати виконання норми, відповідати за видачу й збереження інструменту тощо.

— Конче наполягаю, щоб ці основні викладки були прийняті, — заявив полковник Ніколсон, одірвавшись нарешті від свого плану, кожну деталь якого виклав японцям і пояснив, чим керувались автори при його створенні. — Зрештою, я завжди до ваших послуг і ладен дати вам будь-які додаткові пояснення на першу ж вашу вимогу. І запевняю вас, що всі ваші зауваження будуть ретельно розглянуті. Та чи схвалюєте ви в основі ці викладки?

Сайто, певна річ, додаткових пояснень потребував, проте полковник виголосив останні слова так владно, що японець і цього разу спромігся лише на жест згоди. Кивком голови він прийняв увесь той план, що, по суті, позбавляв японців будь-якої ініціативи, а йому самому відводив мінімальну роль. Але тепер Сайто не зважав на приниження. Він був ладен пожертвувати всім, аби тільки вже стояли підпори мосту, від якого залежало його життя. Згнітивши серце, він вирішив повірити в чудернацькі плани європейців, сподіваючись, що вони бодай трохи пришвидшать будівництво.

А полковник Ніколсон, підбадьорений першою перемогою, провадив далі:

— Є ще одне важливе питання, полковнику Сайто, — про термін. Ви ж розумієте, що збільшення довжини колії вимагає додаткової праці. Крім того, будівництво нових бараків…

— Навіщо нові бараки? — запротестував Сайто. — Полонені можуть любісінько ходити пішки оту одну чи дві милі до місця роботи.

— Обидва варіанти розв’язання цього питання я дав проаналізувати своїм помічникам, — стримано відповів полковник Ніколсон. — 3 їхнього аналізу випливає ось що…

Підрахунки Рівза та Х’юга переконливо доводили, що загальна кількість годин, витрачених на дорогу до місця роботи з верхом перекривала б час, потрібний на будівництво нового табору. Й знову полковник Сайто відчув себе обеззброєним доказами мудрої західної завбачливості.

— До того ж, — вів далі полковник, — унаслідок прикрого непорозуміння, за яке ми не відповідальні, згаяно вже більш як місяць. Для того, щоб поставити міст до призначеного числа, — а це я вам обіцяю, якщо ви приймете мої наступні пропозиції, — треба негайно починати валити дерева й виготовляти балки, тоді як інші бригади повинні працювати на нагортанні насипу, а також на спорудженні бараків. Навіть у такому разі за підрахунками майора Х’юга, що має багатющий досвід керівництва будівельними роботами, нам усе одно забракне людей, щоб закінчити міст у строк. — Полковник Ніколсон на хвилю замовк. Та ось у тиші, сповненій напруженого очікування, знов озвався його енергійний голос: — І ось що я пропоную, полковнику Сайто. Більшість англійських солдатів ми призначимо одразу на спорудження мосту. Для роботи на насипу в нас залишається дуже мало людей, тому я прошу вас для підсилення цієї ділянки підключити японських солдатів — тільки так можна буде завершити насип учасно. Гадаю також, що ваші люди могли б будувати новий табір. Вони краще, ніж мої, обробляють бамбук.

Кліптона знов пойняло знайоме йому розчулення. Перед тим у нього кілька разів з’являлося бажання кинутись на свого командира з кулаками. А тепер лікар був просто зачарований поглядом Ніколсонових блакитних очей, які щойно свердлили японського полковника, а тепер щиро брали за свідків усіх присутніх, кожного по черзі, немов шукаючи підтвердження слушності висловленого прохання. Та раптом у голову Кліптонові закралася думка, чи не ховається за цим ясним поглядом якийсь підступний розрахунок. Стурбовано, напружено, розпачливо вивчав він кожну рису на полковниковому обличчі, з відчайдушним прагненням побачити бодай найменшу ознаку потаємної, задньої думки. Та невдовзі похнюпив голову й здався. «Ні, це неможливо, — помислив він, — кожне його слово — щире. Він справді шукає найкращого способу прискорити роботи».

Кліптон звів голову, щоб подивитись, як поводиться Сайто, і це його трохи втішило. Японець мав вигляд засудженого до страти, вже геть знесиленого. Його мордували сором і лють, але він потрапив у тенета неспростовних аргументів. І був неспроможний опиратися їм. Після недовгого вагання — обуритись йому чи скоритися — він і цього разу поступився. Японець безглуздо сподівався, що як тільки роботи підуть швидше, він знову поверне собі втрачений авторитет. Він і гадки не мав, до якого ступеня приниження може довести його мудрість європейців. Отож Кліптон був певен, що Сайто, раз почавши робити поступки, вже не матиме ніякої влади.

Капітулював Сайто по-своєму. Диким голосом зарепетував на офіцерів по-японському, — як видно, давав їм команди. А що полковник Ніколсон говорив досить швидко і з японців його міг зрозуміти лише Сайто, то останній видавав тепер пропозиції англійця за власні рішення і викладав їх у формі владних наказів.

Коли японець скінчив, полковник Ніколсон порушив останнє питання, дрібне, але доволі делікатне, яке вимагало пильної уваги.

— Нам зостається тільки встановити денну норму для ваших людей на насипу, полковнику Сайто. Спочатку я думав про один кубометр, щоб вони не перевтомлювались, проте, може, ви вважатимете за доцільне, щоб їхня норма була така сама, як і в англійських солдатів? Зрештою, це сприяло б своєрідному змаганню, корисному для обох сторін…

— Денна норма японських солдатів буде два кубометри! — вигукнув Сайто. — Я вже віддав наказ!

Полковник Ніколсон вклонився.

— За таких умов, я гадаю, роботи посуватимуться швидко… Мені більш нема чого додати, полковнику Сайто. Залишається тільки подякувати за те, що ви нас зрозуміли. Таким чином, джентльмени, коли ніхто не бажає чогось додати, можна вважати нараду закритою. Завтра ми починаємо працювати на встановлених засадах.

Він підвівся, козирнув і пішов собі геть, сповнений гідності й вельми задоволений, що вів нараду так, як волів, що здоровий глузд узяв гору, а в будівництві мосту зроблено великий крок уперед. Полковник показав себе гнучким тактиком і був певен, що скористався всіма наявними засобами якнайкраще. Кліптон вийшов разом з ним і провів командира до барака.

— Ну і йолопи, хай Бог милує, — почав лікар, допитливо позираючи на полковника. — Подумати лишень, без нас вони таки збудували б міст на цій багнюці, а потім під вагою ешелона з солдатами і боєприпасами він завалився б! — Майор вимовив ці слова з дивним блиском в очах, але полковник залишився незворушний. Своєї таємниці сфінкс виказати не міг, бо її й не було.

— Атож! — відказав Ніколсон поважно. — Вони достоту такі, як я собі й уявляв: геть примітивні, а власне, діти, культурою ледь помазані. Справді, нічого до пуття вони так і не навчилися. Полишені на самих себе, вони не просунулись би вперед і на крок. Без нас вони жили б ще в добу вітрильників і не знали б, що таке літак. Справжні діти… Але при тім, Кліптоне, яка самовпевненість! Затіяти таке будівництво! Повірте мені, самі вони здатні будувати мости хіба що з ліан.

4

Хіба можна було порівняти міст, як його уявляють собі європейці, з тим утилітарним риштуванням, що його японські солдати звикли зводити на азіатському континенті. Годі було порівнювати й методи, застосовувані в мостобудівництві. Японська імперія, безумовно, мала кваліфікованих інженерів, але всі вони залишились у метрополії. В окупованих країнах усю відповідальність за такі споруди несла армія. Кілька посланих до Сіаму фахівців не мали ні авторитету, ні великого досвіду й тому здебільшого давали військовим діяти на свій розсуд.

Їхній метод, швидкий і, треба визнати, до певної міри ефективний, був продиктований необхідністю, бо при завоюванні чужих країн японці натрапляли на чудові споруди, зруйновані руками відступаючого ворога. Він полягав у тому, що в дно річки забивали два ряди паль, на ці підпори насаджували кособоку дерев’яну клітку і укріплювали її як могли, нехтуючи всіма законами статики, і там, де при перших випробуваннях виявлялися слабкі місця, настеляли ще дерево. На цю неоковирну надбудову, що інколи сягала досить високо, клали два паралельні ряди грубо обтесаних брусів, які несли на собі рейки. І вважали, що міст побудовано. Для нагальної потреби його вистачало. Він не мав ні поруччя, ні доріжки для пішоходів. Якщо хтось хотів пройти по ньому, тому доводилося балансувати на брусах над безоднею, і японці, зрештою, робили це віртуозно.

Перший поїзд проїжджав таким мостом дуже повільно, і не раз траплялося, що локомотив, з’їжджаючи з мосту на берег сходив з рейок, але спеціальна бригада солдатів, озброєних домкратами, тут-таки ставила його назад на рейки. Поїзд рушав далі. Якщо перше випробування надто надвереджувало міст, прицвяховували ще кілька грубих дощок. Таким самим чином проїжджав і наступний поїзд. Споруда витримувала кілька днів чи кілька тижнів, інколи навіть місяців, а потім її або зносив паводок, або вона розвалювалась від надмірного навантаження. І японці терпеливо починали будувати новий міст. Джунглі постачали їм невичерпні запаси матеріалу.

Методи цивілізованого західного мостобудування були, зрозуміло, далекі від такого примітиву, і капітан Рівз, представник цієї галузі, згорів би з сорому, якби йому довелося працювати за такою допотопною технологією. Проте західна технологія передбачала грунтовну підготовку до будівництва, яка значно розширювала обсяг робіт. Приміром, потрібен детальний проект, а для його вироблення треба спершу знати, яким має бути переріз кожної балки, її профіль, на яку глибину забивати палі, та багато інших речей. Причому оті перерізи, профілі та глибини вже самі вимагають дуже складних обчислень, побудованих на цифрах, що характеризують опір застосовуваних матеріалів та несучу здатність грунту. Ці цифри, в свою чергу, залежать від коефіцієнту, що виводиться з норм і типів грунтів та матеріалів, котрі в цивілізованих країнах наводяться в спеціальних таблицях. Отже, реалізація проекту передбачає добру апріорну обізнаність. Така творча робота, що передує самому будівництву, — не останній здобуток західної цивілізації.

Тут, на річці Куай, капітан Рівз не мав ніяких норм чи таблиць, але він був досвідчений інженер, і його теоретичні знання давали йому змогу обійтися й без них. Перш ніж узятися до розрахунків, йому досить було деякої підготовчої роботи та серії нескладних досліджень. У такий-от спосіб, простими методами, використовуючи елементарні пристрої, що їх негайно наказав зробити, бо час квапив, він за короткий термін визначив необхідні коефіцієнти.

За згодою полковника Ніколсона капітан почав роботу саме з цих досліджень, повсякчас відчуваючи на собі стурбований погляд Сайто й іронічний — Кліптона. Тоді ж таки він накреслив план оптимальної траси для залізниці і передав його майорові Х’югу для виконання. Потім зі спокійною головою, зібравши докупи всі належні дані, взявся до найцікавішої частини роботи: до теоретичних розрахунків та до проектування мосту як такого. В цей проект він вклав усі свої професійні знання, як ото колись і в Індії, де виконував подібну роботу з доручення уряду, але тепер працював з куди більшим завзяттям, що його раніше марно намагався в собі пробудити, а нині для цього досить було кількох простих слів командира:

— Знаєте, Рівзе, я дуже на вас сподіваюся. Ви тут єдиний кваліфікований фахівець, і я вам даю найширший простір для ініціативи. Нам треба показати цим варварам свою перевагу. Я наперед знаю всі труднощі, що спіткають вас у цій забутій країні, де такі обмежені можливості, але тим більшої похвали заслуговуватиме позитивний результат.

— Можете покластися на мене, сер, — відказав Рівз, запалений цими словами. — Я виправдаю вашу довіру, а вони побачать, на що ми здатні.

Такої нагоди капітан, можна сказати, чекав усе своє життя. Він завжди мріяв побудувати щось грандіозне, і щоб його не мучили при цьому всілякі бюрократичні контори, щоб не втручалися, доводячи до розпачу, в його роботу чиновники, вимагаючи звіту за кожну дрібничку, щоб не стромляли йому палиці в колеса під приводом економії і не зводили нанівець усі його зусилля створити оригінальний проект. Тепер він звітувався тільки перед командиром, а той недвозначно виявив до нього свою прихильність. Щоправда, полковник надавав надто великої ваги організації та деяким формальностям, одначе ладен був іти назустріч, і його не зв’язували ніякі матеріальні чи політичні міркування. Навіть більше, він щиро признався, що в інженерній справі цілковитий профан, і дав своєму підлеглому цілковиту свободу дій. Робота, безумовно, буде нелегка, можливості обмежені, але Рівз вірив, що здолає своїм запалом усі труднощі. Творчі сили його душі ладні були розгорітись ясним полум’ям, яке спалить на своєму шляху всі перешкоди.

Відтепер він за цілий день не мав і години просвітку. Спершу швидко накреслив ескіз мосту, яким бачив його, дивлячись на річку, з чотирма стрункими рядами міцних підпор, гармонійна й смілива побудова, заввишки більш як на сто ярдів над водою, з балками, покладеними впоперек, за методом, який він сам винайшов і колись марно намагався запропонувати зашкарублому індійському урядові. Широкий настил був обгороджений масивним поруччям і давав досить місця не тільки дня самої залізниці, а й для автомобілів і пішоходів.

Після цього Рівз узявся до обчислень та діаграм, а вже потім — і до остаточного проекту. Йому вдалося розжитись на рулон креслярського паперу в свого японського колеги, який ходив за ним слідком і спостерігав за народженням будови, навіть не приховуючи свого розгубленого подиву.

Тепер Рівз працював від рана до темна, майже без перепочинку, аж поки одного дня зрозумів, що час збігає надто швидко, що дні надто короткі, отож йому не закінчити проект у призначений строк. Тоді з допомогою полковника Ніколсона він добився в Сайто дозволу світити лампу й після відбою. І від того дня, цілими вечорами, а то й ночами сидів на хиткому ослоні, пристосувавши вбоге бамбукове ліжко за кульман і закріпивши проект на креслярській дошці, яку сам старанно вистругав, і при світлі крихітної олійної лампи, що затруювала повітря нестерпним смородом, упевнено рухав рейсшиною та кутоміром, теж власного виробу, накреслюючи проект мосту. Відкладав убік своє причандалля тільки на те, щоб узяти чистий аркуш паперу, й знову гарячково заповнював його колонками обчислень. Після виснажливої праці вдень він зрікався сну, щоб утілити свої знання в споруду, яка довела б перевагу західної цивілізації, — у міст, що мав нести японські ешелони на їхньому переможному шляху до Бенгальської затоки.

Попервах Кліптон гадав, що європейський modus operandi[2], що вимагав передусім організаційних заходів, потім ретельних досліджень та технічних розрахунків, затягне будівництво надовше, ніж японський стихійний емпіризм. Одначе дуже скоро він збагнув, що його прогнози були помилкові, а сам він у ті ночі, коли Рівзова чадна лампа заважала спати, даремно глузував зі складних і копітких приготувань інженера. Та коли Рівз передав цілком завершений проект Х’югові, він визнав, що поквапився з критикою цивілізованих методів, бо від того дня роботи пішли таким темпом, який перевершував найоптимістичніші сподівання Сайто.

Рівз був не з тих, хто, цілковито захопившись попередніми приготуваннями, може без кінця відкладати період реалізації і чия енергія поглинута теоретичними міркуваннями на шкоду практичному втіленню планів. Він ніколи не втрачав грунту під ногами. Коли б і виявилося, що він надміру прагне суто теоретичної досконалості й оповиває свій міст туманом абстрактних цифр, полковник Ніколсон одразу скерував би його на правильний шлях. Адже він був з тих командирів, які завдяки своєму почуттю реальності ніколи не випускають з уваги ні головної мети, ні засобів, що їх мають у своєму розпорядженні, і вміло підтримують у своїх підлеглих гармонійну рівновагу між теорією і практикою.

Полковник дав згоду на попередню розвідку з умовою, що її буде проведено швидко. Він також дуже схвально оцінив увесь проект і попросив детально пояснити, в чому полягали нові раціоналізаторські пропозиції. А насамкінець застеріг капітана, щоб той беріг свої сили.

— Не багато ми зробимо, якщо вас звалить хвороба, Рівзе. Все залежить од вас, пам’ятайте про це!

Одного дня Рівз прийшов до нього стурбований і почав ділитися своїми сумнівами.

— Мене непокоїть одне питання, сер. Узагалі, я гадаю, ми не мали б брати цього до уваги, і все ж хочу заручитися вашою підтримкою…

— А що таке, Рівзе? — спитав полковник.

— Ідеться про сушку дерев, сер. Жодна солідна будова не робиться з сирої деревини. Слід би потримати її на повітрі, щоб підсохла.

— А скільки часу її треба сушити, Рівзе?

— Це залежить од виду деревини. Окремі породи належить витримувати півтора, а то й два роки.

— Це неможливо, Рівзе, — рішуче відказав полковник. — Ми маємо на все лише п’ять місяців.

Капітан скрушно похилив голову.

— На жаль, усе це я знаю. Тому воно мене й гнітить.

— А якими прикрощами загрожує використання сирої деревини?

— Деякі породи жолобляться, можуть виникнути шпарини та зазори в готовому мості. Хоча це стосується не всіх дерев. Берест, приміром, майже не жолобиться. Я, звісно, вибирав дерева, які мають подібні властивості… Берестяні бики Лондонського мосту простояли шістсот років, сер…

— Шістсот років! — вигукнув полковник Ніколсон і несамохіть повернувся до річки Куай. Очі йому заяскріли. — Шістсот років — то було б незле, Рівзе!

— Ну, це винятковий випадок, сер. Ми можемо розраховувати хіба на якісь п’ятдесят чи шістдесят років. А то й менше, якщо деревина погано висохне. — т- Ну що ж, треба ризикувати, Рівзе, — рішуче заявив полковник. — Будуйте з сирого дерева. Ми не в змозі зробити неможливе. Ну, а якщо нам колись хто й дорікне, тоді просто відкажемо: інакше ми не могли.

— Зрозуміло, сер… І ще одне. Нам доведеться обійтися без креозоту. Він захищає дерево від комах-шкідників. У японців його немає. Ми могли б зробити замінник. Я вже міркував, як налагодити його виробництво. Усе це можливе, але потрібен час… І, зрештою, я б не радив узагалі вдаватися до нього.

— А чому саме, Рівзе? — спитав полковник Ніколсон, якого дуже цікавили всі технічні подробиці.

— Хоча думки з цього приводу розбігаються, все ж найавторитетніші фахівці не радять вдаватися до креозоту, якщо дерево не досить висушене. Він консервує сік, цебто вологу, і може викликати прискорене гниття зсередини.

— Тоді відкинемо креозот, Рівзе. Хочу, щоб ви мене правильно зрозуміли. Ми не повинні братися за те, що перевершує наші можливості. Не слід забувати, що міст має стати до ладу якнайскоріше.

— Незважаючи на ці дві обставини, сер, я певен, що ми здатні побудувати цілком надійний і з технічного погляду міцний міст.

— Якраз те, що нам треба. Ви на добрій дорозі, Рівзе. Цілком надійний і з технічного погляду міцний міст. Справжній міст, а не якесь казна-що, негідне цієї назви. Кажу вам ще раз: я вам вірю, як собі самому.

І полковник Ніколсон відпустив свого технічного консультанта, задоволений з того, що знайдено стислу формулу мети, якої належало досягти.

5

Шірс, або ж «Намбер ван»[3], як називали його сіамські партизани на відлюдному хуторі, де переховувались агенти підрозділу 316, належав до тих людей, що кожній проблемі присвячують багато роздумів та ретельну методичну підготовку. Пошану в свого начальства він здобув розважливістю й терпінням, що їх виявляв перед проведенням акції, а також здатністю діяти швидко й рішуче під час бойових дій. Його заступник Варден, «професор Варден», мав також цілком заслужену славу людини, що за сприятливих умов нічого не полишає на примху випадку. Третій і наймолодший член групи Джойс іще не забув того, чого його навчали на спеціальних курсах «Компанії Вибух» у Калькутті. До того ж, дарма, що молодий, він мав доволі зрілий розум, і сам Шірс інколи прислухався до його слів. На щоденних нарадах у виділеній їм половині хижі вони гуртом зважували всі цікаві ідеї та пропозиції і докладно їх обмірковували.

Цього вечора троє диверсантів вивчали карту, яку Джойс почепив на бамбукову тичку.

— Оце приблизна схема тієї колії, сер, — доповідав він. — Дані розвідки про неї повністю збігаються.

Джойс, у цивільному житті кресляр, дістав завдання перенести на великомасштабну карту всі відомості, зібрані про ті райони Бірми й Таїланду, де мала пролягти залізниця.

Даних було чимало. За місяць, що минув після їхнього успішного приземлення у призначеному місці, вони зуміли здобути симпатії на досить великій території. Сіамські агенти зустріли їх і прихистили в цьому маленькому селищі мисливців та контрабандистів, загубленому в джунглях і відрізаному від усіх битих шляхів. Тутешні жителі ненавиділи японців. Навіть Шірс зі своєю професійною підозріливістю поступово переконався в зичливості господарів.

Перша частина їхньої місії минула успішно. Вони зав’язали таємні контакти зі старійшинами багатьох селищ. Численні добровольці зголосились їм допомагати, і всі троє вже почали інструктувати їх. Вони навчали добровільних помічників орудувати зброєю, якою користувався підрозділ 316. Передусім це був пластик — брунатна, тягуча, мов гончарна глина, речовина, в якій копіткою працею кількох поколінь західноєвропейських хіміків пощастило сконцентрувати всі відомі раніше властивості вибухівок і додати ще деякі.

— Тут дуже багато мостів, сер, — доповідав далі Джойс, — але, як я гадаю, більшість із них малоцікаві. Ось короткий перелік усіх, від Бангкока до Рангуна, поки що без докладної інформації.

Слово «сер» стосувалося Шірса — «Номера першого». Хоч загалом у підрозділі 316 панувала сувора дисципліна, в групах, відряджених з особливим завданням, формальнощів не дотримувались, і тому Шірс уже кілька разів просив молодшого лейтенанта Джойса не називати його «сером». Але поки що так і не добився свого. Пояснював це тим, що спрацьовує прищеплена звичка.

Досі Шірс був задоволений Джойсом. Він сам вибрав його у калькуттській школі, звірившись на оцінки інструкторів, його фізичні дані, а надто на власний нюх.

Оцінки інструкторів були високі, відгуки похвальні. Молодший лейтенант Джойс, доброволець, як і всі в підрозділі 316, виконував будь-які завдання залюбки і, хоч куди б його посилали, завжди йшов охоче. «А це вже саме собою щось важить», — подумав Шірс. У Джойсовій особовій справі значилося, що до війни він був креслярем, службовцем великого промислово-комерційного підприємства, з усього судячи, одним з багатьох рядових службовців. Більшого Шірс і не доскіпувався. На його думку, до «Компанії Вибух» могла пристати людина будь-якої професії і минуле — це минуле.

Та все ж таки самих цих Джойсових якостей майорові Шірсу було б не досить, щоб узяти його до своєї групи, якби вони не підкріплювались іншими, важчими до визначення рисами, про існування яких Шірсу підказала лише інтуїція. Він знав уже таких добровольців, які чудово показували себе на тренуваннях, але при виконанні певних завдань, що ставилися перед підрозділом 316, не виявляли належної витримки. Шірс, зрештою, не ставив їм цього на карб — він мав власний погляд на такі речі.

Отож він викликав Джойса, щоб з’ясувати межі його можливостей. Запросив на цю зустріч і свого приятеля Вардена, адже до думки «професора» при такому виборі теж варто було прислухатись. Йому одразу сподобався Джойсів погляд. На атлета він видимо не тягнув, одначе виглядав здоровим і врівноваженим. Його прямі й прості відповіді на Шірсові запитання свідчили, що в хлопця добре розвинуте чуття реальності, що він ніколи не втрачає з уваги мети і добре розуміє, чого від нього сподіваються. Крім того, в його погляді виразно читалася готовність до всього. Було очевидно, що як тільки він зрозумів небезпечність майбутнього діла, то враз запалився бажанням приєднатися до двох старших офіцерів.

І тоді Шірс поставив запитання, особливо важливе для нього:

— Чи зможете ви скористатися цією зброєю?

Він подав Джойсові великий гострий ніж. Такий ніж входив до спорядження членів підрозділу 316, відібраних для спеціального завдання.

Джойс не збентежився. Відказав, що його навчили, як поводитися з цією зброєю, і що під час занять у школі вони тренувалися на манекенах. Та Шірса це не задовольнило:

— Я не про те питаю. Скажіть, ви певні, що справді зможете скористатися ним холоднокровно? Уміти це одна річ, а змогти — інша.

Джойс зрозумів. Подумав і серйозно відповів:

— Сер, я сам ставив собі таке запитання.

— Самі ставили собі таке запитання? — проказав за ним Шірс і здивовано поглянув на Джойса.

— Справді так, сер. Мушу зізнатися, воно навіть мучило мене. Я намагався уявити собі…

— Ну, і…

Джойс вагався лише кілька секунд.

— Щиро кажучи, сер, сподіваюся, що зможу, коли виникне потреба. Я так гадаю, але з цілковитою певністю твердити не беруся. Зроблю все, що буде можливе.

— Отже, на практиці такої нагоди не випадало?

— Ніколи, сер. Моя цивільна професія не дуже сприяла подібним вправам, — ніби вибачаючись, промовив Джойс.

Весь його вигляд виказував такий щирий жаль, що Шірс не зміг приховати усмішки. Тут до розмови несподівано втрутився Варден.

— Схоже, хлопець думає, що мій фах, Шірсе, готував мене до такого діла. Викладач східних мов! Та й ваш — кавалерійський офіцер…

— Я не зовсім це хотів сказати, сер, — зашарівшись, пробурмотів Джойс.

— А я цілком певний, — по-філософськи резюмував Шірс, — що саме в нас, таке, як ви кажете, «діло» може робити і науковець з Оксфорду, і колишній кавалерист… А коли так, то чом би й не кресляр?..

— Беріть, — лаконічно порадив Варден після розмови із Джойсом.

Шірс послухався його. Він і сам по деякому роздумі визнав, що відповіді цього хлопця не дуже його розчарували. Майор недовірливо ставився й до тих, хто переоцінює себе, і до тих, хто недооцінює. Він високо ставив людей, що заздалегідь могли «вхопити» суть того чи того завдання, в кого вистачало завбачливості належно підготуватися до нього та уяви, щоб пережити все те подумки, але ні в якому разі не підпасти під його гіпноз. Вирушаючи в дорогу, Шірс був задоволений своєю групою. Вардена він знав уже давно й був певен, що той не схибить.

Вони надовго заглибились у вивчення карти. Джойс прутиком показував мости й характеризував властивості кожного з них. Шірс з Варденом уважно й зацікавлено слухали, хоча вже мало не напам’ять знали рапорт молодшого лейтенанта. Мости повсякчас викликали величезну, майже містичну зацікавленість у всіх причетних до «Компанії Вибух».

— Те, що ви нам зараз показуєте, — це звичайнісінькі кладки, Джойсе, — озвався Шірс. — Не забувайте, що ми хочемо завдати ворогові справжнього удару.

— Я показав їх, сер, просто для порядку. Як на мене, тут є тільки три цікаві споруди.

Справді, не всі мости були гідні уваги підрозділу 316. «Номер перший» цілком поділяв думку полковника Гріна, що не слід насторожувати японців незначними акціями до завершення будівництва залізниці. Тому він вирішив, що група нічим не виказуватиме своєї присутності, залишатиметься в тіні й тим часом збиратиме інформацію від місцевих агентів. Гамуючи нетерпіння підлеглих йому офіцерів, майор Шірс раз у раз нагадував їм:

— Було б безглуздям занапастити все заради розваги підірвати два чи три ваговози. Нам треба завдати ворогові одразу нищівного удару. Це необхідно й для того, щоб здобути повагу в місцевого населення. Тож почекаймо, поки залізницею рушать перші ешелони.

З його твердого наміру розпочати рішучим нищівним ударом випливало, що незначні мости до уваги не братимуться. Результат першої великої операції мав винагородити групу за довге пасивне очікування і самою нею визначити успіх своєї місії, навіть якщо обставини не дозволять здійснити жодної іншої диверсії. Шірс знав, що ніколи не можна завбачити, чи будуть за першою операцією подальші. Він не сказав про це, але підлеглі зрозуміли його без слів, і таке застереження анітрохи не збентежило колишнього професора Вардена, чий раціональний розум високо ставив уміння оцінювати й завбачати події.

Схоже, не збентежило воно і Джойса, бо не пригасило його завзяття, викликаного перспективою рішучого удару. Навпаки, здавалось, його запал тільки зростає й зосереджує всю його молоду снагу на цій, хтозна, може, й єдиній можливості, на цій несподіваній меті, яка постала перед ним, немов маяк, осяявши надією на великі звершення і його недовге минуле, і неосяжне майбутнє, розвіявши чарівним світлом одноманітну сірість, що затемнювала досі його життєву дорогу.

— Джойс має рацію, — озвався Варден, як звичайно, скупий на слова. — Нас цікавлять лише три мости. Один з них — міст біля табору номер три.

— Я думаю, що він категорично відпадає, — заперечив Шірс. — Відкрита місцевість малопридатна для нашої акції. До того ж рівнина. Низький берег. Міст буде легко відбудувати.

— Другий — поруч з табором номер десять.

— Цей загалом вартий уваги, але він на території Бірми, а там ми не маємо зв’язку з місцевими партизанами. І крім того…

— А от третій, — квапливо втрутився Джойс, не помітивши, що урвав свого командира, — третій — це міст через річку Куай. Він позбавлений усіх цих незручностей. Річка — чотириста футів завширшки, високі стрімкі береги. Пішки звідси туди два-три дні ходу… Довкола джунглі, там практично ніхто не живе. Наблизитися до річки можна непомітно, а спостерігати за мостом — з гори, звідки добре видно й усю долину. Японці приділяють цій будові особливу увагу, міст ширший, ніж усі інші, і стоятиме на чотирьох рядах підпор. Це буде найважливіша й найвигідніше розташована споруда на всій залізниці.

— Бачу, ви докладно вивчили донесення наших агентів, — зауважив Шірс.

— З них усе ясно, сер. Мені здається, цей міст…

— Ваша правда, що міст через річку Куай заслуговує на увагу, — промовив Шірс, схилившись над картою. — Ви непогано міркуєте, як на початківця. Ми з полковником Гріном уже відзначили цей об’єкт. Але в нас іще не вистачає точних відомостей, можливо, існують ще якісь місця, де операція була б вигіднішою… Невже будівництво цього хваленого мосту зайшло так далеко, що ви, Джойсе, говорите про нього так, ніби вже бачили його на власні очі?

6

Роботи на будові посувалися. Англійський вояк зі своєї натури трудяга й без ремства знесе найсуворішу дисципліну, якщо тільки вірить своїм командирам і якщо праця підтримує в ньому рівновагу.

У таборі на річці Куай полковник Ніколсон зажив великої шани в своїх солдатів. Після такого героїчного опору, вчиненого ним японцям, і не могло бути інакше. А нова денна норма не залишала часу на всякі розумування. Отож після недовгого вагання, коли солдати намагалися збагнути справжні наміри свого командира, вони зрештою взялися до роботи по-справжньому. Тепер вони прагнули довести, що зуміють будувати так, як раніше зуміли винахідливо саботувати. Та й полковник Ніколсон розвіяв усі сумніви короткою промовою, в якій доволі чітко виклав, чого саме від них чекає, а потім і суворим покаранням деяких упертюхів, що не зрозуміли гаразд його слів. І ті навіть не мали на нього зла, вважаючи, що їх покарано справедливо.

— Повірте мені, я краще за вас знаю своїх хлопців, — заявив полковник Кліптонові, коли той запротестував був проти норми, яку вважав завеликою для людей ослаблених і не зовсім здорових. — За тридцять років я добряче їх вивчив. Для їхнього морального духу немає нічого гіршого, як бездіяльність, ну, а від настрою великою мірою залежить і фізичний стан. Коли військо нудиться, воно приречене на поразку, Кліптоне. Дайте їм змогу вилежуватись, і ви самі побачите: це не піде на користь. І навпаки — виповніть кожну хвилину їхнього дня тяжкою працею, і я вам гарантую прекрасний настрій та міцне здоров’я.

— Працюйте радісно, — єхидно буркнув Кліптон. — Гасло генерала Ямашіти.

— А воно, Кліптоне, не таке вже й дурне. І ми не повинні нехтувати засадами ворога, якщо вони слушні… Якби тут не було роботи, я б сам вигадав її для своїх вояків. Та, на щастя, є міст…

Не знайшовши, чим заперечити, Кліптон лише повторив:

— Атож, є міст…

Зрештою, і самим англійським воякам набридла їхня попередня поведінка, яка йшла врозріз із підсвідомою схильністю до сумлінної праці. Ще перед полковниковим демаршем для багатьох з них постійний саботаж став прикрим обов'язком, тому дехто, навіть не чекаючи наказів, почав працювати сумлінно. Це було закладено в їхній вдачі — одробляти за щоденний хліб відповідну норму, а вроджена англосаксонська поважність спонукала їх поставити свою працю на надійну й міцну основу. Полковник у них не помилився. Його нова тактика принесла їм моральну полегкість.

Японські солдати були теж дисципліновані й працьовиті — та ще й Сайто пригрозив постинати їм голови, якщо вони працюватимуть гірше за англійців, — отож дві бічні ділянки колії були невдовзі закінчені, бараки нового табору збудовані й заселені. Приблизно на той-таки час Рівз закінчив свій проект і передав його майорові Х’югу. Той одразу включився в роботу й скоро зумів показати, на що він здатний. Завдяки своїм організаторським здібностям, знанню людей, досвіду та вмінню якнайкраще використати робочу силу, цей колишній промисловець уже в перші дні досяг помітних результатів.

Насамперед Х’юг поділив усіх людей на окремі бригади й кожній поставив своє завдання. Одна й далі валила дерева, друга чухрала стовбури, третя тесала балки, іще одна, чи не найчисленніша, забивала палі, а всі інші зводили верхню частину мосту й укладали настил. Ще кілька бригад — Х’юг вважав їх не менш потрібними — спеціалізувалися на різних роботах: зведенні риштування, транспортуванні матеріалів, догляді за інструментом і просто допоміжних роботах, що їм підприємницька розважливість цілком слушно приділяє не менше уваги, ніж безпосередній продуктивній праці.

Як тільки виготовили достатню партію брусів і звели перші риштування, Х’юг увів у дію бригаду, призначену забивати палі. Ця робота була найважча і найневдячніша з усіх. Новоспечені мостобудівники не мали ніяких механізмів, і їм лишалося тільки працювати так само, як працювали японці, тобто бити по головці палі тягарем, аж поки вона міцно сідала в річкове дно. Падала така баба з височини восьми-десяти футів, потім її піднімали вгору з допомогою системи линв та блоків, вона знову падала вниз і так без кінця. Грунт був твердий, і за кожним ударом паля заглиблювалася ледь-ледь. Це була виснажлива й відчайдушна праця. Наслідків її майже не було видно, а все це скупчення голих людей, що раз по раз тягли й відпускали линву, дуже нагадувало понуру рабську працю. Командувати цією бригадою Х’юг доручив одному зі своїх найкращих молодших офіцерів, лейтенанту Харперові, чоловіку енергійному, здатному, як ніхто, захопити людей роботою, задаючи своїм гучним голосом потрібний ритм. Завдяки його запалові ця каторжна праця виконувалася з ентузіазмом, і невдовзі перед здивованими очима японців до лівого берега, розтинаючи течію, простяглися чотири паралельні ряди підпор. Коли було забито першу палю, Кліптон сподівався, що це стане приводом до якоїсь урочистої церемонії, але побачив лише кілька дуже простих символічних жестів. Полковник Ніколсон задовольнився тим, що сам ухопив линву копрової баби й допомагав тягти її при десяти ударах, подаючи цим особистий приклад.

Як тільки ця бригада зробила достатній заділ, Х’юг кинув велику кількість людей на зведення верхньої основи залізниці. За ними йшли ті, хто мав прокладати саме полотно з широкими коліями та огорожею. Різні інші роботи були так скоординовані між собою, що надалі все будівництво посувалося з бездоганною математичною точністю.

Тому, хто байдужий до деталей і захоплюється лише загальними обрисами, спорудження мосту, напевне, здалося б цілком природним безперервним процесом. Подібне уявлення склалось і в полковника Ніколсона. Він залюбки стежив за поступовим утіленням у життя накресленого плану й легко заплющував очі на дрібну каторжну працю. Його надихав лише спільний здобуток, що був для нього символом безнастанних зусиль та величезного досвіду, накопиченого протягом століть нацією, яка поступово піднеслася до вершин цивілізації.

У такому ж світлі іноді бачив міст і Рівз. Він зачаровано спостерігав, як виростає над гладінню річки зграбна споруда, невпинно тягнеться до протилежного берега й водночас ширшає, як велично вписує в тривимірний простір форму втіленого людського задуму, як матеріалізує тут, біля мальовничого таїландського підгір’я його власну плідну творчу працю.

Полковник Сайто і сам зрештою скорився магії дива, яке щоденно розгорталося перед ним. Хоч яких він докладав зусиль, проте не міг приховати свого подиву та захоплення. І його подив був цілком природний. Як слушно сказав про Сайто полковник Ніколсон, той ще не пізнав таїн західної цивілізації і, головне, не перейнявся ними, отож не міг збагнути, якою мірою лад в організації будівництва, усі ті мислені, а потім уже перенесені й на папір підрахунки, вміла координація людських зусиль сприяють плідній праці і прискорюють її перебіг. Як зміст, так і доконечність цієї попередньої роботи завжди залишаться незбагненними для примітивного розуму.

Що ж до Кліптона, то він остаточно переконався, який був наївний попервах і як несправедливо висміював застосування західних методів у будівництві мосту на річці Куай. Вроджене чуття об’єктивності й щире сумління ніби зняли йому з очей полуду, і він мусив визнати, що методи цивілізованого світу і в цьому разі дали незаперечні результати. А визнавши це, почав узагальнювати і дійшов висновку, що вони завжди ефективні й завжди приводять до успіху, отож критика на їх адресу неправдива. Сам же він, як і багато хто до нього, дав спокусити себе найнікчемнішому з демонів — демонові пустого зубоскальства.

Міст з кожним днем виростав і кращав. Незабаром він досяг середини річки, потім потягся до протилежного берега. І тут усім стало ясно, що його буде закінчено ще до строку, встановленого вищим японським командуванням, і що він анітрохи не затримає звитяжної ходи завойовницької армії.

Частина третя

1

Джойс нахильці випив подану йому склянку горілки. Стомлива подорож ніяк не позначилась на ньому. Він був свіжий, і очі його блищали. Він ще не скинув з себе чудернацького сіамського вбрання, в якому Шірс з Варденом ледь упізнали його, як уже почав викладати найважливіші наслідки своєї місії.

— Сер, операція реальна, я певен того. Буде важко, тут не треба плекати ілюзій, але вона можлива й, безумовно, виправдає себе. Ліс там густий. Річка широка. Береги в тому місці стрімкі. Міст, можна сказати, висить над прірвою. Витягти звідти ешелон, коли він завалиться, можна буде тільки з допомогою складної техніки.

— Почніть від самого початку, — зупинив його Шірс. — Чи, може, ви хочете спершу прийняти душ?

— Я не стомився, сер.

— Облиште його, хай розказує, — пробурчав Варден. — Хіба ви не бачите, що йому більше кортить вибалакатись, ніж відпочити?

Шірс осміхнувся. Було видно, що їм обом нетерпеливилось — Джойсові розповідати, а Варденові слухати. Всі троє зручніше повсідалися перед картою. Варден, завжди уважний до інших, подав молодшому колезі ще одну склянку. На другій половині хижі кілька мешканців хутора оточили двох сіамських партизанів, що ходили з Джойсом за провідників і тепер сиділи на долівці й відпочивали. Ті притишеними голосами розповідали про свої пригоди і схвально говорили про те, як поводився білий, якого вони супроводили.

— Дорога нелегка, сер, — розпочав Джойс. — Три ночі походу крізь джунглі, та ще й якими стежинами! Але партизани показали себе молодцями. Привели мене, як і обіцяли, на самісінький вершечок гори на лівому березі річки. Звідти видно всю долину, табір і міст. Чудовий спостережний пункт!

— Сподіваюсь, вас не помітили?

— Ніякого ризику, сер. Ішли ми тільки вночі, і пітьма була така, що я весь час мусив триматися за плече провідника. А вдень зупинялись у такій хащі, що туди не добувся б жоден сторонній. Взагалі, місцевість там доволі дика, і наші перестороги були, напевно, зайві. За всю дорогу не трапилося ні одної живої душі.

— Гаразд, — промовив Шірс. — Розповідайте далі.

Він уважно слухав і водночас непомітно, але дуже пильно стежив за кожним порухом молодшого лейтенанта Джойса; хотів перевірити думку, яку почав складати собі про нього. Така розвідка, думав він, була важлива подвійно, бо ще й дала йому змогу оцінити якості молодого офіцера за умов, коли той був полишений на самого себе. Перше враження про Джойса, одразу по його поверненні, було сприятливе. Добрим знаком було й схвалення місцевих провідників. Шірс знав, що цими, здавалося б, дрібницями нехтувати не слід. Звичайно, Джойс був трохи схвильований тим, що побачив і про що мав тепер доповісти. Далася взнаки й реакція на повернення у відносно спокійну атмосферу їхнього притулку, що так контрастувала з небезпекою, на яку він не раз наражався під час розвідки. Але скоро стало видно, що він опанував себе.

— Сіамці нам не брехали, сер. Це справді гарна споруда…

Час головного удару наближався в міру того, як довшали дві колії на довжелезному насипу, збудованому коштом неймовірних зусиль тисяч полонених у Бірмі й Таїланді. Шірс разом зі своїми помічниками день у день стежив за відомостями про перебіг робіт. Джойс цілими годинами доповнював і виправляв свою карту згідно з останніми одержаними донесеннями. Щотижня він домальовував на ній грубою червоною лінією щойно закінчений відрізок. Та лінія між Бангкоком і Рангуном тяглася тепер майже неперервно. Особливо цікаві місця та ділянки позначалися хрестиками. Характеристики всіх споруд були занесені в окремі картки, що їх дбайливо заповнював пунктуальний Варден.

Що повнішими й точнішими ставали їхні відомості про залізницю, то наполегливіше всі троє зосереджувалися на мості через річку Куай, який від самого початку привернув їхню увагу цілою сукупністю обставин, сприятливих для виконання плану, який вони вже мимоволі почали розвивати й у якому точність поєдналася із польотом фантазії, що, зрештою, завжди було притаманне «Компанії Вибух». Так, керовані інстинктом і розумом, вони поступово спрямували всю силу свого честолюбства та своїх надій саме на міст через річку Куай. Решту мостів вони теж уважно вивчили, обговорили їхні вади й переваги, але тільки цей міст природно й логічно вирізнився як справжня мета їхньої операції. Об’єкт головного удару, який спершу здавався туманною абстракцією, існуючи переважно в уяві, як невиразна мрія, вбився у міцну, вписану в простір матерію, вразливу, виставлену, як усякий витвір людських рук, на волю випадку, не гарантовану від пошкодження й цілковитого знищення.

— Авіація там нічого не вдіє, — зауважив Шірс. — Дерев’яний міст зруйнувати з повітря не так легко. Бомби, якщо вони й досягнуть цілі, знищать два чи три прогони, а решту тільки похитають. Япончиська легко все поправлять — вони в цьому ділі мастаки. Натомість ми можемо не просто висадити в повітря міст, не тільки підірвати палі внизу біля води, а й зірвати заряд тоді, коли по мосту проходитиме поїзд. Таким чином увесь ешелон завалиться у воду, і шкода буде непоправною — не залишиться жодної цілої балки. За своєї кар’єри я один раз бачив таке. Рух було перервано на багато тижнів. І то в цивілізованій країні, де ворог міг використати підйомні крани. Я вас запевняю, що їм доведеться відвести залізницю стороною і збудувати новий міст… Вже не кажу про знищення ешелону з усім його вантажем… Чудове видовище! І я вже його бачу!

Всі троє уявили собі це чудове видовище. Головний удар уже набував певних обрисів, і їхня фантазія вступила в дію. Джойсові сни заповнювала вервечка похмурих і барвистих образів. Похмурі стосувались приготувань до акцій, ведених приховано, потайки, барвисті виливалися в такі яскраві картини, що можна було розрізнити з дивовижною чіткістю найдрібніші деталі. Ось ешелон в’їжджає на міст, перекинутий над безоднею, на дні якої, затиснута між двома стінами джунглів, виблискує гладінь річки Куай. Джойсова рука судомно стискає ручку маніпулятора. Очі прикуті до однієї точки посередині мосту. Відстань між локомотивом і цією точкою швидко меншає. Він натисне ручку лише в слушну мить. Залишається всього кілька футів… один фут. І його рука точно в належну хвилю рішуче вмикала вибуховий пристрій… Він уже визначив ту точку на мості, витвореному його уявою, якраз посередині…

— Аби тільки льотчики не випередили нас, сер, — висловив Джойс одного дня своє побоювання.

— Я вже передав прохання, щоб вони тут не бомбардували, — відказав Шірс. — Сподіваюсь, нам ніхто не заважатиме.

У ті дні чекання вони зібрали силу-силенну відомостей про міст, що його спостерігали партизани з сусідньої гори, але самі підривники до нього ще не наближалися, боячись, щоб присутність білих в околиці не викликала підозри. Разів сто його описували словами й навіть креслили паличкою на піску найметкіші агенти. Зі своєї схованки вони стежили за всіма етапами будівництва й були вражені тим незвичайним ладом і методичністю, з якими велися, на їхню думку, що відбивалось і в донесеннях, усі роботи. Дошукуватись правди в усьому, що їм доповідали, Шірсові було не звикати. У донесеннях сіамців він одразу ж розпізнав тон, вельми близький до подиву. Неосвічені агенти не були здатні оцінити розвинуту технологію капітана Рівза чи передову організацію праці полковника Ніколсона, а проте їм було зрозуміло, що тут ішлося не про безформну дерев’яну клітку в звичному японському стилі. Примітивні народи вміють інстинктивно оцінювати мистецтво й науку.

— Щасти їм Боже, — сказав якось роздратований чеканням Шірс. — Коли вірити цим донесенням, там будують новий міст імені Джорджа Вашінгтона. Напевне, хочуть, щоб їм позаздрили наші друзі янкі.

Шірса інтригувала й непокоїла неймовірна ширина мосту, що була, зважаючи на всі обставини, просто-таки надмірною розкішшю, — як твердили сіамці, вздовж колії там тягнувся ще такий широкий настил, що на ньому могли розминутися два військові ваговози. Таку значну споруду запевне було взято й під особливу охорону. Той міст може мати ще більше стратегічне значення, ніж він, Шірс, гадав досі, отож знищення його набуде незмірно вищої ціни.

Місцеві розвідники часто розповідали й про англійських полонених. Вони бачили, як ті майже голі працювали без перепочинку на спекотному сонці під пильним наглядом варти.

На якийсь час усі троє забували про свої плани й замислювались над долею своїх нещасних співвітчизників. Вони знали звичаї японців і легко уявляли собі, як далеко може зайти їхня жорстокість, коли вже вони замислили вибудувати таку неординарну споруду.

— Коли б вони знали, сер, що ми зовсім близько й що міст ніколи не служитиме ворогові, це була б для них неабияка моральна підтримка, — сказав одного дня Джойс.

— Можливо, — відповів Шірс, — але за жодну ціну не хочу входити з ними в контакт. Це виключено, Джойсе. Природа нашого ремесла вимагає додержуватись таємниці, навіть з друзями. У них розгулялася б уява, вони б забажали нам допомогти і своєю спробою саботажу могли б усе зіпсувати. Збудили б пильність японців і накликали б на свою голову страшні репресії. Вони повинні залишатись осторонь наших планів. Не можна допустити, щоб японці подумали, що полонені заодно з нами.

Донесення з річки Куай надходили щодень усе дивовижніші й неймовірніші, і недовірливий Шірс одного дня раптом вирішив:

— Один з нас має піти туди. Роботи там завершуються, і годі вже нам покладатися лише на чужі донесення, та ще такі фантастичні. Підете ви, Джойсе. Це буде для вас непогана практика. Я хочу знати, який він, той міст, насправді, розумієте? Яких розмірів. Скільки має підпор. Принесіть цифри! Як можна підступитися до нього, як його охороняють, які є можливості здійснити акцію. Дійте рішуче, але без зайвого ризику! Головне — щоб вас ніхто не засік, пам’ятайте. Але, Бога ради, добудьте мені, нарешті, точні відомості про цей клятий міст, хай йому абищо!

2

— Я бачив його в бінокль так само, як бачу зараз вас, сер!

— Викладіть доладно все від самого початку, — звелів Шірс, тамуючи власне нетерпіння. — Як дорога?

Джойс вирушив одного вечора в супроводі двох тубільців, звиклих до таємних нічних мандрівок, досвіду яких вони набули, переправляючи контрабандні вантажі опіуму й сигарет з Бірми до Таїланду. Вони запевняли, що їхні шляхи безпечні. Але, дбаючи про те, щоб поява європейця поблизу залізниці залишилася непоміченою, Джойс перебрався в одежу сіамського селянина і натер шкіру брунатним кремом, що його приготували в Калькутті саме для такої нагоди.

Дуже скоро він переконався, що його провідники не брехали. Справжніми ворогами в цих джунглях були комарі, а надто п’явки, які присмоктувалися до голих ніг, розлазилися по всьому тілу, й досить було провести долонею по шкірі, аби відчути щось слизьке й липуче. Джойс намагався подолати свою огиду і забути про них. Невдовзі це йому майже вдалося. А от вночі йому доводилося ще гірше. Всю свою увагу він мусив зосереджувати на тому, щоб не загубити в пітьмі своїх провідників.

— Важка дорога була? — спитав Шірс.

— Досить важка, сер. Як я вже вам казав, майже ввесь час доводилося триматися за плече провідника. А стежки, якими вони ходять, це справді щось неймовірне!

Три ночі вони то брались нагору уступами пагорбів, то спускались у видолинки. Йшли кам’янистими річищами струмків, захаращеними купами смердючого гнилого зілля, де Джойс раз у раз спотикався й де на нього знов і знов чіплялися цілі грона п’явок. Провідники віддавали перевагу цим дорогам, знаючи, що тут вони не заблукають. Ішли цілу ніч аж до світанку. При перших проблисках світла заглиблювались у хащі й нашвидку з’їдали трохи вареного рису зі смаженим м’ясом, що його прихопили в дорогу. Обидва сіамці сідали навпочіпки, прихилившись спиною до дерева, і до самого вечора тягнули п’янкий дим з кальяна, з яким ніколи не розлучались. Так вони відпочивали після виснажливої ночі. Іноді між двома затяжками вони поринали в дрімоту, не змінюючи пози.

Джойс, навпаки, намагався вдень більше спати, щоб набратися сил, бо не хотів нехтувати нічим, що могло сприяти успіхові експедиції. Та передусім він позбувався п’явок, що вкривали його тіло. Деякі з них, насмоктавшись крові, відпадали самі, на шкірі від них залишалися тільки криваві плямки. Інші, ще голодні, трималися мертвою хваткою своєї здобичі, яку закинула в ці сіамські джунглі війна.

Під жаром запаленої сигарети роздуте тіло п’явки корчилося, судомно вигиналось і нарешті падало додолу, де Джойс чавив його між двома каменями. Потім лягав на шмат полотна і вмить засинав. Та мурашва не довго давала йому спокій. Приваблені краплинами присохлої крові, що рясно вкривали його шкіру, мурахи, чорні й червоні, користалися нагодою і зімкнутими рядами, йшли в наступ. Дуже скоро Джойс навчився розрізняти їх, навіть ще в напівсні і тільки з самого дотику. З червоними справа була безнадійна. їхні укуси у відкриті ранки пекли, як дотики розжарених до білого голок. Уже одна така мурашка була нестерпна, а вони нападали цілими загонами. Отож бідолаха мусив покидати свій притулок і шукати іншого місця, де можна було передрімати бодай доти, доки комахи знаходили його й там.

Чорних мурах, особливо великих, ще можна було терпіти. Вони не кусались і будили Джойса тільки тоді, коли злазилися на його ранки.

Все ж таки йому щодня вдавалося поспати стільки, щоб увечері знову бути здатним долати вдесятеро вищі й крутіші таїландські гори. Він п’янів од свідомості, що в цій розвідувальній експедиції, яка, власне, була першим етапом реалізації головного удару, йому надано цілковиту свободу дій. Джойс знав, що від його волі, від його розсудливості й поведінки залежить успіх акції, і свідомість цього сповнювала його невичерпною силою. Перед його очима весь час стояла уявна картина мосту, і це привиддя переслідувало його навіть уві сні. Сама думка про міст через річку Куай перетворювала найелементарніші дії Джойса у відчайдушну героїчну боротьбу за перемогу.

Міст, цього разу справжній міст через річку Куай, раптом відкрився його очам після того, як, здолавши останній найвиснажливіший підйом, Джойс досяг верхів’я гори, що панувала над долиною. Цієї ночі вони йшли довше, ніж звичайно, і коли дісталися місця, яке сіамці вважали зручним для спостереження, сонце вже зійшло. Джойс дивився з гори на міст, немов з літака, міст лежав на кількасот метрів нижче, подібний до ясної стяги, простертої над водою між двома густо залісненими берегами. Він дивився на міст трохи збоку і тому міг добре розгледіти геометричну правильність його долішньої частини. Якийсь час Джойс був нездатний сприймати нічого іншого з розлогої картини, яка так раптово постала перед ним унизу, — він не бачив ні табору, розташованого на протилежному березі просто навпроти нього, ні полонених, заклопотаних працею. Спостережний пункт був ідеальний, Джойс почував себе тут у цілковитій безпеці. Японський патруль нізащо не наважився б поткнутись у лісові хащі, які лежали між ним і річкою.

— Я бачив його, як оце вас, сер. Сіамці не перебільшували, розміри його таки солідні. Збудований гарно, не можна порівняти з іншими японськими мостами. Я зробив кілька шкіців. А ще…

Джойс упізнав «свій» міст з першого погляду. Його аж приголомшила така несподівана матеріалізація фантома, але це враження було викликане не так подивом, як тим, що міст виявився саме таким, яким він його собі уявляв. Достоту таким самим, яким бачив його подумки. І тепер Джойс тільки перевіряв себе — спочатку з тривогою, а потім з образом, витвореним його фантазією. Розбіжності були незначні. Вода в річці була не прозора, як йому ввижалось, а каламутна. Спершу це його прикро вразило, проте він заспокоїв себе думкою, що ця вада може навіть прислужитися.

Сховавшись у чагарях, він два дні пильно дивився в бінокль і вивчав місце майбутнього удару. Запам’ятовував загальну обстановку і всі деталі, робив нотатки, креслив схему доріг, табору, японських бараків, річкового закруту й навіть валунів, що де-не-де стирчали з води.

— Течія там не дуже швидка, сер. Невеличкий човник чи добрий плавець подолає її. Вода каламутна. Міст має окрему проїжджу частину для автомашин… і чотири ряди паль. Я бачив, як полонені забивають їх «бабою»… Полонені англійці… Вони вже майже дійшли до лівого берега, сер, і тепер працюють, власне, на тому боці, де наш спостережний пункт. Як тільки одна бригада закінчує свою роботу, її заступає інша. Очевидно, десь через місяць міст буде готовий. Його верхня частина…

Джойс мав таку силу відомостей, що навіть не міг дотримуватись у своїй розповіді певного ладу. Шірс не заважав йому і не перебивав жодним словом. Хай вибалакається, прийде час і для додаткових запитань.

— Верхня частина мосту — це правильне переплетення поздовжніх і поперечних брусів, що вражає своєю продуманістю. Бруси старанно обтесані й добре припасовані. В бінокль я міг добре роздивитись і як вони з’єднані. Це напрочуд сумлінна робота, сер… і вправна, тут нема чого приховувати. Підірвати лише кілька колод буде не досить. Я вже там на місці придумав найдійовіший і найпростіший спосіб. Нам треба добутися до паль у воді, точніше під водою. Вода брудна, і вибухівку не помітять. Тоді весь міст ураз злетить у повітря.

— Чотири ряди паль, — замислено промовив Шірс. — Це неабияка робота. Не могли вони, чорти б їх узяли, збудувати міст так, як це звичайно роблять!

— А яка відстань між окремими палями в ряді? — спитав Варден, який полюбляв точність.

— Десять футів.

Шірс і Варден зробили подумки одні й ті самі підрахунки.

— Для певності вважаймо, що міст має завдовжки шістдесят футів, — нарешті озвався Варден, — тоді виходить: у кожному ряді по шість паль. А це означає, що разом нам доведеться обробити двадцять чотири підпори. Це забере багато часу.

— Все можна зробити за одну ніч, сер, я певен. Під мостом можна працювати спокійно. Він такий широкий, що людина легко сховається під ним. Плюскіт води об підпори поглине всі інші звуки. Я знаю…

— Звідки ви можете знати, що там діється під мостом? — спитав Шірс, з цікавістю дивлячись на Джойса.

— Бачте, сер, я ще не все вам розповів… я там був…

— Ви були там?

— Я розважив, що це просто необхідно, сер. Ви веліли не наближатися до мосту, але я мусив це зробити, треба було перевірити деякі важливі речі. Я спустився від спостережного пункту до річки протилежним схилом гори. Подумав, що такої нагоди не можна пропустити. Сіамці провели мене вепрячими стежками. Подекуди доводилось лізти рачки.

— Скільки часу це забрало? — спитав Шірс.

— Приблизно три години, сер. Вирушили надвечір, щоб до ночі дістатися. Звісно, це був ризик, але я хотів побачити все на власні очі.

— Іноді не шкодить і ширше витлумачити інструкцію, — проказав Шірс, підморгнувши Варденові. — То вам це вдалося, еге ж? Це вже щось та важить.

— Мене ніхто не помітив, сер. Ми дісталися річки десь за чверть милі від мосту, проти течії. На жаль, там лежить невеличкий тубільний хутірець, але всі спали. Провідників я відіслав назад. У цій розвідці я хотів бути сам. Заліз у воду і дав понести себе течії.

— Ніч була ясна? — спитав Варден.

— Досить ясна. Місяць не світив, але й хмар не було. Міст дуже високий, звідти вони не могли нічого побачити.

— Розповідайте до ладу, — сказав Шірс. — Як ви дісталися мосту?

— Я ліг горілиць, так щоб над водою залишався тільки рот. Наді мною…

— Господи, Шірсе, даючи таке завдання, могли б подумати й про мене, — пробурчав Варден.

— Наступного разу я подумаю тільки про себе, — тихо відказав Шірс.

Джойс так яскраво змалював події тієї ночі, що обидва офіцери пройнялись його запалом і щиро шкодували, що самі не зазнали такої пригоди.

Ще того дня, коли після трьох ночей виснажливого походу, Джойс нарешті добувся до спостережного пункту, він, несподівано для самого себе, вирішив зважитися на таку розвідку. Міст лежав неначе на відстані простягнутої руки, і молодий офіцер не міг утриматися від того, щоб не оглянути його впритул.

Коли Джойс лежав на воді, береги річки зливались у його очах в одне темне ціле, без жодної виразної деталі, і він знав тільки, що його несе майже нечутна течія, і єдиним орієнтиром для нього була довга поперечна лінія мосту, що чорніла проти неба.

Джойс плив, а та лінія дедалі видовжувалась, піднімалася до неба й поглинала зірки, які перед тим світили над його головою.

Під мостом панувала цілковита пітьма. Він довго стояв там нерухомо, тримаючись за палю, в холодній воді, що не могла охолодити його жару, потім почав розрізняти якісь тіні й не дуже здивувався, коли побачив перед себе ліс гладеньких стовбурів, об які розбивався потік. І такий вигляд мосту був йому знайомий.

— Сер, акція можлива, я певен цього. Вибухівку найкраще буде підвезти на маленькому плоті. Його ніхто не помітить. Люди будуть у воді. Під мостом можна спокійно працювати. Течія не дуже сильна — від стояка до стояка неважко переплисти. В разі потреби можна прив’язатись. Я проплив уподовж усього мосту. Виміряв діаметр паль. Не такі вже й товсті. Вистачить невеличкого заряду. Заряд — під воду. Вода там каламутна, сер.

— Вибухівку доведеться занурювати досить глибоко, — зауважив Варден. — Може статися, що на той день вода в річці зробиться прозорою.

Джойс розповів двом старшим офіцерам про все, що він робив під мостом. Понад дві години обмацував стояки, вимірював їх мотузкою, прикидав на око відстань між ними, примічав ті, знищення яких завдало б найбільш руйнівних наслідків, запам’ятовував усі дрібниці, потрібні для підготовки вирішального удару.

Двічі він чув дуже високо над головою важкі кроки. То проходив мостом японський патруль. Джойс притискався до палі й чекав. Патруль недбало водив по гладіні річки променем електричного ліхтарика.

— Буде небезпечно, сер, якщо японці засвітять ліхтарика в ту хвилину, коли ми наближатимемося до мосту. Але, опинившись під мостом, ми вже чутимем їхній підхід здалеку. Стукіт кроків відбивається від води. Отож матимемо досить часу, щоб добратися до середнього ряду паль.

— Річка глибока? — поцікавився Шірс.

— Понад два метри, сер. Я пірнав.

— Як думаєте підірвати міст?

— Значить, так… Я вважаю, що спосіб автоматичного підриву мосту тоді, коли ним проходить поїзд, треба відкинути. Нам не вдасться замаскувати шнур. Усе має бути під водою, сер… Візьмемо довгий дріт, протягнемо його по дну, виведемо на насип і сховаємо в кущах на правому березі. Я відшукав там ідеальне місце, сер. Такий собі куточок незайманих джунглів, де людина може легко заховатися й очікувати. Звідти через просвіт між деревами чудово видно міст, отож…

— А чому на правому березі? — перебив Шірс і похмуро звів брови. — Якщо я не помиляюсь, саме там табір військовополонених. Чому не на протилежному боці під горою, порослою непролазними хащами, як ви самі розказували? Це природна дорога для відступу.

— Ваша правда, сер. Але погляньте ще раз на цей шкіц. Залізнична колія після мосту широкою дугою огинає гору й тягнеться вподовж річки за течією. Дерева й кущі між водою і рейками вирубано. Удень там сховатися ніхто не зможе. Довелося б ховатися набагато далі, аж за насипом, на зарослому підгір’ї… А замаскувати такий довгий електричний дріт, який ще треба й протягувати через колію, це дуже велика морока.

— Чогось мені все воно не дуже до вподоби, — заявив Шірс. — А чом не зробити цього на лівому боці, вище проти течії?

— У цьому місці берег з води неприступний, сер, там прямовисний скелястий стрімчак. А трохи віддалік — тубільний хутір. Я був і там. Переплив назад річку і перетнув колію. Щоб не виходити на відкритий простір, довелося зробити гак. Потім знову вернувся вище від мосту. Там неможливо, сер. Єдине зручне місце — на правому березі.

— То, виходить, ви цілу ніч крутились навколо того мосту? — вигукнув Варден.

— Саме так. Але ще вдосвіта знов був у хащах. А вранці — на нашому спостережному пункті.

— А як, згідно вашого плану, дістанеться безпечного місця той, хто буде на правому березі? — запитав Шірс.

— Добрий плавець перепливе річку за три хвилини, принаймні сам я витратив стільки. Вибух відверне увагу японців. Я гадаю, що група підтримки, розміщена біля підгір’я, зможе прикрити відхід. Залишається проскочити цей відкритий простір і залізницю. Якщо йому це вдасться, він урятований. У джунглях переслідувати важко. Запевняю вас, сер, це — найкращий варіант.

Шірс схилився над Джойсовими малюнками й поринув у важку задуму.

— Цей план варто розглянути, — нарешті промовив він. — Безумовно, ви там були, і тому маєте цілковите право висловити свою думку. Та й сам результат вартий ризику. А що іще ви побачили з того свого гнізда на скелі?..

3

Сонце підбилось уже високо, коли він, нарешті, добувся до верхів’я гори. Обидва провідники, що повернулися ще вночі, очікували на нього з нетерпінням. Джойс ледве тримався на ногах. І коли ліг, щоб спочити якусь часинку, то прокинувся лише ввечері. Він щиро зізнався в цьому і перепросив.

— Гаразд… Я сподіваюсь, ви спали й уночі? Це найліпше, що ви могли зробити. А наступного дня продовжували розвідку?

— Авжеж, сер. Я залишився там ще на один день. Треба було дещо розвідати.

Обстеживши спочатку нерухомі об’єкти, Джойс вирішив узятися далі до живих істот. Досі він був поглинутий лише мостом та навколишньою місцевістю, з якими була безпосередньо пов’язана майбутня операція. А тепер його болісно вразив вигляд нещасних земляків, приречених на принизливе рабство. Джойс бачив їх за роботою, спостерігаючи в бінокль, і добре знав усі ті методи, до яких японці вдавались у таборах. Численні таємні донесення докладно описували звірства, що їх чинили переможці.

— Ви були свідком якихось прикрих сцен? — запитав Шірс.

— Ні, сер, того дня їх, мабуть, не трапилось. Але здригався на саму думку, що отак вони працюють уже цілі місяці, в цьому кліматі, на злиденному раціоні, в жахливих житлових умовах, позбавлені медичної допомоги й до того ж під постійною загрозою страшних покарань.

Він розглядав усі бригади одну по одній, скеровував свій бінокль на кожного полоненого й жахався з їхнього вигляду.

«Номер перший» — наморщив лоба.

— У нас, Джойсе, така робота, що розчулюватися не можна.

— Знаю, сер, але вони справді сама шкіра та кістки! В багатьох руки й ноги вкриті ранами та виразками. Деякі ледве плентають. У нашому світі нікому не спало б на думку вимагати тяжкої праці від людей, які фізично так виснажені. Ви б тільки глянули на них, сер! Я мало не заплакав. Хоча б на тих, що тягли линву, забиваючи останні палі. Справжні кістяки, сер. Зроду не бачив такого жахіття. Все воно, скажу я вам, наймерзенніше лиходійство.

— Не переймайтеся так, — похмуро кинув Шірс. — Ворог за все заплатить.

— Та все ж, сер, мушу вам признатись, їхня поведінка здивувала мене. Незважаючи на такий фізичний занепад, жоден з них не виглядав зламаним. Я стежив за ними дуже пильно. В мене склалося досить певне враження, що вони вважають за справу честі ігнорувати присутність своїх конвоїрів. Вони поводилися так, ніби ніяких японців не було. Ці люди тяжко гарують від світання до смерку, і це триває, певне, вже багато місяців, без єдиного дня перепочинку. А проте вони не справляють враження зневірених. Хоч зодягнуті вони в дрантя й дуже виснажені, рабами вони не здаються. Я бачив їхні очі.

Усі троє довгий час мовчали, кожен заглибившись у свої думки.

— Моральна сила англійського вояка в лиху годину невичерпна, — сказав нарешті Варден.

— У вас є ще якісь дані? — запитав Шірс.

— Атож. Офіцери… цебто англійські офіцери, не працюють, сер. Вони командують своїми солдатами, які слухаються їх куди більше, ніж конвоїрів… і носять мундири.

— Мундири?

— Ще й з усіма військовими відзнаками. Я розгледів усі звання.

— Сто чортів! — вилаявся Шірс. — Сіамці вже казали мені про це, а я не вірив. У інших таборах примушують працювати всіх полонених без винятку… А скажіть, поміж них були й вищі чини?

— Один полковник, сер. Певно, то полковник Ніколсон, про якого ми знаємо, що він там, і якого японці жорстоко катували. Він цілий день не полишав будови. Як видно, хоче бути на місці, щоб запобігти сутичкам між полоненими і японцями — а такі сутички неминучі… Якби ви побачили тих конвоїрів, сер! Ну, вдягнені мавпи, та й годі! Ходять набундючені, як індики, анічогісінько в них людського… Полковник Ніколсон, той зберігає дивовижну гідність. Справжній командир, сер.

— Треба мати неабиякий авторитет і рідкісні чесноти, щоб за таких обставин підтримувати дух своїх солдатів, — сказав Шірс. — Я скидаю перед ним капелюха!

Того дня, коли він розглядав табір, Джойса вразило ще багато дечого. Тому він провадив далі свою розповідь, бажаючи поділитись із Шірсом та Варденом усім, що він там відкрив і що викликало його подив.

— Я бачив, як один полонений з віддаленої групи перейшов через міст, щоб побалакати з полковником. Не дійшовши кілька кроків, він зупинився й виструнчивсь — у своєму химерному вбранні, власне, майже голий. І знаєте, це було не смішно. Конвоїр-японець почав горлати й вимахувати рушницею, бо той полонений, як видно, залишив свою групу без дозволу. Полковник Ніколсон тільки глянув на конвоїра, — я нічого не пропустив з тієї сцени, — і японець ураз відступив. Неймовірно!.. Та й це ще не все: уже надвечір на міст прийшов японський полковник — певно, Сайто, про якого нам казали, як про страшенного грубіяна. Так от, — я не брешу сер, — він підійшов до полковника Ніколсона неначе запобігливо… атож, саме запобігливо. Деякі ознаки були такі виразні, що помилитися годі. Полковник Ніколсон козирнув перший, а японець поквапливо відповів йому… навіть трохи боязко, я добре бачив! Потім вони пішли поруч, ніби прогулюючись. І Сайто мав вигляд підлеглого, що вислуховує накази. Як я тішився, спостерігаючи цю картину, сер!

— Не скажу, щоб і мені таке не подобалося, — пробурмотів Шірс.

— За здоров’я полковника Ніколсона! — раптом вигукнув Варден, підносячи свою склянку.

— За його здоров’я, Вардене, а також за здоров’я тих кількасот бідолах, які через цей клятий міст мусять жити в такому пеклі.

— А все-таки шкода, що полковник не зможе нам допомогти.

— Може, й шкода, але ж ви знаєте наші засади, Вардене. Ми повинні діяти самі… Отож повернімося до мосту.

Вони повернулися до мосту й балакали про нього цілий вечір, пильно вивчали Джойсові шкіци, щохвилини звертаючись до нього за поясненнями якоїсь деталі, і Джойс відповідав без вагання. Молодий офіцер міг би з пам’яті накреслити будь-який елемент споруди й показати кожний вир на стрижні річки. Потім узялися до обговорення накресленого плану, склали список усього потрібного для операції, зваживши на найдрібніші деталі й намагаючись передбачити всі несподіванки, що могли виникнути в останню хвилину.

Потім Варден вийшов у другу половину хижі, щоб прийняти по рації шифровані донесення.

— Сер, — після деякого вагання почав Джойс, — з-поміж нас трьох я найкращий плавець і вже знаю місцевість…

— Там побачимо, — урвав його Шірс. — А зараз вам треба відпочити…

Джойс ледве тримався на ногах. Шірс зрозумів це аж тоді, коли побачив, як він, заточуючись, пішов до ліжка.

Весь третій день своєї рекогносцировки Джойс пролежав у чагарях, стежачи за мостом, а вночі вирушив у поворотну путь. Подолав він її за один перехід, зупиняючись тільки для того, щоб попоїсти.

— Вам треба відпочити, — повторив Шірс. — Нема чого так надриватися дочасно. Нам ще знадобляться всі ваші сили. Навіщо ви так поспішали назад?

— Міст, мабуть, буде закінчено за неповний місяць, сер…

Джойс заснув одразу, так і не змивши з обличчя фарбу, якою загримувався, вирушаючи в розвідку. Шірс тільки стенув плечима, але не зважився його будити. Залишившись на самоті, він замислився над розподілом ролей у тій грі, що мала розігратися в долині річки Куай. Він ще не дійшов ніякого рішення, коли повернувся Варден і подав йому кілька розшифрованих повідомлень.

— Схоже, наш час наближається, Шірсе. Повідомлення з центру: залізниця майже на всьому протязі закінчена. Рух почнеться десь за п’ять-шість тижнів. Перший ешелон буде навантажений солдатами, офіцерами та генералами. Таке собі невеличке свято… Повезуть також чимало боєприпасів. Усе це не так погано. Центр наперед схвалює всі ваші ініціативи й дає вам цілковиту свободу дій. Авіація не втручатиметься. Нас інформуватимуть щодня… А наш хлопчина вже спить?

— Не будіть його. Він заслужив на відпочинок. Так усе розвідати… Як на вашу думку, Вардене, чи можна на нього покластися за всіх обставин?

Варден подумав, перш ніж відповісти.

— Враження справляє гарне. Та поки що важко твердити щось напевне, вам це відомо не гірше за мене. Я розумію, що ви маєте на увазі. Ви хочете знати, чи здатен він за кілька секунд, а може, й швидше прийняти важливе рішення й змусити себе виконати його?.. Але чому ви про це питаєте?

— Він сказав: «З-поміж нас трьох, я — найкращий плавець». І він не хвалився. Це справді так.

— Коли я вступав на службу у підрозділ 316, я не знав, що треба бути чемпіоном з плавання, аби грати головну роль, — пробурчав Варден. — На дозвіллі обов’язково потренуюсь.

— Тут є ще й психологічний момент. Коли я йому цього не дозволю, він може втратити віру в себе і довго буде ні на що не здатний. І потім, як ви кажете, наперед ніколи нічого не знаєш. Він також не знає. І може просто перегоріти, поки йому випаде нагода розкрити свої можливості. Головне тут, безумовно, те, що він має стільки ж шансів виконати завдання, як і ми… І навіть більше. За кілька днів ми вирішимо все остаточно. Хочу подивитись, у якому стані він буде завтра. Деякий час з ним не треба балакати про міст… Але мені не подобається, що він так переймається долею полонених. Знаю, що ви зараз мені скажете… Я й сам добре розумію, що почуття — це одне, а акція — зовсім інше. І все ж є в нього така риса — брати речі надто близько до серця… і давати себе нести уяві. Ви розумієте мене? Забагато самозаглиблення.

— Для нашого діла важко встановити загальні правила, — прорік мудрий Варден. — Але іноді уява і навіть самозаглиблення дають непогані наслідки. Щоправда, не завжди.

4

Стан здоров’я в полонених хвилював і полковника Ніколсона. Тож він і прийшов до лазарету, щоб поговорити про це з лікарем.

— Далі так тривати не може, Кліптоне, — твердо заявив полковник. — Ніхто не заперечує: важко хвора людина працювати не здатна. Але ж мають бути якісь межі! Ви вклали в постіль уже мало не половину солдатів! Як же ми за таких обставин через місяць закінчимо міст? Знаю, ми випереджаємо графік, але ще стільки роботи, а з цими неповноцінними бригадами ми просто тупцяємося на місці. До того ж люди, які ще залишилися на роботі, вже підупали на силі.

— Ви подивіться на цих хворих, сер, — сказав Кліптон; слухаючи полковника, він щосили намагався триматись спокійно і не втратити шанобливості, що її полковник вимагав від усіх своїх підлеглих, незалежно від їхнього чину та посади. — Якби я керувався лише професійним обов’язком чи звичайною людяністю, то не половину, а переважну більшість наших солдатів мусив би оголосити непридатними до будь-якої роботи, а надто такої, як оця!

У перші місяці будівництво йшло досить швидко, і єдиною перешкодою були тільки несподівані напади гніву в Сайто. Той намагався переконати себе, що втрачений авторитет неодмінно треба повернути; наснагу для подолання своїх комплексів він черпав у горілці, а тому діяв жорстоко. Та його вибухи гніву робилися чимдалі рідшими, бо ставало все очевидніше, що насильство тільки шкодить справі. Завдяки дійовому співробітництву майора Х’юга з капітаном Рівзом, хоч воно й не обходилося без тертя, будівництво спершу посувалося швидше, ніж передбачав план. Та з часом клімат, тяжка праця, погане харчування та житлові умови дуже підірвали здоров’я в людей. Воно так погіршилось, що вже починало викликати побоювання. Полонені не діставали м’яса — хіба тільки коли якийсь тубілець із сусіднього села приводив до табору продати рахітичну корову. Позбавлені хліба, масла, часто перебиваючись самим рисом, люди перетворилися на скелети, які так ужахнули Джойса. Для солдатів з бригади, яка забивала палі, оте цілоденне, каторжне підіймання «баби», що з оглушливим гуркотом раз у раз падала на колоди, стало справжніми тортурами. Решті теж доводилося не набагато краще; дехто мусив годинами вистоювати на риштованні, по пояс у воді й тримати колоди.

Але настрій в усіх, завдяки зусиллям Харпера, поки що був непоганий. Сповнений завзяття й енергії, Харпер цілий день невпинно підбадьорював людей і, дарма що офіцер, без вагання докладав своїх рук до діла, аби лиш допомогти найслабшим. Не вичерпалося в нього й почуття гумору, особливо коли з’явився в усій красі капітан Рівз зі своїм планом, логарифмічною лінійкою, ватерпасом та іншими власноручно зробленими інструментами, виліз на хистке риштування майже над самісінькою водою і заходився робити якісь виміри. За ним посувався опасистий японський інженер, що тепер майже не розлучався з Рівзом, наслідував усі його жести і з поважною міною записував у нотатник якісь цифри.

Оскільки діями й поведінкою офіцерів керував полковник Ніколсон, доля мосту була саме в його руках. Він про це знав і відчував законну гордість командира, який любить відповідальність і сам шукає її, але водночас несе на собі й тягар турбот, пов’язаних з такою честю і таким завданням.

Найбільше його непокоїла дедалі більша кількість хворих. Він бачив, як його роти просто-таки тануть. Поволі, день по дню, з години на годину світ, в якому вони жили, ніби врізав шмат із живого тіла кожного бранця. І водночас цей світ, буйна рослинність, вода й вологе, сповнене комарів повітря нічого від цього не здобували.

Кліптон побоювався страшної епідемії, такої, як холера, що вже вибухнула в сусідніх таборах. Завдяки суворій дисципліні ця пошесть їх поки що обминала, але хворих на малярію, дизентерію та бері-бері було безліч. Кількість солдатів, яких йому доводилося визнавати за непрацездатних, зростала з дня на день. У лазареті йому пощастило домогтися майже нормального раціону для тих, хто ще міг їсти, — деякі посилки від Червоного Хреста уникали загребущих рук японців і діставалися хворим. Уже сам відпочинок діяв, мов бальзам, на полонених, яким робота біля копра пошкоджувала не лише м’язи, а й нервову систему, викликала галюцинації й жахливим кошмарем нависала над їхнім життям.

Полковник Ніколсон любив своїх людей і спочатку підтримував Кліптона власним авторитетом, переконуючи японців, що лікар справедливо звільняє хворих від роботи. Щоб запобігти можливим протестам Сайто, полковник вимагав додаткових зусиль від здорових. Але з певного часу йому почало здаватись, що Кліптон перестарався. Ніколсон підозрював, що той зловживає правами лікаря і з жалю визнає хворими також полонених, здатних виконувати бодай легку роботу. Діяти так за місяць до завершення будівництва не варто. Отож одного ранку Ніколсон вирішив сам провести в лазареті інспекцію, серйозно поговорити з Кліптоном і принагідно поставити його на місце — досить рішуче й водночас тактовно, як це й слід робити з фахівцем, коли йдеться про таке делікатне питання.

— Візьмімо, наприклад, хоча б оцього, — сказав полковник, зупинившись біля одного з хворих. — Що в тебе болить, хлопче?

Ніколсон походжав між рядами бамбукових ліжок, на яких лежали полонені. Одні з них тремтіли від холоду, інші лежали під благенькими ковдрами нерухомо, нагадуючи мерців. Кліптон досить гостро заступився:

— Уночі температура в нього була сорок градусів, сер. Малярія.

— Гаразд, гаразд, — озвався полковник, продовжуючи обхід. — А в цього що?

— Тропічна виразка. Вчора я чистив йому рану на нозі… ножем, адже хірургічних інструментів у мене немає. Довелося розколупати дірку — таку завбільшки, що в неї вільно ввійшла б куля для гольфа, сер.

— Он воно що! Вчора я чув якісь крики… — пробурмотів полковник.

— Ото ж бо. Трьом товаришам довелося тримати його — так він виривався. Маю надію, що ногу пощастить урятувати. Одначе я аж ніяк цього не певен, — додав лікар, стишивши голос. — Ви й справді хочете, щоб я відіслав Його на міст, сер?

— Не верзіть дурниць, Кліптоне. Я, звичайно ж, не наполягаю. Якщо, звісно, така ваша думка… Зрозумійте мене правильно. Йдеться не про те, щоб змусити працювати тяжко хворих чи поранених. Але ми всі повинні добре усвідомлювати, що за місяць зобов’язані закінчити міст. Треба найружити всі сили, хоч би як важко нам було. Іншої ради немає. Зрозумійте, щоразу, коли ви забираєте когось із певної ділянки, весь тягар лягає на тих, хто залишився. Ви не маєте права ні на хвилину забувати про це — ось чого я від вас домагаюсь. Навіть якщо хтось із них і не в кращій фізичній формі, він усе ж таки може бути корисним на легших роботах — скажімо, припасовувати дрібні деталі абощо… Адже ми збираємося ще й шліфувати всі частини мосту.

— Сподіваюсь, ви його й пофарбуєте, сер?

— Про це шкода й думати, Кліптоне, — запально відказав полковник. — Ми його лише пошліфуємо. Інакше ми перетворимо міст у мішень для авіації! Ви забуваєте про війну.

— Що правда, то правда, сер! Саме про війну забувати й не варто!

— Ніякої розкоші, але роботу треба виконати чисто й на совість. Про це я й прийшов сказати вам, Кліптоне. Слід пояснити вашим людям, що йдеться про товариську солідарність… А оцей? Що з ним?

— Покалічена рука. Він пошкодив її, підважуючи балку на вашому клятому, хай він западеться, мосту, сер! — вибухнув нарешті Кліптон. — І таких, як він, у мене десятки. Вони геть виснажені, й болячки не гояться. Я не маю змоги лікувати їх так, як належить.

— А я ось що думаю, — вперто правив своєї полковник, удаючи, ніби не помітив, як спалахнув Кліптон. — Я думаю, чи не допоможе їм швидше одужати легка робота на свіжому повітрі? Га, Кліптоне? Як ви на це дивитесь? Я ще ніколи не чув, щоб у нас госпіталізували когось через подряпину на руці. Сподіваюся, ви згодитесь зі мною, коли гарненько помізкуєте.

— У нас, сер!.. У нас!.. У нас! — Кліптон розпачливо й безсило зняв руки до неба.

Полковник відвів лікаря до маленької кімнатки, що правила за медичний пункт, і спробував переконати його ще раз. Ніколсон звертався до майора так, як тільки начальник може звертатися до підлеглого, коли вже вирішив переконати його, перше ніж удатися до наказу. Зрештою полковник, побачивши, що Кліптона йому не вмовити, висунув найвагоміший свій аргумент: якщо лікар, мовляв, упиратиметься, то в справу втрутяться японці, а вже вони спустошать лазарет без зайвих розмов.

— Полковник Сайто погрожує вдатися до драконівських заходів, — завершив Ніколсон.

Це була неприхована брехня, яку полковник приніс на священний вівтар мосту. Сайто, в глибині душі вельми задоволений, що під його офіційним керівництвом створено найкращий міст на всій залізниці, на той час уже відмовився від будь-якого втручання. Полковник Ніколсон свідомо покривив душею, хоча трохи й відчував докори сумління. Він ішов на все, аби лиш успішно завершити будівництво мосту — того мосту, який став утіленням неприборканого, непереможного духу. Ще кілька десятків футів, і залізниця однією суцільною стрічкою перетне долину річки Куай. Остання погроза подіяла, і Кліптон здався, по думки кленучи полковника на всі заставки. Він виписав із лазарету приблизно чверть хворих. І щоразу, коли йому доводилося робити вибір, лікар зазнавав страшенних мук сумління. Він послав на будівництво гурт калік, легко поранених, хворих на малярію, ледве здатних переставляти ноги. Вони не протестували. Полковникова віра була з тих, що валить гори, зводить піраміди, собори й мости і навіть умирущих змушує працювати з усмішкою на вустах… Вже сам заклик до солідарності переконав полонених. Мовчки, без нарікань вони рушили в бік річки. Бідолахи з однією покаліченою рукою в брудних бинтах хапалися здоровою рукою за колоду, тягли копрову бабу, додаючи ще одне болісне зусилля до решти страждань, які помалу доводили міст на річці Куай до його завершення.

Завдяки цьому міст незабаром було закінчено. Залишалося тільки ретельно опорядити його, щоб він набув тієї «завершеності», за якою, як стверджував полковник Ніколсон, досвідчене око впізнає європейську майстерність і англійську турботу про респектабельність.

Частина четверта Удар

1

Через кілька тижнів після того, як Джойс повернувся з розвідки, маршрутом новачка пройшов Варден і, здійснивши виснажливий підйом, добрався до спостережного пункту. Він заліг у заростях папороті і, як і Джойс, почав вивчати з цієї висоти міст через річку Куай.

Варден був цілковитою протилежністю романтикові. Спочатку він лише кинув на міст швидкий погляд, але й цього було досить, щоб переконатися, що це та сама споруда, яку описав Джойс, і що її вже завершено. Чотирьом партизанам, які супроводжували його, Варден сказав, що поки їхня допомога не потрібна. Ті повсідалися, закурили кальян і спокійно стежили за його діями.

Передусім він налагодив рацію й зв’язався з кількома радіостанціями. Одна з них в окупованій країні щодня давала особливо цінну інформацію про підготовку великого ешелону, який мав відкрити залізничний рух між Бірмою і Таїландом. Одержані дані його підбадьорили. Виходить, попередній наказ залишався в силі.

Отож Варден якнайзручніше примостив спальний мішок та сітку від комарів і старанно порозкладав свої речі. Це саме він зробив і з речами Шірса, який мав приєднатись до нього. Варден був передбачливіший, до того ж старший і статечніший за Джойса й мав більше досвіду. Джунглі не були йому чужі, він уже познайомився з ними в кількох експедиціях під час професорських вакацій. Варден знав, яка дорога тут для європейця звичайна зубна щітка і що в цих умовах витримаєш набагато довше, якщо звечора ретельно стелитимешся, а вранці випиватимеш чашечку гарячої кави. Якщо після операції вони вскочать у халепу, тоді доведеться обходитися, звичайно, без цих досягнень цивілізації, тоді буде вже не до них.

Задоволений зробленим, Варден поїв, подрімав три години, а потім повернувся на спостережний пункт і почав мізкувати, як виконати своє завдання найкраще.

За планом, запропонованим Джойсом, добре виваженим, схваленим усією трійцею і затвердженим Шірсом, підрозділ 316 поділявся на кілька груп. Шірс із Джойсом та двоє таїв-добровольців вирушили з кількома носіями до місця на річці, розташованого вище від мосту, бо вантажити вибухівку на пліт поблизу табору не можна було. Вони зробили великий гак і обминули кілька тубільних сіл. Четверо чоловіків мали спуститися вночі річкою до мосту й закласти заряд. Висадити міст — справа не проста. Джойс сховається на ворожому березі й чекатиме, поки підійде поїзд. А Шірс приєднається до Вардена, і вони вдвох прикриватимуть відхід свого товариша.

Варден мав зоставатись на спостережному пункті, підтримувати зв’язок по рації, стежити за тим, що діється біля мосту, й підшукати місце, звідки можна б було прикрити Джойсів відхід. Але його завдання цим не обмежувалося. «Номер один» дав йому й право на певну ініціативу. Варден мав діяти залежно від обставин, так, як вважав за потрібне.

— Якщо виникне можливість здійснити ще якісь акції — звичайно, без ризику бути викритим, — то я вам цього не забороняю, — сказав йому Шірс. — Засади підрозділу 316 залишаються незмінними. І все ж таки не забувайте, що головне — міст і що ми ні в якому разі не повинні ставити під загрозу успіх операції. Я покладаюсь на вашу ініціативу. — Він знав, що Варден чоловік розважливий і ніколи не робив необачних кроків.

Ознайомившись з обстановкою, Варден вирішив поставити на вершині гори два легких міномети, які він приніс із собою, і посадити біля них двох партизанів-таїв. Коли почнеться операція, вони обстріляють рештки поїзда й тих, хто після вибуху спробує врятуватись, а також солдатів, що кинуться їм на допомогу.

Все це добре узгоджувалося з планом, який схвалив його шеф, нагадавши про непорушні засади підрозділу 316. Ці засади шеф коротко сформулював так: «Ніколи не вважати операцію завершеною і ніколи не заспокоюватись, доки є можливість — бодай найменша — завдати ворогові ще якоїсь шкоди». Отож і цього разу не було сумніву, що злива невеличких мін, які падатимуть з неба на тих, хто вціліє, повністю деморалізує ворога. У цій додатковій акції Варден вбачав іще одну велику вигоду: можна буде відвернути увагу японців і прикрити Джойсів відхід.

Варден довго повзає серед дикої папороті та рододендронів, поки знаходить місце, що цілком його задовольняє. Потім кличе таїв, вибирає з-поміж них двох і докладно пояснює, яке їх чекає завдання. Ті схоплюють усе відразу і схвалюють його задум.

Десь близько четвертої години Варден закінчує свої приготування й замислюється: що б його зробити ще? Раптом збоку долини долинає музика. Варден підіймається на свій спостережний пункт і стежить у бінокль за метушнею ворогів та друзів у таборі. Міст порожній, але на другому березі, в таборі, панує незвичайний рух. Варден одразу здогадується: в зв’язку з успішним завершенням будівництва полоненим дозволили — а може, їх навіть примусили — влаштувати свято. У шифровці, яку він отримав кілька днів тому, вже згадувалося про розваги, оголошені з ласки його імператорської величності.

Грають на якомусь примітивному інструменті — очевидно, його зробили тут-таки, з того, що було напохваті, але рука, що бринькає по струнах, належить європейцеві. Варден надто добре знає типові східні ритми, щоб помилитись. Невдовзі до нього долинає й спів. Голос ослаблений поневіряннями, але вимова не викликає сумніву: співають давніх шотландських пісень. Знайомий приспів, що його підхоплює хор, пливе долиною… Цей зворушливий концерт, який Варден слухає в самоті свого сховища, болісно вражає його. Він силкується прогнати журні думки й зосередитись на своєму невідкладному завданні. Тепер його цікавить уже тільки те, що стосується підготовки до головного удару.

Десь перед заходом сонця Варден помічає, що в’язні юрмляться коло кухні. Здається, в таборі готують гостину. Біля японських бараків теж видно натовп; солдати штовхаються, щось горлають, регочуть. Вартові біля входу до табору заздрісно поглядають у бік солдатів. Очевидно, японці також готуються відсвяткувати закінчення робіт.

Мозок у Вардена напружено працює. Вроджена врівноваженість не заважає йому скористатися цією нагодою. Отже, він вирішує здійснити свій задум ще цієї ж таки ночі. Він знає людей і розуміє, що в такому глухому закутні в джунглях, де порядкує алкоголік, а в солдатів режим не кращий, ніж у полонених, усі японці ще до півночі нап’ються по саме нікуди… А це — надзвичайно сприятливі обставини для ще кількох акцій. І майже ніякого ризику. Причому головний удар ще можна буде пікантно «приправити», як це полюбляють «гурмани» з підрозділу 316. Варден зважує шанси на успіх і доходить висновку, що було б просто злочином не скористатися з такого дивовижного збігу обставин. Він надумує спуститися до річки й починає готувати легке спорядження… Кінець кінцем чому б і йому, попри всю його розважливість, принаймні один раз не підійти до того мосту?

До підніжжя гори він дістається перед самою північчю. Свято, коли судити з галасу, триває так, як Варден і передбачав. Спершу стихли хорові співи британців, потім змовкла криклива східна мелодія, а тепер уже вщухло все. Варден із двома партизанами, що супроводжують його, ще трохи чекає за останніми деревами поблизу залізниці, яка за мостом тягнеться уздовж річки. Джойс описав усе дуже добре. Переконавшись, що кругом тихо, Варден подає знак обом таям. Усі троє обережно спускаються з ношею до колії.

Тепер Варден певен, що зробить своє діло в цілковитій безпеці. На цьому березі ніщо не вказує на присутність ворога. Японці тут звикли до непорушного спокою і втратили будь-яку пильність. До того ж тепер усі солдати разом з офіцерами валяються на землі, п’яні як чіп. І все ж Варден залишає одного тая на чатах, а з другим починає впевнено діяти.

Його план дуже простий — сказати б, класичний. Це найперша операція, якої вчать курсантів у калькуттській «Компанії Вибух». Зовсім неважко вибрати з-під однієї рейки гравій і закласти заряд пластика так, щоб він прилягав до спідньої частини рейки. Перевага цієї суміші полягає в тому, що, коли добре розмістити заряд, вистачить менше кілограма вибухівки. Енергія, яку приховує в собі ця маса, за допомогою детонатора різко вивільняється у вигляді газу, що розширюється зі швидкістю кількох тисяч метрів на секунду. Такого вибуху не витримує навіть найміцніша криця, вона одразу розлітається на друзки. Детонатора вставляють просто в пластик — він входить туди так само легко, як ніж у грудку масла. Електричний дріт з’єднує детонатора з напрочуд простим механізмом, який також ховають у ямці під рейками. Головна частина цього механізму — дві металеві платівки з тугою пружиною та запалом посередині. Пристрій закладають так, щоб одна платівка прилягала до рейки, а друга була міцно притиснена до каменя. Сам дріт теж прикидають землею. Двоє фахівців можуть установити такий пристрій за півгодини, і, якщо зробити все досить старанно, помітити цю пастку годі.

Як тільки над зарядом пройде колесо локомотива, верхня платівка натискає на нижню, запал через дріт приводить у дію детонатор, і пластик вибухає. Сталева секція розлітається на друзки, і поїзд сходить із рейок. Якщо закласти більший заряд та ще й трохи пощастить, то локомотив може навіть перекинутися. Перевага такого пристрою в тому, що його приводить у дію сам поїзд, і той, хто заклав вибухівку, може бути за кілька кілометрів від місця диверсії. А ще одна перевага та, що пристрій не спрацює передчасно — наприклад, коли на нього наступить звір. Для цього потрібна велика вага — як, скажімо, локомотив чи вагон.

І мудрий, розважливий Варден розмірковує так: перший поїзд приїде правим берегом із Бангкока, злетить разом з мостом у повітря і впаде в річку. Це — головна мета. Залізницю буде перерізано, рух припинено. Японці докладатимуть усіх зусиль, щоб усунути наслідки пошкодження. Вони прагнутимуть якнайскоріше відновити рух і помститися за страшенний удар, що підірвав їхній престиж у цій країні, — наженуть багато робочої сили, працюватимуть до кривавого поту, без відпочинку — днями, тижнями, а може, й місяцями. І коли відремонтують колію і відбудують міст, через річку вирушить другий ешелон. Міст цього разу витримає, а от трохи далі… і другий поїзд злетить у повітря. Це не тільки завдасть матеріальних збитків, а й деморалізуватиме ворога. І Варден закладає заряд трохи потужніший, ніж треба, і то так, щоб пустити поїзд під укіс на той бік, де річка. Якщо боги зласкавляться, то локомотив та частина вагонів, можливо, впадуть у річку.

Цю першу частину свого плану Варден виконав дуже швидко. На таких роботах він уже набив руку, він довго тренувався, як нечутно вигрібати гравій, як приліплювати пластик і закладати пристрій… І тепер Варден працює майже машинально, задоволено відзначаючи, що партизан-таї, новачок у цьому ділі, допомагає йому досить вправно. Непогана школа. І Варден, мов учитель, радіє. До світанку ще далеко. З собою Варден прихопив іще один пристрій, однак трохи відмінний від першого. Він іде ставити його за кілька сот метрів далі в бік мосту. Це ж гріх не скористатися з такої ночі!

Завбачливий Варден і тут добре все обмізкував. Після двох диверсій в одному секторі ворог звичайно насторожується й ретельно перевіряє всю лінію. Але так буває не завжди. Інколи він, навпаки, гадає, що третя диверсія неможлива. Зрештою, якщо пастку добре замаскувати, ніяке, навіть найуважніше око її не помітить. Отож Варден ставить другий пристрій, який відрізняється від першого тим, що дає можливість вразити ворога ще однією несподіванкою. Це — міна із своєрідним годинниковим механізмом. Перший поїзд безпосередньо не викликає її вибуху, він тільки вмикає реле. Капсуль-детонатор і пластик спрацьовують лише від другого ешелону. Задум здібного техніка з підрозділу 316, що випрацював цю тонку систему, був ясний, і Варден зумів його оцінити. Коли ворог після кількох диверсій полагодить полотно, він, перше ніж вивести на лінію важливий транспорт, звичайно пускає спочатку старий локомотив з одним або двома вагонами, навантаженими камінням. Якщо нічого не станеться, ворог переконаний, що тепер небезпека йому не загрожує. Заспокоївшись, він безтурботно пускає на лінію поїзд із важливим вантажем… і той знову летить під укіс.

«Ніколи не вважати операцію завершеною і ніколи не заспокоюватись, доки є можливість — бодай найменша — завдати ворогові ще якоїсь шкоди». Таке було гасло в «Компанії Вибух». «Вигадуйте все нові й нові сюрпризи, виявляйте винахідливість, лаштуючи нові й нові пастки, які сіють у ворожих лавах сум’яття саме в ті хвилини, коли він гадає, що для нього нарешті настав спокій», — так невтомно повторювали керівники підрозділу 316. Варденові ця наука перейшла в кров, і коли він лагодив другу пастку, то знову почав напружено мізкувати, як би втнути противникові ще якийсь жарт.

Про всяк випадок Варден прихопив із собою дещо з піротехніки — наприклад, спеціальний заряд, посаджений на рухому дощечку, яка могла опускатися на другу дощечку, нерухому, з якої стирчав цвях. Ті заряди, розраховані на пішоходів, закладали в землю й притрушували тонким шаром землі. Діяли вони елементарно — простіше годі собі й уявити. Під вагою людини капсуль натикався на цвях, заряд спрацьовував, і куля, вилітаючи, або калічила ноги, або, якщо людина йшла з похиленою головою, влучала в лоба. Інструктори з калькуттської спецшколи радили розставляти якомога більше таких зарядів поблизу залізниці. Люди, що вціліють після вибуху — а вціліє хтось завжди, — безтямно розбігаються хто куди й, утікаючи, наступають на окремо розставлені заряди, постріли яких викликають ще більшу паніку.

Варден залюбки позакладав би тут усю свою вибухівку, але обережність і здоровий глузд підказують йому не захоплюватися. Так його можуть передчасно викрити, а завдання номер один надто важливе, щоб дозволяти собі ризикувати. Досить комусь випадково наткнутися на таку пастку, і японці відразу насторожаться.

Скоро світатиме. Розважливий Варден з жалем відмовляється від подальших дій і повертається на спостережний пункт. І все ж він задоволений, бо залишає по собі досить добре нашпиговану вибухівкою місцевість.

2

Один з партизанів несподівано зупинився. На вершині гори, вкритої заростями велетенської папороті, він почув якийсь непевний хрускіт. Четверо таїв на кілька хвилин завмерли. Варден схопив автомата й приготувався до найгіршого. Десь над їхніми головами хтось тричі тихенько свиснув. Один із таїв відповів на той свист і, повернувшись до Вардена, сказав:

— «Номер один».

Невдовзі на спостережному пункті з’явився Шірс у супроводі двох тубільців.

— Які останні новини? — занепокоєно спитав він, тільки-но побачивши Вардена.

. — Все гаразд. Жодних змін. Я тут уже три дні. Все починається завтра. Поїзд виїде з Бангкока вночі. Тут буде десь близько десятої ранку. А що нового у вас?

— Усе готово, — відказав Шірс і, з полегкістю зітхнувши, сів на землю.

Він потерпав, щоб японці в останню хвилину на змінили своїх планів.

Вардена вже звечора також охопив неспокій. Він знав, що операцію мали готувати минулої ночі, й тому напередодні, сидячи в темряві, годинами прислухався до ледве чутного шуму біля річки Куай, думав про товаришів, які працювали у воді якраз під ним, раз у раз зважував їхні шанси на успіх і намагався уявити собі, як вони роблять ту чи ту роботу. Пробував навіть припустити, що ж може завадити їм успішно виконати завдання.

Нічого підозрілого він так і не почув. За планом Шірс мав приєднатися до нього на світанку. Щойно минула тільки десята вечора.

— Радий, нарешті, бачити вас. Чекав з нетерпінням;

— Робота затяглась на цілу ніч.

Варден пильно глянув на командира й подумки відзначив, що той стомився. Його все ще мокра одежа парувала на сонці. Загострені риси обличчя, змарнілі, обведені темними колами очі, кілька днів неголена щетина надавала йому дикого вигляду. Варден простяг Шірсові склянку горілки й помітив, як незграбно той її взяв. Руки в командира були подряпані, побиті. Шкіра зблякла й узялася зморшками, пальці ледве ворушились. Варден дав Шірсові шорти та суху сорочку, які приготував для нього заздалегідь, і зачекав, поки той переодягнеться.

— Ви цілком певні, що на сьогодні нічого не передбачено? — допитувався Шірс.

— Цілком. Уранці я дістав повідомлення.

Шірс випив трохи горілки і почав обережно розтирати шкіру.

— Пекельна робота, — сказав він і скривився. — Мабуть, усе життя тепер відчуватиму ту холодну воду. Та все минуло добре.

— А як наш хлопець? — спитав Варден.

— Просто чудово. Ніде не підвів. Працював куди більше за мене і не втомився. Він уже на тому березі, на своєму посту. Наполіг, щоб залишитися на ніч там і дочекатися поїзда.

— А якщо його викриють?

— Він добре сховався. Звісно, ризик є, але він цілком виправданий. Саме тепер треба якомога менше вештатися коло мосту. Крім того, поїзд може прибути раніше. Я певен, що сьогодні хлопець спатиме. Він молодий, дужий. Сидить у чагарнику, куди можна дістатися лише з річки, а берег там крутий. Звідси видно те місце. Сам він бачить крізь листя тільки міст і більше нічого. Звісно, як підходитиме поїзд, він почує.

— Ви там були?

— Я ходив разом із ним. Він казав правду, це місце ідеальне.

Шірс узяв бінокля й спробував оглянути незнайому місцевість.

— Важко сказати напевно… — озвався він нарешті. — Звідси все має якийсь інший вигляд. Мені здається, він отам, футів за тридцять від рудого дерева, віття якого купається у воді.

— Все тепер залежить тільки від нього.

— Так, усе залежить тільки від нього. Але я вірю в цього хлопця.

— В нього є кинджал?

— Є. І я певен, він зуміє ним скористатися.

— Важко судити наперед, — промовив Варден.

— Важко, та я в нього вірю.

— А що після вибуху?

— Я переплив річку за п’ять хвилин, але він плаває вдвічі швидше. Ми прикриємо його відхід.

Варден розповів Шірсові про свої приготування.

Напередодні ввечері Варден спустився з поста — цього разу ще до сутінків, — проте на відкритий видолинок не пішов. На схилі гори він знайшов місце для легкого кулемета, який група принесла з собою, а також вибрав позиції для партизанів, щоб у разі переслідування вони відстрілювалися з гвинтівок. Усі знайдені місця він старанно позначив. Вогонь із них міг би на кілька хвилин забезпечити достатнє прикриття.

«Номер один» схвалив усі Варденові приготування. Спати через перевтому командир не міг, тож заходився розповідати товаришеві про пригоди минулої ночі. Варден жадібно слухав — все ж таки хоч якась утіха, коли зважити на те, що він не міг узяти участь у безпосередніх приготуваннях. Залишалося чекати до завтра. Як вони собі й сказали, успіх тепер залежав тільки від Джойса. Від Джойса та непередбаченого випадку. Вони тамували нетерпіння й побоювання за головного актора в цій грі, який зачаївся в чагарнику на ворожому березі й чекав своєї години.

Як тільки «Номер один» визначив день і місце головного удару, він одразу ж опрацював детально і його план. Розподілив завдання, щоб кожний член експедиції заздалегідь обміркував і завчив свою роль. Це давало певність, що у вирішальну хвилину всі збережуть ясну голову і з готовністю зустрінуть будь-яку несподіванку.

Шкода й думати, що міст можна висадити в повітря без серйозних приготувань. І Варден, користуючись Джойсовими малюнками й даними, як колись капітан Рівз, склав власний план — план «знищення». На тій великомасштабній схемі мосту всі палі були пронумеровані, для кожного заряду чітко вказано місце — все згідно з технічними вимогами, а хитре плетиво електричного дроту та запальних шнурів накреслене червоним. Усі троє тримали цей план у голові.

Проте для Шірса такої теоретичної підготовки було замало. Він улаштував цілу серію нічних тренувань на старому полишеному мосту через потік недалеко від їхнього сховку, тільки замість пластикових зарядів вони використовували мішки з землею. Ті, хто мав закладати вибухівку — цебто він, Джойс та двоє таїв-добровольців, училися майже нечутно наближатися в темряві до мосту, пливучи й штовхаючи поперед себе легкий плотик із бамбука, зроблений якраз на цей випадок. На плотику лежало все необхідне для операції. Варден був за суддю. Невблаганно знов і знов він примушував групу причалювати до мосту, поки вони навчилися робити це без жодного звуку. Згодом четвірка вже без найменшого плюскоту працювала у воді й міцно прив’язувала бутафорні заряди до паль та сполучала їх складним плетивом шнурів. Нарешті «Номер один» залишився задоволений.

І ось караван вирушив у дорогу. Провідники вивели групу лише їм відомими стежками до річки далеко вище від мосту. Носіями в них стали кілька добровольців-тубільців.

Увесь пластик поділили на заряди — по п’ять кілограмів кожний. За планом треба було підготувати двадцять чотири заряди, щоб підірвати по шість підпор у кожному з чотирьох рядів. Таким чином на відтинку двадцяти метрів руйнувались усі підпори. Цього було цілком достатньо, щоб міст обвалився під вагою поїзда. Завбачливий Шірс про всяк випадок прихопив із собою ще з десяток зарядів. Принагідно ними можна було скористатися, щоб завдати противникові ще більшої шкоди. Шірс не забував про головні засади підрозділу 316.

Таку кількість зарядів вибрали не випадково. Її визначили внаслідок багатьох обчислень та тривалих дискусій, на яких за основу брали відомості, добуті Джойсом під час його першої розвідки. Таблиця — її всі знали напам’ять — встановлювала, яким зарядом треба підривати палю з певного матеріалу, певного профілю й розміру. В даному випадку теоретично досить було й трьох кілограмів. Чотири давали достатній запас міцності в такій звичайній операції. І все ж «Номер один» кінець кінцем вирішив збільшити заряд.

Він для цього мав серйозні підстави. Ще одним принципом у «Компанії Вибух» стало завищувати дані, що їх називали фахівці. Полковник Грін — у калькуттській спецшколі він викладав теорію — мав звичку після закінчення курсу виголошувати на цю тему кілька слів, які йому підказував досвід і диктував здоровий глузд.

— Після того, як ви за допомогою таблиць визначите вагу вибухівки, — заявляв він, — не будьте скнарами — додайте ще трохи. У складній операції треба мати абсолютну певність. Якщо ви хоч трохи вагаєтеся, краще додати сто фунтів зайвих, ніж одного не додати. Гарна ж буде історія, якщо після кількох ночей, згаяних на закладання вибухівки, коли ви важили власним життям і життям своїх людей, коли доклали стільки зусиль, гарна ж буде історія, якщо через вашу скупість об’єкт виявиться знищеним тільки частково. Палі тільки поколяться, але залишаться стояти, і їх легко буде полагодити. Ділюся з вами власним досвідом. Зі мною таке сталось один раз, і я не знаю нічого іншого, що може так убити людину.

Тоді Шірс поклявся, що з ним такої халепи не трапиться ніколи і старанно дотримувався цього принципу. Звісно, не слід було впадати й у іншу крайність і, маючи таку невеличку групу, тягти за собою зайву вибухівку.

Загалом переправляти пластик річкою не складно. Одна з багатьох переваг пластика полягає в тому, що його питома вага приблизно дорівнює питомій вазі води. Отож плавець може без особливих зусиль тягти за собою досить велику кількість цієї вибухівки.

До річки Куай вони дісталися на світанку. Носіїв одразу відпустили. Четверо чоловіків дочекалися ночі в хащах.

— Те чекання вам, видалося, напевно, вічним? — спитав Варден. — Спали?

— Майже ні. Спробували заснути, та ви ж знаєте, як воно… Коли настає вирішальна хвилина… Ми з Джойсом весь день проговорили. Я хотів хоч трохи відвернути його увагу від мосту. На це ми мали ще попереду цілу ніч.

— І про що ж ви говорили? — знову поцікавився Варден. Він хотів знати всі подробиці.

— Він трохи розповів мені про своє життя. Взагалі той хлопець у душі меланхолік… Зрештою, цілком банальна історія… Інженер-кресляр у великій фірмі… Нічого особливого, цим не похвалишся, звичайна канцелярщина. Два десятки молодиків, приблизно того самого віку, працюють з ранку до вечора над кульманами в одній кімнаті. Уявляєте? Коли випадала вільна хвилина, він робив підрахунки, користуючись інженерними таблицями та логарифмічною лінійкою. Нічого привабливого. Схоже, він у тому ділі свого покликання не знайшов… Отож війна видалася йому несподіваною нагодою. Те, що цей канцелярист опинився в підрозділі триста шістнадцять, просто дивна гра долі.

— Це трапляється і з професорами, — зауважив Варден. — Я знаю кілька людей таких, як він. Вони не найгірші…

— Але й не найкращі. Тут немає загального правила. А втім, він розказує про своє минуле без особливої гіркоти… Одне слово, меланхолік.

— Непоганий хлопець. А що він там креслив?

— Ви тільки погляньте, що робить з людьми випадок. Фірма виготовляла мости. Ні, не дерев’яні. Не цікавилась вона і їхнім конструюванням. То були стандартні металеві мости на заклепках. Фірма виготовляла тільки частини, а монтаж доручали підрядчикам… Майже як дитячий конструктор. Практично хлопець своєї контори не полишав. Останні два роки перед війною все креслив і креслив ту саму деталь. Одне слово, спеціалізація з усіма її наслідками. Ви розумієте? Він не був у захваті. І креслив він не якусь там важливу частину, а тільки, як сам казав, ферму. Його завданням було визначати профіль, який при мінімальних витратах металу забезпечував би найбільшу міцність. Я не фахівець, але принаймні так я його зрозумів. Одне слово, треба було заощаджувати метал… Фірма не любила розкидатися матеріалами. Просидіти над цим два роки! Коли б ви чули, як хлопець про ту ферму говорив! Голос у нього тремтів! Я, Вардене, більше ніж певен, що нашою роботою він захопився зокрема й через цю ферму.

— Це правда. Я ще ніколи не бачив, щоб людина так захопилась ідеєю руйнувати мости, — погодився Варден. — Я, Шірсе, починаю вже вірити, що провидіння створило підрозділ триста шістнадцять для таких людей, як він. Якби цієї організації не було, її довелося б вигадати. Взяти, приміром, вас. Якби вам не остогидла була звичайна військова служба…

— Або взяти вас. Якби ви були цілком задоволені викладанням в університеті… Але годі про це! Так чи інакше, а коли вибухнула війна, хлопець усе ще чипів над своєю фермою. Він дуже серйозно пояснював мені, як за два роки зумів заощадити — звичайно, на папері — півтора фунта металу. Здавалося б, немало, але його шефи вважали, що він міг зробити більше… І хлопець мусив працювати над цим ще цілі місяці… Він пішов добровольцем у перші ж дні війни. А коли почув про підрозділ триста шістнадцять, то не побіг, а просто полетів туди… І після цього знаходяться люди, які не вірять у покликання? Але все це дуже цікаво, чи не так, Вардене? Якби не та ферма, хлопець не лежав би тепер у чагарнику за сто ярдів од ворога — з кинджалом за поясом, поруч із пристроєм, який викличе вибух…

3

Шірс із Джойсом гомоніли до самого вечора, а двоє партизанів-сіамців, що повернулися разом із Шірсом, пошепки розповідали своїм співвітчизникам про події минулої ночі. Іноді Шірса брали сумніви, і він питав себе, чи з усієї трійці обрав на головну роль саме того, хто мав найбільше шансів на успіх. Може, він просто здався на настійні Джойсові прохання?

— Ви певні, що зможете за будь-яких обставин діяти так само рішуче, як діяв би Варден або я? — востаннє з притиском запитав він у Джойса.

— Тепер я цього певен, сер. І якщо матиму змогу, то доведу це.

Шірс більше ні про що в хлопця не запитував і свого рішення не змінив.

Шірс розпорядився почати вантажити вибухівку ще до настання сутінків.

Берег був зовсім пустельний. Бамбуковий пліт, який вони змайстрували власноруч, складався з двох частин. Так його легше було нести в джунглях. Спустивши пліт на воду, вони заходилися міцно прив’язувати до нього заряди пластика, дроти, батарею та зривний маніпулятор. Більшість цих речей, звичайно, загорнули в непромокальну тканину. Детонатори — вони взяли їх про всяк випадок два комплекти — Шірс і Джойс прикріпили собі до поясних ременів. Це були єдині по-справжньому крихкі предмети, адже пластик здатний витримати будь-який удар.

— Така ноша на животі — це вам не жарт, — зауважив Варден.

— Ви ж знаєте, про таке якось не думаєш… Але це було не найважче… І все ж, мушу вам сказати, попотіли ми таки добряче. Ті кляті таї пообіцяли нам спокійне плавання…

Вони розраховували, що допливуть не більше, ніж за півгодини, й вирушили аж із настанням ночі. Насправді ж до мосту вони пливли понад годину, і річка виявилася дуже бурхливою. Як тільки вони відчалили, їх підхопила течія і закрутила в цілковитій темряві серед невидимих скель. А змінити курсу вони, на смерть спаяні зі своїм небезпечним вантажем, не могли.

— Якби я вивчив був річку заздалегідь, я б знайшов спосіб дістатися до мосту якось інакше, Вардене. Краще було б піти на ризик і пуститися плавом ближче до табору. Відомості, які не перевіряєш сам, — суцільна дурниця. Незалежно від того, хто їх постачає — тубільці чи європейці. Мені не раз доводилося в цьому переконатись. І ось знов уклепався. Ви й уявити собі не можете, як важко було керувати в тому вирі нашим «підводним човном».

«Підводним човном» вони охрестили свій пліт, до якого з усіх боків поприв’язували залізяччя, і він майже сховався під водою. Його вагу було розраховано з такою точністю, що він поринав рівно настільки, щоб не затонути цілком і не втратити плавучості.

— Нас підхопила течія, така сама шалена й шумлива, як Ніагарський водоспад. Нас трусило, розгойдувало, крутило, затягувало під пліт, жбурляло на нього, тягло від одного берега до другого, то занурювало у воду, то кидало на кущі… Як тільки я збагнув ситуацію (це сталося не відразу, адже спершу мене геть оглушило), я звелів усім учепитись за пліт і нізащо не випускати його з рук. Це було єдине, що нам залишалось… Просто диво, що нікому з нас не розчерепило голову. Для початку це був наче добрий аперитив, саме його ми й потребували, щоб холоднокровно приступити до головної роботи. Хвилі були, як на морі під час урагану. Мене аж замлоїло. І жодної можливості обійти перешкоди, що раз по раз виникали перед нами. Уявляєте, Вардене, іноді ми навіть уже не знали, в який бік пливемо! Нас просто несла течія. Тільки перешкоди час від часу давали нам певне уявлення про те, куди і з якою швидкістю ми неслися. Не знаю, Вардене, чи розумієте ви…

Шірс змалював свої відчуття якнайточніше. Варден напружено його слухав.

— Я розумію, Шірсе. І пліт витримав?

— Теж неабияке диво! Коли я на хвилю витикав голову з води, мені так і чулося, що пліт уже тріщить і розлітається на друзки. Але він витримав. Одначе була мить… Становище тоді врятував Джойс. Він прекрасний хлопець, Вардене. Я зараз вам усе ро^сажу… Наприкінці нашого відчайдушного плавання ми вже трохи оговталися й звикли до темряви. І ось тут нас понесло на величезну скелю, яка стриміла посеред річки. Розбурхані хвилі підкинули нас у повітря — розумієте, Вардене? — а потім течія підхопила пліт з новою силою і спокійно віднесла вбік. Ніколи я б не подумав, що таке можливе. Скеля була вже за кілька футів од моєї голови. Я не встиг нічого придумати, тільки мимоволі виставив уперед ноги й учепився щосили в бамбуковий пліт. Сіамці відірвались. На щастя, ми натрапили на них трохи далі. Просто пощастило!.. І знаєте, Вардене, що зробив Джойс? Завважте, на роздуми в нього було не більше чверті секунди. Він кинувся на пліт, схрестивши руки й прикривши ними детонатори. А знаєте, навіщо, Вардене? Щоб не розпався пліт, бо в ту мить луснула мотузка, що зв’язувала його частини. Пліт уже, по суті, почав був розповзатись. Катастрофа! Джойс одразу це помітив. І блискавично прийняв рішення. В нього прекрасна реакція. Він був просто переді мною. Я бачив, як пліт вискочив з води й пролетів у повітрі, мов той лосось, що долає проти течії пороги. А Джойс був там, на ньому. Потім відплив я, і ми, як могли, зв’язали обидві частини плоту. Завважте, адже прикріплені до його живота детонатори опинилися тоді на самому пластику, і тільки дивом — знову дивом! — не сталося вибуху. Я бачив, як його підкинуло в мене над головою. Мене ніби пронизало блискавкою… То був єдиний раз, коли я згадав про те, що ми перевозимо вибухівку. Та дарма. За тих обставин це було найменше лихо з усіх, що загрожували нам. І він прийняв рішення за якусь чверть секунди. Надзвичайний хлопець, запевняю вас, Вардене! З нього будуть люди.

— Дивовижне поєднання холоднокровності й блискавичної реакції, — погодився Варден.

Стишивши голос, Шірс повів далі:

— З Джойса мають бути люди, Вардене. Це справа якраз для нього, і ніхто не може перешкодити йому довести її до кінця. Цей удар по праву його. І він це знає. Ми з вами, Вардене, — лише помічники. Колись і ми грали перші ролі… Тепер нам треба подбати про те, щоб полегшити йому ношу. Доля мосту в надійних руках.

Вибравшись із порогів, вони попали у досить спокійні води і скористалися цим, щоб скріпити пліт. Потім їх іще раз занесло у вузький фарватер, і вони мало не застрягли серед купи скелястого каміння. Посеред тієї купи утворився вир, і в ньому пліт та людей, що вчепилися в нього, крутило кілька довгих хвилин, отож вони вже мало не втратили будь-яку надію.

І все ж їм пощастило вибратись із цієї пастки. Згодом річка поширшала, і зненацька течія стала така спокійна, що їм здалося, ніби вони пливуть величезним тихим озером. Вже було видно береги, і їм пощастило триматися середини течії. Незабаром вони побачили міст.

Шірс урвав розповідь і мовчки поглянув на долину.

— Як дивно бачити його ось так, згори… і весь одразу. Коли дивишся на нього знизу, та ще й у темряві, він має зовсім інший вигляд. Я вже потерпав, що нас викриють. Мені здавалося, що нас видно так само добре, як удень. Звичайно, то був обман. З води стриміли тільки наші носи. Пліт плив під водою, мало не торкаючись дна. Переломилось кілька бамбукових тичок. Та все минулося щасливо. Світла там ніде не було. Ми нечутно прослизнули в морок, що згущався під мостом, прив’язали пліт до однієї з паль і взялися за роботу. Холод уже пронизував нас до кісток.

— Не було ніяких ускладнень? — запитав Варден.

— Ніяких, якщо ви вважаєте таку роботу нормальною.

Шірс знов урвав розповідь і, мов загіпнотизований, втупився в міст, осяяний призахідним сонцем.

— Все це здається мені якимсь нереальним, Вардене. Коли настає вирішальна мить, щоразу питаєш себе, чи все це правда, чи все це — реальність, чи заряди справді закладено й досить тільки натиснути на важіль маніпулятора… Все здається тобі просто неймовірним… Джойс сидить там усього за сто ярдів від японського посту. Він сховався за отим рудим деревом навпроти мосту. Б’юсь об заклад, відтоді, як я його залишив, він не зрушив з місця. Але ж до завтра, Вардене, може трапитися що завгодно! Досить тільки, щоб якомусь, японському солдатові заманулося пополювати в джунглях на змій… Ні, не слід було мені залишати його там. Краще було б зайняти пост сьогодні вночі.

— Він має кинджал, — зауважив Варден. — Тепер усе залежить тільки від нього. А що сталося після того, як ви причалили до мосту?

Після тривалого перебування у воді шкіра стає такою вразливою, що її ранить навіть легкий дотик будь-якого гострого предмета. Особливо це стосується рук. Трохи об щось тернувся — і шкіра із пальців злазить цілими клаптями. Особливо важко було розв’язати мотузки, якими вони поприв’язува-, ли до плоту вантаж. То були грубі домашні вірьовки з гострими, розтріпаними на кінці волокнами.

— Здається, це дитяча забавка, Вардене… Але в тому стані, в якому ми були… До того ж, коли все треба робити у воді та ще й нечутно!.. Погляньте на мої руки! У Джойса вони такі самі.

Шірс іще раз обвів очима долину. Його думки були прикуті до того, хто сидів у засідці на ворожому березі. Шірс здійняв руки, розглядаючи глибокі рани, що запеклися на сонці, потім зробив непевний жест, ніби від чогось відмахуючись, і повів розповідь далі.

Кожен із них мав кинджал, але закляклі зранені руки погано слухались. А пластик, хоч ця вибухівка й досить стійка, небезпечно прохромлювати металевим предметом. Досить скоро Шірс збагнув, що від таїв більше не буде ніякої користі.

— Цього я й боявся. Я сказав про це Джойсові ще перед тим, як ми почали вантажити пліт. Отож тепер ми, щоб довести роботу до кінця, могли розраховувати лише на себе. Сіамці геть вибилися з сил. їх аж тіпало від холоду. І я відіслав їх до підніжжя гори. Ми зосталися вдвох. Для такої роботи, Вардене, не досить самої фізичної витривалості. Джойс тримався чудово, я — ледь-ледь. Мабуть, я був уже на грані. Старію.

Один по одному відв’язували вони від плоту заряди й прикріпляли їх до паль, позначених на плані. Щомиті обох їх могла знести течія. Під водою працювали навпомацки, прив’язуючи вибухівку тими ж таки клятими колючими мотузками, які роздирали шкіру на руках до крові. Такі прості операції, як стягти й зав’язати кінці мотузка, перетворювалися на страшні тортури. Згодом вони мусили вже пірнати з головою під воду й допомагати собі зубами.

Так минула добра половина ночі. Наступне завдання було не таке важке, зате куди відповідальніше. Вслід за зарядами вони закріпили детонатори. Тепер їх треба було з’єднати електричними дротами так, щоб усі заряди вибухнули одночасно. Така робота вимагає особливої уваги, зосередженості, бо одна помилка може все зіпсувати. Складність полягала ще й у тому, що Шірс аж надто перестрахувався, подвоївши кількість дротин та детонаторів.

— Нарешті все було готове. Працювали ми на совість, і все ж я вирішив перевірити всі заряди ще раз. Але Джойс хлопець надійний, все було зроблено як слід.

Вони були змучені, зранені й закоцюблі від холоду, проте в міру того, як робота наближалася до кінця, їхнє збудження зростало. Вони розібрали «підводного човна» і пустили бамбук за течією, а самі попливли до правого берега. Один тримав батарею в непромокальному мішку, другий тяг за собою кінець від системи дротів. Берега вони досягли якраз у тому місці, що його заздалегідь позначив Джойс. То був крутосхил; він весь заріс чагарями, що спускалися до самої води. Шірс із Джойсом потягли дріт у хащі й заглибились на метрів десять у джунглі. Там Джойс наладнав батарею і підривний маніпулятор.

— Он за тим рудим деревом, віття якого купається у воді. Я майже певний, що саме там, — додав Шірс.

— Наші справи, як видно, непогані, — озвався Варден. — Вже скоро вечір, а Джойса ніхто не помітив. А то б ми побачили звідси. Нікому не спало на думку прогулюватися в той бік. Та й довкола табору щось не видно особливого руху. Полонених учора перевели в інше місце.

— Полонених учора перевели?

— Я бачив, як із табору виходила величезна колона. Те свято, очевидно, влаштували з нагоди закінчення будівництва. Японці більше не збираються тримати тут людей без роботи.

— Це мені вже більше до вподоби.

— Залишилися, мабуть, тільки тяжко хворі, які не можуть іти пішки… Отож, після того, як Джойс сховався, ви пішли, Шірсе?

— Так, я залишив його самого. Мені більше нічого було там робити, та й світанок уже наставав. Коли б тільки хлопця не помітили!

Він має кинджал, — нагадав Варден… — Усе буде гаразд. Уже вечоріє. В долині впали сутінки. Тепер нічого не станеться.

— Щось непередбачене може статися завжди, Вардене. Ви знаєте це не згірш, ніж я. Принаймні в мене ще ніколи не було так, щоб операція пройшла точно за планом.

— Ваша правда. Я теж це зауважив.

— Як воно буде цього разу?.. Отож я пішов, а він зостався. У кишені я ще знайшов торбинку рису та фляжку віскі — останні наші припаси, які я ніс так само обережно, як і детонатори. Ми хильнули по ковтку, і я віддав фляжку Джойсові. Він іще раз сказав мені, що впевнений у собі. І я залишив його там самого.

4

Шірс прислухається до монотонного шемрання річки Куай, що розливається по джунглях, і відчуває незбагненне пригнічення.

Йому здається, ніби щось змінилось у всій атмосфері, якою він так пройнявся за ніч, проведену у воді, й за день на вершині гори. Почалося це перед світанком. Спершу в нього виникло відчуття чогось незвичайного, гнітючого. Воно помалу влилося в нього якимись таємними шляхами, заполонило всю його свідомість, обернулося потім у невиразну думку, що розпачливо шукала якомога точнішого виразу. Коли розвидніло, він зумів висловити її лише фразою: «Щось змінилося в атмосфері біля мосту й на річці».

— Щось змінилося, — пошепки повторив він.

Особливе відчуття «атмосфери» ще ніколи не ошукувало його. Його неспокій усе наростає, переходить у тривогу, яку він марно намагається притлумити міркуваннями.

«Безперечно, щось змінилося. І це цілком природно. Та сама музика теж може звучати по-різному — залежно від того, де її слухають. Нині я в лісі, біля підніжжя гори. Луна тут не така, як на вершині чи біля води… Якщо я не візьму себе в руки, то все скінчиться тим, що я почую голоси духів!»

Шірс визирає з листя, але не помічає нічого особливого. Зоря ще ледве освітлює річку. Протилежний берег усе ще мріє суцільною сірою масою. Він намагається думати лише про план близької кампанії і про позиції, де окремі групи чекають своєї години. Час операції наближається. Вночі Шірс із чотирма партизанами спустився з гори. Вони розташувалися трохи вище від залізничної4 колії в місцях, що їх обрав Варден. Сам професор залишився нагорі; з ним біля мінометів двоє сіамців. Він вступить у бій після завершення головного удару. Так вирішив «Номер один». На кожному важливому посту має бути командир-європеєць, щоб у разі потреби прийняти рішення. Адже нічого не можна передбачити заздалегідь, як не можна й віддати заздалегідь остаточні накази. Варден це визнав. Щодо третього, найголовнішого учасника операції, то все тепер залежить лише від нього. Джойс сидить у сховку вже понад добу. Хлопець там — напроти Шірса. Чекає на поїзд. Він вийшов з Бангкока вночі. Так сказано в радіограмі «Щось змінилося в атмосфері…» От і сіамець, який заліг за кулеметом, явно стурбований. Він підводиться навколішки й придивляється до річки.

Тривога в Шірса не розвіюється. Він марно намагається збагнути, що ж сталося. Таємничість тільки поглиблює сумніви. Тепер він може заприсягтися, що шум довкола змінився. Людина такого ремесла, яку Шірса, інстинктивно і відразу сприймає й запам’ятовує всі навколишні звуки. Йому вже двічі чи тричі стало це в пригоді. Шум течії, плюскіт води при березі, хрускіт віття, що його несе річка, — все це сьогодні інше, не таке лунке… От-от, саме не таке лунке, як, скажімо, вчора. Шірс питає себе, чи він, бува, не глухне? А може, в нього зовсім розладналися нерви?

Але ж не міг і сіамець оглухнути разом із ним! «Запах теж змінився», — раптово усвідомлює Шірс. Сьогодні річка Куай пахне не так, як учора. Випари твані забивають решту запахів, наче на березі ставка.

— Вода в річці спала! — несподівано вигукує сіамець.

У вранішньому світлі на протилежному березі починають вимальовуватися деталі, і Шірс вражено розглядає їх. Дерево, величезне руде дерево, за яким ховався Джойс, уже не купає у воді своє гілля. Вода в річці Куай за ніч спала. На скільки? На фут? Біля дерева видніється галька; вона ще мокра від води й поблискує на сонці.

В першу мить Шірс відчуває полегкість, знайшовши нарешті пояснення своїм сумнівам. Адже він правильно все відчув. Він іще не з’їхав з глузду. Течія змінилася, змінилася вода, змінилося повітря. Вся атмосфера стала іншою. Від іще мокрого грунту, що виступив з води, йде різкий дух намулу.

Катастрофа ніколи не постає в свідомості враз. Лише згодом Шірс починає розуміти фатальні наслідки цієї звичайнісінької події.

Вода в річці спала! Перед рудим деревом утворився пляж — широка латка піску, вчора ще вкрита водою, а сьогодні гола. Дріт… Електричний дріт! Шірс вилаявся. Дріт… Він дістав польового бінокля.

Ось він, дріт. Довгий відтинок його лежить на суходолі. Шірс простежує його поглядом від води до самої кручі — він вирізняється темною лінією, яку утворили, коли спадала вода, прилиплі травинки.

Ні, дріт вирізняється не дуже. Шірс побачив його лише тому, що шукав. Якщо жоден японець не забреде сюди, то дріт, може, й не помітять. Але сам берег, досі неприступний, тепер перетворився на пляж, що тягнеться вздовж обриву… можливо, аж до самого мосту, якого звідси не видно. І розлюченому Шірсові вже мариться, що цей пляж так і вабить японців прогулятися по ньому. Але вони чекають поїзда, і сьогодні їм навряд чи до прогулянок на березі. Шірс витирає піт із чола.

Ніколи дія не розгорталася за заздалегідь розробленим планом. Щоразу якийсь звичайнісінький, тривіальний, іноді навіть кумедний випадок в останню хвилину зриває всю якнайкраще обмірковану програму. «Номер один» картає себе за це злочинне недбальство. Як же це він, справді, не передбачив, що вода в річці може спасти?! І треба ж, щоб таке сталося саме цієї ночі, а не на ніч раніше чи на ніч пізніше!

Цей пустельний, без пучка трави пляж, голий, голий, як сама істина, коле очі… Річка Куай, мабуть, дуже обміліла. На фут? На два? А може, на більше?.. Господи праведний!

Шірс відчуває, яку нього підтинаються коліна. Він припадає до дерева, щоб приховати від сіамця дрижаки, які тіпають ним з голови до ніг. Вдруге за все своє життя він зазнає такого потрясіння. Вперше це сталося тоді, коли руки його обагрилися ворожою кров’ю. Серце в нього майже завмирає, перестає битись, усе тіло зрошує холодний піт.

На два фути? А може, на більше? Господи всесильний! А заряди? Пластикові заряди на мостових підпорах?

5

Коли Шірс пішов, Джойс, зоставшись на посту сам, довго сидів так, ніби його пойняла млість. Усвідомлення того, що тепер він полишений на самого себе, п’янило йому голову дужче від вина. Тіло його не відчувало після виснажливої ночі ні втоми, ні холодної мокрої одежі. Йому ніколи ще не випадало зазнавати такого відчуття свободи й власної сили.

Коли Джойс нарешті прочумався, то мусив поквапитись — скоро вже мав настати світанок, а йому ще треба було дещо зробити, щоб у вирішальну хвилину не сплохувати. Якби не ці думки, то він так і сидів би нерухомо, прихилившись спиною до дерева й тримаючи руку на важелі підривного маніпулятора.

Джойс підвівся, скинув одяг, викрутив його й розтер заклякле тіло. Потім знову натяг шорти й сорочку — вони були хоч і вогкі, проте захищали від уранішнього холоду. Далі він з’їв, скільки міг, рису, що залишив йому Шірс, і запив його великим ковтком віскі. Виходити зі схованки по воду було вже надто пізно, і Джойс промив спиртним рани, які рясно вкривали все його тіло. А тоді знову прихилився до дерева й почав чекати. За цілий день нічого не трапилось. Він цього й сподівався. Поїзд мав пройти аж другого дня, але хлопцеві здавалось, що він, сидячи тут, може якось впливати на події.

Кілька разів він помічав на мосту японців. Здавалося, вони нічого не підозрівають, ніхто з них навіть не поглянув у його бік.

Джойс старанно почистив маніпулятора і обтер його, щоб на ньому не було жодної плямки.

День минув без пригод. Уночі Джойс спустився з крутосхилу, напивсь із річки води, виповнив фляжку й повернувся до свого сховку. Він дозволив собі трохи подрімати — в тій самій позі, так само прихилившись спиною до дерева. Якщо, всупереч сподіванням, час прибуття поїзда змінили, то Джойс однаково почує його наближення, він не мав у цьому сумніву.

Спав він тривожно. Уві сні Джойс бачив себе в пропиленій конторі, де проминула більша частина його юності, де він цілими днями меланхолійно чипів над креслярською дошкою в мертвотному світлі від лампи… План, профіль, численні перерізи народжувалися в його уяві з усіма уточненнями ребер, вміле розташування яких дозволило йому внаслідок дворічних марних пошуків нарешті заощадити півтора фунта сталі.

Але на картині минулого поверх тих профілів та перерізів з’являлися й невеличкі брунатні чотирикутники, схожі на ті, що їх Варден позначив на двадцятьох чотирьох підпорах мосту. Під картиною був підпис; Джойс ніяк не міг його прочитати і страшенно лютував. Напис то проступав виразніше, то затуманювався, літери то розбігались, то знову групувалися, як у мультиплікаційному фільмі, утворюючи щоразу нове слово.

І ось він прочитав це виведене великими чорними літерами слово — «ЗНИЩЕННЯ»…

На світанні Джойс — приблизно в той самий час, що й Шірс — теж відчув тривогу, викликану зміною в навколишній обстановці. Ця зміна відбувалася поступово, і Джойс помітив її не відразу. Зі свого сховку він бачив лише настил мосту. Річка була схована від нього, і все ж він знав, що не помиляється. Хлопець пірнув у кущі, підповз якомога ближче до води й почав спостерігати. Угледівши дріт на березі, він збагнув причину своєї тривоги.

До усвідомлення катастрофи Джойс, як і Шірс, прийшов поступово. Згадавши про пластикові заряди, він відчув запаморочення й слабість. Звідси, з кущів, він міг роздивитися підпори мосту. Досить було тільки підвести очі. Однак він ледве зважився на це.

Перший погляд на підпори сповнив його оптимізмом. Отже, вода в річці спала не дуже! Заряди ще не на поверхні. Принаймні так йому здавалося з цього нового сховку під берегом. А якщо подивитися згори? Або з самого мосту?.. Джойс придивився уважніше й помітив, що біля підпор з зарядами хвилі б’ють вище, ніж біля решти підпор. А на одній підпорі він навіть завважив щось темне — немовби риб’яча спина. Отже, заряди тепер опинилися, мабуть, якраз на рівні води. І пильний вартовий, перехилившись через поручні, неодмінно їх виявить.

А якщо річка спадатиме далі? Тоді невдовзі заряди будуть уже на видноті. Уявивши таку картину, Джойс аж здригнувся. Котра тепер година? Скільки ще залишилося чекати?.. Сонце тільки-тільки проникло в долину. Поїзд буде не раніше десятої. Всі їхні терплячі приготування, вся їхня робота, всі зусилля, всі страждання ця байдужа природа звела нанівець. Успіх великого удару, на який Джойс поклав усі свої життєві сили, тепер виявився під сумнівом.

Джойс заходився гарячково міркувати про те, що робити далі. Адже Шірс довірив йому таке важливе завдання. Якщо пластикові заряди хтось виявить, поїзд зупинять перед мостом. Тоді він натисне на важіль маніпулятора, не чекаючи, поки знайдуть і його самого, Джойса. Це буде ще не повний крах. Удар удасться лише наполовину, але в тому буде не його, Джойсова, вина.

Одначе як бути з електричним дротом? Його навряд чи помітять, якщо тільки хтось не спуститься на берег і не підійде до дроту ближче. Тоді Джойсові доведеться вдатись до рішучих дій. А що, як хтось із мосту чи з протилежного берега вже побачив його? Від японців, що в таборі, цей пляж схований за крутосхилом. Можливо, той, хто помітить дріт, схоче роздивитися його, перш ніж зчиняти тривогу. Ось тоді Джойсові й доведеться діяти блискавично. А для цього він не повинен спускати очей ні з берега, ні з мосту.

Він помізкував іще трохи, потім повернувся до свого колишнього сховку й перетяг усі речі на нове місце, звідки було видно і міст, і частину берега, де лежав дріт. Тут його осяяла ще одна думка. Він скинув шорти й сорочку, залишившись у самих плавках. Вони були схожі на настегенні трикутники, в яких працювали полонені англійці. Якщо його побачать здалеку, то приймуть за одного з них. Старанно встановивши маніпулятора, Джойс став біля нього навколішки. Потім дістав із піхов кинджал, поклав його поруч з собою і почав чекати.

Час тягся нестерпно повільно. Джойс відлічував секунди, кожна з яких здавалася йому вічністю… Тропічне сонце заливало своїм світлом вогку долину; мокрий чорний пісок іскрився, сяяла вся прибережна смуга, яка щойно виступила з води. Спочатку поперечини мосту були яскраво освітлені, та ось їх накрила тінь від настилу, і незабаром цей витвір полонених англійців поринув у чорноту ним-таки відкинутої гігантської тіні…

Спека висушувала садна на руках у Джойса, гостро ятрила його зранене тіло. Розпука з новою силою поймала його, коли він пробував уявити, що станеться, якщо його доля схреститься з долею якогось японського солдата… Приваблений смугою піску, солдат цей надумає прогулятися біля води. Виявивши дріт, він здивується й стане. Нахилиться, щоб помацати його. Ось тоді Джойсові й доведеться діяти…

Пригадалося тривожне запитання, яке йому поставив колись командир. «Коли настане час, чи зможете ви холоднокровно скористуватися цією зброєю?» Джойс тоді знітився, відчувши інстинктивну огиду. Він не зміг відповісти ствердно. Коли вони відпливали, він був упевнений у собі, але тепер знову нічого не знав достоту. Він поглянув на зброю, що лежала поруч на траві.

Це був кинджал з довгим лезом і досить коротким залізним руків’ям. Лезо з руків’ям утворювало одне ціле. Теоретики з підрозділу 316 багато разів удосконалювали профіль цієї зброї…

І все ж таки Джойс ще не був упевнений у собі. І раптом у його свідомості постала, мов спалах, картина. Це була одна з галюцинацій минулої ночі: освітлена проекційною лампою креслярська дошка, численні малюнки, а поруч — складене з брунатних чотирикутників слово, що повторювалося багато разів: «Знищення».

Джойс відчув, що цей образ допоможе йому подолати огиду й зміцнить його дух. Цієї миті Джойс, анітрохи не здивувавшись, помітив, що на мосту через річку Куай з’явились японські солдати.

6

Шірс теж побачив на мосту солдатів, і нова хвиля остраху захлюпнула його.

Для нього час тягся так само повільно й болісно, як і для Джойса. Залишивши партизанів на посту, Шірс піднявся схилом нагору й знайшов місце, з якого було добре видно й міст, і саму річку. У польовий бінокль він ретельно оглянув підпори мосту. Йому здалося, що бурі пластикові заряди то виринають, то знову зникають під водою. Шірс гарячково шукав виходу з цього становища.

«Ніколи не буває так, щоб не було жодного виходу», — казали авторитети з підрозділу 316. Уперше за всю свою практику Шірс нічого не міг придумати й проклинав власну безпорадність.

Гра для нього вже зіграна. Як, зрештою, і для Вардена, що, безперечно, теж помітив цю зраду річки Куай і теж не має змоги вплинути на події. Можливо, Джойс?.. Але хлопець, мабуть, і не завважив того, що сталося! Та й чи здатний він виявити волю, необхідну за цих трагічних обставин? Шірсові вже не раз доводилося ставати на герць із долею в таких ситуаціях, і тепер він гірко шкодував, що був не на Джойсовому місці.

Минули дві години — довгі, як вічність. Звідси, згори, було добре видно бараки в таборі. Шірс бачив, як там метушаться японські солдати у повній парадній формі. Вони шикувалися за метрів сто від річки, щоб привітати вищих чинів, які їхали в поїзді. «Може, приготування до цієї церемонії цілком поглине їхню увагу?» — з надією подумав Шірс. Та ось із вартівні вийшов патруль і рушив до мосту.

Солдати на чолі з сержантом ступають на міст і розходяться цепом обабіч колії. Вони простують повільно, безтурботно, рушниці недбало лежать у них на плечах. їхній обов’язок — востаннє перевірити колію перед прибуттям поїзда. Час від часу котрийсь із них зупиняється і перехиляється через поручні. Цілком очевидно, що солдати все роблять лише для годиться. Що може статися на мосту через річку Куай у цій Богом забутій долині? Спостерігаючи за солдатами, Шірс каже собі: «Вони дивляться, але нічого не бачать». Кожен їхній крок лунко віддає йому в голові. Він намагається не відводити від них погляду, не пропустити жодного їхнього руху, і в його серці мимоволі складається молитва до Бога, до чорта, і ще хто знає до якої містичної вищої сили, якщо тільки вона існує. Солдати машинально прискорюють крок. Ось вони вже поминули середину мосту. Сержант спирається ліктями на поручні і, показуючи пальцем на річку, щось говорить передньому солдатові. Шірс кусає собі руку, щоб не закричати. Сержант регоче. Очевидно, вони там розмовляють про те, що спала вода. Потім солдати рушають далі. Шірс таки мав рацію — вони дивляться, але нічого не бачать. Йому здається, що коли він супроводжує їх отак поглядом, то якось на них впливає. Сказати б, навіювання на відстані. Ось уже зник останній солдат. Вони нічого не помітили.

Японці повертаються назад. Вони так само невимушено простують мостом. У найнебезпечнішому місці один із них, згинаючись навпіл, перехиляється через поручні, а тоді спокійно рушає вслід за товаришами.

Пройшли. Шірс витирає з чола піт. «Нічого не помітили». Шірс машинально повторює пошепки ці слова, ніби намагаючись збагнути те диво. Хвилю він ще пильно стежить за патрулем і губить його з очей аж тоді, коли він змішується з рештою японських солдатів. Шірса сповнює химерне почуття гордощів.

«На їхньому місці, — бурмоче він, — я був би не такий легковажний. Будь-який англійський солдат здогадався б, що тут щось не те… А поїзд, до речі, скоро має прибути».

Немов у відповідь на цю його думку з ворожого берега долинає хрипка команда. Солдати рушають. Шірс вдивляється вдалину. На виднокрузі з боку рівнини здіймається невеличка чорна хмарка диму — то наближається перший японський состав, який везе солдатів, спорядження та представників вищого японського командування. Незабаром він проїде по мосту через річку Куай. У Шірса відлягає від серця. Сльози радощів застилають йому очі.

«Тепер ніщо не стане нам на дорозі, — шепоче він. — Випадок зіграв із нами свій останній жарт. За двадцять хвилин поїзд буде тут». Шірс опановує себе і знов спускається до підніжжя гори, щоб очолити групу, яка має прикрити відступ Джойса. Поки він продирається крізь чагарник, зігнувшись у три погибелі, щоб його не помітили, на протилежному березі з’являється й велично простує до мосту офіцер у формі англійського полковника.

В ту саму хвилину, коли Шірс, ще не оговтавшись од надміру вражень та переживань, досяг свого поста, коли в думках він ще смакував наперед вибухом, у ту саму хвилину полковник Ніколсон ступив на міст через річку Куай.

У повній злагоді з власним сумлінням, всесвітом і тим Богом, в якого він вірив, — усе це відбивалося в його очах, голубіших, ніж тропічні небеса після бурі, — кожною порою засмаглої, аж червоної шкіри відчуваючи насолоду від заслуженого відпочинку, мов ото ремісник, що виконав важку роботу й тепер сповнений гордощів — хіба ж не завдяки своїй мужності та наполегливості він подолав усі перешкоди; гоноровито пишаючись справою, завершеною ним та його солдатами в цих таїландських джунглях; впевнений, що тепер він, збагативши ще одним вагомим епізодом західні легенди про будівничих імперій, цілком гідний своїх пращурів; твердо переконаний, що ніхто не впорався б із завданням краще за нього; заскорузлий у шовіністичних переконаннях про переваги в усьому своєї раси; щасливий, що за шість місяців він блискуче це підтвердив; набундючений, мов індик, од радості, яка щедро окупила всі його зусилля; смакуючи такими переможними наслідками; п’яніючи від подробиць здобутої саме ним, як він гадав, перемоги; захоплюючись якістю зведеної під його орудою споруди й намагаючись у цілковитій самотині полічити всі переваги, що стали наслідком працьовитості й високого інтелекту, а також прагнучи востаннє проінспектувати збудований ним об’єкт, полковник Ніколсон велично ступив на міст через річку Куай.

Два дні тому більшість полонених солдатів і всі офіцери вирушили строєм на збірний пункт, звідки їх мали переправити на Малайський архіпелаг або до Японії на нові роботи. Залізниця була готова. З наказу його імператорської величності в Токіо завершення будівництва відсвяткували в усіх будівельних групах Бірми й Таїланду.

Полковник Ніколсон наполіг, щоб цю подію з небаченою помпою відсвяткували й у таборі біля річки Куай. У таборах на всій лінії освячення залізниці починалися промовами японських вищих чинів — генералів або полковників, — які, запально жестикулюючи, промовляли з дерев’яних помостів, усі у високих чорних чоботях та сірих рукавичках. Вони безбожно спотворювали європейські слова, звертаючись до цілих легіонів білих людей — кульгавих, хворих, вкритих виразками й майже безумних від багатомісячного перебування в цьому пеклі.

Сайто теж сказав кілька слів. Він, як завжди, підкреслив, звичайно, значення південноазіатського регіону, проте зволив і подякувати полоненим за їхню лояльність. Кліптонові було боляче спостерігати, як смертельно хворі полонені англійські солдати майже поповзом дістаються до проклятого ворожого мосту, щоб вчасно його закінчити. А тепер він, Кліптон, ще й мусив вислухати промову полковника Ніколсона, в якій той віддав належне своїм солдатам, вихваляючи їхню самовідданість та мужність. Насамкінець полковник сказав, що їхні страждання не були марні і що він, командуючи такими людьми, відчуває гордість. Їхня гідна поведінка у тяжку годину стане, мовляв, взірцем для всієї нації.

Потім почалося свято. Полковник сам здійснював контроль за його підготовкою. Знаючи, що для його людей немає нічого гіршого, ніж неробство, він зобов’язав їх розробити багату програму. У ній був не тільки концерт, а й театральний скетч, у якому грали переодягнені полонені, й навіть балет, де брали участь солдати, вбрані в танцівниць. Полковник з усього цього щиро сміявся.

— От бачите, Кліптоне, — сказав він, — іноді ви зі мною не погоджувались, але я свого досяг — зберіг високий моральний дух, найважливіше в такій ситуації. І люди витримали.

І то була правда. Моральний дух у таборі на, річці Куай залишився непохитний. Люди витримали. Кліптон мусив це визнати, досить було тільки глянути на хлопців довкола. Вони по-дитячому щиро й задоволено брали участь у розвагах, а їхнє гучне «ура» не залишало жодних сумнівів щодо пречудового стану їхнього духу.

Другого дня полонені вирушили в дорогу. Залишилися тільки тяжко хворі та каліки. їх мали евакуювати до Бангкока найближчим поїздом із Бірми. Офіцери пішли разом зі своїми солдатами. Інженери Рівз та Х’юг, на превеликий свій жаль, мусили вирушити вслід за рештою — вони не дістали дозволу спостерігати прохід першого поїзда по мосту, якому вони віддали стільки натхнення й енергії. Одначе полковникові Ніколсону дозволили зостатися, щоб потім він супроводжував хворих. Враховуючи заслуги полковника, Сайто не міг відмовити йому в цій послузі, і Ніколсон прийняв її з притаманною йому гідністю.

Полковник Ніколсон ішов по мосту широкою, розгонистою ходою, гордовито озираючи настил. Він переміг. Міст був закінчений — без будь-яких прикрас, проте досить зграбний, щоб сіяти під таїландським небом як доказ уміння й хисту європейських народів. Тепер саме тут було місце полковника, начальника, що інспектує цю споруду востаннє перед тріумфальним проходом поїзда.

Та добре, що зоставили хоч його. Міст вийшов міцний, Ніколсон це бачив. Такий міст справдить надії, що їх на нього покладають. Та хіба можна передбачити все заздалегідь? Життєвий досвід навчив полковника, так само, як і Шірса, що в останню хвилину завжди може щось трапитись — скажімо, в рейці десь виявиться тріщина. В такій ситуації навіть найкращий з його підлеглих не зможе швидко прийняти рішення. На думку полковника, рапорт, який Сайто одержав вранці від патруля, — то ніщо. Він повинен побачити все сам, на власні очі. Отож Ніколсон ішов по мосту і промацував поглядом кожну балку, кожне з’єднання.

Дійшовши до середини мосту, він перехилився через поручні, як робив це кожний п’ять-шість метрів, утупився в одну з підпор — і заціпенів. На поверхні води біля підпори його хазяйське око з першого погляду виявило щось ненормальне. Придивившись пильніше, полковник помітив якусь брунатну масу, налиплу на колоду. Якусь мить він нерішуче постояв, потім рушив далі, а через кілька метрів знову схилився над водою.

«Дивно», — буркнув він собі під ніс. Хвилину він повагався, тоді перетнув колію й поглянув на підпори з другого боку мосту. І там полковник побачив якусь брунатну масу, занурену десь на палець у воду. Це викликало в ньому якесь непевне почуття ніяковості — неначе він помітив ваду, яка кидала пляму на все його творіння. Він вирішив продовжувати обхід. Діставшись до кінця мосту, полковник повернувся й пішов назад, як це робили вартові. Ступивши кілька кроків, знову зупинився і довго стояв у задумі, споглядаючи підпори й похитуючи головою. Нарешті стенув плечима й рушив до правого берега, розмірковуючи: «Два дні тому нічого такого не було. Щоправда, вода тоді стояла вище… Мабуть, підпори обліпило сміття або покидьки… І все ж таки…» Тінь підозри промайнула в його мозку, але здогад був такий неймовірний, що Ніколсон навіть не міг одразу його усвідомити. А проте свій величний спокій полковник утратив. Осяйний ранок був для нього зіпсований. Він іще раз перехилився через поручні, щоб поглянути на ту чудасію, і, не знайшовши їй ніякого пояснення, вкрай схвильований повернувся на берег.

«Невже це можливо? — бурмотів він, бо в його мозку вже ворушилася невиразна підозра. — Хіба що якась банда китайських більшовиків…»

Поїзд уже було видно, він повільно долав останні кілометри. Полковник Ніколсон підрахував, що до мосту він підійде не раніше, ніж за десять хвилин. Сайто прогулювався перед строєм солдатів. Побачивши, що до нього простує Ніколсон, японець знітився. А полковник Ніколсон уже прийняв тверде рішення.

— Полковнику Сайто, — владно промовив він до японського офіцера, — діється щось незбагненне. До приходу поїзда слід іще раз оглянути весь міст.

Не чекаючи відповіді, Ніколсон збіг зі схилу, маючи намір на невеличкому тубільному човні, прив’язаному під мостом, об’їхати всі підпори. Спустившись на берег, він окинув його досвідченим оком і виявив на блискучій гальці електричний дріт. Полковник насупив брови й рушив до дроту.

7

Тієї миті, коли Ніколсон спустився схилом, його помітив Шірс. Услід за Ніколсоном ішов японський полковник. І Шірс зрозумів, що лиха доля приберегла в цій грі ще якісь карти. Джойс побачив Ніколсона вже давно. Та коли хлопець угледів на березі й Сайто, він стис у руці кинджала ще міцніше.

Шірс не зводив очей із полковника Ніколсона, за яким плівся, ніби пришитий, Сайто. Картина ця була просто безглузда, і Шірс аж розгубився.

— Подумати лишень, англієць веде японця. Англієць! Пояснити б йому, шепнути слівце, одне-єдине…

Чахкання локомотива ставало все виразнішим. Японці вже мали зайняти місця, щоб привітати поїзд.

Тих двох, що тепер простували берегом, з табору не було видно. Шірс, збагнувши ситуацію, вилаявся, і досвід ветерана «Компанії Вибух» підказав йому, що саме зараз слід учинити. Вихопивши з-за пояса кинджал, він виставив його перед собою, ніби прагнучи навіяти цей рух Джойсові.

Перед дротом полковник Ніколсон зупинився. Сайто, перевалюючись на своїх коротеньких ніжках, підходив ближче. Усі вранішні хвилювання тепер здалися Шірсові нічого не вартими проти того, що він переживав цієї хвилини. Він утратив самовладання і, потрясаючи кинджалом, бурмотів:

— Ні, він не зможе! Не зможе! Є речі, яких не слід вимагати від такого молодого хлопця, що дістав звичайне виховання й усю свою юність просидів у конторі! Який же я був дурень, що доручив йому це діло! На його місці повинен бути я! Ні, він не зможе!

Сайто вже підійшов до полковника Ніколсона, який тим часом нахилився й узяв дріт у руки. Відчуваючи страшенне серцебиття, Шірс безтямно викрикував:

— Ні, він не зможе! Всього лише три хвилини! Три хвилини! Три хвилини! Поїзд наближається! Він не зможе!

Партизан-сіамець, що лежав за кулеметом, кидав на Шірса злякані погляди. На щастя, джунглі поглинали його безтямні викрики.

Піймавши партизанів погляд, Шірс опам’ятався, втупивсь у свій кинджал і молитовно зашепотів:

— Не зможе він! Господи всесильний! Поможи ж хлопцеві, дай йому бодай на хвилину лютої ненависті!

Промовляючи цю дивну молитву, Шірс побачив, що чагарник під рудим деревом раптом ворухнувсь і розступився. Затамувавши подих, Шірс дивився на Джойса, який, зігнувшись у три погибелі, з кинджалом у руці спускався схилом. Шірсів погляд зупинився на його постаті і вже більше не полишав її.

Коли щось дуже вражало Сайто, розум у якого працював вельми повільно, японець уже переставав стежити за собою. Присівши навпочіпки біля води, спиною до лісу, він крутив у руках дріт і пильно його роздивлявся. Шірсові здалося, що він навіть почув вимовлену по-англійському фразу:

— Все це вельми тривожно, полковнику Сайто.

Потім запала мовчанка. Японець усе крутив у руках дріт. Джойс підкрався ззаду, непомічений ні англійським, ні японським полковником.

— Послухайте, полковнику Сайто! — нараз закричав полковник Ніколсон. — Адже міст, сто чортів, заміновано! Те, що я побачив біля підпор, — вибухівка! А дріт…

Він озирнувся на джунглі, даючи Сайто час осягнути важливість свого повідомлення. Шірс весь обернувся в слух. Інстинктивно він зробив рукою з затиснутим у ній кинджалом удар, і тут-таки побачив на другому березі сонячний зайчик. Сталося.

Джойс таки зміг. Він це зробив. Жоден м’яз його напруженого тіла не здригнувся, поки криця майже без опору входила в тіло. Без вагань виконав він і решту необхідних додаткових рухів. І аж після цього він розтис на горлі у ворога свою ліву руку. Сайто спазматично випростав ноги. Джойс іще раз щосили притис японця до себе — не стільки для того, щоб додушити його, скільки для того, щоб погамувати дрижаки, які тіпали його самого.

Нарешті Сайто, не видавши жодного звуку, осів. Джойс, немов паралізований, ще кілька секунд не годен був відштовхнути ворога, що навалився на нього, відпливаючи кров’ю. Але зрештою в хлопця стало снаги й на це — він стрепенувся і рвучко відкинув Сайто від себе.

Він міг тріумфувати, але усвідомлення виконаного обов’язку не заглушило в ньому ні відрази, ні жаху. Ставши навколішки й упершись руками в пісок, він насилу звівся на ноги. Тепер залишалися куди простіші обов’язки. Передусім треба розвіяти непорозуміння. Для цього досить кількох слів. Полковник Ніколсон, приголомшений тим, що сталося, стояв, ніби вкопаний.

— Я офіцер, англійський офіцер, сер, — пробурмотів Джойс. — Міст зараз злетить у повітря. Тікайте!

Він не впізнавав власного голосу. Болісно, докладаючи неймовірних зусиль, він примушував себе розтуляти рота. А цей полковник наче й не чує його!

— Англійський офіцер, сер, — розпачливо повторив Джойс. — Підрозділ триста шістнадцять, що базується в Калькутті. Десант. Наказ підірвати міст.

Нарешті полковник Ніколсон подав ознаки життя. В очах його спалахнув якийсь дивний вогонь, і він глухо запитав:

— Підірвати міст?

— Тікайте, сер! Поїзд підходить. Вас вважатимуть співучасником…

Полковник не сходив з місця.

На переговори часу не залишалося. Треба було діяти. Чахкання локомотива долинало вже досить виразно. Джойс усвідомив, що ноги не слухаються його. Тоді він рачки поліз схилом угору, до свого поста.

— Підірвати міст! — повторив полковник.

Немовби намагаючись збагнути сенс цих слів, він так і стояв на місці й безтямно дивився на Джойса, що дерся схилом нагору. І раптом Ніколсон стрімко кинувся за Джойсом. Рвучко розвівши чагарник, що тут-таки за ним і зімкнувся, він побачив у сховці підривний маніпулятор і Джойса, що вже поклав руку на важіль.

— Підірвати міст! — ще раз вигукнув полковник.

— Англійський офіцер, сер, — мало не жалібно пробелькотів Джойс. — Англійський офіцер із Калькутти… Наказ…

Доказати фразу йому не пощастило. Полковник Ніколсон кинувся на нього, розпачливо закричавши:

— Рятуйте!

8

«Втрати — двоє людей, ворогу завдано певної шкоди, але завдяки мужності британського полковника міст уцілів».

Такий був стислий рапорт, що його Варден — єдиний, хто вцілів із трійці, — надіслав у Калькутту, щойно повернувшись до штаб-квартири.

Прочитавши це повідомлення, полковник Грін сказав собі, що в цьому ділі багато чого незрозуміло, і зажадав пояснень. Варден відповів, що додати йому нема чого. Тоді його начальник вирішив, що Варден надто довго перебуває в таїландських джунглях і що на такому небезпечному посту не можна залишати людину саму та ще в районі, якии японці, напевно, спробують прочесати. Підрозділ 316 уже мав на той час надпотужні засоби. Для зв’язку з партизанами-сіамцями у віддалений сектор скинули на парашутах нову групу, а Вардена відкликали до центру. Підводний човен прийшов по нього до призначеного місця в безлюдній частині Бенгальської затоки, куди Варден, зазнавши пригод, дістався за два тижні пішки. Ще три дні плавання, і він з’явився в Калькутті перед полковником Гріном.

Коротко змалювавши всі перипетії підготовчого періоду, Варден почав описувати саму операцію. З вершини гори він пильно стежив за розвитком подій. Жодна дрібниця не уникла його уваги. Спершу від доповідав з притаманним йому спокоєм і стриманістю. Але в міру того, як розвивалася розповідь, від його легендарної врівноваженості не зосталося й сліду. Протягом місяця, коли Варден, втративши товаришів, жив серед таїландських партизанів, він не знав жодної хвилини спокою. Без кінця перебираючи в пам’яті драматичні події, свідком яких йому довелося бути, Варден з властивою йому логікою намагався знайти їм розумне пояснення, підвести їх під загальноприйняті поняття.

Плоди цих напружених роздумів Варден і приніс до кабінету начальника підрозділу 316. Варден не міг триматися в рамках сухого рапорту. Йому треба було висловити всі свої сумніви, весь розпач і лють, а також викласти власний погляд на неймовірні причини, що призвели до такої безглуздої розв’язки. Обов’язок, як він його розумів, велів Варденові якомога об’єктивніше змалювати те, що сталося… Він щосили намагався бути неупередженим, і часом це йому вдавалось, але розбурхані пристрасті раз у раз брали в ньому гору.

Полковник Грін терпляче й зацікавлено слухав цей взірець красномовства і не впізнавав ні стриманості, ні славетної логіки професора Вардена. Полковника цікавили передусім факти. Проте свого підлеглого він без потреби не уривав. Грін мав досвід із тими, хто повертався з таких особливих завдань; люди віддавали там усі свої сили, але зрештою все закінчувалося провалом, у якому вони не були винні. В таких випадках полковник виявляв велике розуміння людської слабості й заплющував очі на цю маячню; не дуже зважав він і на непоштивий інколи тон.

— Можливо, ви гадаєте, сер, що цей хлопець поводивсь, як справжній кретин. Усе це так, але скажіть, хто, опинившись у такій ситуації, зміркував би, з ким він має до діла, тобто хто цей Ніколсон? Я весь час пильно стежив за Джойсом. І я здогадався, що він сказав тому полковникові. На його місці я зробив би те саме. Я бачив, як він повз. А поїзд підходив усе ближче й ближче. Я сам не відразу збагнув, що сталося, коли полковник кинувся на нього. Я зрозумів усе аж згодом, після тривалих роздумів. А Шірсові ще здавалося, що Джойс забагато мізкує. Боже мій, якраз навпаки! Мало! Хлопець мав би бути проникливішим, розважливішим. Тоді б він усвідомив, що в нашому ремеслі перерізати навмання горлянку — це ще не все. Треба знати кому! Я прочитав ваші думки, чи не так, сер?

Проникливого розуму — ось чого там бракувало. Відчути справжнього, найнебезпечнішого ворога, зрозуміти, що той шановний бовдур ні за що в світі не допустить, щоб знищили його творіння. Адже в тому мосту Ніколсон бачив свій особистий успіх, свою перемогу. Півроку він жив мрією. Гнучкий, досить проникливий розум міг би розгадати все це, спостерігаючи за Ніколсоном, коли той інспектував міст. Я не зводив із нього свого бінокля, сер! Зовсім по-іншому все обернулося б, якби то був не бінокль, а гвинтівка! З обличчя в нього не сходила щаслива усмішка звитяжця. Як зараз його бачу. Чудовий взірець енергійної людини, як кажуть у підрозділі триста шістнадцять! Ніяке лихо не в змозі його зламати! Завжди він дасть собі раду. Покликав же на допомогу японців!

Той гад з ясними очима, напевно, все життя мріяв створити щось таке, що його переживе. Побудувати місто чи собор йому не вдалося, то він учепився за міст! І ви хочете, щоб він дав його знищити?.. Ні, не такий він, цей старий вояка нашої старої армії! Я певний, він ще в юності від дошки до дошки визубрив нашу національну гордість — нашого Кіплінга, сер. Ладен закластися, що тоді, коли з води виростала ота його споруда, у розладнаному мозку в нього крутився вірш: «Ти на землі хазяїн, переможець, і головне — людина, сину мій!» Я чую навіть, як він ці слова декламує.

У нього незвичайно розвинуте почуття обов’язку й пошана до добре виконаної роботи… А також любов до дії… Як у вас, як у всіх нас, сер!.. Безглузде, містичне поклоніння перед дією, спільне для всіх нас, англійців — від простої друкарки до великих мореплавців. Не знаю, до чого я дійду, ставши на шлях таких узагальнень. А я вже став на цей шлях, сер! Хто знає, може, той кретин Ніколсон і справді гідний поваги? Може, саме його ідеали й мають справжню цінність?.. І такі самі священні, як і наші? Може, безглузді його міражі випливають з того самого джерела, народжені тим самим ладом речей, який створив, і ті стимули, в ім’я яких ми з вами б’ємося? Містична сфера розбурханих пристрастей, що кличуть до дії! А раптом, сер, звідси й «наслідок», і полковник Ніколсон — лише найяскравіший його вияв, якесь абстрактне втілення дії в ім’я дії! А може, принаймні так мені здається, цей шалений світ — пекло, диявольське лоно якого народжує просяклі отрутою почуття, які потім призводять до таких убогих наслідків? Повірите, сер, я сушив собі над цим голову цілий місяць. От узяти, приміром, нас. Ми приходимо в цю країну, щоб навчити азіатів, як висаджувати в повітря поїзди й мости. Так?..

— Розкажіть мені до ладу, чим скінчилася операція, — перебив Вардена своїм поставленим голосом полковник Грін. — Крім операції, ніщо не має ніякого значення.

— Ніщо не має ніякого значення, сер… Якби ви бачили очі Джойса, коли він виліз зі свого сховку… Рука в нього не здригнулась. Він завдав удару за всіма правилами, я тому свідок. Йому забракло лише проникливості… Той, другий, безтямно кинувся на хлопця, і обидва скотилися схилом до самої річки. Ледве не попадали у воду. Неозброєному оку здалося б, що вони лежать і не ворушаться. Та я дивився в бінокль. Один підібгав під себе другого. Той, що в мундирі, взяв гору над роздягненим, залитим кров’ю. Навалившись на Джойса, Ніколсон люто душив його… Я бачив їх напрочуд добре. Джойс лежав розпростертий, з розкинутими руками, поруч із трупом Сайто, в якому так і залишився стирчати кинджал. Аж цієї миті хлопчик збагнув свою помилку. Я певен, сер, що тільки тоді він збагнув, як схибив щодо полковника!

Я все бачив. Джойсова рука була зовсім поруч з кинджалом. Він схопив його й весь напружився. Мені було видно, як заходили ходором його м’язи. Здавалося, він долає останні сумніви. Та було вже запізно. Сили його покинули. Він витратив себе цілком. Просто не подужав… А може, й не схотів. Ворог, який душив Джойса за горло, неначе гіпнотизував його. Джойс випустив кинджал. Цілковита поразка. Вам знайомий такий стан, сер, коли людина всього зрікається? Він скорився тому, що сталося. Адже губи його заворушилися — він щось промовив… Ніхто вже не довідається, що то було — прокляття чи благання… А може, просто меланхолійний вияв розчарування й розпуки? Джойс від природи не був бунтівником, сер. Зі старшими за чином він завжди був поштивий. Господи! Ми з Шірсом ледве домоглися, щоб він, розмовляючи з нами, щоразу не виструнчувався. Закладаюся, сер, що, навіть випускаючи дух, він називав ту тварюку, полковника, сером. Усе залежало від Джойса. Операцію було провалено.

Багато подій сталося одночасно, багато дій, як ви висловлюєтесь, сер! Вони переплутались у моїй голові, але помалу я їх розплутав і відновив їхню послідовність. Поїзд був уже зовсім близько. Чахкання локомотива щосекунди гучнішало… І все ж воно не могло заглушити волання того скаженого Ніколсона, який кликав на допомогу на весь свій могутній голос, що звик командувати. Я був геть безсилий, сер!.. Але чи зробив би щось я на місці Джойса? Або хтось інший?.. Можливо, Шірс?.. Коли я подумав про нього, пролунали інші крики. То був Шірс. Він наповнив своїм криком усю долину. Це був голос знавіснілого божевільного, сер. Чітко лунали тільки двоє слів: «Коли його!» Шірс збагнув ситуацію ще раніше за мене, сер! Та все те було вже марно.

Через кілька хвилин я побачив у воді людину. Вона пливла до ворожого берега. Це був він, Шірс. Він також вірив у дію — за всяку ціну діяти! То було безумство. Того ранку усі ми, напевно, посходили з розуму. Адже Шірс не мав жодного шансу на успіх… Я теж міг би кинутися вниз, але до річки мені довелося б спускатися не менше двох годин.

У Шірса не було ні найменшого шансу на успіх. А він плив, мов знавіснілий, люто розтинаючи воду, забувши, що не дістанеться до берега раніше, ніж за п’ять-шість хвилин. А в цей час, сер, поїзд уже проходив через річку Куай по чудовому мосту, збудованому руками наших братів англійців! І в цей час… саме в цей час — я добре Пам’ятаю, сер, — група японських солдатів, приваблених криками Ніколсона та Шірса, збігла зі схилу.

Саме вони й зустріли Шірса, коли той виліз із води. Двома ударами кинджала він одразу поклав на місці двох — мого погляду не уникла жодна подробиця, сер. Шірс не хотів піддатися живим, але його оглушили ударом приклада по голові. Він упав. Джойс уже не ворушився. Полковник підвівсь. Солдати перерізали дріт. Шкода було навіть намагатися щось удіяти, сер.

— Ніколи не буває так, щоб не було жодного виходу, — пролунав голос полковника Гріна.

— Ніколи не буває так, щоб не було жодного виходу, сер!.. Ось тоді й стався вибух. Поїзд, який ніхто й не подумав зупинити, злетів у повітря завдяки пастці, поставленій мною за мостом, якраз під моїм спостережним пунктом. Усе ж хоч якась, та удача! А я тоді вже й забув про це. Локомотив зійшов з рейок і потяг за собою у воду кілька вагонів. Кілька чоловік потонуло. Чимало зброї було зіпсовано, але загалом таку шкоду можна усунути за кілька днів. Ось і весь результат. А втім, це справило певне враження на протилежний берег.

— Гадаю, вистава вийшла досить гарна, — вже спокійніше зауважив полковник Грін.

— Дуже гарна вистава — особливо для тих, хто любить це діло. Я тоді спитав себе: а чим би мені оздобити її? Адже я також вірний нашим засадам, сер. І я почав напружено думати.

— Ніколи не буває так, щоб не було жодного виходу, — знов пролунав голос полковника Гріна.

— Ніколи не буває так, щоб не було жодного виходу… Напевно, так воно й є, сер, коли вже всі про це твердять. Вірив у це й Шірс.

На кілька хвилин Варден замовк, немовби пригнічений спогадами, потім тихо повів далі:

— Я все міркував, міркував, сер… Міркував з усіх сил, які в мене ще залишалися. Тим часом японські солдати оточили Джойса й Шірса — цей був іще живий, а може, був ще живий і хлопець, незважаючи на всі зусилля отого мерзотника Ніколсона.

І я таки придумав, що зробити, сер. Мої партизани все ще чергували біля мінометів. Вони легко могли влучити і в тих японців на березі, і в будь-що, і це й вплинуло на моє рішення. Я визначив приціл. Почекав іще трохи. Побачив, як солдати попідводили на ноги і вже зібралися їх вести… Обидва виявилися живі. Нічого гіршого не можна було собі уявити. Полковник Ніколсон ішов позаду з похнюпленою головою, немовби глибоко замислившись… І я зважився, сер.

Я віддав наказ стріляти. Сіамці все вмить зрозуміли. Ми їх непогано навчили, сер. Оце фейєрверк вийшов! Ще одну чудову виставу довелося мені побачити зі спостережного пункту. Безперервний град із мін! Я сам став біля міномета. Адже я — чудовий навідник.

— Успішно? — урвав його полковник Грін.

— Успішно, сер. Вже перші міни попали в ціль. Удача! Обох розірвало на шматки. Я схопив бінокля й переконався в цьому сам. Слово честі, сер, я теж не хотів кинути роботу недоробленою! Полягли всі троє. Ніхто не вцілів. З трьох пострілів. Удача!

Далі?.. Далі, сер, я випустив усі свої міни. А їх було чимало. Позиція в нас була прекрасна. Нищили всіх до ноги, сер. Сказати правду, я трохи перестарався. Поливав з міномета солдатів, що бігли від табору, пущений під укіс поїзд, з якого долинали зойки й прокльони, міст… Обидва сіамці були збуджені не менше, ніж я. Нарешті японці нам відповіли. Незабаром усе заслав дим, який піднявся до самої вершини гори й сховав від нас і міст і всю долину річки Куай. Ми опинилися серед сірого смердючого туману самі. Та й міни всі вийшли, тож стріляти було нічим. І тоді ми втекли.

Відтоді, сер, я весь час із сумом міркую про ту свою ініціативу. Хоча й досі переконаний, що мені не залишалося нічого іншого, що діяти я мав саме так, що то був єдиний розумний вихід.

— Єдиний розумний вихід, — визнав полковник Грін.

Про автора

П’єр Буль (нар. 1912 р.) — відомий французький письменник, що ввійшов у літературу 1950 р., автор романів «Вільям Конрад», «Малайське святотатство», «Кат», широковідомої фантастично-сатиричної антиутопії «Планета мавп», новелістичних збірників «Абсурдні історії», «Розповіді про милосердя» та ін. У «Всесвіті» надруковано його новелу «Загадковий святий» (1990, №’ 12).

У романі «Міст на річці Куай» (1952) письменник, спираючись на власний воєнний досвід, — він був безпосереднім учасником бойових дій проти японських агресорів на Далекому Сході, — змальовує психологічну драму англійського полковника Ніколсона, котрий, потрапивши в полон, мусить працювати на ворога і водночас не може не пишатися витвором своєї праці. Побудований на парадоксальних ситуаціях і гострих зіткненнях характерів, сповнений внутрішнього напруження й динамізму, роман приніс широке визнання своєму авторові, був успішно екранізований і перекладений багатьма мовами.

Примітки

1

Персонажі-двійники фантастичної повісті Р. Л. Стівенсона «Дивовижна історія доктора Джекіла та містера Хайда», що уособлюють добре й лихе начало в людині.

(обратно)

2

Спосіб дії (лат.).

(обратно)

3

Номер один (англ.).

(обратно)

Оглавление

П’єр Буль Міст на річці Куай

  Частина перша

    1

    2

    3

    4

    5

    6

    7

  Частина друга

    1

    2

    3

    4

    5

    6

  Частина третя

    1

    2

    3

    4

  Частина четверта Удар

    1

    2

    3

    4

    5

    6

    7

    8

    Про автора Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg