«Судний день»

284

Описание

«Гомоніла Україна, довго гомоніла, довго, довго кров степами текла-червоніла»…Зі шкільної парти ми пам’ятаємо, як Шевченко у своїй безсмертній поемі «Гайдамаки» «скликав» у Холодний Яр відважне гайдамацтво, а ми з хвилюванням слідкували за долями Гонти, Залізняка і Яреми Галайди. Та чи було все саме так, як описував Великий Кобзар? Як зараз нам ставитися до кривавих подій Коліївщини? Що це було: стихійне повстання українського селянства, спланована війна за відновлення незалежності Української Держави чи «багатоходівка» Російської імперії?На це питання дає відповідь новий роман Ярослава Яріша «Судний день». Його сюжет заводить нас у жорстоке ХVІІІ століття, де поміж темних пущ Холодного Яру та глибоких байраків запорозького степу кувалися свячені ножі, у той час як у замках і палацах жирувало знавісніле від безкарності панство. Ось-ось «заспівають треті півні», впаде іскра у порох і велике пожарище затопить всю Україну, спом’янувши горді часи Хмельницького і Палія.Усе ніби й просто… Але була ще й третя сила…

1 страница из 232
читать на одной стр.

Настроики

Фон текста:

Текст
Текст
Текст
Текст

Аа
Roboto
Аа
Garamond
Аа
Fira Sans
Аа
Times

Судний день (fb2) - Судний день 1305K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Ярослав Иванович ЯрошЯрослав ЯрішСудний день

* * * Пролог Мліїв. 1766 рік

Десятки коней голосно тупотіли, піднімаючи хмару куряви. Дощику не було уже кілька тижнів, тож пилюка на дорозі стояла мало не по кістки. На небі – ні хмаринки. Сонечко пригрівало добряче, так що з-під шапок виступив рясний піт. Коні смерділи по5том, а від них той запах передавався і на людей. Понад усе хотілося скинути із себе кавалерійські лати, розігріті сонцем, і шубовснути з розгону у воду. Не можна.

Пан Воронович їхав попереду, поруч із ним тримався той самий біскуп, що його не допустила до церкви мліївська громада, а позаду – озброєні жовніри. Із мліївцями потрібно було розібратися, до того ж так, аби іншим наука була.

Будучи на королівській службі, Воронович не поділяв таких методів. Він був ротмістром однієї з корогов так званої української партії, тобто військових підрозділів, що були дислоковані на українських землях. Пан ротмістр розумів, що військові не повинні втручатися до справ релігійних, але тут закрутилося трохи по-іншому. Політика. А де політика – там і гроші…

Жовнірська кавалькада минула перші дерева, що росли край дороги при в’їзді до міста. Тут пан ротмістр зауважив кількох дітлахів, що бавилися в пилюці, призупинив коня, але хлопчаки, вгледівши чужинців, кинулися навтьоки. Воронович бачив, як вони чкурнули навпростець городами, тож, навіть якби пан ротмістр захотів їх спіймати, це було неможливо. Воронович не став поспішати, а уважно слідкував своїм поглядом за дітьми, котрі тим часом то зникали з очей, то знову з’являлися, петляючи людськими левадами у бік церковної дзвіниці.

«Що ж вони замислили?» – якось не відразу збагнув ротмістр, як раптом закалатав дзвін. Бив тривожно і дуже дзвінко, розливаючись від дзвіниці по цілому місту.

«От малі бестії», – про себе вилаявся Воронович і приострожив коня.

Коні мчали клусом, піднімаючи куряву і ризикуючи потоптати старих і малих, що знаходилися саме на шляху. Якесь дивне відчуття пробудив у панові ротмістру цей тривожний дзвін…