«Судний день»

Судний день (fb2) - Судний день 1305K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Ярослав Иванович Ярош

Ярослав Яріш Судний день

© Я. І. Яріш, 2016

© Л. П. Вировець, художнє оформлення, 2016

© Видавництво «Фоліо», марка серії, 2006

* * *

Пролог

Мліїв. 1766 рік

Десятки коней голосно тупотіли, піднімаючи хмару куряви. Дощику не було уже кілька тижнів, тож пилюка на дорозі стояла мало не по кістки. На небі – ні хмаринки. Сонечко пригрівало добряче, так що з-під шапок виступив рясний піт. Коні смерділи по5том, а від них той запах передавався і на людей. Понад усе хотілося скинути із себе кавалерійські лати, розігріті сонцем, і шубовснути з розгону у воду. Не можна.

Пан Воронович їхав попереду, поруч із ним тримався той самий біскуп, що його не допустила до церкви мліївська громада, а позаду – озброєні жовніри. Із мліївцями потрібно було розібратися, до того ж так, аби іншим наука була.

Будучи на королівській службі, Воронович не поділяв таких методів. Він був ротмістром однієї з корогов так званої української партії, тобто військових підрозділів, що були дислоковані на українських землях. Пан ротмістр розумів, що військові не повинні втручатися до справ релігійних, але тут закрутилося трохи по-іншому. Політика. А де політика – там і гроші…

Жовнірська кавалькада минула перші дерева, що росли край дороги при в’їзді до міста. Тут пан ротмістр зауважив кількох дітлахів, що бавилися в пилюці, призупинив коня, але хлопчаки, вгледівши чужинців, кинулися навтьоки. Воронович бачив, як вони чкурнули навпростець городами, тож, навіть якби пан ротмістр захотів їх спіймати, це було неможливо. Воронович не став поспішати, а уважно слідкував своїм поглядом за дітьми, котрі тим часом то зникали з очей, то знову з’являлися, петляючи людськими левадами у бік церковної дзвіниці.

«Що ж вони замислили?» – якось не відразу збагнув ротмістр, як раптом закалатав дзвін. Бив тривожно і дуже дзвінко, розливаючись від дзвіниці по цілому місту.

«От малі бестії», – про себе вилаявся Воронович і приострожив коня.

Коні мчали клусом, піднімаючи куряву і ризикуючи потоптати старих і малих, що знаходилися саме на шляху. Якесь дивне відчуття пробудив у панові ротмістру цей тривожний дзвін…

Почувши тривожне бамкання, люди висипали зі своїх хат, однак тут же ховалися на свої обійстя, побачивши кавалькаду ворожих вершників. Дорога робила чималий гак, так що доки жовніри доїхали, минуло трохи часу. Ще здалеку було видно, як кілька людей крутилися біля церкви, але з приїздом вершників усі кудись позникали.

Приїхавши на місце, Воронович легко зіскочив з коня, піднявся східцями і спробував відчинити двері церкви. Марно – були зачинені. Тут же наказав жовнірам:

– Ламайте двері. Решта – зганяйте сюди хлопів. Зараз превелебний біскуп буде правити святу мшу. Хто не прийде, а буде сидіти вдома, – згорить разом з хатою. А ще: знайдіть мені попа і пономаря та швидко сюди.

Жовніри розбіглися виконувати наказ ротмістра. Кілька з них почали виламувати молотом двері. Коли робота була зроблена, Воронович звернувся до біскупа:

– Святий отче, ідіть готуйтеся до служби, а мої люди назганяють хлопів. Клянуся небесами: ще сьогодні до вечора ця церква буде наша – і всі мужики приймуть унію..

Біскуп послушно зайшов до церкви, а Воронович заходився роздавати розпорядження. Та не встиг він як слід розставити своїх людей, як раптом біскуп вибіг з церкви, прорік обурено:

– Єзус-Марія, та це святотацтво нечуване! Як мені проводити службу, коли тут немає ні Євангелія, ні Божих дарів, ні церковного начиння! Навіть підсвічники поховали!

– А каса церковна?

– Не знаю за касу, та, мабуть, також пропала. Це просто нечувано!

Воронович оглянувся на своїх людей.

– Знайти! – коротко наказав.

Ротмістр раптом зрозумів: їх тут чекали, готувалися. Він вже усвідомив, що привести цих людей до унії буде важко, але навіть не думав здаватися: вже надто часто за останній час це бидло почало показувати роги. Цьому треба покласти край…

Жовнірство розійшлося по дворах – і тут містечко наче ожило: почулися крики, лемент, дитячий плач. Жовніри почали «запрошувати» людей до церкви, приводили їх гуртами на майдан. Нарешті притягли титаря місцевого. Воронович подивився на нього: чомусь відразу згадав собі Мельхіседека… А ще сотника Харка, котрий добровільно віддав свою голову, аби врятувати того ж Мельхіседека. Ні, цей титар не був подібним на героя – простий міщук, невисокий, худорлявий. Де-не-де волосся було вкрите срібною памороззю сивини.

– У тебе ключ від церкви?

– У мене. Тільки ж навіщо він зараз – і так двері рознесли? – запитав, ніби кепкуючи, титар. Та в його очах була не насмішка, навіть не страх, а жаль.

Їхні з Вороновичем погляди перехрестилися.

– Як тебе звуть?

– Данило. Данило Кушнір.

– Ну що ж, Даниле, скажи мені, будь ласкав, де ти заховав те, що виніс із церкви?

– Не скажу.

Пан ротмістр чекав чогось другого. Він думав, що цей чоловік зараз почне крутити, мовляв, не я і хата не моя. А тут зразу: «не скажу». Благородний, мабуть, лотр. Хоче відгородити це лайдацьке бидло, яке поволі зганяють жовніри, а також бородатого попа, котрого теж привели. Ну що ж, хочеш бути героєм – ми тобі влаштуємо.

– Ведіть його до хати. Обшукайте там усе, допитайте родину.

Данила повели. Ротмістр звернувся до священика:

– Ти тут душпастер, господар цієї церкви. Скажи, де Святі Дари?

Панотець відповів спокійно, хоч голос його трясся:

– Церква не моя – вона належить усій громаді. Люди бачать, який час тривожний, от і заховали. А я не знаю.

Воронович підійшов, спитав, щоб чули всі:

– Це Данило намовляв вас до непокори? Це він навчив, що робити?

– Данило чоловік тихий та богобоязливий. Усі його знають і шанують, та кожен свою голову має, – відповів панотець.

Воронович запитав ще тихіше:

– І ти маєш?

– Аякже, – священик не зрозумів питання.

– То покажи свою мудрість, прояви терпіння, як Ісус учив, адже ти хочеш, щоб був мир, щоб громади примирилися і католик більше не лаявся з православним? Прийми унію. А за тобою і люди. Кому потрібна боротьба, сльози, кров? Ну?

Панотець опустив смиренно очі, похитав головою:

– Ні, пане, вибач.

– А чому?

– Бо мої батько, і дід, і прадіди – всі були православними. А коли хочете миру в краї – дайте нам спокій.

Ротмістр сплюнув.

– Дурень ти. І батько твій був дурнем, і дід, і прадіди. Заберіть та посадіть до буцигарні цього бунтаря. Я з ним іще потім побалакаю. А поки що оточіть містечко, щоб жодна миша не проскочила та не винесла звідси Святих Дарів. А я піду допитаю титаря.

– А що з ними? – один зі шляхтичів запитав, показуючи на юрбу мліївців, що вже зібралася.

– Нехай стоять. Мша відбудеться.

Хата в титаря була проста, досить бідна. Він сидів за столом. Був блідий, а щока червона – хтось із шляхтичів «смачно» приклався. Їх тут стовбичило кілька. Жовніри перевертали все в хаті догори дриґом, голосно лаючись та гупаючи. Вони зовсім не панькалися із речами господаря, особливо з тарелями й полумисками: де жовніри пройшли, там по долівці валялося побите череп’я, яке толочили чобітьми в перемішку з одягом, розсипаними крупами та пір’ям із подушок. Інші нишпорили по подвір’ю.

– І що? – своїм звичаєм коротко запитав ротмістр.

– Мовчить.

– А родина?

– У нього тільки син.

– Де він?

Шляхтичі переглянулися між собою, знизали плечима.

– То знайдіть, кретини! – прошипів Воронович і тут же двоє побігли з хати.

Воронович сів навпроти Данила. Він критично оглянувся по хаті.

– Справжній хлів. Тут навіть допит та обшук гидко робити. Посидів би тут довше, то певно, блював би далі, ніж бачив. Як ти тільки міг кобіту привести до такої стайні? До речі, де вона? Син є, жінки нема. Втекла від тебе, чи що? Не диво: я б і сам звідси дав драла. Говори, хлопе!

Воронович вдарив по столу кулаком. Данило тільки плечима знизав, говорив наче сам до себе:

– Померла моя Настя, років десять уже. Тяжка недуга її забрала – довго мучилася.

Воронович похитав головою.

– Ай-ай-ай. Мати померла, батька повішають – як син рости буде? Батракуватиме. Таких дітей зараз багато швендяється.

– Нічого, – відповів Данило, дивлячись в очі своєму кату. – Світ не без добрих людей.

– Може й так, але я не добрий, а злий. Знайду – накажу шкуру живцем дерти, тоді твоє батьківське серце зм’якне, і ти все розповіси.

– А ти знайди спочатку, – промовив тихо титар. Він стиснув кулаки, опустив очі, готуючись зустріти свою тяжку долю.

Воронович проковтнув. Він звівся, кивнув – і тут же на титаря упав тяжкий удар. Данило, ніби підкошений, зсунувся з лави на землю.

– Затятий, шельма. Скрутіть йому руки налигачем, та всипте.

Почали бити. Сердешний титар мовчав, скулившись на долівці під тяжкими ударами жовнірських чобіт. Нарешті застогнав. Воронович зупинив побиття.

– Щось хочеш сказати?

Той не відповів нічого, лише дихав тяжко, готуючись отримати нову порцію ударів. Воронович наступив чоботом на посивілу голову, притиснув до долівки.

– Ти в мене землю гризти будеш, а все мені, шельмо, скажеш. Продовжуйте, панове.

Жовніри почали ще більше бити, на той раз трійчатками. За мить одяг титаря був пошматований, кров потекла з пекучих ран і розлилася по глиняній долівці, утворюючи болото.

– Говори, де золото, де начиння, де каса? – кричали пани.

– Він не скаже, знаємо таких, – мовив хтось.

– Обшукати все село, городи, клуні, привести його родичів, – наказав ротмістр.

Жовніри розбіглися. Воронович зупинив тих, хто бив титаря, – могли й убити. Хай відпочинуть. Шляхтичі закурили сапаючи.

– Де його зловили? – нараз запитав Воронович.

– На городі власному.

– Тікав?

– Ні, навпаки.

Воронович оглянувся. До хати з церкви було ближче йти дорогою, а не городом. Тоді пан регіментар кинув оком у бік цвинтаря, що стояв позаду церкви і примикав до людських городів.

– Гайда туди.

Проте й на цвинтарі жовніри нічого не знайшли. Один з них заглянув у дзвіницю, де щойно били у дзвони мліївські діти, даючи знати про наїзд шляхти. Жовнір обшарив усе внизу, поглянув наверх, примружившись.

А наверху сиділо хлоп’я років десяти. Це був синок титаря. Він міцно притискав церковні скарби, загорнені у білу скатертину, до грудей. Хлопець трясся зі страху, кусаючи до крові губи. На очах були сльози – йому звідси було добре видно, як пани повели батька. Хотілося кричати, але хлопчик ще сильніше затиснув зуби.

Крізь дзвони проривалося сонячне проміння і сліпило жовніру очі. Йому нічого не було видно, він вирішив вилізти по драбині і перевірити, що там робиться.

Та жовнір передумав: було надто високо, а драбина надто старенька…

А тим часом люди Вороновича продовжували допитувати титаря.

– От шельма, – процідив крізь зуби Воронович. – Насипте йому в чоботи жару. Це повинно розв’язати язика.

Титар мав кілька хвилин, щоб перепочити. Страшно гуділа голова, кров підходила до рота з побитих губ, він сплюнув, поглянув догори. Над ним стовбичив шляхтич. А там, за плечима ката, на стіні висів образ Спасителя.

– Поможи, – тихо вирвалося в мученика.

– Що? – перепитав шляхтич. – Хочеш щось сказати? Ні? Тоді готуйся. Взуваймо його, панове.

Вони насипали розпеченого на вогні вугілля в чоботи. Титаря припідняли й почали надягати чоботи на ноги. Сердешний Данило не давався, та проти них був безсилий: жар страшним вогнем запік ноги. Титар закричав дико. Він не був таким, як Харко, котрий терпів так, що навіть не застогнав на допиті. Цей блаженний чоловік кричав і качався по підлозі.

– Господи, Матінко Божа, поможіть, збавте!!!

– Заткни пащеку, терпи, як чоловік! – гукала шляхта.

– Говори, паскуднику, кажи, де заховав скарби, бо тут тобі і смерть.

– Гей, панове, жар остиг, насипте-но йому ще, тільки дивіться, щоб не сконав передчасно.

Так і мучили шляхтичі нещасного титаря. Вороновичу все більше уривався терпець. Він все частіше поглядав через віконце на майдан, де все ще чекали люди на мшу, але скидалося на те, що замість церковної служби вони сьогодні побачать страту.

– Усе дарма. Тягніть його на майдан – стратимо іншим на острах.

– Паля чи шнурок? – уточнив один зі шляхтичів.

– Панове, цей чоловік брав своїми нечестивими руками Святі Дари, виніс їх із храму Божого, чим осквернив його навіки. Що належиться такому святотатнику?

Шляхтичі розуміючи закивали.

Його не привели – притягли на майдан: попечені ноги не могли рухатися.

– Господи, людоньки, чоловіка вбивають! – залементувала якась жінка.

– Ми не вбиваємо нікого, а робимо правосуддя, – це перед людьми став самий голосистий шляхтич. Він вже знав, що мав казати. Чоловіка, котрого не можна зламати, то хоч осквернити його пам’ять. – Ця людина вкрала з церкви Святі Дари, він богохульник. Адже ви знаєте, що ніхто, крім отця, не має права до них торкатися! А він, хам, горілку із священної чаші у корчмі пив, потім, як каса закінчилася, жиду Святі Дари на горілку поміняв. Це правда: він зізнався на допиті. А ще нахвалявся п’яний, що він вище за попа! Цей чоловік навіки осквернив святий храм! За це ми засудили цього богохульника до страти.

Натовп затих. Раптом почулося з одного кінця:

– Неправда це!

– Брехня! – почулося з іншого. Натовп зашумів. Воронович пальнув з пістоля вгору. Притихли. Заговорив сам ротмістр:

– Я не збираюся терпіти бунту й непокори. Цей чоловік богохульник і бунтар – він прийме зараз на ваших очах очищення. Очищення вогнем. А ви глядіть і думайте: щоби ще гірше не заплакали, коли таким же вогнем спалахнуть ваші стоги, хліви та хати!

Запала гробова мовчанка. Тим часом жовніри закопали у землю стовп, а титарю обмотали руки по лікоть просмоленим клоччям. Його прив’язали до стовпа. Він як міг твердо тримався на ногах, повернувся до церкви, тоді востаннє поглянув на своїх сусідів – мліївців:

– Прощавайте. Простіть.

Шляхтич підніс смолоскип до рук стратника – і клоччя миттю спалахнуло. Люди охнули. У повітрі тут же запахло смаленим м’ясом. Титар глухо застогнав, зігнувся, щоб упасти на землю, та шнурки міцно тримали. Натовп завмер…

Раптом руки Данилові опустилися. Люди побачили, як кров булькнула носом і ротом – серце не витримало скаженого болю. У цю ж мить загриміло – дощик, котрий так довго не заходив у цей край, раптом полив із дощових хмар, що зібралися невідомо звідки. Воронович, прищурившись, поглянув на небо, подумавши про те, що це якийсь знак. Невже сили небесні позбавили нескореного титаря пекельних мук? Хоча що Бог може мати до тих смердючих хлопів, до того бидла, лотрів, лайдаків, котрі лише у землі потрафлять порпатися? Певно, випадковість…

Воронович хмикнув, сплюнув собі під ноги.

– Забираймося.

Один хвацький шляхтич під’їхав на коні до страченого титаря й відсік йому одним махом голову. Тоді насадив на спис і запнув у землю.

– Нехай так стоїть.

Від’їжджаючи зі своїми людьми, Воронович покликав одного зі шляхтичів та наказав:

– Заклич ще кількох людей, візьміть у губернатора мисливських собак та знайдіть ті Дари. Касу можете собі лишити. Церква має бути вже завтра освячена…

Шляхтич легко поклонився, розвернув коня.

Розділ 1

Умань. Весна 1767 року

Зі сторони центральної площі в бік Південної брами їхав молодий козак. По вузькій людній вулиці швидко не розженешся, тому тримав поводи натягненими. Жеребець під ним був гнідий, нервово гриз зубами залізні вудила. У сідлі молодий чоловік тримався впевнено й легко, притримуючи лівицею шаблю при боці. Чорні шкапові чоботи блищали, одяг чистий, хоч навколо було багато куряви: вже кілька днів стояло тепло.

Козакові личив синьо-червоний мундир, прикрашений китицями та різними закльопками. Під ніс хлопець наспівував собі якусь пісеньку, настрій був добрий, бойовий, погляд зосереджений. Карі очі привітно дивилися навколо, хлопець, скидаючи шапку, вітався з усіма перехожими. Дівчата, що йшли йому назустріч, дарували посмішки, лукаві погляди. Він підморгував їм, але кроку не збавляв. Навпаки, пришвидшив коня, коли перед очима показалася брама і люди, що зібралися там.

Це їхав Іван Левченко. Уже сім років він живе в Умані при надвірній козачій сотні Київського воєводи Потоцького, дослужився до сотенного осавула, і немає для нього честі більшої у світі, ніж нести козацьку службу.

Молодий Левченко минув синагогу й Базиліанську школу. Цього місця молодий осавул не любив – у школі могла вчитися шляхетська католицька молодь, а простих міщан туди й на поріг не пускали. Левченко повернув очі до православної церкви Святого Миколая, скинув шапку і перехрестився. От святого Миколая він любив ще з дитинства.

Зачіска в Івана була козацька: оселедець тягнувся до самого вуха. Сам парубок виріс не дуже високим, проте доволі кремезним, жилавим. Мав він широкі плечі, грубі руки і доволі гнучкий стан, що свідчило про те, що Левченко був не лише сильним, але й спритним у бою. До кінця його козацький образ доповнювали чорні, як смола, вуса.

Біля Південної брами зібралася вся уманська сотня. Козаки розмовляли з рідними, заспокоювали матерів, дівчат, дружин, сестер, обіцяли скоро повернутися. Літні чоловіки стояли поруч. Усі прийшли прощатися, адже сотня виступала в похід. У повітрі пахло дощем і розлукою.

Трохи осторонь тримався сотник. Він сидів на коні, курив люльку і дивився кудись удалечінь. До нього під’їхав Левченко.

– Пане сотнику, губернатор підтвердив наказ.

Гонта видихнув черговий клубок диму.

– Тоді гайда! – була коротка відповідь.

Іван круто повернув коня до козаків, крикнув на всі легені:

– Сотня!!!

Козаки нашвидкуруч поцілували своїх рідних, попрощалися і скочили в сідла. Вони вишикувалися по четверо обличчям до брами.

– Виступаємо!

Козаки приострожили коней і жваво виїхали з міста.

– Пісню! – ревнув знову молодий осавул.

Засвистали козаченьки в похід сполуночі, Заплакала Марусенька свої ясні очі…

Богуслав. Кілька місяців пізніше

На зміну сухій погоді прийшли дощі. Після літньої спеки земля вимагала осіннього дощику, аби вдосталь напитися і змити із себе пилюку. Хмари густо закутали небо, дощ падав дрібний і набридливий.

Ватага вершників їхала містом, кутаючись у козацькі каптани: чи дощ, чи сніг, а службу нести треба. Першим з-поміж товариства їхав Іван Левченко, пильно оглядаючись по сторонах. Він майже завжди був першим: товариші сприймали його як лідера і його слово завжди було вирішальним. Трохи позаду трималися найближчі друзі – Грицько Гаранджа, Федір Моторний і Петро Борщик. Перші двоє були завзятими козаками – сильними, кмітливими, сміливими в бою. А от Борщик таких здібностей не мав, будучи надто гладким і таким же добродушним.

– Веди до корчми, Іване, бо скоро дуба вріжемо. Клята слота, – скривився Борщик.

– Не можна.

– Ти, Борщику, думай про Сметанку – веселіше буде, – порадив смаглявий Федько Моторний, і товариші вишкірилися: колись у Борщика була дівчина на прізвище Сметана.

– Вже й сам не знаю, про що думати: борщ, сметана, але найперше – чарчина. Зігрітися треба, чорт забирай, бо цілий мокрий, наче щур, – скривився Борщик, калатаючи зубами.

Доля закинула уманських козаків аж сюди. Служба. Пильнуючи пограниччя із Диким Полем, козаки дізналися про великий загін запорожців, що перетнув кордон і розчинився у Чорному лісі.

– Їх треба вислідити, щоби біди не наробили, – наказав Гонта. – Підеш, Іване?

Звісно, він пішов. Наказ сотника – святе для нього. Взагалі, будучи сиротою, Левченко мав Гонту за рідного батька і за цього чоловіка був готовий без жодного вагання важити хоч сто разів своїм життям. Саме сотник Гонта узяв колись до себе на службу хлопця-сироту: виховав його, виростив, поставив на ноги, маючи за рідного. Навіть пані сотникова, котра народила Гонті прекрасних донечок, часто дорікала чоловікові, що він чужого хлопця пильнує часом краще за рідних дітей.

– Он, диви, диви, корчма, – показав Борщик на хату край дороги.

– За мною, – скомандував Іван і повернув коня в той бік.

– Оце по-нашому, – зраділи друзяки, однак радість ця була передчасною.

– Подивимося, чи нема когось підозрілого, а тоді поїдемо далі. Найпевніше, вони по ярмарку швендяють.

Козацька служба полягала у тому, щоби відловлювати й нищити всілякий розбійницький люд, котрого у ті часи розвелося дуже багато. Іван розділив для себе розбійників на три частини: панів, харцизів та гайдамаків. Із першими Левченко воював із найбільшим задоволенням, адже це були покидьки, котрі часто заради власної розваги робили іншим людям багато шкоди. Між панами-шляхтичами досить частенько виникали суперечки, тож вони часто-густо вирішували їх за допомогою сили: чинили наїзди на сусідські володіння, грабували, палили села і били людей. Інколи пани перевдягалися на гайдамаків, намагаючись відвести вину від себе і свого пана.

А от зі справжніми гайдамаками Іванові, як і іншим козакам з надвірної міліції, зустрічатися не дуже хотілося. Перше, що це були досить небезпечні воїни, а ще – їх дуже підтримував місцевий люд, адже гайдамаки відбирали майно в кровопивців-панів і віддавали простим людям. Іванові доводилося чути багато розповідей про гайдамацькі подвиги, однак парубок зовсім не захоплювався тими людьми: вони порушували спокій у краї, отже їх треба було гнати звідси поганою мітлою.

– А може, по чарчині встигнемо гахнути? – з надією в голосі запитав Гаранджа.

– Полапаємо гайдамаків – тоді й гахнемо, – коротко відповів Іван.

Козаки повернули до шинку і тут наткнулися на купу людей, що зібралися на подвір’ї корчми, щоб розрахуватися з орендарем за мита, оренди, податки й інші повинності. Тут були й селяни з округи, і міські ремісники, і навіть служителі православної церкви. Усі вони щось були винні орендареві: або жили на його землі, або працювали його реманентом, або торгували на його ринку, або й самі душею і тілом належали йому.

Сам орендар, єврей на ім’я Аврамко, сидів під накриттям даху за маленьким столом, листав свою книгу, щось записував акуратно, перераховував.

– Тут ще волове не заплачено за осінь, – відірвавши очі від книги, мовив орендар дебелому хлопу.

– Так поздихали ж мої воли, за віщо платити?

Орендар подивився на нього:

– Чим будеш лан обробляти?

– Чорт його знає.

– Можу тобі дати пару волів. Навесні порахуємося, щось віддаси з урожаю, решту – відпрацюєш.

Хлоп хмикнув:

– Нащо мені, пане, ті воли: і так годувати нічим! Усе вже віддав, голий-босий ходжу.

Аврамко ще пильніше поглянув на нього.

– То я ще тобі винен, що ти такий господар нікудишній? Навіщо тобі взагалі то поле, якщо ти його обробити не можеш? Заберу в тебе, а ти, щоб не здох з голоду, на фільварку в мене робити будеш.

Хлоп вирячився.

– Та що ви, пане, у мене ж діти дрібні!

– І дітям також роботу знайдемо. Іди. Підходь наступний і кажи прізвисько! – гукнув орендар до черги.

Козаки стали мимовільними свідками цієї розмови. Орендар раптом зауважив їх, встав, поклонився.

– Вельможне панство, прошу не затримуватись, прошу, прошу. Заходьте до господи. Гей, гевали, розступіться, дайте вельможним панам дорогу.

– Ніколи нам, – відповів Левченко і почав розглядатися навколо, а тоді зазирнув у корчму: там лише пиячили жовніри. Надворі також нікого не було, тільки якийсь хлоп носив дрова і складав під повіткою: певно, наймит.

– Тут їх нема, – впевнено мовив Левченко до своїх.

– Диви, диви, як поганець обдирає людей, – натомість промовив Гаранджа, кидаючи погляд у бік Аврамка. – Так і руки чешуться дати в пику, а ті всі папери порвати до дідьчої мами.

– Пішли, – коротко наказав Левченко і першим рушив до свого коня.

Аврамко, провівши козаків очима, покликав наступного.

– У мене все заплачено, панщина відроблена. Чого мене закликали? – відразу обурився господар.

– Прибутку не даєш.

– Що? – не второпав чоловік.

– Горілки, кажу, не купуєш. Чи ж ти не знаєш, гевале, що кожен посполитий мусить купити в державній корчмі горілку, аби дати прибуток державі?!

– Так корчма ж твоя, а не державна, – розвів руками хлоп.

Аврамко аж спаленів:

– Та що ти розумієшся, хамів сину! Не тобі, неграмотному, мене вчити.

– Чого ж неграмотний? – хлоп попався на диво впертий. – Письменний я! І горілки твоєї купувати не буду: водою занадто розбавляєш!

Орендар почервонів.

– Ах он воно що. Грамотний. Ви чули, панове, грамотний тут знайшовся!

На цей заклик із корчми вийшли жовніри, потираючи руки. Було їх четверо.

– Ти?

Чоловік вирішив стояти на своєму.

– У мене все сплачено, все відроблено…

– Ти вельми грамотний, лайдаку? – жовніри його оточили загрозливо.

– Я не лайдак, у мене все сплачено…

Однак слів більше не було, а пішов удар кулаком у лице: господар упав, зойкнувши, і злапався за обличчя. Пішли нові удари – чобітьми. Дехто із чоловіків та жінок спробували заступитися, підняли ґвалт, однак проти озброєних списами, шаблями та мушкетами жовнірів виступати було годі. Так, люди гукали і погрожували карою Божою, однак розпашілих жовнірів це стримувало не надто сильно.

– Гайдамаків на вас нема! – раптом крикнула із серцем якась молодиця.

– Є гайдамаки!

Цей вигук почувся десь позаду – і жовніри оглянулися. Перед ними стояв наймит у шапці та подертій свиті, котрий щойно носив дрова.

– Відпустіть чоловіка!

Один із жовнірів пішов на нього.

– А як же ти, пся крев, посмів рот свій від…

У відповідь пішов удар. Отримавши по писку, жовнір відлетів і гепнув на землю просто під ноги своїх. Жовніри оторопіли й почали хапатися за зброю, але наймит також не дрімав: спочатку скинув шапку, показуючи свій запорозький оселедець, а тоді й свита полетіла додолу. Під тією драною свитиною у козака був пояс, а на ньому пістолі, ніж та шабля.

– Бачу, хлопці, не хочете по-доброму.

Козак вихопив шаблю і почав нею рубати. Жовніри і не спам’яталися, як запорожець покалічив їх і вивів з бою. Тримаючись за свої рани, жовніри рачкували подалі від козака, остерігаючись, аби не порубав їх на капусту. Люди заніміли, коли ж запорожець пішов до орендаря, всі раптом відскочили, даючи йому дорогу. Аврамко зблід.

– Погано чиниш, іродів сину, отак людей обдираючи. І не думай брехати: я тут уже довгенько кручуся і все бачу. Що ті люди тобі завинили?

– Нічого! Зовсім нічого, – не маю до них жодного нічого! – лопотів язиком переляканий орендар.

Запорожець нагнувся над ним, зазираючи в очі.

– Я зовуся Іван Бондаренко, затямив, орендарю! Якщо хтось із цих людей скаже мені, що ти непомірно їх обдираєш, на панщину гониш несправедливо чи іншу наругу твориш над ними, – прийду. І тоді начувайся, лихварю, бо від гніву гайдамацького тебе ніхто не сховає!

Сказавши це, Бондаренко свиснув – прибіг карий коник. Не стаючи в стремено, запорожець вскочив йому на спину, ще раз поглянув на Аврамка, а тоді погнав геть від корчми.

Кілька днів пізніше

Коні пішли кроком, мнучи траву та засохлий полин. Розчервонілі за цілий час дороги козаки скинули шапки з голів, повитирали піт. Надворі було досить тепло, хоч і прийшла уже осінь. Сонечко пригрівало, повсюди літало павутиння. Пахло свіжою землею – десь недалеко звідси орали селяни. Вітерець бігав по полі, прохолоджаючи козаків.

– Де ж подівся цей клятий харцизяка? – говорив позаду Івана Федір із досадою у голосі.

– Він не харциз – запорожець. Це, брате, різне, – поправив Гаранджа.

– Правду кажуть, що ці запорожці з чортом знаються – немов у воду канув.

– І жовнірів покремсав… Один – чотирьох. Як ти кажеш, Іване, його звали?

– Бондаренко, – відповів Іван, пильно оглядаючи степ.

– Отож-бо.

Чота уманських козаків, що складалася із дванадцяти чоловіків, пішла навздогін за Іваном Бондаренком – запорожцем, що напав у Богуславі на жовнірів і потнув їх добряче шаблею. Хитрий гайдамака уже вкотре вислизає з їхніх рук – і це Левченкові починає не подобатися. Осавул зупинився серед степу і почав оглядатися: дорога пішла поміж лісом і хуторами: кудою ж гайнув невловимий Бондаренко?

– Що скажете, товариство? – запитав поради у друзів.

– До лісу йти годі, – тут же озвався Борщик. – Темніє.

– Еге ж! До людей треба добиратися. Попитаємо, що і як, а заодно й повечеряти можна, – погодився Федір.

Чогось у Левченка крутилася у голові думка, що Бондаренко також не подався в ліси…

Село вже показалося перед очима, тож козаки полегшено зітхнули – нарешті людська оселя замість темного лісу та безлюдного степу. Втома з далекої дороги написана на їхніх обличчях; одяг – у дорожній куряві, навіть коні форкали раз у раз і крутили головами – знак неабиякої втоми.

Іван привстав у стременах, розглянувся навкруги: степ був безлюдний, лише вдалині виднівся гурток плугатарів, що доорювали ниву. Трава в полі пожовкла; зілля зсохло і не пахло уже так, як навесні. Не було чути співів степового птаства, ні свисту бабаків. З неба чулися крики запізнілої зграї диких гусей, що летіли на південь.

Левченко поглянув на сонце – було вже далеко за обід. Треба квапитися – дні тепер короткі. Ось уже і степ до зими приготувався, і люди урожай з поля позвозили та закінчують сіяти озимину.

А з села долинали звуки музики.

– Десь весілля або танці. Приїдемо – гайда зразу гуляти! – завзято мовив Федір Моторний.

– Ти що, мало нагулявся з харцизяками на Чорному шляху? То зараз іще з Бондаренком погуляємо, – Іван втомлено подивився на товариша. Той у відповідь посміхнувся:

– Так не я ж танцював – моя шабля!

Чим ближче козаки доїжджали до села, тим виразніше чулася музика.

– Ніби в отому кутку грають.

– Гайда туди, може, заодно Петра нашого оженимо, а то щось він засидівся… – спробував підколоти Федір.

– Тут оженишся, як по півроку дівчини не бачиш. Така в нас служба козацька-собацька.

Чота козаків уже неквапом в’їхала у село, минула церкву і рушила до того кутка, звідки чулася музика.

– А я, хлопці, ще женитися не хочу. Не по мені це, – пристав до розмови Гаранджа.

– Легко тобі говорити: у тебе дівка у кожному селі. Та не смійся, знайдеться ще така, що заарканить тебе, як норовистого жеребця, – вигукнув Федір.

Стемніло. Козаки зупинилися перед одним подвір’ям: саме тут так плакала скрипка, заливалися сміхом цимбали, а бубен бив так, що аж в голові все підстрибувало, а ноги самі кидалися в танок. Тин і хвіртка були прикрашені, з хати било яскраве світло. Петро під’їхав упритул до брами, товариші відстали трохи. Кінь ворушив ніздрями, задирав голову – почув інших коней, однак музика, співи, вигуки спантеличили тварину. Петро уважно роздивився і таки вгледів: осідланий карий кінь стояв перед стодолою, хрупаючи сіно. Зазвичай, гості на весілля або йдуть пішки, або їдуть на возах – верхи рідко хто прибуває.

– Як же ти, п’яний, додому верхи поїдеш? – запитав Левченко сам себе, а тоді спішився. – Оточити подвір’я! Мушкети – напоготові! Гаранджа і Моторний – за мною.

Людей був повен двір: так і розсілися тут на широких лавах за дубовими столами. Музики перестали грати і пиячили вже разом зі всіма. Гості говорили голосно: парубки реготали, а дівчата співали пісню про дівчину-сироту, яка віддавалася такому ж сироті, і їм вже з наступного дня після весілля разом прийдеться боротися зі злиднями й недолею. Старі баби мовчки слухали, згадуючи свою молодість.

Нараз всі притихли: на подвір’я завітало троє панських козаків, а решта лишилися ззовні. Навіть пісня дівоча урвалася.

Левченкові було трохи незручно вдиратися отак на чуже свято, однак він, нарешті, мусив упіймати того Бондаренка або хоч подивитися на нього.

Зі столу підвелися наречені, стали перед козаками, поклонилися.

– Ласкаво просимо на наше весілля. Не погребуйте хлібом-сіллю.

Левченко скинув шапку.

– Вибачте нам, люди добрі. Ми лише подивимося тут – і відразу собі підемо!

– Але ж просимо вас, сідайте, спочиньте собі з дороги, чарочку випийте за щастя молодяток, – підійшов старший дядько, напевно, батько одного з молодих. Він узяв козаків за руки і повів за стіл. – Прошу, не погребуйте.

Федір із Грицьком переглянулися і пішли за дядьком. Левченко став уважно оглядати людей за столами і раптом побачив того, кого шукав: за сусіднім столом сидів чоловік із довгим запорозьким оселедцем. Не думаючи, Левченко пішов до нього і став навпроти. Люди принишкли в передчутті чогось поганого, а сам запорожець продовжував спокійно уплітати весільну ковбасу, огірки і сало.

– Ну, здоров, Бондаренку, – привітався Іван.

– Здоров, – відповів запорожець, набираючи ложкою галушки і навіть не дивлячись на співрозмовника. – Сідай отут, нехай не висить…

Левченко ковзнув поглядом по Бондаренкові – на перший погляд був неозброєний, роками був трохи старшим за Івана. Широкоплечий, із крутою бичачою шиєю і жилавими руками.

Козак сів на лаву навпроти, не спускаючи погляд з Бондаренка, котрий продовжував їсти.

– Сам звідси підеш, чи волочити доведеться? – запитав Левченко.

Запорожець вперше поглянув на нього, а тоді взявся рукою за сулію з горілкою, почав наливати: спершу Левченкові, потім – собі.

– Давай. Щоб лихо оминало цю хату.

Бондаренко випив одним духом, Левченко ж навіть не доторкнувся до своєї чарки.

– Гребуєш? Отакі то ви, панські козаки. Попихачі. Із братом уже й випити годі, а панків-ляшків у дупу цілуєте, – мовив Бондаренко, закусюючи галушкою.

– За щастя молодих – вип’ю, – погодився Левченко і хильнув одним духом.

– Та ти закусюй, закусюй, пан тобі таких галушок не зварить… Пан тільки березовою кашею годує, що після неї срака три дні пече.

– Годі блазнювати, – перервав мову запорожця Левченко. – Ходи з нами по-доброму.

Тим часом до Івана підійшли його товариші і стали позаду. Бондаренко проковтнув галушку, тоді кинув спересердя ложку.

– Навіть поїсти по-людськи не дадуть! І що ви за люди?! Ніби й земля нас одна породила, ніби й колискову мати одну співала, а рідного брата у ложці води втопити хочете…

– Гайдамака мені не брат…

– А хто ж? Лях? Пан? Певно, й самі до шляхетства пнетеся: там земелька, кріпаки…

– Нам воєвода дав шаблю, аби ми людей захищали, – прохрипів Левченко, котрого зухвалий тон запорожця уже почав виводити з рівноваги.

– То чого ж ви тих посполитих не захистили у Богуславі, котрих орендар обдирав, а жовніри до смерті забивали? Ех, не тим ви служите, хлопці, не тим руку цілуєте…

Раптом Бондаренко вдихнув на повні легені і затяг:

Ой у лузі та й ще при березі Червона калина. Спородила молода дівчина Хоро… хорошого сина.

Люди підтримали – і скоро пісня полинула над селом:

Було б тобі, моя рідна мати, Отих брів не давати. Було б тобі, моя рідна мати, Щастя, щастя, долю й дати.

Доспівавши, запорожець знову взявся за сулію, налив собі, а тоді потягнувся й до чарки Левченка, однак осавул схопив його за руку.

– Досить вже того. Вставай!

Бондаренко побагровів, їх погляди схрестилися. Левченко враз відчув небезпеку, однак запорожець нічого зробити не встиг: втрутився один з весільних дядьків:

– А чого ж ви, хлопці, присікалися до чоловіка? Сидить собі – і хліб споживає…

– Атож, – погодилася котрась із жінок. – Відчепіться від нього!

Іван відпустив руку Бондаренка, підвівся. Гості також повставали і посунули на козаків.

– Люди добрі, – гукнув Левченко. – Цей чоловік – запорожець і гайдамака Іван Бондаренко!

– То й що! – почулося у відповідь.

– Який же він гайдамака? Кого він вбив, кого зарізав?

– Он, сусідська шляхта села палить, тож ідіть їх лапайте!

– А титаря?! Титяря мліївського як закатували сволоцюги?! І хто за це відповів?

– Пани обдирають нас, а гайдамаки – помагають, тож і ми за них станемо!

– Не дамо!!!

Люди заговорили враз в один голос, тому Левченко зрозумів, що сперечатися з ними годі. Гаранджа поплескав товариша по плечу.

– Це не той, брате, Бондаренко, котрого ми шукаємо. Тамтой – харциз і розбійник, а цей оно – добродій. Краще нам іти звідси.

– Еге ж, – підтримав Федір. – Не будемо людям псувати свято.

Левченко поглянув на запорожця, що спокійно продовжував сидіти за столом.

– Ще побачимося.

Розділ 2

У той час українські землі були поділені між Польщею та Російською імперією по річці Дніпро. На початку вісімнадцятого століття після численних воєн, міжусобиць і татарських набігів Правобережна Україна, що належала до Польщі, нагадувала пустелю. Проте, військові завірюхи потроху затихли і край знову почав оживати. Сприяли цьому магнатські роди Потоцьких, Яблоновських, Любомирських, Радзивіллів, Чарторийських, котрі загарбали собі цю землю та заходилися скликати осадників, обіцяючи їм різні вигоди та пільги.

Знову зацвіли сади, заколосилися ниви. Магнати надбали великі добра на праці людей, з кожним роком на осадників ішли все нові й нові утиски і повинності. Пани швидко забули обіцянки, помаленьку почали перетворювати вільних осадників, козаків, на своїх підданих. Крім класового й національного гніту, почалися ще й релігійні репресії: поляки стали насильно навертати православні церкви і монастирі в уніатство, переслідувати священиків. У відповідь селяни тікали загонами в ліси, озброювалися і мстили своїм кривдникам. Таких месників називали гайдамаками. Перша половина вісімнадцятого століття так і пройшла, освічена вогнищами гайдамацьких пожарищ, котрі то пригасали, то з новою силою розгоралися знову.

На Лівобережній Україні, що входила до складу Російської імперії, населення також перебувало під тяжким гнітом поміщиків. Уряд цариці Катерини ІІ знищив останки козацького устрою, ліквідувавши Гетьманщину, а вільних козаків перетворив на безправних кріпаків.

Тривала збройна боротьба, але сили були нерівні. Люди з надією поглядали на південь, у бік запорозького степу, де було останнє гніздо волі – Запорізька Січ.

Петербург. Осінь 1767 року

Російська імператриця Катерина Друга сиділа у широкому кріслі «дубового» кабінету. Холодний вітер із затоки сильними поривами кидав у вікна палацу грубі краплі дощу. Надворі було сіро. У таку погоду холод немов прошивав тіло її величності і вона куталася у свою хутряну накидку.

Катерина задумалася. Вмокнувши перо в чорнило, вона тримала його над білим папером, розмірковуючи над тим, що повинна написати. Тоді вмокнула ще раз, але перо знову зависло над папером, вагаючись. Всередині кабінету було тихо, лише чулося потріскування свічок у золоченому підсвічнику.

Імператриця аж стрепенулася, коли двері голосно відчинилися і в кабінет увійшов молодий чоловік, багато одягнений, – двірцевий франт, улюбленець жінок, а за сумісництвом її фаворит – пан Григорій.

– Я рада вас бачити, Грішо. В останній час ви не занадто балуєте увагою свою імператрицю.

Григорій нагнувся перед її величністю, узяв руку і гаряче припав до неї губами. Тоді ще раз, але вже вище долоні, тоді ще раз.

– Годі вам, Грішо, – її величність посміхнулася й легенько звільнила свою руку. – Зараз у мене зовсім немає часу. Мушу написати листа.

– Справді?

– Королю Речі Посполитої Станіславу-Августу Понятовському, – пояснила імператриця.

– Чудово, – випалив Григорій. – А я все життя думав, що царські особи власноручно пишуть тільки любовні листи. Чи може раптово помер ваш секретар?

Він відійшов від імператриці, повернувся до вікна й почав вдивлятися у сірий петербурзький день. Катерина дивилася йому у спину, посміхалася.

– Ви ревнуєте, господін граф?

– Ні, ваша величносте.

Справа була у тому, що Станіслав Понятовський, який раніше жив у Петербурзі, був коханцем Катерини Другої, чи, як тоді говорили, фаворитом. Саме завдяки підтримці її величності честолюбивий шляхтич і став польським королем.

– І добре робите, Григорію, бо цей лист сугубо політичний. – Катерина знову повернулася до стола. – У скорому часі відбудеться у Варшаві сейм. Там буде розглядатися питання про православну і протестантську віру на території Речі Посполитої. Ми мусимо заступитися за православних хоч би для того, щоби не опустився престиж держави. Європа подумає, що ми слабкі, якщо не можемо захистити своїх одновірців.

– Тоді, ваша величносте, я від імені російського дворянства наполягаю на тому, аби лист був написаний у виключно строгому стилі. Ми повинні вимагати, а не просити. Понятовський, надіюся, пам’ятає, що саме при нашій підтримці він зійшов на польський престол, тому хай буде добрий, та вдержить своїх магнатів. А інакше навіщо нам військо, гармати. Росія зможе заступитися за своїх одновірців і відстояти своє ім’я! – раптом запалився патріотичним настроєм Григорій. Подумавши трохи, додав:

– Ваша величносте, смію дати вам пораду. Якщо сейм таки не прийме пунктів нашого договору, а це так і буде, бо магнати, пробачте, плювати хотіли на короля і його закони, нам потрібно вводити війська на правий берег Дніпра.

Імператриця знову посміхнулася, примирливо простягнула своєму улюбленцю руку. Той узяв її долоню.

– Грішо, я не хочу ні з ким сваритися, ні з поляками, ні з європейськими дворами. Я лише хочу, щоби в державі був мир та спокій, щоби розвивалася торгівля, ремесла, культура, щоби менше було усіх цих інтриг, заколотів.

Ці слова її величність сказала душевно і ніби якось втомлено. Григорій привстав на одне коліно, знову поцілував руку імператриці.

– Ваша величносте, але ж ми говоримо про Малоросію. В одному цьому слові лише скільки достатку. Саме слово смакує і пахне, як свіжий житній хліб, витягнений з печі, відчуваєте?

Імператриця поглянула на свого фаворита.

– Ех, Григорію-Григорію, і хто ж це вас постійно надоумлює на такі мислі?

– Ніхто. Я здатен самостійно мислити і мої слова походять від щирого серця. Я – офіцер, і я звик говорити те, що думаю, і не буду мовчати, коли справи стосуються блага матушки Росії.

Скидалося на те, що фаворит образився. Він встав. Катерині знову потрібно було щось придумати, аби повернути його прихильність. Вона піднялася з крісла.

– Ходімо зі мною, хочу вам щось показати.

Її величність пішла до сусідньої кімнати, граф нехотя посунув за нею.

Посередині кімнати стояло не то крісло, подібне на трон, не то трон, подібний на крісло: було воно розміром з дитяче кріселко, але зроблене у вигляді трону.

– Ваша величносте, що це?

– Це мій подарунок польському королю. Збираюся його вислати разом з листом, – посміхнулася імператриця. Григорій зацікавився. Підійшов ближче, почав розглядати. Раптом він підняв кришечку, що була прироблена у сидушці крісла. Усередині була приставлена нічна ваза.

Графу аж сльози на очі вийшли, так він зареготав.

– Дійсно, ваша величносте, цей подарунок буде достойний польського короля. Ой, потішили ви мене, матінко.

Григорій, все ще підсміховуючись, пішов до виходу.

– Ви мене покидаєте, графе?

– На жаль, так. Мене чекають друзі, з якими я сьогодні маю розіграти кілька партій у більярд.

– Цікаво, і хто ж ці ваші друзі, заради яких ви готові покинути свою імператрицю?

– Один князь, один граф, один генерал, один прокурор, один губернатор, – скоромовкою сказав Григорій, незважаючи на те, що Катерина хотіла, аби він залишився.

– Маю надію, ви зволите ввечері провідати мене у моїх покоях і допоможете скоротати самотність?

– Не знаю, ваша величносте, партія може затягнутися, а моя честь не дозволить мені покинути товариство посеред гри.

– Облиште, Григорію, – посміхнулася Катерина. – Невже ваші нові друзі важливіші для вас, ніж я. І чи не вони це часом намовляють вас проти польського короля. Та, як би там не було, ви придворний, і маєте деякі обов’язки перед своєю імператрицею.

Фаворит «відвісив» її величності глибокий поклін, ще раз поцілував руку й вийшов з кімнати.

В одному з кабінетів палацу зібралися п’ятеро чоловіків. Хоч у кабінеті були зручні дивани, проте ці панове залишалися стояти, переступаючи з ноги на ногу. Щось дуже тихо перемовлялися – в кабінеті витав дух чималого напруження. Одягнені хто у багатий світський одяг, хто в розкішний мундир, мали державні відзнаки найвищого рівня. Їхні обличчя були зосереджені, всі ніби на щось чекали.

Темні густі штори повністю закривали вікна. Посередині стояв великий більярдний стіл, що займав основну частину приміщення. Його добре освічували два канделябри, які висіли над ним. Шари були уже розкладені у відповідному порядку, гравці тримали у руках киї.

Двері кабінету відчинилися і всередину ввійшов фаворит – пан Григорій.

– Прошу мене вибачити за запізнення, панове, мене затримала імператриця.

– Ми на вас чекали. Тепер, гадаю, можемо починати, Григорію Григоровичу… – Князь надав фавориту право першому розбивати шари.

– Прекрасно, – відповів той, беручи у руки більярдний кий.

Він розбив вдало – відразу два шари закотилися у лузи.

– Як здоров’я матінки-імператриці? – запитав князь.

– Вашими молитвами, панове, – відповів фаворит, обходячи стіл з другого боку. – Її величність вся у справах.

– Я впевнений, що ці справи прямо стосуються майбутнього варшавського сейму. Не бажаєте поділитися з нами планами її величності, пане Григорій?

Фаворит зігнувся над столом, ударив по одному з шарів – цей удар також виявився влучним. У кабінеті запала напружена мовчанка. Взагалі, з появою пана Григорія всі присутні звернули свої погляди на нього, ніби саме він міг розсіяти ту напруженість, яка панували тут досі і апогей якої саме наступив. З фаворитом імператриці, який мав завжди доступ до її покоїв і який деякою мірою міг впливати на її рішення, були пов’язані надії цих панів. Саме заради Григорія організовувалися довгі партії в більярд або в карти, влаштовувалися бали, карнавали, полювання та інші веселості, які так полюбляв фаворит. При таких оказіях від нього можна було почути багато цікавого. В свою чергу пан Григорій як губка втягував у себе «мудрі ідеї» своїх друзів, запалювався ними і неодмінно від свого імені вкладав їх у вуха імператриці.

– Її величність каже, що нашим обов’язком є заступитися за православних на Правобережжі Дніпра. А на мою думку, треба піти і польським магнатам надавати по руках, а короля їхнього відтягати за вуха, – відповів фаворит, знову зігнувшись над столом. Присутні багатозначно переглянулися. Навіть крізь пітьму можна було побачити посмішку, яка з’явилась на обличчі князя.

– Устами фаворита матушки глаголить істина, – сказав він.

Усі присутні, крім самого фаворита, його зрозуміли. А той тим часом закотив наступний шар у лузу.

– Отже, її величність має намір виступити проти поляків, – сказав губернатор.

– Не проти поляків, а проти магнатів, які своєволять і виступають проти короля, – поправив арокурор. – Так чи інакше, а землі Правобережжя треба буде брати під свій контроль.

– Це правда. Тамтешні православні сплять і бачать себе під протекторатом цариці-матінки. Малоросію треба об’єднати під нашою рукою, – це вже обізвався граф.

Фаворит тим часом продовжував успішно заганяти шари у лузи. Було таке враження, що він і не дослуховується до розмови.

– Але ми не можемо ввести війська на Правобережжя. Тоді ми посваримося не тільки з поляками, але і з Австрією, Пруссією, не говорячи вже про турків, – зауважив губернатор. У графа ніби вже була готова відповідь:

– Ми не можемо ввести війська у мирний час. Але якщо ситуація у наших сусідів поляків буде настільки напружена, що вийде з берегів, наче повінь навесні, ми змушені будемо перейти Дніпро для того, щоб захистити свої кордони. Ну, і, звісно, сам король польський має попросити нашої допомоги. За це жодна країна світу не зможе нас звинуватити.

На деякий час знову запала мовчанка. Усі співбесідники гарячково думали. Заговорив князь.

– Скоро буде сейм. Офіційно на ньому ми будемо захищати православних, їх права. Мусимо заключити такий трактат з поляками, щоби спровокувати магнатів на заколот проти короля. Він попросить допомоги, тоді ми сміливо зможемо ввести війська на Правобережжя, ніби для наведення порядку, а самі окупуємо ці землі.

Усі присутні тут, а особливо князь, чудово розуміли, яку роль у житті кожного з них може відіграти комбінація, яку зараз можна розіграти на польській шахівниці. Король Станіслав, як і декілька його попередників, зробив спробу урізати права магнатів, які по суті керували державою. До цього його спонукала цариця Катерина, яка і «підсадила» його на престол. Проте магнати не здавалися. Назрівав конфлікт. Якщо магнатів дотиснути, а вони, як пружина, почнуть випрямлятися, підійматися, вставати, король не витримає, злякається і покличе на допомогу Катерину, а та введе війська.

Звичайно, Європа і Туреччина стануть дибки. Окупація, можливо, і не буде довгою, але Росія за цей час встигне взяти участь у перерозподілі майна, землі, урядових посад, російські дворяни заведуть родинні стосунки з польськими магнатами. Імперія виграє немало, не кажучи вже про кожного з цих панів, які зібралися тут. Хоча про особисті інтереси не було прийнято говорити вголос, бо, як відомо, на Сибіру багатства були ні до чого.

Останнім цвяхом, забитим у труну магнатського самоуправства, мав бути трактат, винесений на сейм. У його статтях права православних зрівнювалися з правами католиків. Споконвіку у шляхетській Польщі католицька віра була панівною, на ній трималися шляхетські вольності і ніхто й ніколи не смів замахнутися на це. Тепер це мало спровокувати бунт, справжню шляхетську бурю.

Нарешті вступив у розмову і генерал:

– Дозвольте запевнити панство, що армія її величності цариці-матінки готова кинутися в бій з ворогами на перший заклик імператриці. Ми за лічені дні зможемо змести опір повстанців і захопити Правобережжя.

Всі знову притихли, лише було чути, як черговий шар після удару фаворита покотився по столі і упав у лузу.

– Чудовий удар, чи не так, панове?

Його не чули.

– Панове, ми не передбачили одного, – встряв у розмову прокурор. – А якщо тамтешні мужики, з наступом наших військ, ударять їм у спину. Якщо православні захочуть лишитися з поляками, налякавшись нас. Ото був би скандал: проти нас виступили ті, кого ми прийшли захищати!

Князь замислився.

– Навряд, але все може статися. Ті черкаси – люди буйні. Думаю, щоб забезпечитися, пошлемо їм грамоту. Пообіцяємо свободу, підтримку, ще щось…

Тут у розмову вступив граф.

– Осмілююся запропонувати достойного кандидата, якому можна вручити грамоту і який розповсюдить її серед тамтешнього населення. Це ігумен одного православного монастиря на пограниччі. Звичайно, війська за собою він не поведе, але ті розбійники його дуже поважають. Він уже кілька років добивається рівноправ’я православних з католиками. Шляхта давно уже полює за ним, монастир кілька разів піддавався наїздам, але ігумен ніяк не може заспокоїтися. Два роки тому він був у Петербурзі. Її величність приймала й відпускала його з великими почестями.

На більярдному столі залишилося зовсім мало шарів після того, як фаворит закотив у лузу ще один. Склалося враження, що Григорію було байдуже до розмови своїх товаришів, та раптом він встряв у дискусію:

– Імператриця ніколи не видасть грамоти для чужого народу. Це суперечить всім мирним договорам і трактатам. Крім того цей ігумен вважається там політичним злочинцем.

Присутні переглянулися. Губернатор знайшовся першим.

– Але ж на цій грамоті не обов’язково повинна стояти печатка чи підпис її величності. Тамтешнім малоросам і того вистачить, а ми, у разі якого скандалу, зможемо усе заперечити. Так, мовляв, і так, ігумен усе вигадав.

– А для більшого ефекту грамоту можна вилити з золота або викарбувати золотими буквами. Тоді мужики повірять, що її справді видала імператриця. – Губернатора підтримав граф.

Усім це сподобалося.

– Добре, – заговорив князь, – задум хороший. Отже підсумуємо. На майбутньому варшавському сеймі наш посол має активно захищати права православного населення, тиснути на короля і на сейм, щоб прийняти трактат, який спровокує магнатерію і вище католицьке духовенство. Озлоблені магнати почнуть бунтувати, своєволити. Король Понятовський попросить у її величності допомоги і ми введемо наші війська на Правобережжя. Перед тим пошлемо ігумену з того прикордонного монастиря «золоту грамоту». Він переконає місцеве населення перейти на наш бік. Якщо все пройде добре, то ми візьмемо під свій вплив велику територію Правобережжя. Коли ні – зможемо легко викрутитися, вмити руки. По-моєму, план чудовий.

– Згідний з вами, ваша світлосте, – погодився прокурор. – Залишається тільки узгодити деякі дрібниці.

– Які саме? – спитав князь.

– Хто, де і коли передасть ігумену ту грамоту?

– А просто у Варшаві…

Тим часом фаворит закотив останній шар.

– Здається, панове, я виграв.

Князь посміхнувся.

– А мені здається – ми скоро усі виграємо. Для цього у нас є усі засоби: гроші, влада, військо. Правобережжя має бути наше, а тамтешні православні мають опинитися під нашим крилом, жити і трудитися для слави Російської держави.

На якусь мить запала мовчанка, проте її порушив фаворит.

– Ми не обговорили найважливішого. Внаслідок цієї комбінації у наших руках можуть опинитися величезні земельні наділи Правобережжя й Запоріжжя.

– Запоріжжя? – перепитав прокурор.

– Так, а що? Як будемо вже на польській Україні, то за одно вже й ліквідуємо Запоріжжя.

– На якій підставі? – не второпав сам князь.

– Підстав може бути вдосталь, якщо тільки захотіти – хто може стримати російського ведмедя?

Про це ще ніхто з присутніх не думав, та ідея їм сподобалася.

– Можна спробувати, – мовив князь.

– Отож, – продовжив фаворит. – Якщо у наших руках опиняться такі величезні земельні наділи, то пропоную їх зараз же розділити, щоби уникнути в майбутньому можливих конфронтацій.

Григорій вийняв карту південно-західної Росії, розклав прямо на більярдному столі.

– Я залишаю за собою право на землі ось тут, в районі Вінниці, а також ось від цієї переправи на Дніпрі до острова Хортиці.

Присутні всі як один нагнулися над столом, узявши карту у щільне кільце. Вони навперейми почали тицяти пальцями у розкладений папір і голосно сперечатися.

Остання партія більярду затягнулася до півночі. Розважившись вдосталь, пани почали розходитися. Залишився у більярдній тільки князь…

У той же час фаворит імператриці поспішив до її покоїв, пам’ятаючи свою обіцянку, дану напередодні більярдної партії. Ішов доволі легко і швидко, без ознак втоми, хоч була вже й доволі пізня година. Настрій у пана Григорія був чудовий і це додавало йому сил.

Двері у спальню імператриці були привідчинені і з них на коридор проривалося світло. Значить, її величність ще не спить, а чекає на нього. Ця думка пробудила в ньому апетит – апетит неперевершеного коханця, яким так славився пан Григорій. Адже розмова у більярдній так збентежила його душу, що наміру просто упасти на подушку й заснути він цієї ночі явно не мав.

Григорій відчинив двері в кімнату і бадьорим кроком пішов до імператриці.

Катерина все ще читала при слабому світлі двох канделябрів, сидячи на кріслі, поруч із розлогим, уже розстеленим ліжком.

Григорій пристрасно впав навколішки перед її величністю, почав цілувати руки.

– Благаю вас, ваша величносте, не читайте при такому слабкому освітленні, це може зіпсувати ваш зір.

Вона почала гладити його по перуці.

– А що ж мені ще робити: той, кого я так чекала, все не йшов і не йшов…

Григорій відкинув книжку, підхопив Катерину на руки і поніс на ліжко.

Вони лежали на шовках втомлені і голі. Катерина накрилася покривалом, а Григорій так і лежав собі, не соромлячись своєї оголеної натури, заклавши руки за голову.

– Грішо, – почала імператриця. – Я знаю, з ким ви грали в більярд і про що говорили.

Він подивився на неї.

– Давно відомо, що тут стіни мають слонячі вуха. І що, ви хочете мене покарати? Тоді вперед, але я все одно не відступлюся від своїх переконань…

– Григорію, я ж знаю, що ви ніколи не зробите мені шкоди, але мені так страшно, так страшно.

Граф сів у ліжку, повернувся до своєї коханої.

– Клянуся: ніколи не заподію вам зла, ваша величносте, ніколи не поступлю всупереч інтересів держави. Зрозумійте, ваша величносте, ми придумали план, який нам багато чого дає, але в разі провалу якого нам нічого не загрожує. Малоросія має бути в наших руках!

Вони дивилися одне на одного, нарешті Катерина посміхнулася.

– Я вірю вам.

– О, благословенна та мить! – викрикнув Григорій. – Скажіть, ваша величносте, як я можу вам віддячити?!

– Обіцяйте, Григорію, що ніколи не перестанете любити мене.

– О, клянуся небесами, я любитиму тебе!

При тих словах він зірвав з неї покривало.

– Грішо, – попросила Катерина, легко намагаючись закрити руками свої пишні груди, але коханець уже з великим жаром припав до неї, цілуючи руки, шию, груди, живіт. Її величність млосно зітхнула в новому передчутті та бажанні.

У любовних утіхах хвилиною проходила ніч. Коханці м’яли своїми голими тілами шовкові простині та подушки, віддаючи один одному себе сповна. Вони не крилися зі своїми криками та стогонами, адже великий палац повністю ковтав усі звуки товстими стінами, а темна петербурзька ніч укривала все густим мороком.

Розділ 3

С. Грузьке, Київщина. Осінь 1767 року

Біленький рушник ліг на стіл. Першим ділом на нього поставили кварту горілки, чарки, а вже потім повикладали глечики й полумиски із закускою. Усе викладалося жваво й весело – присутні голосно розмовляли в передчутті ситного обіду.

Осавул Якименко вирішив накрити стіл на свіжому повітрі, подалі від пилюки, що линула з току, а також від заздрісних людських очей. Деньок сьогодні видався погожий: хоч і холоднувато, проте ясно, головне, що на голову не крапає і вітер нічого не перекидає зі столу. Разом із ним до обіду повсідалися куми, свати й інші родичі осавула. Один з них налив у чарки.

– Ну, дай Боже здоров’я.

Випили. Якименко занюхав рукавом, узяв пальцями вареник із глечика, вмокнув у сметану й кинув собі до рота. Тут же у другу руку взяв огірочок.

– Подивлюся, чи не байдикують, – мовив осавул чи то до самого себе, чи до присутніх, підвівся і виглянув з-за рогу стодоли в сторону току.

А там селяни, від малого до великого, молотили. Немов у мурашнику. Люди працювали без перепочинку, раз у раз витираючи рукавами піт, що заливав очі.

Якименко задоволено крекнув і сів на своє місце.

– Давайте, куме, ще по чарчині, і будемо трохи братися за ціпи, – сказав один з родичів, на що осавул відповів:

– Та ви що, куме, в житті такого не було, щоб моя рідня на панщині горбатіла. На то є он, – і він кивнув у бік селян. – Нехай відробляють. Працюють на воєводу, на орендаря, а накину ще один день панщини, нехай і мої лани оброблять, і ваші.

Куми зраділи з такої пропозиції пана осавула, налили ще по одній чарочці.

До току з боку шляху під’їхала бричка, запряжена двома кіньми. Зупинилася. З неї хвацько вискочив молодий пан і рушив у їхній бік.

– Я зараз, – мовив Якименко, підвівся і швидким кроком рушив назустріч панові – се був орендар цих земель, молодий, але вже дуже поважний пан Станіслав.

– Доброго здоров’я, пане Стасю! – привітався осавул ще здалека.

– І вам не хворіти, – відповів орендар, підходячи впритул. – Ось, пане осавул, привіз вам те, що обіцяв: там, у бричці, баклага з вином.

– Якраз впору, пане. Ми саме ось полуднуємо собі трохи. Сідайте з нами!

Орендар швидко закрутив головою.

– Та ні, дякую. У мене, осавуле, буде розмова до вас.

Стась відвів Якименка трохи далі.

– Дивлюся, колос цього року не дуже колосистий.

– Ну що ви, пане орендар. Зерно цього року вродило дай Боже. Добре наповнимо ваші комори.

Орендар узяв осавула під руку.

– Воно-то так, але пан воєвода хіба мусить усе знати?

Якименко насупив брови.

– Звісно, що мусить. Я на те осавул. Та й пан повинен вправно віддати процент від намолоченого у воєводині комори.

Стась скривився.

– Пане осавул, тихіше. Не кричіть, а лише дайте відповідь у першу чергу собі: який нам резон з того, що нашу працю воєвода пороздає, що її порозкрадають воєводині комірники. Хіба ж ми не знаємо з вами, як воєвода зі своїми найближчими друзями проциндрять марнотратно усе, що ми так тяжко виростили та зібрали? А так і нам щось перепаде за те, що так тяжко наробимося цілий рік. Ось вам і завдаток.

Стась запхав осавулові до кишені злотого. Якименко посміхнувся.

– А ви голова, пане Стасю!

– Еге ж. Тут, пане осавул, є ще одна справа. Думаю, ви, як людина практична, мали б нею зацікавитися.

– Слухаю вас…

Стась мить подумав, з чого би то почати, а тоді заговорив:

– Часи зараз настали неспокійні…

– Ви про гайдамаків? Та щось не чути…

– І про гайдамаків, і про сволоту різну, що тиняється лісами, бо працювати не хоче. Та й пани часом шарпаються між собою. А військо ж у нас самі знаєте яке: не так нас захищає, скільки від нього самого захищатися треба. Ні дисципліни, ні порядку – геть жовнірство від рук відбилося… Одним словом, осавуле, мусимо самі подбати за свою безпеку, а воєвода нам у тому допоможе.

– Ви про міліцію козацьку? – живо перепитав Якименко.

– А чого б ні? Кілька десятків хлопів можемо набрати, аби лише кінь та шабля. Інше – від воєводи. Обіцяв, що від повинностей звільнить, та й платню добру дасть…

Очі у Якименка засяяли.

– А й справді: чого б ні. Тільки де нам взяти таких… бойових?

– Дайте спокій, пане осавуле… То лише так, для постраху. Тут скоро багато в кого закінчуються терміни латифундій, тож тих осадників треба буде перевести із козаків у піддані. Самі розумієте, пане осавуле, що вони на таке не підуть, почнуть бунтувати. Для того і будуть козаки, аби таких незадоволених вгомонити.

– Дати в морду, – по-своєму зрозумів осавул. – Ну, це ми вміємо. Головне, щоби гроші вчасно йшли…

Вони пішли назад, ще про щось перемовляючись, нарешті орендар махнув рукою на прощання і поїхав геть.

Потираючи руки, Якименко повертався до столу: за таку гарну новину можна й хильнути добру чарочку. А що, тепер окрім того, що він, Якименко, є панським прикажчиком, котрий має доступ до панського майна, то ще й буде ротмістром панської корогви надвірних козаків. Іншими словами, у його руках опиняться не лише панські гроші, але й панська озброєна сила.

Перед тим як продовжити обід, осавул ще раз вирішив зазирнути за хлопами. Працювали. Раптом погляд осавула зупинився на старшій жінці, що пересіювала зерно у великому ситі. Бондариха. При згадці про її сина у Якименка завжди йшов мороз поза шкірою.

– Ну нічого… Тепер нехай лише з’явиться тута…

Варшава, лютий 1768 року

Князь був присутній на цьогорічному сеймі, який тягнувся ось уже три місяці від першого його дня. Цього разу він особисто робив доповідь перед сенаторами стоячи. Зал шумів. Маршалок сейму насилу вгамував розбурханих сенаторів, ті посідали на місця, і слово знову надали російському послу.

– Надо совершить в Польше диссидентское дело не для распространения здесь православья или протестантской веры, а для приобретения ими своей законной партии с правом участия в польском законодательстве, дабы в будущем защитить себя и обезопасить от различных нападений и упреков, и не нуждаться в помощи России…

Проте й цього разу йому не дали договорити. З місця схопився шляхтич, що сидів поруч із Київським воєводою графом Потоцьким.

– Це є брутальне втручання у справи незалежної держави. Я нє позва5лям!

За цим викриком почулися наступні.

– Вето, вето, нє позвалям!!!

– Тут не Росія, жеби нам наказував тиран. У нас демократія і всім тут вольность!

Маршалкові знову довелося закликати панство до спокою.

– Ну что ж, – заговорив по хвилі Князь. – Раз вельможный сейм не хочет слушать меня – пусть выслушает представителя православного населения Правобережья.

Маршалок запросив доповідника. У залу сейму ввійшов кремезної статури, з густою посивілою бородою чернець – священик. Запала тиша – навіть чути було, як відлунювалися його кроки. У руці він тримав невелику теку. Панотець вийшов до трибуни й став поруч із Князем.

– Назвіться, – попросив маршалок.

– Я ігумен Мотронинського монастиря Мельхіседек Значко-Яворський і буду говорити від імені православної громади, яка відрядила мене сюди.

Дозвольте, панове, почати з того, що православна віра на території Правобережжя, незважаючи на всякі договори, донині терпить страшні утиски. У цій течці в мене сотні скарг православних шляхтичів, духовенства та простих посполитих на католицьких та уніатських можновладців, які без перестанку та з великою жорстокістю чинять їм кривду, ґвалт та розорення. Тут десятки листів від священиків, ігуменів та чернечої братії до вельможного сейму. Монастирі й церкви десятками насильно навертають до віри латинської, а в непокірних то забирають майно, а то й взагалі беззаконно громлять… Священиків та мирян б’ють палицями, наче бидло, стрижуть бороди й чуприни. Люди просять створити сеймову комісію, розслідувати безчинства…

Ці палкі слова хороброго ігумена, який не побоявся прийти сюди, у вовче лігво, й кинути вовкам у очі пекучу правду, примусили залу притихнути. Магнати повтягували голови в плечі. Лише граф Потоцький усміхнувся і промовив наче сам до себе: – Який ідіот пустив сюди цього нахабу. От каналія!

Тим часом підхопився один із сенаторів, грубо перебив доповідача.

– Гей, панове, кого ви слухаєте! Я сам із тих місць, що й цей підлий брехун. Корчить тут із себе захисника православ’я, а сам є першим помічником і поплічником гайдамаків!

І тут в ігумені пробудилася не чернеча, а козацька натура.

– Сам пан є брехуном і лицеміром. Пане воєводо, хто як не ваші люди приходили до мене з численними ревізіями та перевірками, не раз і не десять робили на наш монастир наїзди, громили майно та знущалися над братією. Чи бачили ви там хоч одного гайдамаку, питаю я вас?

Це питання було адресоване не крикливому шляхтичу, а прямо воєводі. Граф почервонів. Проте у нього були хороші довірені особи:

– Ганьба попу-гайдамаці. Він їздить по цілому краї і закликає народ до непокори.

– За гроші гайдамацькі. Прокляті розбійники й сюди його випровадили. У тюрмі йому місце, а не у священному сеймі!

– Ганьба!

– Зрада!!!

– Геть попа-гайдамаку!!!

Подивившись та послухавши все, що тут відбувалося, Князь тепер розумів своїм великодержавним розумом, від чого цей народ терпить усі біди. Між сенаторами – переважно великими магнатами – ніколи не було взаємної довіри, узгодженості, і кожен тягнув лямку у свій бік, користуючись із того, що влади над ними ніхто не мав. Магнати зневажали короля, а прості люди зневажали й ненавиділи їх усіх разом взятих. У Росії все зовсім по-іншому: мужики свою владу люблять – і правильно роблять…

Такі думки літали в його голові, коли він ішов на зустріч із деякими сенаторами. Першу спробу прийняти трактат про православну віру магнати провалили, та так, що у вухах досі чується цей лемент «Вето!», «Нє позвалям!», «Ганьба!». Б-р-р. Він навіть головою покрутив, щоб відігнати набридливі думки.

Князь відчинив двері і зайшов у кабінет, сів на чільному місці. Уздовж стола на розкішних кріслах розсілися сенатори впереміжку з російськими дворянами. Усі дивилися на нього.

– Ну що ж, почнемо нашу нараду. І я хочу щоб всі тут присутні усвідомили, що я не відступлюся, що буду тут сидіти і вас буду тримати до тих пір, доки ми не приймемо того трактату, який, нарешті, припинить суперечки між православними і католиками на Правобережжі Дніпра.

Він замовк – і тим скористався один із сенаторів.

– Але ж ви чули, як сейм зреагував на ваш трактат, – це пряме втручання у наші державні справи. Сенатори ніколи на це не погодяться.

Князь подивився на нього.

– Та чув уже, справжню бурю там підняли. Але трактат потрібен, щоб заспокоїти державу. Не забувайте, що ми ваші найближчі сусіди і мусимо бути впевнені, що у вас все спокійно, що не назрівають бунти, авантюри й інше зло. Тому я не хочу більше про це говорити. Я готовий вислухати ваші пропозиції щодо трактату. І прошу вас не забувати, хто підсадив вашого короля на престол і завдяки кому ви все ще зберігаєте владу, панове сенатори.

Князь переможно окинув оком присутніх, залишився задоволеним. Видно було, що всі зрозуміли його позицію і сперечатися більше ніхто не буде.

Заговорив один з магнатів.

– Княже, безперечно, ви маєте вплив на нас, на короля, але цього мало. Ви ж знаєте, що доми Потоцьких, Яблоновських, духовенство ніколи не пристане на умови трактату, де зрівнюється православ’я з католицькою вірою. А тут ще цей піп-гайдамака з’явився у залі. Це й розлютило магнатерію.

– Заждіть, – не розуміючи, перебив князь. – Мельхіседек – поважна людина.

– Проте його ще знають як поборника уніатства і першого товариша гайдамаків. Він бунтар, закликає хлопів до рокошу, до непокори.

Князь насупився, подзвонив у дзвіночок – тут же ввійшов лакей, поклонився.

– Знайди мені і запроси ігумена Мельхіседека в мій кабінет. Скажи, що хочу поговорити з ним у четверо очей. Але швидко.

– Ви посилали за мною, княже, – у кімнату ввійшов той самий огрядний чернець. Його довелося чекати півгодини, і це неабияк злило князя. Проте, він не зробив Мельхіседеку будь-яких зауважень, а відразу перейшов до суті.

– Так, панотче. Ми б хотіли вислухати від вас пояснення. Ви ж, мабуть, знаєте, як ваша поява на сеймі розізлила шляхту. Шановні сенатори звинувачують вас у зв’язках із гайдамаками, у закликах до заколоту навіть. Що ви можете сказати?

Панотець спокійно вислухав князя, також спокійно «тримав» тяжкий його погляд.

– Я, пане, ніколи до бунту не закликав, а лише благав людей об’єднатися навколо віри батьківської. І коли до мене нужденний приходить за допомогою, я не питаю його, чи він гайдамака, чи шляхтич, чи хлоп, бо перед Господом усі рівні. А я все життя своє служив вірі православній і Господу нашому, і допоможи мені, Боже, у тому служінні і дні свої закінчити.

Отець говорив сильно, рішуче й спокійно – так що запитань до нього більше не виникало. Князь замислився. Йому треба була спровадити ігумена назад у монастир, і зараз була якраз слушна нагода. Хоча ні, його треба лишити при собі, а послати когось іншого – молодшого. Князь підійшов до нього впритул, навіть легко обійняв за талію. Заговорив тихо, майже пошепки.

– Я все розумію, це провокація, якою вправно керує Київський воєвода – наш злий ворог, а також група його однодумців. Ці люди мають у своїх руках неабияку силу. Я впевнений у тому, що ні сьогодні, ні навіть через десять років нам із ними не вдасться домовитися. Таким можна тільки зламати хребта…

Мельхіседек уважно його слухав, не зрозуміючи, чого від нього хочуть. Він збирався сюди, щоб давати пояснення, вислуховувати догану, а натомість чує князівське одкровення.

– Не зовсім розумію вас, княже.

Князь заходився знову пояснювати.

– Я дуже ціную роботу, котру ви виконали. Проте я переконаний, що зараз ваша присутність буде більш потрібною там, на Україні.

– Але ж я делегований до сейму. Моє місце тут, – запротестував ігумен. – До того ж на Україні мене чекає розправа…

Князь добре знав історію цього чоловіка: якби польські пани і духовенство впіймали його на Україні, то й справді вчинили б ігумену жахливу смерть. Принаймні, півтора року тому його мало живцем не замурували у одній із келій після довгих мук і тортур. А все через те, що ігумен робив чималу роботу для того, аби об’єднати православні церкви і монастирі задля боротьби з католиками. Магнати понад усе хотіли масового покатоличення населення для того, аби обірвати духовні зв’язки тогобічної України з великоросами. Релігійна карта уже давно стала політичною і нею гріх було не скористатися особливо зараз, коли польська держава дихає на ладан…

– Розумію, але справа в нас дуже делікатна, а ваша поява для шляхти – як червоне для бика… Та нічого, сподіваюся, на Україні у вас є багато своїх послідовників…

Ігумен спохмурнів.

– Я відмовляюся будь-що розуміти. Ви, ваша світлосте, говорите загадками, а я з дитинства не вмію їх розгадувати.

Князь з досадою зітхнув.

– Шановний панотче, ну ви ж самі їздили до Петербурга, просили в її величності допомоги проти католиків та уніатів. Чи ви гадаєте, що вам і вашому народові допоможуть якісь комісії й сеймова балаканина? Російські солдати – ось що вам допоможе. Росії вже набридли ті польські магнати-вискочки, і ми вирішили взяти їх за… горло. Ваше завдання – підготувати народ, православних козаків, щоб вони йшли на російських солдатів не зі списами, а з хлібом-сіллю. Така на вас чекає робота.

Лице ігумена ще більше потемніло.

– Я не хочу війни у своєму домі. Так, сам я готовий терпіти за віру православну, але не хочу бачити, як гинуть наші діти – це надто висока ціна.

– А війни не буде, – спокійно заперечив князь. – Із ким воювати? Ви ж самі бачите, що поляки самі себе звоювали! Все, на що вони здатні, то це громити монастирі і різати посполитих. Та православних ми в біді не лишимо: маємо для них документ.

– Документ?

– Царську грамоту.

– Та невже? – іронічно перепитав ігумен.

Князь насупив брови.

– Панотче, мене вже починає нервувати ваша впертість. Скажіть, ви приймаєте нашу допомогу чи ні?

– Ну що ж, приймаю.

– Тоді по руках.

Вони потисли один одному руки.

– Дайте нам свою надійну людину: ми її проінструктуємо і відправимо на Україну…

Мельхіседек зрозумів, що це кінець розмови, і вийшов з кабінету.

Розділ 4

Рання весна 1768 року

У лютому 1768 року імператриці таки вдалося дотиснути сейм, котрий під цим тиском прийняв трактат. Провокація вдалася: обурена шляхта почала бунтувати. У містечку Бар зібралися невдоволені, назвали короля зрадником, а себе – конфедератами. Причинами всього зла вони вважали не Російську державу, а загалом усіх православних, тому декотрі з них наполягали на повній ліквідації православ’я. Скоро цей рух охопив велику територію, тож польському королю довелося попросити допомоги в імператриці Катерини.

Російські війська були вже напоготові і лише чекали наказу. Швидким маршем вони перейшли Дніпро і рушили в напрямку Вінниці та Бару.

У відповідь на це шляхетство піднялося ще більше, багато ватаг конфедератів вдерлися на Наддніпрянщину, грабуючи православних та жорстоко розправляючись із тими, хто чинив опір.

C. Пекарі. Київщина

Священика підвели двоє жовнірів.

– То що, зрікаєшся? – запитав ротмістр Воронович.

– Ніколи, – хриплим голосом відповів панотець.

– Дайте йому ще.

Панотця потягли назад до колоди, де вже чекав інший жовнір з палицею.

– Це вам так не минеться! – не витримав хтось із натовпу.

Воронович оглянувся.

Він стояв посередині села, просто біля церкви, оточений своїми людьми. З ним був ксьондз, а також його жовніри та шляхта. Вони позганяли на майдан жителів цього села, і тепер ті стояли, збившись у купу, та мовчки дивилися на екзекуцію над своїм пастирем. А той ніби відчував їх погляди і терпів побої мовчки, стиснувши зуби.

Ротмістр Воронович перейшов на бік конфедератів: вони запропонували йому платню більшу, ніж він міг заробити у війську. Ні, гроші тут були не головне: багато товаришів пішли за конфедерацію, тож і йому треба було триматися їхнього боку. Воювати за святу віру і Вітчизну було обов’язком кожного шляхтича. У війську теж були гарні хлопці, однак загони конфедератів були набагато краще забезпеченими: як матеріально, так і фінансово – це також був чинник, який схилив шальки терезів Вороновича саме до такого вибору.

Лави його хоругви поповнилися шляхтою та католиками-фанатами, а от орендарі один за одним бігли до нього, щоб купити собі безпеку. Цілою Київщиною почалися погроми «православного бидла», як називали шляхтичі місцеве населення.

Тотальна більшість шляхтичів Правобережної України приєдналася до конфедерації. Це було пов’язано основною мірою з тим, що величезні простори цих земель мали під собою кілька магнатських родин, які першими не бажали коритися королю, що хотів наступити їм на горло. Дрібніша шляхта звичайно тягнулася за своїми патронами, від яких дістала добра й привілеї. Маючи все це, шляхтичі більшість свого часу проводили у бенкетах, розвагах, а також збиралися на різні сейми та сеймики, щоб обговорити політичну ситуацію. Вони не обтяжували себе господарськими клопотами, поздававши свої маєтності в оренду багатим торговцям-євреям. Ну а ті вже хотіли собі заробити прибутки не менші за шляхту, обклали підданих непосильними податками та повинностями. Селянство з року на рік обростало більшими злиднями, ремісництво та торгівля занепали.

Серед конфедератів були й справжні патріоти, які й складали ядро цієї компанії. Люди помірковані, освічені, для яких слова «республіка» та «шляхетське право» були не порожніми. Вони в першу чергу виступали проти захоплення королем, ставлеником Москви, абсолютної влади, а також проти втручання цариці до справ Речі Посполитої.

Була й третя група шляхти – релігійні фанати. Радикально настроєне католицьке духовенство крокувало завжди попереду цієї колони, і гаслом цих людей було викорінення схизми, хоч і вогнем та мечем. Підписання мирного трактату з Росією та надання додаткових привілеїв православним без краю розізлило цих людей – і вони взялися за зброю. Серед незчисленних ватаг конфедератів-фанатиків найбільшою була «корогва Вороновича».

У цьому селі справа знову впиралася у церкву. Невеличку церковцю, а також її парафіян, мали перевести в унію, згідно з ухвалою якогось там суду. Біда була в тому, що хлопи не хотіли коритися, не бажали відрікатися від православ’я.

Місцевий піп доводив, що церква побудована для православної громади, казав, що права на неї люди мають затверджені старою воєводською грамотою. Це у Вороновича та його супутників викликало лише іронічні посмішки. Вони сюди пройшли не за тим, щоб вести полеміку з якимось лайдаком. Його карали за бунт та непослух. Селяни, котрі тут стояли разом зі своїми дітьми, понасуплювались, проте коритися не хотіли. Вони навіть не боялися того, що коли заберуть церкву, їх нікому буде поховати, обвінчати, діти їх ростимуть нехрещені. Ці лотри до кінця стояли за віру своїх батьків, і лише одна людина могла їх вмовити перейти в унію. Це той проклятий піп, їхній душ-пастир. Однак він не ламався.

– Він не зламається, – шепнув Воронович до ксьондза.

Не тільки цей піп був отакий затятий – всі схизмати раптом такими стали. Ротмістр довго думав, чого ж так сталося, і висновок був лише один – титар. Уже півтора роки минуло з того часу, як він, Воронович, стратив того чоловіка. Що б такого, здавалося? Однак слава про нескореного титаря рознеслася по всіх усюдах. Православні затялися.

Ксьонз того не знав, тому самовпевнено посміхнувся.

– Як же, сину, вогонь та залізо іще не таких ламало. Думаю: ще сьогодні і цей піп, і ці хлопи перейдуть на унію, і ще одне село повернеться лицем до святого престолу Римського.

Надворі було дуже холодно. Під вечір завжди стає холодніше в таку пору. Адже зима ще не зовсім здала свої позиції, а весна ще була заслабкою, щоб перейти в тотальний наступ. Сніг залишався тільки де-не-де, та земля була ще твердою і замерзлою. Дув льодовий вітер, проймав людей до кісток. Вони тулили до себе дітей, закутували латаними свитами.

Священику, після чергової порції палок, почали кліщами виривати бороду. Коли той уже геть знепритомнів, то всі побачили, що толку з нього не буде, Воронович звернувся до людей.

– Дивіться, вашого попа було покарано, і так буде з кожним, хто насмілиться виступити проти закону та порядку шляхетського. Та він буде жити – життя ми йому даруємо. Цей чоловік потрапив під вплив попів московських, прислужників цариці, яка хоче задушити нашу волю. Вас обмине доля вашого впертого й немудрого панотця, ви зможете полегшити своє нужденне існування. Вам буде зменшено панщину з семи днів на тиждень до п’яти, будуть пом’якшені чинші та оренди. Ми пришлемо вам нового священика, ви собі зможете спокійно ходити до церкви. То що, пристаєте?

Натовп загрозливо мовчав. Нарешті обізвався якийсь хлоп.

– Царські війська вже тут! Буде вам скоро віра!

Натовп загомонів: тут уже давно ходили чутки про те, що Росія пішла війною на магнатів. Воронович подивився на ксьондза – той досадно мовчав. Тоді ротмістр скомандував:

– Цьому розумнику відрубайте голову. Попові теж. Карайте лотрів: кожного десятого бийте палицями та відливайте водою. Тут можуть бути заховані гайдамаки. Обшукайте їхні хліви. Якщо щось знайдете – паліть.

Шляхта й жовніри зраділи: їм уже набридло танцювати на холоді й хукати на задубілі руки, тож залюбки взялися за людей. Ті, почувши наказ Вороновича, кинулися врозтіч. Почався погром. Людей били палками, нагаями, покидавши їх прямо на землю та поздиравши одяг.

– Це вам за царицю, за святий синод, і за віру благочестиву, – приказували при цьому кати.

Кільком чоловікам підпалили бороди, потім запалили ще кілька хат.

З плином часу спокійна посмішка на обличчі ксьондза почала зникати, перетворюючись на нервозність. Зате розцвіла іронічна посмішка на обличчі Вороновича.

– А що я вам казав?

Закінчилося все дуже буденно: жовніри з мовчазної згоди свого ротмістра кинулися грабувати хлопські хати, зґвалтували якусь дівчину. Ксьондз намагався зупинити розправу: йому таке було не до душі, однак жовнірство, почувши запах наживи, уже стримати було годі.

Тим часом Воронович зібрав старшин на нараду.

– Місцевий жид розповідав, що з навколишніх сіл повтікало кілька десятків хлопів. Десь у лісі сидять. Кажуть, отаман якийсь з’явився – Швачка, чи як. Мабуть вже велика ватага назбиралася. Пильнуйте за селом: хлопи побіжать гайдамакам жалітися, то ми їх і накриємо.

Звечоріло, коли шляхта вийшла із села. У цю ж мить хлоп’яча постать у селянській свиті городами промайнула у бік лісу. Звідкілясь взялися шляхтичі в чорних плащах і, мов привиди, полинули за хлопцем.

Селяни, що позбиралися біля лісового багаття на березі глибокого яру, були одягнені хто у що, так само й озброєні. Грілися. Вже світало. Сиділи мовчки, оглядалися, ніби когось чекаючи.

– Ось вони, – нарешті мовив один з них, і кілька селян схопилися з місць. До ватаги наближалося четверо вершників.

– Так, це він, Швачка.

– Пугу, пугу! – гукнув здалеку козацький отаман.

– Пугу, – відповів один із селян.

Швачка був одягнений як запорожець, його супутники так само. Він зупинив коня перед людьми.

– Чого сидите тут, як сичі понадувалися. Де сторожа? Чи хочете щоб нас половили тут голими руками? – зразу нагримав суворий отаман

Старший дядько лише руками розвів.

– А хто нас тут шукатиме?

– Хто-хто, святий Миколай. Подаруночки принесе.

Швачка кивнув своїм супутникам. Ті зрозуміли свого отамана й без слів і роз’їхалися в різні кінці.

– Ну, кажіть, чого кликали?

– Отамане, батьку, мститися хочемо панам. Навчи, візьми під свою руку!

Швачка спішився. Він критично оглянув цей збір народу – було тут чоловік тридцять: і дядьки, і молоді парубки. Ані коней, ані зброї в них і не було, не кажучи вже про військові навики.

– І кому ж ви мстити надумали?

– Вороновичу. Він наші села палить, панотців убиває, мучить народ, жінок ґвалтує. Мусимо собі раду дати та застукати десь цього гаспида як вовка в кошарі – і вбити.

– Фіу, – отаман лише свиснув. – Цей птах для вас надто високо літає. Не взяти вам його голими руками, як не впіймати їжака голою дупою. До речі, а де він зараз?

– Пекарі сплюндрував. Ось, хлопець лише звідти, розповідав, що там творив цей гаспид! – з серцем вигукнув дядько. – Ну ж бо, сину, розкажи панові отаману.

Дядько підштовхнув хлопця до Швачки. Той нагнувся, спитав:

– Ти йшов із села прямо сюди?

– Так, – відповів хлопець.

– А за тобою хтось ішов?

– Начебто ні. Хоча я не бачив, темно було.

Швачка оглянув присутніх, сказав рішуче:

– Збирайтеся швидко всі звідси – Воронович скоро буде тут.

І наче на підтвердження його слів, із лісу почулися постріли: це отаманові побратими, що стали на варті, почали бій із жовнірами.

Селяни посхоплювалися, похапали хто дрючки, хто сокири.

– Ви що, дурні, тікайте!!! – гукнув Швачка.

Він миттю оцінив ситуацію, зрозумів, що їх оточили зо всіх боків. Шлях лише один – у яр.

– Туди!

Селяни миттю скорилися наказові і через густі чагарники кинулися просто в урвище, обдираючи лиця й одяг. Швачка й собі спробував з’їхати на коні, проте вороний навідріз відмовився спускатися по крутому схилу, та ще й густо зарослому чагарником. А може, якусь небезпеку відчув?!

– Стонадцять чортів!

Швачка свого коня так і не лишив, а погнав щодуху по вузенькій стежині, що вела вгору вздовж схилу. Незважаючи на гілля дерев, що нещадно шмагало і коня, і вершника, вороний вітром летів поміж чагарів. За якийсь час він виїхав на невелику лісову дорогу. Оглянувся направо – там мчав його побратим, тікаючи від кількох вершників – шляхтичів. Вони летіли прямо на Швачку. Довго не думаючи, отаман розвернув коня вліво й погнав по дорозі. Товариш відставав від нього десь на два кінські тулуби, шляхта – на п’ять. Оглядаючись дорогою, Швачка зауважив, що кількість шляхти збільшується – вони ніби злі лісові духи, окутані чорними плащами, вискакували з усіх усюд і мчали навздогін. Нічого – коні в козаків були бистрі, можна відриватися.

Селяни летіли схилом щодуху, падали, зводилися, дехто так і котився згори наниз, не можучи втриматися на ногах. Вони відчували погоню, тому бігли без упину. Спустившись у яр, хлопи побігли за течією струмка, який тік у самому низу. Пробігши з два гони, втікачі побачили стежину й почали дертися нею наверх, на протилежний берег яру. І ось перший з них видерся, розсуваючи густу ліщину, за ним – інші. Побігли далі, щоб вскочити у інший яр, ще глибший та ще заросліший. Там вдасться затаїтися.

Аж раптом їм навперейми один за одним почали вискакувати жовніри. Озброєні рушницями, вони сиділи у засідці й чекали, що втікачів поженуть прямо сюди. Люди зупинилися – десятки мушкетних дул дивилися їм в очі.

– Вогонь, – нараз була команда, і один за одним бахнуло зо два десятки пострілів. Половина селян впали на землю. Кілька уцілівших з диким риком кинулися на жовнірів. Це було досить несподівано – один із воїнів не встиг вийняти шаблю – і хлоп одним махом розчерепив йому сокирою голову. Інші жовніри стали рубати хлопа шаблями, доки той не впав їм до ніг. Інший утікач розмахнувся косою, проте на ходу впав, зачепившись за корінь дерева. Коса з розгону черкнула одного з жовнірів по нозі. Той, скрикнувши, присів. Хлопа зарубали. Почалася бойня – вили й коли проти списів та шабель. Селяни падали густо, вкриваючи своїми тілами замерзлу лісову землю та поливаючи її кров’ю. Інших, які спробували сховатися, доганяли й розстрілювали або просто добивали. Ще декількох взяли живими. Загинуло двоє жовнірів та семеро були поранені.

Тим часом Швачка домчав до краю лісу. Швидше за все попереду була просіка – ліс став дуже рідким. Отаман хотів вискочити туди, проте вчасно помітив там жовнірів.

– Трясця твого батька! Вони ж мені тут першою кулею шкуру проб’ють!

Він розвернувся. Поруч із ним був уже його побратим.

– Що робити, отамане?

– Пробиватися.

Погоня вже була тут – догнали доволі швидко, оточили півколом.

– Здавайтеся – і вам буде дароване життя!

– Чорта лисого тобі в зуби! – гаркнув отаман.

– Це сам Швачка, – впізнали шляхтичі. – Живим його беріть!

Шляхтичі наставили шаблі, приготували аркани. Гайдамаки несподівано стрельнули з пістолів, валячи з коней кількох ворогів, і з шаблями кинулися в бій.

Сутичка вийшла нерівна – двоє запорожців проти десятка шляхтичів. Шаблі мов блискавки краяли повітря, а дзенькіт лунко відбивався по лісовій галявині. Швачці вдалося зарубати одного з ворогів, в іншого відрубав коневі вухо. Тварина ніби збожеволіла від болю, почала кидатися і скинула та ледь не затоптала свого вершника. Раптом заарканили товариша – запорожця. Він впав з коня, почав борсатися. Відразу четверо шляхтичів кинулися в’язати його.

– Миколо! – отаман хотів кинутися на виручку, та було пізно. Товариш тільки крикнув: – Тікай!!! – і з цими словами вгородив собі ніж у груди: не захотів даватися ляхам живим у руки. Швачка аж зубами заскреготів з люті. Проти нього було троє шляхтичів на конях – піші поки що для нього загрози не становили. Швачка приострожив коня – і той кинувся напролом.

Вони зіткнулися з ворогом. Шляхтич з несподіванки ледь втратив рівновагу, Швачка звівся у стременах, сильним ударом вибив шаблю з рук супротивника, рубонув навідліг. Голова ляха розпрощалася із тулубом і, відбившись від дерева, впала в кущі ліщини. Інший шляхтич підійшов до отамана збоку, розмахнувся. Швачка крутнув конем, закриваючись ним від удару – пан так і не вдарив. Тоді запорожець здибив коня – і тут вороний щосили гепнув нападника передніми ногами десь в груди. Удар був таким сильним, що шляхтич упав разом з конем. Швачка вдруге здибив вороного. Той не заіржав, а дико заричав, наче сп’янів від крові, стрибнув у бік останнього вершника. Вже опускаючись, Швачка рубонув. Пан спробував прикритися шаблею, але його клинок від удару лише тріснув, а за ним і голова шляхтича тріснула, як стиглий кавун.

Цей шляхтич був останньою перепоною. Отаман кинув лютий погляд на тих, хто залишився, – вони аж заніміли. Тоді Швачка ще раз дав коню острогів – і той погнав назад у глибину лісу.

Шляхтичі почали ловити коней, інші стали стріляти з пістолів, та було пізно.

Недалеко від с. Вільшана. Наддніпрянщина

Табір шляхти був доволі просторий. Стояло тут чимало наметів – великих і маленьких, дуже багато возів. Сам обоз не був укріплений: шляхта не мала кого боятися, а навпаки, сама наводила на всіх жах. Люди обминали табір десятими й сотими дорогами. Здавалося, все живе вимерло навколо цього місця.

У найбільшому наметі тривав гучний бенкет, тьмяно горіли запалені смолоскипи. Шляхта вже, пообнімавшись, голосно співала пісень: за одним кінцем стола – одну, за іншим – другу. Були й такі, що співали вже собі щось зовсім інше, ніхто й не міг розібрати, що саме. Вино лилося рікою, на столі лежали ще й не доторкані смажені поросята, птиця. Пани лише вигукували:

– Нєх жиє воєвода, віват, віват! Ганьба Понятовському – московському прислужнику. Віват конфедерації!

– Віват!!!

– Віват! – гриміло на весь намет, аж закладало вуха.

– Смерть схизматикам – цьому бидлу, пся крев, – бурчав один з бенкетників. Так і тривав цей славний бенкет – вівати, пісні, вино, палкі промови.

Лише Воронович не вигукував, не співав, а тільки мовчки потягував вино з золотої чаші. Нарешті допив, стукнувши, поставив чашу на стіл.

Враз всі притихли. Слово взяв ксьондз.

– Панове, славні сини Ойчизни й захисники віри. Ви всі також бачите, яка чорна хмара на нас суне. Ця хмара може загородити нам сонце свободи, а без свободи нема життя. Ця хмара – підлі схизматики, кровні вороги святої церкви. Вони зі всіх боків оточують нас, готуючи погибель. Це і москалі, і запорожці, а тепер і навіть наші хлопи, які з покірного бидла перетворюються на диких звірів. Згадайте, що було біля Пекарів! Славити Всевишнього, що з нами був пан ротмістр і завдяки його хоробрості та досвіду вдалося розгромити гайдамацьку ватагу. Та шестеро наших друзів загинули, караючи іменем Божим проклятих відступників. Проти схизматиків уже виступила вся шляхта на Барській конфедерації. Ми мусимо зібратися, підтримати один одного й оголосити священну, немилосердну війну схизмі. Досі ми вмовляли, карали схизматів, які постійно бунтують, проте зараз, коли настав такий тривожний час, мусимо діяти по-інакшому. Не словом, а вогнем випалювати схизму, рясно полити кров’ю схизматів цю землю і, якщо треба, то знищити їх до одного!

Ці слова зробили сильне враження. Адже їх говорив не п’яний шляхтич, а служитель церкви в чорній сутані. Усі на мить замовкли. Тут зібралися не сентиментальні балакуни, а віддані сини церкви.

– Віват! – ревнули десятки голосів.

– Піду подивлюся, як іде допит гайдамаків, – коли трохи стихло, мовив Воронович і встав з-за столу. Декілька з панів, які могли ще звестися та захотіли скласти товариство ротмістрові, також встали, поправляючи шаблі та кинджали.

Надворі була вже ніч. Очі не звикли до темряви, тому ротмістр, тільки вийшовши з намету, відразу заліз у калабаню.

– Прокляття. Коня! – гукнув невідомо кому.

Далеко їхати не довелося – всього кільканадцять кроків. Воронович чув, як болото чвакає під копитами коня, вимішується, наче тісто, і задоволено всміхнувся про себе.

На одному з країв широкого табору горіло багаття. У його світлі сновигали тіні людей, поруч стояла чи то криниця-журавель, чи то шибениця; чорною стіною виднівся ліс недалеко. Сутінки навколо багаття здавалися ще густішими. Смерділо димом, якийсь моторошний стогін чувся навкруги.

– І що, допитали гайдамаку? – запитав Воронович у одного зі шляхтичів, які вешталися тут. До них підійшли та під’їхали й інші шляхтичі, що за Вороновичем покинули бенкет.

– Допитали, вашмосць. Мовчить, клятий.

– Сюди його.

За хвилю притягли ледь живого чоловіка. Він був побитий, аж спухлий; кров була на одязі, на бороді, на волоссі. Лише по залишках ряси можна було впізнати в ньому священика. Це був той самий панотець із Пекарів. Превелебний отець домігся скасувати кару на місці, а продовжити тортури. Клятий піп таки мусив зламатися.

Їх з Вороновичем погляди зустрілися.

– Ні, такого не зламаєш. Його можна тільки стратити, – мовив Воронович. – Повісити. Я не думаю, щоб він скористався останньою можливістю.

Помітно було, як вогник загорівся у очах священика.

– Якою можливістю? – запитав з надією, ледь можучи ворушити побитими губами. Але враз вогник в очах згас. – Хочете, щоб я продав свою віру? Ніколи!

Воронович кивнув: священика потягли до високої «фігури». Це була-таки шибениця, а не журавель.

Тіло священика ще раз прошила конвульсія – і воно спокійно повисло. Після того, як шляхтичі додивилися цю сцену, збоку почувся моторошний крик. Там також горіло багаття і туди стягували тих, кого підозрювали в причетності до гайдамаччини. Їх карали дуже просто – «перехрещували». Першим був молодий хлопець, і саме його крики почули присутні. Йому спочатку відрубали катівською сокирою ліву руку, а коли він аж завив від болю, на колодку поставили ще й праву ногу. І знову піднялася в повітря катівська сокира: один мах – і знову кров ллється на колодку, тільки цього разу не чути криків – хлопець зомлів, не витримавши такого болю.

А далі горіло ще одне багаття. Там висверлювали очі перебендям-бандуристам, які жебракуючи ходили від села до села і яких пани вважали гайдамацькими шпигунами. І таких багать по табору було десятки. Всюди чулися крики, плач, стогони й прокльони. Чорними тінями привидів по табору сновигали жовніри, а посередині всього був ротмістр Воронович. Він сидів на чорному жеребці, що перебирав копитами і форкав, збуджуючись від крові. Багаття, що горіло недалеко, кидало криваве світло на обличчя цього чоловіка, і в цьому багряному світлі він здавався ще страшнішим.

Один зі шляхтичів скинув шапку і пригладив волосся, що стало дибки.

– Я ще такого не бачив. Збожеволіти можна.

– А ти звикай, – підбадьорив його більш досвідчений товариш. – Війна йде, ще й не таке доведеться бачити й робити.

Переконавшись, що все гаразд, Воронович з товариством повернувся до намету, щоби продовжити бенкет. Пани встигли протверезіти і з новим завзяттям налягли на вино.

До Вороновича, який уже всівся на своє місце за столом та взяв у руки улюблену чашу, підійшов чоловік, закутаний у чорний плащ та в каптурі.

– Ну, що скажеш? – запитав Воронович, нахилившись.

– Знаєш, ваць пане, ігумена мотронинського?

– Мельхіседека? Ну і що?

– Його помічник скоро буде тут, можу допомогти пану взяти його у руки.

– Справді? Я тебе слухаю.

– Чернець їде з Варшави, вже проминув Білу Церкву і скоро буде в Жаботині.

Воронович задумався.

Розділ 5

В околиці Мотронинського монастря, недалеко міста Чигирин. Рання весна

Обоє подорожніх ледве тягли свої величезні, обмоклі, порвані чоботи по густому болоті. Навкруги стало темно. Голі дерева кидали потворні тіні на землю. Було холодно, мокро, моторошно.

Один з подорожніх – старий і сліпий перебендя-бандурист, що мав за спиною бандуру й просту полотняну торбу. Його супутником було хлоп’я років восьми – дід тримався за його худеньке плече, щоб не збитися з дороги.

Хлопчина уже геть втомився. Йому ледве вдавалося витягати важезні чоботи, у кілька разів більші за ноги, з болота й робити наступний крок. А ще як страшно стало навкруги… Проводити ніч у весняному лісі було б моторошно навіть дорослому чоловікові.

Хлоп’яті усюди привиджувалися дивні лісові істоти, які, перезимувавши у своїх норах, тепер повилазили, бродять по лісу і страшать людей. Ось ніби лісовик, а там, далі, мавка сховалася у кущах. Ось мара їм перейшла дорогу, чугайстер скаче по чорному, мокрому гіллі дерев. Потерчата та блуд перешіптувалися, показуючи пальцями на подорожніх; упирі, чорти, усі, про кого розповідав дід, тепер зібралися тут, ходять навколо них, кружляють, чекають слушної нагоди, щоб напасти.

Хлопець притулився ближче до діда, обтер рукавом грубої свити лице, струсив головою. Усі страховиська зникли – кругом тільки звичайне галуззя чагарників.

Десь, зовсім зблизька, почулося затяжне вовче виття. Це вже була загроза куди небезпечніша, ніж потерчата. Хлопець зупинився, сторожко оглядаючись.

– Ходімо, синку, далі. Скоро до монастиря доберемося, там нам добрі брати-ченці дадуть попоїсти, відпочинемо, обігріємося. Подивися лишень: мурів монастирських не видно?

– Еге ж, тут побачиш. Кругом темно, мов у дупі татарина.

Дід тріснув хлопцеві по потилиці, а сам промурмотів:

– Кляті бурлаки, навчили хлопця всяких дурниць, пес би їм бороди лизав.

Дід як міг дбав про хлопця, бо в цілому світі їх було лише двоє.

Раптом десь поруч загавкали собаки.

– Чуєш, пси брешуть. Гайда туди.

Малий поводир повів діда далі лісом, і вони скоро зникли в мороку.

Дід гримав кулаком у монастирську браму. Брат-приворітник довго не йшов, мабуть, куняв собі. Тільки за якийсь час відкрив віконечко, виглянув.

– Пусти, брате, до обителі чоловіка божого з дитиною. Пропадемо в лісі.

Чернець трохи пововтузився з іншої сторони брами, побурчав собі під ніс, але нарешті відчинив ворота.

– Спасибі тобі.

Двоє подорожніх зайшли на монастирське подвір’я.

– Господи, люди добрі, яка ж це біда вигнала вас у таку пору з хати й погнала в ліс? – запитав чернець, знову закриваючи ворота.

– Авжеж, що не з власної волі, – відказав старий. – Чули, мабуть, що прокляті пани на Україні виробляють?

– Та чули, діду, нехай Господь милує, – на ходу відказав чернець, поспішаючи назад до монастирських приміщень. – Ходіть, діду, зі мною. Тут у нас живуть вже люди з волості, і ви вже до них підселяйтеся. Вони кожен день приходять, все страшніші новини приносять з України.

Чернець узяв під руку діда, повів у бік монастирських келій.

– Зажди, брате, – твердим голосом мовив старий. – Тут, у монастирі, послушник є – Максим Залізняк. Відведи-но мене до нього.

Та чернець не зупинявся.

– Вранці.

Дід стиснув руку ченця немов кліщами.

– Слухай, брате, я не для того вночі товкся по лісах, щоб вилежувати боки на твердих монастирських лежанках. Веди мерщій до Максима.

А тим часом послушник Максим Залізняк сидів у своїй напівтемній келії. За маленьким віконечком була густа темрява. На столі мерехтіла свічка. Запах від неї чувся в келії і приємно лоскотав ніздрі. Морок ніби тікав від вогника свічки, ховався по кутках. На стінах висіли образи: лики святих суворо дивилися на Максима.

На столі стояла чернеча вечеря – хліб і вода, до якої Максим навіть не доторкнувся. Він тяжко підпер русяву голову рукою, сидів край столу. Ніяк не міг заснути: сон втік за стіни монастиря і блукав десь у лісі. Та й дихати не було чим у цій тісній келії, схожій на кам’яну клітку.

Він знав, що мусить молитися, коли тяжкі думи мучать голову, просити поради й розради в святих угодників. Натомість Максим витяг маленьку люльку, яку вдень надійно ховав, набив тютюном і закурив. У монастирі не прийнято було курити, та від своїх старих звичок послушник відмовитися так швидко не міг, адже він не завжди був послушником і жив тут.

Раптом двері зі скрипом відчинилися. Максим повернув голову у той бік. У келію ввійшли дід з хлопчиною. Старий вдихнув носом дим.

– Чую, козацьким духом тут пахне. Чи не помилився я, сліпий старець?

Це питання стосувалося чи то хлопчика, чи самого Максима.

– Заходь, діду, та сідай з дороги, – буркнув Максим. – Як хочеш, на столі хліб та вода, вечеряйте.

Малий допоміг дідові сісти на ослоні, сам втомлено примостився на лежанці, звісивши ноги у великих чоботях. Дід зняв з плечей бандуру та стару полотняну торбу.

– Голос, Максиме, чую, твій. Шкода, що подивитися на тебе не можу. А ти, мабуть, не впізнав мене.

– Чого ж не впізнати, діду, хто ж не знає кобзаря Грицька?

– А де ж твої побратими? Де Шелест, Неживий, Швачка, Лусконіг? Кажуть: чимало славної запорозької братії прибуло сюди з Дикого Поля…

Дід говорив хрипло і притишено. Залізняк оглянувся.

– Ти, діду, повечеряй спершу, відпочинь з дороги, а вже тоді й питай.

– Нема часу, брате, скоро вже треті півні заспівають!

«Треті півні». Почувши це, Залізняк почухав потилицю.

– Усі тут. Сидять у Холодному Яру, чекають.

– Чого ж чекати? Хіба ж не чуєте, що конфедерати на Вкраїні виробляють?

– Але ж військами московськими все обставлено! – здивувався Залізняк.

– Москалям до сраки наші люди, до сраки Україна і віра православна їм також до сраки! – вибухнув кобзар. – У них тут свої справи, а ми мусимо народ від конфедератів захистити! Встати всім миром, як за Палія, і вигнати ляхів з України!

– Так вставали вже не раз і що з того… Де зараз Верлан? Де Грива, Медвідь, Голий? Де гайдамаки? – Максим також спалахнув.

Запала мовчанка. Грицько присунувся, заговорив по-змовницьки.

– Послухай, брате, я вештаюся усюдами: містами, селами та ярмарками. Очей у мене нема, зате чую я, братику, дуже добре. Народ уже не буде терпіти панської сваволі: кинь лише іскру – так гахне, що й до самого Петербурга смаленим затягне. А тут ще й конфедерати… Побачиш, брате, скоро люди самі за вила й сокири візьмуться… Що тоді буде?

– Біда буде… – погодився Залізняк.

– Отож-бо і воно. Давай, ходімо до коша.

– Отак? Проти ночі?

– Чого ж чекати? Гайда, брате, час настав!

Залишивши малого поводиря у монастирі, аби мале відпочило, кобзар Грицько разом із Максимом Залізняком вийшли з монастиря через бокову браму і попрямували темним лісом.

Іще минулої осені із Запорізької Січі прибула до монастиря група запорожців і оселилася в обителі. Виглядало це так, ніби козаки вирішили покінчити зі своїм мирським життям і постригтися у ченці. Записались послушниками. Та насправді мета в них була зовсім іншою: підготувати велике народне повстання. Люди на правому березі Дніпра іще добре пам’ятали козацькі часи, цілі покоління ще сподівалися повернути, відвоювати козацьку державу, тож батьківські шаблі й мушкети поховали в надійному місці, чекаючи слушного часу. Боротьба продовжувалася впродовж цілого вісімнадцятого століття, починаючи від полковника Палія, тож гайдамацький рух спалахував знову і знов. Польська держава була занадто слабкою в той час, тому не могла собі дати з цим ради. До того ж польські магнати, котрі фактично управляли цим краєм, не хотіли ані змін, ані реформ, а замість того, щоби піти своїм підданим на якісь поступки, вони ще гірше стали затискати петлю на шиї власної держави.

Отож, при належній підготовці повстання воно мало дуже великі шанси на успіх. Повстанці сподівалися переманити на свій бік панську міліцію, котра складалася з українців, швидко роззброїти нечисленні військові коругви, розкидані по цілому краї, підняти на боротьбу народ, захопивши велику територію Наддніпрянщини, Київщини, Брацлавшини, Поділля, а як пощастить, то й Галичини і Волині.

Прихід російських військ сплутав повстанцям усі карти. Залізняк із товаришами добре розуміли, що царат ніколи не буде терпіти козацької вольності, а повстання із Правобережжя зможе швидко перекинутися на Запоріжжя, Гетьманщину і Дон. Ось чому літ уже тридцять тому московські каральні загони допомагали ляхам придушити повстання Верлана. Із Січі прийшов наказ причаїтися…

Повстанці облюбували собі місце у Холодному Яру, укріпили його і поселилися тут, серед крутих ярів, густих лісів та непролазних боліт, подалі від панського ока.

Залізняк дуже сподівався, що зможе зараз застати тут своїх побратимів, котрі ходили час від часу на розвідку. Найперше треба було знайти Микиту Швачку, котрий із закінченням зими переселився із монастирської келії в один із холодноярських байраків. На щастя, товариш мусив бути тут: коник Швачки стояв недалеко, а почувши чужих, перестав їсти овес із торби і поглянув у його бік. Залишивши кобзаря тут, Максим поліз у байрак, присвічуючи смолоскипом.

Розсунувши верболіз, він побачив побратима: той продовжував собі солодко хропіти, лише деколи уві сні приплямкуючи губами. Залізняк лише похитав головою.

– Ви подивіться, люди: Україна в біді, а той скурвий син спить і ніг не чує!

Ніби у відповідь у повітрі просвистів ніж. Кинутий рукою Швачки, він пролетів недалеко від голови Залізняка та впнувся в тонку березу. Сонний Микитин голос пробурмотів:

– Доки Швачка ще годен на коня сісти, то ненька-Україна може спати спокійно. І я собі ще подрімаю.

Микита солодко потягнувся, розплющив одне око.

– А, це ти, ченче, – впізнав відразу. – За яким лихом тиняєшся в такій ранній порі по лісах, мов душа неприкаянна? Що, не сидиться тобі в твоєму монастирі?

Максим підійшов до товариша.

– Не чернець я, а послушник. І не тиняюся, а спішу на звук сурми архістратига Михаїла. Погомоніти треба: справа є.

Швачка скривився й обернувся на другий бік.

– Брехня це. Архістратиг Михаїл ще спить. І це не його сурма гуділа, а бджоли в твоїй голові.

Усе скидалося на те, що Микита збирався знову заснути. Залізняк оглянувся навкруги, сказав:

– Досить тобі. Твоє хропіння вже конфедерати почули біля Медведівки – за списи взялися. Думають – кабан.

– А може, вони так думають, бо вгледіли твою мармизу? Скажи: ви, ченці, всі такі зловредні, чи лише ти один? Щоб так не давати православному чоловіку виспатися! – відбуркувався Швачка.

Ще трохи побурчавши, Микита встав.

– Гаразд, ченче, поговоримо, і так вже сон під три пекла розвіявся. Дай лише Богу помолюся та коня осідлаю…

– Давай, лише недовго. Скоро треті півні заспівають…

Почувши це, Швачка поглянув на товариша і швидко вдягнув шапку на голову.

Залізнякові вдалося відшукати всіх своїх побратимів: Швачку, Бондаренка, Неживого і Лусконога. Побродивши кошем, Залізняк побачив, що тут стало збиратися все більше люду.

– Народ весну почув, – загадково мовив наймолодший з отаманів – Бондаренко.

Залізняк не відповів нічого. Він залишив Грицька в гурті з іншими кобзарями, що придибали сюди з усіх усюд, а сам із товаришами рушив до старої лісничівки, де мешкав Юзько Шелест – отаман цілої їхньої ватаги у званні запорозького полковника.

Незважаючи на пізню пору, Шелест не спав. Він сидів за столом і курив свою люльку, надимівши так, що хоч сокиру вішай. Сама лісничівка була маленькою, тісною, тож отаман широко відчинив двері – нехай провітрюється.

– Не спиться, отамане? – запитав Залізняк, тихо зайшовши всередину.

– Думи обсіли… – була відповідь.

Залізняк поглянув на Шелеста.

– Порадитися треба. Ходи, отамане, надвір: там легше дихати.

Сказавши це, Максим вийшов. Шелест прийшов слідом за деякий час: був при шаблі, а за поясом – пістолі. Побачивши інших отаманів, зрозумів, що розмова буде непростою.

– Що ж, товариство, розказуйте: кого бачили, що чували…

– А що тут розказувать, – почав Лусконіг. – Народ валом тікає в ліси – тож панські маєтки скоро запалають, як свічки. Доки ти, отамане, телишся, люди самі візьмуть та виріжуть ляхів і жидів до лаби!

Шелестові не сподобалася така мова, однак він поки змовчав. Продовжив Швачка:

– Конфедерати зовсім знавісніли…

– А що козаки панські? – перебив Шелест.

– Магнати їх тримають на короткому ланцюгу, – відповів Бондаренко, котрий останнім часом постійно крутився між козаками з міліції. – Та коли б їм волю – різали б панів не гірше нашого брата.

– От я кажу, – знову озвався Лусконіг. – Час настав. Заспівали треті півні!

Шелест оглянув оком товариство.

– Я б і сам рад на панів піти, тільки не з руки нам зараз – москалі кругом. Затиснуть разом з ляхами зі всіх боків, так що й не рипнемося!

– А може, й не підуть, – знизав плечима Швачка.

– А Верлан? – нагадав Шелест.

– А зараз, може, й по-іншому повернутися…

– До сраки москалів! – знову гукнув Лусконіг, що почав кипіти все більше. – Ми козаки, і це наша земля! Доки москалі з ляхами тут воюють і розорення чинять, ми мусимо своє слово сказати! А що, Палій так і зробив, не чекаючи жодного дозволу!

– А що, Кіндрат діло каже: візьмемо Правобережжя під свою руку, а там вже і з москалями поговоримо, – втрутився Неживий.

– Конфедератам треба віддячити. Так їм всипати, щоб аж внуки пам’ятали козацьку науку, – висловився і Швачка.

– А ти, Бондаренку, що скажеш? – раптом поглянув Шелест на наймолодшого отамана – Бондаренка. Той знизав плечима.

– Люди вже давно чекають, щоби подув вітер із Запоріжжя, з Чорного лісу та Холодного Яру. Треба вставати.

Один, хто ще не висловився, був Залізняк. Шелест поглянув на нього.

– А ти, Максиме? Також вирішив піти проти кошового?

Інші поглянули на Залізняка. Світло смолоскипів освітило його обличчя, карі очі.

– Ну… – наполягав Лусконіг.

– Кошовий далеко. Йому не чути криків болю закатованих конфедератами людей… – нарешті відповів Залізняк.

– Оце правильно, – погодився Швачка.

Не поділяв радості лише Юзько Шелест.

– Овва! А хіба ж не кошовий нас сюди прислав?

– Товариство нас послало. А кошових у нас можуть як вибрати, так і скинути, – гукнув Лусконіг…

Шелест спалахнув:

– Кого, кого скинути?! Та якби не Калниш, то москалі б давно вже Січ зруйнували! Це ж він усе в руках своїх тримає! Думаєш, Кіндрате, розумний такий? Гадаєш, у царському палаці хтось би став розмовляти із таким, як ти? З ким змагатися хочете? Та у москалів війська більше ніж двісті тисяч! Кораблі, гармати, нові рушниці, муштра, кавалерія! Та вони нас на порох зітруть!

– То чого ж досі не стерли?!

– Бо Калниш є! Він знає, кого попросити, кому заплатити, пообіцяти. А ще він знає, чого хочуть прусаки, австрійці, турки… Старий добре розуміє, за яку нитку і коли треба смикнути, аби для всього народу на добро вийшло!

Це були мудрі слова, що заставили отаманів замислитися. Лише гарячий Лусконіг був нестримним.

– А оце, отамане, йди і скажи тим, кого конфедерати скалічили. Чию доцю зґвалтували, батька побили до смерті, а сина на палю посадили…

– Бог терпів – і нам велів! – відрізав Шелест.

Лусконіг скипів ще більше.

– Раз такий побожний, то клади пернач і йди молитися в монастир – не місце тобі серед козацтва! Де ж таке бачено, щоби запорожці спокійно собі дивилися на муки народні! Коли ж це ми питали дозволу в королів, царів та ще якого чорта лисого! Ганьба і тобі, полковнику, і такому кошовому! Клади пернач!

– А ти забери, – Шелест поблід і поклав руку на шаблю.

– Годі, – Неживий став поміж козаками. – Не для того ми тут зібралися.

– Так, – Залізняк підійшов до Шелеста, поплескав його по плечу, заспокоюючи. – Ти мені, Юзьку, побратим, але справа складається так, що відсиджуватися не маємо права. Війська нема, міліція козацька за нас, народ готовий. Мусимо вигнати конфедератів, сформували козацькі полки, дати всьому лад і взяти під свою руку припас, а також великі міста, шляхи і переправи. Москалям будемо писати листи і клястися у дружбі, аби приспати їхню пильність. Та головне – не допустити більше панів на нашу землю!

Раптом Шелест засміявся:

– А-ха-ха, – листи він писатиме. Та хто їх читати буде? Хто ти для них такий?

– Ми – народ! – замість Залізняка відповів Лусконіг.

– Отож-бо, – почав було Шелест, але Залізняк його обійняв за плечі.

– Заспокойся, Юзю. Послухай. Зараз маємо гарну нагоду, тож мусимо нею скористатися.

– А чи не думав ти, Максиме, що ви оцим своїм свавіллям можете Січ під удар підставити?

– А хіба ж цариці причина потрібна? – знову гаркнув Лусконіг. – Он, Гетьманщину скасувала і ні в кого дозволу не питалася! Так само і з Запорожжям буде!

– Товариство! – знову гукнув Залізняк, перекрикуючи Кіндрата і Йосипа. – Скоро зійде сонце, тож мусимо визначатися. Хто за повстання?

Місяць уже зайшов, зорі також поховалися, тож галявину перед лісничівкою освітлювали тільки смолоскипи, на котрих шипіла і скапувала смола. Запала мовчанка. Лусконіг підняв руку першим, за ним по хвилі – Бондаренко, Швачка і Неживий. Тоді і Залізняк. Мовив:

– Ми вирішили. Раз так, брате Юзьку, то віддай нам листи кошового…

Шелест стиснув кулаки.

– Кошовий дав ті листи мені особисто, тож можу передати їх комусь іншому лише із його особистої згоди…

Почувши це, Лусконіг спаленів і вихопив пістоля.

– Віддай листи, собачий сину, бо тут тобі і смерть!

– Що?!

Шелест схопився за кинджал, інші отамани кинулися їх розборонити, але раптом бахнув постріл. Шелест схопився за груди, зловив кілька разів ротом повітря, а тоді впав навколішки. Козаки кинулися до нього, підхопили під руки: зчинився гамір. Шелест іще спробував щось сказати, однак вже не міг. Стиснувши зуби і простогнавши наостанок, отаман заплющив очі.

Лусконіг залишився стояти. У його руці все ще був пістоль, що димів після пострілу.

– Я не хотів…

Переконавшись, що Шелест мертвий, Залізняк підвівся і підійшов до Лусконога.

– Я не хотів! – ще раз мовив той.

– Ти вбив товариша.

Кіндрат добре знав, що роблять на Січі із убивцями.

– Бери, Максиме, шаблю. Рубай, – мовив пригнічено.

– Я не кат. Під суд підеш. На Січі.

– А… Живцем мене зарити хочеш? Що ж, воля ваша…

Залізняк мовчки забрав пістолі і шаблю Лусконога.

– Семене, Микито, відведіть його в монастир та запріть у келії…

Пішли також мовчки. Провівши їх поглядом, Залізняк мовив Бондаренкові, котрий залишився разом з ним:

– Шелеста треба поховати з почестями – він не заслужив такої смерті. Та перед цим мусимо знайти листи…

Розділ 6

Околиця Жаботина

Колись діди і прадіди Івана Левченка були козаками. Але не такими, як він, – панськими, а справжніми, вільними, з оселедцями та вусами. Вони йому часто снилися, особливо дід Іван. Левченко не міг збагнути в своїх снах, чого вони від нього хочуть, чого приходять так часто і розповідають йому всі ці дивні історії. Розуміння почало приходити згодом.

Конфедерати, що стали фактично розкольниками держави, спровокували вторгнення російських військ. Бойові дії покотилися далі на захід, однак все Київське воєводство перетворилося на безвладний край, де панувала лише влада сили. І тою силою були ватаги озброєних конфедератів, котрі перетворили ціле воєводство на дику землю. Іван спершу не міг збагнути, чому воєвода не дасть наказу об’єднати всі козацькі сотні для відсічі конфедератам. Зрозумів лише згодом – клята політика. А тим часом конфедерати навісніли все більше і більше, так що край закипів, немов великий казан.

З іншого боку, Левченко зовсім не зрадів появі московських військ. Йому подобалося бути козаком із конем та шаблею, а нові порядки, які прийдуть слідом за москалями, могли його цього привілею позбавити. А що москалі зроблять саме так, молодому козакові сумніватися не доводилося. Зараз його поважала і шляхта, і прості люди, навіть побоювалися. Дівчата мліли від його синьо-червоного мундира, а шляхтянки, – то самі кидалися в обійми, тікаючи через вікна палаців від батьків та чоловіків, бажаючи скуштувати «козацької сили». Молодого козака дуже влаштовувало таке особисте життя, хоча дивитися на животіння простих хлопів, почорнілих від землі і роботи, котрих лупцюють лише за те, що вони православні, – також було годі.

Отак, стоячи на роздоріжжі своєї душі, Левченко вилив чергову чарку горілки у своє горло, занюхав таранею.

– Люд треба захистити від конфедератів. На то ми і є козаки! – Петро Борщик, також добряче хильнувши, говорив усе голосніше.

– Ми – козацька міліція. А справжні козаки – на Запорожжі, – підказав Левченко.

– Отож-бо. Тож мусимо не лише люд захищати, а й свого пана в сраку цілувати…

П’яне белькотіння товариша ще більше дратувало Левченка, тому він взявся за пляшку і налив у чарки.

– Якось воно буде.

Сотник Гонта дав йому та ще трьом товаришам два дні відпочинку. Було б близько до хати – гайнув би. А так… Та й хто його там чекає, сироту.

– Будьмо…

Знову випив, знову занюхав.

Спочатку була думка заскочити до місцевих жаботинських дівчат, гаївки поводити, однак погода геть зіпсувалася – і молодь поховалася по хатах. Так і не дочекавшись дівочого товариства, козаки вирішили втопити свою тугу в чарці.

За вікном корчми все ще лив немилосердно холодний весняний дощ. Вечоріло. Незважаючи на те, що всередині було напалено, тут віддавало сирістю, пахло горілчаними випарами та корчемною тугою. Левченко сидів на твердій дубовій лаві за таким саме столом та все крутив у руках тараню, так і не наважуючись її вкусити. Гаранджа і Моторний балакали про щось своє, закуривши люльки. Борщик клював носом, повіки його повільно заплющувалися, а голова все нижче опускалася, доки, нарешті, не опинилася на столі.

– Самого мене покидаєш? – незло запитав Левченко. – А ще товариш називається.

Його сьогодні горілка чогось не брала. Певно, через оті всі душевні переживання. Скільки не намагався себе заспокоїти, не відганяв від себе набридливих тяжких думок, вони все поверталися до молодого козака і продовжували сушити йому голову. Левченко знову взявся за пляшку, налив, однак піднести чарку до рота так і не встиг: раптом двері відчинилися і всередину ввійшла якась жіноча постать, закутана у довгий плащ і з каптуром на голові. Козаки на неї уваги не звернули: багато хто може вештатися шляхом і завітати до корчми. Зате Левченко впізнав відразу: це була Дарка, служниця пані Меланії.

Молодий козак геть забув, що мав на сьогоднішній вечір призначену романтичну зустріч. Пані Меланія була кузиною місцевого губернатора, видана ним за котрогось із товстих і підстаркуватих орендарів. Між ними спалахнула іскра в той самий день, коли хоругва Левченка зайшла в Жаботин. Взагалі, Левченко не був прихильником таких відносин із заміжніми жінками, однак пані Меланія йому не залишила вибору…

Дарка все ще стояла біля входу в корчму, не наважуючись підійти, Іван же вдавав, що не помічає її, про щось гаряче сперечаючись із Моторним. Нарешті служниця підійшла, торкнулася руки.

– А, це ти? Ну, чого тобі? – запитав козак.

– Я прийшла нагадати пану про те, що одна особа досі чекає на зустріч з вами.

– Так-так, я пам’ятаю. Тільки сама бачиш: у нас тут нарада з товаришами, тож зараз ніяк. Гадаю: доцільно буде нашу зустріч перенести.

Дарка нахилилася.

– Моя пані має для вас щось дуже важливе. Вона почекає тут.

– Тут?

Левченко виглянув у вікно: недалеко від воріт у корчму стояла бричка на узбіччі. Козак зітхнув: шляхтянка була впертою і свого попускати не хотіла. Товариші також все зрозуміли, тож тепер шкірили зуби і підморгували.

– Може, пане осавуле, ми тобі допомогти можемо?

– Як тебе звати, дівчино?

– Сядь-но тут, біля нас, зігрійся…

– Годі! – гаркнув Левченко. – Позакривайте писки, а ти, дівчино, скажи там, що ми поки що маємо тут багато роботи…

Дарка швидко вислизнула і зачинила за собою двері, Іван же взяв у руки пляшку й налив.

– Спасу вже нема від тих панів – не дають жити простому козакові…

Товариші розуміли його, тому дружно випили, і лише Борщик собі мирно сопів, спершись на руки.

Корчма була досить далеко від міста, стояла на битому шляху. Тут переважно бували подорожні, яких застала на шляху ніч. За корчмою стояв постоялий двір, де мандрівники могли переночувати.

Ось і сьогодні з настанням темряви гостей довго не довелося чекати: двері відчинилися і всередину зазирнув драгун з королівської кінної гвардії. Розгледівся, а вже тоді ввійшов усередину. За ними ввійшов якийсь чернець, закутаний у кирею, а потім ще двоє драгунів.

– Мир дому цьому, – привітався чернець.

– І вам доброго здоров’я, – відповів Левченко. – Сідайте, добрі люди, коло нас, частунок тут добрий. Гей, Суро, що, не бачиш: гостей добрих Бог привів. Давай людям вечеряти та горілки міцної, щоб зігрілися з дороги. Та не шкодуй: я частую.

– Справді, треба повечеряти, – підтримав цей заклик гість.

Вони гуртом сіли за стіл навпроти козаків, корчмарка миттю принесла їм вечерю, кухлі, забрала порожні полумиски. Левченко узяв у руки пляшку з оковитою.

– Частуйтеся, дорогі панове. Горілка ця лікувальна, сили додає. Он жид клянеться, що це з води віфлеємської викурили. Скуштуйте, відразу побачите, що всі недуги та втому як рукою зніме.

Левченко щиро налив драгунам у кухлі, тоді простягнув руку, щоб налити ченцю, проте той відмовився.

– Не гоже у піст Великодній горілкою скоромитися.

– Та ти що, брате, я міру маю. А з дороги та з дощу й холоду сам Бог велів зігрітися, – наполягав молодий козак.

Проте чернець став на своєму.

– Бачу я твою гостину. Людей по селах конфедерати катують, діти помирають, а ви тут гуляєте за людські гроші, совість пропиваєте.

Ці суворі слова взяли Івана за живе. Він аж побагровів, але відповів стримано.

– Ми за свої гроші гуляємо, кров’ю зароблені. Кожен день під кулями ходимо, щоб ви могли спокійно молитися. От і моліться, та про нас, грішних рабів божих, не забувайте. Хто зна, може, ми в похід завтра, може, судилося мені голову покласти під татарську шаблю чи аркан – то сьогодні ще гуляємо. От вам і відповідь.

Чернець дивився на козаків, не відводячи очей. Мовив:

– У кожного, браття, своя доля, свій шлях. А про Господа не забувайте, заспокоєння душі шукайте не у вині, а в молитві щирій, бо вино й розпуста – від лукавого. А коли ваша воля, то прибувайте до монастиря Мотронинського, спитайте ченця Молдованина – поговоримо.

Левченко відмахнувся від ченця рукою, наче від привида.

– Ну тебе, брате, не хочу більше слухати, їй-богу. Наче залізний кіл вбиваєш у душу своїми словами. Аж тяжко стало. Не для того я, трясця його матері, прийшов у корчму, щоб проповіді слухати, пропади вони пропадом.

Розізлившись, Левченко встав і пішов геть, залишаючи своїх друзів у кумпанії з драгунами та ченцем.

– Благослови, Господи, цього чоловіка, бо душа в нього добра і очі лагідні, а словеса дурні вергає, бо голова буйна, горілкою збаламучена.

Вийшовши з корчми, Левченко думав недовго: швидким кроком направився до брички.

Пані Меланія сиділа всередині, закутана в теплі коци.

– Прошу мене вибачити, пані, але тут таке…

– Так, я розумію, – хриплим голосом відповіла шляхтянка. – Напевно, ви зі своїми товаришами в цій корчмі вирішували справи державної ваги, раз заставили уродзону пані чекати так довго в бричці при битому шляху.

Іван зрозумів її іронію, однак йому зовсім не було соромно – сама собі винна.

– Сідайте, поїдемо. Я і так вже надто надовго відлучилася з дому… – сказала пані Меланія, але голос її звучав уже трохи ніжніше.

Левченко зітхнув: сьогодні він зовсім не мав бажання «вклонятися Венері», зосередившись виключно на «служінні Бахусу». А все через ті кляті думки, що морочать йому голову уже стільки часу.

– Мушу сказати пані, що я іще не завершив усіх своїх справ тута, тому наразі поїхати з вами не зможу…

– Як? – не повірила пані. – Ти дав мені слово, я так довго чекала… Ні, нам треба поговорити просто зараз. Скільки ж я не доспала ночей, сподіваючись побачити тебе, почути твій голос. Навіщо мене так мучиш, невже тобі приємно спостерігати за моїм болем? Я ж довірила тобі найдорожче…

Левченко почухав потилицю, оглянувся. Чогось йому не хотілося покидати сьогодні друзів, однак і пані відмовляти було не з руки.

– Може, поговоримо просто тут?

Пані Меланія гірко посміхнулася.

– Далі знущаєшся? Хочеш, щоби пані зайшла до смердючої корчми, немов хвойда?

– Чого ж до корчми? – далі чухав потилицю Левченко. – Тут є сіновал. Затишний, там ніхто о такій порі не зможе перешкодити нашій розмові. Як на мене, у тому є щось романтичне.

Пані Меланія щиро засміялася.

– Таки знущаєшся із мене, хлопче? Бог тебе покарає колись за моє приниження. Та що ж, нехай буде по-твоєму.

Вона кинула йому коци, у котрі була закутана, тоді ж подала руку, аби козак допоміг зійти з брички.

– Від’їдьте подалі і станьте десь у темряві, – наказала пані Меланія візникові і служниці. – Щоби ніхто не впізнав вас.

Він вів її за руку до сіновалу, намагаючись обійти широкі калюжі та болото – пані не хотіла вимазати своїх новеньких черевичків.

– А що, досить затишно, – мовив Левченко, зайшовши всередину й оглянувшись. Пані стала навпроти нього і раптом дала йому ляпаса.

– Це тобі, лайдаку, за те, що так мене мучиш! На що ж я перетворилася через тебе! Де я зараз? На якомусь брудному сіновалі!

Вона хотіла його вдарити ще раз, однак козак перехопив її удар і притулив пані до себе.

– Годі…

Вони дивилися одне на одного, тяжко дихаючи. Пані Меланія була ще досить молода, літ, може, тридцять з гаком. Досить гарна. Вона дивилася на Левченка, він же поцілував її. Раптом жінка почала його знову штовхати і бити, немов на неї щось найшло…

– Клятий лайдаку!

Він знову обійняв її, закрив рукою рота.

– Не називай мене так, пані. Я тобі не хлоп і не твій підданий! Шляхтянка, кажеш? А чим же ти ліпша за просту хлопку? Може, у тебе щось тут не таке? – При цих словах козак став добиратися крізь одяг до грудей шляхтянки. Тоді ж поліз під спідницю. – Чи там?

У відповідь пані Меланія лише млосно застогнала. Левченко був немов сам не свій: кинув її на сіно і став брати грубо, немов хотів принизити і завдати болю. Меланія ж спочатку здивувалася, однак чинити опору не стала, а навпаки, заохочувала козака ще більше: такої насолоди ні Іван, ні жоден інший мужчина не завдавали їй ще ніколи…

Вона на хвилю заснула, неначе втратила свідомість. Розплющивши повіки, пані Меланія із блаженною посмішкою лежала поруч зі своїм коханим «лайдаком», млосно зітхаючи та не стидаючись свого голого тіла. Руки її обплели ніжно шию і груди Івана, вуста ж шепотіли йому на вухо солодкі слова.

Левченко віддавав своїй коханці все, що вона захотіла, так що та літала від задоволення десь високо за хмарами. А от сам козак чогось ставав все більш хмурим. Левченко чув, як шалено калатає серце в жіночих грудях, пестив своїми задубілими від шаблі руками ніжні перса, вдихав аромат плеканого волосся, однак туга все одно поверталася й стискала його серце.

Щось мало статися. Таке відчуття раптом з’явилося десь із глибини душі, тож він підвівся. Пані тут же відчула, що з коханим щось не те.

– Чого зажурився, мій славний козаче? Чи, може, голова тебе болить з похмілля, чи я тобі вже набридла?

– Та що ви, моя пані. Просто цей монах замакітрив голову своїми словами. Досі, ніби цвях у душу забитий, – щиро признався Левченко, не можучи вже тримати свою думку в собі.

– Який ще монах? Ось, я тут, з тобою. Завтра може уже й не побачимось…

Тіло його було готове ще раз зійтися з нею в нестримному танці кохання, проте розум був скований. Раптом з’явилося й третє відчуття – тривога. Ніби на підтвердження того знадвору почулося тупотіння кінських копит.

– Ану, дай лише гляну.

Левченко встав і виглянув крізь шпару в дошках: на подвір’я в’їхав десяток вершників.

– Люципер шляхту приніс. Гляди: до корчми пішли.

– Шляхта? – налякалася пані і швидко підхопилася та стала поправляти на собі одяг.

– Так. Та не бійтеся, моя пані, – то не ваш чоловік. Схоже – конфедерати…

Вони навідалися не просто так: он, один стоїть біля коней і стереже вхід до корчми. Усі озброєні, войовничі. Ох, неспроста все це. Кого ж вони шукають? Може, Молдаванина? Він говорив щось про Мотронинський монастир, а конфедерати вже давно пеклом дихають на цю обитель.

– Ходімо, проведу, – подав Левченко руку Меланії, і вони тихенько вислизнули з сіновалу, а тоді козак вивів її з корчемного подвір’я через задній вихід та посадив на бричку. Не криючись перед своїми слугами, пані поцілувала його гаряче на прощання.

– Ніколи тебе не забуду…

Поїхали. Левченко вдихнув свіжого повітря на повні груди. Зброя була напоготові, хміль уже майже вивітрився з голови. Надворі починало світати, над шляхом розливалася ранкова мла. Похолодніло, тож Левченка, розпаленого любовними утіхами, мимоволі струсонуло.

– Гарний ранок, щоби відправити когось до пекла…

Пішов. Потрібно було пробиватися до корчми: там побратими, а ще – чернець. Іван рушив корчемним двором: цього разу навпростець, по калюжах. Двір був пустельний, лише коні новоприбулих шляхтичів кучно стояли біля конов’язу і сторожко оглядалися, зачувши козака. Левченка порахував – десять.

Першого шляхтича зустрів на вході в корчму: був здоровецький, мов гора. Він зустрів Івана своєю дебелою рукою, штовхнувши у груди, коли Іван спробував пройти повз нього. Їх погляди перетнулися: пан дивився на козака вовчим поглядом.

– Стояти! Куди сунеш?

– До корчми, куди ж іще? – розвів руками Левченко. – Зійди з дороги, пане.

– Туди не можна – там шляхта бенкетує. Іди собі геть.

Левченко розправив вуса.

– Помістимося всі. Зійди, пане, з дороги по-доброму.

Шляхтич тут же наїжився.

– Погрожувати мені надумав, брудний хлопе? Та я шляхтич, конфедерат, курва твоя мати була! Геть звідси, бо зараз ноги з дупи повисмикую!

При цих словах шляхтич схопився за шаблю, однак Левченко його випередив і гахнув лобом просто в ніс – аж панові памороки вибило. Тут же козак штовхнув пана ногою, так що той ступив крок назад, відчинив своїм тілом двері, влетів усередину корчми і впав просто своїм товаришам під ноги.

Іван зайшов. На нього дивився десяток пар очей: козаки, конфедерати, драгуни, Молдаванин. Корчмаря та корчмарки не було видно: певно, вже поховалися. Побитий шляхтич батькував і намагався підвестися з підлоги, пани мимоволі потяглися до шабель.

– А чого він мене не пускав? Хіба ж можна відмовляти доброму козакові в чарчині? – розвів руками Левченко, тоді поглянув на Молдаванина і мовив:

– Через тебе, ченче, мені тепер горілка до горла не лізе. Ходи зі мною – вроки мені знімеш!

Справа в корчмі розверталася наступним чином: конфедерати оточили ченця і драгунів, що його супроводжували, ті ж, будучи у меншості, скупчилися і напружено приготувалися до оборони. Моторний і Гаранджа сиділи досі спокійно, не знаючи, варто їм втручатися, чи ні. Борщик продовжував спати. Іван оцінив ситуацію і вирішив, що мотронинського ченця напризволяще кидати не можна.

– Він піде з нами, – твердо мовив найстарший з конфедератів.

– Дідька лисого! – гаркнув Левченко, тоді звернувся до драгунів: – Хлопці, виводьте ченця надвір!

Конфедерати наїжилися на Левченка.

– Геть звідси, бидло!

– Дайте нам спокій! – гукнув один із драгунів. – Маємо наказ коронного гетьмана! Ми під захистом королівського охоронного листа!

По говірці драгуна Левченко впізнав у ньому русина з Галичини…

– Тут уже не діють накази ані коронного гетьмана, ані короля. Вони – зрадники. Тепер тут закон Конфедерації. Цього чоловіка ми беремо під варту, – заявив один з панів.

– Маємо наказ! – ще раз нагадав драгун.

– До дябла накази!

– Командуйте собі в Барі, чи де там ваша республіка? – спокійно мовив Левченко конфедератам. – Нам шаблі дав воєвода з милості короля, а ваші конфедерації і республіки нам до сраки.

– Не пхайся до політики, хлопе! – попередив конфедерат.

– А ви не пхайтеся до королівських драгунів і православних ченців.

– Цей чернець – злочинець! – гаркнув уже інший конфедерат.

– Я не злочинець. Я – посланець до сейму і в мене є охоронні грамоти! – нарешті озвався і Молдаванин.

Ось, значить, до чого вже дійшло! Левченко зрозумів, що тут справа дуже непроста: раз конфедерати насмілилися напасти на таку людину, значить, все це неспроста.

І тут спалахнула та іскра, з котрої все і вибухнуло: шляхтич із перебитим носом нарешті прочухався, тоді підвівся із долівки і з криком дикого кабана кинувся на Левченка. Іван, побачивши це, уникнув захвату, а тоді, захопивши руку супротивника, спритно кинув його через бедро. Пан гухнув на землю, розтрощивши своїм тілом лавку, що опинилася на його шляху.

Решта конфедератів тут же схопилися за ножі і шаблі, а один із них пішов на Левченка. Іван також добув зброю і почав захищатися. Інші пани ринули за Молдаванином, однак драгуни заступили його своїми тілами і шаблями: там також розгорілася сутичка. Гаранджа з Моторним переглянулися, тоді Грицько взяв у руки сулію і блискавично гепнув нею по голові одного з панів, що мав необережність підступити до нього занадто близько. Моторний схопив важкий дубовий ослін і врізав ним іншого, а тоді ще раз, і ще раз, доки стілець не розлетівся на друзки, а пан не впав на підлогу.

Шляхтичі тут же кинулися на козаків, однак у них зразу ж полетіла лава, тарелі зі стола, а далі і сам стіл. Борщик, котрий упав з лави під час сутички, раптом прочуняв, побачивши, що його товаришів атакують із ножами і шаблями, раптом вихопив свої пістолі і стрелив у нападників.

У корчмі почулися крики, задзеньчали шаблі і запахло кров’ю. Сутичка була настільки лютою, що навіть Молдаванин вхопив одного із конфедератів за руку, намагаючись вирвати з неї ножа. Захищаючи ченця, спочатку упав один драгун, потім – інший; конфедерати також добряче вже окропили своєю кров’ю корчемну долівку.

Тим часом Левченко здолав свого супротивника, рубонувши його по руці. На козака тут же кинувся інший, однак напоровся на Іванову шаблю. Хтось раптом вибіг крізь двері і вискочив надвір…

За мить все стихло. Іван витер обличчя, оглянувся. Корчма нагадувала поле бою: все розбите, розтрощене, на землі людські тіла, що корчилися від болю. Калюжі крові. За шинквасом скиглив переляканий на смерть корчмар. Молдаванин припав до одного з драгунів, котрий бився до кінця, тепер же зсунувся по стіні, стікаючи кров’ю від ран. Гаранджа й Моторний стояли посередині із оголеними шаблями та ножами, важко дихали, а от Борщик так і продовжував тримати в руках два димлячі пістолі.

– Троє втекло, – мовив, нарешті, Моторний, ховаючи шаблю.

– Всі цілі? – запитав Левченко.

– Ніби, – сказав Гаранджа, дивлячись на товариша, – Іван був весь у крові.

– Це не моя кров, – відповів Іван та раптом відчув, як теплий потічок липкої рідини тече по штанах і скапує з ноги на підлоги. Торкнувся боку – запекло вогнем. – А ні, таки черкнув.

Тим часом Моторний підійшов до одного з панів, рана котрого була неглибокою, підняв і посадив на лаву.

– Хто вас послав?

– Вам не жити, – відповів конфедерат.

Моторний схопив його за барки, а тоді кілька разів вдарив кулаком, доки кров не бризнула.

– Ще раз питаю: під ким ходите? Хто вас послав?

– Воронович, – ледве прошепотів пан.

Моторний оглянувся на своїх – вони чули.

– Чого йому треба? – продовжив допит козак.

– Помічник Мельхіседека… Молдаванин… Він мусить розповісти про підлі заміри ігумена і москалів тут, на Україні…

– Які заміри?

– Не знаю…

– Зрозуміло які, – втрутився Гаранджа. – Їм аби людину в руки взяти, а там вона вже зізнається в усіх замірах.

– Мельхіседек – дуже поважна людина. Він багато робить для нашої віри. Але ти, брате, дарма сюди потикнувся, – скзав Левченко Молдованину, намагаючись перев’язати свою рану. Борщик йому допомагав, однак та допомога лише заважала.

– Несу вістку добру до монастиря – скоро російські війська візьмуть цю землю під свою руку і більше латиняни не будуть знущатися над православним людом, – твердо мовив чернець.

Левченко не поділяв радості посланця, однак часу на роздуми і дискусії не було.

– Треба забиратися звідси. Світає.

Надворі і справді починався новий день…

Розділ 7

Холодний Яр

Урочище Холодний Яр розкинулося у самій гущавині лісів. Площею воно розтяглося на тисячі квадратних верстов, було густо порізане глибокими ярами та балками. От у тих низинах, подалі від панського ока і ховалися гайдамаки. Вірніше кажучи, не ховалися, а чекали свого часу, готувалися до походу.

Холодний Яр здавна був місцем, куди збиралися козацькі та гайдамацькі ватаги. Старезні дуби бачили тут і Наливайка, і Хмельницького, і Павлюка. Вороги намагалися оминати це місце через його неприступність, а козаки його вважали святим. Саме звідси починалося багато походів проти панської влади. Сюди завжди збиралися козаки на перепочинок, тут був пересильний пункт втікачів, що прямували на Запорізьку Січ, адже за кілька верст уже починалося Дике Поле.

У одній з просторих балок розмістився головний табір повстанців. Навколо нього не було земляних укріплень – найкращим захистом для гайдамаків служили непролазні хащі, що розкинулися кругом. До табору вели дві стежки: одна – з південного сходу, з боку Чигирина, друга – з північного заходу, з боку Медведівки.

Будівель у таборі, придатних для людського житла, було мало, гайдамаки переважно спали просто неба. Більше було споруд господарського призначення: складів з порохом, зброєю, провіантом, майстерень. Скраю стояв великий намет – похідна церква, а трохи далі – невелика халабуда, в якій готували їжу. З-під землі било джерело, що забезпечувало людей водою, а на старезному дубі в середині табору висів здоровенний казан, в якому готувалася їжа. Цей же казан служив і похідним бубном, бо саме в нього били, коли хотіли скликати козаків на пораду.

Недалеко від табору стояв Мотронинський монастир. По околиці крутилися сторожові гайдамацькі роз’їзди. У монастир зусібіч стікалися валки возів: люди жертвували на храм багато припасу, але тільки декільком втаємниченим було відомо про те, що насправді припас іде на гайдамацьке військо, котре поволі збиралося у таборі.

Було гайдамаків уже кілька сотень: сходилися сюди бурлаки, котрим уже несила було всидіти у панських маєтках. А ще прибували запорожці, котрі з початком весни потягнулися на волость, аби «полоскотати» панів.

Також до табору сходилася чимала кількість селян-утікачів, озброєних чим попало. Писар записував їх у книгу і зразу ж приставляв до якоїсь роботи.

Кожен у таборі мав своє заняття. Кухарі готували страву, старшина стежила за порядком, ковалі кували зброю, теслі стругали ратища, робили штурмові драбини та інше воєнне причандалля. Бондарі клепали барила, м’ясники білували туші забитої худоби, овець, впольованих звірів. Далі за табором чувся галас та тупотіння десятків ніг. Там бувалі гайдамаки вчили молодиків військової справи. А ще далі паслася худоба і вівці, яких тримали для прохарчування табору, а також коні. Їх пильнували добре озброєні вартові, адже в околиці шастали небезпечні хижаки.

Серед такого гамору, дзенькоту молотів, скрипіння возів походжав високий, кремезної статури чоловік у козацькому одязі. Це був Максим Залізняк. Отаман розглядався по сторонах, притримуючи рукою полковницький пернач за поясом – саме його вибрали братчики полковником замість покійного Шелеста. Раптом погляд Максима впав на старих дідуганів-кобзарів, що стояли гуртом.

– Ну, коли нам вже йти? – тут же спитав старий Тягнинога, коли впізнав Максимові кроки та голос.

– А ти, діду, вже, певно, весну почув, що тебе так на пригоди потягнуло? – намагався віджартуватися Максим, однак дідугани загрозливо його оточили.

– Не жартуй з нами, братику. Вже так охота піти по цілій Україні та заспівати козацькому народу, що врешті заспівали треті півні! Чи, може, ти передумав, Максиме? Чи не злякався часом?

Залізняк поплескав діда по плечах.

– Іще зачекайте, батьки. Бо хто спішить – людей насмішить. Ідіть краще пополуднуйте.

Тягнинога лише видихнув.

– Та вже й каша до горла не лізе: не звикли ми стільки хліба лежаного споживати.

Залізняк ще раз поплескав його по плечах, тоді пішов далі.

Він і справді наразі не мав із чим починати повстання. Так, люди сходяться, несуть припас, ковалі кують щоночі ратища і ножі, однак цього є замало. Успіх кожної війни визначають навчені воїни і добра зброя. Із селян воїни такі собі, а без гармат, пороху, куль та рушниць із самими ратищами далеко не попреш. Юзько Шелест мертвий, а без нього кошовий Калнишевський не піде на співпрацю із повстанцями. Залізняк покладав дуже велику надію на допомогу із Запоріжжя, але як її здобути?

– Прибули отамани, – повідомив молодий джура, виводячи із задуми.

Залізняк сів під широким, крислатим дубом, склавши ноги, побратими посідали навколо. Першим заговорив Бондаренко. Молодий отаман, доки не втік на Січ, крутився поміж надвірними козаками, навіть ходив під рукою уманського сотника Гонти. Недарма ж саме його послав Залізняк із тим, щоб завербувати міліцію на бік повстанців. Іван почав говорити.

– Надвірні козаки першими не виступлять. Так, за ними сила велика: вони навчені воїни, озброєні добре. Також при їхній підтримці можна захопити арсенали панської зброї, що знаходяться у замках. Але справа у тому, що вони першими виступити побояться – мають сім’ї, живуть досить заможно, тож поперед батька до пекла не полізуть. Мусимо їм показати, що із Холодного Яру виходить сильне військо, добре оснащене, дисципліноване і з чіткими гаслами на знаменах – тоді і вони приєднаються. Інакше – тяжко буде.

Залізняк закурив люльку, обдумуючи промову Бондаренка.

– Хто першим готовий до нас приєднатися?

– Жаботинська сотня. Вони давно вже на панів пеклом дишуть за те, що ляхи стратили сотника їхнього – Харка. Мартин Білуга – теперішній сотник – хлопець що треба.

Залізняк знову затягся димом.

– Кажуть: найбільший і найкращий козацький полк в Умані стоїть під рукою губернатора Младановича. Що із ними?

Бондаренко відповів:

– Полковники там – шляхтичі, перевертні. Їх Младанович добре підгодовує, тож вони за нас не підуть. Однак не вони там силу мають: насправді верховодить полком сотник Гонта. Він і Младановича не дуже-то слухає: сам Потоцький йому неабияку довіру виказує. Сотник – чоловік справедливий, твердий. Я говорив із ним кілька разів, однак він вагається.

– Ще б пак – ціле село йому пани подарували, – підкинув Швачка.

– Не в тому річ, Микито, я сотника знаю добре. Він є прихильником народного повстання, однак ніколи не приєднається до бунту черні. Ось чому я казав, що маємо вийти проти панів як справжнє народне військо.

Залізняк знову видихнув дим із легень.

– А що ти скажеш, брате Швачко?

Микита Швачка не один уже рік крутився по гайдамацьких лісах, тому добре встиг вивчити тамтешню братію.

– Гайдамаки всі за нас. Заради того вони навіть готові об’єднатися для спільного походу. Були, правда, покидьки, що до лісу пішли не за народне діло, а для збагачення власного, то таких уже самі свої порішили.

– Скільки їх?

– Кілька сотень набереться. Більшість прийдуть до Холодного Яру, інші приєднаються, як тільки «вдарить грім». Озброєні так собі, однак набагато краще, ніж прості хлопи із косами і вилами, та й бажання бити панів у них більше.

Далі почав говорити Неживий, що крутився по ярмарках і говорив із міщанами.

– Міщуки не так довіряють нашому брату, як ченцям і попам. Ті ж глаголять зі всіх церковних амофонів, що нас усіх має захистити православна цариця. Коли говориш із ними, вони тут же питають, чи благословила її величність наше починання. А як не цариця, то хоч кошовий. Вони бояться, що повстання може зазнати поразки без великих покровителів, і тоді пани жорстоко їм помстяться. Їм треба щось пообіцяти.

Залізняк глибоко замислився. Він чудово розумів, що коли йому не об’єднати в один кулак цілий народ, то повстання приречене на поразку іще в своєму зародку. Надвірна міліція, гайдамаки, міщани, духовенство, запорожці, селяни… Як же їх об’єднати у велике і непереможне народне військо?

Отамани почали розмовляти між собою, Залізняк же подумки почав просити всі небесні сили, щоби дали йому світлого розуму і сили, аби він зміг усе це зробити як слід.

Напевно, не він перший молиться отак під цим дубом, котрий бачив уже багато всього, під котрим пройшла не одна козацька рада. Хіба ж комусь зі старих отаманів, старшин і гетьманів, що сиділи тут, було легко? Що ж їм тоді радив могутній та крислатий велетень?

Раптом зашуміло листя. Спершу Залізняк не звернув на це уваги, але раптом почулося тупотіння коней – до них наближався один із роз’їздів. Отамани тим часом також почули, оглянулися.

Дозорні привезли якогось ченця, що ледве тримався у сідлі.

– Хто це? – запитав Зялізняк.

– Чернець мотронинський. Молдованином кличуть, – відповів дозорець, тоді спішився і допоміг злізти ченцю на землю. Молдованин тут же сів, спершись спиною до дуба.

– Води, – попросив.

Залізняк підвівся, дав ченцю напитися із баклаги. Інші також поприсувалися.

– Ми зустріли його за кілька верстов звідси. Каже, що від конфедератів тікає. От ми його і привезли сюди: в монастирі може бути небезпечно, – пояснив далі той самий дозорець.

– Добре зробили. Тепер повертайтеся і пильнуйте, аби до нашого табору не прийшли неждані гості.

Дозорці поїхали.

– Чекай, Максиме, а хіба ж Молдованин не поїхав із Мельхіседеком до Варшави? – запитав Швачка.

Тим часом, напившись води і обмивши нею лице, ченець почув себе трохи легше.

– Я з Варшави. Від отця ігумена.

– Хто на тебе напав?

– Конфедерати. Казали, що від Вороновича. Але Бог так дав, що саме козаки навідалися до корчми і заступилися за мене.

Бондаренко лише потилицю почухав.

– Даремно ти зробив таке, брате, що поперся сюди в такий час. Хіба ж ви не чули, що тут конфедерати виробляють?

Молдованин втомлено махнув рукою.

– Мені треба було листи передати до монастиря.

– Які листи?

– Від цариці. Вона, мовляв, хоче захистити православних від латинян, від сваволі польських магнатів.

– І що? – живо перепитав Залізняк.

– Каже, що визволення вже близько.

– Слухай, – нараз запитав Бондаренко. – А там часом нема такого, щоби ми самі повставали та гнали панів поганою мітлою зі своєї землі?

Молдованин поглянув на нього здивовано, тоді покрутив головою.

– Ні, такого точно нема.

– А коли б ми подивилися? – раптом запитав Швачка.

– Чекайте. Я не можу вам показати цих листів, – запротестував Молдованин.

Запорожці підвелися і встали над ним.

– Ти ж сам казав, брате, що вони до всіх православних. Чи не так? – наполягав Швачка.

– Так. Але мені велено передати цей лист дияконам.

Запорожці переглянулися: чим більше опирався чернець, тим отаманам ставало цікавіше.

– Що ж. Я думаю, що саме через ті листи Воронович на тебе напав, брате. І вони не зупиняться: прийдуть в монастир і перевернуть там усе догори ногами, ти цього хочеш? Ти уявляєш собі, що може статися, якщо ввірені тобі листи потраплять до рук ворогів?

Чернець почав оглядатися.

– А ви хто будете? Щось не подібні на послушників.

– Ми хочемо захистити людей від конфедератів, – пробасив Неживий. – Он бачиш, скільки бурлаків зібралося з усіх усюд?

Молдованин мить подумав, тоді нарешті мовив:

– Тоді і я з вами!

Запорожці із дивом розглядали «золоту грамоту» цариці, по кілька разів її перечитували.

– Надто довго ти її віз, братику, – нарешті підсумував Швачка. – Тепер вона вже нічого не варта.

– Чого ж не варта? Вона ж – золота! – запитав здивовано чернець.

– Так. Але доки цариця обіцяла нам свій захист, то вже конфедерати піднялися, а доки ти привіз її – москалі перейшли Дніпро і погнали панів до самого Бару! А нам лишається сидіти, склавши руки і чекати, доки москалі з ляхами знову домовляться і переділять нашу землю між собою!

Схоже, що отамани мали рацію і «золоту грамоту» справді можна було викинути.

– Так шкода ж викидати: зроблена достобіса гарно, – знову пробасив Неживий.

– А коли б ми її підправили легенько…

Отамани оглянулися і зиркнули на Молдованина, котрий сказав ці слова. Він продовжив свою думку:

– Ну, дописали б, що так і так, вставайте і бийте своїх панів-католиків, виганяйте їх із землі православної. Тут он і місце лишається, і чорнило таке є у монастирі…

– Чорнило?

– Так, ми різні книги старі переписуємо, тож маємо потребу в різних чорнилах…

Залізняк поглянув спідлоба на ченця.

– А тобі не страшно?

Той похитав головою:

– Там було страшно, у корчмі, коли конфедерати оточили мене. Думав: заберуть зараз грамоту, а самому доведеться на муки піти. Просив Господа, щоб допоміг – і саме в цю мить козак до корчми влетів. Я думаю: це не просто так. Це знак, браття.

Отамани переглянулися.

– Давайте, тягніть сюди перо: будемо царську грамоту писати!

За короткий час усе було придумано.

– Добре, – мовив Залізняк. – Тепер ти, брате, біжи в монастир та допиши там все як слід, зроби копію.

Молдаванин побіг, та раптом Залізняк спинив його:

– І затям: ти – небіжчик. Тебе нема – конфедерати захопили разом із грамотою…

Чернець мотнув головою і побіг далі.

– Треба буде написати листи до запорозького гарду: розворушити голоту. Так, від мотронинської братії напишемо! Якщо вдасться підняти сірому, то і сам кошовий по-інакшому з нами заговорить, – продовжив Залізняк.

– Еге ж, допомога з Низу буде для нас дуже доречною, – погодився Швачка. – Поїдемо всі разом!

– Що ж, ідіть готуйтеся, – мовив Залізняк.

Вони розійшлися у різні кінці, аби приготуватися до далекої дороги на Січ. Залізняк саме проходив повз гурт старців-кобзарів. Полковник зупинився, підійшов до діда Тягниноги. Той почув його відразу, повернувся.

– Ну що, Максиме, буде для нас робота?

– Буде!

При цих словах кобзарі попідводилися.

– Ідіть поміж людей, говоріть їм от що: «Мы, Божьей милостью императрица Екатерина – ко всем казакам, старшинам, священнослужителям и ко всей монастырской братии и ко всему народу малороссийскому земель коронных тогобочных польских…»

Залізняк дочитав до кінця, тоді запитав:

– Ну що, запам’ятали?

– А що воно таке? – здивовано запитав кобзар Грицько.

– Царська грамота.

– Самі придумали, чи як?

Залізняк поплескав його по плечу.

– Царська грамота, кажу. І то не проста, а золота…

Розділ 8

Богуслав

Левченкові та його побратимам потрібно було терміново десь заховатися – конфедерати їм ніколи не пробачать убивства своїх товаришів. Особливо Воронович.

Вони передали вісточку сотникові Гонті, а самі рвонули у бік Корсуня, а вже звідти опинилися в Богуславі.

– У мене тут дядько, – вирішив за всіх Моторний, коли стали перед міською брамою на березі Росі.

Тим часом з Іваном ставало дедалі гірше. Рана, що завдав йому конфедерат, виявилася набагато небезпечнішою, ніж козаки вважали досі: у Левченка піднявся жар.

– Його терміново треба показати цирульнику, бо віддасть Богу душу, – мовив Гаранджа, дивлячись на бліде обличчя товариша.

– Не поспішайте мене хоронити, – відповів Левченко, намагаючись бути бадьорим, однак голос його був уже досить слабким.

– Нас можуть тут шукати, – сказав Гаранджа. – Зробимо так: ти, Федьку, біжи до свого дядька і приведи його сюди. Краще – візьміть воза. А ще – якісь старі лахи, бо наші козацькі мундири здалека світяться!

Моторний так і побіг городами.

Тим часом козаки зіскочили з коней, допомогли зійти Левченкові.

– Ох, Іване-Іване, як же ти так дався тому панові…

– Я не хотів. Так вийшло…

– Ну, тихо-тихо, – заспокоював Борщик. – Ляж отут, зараз приїде підмога. Потерпи.

Моторний і справді повернувся досить швидко: приїхали з дядьком на возі.

– Кладіть його обережно на сіно, – скомандував дядько, при тому кинувши козакам якісь старі свити. – А самі перевдягайтеся.

Доки козаки виконували його наказ, дядько взяв їхніх коней за вуздечки.

– Вези, Федьку, хлопців до хати, а я відведу коней до кума Пилипа: нехай поки постоять у нього в млині – подалі від людських очей.

Левченка почала розбирати лихоманка, тож він уже не пам’ятав, як його зняли з воза і занесли до хати. Трохи в голові просвітліло, коли побачив над собою якогось чоловіка, схожого на єврея.

– Ой-вей… – лише мовив чоловік, оглядаючи його рану.

Шлема трохи знався на лікуванні, тому багато хто із богуславців звертався до нього по допомогу.

– Постав хлопця на ноги, то я тобі золотом віддячу, – відразу «заохотив» Моторний. – А як ні – начувайся!

– Та хіба ж ми за гроші… – відмахнувся єврей і став чаклувати над Іваном.

Тим часом дядькова дочка швидко накривала на стіл: хлопці з дороги були голодними. Шлема закінчив, сказав:

– Я обробив рану, тепер надія лише на Бога.

Козаки переглянулися, Моторний всунув йому монету до кишені.

– І гляди – нікому ні слова.

Єврей махнув на прощання і вийшов з хати.

Схоже було на те, що Іван заснув.

– От і добре, – мовив Моторний і сів за стіл.

Інші також повсідалися, приєднався також дядько – старий Бондар, що якраз повернувся додому. Саме він взяв у руки пляшку з оковитою, почав наливати в чарки – дружно випили.

– Беріть галушки, доки теплі.

Їли мовчки, швидко змітаючи все зі столу – дядько ж лише встигав наливати.

– Давно так не вечеряв. Галушки можна разом з пальцями з’їсти, – облизуючи ложку, сказав Борщик.

– Еге ж, дуже смачно, – підтвердив і Гаранджа і спитав дядька: – Це жінка ваша такі галушки варить?

Старий Бондар знову налив.

– Померла моя жінка. Вечерю дочка готувала. Маруся.

– Чого ж з нами не вечеряє? – запитав Грицько Гаранджа. – Цікаво було б подивитися на таку господиню.

– Мала ще. Нема чого на неї витріщатися! – строго сказав батько, різко даючи зрозуміти, що у бік його дочки навіть дихати нема чого. Моторний вишкірився:

– Дядько тримає свою Марусю для якогось поважного чоловіка, а не для таких, як ми гевалів, хе-хе-хе.

Раптом дядько дав небожеві ложкою по чолі.

– Не регочи, коли їси, – галушка в горлі стане! Скажіть, краще, куди зараз пуститеся?

– Авжеж, – погодився Гаранджа. – Тут сидіти надто ризиковано. Ви б, дядьку, хоча за нашим товаришем подивилися.

– Подивлюся, – погодився Бондар. – А вам до Холодного Яру треба.

– Чого ж?

– Бо там товариство збирається: скоро треті півні заспівають.

– Які ще півні? – не второпав Борщик, але Гаранджа тут штовхнув його ліктем, прошепотів з притиском:

– Це сигнал до початку повстання.

– Чого ж вам, молодим козакам, кормигу панську тягнути? Підіть краще та людям послужіть! – продовжував дядько.

Товариші переглянулися.

– А що, і так нам Воронович спокою тепер не дасть, – мовив Моторний.

Козаки, вдягнені в ті ж драні свити, ще цієї ночі покинули дім старого Бондаря. Господар мусив їх відпровадити, тому також вдягнувся і взяв у руки лампадку. Перед цим, як вийти з хати, укрив тепленько свою донечку Марусю, що спала.

У хаті стало темно. Вогник лампадки зник за хвірткою. Раптом Маруся, котра зовсім не спала, виглянула крадькома через вікно, проводячи їх очима. Коли ж вогник і зовсім зник з очей, дівчина підвелася і вийшла в іншу світлицю, присвічуючи собі свічкою та накинувши на плечі теплу хустку.

Зайшла тихенько. Зупинилася біля Івана. Присвітила. Схоже, з Іваном було зовсім погано: рана дуже знесилила молодого козака, жар почав пожирати Левченка зсередини. Одна надія була – на сильне тіло, на те, що переможе молодість. Маруся нахилилася над ним, торкнулася руки.

– Який же ти холодний…

Маруся сіла поруч, твердо вирішивши молодого хлопця цієї ночі не покидати…

Було за північ. Він заснути не міг: у голову лізли різні думки, страшно мутні. Козак крутив головою, щоб відігнати їх, та вони знов насувалися. Голова горіла, не могла знайти собі місця на подушках, а тіло навпаки – трусилося. Хоч Маруся й повкривала його ковдрами й кожухами, та смертельний холод обіймав козака. Іван заплющив повіки.

– Холодно, – попросив козак зігріти його, проте й сам не знаючи як: кожухи не допомагали.

Проте дівчина знала, що має робити: зачинила за собою двері, поставила лампадку на долівку, тоді скинула велику хустку, якою була закутана, лишилася в одній сорочці. Недовго думаючи, вона легко скинула з себе й сорочку та лягла поруч із козаком, пригорнулася до нього. Іван відчув молоде тіло, обняв дівчину рукою за стан, притулився.

– Ну, тихо-тихо, – прошепотіла дівчина. Вона його ще ліпше накрила й сама принишкла біля нього. Він перестав трястися, дихання трохи вирівнялося. Зігрівшись, Іван заснув…

Прокинувся Левченко на другий день під обід. Під кожухами було неймовірно жарко: він спотів, аж сорочка була мокра.

– Це добре – з потом хвороба виходить, – мовив старий Бондар, що саме зайшов провідати хворого. – І лице побіліло, не так вже горить. Будеш жити, козаче, хе-хе.

– Спасибі, – прошептав Іван.

Батько вийшов. Козак знайшов очима Марусю: вона поралася за столом, готуючи йому нову порцію ліків, як навчив її Шлема. Левченко задивився мимоволі. Маруся оглянулася, зловила його погляд, проте обличчя її залишалося таким же діловитим.

– Мусиш сьогодні щось поїсти. Я купила кроля, зварила юшку. М’ясо кроляче дуже помічне. Та й ліки мої, бачу, помагають. Учора ввечері випив настойки міцної й заснув. Тільки щось, мабуть, тобі снилося, бо вовтузився дуже.

Іван спохмурнів – навіщо вона це сказала? Хоче переконати його, що це був сон? Але це не так, він усе добре пам’ятає.

– Дякую тобі.

– Нема за що.

– Є за що. Я цього до кінця життя не забуду.

Їй стало трохи ніяково, але вона трималася впевнено.

– Щоби батькові не казав: обох з хати вижене…

Іван мить полежав, тоді раптом посміхнувся.

– Думаю, цієї ночі мене знову буде лихоманити…

– Навіть не мрій! Давай підведу – час ліки пити.

Левченко трохи підвівся, Бондарівна ж влила йому з черпака якусь рідину в рот.

– О-о-хо-хо, що за ді…

Коли б не його тверда козацька вдача, він, мабуть, виплюнув би. Однак стримався, ковтнув, хоч і скривився при цьому, як середа на п’ятницю.

– Оце так настоянка, аж очі лізуть на лоба.

Маруся на таке зауваження не відповіла нічого, натомість взяла миску з юшкою й почала ложкою годувати Левченка.

Безумовно, йому сьогодні було вже легше, та слабість продовжувала сковувати тіло, навіть голову було важко підтримувати.

– Спасибі, – подякував Іван, коли з’їв більшу половину юшки з полумиска.

– Не дякуй, це ми тобі дякувати маємо.

– За віщо?

– За конфедератів…

Вона встала, подала йому чисту сорочку.

– Ось, це батькова – перевдягни. Я допоможу, заодно й рану огляну…

Тепер дні Іванові тягнулися довго: козак не звик вилежуватися. Він відчував, що рана почала поволі затягуватися, що пухлина спадає. Тіло потроху наливається силою. Він пив Марусині ліки терпляче, не кривився й не скаржився. Їв, спав. Маруся стала заходити все рідше. Вірніше кажучи, заходила вона як і раніше, проте відвідини її були короткими – говорила мало і то тільки про справи; оглядала й перемотувала рану. Часом говорили.

– Як це все закінчиться – пошлю до тебе сватів, – одного дня зізнався Іван.

– Нехай перше закінчиться, а там поговоримо, – ухильно відповіла Маруся, готуючи йому нову порцію гірких ліків.

– То ти не проти? – уточнив Іван.

Дівчина саме подала йому горня із ліками, аби випив, але Іван відвернувся, не бажаючи пити.

– Спочатку скажи.

– Ой, не личить тобі, козаче, отак коверзувати, – пожурила парубка Маруся, однак у її голосі не було злості.

– То посилати чи ні? – стояв на своєму Іван.

– Коли такий хоробрий, то посилай: гарбузів багато росте на городі.

Левченко хотів іще сказати щось, та Маруся скористалася цим і, приклавши горня до вуст, залила йому таки ліки до рота. Козак при цьому став ще гірше фиркати, Маруся ж весело засміялася, однак її сміх тут же перервався: на порозі стояв батько і чув їхню розмову. Дивлячись на Левченка, старий Бондар розправив вуса.

– Бачу, не такий уже ти й хворий…

Іван і справді щодня ставав усе здоровішим. У цьому немало допомогла і Маруся: не лише своїми ліками – козак полюбив її дуже сильно. Він більше не міг валятися в постелі, тож підводився і виходив надвір. Бондар тоді полюбляв сісти собі поруч із ним на призьбі і побалакати про справи державні, політичні, господарські.

– Завтра піду від вас, – якось одного дня сказав Левченко. – Почуваюся вже добре. Дякую вам за все. А щодо сватів, я не жартував: коли все минеться – хочу Марусю вашу засватати.

Бондар нахмурився.

– Якщо і справді треті півні скоро заспівають, – не до женихання нам всім буде. Не знати ще, яка каша завариться і хто її хлебтати буде.

– Бог добрий, батьку. Знаєте: у мене було різне в житті, і жінок, і дівчат усяких бачив. Але Маруся… Не знаю, що вона зробила зі мною: це просто ангел якийсь.

Старий Бондар насторожився:

– Не потрібно мені того говорити, козаче, їй скажеш… Лише не зараз – мала вона ще, тож не смій дівчині голову морочити, бо начувайся: Маруся – єдине, що в мене є.

Левченко хотів іще щось сказати та раптом побачив, як до двору під’їхала панська бричка і якась постать висунула з неї голову.

– Гей, бидляку, ходь сюди! Швидко, хамів сину, напої мою кобилу і помий мої ноги!

– А може, тобі в вухо дати? – посміхнувшись, відповів Левченко.

– Поквапся, гевале, у нас часу нема!

Іван підвівся і пошкандибав до брички.

– Швидше, хамуню, не заставляй вельможне панство довго чекати на тебе!

– Та йду, йду…

Всередині сиділи Гаранджа та Моторний, перевдягнені на шляхту, Борщик же сидів на козлах, поганяючи коней.

– Ну, як ми тобі? – запитав Моторний після першого привітання.

– Так і хочеться в пику дати, – відповів Левченко.

Тим часом коні рушили.

– Добре, що можеш уже ходити – допоможеш, – сказав Гаранджа, набиваючи пістоля.

– Еге ж, у тебе панські замашки найліпше виходять. Давай, перевдягайся, лахи – он там, – показав Моторний на купу різного одягу, що лежав просто на підлозі брички.

– Звідки цей одяг, бричка? Що це ви надумали?

– Побачиш.

– А як же Бондар… Я й не попрощався.

– До біса. Давай, знімай цю свиту, бо майже приїхали…

Левченко визирнув із брички: вони під’їжджали до корчми богуславського орендаря Аврамка.

Господар заїжджого двору (так він називав свою корчму) – орендар Аврамко – сьогодні уже гостей не чекав. Він, як завжди, прикрив двері, засунув засов, ратіж, тоді зачепив гачок, зачинив ключем замок один, другий, третій, тоді защепив защіпку з ланцюжком. Тепер настали такі часи, що єврею годі було залишатися на ніч з незапертими дверима. «На ніч ще й шафою треба буде двері підпирати, щоб спокійніше було», – подумав орендар, перевіряючи, чи двері добре зачинені.

Переконавшись, що все в порядку, Аврамко пішов за стіл і почав робити якісь записи в товстій книзі..

У двері постукали. Навкруги шалено загавкали собаки. Орендар здригнувся.

– Відчиняй, проклятий лихварю. Став горілку, меди: гостей маєш у хату.

Аврамко заховав книгу в шухляду стола. Прислухався.

– Ти що, не чуєш, свиняче вухо, коли шляхтичі тебе гукають?!

Орендар підбіг до вікна, обережно виглянув. Грицько це побачив, налякав його, так що бідний Аврамко ледь не впав з лави. Знадвору почувся регіт.

– Відчиняй, орендарю, перуни б тебе прали. Скільки можна гостей під порогом тримати?!

Нарешті єврей впізнав цей голос і пригадав двох шляхтичів, що сьогодні заходили сюди, однак зараз із ними був іще третій, що трохи шкутильгав. Орендар зітхнув з полегшенням, пішов відчиняти двері. Спочатку він відсунув засов, ратіж, тоді зняв гачок, потім відчинив ключем один замок, тоді другий, третій, відчепив защіпку з ланцюжком.

У корчму ввалилися Гаранджа, Моторний і Левченко.

– Ну, ти ніби нам і не радий. Де горілка, де пиво?

Аврамко ще на всякий випадок визирав у вікно. Скидалося на те, що вельможні пани, допавши десь грошей (мабуть, пограбувавши схизматську церкву), прийшли їх тепер проциндрити.

– Та ви, панове, сідайте за столи, в ногах правди немає – а я зараз піду та наточу доброго меду.

– Та годі тобі, краще ходи та випий з нами, розкажи, що нового в місті робиться, а за медом нехай твої служки збігають.

Проте орендар уже йшов до підвалу.

– Та нема більше тут нікого – сам я. Усі порозходилися.

Повернувся він із глечиком у руках.

– Ой-вей, панове, яка велика честь для бідного єврея, що такі зацні пани завітали до його господи. Хай вас благословить Єгова і дасть багато років життя, а вашому дому процвітання. Як каже наш мудрий цадик, у ногах правди немає. Тож прошу розміститися, а Аврамко пригостить панство найкращим вином, поговоримо.

Пропозиція була досить заманлива, проте гості вирішили цього разу культурно відмовитися: посадили господаря за стіл поруч із Левченком.

– Ти не зрозумів, орендарю, ми прийшли сюди не теревені з тобою правити, а судити тебе. Ми добре знаємо про твої чорні ґешефти, знаємо, як заробляв брудні гроші на людській кривді, як людські душі продавав, як брав у заставу й здавав в оренду. Ти, мабуть, забув, що людська душа належить тільки Богу.

Орендар склав руки, як до молитви.

– Змилуйтеся, панове, хай на мене впаде гнів Єгови, якщо я коли-небудь образив чи шляхтича, чи простого православного посполитого. Це на мене хтось наклепи звів. Навпаки, я завжди допомагаю.

Гаранджа був непохитним:

– Усі знають, скільки крові з простого хлопа витягне такий, як ти. От ми зараз трохи тої крові і спустимо.

Моторний добавив:

– Та ти не лякайся, боліти не буде. Повішають краватку на шию – і по всьому.

– Яку ще краватку? – ще більше поблід орендар.

– А ти не знаєш? Я таке багато разів бачив: підрізають шию і витягують через розріз язика. Він і теліпається, як краватка.

Аврамко розвів руками.

– Заждіть, панове. Скажіть, яка кому користь з мертвого Аврамка. А так я вам можу ще знадобитися.

Це вже гайдамакам почало подобатися більше, проте Федір вів далі свою гру.

– Хай мені краще диявол в пику плюне, ніж ти мені маєш знадобитися. Хоча стривай: я знаю, що в тебе є золото. Де заховав?

– Нема золота: півроку тому померла моя Сара, – скривився єврей.

– А срібло?

– А синочки мої, Шлема і Шмуль, з дядьком до Умані, до синагоги поїхали.

Нарешті Моторний зрозумів, про що лепече Аврамко, і гнівно поглянув на нього своїми темними очима.

– Ти що, насміхатися з мене надумав?

– Борони Єгова, пане, – єврей благально склав руки. – Іншого золота й срібла в мене ніколи не було.

– Ану покажи мені книги, королівські акти, векселі, – втрутився в розмову Гаранджа.

Аврамко повитягував усе з шухляди, повикладав перед гайдамаками. Грицько почав переглядати, зазирнув у книгу.

– Чорт його знає, що це за холера. Понаписував щось тут на своїй поганій мові, перун його розбере, де тут дебет, а де кредит. А це що таке? Що це тут написано? Два додати п’ять буде вісім? Га, скажи, гаде.

– Скільки треба, вельможний пане, стільки й буде. Тепер так по-новому облік ведеться. Час такий настав.

Левченкові стало смішно: хитрий гаспид, ух хитрий. Але виду не подав. Федір вихопив книгу з Грицькових рук – кинув геть, а сам зсупив суворо брови, поклав руку на руків’я шаблі.

– Молися, єретичний сину.

– Добре, зачекайте, – пробурмотів орендар, побачивши, що смерть нависла над ним. – Там, у перинах. Я готовий поділитися з вами.

– Не з нами, – заперечив Гаранджа. – Ці гроші підуть на потреби конфедерації.

Орендар і справді почав ділитися, під притиском довелося виказати ще кілька своїх сховок. Тим часом Гаранджа нищив усі папери, якими орендар тримав людей у своїй неволі.

Знищивши усі документи, перевдягнені козаки зсипали всю здобич в мішок, також набрали з корчми харчів, а Аврамка зв’язали.

– Гаразд, орендарю, – мовив Моторний. – Поки що ми тобі вибачаємо. Але надалі – пильнуйся: не дай Бог, щоб ти ще хоч одну людину скривдив, обдурив. Дізнаємося – гаплик тобі!

Зв’язали, натягли мішок на голову і кинули в підвал.

– У стайні є коні, – забираємо, – і гайда, будемо вимітатися звідси, – скомандував Гаранджа.

Вони рушили нічним містечком: троє вершників і Петро Борщик на бричці.

– Що це таке було? – запитав Левченко дорогою.

– Ти ще не знаєш, братику. Тут, у лісочку, товариство добре зібралося – десь із півсотні буде. Панів поволі скубемо, орендарів трусимо – роботи вистачає, – розповів поспіхом Гаранджа.

– Приєднуйся – отаманом будеш, – долучився і Моторний.

Корчма була поза замковими мурами, тому дорогу до лісу вже нічого не могло перекрити, крім… Крім нічної сторожі. Шляхтич та п’ятеро жовнірів ішли по дорозі назустріч гайдамакам.

– Тихо, сам говоритиму, – попередив Левченко.

Вартові перекрили їм дорогу.

– Чолом, панове! Кажіть мені зараз, чиї ви! Чи сторону короля тримаєте, чи шляхетської конфедерації?! – нічого не чекаючи, першим по-польськи гукнув Іван п’яним голосом.

– А що? – запитав довудця.

– Відповідай, пан, коли тебе шляхтич питає. Чи ти за зрадника короля, чи за вольность і шляхетську конфедерацію?

– Ну, за шляхту, а що? – знову перепитав пан.

– Що-що, на5 тобі, за вірність ойчизні випий собі доброго меду.

Іван витяг кілька монет, дав пану.

– Слава Ойчизні!

Левченко зострожив коня і поїхав повз спантеличених вартових, козаки поспішили за ним. Жовніри лише подивилися їм вслід, знизуючи плечима…

Розділ 9

Нова Січ

Світало. Сонце помаленьку вставало з-за Великого Лугу. З Дніпра і Підпільної підіймався густий-густий туман, що покрив своєю пеленою плавні: день мав би видатися погожий. Струмки і потічки дзвінко стікалися до річки Підпільної, а та текла собі до Дніпра. Дід Славута позатоплював своїми каламутними весняними водами, що йшли швидко і шумно на південь, прибережний очерет та верболіз.

Скоро туман піднявся, відступивши перед сонячним промінням, що з кожним весняним днем ставало все сильнішим і нахабнішим.

Степ був іще голий, розгрузлий, але вже живий. Степ дихав. Він вдихав у себе свіже повітря весни, потроху висихав, грівся, готуючись у скорому часі покритися різнотрав’ям, зіллям, пташиним щебетом.

Плавні також оживали. Осика, верболіз, ліщина розправили свої віти після довгої зими, пробудилися із зимового сну. Сік почав бігати по їхніх жилах. Ще трохи – і деревця вкриються бруньками, потім – листям. Поприлітають журавлі, кулики, дикі гуси, лебеді та інше птаство.

Ключ журавлів летів над Диким Полем. Птахи поверталися з теплих бусурманських країв в Україну, на ясні зорі, на тихі води, у край хрещений. З висоти їм добре було видно і Дніпро, і неозорий степ, і плавні, і Великий Луг, і скелі Кічкасу, і ревучі пороги, і великі Дніпрові острови. А ось і вона, рідненька, – Запорізька Січ. Журавлі курликали і курликали, літаючи колами над кошем і ніби вітаючись із давніми друзями, яких не бачили цілу зиму. Ось вони, рідні журавлиному серцю місця, ось вона, сторона рідна.

З висоти кіш нагадував великий мурашник. Поміж куренями, будинками старшини, майстернями, на майдані, біля церкви, а також коло валів та на пристані мурашилися січовики у різнокольоровому одязі. Вони як вільні люди не любили одягатися у сіре, були невибагливі в побуті, але веселі, винахідливі, дотепні…

Почувши у чистому небі курликання, один з молодих козаків, кремезний, ніби молодий дуб, – приклавши долоню до очей, подивився на небо. Запорожець посміхнувся від вуха до вуха: був схожий на малого хлоп’яка – товсті щоки, пухкі губи, ніс картоплиною, очі сині. Сам козак був русявим. Він поклав два пальці в рот, пронизливо свиснув, а тоді зняв свій червоний каптан і почав вимахувати, крутити над головою, ніби відповідаючи на привітання. Інші січовики також позадирали голови й побачили журавлиний ключ. Вони почали весело вигукувати, свистіти, реготати. Тут ніби все січове лицарство висипало з куренів на вулиці, щоб привітатися з журавлями. Козаки сміялися, ніби малі діти тішилися, обіймались. Кошем залунала голосна пісня:

Прилетіли журавлі, соловеєчки малі, Ой весна-красна, що ти нам принесла?!

Звідки й не взялися музики й почали «різати» гопака, а низове лицарство «віддирало» навприсядки, вимішуючи чобітьми густе січове болото, ніби тісто.

Із свого будинку на весь цей гамір вийшов кошовий. Він був у теплому зеленому каптані і саме підперізувався таким саме поясом. Кошовий був старим дідуганом, із густезними сивими бровами.

– Що тут робиться? – запитав найближчого до себе запорожця – це був той самий хлопець, що першим побачив журавлів.

– Весна прийшла, батьку!

– Га?! – не почув дід.

– Коти, кажу, кричать, паруються! – щосили гукнув дотепник.

– А-а. Це, дітки, тому, що весна прийшла.

Усі навколо реготнули.

– Братця, а нумо в шинок! – знову вигукнув «дотепник».

– За що горілку купиш, Андрію, хіба що за свої злидні та нужду, – підкинув хтось. Андрій поглянув на кошового.

– А може б нам батько кошовий викотив бочку горілки при чеснім народі та при такій добрій нагоді?

Кошовий підійшов до нього впритул, подивився на молодого козака, сказав:

– Захотів собі зад меду та ще того, що спереду.

Братчики знову реготнули з такої видумки старого, але дотепного діда. А отаман продовжував:

– Та й гріх у Великий піст скоромитися горілкою. Молитися треба, поклони бити.

– Козак як не п’є, то поклони б’є, а все не дармує, – знову гукнув гостроязикий Андрій – і знову братія зареготала.

– Смійтеся-смійтеся зі старого батька. Чую, недовго мені вже втримати булаву. Виберете собі нового отамана, при нім і будете собі пиячити, лайдачити і побріхувати на всі боки. А мені вже дайте віку спокійно дожити, – сказав кошовий. Усі притихли, хтось сказав:

– Та що ви, батьку, ми вас вибрали на панування, вам і тримати булаву.

– Та старий я вже дуже. Мені ще день-два – і ворота райські перед очима стануть.

– Як побачите, батьку, нам скажете, чи святий Петро ходить в шароварах, чи тільки в льолі, – ще хтось кинув жарт уже з другого кінця кола. Запорожці знов зайшлися реготом. Кошовой тільки сплюнув від такого богохульства, махнув рукою і пішов собі назад у будинок.

Кошовий Калнишевський мешкав на Січі в своєму будинку. Він був старий і не міг уже жити в курені разом з рядовими братчиками: йому потрібен був спокій. Тож козацтво й звело йому цей будинок.

Усередині, завдяки старанням молодого джури, завше підтримувався порядок. Старечі кості кошового вимагали тепла, тому навіть в теплу пору року кошовий велів протопити піч, а стіни тримав обвішані килимами. А ще отаман любив збирати різні речі – зброю, годинники, табакерки, розмальовані химерно глечики й тарелі. Усе це складав на полиці вздовж стіни, зброю вішав на гвіздках. Також золотом оздоблені ікони висіли на стінах у старого кошового.

Цього дня до Калнишевського на пораду зібралося багато старшин та значних козаків. Поодягалися вони в дорогі жупани, різнокольорові. Усі були з вусами й чубаті, в більшості оселедці, сиві чи чорні, сягали плечей. Усі сиділи за широким дубовим столом, чекаючи, доки отаман оголосить причину сходки. А вона й дійсно повинна бути важливою, бо зазвичай отаман починав її з того, що показував, якого ятагана йому подарували або яку химерну макітру він купив на ярмарку. Проте цього разу кошовий перейшов відразу до справи.

– Маємо вісті з польської України. Чернець до нас прибіг з монастиря Мотронинського, хоче щось сказати.

Старшини поглянули в бік чоловіка в чорному балахоні, що сидів з іншого краю стола навпроти отамана.

– То хай говорить, – мовив один із старшин і всі стали уважно слухати.

– Та я, власне, не чернець, а лише послушник, – заговорив посланець з волості. – А недавно то й сам був запорозьким братчиком – Максимом Залізняком мене кликали. Напевно, багато з вас пам’ятають мене й упізнали відразу.

– Пам’ятаємо, – сказав курінний отаман Семен Печений. – Дивно тільки, чому такий козак, окраса всього лицарства низового, орел, та закрився раптом у монастирі і взяв чотки в руки, а шаблю сховав далеко в скриню.

Не всі тут отамани знали про те, що група їхніх товаришів іще минулого року вийшла із Січі до Мотронинського монастиря. Їхньою метою було підготувати людей до нового гайдамацького повстання, котре мало на меті вигнати панів з України. Про це знав лише сам отаман та декілька втаємничених людей і, звісна річ, вони цього розголошувати поки не збиралися. Перед початком цієї зустрічі Калнишевський мав нагоду поговорити із Залізняком у чотири ока. Той розповів йому про стан справ, про загибель полковника Шелеста, переконував у тому, що початок повстання відкладати не слід. Кошовий не хотів брати такої відповідальності на себе, тому скликав старшинське коло. Заговорив:

– У кожного, панове, своя душа й своя дорога. Козацтво – це добре, а чернецтво – добре по-своєму. А раз людина прийшла сюди і хоче щось сказати, то послухаймо. Говори, Максиме, з чим послала тебе мотронинська братія.

Кошовий, як і колись Залізняк, також користувався поміж товариства неабияким авторитетом. Але якщо Максима поважали за щиру вдачу, то кошового – за глибокий розум та крутий норов. Його більше побоювалися, ніж любили, але в разі будь-якої халепи бігли до нього. Він спочатку твердо лаяв, але потім допомагав. Він, на відміну від Максима, був із заможної родини, все життя козакував: був і в Москві, і в Петербурзі, та ще багато по світах потинявся; не одне бачив і не з одним паном розмовляв та пив чарку.

Залізняк без зайвих вступів виклав суть справи відразу.

– Прийшов вашої помочі просити. Не для себе і навіть не для братії мотронинської. Скоро вся правобічна Україна стане на панів. Ви знаєте, панове старшини, що у нашому краї вже давно кривда й неправда панують, що гайдамаки давно за правду з панами б’ються. Але тепер весь народ, як за батька Хмеля, підніметься, щоб вигнати ляхів з України. Та нам самим не впоратися. От я й прийшов сюди вашої допомоги просити.

Старшини вислухали його. Вони добре знали, як живеться простому люду на Україні, і до того, що сказав Максим, поставилися з розумінням і без здивування. Тим більше, що запорожці завжди радо погоджувалися на такі пропозиції і бігли допомагати своїм братам бити супостатів, незважаючи на всі заборони.

– Дивуюся з тебе, Залізняче. Ти ж наш чоловік, жив на Січі, наші звичаї знаєш. Відомо ж тобі, напевно, що Військо Запорозьке під рукою її величності імператриці ходить і без її наказу в будь-який похід не виступить. Тобі б не до нас іти, а пошвендятися по куренях та шинках січових – там завжди шибайголів багато водиться. Назбирав би ватагу та гайнув на волость. Козаки – народ вільний: куди хочуть, туди й підуть – старшина їм не указ. А коли думаєш, що всі низовики до одного знімуться й повалять на волость, то ти, мабуть, божевільний.

Кошовий говорив поволі, ніби пережовував кожне слово беззубим ротом. Залізняк дивився на нього, з нетерпінням чекав, доки той закінчить, бо перебивати старого не смів. Нарешті дочекався свого слова.

– Пане отамане, бачу, неуважно ти слухав мої слова. Мова йде не про бунт хлопства, а про війну всенародну, про війну з панами – чи пан, чи пропав. Або визволимо неньку, або всі ляжемо – і з нами й надія помре, помре воля і правда.

Отаман зсунув брови.

– То чого ти хочеш?

– Я розумію, що все військо низове на волость не вийде, але хочу, щоб ви дозволили мені вільно сірому вербувати, щоб допомогли припасом і зброєю – хоча б кілька чумацьких валок, і ще щоб дозволяли коліям перебувати вільно на землях запорозьких, давати прихисток.

– Кому давати? – не зрозумів один із молодих старшин.

– Коліям, – пояснив Залізняк. – Так повстанці себе називають, бо зброї не мають іншої, як коли загострені, але готові з ними хоч і проти цілої армії битися. А знаєте чому, панове? Бо втрачати їм нічого!

Палка мова поволі почала справляти враження на молодших старшин. Кошовий зауважив це по блиску в їхніх очах, і йому це не дуже сподобалося. Він почав говорити до Максима ледь насмішливо.

– А чому, властиво, ми маємо тобі вірити? Знаєш, скільки Січ уже бачила таких, як ти, – гарячих. І де вони зараз? Коли хочеш діло велике зробити – повторити подвиг батька Хмеля, – то маєш бути стриманим, мудрим і мати холодну голову. Скажи, козаче, а чому саме тобі ми маємо вірити?

Залізняк відчув неприязнь у голосі кошового. Іншим разом він відповів би викликом на виклик, але цього разу стримався.

– Зі мною приїхали з монастиря різні люди: і козаки, і ченці, і прості посполиті. І кожен з них вам може розказати, скільки народу кожного дня сходиться до стін нашої лісової обителі. Долею так сталося, що Мотронин став колискою майбутнього повстання, а отець Мельхіседек його духовним батьком. А що стосується мене, то я лише виконую волю громади, як і ви, шановні старшини. Перед походом збереться велике коло і обере собі самого достойного отамана. Тому я й запрошую вас усіх до нашого лісу: прийдіть, панове, подивіться, серед вас є багато достойних людей, які можуть стати у перших рядах народного повстання. А вас, батьку, я особливо запрошую: поп’єте меду монастирського – здоров’ю ух як допомагає.

Кошовому сподобалися такі слова – і він пом’якшав, хоч і бурчав далі своїм способом.

– Міг би й сюди кілька діжок привезти.

– Та я й віз, пане отамане, та по дорозі московських солдатів зустріли. А вони, голота, як налетіли, то й усі діжки позабирали собі. Так що вибачайте.

Кошовий уважно поглянув на гостя – якщо правда, що він говорить, то ці москалі уже вкрай знахабніли і з цим треба щось робити. Але згодом. А зараз треба було вирішувати з цим гостем. А тим часом Залізняк також споважнів.

– А ще, на додаток до моїх слів, у мене є ось що.

Залізняк витяг із торби скриньку і поставив на стіл перед старшинами. Вони почали сунути її один до одного, аж доки не пересунули на протилежний кінець, де сидів кошовий.

– Що тут? – запитав Калнишевський.

– Грамота цариці.

Залізняк мовив тихо, але його слова справили таке враження, ніби грім з неба вдарив.

– Звідки вона у вас? – не торкаючись до скриньки, запитав кошовий.

– Ченці знайшли в сховку, – ухильно відповів Залізняк, не хотячи брехати запорожцям, але й правди не бажаючи говорити.

Кошовий витяг зі скриньки згорток, обмотаний шовком. Розгорнув обережно.

– Запаліть свічки: щось темно стало, – наказав.

Хтось із старшин швидко виконав. Раптом грамота золотим блиском відбила світло свічок. Старшини поприсувалися, любуючись на таке диво. Грамота була чудернацько зроблена: немов написана золотим чорнилом, що яскраво відбивалося від свічок, а навколо письмена було хитро зроблене обрамлення – дивної краси робота.

– Вели, батьку, читати грамоту, – сказав Залізняк урочисто.

– Читай, пане писарю.

Проте генеральний писар, що сидів по праву руку від кошового, не міг відвести очей.

– Оце так-так. Скільки живу і бачив різних бумаг, але такого дива ще на бачив. Тонка робота і не один місяць роблена. А грошей пішло…

– Тобі, пане писарю, читати було велено, – нагадав кошовий. Генеральний писар прочистив горло й почав:

– «Мы, Божьей милостью императрица Екатерина – ко всем казакам, старшинам, священнослужителям и ко всей монастырской братии и ко всему народу малороссийскому земель коронных тогобочных польских.

Настал час выбиваться из тяжелой неволи, освобождаться от ярма и гнета, которые вы терпели до сих пор от своих панов латынян. Бог с высокого неба увидел вашу неволю, услышал ваши рыдания в этой мирской юдоли и послал вам защитников, которые отомстят за ваши страдания. Прибывайте к тем, кто сделает вас свободными, наделит правами и вольностями. Верьте им и помогайте, а Господь услышит ваши молитвы.

Берите оружие, кто какое может, и идите к ним, и поднимайтесь против мучителей своих, и пусть Бог благословит вашу победу, и вы станете вольными панами на своей земле».

Залізняк уважно спостерігав за тим, як читає писар. Той ніби не зауважив, що останній абзац трохи відрізняється від попередніх. Слова і літери в ньому трохи незграбні й більші. Тільки самому Максимові та ще кільком його вірним побратимам було відомо, що цей абзац дописувався вже в Мотронинському монастирі, а там майстра такого рівня не знайшлося. Їх всього було кілька на всю імперію. Проте всі сходилися на думці, що і текст і виконання вийшли такі, як треба.

– Ну, панове, що скажете? – обвів поглядом присутніх Максим.

По паузі заговорив кошовий, тільки він досі залишався незворушним. Він згорнув грамоту і передав назад Максимові.

– Гарно все це. Та я лише одного не можу збагнути: коли цариця хоче, щоб ми допомогли вам, то чому вона не передасть свого наказу через когось із своїх офіцерів, а через простого ченця. Дивно якось все це, щоб не вийшло халепи.

– На то у вас, батьку, і голова сива – думайте.

– Що ж, подумаємо, порадимося, а ти, Максиме, іди відпочивай, повечеряй, а завтра ми дамо тобі відповідь.

Залізняк підвівся, тримаючи свою скриньку, оглянув присутніх.

– Іду. Хто зі мною?

Мить мовчання, а тоді заговорив Семен Печений:

– А що, панове, ви тут думайте, а я вже надумав.

Він підвівся й став поруч із Залізняком. За ним ще кілька молодих старшин. Решта сиділи мовчки. Кошовий вовком дивився на Печеного.

– Ну що ж, ідіть, вільному воля. Тільки там серед сіроми язики дуже не розпускайте. Чи, може, ти, Семене, чорну раду задумав учинити, може, мою булаву хочеш. Ось вона – бери, – Калнишевський кивнув на свою булаву, що лежала на столі перед ним.

Печений образився:

– Не бійся, отамане, у мене вуса довгі, а язик короткий. І булави мені твоєї не треба: маю шаблю, а булава хіба мулятиме. Ходімо, брати.

Коли вони вийшли, кошовий оглянув присутніх. Залишилися тільки віддані йому люди.

– Усе бачили й чули?

Старшини мовчали, залишаючи останнє рішення за кошовим.

– Тоді послухайте, що казатиму, і говоріть, чи згодні. Зробимо так: зараз кожен підете по своїх куренях і строго наказуйте сіромі і носа з Січі не висувати. А завтра розходимося по уходах, зимівниках і паланках ніби у справах. Голота побачить, що нас нема, і посуне за Максимом. І чорт з ними. А заможні побояться й залишаться.

Старшини закивали головами.

– Далі. Кожен з нас мусить за свій кошт відправити повстанцям валку зі всім необхідним. З казни брати не маємо права: в Петербурзі швидше взнають ніж валка до границі доїде. А гайдамакам допомогти треба, а то ще, чого доброго, наша голота збунтується, що ми кинули братів напризволяще.

Знову старшини закивали головами. Кошовий трохи помовчав.

– Муляє мені якось вся ця пригода, смердить. Чомусь здається мені, що хтось задумав якусь гру – велику й страшну. І щоби, боронь Боже, наше Запоріжжя не змела та буря, яку хтось роздуває.

Знову кошовий замовк. Але тепер насмілився й заговорив писар.

– Батьку, панове, думаю я, що і цього разу Москва не залишиться осторонь. Цариця кинула кістку поміж ляхами й козаками, а сама, мабуть, хоче зверху бути. Та тільки не думає вона, що такий пожар може розпалити в сусіда, що і її клуня займеться. Панове, ми мусимо твердо знати, на чий бік ми станемо: на бік цариці, якій клятву складали, чи на бік братів, що піднімуть голови, щоб вилізти з ярма.

– Ти що, пане писарю, – обірвав його слова кошовий. – На бунт нас тут усіх підбиваєш?

Писар замовк, але очей не опустив. У хаті запанувало напруження – і кошовий його відчував. Мовив:

– Мусимо бути до всього готовими. Я вже старий і не знати, скільки ще потягну, а вам іще жити. То послухайте, що казатиму. Якщо москаль поткнеться на Правобережжя, то турок також цього терпіти не захоче – йому теж потрібен шмат. То ми мусимо того турка підштовхнути, бо нам, як ніколи, потрібна велика війна. Мусимо стати на ноги й усім показати свою силу. Не погано було б дістати собі ту золоту грамоту, та це пізніше. А поки що треба готуватися. Час покаже, хто буде на коні і з ким потрібно дружбу водити. От і все. Тож майте очі й вуха відкритими і тримайте писок в дупі: нікому ні слова. Ідіть, втомився я від вас…

Запорожці завжди знали, що мають робити з приходом весни. Вони поскидали набридлі за зиму сіряки, позакочували рукави свиток і дружно взялися до роботи. Треба було полагодити човни і снасті, наготувати припасу, щоб на ціле літо відправитися до Великого Лугу і там зайнятися полюванням, риболовлею та іншим добичництвом. На Січі роботу мав кожен. Працювали весело – не стояв за спиною панський осавул з нагайкою. І взагалі, якщо над Києвом літав дух величі, то тут, на Запоріжжі, усюди дув вітер братерства, рівноправ’я, буйної степової вольниці. Останніми роками Січ втратила свою колишню могутність, старшина надбала маєтків, обклалася добрами, а рядові братчики ходили у шароварах латка на латці. Але на це ніхто не зважав. Тут кожен чувся рівним з іншими, міг висловити своє слово, не боявся і не гнув ні перед ким шиї.

Крім походів у Великий Луг, запорожці сповняли прикордонну службу: пильнували татар, які раз у раз намагалися прорватися на Україну і взяти ясир. А ще, частенько бувало, січовики, без відома старшини, пробиралися на волость і допомагали гайдамакам громити панів.

На березі Підпільної кільканадцять братчиків конопатили великі човни. Робота була дуже пильна, бо за зиму човни могли десь підгнити, тож їх потрібно було добре законопатити смолою, аби не затекла вода. Керував діями запорожців уже старший низовик, що саме сів собі на товсте поліно й закурив люльку. Був тут і веселий козак Андрій Журба, котрий першим зауважив журавлів у небі. Доки Залізняк розмовляв зі старшинами, а Швачка тинявся поміж козацьких куренів, Журба вирішив потеревенити із запорозькими рибалками. Він курив люльку і слідкував за роботою інших.

Раптом почувся тупіт копит. До гурту зближалися двоє вершників: один – запорожець, а другий схожий на ченця, у чорній киреї.

– Пугу-пугу, – гукнули по-козацькому звичаю новоприбулі.

– Козак з Лугу, – відповіли братчики. – Гей, панове товариство, та це сам Микита Швачка завітав на Січ. Той самий Швачка, що у нього люлька шкварчить, шабля дзижчить. Шабля різанину чує, люлька пожари віщує. А що це за чернець з тобою?

– Гей, браття, та це не якийсь чернець – це козак Максим Залізняк!

– Та невже! Так говорили, що вбили його пани.

– Та не вбили. Він у монастирі сидів, а тепер прийшов час, – поправив Швачка. – Дозвольте лист від братії мотронинської прочитати.

– А чому ні, читайте, – гуртом загули всі навкруги, підходячи ближче та оглядаючись, чи не вештається десь тут старшина.

Залізняк неквапом розгорнув лист, почав читати:

– «До отаманів, старшин, осавулів та всього лицарства славного запорозького низового.

Здавен-давен славне Запорожжя було опорою і підмогою віри православної та народу хрещеного українського. Ви не звикли гнути на пана свої шиї, не здатні терпіти наругу, беззаконність, чужу кривду. Споконвіку ви боронили правду і волю, не шкодуючи життя свого.

Ось і тепер ми, панотці та мотронинська братія, звертаємося до вас, сльозами гарячими обливаючись та наругу страшну терплячи від панів. Просимо вас, славних запорожців, прийти до нас, щоб гуртом стати на панів і вимести їх з України поганою мітлою, щоб і сліду не залишилося. І ходили б ми собі тоді спокійно до церков своїх, Богу молилися й жили без страху та неспокою…»

Максим читав, не сходячи з коня, щоб усім присутнім було його добре видно й чути. Запорожці слухали уважно.

Нарешті Залізняк закінчив.

– То що, браття, підете з нами на волость? – запитав, оглянувши всіх присутніх.

Козаки, за своїм звичаєм, зробили невеличке коло й почали радитися. Нарешті за всіх сказав поважний, широкоплечий козарлюга, котрого всі присутні вважали тут своїм отаманом.

– А чому ж не піти. Раз Юрко Всепобідник вказує нам списом на північ, то гайда сідлати коней, панове. Ніж гнути спину на старшин чи товктися по лугах, гайнемо краще на волость, пустимо мостивим панам червоного півня та прикуримо люльки на згарищах їхніх маєтків.

– Згода! – гуртом вирвалося з десятків грудей. – Гайда!!!

– Браття, – говорив далі Залізняк. – Хто вже, а хто згодом; хто пішо, хто кінно, хто сам, хто гуртом – добирайтеся до Холодного Яру. Станемо гуртом на ворога свого – страшного пана. Разом ми – сила!!!

Ось так і з’явилася чутка на Січі, що до запорозького гарду прибув славний Залізняк, який просить низових братчиків прийти на допомогу, щоб разом стати на панів. Славні отамани Швачка та Журба уже відгукнулися на заклик з України і збирають охочих побратимів. Чутка наче блискавка прорізала Січ. Та хоч говорили й не криючись, та все ж перед старшиною не пускали ні пари з вуст, бо їх справа старшинствувати та черево від’їдати, а козацька робота – боронити рідний край. Збір мав відбутися після обіду коло січової брами.

Умовилися так: спочатку із Залізняком підуть ті, хто вже готовий виступати. Вони допоможуть Залізнякові організувати гайдамацьке військо, роздивляться, що і як. Інші залишаться тут, будуть вербувати братчиків, і ті невеликими ватагами збиратимуться в Холодному Яру. Треті збиратимуть для гайдамацького війська зброю і припас.

Охочих тут же йти на волость зібралося чимало, десь коло п’ятьох десятків. Запорожці всі були при зброї, тримали за вуздечки осідланих коней.

До гурту підійшов один із старшин. Був це пузатий дядько у дорогому жупані з полковницьким перначем за поясом.

– Куди зібралися, панове-браття?

– У степ, «на уходи».

Полковник незадоволеним поглядом зміряв усе товариство.

– А чому верхи, а не на човнах?

– Бо човни наші за зиму погнили, а коники і так мусять по степу побігати, копита розімнути, – чи то жартома, чи ні відповіли братчики.

– А чого замість снастей, сітей, гарпунів ви набрали списів та мушкетів? – питає далі пузатий полковник.

– Бо снасті ми через зиму пропили у шинку, та це не біда, риби у заводях стільки, хоч руками лови. А мушкети і списи в степу знадобляться – вовків голодних вельми розвелося.

Полковник далі собі походжає і запитує в козаків:

– А може б ви не були такими дурнями та прогнали свого ледащицю-отамана й пішли краще до мене на хутір. Будете собі працювати там, на шматок хліба заробите за літо.

Тут обізвався Швачка, який також був тут разом із Залізняком.

– А чи не пішов би ти до бісової матері, пане полковнику! Ми люди вільні, куди вітер дме, туди й ми. А на тебе спину годі гнути!

Не чекаючи відповіді, отамани сіли на коней і дали їм острогів. Решта братчиків також скочили в сідла і виїхали геть із Січі, регочучи та кепкуючи з пузатого. На прощання братчики розвернулися, скинули шапки й перехрестилися до січової церкви.

Розділ 10

Умань

Сотник Гонта був ще моложавим, широкоплечим, середнього зросту мужчиною. Лице його було засмагле, обвітрене вітром і покраяне зморшками. За всі роки служби у козацькій міліції йому довелося побачити чимало всього, однак таких часів, як настали зараз, пан Іван пригадати собі так і не міг. Із Дикого Поля на Україну лізло все більше запорожців, тож ця думка неабияк тривожила сотника. Щось мало відбутися. Він добре умів слухати і чути, тому знав уже, що скоро «заспівають треті півні», а цього йому дуже вже не хотілося. Можливо, це була чергова байка запорожців, аби розвеселити люд і налякати панів, однак вторгнення російських військ було зовсім не смішним. Та найгірше з конфедератами: своїм грабунком і ґвалтом ці хлопці самі накликали страшну біду…

Його сотню було відкликано і зосереджено в Умані.

– Пане губернаторе, козаки незадоволені.

Гонта стояв разом з губернатором Уманщини паном Младановичем на одному із бастіонів Уманської фортеці. Сам губернатор був чоловіком міцної статури, дородним. Його обов’язком було управляти не лише Уманню – власністю воєводи київського Силезія Потоцького, – але й іншими його маєтками. Така посада вимагала великих знань і неабиякої господарської хватки, котрою пан Рафал, безумовно, володів. Відчувши нові пориви політичного вітру, пан губернатор навіть змінив свій європейський одяг на старовинний польський кунтуш, на голові мав хутряну шапку, а бік підперезував коштовною дідівською шаблею.

– Чого б це? Тут, в Умані, вони як вдома.

– Це правда, але їхні родини розкидані по воєводстві. Кожен із хлопців боїться, що в рідне село можуть завітати конфедерати.

Младанович скривився.

– Що поробиш, пане сотнику, війна є війна. Хіба ж ми з тобою винні, що така каша заварилася? Поглянь, що робиться: москаль порушив наші кордони, порушив міжнародне право і вдерся на нашу землю!

– Король їх покликав, – нагадав Гонта.

– Він не мав права. А москалям і плювати на право: їм аби своє хапнути.

Гонта спохмурнів.

– Пане губернаторе, але ж ми не можемо лишити своїх людей напризволяще, ховаючись за високу політику.

Младанович зітхнув:

– А що я можу зробити? Пропонуєш піти проти конфедератів?

– Ні, я не хочу битися з ними, але ми можемо протиставити свою силу їхній, заставити їх перестати знущатися з людей.

Губернатор дивився кудись убік.

– Зазвичай вони нападають на православних схизматів. Розумієш, сотнику, православна віра зараз дуже шкодить нашій державі, вона завжди буде приводом для того, аби москаль заліз сюди зі своїми військами. Хоча насправді цариці і її фаворитам глибоко начхати і на віру, і на всіх православних в Україні. Їм аби шмат собі віддерти. Зараз, в умовах війни, це особливо гостре питання. Зрештою, котрі приходи погоджуються перейти в уніатство – їх ніхто не займає! Навпаки – їм пільги всякі. Однак народ цей дуже впертий. От скажи ти, сотнику, наш воєвода дарував тобі стільки добра – ціле село он маєш під своєю рукою. Та найголовніше – повага і довіра воєводи!

– Я цю довіру дуже ціную…

– Воєвода вірить тобі. Але тепер, коли всюди отаке колотиться, понад усе треба остерігатися зради…

Гонта відразу зрозумів, до чого хилить губернатор, тож завчасу перервав цю розмову.

– Довіра до мене кувалася роками. Так, воєвода виказав мені велику честь, дозволивши взяти участь у формуванні козацької сотні, але я всі ці роки служив вірою й правдою, тому всюди ви мали спокій і тишу коштом мого здоров’я і життя моїх козаків.

Младанович лише сопів. Нарешті сказав:

– Але ж ти чудово розумієш, про що я зараз говорю?!

– Розумію. Але унії, а тим більше віри католицької не прийму!

– Гидуєш?

– Аж ніяк. Уніати такі ж люди, як і православні, я з повагою ставлюся до всіх.

– Тоді чому не хочеш прислужитися воєводі?

Гонта хмикнув.

– Бо тоді люди відвернуться від мене: не буде більше ані поваги, ані розуміння, ані допомоги. Козацька міліція втратить свою вагу, а люди нас називатимуть відступниками. Це не дурниці, пане губернаторе. Якщо козаки перестануть бути мостом поміж воєводою і поспільством, то прірва зробиться. Люди підуть за москалями…

Губернатор замислився.

– Гаразд, залишимо це питання на потім. Що ж до конфедератів, то зробимо так: сьогодні має до нас прибути пан Воронович…

– Воронович? – перепитав Гонта.

– Так, ротмістре. У нас буде нарада, тож ти, сотнику, зможеш поговорити з ним і навести свої докази.

Гонта спохмурнів:

– Та що з ним говорити! Під арешт би його…

– Не дурій, сотнику. Ти ж розумієш, чим це обернеться. Чого-чого, а воювати з конфедератами мені не дуже хочеться…

На цьому розмова обірвалася, однак, як і обіцяв Младанович, сотника Гонту покликали ввечері до будинку губернатора.

Жив пан Младанович досить заможно. Гонта не раз бував у його домі, тож відразу потрапив у кабінет, де мала відбутися нарада. Тут уже був сам господар, а також його гості, котрих пан Гонта впізнав одразу: пан Канівський і пан Хічевський. Четвертого сотник не знав, однак швидко здогадався: ротмістр Воронович.

– Доброго вечора, – привітався Іван.

– Це і є наш сотник Гонта, про якого я розповідав, – представив товариству пан Младанович і вказав Гонті на крісло.

– Чому тут якийсь сотник, коли козацька міліція має полковника? – одразу запитав Воронович.

– Бо полкова старшина займається переважно справами паперовими і майновими, а пан Гонта безпосередньо очолює козаків під час походів, тож фактично є їхнім бойовим реґіментарем. Саме пан сотник має найбільший вплив на козацькі сотні, – пояснив Младанович.

Воронович скривився.

– Отже, сотнику, це твої козаки напали на моїх людей у Жаботині? Троє мертвих, семеро поранені. Значить, з тебе я маю спитати!

Тон Вороновича не дуже налякав Гонту.

– Якісь невідомі люди напали на королівських драгунів, мої козаки втрутилися.

– Де ті гевали зараз?

– У них відпустка…

Воронович ще більш скривився.

– З вогнем граєшся, сотнику. Ми такого ніколи не подаруємо…

– А ти, пане ротмістре, не за тим журишся, – спокійно відповів Гонта. – Ви посіяли вітер на Вкраїні, а з нього буря виросте! Народ починає гомоніти, і той гомін розходиться полями і дібровами. Ще трохи – і хлопи за вила візьмуться. Що тоді буде?

Воронович поводився стримано. На вигляд він не був ані злочинцем, ані релігійним фанатиком. Скидалося на те, що цей чоловік просто робить свою роботу, виконує чиїсь накази.

– Хлопська ребелія буде залита її ж кров’ю. Вони не мають зараз достатньо сили, аби протистояти нашим загонам. Їм бракує зброї, організації і привудців. Загрозу створюють тільки запорожці і ченці приграничних монастирів, котрі баламутять людям голову своєю схизматською вірою… Що ж до хлопів, вони ніколи не зможуть об’єднатися у велику силу, бо вони лише думають про свій живіт, а не про засади державницькі. До того ж православні з уніатами ніколи не об’єднаються заради спільної боротьби. З того я і роблю висновок, що хлопського бунту боятися нам годі.

Гонта лише посміхнувся.

– Погано ти знаєш наших людей, пане ротмістре.

– Достатньо добре. Нехай лише рипнуться. А от через твоїх козаків ми втратили москальського шпигуна – Молдаванина, що віз якісь секретні документи до Мотронинського монастиря. І за це будуть відповідати не лише твої, сотнику, гевали, але й ти разом з ними.

Пан сотник розгнівався ще більше.

– Гляди, пане, бо сам відповіси за всі ґвалти і вбивства…

– Усіх православних, котрі не хочуть іти з нами на співпрацю, ми вважаємо зрадниками, – швидко сказав Воронович. – До того ж у воєнний час ми залишаємо за собою право реквізувати в посполитих збіжжя і худобу на потреби військові.

Тут Гонта підвівся.

– Зрозумійте, панове, я тут сперечаюся з вами не просто так. Ми стоїмо на порозі великого народного бунту, великої крові! Нам треба ступити крок назад, заспокоїти край, інакше людський гнів вийде з берегів. І виграють від того лише москалі, ми ж усі – програємо!

Запала пауза. Відповів Гонті знову Воронович.

– Не треба драматизувати, сотнику. А коли тобі відомо щось важливе, то мусиш передати мені ці відомості, аби ми могли знайти і покарати винних.

Гонта зрозумів, що до Вороновича говорити дарма, тож повернувся до Младановича.

– Наш край розцвів завдяки мирній праці і спокою. Зараз усе це може згоріти вмить. Прошу вас, пане губернаторе, не дайте цього зробити, аби кара не впала і на вас!

Ці слова Младановичу не сподобалися.

– Заспокойся, сотнику. Якщо у тебе все…

Гонта зрозумів, що розмову скінчено, віддав честь і вийшов геть з кабінету.

Іще двері за ним добре не зачинилися, як Воронович запитав навмисне голосно:

– Панство довіряє цьому сотнику?

– Він користається великим довір’ям у пана воєводи.

– Думаю, він зрадить при першій нагоді…

Запала мовчанка.

– Може, час повечеряти? – запитав губернатор.

Присутні лише знизали плечима, тож Младанович плеснув у долоні.

Доки слуги накривали стіл просто у кабінеті, присутні продовжили говорити про полювання, музику, історію, коли ж слуги покинули кабінет і присутні випили по келиху венгжина, політична розмова продовжилася.

– Нам потрібна від вас допомога, пане губернаторе, – мовив Воронович, закушуючи кролячою лапкою.

– Чому маємо допомагати вам, якщо москалі розіб’ють конфедерацію з дня на день? – запитав Младанович.

Ротмістр обглодав кістку, кинув її у таріль.

– Не дадуть ради. Турки уже давно ворогують з москалем, а тепер, коли вони порушили наші кордони, Порта лише чекає приводу оголосити війну. Доки вони будуть змагатися між собою, ми скинемо Понятовського і виберемо собі нового короля. Австріяки і прусаки нам у тому допоможуть – московський ставленик і їм як більмо на оці. Ходить така думка, що із воєводи київського може вийти добрий король. Тому нам треба зібратися з силою, нагромадити військо і припас для вирішального бою. Що ж до схизматів, то їх треба силою примусити зайняти наш бік, бо удар у спину від них може бути і справді фатальним.

Те, що Младанович почув від цього ротмістра, неабияк зацікавило губернатора.

– Якої помочі вам потрібно від нас?

– Всілякої…

Жаботин

У ці дні пан Воронович метався по краї, мов вовк по кошарі: то відбирав у схизматів церкви, то товкся по лісах, висліджуючи гайдамаків, то виступав на шляхетських соймиках. Роботи з організації шляхетського руху було вдосталь. Та й шляхтичі, не обтяжені іншими обов’язками, як лише «служба Ойчизні», зліталися на його поклик, збиралися, озброювали челядь і тільки чекали наказу. Вони з охотою визнали Вороновича своїм лідером, знаючи його непохитний норов.

Уже минув день, а пан ротмістр був іще в дорозі. Він покинув Умань, де заручився підтримкою губернатора Младановича і тепер зближався з кавалькадою вершників до Жаботинського замку. Туди з’їхалося багато місцевої шляхти, аби зробити соймик і обговорити ситуацію в краї. Пан Воронович знав настрої місцевого панства: ставати проти регулярних військ російської армії вони не поспішали, чудово розуміючи, що їх там чекає. А от погромити українські навколишні села вони були зовсім не проти. Що ж, і за це спасибі…

У замку добре знали звук його сурми, тому коли вона засурмила перед брамою, то брама миттєво відчинилася. Схоже було на те, що на нього чекали.

Він в’їхав на подвір’я, попрямував до дверей, а вже тут спішився і віддав повід вартовому, що підбіг. Найближчі з його ватаги зробили те саме.

– Ну що? – спитав коротко вартового.

Той поклонився.

– Вельможне панство чекало на пана від обіду.

– Я затримався в дорозі, – швидко відповів ротмістр.

– Так і подумали. Тому пан губернатор наказав розпочинати сойм без вас.

Воронович прислухався: із замку долинала музика, співи.

– Чую. Мабуть, і досі проводиться засідання. Справжні патріоти тут зібралися, – криво посміхнувся Воронович і першим рушив до дверей.

Насправді тут зібралося не так вже й багато людей. Можливо, спочатку їх було трохи більше, однак зрозумівши, що соймик переростає у просту балаканину, вони порозходилися, так що залишилися самі стійкі.

Бенкетна зала, на відміну від темного коридору, освітлювалася великою кількістю свічок. Саме звідси й чулася музика, крики та галас. Дубові столи стояли у кілька рядів, поміж них лави. Шляхта гуляла на повну – вино лилося рікою, а слуги губернатора не встигали доносити дорогі наїдки. На одному зі столів танцювали напівголі дівки, легко рухаючись поміж наїдками, розставленими на столі.. Одна з них взагалі була гола – котрийсь меткий шляхтич хвацько здер із неї сукню: тут же почувся регіт, свист, вигуки. Ротмістр мимоволі залюбувався її грудьми – немалими, але пружними, що підіймалися в такт танцю. Та й бедра, і сідниці були гарно заокруглені – таке подобалося чоловікам. Шляхта за цим столом голосно вигукувала, вимахуючи чарками, розливаючи вино.

Воронович спостерігав за цим дійством, стоячи на порозі зали. Нарешті його зауважив якийсь лакей, підбіг, поклонився.

– Зробіть ласку, пане, займіть почесне місце за столом та приєднайтеся до вельможної компанії. Дозвольте вас провести.

Воронович чортом подивився на нього.

– Поклич мені краще губернатора.

– Але ж пан губернатор уже відпочивають.

Він не стримався, вихопив пістоля і бахнув угору. Спочатку гробова тиша, а тоді страшний писк панянок. Шляхтичі посхоплювалися.

Воронович ступив кілька кроків, відчинив вікно – відразу ввірвалося свіже повітря, а винний чад почав вивітрюватися.

– Це ви, пане Воронович? Але що ви тут робите? – нарешті знайшовся пан губернатор.

– Я прибув на сойм.

– Але ж ми чекали вас вже на ранок.

Воронович знизав плечима.

– Прошу мене пробачити, я надто пізно приєднався до вас. Мені повідомили, що ви засідаєте ще від обіду, тож покірно прошу повідомити мені, яку ухвалу виніс наш сойм.

Йому відповів губернатор, який на правах господаря головував на тому зібранні.

– Ми ухвалили приєднатися до конфедерації. По-друге, ми засудили короля як зрадника. По-третє, ми вирішили не виконувати умов ганебного трактату, прийнятого у Варшаві. Тоді, коли такі доленосні рішення були прийняті, я оголосив перерву до завтра й ми розійшлися – людям треба відпочити. Це тільки хлопи п’ють воду й сплять у своїх бридких хлівах. А вельможного пана місце за бенкетним столом із чаркою доброго вина у руці.

Присутні схвально загули. Воронович криво посміхнувся, не приховуючи іронії.

– Ви й справді тяжко напрацювалися.

– А що, – втрутився в розмову один зі шляхтичів. – Ми готові першими стати на заклик Вітчизни!

– Хоч сьогодні! – підтвердило кілька голосів.

– Тоді я попрошу панство збиратися в похід! – випалив Воронович. Не зважаючи на всі слова шляхти, це стало несподіванкою. А регіментар продовжив: – Мені достеменно відомо, що навколо схизматських монастирів клубочаться зграї гайдамаків. Нам потрібно хоч з дві тисячі шабель, і знищимо ті прокляті монастирі, а їх добра й землі захопимо й віддамо святій церкві…

Розділ 11

Канів

Пан Станіслав Хічевський служив у київського воєводи Потоцького збирачем податків. Ні, він не ходив по хатах із великою торбою і не їздив на возі. Його справою була перевірка документів, а також відповідність тих документів тому, що є насправді. Перевіряв переважно губернаторів та великих орендарів.

Пан Канівський не був ані губернатором, ні, тим більше, орендарем. Він доводився досить близьким родичем воєводі Потоцькому, мав у своїй власності великі маєтності, в тому числі в містах Богуславі та Каневі.

І Хічевський, і Канівський були присутні при розмові губернатора Младановича із ротмістром конфедератів, тож кожен із них приїхав до Канева зі своїми думками і турботами. Пан Канівський років мав десь біля п’ятдесяти, був досить огрядний і високий. Хічевський же, навпаки, – худий, високий, спокійний, трохи блідий на обличчі.

– Правильно зробив воєвода, що підтримав конфедерацію. Нічого, тепер дамо москалям прикурити, – говорив збуджено пан Канівський.

Вони саме розмістилися у замку, а челядь швидко накрила на стіл: господар був втомленим і голодним з дороги.

– Ну, москалям ми нічого зробити не зможемо, – заперечив пан Хічевський.

– А це чому?

– Бо москалі як той ведмідь, а ми – як мурахи.

– Може, й так. Але нам турки допоможуть. Чув пан, як ротмістр розказував? Признаюся, колись я був набагато гіршої думки за того Вороновича, а він таки виявився зацним чоловіком.

Хічевський тим часом уплітав уже третю канапку.

– Турки турками, то є, пане, велика політика. Шкода мені тільки нашого краю, що мусить таке лихоліття пережити.

Панові Канівському ніяк не сиділося за столом, він підвівся і почав ходити по кімнаті.

– Мусимо позбутися Понятовського – клятого зрадника. А ще – схизми. То від неї у нас усі біди.

Хічевський налив у кубки ще вина.

– Якщо позбудемося всіх православних схизматів, то хто тоді буде на нас працювати?

Відкрию вам, пане Миколаю, одну таємницю. У кожного тут є своя вигода: воєвода заробляє дивіденди політичні, губернатор – гроші, Воронович – ще щось. І лише ви, пане, щиро перейнялися цим усім.

– Так, перейнявся. Мало того: я готовий віддати багато свого майна, аби тільки конфедерати добилися своєї цілі. Чекай, пане, а про які гроші ти кажеш?

Хічевський продовжував собі покійно обідати, запиваючи все запашним напоєм.

– Ну як? Це ж очевидно: на війну можна багато чого списати… Повірте, пане Миколаю, у пана уманського губернатора не все так чисто із документами. Зрештою, як і в кожного. Усі ми хочемо жити у замках, їздити на каретах і харчуватися ніжним м’ясом кроликів та куріпок.

При цих словах пан збирач податків обглодав кісточку і кинув хортові, що лежав під столом. Пес поглянув на неї одним оком, проте навіть не підвівся.

– Чорт забирай! – вилаявся пан Канівський. – Можна подумаю, що ти, пане, такий чесний і твої руки ніколи не крали! Та всі знають, скільки береш, пане, і яку торбу грошей треба занести до твоєї карети.

Хічевський лише знизав плечима.

– Усі про все знають, у тому числі і воєвода, однак ніхто нічого не каже, а тим більше не робить.

Пан Канівський продовжував ходити по кімнаті, нарешті узяв у руки дзвоник, задзвонив, кажучи при тому:

– А я таки щось почну робити.

У кімнату зайшов слуга.

– Губернатора до мене, сотника міліції і ротмістра жовнірського – нарада буде!

На цій нараді пан Миколай вилив свій гнів на підлеглих, ті ж, у свою чергу, виправдалися тим, що у всьому винні схизмати. А ще згадали про гайдамаків, котрих хтось там десь бачив.

– Усіх підозрілих – у темницю: сам допитувати буду! – гукав збуджено пан Канівський.

Жовніри тут же заходилися виконувати його наказ…

Вишумівшись, як молоде пиво, пан Канівський нарешті заспокоївся. Губернатор міста добре знав, що в таких випадках робити: підсилав до нього товариство із молодих шляхтичів і шляхтянок, котрих сам пан Миколай називав жартома «сатирами і німфами». У цьому щось було, адже ці молоді люди досить часто супроводжували пана Миколая у забавах та ігрищах так само, як казкові створіння завжди були поруч із богом пиятики і розпусти Бахусом.

Враз вино полилося рікою, почулися крики, співи, танці, «прекрасні німфи» одна за одною почали позбуватися свого одягу. Усім цим керував пан Миколай, немов і справді був стародавнім богом розпусти, а пан Хічевський перебував у захваті від всього цього – ось чому він, на вигляд поважний і достойний пан, так любив приїжджати в гості до пана Канівського…

У той час, як у верхніх покоях замку чулися музика і спів, у темних його підвалах чулися прокльони, стогін і плач: виконуючи наказ пана Канівського, жовніри хапали більш-менш підозрілих людей і кидали до темниці. Усе більший і більший лемент чувся над Каневом…

Прокинувся пан Миколай десь опівночі. Сушило. Відкинувши руку «прекрасної німфи», що обіймала його за стан, пан Миколай сів, «німфа» ж обернулася на другий бік, продовжуючи мирно спати. Вона, як і всі інші у цій кімнаті, була повністю голою, і це її зовсім не бентежило.

На низькому триніжку стояла таця з фруктами та глек із вином. Пан Миколай підвівся і, переступаючи через голі чоловічі і жіночі тіла, рушив просто до триніжка і, допавшись до вина, пив, доки не висушив глек повністю.

– О-о-о, як добре.

Не бажаючи більше лягати, пан Миколай розсівся у фотелі, оглядаючи свою «кімнату утіх». Усі тут спали, потомлені довгими любощами, порозлягавшись на шкурах диких звірів, розкиданих просто на підлозі. Знайшов поглядом пана Хічевського: той тихенько підхропував, обійнявши якусь товстушку із великими цицьками. Пан Миколай посміхнувся про себе: так, пан збирач податків любив розміри.

Раптом пан Миколай підвівся, підійшов до Хічевського і став того будити.

– Вставай, пане, справа є.

Хічевський хоч і не скоро, але розплющив очі.

– Що? Що сталося?!.

– Розмова є.

– Але ж ніч надворі! – очі Хічевського готові були знову заплющитися.

– Вставай, пане! Чи я маю сам тут сидіти?!

Відмовити панові Миколаю було годі, тож Хічевський підвівся, стягнув зі своєї товстушки легеньке покривало і сам ним обмотався, прикриваючи наготу. Пан Миколай був голим, не встидаючись товариша, і це трохи бентежило пана Хічевського. Пан Канівський це зауважив.

– Що, не бачив пан ніколи голого чоловіка? Слухай, пане, а може, тобі краще було б юнака замість дівки?

– Та нє, ви що, пане Миколаю…

– Чого ж. Іще давні греки казали, що жінки – для розмноження, а молоді хлопці – для утіхи. Так що ти, пане Стасю, кажи, не встидайся!

Хічевський продовжував протирати очі, тоді ж заходився їсти фрукти із таці.

– Та нє, пане Миколаю, може, іншим разом. Кажіть, чого вам не спиться.

Пан Миколай розправив вуса, заговорив діловито.

– Розумієш, пане Стасю, бачу я, що мушу всі справи робити особисто – нема на кого покластися.

– Ну, – мовив Хічевський, зовсім не розуміючи, до чого хилить його товариш.

– У Каневі я порядок навів: гайдамаків та їх поплічників половлено і кинуто до холодної.

– І що?..

– Тепер треба зробити так само у Богуславі. От я і вирішив податися туди з ранку.

– Як на мене – не дуже гарна ідея, – скривився Хічевський і потягнувся до посудини з вином, однак та виявилася порожньою.

– Чого ж? Треба дати тришия отим усім губернаторам, орендаторам, ротмістрам. Побачиш, як зараз почнуть бігати, мурашитися, робити свою роботу, котру, я так бачу, вони геть запустили. Все, вирішено – на світанку вирушаємо. Ти, пане Стасю, складеш мені кумпанію, аби не так сумно було в дорозі. Та й на паперах отих я не дуже розуміюся.

– Так ми ще тут не до кінця розібралися.

– І чорт з ним. Давай, друже, збирайся: скоро світатиме!

Богуслав

Пан Миколай уже добре ввійшов у роль суворого господаря. Його нежданий візит потряс усіх жителів Богуславського замку, особливо тамтешнього губернатора. За порадою пана Хічевського пан Канівський взявся відразу за нього, вимагаючи різних документів, цифр та пояснень. Губернатор і справді налякався, всі навкруги забігали, зашаруділи, так що замок враз перетворився на великий мурашник. Бачачи це, пан Миколай ще більше почав «кидати перуни», погрожуючи всіх посадити до тюрми, а то й «вбити власноручно». І не знати чим би скінчилася вся ця «ревізія», якби губернаторові в голову не прийшла рятівна думка.

– Та ми великої влади над землями тими не маємо, бо всі вони в орендах, посесіях. От кого треба питати – орендарів. Виходить так, що вони взяли у панства все готове, багатіють на тому, а коли треба чогось від них: «Ой, які ми бідні». От хоча б взяти Аврамка…

– Сюди його! – раптом гаркнув пан Миколай.

Губернатор вклонився і швидко вийшов із покоїв, по дорозі дякуючи Богу, що зумів перевести гнів пана на когось іншого. Головне – справу дотягнути до ночі, а там вже пан губернатор знає, як задобрити свого господаря.

– Я жив бідно. Дуже бідно, а тоді мене ще й обікрали…

Так почав виправдовуватися єврей Аврамко перед паном Канівським, коли став перед ним у замкових покоях.

Орендаря витягли з хати гайдуки губернатора і стрімголов повезли до губернатора. Саме споночіло, тож Аврамко весь трясся від страху, не знаючи, чого йому тепер чекати.

– Хто тебе обікрав? – запитав суворо пан Миколай.

Аврамка і справді недавно пограбували люди, що назвалися конфедератами. Єврей з’ясував пізніше, що це не були люди ротмістра Вороновича, тож тепер кусав собі лікті, що віддав гроші бозна-кому. Що б там не було, а про це поки що Аврамко нікому говорити не став – боявся помсти…

– Хіба ж нема кому, ой-вей… То панство, то жовніри, то шляхта. Бідний єврей – як горох при дорозі: хто захоче, той і скубне.

Пан Канівський не став цього слухати, а зробив орендареві такий рознос, що той аж голову втягнув у плечі.

– Геть звідси, шолудивий! – нарешті закінчив пан Миколай. – А завтра я вас всіх до стіни поставлю!

Бідний єврей вийшов із замку, спустився сходами вниз і пошкандибав до брами, опустивши голову. Тут на нього вже чекав губернатор, який одягнувся у плащ і накинув каптур на голову.

– Ну, що?

Аврамко впізнав його.

– Нащо ви мене так підставили, пане губернаторе, що я вам зробив поганого? Я ж кожного місяця плачу вам такі гарні гроші, щоби мене ніхто не займав, щоби дали працювати спокійно. А ви…

– Стули пельку. Сподіваюся, ти нічого такого не сказав Канівському?

Єврей у відповідь лише зітхнув.

– Послухай, – продовжив губернатор. – Мусимо разом вийти з тої халепи. Ти ж не хочеш, щоби завтра він приїхав до тебе і зробив там погром?

Аврамко знову зітхнув. Губернатор продовжив:

– Пан Миколай збирає на потреби конфедератів. Потрібні гроші, припас і фураж для коней. Дамо йому добровільно – тоді відчепиться. Шукай.

Аврамко зітхнув ще раз, розуміючи, що більше нічого не може ні сказати, ні зробити.

– У Каневі він наказав хапати гайдамаків – там ціла холодна людьми забита. Місто загомоніло, не дай Бог бунт спалахне. У нас гайдамаків нема, чув? Інакше твоя корчма спалахне першою. Чув?

На цей раз Аврамко ковтнув слину і швидко кивнув головою на знак згоди.

– Ще одне. Пан Канівський любить побавитися. Треба йому підложити таку дівку, щоби він вдовольнився, заспокоївся і поїхав геть з нашого міста. Під час пиятики в Каневі пан Миколай сказав, що давненько вже не мав невинної. Розумієш?

Аврамко знизав плечима.

– Чого ж не розумію. Але де ж таку взяти?

– Думай! Ти краще знаєш це місто!

Орендар почав перебирати всіх дівок в голові і раптом зупинився на Марусі – дочці старого Бондаря. Вона була досить гарною, молоденькою і під хлопом не була точно: батько надто сильно її беріг. Та й не любив Аврамко того Бондаря – щось у ньому було таке гайдамацьке.

– Є тут одна. Але буде брикатися.

– А так навіть краще, – вишкірився губернатор. – Нехай пан Миколай згадає молоді роки і приборкає непокірну кобилицю…

– Її батько…

– Чорт з ним. Коли пан Канівський поїде, дамо тому батькові грошей, аби дуже не плакав. Покажеш моїм гайдукам, де вона живе…

Пан Миколай уже втомився за цілий день. Хічевський пішов спати раніше, залишивши свого товариша на самоті. Пан Канівський не мав сьогодні охоти до жодних забав, уявляючи собі, як завтра буде громити в пух і прах губернатора і орендарів.

Раптом хтось постукав у двері.

– Якого дябла стукаєш? – рявкнув. Йому з-за дверей відповів голос губернатора:

– Маю для пана невеличкий незайманий подарунок…

Пана Канівського зацікавило саме слово «незайманий». Спершу він хотів послати губернатора під три чорти, але стримався: йому кортіло хоча б поглянути на те, що йому збиралися подарувати.

На ній, крім сорочки, нічого не було. Магнат не знав, що дівчину вихопили сонну прямо з ліжка, що побили і пригрозили її старому батькові. Хоча, як би навіть знав, то це б його сильно не збентежило – такі явища досить часто траплялися у ті часи. Навпаки, пан Миколай зараз дивився на дівчину, як мисливець на загнану лань… Незважаючи на те, що вона була до смерті налякана, обшарпана, пан Канівський не міг не помітити її вроди: високий зріст, стрункий стан, довге густе волосся. А які брови, очі, губи, щічки, ух! Далі пан староста опустив свій погляд униз і почав собі уявляти, що там під сорочкою у дівчини. Від однієї цієї думки хвиля бажання поглинула його.

– Як звуть тебе, прекрасно дівчино?

Вона дивилася на нього спідлоба.

– Я вільна міщанка. Пане, гайдуки вчинили напад на мій дім, побили мого старого батька і мене ґвалтовно припровадили сюди. Я вимагаю справедливості.

– Ну-ну, чого ти кігті випустила. Тебе ніхто не хоче образити, навпаки, ти повинна бути вдячна долі, що сам пан Канівський зацікавився тобою, простою хлопкою. А те, що батька зачепили, я винних покараю, а батька щедро нагороджу за те, що виховав таку гарну й розумну дочку.

Ці улесливі слова ще більше насторожили Марусю. Тепер вона вже точно знала, нащо її сюди привели. Тим часом пан налив вина у два келихи, зробив жест, пригощаючи дівчину.

– Пане, я перед вами беззахисна. Мені не треба від пана нічого, тільки прошу відпустити мене, не забирати в мене ні мого життя, ні моєї честі. А коли пан надумав лихе мені заподіяти, то хай відразу вб’є, бо я честі своєї дівочої не віддам, а сама смерть собі заподію.

Пана Миколая такі слова потішили:

– Дурненька… Догоди своєму пану і йди хоч до батька, хоч до дідька – на всі чотири сторони. Хіба від тебе убуде?

Пан випив свій келих. Тоді й другий, зрозумівши, що Маруся з ним пити не буде. Далі підвівся, підійшов до неї і торкнувся волосся.

– Прошу вас, не треба, – попросила Маруся, схрестивши руки на грудях.

Пан Миколай хижо вишкірився, а тоді штовхнув дівчину прямо на широке ліжко. Поштовх був сильний, вона впала, спробувала зірватися, та він уже тримав її у своїх обіймах: цілував, а далі почав рвати на її грудях сорочку. Маруся закричала, але, звичайно, їй на допомогу ніхто не поспішив.

Побачивши груди дівчини, пан ще більше загорівся.

– Де ж ти, мій козаче, чого не врятуєш мене? – простогнала Маруся, але і на це пан Канівський не звернув уваги. Він сильно потягнув її до себе, почав розсовувати її ноги.

– Бачу, ти ще не мала на собі хлопа, – з жагою сказав магнат і аж заслинився від задоволення. – Доля посміхається тобі, бо великий пан зволив зірвати з тебе, брудної хлопки печать цноти. Тож радій, псяюхо.

Дівчина почала кидатися й силою відіпхнула його. Магнат ледь не впав на землю.

– Ти що, хвойдо? А-а-а, погратися зі мною вирішила. Ну що ж, норовлива кобилко, зараз я тебе вкоськаю та буду об’їжджати

Маруся притислася до кутка, закриваючи себе руками, почала просити:

– Не займайте мене, паночку, вік буду вдячна, у церкві молитися буду. Не губіть моєї честі дівочої.

– Ну що ти, красуне, – пан однією рукою гладив дівоче коліно, а другою ліз під сорочку. Вона стримувала його руку. – Я ж тебе не скривджу. Ось побачиш, тобі буде добре, ще й подругам розповідати будеш.

– Благаю вас, паночку!

І тут пан щосили вдарив дівчину по щоці. Вона миттю затихла.

– Годі. Починай братися до справи, шлюхо.

Вона відвернулася, заплющила до болю повіки, аж до крові перекусила губу. Пан важко дихав від жаги, підійшов до неї. У руках його була скринька, він витяг з неї золоті монети, персні, намиста, цілу жменю підсунув їй.

– Це все буде твоїм. Бери.

Вона відсунула його руку, раптом впала перед ним навколішки, обняла за коліна.

– Паночку, не треба мені золота-серебра. Честь моя і добра слава для мене дорожча за життя.

Він важко дихав – Маруся виявилася досить сильною. Однак пан Канівський був не таким, щоби уступити хлопці. Він підняв її, знову кинув на ліжко, спробував лягти на неї. Дівчина пручалася. Нарешті вона вкусила пана, а тоді відштовхнула Канівського так, що він таки з ліжка впав.

Мить пан так пролежав, аж раптом схопився, важко дихаючи: опір дівчини зводив його з розуму, а тіло аж горіло в бажанні.

– Ну все, зараз я тобі покажу.

Намагаючись зґвалтувати, пан почав заламувати їй руки і бити, однак дівчина таки не давалася. Боротьба тривала досить довго, доки раптом пан Миколай не зрозумів, що самотужки їй ради не дасть.

– Відпусти мене, пане, – раптом знову попросила Маруся.

– Е ні, голубко. Або ти будеш сьогодні моєю, або нічиєю.

Він зняв зі стіни рушницю, поволі став ладувати. Маруся спокійно дивилася за цими приготуваннями. Він чекав, що вона попросить його ласки, тому робив це повільно. Та красуня мовчала. Пан Канівський наставив на неї свою зброю.

– То що вибираєш, смерть чи мою любов?

Вона поволі підвелася, стала перед паном бліда, але не зламана. Навіть від стіни відійшла, аби стояти рівно й гідно прийняти свою смерть.

– То що, говори, проклята хлопко!

– Прийми, Господи, мою душу, – лише тихо сказала Маруся.

У цю ж мить бахнув постріл.

Гайдуки, що прибігли на шум, стояли бліді, мовчки дивилися на свого патрона.

– Чого дивитеся, наведіть тут лад! І ще, завтра підете до її старого, скажете, так і так, померла твоя дочка. Віднесете йому грошей!

Старий Бондар сидів кінець столу, обхопивши голову руками. Він за цей день зовсім посивів. Очі його були випучені, ніби каламутні.

– Марусе, донечко, – все стогнав він. – Ти ж була такою красунею, всі хлопці на тебе задивлялися. Я ж тебе готував під вінець давати, а замість того ти лягаєш у сиру земельку. На кого ж ти мене, старого, покинула, чому так рано пішла з цього світу. Я ж усе життя дбав про тебе, леліяв, ти ж одна була в мене: залишив би тобі і сад, і хату. Але тепер у тебе друга хата – домовина.

Старий поглянув на капшук з грішми, що лежав на столі. Його залишили люди пана Канівського, ніби викуп за дочку.

– Є звичай, що молодий на весіллі за наречену викуп має дати, от і пан Канівський дав… – сказав про себе старий. Він навіть не доторкнувся до грошей. Нараз Бондар дико крикнув – і щосили вдарив головою до стіни.

Він обм’як. Потічок крові скапував на підлогу.

Розділ 12

Медведівка

Ватаги конфедератів розросталися: пани бачили безкарність погромів, грабунків та вбивств, тож один за одним вступали до лав конфедерації. Православні по містах і селах також почали гуртуватися: одні для того, щоби дати опір, а інші ховалися у лісах, аби перечекати там лиху годину. Зріла гроза – так більше продовжуватися не могло…

Воронич засів у Медведівці. Він за рахунок місцевої та навколишньої шляхти поповнив свої сили немало. Тепер їх було біля двох тисяч – досить потужна сила, тому його люди взяли Медведівку під свій контроль.

Відразу ж регіментар зібрав у ратуші міських ктиторів і райців. Усе це були переважно старші мужчини, достойні люди міста. Він сидів у великому кріслі, людей поставив перед собою. Вони скупчилися, переговорили і виставили найстаршого, щоб говорив від імені всієї громади.

– Ми, пане ротмістре, дуже занепокоєні з того, що роблять ваші люди в місці. Міщани скаржаться, плачуть, бо жовніри і шляхта дуже утискають їх, кривдять. Просимо пана заступитися за людей.

Воронич махнув рукою.

– Зараз військовий час, а у війну населення повинно перетерпіти деякі незручності заради перемоги. Крім того я все знаю, що робиться в місті, і зібрав вас зовсім не для того, аби вислуховувати ваше скиглення.

Ктитори переглянулися. До них так нахабно ще не звертався ніхто.

– Мушу сказати, пане Вороновичу, що ми мали розмови і зі старостами, і з воєводами, і з губернаторами – і всі вони поставилися з повагою до нашого сивого волосся, до нашого чину. А пан… Ми вимагаємо, аби шляхта припинила збиткуватися над людьми. Маємо королівські листи і грамоти, і коли треба буде…

– Годі, бо, клянуся всіма перунами, накажу повідрубувати вам голови! – грубо крикнув шляхтич, обриваючи мову старого ктитора. – Як ви смієте так говорити до мене?! Король – зрадник! А ви? Розвели тут гайдамацтво, так що ті лотри нападають вже на шляхту! Куди ж ви дивилися, що допустили до такого? А може, це з вашої руки навколишні ліси аж кишать тією наволоччю?! Ви, схизмати, всі одним миром мазані!

Ктитори аж відступилися.

– Не маєш, пан, права так говорити. Ми господарювали у місті, за людей дбали, а до гайдамаків не маємо ніякого відношення, і кожен суд це доведе, – спокійно заперечив той самий дід.

Воронич спідлоба поглянув на нього.

– Я буду вашим суддею і, якщо треба, катом. Тому слухайте уважно мою мову: ви повинні довести свою відданість та лояльність до шляхти, яка стала на захист ойчизни проти зрадника-круля. Ви маєте прилюдно відректися від схизми і прийняти католицтво. Тоді я вам повірю. А тепер ідіть, подумайте, вас покличуть.

Два жовніри виперли людей із зали.

Регіментар втомлено заплющив очі, спробував відпочити.

Ктиторів привели до зали вдруге десь за годину. Воронович уже чув, що зі двору долинали десятки людських голосів, отже жителі Медведівки уже зібралися. Ктитори стояли вкупі, як і раніше. Попереду був той самий дід.

– Ну що надумали?

Трохи помнувшись, старший відповів:

– Наші, пане, діди, їхні діди, і дідів діди були віри благочестивої, і ми від православ’я не відречемося.

Воронич говорив спокійно: це був наказ шляхті та жовнірам, що також зібралися тут.

– Тоді здеріть з тих невірних схизматів живцем шкуру, а потім відрубайте голови. Шкури набийте соломою – поробіть опудала. Нехай всі побачать, якої долі зажили собі ці глупці.

Ктитори аж охнули. Чого-чого, а такого наказу вони не сподівалися. Старший дід легко зблід, але жоден м’яз на його лиці не здригнувся.

– Хочеш налякати нас, пане? Не вдасться, бо ми не легкодухі жінки. Мабуть, Господь нам так і призначив, щоб вмерти у муках за свою віру. Ну що ж, така наша доля, так нам написано. Але знай, пане, ти не переживеш нас надовго. Здохнеш у муках, як шолудивий пес.

– Смерть їм! – крикнув ротмістр. – Смерть!!!

Воронович сидів у кріслі нахмурившись. Ніхто в таку мить не наважувався його потурбувати. Лише лемент, що чувся з площі, неприємно різав вуха. Кричали жінки і малі діти. «Рятуйте, людоньки, убивають!» – раз у раз долинало знадвору. А всередині ратуші було тихо.

– Варта! – нараз крикнув регіментар. Вбіг вартовий. – Вели довудцям збиратися.

За короткий час у пана Вороновича позбиралися пани. Він їм оголосив про своє рішення.

– Завтра виступаємо в похід на Мотронинський монастир. Збирайте шляхту. Щоб кожен мав коня, зброю та багато мотузів. Будемо в’язати клятих монахів бородатих. Це вони сіють непокору в краї. Треба знищити це кубло.

– Та ми хоч і зараз готові, – мовив один з панів.

– Скажіть, панове, а це правда, що говорять люди, ніби ченці ховають золото гайдамацьке, що гайдамаки мають там сховок? – запитав інший, а третій додав:

– Не знаю за сховки, але що ті лотри справді жертвують на монастир багато грошей – це правда.

Воронович розправив вуса:

– Там є щось цінніше за гроші, – мовив.

– Це правда, – підхопив другий пан, – це Мельхіседек, якому диявол помагає. Його в першу чергу треба знищити – тоді всі хлопи приймуть уніатство.

Воронович поглянув на того пана ніби на бовдура, але промовчав, натомість розпочав знову свою мову:

– Там є щось цінніше за гроші. Сліпі бандуристи читають по базарах якусь «золоту грамоту» цариці, яка закликає хлопів до повстання. Кажуть, що ту грамоту ховають у монастирі. Тож кажу: тому, хто її знайде, обіцяю віддати свою частину здобичі. А щодо Мельхіседека – вбийте його, а то ще й цього разу із наших рук вислизне. Візьміть іще пороху трохи – може, треба буде висадити браму.

– Виступаємо негайно!

Околиця Богуслава

За останні дні надворі дуже потепліло. Травень. Ніч стала короткою. Усе навкруги позеленіло, а після останнього дощику трави дуже буйно почали пнутися до сонця…

На кладовищі було тихо. Круглий місяць світив із безхмарного неба. Вітерець пробіг поміж дерев’яних хрестів…

Іван Левченко стояв біля свіжої могили.

– Пробач мені, Марусю. Не вберіг.

Голос його був сухим, так ніби кожне слово давалося йому із великим трудом. Слова бриніли гіркотою і болем, однак очі козака навіть не блиснули сльозою, немов запеклися.

Лише годину тому йому розповіли про смерть коханої дівчини і її похорон. До того ніщо не віщувало біди: гайдамаки відпочивали перед черговою вилазкою, вечеряли, жартували, навіть сміялися. А тут таке…

Він ще трохи постояв, тоді взяв землі із могилки і сховав собі за пазуху.

– Я знайду їх.

Серед гайдамацької братії Іван відразу зажив поваги і доброї слави. У лісі на той час зібралося кілька десятків озброєних людей, котрі так само, як Іван, мали свої порахунки з панами. Це були переважно молоді хлопці, багато хто із них втратив найдорожче, тож вони готові були йти до кінця.

Після того, як вони пограбували орендаря Аврамка, гайдамаки зробили ще кілька нападів на орендарів та дрібних дідичів, пограбувавши та настрашивши. Місцеві хлопці знали, котрий пан добре відноситься до своїх підданих, а котрий – з них знущається. От останніх і провідували гайдамаки. Слава про їхній загін швидко розійшлася по околиці, однак пани були зараз занадто зайняті справами конфедерації.

Позаду Левченка стояло десь біля десятка озброєних козаків, а поміж ними Гаранджа, Моторний і Борщик. Мовчали. Вони бачили, як змарнів їхній товариш, як зблід, а очі його налилися кров’ю. Ні, він не кричав, не плакав, не проклинав своєї долі. Лише стояв, стиснувши кулаки.

До товариства підійшли іще озброєні гайдамаки, тягнучи за собою напівпритомного чоловіка.

– Отамане…

Левченко обернувся до своїх товаришів, вони ж поставили перед ним навколішки полоненого, що ззовні був схожим на єврея. Так і є – Аврамко.

Левченко зазирнув йому в очі.

– Хто це зробив?

– Пан Канівський! Клянуся Єговою – це його робота! – хотів крикнути, але якось просичав від страху єврей, відразу збагнувши, що саме має на увазі цей чоловік, котрого орендар бачив уже вдруге…

– Де він зараз?

– У Жаботині. Вони туди збиралися, я чув! Хочуть на монастир напасти!

Левченко був незворушний.

– Чому цей упир вибрав саме Марусю, і що ти робив тої ночі в замку?

Аврамко почав труситися ще більше.

– Мене викликав губернатор: пани хотіли грошей… На ту свою конфедерацію… Я чув, як вони говорили… Пан Канівський побачив Марусю зі своєї карети, тож захотів собі… Ви не знаєте його, пане, – це справжній диявол. Але скажу вам – дівчина його перемогла: так і не далася, а він її за це вбив із рушниці…

Останні слова розворушили душу Левченка, комок підійшов до горла.

– Перемогла… – повторив тихо.

– Може, припекти жида, аби ліпше співав, – порадив Моторний.

– Не треба. Він нам ще може знадобитися. Вдаримо на Жаботин.

Ці слова були немов грім з ясного неба. Гайдамаки переглянулися, однак ніхто і слова не сказав. Левченко продовжив:

– Вдаримо раптово, доки пани бенкетують. Накриємо всіх разом і справимо криваву тризну за Марусею! Ні, не тільки за Марусею: згадаємо і за Данила Кушніра, титаря мліївського, і за сотника Харка, і за сотні інших: кожен за свого! Тож ідіть по лісах, байраках та яругах: всюди, де ховаються бурлаки, скликайте їх. Час настав!

Моторний поплескав товариша по плечу і скомандував:

– По конях!

По кладовищу почулося кінське тупотіння, яке дуже швидко рухалося в напрямку чорного лісу, доки все не затихло.

Отаман відчув, що він тут лишився не один. Так і є: з темряви вийшов Гаранджа.

– Послухай, брате, дарма ти це затіяв. Одна справа – трусити дрібних панків, а зовсім інша – напасти на озброєних конфедератів.

– Я нікого не примушую. Та побачиш, скільки зараз люду збереться. Люди вже не можуть терпіти.

Гаранджа наполягав:

– Навіть якщо ми зможемо це зробити – за нами почнуть ганятися не лише конфедерати – уся королівська рать тут буде! Вони перевернуть усі ліси, поля та села, аби знайти нас!

– Рідна земля нас заховає.

– Дарма. Марусю твою і так уже не воскресити…

– Годі! Я вже давно думаю про те, що конфедератам треба дати відсіч!.. Послухай, брате, я тебе розумію. Не хочеш каляти руки кров’ю – відступися!

Вони стояли і дивилися один одному в очі. Тоді Гаранджа відступив, відійшов далі до їхніх коней, що паслися віддалік. Через хвилину Левченко почув стукіт копит коня. Не втік-таки…

Левченко лишився наодинці: йому треба було подумати. Однак думки так і не лізли в голову. Раптом козак став навколішки перед могилою, а тоді впав на неї, ридаючи і стогнучи, немов дикий звір…

Мотронинський монастир

Від гайдамацького коша, що розкинувся у Холодному Яру, до монастиря десь півгодини їзди конем, тому доїхали туди досить швидко. Залізняк, крім своїх старшин, курінних отаманів та значних козаків, взяв із собою ще кілька сотень коліїв для оборони самого монастиря. Він знав, що ротмістр Воронович товчеться в Медведівці, розумів, що цей пан конче схоче поквитатися колись із мотронинськими ченцями, а заодно і весь монастир із димом пустити.

Старшини уже мали план повстання, усе було готове. У коші зібралося кількатисячне військо, достатньо непогано озброєне. Мали вже порох і навіть кілька гаківниць: запорожці допомогли. Із їхнім виходом до повстання мало приєднатися кілька сотень надвірної козацької міліції, не рахуючи вже повсталих селян. Кожен курінний знав, що має робити і куди вести людей.

– Найголовніше – всюди запровадити козацькі порядки, аби люди бачили, що ми не такі, як конфедерати, що ми на своїй землі не будемо вбивати і грабувати. У нас інша мета: збудувати нову козацьку державу. Жид, уніат, католик, лях – не наші вороги. Пани, шляхта, орендарі, конфедерати, губернатори – ось проти кого ми повстали. Щоби люди побачили, що ми хочемо принести нашому краю волю, а не руїну.

Ці слова Залізняк повторював на кожній нараді.

До повстання полковник вирішив залучити не лише гайдамаків і поспільство, але й чернечу братію. Зрештою, ченці, а особливо мотронинські, і так немало прислужилися справі, довгі роки чинячи опір владі. Але це треба було підкреслити: братія мала освятити цей похід. Поспільство хотіло бачити церковне благословення у будь-якій справі, а особливо вже у такій важливій…

Позаду Залізняка їхали Бондаренко і Швачка, Микита розповідав якусь стару історію про Мотронинський монастир.

– Коли їхні човни наближалися до пристані, воєвода вирішив перевірити пильність захисників фортеці. Він наказав переодягтися в одежу печенігів і підняти на човнах прапори, захоплені у ворогів. Як тільки перші човни підпливли до пристані, Мотря наказала вийти із засідки і бити ворогів. Першими ж стрілами Мирослав був убитий.

Для увічнення його пам’яті Мотря збудувала монастир, а сама пішла в черниці. З того часу ця обитель називається Мотронинською.

– Негарно вийшло, – мовив Бондаренко, оглядаючись по сторонах. – Треба було спочатку запитати гасло.

Монастир був розміщений на великій галявині, огороджений валом. З-над валу було видно Троїцький собор, навколо нього розміщені чернечі келії, збудована трапезна.

Саме в трапезну запросили гостей ченці. Всередину ввійшли старшини, а рядові колії залишилися на подвір’ї, розмовляли з ченцями та іншими людьми, що крутилися в монастирі в цей час.

Було видно, що на гайдамаків тут чекали, тому що широкі дубові столи заздалегідь були винесені звідси, а по цілій широкій кімнаті розставлені лави. Старшини без зайвого галасу порозсідалися на них. Зразу за ними сюди почали заходити ченці. Першим увійшов панотець, котрий дочасу виконував роль ігумена, за ним увійшли і всі інші, порозсідалися навпроти коліїв.

Залізняк підійшов під благословення панотця і, отримавши його, сів знову на лаву. Коли запала тиша, він знову встав і звернувся до присутніх.

– Превелебний отче, братіє, чесна громадо. Прийшли ми вас просити, щоби по древньому закону батьків наших панотці-священики освятили зброю нашу і благословили наше православне військо в похід на ворогів віри нашої і народу козацького.

На якусь хвилину запала мовчанка, ченці про щось тихо радилися. Нарешті один з дияконів промовив:

– Не гоже священику освячувати ножі, а лише паску й писанки. Подумай, брате, чи богоугодне діло ти робиш, зібравши цих людей на війну, бо війна це завжди розруха.

Залізняк спокійно кивав головою:

– Не одну ніч, брате, я думав про це. І був я не в одному селі й не в однім місті. Говорив я з людьми, і сказали мені вони, що більше нема сили терпіти панської наруги над душею й тілом і над церквою святою. Тому й стали ми на бій, щоби захистити рідний край від пустки, в яку нас тягнуть пани.

Диякони знову переглянулися.

– «Хто терпен, той спасен» – вчив нас Христос. Ми також немало витерпіли від панів біди, не один братчик загинув за нашу справу, та ми завжди боремося тільки вірою й переконанням. Нарешті Господь почув наші молитви і послав нам оборонців – військо російське.

Гайдамаки переглянулися: не думали, що мотронинські ченці, які завжди ділили з ними хліб і воду, зараз будуть так сильно триматися своєї думки і не послухають коліїв.

– Дозвольте вам нагадати, чесна братіє, що сам Христос, яким би не був блаженним і терпимим, як не любив ближнього, а все одно повиганяв з храму Господнього нечестивих торговців силою. А цей храм – Україна, – Залізняк почав говорити з більшим запалом, проте ченці залишалися спокійними й далі.

– Воістину, діла Господні незбагненні і не нам судити про них.

Знову запала мовчанка. Деякі зі старшин незадоволено загомоніли між собою. Молодий Андрій Журба не стримався.

– То що, панове-браття, бачу, не хочуть чесні отці освятити наші ножі гайдамацькі. Клянуся всіма святими, що я до хати не вернуся, доки під мітлу не виметемо з України нечестиве панство. І хай мені в тому помагає хоч Бог, хоч… – тут молодий, але вже дуже заслужений отаман хотів сказати «чорт», але при отцях стримався. – Не будьте наївними, браття, ми на Запорожжі вже добре знаємо царську ласку. Повірте, обдеруть вас царедворці гірше татарина, гірше ляха.

– Та й навіщо нам ті царі й королі, коли за нами суне така велика сила – сила народна, – добавив Залізняк.

Проте й на це мав відповідь диякон:

– Війна страшна, Максиме. Церкви Божі горітимуть, коні дітей малих витопчуть і жіночий плач чутно буде повсюди. Нехай буде як є, бо поганий мир краще, ніж хороша війна. Головне, щоби війська імператриці захистили наше православіє.

Знову мовчанка. Залізняк поглянув на Молдаванина, в надії, що він скаже своє вагоме слово на захист справи. Та чернець мовчав, думаючи свою думу, зсунувши докупи густі брови. Нарешті з розпуки Залізняк обернувся і сказав до своїх курінних:

– Ну, може, з молодших хтось скаже слово, щоб розтопило серця чернечі, чи так і підемо в похід без благословенства?!

Тут з лави підвівся молодий Бондаренко.

– Кожен народ мусить вміти сам себе захистити: наші батьки про це добре знали. Шкода, що діти забули. На Росію уповаєте? Ляхи, москалі, турки… Усі вони – приходящі! Їм нема до нас діла! За віру православну печетеся? Не буде народу – не буде і віри! Пустеля тут розкинеться, а вас, богобоязливих, заберуть браття десь до Сибіру і там будете проповідувати своє православіє! А ми ж свою справу і так зробимо, дарма що без благословення. І якщо доведеться згинути в бою без прощення та покаяння, зате душі наші неприкаяні літатимуть над цією землею і цими лісами! Та в нас буде віра тверда. Віра в тому, що ми не віддали свого храму без бою… Що ж, ходімо, панове-браття, не будемо даремно часу гаяти. Не заважаймо братії молитися!

Колії і справді зашуміли і вже зібралися йти звідси геть, як раптом підвівся старенький панотець.

– Чекайте, браття. Не один рік ми знаємо одне одного, не один горнець лиха з’їли разом. З єпископату нам прийшов лист, аби ми молилися за мир і до справ мирських не пхалися. Наказують нам з Петербурга лише уповати на ласку цариці, до котрої ми не раз зверталися по допомогу. І справді, багато хто з нашої братії проти повстання.

Отець затих, переводячи подих.

– І що? – нетерпляче запитав Залізняк.

– Але більшість з нас виросли у цьому краї, ми добре знаємо, якої шкоди чинять пани нашому люду. Хмельницький, Дорошенко, Палій… Ми знаємо, за що вони боролися, розуміємо, що вони життя свої жертовно віддавали за свою землю і народ. І ви, браття, так само жертовно йдете на боротьбу із ворогами віри Христової.

Знову мовчанка.

– Надіюся на вас, браття, – мовив Залізняк і посміхнувся…

День був дуже погожий. Сонце світило ясно, хоча на заході почали збиратися хмари. Стало душно. Залізняк поглянув на небо, намагаючись вгадати, чи підуть хмари стороною, чи таки буде дощ.

Ченці тим часом розмовляли з отаманами, утрясаючи подробиці майбутнього молебню.

«Таки буде гроза», – вирішив про себе Максим і рушив до свого коня: у Коші було ще багато роботи, треба було утрясти ще чимало всяких справ.

Колії вже посідали на коней, як раптом на змиленому румаку в монастир влетів один дозорець.

– Де батько, де Залізняк? – крикнув на весь монастир.

Максим занепокоєно вийшов:

– Що таке?

Дозорець підбіг.

– Батьку, з Медведівки вирушив Воронович. Він їде сюди.

Залізняк, хоч і сподівався на таке, але все ж вірив, що пан ротмістр не буде так поспішати, і їм вдасться його випередити. Та дарма, пізно шкодувати.

– Скільки їх?

– Десь дві тисячі. Скоро будуть тут, бо всі на конях, їдуть швидко.

Залізняк лише свиснув. Тоді він задав ще декілька питань, вартовий відповів. Залізняк оглянувся – отамани вже позбиралися.

– Браття, треба буде зустріти гостей.

– Як же будемо зустрічати – їх немала сила. В’яжемося в бій – то відразу наш план швидкого наступу зірветься. Може, краще переховаємося? – сказав Швачка.

– Тоді пани монастир спалять, – зауважив хтось.

– Заховатися – не вихід. Вони почнуть по лісах товктися – можуть на табір наш натрапити, і так доведеться битися. Краще нападемо на них несподівано та розгромимо. А доки недобитки збиратися будуть, доки вість дійде до інших – ми вже виступимо.

Заперечив Неживий:

– Де ж ми їх перехопимо, де зробимо засідку? Дві тисячі – велика сила, так просто не здолати. Ми не встигнемо приготуватися.

– А тут нічого готуватися, – було видно, що план у Максима вже був. – Дамо їм бій прямо тут, у монастирі. Тут подвір’я вузьке – їм ніде буде розвернутися, і вони не зможуть скористатися своєю перевагою у чисельності. Крім того, пани не чекатимуть опору. Вони, щоб себе не переобтяжувати, не брали ні мушкетів, ні списів – так що опору великого не чекають. Ти ж, Семене, біжи до Коша, піднімай товариство. Ми тут будемо триматися, доки зможемо, та й ви не баріться. Треба оточити панів зі всіх боків та знищити!

Неживий кивнув головою: наказ зрозумів. Він швидко пішов до свого коня та з декількома своїми близькими товаришами вискочив з монастиря крізь відчинену браму.

Узгодивши план оборони й контрудар, Залізняк продовжив давати розпорядження. Він підійшов до панотця; той був тут і все чув.

– Панотче, вам з братією краще буде заховатися десь, а то скоро тут таке почнеться… Боронь боже, куля зачепить або ляхи прорвуться.

Лице священика було незворушним.

– Максиме, якщо нашому монастирю судилося ще й пережити різню в своїх стінах, то, видно, на це є Божа воля. Та не примушуй мене у час скрути залишати свою обитель. Я хочу бути тут, хочу бачити, як усе це гине, – він показав на церкву, келії… – І якщо треба, загинути разом з ним. Я поклав сюди все своє життя…

Залізняк нахмурився, проте заперечити не міг.

– Гаразд, тільки зберіться всі в одне місце. Найкраще – в церкву, бо інші будівлі накриті соломою, то можуть спалахнути.

Колії з ченцями готувалися. Тим часом прибіг вартовий і сказав, що шляхта вже зовсім поруч.

Розділ 13

Мотронин монастир. Той самий день

Пани були вже під брамою, стукали.

– Відчиняйте!

– Іменем ойчизни й конфедерації – відчиняйте цю прокляту браму!

Проте монастир ніби вимер.

– Чортові схизмати причаїлися. Мабуть, думають, що ми поцілуємо замок та поїдемо. Дурне бидло.

– А може, їх попередили, що ми зближаємося, й вони поховались?

Так пани вигукували під брамою. Воронович, побачивши таку справу, наказав:

– Тягніть сюди порох – будемо підривати ворота.

Шляхтичі відкотилися від брами, щоби не зачепило. Вони спішилися і відігнали коней подалі, аби, бува, ті від вибуху не схарапудилися. Натомість підтягли підводу, на якій було кілька діжок пороху. І вже розмотали довгий трут і готувалися запалити його, коли за брамою почувся дивний звук: хтось відсунув засов… Зарипіли тяжко завіси, і брама відчинилася. У проході став старий чернець, позаду – двоє молодших.

– Чого вам треба, чого галасуєте?! – гукнув старий чернець. – Тут вам не корчма і не замчище – тут оселя Господня. Ідіть геть звідси!..

Воронович єхидно посміхнувся.

– Не для того ми сюди їхали, щоби зараз забиратися.

– Чого вам треба?

– У нас ревізія, мусимо обшукати ваш монастир.

– А хто вас на ту ревізію відправив? Дозвіл у вас є?

Шляхтичі засміялися. Чернець і собі посміхнувся – непоганий вийшов жарт.

– Гей, панове, арештуйте цього чоловіка, а монастир обшукайте. Тільки будьте пильними – тут можуть ховатися гайдамаки, – Воронович вже не жартував.

Шляхтичі рушили до брами, але старий чернець наставив хреста, ніби хотів захиститися ним:

– Зупиніться! Одумайтеся, бо десниця Божа впаде на вас!

Він загарбників попередив щиро, та вони не послухалися. Воронович витяг пістоля, не цілячись вистрелив. Старий чернець здригнувся, ледь не випустив хреста з руки. Ченці підхопили його під руки й потягнули всередину.

Шляхтичі щільним строєм почали входити до брами, так що невдовзі все монастирське подвір’я було заповнене. А скільки ще їх залишилося ззовні!

Але на небі в той час почалися дивні речі: сонце сховалося за страшну чорну хмару, яка взялася не знати й звідки та все гуркотіла громами. Стало темно.

Залізняк спочатку не помітив цього: вся увага була прикована до ворога. Він бачив, як під кулю підставився панотець, і лише плюнув з досади: хто ж його просив!.. Тоді Залізняк перехрестився до церкви, попросив у Господа помочі і вийшов з-за келії. Гайдамаки й собі піднялися зі своїх місць, рушили назустріч шляхті. Вони сходилися з усіх кінців, ніби потічки, що впадають навесні у велику ріку. А та ріка йшла густою лавою на ворога.

– Прокляття, погляньте, панове, скільки тут зібралося тої наволочі, – видихнув у подиві один зі шляхтичів біля Вороновича.

– Я ж вам казав, що ворог не спить. Та це нічого: розбудили звіра в його лігві, то тепер мусимо добити. Їх не більше, ніж нас.

Пани зупинилися. Вони не чекали тут такої сили озброєного люду, проте слова ротмістра піднесли їм бойовий дух. Так, вони мусили вбити цього звіра, і цей бій буде не на життя, а на смерть.

Але не знали пани істинної народної сили, що зібралася тут, зовсім недалеко, у Холодному Яру. Вони не знали, що Семен Неживий уже мчав до коша, щоб підняти ту силу на них.

Гайдамаки йшли зі списами, над головами майоріли прапори. Знявся сильний вітер, що розвивав гайдамацькі стяги – вони аж лопотали на вітрі. Більшість гайдамаків були без шапок: як зайшли в монастир, так і залишилися – і тепер вітер розвивав їх чуби. В очах їхніх світився гнів та відвага. Вони сунули, мов ті хмари, що на вітрі клубочилися вгорі. Видовище було дивне й страшне.

Лави стали одна навпроти одної. Гайдамаки запнули списи в землю, взяли мушкети.

– Готуйсь, цілься! – скомандував Залізняк. Козаки наставили мушкети на шляхту. Пани в свою чергу повитягували пістолі.

– По ворогах віри й народу вогонь!!! – гаркнув Залізняк, і тут же загавкали гайдамацькі мушкети. Шляхтичі почали падати, скошені кулями.

Небо розпорола блискавка, мов з гармати гримнув грім. Тут же хлинула злива.

– Панове, шаблі наголо, до атаки! – крикнув Воронович і першим дістав свою карабелю.

Шляхтичі кинулися за своїм регіментарем.

Гайдамаки зустріли їх довгими списами. Це давало їм перевагу, тому, ніж почався ближній бій, пани втратили багатьох своїх пораненими й мертвими.

– Топчіть, панове, вражу шляхту, як злу личину!! – кричав Залізняк.

Він почав страшно рубати всіх панів навколо, різати ножем та топтати чобітьми. Він ричав, мов дикий звір. Злива змивала з його лиця ворожу кров, яку він так щедро розливав. Бондаренко тримався поруч, за ним – інші.

Грім вкотре гримнув, заглушаючи шум бою. Одначе, коли не гриміло, ані вітер, що завивав над монастирем, ані шумна злива не могли затишити крики бойовища. За якийсь час земля монастирська, що розмокла від людської крові та дощу, почала перетворюватися на болото. Під ногами місцями ставало слизько, та воїни на це не зважали – мокрі від зливи й крові, вони кидалися один на одного в шаленому танку смерті.

Панів було в рази більше, тому вони поволі почали тіснити повстанців у глибину монастиря. Раптом з вікон і дверей монастирських келій почали стріляти козацькі мушкети, причому так густо, ніби поливали ворога вогнем.

– Пали! Пали келії! – кричав хтось зі шляхти, однак намочені зливою дахи розгоратися не хотіли.

– Язика мені! Дайте мені язика! – горлав Воронович.

Йому зовсім не подобалося те, як їх тут зустріли, тому найперше потрібно було розібратися, що й до чого. Та його ніхто не слухав – у запалі бою пани лізли все далі і далі. Бій уже розгорався поміж монастирських приміщень, декотрі шляхтичі уже брали штурмом. Вони вже були в соборі і заходилися забирати звідти всі цінні речі, котрі не встигли поховати ченці.

– Дайте мені язика! – все ще кричав Воронович.

До нього нарешті притягли якогось ченця.

– Кажи мені, схизматику, де є золота грамота!

Молодий чернець ковтнув слину.

– Нема грамоти. І не було. Брехня це все.

Воронович схопив його за барки.

– Не бреши мені, чернець Молдованин привіз із Варшави якісь документи, листи. Де вони? Де той клятий чернець?

– Пішли вони. Ми знали про ваш напад.

– Собаки! – крикнув Воронович і з серцем вдарив ченця по обличчі. Тоді ще раз.

– Вони не могли далеко відійти, ми їх ще знайдемо! – сказав один із шляхтичів.

– Ці ліси кишать гайдамаками. Давно вже говорили, що хлопи збираються у Холодному Яру і гострять ножі на шляхту, – мовив інший. – Треба йти великою ватагою, прочесати все навколо.

– Паліть тут все. А хто вискочить з диму – стріляйте і рубайте без розбору. Решта – за мною.

При цих слова Воронович вихопив ножа і порішив ченця коротким ударом.

Залізняк зайняв досить вигідну позицію між будівлею келії та трапезною. Стіни надійно захищали від куль, крім того пани не могли тепер напасти широко, зі всіх сторін.

– Стояти будемо до кінця, до останнього. В найгіршому разі зачинимося в трапезній. Мушкети до бою!

Знову почалася стрілянина: колії не пускали близько до себе конфедератів, ті ж у свою чергу намагалися запалити будівлі, так що декотрі з них вже почали розгоратися.

– Мати Божа! – раптом крикнув хтось ззаду. – Гайдамаки!!!

Воронович оглядався по бойовищу: гайдамаків прибув досить великий загін, вони швидко стали бойовим ладом і відкрили вогонь – для шляхти це було як грім з ясного неба. Тепер все стало з ніг на голову: уже пани були під загрозою оточення..

– Матко Боска! – знову почувся той самий крик, так що враз загоном конфедератів прокотилася хвиля паніки: пани йшли грабувати монастир, а не битися із козаками.

– Відходимо! – крикнув Воронович. – Строєм!

На велике щастя його загін не встиг розбрестися по монастирі та околиці, а трималися усі вкупі. Сяк-так вишикувавшись, пани почали пробиватися до своїх коней, а вже запопавши, гнали чвалом геть, прорвавши гайдамацьку лаву. Козаки гатили по них із рушниць, густо вкривши лісову землю шляхетським трупом, однак більшості загону Вороновича вдалося вирватися з оточення.

Тим часом монастир розгорався. Ченці і гайдамаки дружно кинулися гасити, їм на допомогу тут же поспішили колії Неживого.

– Добре, що дощ лив і не дав розгорітися, – мовив Залізняк, коли найгірше вже було позаду.

– Може, добре, може, й ні, – відповів Неживий. Він був увесь мокрий, обляпаний багнюкою, від нього несло кінським потом. Видно було відразу: дуже поспішав на виручку. – Через цей дощ мушкети намокли, стріляти не хотіли. Тому й вирвалися вражі пани.

– Значить, треба спішитися, – сказав Залізняк. – Виступаємо цієї ночі.

За цим усім збоку спостерігав кремезний чолов’яга, густо зарослий бородою. Це був Кіндрат Лусконіг. Він досі сидів у монастирському льосі, аж доки конфедерати не полізли туди в пошуках гайдамацького скарбу. Там і лишилися. Кіндрат вийшов на свободу, оглянув пожарище, бій і зливу, що лютували кругом, вдихнув свіжого повітря на повні груди і мовив:

– На все воля Божа.

Жаботин

Місяць був повний і світив досить щедро. Вартовим козакам, що походжали по замковому мурі, добре було видно і поле, і дорогу, що вела до міста. Дорогою котилася валка із кількох возів, помаленьку зближаючись до міської брами.

Козаків ця валка не налякала: зі всіх сторін у місто стікалися конфедерати, тож цілком могло бути так, що пан приїхав швидше, а його обоз котився позаду. Та й кого боятися? Татарські загони уже давненько сюди не заходили, а малий загін гайдамаків на ціле містечко напасти не насмілиться. Інша справа, коли «треті півні заспівають».

У місті було спочатку діловито, потім голосно, а тепер уже – весело і п’яно. Іще вдень околицями Жаботина прокотилися хвилі погромів, підпалів, ґвалтів та грабунків. Пани немов зварйовали: розправившись із селянами, конфедерати почали стягати до Жаботинського замку награбоване, зганяти чоловіків і жінок, котрих підозрювали у співпраці з гайдамаками.

Зібравшись, шляхтичі швиденько вирішили свої похідні справи, а тоді почали накривати столи. Зробили це просто на замковому подвір’ї. Челядь, котра приїхала сюди разом зі своїми панами, побачила, що пани бенкетують, і собі почала пиячити. Усіх зібралося десь біля сотні-півтори, настрій їх був войовничий, так що скоро у замку почали голосно гриміти салюти: пани стріляли вгору не лише з пістолів, але й з гармат та гаківниць.

– Віват! За Вітчизну!

– Смерть схизматикам!

– Ганьба королю Понятовському!

– Та який же він король?! Клятий зрадник!

Такі вигуки лунали за бенкетними столами, а далі заграла музика, почулися співи.

У той же час інші захотилися катувати захоплених людей, загнавши їх у замкові підвали. Завдаючи страшних тортур, конфедерати все так випитували про гайдамаків, що страшні крики виривалися з підвалу. Їх глушила музика…

Тим часом місяць зайшов за хмару, стало темно. Хтось постукав у замкову браму.

– Хто там?

– Я орендар Аврамко, із Богуслава. Мені пан Канівський наказав привезти припас для шановного панства, – почувся голос у відповідь.

Вартовий козак виглянув у віконечко і справді побачив там єврея, а позад нього чотири чи п’ять возів. Якийсь перестрашений був цей орендар, трусився весь. Та що з нього візьмеш…

– Відчинити…

Разом із Аврамко ввійшло іще декілька чоловіків. Напевно – челядь.

– Мовчи, якщо хочеш жити! – раптом просичав один із челядників, спритно приставивши ніж до горла козакові.

Той аж рота розкрив із несподіванки.

– Хіба ж уже заспівали?

– Хто? – не второпав Моторний, котрий і напав на вартового.

– Треті півні?

– Ти, друже, краще мовчи, а то за тобою заспівають…

Загін Левченка, що вдерся до замку, швидко знешкодив козацьку сторожу: не вбили нікого, козаки з міліції – свої хлопці.

Крикнув пугач. Раптом почали збігатися гайдамаки, так що скоро перед брамою зібралося їх досить багато.

– Пан Канівський тут? – запитав Левченко вартового.

– Не було…

Отаман поглянув на Аврамка і поволі поклав руку на свою шаблю. Орендар лише рота відкрив, готуючись до найстрашнішого, як раптом його врятував вартовий козак.

– Пан Канівський утік назад до Варшави. Казали його челядники, що він замордував якусь дівчину, а потім йому дуже жаль стало. Совість замучила, чи що. Одним словом: утік.

– Гм, совість, – повторив Левченко.

– Що робити будемо? – запитав Гаранджа.

– Конфедерати мусять заплатити… Борщику, ти на варті, решта – за мною!

Левченкові вдалося зібрати чималу гайдамацьку силу: багато хто із лісовиків відгукнулися на його заклик. Озброєні були не дуже: лише половина мала шаблі і мушкети, зате майже всі мали списи чи коси, а замість шабель – сокири.

Рушили.

– Вдаримо на панів, челядь сама розбіжиться, – давав останні настанови Левченко.

Пани продовжували бенкетувати і не підозрюючи, що смерть уже стоїть у них за плечима. Пісні і вівати припинилися лише тоді, коли гайдамаки підійшли впритул і розлилися поміж столів.

– Ой, наварили ляхи пива, та й нікому пити…

Це заспівав Левченко. Усе враз притихло, і тільки його голос бринів над бенкетними столами. Раптом Левченко замовк і уперше за довгий час посміхнувся.

– Ну що, панове, прийшов ваш Судний день?

– Гайдамаки. Гайдамаки! Гайдамаки!!! – все голосніше почулося поміж столами.

– Хто пустив лотрів?!

– Псякрев!

– Чекайте, стійте!

– Зрада, панове!!!

Поміж конфедератами пішло замішання, гайдамаки ж не чекаючи кинулися на них і почали по одному висмикувати з-за столів.

– Судіть їх, товариство. Кожному воздайте по заслугах! – гукнув Левченко.

– До шабель! – крикнув один із конфедератів і вихопив свою карабелю.

Почалася різня. Гайдамаки кинулися поміж столів і почали розправлятися із панами, ті ж у свою чергу намагалися чинити опір.

– Гадамаки, гайдамаки! – тут же рознеслося замком, так що челядь кинулася врозтіч, залишивши своїх панів напризволяще.

– Смерть шляхті! – кричали колії, трощачи голови сокирами та колячи немилосердно списами.

– Не треба, помилуйте!!! – стали кричати декілька панів, однак у запалі гайдамаки і їх порубали, не жаліючи нікого.

Розправа пройшла досить швидко. Навіть швидше, ніж Левченко міг сподіватися. Він стояв і хмуро дивився на побоїще, так що на його обличчі бігали лише чорні тіні від мерехтіння смолоскипів.

– Добра робота, брати. Гарний бенкет нині був у панів.

– У замку багато коней і возів із харчами, – підійшов до Левченка Гаранджа.

– Зброя, порох, кулі.

– Є.

– Собі візьмемо те, у чому маємо гостру потребу. Решта – віддати людям, бо це все їхнє. Збираймося, скоро світатиме.

Лише встиг Іван встиг сказати ці слова, як раптом почувся шалений крик:

– Отамане!!!

Підбігло кілька гайдамаків.

– Там, у підвалі, ляхи катували людей! Старі, жінки, хлопи! Що робити, отамане?

– Воздайте по заслугах!

Так і зробили: вирізали всіх, кого там впіймали. Між ними була і пані Меланія…

– Казали, що вона найгучніше кричала «мучте», – буркнув Моторний, шморгнувши носом. Левченко поглянув на нього.

– Добре. Тепер обшукайте замок, забирайте все цінне – треба відступати.

У той самий час Петро Борщик стояв біля міської брами, пильнуючи вози та орендаря Аврамка.

– Послухай, козаче. Ваш отаман дуже на мене сердитий. Він мене вб’є. Але скажи, що бідний єврей винен у тому, що пан познущався над тою дівчиною? Чому я маю помирати та ще такою лютою смертю за чужі гріхи? Що я винен перед вами?

– Помовч, – відповів Борщик, намагаючись нагнати на себе грізного вигляду.

– Таж так. Кого обходить життя бідного єврея? Тільки мами шкода старенької. Ой-вей, хто ж її догляне на старості віку?

– Помовч, сказав! – гаркнув Борщик.

Однак молодий козак вагався – йому і справді стало шкода цього чоловіка. Петро не міг залишитися байдужим до мольби єврея.

– Скільки мамі років?

– Сімдесят сім.

– Угу, вже старенька. Та я не можу тебе відпустити.

Раптом десь із боку міста почулося кінське тупотіння. Борщик оглянувся – звідти наближалися якісь вершники.

– Козаки! Міліція!

Петро кинувся було до своїх, однак спинився, згадавши про Аврамка.

– От лишенько, що ж мені з тобою робити?

– Відпусти, – заблагав єврей. – Богом клянуся, я нікому більше не заподію шкоди!

– Ех! – махнув рукою Борщик і побіг до Левченка, аби його попередити.

Не вірячи своєму щастю, Аврамко ще мить постояв, а потім і сам кинувся навтьоки, аби лише подалі від цього страшного місця.

Дізнавшись про козаків із жаботинської міліції, Левченко тут же дав наказ:

– Усі до брами! Приготуватися!

– Вони ж свої! Не можна стріляти в своїх! – закричав Гаранджа.

– Знаю, – відмахнувся Левченко і пішов до брами.

Він один вийшов назустріч козакам. Ті мчали верхи в напрямку замку; побачивши ж гайдамаку, спинилися. Левченко розумів, що зараз вони можуть запросто його вбити, однак продовжував стояти спокійно, опустивши руки. Козацький сотник, що їхав попереду, підняв руку, щоб не стріляли. Під’їхав ближче.

– Що ви робите? – спитав.

– Прийшли віддати панам борг, – відповів спокійно Іван.

– Хто ти такий?

– Отаман Левченко.

Схоже, сотник був не на жарт сердитий.

– Якого дідька ти прийшов? Хто тобі дав такий наказ?!

– Заспокойся, Мартине. Бачу, не впізнаєш мене…

Мартин Білуга і справді його спочатку не впізнав. Придивився.

– Ти, Іване? Що з тобою сталося? На кого ти став схожий?!

– Не треба, Мартине. Така в мене доля. То що, будемо битися чи миритися?

Білуга нічого не розумів.

– Хто дав тобі наказ напасти на Жаботин? Залізняк?

– Я його не знаю, і діяв тут від свого імені.

– Від свого? Ми тут чекаємо на гасло, скоро «треті півні мають заспівати»! А ти…

Левченко посміхнувся.

– А ти, бачу, також поміняв панський ланцюг і миску на вовчий ліс?

– До чого тут вовчий… Треба брати свою землю в свої руки…

Левченко кивнув головою на знак згоди.

– Що ж, беріть. То випустиш нас, чи доведеться з боєм пробиватися?

– Ти хоч когось помилував, чи всіх порізали? – натомість запитав сотник.

Левченко не відповів. Білуга також мовчки розвернув свого коня – і вони з козаками поїхали назад у бік міста.

Холодний Яр. Під вечір

Вдалині залунав бій литаврів. Спочатку потиху, а згодом все сильніше та настирливіше. Люди уже давно були готові до великої ради, тож із нетерпінням чекали цього сигналу. По цілому гайдамацькому таборі запалилися тисячі смолоскипів. Освічуючи собі ними шлях, повстанці, мов велика вогненна річка, посунули в напрямку Лебединського монастиря. До них з навколишніх ярів та балок приєднувалися ще братчики, і їхня процесія все ширшала й розтягувалася. І ось у темряві, під стінами монастиря розкинулося вогненна ріка смолоскипів.

– Краса, – мовив Кіндрат Лусконіг, стоячи у лісовій гущавині на березі крутої яруги. – Заспівали-таки треті півні. Ой заспівали.

Тим часом уже всі гайдамаки зібралися. Ніхто ані пари з вуст не подавав, і навколо монастиря запала тиша. Було чути, як на смолоскипах сичала смола. У монастирській церкві йшов молебень, тому братчики поскидали шапки. Лиця гайдамаків були спокійні, ніби витесані з каменю. Тисячі людей мовчки чекали. Нараз вдарили церковні дзвони.

– Ідуть! – гукнув хтось. Повстанці відразу ж запалили кілька велетенських діжок зі смолою. Вогонь спалахнув – і яскраво освітив усю галявину перед монастирем. Вдарили козацькі литаври: спочатку одні, потім другі, треті, четверті. Довбиші били палицями в литаври один одному в такт, і цей могутній звук рознісся далеко по околиці.

З монастирської брами вийшло кілька десятків людей, що були на молебні в монастирській церкві. Це були найповажніші ченці з мотронинської братії, яких очолював їхній старенький священик. Ченці несли коругви. Позаду крокувала гайдамацька старшина: Залізняк, Швачка, Неживий, Журба, Бондаренко.

Вони зупинилися перед військом. З натовпу гайдамаків вийшов старий дід, звернувся до повстанців:

– Панове-товариство! Просіть превелебного отця, щоб освятив наш похід!

– Просимо, панотче, – вирвалося із сотень грудей.

Литаври затихли. Панотець підійшов до гайдамаків з кропилом у руці. З ним був диякон, що підтримував відро зі свяченою водою.

– Благословляю цією водою священною, і нехай вас Господь благословить Святим Духом на рать. За віру християнську, за народ український, за край наш рідний. Во ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа.

Отець вмочив кропило у воду й окропив повстале військо на всі три сторони. Гайдамаки хрестилися. Тоді вони розступилися, пропускаючи отця з дияконами поміж свої лави, де отці продовжували кропити військо. Угору піднялися шаблі, ятагани, кинджали, ножі, так що гострі леза тьмяно відбивали світло від вогню.

Коли військо і зброя були освячені, гайдамаки знову поприсувалися до монастирських стін. Наперед вийшов Залізняк.

– Веду вас у похід як ваш батько, як товариш. Та знайте: не для розбою й наживи ми йдемо. Не задля слави козацької, бо доки живе на білому світі хоч один син України-неньки, то й козацька слава житиме. Навіть не за віру православну, бо вона стоїть міцніше, ніж цей мур навколо обителі. Веду вас на Україну заради живих, мертвих та ще не народжених своїх земляків. Вистоїмо або як один загинемо за нашу землю, за Україну рідну, за матір нашу козацьку! За Україну!!!

– Слава!!!

Розділ 14

Містечко Медведівка. Той самий вечір

Місто тільки що притихло, заспокоїлося. Мали співати треті півні – почало благословитися на світ. Минула ніч була, напевно, самою страшнішою з усіх, яку переживала коли-небудь Медведівка. Навіть найстарші з мешканців не пам’ятали за своє життя таких злодіянь, які чинили тут сьогодні люди Вороновича.

Розправившись за наказом ротмістра із міськими ктиторами, шляхта взялася грабувати людей. Цілу ніч пани чинили погроми й насильства, а під ранок кудись шмигнули з міста. Залишили після себе кров, сльози, прокльони, а ще сотню жовнірів, щоби пильнувала порядку.

Сторожа не спала. Два жовніри стояли на замковій вежі, оглядали все навкруги. Найбільше вони пильнували з боку Мотронинського лісу, з Холодного Яру.

– Кажуть, рабусів чимало зібралося у тому Холодному Яру. Кілька тисяч, – говорив один жовнір іншому.

– То й що, – була відповідь. – Вони озброєні самими колами, недаремно їх прозвали «колії». Один добрий натиск нашої кінноти – і ці смердючі купи порозбігаються хто куди.

На деякий час запала мовчанка. Нарешті перший знову сказав:

– Ще говорять, що цієї ночі має відбутися у них рада, будуть ножі освячувати.

– А ми проти їхніх ножів виставимо гармати.

– Між хлопами крутиться чимало запорожців.

– Та що так лякаєшся цих лотрів? От мені б з ними зустрітися – я уже їм показав би. Трощитиму їхні голови, як капусту. Або, краще, порозганяв би їх батогом, щоб ішли до плуга. Наш пан Воронович, мабуть, вже розтерзав їх кубло в Мотрониному, скоро й за інших візьметься.

Саме в цей час сонце уже показалося над Мотронинським лісом і вранішній туман почав розсіюватися. Жовнір саме прикурив люльку, затягся димом. Раптом його погляд застиг. Люлька нараз випала з широко відкритого рота. Товариш і собі оглянувся.

– Матко Боска!

З лісу в бік містечка сунула сила-силенна озброєного люду. Їх уже було видно сотні, а нові полки все виходили й виходили з лісу.

– Чого ти стоїш?! – забелькотав до свого товариша жовнір, який щойно нахвалявся розганяти коліїв батогами. – Біжи, буди губернатора, підіймай сторожу, а я решту на ноги поставлю. Тікати треба звідси, доки гайдамаки не прибігли сюди. Матко Боска, порятуй нас!

Через годину отаман Залізняк уже стояв на міському майдані в оточенні своїх людей та мешканців містечка. Ціла Медведівка вийшла йому назустріч, а от губернатор зі своїми посіпаками зуміли втекти.

Залізняк уже знав, що тут виробляли конфедерати. Максим спідлоба оглянув усе навкруги, коротко скомандував:

– Бийте, братці, панів. Хто грабував вас – того грабуйте, калічте тих, хто вас калічив. А котрий душу загубив – відправляйте без вагань до чортів у пекло!

Люди кинулися по місту, відшукали конфедератів, які не встигли втекти з губернатором та не пішли з Вороновичем. Розправа була швидкою. Жовніри й не думали чинити опору – повтікали з міста, мов щурі.

– Паліть панські кубла, щоб і духом панським не смерділо. Діліть панське добро та гайда з нами!!! – далі командував Максим.

Чигирин

Одночасно другий гурт гайдамаків напав на Чигирин. Пани саме повкладалися спати. Вони товклися по місту весь день, а ледь не цілу ніч пиячили. Тепер спали, та Чигирин не спав. Залізняк попередив мешканців старої Богданової столиці, щоб цієї ночі чекали гостей. І справді, добре озброєний загін увійшов у містечко, де його вже дожидали також озброєні люди.

– Де пани?

– У замку. Поснули п’яні.

– То пускаймо їм, брати, «червоного півня».

Вони прокралися в замок, зняли сторожу. Сонце вставало, обливаючи землю червоним світлом. Тут же спалахнуло ще яскравіше світло від пожежі. Замок зайнявся, як свічка. Сонні пани почали вискакувати на подвір’я, а тут:

– Добридень! Приймай, панове, гостей!

Дізнавшись, що це гайдамаки, пани з чигиринським гарнізоном спробували вчинити опір. Дарма: колії «сипонули жовнірам в груди свинцевого гороху», а тоді зі списами, бердишами та косами кинулися в бій.

– Бий та ріж! – лунав по цілому замку гайдамацький клич. Пани, які ще намагалися чинити опір, були затиснені в кільце на березі Тясмину та вибиті до ноги. Червона кров влилася в річку, скаламутивши її воду.

Жаботин

Левченко уже знав і про напад конфедератів на монастир, і про початок повстання. Це круто змінило його плани. Спершу він хотів швидко відійти з міста і розчинитися у лісах, однак зараз вирішив, що замок треба зберегти в своїх руках. Ні, високі мури йому були не потрібні, але якщо їх знову займуть конфедерати чи жовніри, то повстанцям доведеться його штурмувати, втративши при цьому багатьох бійців.

Вірніше кажучи, це він придумав не сам – Гаранджа порадив. Цей хлопець добре вмів варити головою, і Левченко тепер подякував долі за те, що товариш залишився з ним. Моторний радив передати місто козакам Білуги, однак Левченко і сам розумів, що наразі козакам до кінця довіряти не можна.

До ранку в замку вже не залишилося слідів нічного бенкету: гайдамаки вивезли за місто трупи і закопали там у спільній могилі. Припаси було пораховано і роздано людям. Особливо повстанці зраділи захопленій зброї: тепер їхній загін був набагато краще укомплектований, тож під рукою у Левченка була вже сотня добре озброєних вершників. Із такою силою можна робити блискавичні наскоки на загони ворога, завдаючи йому дошкульних ударів. Головне зараз було втримати замок, не зазнавши при цьому великих втрат.

Гайдамаки укріпилися сильно, розставили варту і розіслали роз’їзди, аби виявити, де знаходиться зараз ворожа сила. Однак, на велике здивування Івана Левченка, ніхто замок відбивати не поспішав. Більше того, розвідка доповідала, що, довідавшись про жаботинський погром, пани починають збиратися і покидати свої маєтки, рухаючись на захід.

– Ото нагнали ми, панове-товариство, ляку на шляхту, – холодно посміхнувся Левченко.

До замку прибули козаки Мартина Білуги. Сотня залишилася за брамою, всередину пустили тільки сотника. Левченко сидів на возі, курив люльку.

– І що? – запитав Мартин. – Будеш тут сидіти?

– Хочеш, ти сідай, а в мене роботи і так багато. Он, щурі тікають, добре було б полоскотати їм п’яти.

Білуга також присів біля нього, закурив.

– Ти раніше не був таким.

– Яким?

– Не знаю. Суворим, сухим, жорстоким. Злим.

– Пани мене таким зробили. Вони вирвали в мене половину серця з грудей.

Мартин видихнув дим.

– Дівчину? Вкрали чи що?

Левченко поглянув на козака таким поглядом, що сотник мимоволі втягнув голову у плечі.

– Вбили. Не буде їм прощення. Я за Марусю всю України догори ногами перекину, а разом з нею і Польщу. У мене в загоні всі такі зібралися – кожен має з панами свої порахунки.

Запала мовчанка.

– А ти чого лишив службу? Чого не тікаєш з панами? – запитав Левченко.

– Бо моя земля тут. Я тут виріс і тут моя родина.

– Коли пани сюди вернуться з військом – не пожаліють ні тебе, ні твоїх родичів.

– А нам до сраки їхнє військо. Нехай лише сунуться.

– А москалі?

– З москалями домовимося.

Левченко посміхнувся.

– України хочеш?

– Чого б ні? Давно пора брати рідну землю в свої руки, – твердо мовив Білуга. Схоже, козак і справді вірив у те, що казав. Левченко не відповів нічого.

Ближче до обіду до Жаботина приїхала ватага коліїв.

– Нарешті, – мовив Левченко.

Отаман вийшов із замку, аби їх зустріти. Із ним були Моторний, Гаранджа і Борщик, з боку коліїв підійшли двоє запорожців. Одного з них Левченко впізнав – Іван Бондаренко.

– Ми отамани Бондаренко і Швачка, – представився той інший. – Ви хто такі будете?

– Гайдамаки. Я – Левченко.

Говорив лише Швачка, Бондаренко приглядався.

– За нами йде п’ять сотень війська.

– То й добре, а то мені вже набридло сидіти в цьому курнику, – відповів Левченко, а до Моторного мовив: – Піднімай людей – виступаємо.

– Чекай, брате, не поспішай. Залізняк хоче говорити з тобою.

– Почоломкатись чи як? Нема часу на розмови – пани тікають.

– Не втечуть. Не знаю, чого хлопці взяли зброю в руки, а ми боремося за визволення цілого народу козацького з-під чужинської кормиги. Якщо ви з нами – приєднуйтеся, якщо ні – будемо бити гірше ляха, бо нам різні отамани – кожен на свою руку – не потрібні.

Це було гостро, тож на початку Левченко хотів відповісти так само. Однак стримався: чого гиркатись між собою?

– Нехай буде так. У мене сотня вершників. Можемо виконувати роль передового загону розвідників.

Левченко не хотів ставати під чиєсь командування, бажаючи залишити за своїм загоном свободу дії і пересування. Швачка і Бондаренко це зрозуміли.

– Думаю, Залізняк пристане, але треба його самого запитати. Гайда з нами.

Левченко залишався стояти на місці. Раптом у розмову втрутився Бондаренко, що досі мовчав.

– Нарешті згадав! А ми ж із тобою, козаче, на весіллі разом гуляли! Тебе зараз і не впізнати!

– Постарів, – спокійно відповів Левченко.

– Нічого, з нами омолодишся. Гайда! Не бійся, Залізняк не упир, крові пити не буде!

– Сам не їдь. Тут їх почекаємо, – підказав ззаду Моторний.

– А чого мені боятися? – посміхнувся Левченко. – Коня!

Залишивши Жаботинський замок, Левченко подався слідом за Швачкою і Бондаренком. Військо коліїв було вже на підході: попереду – кіннота, далі – піші сотні, а вже за ними тягнувся обоз. Рухалися досить швидко.

– Гарно йдуть, – замилувався мимоволі Швачка.

– Надто повільно, – буркнув Левченко: він усе ще мав надію наздогнати пана Канівського і його поплічників. Однак ця мрія з кожною втраченою годиною віддалялася від нього все далі.

– А ось і Максим, – мовив Бондаренко, вгледівши ватагу запорожців на чолі із Залізняком. – Чекай тут.

Вони зі Швачкою приострожили коней і рушили в той бік. Кілька хвилин радилися. Нарешті Залізняк виїхав з гурту і поїхав у напрямку Левченка.

Іван тоді ще не знав, чого можна чекати від Залізняка. Він уже починав жаліти, що дочекався приходу гайдамаків у Жаботині: треба було гайнути вільним вітром і рубати панів направо і наліво. Може, так би й пана Канівського розшукав. Ех, пізно тепер, шкода й говорити.

Тим часом Залізняк під’їхав упритул, подав Левченкові руку.

– Ну, здоров, брате.

Левченко також подав правицю, Залізняк потиснув її, а тоді, притягнувши молодого отамана до себе, ще й обійняв.

– За Жаботин тобі спасибі.

– Прошу, – знизав плечима Левченко, не знаючи, як реагувати на таку дружню поведінку Залізняка. Хоча виглядало це і справді щиро.

– Добре, синку, панів покремсав. Нехай знають. Ти ж чого такий лютий? Мстиш?

Левченко лише знизав плечима: виливати душу перед козацьким полковником не мав бажання, але й брехати не хотілося.

– Затям: помста – не вода, нею не нап’єшся. Смак її набагато сильніший, немов у вина настояного. І пити її треба вміру, щоб у голові не закрутилося.

Левченко тримав свого коня із натягненими вудилами, Залізняків же огир басував під ним та все махав головою. Максим поплескав його по шиї, заспокоїв.

– Не для помсти ми встали, брате.

– Я знаю. Хочете відновити козацьку державу, як було за Палія.

– А ти ж хіба того не хочеш? – запитав Залізняк.

Левченко добре подумав перед тим, ніж дати відповідь.

– Спочатку треба розібратися з панами… Усі ті, хто збиткувався над людьми, мусять за це заплатити. Кожен має отримати по заслугах. А як буде правда – буде і воля.

Це були мудрі, зважені слова, котрі склали на Залізняка добре враження.

– Що ж, бачу, ти хлопець тямущий: не фанатик, не зарізяка… Думаю, можна тобі довірити. Повертайся до своєї сотні. Казали хлопці: розвідником хочеш бути? Добре. Рушайте зараз у бік Канева. Кажуть, пани туди вирішили перекинути частини кварцяного війська. Роздивіться все добре, тільки даремно у бій не вступай: мусимо грамотно підійти до нашої справи, аби менше людей втратити. І сам бережися – нам такі орли ой як потрібні.

Левченко кивнув головою:

– Добре, батьку.

Пустивши поводи, Левченко раптом рвучко розвернув свого коня і щодуху помчав назад до Жаботина.

Люди, почувши про похід гайдамаків, кидали все і приєднувалися до повстання. Скоро колії захопили Смілу, Черкаси, Мліїв. Зробити це вдалося без бою: пани і так самі повтікали. По селах та містах лунав наказ отамана Залізняка: «Повсюди розбивайте гарнізони військові, беріть у руки зброю та записуйтесь до війська. У звільненому краї розділяйте між собою панське майно, землю, бо ви тепер вільні козаки, господарі землі своєї. Всюди встановлюйте козацькі порядки. Панів та орендарів, ворогів наших, переслідуйте і знищуйте повсюди. Проте не всі поляки-католики та євреї наші вороги – воздавайте кожному за діяння його, а благочесних не займайте, ані добра їхнього – а лише беріть з них плату на військові потреби. Ворогами найбільшими є деякі православні, що знущалися, дурили та обдирали своїх братів. З таких по три шкури деріть і гріха не бійтеся!»

За військом усюди йшли бандуристи, розповідаючи людям про останні події, закликали до боротьби. Усюди по Україні залунав гайдамацький клич: «Гине шляхта!».

Канів

Полкові Семена Неживого доручили найважче завдання: вони мусили знищити цілий полк жовнірів – добре озброєний, під проводом досвідченого полковника. Неживий розумів, що повстання почалося для них досить вдало: спочатку вдалося розгромити чималий загін шляхти, захопити кілька важливих міст, знищуючи гарнізони та замки, а також перетягнути на свій бік частину міліції – Жаботинську сотню. Це вже чимало. Та найважливіше попереду – треба розгромити регулярне військо і то найшвидше. Інакше повстанцям туго прийдеться.

Поповнивши свої лави загоном Левченка, Неживий рушив на північ. До Канева дорога неблизька, а встигнути треба було завчасу, доки ляхи біди не зачули.

А пан полковник і справді поки що нічого не знав. Доходили якісь чутки, ніби Воронович грабує люд, ніби люди починають виступати, проте ці чутки не дуже хвилювали пана полковника: буря на морі стихає – і народ притихне. От друга справа – Канів. До полковника пригнав учора канівський губернатор на змиленому коні, ледве відсапався. У місті вибухнув бунт. Хлопи повстали, розгромили замок, побили жовнірів та визволили з тюрми гайдамаків, які там чекали своєї кари. Це вже були не жарти – таку пожежу треба було гасити і то кров’ю. Полк тут же виступив у похід.

Неживий встиг ще до приходу жовнірів. Він поставив свій кінний полк у лісі недалеко, а сам послав до канівців посланця, щоб трималися міцно, а він їм допоможе. Міщани зраділи. Вони, озброївшись, вийшли за місто, щоб зустріти там жовнірів та не допустити їх до своїх хат.

Жовніри саме пройшли повз той лісок, де ховався Неживий, і попрямували до міста. Вони здалеку бачили бунтарів, стали, вишикувалися навпроти.

– Зараз почнеться, – мовив Неживий, що дивився з горба за розвитком подій.

– Чого стоїмо? – незадоволено запитав Федір Моторний.

– Бо не можна нападати кіннотою без підтримки піших сотень, – пояснив Гаранджа побратимові.

– Так і будемо сидіти тут?

– Ні. Нехай тільки пани кинуться в атаку та порушать свій стрій. Тоді й наш час прийде.

Раптом Левченко широко посміхнувся.

– Швидше б, а то мені аж руки сверблять. Добре, що панів так багато, – робота буде.

Товариші з острахом подивилися на Івана: із тим щось в останні дні коїлося не те. Він постійно тримався окремо від всіх, часом навіть бачили сльози на його очах. Це за Марусею козак тужив. Проте, коли справа доходила до сутички, Левченко починав посміхатися, очі блищали божевільним блиском. Це вже не був той Іван, що колись.

Тим часом перед Каневом творилося щось незбагненне. Люди побачили немалу військову силу: озброєну піхоту, гармати, драгунів, що почали виходити на позицію для нападу. Канівці стали відступати, побігли до міста.

– Та вони ж нас рознесуть з одного наскоку, – резонно зауважили провідники міщан і собі побігли за людьми.

– До атаки! – ревнув ротмістр – і жовніри рушили вперед, пішли до бою драгуни.

– Пора! – гукнув Неживий.

– Нарешті, – потер руки Левченко.

Такого Зеленський не чекав: лише його полк рушив у атаку, як за спиною виникли вершники. Вони не їхали – летіли з боку переліска, по дорозі шикуючись у лаву та наїжачившись довгими списами. Пан полковник почав видавати якісь накази, та вже було пізно: жовніри не встигли згрупуватися та стати на позиції для оборони. Гайдамаки наче ножем розрізали піхоту навпіл – ті навіть не встигли дати й одного залпу з рушниць. Розірвавши ворога та збивши в купу, вершники рубали жовнірів шаблями та топтали кіньми, ті ж відразу кинулися навтікача.

Побачивши, що сталося з піхотою, драгуни занервували. Враз повернулися канівці, відкрили густу пальбу по драгунах з рушниць. Щоб до кінця зім’яти опір, Неживий кинув на драгунів сотню Левченка.

Із диким криком Іван налетів на ворогів. Його шабля, немов блискавиця, виблискувала у руках, завдаючи ворогу смертельні удари. І без того спантеличені драгуни, які зовсім не були готові до такого повороту, розвертали коней і кидалися навтьоки.

– Смерть ворогам! – кричав Левченко, наздоганяючи їх та рубаючи на капусту.

Раптом один із вершників вихопив пістоль і вистрелив в отамана. Попав у коня. Тварина дико гикнула, а тоді, шпортаючись, впала разом з вершником на землю.

– Іване! – в один голос крикнули побратими, але було надто пізно: десятки драгунів, тікаючи від гайдамацької помсти, протопталися своїми кіньми по Левченкові і погнали далі, залишивши на дорозі лише закривавлене тіло.

Пішим жовнірам також нічого не залишалося, а тільки тікати. Дорога в них була одна – до Дніпра. Там дехто з них, захопивши якісь човни, врятувалися, перепливши на другий берег. Інші здалися, а решта склали голови. Між ними і полковник Зеленський.

Неживий увійшов у місто. Панське майно було поділено, жовнірів, що здалися, роззброїли і відпустили.

– Що робити з горілкою? – запитав отамана один із козаків.

– Що?

– Там цілі льохи діжок із оковитою!

Неживий спохмурнів.

– Розбити. Виливайте кляту сивуху к чортовій матері.

Тим часом побратими віднесли Левченка з дороги в зелений луг. Поклали обережно на травичку. Він був живий. Закашлявся. Раптом, стогнучи, почав підводитися.

– Ти диви, живий! – зрадів Борщик.

– Ху-у-у. А ми думали, тобі вже всі кості перемололо і чорти тебе вже ухопили, – витер чуприну Моторний.

– Розім’яли трохи, – вимовив Левченко.

Він почав руками мацати свої кості, але вони, схоже, лишилися цілі.

– Вставайте, чого розсілися? Роботи багато.

Сказавши це, отаман пошкандибав до свого коня, а його товариші, переглянувшись, потягнули за ним.

Розділ 15

Росошки. Початок літа 1768 року

Часи для сотника Гонти настали дуже тривожні. Він вже тиждень із трьома десятками козаків товкся по південних кордонах Уманщини: чутки ходили, що із земель Запорозьких повалили на волость запорожці – сіроманці в пошуках «козацького хліба». Край хвилювався, неспокійно було. Усіх козаків тримали то на прикордонні, то біля Грекового лісу, то ганяли по селах, так що хлопці вже місяць не були вдома, не бачили рідних.

Того дня сотник прибув до рідного села, щоб перепочити і узгодити подальші дії. Челядь швидко накрила стіл для Гонти та трьох десятків його молодців: ті швиденько повечеряли і порозходилися на відпочинок, повкладавшись спати хто де.

Було вже під ранок, а пан сотник навіть не склепив повік. Він усе думав, розмірковував. Та скільки б не згадував, не міг собі пригадати таких важких часів. Пани ніби з ланцюга зірвалися, оскаженіли – і це було їх страшною помилкою: народ замість того щоб принишкнути, злякатися й мовчати, – підняв голови, заговорив і рішуче взявся ламати ярмо на своїй шиї. Гонта відчув це у поглядах людських. Якщо колись до козаків з його сотні ставилися як до добродійників, захисників, то тепер їх уже починають називати «панськими прислужниками». Козаки стали суворими: мало говорять, лише дивляться по сторонах. Гонта все розуміє. Він не один рік прослужив сотником і ніколи не ламав присяги. Тепер опинився між молотом і ковадлом.

Молода дружина відчула тривогу коханого, пробудилася. Вона поглянула на нього, їх погляди зустрілися. Поцілувала. Жінка звикла вже до козацької служби свого чоловіка, до того, що він усі дні проводить в оточенні козаків, а їй самій доводиться займатися господарством. Таких ночей, як ця, у них стає все менше й менше.

Сотник відчув жагу молодого жіночого тіла й відповів ласками на її поцілунок. Він відкинув від себе всі страхи й турботи – припав до молодої дружини.

Цього ранку козаки повставали швидше за свого сотника, і це їх на початку здивувало: зазвичай він будив їх. Вони посміхалися й підморгували один одному, коли сотник вийшов у сорочці, зі скуйовдженим волоссям з хати.

– Чого зуби шкірите? – гаркнув незло Гонта, розкурюючи люльку та дивлячись на своїх готових до походу козаків.

– Мабуть, сон вам, пане сотнику, гарний снився. А то сьогодні навіть шляхтичі – і то швидше від вас пробудилися, – покепкував з Гонти молодий козак, показуючи на дорогу. Там і справді їхало кілька вершників у шляхетському одязі і завернули на подвір’я сотника Гонти. Не знати чому, але йокнуло серце.

Пани прислали не будь-кого, а капітана королівської кінної з десятьма драгунами.

– Наказ для пана сотника: з родиною та найціннішим добром вирушати в найближчому часі до Умані. Сотні також збиратися там.

Гонта спідлоба глянув на капітана.

– А що такого сталося?

– Про це дізнається пан на місці.

Сотник ще дужче нахмурився.

– Пане, я розумію наказ і підкорюся йому. Тільки до чого тут моя родина?

Капітан помовчав. Його попереджали, що цей сотник не простий, старий лис, і в разі потреби йому можна розповісти всю правду.

– Зайдемо в дім.

– У мене немає таємниць від моїх козаків.

Капітан і з цим погодився. Ще помовчавши, він сказав страшну новину.

– Війна наступає на наш край. Страшна й руйнівна війна. Хлопство, спутавшись із запорожцями та за намовами московської цариці, виступило, щоб розвалити наш державний лад та залити кров’ю землю.

Судячи із тих слів, справи дійсно були непростими – і панство від страху піджало хвіст.

– Невже полчища гайдамаків підступають до Умані? – запитав сотник.

Капітан вловив у цих словах ноти іронії. Він оглянувся. Козаки з увагою дивилися на нього. Він промовив:

– Вони захопили кілька міст, а хлопи і деякі зрадливі сотники зі своїми козаками пристали до них. Вони нещадно ллють кров і стратили вже чимало людей. Можливо, лотри не підуть на Умань, тож мусимо згуртувати сили.

«Заспівали-таки треті півні», – подумав про себе пан сотник, а вголос мовив:

– Що ж, мусимо, значить, мусимо. Жінко, збирайся, їдемо. Хлопці, летіть у всі кінці та збирайте сотню до Умані. Хто має з ким – ідіть прощатися. Решта – за мною!

Не минуло й кількох годин, а бричка в супроводі двох десятків козаків котилася й стрибала по вибоїстій дорозі. У ній їхала молода дружина з малими донечками пана сотника, а сам Гонта їхав поруч на гнідому жеребці. Поспішали. Їхали по голому степу і все навкруги було видно як на долоні. Коли наблизилися до невеличкого переліска, сотник натягнув вуздечку і переглянувся зі своїми козаками. Вони зрозуміли і перевірили, чи налаштовані пістолі і чи легко виймаються шаблі з піхов.

– Чому ми спинилися, пане сотнику? – запитав один з козаків – найменш досвідчений.

– Зазвичай у цій балці гніздиться багато птахів.

– А що нам до них, до тих птахів?!

– Їх не чути, от що. Краще ту балку об’їхати.

Ця пересторога виявилася не даремною – за якусь мить з переліска вискочили гайдамаки.

Козачі коні почали махати головами та топтатися на місці.

– До бою!!! – ревнув Гонта.

Козаки зайняли кругову оборону, проте їх шанси були невисокі – гайдамаків було близько сотні. Та вони не напали – зупинили своїх коней.

– Без наказу не стріляти!!! – скомандував сотник.

На Гонту дивилися десятки мушкетних дул, сам сотник наставив свої пістолі на нападників. Так і застигли. Від гайдамаків виїхав молодий отаман і рушив у бік сотника. Під ним гарцював такий самий гнідий румак, як у Гонти, так само нервово гриз зубами вудила.

– Чолом тобі, пане сотнику! Чолом, батьку…

– Левченко? Невже ти, Іване?!

Коли нападали гайдамаки, то жоден м’яз не здригнувся на обличчі сотника: він лише чув, як зойкнула його молода жінка. Тепер же, коли він побачив Левченка, руки з пістолями враз опустилися.

– Давно хотів побачитися з вами, поговорити. Попрощатися. Нема вже того Івана Левченка, що ви колись знали. Помер. І ви, пане сотнику, і ви, братця… Не було в мене в цілому світі родини, окрім вас. Нікого я так не любив і довіку не забуду вашої дружби і братерства, вашої доброти та щирості. Тепер же зла доля нас розвела, і може статися так, що будемо один одного рубати шаблями, наче закляті вороги. Я хочу, щоб ви знали: прощення не буде нікому, тож і ви мене не щадіть. Прощавайте, брати…

Левченко уже хотів їхати, як раптом Гонта крикнув:

– Чого ж зараз не рубаєш? Чом не ллєш крові братерської?!

Іван оглянувся.

– Простіть мене.

Він ударив нагайкою коня – і вони гуртом погнали степом, аби так само в ньому пропасти, як і з’явилися.

Як тільки стих тупіт гайдамацьких коней, Гонта звернувся до козаків:

– Мені треба до своєї сотні. Розвертаємось!

Слово «сотня» – лише умовна назва. Під проводом сотника Гонти було дві тисячі шабель, всі добре вимуштрувані та укомплектовані воїни, загартовані в походах. Коли Гонта прибув – уже всі були в зборі і чекали його наказу.

Гонта став перед своїми козаками на змиленому жеребці. Вони ніби знали, що він з’явиться, й чекали на нього.

– Добре, – мовив сотник. – У нас скоро буде багато роботи. Чи готові ви вирушати?

– Роботи ми не боїмося, пане сотнику, – почув він у відповідь. – Та ми хочемо порадитися. Це наше козацьке право.

Гонта махнув головою.

– Що ж, радьмося.

Зі строю вийшов молодий козак.

– Порадь мені, пане сотнику, що мені відповісти своїй матері.

– А що?

– Моя матір прокляла мене, коли почула, проти кого я в похід збираюся. Два мої брати молодші втекли до Холодного Яру.

Гонта зрозумів, про що говорить цей хлопець.

– І чого ти тут? – запитав Гонта.

– Бо ти, пане сотнику, мені за батька. Я звик слухати тебе й виконувати твої накази, бо ти ніколи не хотів нам кривди, а завжди за рідних синів мав. Тож порадь нам, батьку.

Гонті стало в горлі.

– Сини мої! У кожного з вас своя доля. У кожного домівка, матір, кохана, а у декого вже й діти дрібненькі пішли. Зараз настав дуже тяжкий час: вас примушують битися зі своїми братами. Я не хочу цього. Але ви повинні пам’ятати й інше – наша сила у єдності. Чого варта буде наша сотня, коли розбредемося у різні боки? Кому ми тоді потрібні?

На мить запала мовчанка.

– Кажи, як є, пане сотнику! Не крути!

– Інші сотні вже давно на бік повстанців перейшли!

– Чого тягнути! – залунали голоси з різних кінців.

– Чекайте, – підняв руку Гонта. – Пропоную зачекати. Найлегше розпочати бійню і перетворити наш край на руїну. Подивимося, що скажуть гайдамаки. Коли що, допоможемо. Та якщо вони прийшли сюди різати і вбивати, то мені з такими не по дорозі.

Це було мудро: багато хлопців мали в Умані родину чи знайомих і їм зовсім не хотілося, щоби місто було спалене чи поруйноване.

– Разом ми зможемо захистити свої міста і своїх людей. Хіба ж не в тому була наша присяга?

– У тому, – погодилося багато братчиків.

– Згода! – вигукнуло ще більше грудей.

До вечора уманська сотня була в місті. Сотник Гонта в’їхав на чолі її і городяни їх зустріли криками радості. Губернатор зі своїми наближеними спостерігав за козаками з балкона палацу.

– А цей Гонта хитрий: з’явився в місті не сам, а на чолі своїх лісорубів. Тепер на нього тяжко буде натиснути. Та нічого: добре, що його родина в Умані.

За якусь мить губернатор додав:

– Сьогодні зробимо бенкет на честь захисників міста, запросимо пана сотника. Нехай прибуде Гонта зі своїми старшинами. Решта козаків нехай стоять під Грековим лісом – у місті і так багато народу зібралося.

– Так і сказати? – перепитав один зі слуг.

– Ні. Скажи, що там будемо будувати табір для втікачів, тож козаки нехай допоможуть.

Пан губернатор запросив родину пана сотника до свого дому.

– Нехай поки що тут побудуть. Ну, не селити ж їх у жидівську корчму…

– Не хочу створювати для пана губернатора зайвих клопотів, – спохмурнів Гонта.

– Та ні, пане сотнику. Тепер все місто молиться лише на тебе і твоїх козаків, – ухильно відповів губернатор.

Гонта розумів, до чого той веде. Насправді його дружині і донечкам тут зараз було найбезпечніше. Хто зна, що буде попереду, як справа повернеться? У Росошках вони були беззахисними як перед осатанілими панами, так і перед розбурханим хлопством. Що ж до губернатора, то йому повинно вистачити розуму, аби вберегти родину сотника цілими і неушкодженими.

– Піду до церкви, помолюся, – мовив сотник, зиркнувши на губернатора.

– Але ж прошу. Та ввечері чекаю пана на бенкеті…

У церкві сотник молився щиро і скидалося на те, що святі угодники вислухали його мольби і укріпили його дух, тому що звідти він вийшов набагато бадьоріший. Під церквою, як і завжди, було чимало калік, що просили милостиню, тож Гонті довелося їх усіх обдарувати. Останнім у тій черзі був чернець.

– Чолом тобі, брате Гонто, – сказав тихо.

Сотник не бачив його лиця, бо чернець накинув каптур, однак голос у нього був молодий, а руки – жилаві. Далі чернець припідняв каптур і показав обличчя: це був Бондаренко.

– Здоров, Іване.

Гонта зробив вигляд, що шукає дрібні гроші, Бондаренко ж заговорив.

– Час настав. Ну, що, пане сотнику, ти вже зробив свій вибір?

– Зробимо так: я допоможу вам взяти Умань, якщо ви не будете займати людей. Жодна крапля крові не повинна пролитися у цьому місці.

– Ну, цього я тобі обіцяти не можу.

– Тоді нема про що говорити, – мовив твердо сотник.

Бондаренко зазирнув йому в очі.

– Рубатимеш своїх? Тобі ляхи дорожчі?

– А ви хочете крові? Ні, братці, у мене тут родина…

Бондаренко запхав руку під балахон, дістав звідти якісь згортки. Подав.

– Тут цидулка від Залізняка. Думай, сотнику.

При тих словах запорожець знову натяг каптур на очі, підвівся і пішов геть від церкви. Каліки один за одним також поволі підвелися і пошкандибали слідом.

Гонта залишився стояти під церквою, заховавши листи за пазуху. У нього з’явилося відчуття, що хтось за ним слідкує. Оглянувся – позаду стояв богуславський орендар Аврамко. Не затримуючись, Гонта пішов геть.

Бондаренка до нього підсилали уже декілька разів. Чому саме його? Бо колись мати привела малого Івася до сотника Гонти і попросила, аби той взяв його джурою. Гонта послухав, узяв, однак Івась довго не всидів – утік на Запоріжжя.

Згадавши ці часи, сотник лише посміхнувся. Бондаренко, тепер Левченко… Добрі хлопці, орли. Та й взагалі в його сотні поганих не було: не приживалися. Гонта робив із них справжніх козаків, так що його сотня славилася не лише великою бойовою майстерністю, а й високим моральним духом. Недарма ж і пани і гайдамаки так трясуться, аби сотник Гонта стояв на їхньому боці.

Рідних провідати йому знову не вдалося – до вечора командував своїми козаками, котрих кинули на будівництво табору в Грековому лісі. А звідти відразу – на бенкет до губернатора.

– Лотри сюди не посміють потикнутися. Ні, такого не може бути. За нами військо, гармати. Та й шляхти озброєної он скільки! – говорив один з панів за столом, намагаючись потішити не так своїх сусідів, як більше самого себе.

– Усі тікають. У кого добрі коні, то біжать аж за Буг, а там іще далі – до Бару і Кам’янця. Он, до нашої Умані скільки люду прибуває щодня, аби заховатися у фортеці, – відповів інший.

– Лотри напали підло, несподівано. Доки вельможна шляхта змагалася з королем, рабусі показали свої зуби. Та нічого, наші скоро спам’ятаються…

Сотник Гонта на бенкеті нічого не їв, хоч і накладено було наїдків, як завжди, донесхочу. Він потягував вино з золотої чаші та поглядав навколо, перестрибуючи поглядом з одного пана на іншого. Не знати чому, він не побачив тут тих, хто вважався злим ворогом православ’я. Мабуть, принишкли, поховалися по норах. Недалеко сидів ректор академії, якого сотник поважав за його освіченість, військові інженери, переважно іноземці, які ніколи не втручалися у справи між православними й католиками, а ще поважні дідичі.

– Пане сотнику, мабуть, чутки про вашу дружину небезпідставні, – почув раптом Гонта з боку – і його в серце вкололо. Чаша випала з його рук.

«Що з нею?!» – захотілося крикнути.

Поруч з ним сидів старий дідич, його сусід (мав хутір недалеко Росошок). Він був збентежений.

– А що з моєю дружиною? – запитав спокійно.

– Ой, вибачте мені, пане сотнику, я нічого такого не хотів сказати. Просто по нашій околиці чутки ходять, що з вашої дружини досконала господиня.

– А з чого ви взяли?

– Ви ж, пане сотнику, не їсте нічого. Мабуть, ваша дружина готує набагато смачніше, ніж кухарі губернатора: адже ви й крихти зі столу не взяли.

Гонта посміхнувся, йому ніби від серця відлягло. Відколи приїхав, не бачив ще своєї сім’ї – зразу потягли на цей бенкет.

– Та щось, ваць пане, не маю апетиту, – коротко відповів.

У нього і справді в голові крутилося багато думок, тож сотник не знаходив собі місця. У своєму листі Залізняк запевняв його, що повстанці йдуть не для того, щоби грабувати і вбивати, переконував, що сила народна – у єдності. Усе правильно. Міліція була тою силою, що змогла переважити шальки на той чи інший бік. Козаки мали право жити у своїй державі, і за ту державу, безумовно, треба боротися. Що ж до панів… Та пішли вони!

Листа від Залізняка спалив відразу, але там були ще різні вісточки від православних священиків та ченців, котрі зверталися до нього з різними просьбами. Сотник не мав часу читати того всього, тож заховав до часу у кишеню. Що ж йому робити далі? А дуже просто: як тільки гайдамацьке військо підійде – сотник зі своїми козаками роззброїть сторожу і відчинить повстанцям браму. А далі виведе безпечно всіх мешканців Умані – жидів і поляків, – котрі захочуть покинути місто. Навіть Младановича зі всім своїм почтом.

У той же час губернатор уважно спостерігав за сотником, майже не відриваючи очей.

Спираючись на втому з дороги, Гонта швидше залишив бенкетну залу. Він відчував себе не в своїй тарілці, щось муляло козацькому сотникові, і він чим швидше поспішив покинути вельможне товариство. Однак це було зробити не так легко: слуги затримали його у коридорі і попросили пройти на терасу – там його вже дожидав сам губернатор.

– Радий, пане сотнику, що ви приєдналися до нас.

Гонті стало не по собі від такого привітання. Але хоч тут, на свіжому повітрі, він зміг закурити свою улюблену люлечку – і вмить стало легше.

– Я розумію, що пан стомився з дороги, та нам важливо, щоби пан оцінив фортецю, яку ми тільки що закінчили будувати.

Гонта зовсім не хотів зараз спілкуватися з губернатором, тому відповів, причому досить щиро:

– Я бачив фортецю, коли в’їжджав у місто. Мушу сказати, що вона справді неприступна.

Губернатор взяв сотника за лікоть і повів спочатку терасою, а тоді східцями спустилися у садок. Вони розмовляли дорогою про політичну ситуацію, вірніше, говорив губернатор, а сотник слухав.

– Грандіозна робота, чи не так, пане сотнику?

Із цього місця фортечні укріплення було видно дуже добре. Гонта оцінив потужні вали, палісад, бійниці й амбразури, які мали б захистити місто від будь-якого ворога.

– Я зауважив, пане сотнику, що пан якийсь збентежений останнім часом. Навіть на бенкеті нічого не скуштував, – знову почав розмову Младанович.

Гонта криво посміхнувся:

– Пане губернатор, просто на бенкеті були занадто вишукані страви.

– Зрозуміло, пан ще до них не звик.

– Та ні, пане. Просто ті, що зараз ідуть на нас, взагалі не мають що їсти, і черствий сухар для них був би розкішшю. Може, тому вони такі злі, може, в тому успіх їхніх перемог?

Младанович холодно поглянув на свого співбесідника.

– Не впізнаю пана. Зазвичай пан більш холоднокровний. А може, це я почув у вашому голосі ноти співчуття й розуміння до гайдамацької наволочі, яка залила наш квітучий край кров’ю? Яка руйнує те, що ми всі так довго будували?! Чи, може, пан занадто стомився, керуючи сотнею, і я маю довірити її комусь іншому?

Гонта поблід. Що-що, а переконувати губернатор умів добре, і з ним треба обдумувати кожне сказане слово.

– Може, пан і має рацію, може, я й справді занадто старий і мені краще поступитися місцем комусь іншому. А я осяду собі на хуторі і буду стрічати старість з родиною, сіятиму гречку.

Губернатор дивився на сотника впритул, не кліпнувши повіками.

– У пана й справді є гарний маєток, родина, є чим пишатися. Та це все дісталося тобі, сотнику, від вельможного воєводи за добру службу. Усі давно знають, як цінує тебе граф Потоцький за твою мужність та відданість, і саме тому ти, простий хлопський син, став козацьким сотником. Та не забувай, що прихильність магната здобути тяжко, а втратити можна за одну мить.

Гонта відчув погрозу.

– Пане, я козак, а не шляхтич, і не розумію тонких натяків. Нехай пан мені більш просто пояснить, що вам від мене треба, і я піду собі, бо в мене багацько справ.

Губернатор видихнув і відвернув погляд. Сказав за мить:

– Ти, пане сотнику, не хвилюйся, за мої слова образи не тримай. Час зараз такий, сам розумієш: панькатися ніколи, кожна віддана людина важить більше золота. Воєвода дуже цінує тих, хто не відвертається від нього в скрутну мить. Їх вельможність слово дав, що як тільки ми придушимо цю нечисть, він дасть тобі чин полковника, нові маєтності та нобілітує. Треба лише пережити гідно ту веремію.

– А ми її переживемо? – нараз запитав пан сотник. – До мене чутки дійшли, що гайдамаків зібралася не одна тисяча, що Москва за ними руку тягне. Схоже, що ця веремія таки на довго затягнеться.

У відповідь губернатор засміявся:

– Ха-ха-ха! Ти ж військовий чоловік, сотнику. Скільки то вже таких повстань було придушено нашими залізними полками?! А Москва? От побачиш, цариця відхреститься від проклятих гайдамаків, і війська її самі топтатимуть їхні трупи. Кому потрібно це бидло? А державні мужі завжди домовляться – і кожен лишиться біля свого інтересу.

Гонта відвернув очі й знову поглянув на фортецю, де копошилися вартові.

– Що я маю зробити?

Губернатор поклав руку на його плече.

– Та що нам тут говорити? Пішли до мене в кабінет – там спокійніше.

Гонта відчув якусь тривогу: невже Младанович щось підозрює? Та діватися було нікуди: сотник пішов.

Всередині кабінету уже зібралися шляхтичі з найближчого почту губернатора, а також великі військові чини, а серед них і полковник козацький Обух. Тривога загострилася, однак сотник сів на запропоноване йому крісло. Младанович продовжив говорити:

– Ти маєш зрозуміти, пане сотнику, що козаки з надвірних сотень табунами перебігають до гайдамаків, повіривши в їхню брехню. Тому, багато людей, скажемо так, не зовсім довіряє козакам. Впливові люди наполягають, щоб ти, сотнику, прийняв унію.

Гонта посміхнувся.

– Але ж ми вже про це говорили, пане губернаторе! Якщо я і погоджуся, то як це сприймуть мої козаки? Чи стануть мене слухати, чи залишиться у них віра й повага до мене?

– Вони не знатимуть. Зробимо це у вузькому колі, щоби заспокоїти самих недовірливих.

Гонта стиснув кулаки.

– Пане губернатор, ви вимагаєте від мене неможливого. Моя віра – віра моїх батьків – завжди допомагала мені в бою, як я її тепер можу зрадити?

Губернатор наполягав.

– Смішний ти, сотнику. Віра розділила людей, а Бог то один. Скорися, тобі ж краще буде.

– Ні, пане, не буде цього. Мені не треба ні чинів, ні маєтків – нічого. Та я віри своєї не зміню: умру православним, як народився і як мене батьки охрестили.

Це було сказано так твердо, що губернатор більше не наважився його переконувати.

– Якщо так, то ми тобі більше довіряти не можемо. Віддай шаблю, пане сотнику!

Усі присутні в цю мить свердлили Гонту очима, декотрі навіть поволі потяглися до своєї зброї. Сотник підвівся, поволі відшпилив домаху і поклав на стіл перед губернатором.

– А тепер листи…

– Що? – не зрозумів Гонта.

– Не клей дурня, сотнику, мені все відомо! – гримнув губернатор по столі кулаком. – Ти сьогодні зустрічався із ченцем – і він тобі передав листи від гайдамаків!

При цих словах присутні також почали підводитися на ноги.

– Давай, сотнику, вивертай кишені, – гаркнув один з панів.

Гонта поволі запхав руку до кишені, вийняв звідти листи і кинув на стіл. Губернатор криво посміхнувся.

– Ось воно, панове, пригріли змію. Я, за наданою мені владою у воєнний час, засуджую тебе, сотнику Гонто, до страти. Повісити його!

Військові уже були позаду нього, поволі взяли за руки. Сотник не пручався.

– А як же козаки? – раптом запитав один із панів.

– Я відіслав їх з міста будувати табір, так що вони тобі, сотнику, не допоможуть. Вивести його! – наказав губернатор.

Ось і все. Гонта навіть посміхнувся про себе. Він не пручався, нічого не говорив, а мовчки пішов поруч із військовими, що вивели його знову в сад. А тут уже й петля була готова: губернатор усе передбачив заздалегідь. Шкода було тільки дітей…

Його підвели до шибениці, накинули петлю на шию.

– Маєш останній шанс, сотнику. Говори! – наказав грізно губернатор.

Гонта був спокійний, посміхнувся навіть.

– Я гріха на душу не брав і не візьму. Віри православної не зречуся, хоча й до уніатів жалю не маю, а лише дружбу. Шкода мені тільки своїх козаків… А ще родини. Та знайте, панове: лише один волос упаде з голови моєї дружини і моїх донечок – тяжка смерть чекатиме кожного з вас.

Ці спокійні слова зробили враження. Відповів знову губернатор:

– Не бійся, пане сотнику, твоїх дітей не рушимо. І тебе також. Зніміть петлю!

Пани переглянулися.

– Знімайте, я сказав!!!

– А як же листи? – запитав полковник Обух.

– А… Там якесь релігійне лайно… Відпустіть його! А ти, сотнику, шануйся!

З нього скинули зашморг. Губернатор продовжив:

– Тобі і твоїм товаришам військовим доведеться скласти урочисту присягу. На площі, привселюдно!

– Спочатку віддайте шаблю…

Розділ 16

Переяслав

На Лівобережжі було зовні спокійно, все як завжди. Але так було лише на перший погляд. Хвилювалися всі: селянство, козацтво, дворяни, духовенство… Селяни чули вже про військові дії і початок повстання, тож дуже співчували своїм братам на Правобережжі. Багато ж із них уголос почали говорити, що і їм пора гострити сокири та починати будить хиренну волю, котру приспала цариця Катерина. Колишні козаки, котрі після розгону Гетьманщини царицею Катериною втратили свій статус, вірили в те, що козацькі полки на Лівобережжі можна буде відродити і надати краю хоча б якусь мізерну автономію. Дворяни ж сподівалися, що Росія візьме Правобережжя під свою руку – і вони зможуть поширити свій вплив і на ті землі.

У ці дні багато російських і українських дворян потяглися до Переяслава: околицею пішла чутка, що туди має приїхати сам Князь. І справді, щось мало статися: почався рух військових частин, які стали підтягуватися ближче до Дніпра, до кордону. Усі відгадували, що незабаром ще кілька корпусів царської армії переправляться на той берег Дніпра, щоби приборкати бунтівних магнатів та допомогти навести польському королю порядок на його землях.

Князь зупинився в Переяславі. Тут йому найзручніше: він міг спостерігати як за військовими діями, так і слідкувати за справами церковними, мешкаючи по сусідству з превелебним Гервасієм.

Він, як і всі російські царедворці, уважно стежив за Правобережжям, за подіями, які там круто розгорталися, а інше око мав повернене на запорозький степ. Князь був суворим. Він вже знав, що Правобережжя повстало, що одною з причин того була «золота грамота» цариці. Але він зовсім не для того ту грамоту посилав, щоб розпалити повстання, яке може з дня на день перекинутися і на лівий берег. Добре древні говорили, що краще пережити три війни з сусідніми державами, ніж одне повстання власних підданих.

Отже, операція із «золотою грамотою» провалилася, та ще й як! Тепер польські магнати рознесуть по всій Європі вістку, що це цариця підбурює гайдамаків. Почнеться скандал, і то ще який. Ту пожежу треба було гасити негайно. Першим ділом слід допитати Мельхіседека і Гервасія: ну дуже вже були причетні мотронинські ченці до того повстання.

Священики прийшли в його кабінет, привіталися і сіли. Князь залишився стояти.

– До мене дійшли чутки, що Мотронин монастир було розгромлено конфедератами, – почав князь здалека.

– Це правда, світлий княже. Та Господь захистив свою обитель, не дав ненависним повністю спалити монастир, – поважно відповів Мельхіседек.

– Конфедерати зовсім вже знавісніли, – додав єпископ.

– А тут вина не лише на конфедератах лежить. Навколо монастиря крутилися гайдамаки. Багато послушників і ченців ходили по селах і розпалювали ворожнечу між ляхами і малоросами. Чи не так?

Отці переглянулися.

– Монастир серед густих лісів, то й не диво, що люд різний туди тягнеться. Що ж до панів, то вони вже не вперше наїзди чинять на нашу братію: грабують, б’ють, бороди відривають. Наш монастир їм як кістка в горлі, бо це є один із найсильніших стовпів православ’я на цих землях.

Князь продовжував ходити по кабінеті.

– У мене є відомості, що повстання холопів почалося саме з вашого монастиря. А ще ваші ченці освячували гайдамакам зброю. Як ви це поясните?

Мельхіседек лише знизав плечима, Гервасій же мовив:

– Ми відсилали листа до монастиря, аби братія до справ державних не пхалася, а лише служила Господу нашому. Однак, після того як ляхи напали на монастир, багато ченців порозбігалося, багато покалічених і побитих було. Може, хтось зі страху і пішов до гайдамаків.

Князь у задумі потер бороду.

– А тепер найголовніше. Я передав вам, отче Мельхіседек, «золоту грамоту» до малоросійського народу. Скажіть мені, як так сталося, що вона потрапила до рук гайдамаків? Чи відомо вам, що ті розбійники тепер читають якусь «золоту грамоту цариці» на базарах і закликають люд до повстання?

Відповів Мельхіседек:

– Я передав грамоту в монастир, як ви і веліли. Та по дорозі на мого посланця напали конфедерати. Що сталося після того із грамотою – я не знаю.

Князь ще гірше зморщив чоло в задумі.

– А скажіть мені, що ви самі думаєте про повстання цієї наволо… Про повстання?

Отці знову переглянулися.

– Ми готові життя своє віддати за віру православну. Однак забирати чужі – ми не хочемо. Лише словом і ділом ми рік за роком добивалися своїх прав, однак ніколи не закликали до війни, бунту чи погромів. Нам такого не потрібно, – відповів Гервасій.

– Люди вже не могли терпіти звірств конфедератів. А напад на наш монастир став останньою краплею в чашу людського гніву, прости мені Господи, – додав Мельхіседек.

– Що ж, – мовив князь. – Тоді пишіть лист до мотронинської братії та інших монастирів про те, що ви засуджуєте повстання, різню і звірства коліїв. Он бумага, перо… А я диктуватиму.

Мельхіседек гірко посміхнувся, єпископ же взяв перо в руки…

Коли лист було написано, князь перебіг іще по ньому очима, тоді подув, аби скоріше сохнуло, і відклав набік.

– Варта! – раптом покликав князь і двоє солдатів тут же зайшли всередину. – Арештуйте цих двох людей…

Мельхіседек ще раз посміхнувся і похитав головою, а от єпископ почав виправдовуватися:

– Але ж, княже, тут сталася якась помилка! Я нічого не знаю про гайдамаків, а лише виконував вашу волю. Подивіться: під єпископатом черги стоять із уніатських священиків – усі хочуть до православ’я повернутися!

Князь зупинив солдатів рухом руки: останні слова єпископа зацікавили його. Він ненавидів уніатів і тепер радів з того, що хоча б невелику частку їхніх приходів знову вдасться забрати до лона московської церкви.

– Цього в тюрму, а єпископа – під домашній арешт.

– Єсть! – дружно відчеканили солдати і вивели обох отців геть з кабінету.

Князь тяжко сів на крісло, почав роздумувати про «золоту грамоту», адже саме він був за неї відповідальний. Якщо вона з таким змістом справді попаде комусь у руки, то таке почнеться… Звичайно, прямої приналежності до цариці цей документ не має, та й документом це назвати важко, але і дурневі тут ясно, що грамоту не змайстрували самі гайдамаки, сидячи в корчмі чи навколо пенька в лісі. Треба буде давати тлумачення.

– Перш за все скличемо нараду, – мовив сам до себе князь і задзвенів у дзвіночок.

Російські війська вже організовано підтягувалися до Дніпра, до кордону з Річчю Посполитою. Штаб їхній був у Переяславі. Солдати були готові до переходу на Правобережжя, тільки чекали на наказ керівництва.

До міста над Трубежем та Альтою стягувалися з Петербурга не тільки війська, але й політики, що слідкували за правим берегом і готові були на місці приймати рішення.

У одній із полкових канцелярій зібралися уже знайомі нам петербурзькі урядовці. Тут був прокурор, генерал, граф, губернатор, а також фаворит імператриці пан Григорій. Це були ті самі дворяни, які ще восени минулого року, за партією у більярд, вирішили долю сотень тисяч людей польської України. Саме вони дали поштовх польським патріотам, спровокували їх на те, щоб вони створили конфедерацію, почали бунтувати. Самі ці пани придумали «золоту грамоту». Сталася тільки одна несподіванка, якої не передбачили чиновники, – вони й уявити собі не могли, що збурені селяни не стануть дожидатися російських військ, а самі повстануть і почнуть бити панів. У повітрі запахло смаленим.

Усі досить голосно розмовляли між собою, сперечалися. Тепер їм було не до більярду – зібралися на негайну нараду. До них саме дійшли відомості, що гайдамаки звільнили від польської шляхти ледь не всі міста Київського воєводства, що їх чисельність зросла до кількох десятків тисяч, що вся Київщина горить вогнем Коліївщини, і той вогонь з дня на день перекинеться на Поділля і Волинь.

Увійшов світлий князь. Усі попритихали, встали зі своїх місць.

– Сідайте, панове, почнемо нараду.

Урядовці посідали за столом, і лише фаворит розсівся на дивані.

– Панове, – почав князь. – Ви всі добре знаєте, що відбувається на Правобережжі. Думаю, ви розумієте, чим це загрожує Росії і нам особисто. По-перше, гайдамаки розпалили такий вогонь, що знищить все на Правобережжі і може перекинутися до нас. По-друге, колії пустили чутку, що це саме цариця закликала їх до різні, показують усім «золоту грамоту». Пруссія, Австрія, а особливо турки виказують з того велике незадоволення. Назріває міжнародний скандал. По-третє, цариця, коли взнає, що саме ми маємо причетність до «золотої грамоти», нас по голівці не погладить. Ми можемо навіть своєю свободою поплатитися, бо матушка наша хоч і є дуже великодушна, але у державних справах воля її непохитна.

Промову князя присутні слухали мовчки, опустивши голови. Заговорив фаворит.

– А я вас, панове, попереджав, що провокувати черкесів не варто. Це не те що наші мужики. Пани їх так вже примучували, що навіть жінки й діти взялися за зброю. А наша «грамота» була тільки останньою краплею. Між іншим, я тут поїздив по околиці, подивився… Тутешні мужики також на поміщиків вовком дивляться, бо козаки завжди були своєвольниками і нікому не бажали коритися.

Князь поглянув на прокурора, той висловив свою думку:

– Я думаю, що вина за Коліївщину лежить на запорожцях і ченцях. Бо запорожці організували народ, підмовили його, а ченці підробили «золоту грамоту». Тож карати треба кошового Калнишевського та ігумена Мельхіседека. На них вся вина.

– Ну, я так не вважаю, – заперечив князь. – Вину кошового доказати не можна буде. Він відверто не посилав запорожців до гайдамацького війська, навпаки, стримував їх. А ті запорожці, що прокралися до коліїв, зробили це самовільно. Що стосується Мельхіседека, то я уже наказав його затримати. Він дуже поважна людина на Правобережжі, та й тут його знають і ченці, і прості люди, тому, думаю, довго його у буцегарні тримати не варто. Краще десь відішлемо – подалі від України. Що ж до монастиря, то ми мусимо відірвати себе й православну церкву від розбійників.

Притихли, роздумуючи. Князь оглянув усіх.

– Я хочу почути ваші пропозиції, панове, як вийти з тієї ситуації, що склалася.

Першим наважився сказати фаворит:

– Днями її величність видала маніфест до малоросійського народу, де твердо заявила, що до Коліївщини ніякого відношення не має, що ніяким чином не закликала правобережців до різні, а «Золота грамота» – байки гайдамаків. Також було дано вказівки нашим послам у Варшаві, Відні і Стамбулі, як вони мають себе поводити і які давати відповіді на всі ці запитання.

Така відповідь трохи заспокоїла всіх. Проте в повітрі висіло ще одне запитання. Його задав князь.

– Залишається одне – заспокоїти Правобережжя. Як це можна зробити?

І тут встав генерал, який мовчав досі, по-військовому виструнчився.

– Війська імператриці-матінки готові втрутитися і загасити цей бунт.

– Добре, – мовив князь. – Але діяти треба акуратно. Що вони говорять?

Відповів знову генерал.

– Один з їхніх отаманів, якийсь Неживий, написав листа нашому полковникові Чорбі. Він запевняє, що до нас він ставиться із великою приязню і сподівається, що скоро Правобережжя відійде під руку цариці.

– Хитрий хахол, – посміхнувся фаворит. – Вони хочуть свою державу відновити, а нам лише голову крутять.

– Ми не можемо дозволити жодної Хохляндії. Хохляцька держава – це повільна смерть нашої імперії, – мовив прокурор.

– Заспокойтеся, панове. У нас достатньо військ, щоби розібратися і з конфедератами, і з гайдамаками. Воно навіть на краще, що ляхи і малороси почали знову різати одне одного. Нехай гризуть собі горлянки, а ми прийдемо на все готове. Рипнуться турки – заберемо у них Причорномор’я, а заодно і Крим.

– І Запорожжя, – добавив граф.

– Запорожжя само собою, – погодився князь. – Треба діяти хитро. Нехай Чорба відпише тому Неживому, що ми також прагнемо дружби з ними, що вдячні їм за допомогу у боротьбі з конфедератами. Коли ж нам вдасться приспати їхню увагу – капкан захлопнеться…

Корсунь

Під Корсунем полки Неживого та Залізняка з’єдналися. Об’єднане військо налічувало вже біля десяти тисяч коліїв. Це була немала сила.

Марш їхній був досить швидкий. Опору їм ніхто не чинив: пани і жовніри переважно всі вже повтікали. За ними – орендарі. Люди із сіл виходили повстанцям назустріч, так що місто за містом, село за селом переходили в руки повстання. Тікаючи від помсти, орендарі розносили по краю жахливі вісті про звірства гайдамаків, однак це було велике перебільшення: без потреби колії нікого не займали, а майно, забране із панських маєтків, порівну ділили між людьми. Багато купців-євреїв крутилося біля гайдамацького війська – їм колії збували захоплену у боях здобич.

Об’єднавшись, повстанці відразу сильно вдарили на Корсунь, однак толком його боронити вже не було кому: губернатор втік раніше, а шляхта і жовніри подалися слідом за ним. Невелика ватага шляхти вирвалася з оточення, перейшла Рось і кинулися тікати у бік Стеблева. Побачивши, що там не знайдуть надійного захисту, пани почвалали аж до Богуслава.

– Їх би догнати, – промовив Левченко до Залізняка.

– Лети, соколе!

Богуслав

Левченкові так і не вдалося наздогнати утікачів. Коліїв це тільки розізлило – повертатися з порожніми руками й не думали. Зачувши, що гайдамаки на підході, богуславці повстали, взялися за зброю. Пани зачинилися в замку. Коли прибув Левченко, люди вже чекали на нього, а серед міста, наче свічка, палахкотіла корчма орендаря Аврамка.

– Ну що? – запитав Левченко у міщуків. – Треба брати замок.

– Як же ти його візьмеш – глянь які стіни високі, – підійшов до отамана Грицько Гаранджа. – Мусимо дочекатися обозу і гармат.

– Я не можу чекати. Ти ж знаєш, брате, що вони зробили у тому замку із моєю Марусею. Мені вовком зараз хочеться вити, а ти кажеш – чекай! – відповів отаман.

– Схаменися, отамане, – Грицько поклав йому руку на плече. – Людей положимо!

– Візьмемо! З наскоку. Нікого не пожалію!

– Схаменися! – ще раз повторив Гаранджа.

Тут до них підійшов Моторний.

– Скажи йому, Федю! – попросив Грицько.

Моторний із Борщиком десь нарвали яблук: зелених і недостиглих.

– Ух, яка квасота! – скривився Моторний і викинув залишок яблука з руки.

– А мені подобається, – мовив Борщик, пережовуючи зелепугу.

– Штурмувати замок не потрібно. Я покрутився тут між дядьками, і вони мені розповіли, що є підземний хід.

Почувши це, Левченко розцвів, обійняв Федора і розцілував…

Отаман запланував собі удар по замку на ніч, бо вона – козацька мати. Шляхта трохи заспокоїлася, бачачи, що гайдамаки поводяться в місті спокійно. Було десь за північ, як з підземного ходу на замкове подвір’я почали вискакувати колії.

Уже під ранок із тяжким боєм Левченкові вдалося взяти замок. Отаман був увесь у крові, але переважно це була кров ворожа, хоча Іванові і цього разу дісталося. Шкандибаючи, отаман розчинив двері і ввійшов у спальню пана Канівського. Розгледівся.

– Ось де ти її мордував, собачий сину!

Тут все ще стояло просторе, застелене ліжко, підлога і стіни вкриті килимами, а на чільному місці висіла та сама рушниця.

Левченко важко дихав: його уява малювала ту криваву сцену. Раптом він підійшов до стіни, схопив рушницю і почав трощити нею все навкруги, доки вона не розлетілася на друзки. Тоді отаман вихопив шаблю, почав рубати нею і перевертати все догори дриґом, доки спальня не була розгромлена повністю.

– Попався б ти мені зараз у руки, – прохрипів молодий козак, однак пан Канівський навряд чи його чув. Отаман озирнувся: позаду стояли гайдамаки.

– Чого застигли, єретичні діти! Гайда до роботи! – розігнав їх Моторний, а сам підійшов до Левченка, обійняв і поплескав по плечах.

– Не журися, братчику, ми їх всіх дістанемо…

Богуславський губернатор був схоплений коліями та сидів поміж іншими полоненими, котрих Залізняк наказав тримати на міській площі. Основні сили повстанців уже підтягнулися до міста і тепер відпочивали, готуючись до подальшого походу. Не спалося лише Левченкові.

Він сказав вартовим, що забирає пана губернатора на допит, тож вони перечити не стали. Узявши пана під руку, Іван рушив поруч із ним містом, насвистуючи собі безтурботно пісеньку під ніс.

Молодий отаман повів губернатора за місто. Він шукав таке місце, де б їм ніхто не заважав, тому повів пана на берег Росі. Вони саме проходили повз Марусину хату. Левченко глянув на порожнє подвір’я.

– Куди ти мене ведеш?

– Стули, пане, пельку та крокуй.

Відійшовши подалі від людського ока, Левченко зупинився на березі – було гарно. Всюди було так зелено, щебетали пташки. Він напився чистої води з ріки, помив лице. Тоді перевірив мотузки на руках губернатора, а потім зв’язав ноги.

– Що це ти робиш? – очі пана налилися жахом.

Гайдамака запхав у рота йому ганчірку, а тоді витяг ножа. Губернатор хотів кричата, однак ганчірка у роті перетворювала цей крик на мичання.

– А, налякався. Мабуть, не знаєш, за що тобі кара прийшла? То я тобі розповім. У мене дівчина була, Маруся. Як же я її любив… Та й завше любити буду. Не зможу без неї навіть на тім світі. Так і ходжу тепер, немов неприкаяна душа, і доки з її вбивцями не розрахуюся – не буде мені спокою. Ну ж бо, кажи, пане, облегши мені душу, а собі – страждання. Скажи, будь ласкав, хто допомагав панові Канівському у ту ніч?

При цих словах Левченко витяг ганчірку із губернаторового рота.

– Клянуся, пане, я не знав про це…

Левченко махнув ножем перед очима, так що губернатор злякався і замовк.

– Брешеш. Гайдуки мені все розказали, що то твоя була робота…

– Які гайдуки?

– Ті, котрих ти посилав до дому старого Бондаря. Вони вже небіжчики. Так що говори, голубе, не муч ні себе, ні мене.

Губернатор почав кидатися в істериці, однак отаман сів на нього і кількома ударами кулака відразу заспокоїв.

– Це все той жид. Аврамко… Це він придумав, він мене намовив. Канівський тоді вимагав з нього грошей, а жид, щоби задобрити господаря, вирішив послати йому дівку. Ще й приказував: аби чистою була! Клянуся мамою – це його, гаспида, робота!!!

Левченко посміхнувся, тоді ж засміявся, пригадавши, що мав орендаря в руках, однак добродушний Петро Борщик його отак бездумно відпустив.

Губернатор дивився на нього із зачудуванням, тоді ж почав просити:

– Відпусти мене, благаю. Я тобі нічого поганого не зробив, я не винен.

– Винен, – коротко відповів Левченко і пішов на пана з ножем. Рука схопила за волосся, інша приставила до горла ніж – кров так і хлинула, забризкавши Левченкові очі і одяг.

Губернатор довго не мучився – сконав відразу. Іван сів біля нього, забив ніж у землю, а голову обхопив руками. Так і сидів.

Розділ 17

Червень. Недалеко Лисянки

Гайдамацьке військо росло. З кожним днем сотні нових повстанців вливалися в нього. Люди брали в руки зброю й записувалися до війська – кожен чоловік прагнув стати на захист своєї землі. Однак старшини не всіх охочих брали із собою: сили і так було достатньо, щоби взяти під свою руку козацькі землі. Набагато важче – втримати їх. Залізняк розумів, що незабаром прийде той час, коли каральні війська прийдуть сюди: чи то польські, чи, навіть, московські. Головне зараз було взяти Лисянку, Білу Церкву і Умань, а вже звідти перекинути повстання на Поділля і Волинь. За цей час необхідно сформувати козацькі полки і сотні, озброїти їх, забезпечити припасом і добре навчити. І це все робилося.

Із розширенням війська дисципліни й войовничого запалу не убувало. І помилявся той, хто не вірив у це, бо саме недооцінка супротивника багато в чому губила панські гарнізони. Вони були розкидані по воєводстві і кожен сякий такий довудца намагався загасити бунт хлопства своїми силами. Так і було розгромлено всі гарнізони, перебито ватаги конфедератів, а козацьку міліцію роззброєно та в більшості завербовано на свій бік.

Кістяк повстанського війська складали бувалі запорожці й гайдамаки, чиїм ремеслом вже давно була боротьба з панами. Вони чудово опанували тактику блискавичного нападу та відступу. Вони відчували до панів неабияку ненависть, тому завзяття їм не бракувало. А ще в нагоді коліям ставала своя земля: степ, ліси, ріки – все рідне, знайоме.

Новобранці, маючи таких ватажків, виконували їх накази швидко та ретельно. Ці люди були завзяті, звиклі до холоду та спеки, легко переносили втому та голод. Тяжка праця зробила їх дуже витривалими, а ненависть до панів додавала неабиякої завзятості. Крім того, це не були прості селяни: діди їхні були вольними козаками, що пам’ятали Сірка, Палія, Гордієнка. І не один колій, ідучи до війська, витяг із схованки дідівську шаблю.

Виконуючи свій задум по захопленні Лисянки, Залізняк вибрав найбільш організовані полки, і ночами, ведучи їх по лісах, рушив з Богуслава на південь. Обозу не брали, щоб не переобтяжувати свій рух. Іншу частину війська було відправлено на білоцерківську дорогу, щоб заплутати панів. І доки пани думали-гадали, Залізняк привів своє військо під саму Лисянку – і гайдамаки залягли в дрімучому лісі, чекаючи свого часу.

Лисянський замок височів над містечком, як неприступна скеля. Селянські хати здавалися проти нього ніби нікчемні мурахи проти людини. На підтвердження своєї величі замок мав шість високих башт, які, наче безсонні вартові, пильнували, оглядаючи з височини навколишню околицю своїми очима-бійницями.

От від тих невсипущих очей, а ще від чужих вух і ховалися гайдамаки в глибокій лісовій балці, зарослій ліщиною. Вони не палили вогню, не курили люльки, а лише гризли сухарі та зло дивилися на замок.

– Як же ж ми його добувати будемо: чи з поля, а чи з лісу, чи з річечки-невелички? – перекрутив слова пісні один з вартових, що лежали на галявині у кущах та спостерігали за замком.

– А що тут гадати: у нас отамани головаті, вже, мабуть, все обміркували. Недарма нас сюди вели ночами по вовчих стежках.

– Еге, ще й запитували по війську, чи не знайдеться сміливець, що готовий життя віддати за нашу справу. Палець даю: щось на думці мають, а нам не говорять.

До них підкралися Бондаренко зі Швачкою.

– І добре роблять, що не кажуть, а то б вже пани почули: ґелґочете тут, як гусаки, – тихо, але з притиском мовив Іван.

Вартові притихли.

– Що тут? – запитав Швачка.

– Тиша. Пани не висовуються. Лише час від часу роз’їзд вискочить, покрутиться по околиці і знову – шусть у браму, – відповів вартовий.

Бондаренко хотів ще було «висобачити» вартових, як раптом оглянувся, почувши тупіт кінських копит.

– Що за чортівня?

За хвилю з-за дерев вийшов Іван Левченко, ведучи за повід коня.

– Іване, трясця тобі, ти що, з дуба впав?

Левченко став перед побратимами.

– Я вас всюди шукаю.

– Іване, стань лісовиком і розчинися між деревами, бо панам тебе за версту видно.

Левченко махнув рукою.

– Та годі вам. Я попрощатися прийшов.

– Що, а куди ти зібрався, яка муха тебе вкусила? – гарячкував Бондаренко. Іван передав повід вартовому, а сам відповів тихо:

– Зібрався я, хлопці, до нашого, козацького раю. Годі з мене вже воювати, набридло. Хоча, якщо зловите шельму Канівського, віддячте за мене.

Швачка поглянув на Бондаренка.

– Отамане, схоже, нашому Іванові справді шпак у голову залетів. Ти хочеш піти до раю через пекло? Повір мені, брате, Лисянську браму тобі відкриє не святий Петро, – твердо заговорив Бондаренко, збагнувши, що5 саме надумав побратим.

Левченко посміхнувся вперше за довгий час, ніби й справді збирався не на смерть, а до своєї дівчини.

– Згадайте мене, хлопці, добрим словом і вибачте, якщо комусь насолив.

Швачка узяв його за руку.

– Облиш, брате, куди ти зібрався, ще наша робота не дороблена, чарка недопита. Ти ж молодий іще, ти на полі бою нам потрібен будеш. Нехай собі старші йдуть, що вже нажилися й вкрили своє ім’я козацькою славою.

Левченко лише крутив головою.

– Не переконуйте мене, брати, я вже все вирішив. Мені і так вже світ немилий. Для козака велике щастя покласти свою голову на жертовник свободи. Вмерти за Україну – велика честь. Простіть, що не можу вас нічим обдарувати: зброю віддав джурі – хороший хлопець, нехай косить. Кінь піде зі мною – проведе в останню дорогу козака. А більше в мене нічого немає. Прошу лише взяти хлопців моїх до себе…

Левченко обійняв ще раз Бондаренка і Швачку, а тоді підійшов до свого коня і, не стаючи в стремено, вискочив у сідло. За якусь мить отаман виїхав з лісу і погнав у бік замку. Він ще один раз обернувся, здибив коня, махнув на прощання рукою і знову повернув до панської твердині.

У Лисянському замку був бенкет. Як завжди, шляхта гостилася, проте ця гулянка відрізнялася від звичайних, які відбувалися тут. Сьогодні в залі не було дам, а шляхтичі були при зброї, пили мало і переважно говорили про військові справи. Звичайно, головною темою розмови була «Колєйщизна», бунт хлопства, лайдацька ребелія. Проте як тільки в зал вбігав який слуга, всі тут же притихали, боячись, що він приніс звістку про гайдамаків.

Шляхти у бенкетному залі було дуже багато, бо тут зібралися пани зі всієї округи, котрі сподівалися знайти захист за високими мурами Лисянської твердині. Їхні сім’ї були в глибині замку. У дворі товклася челядь, лакеї, гайдуки, слуги та інший панський люд, якого пани взяли з собою. Було тут і чимало жовнірів та козаків з міліції.

Отже, у замку було багато людей, котрі при потребі могли взяти зброю і захищати від нападників замок. Де зараз гайдамацьке військо, ніхто достоту не знав.

– Панове, вони пішли на Білу Церкву. Багато хто їх бачив на білоцерківському шляху, – говорив один товстий пан. – Крім того, вони нахваляються, що дійдуть до самої Варшави. Нехай їх за то Перун трісне.

– Та вони з чортом знаються. Один день тут, завтра можуть вже під Лисянкою бути. Тук-тук, – приймайте гостей у хату, – відповідав інший.

Заговорив губернатор – статечний, сивий пан.

– Не лякай мені, вашмосць, гостей. Маю відомості, що колії таки поперли на Білу.

Але панок не заспокоювався.

– Мої гайдуки бачили тут, недалеко у лісі, озброєних бунтарів. То як вони тут опинилися, коли пішли на Білу, га, пане губернаторе?

– Вони таки пішли на Білу. А у лісі могли бачити простих збіглих хлопів, але їх нам боятися нічого. Мої люди впіймали рабуся, що розмовляв то з челяддю, то з міщанами, закликали їх до зради. У них ми перехопили листи. Зараз я вам прочитаю.

Губернатору принесли якісь папери, він почав читати:

– «До козаків, міщан, отців, запорозьких братчиків та простих посполитих города Лисянки. Ми, отамани Війська Запорозького, кажемо вам: лишайте панів і приєднуйтеся до нашого війська по дорозі на Білу Церкву. Звільнимо разом нашу святу ойчизну від нечистих ляхів – ворогів наших». Ну і таке інше, думаю, панство це вже буде нецікаво. Тут і печать. Отже, хвилюватися нам нічого, якщо галагани пішли на північ. Навпаки, мусимо згуртуватися і бити ворога з тилу.

Шляхта тихо слухала. Нарешті хтось запитав:

– А де та шельма, хотілося б поглянути на живого гайдамаку.

– Так, пане, покажіть нам гайдамаку, – підтримали й інші.

– Ну що ж, воля моїх гостей для мене священна, – сказав губернатор і віддав відповідні розпорядження.

Було видно, що Іван Левченко не хотів добровільно віддавати тих листів, бо вигляд у нього був кепський. Гайдуки сапаючи притягли його до зали у рваній сорочці, з розбитим носом, спухлими губами й синцями під очима. Його кинули на підлогу, та він поволі почав підводитися, щоб не лежати перед ворогами.

Пани обступили Левченка щільним колом. Гайдамака вовком зирив на них спідлоба.

– Дивіться, дивіться вражі пани. Он де стоїть смерть ваша, – прогарчав.

Гайдук, не чекаючи панського наказу, врізав Левченкові в пику. Той встояв на ногах лише завдяки тому, що схопився руками за когось із панів. Його тут же відіпхнули.

Гайдамака плюнув кров’ю собі під ноги.

– От бидло, – почулося з зали.

– Кажи, лотре, де зараз гайдамаки! – строго запитав губернатор.

Левченко важко дихав, витирав кров з рота.

– Хто де, – він перевів подих. Пани принишкли, чекаючи, що їм повідає полонений гайдамака. – Та точно знаю, що кілька з них зараз розважають панську малжонку, доки вельможний пан тутай займається справами політичними.

Запала пауза. Нарешті розчервонілий пан видав наказ гайдукам:

– Бийте лотра, пся крев!

Ті кинули його на підлогу й почали копати ногами щосили.

– Годі, а то ще вб’єте. Може, ще щось скаже, – зупинив гайдуків збирач податків Хічевський. – Говори, голубе.

Левченка підвели, козак запухлими очима поглянув на нього, тоді ще раз сплюнув кров’ю під ноги, даючи зрозуміти, що зневажає ворогів.

– Пся крев, – знову вилаявся губернатор.

– Не називай мене псом, пане. Сам ти пес кудлатий, і віра твоя собача. Пан, жид та собака – то є віра однака.

При цих словах гайдамака знову харкнув кров’ю.

– Прокляте бидло, він всю підлогу заплював, – скривився Хічевський. – Треба йому дати канчуків. У мене є якраз для нього призначені. З гачками, що цілі шматки шкіри з м’ясом виривають.

Гайдамака вже не міг сам стояти на ногах, його підтримували гайдуки.

– До дупи собі запхайте ваші гачки й канчуки. Начхати мені на вас. І так хлопці казали, що боляче мені буде у панській гостині, а мені лише лоскітно.

– Виведіть його.

Тільки полоненого повели до дверей, як всередину вбіг переляканий лакей.

– Пане губернатор, Лисянка горить!!!

Пани споглядали з муру фортеці на пожежі, які запалали в різних кінцях містечка. Мешканці Лисинки копошилися, ржали коні, ревла худоба. Губернатор обернувся, побачив перед собою Левченка, якого також притягли сюди. Він взяв колія за чуба.

– Кажи, наволоч, скільки ще чоловік прийшло з тобою.

Іван відвернувся. Губернатор віддав наказ:

– Гайдуки, їдьте в місто та погляньте, що там. А ще приготуйте гак: повисиш трохи, поглянемо, як ти тоді заспіваєш.

Останні слова були призначені для Левченка. Він видихнув. Нарешті його катування закінчаться, лише, о Боже, дай щоб гострий гак відразу пробив серце чи печінку, щоб довго не мучитися.

Напевно пан губернатор був людиною суворою, бо слуги навчилися виконувати його накази миттєво. Тільки-тільки одні гайдуки виїхали верхи за браму, як інші вже зірвали з Левченка сорочку і почали готуватися до страти.

Хоч і було вже з обіду, але сонце пекло сильно, по-червневому. Пан губернатор раз за разом витирав хустинкою піт. Він бачив, як на гайдамаку, на його закривавлене лице сідали чорні мухи, але той не ворушився, немов закаменів.

Повернулися з роз’їзду гайдуки.

– Пане губернаторе, лисянці самі запалили містечко. Вони пакують своє добро на підводи, беруть жінок, дітей і збираються йти до гайдамаків.

Губернатор стиснув кулаки.

– Не дозволю, тільки через мій труп. Сурміть збір, вдаримо на місто.

– Пане, ми долучимося до ваших вояків, допоможемо, – заговорили пани, дорогі гості губернатора.

– Не варто, панове. Хоча, звичайно, бажаючі можуть піти розігнати застиглу кров. Проте, дайте наказ своїм слугам сідлати коней і брати в руки шаблі, а ми звідси подивимося. Цікаве буде дійство, гідне римського Колізею. Тільки глядіть, не жалійте того бидла. І він хай бачить.

Губернатор поглянув на Левченка. Слуги зрозуміли наказ, підтягнули гайдамаку до гака, і один із них вправно почав робити розтин під ребром, а тоді встромив туди вістря гака. Левченко терпів. Та коли його почали підносити на тім гакові вгору, тяжкий стогін вирвався із його грудей.

– Підіймайте так, щоб йому добре було видно! – повторив пан губернатор свій наказ. Непритомніючи з болю, Іван кинув поглядом на ліс: там його брати…

Бондаренко уже сидів на коні. Вороний нетерпляче перебирав копитами, ніби відчуваючи запал бою. А може, це дим, що бухав із запалених лисянських хат та стогів і доходив аж сюди, так збуджував тварину. Бондаренко поплескав його по шиї примирливо.

Іван був попереду свого загону, що стояв з самого краю переліска. Гайдамаки були готові кинутися на замок за першим наказом свого отамана, сидячи верхи на конях та зосереджено дивлячись на замок. Біля Бондаренка був Федір Моторний.

– А що, отамане, вихопимо Левченка з панських лап? Не дамо брату загинути, правда?

Бондаренко поглянув на нього.

– А хіба ми не добрі молодці? Ось побачиш, зараз як хурделиця вдеремося до проклятого замку, мов сніг серед літнього дня панам на голову.

Моторний махнув головою.

– А це правильно.

Підбадьорили й інші гайдамаки, що стояли поруч.

– За отамана свого не переймайтеся – з того світу витягнемо.

Від тих слів стало спокійніше, впевненіше.

Великий загін гайдамаків, який очолив сам Залізняк, уже прокрався у Лисянку й причаївся там. Люди почали у місті бунтувати, підняли гармидер, підпалили кілька хат. Це бачили у замку і за якийсь час брама відчинилася і звідти в місто висипалися озброєні люди. Бондаренко впізнав кінних шляхтичів і піхоту – озброєних слуг, гайдуків, що посунули із замку в місто. Люди, побачивши загрозу, скупчилися в одному місці. Пани це витлумачили як страх і поперли ще з більшим завзяття, не знаючи, хто причаївся за хлопськими спинами.

Бондаренко витяг шаблю. Сотні шабель ніби безжальні злі оси задзижчали так само позаду нього. Сотні тьмяних клинків блиснули від сонячного проміння у руках бондаренківців.

У місті зав’язався бій, почулися постріли.

– Пора.

Бондаренко підняв угору шаблю, торкнув карого острогами. Загін вийшов з переліску і гайдамаки чвалом погнали коней у бік замку, заходячи ворогові у тил.

У бій Бондаренко вступати не мав. Він повинен обійти місто і вдертися з розгону на замкову браму.

Поле аж стогнало під копитами гайдамацьких коней. Дим з запалених міських хат стелився по полю, закриваючи собою коліїв від ворожих очей.

Тим часом пани зрозуміли, що у Лисянці їм протистоять не прості селяни з вилами та косами, а озброєні рушницями й шаблями гайдамаки. Багато з панів впало відразу ж після першого козацького наскоку. Зав’язався бій. Шляхтичі рубалися, а їх лякливі слуги, побачивши гайдамаків і, відчувши на собі гостроту їхньої зброї, кинулися до замку.

Губернатор, що з посмішкою спостерігав за боєм, нараз жахнувся. Посмішка враз пропала з його обличчя. Він мовчки спостерігав, як його гайдуки біжать щодуху назад, покидавши зброю, як тікають коні, залишивши вельможних панів шляхтичів лежати на землі.

– Гляньте, панове!

– Матко Боска! – вирвалося з уст губернатора.

З боку лісу довгою вервечкою, ховаючись за густий дим, мчала гайдамацька кіннота. Побачив її і Левченко. Він посміхнувся страшною посмішкою: смерть все ще не забирала його.

– Закривайте браму! – нараз скомандував хтось – це був Хічевський. Він щодуху побіг до брами, а за ним ще декілька панів. Проте з Лисянки вже до брами добігли й гайдуки, та почали вриватися всередину, щоб уникнути страшної розправи. У брамі зчинилася тиснява.

І тут пани – і ті, що були у замку, і ті, які все ще товпилися перед брамою, – жахливо охнули. Крик страшного відчаю вирвався з їхніх грудей. На дорогу, що вела до замку, вискочив загін кінних гайдамаків. Коні їх не бігли – летіли наче на крилах, підхоплені вітром. Страх обійняв панів, коли вони побачили криві козацькі шаблі. Слуги ще з більшим завзяттям кинулися до брами, і зробилася ще гірша тиснява.

А Бондаренко був все ближче. Його білокопитий кінь не сповільнював бігу ані на мить, так що суха земля аж виривалася з-під його ніг. Шабля отамана своїм гострим вістрям дивилася на ворогів.

Губернатор, який був тут, спробував навести порядок і підготувати замок до оборони, але на смерть налякана челядь не слухала його команд. Вони намагалися зачинити браму. Вояки, що були ззовні, завадили цьому – вони все ще мали надію опинитися у замку, за його стінами.

Вершники вже були зовсім поруч. Ще хвиля – і вони з розгону вріжуться у юрбу. Деякі з вояків кидали зброю й тікали подалі, аби не бути розтоптаними. Інші таки вскочили в браму і спробували її зачинити, проте було вже занадто пізно: гайдамацькі коні з розгону вдарилися в браму грудьми.

Бондаренко першим ускочив на замкове подвір’я. За ним був Моторний. Скоро все навкруги перетворилося на поле бою: пани спробували чинити опір, але натиск коліїв був занадто навальний. І подвір’я, і мури Лисянського замку були щедро залиті кров’ю. Слідом за Бондаренком до замку підтягнувся й Залізняк.

– Бийте, хлопці, наволоч панську, бийте собачу віру!

Побачивши, що опір чинити неможливо, пани спробували заховатися хто куди, але їх всюди знаходили і нещадно розправлялися. Кілька десятків із них побігли до будинку губернатора.

Бондаренко направив свого коня до дверей, за якими щойно зникли втікачі. Білокопитий у кілька стрибків здолав сходи, й Іван верхи в’їхав усередину. Жеребець Бондаренка гарцював по підлозі вітальні, лунко цокаючи підковами об кафель. Сам отаман грізно заричав:

– Віддайте мені Левченка, сучі діти, і, клянуся бородою сатани, відпущу вас к усім чортам!!!

Пани вмить зрозуміли, про кого говорить отаман, і холод пішов їм поза плечі, адже той Левченко уже, мабуть, сконав на гаку. Втративши залишки віри на порятунок, Хічевський, що був серед панів, вихопив пістоля й вистрелив. На щастя, кінь отамана, почувши небезпеку, крутнувся й куля вдарилася об мармурову колону. Решта панів також схопилася за зброю, але було вже надто пізно – гайдамаки слідом за Бондаренком вдерлися сюди і з бойовими криками кинулися на панів. Скоро у залі, де ще недавно лилося вино, полилася кров. Бондаренко зіскочив з коня і собі пішов у бойовище. Першим він схопив Хічевського, той був уже поранений. Вони подивилися один одному в очі.

– А я впізнав тебе, гаспиде. Хто ж не знає збирача податків!

– Пробачте мені.

– Бог пробачить, а може, чорт. Чи так чи сяк, а йди собі до пекла.

І Бондаренко щосили вгородив ножа шляхтичу в груди.

Не чекаючи наказу Бондаренка, гайдамаки кинулися шукати Левченка і, нарешті, знайшли його на мурі. Він уже не висів на гаку – кілька лакеїв панських зняли його і поклали на землю, сяк-так зупинили кровотечу. Рятуючи гайдамаку, вони хотіли зберегти й своє життя, маючи надію, що за такий вчинок гайдамаки їх пожаліють.

Чимдуж прибігли Бондаренко з Моторним, впали на коліна перед товаришем, а за ними примчали Гаранджа, Борщик та ще декілька товаришів. Левченко був закривавлений, стогнав безперервно. Схоже, було занадто пізно..

– Не бійся, Левченку, ми тебе вирятуємо, – тихо говорив Моторний, піднявши голову товариша. – Ще не з такої халепи вилізали. Тримайся, братику.

– Лікаря! Лікаря! – кричав Гаранджа, намагаючись хоч когось відшукати у тому гармидері.

– На дідька мені лікарів?

– Попа – зарано, брате!

– Горілки дайте!

– Тобі ж ребра поламали!

– До дідька ребра. Дайте горілки, а то я вже врата райські бачив!

– А святого Петра? – живо перепитав Борщик.

– І Петра. Люльку курить, пісень козацьких співає! Де ж та горілка!

– Так печінка у тебе пробита!

– Дідька лисого, печінка справа. І ребра цілі. Лише кості болять – добряче били вражі пани!

Здивуванню гайдамаків не було меж – молодий отаман і цього разу дивом уник смерті.

Розділ 18

Мотронинський ліс

Літо цього року обіцяло бути жарким. Принаймні, червень пригрівав добряче.

Ліс був як завжди мовчазний і спокійний. Було душно, проте спека так не відчувалася, як у степу, бо крони дерев закривали землю від сонячного проміння. Під вечір ліс трохи оживав.

Веселе літнє сонечко вже сіло за товстими деревами пралісу. Звідусіль долинали співи лісового птаства. У сутінках де-не-де на дереві з’явилася вертка білка, що перестрибувала з гілки на гілку в пошуках їжі. Розсуваючи кущі ліщини і мнучи папороть, з густих заростей вийшла здоровенна дика свиня з усім своїм рябим виводком. Голосно хрюкаючи, вона заходилася рити землю. Діточки її робили те саме, що і їхня мати, й весело кувікали, коли вдавалося відкопати смачний жолудь. Пробігла молода олениця, та вона не налякала свинячу родину, не перервала їхньої трапези. Проте тут стара свиня почула щось таке, що її збентежило, і вона повела своїх геть від стежини. Свині щезли так само голосно, як і прийшли.

Натомість все виразніше чулося тупотіння копит. Пригинаючи голови від ліщини та притримуючи руками шапки, на стежині показалися гайдамаки. Спереду їхав на коні Кіндрат Лусконіг. За ним, тримаючись по одному, їхало ще з близько сотні вершників. Отаман поглянув на небо.

– Скоро стемніє, – мовив один із товаришів, що рухався поруч.

– До монастиря і так не дотягнемо, а в лісі темно, – відповів Лусконіг, натякаючи на те, що треба стати на нічліг.

– Тоді станемо тут.

Гайдамаки поприв’язували коней, поскидали сідла та дали торби з вівсом. Скоро запалало багаття і на кілках повис чималий казан з кашею. Колії порозстеляли попони й порозсідалися навколо багаття. Один з козаків витяг з-за пазухи ложку й час від часу помішував кашу, підсолював. Інший взяв чималий шматок сала, обшкрябав його від солі ножем. Далі він порізав сало на невеличкі шматки і нанизав на гілочку. Гайдамаки не були надто говіркими – мабуть втомилися трохи від далекої дороги. Припікши сало, колії почали їсти його з сухарями, не чекаючи, доки звариться каша.

– Треба було йти до монастиря, не стаючи. Владнали б швидко свої справи й назад. Там вже наші, мабуть, Лисянку добули й посунули далі, – мовив один з гайдамаків.

Лусконіг заперечив.

– Монахи відвернулися від нас. Як же ми можемо йти вперед, коли свої ж встромляють ножа у спину?

Гайдамаки переглянулися.

– Він правду каже, ченці нас зрадили. Чого так? Вони ж богомольці і сам лихий не знає, що в них у голові. Та ми їх наставимо на шлях істинний. Їдемо завтра з самого ранку гуртом – чого боятися тих чорноризців?

Лусконіг заперечив:

– Подивимося…

Після того як Кіндрат Лусконіг врятувався з монастирської холодної, він вирішив, що саме провидіння Боже дало йому цю можливість. Твердо у цьому переконавшись, запорожець почав набирати у свою ватагу людей, громлячи панські маєтки та орендаторські двори. Колії бачили його досвід і завзяття, тож приєднувалися до нього.

Тепер у Кіндрата був свій загін, тож із ним повинні рахуватися всі, навіть Максим Залізняк. Ні, Кіндрат не боявся козацького суду, не боявся і смерті. Він не хотів вбивати Юзька Шелеста, якось так само вийшло. Скоріше за все це Бог так дав. Саме так. Всевишньому уже набридло, що погані ляхи-католики так тяжко знущаються над благословенним православним людом, тож вирішив понищити їх всіх так само, як колись було знищено Содом.

Кіндрат знав, що Залізняк поведе війська на Умань, тож вирішив у скорому часі приєднатися: де-де, а в Умані він зможе гарно розгулятися, адже там он скільки ляхів, жидів, уніатів та інших ворогів віри Христової. Та перед тим потрібно було навідатися у монастир.

Мотронинський монастир

Тут було не так, як завжди. Колись живий, людний, тепер монастир опустів, зів’яв, немов той великий дух поволі почав виходити з нього. Після погрому шляхти ченці знову почали збиратися тут. Вони сяк-так відремонтували погромлені будівлі, браму, знову почалися богослужіння у соборі. Але не було тута вже тих людей, що колись. Багато хто з них подався слідом за коліями, декотрі загинули. Зі старої братії лишилася жменька, натомість із Переяслава, з єпископату сюди направили нових людей, аби лісова обитель не померла.

Ченці працювали щиро, відновлюючи монастир. Вони достоту не знали, де зараз війська, але їх це насправді мало цікавило – кесарю кесареве. Лише молитва і мирна праця, як і личить ченцям. Що ж до повстання коліїв, то ігумен разом із єпископом засудили кровопролиття, а разом з ними і чернеча братія.

Ця новина швидко розійшлася по краю…

Брама у монастирі була відчинена – ченцям боятися нікого. Вранішня мряка тільки-тільки почала підійматися над деревами, коли за брамою почувся тупіт кінських копит і скоро десятки вершників влетіли всередину. Ченці покидали свою роботу і почали гуртуватися біля церкви, а тут уже гайдамаки швидко взяли їх у своє коло.

Попереду був Лусконіг, він підійшов до одного з дияконів.

– Скажи мені, дияконе, чи з доброї волі, чи з примусу ви відреклися від коліїв?

Той сміливо поглянув отаманові в очі.

– Ви вояки, бунтарі, кров проливаєте. А ми послушники, служимо Господу і все мирське нам чуже. А тим більше війна братовбивча.

Диякон опустив очі.

– Це ігумен Мельхіседек вас надоумив?

– Панотець хворий. Він не в силах більше керувати монастирем.

Лусконіг зашипів:

– А ви й раді тому! Невже ти, дияконе, з кого ляхи-католики шкуру не раз дерли, називаєш тих поганців братами? Ми ж усі гуртом ставали за віру, за правду, за волю й життя народне. Чому ви тепер відвернулися від нашого діла святого?

Кіндрат зазирнув ченцю у очі. Той відповів:

– Не треба кров лити. Не треба війни. Тепер можна домовитися – нам допоможе царський уряд.

На ці слова Лусконіг скипів:

– Домовитися?! Чому ж ви з ними не домовлялися раніше?! Тепер, коли повстав увесь народ, коли ляхи на колінах, – домовлятися?! Вірити брехливим панам, які стільки мучили нас і брехали нам? Ну що ж, коли у вас така надія велика на царицю – то братайтеся з москалями, а ми собі своєю дорогою підемо. А раз ви такі добрі й терплячі, подивимося, чи зможете мені вибачити.

– Що вибачити? – не зрозумів диякон.

Проте Лусконіг йому не відповів, а натомість віддав наказ:

– Бийте їх, брати! Вони зрадили нас. Вони не з нами, а отже – наші вороги.

Слуги Божі ще й не встигли отямитися, як гайдамаки кинулися на них, почали бити мушкетними прикладами й нагайками, нишпорити по келіях, шукаючи доказів зради, перевертаючи все догори дриґом. Почувся лемент.

– Добре вчіть вражих синів, аби затямили козацьку науку! – кричав Лусконіг, тихо ж віддав інший наказ: – Обшукайте добре все навколо. Грамоти, листи, гроші. Все волочіть сюди, воно нам зможе знадобитися…

Переяслав

Лампада, яка досі хоч трохи освітлювала вузьку камеру, згасла, і арештований ігумен опинився у густій темряві. Він лежав на соломі, якої накидали на глиняну підлогу і від якої тхнуло цвіллю. Цвіллю тут тхнуло все. Жодного віконця у камері не було, вона розміщена у самому нижньому підвалі темниці і ввійти сюди можна було тільки через важкі ковані двері.

– Ввійти через двері, а вийти? Мабуть, сама душа тільки звідси вилетить, а грішне тіло слуги винесуть і у кращому випадку десь зариють, – мовив про себе в’язень.

Щоб не збожеволіти, ігумен читав уголос псалми, яких багато знав напам’ять. Коли він досхочу намолився та поспівав, йому ніби стало легше й він почав розмірковувати про свою долю. Тут, у темниці, йому вже було якось спокійніше, ігумен вже навіть звикся із думкою, що скоро, мабуть, прийде по нього невблаганна смерть. А може, й ні – тільки Богу відомо. Принаймні допомоги чекати немає звідки. Одне зрозуміло: що його захоплення було сплановане наперед і що якісь великі персони зацікавилися його особою.

Це була чиясь гра. Що вони хочуть? Католицьке й уніатське духовенство хоче перетягти його до себе. Вони не зупиняться ні перед чим. Це буде важкий путь. Про те, що зламається, думати навіть не хотів. Що з ним зроблять пани, якщо не піде у них на поводу? Мабуть, жорстоко стратять, щоб була іншим наука. Проте, ще не відомо, як все повернеться. Зараз король з москалями, з одного боку, та шляхта – з другого, грають м’язами, показують силу. Вони заграють з турками й прусаками, москалі в свою чергу тиснуть на них, взявши за привід, як за іграшку, православну віру. Якщо дійде до відкритої війни, то він, ігумен, – небіжчик. Якщо ні – то, можливо, його не стратять, а будуть тримати як заручника, щоб мати, чим торгуватися. Одне слово, хоч би як там було, а треба твердо триматися свого. Головне було не зламатися і достойно зустріти свою кару. Він так вирішив уже давно.

Думаючи про це, ігумен почув, як двері зі скрипом відчинилися, як порозбігалися великі пацюки при виді світла. Мельхіседек і сам примружився, дивлячись на лампаду, з якою прийшов чоловік.

– Ходи.

Ігумен встав і пішов до виходу.

У просторому кабінеті його вже чекали. Це були ксьондзи та деякі урядовці. Вони широко розсілися за столами так, що ігумен залишився стояти посередині. Яскраве сонячне світло ніби пекло очі, а свіже повітря п’янило. За ці кілька днів ігумену додалося чимало сивого волосся, нові зморшки розпороли чоло. Проте погляд залишився той самий.

– То ось як виглядає славний Мельхіседек, король схизматиків. Багато про тебе чув, та бачу вперше. Ну, що хочеш сказати нам, тобі було дано час подумати.

Ігумен подивився на ксьондза, що сидів у центрі.

– Я не знаю пана, і не розумію, чого мене сюди привели. Я посланець до сейму, на мене напали, забрали документи і особисте майно. Якщо це арешт і суд, то повідомте мені свої імена та злочин, у якому мене звинувачують.

Йому тут же відповів ксьондз збоку:

– Ми колегія зі справ святої інквізиції. Тебе звинувачено в бунті та в розповсюдженні схизми.

Ігумен не встиг нічого відповісти, як з іншого кінця налетів інший:

– Крім того ти вчинив державну зраду.

– Ти зрадив вітчизну.

– Ти шпигував для цариці.

Присутні говорили зі всіх кінців по черзі, ніби доповнюючи один одного. Це робилося навмисне, щоб вплинути на арештанта, щоб він розгубився, щоб почувся безпомічним перед цією комісією. Старий фокус.

Ігумен мовчав, лише спідлоба дивився на них.

– То ти згодний з обвинуваченнями?

– Ти каєшся?

Мельхіседек подумав собі, що це навіть не окремі люди, а багатоголовий змій, єдиний організм.

Вловивши мить тиші, він голосно промовив:

– Робіть зі мною далі, що хочете, і не влаштовуйте судів фарисейських. Я стою тут перед вами сам і беззахисний. Ну ж бо, панове, сміливіше. Втім, на все воля Господа, і без Його волі і волос із голови не впаде. А якщо прийдеться життя віддати за віру батьків моїх, то я прийму цю смерть з насолодою.

Така промова приголомшила присутніх. Вони впівголоса заговорили один з одним. Ксьондз, що був усередині та звертався першим до Мельхіседека, звівся на ноги і рушив в обхід стола до ігумена.

– Диявол говорить твоїми вустами, Значко-Яворський. Стратити тебе ми могли вже сто разів, і причин для цього ще більше, проте зібралися тут, щоб послухати тебе, збагнути, яка це сила керує тобою, хто змушує їздити по селах та підбурювати хлопів до бунту, до непокори. Чи сам собі таке задумав, чи надоумив хто? А якщо тобі так цікаво, хто тебе буде судити, то я свого імені й сану не скриваю. Мене звуть офіціал Мокрицький. Отож, Значко-Яворський, розкажи нам, як допомагав гайдамакам, як закликав хлопів до ребелії, за чим їздив до Петербурга?

Ігумен ще більше зморщив чоло.

– Звісно, ви, панове, будете так казати – вам мій монастир, як і вся віра благочестива, як камінь у горлі. Дарма говорити. До бунту я ніколи не закликав, об’єднував лише людей навколо віри дідівської. І тим, кого ви з хати виганяли, кого били й мучили, я допомагав безкорисно, не питаючи, чи він хлоп, чи шляхтич, чи козак, милосердним був, як учив нас Господь.

Ксьондз знову сів.

– Істинно святі отці ще у старі часи казали, що диявол здатен являтися у будь-якому обличчі, що він може заспокоїти тебе солодкими речами, або залякувати, задурювати промовами палкими. Та, на щастя, ми терплячі. Ми звільнимо тебе, Значко-Яворський, від сатанинських лап, які міцно обіймають тебе.

– Себе краще звільніть, – була коротка відповідь.

– Бачу, наша бесіда буде безплідною. Гадаю, на сьогодні досить. Заберіть його назад у темницю, може, там він трохи охолоне, а то розпалився, ніби не перед судом, а перед збіговиськом хлопів. А з дня на день ви побачите, панове, ми виженемо диявола з тіла цього чоловіка. Порадимося зараз краще, як це зробити, – випадок, бачу, звичний.

Мельхіседека забрали.

Ігумена вели назад вже по іншій дорозі. Вартовий добре був навчений, що робити. Двері однієї з камер були відчинені – там колесували якусь жінку. Всюди було море крові, чулися страшні стогони. Вартовий зупинився. Ігумен поглянув на цю сцену – аж мороз пішов поза шкірою.

– Відьма. Диявола з неї виганяють. Та це ще квіточки. Там внизу такі машини…

Вони поволі пішли. Крокували темним коридором, вологе склепіння чітко відбивало їхні кроки. А звідусіль, навіть з-під землі чулися крики і стогони катованих. Коли дійшли до найтемнішого місця, вартовий приблизився, нахилився.

– Тут страшні речі робляться: я два місяці служу, а вже посивів. Посидиш трохи – сам побачиш. Звідси не виходять, а коли й випустять кого – то калікою. Страшне місце, гірше пекла. Та я вже тут звик, навіть подобається. Надивився стільки… Кожен арештант щось розкаже, багато цікавого розповідають, адже самому сидіти – нестерпно. Тож буде щось потрібно – ти кажи, не соромся.

Цей божевільний голос трохи вивів панотця з рівноваги, проте він тримав себе в руках.

– Ти, брате, також заходь частіше. Коли камінь який на душі лежати буде – поговоримо, і відразу легше стане.

Він вже втратив лік годинам і дням. З того часу його кожен день викликали на допити. Випитували все – імена, події, дати. Мельхіседек розповідав своїм суддям про безчинства над православними, про тяжку долю людей, про наругу над православним духовенством, про те, як на його монастир наїжджали безкінечні ревізії, як намагалися кілька разів закрити монастир. Як закривали інші монастирі та церкви. Його уважно слухали, безперервно перебивали, перепитували деталі, уточнювали й записували собі щось.

У камері ставало нестерпно. Солому не змінювали, вона намокла, бо коли падали дощі, у камеру підходила вода. Їсти давали стухлу кашу, сухарі і якусь застояну воду. Від цього у ігумена почав боліти живіт, почалися проноси. Це була мука. У камері стояв сморід від випорожнень та гнилої соломи. Вартові мінялися через ніч. Один – це був той напівбожевільний. Інший був здоровенний мугир, хам по натурі. Він постійно грубіянив і ставився до панотця як до худоби, коли вів на допит. І вдень і вночі вони не давали панотцеві спокою – то заходили до нього, то вигукували у коридорах, то стукали у двері.

Щурі знахабніли до краю і вже почали вилазити на ігумена, коли той засинав, так що панотець не міг ні поїсти, ні поспати. Він геть посивів. З колишнього огрядного ченця залишився нужденний старець, блідий, з запалими очима та сивим волоссям. Забувши про нього десь на кілька днів, його знову почали день у день викликати на допити, задавали одні й ті самі запитання, вели якісь протоколи. Бувало, кричали, погрожували, називали єретиком, а бувало, цілими днями вели розповіді про віру, розповідали про різних святих. Мельхіседек сперечався. За роки його служіння він звик багато спілкуватися, і тепер не втрачав нагоди поговорити з людьми, хоч і зі своїми суддями, доки його знову не вели до камери. Ігумен знав, що скоро час розмов минеться і його почнуть катувати. Безперечно, вони залишили цей крайній захід на потім, намагаючись спочатку по-доброму переконати впертого схизмата.

Ксьондзи все частіше й частіше зневірено поглядали один на одного.

– Все надто складніше, ніж ми могли собі подумати. Цього хлопського царя не так легко зламати. Ми лише гаємо час, – говорили поміж собою ксьондзи, коли ігумена виводили геть. – Нехай ще посидить у темниці, у тому бруді разом зі щурами, його розум затупиться, воля не буде такою… сталевою, як зараз. Одне слово, нехай там гниє, а потім ми його витягнемо.

Так і сидів ігумен. Лише двічі на день вартовий відчиняв двері і кидав йому миску з чимось гидким, що могло називатися харчами. Ігумен тільки закривався рукою, коли той заходив, бо світло ліхтаря разило йому очі.

Аж десь через тиждень до нього прийшли знову, запросили на розмову. Він навідріз відмовився йти, доки йому не дозволили перевдягнутися та помитися. Волю панотця переказали ксьондзу, той несподівано погодився.

Цього разу у кабінеті було лише двоє – офіціал Мокрицький та тюремний комендант, який і привів ігумена сюди. За вікном була ніч, кабінет освітлювався лампадами.

За час свого служіння в монастирях ігумен звик до суворих постів і різних мандрівок, тож його організм ще сяк-так зносив тюремне життя. Тому перед своїми суддями він повстав досить пристойним.

Заговорив ксьондз.

– Слухай, Яворський, ти розумна й едукована людина, і тримати тебе тут чи страчувати буде жаль. Суд уже виніс свій вирок – і оголосить його завтра.

Мокрицький зробив паузу, маючи надію, що Мельхіседек поцікавиться своєю долею, але той далі мовчав, показуючи байдужість до його слів та до своєї долі. Офіціалу не залишалося нічого іншого, як продовжити:

– Тебе вирішили замурувати у твоїй камері.

Знову пауза. Жодна жилка не смикнулася на обличчі ігумена, він лише окинув оком присутніх. Мабуть, думав, що його посадять на палю або спалять живцем. Хоча ні, для нього пани мали б придумати щось особливе. Та бог з ними. Нарешті хоч якось вирішилася його доля і скінчиться це чекання.

Мельхіседек полегшено зітхнув.

Комендант з Мокрицьким переглянулися.

– Проте я думаю, що тобі можна було б надати ще одну можливість, тому ми й викликали тебе сюди, у наше вузьке коло.

– Унії не прийму, від справ своїх не відречуся, братів і товаришів не продам, – відразу попередив Мельхіседек.

– О небеса! – вигукнув, зриваючись з місця, комендант. – Ганьба на наші голови. Чому послухав я вас, офіціале, чому став іще говорити з цим схизматиком. Клянуся, смерть вже стоїть за його плечима й потягне скоро до пекла за його злодіяння. А щодо мене, то я ще б зв’язав його та наробив ран на тілі, щоб щурі живцем рвали його плоть!

– Стривайте, – зупинив його Мокрицький. – Ігумене, це остання твоя надія, ти і так вже настраждався за свою віру. Тебе ніхто не буде займати, твоя обитель і братія будуть служити в спокою та достатку, тільки зупинися, сиди собі тихо в монастирі та молися своєму Богу. Тільки сиди тихо.

На якусь мить настала мовчанка. Стало тихо. Мельхіседек поглянув на Мокрицького, був сумний, бо говорив свідомо, розуміючи, що сам вирішує свою долю.

– Ніколи…

Раптом ігумен Мельхіседек пробудився. Мить приходив до тями, а тоді видихнув із полегшенням. Так, він був зараз у тюрмі, однак не там, не у Корсуні, де збиткувалися над ним католицькі ксьондзи. Цього разу його за ґрати кинули свої ж, православні.

Сьогоднішня його камера була набагато «комфортніша». Принаймні, було віконечко, крізь яке заходило сонячне світло і свіже повітря. На широких нарах із сінником було трохи легше лежати, ніж на мокрій підлозі, та й щурів видно не було. Солдати попалися ввічливі, годували добре, а на стіні висів великий православний хрест.

Отець Мельхіседек був зі старого роду козацьких старшин. Йому дали добру освіту. Він посвятив себе служінню церкві, тож ніколи надто не боявся ні за своє життя, ні за здоров’я. Йому добре були зрозумілі причини, за що російські чиновники його заарештували.

Ні, до повстання ігумен ніколи людей не закликав. До опору католикам – так, до зброї – ні. Усе своє чернече життя він боровся із кривдою та сваволею, із утисками, котрих довелося зазнати людям, його народові. Він готовий був життя своє покласти за ту ідею. Тоді, два роки тому у Корсуні, інквізитори уже замурували його, та, на щастя, виручив сотник Харко і витяг із того пекла. Самого Харка тоді стратили, а його, Мельхіседека, Господь лишив на землі, даючи знати, що місія ще не закінчена.

А що тепер? Цариця скористалася кривавим розбратом між козаками і ляхами, між православними і уніатами. Навряд чи хтось зараз посміє принижувати права православних після того, як московські полки займуть Правобережжя. Та чи стане комусь від цього краще? Що буде з повстанцями?

Мельхіседек не знав відповіді на ці питання, тож просто заплющив очі знову.

Розділ 19

Умань. Червень 1768 року

З кожним днем напруга у місті все більше зростала. Спочатку міщани та «гості міста», що втекли сюди від козацької розправи, намагалися вести звичне для себе життя. Та коли почули, що гайдамаки захопили Лисянку та йдуть сюди, зловіща тиша запанувала над містом. Усі зі страху принишкли. Губернатор та його наближені безперестанку заспокоювали міщан, що фортеця неприступна, що припасів вистачить на довгий час, що йде підмога. Та це не допомагало. Шляхта знала, що гайдамакам допомагають хлопи, міщани й козаки, тому дивилися на всіх із підозрою. Особливо сотник Гонта та його козаки відчували на собі неприязні погляди, чули за спиною перешіптування.

Сам пан сотник бачився із сім’єю всього раз: дружину та двох донечок губернатор тримав у своєму домі. Самого сотника зі старшиною та козаками вже двічі заставляли всенародно клястися на Біблії у вірності. Козаки спокійно робили те, що їм було велено. Вони були стримані, лише переглядалися між собою.

Губернатор козакам також до кінця не довіряв, та мусив носитися з ними. У них була військова сила, що могла стати місту у пригоді. Одночасно пан Младанович заходився створювати й інші воєнні підрозділи. Зброї в місті вистачало, і міський уряд почав озброювати всіх, хто міг чинити ворогові опір. Першими на заклик губернатора відгукнулися євреї. Вони на диво враз перетворилися з лякливих торговців на войовничих жовнірів, що були готові до оборони. Військові кожен день готували їх до скорих боїв з ворогом. Ще більше таких оборонців з дрібної шляхти, їхніх слуг та євреїв було у таборі, який виріс поряд із містом і був чудово фортифікований.

Пан Младанович дивився з башти на табір. До нього підійшов Аврамко, знаменитий орендар, що тримав свої фільварки, млини, корчми й постоялі двори.

– Гарна робота, – мовив орендар із зачудуванням.

Губернатор поглянув на нього зверху вниз.

– Хто робив, – з гордістю мовив пан.

– Гм. І за які гроші, – це вже з натяком сказав Аврамко.

Губернатор шморгнув носом.

– Чого ти хочеш? Ти ж не прийшов сюди просто так.

Орендар таки сказав:

– Я прийшов, щоб висловити думку багатьох людей, що намагаються знайти в місті захист. Від людей, які не раз прислужилися місту, і ще не раз, я впевнений, стануть у нагоді.

Губернатор знову шморгнув носом.

– Кажи.

– Ми не хочемо, щоб тут був Гонта.

Мабуть чогось такого губернатор сподівався.

– Сотник довгі роки вірно служив родині Потоцьких. До того ж командувати козаками будуть інші старшини, як от полковник Обух, а вже ця людина – до кінця мені вірна.

– Так, пане губернатор, однак Гонта має на козаків дуже великий вплив. Про нього багато чого цікавого розповідають, ніби він завжди був до хлопів поблажливим, але ніхто не знає, що в нього в голові. Усі вони зрадливі й хитрі, як змії. Треба вислати його проти гайдамаків: якщо буде битися з ними – добре, якщо приєднається до них – вдруге добре, бо зрадник у місті – гірше чуми.

Губернатор відвернувся.

– Я подумаю.

– Дякую, пане.

На другий день уманські козаки вже збиралися в похід. Гонту пропустили, щоб попрощатися з рідними. Він обійняв дружину та донечок.

– Будь обережним, мій муже, будь хоробрим. Пам’ятай нас.

– Завжди пам’ятатиму, – пообіцяв Гонта. – Клянусь вам, я ніколи не забуду про вас, не залишу в біді.

– Мені страшно, тату, – плакала старша з донечок – молодша була ще малою й не розуміла до пуття, що відбувається.

– Не бійся, доню, я ніколи вас не покину, і моє серце б’ється тільки для вас. Ну ж бо, не плач. Ти ж знаєш свого татка – він у тебе самий сміливий, еге ж?

– Ось тобі хрестик, він берегтиме тебе в бою, – молода дружина повісила хрестика чоловікові на шию. – Повертайся живий-здоровий. Губернатор говорив мені, що дуже має на тебе велику надію, і велика винагорода чекає на тебе. Дай Бог, щоб швидше розгромити тих гайдамаків.

Ніби попід серце різонуло сотника: і тут був Младанович, вився навколо його сім’ї, як змій, нашіптував, намовляв, переконував. Та сотник враз відкинув від себе цю думку – зараз було не час. Він ще раз обійняв жінку та донечок.

– Я буду завжди з вами – нічого не бійтеся.

Завдання уманським козакам було дано досить складне: вони мали зайти повстанцям у тил і постійно чинити їм там шкоду, нападати на обози і розрізнені загони, громити села, що підтримують повстання.

Сотник Гонта стояв на чолі двох тисяч своїх козаків. Умань була позаду, і старий козак ніби відчував її своєю потилицею. Він навіть озирнувся і побачив удалині міські укріплення, башти. Збоку стовбичив Грековий ліс.

Надворі була неймовірна спека. На небі – жодної хмаринки. Літо цього року видалося дуже жарким.

Губернатор з башти дивився козакам услід, тоді підняв очі догори.

– Яка спека!

Гонта скинув з себе мундир і залишився у одній сорочці та простоволосий. Кінь під ним, як і під іншими козаками, пряв вухами, форкав, відганяв хвостом мух.

Козаки бачили ту страшну хмару, яка перла на них. Але це не була гроза. Це клубочилася хмара куряви, що виривалася з-під гайдамацьких ніг, коней, возів.

Гонта посміхнувся собі у вус.

– Їх тисячі. Гарно йдуть.

– Вони не повинні нас бачити. Перед Соколівкою треба звернути на захід, – скомандував полковник Обух.

– Далі ми вже самі, – відповів Гонта.

– Що? – не втямив Обух, але тут до них почали під’їжджати сотенні осавули та прості козаки, брати полковника разом зі старшиною в коло.

– Будемо радитися! – голосно гукнув Гонта і, не зважаючи на протести полковника, звернувся голосно до козаків:

– Панове-браття! Я не один раз чув від вас те, що ви не хочете битися зі своїми рідними братами! Зараз настає та година, що ми повинні вирішити: чи станемо на бік повстанців, а чи далі лишимося вірними воєводі! Що скажете?!

– Ви давали присягу! – нагадав полковник. – На Біблії клялися! Хіба ж ви не знаєте, що чекає клятвопреступників!

Один з козаків відповів:

– Так ти, пане полковнику, про гріхи наші не печалься, нехай попи про це думають. А моя думка така, що проти нас не зграя гайдамаків, як брешуть пани, а цілий народ козако-руський, що повстав проти неправди й панської сваволі! Якщо руку свою піднімемо на братів наших, то у стонадцять разів гірший гріх мати будемо!

– Вірно! – загули товариші.

– Самі жили у ярмі панському, то хоч для дітей наших волю здобудемо!

– Правду кажете, панове! В своїй хаті – своя правда!

Обух перелякано дивився на козаків, не чекаючи від них такої поведінки.

– Одумайтеся, що ви робите!

– Гей, пане полковнику! – гукнув Обухові Гонта. – Козаки вирішили: більше вони не панська міліція, а вільне козацтво, котре служить не воєводі, панам та гетьманам, а лише своєму народові. Ми даємо можливість тобі, а також іншим старшинам, якщо на те буде їхня воля, безперешкодно залишити наше військо і повернутися до Умані.

Тут до Обуха поволі почали приєднуватися інші старшини: переважно поляки і шляхтичі.

– Ходи і ти з нами, пане Гонто, – закликав Обух.

– Моє місце тут.

Заговорив інший:

– Пане сотнику, ми знаємо, що в тебе родина в Умані. Тебе ніхто звинувачувати не буде, ти можеш повернутися до міста. Скажи, що козаки підняли бунт – ти ледве втік.

Гонта поглянув строго на того, хто це сказав.

– Моє місце тут. А сім’ю, дасть Бог, визволимо, така наша доля козацька, – він проковтнув комок, що підходив до горла. – А панові губернатору скажіть, що я інакше поступити не міг. Кров даремно проливати не буду, але і загибелі міста не хочу. Скажіть, що Гонта не хоче крові! Не хоче, чуєте!!!

Обух кивнув на прощання, вони розвернули коней і подалися геть.

– Даремно ми їх відпустили! – мовив хтось із козаків.

– Ми давали клятву захищати, а не губити, – наказав Гонта, тоді уважно оглянувся. – Мусимо зайняти он ті пагорби – там дуже гарна позиція.

Колії, як того й сподівався Гонта, перш ніж заатакувати панську міліцію, прислали депутатів – десяток гайдамацьких отаманів з бунчуками, в дорогих запорозьких жупанах.

– Здоров, козачки!!!

– І вам не хворіти!

– А що, будемо битися чи миритися?

– А хто питає?

– Я отаман війська українського Максим Залізняк. Кажу вам, брати, приєднуйтеся до нас, повертайте свої списи та мушкети проти лукавих панів. Бо кров братню проливати негоже!

Вони виїхали один одному назустріч, подали один одному руки й обнялися. І колії, і уманці зустріли це братання криками радості.

До Умані гайдамацьке військо підтягнулося під вечір, щільно облягло фортецю. Це військо майоріло різнокольоровими стягами, таким був і одяг повстанців. Озброєння у цих людей було далеко не найсучасніше, але бойовий дух стояв дуже високий, відчуття великої перемоги було у кожного в серці.

Коротко порадившись із Гонтою та своїми найближчими соратниками, Максим Залізняк вирішив послати до Умані послів, аби ті запропонували місту здатися. Визвався їхати сам Гонта, а з ним іще дехто з гайдамацької старшини.

Вони під’їжджали до міських мурів повільно, поважно. Гонта був уже не у своєму мундирі – перевдягся у запорозький одяг. Кінь під ним був гнідий, гарцював. Сотник розмахував білим полотном, прив’язаним на тичку.

– Гей, пане губернаторе!!! – гукнув колишній козацький сотник, коли під’їхали до міського муру. – Виходь на розмову. Я знаю, ви всі десь тут причаїлися!

Тут брама відчинилася і до Гонти рушив почет на чолі з губернатором. Очевидно, перехід Гонти на бік гайдамаків і справді викликав паніку в місті, до того ж округою ширилися чутки, що українці Умані навідріз відмовилися вставати на оборону міста і постійно наполягали на мирній здачі. Якби ситуація в Умані була не такою складною, сам губернатор не вийшов би до Гонти, а послав когось зі своїх підлеглих.

Тим часом Младанович був уже тут.

– Чого тобі треба, сотнику? Чи як себе тепер зволиш називати?

Гонта відповів:

– Інакшої ради не було: я не хотів, щоби гинули мої козаки. Так само я не хочу загибелі Умані. Я гарантую вам безпечний вихід, надам супровід.

Младанович гірко посміхнувся.

– І що про мене скажуть? Що я здав фортецю своїм власним хлопам?

– Не хлопам, – різко перервав Гонта. – А козацькому війську. Я тебе, пане, не раз попереджав, що біда може статися, що ріка скоро вийде з берегів. Але ви слухали конфедератів. І де ж зараз твої конфедерати, що заварили цю кашу? Тому кажу: здай, пане, місто – і всі лишаться живими.

Младанович покрутив головою.

– У місті багато шляхти, вони хочуть битися до кінця. Я не знаю, чи зможу їх переконати…

– А ти знайди слова, пане губернатор.

– Вони не послухають.

– Тоді загине багато людей. Не треба злити гайдамаків, бо коли вони у гніві, то ні я, ні Залізняк, ні сам дідько з пекла не зможе їх зупинити.

Губернатом знову покрутив головою.

– Шляхта Умані не здасть.

Гонта заскреготав зубами. Ех, велику помилку зробив Младанович, що вислав козаків із міста: було б уже по всьому. Натомість сотник мовив:

– Якщо до завтра не буде відповіді, гайдамаки почнуть штурм табору. Ти ж сам розумієш, губернаторе, що там довго не протримаються. І ще одне: якщо ти, чи хтось інший надумаєте скривдити моїх дітей, то не забувайте, що у вас також є діти.

Младанович і сам це розумів. Вони кивнули один одному, а тоді одночасно повернули коней і подалися кожен у свій бік.

Коли пан губернатор повернувся у місто, його тут же оточили шляхтичі. Було їх багато, всі озброєні, злі, готові до найгіршого.

– Що казав цей зрадник?!

– Чого хочуть хлопи?

– Дивуюся, як пан на місці не застрелив цього клятвопреступника!

Із таким гулом пани оточили губернатора. Младанович не знав, із чого почати. Він оглянувся на мури – там стояли хлопці із єврейської поліції: пейси стирчали з-під шоломів, а кольчуги одягнені поверх чорних лапсердаків. Ще далі стояли міщани: були безоружні, а біля брами згуртувалися жовніри – зовсім молоді хлопці…

– Ну, чого пан мовчить? Невже гайдамаки нагнали страху?! – продовжували напирати шляхтичі.

– Я не за себе боюся, панове! У місті багато цивільних, тисячі жінок і дітей. Гонта гарантував усім нам безпеку і охоронний супровід…

Запала мовчанка. Пани наче не відразу зрозуміли значення його слів.

– Що? Пан хоче здати місто смердючим хлопам?

– Ганьба!

– Ми не можемо ризикувати… – хтось намагався говорити розважливо, однак його тут же перекричали, зчинилася штурханина.

– Будемо боронитися!

– Поміч підходить!

– Нема ніякої помочі! Нас лишили напризволяще!

– Та як ви не розумієте, – доказував старий шляхтич, – Умань – ключ до всього Поділля! Так лотри до Львова дійдуть!

– Смерть схизматикам!

– Заспокойтеся, панове! Спокійно! Закликаю до спокою! – гукав губернатор, аж доки хтось із його почту не вихопив пістоля та не вистрелив вгору. Це трохи вгамувало пристрасті. Младанович гукнув:

– Якщо ми не підемо на умови гайдамаків, вони завтра підуть на штурм табору!

– То й що, – тут же гукнув хтось зі шляхти. – Зуби поламають! Табір добре укріплений, оборонці озброєні!

– Колії мають гармати!

– Колії мають гармати?

– Ні чорта бидло не має, тільки коси і вила.

– З ними Гонта!!!

Нагадування про козацького сотника викликало нову хвилю гніву.

– Клятий зрадник!

– Схизматська наволоч!

– Не дамося хлопам!

Младанович поволі, боком, почав виходити зі шляхетського оточення. Кілька десятків жовнірів і слуг оточили його і всі вони гуртом пішли геть від брами у напрямку ратуші. Губернаторові будь-що треба було з’єднати навколо себе всі сили в місті, що могли мислити більш-менш тверезо.

З одного боку, Умань була дуже добре укріплена і теоретично могла б витримати тривалу осаду. Здавати місто повстанцям дуже не хотілося: якщо навіть воєвода не покарає за таке рішення, то у шляхетських колах репутацію Младановича буде назавжди заплямовано.

Однак сувора правда життя криком кричала про те, що здаватися треба негайно, інакше багато людських життів обірветься. У таборі, як і в самому місті, людей було багато, однак вони більше заважатимуть обороні, ніж її підтримуватимуть. Навчених жовнірів катастрофічно мало. Як тільки табір впаде – повстанці зможуть відрізати місто від води річки Уманки – це і буде погибеллю Умані. І Гонта про це чудово знає.

Усі ці думки Младанович висловив своїм помічникам, коли вони усамітнилися у його кабінеті.

– Клята спека доб’є нас швидше, ніж москалі і гайдамаки, – мовивши це, губернатор промочив горлянку добрим ковтком вина.

– Що нам робити? – запитав один із ротмістрів.

Младанович почав ходити по кімнаті.

– У місті надто багато озброєної шляхти – ми не можемо піти проти них. Нам треба позбирати навколо себе противагу. Русини, євреї. Вони хоч і не такі войовничі, але їх багато. Через отців. Так, через їхніх священиків, равинів ми зможемо перетягнути ці громади на свій бік. Наскільки я розумію, вони воювати не хочуть.

– Але ж чи можна вірити Гонті? А якщо він і цього разу збрехав? – знову запитав ротмістр, і його тепер жваво підтримали майже всі.

Младанович похитав головою.

– Ні, він не такий. Гонта не дозволить різанини у місті – я його добре знаю. І до гайдамаків він пішов через те, аби не лити кров. Однак ви праві, сліпо довіряти гайдамакам не маємо права. Розробимо план і узгодимо його з Гонтою.

– А що з табором?

На це питання Младанович довго відповіді не давав, все ходячи по кімнаті. Нарешті мовив:

– Ми нічим не зможемо їм допомогти. Нехай стоять скільки зможуть. Принаймні, всі дізнаються, що Умань боронилася.

Тепер мовчали помічники. Нарешті один із них запитав:

– А люди?

Губернатор відповів сухо:

– А що ми зможемо зробити? Он, ті крикуни, що досі кричать під брамою, – нехай і допомагають. Проте, щось мені здається, що оборонці табору будуть залишені на милість переможців. Єзус-Марія, захистіть цих людей.

До самого вечора пан губернатор товкся по місті: то зустрічався зі священиками, то керував оборонними роботами, то сперечався зі шляхтою і виголошував палкі промови про жертовність, якої вимагає від них Ойчизна. Зрештою, відповіді коліям вони так і не дали…

Додому повернувся пізно. Ні жінка, ні діти, ні прислуга ще не спали – чекали. Хоч яким був змученим пан Младанович, але усіх обділив своєю увагою, а доброю посмішкою і ласкавою мовою розвіяв поволі тривогу, що панувала в домі. За всі ті роки служби пан губернатор навчився тримати свої емоції в кулаці, тож це допомогло йому і зараз. Насправді ж, коли він обіймав своїх дітей, то бачив перед очима сотника Гонту.

– …у вас також є діти.

Ці слова дзвоном били у його голові, тож він все сильніше тулив до серця Павлика і Вероніку.

– А де ж наша пані Гонтова?

– У своїй кімнаті, – відповіла Вероніка і запитала тихо: – А це правда, що пан Іван перекинувся до ребелії?

Губернатор відповів так само тихо і по-змовницькому підморгнув.

– Це така гра. Ти, доню, нічого не бійся…

Він ще раз поцілував Вероніку в чоло, а тоді пішов у кімнату, де розмістилася дружина сотника Гонти зі своїми донечками. Постукав.

– Відчинено.

Незважаючи на пізню пору, пані Гонтова була вдягнена. У спальні було ледь видно від слабенького вогника свічки. Діти, що спали на ліжку, були також вдягнені. Жінка зрозуміла німе запитання пана Младановича, відповіла:

– Мусимо спати вдягненими. Хтозна, може, цієї ночі за нами прийдуть…

– Хто? – вдав губернатор, що не зрозумів.

Гонтова знизала плечима.

– Мій чоловік зрадник…

Губернатор сів поруч із нею.

– Не треба так драматизувати. Ви знаходитеся в моєму домі і під моїм захистом. Зрештою, твій чоловік не забув про тебе – ми з ним бачилися сьогодні.

Очі жінки тут же блиснули.

– Що він казав?

– Ну, так, більше говорив про дітей. Але все ж мусимо вжити одну міру безпеки. Я сказав йому про це, він погодився.

– Яку міру?..

Тим часом настав ранок. Впала роса, однак сонце лише заграло своїми проміннями, тут же злизало її, висушило, немов і не було. А далі – посміхалося. Птахи заливалися у просторих садах, гаях та левадах, що широко розкидалися обабіч Умані. Там був холодок. Гірше було тим, хто не мав де сховатися від пекучого сонця.

Гайдамаки злобно гули. Відповідь панів, а вірніше її відсутність обурила гайдамаків до глибини душі.

– Та як це так? – гомоніли між собою. – Ми чи не весь край визволили, а тут зібралася купа недобитків панських і комизяться! Вибити їх до лаби, щоби панським духом навіть не смерділо на Україні!

Розмови ті наростали – колії поривалися йти на штурм фортеці.

Залізняк під’їхав до Гонти.

– Скажи, пане Іване, чи багато Умань має захисників?

– Достатньо, Максиме. Хоч досвідчених вояків бракує, але губернатор озброїв тисячі панків та жидів. Гармат достобіса, та й сам бачиш, який рів, вали, частокіл, мур високий, башти, бійниці.

Залізняк криво посміхнувся.

– Чи нам вперше зустрічаються вали й рови?..

– Зажди, полковнику. Я сам не раз міркував… Найслабше місце в обороні – це табір. Маємо його дістати штурмом що б то не стало.

Залізняк недовірливо поглянув на нього.

– На дідька нам табір, нам фортецю треба добувати.

– Дістанемо табір – відріжемо Умань від річки, від води. Поглянь-но яка спека.

Зілізняк почухав потилицю.

– Добре, вдаримо на табір. Однак і на мури Уманські вдаримо теж – а раптом вдасться!

Гайдамаки пішли на штурм. Ішли завзято, не звертаючи уваги на трупи полеглих та крики поранених побратимів. Перли як хвиля. Зазнавши втрат, колії подолали рів, дряпалися на вал. Декотрі з них уже рубали сокирами товсті дубові балки частоколу.

Оборонці дали шалений опір. Євреї і дрібні шляхтичі хоч і не були вправними вояками, проте їх стояло так багато, що кулі з їх рушниць густо летіли в гайдамацьку лаву й косили коліїв, як коса траву. Крім того раз у раз гаркали міські гармати і ядра, – прокладали собі криваві «стежини» через ряди гайдамаків. Ці «прогалини» швидко заповнювалися новими бійцями. Раз у раз пани кидали в очі нападникам картеч, лили на голови кип’яток і смолу.

Хоч як завзято дерлися на приступ гайдамаки, але Шафранський з Младановичем дуже грамотно побудували оборону, тому їм вдалося відбити цей штурм. Колії поверталися на свої позиції, залишивши під валами й у ровах десятки своїх побратимів. Страшне зло затаїли колії на Умань і поклялися будь-що відомстити за цю першу поразку.

Пани вже зраділи від такої перемоги, проте тут вони побачили, що з іншого боку на табір наче лава суне гайдамацька сила. Вдарили гармати. Пани відповіли. З диким криком колії ринули на штурм. Пани їх привітали кулями, камінням, картеччю. Бувалі гайдамаки вже видерлися на вал, розпочали рукопашню. Десятки коліїв із драбиною на плечах кинулися до валу. Гайдамаки не зважали ні на окріп, ні на розпечену смолу, яку лили їм на голови, ні на каміння, що градом сипалося, ні на кулі. Колії перли на ворога завзято з ножами у руках. Падали, але на валі з’являлися все нові й нові братчики. Панам вдалося скинути кілька драбин з гайдамаками, але кольорові гайдамацькі свити вже то тут, то там виднілися на верху валу.

Після того бій уже тривав недовго: жовніри кинулися тікати першими. Це були прості польські хлопи і не хотіли дарма гинути через панів. За ними побігла жидівська міліція. Шляхта билася завзято, але й вони почали відходити з мурів до табору під тиском коліїв.

Окривавлені, чорні від диму, голі до пояса, чубаті, колії носилися по табору мов страшні демони смерті.

Закінчилося під обід. Все було закидане трупами оборонців, однак багатьох було помилувано: Гонта і Залізняк заступилися за тих, хто склали зброю.

– Добре погуляли, – промовив Максим Залізняк, витираючи мокре від поту чоло.

Розділ 20

Біла Церква. Червень

Біла Церква була в облозі. Гайдамацьке кільце щільно оточило місто, перекривши всі входи й виходи з нього. Швачка, а це саме він разом з Журбою та Бондаренком оточили фортецю, навіть не намагався штурмувати укріплення – розумів, що для цього має замало сили. Пани також не показувалися з міста. Кожен вичікував.

– Вони так і не підуть на штурм, – нарешті зрозуміли пани і зітхнули з полегшенням.

– Проте й облогу знімати не поспішають – он як отаборилися, ніби на роки тут стали, – відповів інший пан, поглядаючи з муру на козацьке море.

– Рік не рік, але кілька місяців протримаємося – харчів вистачить. А там і підмога підійде.

Це на міському мурі зібралися найвпливовіші міські мужі, щоб обговорити ситуацію. Були серед них переважно військові, а також провідники шляхти. Тепер вони вже не ділилися на людей короля і противників – спільна біда примирила їх.

– Та звідки ж тій підмозі взятися? Гайдамаки розгромили чи не всі гарнізони військові по воєводству, скільки шляхти перебили. Та доки гетьман коронний позбирає сякі-такі сили, ми тут дуба вріжемо.

Запала мовчанка. Тут промовив один з присутніх – людина військова, мабуть, комендант фортеці.

– Панове, ви чули, що війська її величності імператриці знову перейшли кордон. Вони вже тут, за Дніпром.

Дехто з панів того не знав.

– Це скандаль! – щиро обурилися кілька присутніх, однак в силу останніх подій це обурення не було таким бурхливим. Кожен розумів, що краще вже московська тимчасова окупація, ніж гайдамацьке повстання.

Між панами на мурах стояв ротмістр Воронович. Після розгрому в монастирі пан регіментар зі своїми людьми довго блукали Мотронинським лісом, доки нарешті вирвалися. За цей час все навкруги було спалено: почалося велике повстання.

Його люди в основному розбіглися – кожен кинувся рятувати свою родину, так що при ротмістрові залишилося всього декілька вірних воїнів. Вони рушили на північ, щоб віднайти своїх, проте всюди натикалися лише на панські трупи та згарища маєтків. Посполитих також не було видно – всі потяглися за гайдамаками. Пан насилу знайшов якийсь одяг, перевдягнувся на хлопа і так різними дорогами добрався до Білої Церкви.

Воронович у ті розмови не втручався, а лише слухав. Пани тут же розділилися на дві когорти і почали сперечатися між собою.

– Маю сказати, ваць пане, що в пана залізні нерви, коли так спокійно повідомляєш таку новину. Полчища московських зайд пруть сюди, щоб відібрати від нас свободу та життя, а пан говорить так, ніби розповідає про якусь далеку країну десь в Азії. А може, пан з ними заодно?

Комендант відповів спокійно:

– Ми написали до них листа, щоб прийшли нам на допомогу. Вони відсилають сюди Київський полк, так що, думаю, скоро ми спільно розгромимо гайдамаків.

– Дочекалися – вже самі не можемо доконати своїх хлопів. Не знаю, як ви, панове, а я не збираюся тут сидіти та чекати московської милості.

Вони сперечалися іще довго, доказували один одному, хто герой, а хто зрадник, і що відразу треба було робити. Ротмістр уже не став слухати того всього, а обернувся і пішов геть. Якщо втрутяться російські війська, то чи так, чи сяк, а облогу Білої Церкви скоро буде знято.

– Якраз добрий час перехопити в рабусів ініціативу, – розмірковував уголос Воронович.

Справою його честі тепер стала помста. Будь-що треба сформувати ударний кулак для того, щоби завдати повстанцям смертельного удару, а ядром цього кулака має стати шляхетська кіннота.

C. Грузьке

За останній час справи у осавула Якименка дуже стрімко пішли догори. Знаходячись «при панському кориті», хитрий осавул швидко навчився визначати, що у тому «кориті» належить йому, а що і справді можна віддати панові. Головне – поділитися із ким потрібно. Будучи від природи добрим організатором, Якименко дуже швидко здобув довіру у своїх суверенів, при тому добре збагатившись і витягши своїх близьких родичів на різні важливі уряди. Одним із перших у селі він перейшов на уніатську віру, перетягнувши за собою своїх родичів, а далі, потроху, один за одним селяни почали переходити слідом за ним, повіривши розповідям осавула про майбутні пільги і полегшення. Разом із тим Якименко створив загін козацької міліції, за панський кошт одягнув її і озброїв.

– То скільки, ти кажеш, у тебе шабель?

Поруч із Якименком за столом сиділи пан Стась, орендар, а також сотник надвірної міліції Щербина. Останній і задав це питання.

– Два десятки. Усі на конях, з рушницями і шаблями, в одностроях, – відповів Якименко.

Вони утрьох саме гостювали у старшої сестри пана Стася – Гелени.

– А скільки залишиться, коли почують про гайдамаків? – уїдливо запитав пан Стась.

– При слові «гайдамаки» драпають навіть коронні війська, – відповів замість Якименка Щербина. – Нам залишається лише просити Бога, щоби тут вони не показалися.

– Тоді яка користь із ваших козаків? – питав далі Стась.

– Ну, наприклад, хлопам морди набити, коли що…

– А я ото думаю, що коронні війська скоро гайдамацьке військо розіб’ють і рабусі розійдуться лісами. Ну, подрібняться на малі ватаги. Отоді і козаки стануть у пригоді, – доповнив Щербину Якименко.

Стася задовольнила така відповідь, він знову узявся за карафу, налив гостям питва, котре гордо називав «вином».

Це питво було кисле, зовсім не терпке і не смачне. Взагалі, дім пані Гелени був досить бідним, хоча шляхтянка неслася більше за якусь княжну. Їжа тут була зовсім не смачною, тож Якименко налягав на горіхи з медом, закушуючи кисле «вино».

– Якщо сюди рушить великий загін гайдамаків, нам доведеться тікати на захід, до Житомира, – продовжував Якименко. – У мене достатньо волів, коней, возів, і за найпершої звістки від пана Щербини я посаджу пані Гелену на бричку і вивезу звідси. А разом із тим і наше майно.

Сам Якименко довго чекав цієї миті. Йому було вже далеко за тридцять і заради цього дня він так досі і не женився. Маючи добрі заробітки на панській службі, осавул не поспішав із цим ділом. Він завжди хотів одружитися із дворянкою: якщо не сам, то хоч його діти успадкують титул…

Раптом двері відчинилися і в кімнату ввійшла пані Гелена. Мужчини підвелися.

– Ну що, брате мій Стасю, ти вже сторгувався за мене? – запитала іронічно.

Вона була висока і худа, обличчя виглядало блідим, хворобливим, а вузькі зелені очі так і пожирали Якименка ненависним поглядом. Їй було десь трохи за сорок.

– Заспокойся, сестро, – попросив пан Стась. – Сядь краще з нами. Тут пан Якименко саме збирався розповісти нам про свої майонтки.

– Пан Якименко, – скривилася пані Гелена. – Яка ганьба.

Однак жінка таки сіла за стіл. Осавул почав розповідати про всі добра, якими він володів, при тому підкреслюючи те, якою повагою користується поміж навколишніми дідичами. Навіть сам сотник Щербина прибув сьогодні з ним, аби підкреслити його поважність!

Але пані Гелену не дуже все це цікавило. Вона сиділа надута і лише інколи перебивала розповідь Якименка якимись гострими і недоречними запитаннями, тим самим демонструючи свою огиду. Якименко на це не зважав, а робив свою справу.

Уже кілька років, як пан Стась пообіцяв йому свою сестру, відколи тяжко захворів її чоловік. Рік тому нещасний відмучився, тож шлях Якименка до заповітної жінки, що дасть йому титул, відкрився. Пан Стась не суперечив: вже надто багато їх зв’язувало із осавулом, та й брати на свої плечі опіку за сестрою не дуже хотілося.

– Ось бачиш, сестро, який із пана Якименка поважний чоловік? – запитав пан Стась, коли осавул закінчив. – Сам сотник Щербина йому кумом доводиться. Він зможе тебе захистити і в його домі будеш жити і горя не знати.

– Маю свій дім…

Тут знову заговорив осавул.

– Якщо буде на те ваша воля, пані, я відремонтую ваш дім, розбудуємо його. Колись ваш син захоче повернутися до батьківського гнізда, одружитися, то йому лишиться оцей маєток.

Якименко знав, що у пані Гелени є дорослий син від першого чоловіка і що він змушений був покинути ці землі і піти у пошуках кращої долі. Згадка про сина замусила пані Гелену замовкнути – вона дуже переживала за хлопця.

– Весілля справимо за тиждень, – підсумував розмову пан Стась.

– У костьолі, – підкреслила пані Гелена.

– Можна і в костьолі, – погодився Якименко. – Бог один.

Все відбулося, як і запланували: спершу костел, потім бричка з білими кіньми, потім справжній бал, який організував Якименко у своєму маєтку і на який прибули всі місцеві достойники. Пані Гелена була у пишному білому платті, купленому також за гроші осавула. Вона і далі залишалася холодною і неприступною в той час, як сам осавул собі добряче хильнув і щиро частував усіх гостей та слідкував особисто за тим, щоби ніхто з його весілля не пішов голодним і тверезим.

А далі настала перша шлюбна ніч.

– Ну що, моя жінко? – Якименко хтиво посміхався, спершись п’яно на косяк дверей їхньої опочивальні.

Пані Гелена вже встигла перевдягнутися із весільного плаття у просте домашнє.

– Іди спочатку помийся – від тебе несе кіньми.

Осавул почав нюхати сам себе.

– Та зайшов до стайні, вівса треба було всипати…

– Для того є хлопи!

Обернувшись, Якименко пішов, а повернувся уже з мокрим волоссям і замотаним у рушник.

Доки він мився, пані Гелена добряче собі хильнула: добре ж вино у цього хамуня, не те що у неї – кисляк. Присмоктавшись, пані витягнула ледь не цілу кварту.

– Чого дивишся, хлопе! Отак і простоїш цілу ніч? – гаркнула вона на Якименка, що саме повернувся і дивився на неї здивованими очима. – Лягай!

Осавул швидко ліг на ліжко, спершись на лікті.

– На живіт, хаме!

Якименко скорився. Пані Гелена взяла у руки шкіряний ремінь.

– А зараз я тебе провчу, лайдаку, щоби ти затямив, хто тут тепер господиня, а хто – гівно!

При цих словах пані почала бити Якименка по голій дупі, ногах і спині. Спершу він терпів, та коли почало боліти нестерпно, Якименко застогнав, спробував підірватися з ліжка, однак пані спритно застромила руку йому поміж ніг і схопила за болюче місце.

– Ай-й-й! – скрикнув осавул.

– Тепер робитимеш усе, що я тобі скажу, хамуню!

– Добре, добре, моя пані, – вигукнув Якименко.

– Давай, нещасний, цілуй мої ноги. Лижи, як пес! Ну, чого чекаєш, хаме останній!

Наступного дня пан осавул змушений був повертатися до роботи – надто відповідальну він займав посаду. Саме йшла косовиця, тож роботи вистачало для всіх: хлопи вантажили сіно на вози, баби і діти громадили його граблями. Сонце пекло немилосердно, осавула обливав піт від спеки та випитої горілки.

Настрій у осавула був добрий – він жартував, посміхався і постійно про щось думав. Насправді Якименко згадував минулу ніч із пані Геленою і подумки смакував кожним фрагментом з того, що нова дружина із ним виробляла. За свої тридцять літ він мав уже з десяток молодиць, однак таке йому довелося пережити вперше, тож понад усе осавул хотів чим швидше дочекатися ночі, аби повторити те саме.

Із самого ранку осавул уже об’їхав усі левади, припильнувавши косовицю та давши усі розпорядження, а вже потім подався до економії, де зміряв очима об’єми складених стогів та припильнував роботу хлопів у стайнях та хлівах.

У холодку під складом сиділи його козаки у своїй міліцейській формі. Випивали.

– Саме вчасно, пане осавуле, – посміхнувся один з них.

– А ми думали, що молода жінка дасть тобі довше поспати хоч сьогодні, – підкинув інший.

– Ходи до нас, потягни чарчину…

Однак Якименко був замислений.

– А ви не бачили Сеньку і Кіндрата? – раптом запитав.

– На леваді… – відповів байдуже один з козаків, знову наливаючи.

– А там сказали, що тут вони, в економії. Дивно. Ану, вставайте, беріть сраку в жменю і знайдіть мені їх.

Сенька і Кіндрат були місцевими баламутами: осавул частенько від них чув про Січ, Запорожжя, гайдамаччину. Розмови розмовами, але тепер із наближенням гайдамацького пожарища молоді хлопці могли наважитися на втечу.

Козаки з-за стола підводилися неохоче, однак відмовляти осавулові не посміли.

Якименко пішов до канцелярії, аби позаповнювати всі свої облікові книги, і уважно зайнявся тією справою: паперової роботи не любив, однак мусив її робити ретельно.

Козаки один за одним поверталися в економію і розповідали, що Сеньки і Кіндрата ніде немає. Коли повернувся останній і розповів те саме, Якименко підвівся, відклав книгу, перо і коротко сказав:

– Де їх бачили востаннє?

– Вчора. Біля хати.

– Давайте собак і коней…

Пси взяли слід відразу і побігли у напрямку лісу. Козаки тримали їх на довгих повідках і гнали коней слідом: за ніч утікачі могли втекти далеко. Загроза полягала в тому, що діставшись гайдамаків, ці два лобуряки могли розпатякати коліям про справи у Грузькому, а Якименкові дуже не хотілося, щоби повстанці навідалися у його село. Та й взагалі, за всі роки його служби ще жоден хлоп не втік із Грузького.

Пси бігли швидко. Козакам довелося їх притримувати – коні не встигали за ними петляти вузькими лісовими стежками. Страхи Якименка збулися – втікачі рухалися на схід.

Пішим піхотинцям важко втекти від вершників із собаками. От і Сеньку з Кіндратом наздогнали відразу по обіді. Вони саме сіли відпочити і перекусити, як раптом почули кінський тупіт та гавкіт собак. Хлопці посхоплювалися і кинулися навтьоки, однак не встигли пробігти і дві сотні кроків, як їх вже помітили.

– Спускайте псів! – наказав Якименко.

Великий бурий пес, відчувши свободу, першим кинувся за хлопцями. Кільканадцять великих стрибків – і собака звалив Сеньку на землю і почав кусати. Кіндрат повернувся і став відганяти псюгу палицею – це і врятувало Сеньці життя. Тим часом прибігли інші пси, оточили втікачів і почали гавкати і шкіритися.

– Геть звідси! Геть! – кричав Кіндрат, махаючи палкою, Сенька ж стогнав і плакав – рана завдавала дикого болю.

– На повідок! – наказав Якименко, прибувши на місце.

Козаки припнули псів і відтягли геть.

Якименко мовчки дивився на втікачів – хлопчиська по шістнадцять років. Худі, цибаті, у латаних штанях і під горщик пострижені.

– Гайдамаки, трясця вашу маму…

Осавул поволі зліз із коня, підійшов до Кіндрата і мовчки зацідив йому в пику. Хлопець зойкнув і скулився під деревом. Тоді осавул вдарив іще кілька разів ногою.

– Не бий його! – кричав із землі закривавлений Сенька.

Якименко розвернувся, замахнувся нагайкою, але не вдарив.

– Я вас не б’ю. Я вам, іродовим дітям, щойно життя врятував!

Якименко розумів, що йому треба зробити для того, щоби запобігти у майбутньому подібним втечам. Найперше – це жорстоко покарати винуватців, а також довести глупоту подібних втеч. Недарма Якименко наказав спутати двом халамидникам руки і тягнути слідом за кіньми. Так і затягнуть їх до села, аби інші бачили, проведуть вулицею, а тоді запровадять на економію.

– Куди ти нас тягнеш? – раптом запитав Кіндрат, набравшись сміливості: із його роз’юшеного носа досі ще капала кров. Якименко зиркнув на нього: хлопець змушений був робити величезні кроки, аби встигнути за конем.

– На економію. Батогами вас почастуємо.

Так і треба зробити. Однак цього замало. Потрібно пояснити людям, розтлумачити, яка біда може прийти слідом за гайдамаками. Вони ж убивці, що п’ють кров маленьких дітей, упирі. Там, де вони пройшли, – страти, грабунок, ґвалт і безжальні вбивства уніатів та католиків. Треба буде поговорити з панотцем, аби підтвердив, – тоді селюки повірять.

– Вони і так прийдуть, – знову озвався Кіндрат, шморгаючи носом.

Козаки саме проїжджали невеличким переліском – уже за ним було видно село. Якименко їхав попереду, тягнучи за своїм конем зв’язаних утікачів, а козаки із собаками трималися трохи позаду.

– Хто? – не второпав Якименко.

– Гайдамаки, – пояснив Кіндрат.

– Що їм тут робити? – посміхнувся пан осавул собі у вус. – Хіба що тебе, один з другим, в сраку поцілувати.

– Бондаренко прийде. Тут його рідне село, – на той раз заговорив Сенька.

– Хто?

Насправді думку про Бондаренка пан осавул не викидав ніколи, особливо тепер, коли спалахнуло повстання. Цей чортяка добре тоді випив крові панові осавулу, однак не допомагали ні погрози, ні різки, ні батоги. А закінчилося тим, що малий Бондаренко ледь не спалив цілої економії, підпаливши стіжок із соломою. А тоді втік.

Казали, що мати віддала його у сотню Гонти джурою, інші ж стверджували, що молодий Бондаренко подався на Січ…

– Що, оглух? – перепитав Сенько. – Бондаренко, син вдови Бондарихи. Кажуть, він уже скубе панів під Білою Церквою, а скоро й тута буде.

– Чи ж мало всіляких Бондаренків світом вештається? – махнув рукою недбало осавул, однак сміх Сеньки, що пролунав йому навздогін, змусив Якименка глибоко замислитися.

Розділ 21

Умань

Проти шляхти було все – і цей народ, і ця земля, і навіть небо. Сонце смажило немилосердно, земля заховала далеко в собі воду, не даючи панам можливості втамувати свою спрагу. Випивши невеличкі запаси води, а згодом і пива й вина, пани зрозуміли, що їм не врятуватися. Табір, який вони побудували за міськими мурами і через який був доступ до річки Уманки, захопили гайдамаки. Сонце продовжувало пекти так, що тріскала земля й повисихали всі колодязі, які в місті і так були не надто повноводими. Люди почали гомоніти.

Спочатку панам вдавалося підтримувати байку поміж простими русинами, що жили в Умані, про те, що гайдамаки це грабіжники й убивці, які йдуть у місто, щоб розгромити й спалити його, а жителів вимордувати. Люди бачили жорстокий бій за табір, усвідомлюючи своє страшне і безвихідне становище.

Під час облоги деякі сміливці прокрадалися на мури й гукали щось до гайдамаків – ті їм відповідали. Спочатку це були образи, потім жарти. Далі завелися розмови, і міщани побачили, що перед ними не упирі, як про це розповідали пани, а такі ж люди. Та й звідки у нашому краї назбиратися сорока тисячам упирів?! Напруга в місті наростала – прості жителі не хотіли помирати за шляхту.

А от шляхта все біснувалася. Побачивши розгром своїх у таборі, пани згуртувалися просто на міському мурі й почали свою нараду: треба було робити хід у відповідь.

– Їм треба відплатити. Кляті схизматики мусять бути покарані! – закликав їх до розправи один із біскупів, що перед тим товкся із конфедератами і силоміць навертав церкви до уніатстваі.

– Смерть схизматикам! Спалити їхню церкву! – раптом підтримав інший пан, мабуть, не дуже тверезий.

– Отямтеся! Про що ви говорите! – намагався закликати до розуму третій, так що скоро все змішалося у вигуках.

У тому гаморі безслідно загубилося кілька досить гарних думок щодо початку перемовин із гайдамаками з метою відтягнути час та дочекатися дощу. Проте що раз більше лунало погроз, образ, прокльонів та криків «ганьба». Прості мешканці бачили цю «нараду», тому як євреї, так і православні почали гуртуватися навколо своїх лідерів, розуміючи, що шляхта все швидше веде їх до провалля.

– Це Гонта винен! – надсадно кричав один з панів. – Він мусить заплатити! Уб’ємо його суку і виводок!

Незважаючи на загальний гул, цю думку почуло багато панів, усе навкруги трохи затихло, однак раптом знову вибухнуло. Велика частина шляхти відкололася від загального гурту і рушила до будинку губернатора Младановича. Вони всі гуртом йшли містом, так що їхня ватага наростала як снігова куля.

Пан губернатор ще здалека почув злі голоси та брязкіт зброї і острогів. Чи був він готовий до цього? Чи чекав? Так, чекав. Спокійно допивши вино з келиха, пан Младанович підвівся, вдягнув капелюха і вийшов на терасу свого будинку саме в ту мить, як туди ввірвалися розлючені пани.

– А ми до тебе, пане губернаторе! – рявкнув той самий крикливий пан.

– Я бачу, – спокійно відповів Младанович. – Чим можу прислужитися?

– Ми прийшли по Гонтиних виплодків!

– Віддай їх нам по-доброму, пане губернаторе!

– Гонта має відчути наш біль на собі! Смерті невинних мають бути оплачені!

Младанович мовчав і лише підняв руку, намагаючись заспокоїти натовп, однак шляхта вирувала все більше.

– Видайте нам прокляте насіння!!!

Із такими криками кілька з них кинулися і, відштовхнувши Младановича, спробували зайти в дім, коли раптом на їхньому шляху став ксьондз.

– Стримайтеся!

Поява священика трохи стримала запал панів. Ксьонз продовжив:

– Кого ви тут шукаєте?!

– Собачу віру! – гукнув у відповідь перший.

– Тут таких нема.

Пани присунулися до священика впритул.

– Не треба нас дурити! Всі у місті знають, що пан Младанович ховає у своєму домі жінку зрадника Гонти!

Ксьонз не вступився їм з дороги, а продовжував стояти, заступаючи двері.

– Пані Анастасія відреклася від своєї віри, а отже від свого темного минулого. Тепер вона стала ревною католичкою, і той, хто насмілиться образити її, образить цілу католицьку церкву!

Це було приголомшливо. Доки спантеличені пани думали, що з цим робити далі, священик продовжив:

– Зараз пані Гелена прийняла Святе причастя і їй треба відпочити, тому прошу вас, панове, дати їй спокій.

– Але ж це нечувано! – крикнув один з панів, аби щось крикнути.

– Віра тут не має значення! Ми мусимо відомстити Гонті! – вирвався з натовпу той самий голос, що першим закликав до помсти.

– Досить! – раптом почувся інший голос, так що пани оглянулися…

За той час до будинку губернатора крім польської шляхти почали підтягуватися євреї і русини – їм не подобалася така ситуація. Побачивши, що пани зараз штурмом підуть, аби забрати Олену Гонтову, міщани грізно посунули на них.

– Чого ви припхалися до цього дому?!

– Досить вже командувати і всіма верховодити!

– Наварили вже каші, прокляті конфедерати, що тепер спокою у цілому краї нема!

Зчинився ґвалт і штурханина, однак міщан було набагато більше, тож вони швидко відтерли шляхтичів геть, показуючи свою силу.

– Ганьба вам, схизмати! Ойчизну продаєте! – гукали з ненавистю шляхтичі.

– Давай-давай, гибай звідси!

Пан Младанович видихнув із полегшенням: пані Гонтову вдалося захистити, хоч і такою непростою ціною. Тепер, спираючись на міщанство і долаючи опір польської шляхти, потрібно знову починати перемовини із коліями. Саме заради цього губернатор ще того самого дня зібрав своїх радників.

– Панове, треба вивішувати білий прапор, – почав Младанович.

– Але ж, пане губернаторе, ви знаєте їхні вимоги – вони вимагають нашого арешту, і нас, напевно, стратять, – посхоплювалися декотрі з панів.

– А вони і так, самі здобудуть місто одним ударом, а в гіршому випадку наші мешканці відкриють їм у ночі браму та віддадуть нас зв’язаних. А так іще є шанс, будемо торгуватися. Чекаю ваших пропозицій…

На другий день облоги над Уманню і справді повиснув білий прапор. Гайдамаки відразу побачили його, показуючи один одному. Скоро пролунала команда шикуватися. Брама Умані відчинилася і з неї вийшло кільканадцять чоловік – міська депутація. До того часу військо вже було вишикуване й найближче присунулося до брами. Попереду був Залізняк зі старшинами. Уманці з коліями зійшлися.

Депутати поклонилися. Тут не було панів, які займали великі посади в місті, вийшли переважно православні люди, які користувалися у місті авторитетом, а також викладачі академії, навіть священик, чи то православний, чи то уніат.

– Нас послали мешканці Умані просити у вас, панове отамани, милосердя. Ми просимо вас зберегти наші життя і майно та взяти з міста викуп.

Залізняк переглянувся зі старшиною і висловив загальну думку:

– Час домовлятися пройшов. Ви до сьогодні мали таку можливість, та згайнували її. Зараз, коли не хочете всі вмерти в пекельних муках, то мусите прийняти наші умови.

Тепер переглядатися була черга послів. По якійсь паузі один з них мовив:

– Ми слухаємо вас.

– Ми, Військо Запорозьке, вимагаємо від вас здати місто, зброю, покоритися нашій волі та видати нам своїх старшин.

Посли поклонилися.

– Тож ідіть і перекажіть всім.

Депутати поклонилися знову і, задкуючи, пішли геть.

Через якийсь час вони повернулися. За своїм звичаєм поклонилися.

– Ми пристаємо на ваші умови. У свою чергу просимо, аби капітуляцію нашого міста приймав пан Гонта. Пан Младанович просить його на розмову, аби з’ясувати всі технічні аспекти цієї справи.

Спочатку була тиша, та коли слова депутатів рознеслися по війську, воно вибухнуло криками радості. Гайдамаки раділи, підкидаючи шапки й грізно потрясаючи зброєю.

Гонта видихнув із полегшенням – ще трохи, і все це закінчиться. Уже кілька днів він переконує гайдамацьких ватажків не штурмувати даремно міста і не кидати людей на погибель. Поміж коліями було багато таких, що чортом дивилися на панів і будь-що хотіли напитися їхньої крові, згадавши усі старі образи. Залізняк тяжів більше до мирної здачі Умані і будував уже плани подальшого походу на захід. Отож, тепер треба було спокійно зайти у місто. Звісно, зараз хитрий Младанович почне торгуватися за життя своїх родичів і помічників, не кажучи вже про своє власне… Що ж, нехай, сьогодні їхні життя коштують не так уже й багато…

Із такими думками Іван Гонта сів на свого коня і, відділившись від війська, почвалав у бік міської брами.

Тим часом на мурі зібралася шляхта і уважно спостерігала за ходом капітуляції.

– Ганьба на наші голови, панове!

– А що ми? Зробили що могли… – Хтось спробував виправдатися, однак загальна атмосфера була дуже гнітючою.

– Младанович таки пішов на це! Клятий зрадник.

– Жиди і русини за ним стали: кляті схизматики. Та якби в місті не було стільки цього сміття, то ми б могли зберегти фортецю!

– Панове! – раптом усіх перекричав один з панів. – А ми можемо ще все виправити!

Сказавши це, пан підійшов до гармати, що стояла на мурі, і поглянув униз: там якраз добре стало видно постать сотника Гонти, що їхав верхи у бік міської брами. Присутні відразу зрозуміли цей шалений задум.

– Ми чули, пане Владзю, що з пана добрий гармаш, – мовив хтось із натовпу.

Пани зрозуміли один одного з півслова: декілька шляхтичів кинулися на гармашів, що охороняли гармату, інші ж її викотили.

– Заряджена, – перевірив пан Владзьо, а тоді почав цілитися. Йому тут же піднесли запалений трут.

– Зараз, зараз, – усе вимірював пан, примруживши одне око. Раптом скомандував: – Вогонь!

Бахнуло. Гонта і оком кліпнути не встиг, як ядро просвистіло з муру в його бік і розірвалося зовсім поруч. Страшною хвилею його кинуло разом із конем, а ясний світ раптом побляк…

Всі здригнулися.

– Що це? – не відразу втямили повстанці.

– Гонту вбили!

– Зрада!

– Кари ляхам!!!

Козаки з уманської сотні ринули тут же до свого сотника, інші колії, не чекаючи команди, також зірвалися.

– Кари ляхам!!! – лунало понад цілим військом, і сотня за сотнею хапали у руки все, що траплялося, і ринули до міської брами.

– Чекайте, чекайте! – намагався стримати людей Залізняк, однак цей бурхливий потік зупинити було годі.

Побачивши цей стрімкий кидок гайдамаків, Младанович аж за голову взявся.

– До брами! До брами! – намагався організувати захисників фортеці її комендант, однак жовніри немов заклякли: вони не сподівалися такого розвитку подій. А на мурі, звідки щойно стріляли, раптом спалахнула бійка: шляхтичі зійшлися між собою, вихопивши ножі і шаблі.

– Зрада, зрада! – кричали одні.

– Ганьба! – відповідали інші, рубаючи один одного як найлютіші вороги.

Тим часом браму таки зуміли зачинити, гайдамаки ж намагалися її вибити, аби вдертися у місто. Почулася стрілянина. Залізняк зі старшинами також подалися туди, аби остудити гарячі голови, однак у такій веремії уже ніхто нікого слухати не хотів.

З боку Грекового лісу стояла сотня коліїв, створена переважно із досвідчених гайдамаків та запорожців. Вони не кинулися на штурм, чекаючи команди отаманів, тож тепер лише спостерігали за розвитком подій.

– Умань треба брати сьогодні, інакше справа затягнеться на бозна-скільки, – висловив свою думку один із запорозьких отаманів. Бувалі братчики впізнали його відразу – Кіндрат Лусконіг. Додав: – Пани самі вибрали свою долю.

Схоже, про вбивство Шелеста рядові братчики ще нічого не знали, тому з великою цікавістю поставилися до пропозиції Лусконога.

– Що пропонуєш?

Кіндрат показав пальцем.

– Бачите, отам шматок муру відвалився після гарматного обстрілу? Зараз ляхи всі побіжать до брами, тож беріть драбини і гайда зі мною…

Запорожці бігли швидко, тримаючи драбини на своїх плечах. Оборонці фортеці і справді не відразу побачили цей маневр, зосередивши увагу на брамі; коли ж нарешті звернули увагу, то Лусконіг із товаришами уже приставили драбини і лізли вгору. Через пролом у стіні це було зробити набагато легше. Закипів бій.

Особливо завзято билися шляхтичі, котрі перед лицем загрози припинили чвари і повернули свої шаблі проти гайдамаків. Однак їхньої завзятості було мало: сила коліїв була більшою, тож гайдамаки скоро вдерлися до міста, відтіснивши шляхту. Іншому гуртові гайдамаків вдалося роздерти браму і з дикими криками вони також ринули всередину.

Тим часом Гонта поволі оклигав – головний удар на себе прийняв кінь: гнідий доходив у калюжі крові із розпоротим черевом.

– Що сталося? – запитав сотник, тримаючись за голову.

– Зрада, батьку! Ляхи хотіли тебе вбити! Та нічого, зараз вони усе виригнуть!

Продовжуючи триматися за голову, Гонта оглянувся у бік Умані.

– Це треба зупинити. Поможіть…

Тим часом у місті уже почалися вуличні бої. Колії, що були всередині міста, швидко розсипалися по вуличках, аби розправитися з оборонцями. Єврейська міліція, побачивши таке віроломство, кинулася до своїх хат, почалася стрілянина і запалали перші пожежі. Скориставшись загальною метушнею, великому гуртові шляхти вдалося вирватися з міста: осідлавши коней, вони дружно натиснули на гайдамаків, що зібралися біля брами, і вискочили крізь неї з Умані.

– Досить! Досить! – кричав Гонта, однак розлючені гайдамаки, котрих до міста стало прибувати все більше, не хотіли його слухати. Допавши якогось коня, сотник стрімголов кинувся у бік ратуші, аби відшукати там Залізняка. Тим часом Умань все більше перетворювалася на поле бою.

– Бийте, дітки, шляхту, ріжте ненависних орендарів! – чулися повсюди крики розлюченого натовпу.

Залізнак був уже біля будинку Младановича: колії оточили губернатора, намірившись забити його киями, «як собаку».

– Стійте! – у коло влетів Гонта і став перед Младановичем.

– Відійди!!! – ревнув натовп.

– Ця паскуда вбила сотника Гонту! – кричав безперестанку якийсь козачина.

– Так он же Гонта! – гукнув у відповідь інший козарлюга і зареготав.

– Слава Богу, пане сотнику, – Младанович витер піт із обличчя.

Гонта повернувся до нього.

– Біда вийшла, пане губернаторе. Де моя жінка?

– В домі. Вони живі, не хвилюйтеся. Прошу вас – захистіть моїх дітей!

– Смерть Младановичу!!! – Колії продовжували грізно рокотати і коло навколо губернатора стискалося.

– Я не хочу такої смерті, – видихнув шляхтич.

– Відійди, пане Іване, – втрутився Залізняк. – Ти ж бачив, що учинили прокляті пани, як гарно почастували нас залізними галушками. Поглянь, що робиться навколо! Хтось за це мусить відповісти! А ти, пане, молися, бо прийшла твоя остання година, і навіть сам диявол тебе зараз не врятує.

Младанович, схоже, уже змирився зі смертю.

– Мої діти, – лище ще раз нагадав.

Раптом Гонта витягнув свій кинджал.

– Це моя справа!

Губернатор посміхнувся слабенько, впізнавши коштовну зброю пана сотника.

– Подарунок графа Потоцького.

– Думаю, вже краще оцим, ніж колами, – відповів Гонта. – Ех, даремно ви мене не слухали, пане губернаторе.

– А між поляками і козаками ніколи миру не буде, слухай не слухай. Давай уже, пане сотнику, не муч.

Гонта вдарив коротко і влучно: Младанович обхопив сотника руками і поволі сповз на землю.

– Навіть не мучився, – зітхнув один із коліїв. – Та нічого, ще виводок лишився. Гайда, брати, в дім.

Колії рушили було в бік тераси, однак Гонта заступив їм дорогу, тримаючи у одній руці скривавлений кинджал, а у іншій шаблю.

– У цьому домі моя жінка і діти. Хто підійде – руки повідрубую!

Тим часом по Умані розійшлися православні священики і ченці із церковними корогвами. Вони намагалися зупинити бої, то поляки і євреї у пошуках порятунку кидалися до них.

– Усі! Усі поганці, хто живими лишитися хочуть, ставайте під хрест православний, інакше прийде вам, іродам, остання година! – гукав на всю Умань Кіндрат Лусконіг, потрясаючи закривавленим ножем, від якого сьогодні загинуло стільки людей.

Орендар Аврамко також був у натовпі тих, хто не побажав скоритися волі гайдамаків, – вони мовчки чекали своєї долі. Аврамко, як і інші його товариші, з погордою дивилися на людей, які стали під православні корогви. Та з приходом гайдамаків його бойовий дух поволі вщух, а далі то й взагалі серце його зм’якло. Він ледь не зі сльозами на очах поглядав на поважного цадика, що стояв поруч.

– Ребе, як ви гадаєте, вони вб’ють нас?

– Сину мій, якщо тобі лячно, то перейди на той бік, тоді твоє життя буде врятоване, проте накличеш на себе гнів Єгови. Умань загрузла в гріхах, як і цілий край, де панує шляхта, тому мусить бути знищена, як біблійний Содом. А ці гої – це бич у руках Єгови. Все, сину, в руках Божих.

– Та ні, ребе, буду тут. Я як усі.

На майдані бій вийшов кривавий та швидкий. Пани гинули, не бажаючи просити у гайдамаків милосердя, а гайдамаки й не думали їх жаліти. Залізняк зі своїми старшинами намагалися стримати погроми і різанину, тож усе потроху стало затихати. Особливо до того доклався Гонта зі своїми козаками.

Горіло лише у одному з кінців міста, де жили євреї і куди ввірвався Кіндрат Лусконіг зі своїм загоном.

– Ріж, брати, нечестиве кодло! Рубай собачу віру! – гукав запорожець, козаки ж завзято кинулися виконувати його волю, розправляючись із мешканцями, котрі намагалися чинити опір.

– Добре, добре, діти! – гукав Лусконіг, продовжуючи вимахувати ножем.

Зрозумівши, що смерть чорним крилом злетіла над містом, євреї кинулися врозтіч. Більшість із них бігли до православної церкви Святого Миколая, принишкли там, або тулилися до православних отців, що прийшли в Умань з гайдамаками та стали з хрестами й корогвами на найбільших вулицях міста. У цей час гайдамаки розбрелися вулицями, громлячи доми багатіїв та єврейські крамниці.

Решта панів та євреїв позачинялися в костьолах та синагозі. Декотрі їхні лідери закликали не коритися брудним хлопам і з честю померти. Євреї міцно стали на захист своїх домівок і билися так завзято, що ніхто від них і сподіватися не міг, як справжні нащадки відважних Маккавеїв. Зараз це були не такі людці, якими їх дехто описує – лякливі й хитрі, – вони билися, як леви. Билися за своє місто, за свій уклад життя. Зла доля з’єднала їх з панами, і тепер ті кинули їх на смерть.

Гайдамаків це обурило й вони заходилися «добувати» панів. Знову розгорілися сутички, які перейшли у справжні бої. Вулицями потекла кров. Роз’ярені боєм колії без жалю та милосердя нищили свого ворога. Особливо безжально вбивали ксьондзів, яких вважали винними у всьому. Далі колії увірвалися у школу, де ховалися спудеї та діти шляхти. Викладачі загородили їх собою, тому тут же загинули. Проте перед дітьми колії зупинилися – з’явився Гонта.

– Коли б на нашому місці була шляхта – вони б їх не пожаліли. Проте ми – козаки, з безневинними дітьми не воюємо. Давайте їх усіх у церкву, хрестіть у благочестиву віру. Скажіть отцям, що хресними батьками будуть Залізняк і Гонта!

У той же час уманські євреї сиділи у синагозі й чекали своєї долі. Молодші тримали у руках зброю, поклявшись дорого віддати своє життя. Старші молилися, розуміючи, що порятунку їм і так не буде.

– Невже порятунку таки справді нема, ребе? Невже ми таки справді маємо загинути від гайдамацького ножа?! – ледь не плакав бідний Аврамко перед уманським цадиком.

– Єгова добрий, сину мій, – ще раз, про всяк випадок нагадав своєму лякливому другові цадик.

– Ой вей, ребе, чого ми маємо гинути? І навіщо тільки ви домовлялися з тими брехливими панами, навіщо ми стали на їхній бік у боротьбі з гайдамацтвом! Адже євреї завжди були гендлярами й ніколи не пхалися до військових справ та політики. Великий Боже Авраама, Ісаака і Якова!

Сивий цадик лагідно поглянув на нього.

– Сталося так, як сталося. Я не можу зрадити віру свою, віру своїх батьків. Я прийму смерть як належне.

Аврамко сьорбнув носом.

У цей же час колії оточили синагогу. Погляди у них були рішучі, обличчя суворі, у руках – смолоскипи і ножі.

– Паліть їх святиню разом з ними, нечестивцями, – різко пролунав чийсь наказ.

Євреї охнули. Вони спробували вирватися, проте двері вже були зачинені зі двору. Вони почали стукати у двері, та натомість почули лише потріскування смоли – гайдамаки запалили смолоскипи. Ще мить – і вони підпалили синагогу. Вона загорілася миттєво, дим повалив, сірими клубами заходячи досередини. Діти Ізраїлю плакали, кричали, намагаючись вирватися на волю з пастки, в яку самі ж заскочили. І тут крик цадика перевершив усіх, й вони притихли. Він не кричав – страшна пісня розпачу вирвалася з його грудей. Він співав. Співав стару єврейську пісню-молитву, яку знали всі й підтримали. Вона виривалася зі шпарин, і крізь шпари було видно, що навіть гайдамаки зупинилися, прислухаючись. А синагога вже палала, як смолоскип, ось-ось провалиться стеля.

Раптом ззовні почулося тупотіння копит та крики.

– Годі, годі, наказ отамана!!!

Двері відчинилися.

– Виходьте!

Не вірячи своєму щастю, євреї почали вибігати на вулицю. Старий цадик всіх пропускав. Він так і лишився стояти сам, не можучи покинути своєї святині, і вона поховала його під собою.

Дим закривав небо й сонце, так що ясний день перетворився на сутінки. Гайдамаки вже не поспішали – одні з них стерегли полонених, інші зносили на купи свою військову здобич, треті обшукували місто, чи не сховався, бува, десь ворог.

Євреї, врятовані з синагоги, сиділи осторонь, чекаючи своєї долі. Вони поглядали то на трупи, що лежали всюди по вулиці, то на пожежу, що перекочувалася з будинку на будинок, то на гайдамаків, що блукали містом.

Один з гайдамаків підійшов до гурту, почав приглядатися до присутніх, наче когось шукаючи. Нарешті він підійшов до Аврамка, поглянув на нього, а тоді схопив за волосся, зазирнув йому в очі.

– А, ось я тебе й знайшов, проклятий орендарю. Що, пам’ятаєш мене?

Проте орендар був такий наляканий, що його наче спаралізувало.

– То я тобі нагадаю. З Богуслава я родом, а ти, гаспиде, фільварки там свої маєш. Ти нас, вільних осадників, записав до кріпаків своїх, бо не могли податків сплатити нестерпних. Знаєш, що сталося з моєю родиною? Мене тримали в буцегарні, бо посмів запротестувати, батька твої гайдуки на смерть забили, матір померла від тяжкої праці та хвороб, а сестричка маленька сконала з голоду. Ти навіть не знаєш, проклятий Авраму, як я довго чекав зустрічі з тобою.

Раптом орендар побачив ще кількох гайдамаків, що шукали його. Чи було це так, чи йому вже зі страху привиділося, та декілька коліїв також ходили поміж рядами, розпитуючи:

– Говоріть, скурві сини, де Аврамко.

Божевільний страх надав йому сили. Він з неймовірним криком вирвався від гайдамаки й кинувся тікати, не оглядаючись. Він біг, як йому здавалося, наче олень, навіть пантофлі погубив, залишившись в одних білих панчохах. Десь за кілька гонів насмілився озирнутися – троє гайдамаків таки бігли за ним, ніби гончі пси за зайцем. Він повернув до людських городів, спробував перестрибнути через чийсь високий паркан. Проте гайдамака зловив його за ногу. Орендар намагався щосили, проте перестрибнути паркан так і не судилося – колії гуртом стягнули його.

– Не втечеш, гаспиде, ось тобі за все.

І три ножі один за одним увійшли в його тіло.

Розгром Умані тривав цілий день. Старшинам таки вдалося врятувати місто і його мешканців від повного винищення, хоча чимало ворожої крові випила сьогодні спрагла, потріскана земля. Чимало цієї крові текло бруківкою і стікалося у широкі калюжі. Чимало панів знайшло того дня свою смерть, для багатьох євреїв Умань стала братською могилою.

Для гайдамаків цей день став великою перемогою. Здобуттям цього міста вони розчистили собі дорогу далі на захід, Умань стала для них плацдармом для нового великого походу, який мав звільнити від панського ярма всі українські землі.

Розділ 22

Фастів. Червень 1768 року

Покозачена людність Подніпров’я після розгрому панів показувала великий хист до своєї організації. Чоловіки переважно записувалися до новостворених полків, які з кожним днем все росли, обирали собі старшин та ділили між собою панську землю. Жінки і навіть діти активно їм допомагали, усі брали участь у громадському житті. Край ожив. Люди вірили, що доба панства безповоротно минула і настав новий час – час волі та достатку.

Отамани гайдамацькі Швачка, Журба та Бондаренко активно сприяли цьому козацькому рухові. Швачка, потовкшись трохи на місці, зняв осаду з Білої Церкви і рушив на північ. У планах отамана було здобуття містечка Фастова. Там, як розповідали очевидці, зібралися євреї і шляхта з найближчих околиць. Вони міцно укріпилися, маючи надію сидіти тут до останнього, чим дуже обурили гайдамаків.

Ночували недалеко містечка. Отаман Швачка став перед козацтвом.

– Панове-товариство, завтра Свята неділя. Чи воліте собі відпочити, попити меду-горілки та вдарити на Фастів пізніше? Нехай пани собі ще раз одягнуть білу кошулю, йдучи до костьола. Чи може таки завтра вдаримо, й надінемо на них кошулю червону?

– Червону, батьку! – ревнули гайдамаки. Один з них пояснив: – Не п’ється нам горілка-меди, коли пани засіли в славному місті Фастові. В місті полковника славного Семена Палія, з яким ще наші діди в походи на ляхів ходили! Справимо ж панам тризну за нашого славного полковника!

– Справимо! – дружно вигукнули сотні грудей.

Наступного дня до схід сонця Фастів було оточено гайдамацьким військом. Вдарили гармати. Пани відповіли. Оборонці були впевнені, що вони зможуть відбити навалу гайдамаків, як перед цим це вдалося жителям Білої Церкви.

Іван Левченко також був тут – іще під Лисянкою Залізняк відправив молодого отамана для підкріплення полку Микити Швачки.

Фастів був меншим містечком за Білу Церкву, слабше укріпленим, отже його потрібно було брати обов’язково.

– То як будемо добивати панів? – запитав Журба, коли старшини зібралися на нараду, сівши під крислатим деревом.

– Потрібний обвідний удар, – мовив Левченко.

Він уже заскучав за боями, тож серце його стала обвивати туга, отаман ставав усе сумнішим. Його гнітила думка про те, що він не лише не знайшов пана Канівського, але й випустив зі своїх рук жида Аврамка. Та нічого, Бог добрий.

– Ми можемо вдарити з півдня. Вночі вдаримо. Ляхи підтягнуть туди свої сили, ви ж тоді, зі сходом сонця, натиснете зі сходу – там мури найслабші.

План був досить непоганим. Старшини іще порадилися трохи, а вже тоді розійшлися готувати коліїв.

Левченко вивів свою сотню, коли було вже за північ. Ішли швидко, але тихо, смолоскипів не запалювали. Сотня поділилася на три загони.

– Гаранджа – справа, Моторний – зліва, – роздавав останні розпорядження Левченко, допомагаючи коліям нести важку драбину

– А я? – запитав Борщик.

– Ти зі мною.

– Послухай, отамане, – раптом засперечався Гаранджа. – Нам же не треба дертися на мури. Може, так, полякаємо. Головне – увагу відвернути, правда?

Левченко посміхнувся.

– Вдаримо так, щоби із панів пір’я полетіло!

Вони підходили все ближче, коли раптом на міських мурах їх зауважили, і там почалися вигуки вартових, пролунали перші постріли.

– Вперед! – ревнув уже не боячись Левченко, ведучи за собою своїх людей. Постріли почали лунати все сильніше, гавкнула гармата. Колії уже під справжньою зливою куль добігли до муру, приставили драбину і почали дертися доверху. Левченко був першим. Він відчув, як густо стріляють оборонці, як завзято кидають каміння і обливають окропом. Та не вагався: драбина міцно вперта, а сам Левченко одним з перших поліз нею вгору.

– За мною!

Раптом Іван відчув, що драбина під ним починає ставати дибки. Він був уже майже на самому верху, коли раптом драбина під натиском польських жовнірів зовсім відірвалася від стіни і шкереберть полетіла вниз разом зі всіма, хто був на ній.

Іван Левченко не встиг подумати нічого, як гепнув із самого верху просто на висушену сонцем землю. В очах потемніло…

Схоже, йому і цього разу пощастило: смерть вперто оминала молодого отамана. Тіло і голова страшно боліли, але повіки розплющувалися, хоч і з великим скрипом. Видихнув. Здивувався, чому нікого з товаришів немає поруч, адже вони завжди в таких випадках намагаються врятувати його, привести до тями…

Іван поволі порухав пальцями, так само поволі став підводитися. Надворі світало. Звуків бою поруч чути не було, зате вони перемістилися у місто. Схоже, атака Швачки з іншого флангу дала свої результати.

Гаранджа з Моторним сиділи недалеко, поопускавши свої чубаті голови.

– Гей, браття, я знову живий, – хрипло мовив їм отаман.

Вони поглянули на нього, тоді знову відвернулися.

– Ми й не сумнівалися, – лише буркнув Гаранджа.

Що це з ними? Левченко підвівся і, тримаючись за поперек, пошкандибав до них.

Вони сиділи над Борщиком. Над його тілом. Очі товариша були закриті червоною китайкою.

– Братику! – скрикнув Левченко і впав перед мертвим товаришем на коліна. – Та як же так?

Іван сів над мертвим товаришем, не знаючи, що далі має робити.

– Ви падали разом. Ти ото – здоровий, а от Петро…

Це мовив Гаранджа, обпікаючи спину Левченка гарячим поглядом.

– Його смерть не буде даремною, присягаюся вам, – відповів отаман.

– Це ти винен! Його кров – на твоїх руках!

Гаранджа сказав ці слова тихо, однак вони боляче кольнули Левченка. Отаман спершу хотів відповісти, однак не зміг – так і залишився стояти навколішки. Гаранджа продовжив:

– Нам потрібно було зробити вигляд, що ми атакуємо, ти ж насправді повів нас на стіну.

У відповідь – знову мовчанка.

– Ти, Іване, став одержимий своєю помстою. Так не може бути!

…

– Я йду до Швачки. Ти зі мною, Федю?

Моторний не відповів. Постоявши мить, Гаранджа пішов. Левченко так і продовжував стояти на колінах. Моторний зітхнув, присів біля нього і поплескав по плечу…

Після бою за Фастів полк Микити Швачки розділився. Сам отаман з більшістю коліїв залишився у місті: він планував зібратися з силами і знову піти на Білу Церкву, та цього разу здобути її. Отаман поділив своє військо на курені, призначив курінних отаманів. Також до міста з околиць почали стягувати шляхту й жидів. Отаман їх наказав судити. Винних тут же страчували. Жінок і дітей Швачка наказував вихрещувати у православ’я і відпускати. Також отаман здійснив кілька судів над деякими гайдамацькими ватагами, які не побажали визнати його владу і грабували простий народ.

Друга частина війська швидкими летючими загонами розбіглися по околицях, щоб добивати панів та скликати до війська охочий люд.

По околиці пішла новина, що із заходу сунуть ляхи, що вони вже карають народ в околицях Радомишля. Швачка скликав отаманів на пораду.

– Кажуть: там сам Воронович орудуює. Впізнати орла по польоту, а зрадливого собаку по звичці кусати ззаду. Пан регіментар завжди був хоробрим перед беззахисними жінками чи монахами, що не могли йому дати опору. А від нас утікав, пам’ятаю, з Мотронинського, як побитий пес. Шкода, що не вдалося тоді дістати. Що ж тепер робити будемо, панове? Не гоже покидати своїх людей панам на поталу.

Так говорив Швачка в оточенні своїх отаманів та значних козаків. Відповів йому Андрій Журба.

– Воно то так, Микито, та сили розпорошувати не можна. Пани міцно засіли в Білій, москалів нечистий приніс, не знати чого ждати. Мусимо стягнути сили, зібрати в один кулак. Крім того пани можуть навмисно нас виманювати, щоб погромити поодинці.

На цю мову відповів Бондаренко:

– Годі тобі, Андрію, там гинуть наші брати, земляки мої. Сам я з Грузького, люди свої там, а пани, кажуть, у Пашківці та Бихові «хазяйнують». Дозвольте, панове отамани, візьму з собою кілька сотень та виб’ю паноту звідти – і людям добре, і нам не убуде.

Заперечувати ніхто не став. Сам Журба, хоч і сопів, наче ковальський міх, проте також не сказав слова супротиву.

– Чи всі згодні? – запитав ще раз Швачка.

– Нехай буде так.

Колії Бондаренка збиралися в похід. Не брали тяжких обозів – мали швидко вертатися. На збори багато часу не потрібно було – кілька годин, і гайдамаки суворо виїжджають з міста, без пісень та довгих проводів.

Замикав гайдамацьку колону Іван Левченко зі своїми хлопцями. Гаранджі і Борщика з ними вже не було. Моторний курив люльку і суворо дивився вдалечінь, притримуючи рукою шаблю біля боку. Раптом ледь здригнувся, відчувши, як хтось схопив його за стремено.

– Ти чого? – гукнув він дівчині, котра щосили трималася його за чобіт.

– Порятуйте, паночку.

– Та чого ти справді? – Федір навіть трохи розгубився. – Хто це наважився ображати таку красунечку?

Дівчина навіть тепер не відпустила його чобота.

– Не мене – батька. Гайдамаки, себто панове козаки, хочуть його замордувати.

Тільки тепер до Федора дійшло, він спохмурнів.

– А він жид?

– Євреї ми бідні, паночку, ніколи зла нікому не робили. Я під карою смерті прийняла вашого Бога, я християнка, та батько заперся, не хоче визнавати Бога вашого, не хоче кланятися: гайдамаки його вб’ють, порятуйте, паночку, згляньтеся.

Моторний ще більше насупився.

– Чого це я маю вам помагати? Ви були першими прислужниками панів, по три шкури дерли з мого народу, продавали нас, як худобу, віру нашу паплюжили. Тепер, коли ми стали хазяями краю свого, то або розкайтеся, і живіть по наших законах, або приймайте смерть за гріхи свої.

– Але ж, паночку, я ж бачу – ви милосердний, у вас добрі очі. Я прийняла Христа в серце: він вчив нас пробачати, вчив бути милосердними. Згляньтесь, паночку, над моєю молодістю, пожалійте, вік за вас молитися буду.

Федір оглянувся навколо, чи багато козаків стало свідками цієї сцени, й переконавшись, що на нього ніхто не звертає уваги, знову поглянув на дівчину: це була гарненька чорнявка, шляхетність проглядалася в її очах та голосі, хоч і була одягнена у грубу сорочку та звичайну запаску. Та найбільше здивувала козака вишиванка на її сорочці. Було видно, що ця дівчина трималася за життя до останнього.

– Як тебе звуть?

– Рахіль, – мовила, та зразу сіпнулася. – Так мене звали до хрещення. Тепер я Оксана.

– Ось що, Оксано, візьми цей перстень, віднеси батькові, нехай скаже, що вірно служив отаманові Левченку. Запам’ятала?

– Так, – мовила дівчина, взявши з рук козака товстого золотого перстня.

– Тоді біжи, чого стоїш?

– Як я зможу вам віддячити, як зможу повернути персня?

Федір знизав плечима.

– Колись іще побачимося.

Федір якийсь час дивився їй услід, як вона бігла в бік міста. Саме там почався зараз суд і розправа над панами та орендарями, які попалися в руки коліїв. Дівчина бігла щодуху, щоб врятувати свого батька.

Моторний посміхнувся сам собі у вуса і рушив далі, слідом за своїми козаками.

Бідних євреїв не займав ніхто, а багато з них записалися до гайдамацького війська. Але було достатньо таких, кому гайдамаки не могли вибачити, через кого, власне, й почалося це повстання – лихварі, орендарі, перекупники та торговці людських душ, продажні судді, чиновники – всі вони погойдувалися на шибеницях поряд із панами – шляхтичами, не змігши сховатися від людського гніву.

Гордий єврей трясся як осиновий листок. Він був фармацевтом, виготовляв ліки для панів, а простий хлоп не міг собі купити в нього через велику ціну. Його руки не знали мозолів до останнього часу, але й тепер вони натерлися не від рала чи лопати, а від рушниці: фармацевт взявся за зброю разом з іншими євреями, захищаючи, як він думав, достойний лад у цій державі, своє право й життя, свою землю. Бився сміливо й жертовно, наскільки міг, не бажаючи коритися брудним хлопам. Він і тепер не бажав їм коритися, а трясучись ішов до шибениці. Гайдамаки ненависними поглядами проводжали його.

Дочка прибігла в останній момент, кинулася йому у ноги.

– Тату, не роби цього, скорися. Ми ж євреї, ми ж ніколи не пхалися до політики та справ військових, одумайся. Наша справа ліки, а не мушкет. Скорися: тепер ці люди володарі цього краю, це їхня земля, а нам робити свою справу. Навіщо йдеш на смерть?

Рахіль-Оксана кричала голосно, старий спробував її підняти, поставити на ноги.

– Встань, цуро моя. Ці люди хочуть, щоби я відрікся від Єгови, а я вже застарий. Шкода, що не дочекаюся внуків, не зможу навчити їх. Та ти, цуро моя, пам’ятай мої заповіти і… живи.

Журба, який стояв поруч із Швачкою та спостерігав усю цю сцену, суворо приступив і взяв дівчину за руку, щоб відіпхнути від старого.

– Годі цього. Бачиш: твій батько хоче померти як герой. Він все життя служив панам, плазував перед ними, лікував наших гнобителів. А перед нами плазувати не хоче. Він досі має нас за брудних гоїв; за хамів, для нього не існує українського народу, а тільки бидло, яке готове зранку до вечора працювати на нього, не маючи ні ліків, ні школи, ні навіть своєї віри та звичаїв, яку відібрали пани. Тож хай гине.

Він відірвав дівчину від старого, зазирнув йому в очі. Вони так і стояли, дивлячись один на одного очима, повними ненависті, але не зневаги. А гайдамаків ця промова зачепила за живе.

– Досі нас прокляті мають за своє бидло. Жару їм, дайте жару жидові! – гуло навкруги грізне воїнство.

– Заждіть, пане отамане, адже батько колись прислужився гайдамакам. У нього є заслуги, – спробувала перекричати всіх Оксана.

– Які заслуги, про що ти говориш, цуро моя, – голос єврея дрижав, він боявся вже не так за себе, як за дочку, яка не знати що замислила.

– Так, мій батько прислужився колись отаманові Левченку. Ось, він навіть перстень свій дав!

Дівчина показала Журбі персня. Дехто з гайдамаків також це почув, – і коло стихло. Підійшов Швачка.

– Ти, мабуть, брешеш, дівчино. Якщо так, то гляди: отаман Левченко суворий і дуже розізлиться.

– Не брешу, ось вам хрест.

Вона перехрестилася. Коло, після якоїсь паузи, раптом зайшлося реготом.

– Глядіть, панове, коли треба, то й жидівка перехрестилася й по-нашому щебече – ось що таке народна сила, – сміялися вони поміж собою.

– Годі цього, – раптом вибухнув гнівом Журба. – Нема нікому прощення, кого наш суд засудив, інакше це буде не суд народний, а чорт-зна що. Ведіть жида до петлі.

Дівчину відіпхали, а старого взяли під руки.

– Ні, цуро моя! – гукнув єврей.

– Тату! – кричала дівчина.

– Годі!!! – раптом, наче грім, пролунав голос, хтось стрельнув угору. Усі принишкли і розступилися. Усередину виїхав на коні Федір Моторний.

– Не займайте його, це мій жид.

Журба став проти нього. Вийшов і Швачка.

– Овва, звідки в тебе, чесного сіроманця, власний жид завівся? Я вже чотири десятки років бурлакую, панів скубу, а ще на жида не наскладав, ніяк не можу собі придбати. А ти такий молодий, а вже жида свого маєш, та ще таку жидівочку ладну в придачу.

Гайдамаки зло зареготали. Моторний зіскочив з коня, бо не личило верхи розмовляти з отаманами.

– Панове-отамани, якщо смертельної провини за тим жидом нема, то прошу його відпустити. Він колись прислужився товариству і заслуговує на прощення.

Журба спохмурнів.

– Що ти кажеш таке, отамане?! Та краще б мене повар сатани зісмажив та приніс на обід своєму панові, ніж мав би мені жид в лиху годину на поміч прийти.

– Може, тобі й так. А я готовий хоч з жидом, хоч з бісом чи самим сатаною злигатися, тільки щоб прислужитися народному ділу, – гостро відрізав Моторний.

Колії загули. Дехто з них був на боці Журби, інші підтримували Моторного. Швачка махнув рукою, щоб усі затихли.

– Скажи, брате, чим цей жид заслужив перед тобою?

Федір насупився.

– Брате Микито, а чи мого козацького слова тобі не вистачить?

Швачка примружився. Проте мовив, щоб усі чули:

– Панове-молодці і ви, старшини. Левченко – отаман суворий, а Федька Моторного ми також знаємо, і словами він на вітер не кидає. А як ви гадаєте, панове?

– Та хай собі забирає, – відповіло, хоч і не дружно, коло.

Моторний поклонився усім, узяв за повід коня й пішов геть. Оксана схопила свого батька за руку й потягла слідом.

– Стривайте, а як це так просто? – гукнув Журба, незадоволений таким рішенням, проте гайдамаки вже зашуміли, переймаючись чимось другим.

Оксана бігла за Федьковим конем, тягнучи за собою батька, який, на диво, уже не чинив ніякого опору.

Від’їхавши, Федір зупинив коня, оглянувся.

– Ви тепер вільні.

– Спасибі вам, паночку! – палко мовила дівчина.

– Дякую, – підійшов і старий. – Тепер я бачу, що й серед гайдамаків є люди шляхетні.

– Пізно все-таки дійшло до тебе, – буркнув Моторний. Він знову закурив свою люлечку і торкнув коня острогами – робити добрі справи приємно, але треба врешті-решт доганяти свою сотню.

– Чи побачимося ми ще з тобою?! – раптом гукнула услід Рахіль-Оксана.

Моторний зупинив коня, круто розвернувся.

– Хтозна? – відповів, махнув на прощання, а тоді погнав свого коня щодуху геть.

Розділ 23

C. Грузьке

– Рятуйте! Рятуйте, людоньки, убивають!!!

Осавул Якименко стояв на подвір’ї панської економії і знову слухав ті навіжені крики. Це репетувала якась молодиця, котру осавул Якименко ніби й знав, однак впізнати не міг. Її міцно тримали за руки двоє кремезних козаків, а він – Якименко – карав її сина – непокірного хлопчиська Сенька, що насмілився тікати з села до коліїв. Хлопець, роздягнений до пояса, лежав на широкій дубовій лаві; за руки та ноги його тримали двоє посіпак, а сам Якименко щосили бив нагайкою по спині.

Нарешті зупинився, витер піт з лоба. Був червоний, як буряк, важко дихав. Дивлячись на «розписану» спину юнака, спитав:

– Ну що, шельмо, будеш мені коритися, будеш кланятися низенько, будеш слухати і виконувати всі мої накази?

Один з козаків пустив руки хлопця – і той зміг подивитися на свого кривдника. Якименко помітив якийсь страшний блиск у його очах.

– Я ніколи не буду твоїм бидлом! Я, гайдамака Сенько, – козак з козачого роду і повік не буду твоїм попихачем, скоріше здохну!

Осавул аж зубами заскреготів.

– Держіть, – скомандував коротко.

І знову засвистіла нагайка, знову заголосила Сенькова мати, пориваючись кинутися до сина.

Спина хлопця була вся в крові. На лиці – ні кровиночки, був блідий, мов полотно. Лише карі очі суворо дивилися на осавула. У них було більше ненависті, ніж покори.

– Ну, що тепер скажеш? – спитав Якименко.

Сенько лише плюнув (вірніше спробував плюнути, бо слини в пересохлому роті не було) осавулові під ноги. Той до болю в суглобах стиснув нагайку.

– Прости мене, Господи, але, певно, доведеться взяти гріх на душу…

Раптом він прокинувся. Оглянувся: був у своєму домі, на своєму ліжку. Поруч лежала Гелена.

– Що з тобою? Чого не спиш? – запитала, позіхаючи.

– Нічого. Відчепися.

– Як ти зі мною говориш?

– Відчепися, кажу! – гаркнув осавул, встаючи з ліжка.

– Дурний хам.

– Хвойда.

Якименко підійшов до стола, узяв кварту і налив із неї у чарку. Випив. Занюхав рукавом. Тоді виглянув у вікно: було тихо.

Із карою для Сенька і Кіндрата він трохи переборщив. Сенько не витримав, помер. Його вже відспівали і похоронили, але осавулові досі чується крик його матері. Він, Якименко, не хотів цього, бачить Бог. Хлопчина видався занадто затятий, не хотів коритися. Колись так само осавул виховував молодого Бондаренка, однак той виявився набагато сильнішим. А от Сеньки шкода.

Тим часом над краєм почали збиратися хмари: неспокій дістався і сюди. У Радомишлі уже були польські жовніри, котрих перекинули сюди десь із Житомира; на сході ж повстанці уже взяли Фастів. Хтось із них дістанеться першим до Грузького, осавул просив Бога, щоби це були саме поляки. Не гаючи часу, осавул уже розбирав свої пожитки на вози і лише чекав сигналу від свого товариша сотника Щербини, що настав час забиратися. І тікати.

Проте сталося навпаки: першими підтягнулися жовніри та шляхта і отаборилися під Пашківкою.

– У панів досить значна сила, тож невеликими загонами гайдамаки сюди потикатися не будуть, – передавав новини посланець від Щербини.

– А великими?

– Що – великими? – не второпав козак.

– Великими силами? – перепитав Якименко.

– Гм. Головні сили їхні під Фастовом.

Ці новини трохи потішили осавула, навіть почала забуватися пригода із Сеньком…

Пашківка

Воронович, що саме прибув до Пашківки, достеменно не знав, де зараз знаходяться гайдамаки, і це його трохи нервувало. Вояки отаборилися просто серед поля, поставили вози рядочками, розбили намети й заходилися готувати собі обід. Шляхтичі, котрих тут було більше сотні, посідали окремо від жовнірів, повиймали сулії з винами та наливками й почали частуватися.

Воронович намагався пояснити їм, що було б добре укріпити їхній табір і виставити дозори, однак усі присутні відмахувалися від нього.

– Іди, пане, до ротмістра.

Пан Воронович так і зробив: відшукав командира – втомленого з вигляду мужчину років сорока – і спробував йому пояснити своє бачення справи.

– Я уже стикався із гайдамаками – за ними досить значна сила. Але головний їхній козир у тому, що їх підтримують місцеві хлопи, котрі досконало знають тутешні ліси.

Ротмістр слухав його не просто неуважно, але й зневажливо.

– Так, ми чули, пане Воронович, як гайдамаки ганяли вас та інших конфедератів по Холодному Яру…

Воронович насупився.

– До чого тут конфедерати? Тепер у нас всіх спільна загроза – Коліївщина, тож годі ділитися!

Ротмістр відмахнувся.

– Конфедерати заварили ту кашу, а нам доводиться розхльобувати. Та нічого: дочекаємося підкріплення і вдаримо на Фастів – на тому все закінчиться.

Ротмістр пішов, а Воронович так і залишився стояти, граючи жовнами, – тут його ніхто не хотів слухати, а слава грізного ротмістра Вороновича розвіялася як дим. Прості жовніри, що підкорялися королю, почали відверто зневажати конфедератів, звинувачуючи їх у всіх своїх бідах. Що ж йому треба зробити, аби знову заслужити повагу?

Воронович усе ще носився зі своїм планом помсти. Він уже зрозумів, що на політичній шахівниці все перемінилося: хто ще недавно був заклятим ворогом, тепер міг стати тимчасовим товаришем, аби потім знову перетворитися на ворога. У шляхетських колах ходили чутки, що султан поволі починає збирати силу: йому зростання Росії як кістка в горлі. Москалі, що прийшли сюди, аби придавити свободу республіки, тепер можуть або з’єднатися з гайдамаками, або виступити проти них. Польська шляхта деморалізована: горді пани, котрі так нахвалялися на кожному соймику і брязкали зброєю, тепер тікали з рідних будинків, рятуючись від помсти брудного плебсу. Польщу оточили хижі вовки, і якщо влада разом з магнатами і шляхтою не об’єднаються і не візьмуться за голову – біда буде. Ось чому так важливо, щоби не московські, а саме польські війська розгромили повстання. Це буде великою спільною перемогою і фактором загального об’єднання.

Гайдамацьке військо було досить добре організоване, хоча і слабо укомплектоване. Що ж до бойового духу, то він був дуже високий: колії з легкістю йшли на смерть, тому й перемагали. Їм не було чого втрачати. Таких можна розбити лише мудрістю і досвідом.

– Що це таке? – раптом зауважив пан Воронович вершників, що нишком вискочили з лісу.

Йому знадобилася лише мить, аби розпізнати, що це не свої.

– Гайдамаки…

Вони вискочили з лісу «журавлиним ключем», а вже опинившись у полі, на ходу почали розгортати свої «крила», беручи шляхетський табір півколом.

– Гарно йдуть, – посміхнувся сам до себе Воронович, милуючись гайдамацькою атакою.

– Гайдамаки!!! – раптом пролунав крик поруч – і всі навколо посхоплювалися, покинувши намети, вози і обід.

– До бою! – ревнув Воронович, намагаючись організувати шляхтичів і жовнірів, однак ті нікого слухати не хотіли, заметушилися. Зі зближенням гайдамацької лави паніка стала наростати. Першим, лише допавши коня, почав тікати ротмістр, а відразу за ним навтікача пішла шляхта. Жовніри, трохи пометушившись, покидали рушниці і списи – знали, що простих жовнірів гайдамаки не поріжуть.

Тим часом колії влетіли в табір:

– На коліна! – прозвучала команда – і жовніри миттю підкорилися. Інша частина гайдамацької лави, не зупиняючись, кинулася слідом за шляхтою.

Гайдамацькі коні гнали так швидко, що, здавалося, й не торкалися землі. Вони наздоганяли панів і безжально вбивали, стріляючи впритул з пістолів, або рубаючи шаблями.

– Живими, живими брати! – кричав Іван Бондаренко, котрий очолював гайдамацьку атаку.

При цих словах запорожець вихопив свій аркан і кинув на шию першого-ліпшого пана. Шляхтич лише змахнув у повітрі руками, ніби птах, і гепнув з розгону на землю…

Нарешті погоня закінчилася. Декому зі шляхтичів таки вдалося втекти, однак велику їх частину було або знищено, або полонено.

Бондаренко витер піт з лоба.

– Добре погуляли. Тепер би ще у Грузьке заглянути, аби вражий осавул не встиг утекти.

Гайдамаки забирали полонених, здобич і поверталися назад. Бондаренко оглянув усе навколо, намагаючись нічого не проґавити. Раптом він побачив коня. Вороний стояв у густих бур’янах і просто пасся. Напевно, господар його загинув – і тварина відбігла подалі від кривавого бою, налякавшись криків і смертей.

– Шкода лишати, – мовив сам до себе Бондаренко, а хлопцям гукнув: – Ви йдіть, а я наздожену!

Коник продовжував пастися, навіть коли Бондаренко наблизився майже впритул! Тоді підняв голову, поглянув.

– Тихо, братику, я тебе не скривджу…

Іван Бондаренко тут був не один. Ганебно лежачи в бур’янах, від гайдамацької помсти ховався славний ротмістр Воронович. Із наближенням отамана шляхтич ще більше завмер і почав просити всіх святих, аби запорожець його не побачив. Бур’яни ці були посохлі, однак густі й високі, так що Бондаренко проїхав поруч із Вороновичем і не побачив його.

Вороний ротмістра почав задирати голову, а тоді розвернувся і відбіг геть, виманюючи за собою Бондаренка.

– Куди ж ти, братику? – дружньо мовив отаман і, спішившись, продовжував переслідувати вороного.

Воронович видихнув: гайдамака його не помітив. Перехрестився навіть. Раптом посміхнувся.

– Але ж цей гунцвот хоче забрати мого коня?!

Раптом дика злість охопила ротмістра. Де ж таке бачено: шляхтич ховається в бур’яні, а лотр забирає собі його аргамака! Та це ж сміх! Ганьба! Набравшись мужності, Воронович легенько виглянув: Бондаренко таки допав його коня і тепер, тримаючи за вуздечку, гладив по гриві, пестив і щось промовляв примирливо. Від цього в ротмістра ще більше стиснулися кулаки. Він висунувся зі своєї схованки і сторожко оглянувся по сторонах: колії уже відійшли подалі: одні поверталися до Пашківки, а інші направилися далі на захід, у бік села Грузького.

Зараз була нагода напасти на козацького отамана і його порішити. А ще краще – взяти живим. Живий Бондаренко! Зробивши це, пан Воронович зазнає такої слави поміж панством, що й праправнуки пам’ятатимуть!

Тим часом Бондаренко уже вкоськав його коня, узяв за вуздечку і повів назад, приговорюючи:

– Бачиш, вороненький, твій старий господар покинув тебе напризволяще. Я ж тебе любитиму, чесатиму.

Отаман саме підходив до коня, став у стремено, аби вскочити, як раптом напав Воронович. Зробив це блискавично, маючи намір ззаду вдарити отамана по голові руків’ям пістоля, а потім завалити на землю і зв’язати. Ротмістр уже був поруч, розмахнувся для удару, як раптом кінь сіпнувся зі страху, так що удар вийшов не дуже точний. Воронович вдарив ще, і ще раз, однак Бондаренко почав захищатися, доки врешті Воронович не зробив йому підніжку – і вони обидва не полетіли у бур’ян.

Опинившись зверху, Воронович застогнав люто, а тоді заходився бити пістолем гайдамаку по голові, однак Бондаренко став ухилятися й крутився щосили, аби скинути із себе пана.

Раптом Воронович зрозумів, що козацький ватаг надто сильний і так просто його полонити не вдасться. Ротмістр добув ножа і вдарив, цілячись у шию, однак Бондаренко заблокував цей удар, зібрав усю свою силу і, скрикнувши, скинув із себе Вороновича. Ротмістр напав знову, однак отаман уже встиг скочити на ноги, а в руках його блиснув ніж. Воронович вдарив, однак гайдамака спритно ухилився, а натомість черкнув сам.

Ротмістр закляк, схопившись за горло: кров так і цебеніла крізь розчепірені пальці. У запалі боротьби Бондаренко, скрикнувши, підскочив до Вороновича і всадив йому ножа у груди по саму рукоять.

– На5 тобі!

Воронович застогнав дико, видихнув, а тоді упав на землю. Бондаренко стояв над ним, важко дихаючи, тоді обшукав мертвого ротмістра, зняв пояс разом зі зброєю та іншим воєнним причандаллям і пішов до свого коня.

Звістка про напад гайдамаків і розгром панів під Пашківкою миттю облетіла усю околицю.

До Грузького її приніс один із панів, що зумів врятуватися від гайдамацької погоні. Якименко, лише почувши таку новину, тут же побіг до свого дому: у селі йому більше лишатися не можна.

– Швидко, сідай на воза! – скомандував своїй жінці.

Пані Гелена відчувала останніми днями тривогу свого чоловіка, тому відразу зрозуміла, що сталося щось жахливе. У них давно уже був приготований віз, де Якименко тримав усе найцінніше. Коні також стояли нагодовані. Осавул швидко запряг, тоді ж вискочив на воза поруч із дружиною і в’йокнув, вдаривши батогом. Коні зірвалися з місця і скоро винесли воза крізь відчинену браму.

Якименкові будь-що треба було дістатися до Радомишля – там уже безпечно. Там – війська. Хоча у Пашківці вони також були…

Осавул провів у цих краях усе своє життя, тому всі дороги і стежки навколо села знав досконало. Була одна лісова доріжка, котрою можна було дістатися до міста навпростець, тож Якименко повів своїх коней саме туди. Гнав щосили, оглядаючись, чи хтось за ним не женеться, чи хтось не пильнує.

– Здається, нікого, – заспокоїв сам себе, а заодно і налякану дружину. – Нічого, вирвемося.

Сказавши це, помацав сіно під собою: там були три наладовані пістолі.

– Вирвемося, – мовив ще раз, видихнувши та знову стьобнувши коней.

Дорога, якою планував тікати Якименко, тягнулася лісом. Опинившись за першими деревами, осавул знову видихнув із невеликим полегшенням: тут уже спокійніше. Коні продовжували бігти клусом, воза кидало по вибоїстій дорозі, однак осавул зупинятися й не думав – підганяв коней все сильніше.

Чимдалі пан осавул віддалявся від Грузького, тим спокійніше ставало на серці. Страх відійшов.

– Нічого, я ще повернуся. Вони ще побачать, хто такий Якименко!

Він ще раз гукнув на коней, знову вдарив батогом.

– Нічого. Гроші я встиг поховати – ніколи не знайдуть. Документи – зі мною. Хату і економію спалять, це правда, худобу поріжуть, коней заберуть. Але земелька… Земелька то залишиться. Нічого, коли повернуся – по три шкури з них спускати буду!

Раптом осавул почув якісь дивні звуки. Прислухався. Ні, певно причулося.

– Вйо! – знову стьобнув коней.

Та ні, щось таки є. Немов вершники. Так, хтось іще їде цим лісом, доганяють.

– Вйо! Вйо!

Якименко почав бити коней ще сильніше, однак возом по лісовій дорозі надто швидко не розженешся. А погоня тим часом наближалася. Ось, видно уже вершників у гайдамацьких строях з-за дерев.

– О, Матко Боска! – стогнала позаду пані Гелена.

– Вйо! – продовжував бити коней Якименко, однак гайдамаки вже були зовсім близько.

– Стій, Якименко! – крикнув один із них – аж луна пішла лісом.

Він впізнав його – Бондаренко! Руки і ноги враз заклякли від страху, голос занімів. Заквиливши, осавул витягнув одного з пістолів і, не цілячись, вистрелив тремтячою рукою. Промахнувся. Заходився діставати другого, однак у ту саму мить вистрелив Бондаренко, поціливши Якименкові у груди. Осавул змахнув руками, а тоді полетів із воза на землю.

Тут же дико скрикнула пані Гелена. Сяк-так – вона схопила за віжки і стримала сполоханих коней, котрі злетіли з дороги і стали тягти воза крізь густі чагарники. Ридаючи, жінка злізла на землю і побігла до свого чоловіка. Гайдамаки були вже тут. Бондаренко тримав напоготові пістоля, однак він вже був не потрібний: падаючи, Якименко розчерепив собі голову об пень.

Пані Гелена кинулася до свого чоловіка, намагаючись привести до тями. Ще не зрозуміла, що він уже неживий.

– Хто така? – тихо спитав Бондаренко у Кіндрата, котрий кинувся у погоню разом з гайдамаками, показуючи дорогу.

– Жінка його. Ляшка.

– Мучила? – запитав отаман.

– Нє, вони тільки побралися, – ухильно відповів хлопець.

– Обшукайте воза! Документи, гроші і зброю забирайте, воза лишіть.

Зробивши свою справу, гайдамаки поїхали геть з того лісу, залишивши вдову Якимиху наодинці зі своїм горем.

Розділ 24

Умань

Гайдамацьке військо стояло біля міста, готове до подальшого походу. Пристрасті трохи стихли: поляків і євреїв уже ніхто не займав, тож вони поволі повиходили зі своїх схованок. Гайдамаки обговорювали останні новини: розвідка донесла, що до них наближався полк донських козаків.

Перетинатися із російськими солдатами колії бажання не мали: нехай вони вже собі, а повстанці – самі по собі. До того ж до кінця не було зрозуміло, як поведуть себе москалі. До донців ставлення було трохи інакше: Запоріжжя і Дон завжди вважалися побратимами.

– Донські козаки ніколи нам шкоди не зроблять! – говорив один із запорожців, курячи люльку. – Клянуся вусами, донці скоріше проти свого царя підуть, ніж підіймуть руку на брата.

Такі розмови заспокоювали, навіть вселяли надію: якби цілий полк донських козаків приєднався до повстання, то стриму такому війську не було б до самого Львова, а може, й до Варшави.

Чекаючи зустрічі із донцями, Залізняк зі старшинами притримали переможний похід коліїв на кілька днів. У тім, короткий перепочинок для війська не завадив би, тому гайдамаки засіли в таборі, порозпалювали вогні й заходилися варити кашу.

Тим часом Залізняк сидів у своєму наметі разом з товаришами, і вони все обговорювали різні варіанти ведення переговорів із донцями.

– Ми із дончаками були завжди добрими друзяками, навіть братами, постійно допомагали один одному, – говорив Залізняк.

– І царедворцям це добре відомо! Можливо, навмисне підсилають того полковника, аби нашу пильність приспати, – мовив один зі старшин.

Залізняк поглянув на Гонту.

– А ти що скажеш, пане Йване?

Гонта затягнувся люлькою.

– Ви, панове запорожці, обіцяли, що знайдете і покараєте винних за погроми в Умані. Мусимо доказати, в першу чергу, самі собі, що ми є військо – дисципліноване і відповідальне, котре може говорити від імені всього народу, а не зборище зарізяк, годних лише палити і різати. Хто ж із нами захоче вести якісь преговори?

Це питання із Гонтою Залізняк обговорював уже не один раз, однак до всього цього якось ніколи не доходили руки.

– Знайдемо, покараємо, – пообіцяв Залізняк.

Гонта посміхнувся.

– Довго запрягаєте, панове. Ми вже самі знайшли.

Сказавши це, Гонта визирнув із намету і свиснув. За якусь хвилю четверо козаків із уманської сотні притягли до намету побитого чоловіка. Старшини підвелися.

– Цей упир зветься Кіндратом. Кіндрат Лусконіг, – уточнив Гонта. – Мої козаки взяли його ще теплого: пиячив після того, як порішив цілу жидівську родину: жінок, дітей, старих.

– А я й не пручався, – спокійно відповів Лусконіг. – Мені і так уже смертний вирок написаний, тож вирішив забрати з собою кількох жидів мохнатих, аби на тім світі веселіше було. Душно мені стало. Душно…

Гонта зблід від таких слів, тоді повернувся і врізав Лусконогові кулаком по пиці.

– Може, так веселіше?

Той плюнув кров’ю собі під ноги.

– Добре цідиш, пане сотнику. Тяжка в тебе рука. Був би курінним на Січі. А ти, брате Максиме, чого мовчиш?

Гонта поглянув на Залізняка, задаючи німе запитання. Той нахмурився.

– Ти порушив, Кіндрате, наш запорозький закон. Нам треба було стратити тебе ще там, у Холодному Яру, – дарма цього не зробили.

– Ні-і-і, братику, це Бог так дав. Саме він, Христос, вивів мене із монастирської тюрми і привів сюди, під Умань. Це він вбивав нечестивих жидів, христопродавців, а я лише був зброєю в його руці. Отак, панове. Тепер же можете робити зі мною, що хочете, але волю Божу я виконав: очистив цю святу землю від невіри.

Гонта стиснув кулаки і ледве стримався, аби знову йому не зацідити. Заговорив Залізняк:

– Зробимо так. Тебе, Кіндрате, стратять однозначно. За Юзька Шелеста згадувати не будемо: розстріляємо за непослух.

Лусконіг посміхнувся розбитим ротом – таке йому підходило.

– Виведіть! – наказав Залізняк, тоді додав: – Разом із ним підуть іще декілька гультяїв – війську треба показати, що тут є старшина, котрій треба коритися, а не гуляти кожен на свою руку.

Це було прийнятно для всіх присутніх, особливо сподобалося Гонті. Залізняк говорив далі:

– Також мусимо скликати загальну раду: нехай усі колії на великому колі виберуть собі старшину, як і заведено споконвіку у Війську Запорозькому. Тобі, пане Гонто, пропоную стати уманським полковником. Увесь цей край буде стояти під твоєю рукою, та, найперше, тобі треба буде створити найбоєздатніший полк на основі твоєї сотні. То як?

Гонта лише плечима знизав.

– Згода! Як назвався індиком, то лізь до борщу.

– Добре…

Раптом до намету наполовину просунувся вартовий і оголосив:

– До вас запорожці. Кажуть, що посланці від кошового.

– Проси. Послухаємо, що хоче від нас пан кошовий.

Лише вартовий зник за полотнищем намету, як тут же почулося запорозьке:

– Пугу-пугу!

З таким гуком, пригнувшись, увійшли в намет четверо запорожців у червоних жупанах. Вони дружно скинули свої кабардинки. – Чолом тобі, пане отамане, від товариства низового та батька нашого Калниша.

Усіх чотирьох Залізняк знав: належали до курінної старшини. Максим встав, привітався з ними сердечно, обнялися.

– Ну, сідайте, брати, до столу. Ви якраз вчасно: саме наказав джурам обід накривати.

– Зажди, брате Максиме, – його зупинив найстарший з посланців. – Не горілку пити ми сюди прибули, хоч і не зашкодить горлянку промочити. Вісті маємо від кошового, недобрі вісті.

Запорожці повсідалися на лави, старшини почали присуватися ближче. Тим часом прибіг молодий джура, поналивав прибулим у кухлі холодненького пива, так що ті випили із великим задоволенням. Залізняк переглянувся зі своїми, пригладив вуса, чекаючи, доки посланці почнуть говорити. Мовив знову найстарший:

– Мабуть, знаєте, панове отамани, що московське військо чорною хмарою накрило землі Правобережжя.

– Як же не знати? Он і посольство чекаємо: донський полковник Гур’єв має прибути до нас завтра, – відповів Залізняк.

Посланці переглянулися.

– Слава Богу, встигли. Попередити ми вас прибули: не вірте москалям, не вірте Кречетнікову та Гур’єву, бо погибель вони вам готують за наказом цариці. Ляхи підняли ґвалт, що це з її наказу гайдамаки взялися за ножі. Вража баба відхрестилася від «розбійників та бунтарів», як вона вас назвала, тож війська її будуть вас нищити так само, як і конфедератів.

Отамани загули. Як це так: цілий народ, який встав на захист своєї землі і свободи назвати розбійниками?!

– Заждіть, панове, а чи достовірні ці вісті, чи не сплутав чого наш кошовий? Воно все ж політика – справа тонка, тут з наскоку не можна. Споконвіку так було, що царі говорили одне, а робили зовсім інше, – голосно сказав Залізняк – і старшина знову притихла.

– Це правда, – приглушено говорив запорожець. – У Петербурзі наше посольство – депутати чули від довірених людей, а ще лист бачили до кошового, де цариця наказує ловити всіх гайдамаків, які схочуть знайти сховок у запорозьких землях. Навіть копію зробили.

Посланець поклав на стіл згорток паперу. Залізняк розгорнув, мовчки перебіг очима текст, передав писареві.

На це недовірливо озвався Гонта.

– Одначе великі вуха та довгі руки у ваших депутатів. Наказ у канцелярії ще й не до кінця написаний, а у вас вже копія.

Посланець відповів спокійно:

– У царській канцелярії за добрі гроші ще й не таке можна дістати. Та ви повірте мені, брати, правда цьому. Ми летіли сюди без перепочинку на змінних конях не один день та ніч, з утоми падаємо, та встигли. Тож вірте нам, недобре замислила цариця.

На якийсь час запала мовчанка.

– Віримо вам, спасибі братове. Що ж, від них можна було такого чекати. Мусимо бути тепер пильними, бачу: воювати прийдеться не лише з ляхами, а й з москалями. Ну що ж, панове, двічі не вмирати.

У голосі Залізняка почулася досада.

– Гей, панове запорожці, а чому б вам, низовим лицарям, не вийти з густих комишів дніпровських, з трав степових та не стати разом з нами проти супостата. Чому б вам не підтримати своїх братів, одна ж мати нас породила, – зло сказав Гонта до запорожців, ніби звинувачуючи. Посли залишалися спокійними:

– Станемо, та не тепер. Не прийшов іще той час.

Усі присутні подивилися на сивовусого, який сказав це. Він пояснив:

– Зараз відверто ставати на бій з москалями та ляхами одночасно – це загубити себе й військо. Поки що за ними сила – навіть разом не встоїмо. Треба зараз розбитися на дрібні ватаги та розчинитися в лісах, степах та яругах і шарпати ворогів, доки не прийде час.

Ці слова знову посіяли замішання поміж старшиною.

– Що ти таке говориш, брате. Он сива чуприна, а казна – що радиш. Як ми розбредемося: ворог нас швидко поодинці, як курчат, подушить, – обурливо мовив Максим.

– Не подушить. Маємо вісті, що турки скоро підуть війною на москалів. Війська будуть переведені на південь, тоді й прийде наш час. І не тільки півня червоного пустимо по Правобережжю, а й на лівому боці запалає, і на Дону. Всюди люд козацький кривду терпить від панів: чи то ляських, чи своїх, чи московських. А там, як Бог дасть, – виб’ємо панів, чорт забере Катерину, – та гірше не буде.

Ці слова знову посіяли поміж старшиною гул. Багато хто згодився з кошовими посланцями.

– Якщо зараз станемо, будемо битися з цілою московською силою та з донцями. Краще воювати так, як гайдамаки звикли: швидко налетіти, розгромити та назад у ліс. Будемо на своїй землі громити військо, а з донцями бесіду заведемо: клянуся бородою сатани, що половина до нас перебіжить.

– Та й солдати, і гусари в більшості українці з Лівобережжя – як-не-як, а брати наші. Добре покличемо, також багато хто на наш бік стане. Тож, думаю, варто прислухатися до поради кошового.

Залізняк побачив, що старшини пристали на таку думку. Поглянув на Гонту. Той запитав запорожців:

– Я чув, що воєвода Потоцький кликав на поміч татар і турків. Та чи вони й справді підуть на москалів, а чи тільки хваляться за своїм звичаєм?

Запорожець відповів:

– Пане Гонто, наші посланці є не тільки в Петербурзі, але й у Ханщині та Туреччині. Султан наказав військо збирати й підтягувати до Очакова та Хаджібея. Орда заворушилася. Бусурманам як кістка в горлі те, що москалі на Ляхистан поперлися. Адже вони й самі бачать, що Польща конає, хочуть і собі шмат відкусити. А тут ще пруси та англійці намовляють, обіцяють грошей. Їм також як кістка в горлі зростання Петербурга. Так що турки скоро заворушаться, їх лише підштовхнути трохи треба.

– І як це? – недовірливо перепитав Залізняк.

Посол пригладив вус, ніби вагався, чи говорити, чи ні.

– Говори, брате, тут усі свої, і навіть під тортурами та карою смерті не видадуть таємниці. Чи правда, панове?

– Правда, – дружно відповіли старшини.

– Коли так, то слухайте. Багато з конфедератів поховалися у містечках турецьких приграничних, тікаючи від гайдамаків. От запорожці, як піддані цариці, ті міста й поскубають. Турки розсердяться – хороший привід до війни.

Тепер запала мовчанка. За якийсь час її перервав Залізняк.

– Бачу, кошовий також не сидів склавши руки. Добре він все обдумав, хитрує. Сподіваюся тільки, що не перемудрує він сам себе.

Це було закінчення розмови.

– Коли так – то й так, – мовив до своїх супутників сивовусий посол. – Ми своє сказали. Тепер нехай наш язик інше діло робить: зубам помагає. Давай, Максиме, обід!

Рада відбулася ввечері, коли трохи спала денна спека та всілася курява. Гайдамаки зібралися в коло, оточивши зроблений нашвидкуруч поміст із грубих дубових дощок. У колі вже була старшина. Говорили коротко, по-військовому, швидко вирішивши багато питань, а між тим і призначення Івана Гонти уманським полковником: йому було надано пернач і бойове знамено.

Після того в коло вийшов старий дід – певно, найстарший із гайдамаків.

– Панове-товариство! – заговорив тремтячим голосом. Усі тут же затихли, почали слухати. Дід продовжив:

– Коли ми прийшли до Холодного Яру, то вибрали собі старшин, отаманів, що мали вести нас до бою. Тепер же ми визволили велику частину нашої України від панського ярма, під наші стяги стали тисячі посполитих, ми відродили козацькі звичаї і порядки. Тому, за давнім законом козацьким, ми тут, на великому військовому колі маємо вибрати собі не просто отамана, а гетьмана!

Гайдамаки загули.

– А що, дід правду каже – тепер за нами ціла земля стоїть! – гукнув один зі старшин і всі його підтримали.

У колі зашуміли, заговорили, засперечались… Раптом хтось крикнув:

– Неживого хочемо!

– Залізняка!!! – нараз тисячоголосо ревнуло військо.

– Максима!!!

– Бондаренко, Бондаренка! – почулося з іншого кінця.

– Залізняк!!! – з тисяч грудей вирвався крик і ехом розійшовся аж до Грекового лісу.

– Бондаренка! – не шкодуючи горлянки, репетував якийсь молодий козачина.

– Залізняк!!! – вкладаючи всю душу в це ім’я, крикнув народ, що зійшовся сюди з усієї України. Зійшовся задля того, аби зустріти тут свою долю, долю свого краю. Аби розбудити її.

– Залізняк!!! – вдруге гукнули повстанці.

– Залізняк!!!

– Бондаренко! – продовжував хрипіти козачина, але його хтось штовхнув у бік.

– Та заткнися ти.

Дід з-поміж старшини вивів на середину Максима Залізняка.

– Кидайте шапки.

За мить гайдамаки закидали отамана своїми шапками, виявляючи до нього свою довіру, повагу, любов, надію… Десяток тисяч душ назвали Залізняка своїм батьком.

– Ну що ж, голубчику, військо вибрало тебе не просто отаманом – гетьманом! Давайте булаву, – мовив дід, і йому хтось приніс її, замотану в червону китайку. Дід подав булаву Залізнякові.

– Бери булаву!

– Не хочу, – відповів Залізняк, як велів старий звичай.

Дідуган підійшов удруге:

– Бери булаву!

– Відчепися від мене, діду. Не треба мені вашої булави.

Старий заговорив і втретє:

– Бери булаву, сучий сину!!!

Залізняк підняв булаву високо над головою.

– Слава!!! – заревіло військо, ніби вистрелило сто гармат.

Тим часом дідуган взяв із землі у долоню болота. Він кинув грязюку Максимові в обличчя, добре розтер.

– Щоб не зазнавався, сучий сину. Ми тебе, сучого сина, гетьманом вибрали, ми й скинемо!

Нарешті дідуган відійшов. Біля Залізняка стали два бунчукові товариші: один – з бунчуком, другий – з запорозькою корогвою Пречистої Діви. Максим високо над головою тримав булаву.

– Слава!!!

Ніч була місячна. Зірки світили так ясно, як не світили вже давно. Принаймні, Максим вже давно не бачив таких зірок і мимоволі замилувався ними. Він уже перевірив варту навколо табору і тепер стояв собі, дихав нічним повітрям та курив люльку. Також він дав декілька важливих наказів своїм старшинам. Це – на випадок, коли москалі його арештують. Найперше – не вступати в бій, а швидко розбрестися лісами та Диким Полем, поділившись на дрібні ватаги. Усе майно надійно заховати. Зберегти боєздатність загонів, котрі мають вести «лісову» війну із загарбниками. Усі документи, в разі чого, переховати, а потім передати кошовому Калнишевському. Між документами – і «Золоту грамоту». Нехай хитрий Калниш сам думає, що ж цим має робити.

Однак це мало відбутися лише в крайньому разі: Залізняк покладав дуже велику надію на переговори з москалями.

У своїй голові новий гетьман постійно прокручував те, як має вести ці переговори із Гур’євим, якої сторони триматися і на чому наполягати. Залізняк і його канцелярія вели переписку із московськими полковниками і генералами вже давно, відколи почалося повстання. Гайдамаки запевняли царську владу у тому, що повстали вони не проти державного ладу, а проти католицьких ксьондзів, орендарів та ненависних конфедератів. Залізняк хотів будь-що залучитися підтримкою російських генералів не лише для того, щоби вести подальшу боротьбу із подяками, а й щоби унеможливити конфлікт із москалями, до котрого повстала Україна поки що була не готова.

Козацька рада і обрання його гетьманом було одним із кроків для того, щоби замкнути на собі місію переговірника. Напевно, москалі почнуть переговори багато з ким у гайдамацькому війську, намагаючись розхитати його, розколоти і тим самим послабити позиції, однак тепер уже нехай буде відомо всім: є Україна і є гетьман!

Тривогу в душі посіяли вісті від кошового отамана. Якщо москалі і справді так вороже настроєні і підуть на Україну війною, то скоро все тут перетвориться на згарище і пустелю. Ні, цього допустити не можна. Треба будь-що переконати москалів у своїй дружбі. Що ж до кошового… Калниш – старий і хитрий лис. Він уже стільки років тримає владу на Запоріжжі в своєму залізному кулаці і тою владою поступатися ні перед ким не хоче. Досі він був єдиним представником козацтва, із котрим рахувався царський двір, тепер же він, Залізняк, може перехопити це, а разом із тим і владу на землях запорозьких. Певно, старий лис налякався…

За тими думками Максим не відразу зауважив, що до нього наближається якась постать. Приглянувся – Гонта.

– Що, роздумуєш, пане гетьмане?

– Міркую, пане полковнику.

– Бачу, не прийшла тобі до душі запорозька порада.

Залізняк посміхнувся.

– Тут, пане Іване, не в тім річ. Порада хороша: кошовий по-своєму про край дбає. Я про інше. Мене люд гетьманом вибрав і годилося б зробити щось достойне, а не сховатися в кущі. З мене і так толку без війська мало буде: гайдамацьких ватагів багато, що загони водити зможуть. Не гірш за мене хлопці справляться. Непотрібним я стаю. От і надумав здатися москалям.

– ????

– Чого ти дивуєшся, брате? На відкритий бій з москалями ставати не можна – сила не та. Зроблю все можливе, аби того бою не сталося, аби повернути справу в потрібне нам русло. Сподіваюся, мені це вдасться.

– А коли – ні? – запитав полковник.

Залізняк вибив попіл з люльки, тоді знову неквапом її набив.

– Це сказати легко – розпорошити військо, поховатися у лісах та степах. Москалі напевно слідкують за кожним нашим кроком, половину війська переб’ють, доки поховаємося по норах. А так я піду до них, почнемо перемовини, закручу їм голову… Москалі ж не будуть сподіватися, що хтось розпустить військо в той час, як пан гетьман з генералами мальвазію буде пити.

Гонта також закурив.

– Думаєш, москалям можна вірити?

– А в нас іншого шансу нема. Якщо хочемо своєї України, то мусимо не лише шаблями махати, а й союзників собі знайти. Так зможемо визволити всі українські землі аж до самого Перемишля.

Обоє помовчали, випускаючи клуби їдкого диму із легенів.

– А я все ж схиляюся до думки кошового: треба бути готовим до війни на два боки, – мовив Гонта.

– Це згубна для України війна, і вона нічого доброго не принесе.

– Твоя правда.

Знову мовчанка, дим.

– А ти б не пішов зі мною на переговори, пане полковнику? – раптом запитав Залізняк.

Гонта покрутив головою.

– Не знаю. Якщо треба, піду.

– Пани за твою голову призначили велику винагороду.

Гонта лише махнув рукою.

– Двічі не вмирати, брате Максиме.

Вони обійнялися по-братськи, а тоді розійшлися: треба було добре відпочити перед завтрашнім важким днем.

Розділ 25

C. Грузьке

Рейд Івана Бондаренка вдався на славу: пани були биті, захоплено їхній обоз, надвірні козаки на чолі зі своїм сотником Щербиною приєдналися до повстанців. Із Пашківки Бондаренко вирішив перейти у рідне Грузьке: звідти легше було накрити похід коронних військ, що зосередилися в Радомишлі.

Крім справ військових, в отамана було ще немало інших клопотів: треба було організувати селянство, поділити на сотні й десятки, кожному дати якусь роботу. Почувши про прихід гайдамаків, люди почали підійматися, громити панські економії, фільварки, палити орендаторські доми, корчми і млини. Бондаренкові потрібно було якось приборкати цю стихію, дати всьому лад. Найзавзятіших він записував до війська, формуючи нові загони, давав їм хоч якусь зброю і приставляв бувалих гайдамаків, аби вчили військовій справі.

Разом із тим не можна було забувати про польські та московські війська, що поволі підтягувалися із заходу. Отаман постійно розсилав загони в різні боки, аби зібрати чим більше різних відомостей про їхній рух. Тут би зараз знадобився отаман Левченко зі своїми хлопцями, але вони пішли на Гостомель.

Ніч перебули в Пашківці, а з самого ранку загін Бондаренка вийшов у напрямку Грузького. Колії були помучені: за останній час мало доводилося відпочивати, тож у Грузькому треба буде розбити табір і укріпитися, а там вже буде видно, що й до чого.

Бондаренко сидів на своєму карому жеребці край дороги і спостерігав за рухом загону. Поруч із ним було кілька його старшин.

Раптом до гурту під’їхав сотник Щербина.

– Пане отамане!

Судячи по схвильованому обличчі сотника, щось сталося.

– Ну?

– Там хлопи зібралися на майдані, хочуть паню судити.

– Яку ще паню? – не второпав Іван.

– Та дочку одного дідича місцевого. Він втік від гайдамаків, але так спішився, що дочку свою забув. А їй всього лише вісімнадцять – дитина ще.

Бондаренко нахмурився.

– Чого ж вони хочуть від неї?

Щербина знизав плечима.

– Так хотіли відразу задушити, але, на щастя, знайшовся між ними якийсь розумний і сказав, що просто так душити не можна, а треба під суд віддати. От і будуть зараз судити.

– Тьху ти, – сплюнув Бондаренко. – То йди і порозганяй їх до роботи, пане сотнику, а дівку відбери. Теж мені – судитимуть. І накажи, щоб без мого відома більше нікого не судили і не палили!

Щербина почухав потилицю.

– Та я уже пробував відбити, тільки не дають. Не слухають! Сильно вже її батько насолив. Я до них і так і сяк, а вони – з кулаками. Ну, не виймати ж шаблю на своїх! Може б ти, отамане? Тебе послухають точно.

Бондаренко зітхнув: і так справ багато, а тут ще…

Пані, котру зібралися судити селяни, була і справді ще як дитина: великі сині очі, білі кучері, худенька, із невеличкими груденятами, що могли влягтися у долоню. Вона намагалася закрити їх руками, адже плаття було порване, однак це їй не дуже добре вдавалося. Коли Бондаренко в’їхав на коні і натовп розійшовся, вона поглянула на нього і заклякла. Отаман поглянув на неї і прочитав невимовний жах на делікатному, хоч і вимазаному обличчі.

– Що тут таке?!

Заговорив один із хлопів.

– Та от, спіймали шляхтянку, а тепер її судимо.

– Це дочка одного дідича місцевого! – докинув інший.

– Хто велів?! Хто дав право?!

Це грізне запитання змусило селян замовкнути, однак довго вони мовчати не збиралися.

– Яке-таке право?! Тепер ми самі собі право!

– Ляхи смерті заслужили!

– Її батько обдирав нас як липку, тепер нехай вона відповідає!

– Та що тут довго говорити – на гілляку паню!

– На гілляку!

– Чекайте! Та чекайте ж, єретичні діти! – намагався заспокоїти один чоловік розбурханих селян. – Чекайте! Нехай Бондаренко скаже! Він є отаман Війська Запорозького, тож нехай і навчить нас, як воно має бути по честі, розуму і закону.

– Правильно, – відразу погодилася більшість, однак було багато ще таких, що не хотіли слухатися.

– Та що тут радитися, раз пані – значить винна!

– Та цитьте ви!

Нарешті пристрасті трохи притихли, то Бондаренко міг сказати своє слово.

– Ми не для того сюди прийшли, щоби мститися чи зводити порахунки. Хіба ж нам тут потрібна руїна? Якщо так, то давайте: ріжте, бийте, паліть! Нам потрібна своя воля на своїй землі! Нам не потрібно пана і хлопа, а лише рівні і вільні люди, громада! Якщо ми цього хочемо, то мусимо жити по закону, і закон має бути один для всіх: чи ти козак, чи хлоп, чи шляхтич! Отоді лад буде! Жодних самовільних судів!!!

Ці слова справили враження.

– То скажи, що з пані робити, отамане? – запитав котрийсь із селян, але вже м’якше.

– Вона не може відповідати за гріхи батька. Але і відпустити не можемо. Бери її, пане сотнику, під свою охорону, а там видно буде. Чекайте.

Тут Бондаренко спішився, узяв свій жупан і огорнув ним дівчину.

– Не бійся, – заспокоїв. – Тебе ніхто не скривдить.

Сказавши це, Бондаренко легко підняв її на руки і висадив Щербині на коня. Селяни поволі почали розходитися, говорячи між собою та сперечаючись, чи правильно вчинив отаман. Бондаренко ж не став прислухатися до тих розмов, а скочив на коня і поїхав далі – мав ще багато роботи.

У Грузькому колії тут же взялися облаштовувати свій табір, будувати укріплення. Не знати, скільки доведеться тут ще простояти, тож треба добре забезпечитися від раптового нападу. А ще необхідно запастися провіантом і фуражем для коней: літо мине швидко, а зима прийде довга і сніжна.

Розділивши майно, захоплене в панській економії та в будинку осавула Якименка, Бондаренко ще довго стояв і розмовляв із селянами. Його тут пам’ятали, любили, а ще дуже шанували матір – вдову Бондариху, котра так і померла на панщині кілька місяців тому. Бондаренко пояснював їм, заради чого повстали колії і яке нове життя вони хочуть побудувати на Україні. Люди раділи таким змінам, однак багато з них боялися помсти панів, боялися початку довгої і кривавої війни.

Із тими розмовами отамана застав вечір. Він повернувся до табору, перевірив шанці, яких накопали колії, дещо підказав – і лише після того сів їсти кашу разом з іншими братчиками. Однак і повечеряти йому спокійно не дали: знову придибав сотник Щербина.

– Отамане, тут таке…

– Ну?

– Відійдемо.

Коли лише опинилися наодинці, Щербина сказав:

– Я розмістив пані Христину, як ти і сказав, у будиночку пана Стася.

Бондаренко геть нічого не зрозумів.

– Яку Христину, якого Стася?

Щербина пояснив:

– Паню, котру судили… А Стась, місцевий орендатор, будиночок тут мав свій, мисливський. Хлопи його спалити хотіли, але мої хлопці не дали. Тож я туди й поселив пані Христину.

– Ну? – Бондаренко і далі не міг зрозуміти, чого хоче від нього цей сотник.

– Пані Христина сказала мені, що дуже б хотіла поговорити з тобою, пане отамане, що має щось важливе тобі сказати.

Бондаренко почухав потилицю.

– Добре, – відповів, сам іще не знаючи, що має із тим всім робити.

Бондаренко пішов до шляхтянки для того, щоби вислухати ті важливі речі, котрі вона йому повинна була сказати. Признатися чесно, отаман думав про неї. Оті груденята не давали йому спокою, а великі очі і білі кучері раз за разом виникали в уяві. Звісно, він скоро б забув про неї: круговерть клопотів закручувала так, що навіть поїсти часом не було нагоди, не те що амури крутити. Можливо, йому й не слід було йти до того мисливського будиночка, однак чоловіча цікавість переборола інші відчуття – й Іван таки пішов.

Всередині було прибрано, а на столі стояла приготована смачна вечеря. Христина була вже не така замурзана, і не у подертому платті: перед отаманом повстала справжня молода шляхтянка у всій своїй красі.

– І що ж таке важливе ви мали мені повідати, моя пані? – запитав Бондаренко, не можучи відвести очей.

– Хотіла подякувати за врятоване життя.

Далі пішли ще якісь слова, а тоді руки якось самі відшукали гнучкий стан, а уста шию, очі і губи дівчини. Іван, як і тоді, на судилищі, підняв її на руки та все цілував і цілував, не можучи напитися. Вона зовсім не пручалася, навіть тоді, коли отаман поклав її на ліжко і швидко зняв з неї увесь одяг…

Він і сам незчувся, як опинився в її полоні. Її маленькі груденята тулилися до нього, волосся лоскотало груди, а ніжні руки обвивали шию. Він цілував її, не можучи націлуватися, обіймав, пестив, брав одночасно сильно і ніжно. Вона постогнувала у його обіймах, заплющивши очі від блаженства. Її з розуму зводили сильні руки і плечі гайдамацького отамана, коли ж він стискав її груденята, вона кожен раз млосно зітхала і посміхалася. Він же цілував її і цілував…

– Тобі було добре зі мною?

Шляхтянка притулилася до нього, поклала свою голову із пахучим та кучерявим волоссям йому на груди.

– Ти не мусила цього робити, – відповів Бондаренко.

– Чому?

– Я б ніколи не дозволив заподіяти тобі шкоду.

Вони ще мить полежали, шляхтянка без перерви гладила його тіло.

– Ти такий сильний. Я ще ніколи не бачила настільки могутніх плечей, грудей, рук.

Бондаренко посміхнувся.

– Чого ти смієшся з мене?

– Згадав собі одну пригоду.

– Розповіш?

Бондаренко мить повагався, тоді почав розповідати:

– Як ми вийшли, здається, з Богуслава, то гайдамаки впіймали одного пана. Зібралися судити. Почали питати селян, чи не причиняв він їм утисків великих, чи не знущався, не гнобив. «Та ні», – відповіли селяни. Скільки не згадували, та так нічого згадати і не змогли – людяний пан виявився. Згадали тільки, що жив той пан із однією селянкою як із жінкою, та вінчатися не хотів. Узяли тоді гайдамаки і примусили пана женитися…

Христина не відповіла нічого. Бондаренко запитав:

– А ти б пішла за мене?

Знову мовчанка, тоді жінка сказала:

– Шлюб із примусу – це недобре. Весілля має бути по любові. Ти мене любиш?

– Так. Так, чорт забирай.

– А звідки знаєш?

Тепер замислився Бондаренко, аби знайти потрібні слова.

– Коли кожен день зазираєш в очі смерті, то почуття дуже загострюються. Саме на війні людина себе показує: яка вона є насправді – без лукавства і прикрас. На війні кожен день – як останній. Тому ці дні хочеться прожити так, щоби потім ні про що не жаліти.

– Тоді піду…

Священик обвінчав їх із самого ранку, а по обіді мали справити скромне «похідне» весілля: без горілки, зате з музикою. Почувши, що їхній отаман одружується, люди позносили, хто що мав, аби пригостити, аби привітати Бондаренка та його молоду наречену.

Однак не всі колії схвалювали вибір молодого отамана. Сидячи серед табору та споживаючи весільні страви з узваром, колії говорили собі впівголоса. Тут до них придибав дідуган, сліпий кобзар Грицько Тягнинога із хлопчиком – поводирем. Гайдамаки добре його знали, тому посунулися, зробивши місце в своєму колі.

– Дарма Бондаренко взяв собі шляхтянку. Ми воюємо з панами, кров свою проливаємо, а йому весілля захотілося, – мовив один з коліїв, багато хто його підтримав.

– Даремно ви так, хлопці, – заперечив дід Тягнинога. – Війна війною, а життя іде.

– Хіба ж поміж нашими не було достойної дівки чи молодиці?

– А тут уже справа така, сердечна. А долі, як всі знають, і конем не об’їдеш.

– Воно-то так, – погодилися гайдамаки.

Дід швиденько налаштував свою кобзу і завів пісню. Було весілля, тож завів веселої. Хлопці спочатку слухали, а тоді один за одним почали підтримувати.

Так коліїв у «весільному» таборі і застав вечір – всюди запалали вогні. Бондаренко сидів за столом на чільному місці поряд зі своєю молодою та в оточенні гайдамацьких старшин.

Розмовляли. Раптом десь з боку лісу почулося кінське тупотіння і скоро у табір в’їхали гайдамаки на чолі із Іваном Левченком. Побачивши товариша, Бондаренко підвівся, Левченко також спішився.

– Чули-чули, пане отамане, про твоє весілля! Прийми щирі вітання!

– Дякую, брате.

Оба товариші сердечно обнялися.

– То дайте ж мені добрий коряк та налийте горілки по самі вінця, аби я міг собі випити за щастя молодих! – гукнув Левченко.

Козаки швидко знайшли коряк, наповнили його, а тоді подали Іванові. Той хукнув і заходився пити. Раптом стримався, ковтнув те, що було в роті, а тоді запитав:

– Це що?

– Узвар! – гукнув хтось із боку і всі навкруги зареготали.

– Чого ж ви мені, іродові діти, узвару дали? Я ж горілки просив! Невже шкодуєте своєму братові доброї чарки!

– Так нема в нас оковитої: Бондаренко власноруч усю горілку із діжок повиливав, тому тепер узвар хлепчемо!

Левченко почухав потилицю.

– Он воно що. Скажу вам, товариство, що весілля без горілки, як юшка без риби.

– Ти ж знаєш, брате, що козакам у поході пити заборонено.

– Воно-то так.

При цьому Левченко допив узвар, витер уста.

– Що ж, тоді веселися, брате, до ранку, а вже там побалакаємо.

Левченко хотів іти, однак Бондаренко вийшов з-за столу, підійшов до нього і взяв під руку.

– Розкажи, братику, що там чути? – Було видно, що отаман і справді хвилюється і переживає за все, що відбувається навколо.

– Ішов би ти до молодої… Нічка червнева така коротенька.

– Ще висплюся.

Відійшовши трохи, Левченко почав розповідати.

– Зближаються каральні війська гетьмана Браницького. А ще – Стемпковського.

– Багато їх?

– Ну, думаю справимося. Однак їх треба добряче зустріти, щоби не розсипалися по селах і не почали екзекуції: ляхи пеклом на нас дишать, тож будуть мститися.

Бондаренка ця новина зовсім не налякала: він був готовий до такого повороту подій.

– Ляхів я не боюся. Ми можемо справитися з ними і всипати їм доброго перцю. У нас уже достатньо сили, а люди будуть битися мужньо, бо вже встигли відчути вільне життя без панщини. За таке, брате, не один годен піти на смерть. Мене більше шпетить, чи москалі не втрутяться. Чи не стануть «православні брати» на бік ляхів?

Левченко спохмурнів.

– Думаю, Протасов із Стемпковським заодно. Московські війська підтягують сюди, немов хочуть закрити капкан. А що Залізняк?

– Сподівається на перемовини.

– Дарма… Буде довга і тяжка війна. Ховати зброю, припас і бути готовим піти в ліси малими ватагами. Земля повинна горіти в панів та їх московських прислужників, а там, дасть Бог, колись дочекаємося слушної миті і завдамо смертельного удару.

Бондаренко не погодився.

– Наразі нічого ще не відомо. Залізняк покладає дуже великі надії на переговори із москалями, сподівається переконати їх у тому, що ми можемо стати цариці у великій нагоді. Адже суне війна з турком…

Левченко розправив вус.

– Із москалями дарма говорити і укладати якісь договори…

– Може, і так. Та нам зараз найголовніше – зберегти наші села і містечка від руйнування…

– Ой, не знаю…

Вони іще трохи поговорили, порадилися, тоді розпрощалися і розійшлись…

Розділ 26

Умань

Кіндрат Лусконіг стояв із закладеними за спину руками і посміхався. Був вимитий, поголений, вдягнений у білосніжну вишиванку. Поруч із ним стояло ще десяток гайдамаків, що чекали своєї смерті.

Навпроти них розмістилися інші колії, переважно із запорожців: їм було визначено здійснити вирок гайдамацького суду. Мушкети вже наладовані, дула ж дивилися на приречених і дихали на них холодним своїм подихом для того, щоби за хвилю кинути вогнем.

– Стріль!

Мушкети гавкнули – тіла стратеників здригнулися і за мить попадали на землю.

– За что их так?

Це питання задав донський полковник Гур’єв, що спостерігав разом із Залізняком за стратою гайдамаків.

– Вони порушили військовий закон. Ми ж самі піднялися проти сваволі конфедератів, тож тепер сваволі більше терпіти не будемо.

Вони удвох рушили в бік намету. Залізняк продовжував говорити, намагаючись пояснити полковникові причини і наслідки повстання…

– Ми ж не якісь розбійники, що почали різню заради наживи. Сам бачиш, пане, у нас тут всюди лад, порядок. А ляхи на нас брешуть, немов тут зібралося саме бидло.

Гур’єв був суворий, бородатий, одягнений у однострій донських козаків.

– Ну что ж, генерал Кречетников согласен вас принять.

– Ну, то вже спасибі. Хочу вас переконати, що наше військо зможе бути дуже корисним нашій матінці-цариці.

Донець зупинився, поглянув на Залізняка.

– Какая же она матушка? Вон земли поотбирала и у нас, и у вас, запорожцев. Вражья баба она, а не матушка…

Залізнякові не дуже сподобалася така відвертість.

– Баба, – повторив. – Ти ж, пане полковнику, не бачив, що у нас тут конфедерати виробляли!

– Да видел я!

Вони зайшли в шатро, сіли обідати. Залізняк уже, як міг, частував донського козака, розповідав, наскільки важливі можуть бути вони для цариці.

– Ми ж можемо тиснути з одного боку на ляхів, а з іншого – на татар і турків. У нас сила ого-го!…

Гур’єв потягнув добрий кубок горілки, почав закусувати питаючи.

– А что у вас там за история с «золотой грамотой»?

– Так хіба ж це у нас? Та нашим людям католики вже так у печінках сиділи, що вони молилися на царицю більше, ніж на самого Господа. І тепер одна надія наша на вас, брати: як не поможете з ляхами, як не припнете їх на доброму ланцюгу – біда нам буде. Тож десь і з’явилася чутка про ту «золоту грамоту», хоча її ніхто зроду й не бачив.

Пообідавши, Гур’єв почав збиратися.

– Ти скажи там своїм, друже, що ми готові будь-який наказ цариці виконати і проти вас ніколи не станемо, бо ми є браття. У нас віра одна, отже, й одна доля. Навіть якщо накаже зброю скласти – складемо. Лише не перед ляхами, бо вони наступного дня не тільки нас поріжуть, але й дітей наших.

Гур’єв поплескав Залізняка по плечу.

– Хорошо, братуха, скажу. Думаю, скоро тебя позовет генерал к себе: теперь мы будем вас обедом кормить. Бери своих старшин и приходите, не бойтесь. Мы, донцы, вас в обиду никогда не дадим.

Гур’єв безкінечно обіцяв підтримку, постійно наголошуючи на тому, що православних цариця ніколи в біді не покине. Говорив, що війська цариці ввійшли, щоб приборкати конфедератів та утвердити на польському престолі короля Понятовського.

– А ми проти корони не вставали, – вкотре запевнив Залізняк. – Конфедерати – оце наші вороги!

Далі Залізняк став розповідати про гоніння православних на Правобережжі з боку польських панів, орендаторів і магнатів.

Так і сиділи до самого вечора: їли й пили мало, більше говорили. Обговоривши всі справи політичні, почали згадувати давні пригоди, Залізняк усе розпитував про Дон, про те, як живеться там зараз козацтву.

Порозходилися спати під ранок, наступного ж дня Гур’єв настояв на тому, аби гайдамацька старшина разом із ним їхали на зустріч із генералом.

– Вы нас, братушки, винами да медами поили, теперь же наших попробуйте!

Гур’єв вдавав із себе щирого козака та приятеля гайдамаків. Залізняк спробував відкласти цей візит, однак полковник дуже настоював. Що ж було робити? Гетьман дав свої розпорядження, а тоді почав збиратися в дорогу.

Виїхали вже під обід. З Залізняком був Гонта, та ще декілька старих побратимів. Виїхавши на шлях, Гонта мовив:

– Пане полковнику, тут мій хутір за кілька верстов. Може, заскочимо, заодно й поснідаємо.

Йому відповів Гур’єв.

– Некогда нам, братья, – генералы ждать не обучены.

Гонта посміхнувся.

– Та ми лише на часок, на півгодинки. Ти ж знаєш, яка доля козацька: може, раптом, голова з плечей злетіти, та не побачу більше молодої дружини й донечок малих.

Гур’єв насупився:

– Да ничего с твоей головой буйной не случится, коли досель не случилось.

Гонта ж не хотів здаватися.

– Раз так, то ви їдьте, а я вас дожену…

Донець насупився.

– Чего уж. Если жена молода, то больше тебя не отпустит воевать. Я-то уж знаю. Ладно, показывай дорогу, поедем.

У Росошках, в маєтку сотника, господиня накрила столи прямо на подвір’ї. Гості сіли, почали обідати. Сотник їх щедро частував. Тоді на хвилину покинув, пішов до хати.

Його Настя стояла біля столу, пригорнувши дітей. Він підійшов, погладив їх по голівках, поцілував.

– Тату, а ви поїдете з тими дядьками?

– Поїду, доню, мушу.

– А коли повернетеся?

– Не знаю. Та я завжди буду в своїх думках з вами, пам’ятайте це.

Тоді він поглянув на дружину.

– Дбай, Насте, добре про дітей.

Він поцілував її в губи.

– Оставайтеся з Богом.

Він міцно обійняв їх усіх гуртом, тоді обернувся й пішов: його чекали. На порозі зупинився: ще раз кинув погляд на хату, на рідних. І пішов.

Жінка не знала ще нічого, куди поїхав чоловік. Питати не звикла, бо не жіноче це діло. Проте останні слова чоловіка, той його погляд сколихнули душу. Діти пригорнулися до неї, шкодуючи, що їх тато не лишився з ними довше. Раптом передчуття погане кольнуло її в серце, вона відсторонила дітей, а сама, як вовчиця, вибігла з хати. Кавалькада вершників уже виїхала на горбок і скоро заховається за ним. Іван Гонта ще раз оглянувся на рідне село, на свою хату.

Полк донських козаків, разом з якими стояло декілька підрозділів піхоти, отаборився недалечко від табору коліїв. Солдати і козаки були насупленими, діловито походжали по таборі, кожен зайнятий своїми справами. По дорозі до будинку, в котрому жив Кречетніков, стояло багато постів, однак бачачи полковника Гур’єва, вони пропускали їх без затримок. Залізняк із Гонтою уважно розглядали все навколо, намагаючись зрозуміти, що їх тут може чекати, однак обличчя російських солдатів були понурі, по них важко було прочитати ворожість, дружбу чи інші почуття. Навіть цікавості не було видно – немов і не живі люди. «Усе це від постійної муштри», – подумав Залізняк і поглянув на Гонту. Пан полковник з вигляду був спокійний, однак очі його були сумними. Максим підморгнув, однак це слабко потішило товариша.

Генерал прийняв гайдамацьких старшин у своєму будинку. Дивився зверхньо, однак не принизливо. Він хотів переконатися в тому, що колії не збираються зараз вести жодних бойових дій.

– Ми не вороги державі російській, – уже вкотре запевнив Залізняк.

– Бунт – это наибольшее зло для державы, – спокійно мовив генерал.

– Так. Але це конфедерати затіяли бунт, а ми піднялися для того, аби захистити людей від їхнього свавілля. Тепер же ми готові служити вірно цариці-матінці і виконувати її накази. Ми хочемо мирно жити на своїй землі, працювати, дітей ростити, аби латиняни більше не знущалися над нами. Коли ж цариця накаже знову ставати під руку польського короля, то ми і ту волю її вволимо, головне, щоб ляхи не мстилися нам і не палили наші села.

Кречетніков морщився, коли слухав Залізняка, – українську мову розумів, однак не настільки добре. Слова Залізняка його трохи заспокоїли, розмова пішла спокійніше. Гур’єв також був тут, часом приєднувався до бесіди, аби щось розтлумачити генералу. Той, розуміючи, хитав головою.

– Главное, чтобы остановить войну. Думаю, нам следует продолжить переговоры, но только, если все атаманы ваши остановятся и перестанут нападать на земли королевские. А там уже решим, что с вами делать.

Залізняк зрозумів, підвівся, за ним повставали й інші отамани.

– Що ж, тоді ми підемо до свого війська.

– Обождите, – сказав Гур’єв. – Вы встречали нас как родных, теперь же испробуйте и нашего хлеба-соли…

Вечеря у московському таборі затягнулася до пізнього вечора. Частував генерал щедро, наливаючи у чарки по самі вінця. Тут уже розмова пішла веселіше й більш відверто. Гур’єв сидів постійно біля Залізняка і переконував, що все буде добре, що брат повинен заступитися за брата, навіть обійматися ліз. А ще пісень співали – козацьких. Так і пройшла та ніч у піснях та розмовах, так що порозходилися спати під ранок.

Наступного дня, незважаючи на «всеношний» бенкет, гайдамацькі старшини довго спати не планували. Вони почали збиратися, аби повернутися до війська, одначе солдати, що стояли на варті біля їхньої хати, їх не пропустили.

– Приказ генерала!

Це відразу насторожило коліїв, вони спробували вмовити солдатів, аби пропустили їх, однак тут же прийшов поручик із підкріпленням, наказав гайдамакам віддати зброю.

– Ось який у вас хліб-сіль, – посміхнувся Залізняк.

– Отож-бо. І вір після того православним братам, – підтримав Гонта, віддаючи свою шаблю і кинджал.

Лише вони це зробили, солдати тут же забили їх у кайдани…

Так само на переговорах було захоплено отамана Семена Неживого і тут же почався наступ на загони коліїв. Московські каральні війська разом із польськими, маючи велику військову перевагу, швидко перейшли в наступ, аби зламати опір повстанців. Колії ж, запікши у серцях ненависть на москалів за таке віроломство, намагалися уникнути великих боїв та розсмоктатися по лісах, як і наказував Залізняк.

Карателі швидким маршем рушили по селах, аби вогнем і кров’ю загасити залишки гайдамацької вольниці. Кречетніков особисто керував цими діями.

Якось вони проїжджали табором у зручній бричці, оглядаючи полонених коліїв.

– Если бы они на самом деле были разбойниками и ворами, то их никто б не трогал. Так и служили б царице, выполняя самую грязную работу. Этакая «дикая бригада». А что: панов ляских вырезать, на татар налететь, сжечь городишко турецкий. Такие ребята всегда нужны. Да вот только для этих главнее была свобода, а не служба. Посмотри, как они хозяйничать начали. Э нет, такого никто допустить не может.

Гур’єв мовчки кивав головою, а в голові крутилася думка, що скоро і їхня, донська вольниця стане цариці поперек горла. Тішило лише те, що він, полковник, має добрі знайомства при дворі, тож його займати не будуть. Може, ще й земельки накинуть на те, що здав Залізняка…

– Іуда!

Він раптом стрепенувся. Хто кричав? Десь із гурту полонених. Поглянув на Кречетнікова, той продовжував щось говорити, нічого не чуючи. Гур’єв втягнув голову в плечі і сів рівно, продовжуючи слухати генерала.

Богуслав

Отаман Швачка, посидівши якийсь час у Фастові, зібрався з силами й рушив знову на Білу Церкву, яку збирався того разу добути. Проте новини про появу московських військ, та участь їх у придушенні повстання різко поміняла його плани. Він, зустрівшись із сотнею Левченка, рушив на південь, щоб триматися поближче до густих холодноярських лісів та до Дикого Поля. Проте уже під Богуславом він зрозумів, що його планам не судилося збутися: швидким маршем наближався полковник Протасов. Не маючи незграбного обозу з пораненими, жінками й дітьми, він спробував би маневрувати, ухилитися від бою та виманити ворога на більш сприятливу для себе позицію. Але зараз він мусив приймати бій тут, закриваючи шлях до відступу для обозу.

Найперше колії отаборилися, обставили табір кількома рядами возів, а потім викопали рів та шанці, насипали вал. Такі оборонні редути дозволяли протриматися якийсь час у боях із ворогом, що переважав вдесятеро. Адже гайдамаків зі Швачкою залишилося шість сотень, та півтораста селян, які недавно лише приєдналися до повстання. Вони навідріз відмовилися покинути отамана в тяжку хвилину. Інші пішли з обозом, а ті залишилися. Швачка замилувався ними – у шапках, свитках, із вилами та косами за плечима. А дух, як у древніх спартанців…

Гайдамацький табір був розміщений між двома перелісками, що захищало його від масованого штурму, а з тилу була Рось. Москалі взяли табір у лещата.

– Подивіться, панове, скільки москаликів понаганяли, – мовив Швачка, дивлячись із валу за рухом російських військ. – Гарна буде косовиця.

Поряд із ним були отамани Журба та Левченко.

– Які то гості? Ми їх сюди не просили, – відповів задумливо Журба.

Мусив вставити і Левченко.

– А й справді, вони мов татари, без запрошення. Тільки татари ніколи в родичі не набивалися. А тут ніби й брати…

Тим часом до табору під’їхали депутати.

– Гей, у таборі! – крикнув один з них.

– Підходь ближче, бо не чути! – гукнув йому у відповідь Швачка.

Солдат явно боявся підступитися. Проте був гострий на язик.

– Добре, підійду, раз просите. Тільки гостя, чур, не ображати.

Гайдамаки переглянулися.

– Ніхто не буде. Ми тебе навіть добре почастуємо. Свинцевим горохом.

Солдат, підходячи, проковтнув зі страху слину, але знову знайшовся.

– Спасибі, снідав уже.

Колії посміхнулися. Тим часом солдат підійшов ближче й гукнув:

– Люди, її величество матушка-цариця готова пробачити вам вашу тяжку провину і обіцяє життя і захист від поляків, якщо ви складете зброю. Вона розуміє, що вашої вини у тому нема, що ваш розум був опутаний своєвольниками і нечесними отцями. Змиріться, складіть зброю і повертайтеся до звичного життя. Не варто складати голови нізащо.

Отамани повернулися до свого війська: колії були вишикувані й стояли відразу позаду своїх отаманів.

– Чули? – запитав Швачка. – Кажуть нам господа, що ми боролися не за волю, не за Україну, не за віру, а за хвіст собачий! Каже цариця, щоб ми поверталися до хати, де нас вже чекає мостивий пан з нагайкою. Каже нам цариця скласти зброю, яку ми добули в тяжких боях, гублячи своїх товаришів. То що, послухаємо царицю, яка продала нас, чи справимо господам такий бенкет, щоб аж чорти в пеклі почули, з якою музикою славні гайдамаки пішли на той світ.

Хвилина мовчання – аж тут сотні горлянок крикнуло:

– Слава!!!

– До бою!!!

– Смерть ворогам!

Рев стояв над табором страшний, аж почув його сам полковник Протасов.

У цей же день московське військо почало обстрілювати табір з гармат. Провівши добру артилерійську підготовку, Протасов повів полк на штурм. Проте це виявилося марною справою: гадамаки відбивалися так завзято, так густо лили кулі на нападників та били їх списами й бердишами, що москалі завалили своїм трупом вал, рів і відступили.

Тоді знову почалася канонада, яку гайдамаки мужньо витримали.

Осада тривала кілька днів. Солдати намагалися ще і ще взяти табір, проте марно.

Колії б іще довго стримували ці атаки, тільки у них закінчувалися боєприпаси, а також харчі. Далі змагатися не було сили.

– Дамо господам бій, – вирішили на загальній раді.

– Справа непроста – у них рушниці куди далі б’ють, ніж наші мушкети. Та й мушкети не у всіх, – відповів Журба, натякаючи на селян. Вони взагалі були озброєні косами, сокирами, лише кожен третій мав шаблю, а кожен сьомий мушкет.

Селяни зрозуміли натяк.

– А ми в бій перші підемо, закриємо собою тих, у кого є зброя. А ви вже добре усмажте. Ми залишили свої хати, дітей не для того, щоби повернутися знову в рабство. Раз не дамо ради визволити неньку-Україну, то хоч помремо по-лицарськи, аби більше ніхто не називав нас бидлом і псячою кров’ю, – суворо мовив один з дядьків. Його підтримали:

– Підемо!

Швачка задумався.

– Ну, гинути ви даремно не будете, але зробимо ось що…

Колії вийшли з табору й почали шикуватися. Солдати побачили це, перегрупувалися. Гайдамацька лава рушила – їй назустріч московська, куди більша. Попереду гайдамаків ішли селяни з косами. Кінноту Швачка поки що не виводив. У Протасова теж залишилися величезні резерви.

Коли лави приблизилися на відстань польоту кулі, колії раптом прискорили крок, а далі з криками й побігли на ворогів. Московські барабани постійно били. Солдати за командою приставили до плечей рушниці, звели затвори й вистрелили дружно. Багато коліїв попадали, вкриваючи своїми тілами поле, та заливаючи його кров’ю. Одначе гайдамацькі стяги далі продовжували майоріти, і вони сунули на ворога. Солдати готувалися дати другий залп.

Раптом, добігши ближче, колії зупинилися, селяни, що були попереду, полягали на землю, а позаду них повстали гайдамаки. Вони дружно наставили на ворога мушкети. Це було несподівано. Раптом гримнув залп: тепер поле вкрили зелені мундири, а московська кров окропила спраглу, випечену літнім сонцем, землю.

Гайдамаки вели пальбу безупинно. Ця тактика називалася «козацьким вогнем», коли один стрілець стріляє, а двоє швидко ладують йому запасні мушкети. Така безупинна стрільба скосила багатьох солдатів. Вони були спантеличені, проте зуміли зібратися й посунули в атаку, наставивши багнети. На місце вбитих стали другі.

Лави зійшлися в штикову атаку з диким криком. Солдати штиками пронизували коліїв, ті, в свою чергу, трощили їм голови сокирами, рубали шаблями та різали ножами. Найгірше лютував Журба, який і повів повстанців у першу атаку. Від його шаблі солдати падали один за одним.

Протасов уважно спостерігав за ходом бою. Побачивши, що ситуація не на користь його війська, він ввів резерви. У цю ж мить в атаку кинулася й кіннота Швачки, яку він очолив сам. Поруч нього був Левченко. Метою удару було відтягнути сили москалів від лісу для того, щоб самим прорватися туди.

Вершники з усього розгону врізалися в нові сили москалів, що саме прибули на допомогу. Усе змішалося в смертельному танці. Швачка з Левченком рубали солдатів направо і наліво.

– Виводьте кінноту! – Протасов кинув у бій ще один резерв.

Кіннота суперника обходили з боку і з тилу, намагаючись відрізати гайдамакам можливі шляхи до відходу чи втечі.

– Став заслон! – крикнув Швачка Левченкові через ціле бойовище. Молодий отаман вивів свою сотню з бою і поставив обличчям до ворожої кінноти. Вже набираючи хід, колії шикувалися у струнку лаву, наставивши на ворога списи. Левченко «летів» перший, високо тримаючи шаблю. Він щось кричав, як і інші. Кінь його мчав, ніби вітер, просто на ворога.

Заслон зробив свою справу, стримавши фланговий удар. Бій затягнувся, багато солдатів упало і з того, і з іншого боку. Нарешті московська кіннота, зазнавши великих втрат, відступила, натомість наблизився новий корпус піхоти, кинутий із резерву.

Побачивши, що загибель неминуча, Левченко спробував вивести з бою залишки своєї сотні, наважившись на прорив. Швидкі коні рвонули щосили, прориваючись у бік лісу під вогняним градом куль і картечі.

Ніби прорвалися. Левченко оглянувся: Федір Моторний втратив коня, тож тепер москалі його оточили і підняли на своїх багнетах. Іван круто розвернув коня і кинувся побратимові на виручку, однак у цю ж саму мить солдати згрупувалися і дали по ньому залп.

Усе, що побачив отаман перед тим, як його повіки заплющилися, це те, як залишки його загону змогли дістатися лісу і заховатися за деревами. Посміхнувся отаман.

Швачку й Журбу, поранених, захопили живими, а з ними ще сто тридцять сім коліїв. Інші загинули. Протасов підданих російській цариці запорожців етапував до Києва на суд, а жителів Правобережжя віддав на суд полякам, як польських підданих. Швачка, як і Залізняк, був засланий на каторгу до Сибіру. Журбі вдалося втекти з етапу. Згодом він стане одним з лідерів гайдамацького руху, котрий розпочнеться скоро на Правобережжі, й уславиться як відважний борець з окупантами.

Розділ 27

C. Грузьке

Іван Бондаренко уже знав про розгром повстанських сил. Багато коліїв, розпорошившись на дрібні ватаги, зуміло розсіятися лісами і степами, тож наразі ще нічого не скінчилося. Бондаренко згадував мудрі слова Левченка і пожалкував, що не послухав тоді мудрої ради. Що ж, на сльози часу не було, треба щось робити. Іван Бондаренко взяв командування повсталими загонами на себе. Найперше, що він зробив, то написав відозву до людей про те, що москалі такі ж вороги, як і ляхи, і що боротьба за козацьку вольницю ще не завершена.

– Найголовніше зараз відійти всім боєздатним загонам поглибше в ліси, заховатися. Згодом вони стануть основою нашої боротьби: москалі тут довго не всидять. Доки є час, мусимо поховати припаси: гроші, зброю, порох, сукно та харчі. У відкритому бою ми не встоїмо, тож саме час пригадати наш гайдамацький звичай.

Бондаренко давав своїм людям останні настанови. Прослідкувавши за всім, отаман вскочив на коня, взяв із собою кілька козаків і погнав у бік Макарова: треба було поговорити із сотником Щербиною.

Його тут уже чекали. Якби польські жовніри, чи московські солдати підійшли до села, то Бондаренко відразу б дізнався про це. Тому було вирішено захопити бунтівного отамана силами своїх. Зрадників. Не встиг Бондаренко з коліями в’їхати в село Макарів, де квартирував Щербина зі своєю сотнею, як по них тут же відкрили вогонь з мушкетів. Це була засідка. Стріляли козаки із надвірної міліції, котрі ще кілька днів тому браталися із гайдамаками. Супутники Бондаренка, зловивши підступні кулі, попадали з коней. Одна з куль влучила Івановому коню в шию: тварина захрипіла, встала дибки – й упала, притискаючи своїм тілом Бондаренка. Отаман заборсався, проте хтось ззаду прибіг і дав прикладом по голові…

На нього шурнули водою, тож Іван розплющив повіки. Був увесь побитий, скривавлений та зв’язаний – добряче били. Він сидів у якомусь хліві, сотник Щербина стояв над ним.

– Ну що, отамане, добре тобі? Так і сиди.

Бондаренко, нарешті, прочухався, промовив пересохлими губами:

– Навіщо ти продав мене?

– Тому що давив таких, як ти, і далі давитиму, доки не знищу всієї вашої наволочі. України хотіли? Буде вам тепер Україна: із шибениць, гаків та паль її добре вам буде видно.

Бондаренко посміхнувся.

– Говориш, як пан. Мабуть, і сам у пани прешся. Що ж, радій, вони тобі добре за мене заплатять.

Щербина також посміхнувся.

– Думаєш, я за гроші? У мене угода з москалями. Схоже на те, що тепер вони тут хазяйнуватимуть.

– І ти попри них…

– Чого б ні?

– І що ж вони тобі обіцяли? Звання, гроші, землю, титул?

– Буде видно. Та найперше, що я візьму, твою шляхтянку!

Почувши це, Бондаренко спробував зірватися на ноги, однак козаки насіли на нього і почали бити, доки нарешті не заспокоївся.

Черкащина

Грицько Гаранджа був у битві при Богуславі, потрапив у полон. Він бачив, як російські солдати розправилися із пораненими, забрали полонених і погнали далі. Вони заходили із села в село, роблячи там «зачистки»: кожного, хто хоч якось підпадав під підозру в причетності до коліївського руху, – або страчували, або брали в полон. Часом винищували цілі села, спалюючи до пня, а людей гнали в неволю.

Їх усіх солдати завели в табір, де було вже чимало люду. Гаранджа бачив, як із навколишніх сіл позганяли хлопів та попів. Попи правили службу, а хлопи копали величезну яму. Спочатку Грицько думав, що це для померлих: закопують, щоб не кидалася пошесть, адже спека стояла справді літня. Проте він помилявся: до ями стали зганяти коліїв. Грицько ще деякий час, відганяючи від себе погані думки, вірив, що вони допомагатимуть хлопам копати. Проте коли перші колії додибали до ями, їх почали бити багнетами, стріляти та спихати до ями. Поранені стогнали із дна ями, проте на це ніхто не звертав уваги.

Люди закричали дико і спробували відступити назад, та їх підпихали до ями багнетами, штовхали та били. Вал людських тіл так і покотився в яму, придавлюючи тих, хто був на дні. Дикі крики жаху чулися звідти, жахливі прокльони і плач долинали аж до самого неба.

Гаранджа був у відчаї. Він також кричав, намагався штовхатися, однак проти десятка озброєних солдатів зробити щось було годі. Не знати з якого переляку, але раптом йому прийшла у голову рятівна думка.

– Я казак! Я запорожец! Подождите, я подданный ее величества! Я хочу, чтоб меня судили!

Дев’ятьом солдатам було байдуже до його криків, однак десятий, почувши рідну говірку і розібравшись, що й до чого, раптом схопив Гаранджу за рукав і висмикнув із загального гурту. Упавши долілиць на землю, Грицько краєм ока продовжував спостерігати за екзекуцією. Без жодного жалю і докорів сумління, солдати спихнули всіх до одного в яму.

– Закапывай! – прозвучала команда – і вже самі солдати взялися за заступи…

На цьому ніби все й припинилося. Чомусь солдатам заборонили масові катування і страти. «Чого б це?» – думав собі Грицько, однак відповіді на це поки що не мав. Розуміння прийшло пізніше, коли слідом за московськими військами на Подніпров’я зайшли польські, під командуванням гетьмана Ксаверія Браницького. Оскаженілі пани кинулися мстити за свої кривди, тож катування і страти почалися досі небачені. Москалі їм допомагали, видаючи полонених коліїв, самі ж стояли збоку і мовчки спостерігали.

– Пусть режут друг друга, – говорили між собою москалики-офіцери, потираючи руки.

Увесь цей час Грицько Гаранджа сидів у клітці разом з іншими запорожцями, чекаючи своєї долі. Він вигадав собі нове ім’я та прізвище, а разом із тим нову історію свого життя. Гайдамака розумів, якщо його викриють і передадуть полякам, він помре дуже лютою смертю.

За якийсь час їх і справді опитали, а тоді, зігнавши у колону та скувши кайданами, погнали під конвоєм кудись на північ.

Розправившись із повстанням та роззосередившись по цілому краю, московські війська почувалися досить впевнено. Солдати, що квартирували в Богуславі, знічев’я почали пиячити і грабувати міщан, офіцери ж розмістилися у корчмі покійного орендаря Аврамка. Грали в карти. До того ж не на гроші. Посередині стояла дівчина в самій сорочці: її захопили, коли вона тікала із табору Микити Швачки.

– Как звать? – допитував її один з офіцерів.

– Оксана. Рахіль, – назвала вона свої два імені.

– Жидовка?

– Коли прийшли гайдамаки в Фастів, я прийняла віру благочестиву.

Офіцер вишкірився.

– Подстилка гайдамацкая.

– Ні, – сміливо заперечила дівчина. – Вони шанували мою честь дівочу, а один із їхніх отаманів врятував мого батька.

Він її більше не чіпав, хоча і відпускати не поспішав. Вони п’ятеро сіли грати в карти, про щось балакаючи і сміючись, поглядаючи в її бік. Чого б це? А ще дивно дівчині було від того, що коли всіх полонених живцем кидали до ями, її чомусь забрав один із офіцерів геть.

Гра закінчилася.

– Я выиграл, господа. Значит, мне и быть первым, – сказав переможець, потираючи руки..

– Вам сегодня везет. Ничего, я буду вторым: чувствую, сейчас карта попрет, – гукнув інший.

Лише тепер Оксана зрозуміла, на що вони саме грали: вона і була тим призом. Переможець підійшов до неї, скидаючи мундир.

– Говорят, гайдамаки разбежались и попрятали свои сокровища. А ты, красавица, твои сокровища с тобою иль тоже спрятала?

При цих словах він гладив її по шиї, а тоді одним натренованим рухом зірвав з неї сорочку. Оксана лише скрикнула і спробувала прикрити рукою свої голі груди, як москаль сильно схопив її за руку, заламав і поклав дівчину на стіл.

– Пусти!!! – крикнула Оксана.

– Давай! Люблю, когда девка орет. Ух, хороша чертовка!

При цих словах він учепився рукою в її сідниці, а тоді заходився розсовувати жертві ноги та розстібати власні штани.

Надворі було темно. Біля корчми стояли вартові – прості солдати. Вони чули дівочі крики з корчми, однак, ясна річ, заглядати не поспішали. Звикли. Було вартових двоє – зовсім молоді хлопці. Подумки вони були вже вдома: десь у Калузі, чи Тулі. Але хтозна, коли доведеться знову побачити рідну хату.

Жоден з них не помітив, як до них з-за рогу підкрався чоловік у чорному, схожий на ченця. Він дочекався, доки один із вартових повернеться до нього спиною, тоді підкрався тихенько, затулив йому рота, а тоді черкнув ножем по шиї. Солдат лише здригнувся в його руках, а тоді його тихенько опустили на землю. Інший це бачив, однак встиг лише рота розкрити, як в повітрі просвистів ніж і впнувся йому в шию.

Оглянувшись по сторонах, чоловік у чорному тихенько прошмигнув у корчму, захопивши сокиру, що стриміла в колодці для рубання дров.

Тим часом Оксана вже не мала сили пручатися сильному офіцерові і лише заплакала із безсилої люті. Москаль відчув це і видихнув.

– Щас я тебя обрадую, грязная гайдамачка! – прохрипів у запалі.

– Щоб ти здох! – лише видушила із себе.

Раптом щось глухо стукнуло, так що москаль здригнувся, а тоді почав опускатися на землю, блюнувши кров’ю з рота. Оксана завмерла, тоді підвелася: позаду стояв гайдамака, одягнений у чорне, а на голові довгий козацький чуб. У руці – закривавлена сокира.

Інші також його побачили, однак офіцерам немов мову відняло. Гайдамака розмахнувся і кинув сокиру, цілячи в голову одному із гравців – кров разом з мізками бризнула по столу, заливаючи карти. Офіцери здригнулися і зі страшними криками та гримасами страху кинулися за своєю зброєю. Та не встигли: гайдамака дістав їх і став рубати шаблею, не жаліючи, аж доки всіх не порубав на капусту та не залив корчми кров’ю.

Оглянувши свою роботу, чорний гайдамака обернувся до дівчини – вона стояла, прикриваючи голе тіло залишками сорочки, та дивилася на нього своїми великими очима.

– Я врятував тебе, Марусю, – прохрипів він.

– Оксана я, – тихо відповіла дівчина.

Гайдамака струсив головою, немов відганяючи якийсь страшний спогад. Раптом вгледів дивний перстень на пальці в дівчини.

– Звідки це в тебе?

– Мені дав Моторний. Федір Моторний. Чули?

– Як же не чути, – посміхнувся гайдамака.

– Він загинув?

Гайдамака не відповів нічого, лише мовив:

– Забираймося звідси.

Наскільки міг збагнути Грицько Гаранджа, їх вели до Києва. Запорожці передбачали, що там їх триматимуть у в’язниці, доки не візьмуть усіх потрібних свідчень, а тоді спровадять до Сибіру.

Конвоїрів було десь із півтора десятка піших із рушницями, а також двоє офіцерів на конях. Полонені були надійно сковані ланцюгами на руках і ногах, перешпилені між собою. Перепочинок їм давали раз на день, годували двічі. Так і міряли колії своїми босими ногами шлях до Києва і дякували Богові, що не ведуть їх зараз у зворотному напрямку – на захід, до ляхів.

– Кажуть, шибениці стоять аж до Львова, чи навіть до Варшави. Залякати хочуть, – зітхнув сусід Гаранджі.

– Нічого, це їм ще відгукнеться, – відповів Грицько.

– Разговорчики! – крикнув один з вартових і штовхнув Грицька прикладом.

Скоро дорога завела їх у невеличкий перелісок. Раптом запугукав пугач.

– Чули? – притишено запитав Грицько.

На відміну від москалів, запорожці і гайдамаки добре знали цей знак. Приготувалися. Раптом бахнув постріл – один з офіцерів здригнувся і полетів з коня. За ним – другий. Гайдамаки з’явилися нізвідки, немов сиділи за кожним кущиком і деревцем, а чи взагалі під землею. За мить вони розстріляли вартових, котрі були подалі від полонених, щоб не зачепити своїх. Ті ж солдати, що йшли поруч і лишилися живими, тут же приготувалися до оборони, не розуміючи добре, що таке сталося. Один із них навіть вистрелив, однак у цю саму мить полонені кинулися наниз і почали бити й душити своїми ланцюгами. Останніх двох, що намагалися втекти, зарубав вершник на карому коні та в чорному одязі.

Гаранджа уже добув у забитого офіцера ключі і скинув із себе остогидлі кайдани. Раптом поглянув на «чорного» гайдамаку.

– Невже ти?

– Я, братику.

Перед ним стояв Іван Левченко.

– Так я ж сам бачив, як тебе розстріляли москалі…

Левченко посміхнувся:

– Ти ж знаєш, як важко мене вбити. Скажи краще, ти готовий знову піти за мною?

– Чого ж не піти…

Повстанці чинили опір окупантам іще цілий рік. Були малі вилазки, наскоки, а також великі й криваві бої, аж доки польській і російській владі вдалося загасити гайдамацьке пожарище, котре в цих краях жевріло ще довго після того. Левченка так вбити і не вдалося. Ходила легенда, що він так і не помер, а став одним із духів Холодного Яру та інших повстанських лісів і ще століттями після того підіймався, аби завдати окупантам тяжкої кари…

Залізняка, Швачку та Неживого били батогами, вирвали ніздрі, заклеймили і як каторжників погнали до Сибіру. Ще тяжча доля чекала на Івана Гонту. Його видали панам, а вони вже вигадали йому нестерпні тортури. Страта хороброго сотника відбувалася в селі Сербах та тривала чотирнадцять днів, протягом яких він витерпів нелюдські муки. Проте ні разу не попросив у панів милості…

Чорнобиль. Серпень 1768 року

Саме в цьому місті Іван Бондаренко чекав на свою смерть. Його та ще кільканадцятьох гайдамаків мали стратити наступного дня, тож так і тримали у дерев’яній клітці просто неба.

Отаман лежав горілиць на соломі, дивлячись на зорі. Ось так і закінчиться його молоде життя. Він не шкодував: це не по-козацьки. Боліла лише душа, що справи великої не довершили. А були вже так близько, вже була в них Україна! Але тут… Дарма говорити.

– Бондаренку, ти не спиш? – запитав збоку один з товаришів.

– Зорі рахую, – відповів напівжартома Іван.

– Брати хочуть посповідатися.

Отаман сів, оглянувся навколо.

– Браття, хіба я священик, щоб ви мені сповідалися. Он, дід Тягнинога сидить. Він старий, бувалий.

Колії поприсувалися до нього, посідали навколо.

– Ти був нашим отаманом, гордістю цілого війська нашого. Ми любили тебе, шанували, як свого батька слухали. Ми горді з того, що ходили на бій під твоєю рукою і що померти нам разом доведеться.

Іван поглянув їм у вічі, обійняв за плечі.

– І я дуже пишаюся тим, що бився разом з вами за рідну землю. Шкода, що не визволили Україну, але той час іще настане. Головне – щоб наша слава козацька не пропала, щоб не перевелися козаки з нашої землі. Простіть мені, братчики, коли скривдив кого, не тримайте зла. І я відпускаю вам гріхи ваші як отаман ваш. А тепер моліться.

Гайдамаки почали молитися.

– Амінь, – мовив нарешті Бондаренко. – А тепер відпочивайте: у нас сьогодні нелегкий день буде.

Погляд отамана впав на малого, що спав собі, притулившись до діда Тягниноги. Це був його хлопчина-поводир. Бондаренко підійшов до нього.

– Хлопче, вставай, – він потормосив малого. Той прокинувся, дід і собі насторожився.

– Що тут?

– Треба хлопця звідси випхати. А то мостиві пани не подивляться, що він малий, – розіпнуть з усіма. А так він худенький, можна буде пропхати попри дерев’яні палі.

– Я без діда не піду, – твердо мовило хлоп’я.

Зморшки на обличчі старого Тягниноги стали ще глибшими.

– Я зразу за тобою.

– Поможіть, братця, – попросив Бондаренко гайдамаків.

Він спочатку виглянув, чи не ходить вартовий, – той саме пройшов у другий бік і заховався за рогом. Іван підвів малого до загорожі. Голова хлопця ледве влізла між палями – гайдамаки насилу випхали, обдираючи шкіру з чола. Влізла голова – то й худе тіло пролізло.

Малий опинився на волі.

– Ходіть, діду, тепер ви, – радісно сказало хлоп’я.

Старий сліпець рачки приліз на голос хлопця.

– Біжи сам, синоньку, мені з тої клітки не вибратися.

– Ні! – скрикнув малий. Він схопив діда за рвану свиту, почав тягнути.

– Зажди, зажди, Івасику, – благав старий тремтячим голосом. – Іди без мене, синочку, біжи скоріше, бо вже вартовий повертається. А я прийду до тебе.

– Ні, не прийдеш, пани вб’ють тебе. Ти не прийдеш!

Малий заплакав гірко, не відпускаючи дідову свиту. Гайдамаки почали відвертати один від одного мокрі очі.

– Івасику, прийду. Я прийду до тебе сонячним промінчиком та свіжою росою. Я буду дивитися на тебе з неба, з козацького раю. А тепер біжи, біжи, синочку, он вже тінь вартового видно. Тільки гляди: пісень не позабувай, які ми складали. Та розкажи всім про козацьку славу.

Дід таки зумів розжати пальці малого, поцілував його малу руку. Іванко, заливаючись сльозами, побрів геть від кліток.

Сонце встало. Коліїв повели на страту з самого ранку. Людей нагнали цілий майдан.

Бондаренко йшов попереду. Був роздягнений до пояса, простоволосий. Решта коліїв трималися щільно за ним. На їх руках дзеленьчали кайдани.

Бондаренко кинув очима на ката, тоді на його знаряддя, що лежало розкладене на столі: ножі, кліщі, навіть свердла. Отаман посміхнувся, ніби посміхався в очі смерті. Якийсь шляхтич підійшов, сказав:

– Можете посповідатися, покаятися.

З натовпу вийшов священик. Проте Бондаренко відвернувся, ніби не хотів панської ласки, а поглянув на людей. Багато хто з них плакав, дивлячись на цих відважних, молоденьких хлопців.

– Не плачте, люди, ще й над Україною зійде сонечко, засвітить нам радісно. Тоді у нашій новій, великій родині, згадайте і нас. А зараз помоліться за наші душі…

А тим часом хлоп’я, витираючи гіркі сльози та постійно оглядаючись, чимдалі віддалялося від страшного Чорнобиля. Тримався малий поводир, як учив дід, подалі від шляху, поближче до хуторів. Жаль стискав серце малого, сльози лилися ручаєм і капали на спраглу, тверду землю. Нарешті малий оглянувся.

– Прощавайте, діду. Братчики, я вас ніколи не забуду. І пісні співатиму.

Хлопчина наостанок шморгнув носом, витер сльози, поправив торбу за плечима і подався далі вузькою стежиною, що тяглася поміж густезних пралісів.

Сонце на небі посміхнулося малому, відбившись веселими промінцями від чистих Дніпрових вод та золочених бань київських церков.

Оглавление

Пролог

Розділ 1

Розділ 2

Розділ 3

Розділ 4

Розділ 5

Розділ 6

Розділ 7

Розділ 8

Розділ 9

Розділ 10

Розділ 11

Розділ 12

Розділ 13

Розділ 14

Розділ 15

Розділ 16

Розділ 17

Розділ 18

Розділ 19

Розділ 20

Розділ 21

Розділ 22

Розділ 23

Розділ 24

Розділ 25

Розділ 26

Розділ 27 Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg