Було в іні часи, коли руси йшли з венедами…
І ті захотіли забрати Богів своїх до моря
І там угніздитися.
І немало градів і храмів там побудували,
Бо були багаті.
І ті храми прикрашені золотом і сріблом.
І багатьом дерев'яним Богам честь віддавали десятиною.
І те було відомо іншим народам.
І вони дивились на те і заздрили,
І воювали з ними…
* * *
І краще маємо зникнути, але ніколи не бути в рабстві,
І поклонятись Богам іншим…
Позаяк се йде ворог на нас, то ми взяли мечі,
І, натхненні сказаними Матір'ю (Славою) словами,
Що майбутнє наше славне,
Пішли на смерть як на свято…
ВЕЛЕС КНИГА.Над Руяном займався світанок. Острів ще лежав у темряві, тихий і сонний, та над морськими хвилями вже тремтів багряний пруг, і рожеве світло заливало крейдяні скелі Вітового півострову.
Велимир, син Величарів, знав, що має трапитись зараз, але все одно затамував подих.
Наче вогняний зблиск пробіг небокраєм, і на білих скелях постала Аркона, вся одразу, з городищем і валом, з будиночками передмість. А над містом, в чистому вранішньому повітрі, як величезна лодія, пливла гостроверха Святиня Світовидова…
Руян лежав у темряві. Лиш стольне місто його гойдалось на рожевих Дажбожих долонях.
Ще якась мить — і темрява чорним плащем зісковзнула з лук Руяну. Видиво зникло. Займався погідний день, навіть дуже погідний для північного літа. А Велимир ніяк не міг відірвати очей від міста на білих скелях. Очі ті зробилися вологими, і юнак квапливо струснув головою, аби Божидар, наставник, не помітив такої недоречної для воїна розчулености.
— Колись питав, Велимире, як можна відчути Божу присутність, — тихо озвався волхв, — нині ти її відчув. А тепер ходімо. Віщий чекає на тебе.
Комментарии к книге «Світовидові коні», Мирослава Горностаева
Всего 0 комментариев