«В океані»

— Та ми ж разом з тобою хотіли… Дружбу не ламати нашу…

— Ось і не ламай. Залишимось на кораблі, чудова справа! Добре тобі на кораблі? Добре! Діло своє любиш? Любиш! А ти ще гребець прекрасний, під парусами майстер пройтися. Морський талант. А на сушу йти хочеш!

Міцний, кремезний Калядін говорив так просто и розсудливо, що справді подумалось: не знайдеш заперечень…

Жуков замислено вийняв гребінець, почав пригладжувати жорстке, трохи кучеряве волосся, — збирався з думками для відповіді.

— У мене, Мишо, є особлива причина…

— Цю твою причину я наскрізь бачу, — з образливою категоричністю відрубав Калядін. — У неї нахабні очі й родимка на лівій щоці. Вже коли заговорили про неї, прямо скажу — не для матроса вона… В неї на умі офіцери… Один має інтерес — чоловіка якомога соліднішого затралити.

— Ні, ти про неї так не кажи, — роздільно вимовив Жуков. — Ображати її не маєш права.

Він стояв, поклавши руку на койку, — високий, худорлявий, з широкими міцними грудьми. Від обурення сильніше заблищали очі, сповнені м'якого чорного сяйва. «Такого й справді кожна покохати може», подумав Калядін, мигцем глянувши на друга.

— Ти, Леоніде, не ображайся… Кинь… Може, й не така вона. Тільки, якщо точно тебе кохає — зробить по-твоєму.

— Ні, я обіцяв їй, — твердо сказав Жуков. — Та й недобре їй тут… на такій роботі. Уже все обговорили. Як поїдемо в Мединськ, де оселимося…

— Ну то їдьте… А краще ось що, — Калядін підвів од паперу свої чесні, хороші очі. — Скажи їй прямо й твердо, що передумав ти, нове рішення прийняв. З ресторану вона може піти, вчитися поїхати… Їй корисно кругозір свій розширити.

— І натякати про це не буду, — похмуро відрізав Жуков. — Обіцяв — значить, крапка.

Як пояснити другові: не наважиться він цього сказати Клаві — і все може поламатися! При кожній зустрічі Клава стає дедалі вимогливішою і нервовішою, всі розмови зводить до одного — коли демобілізація, коли вони поїдуть звідси?

Зовсім недавно на танцях раптом залилася слізьми: «Не можу я більше терпіти, Льоню». Іншим разом, сидячи на лавочці в парку, міцно взяла його за руки, вдивлялася в очі: «Кохаєш, правда кохаєш, Льоню? Зробиш, що попрошу?» Але не попросила нічого, перевела розмову на інше…

А то раптом міняється зовсім, дивиться скоса зухвалими, ніби порожніми очима. Не раз призначала побачення і не приходила — примушувала марно чекати себе на якомусь перехресті або у вогкій алеї парку…