Гучність реву посилилася, і в серці червоної штуки над нами, почали миготіти маленькі блискавки. В цю мить мою увагу привернув брязкаючий звук, і, подивившись вниз, я виявив, що пурпурний грифон проповз мимо і рушив, щоб розташуватися між нами і шумним червоним феноменом.
Він пригнувся, немов горгуля, відвернувшись від нас і дивлячись на спектакль.
Саме тоді Яго і звільнив дві передні ноги і встав на диби. До того часу в ньому було щось нематеріальне, поряд з його яскравістю і омитою іскрами нечіткістю його контурів. Може, він і іржав в ту мить, але всі інші звуки були поглинені невпинним ревом зверху.
З ревучої фігури зверху спустилася воронка — яскрава, блискуча, свистяча і тепер незвичайно швидка. Вона торкнулася всталого на диби коня, і на мить його контури до крайності розширилися, стаючи пропорційно цьому ефекту усе тонше і тонше, а потім він зник. На короткий проміжок часу воронка ще залишалася нерухомою, немов абсолютно збалансована дзига, а потім звук почав слабшати.
Хоботок повільно піднявся до певної точки, але на невелику відстань — напевно, в ріст людини — над Лабіринтом. Потім він втягнувся вгору настільки ж швидко, як і опустився.
Виття припинилося, рев почав стихати. Мініатюрні блискавки в колі зблякли.
Вся фігура почала бліднути і сповільнювати рух. Мить по тому вона була лише шматочком тьми, ще мить — і вона зникла.
Наскільки я міг бачити, ніде не залишилось жодних слідів Яго.
— Не питай мене, — сказав я, коли Рендом повернувся до мене. — Я теж нічого не знаю.
Він кивнув, а потім звернув свою увагу до нашого пурпурового супутника, який якраз забряжчав ланцюгом.
— А як щодо цього, Чарлі? — Запитав він, граючи шпагою.
— У мене виникло таке відчуття, що він намагався захистити нас, — виголосив я, зробивши крок вперед. — Прикрий мене, я хочу дещо спробувати.
— Ти впевнений, що зможеш рухатися досить швидко? — Поцікавився він. — З твоїм боком…
— Не турбуйся, — кинув я трохи веселіше, ніж було необхідно.
Я продовжував йти. Він був правий на рахунок мого лівого боку, де рана від мисливського ножа все ще тупо поболювала і, здається, сповільнювала мої рухи. Але Грейсвандір як і раніше була у мене в правій руці, і це був один з тих випадків, коли моя довіра своїм інстинктам перевищувала все інше. Я покладався в минулому на це відчуття, і з хорошим результатом. Бувають часи, коли такий ризик здається просто необхідним.
Комментарии к книге «Рука Оберона», Роджер Желязны
Всего 0 комментариев