«Вірші»

АНДІЄВСЬКА ЕММА

АНДІЄВСЬКА ЕММА

ТВОРИ

БЕЗ ШКІРИ - НА ВІТРІ

(цикл)

* * *

Пустеля - колоратура

З ацитиленовим кар`єром смерти.

Щораз розпеченіші кола

Нескінченної повивальні.

На щаблях прискореного розпаду

Самі бані, куби

Й паралелепіпеди.

Всесвіт - відірваний гудзик,

Що знову - в сміттярку хаосу.

Ні прихистку, ні слова,

Ні калюжі питної води.

Світанок. Вечір. Світанок.

* * *

Твій подих фіалково-свинцевий.

Твій подих ніжний і молочно-перлистий.

Ти визначив початок і кінець,

Тільки людина - сама невизначенність.

* * *

Навіть далеких нащадків пустили за вітром.

Всі джерела, краєвиди й пам`ять,

Єдину годувальницю людства.

Самі світові домовини.

Але дух сіє далеко плакучіші зерна

І в осередді розпаду.

Чорнобиль, пустеля, чорнобиль.

* * *

Вся країна - трупарня,

Де ще живі мерці

Виголошують промови

Про нешкідливість опромінення,

Школярі, яким жити лише кілька днів,

Влаштовують велосипедні перегони

Землею, що дихає смертю.

* * *

Жодних рік не вистачає на голосіння.

Жодних океанів на біль та розпуку.

Боже, за що так тяжко караєш?

Цілий народ отак у домовину,

Як голод у тридцять третьому.

Ніхто не голосить, ніхто не плаче.

Готують нову трупарню.

ВІТРИ АЗІЇ

Колони з базальту. Фасади палаців

На перехресті. Й вітри,

Які супроводжують кочовиків,

Що випалюють культури

Правом сильного.

Циклопічні мури, вкриті зображенням

Богині плодючості

Як віє вітер

В колонах, серцях, пам`яті!

Ніколи нічому не вчаться

Ні народи, ні одиниці.

Єдиний Ти, Невимовний,

Що пануєш

Від віддиху до віддиху.

Золотий кухоль з левами і гієнами

Зберігає кров вівтарів і переходових часів.

Котять колісниці від сходу дл заходу,

Щоб прокласти мармуровий хідник

Там, де гінці з найвіддаленіших

Закутин імперії

Мінятимуть коней й супроводжуватимуть

Колони з написами нових законів,

Як найм`якшу міру покарання

Для приборкання племен.

Всі ці народи

Забирає пустеля.

І загублена під згарищами

Алябастрова ваза

Розповідає тільки

Про мале й проминальне

Й не скаже нічого про вітер,

Що віяв від рана до пізна,

Змітаючи століття

Слідом та попелом

Жертовного стегна,

Що було

Живим смолоскипом до предків

Які стояли

Ще по той бік порогу.

Гробниці з зображеннями полювань

І полонених з відтятими правицями.

Спадок загиблих,

Що зводять мури прийдешнього.

Едикти на ріки, переправи й на пам`ять.

Як голосять жінки над глиною,

Що була містом, вівтарем та прихистком.

Лишилося тільки Твоє спотворене ім`я,

Що межує з пустелею та неминучістю.

Червоний попіл переходів,

Де вартові з туркусовими бородами.

Бляха в поглядах, бляха в харчах,

Бляха в віруваннях.

Ніщо не рятує людину,

Що отаборилася в вітрі.

Тільки тиші верблюжий горб.

Тільки пустелі піщані очі.

Людське життя - непотрібніше,

ніж старе сідло,

Пожбурене в порох грабіжником.

Де є пасовища і криниці

З прохолодною водою.

Десь є міра, число і невмируще серце.

Але тут тільки полудень,

Вапняки й проминальність.

І пісня, як череп,

Над випаленим суходолом.

КАЗКА ПРО ЯЯН

Дитяча казка

Колись пастушок, переплигуючи зі скелі на скелю за козою, що відбилася від решти, посковзнувся й упав у глибочезне провалля. Коли він розплющив очі, то побачив, що лежить на площі великого міста, яке складається з вузьких довгих веж, що їх кожен будує на свій лад, бо ці вежі весь час завалюються.

Пастушок підійшов до найближчого чоловіка, який порпався з кельмою1 серед купи каміння, й запитав, що це за місто, хто його мешканці й чи не можна було б щось попоїсти, бо він дуже зголоднів, наче кілька днів пролежав без їжі. Однак на запитання пастушка ніхто навіть не глипнув у його бік, дарма що козопас обійшов мало не все місто. Врешті вже зовсім зневірившися, що хтось дасть йому тут бодай окрайчик хліба, пастушок набрів на кволого дідуся, що порався біля найнижчої, напівзруйнованої вежі, й повторив своє запитання.

— Тут живуть самі яяни, — відповів нарешті старий. — Кожен яянин знає тільки своє «я» і тому запитань іншої людини просто не чує. Я ж почув тільки тому, що мене здолали немощі, і внутрішні підпори, які досі тримали мене, як вони тримають усіх яян цього міста, передчасно струхли й завалилися, як і моя вежа, направити яку мені бракує сил.

— Я вам охоче допоможу, — радісно вигукнув пастушок, — аби тільки трохи щось попоїсти.

— Яянинові годі допомогти, — скрушно мовив дідок. — Ніхто не може догодити яянинові, бо тільки він сам усе знає і вміє, і то найкраще.

— Але ж людина мусить їсти, аби втриматися при житті!

— Усі тут харчуються власним «я». Коли воно вичерпується, яянин умирає, проте «я» кожного із яян таке невичерпне, що всі тутешні мешканці майже вічні. Мене опали немощі тільки тому, що я чужинець і справжнім яянином так ніколи й не став, хоч і прожив тут майже весь свій вік. Я ледве пам'ятаю, що на початку свого життя під час сварки на кораблі, де я виконував обов'язки юнги, я випав за борт і опинився у цьому місті.

— Але я зовсім не хочу ставати яянином!

— За рогом моєї вежі лежать кельми для новоприбулих, бери собі якусь і починай будувати свою вежу.

— Невже з цього міста немає виходу?

— Ще на початку, коли я щойно сюди потрапив, я здибав одного юродивого, який сидів біля каміння цієї вежі, котру я оце марно будую. Він повідав мені, що місто має сім брам і з кожної можна вийти, хоча досі жоден мешканець цього міста не міг відчинити брами з тієї простої причини, що ніхто з тутешніх насельників не спроможний вимовити коротесенького слова, що відчиняє ці брами.

— Яке ж це слово?

— Це слово знають усі яяни: звичайнісіньке «ти». Але коли хтось із яян, — а це стається так рідко, що про це ходять лише легенди, — отож коли хтось із яян пробує вимовити «ти», в устах яянина це чомусь завжди обертається на «я», і тому брами не відчиняються.

— Я спробую, — мовив пастушок. — Ходімо разом, бо я тобі дуже вдячний на пораду, в мене померли батьки, і я хотів би подбати про тебе.

— Я вже застарий, і ноги вже не тримають мене.

— Я візьму тебе на плечі, і ми разом подамося далі.

— Я не пристосований до іншого світу, і час, відпущений мені вищими силами, добігає кінця.

— Я хочу, аби ти бодай перед смертю дихнув свіжим повітрям, — мовив пастушок, обережно садовлячи собі старого на плечі й простуючи до найближчої брами. Перед брамою він низько вклонився й промовив: — Вельмишановна брамо, чи була б ти така ласкава й випустила нас на волю, бо тільки ти можеш нас випустити.

І брама вперше за все своє існування навстіж відчинилася, адже ніхто до неї так не промовляв, хоч цього вона чекала відтоді, як її вставили в мури цього міста, і пастушок побачив себе серед знайомих скель.

— Тепер ти бачиш, який гарний цей світ! — вигукнув козопас й торкнувся старого, аби обережно зсадити його з плечей на землю. Та замість дідуся він намацав тільки мішок, по гузир наповнений самоцвітами.

РОМАН ПРО ДОБРУ ЛЮДИНУ

(Уривки)

Пекло помітили лише малий Юрчик і Оленка, які гралися поблизу, втішаючися, що їхні мами теж сидять на мітингу, забувши кликати їх додому, а коли ніхто не заважає, найкраще бавитися, бо і в калюжі вільно посидіти, і камінців набрати в рот, а котрийсь і проковтнути, і біля водяної колонки на майдані мити руки й пити пригорщами воду, щоб якомога ширше бризкало на боки, утворюючи калабані, через які так гарно бігати.

Побачивши вхід униз, який гармонією відкрився перед ними, діти дуже втішилися: то справді, так смішно виглядало, як земля репнула, і в отвір ще сирого, як тісто, навіть такого круглого, мов тісто, грунту, почали нізвідки з шипінням ляпатися один за одним спочатку круглі, як бублики, а тоді вже й продовгасті, приступці, утворюючи сходи, —' і, побравшись за руки, Юрчик і Оленка побігли в саме пекло. А що діти ще по той бік добра і зла, то, потрапивши до пекла, вони його не помітили та й ніщо нове їх тут не вразило. Пекельних чортів вони порахували за пащекуватих і недоречних дорослих, яких повно па світі виключно на те, аби вічно заважати, забороняючи то потримати пальця в роті, то проїхатися на таборовому цуцикові Вовкові, то ще щось справжнє; казани з вогненною смолою — за невеликий різновид таборової кухні, і вирішивши, що пекло — це продовження табору, тільки ще нудніше, бо скільки вони ішли, піде не подибали жодної дитини, щоб разом бодай у піжмурки погратися, а самих тільки дорослих, які скрізь повчали один одного, — вийшли нагору, знудившися, бо внизу їм ще й не сподобалося повітря, — воно пахло не тільки часником і цибулею, до яких вони звикли, а й ще чимось, від чого доводилося надто часто чхати.

Однак коли Юрчик і Оленка виходили з пекла, їх зауважив таборовий п'яничка Стецько Ступалка, що, зупинившися висякатися, крізь пальці ще встиг з зачудуванням угледіти, як діти виступали з полум'я, яке розкрилося перед ними, і одразу ж збагнув: це і є вхід до пекла, бо інакше хіба хтось потрапив би лишитися цілим, побувавши за вогненною брамою?

Оскільки ж Стецько встиг трохи пригубити (не так щоб напитися, він собі інколи не дозволив би хильнути зайвої чарки в день без товариства, а виключно для годиться, аби міцніше на ногах триматися і щоб слабість не доймала), горілки, яка єдина одразу все ставить на свої справжні місця, сприяє не лише спілкуванню, надихаючи людину на великі й хоробрі діла, а й думанню, то він умить усвідомив: тут йому просто таки сам Бог послав нагоду, що нею і останній роззява не знехтував би. бо коли діти отак звичайнісінько, неушкоджені й ані трохи ні: налякані, — інакше він зауважив би! — повернулися з пекла, то чого ж не спробувати і йому, Стецькові Ступалці, бодай одним оком зазирнути, як там по той бік, щоб увечорі за пляшкою розповісти про це своїм горілчаним побратимам?

Стецько перечекав, поки діти зникли за бараком, оглянувся, чи його ніхто не бачить, бо про всяк випадок воно. якесь завжди ліпше обходитися без свідків, спустився в отвір, який ніби аж трохи розступився перед ним, прислухався ще раз, перевіряючи, чи то дзвенить лише в його лівому вусі, чи доноситься знизу, і, переконавшися, що навколо, тихо, побіг уперед. '

Та щойно він ступив кілька кроків, як побачив перед собою такий безмежний проспект, аж забракло зору охопити його, і в Стецька на мить зупинилося, серце, з чого він одразу догадався, що потрапив на центральну площу Києва.

І справді, внизу, розлившися повінню, повільно плив Дніпро, незвичайно темний і глибокий, однак паче суцільно пошматований ножами, і скільки ока, весь лівий берег вкривала вода в кривавих плямах, що, мов олія, зловісне мінилася гнилою веселкою, поховавши ліси й видолинки під собою, а період Стецьком, просто від його ніг на весь світ простягався Хрещатик.

Проте не сам Хрещатик, який поширився й видовжився до певпізнання, вразив Стецька і не те, що по обидва боки його вишикувалися щільно один біля одного аж по самий обрій пам'ятники: Шевченкові, Франкові, Лесі Українці, Грушевському і багатьом іншим, яких Стецько не знав в обличчя, хоч стільки пам'ятників Стецькові ще зроду не доводилося бачити, а ще більше спостерігати, як нові й нові поповнювали лави, виходячи просто з землі.

Стецько побачив пикатих молодиків, які юрмами бігали навколо пам'ятників, вилазили на них по драбині з відрами, повними лайна, і впливали ці .відра на монументи...

Стецько кліпнув очима, намагаючись прогнати з'яву, зважуючи, чи не привиджується це йому з учорашнього перепою, який, здавалося, не належав до надто визначних, бо йому доводилося й не так хильнути, і подібна мара не муляла очей, як його раптом оглушив вигук, не давши уточнити міркування:

— Ось іще один проклятущий самостійник!

— Ви маєта мене на увазі? — здивувався Стецько, коли двоє молодців у кирзових чоботях і сорочках на випуск схопили його під руки і боляче шарпонули вперед.

— А кого ж!

— Я не самостійник! — утішився Стецько. — Я взагалі ні! Я таборовий п'яничка Стецько. Ступалка, і мене всі знають!

— Ну це ми зараз розберемося! — зареготалися, аж завивши по шакалячому, красені, що тримали Стецька, наче той утнув несусвітній жарт, який прискіпувальників просто з ніг валить.

—- Я не самостійник! — перемавпував Стецька один з його пекельних супроводників. — А сам учора аж захрип, иводячи «ненька Україна»!

-- Таж то ще мій дід співали, то давня пісня з турецької поволі! здвигнув плечима Стецько, для якого єдиною ненькою була горілка.

— Знаємо ваше кодло. Всі ви починаєте телятками. Сьогодні поспівав про неволю, а завтра скородити московські ребра захотілося, а там уже й на пам'ятник винесло, і тоді й збивай з ніг, гаруй цілу добу з дня на день, аби вас затоптати! Вас же, як грибів після дощу пре! Це всі ваші смердючі самостійники!

І вони показали на довжелезні шереги памўятників обабіч Хрещатика, які зникали за обрієм.

— Опять этот собачий язык! — гримнув крізь куряче гузно, замість рота, патик на довгих ногах, проносячися повз Стецька, і поводирі Стецькові заметушилися, підставляючи голови під. удари, хоч патик уже почвалав далі, здіймаючі за собою вихори смороду.

— Ванька, давай сюди відро! — вигукнув один із красенів, що тримав Стецька, боляче викручуючи йому руки, і від його крику повітря розчахнулося, а звідти молодикові, який кликав Ваньку, естафетою передали повний по вінця цебер з нечистотами.

— Ось на, і марш на драбину! — заспішив молодик, тицьнувши Стецькові смердючий дарунок...

— Вибачте, панове, та ж це...

— На в зуби, за це, і за те, і за нанове!

— Вибачте, — сказав Стецько, випльовуючи вибиті зуби і якби хоч подіравлені собаці під хвіст, а то ж, па лихо, саме найздоровіші, які жодного разу не хворіли!), — при всьому

бажанні я не годен. АНІ трохи не кортить...

— Заткни пельку! Бери відро й марш! Інакше — ну!

Стецько поторкав щелепу і, вирішивши: шкода решта зубів, у нього їх і так не забагато, а нові навряд чи виростуть, — поліз на драбину, тримаючи цебер з нечистотами якомога далі від себе.

І змусять же таке паскудство чинити, мало не заплакав Стецько, з огидою здряпуючися слизькими щаблями на пам'ятник Шевченка. Ну хоч би вже мертвих залишили в спокої. І чого їм далися взнаки пам'ятники? Добре, що бодай каменюці подібна наруга не болить.

Тільки не встиг він цього виснувати до кінця, як зауважив, що з каменю просто йому в очі дивиться живий Шевченко.

— Нещастя моє, таж ці пам'ятники живі! — заволав Стецько, проклинаючи мить, коли йому (заради причаркової балаканини — що правду таїти? Просто нечистий попутав, і тепер доводиться гірко розплачуватися!) спало на думку з власної дурної волі помандрувати до пекла.

— Вони живі! І цей живий! — знітився Стецько, чуючи, як тут, видно, суджено йому й сконати.

— Саме тому ти й мусиш полити його нечистотами,—пояснив знизу молодик, — тоді він одразу ж перетвориться па камінь. А то каляй, каляй це самостійницьке падло, а воно все живе, погань. Ну, чого закляк, виваливши баньки? Не марудься, обливай чим швидше, ну! Бо маєш перед собою ще багато роботи. Бачиш, скільки ще кандидатів на твоє відро? Мерщій, мерщій, розпочинай! Ти з якого століття, халяво? Забув, що в нас прогрес, чумацька твоя провінціє, і треба хутчіше й ефективніше виконувати накази!

— Я ж...

— Обливай, сказано тобі! Лий просто межі очі, і тоді візьмемося за вашого знаменитого Мазепу. Всі ви мазепи й бандерівці, гади! Он стоїть цяця — навіть без пам'ятника, а таке ж затяте й живуще, аж ніяк його не обернеш на мертвого. Проте нічого, зараз ти це під моїм мудрим керівництвом надолужуватимеш. Я з тебе ще зроблю золотаря, аж ну! Тільки повертайся хутчіше, мать твою за ногу! Скільки тобі ще нагадувати! Перед тобою ціла алея проклятущих самостійників! Набуяло ж цього паскудства!

І підганяйло-красень боляче вдарив Стецька хворостиною раз, а тоді ще раз, аж у бідолахи коники заплигали в очах.

Стецько знову вхопився за цебер з нечистотами й знову зустрівся з поглядом Шевченка, дуже подібним до поглядубабки Грицихи.

— Боже, — знітився, всіма помислами благаючи, Стецько. — Ти знаєш мої вади, яких я не применшую, нічого з мене не вийшло ні путнього, ні корисного. Ні на що вартісне я не придатний, от таборовий п'яничка та й годі, — не поталанило мені в житті на щось порядне здобутися, не зі злого розмислу, а, ймовірно, через те, що я ні на що справжнє з народження не надаюся, хоч я завжди прагнув світлого й гарного, зрештою. Тобі це найкраще відоме. Ти ж бачиш, як на долоні, мою пияцьку душу, і я не виправдуюся, — однак, Боже, хоч я й не достойний кликати Тебе в халепі, в якій сам завинив, бо ж припхався сюди з власних дурощів і не опротестовую кари, напевно вона заслужена, і все ж Божі; (вибач, коли я зловживаю Твоїм світлим ім'ям, але Ти моя єдина, очевидно, крім горілки, на те вже немає ліку, — розрада) Боже, я не годен каляти живої людини, яка позбавлена змоги боронитися! Яко вже на те Твоя поля, що мені тут погибати, нехай ці гицлі заб'ють мене, дай мені тоді швидкої смерти (як моїм братам, яких з кулею в потилиці, зразу після приходу німців до Вінниці, повідкопували полонені, бідолашні наші хлопці — повірили на свою голову, що м'ясорубка зла не простягається на весь світ. Тільки як же не повірити, коли всі жили в такому жаху, аж найменше послаблення страхіть здавалося раєм? — що в подертих чоботях по коліна стоячи в трупній ропі братських траншей, ще недавно прикритих дитячими майданчиками й гойдалками, які порощеною купою лежали поруч, — зі смердючих ям витягали тих, кого колись з любов'ю називали братами, синами, батьками, а з усієї України день і ніч сунули люди розпізнавати своїх ближніх бодай з решток одягу, з тіл, з непоміченої каблучки чи ще якихось випадкових ознак, знаних лише багатостраждальному серцю, — одна добра душа, що шукала серед трупів чоловіка, те витримала, як полонені крізь діряве взуття кожної миті наражаються затруїтися трупною ропою, відкопуючи мерців, і принесла кілька пар гумових чобіт, продавши до нитки все своє вдовине майно, аби вистачило грошей купити ці чоботи з-під поли десь на базарі, як це згодом люди оповідали, шкодуючи стареньку, і її тут же нові визволителі застрілили просто в усіх на очах, бо не вільно було нічого передавати полоненим, а старенька того не розуміла й приєдналася до зітлілих жертв конопатого, що всіх українців нахвалявся вислати до Сибіру, та місця забракло), — або наділи силою витримати тортури, бо я не годен осквернити цього пам'ятника, цієї живої людини, яка не заподіяла нікому жодного лиха, а стільки вистраждала, і очі якої випромінюють лише безмежне добро й сум. І щойно подумав це Стецько, власне, навіть не подумав, а воно саме вихорем пронеслося йому в голові, як побачив: він знову вже на землі, тільки без цебра з нечистотами, а молодці якось дивно на нього зиркають, ніби не наважуються підступити ближче, а заразом їх наче клонить у сон.

— Аби ж вас люта геєнна навіки пожерла! — з пересердя побажав їм Стецько, і ті вмить прокинулися, ніби Стецькове пересердя влило в них нової крови.

— Пішли з нами! — гукнули вони Стецькові, підскоком підхопивши його, ще заки він встиг отямитися й збагнути, в яку нову халепу його тягнуть, і Стецько опинився перед Мазепою, що у гетьманському жупані, з якого сипалися блискавки (від чого здавалося, ніби він стоїть то в самій білизні — в майці й коротких штанях, немов збираючися забивати м'яча, далеко молодший і пругкіший, ніж Стецько пам'ятав його з поширених у таборі зображень, то далеко старший у якійсь неокресленій хламиді і разюче схожий на зосереджену постать Будди, картинку якого колись Стецькові показував професор Кава, пояснюючи, як царський син залишив батьків палац, майже так, як покидали свої хати втікачі в таборі, і ще щось, що Стецькові забулося), — без п'єдесталю, просто собі стояв на землі, міцно врісши в неї бронзовими ногамн, й дивився на обрій, ніби когось там радісно вітаючи легеньким похитуванням голови, оскільки від пояса бронза переходила в живе тіло, що дихало на повні легені, серед загального смороду поширюючи запах черешні — від чого Стецькових супроводників почало спочатку ледь помітно, а потім дедалі сильніше пересмикувати.

Вени зараз попадають на землю й битимуться в корчах,— вирішив Стецько й раптом відсахнувся, побачивши перед собою роз'юшені мармизи пекельних красенів.

— Затопи йому в пику! — зарепетували вони, тицькаючи в напрямку Мазепи.

— Негайно! Інакше тобі ніколи не вийти з пекла! Ти назавжди наш, коли ти цього зрадника не вдариш у пику! Спусти ЙОМУ кров, і ти вільний! — і вони заходилися термосити Стецька.

Проте Стецько не ворухнувся, прикипівши поглядом до гетьмана.

— Тобі не кортить врятуватися? Це єдина нагода! — шпигонув Стецька шилом у груди другий угрущальник, а перший стис йому пальці, аж хруснуло.

Оце тепер мені й кінець, зараз вони порішать мене, це, видаю, справедлива кара за горілку, вжахнувся Стецько, і від надмірного жаху й болю йому перестало бути страшно.

Не дарма кажуть, ніби за все доводиться розплачуватися, пригадалося йому. Боже праведний, Боже милосердний. Ти знаєш мої гріхи, якось я не подуманий на те, аби містити в собі чесноти, і тепер я пропав навіки, але я ніколи не здолаю бити безборонну людину, навіть коли вона винна, а не винну й поготів, на це треба народитися, я ж навіть хоч і як натинявся б, ну просто не годен!

І тієї ж миті Стецько відчув, як його несе до виходу з такою силою, аж його мучителям мало не відірвало рук.

— От, сукин син! — заверещали в один голос чорти-енкаведисти, відскакуючи від Отецька, і від них лишилися самі погони й бляшки медалей, які засичали вишкварками, і все навколо поглинула тьма, бо та добра думка, що її з самих глибин серця подумав Стецько, вихорем вихопила його з пекла, і чорти не мали жодної міці затягти його назад, оскільки зло робиться безсиле перед найменшим проявом справжнього добра.

Стецько обмацав себе, щиро дивуючись, чи це все ще він, перевірив, чи бракує зубів, з потаємною надією, може все ж таки попи вціліли, хоч їх і виплюнув, а щелепи й кості проймав біль, суцільні одна біля одної болючі гулі, наче його цілу: добу пекручували па млинку,—врешті передихнув, дякуючи Богові, що гірше не скоїлося, бо чи людина посідає на кілька зубів більше чи менше, хіба то вже аж такс важливе, аби нарікати на долю? — і, не гаючися, попростував до бараків з намірами одразу податися до баби Грицихи й попросити її закрити вхід до пекла, щоб інших туди не затягло, бо в Отецька не лишилося жодного сумніву: зволікати тут не лише не місце, а й просто небезпечно.

Тепер, коли він сам ледве повернувся звідти, йому пригадалося, як з табору дивним способом зникло кілька порядних людей, ще якби непутящих якихось, як Стецько, щезнення якого ніхто й не помітив би, а то шанованих вчених і справжніх патріотів, — наче їх земля проковтнула, і дехто нишком розповідав (кому хотілося про таке голосно плескати язиком, коли страх сидів у кожного за плечима?), ніби востаннє бачив їх з підозрілими молодцями з тупим .виразом обличчя, які невідомо звідки з'явилися й пропали, отож доводилося-чимдуж поспішати, бо хто зна, які страхіття ще чигали на мешканців табору, коли пекло наблизилося до кожного під самісінькі двері?..

ХВИЛЯ

(сонет)

Забуте ворухнулося і, як джміль,—

І раптом диво—ланцюги розкуто.

З доби, що—в пил, запущена ракета.

Вогнями—на все небо—серця мол.

Єдина мить, і світловий намул

Ледачу плоть— в всевиддя перекотить.

Життя, що досі— в затінку за кадром.

Наблизилося краєвидом з мальв,—

І несполучне — на всі боки—єдність.

Свідомість,— щораз глибша і всеїдніш,—

Ворушить пальцями — й на вогник—плутанину,

Що— на межі площин перетинання,

Де зовнішнє згортається в клубок.—

Галактику у грудях й голуби.

Реклама на сайте