Вони відчинили дверцята, кожен зі свого боку, й за мить зустрілися знову на задньому сидінні, де сіли плече до плеча, як пасажири. Оббивка пахла іншими людьми: друзями, сусідами, вірянами їхньої церкви, автостопниками. Через це Пітер ще більше засумнівався, чи зможе він і чи взагалі їм варто кохатися тут і зараз. Хоча... було в цьому щось і таке, що збуджувало. Вони потягнулися одне до одного, прагнучи ніжно обійнятися, але в темряві рухи їхні були незграбними.
— Акумулятор швидко розрядиться, якщо світло в салоні лишити ввімкненим? — спитала Беа.
— Не маю жодної гадки, — відказав Пітер. — Краще не ризикувати. До того ж у такому разі водії будуть на нас задивлятися.
— Сумніваюся, — мовила вона, обертаючись обличчям до променів світла від фар автомобілів, що зі свистом проносилися повз них. — Якось я читала статтю про дівчинку, яку викрали. Їй вдалося вистрибнути з машини, коли та загальмувала на автостраді. Викрадач схопив її, вона стала пручатися, гукала на допомогу. Повз неї мчався потік машин. Ніхто не зупинився. Згодом одного з водіїв запитали чому. Він сказав: «Я їхав так швидко, що не повірив своїм очам».
Пітер ніяково засовався.
— Яка жахлива історія! Напевно, зараз не найкращий час, щоб її розповідати.
— Я знаю, знаю, пробач мені. Я просто зараз трохи... сама не своя, — вона нервово засміялася. — Так важко... втрачати тебе.
— Ти не втрачаєш мене. Я просто поїду на якийсь час. Я по...
— Пітере, будь ласка. Не зараз. Ми з цим уже скінчили. Усе, що можна було сказати, вже сказано.
Беатріс нахилилася вперед, і Пітер подумав, що вона зараз заплаче. Але його дружина лише намагалася видобути щось зі сховку між передніми сидіннями. Невеличкий ліхтарик на батарейках. Вона ввімкнула його й спробувала покласти на підголівник переднього пасажирського сидіння, але ліхтарик втратив рівновагу й упав. Тоді Беа всунула його у вузький проміжок між сидінням і дверцятами, нахиливши так, що світло падало на підлогу.
— Ось так: зручно, й світло м’яке, — мовила вона знову рівним голосом. — Саме досить, щоб розгледіти одне одного.
— Я не певен, що мені вдасться, — відказав Пітер.
— Що ж, побачимо, — відповіла вона, розстібаючи свою сорочку, з-під якої показався білий ліфчик і пагорки її грудей.
Комментарии к книге «Книга дивних нових речей», Мишель Фейбер
Всего 0 комментариев