Присвячується Єві, навіки
IНехай буде воля твоя 1Сорок хвилин по тому він уже був у небі— Я хотів тобі дещо сказати, — мовив він.
— То кажи, — відповіла вона.
Він мовчав, прикипівши очима до дороги. У темряві, що огортала замістя, не видно було нічого, крім задніх габаритних вогнів далеких машин, асфальтобетонного полотна, що нескінченним сувоєм розгорталося перед ними, і велетенських придорожніх споруд.
— Господь, напевно, розчарувався в мені лише тому, що я про це подумав, — сказав він.
— Що ж, — зітхнула вона, — Господь однаково вже знає, тож можеш розповісти й мені.
Він мигцем глянув на неї, намагаючись зрозуміти, в якому настрої вона це сказала, але верхня частина її обличчя, разом із очима, ховалася в тіні, яку відкидав край вітрового скла. Нижня ж була місячно-яскравою. Побачивши її щоку, губи, підборіддя — такі рідні йому, такі знайомі, невіддільні від нього самого відтоді, як стали йому відомі, — він відчув гострий біль від думки, що скоро втратить її.
— У рукотворному сяйві світ виглядає гарніше, — сказав він.
У машині було тихо. Обоє терпіти не могли порожньої балаканини по радіо чи настирливих музичних записів. У цьому і ще багато в чому смаки їхні збігалися.
— Це те, про що ти хотів сказати?
— Так, — мовив він. — Розумієш... Незаймана природа мала би бути цілковитою досконалістю, чи не так? А все твориво рук людських — лише ганебним сміттям, яке її захаращує. Але ми й наполовину так не насолоджувалися б світом, якщо б ми — людина, людські істоти тобто...
Вона кахикнула, мовляв: не зволікай!
Комментарии к книге «Книга дивних нових речей», Мишель Фейбер
Всего 0 комментариев