«Перші півні»

«Проси страху. Прошу тебе, проси страху»

«Якби я знав, що там мене вб’ють, то точно не ходив би туди»

Дорога вела їх вгору і ще вище, озираючись довкола чи ніхто не чигає з хащів. Дорога вела їх, сутулячись біля гір. А гори мовчали, наче вислуховували, когось хто прийшов до них, подолавши сотні і сотні миль, сотні і сотні річок і одну велику стіну, яку досі ніхто не долав, біля якої зупиняються, щоб поплакати і повернутись назад. Небо ж було — рання весна.

Двоє вершників неквапливо їхали дорогою. Один був старшим, років за сорок, інший — ще зовсім молодий, років двадцяти.

— Знаєш, що я тобі скажу: нема у ньому нічого особливого. Зовсім не розумію, чому ним так всі захоплюються, — провадив розмову молодший.

— Бо цей автор цікавий. І розумний, — відгукувався старший, котрого звали Захаром.

— Я знаю, чому він нібито цікавий. Просто один вельможа знічев’я прочитав його і сказав, що це «ого-го». Через це інший його прочитав і подумав: «Може, я чогось не розумію, може, дійсно ого-го?» — і порадив ще одному багатію почитати. Так і повелося. А розумні люди його не читають. Я от не знаю, якого ясика ти його так захищаєш, — говорив Даниїл.

— Ти прочитав останній роман?

— Прочитав. І що? Ти хочеш про нього поговорити?

Захар звів очі до неба.

— А що ще робити? — промовив він.

— Так ось: що там розумного? Сюжет затягнутий, діалоги — непутящі. У кінці взагалі: головні герої якось по-дурному гинуть, а все вирішує один бовдур, котрий там, якщо подумати, ні в тин, ні в ворота, якийсь приблуда.

— У цьому ж вся суть, — заперечив чоловік.

— Що світ рятують усілякі телепні? — іронічно запитав Даниїл.

— Точно. Краще не скажеш.

Юнак теж звів очі до неба, наче перевіряючи, що весна й досі там.

— Бідолашний світ. Іноді мені його шкода. Може, його краще не чіпати? Може, він сам себе врятує? — із надією поглянув Дан на Захара.

Старший чоловік повернув голову і строго промовив:

— Ні. Телепні знають, що роблять.

— Телепні знають, телепні зроблять.

Обоє розреготались, і Захар схвально хитнув головою.

— Так отож!

Дорога йшла вгору і озиралась на хащі — чи бува хто не йде назирці. А гори мовчали, вислуховуючи кожного, хто пройшов сотні і сотні, тисячі і тисячі. Миль, річок, війн.