«Перші півні»

Перші півні (fb2) - Перші півні 613K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Остап Соколюк

Остап Соколюк Перші півні

«Проси страху. Прошу тебе, проси страху»

Іздрик «Воццек»

«Якби я знав, що там мене вб’ють, то точно не ходив би туди»

Остап Черешня

Дорога вела їх вгору і ще вище, озираючись довкола чи ніхто не чигає з хащів. Дорога вела їх, сутулячись біля гір. А гори мовчали, наче вислуховували, когось хто прийшов до них, подолавши сотні і сотні миль, сотні і сотні річок і одну велику стіну, яку досі ніхто не долав, біля якої зупиняються, щоб поплакати і повернутись назад. Небо ж було — рання весна.

Двоє вершників неквапливо їхали дорогою. Один був старшим, років за сорок, інший — ще зовсім молодий, років двадцяти.

— Знаєш, що я тобі скажу: нема у ньому нічого особливого. Зовсім не розумію, чому ним так всі захоплюються, — провадив розмову молодший.

— Бо цей автор цікавий. І розумний, — відгукувався старший, котрого звали Захаром.

— Я знаю, чому він нібито цікавий. Просто один вельможа знічев’я прочитав його і сказав, що це «ого-го». Через це інший його прочитав і подумав: «Може, я чогось не розумію, може, дійсно ого-го?» — і порадив ще одному багатію почитати. Так і повелося. А розумні люди його не читають. Я от не знаю, якого ясика ти його так захищаєш, — говорив Даниїл.

— Ти прочитав останній роман?

— Прочитав. І що? Ти хочеш про нього поговорити?

Захар звів очі до неба.

— А що ще робити? — промовив він.

— Так ось: що там розумного? Сюжет затягнутий, діалоги — непутящі. У кінці взагалі: головні герої якось по-дурному гинуть, а все вирішує один бовдур, котрий там, якщо подумати, ні в тин, ні в ворота, якийсь приблуда.

— У цьому ж вся суть, — заперечив чоловік.

— Що світ рятують усілякі телепні? — іронічно запитав Даниїл.

— Точно. Краще не скажеш.

Юнак теж звів очі до неба, наче перевіряючи, що весна й досі там.

— Бідолашний світ. Іноді мені його шкода. Може, його краще не чіпати? Може, він сам себе врятує? — із надією поглянув Дан на Захара.

Старший чоловік повернув голову і строго промовив:

— Ні. Телепні знають, що роблять.

— Телепні знають, телепні зроблять.

Обоє розреготались, і Захар схвально хитнув головою.

— Так отож!

Дорога йшла вгору і озиралась на хащі — чи бува хто не йде назирці. А гори мовчали, вислуховуючи кожного, хто пройшов сотні і сотні, тисячі і тисячі. Миль, річок, війн.

— Ти будеш добрим телепнем, — лукаво промовив Захар.

— Чого це?

— Бо ти тупий.

— А-а, — почухав потилицю юнак. — Краще не скажеш. Тупий так тупий.

– І почуття гумору у тебе нікуди не годиться.

— Тому що я не розумію твоїх жартів?

— Ні, тому що ти сам не вмієш жартувати.

— Та йди ти!

Юнак спробував ударити Захара, але той ухилився і погнав коня вперед. Дан кинувся за ним.

Дорога піднімалась вище, сумно міркуючи, що вона ніколи не закінчується, а подорожні на ній — колись таки звертають вбік, щоб знайти свою домівку.

* * *

— Приготуйся: він іде, — зашипів Захар і причаївся.

Даниїл завмер. Замість зброї в руках у обох були великі, дерев’яній, красиво вирізьблені палиці. Вони стояли на краю села, десь між цвинтарем та болотами. Над ними мерехтів безкінечний чан зірок.

— Бачиш? — почулося напружене від старшого чоловіка.

— Ні, — мотнув головою юнак.

— Пре на нас…

Нарешті і другий побачив чорну постать, що сунулась крізь темряву. Це була велетенська істота, немов зіткана із опівнічних жахіть. Позаду чорної фігури теж щось ворушилось, лише значно дрібніше.

— Готуй світлячка, — прошепотів Захар.

Двоє мисливців на нечисть вичікували влучну мить. Істота наближалась. Вона була понад два метри на зріст і, здавалось, що ще росла. Велетень рухався беззвучно, а позад нього щось ворушилось.

— Зараз… зараз, — повторював Захар, а Даниїл подумки вистукував той самий ритм. У руці юнак стискав невеличку кулю.

Велетень ріс,

стискав і вистукував

а за ним — вистрибувало, перебігало з місця на місце.

— Зараз. Зараз! Давай!!!

Дан пожбурив кулю на кілька метрів від себе. Круглий предмет впав на землю і засяяв. Проте світло нікого не налякало і не змусило кинутися врозтіч, а навпаки — прискорило події. Гладкий, цілком голий нелюд із зарослим лицем несподівано побіг значно швидше, ніж від нього можна було сподіватися.

Даниїл ще міцніше вперся ногами в грунт. Здавалося, що ця гола глиба зараз змете їх, як голодний ведмідь достиглу малину.

— Стояти! — кричав Захар.

– Іди сюди! Давай! — кричав Даниїл.

Відстань між ними зникла. В останню мить обоє подалися вперед, виставивши круглі кінці палиць. Велетень зі всієї сили налетів на цю дивну зброю і заточився назад, ніби малина ведмедю видалась не до смаку. Він хапнув повітря ротом та випустив низький черевний звук. Але від потужної атаки Даниїл не впорався з рівновагою — нога зісковзнула і зрадливо підвернулась. Юнак опинився на землі.

— Вставай! Бий його! — командував Захар, насуваючись на нічну почвару.

Його напарник скривився від болю в коліні, але швидко звівся на ноги.

— Давай!

Вони накинулись на нелюда. Дан спробував дістати його голову, проте не дотягнувся. Захар же влучив громилі в живіт, від чого той знову відступив назад.

— Бий його в живіт! В живіт! Чув?!

— Я чую!

У коло світла нарешті потрапило створіння, що перебувало позаду велетня. Це були два хлопчики, які трималися за руки і пританцьовували, якось зовсім неприродно пересуваючись у просторі. В одного було серйозне обличчя і, здається, щось негаразд з очима. Інший навпаки посміхався та чомусь радів.

Раптом громило неочікувано спритно кинувся вперед і дістав лапою Захара. Чоловік оступився і зашипів, наче кіт, який побачив собаку. Даниїл вчасно прийшов на допомогу — у ту ж мить він наніс потужний удар велетневі в бік, і той не встиг накинутись на Захара.

— Разом!

Захар, схоже, оговтався. І тут нічна істота вчинила щось дуже несподіване. Вона відштовхнулась від землі і, зробивши гігантський стрибок, сальтом перелетіла через людей. Проте це неймовірне видовище не застало нападників зненацька.

— Назад! Ноги!

Даниїл за командою рвучко крутнувся на місці і пригнувся, щоб вдарити по ногах. Почувся тріск, але то були не палиці. Палиці були значно міцніші, ніж могло здатися. Створіння знову видало низький черевний звук та впало на коліна.

Наступного наказу юнак не чекав. Він першим замахнувся і відчайдушно вперіщив своєю зброєю по волохатій голові. Та несподівано легко відірвалась. Незвична куля полетіла назад у темряву. Тіло хитнулось і впало на землю вже купою чорного грунту, наче щойно насипана могила.

Важко дихаючи, обоє розвернулись, проте два хлопчики, не рознімаючи рук, вже тікали.

— За ними, — стомлено гаркнув Захар. Він тримався за плече.

* * *

Вона сиділа на березі поривчастої гірської річки. Була юна весна. Під себе дівчина підстелила невелике покривало і якомога зручніше вмостилась на ньому. У руках тримала книжку. Довкола — ні душі. Лише гори та дерева, схилившись з урвищ над річкою, оточували її. Старі гори, в яких і почались колись Часи Загрози, з яких і виринула Нечисть. І багато-хто тоді звинувачував людей, котрі тут жили в гріховності. І багато хто проклинав їх, сам породжуючи нечисть. А гори змовчали. Гори і зараз не подавали голосу, занімілі, задумливі, старі.

Дівчина на березі може й відчувала себе якоюсь крихітною часткою цих велетів, але не надавала цьому великого значення. Гори та й гори. Це був її дім, в будь-якому разі. Сказати по правді, чи могла вона пам’ятати про Часи Загрози? Що вона могла пам’ятати? Для неї були важливими інші речі. От хоча б книжка, яку проте дівчина читала не довго, звернувши всю увагу на річку. А річка… глибока і поривчаста, переходила в спокійну і ніжну. Вона дивилася на неї. Вона дивилася. На неї.

Здавалося юній дочці гір, що в річці приховано саме та упокореність, напоєність, що так гаряче шукає вона. Та розважливість, яку потребує вона, вічна втікачка від свої думок. Та покірність, що так потрібна вічній втікачці. І шукалося юній дочці в річці.

Вона дивилась на неї. Вона — на неї.

«Скажи як? Покажи? Я втечу за тобою».

Річка змовчала. Річка мовчала.

* * *

Вони зупинились в закинутій хатинці, котра знаходилась зовсім не окрай села. Та люди вважали її проклятою і здавалося навіть, що сусідні будиночки відхиляються від неї. Говорили, мовляв, колись давно господар зарубав там свою жінку з дітьми, а потім зник. Вбивцю так і не знайшли. Відтоді щось жахливе діється в тій хатині…

Даниїл із Захаром оглянули помешкання і радо погодились там жити. У відповідь війт лише почухав потилицю і пішов. Він знав, що це був лише зайвий привід… І без того зайвий.

* * *

Дан підійшов до брами і зупинився. На подвір’ї загавкав пес. Юнак вирішив почекати біля хвіртки, допоки на галас не вийде хтось із хати. Він не помилився — незабаром в дверях з’явилась дівчина. Вона поглянула на чужака з недовірою, наморщивши своє красиве обличчя. Дан сміливо відповів посмішкою:

— День добрий!

Пес продовжував гавкати.

— Добрий, — дівчина трохи розправила брови.

— Ваш собака, певно, мені хоче багато що розказати, але я його не розумію, — вказав юнак на тварину біля буди. Хазяйка розгублено глянула на пса, а потім несміливо перехопила посмішку.

— Бровко на вас сердитий, бо ви чужий і хочете ввійти на його подвір’я, — спробувала пояснити вона.

— Ет, — махнув рукою гість. — Якби Бровко пізнав мене трохи краще, то відразу б полюбив. Я думаю, він вже мені хоче то сказати, але ми, на жаль, не розберемо.

Дівчина не встигла відповісти, бо з хати вийшов чоловік. Кремезний і лише трохи менш загрозливий від собаки, він строго звів брови і поклав руку на плече дівчині. Мовляв, це моє. Перші його слова були такі:

— Ану цить! До буди!

Даниїл аж сам мало не кинувся до псячого помешкання. Що вже казати про тварину.

— День добрий.

Юнак не втрачав усмішки.

— Може й так, — промовив хазяїн.

— Ви, мабуть, про нас вже чули, але не впевнений, що правду. Ми із столиці. Їздимо і збираємо фольклор, описуємо традиції, побут. Маємо з цього укласти велику книгу про нашу країну. Зараз приїхали у ваше село, щоб теж його докладно описати. То на деякий час ми з вами сусіди.

Даниїл не любив цю їхню легенду, котру доводилось щоразу брехати людям. Але нічого кращого вигадати не вдавалось.

— Розумієте, у нас продукти закінчились. Чи можна у вас щось купити? Не хвилюйтесь, грошима ми добре забезпечені — заплатимо як годиться.

Господар вислухав пояснення, поміркував і врешті запросив до хати. Згодом Даниїл вже натхненно теревенив із батьком, крадькома позираючи на його дочку. Красуня припала йому до душі. Звали її Ладою.

* * *

Природа сяяла весняним ранком. Вони щойно поснідали. Оскільки готував Дан (а він завжди готував), то Захар, винісши миску з водою та стілець надвір, мив посуд. Юнак вийшов зі старої хатинки назустріч сонцю. Подивився, сито потягнувся. А потім замислився.

— Слухай, а скільки твоєму Назарові років? — запитав він.

Захар на мить відволікся.

— Ти що, забув? П’ятнадцять. А чого це ти раптом?

— Просто, — почухав потилицю Даниїл. — А хотів би ще дочку?

— Хотів би. Але вже пізнувато. Та й ти бачиш, які обставини — робота в мене не сімейна.

Юнак змовк, насупивши брови.

— Ти боїшся?

Чоловік завмер із чистою тарілкою в руці, а потім взявся знову її мити.

— Боюсь. Та нічого не вдієш. Добре, що син уже майже дорослий — у разі чого буде опорою матері.

Даниїл покусав губу, витримуючи паузу після слів «у разі чого».

— А я хотів би близнюків, — змінив він тон на жартівливий. — Назвав би їх Іванком та Іванком.

— Ну, і по чому ти би їх розрізняв? По очах? — Захар залюбки підтримав зміну інтонації.

— Як це по очах? — запитав юнак.

— В одного були б мамині, а в іншого — батькові.

— Та ні. Я б казав одному: Іванко, — Даниїл промовив ім’я серйозно. — А другому: Іванко, — це він сказав весело. — Бо я думаю, що один був би серйозним, а інший веселим. Отакі були б Іванки в мене.

— Знаєш, що колись, якщо народжувались близнюки, то люди їх убивали?

Юнак закивав головою:

— Знаю. Бо в природі немає нічого однакового. Думали, що то від чорта. Звірюки, а не люди!

Даниїл востаннє замислився і бадьоро заявив.

— Слухай, я йду до наших сусідів — казки слухати.

— Що? — чоловік підвів голову від миски з чистим посудом. — Чому до наших сусідів?

— Вчора, коли я купував у них харчі, то дізнався, що там живе стара-стара бабуся. Хай вона мені і розкаже про тутешню бувальщину.

— А ти дізнався, чи вона ще може говорити, якщо вона така стара бабця? — хмикнув Захар.

— Аякже. Я сам її бачив. Така ще хвацька бабуся, я тобі скажу.

— Ну, йди. Казки нам потрібні, — керманич погодився і схоже, більше питань не збирався ставити.

— А ти що? — переминався з ноги на ногу напарник.

— Я піду до війта. Теж фольклор слухати, — вдруге хмикнув чоловік і піднявся із мискою в руках. — Спробую довідатись щось про Ясика, хоча він уже знає, що ми тут і скоро себе видасть. До речі, все ж таки дивно, що ця «проклята хата» не пов’язана з ним. Схоже, тут інше є причиною…

Юнак кивнув.

— Болота?

— Або річка, — підвів очі Захар. — І водоспад. Може хто топився… Гірські люди — мовчазні. Сам знаєш, про біду не люблять теревенити.

— Ага… Ну, добре. Пішов я.

— Ей, — зупинив чоловік Даниїла вже біля хвіртки. — Ти чогось не договорюєш. Дивись мені, чи не знайшов там ще когось, окрім баби?

— Я якраз хотів тобі зізнатися, та ти мене перебив, — повернувся юнак. — Дівчина там є одна дуже гарна… Хочеться із нею познайомитись ближче.

— Познайомитись ближче?! — округлив очі Захар. — Це ти випадково не в тій книжці вичитав такі слова? Тобі ж не треба зайвий раз тлумачити особливості наших обставин.

— Просто вона мені цікава, — юнак присів біля свого наставника. — Я ж не монах. Не затворник.

— Марію пам’ятаєш? — хитро глянув Захар.

Дан винувато посміхнувся.

— Пам’ятаю. Та то ж весілля було. Там таке діялось, що ні словом сказати.

— Ага. Лише ми потім мусіли швидко звідти накивати п’ятами.

Молодший махнув рукою:

— То несерйозно. А ця дівчина інакша. Та й я не повторюю помилок минулого. Хоча то і не була помилка. Словом, тут все інакше. Ця дівчина…

— Ти впевнений? — перебив старший.

— Мабуть. Зрештою, я тільки з нею поговорю. Про фольклор.

Захар пронизав напарника глибоким поглядом.

— Не час зараз щось починати.

— А коли буде час? — тріснув голос Даниїла. — Коли?.. З моїм життям…

— Добре, поговори і ще раз переконаєшся, що сільські дівчата дуже прості. Тобі з ними нецікаво, — спокійно піддався Захар.

За браму юнак виходив сердитим. «Захару добре: його вдома Катерина чекає. І син. А я не маю можливості мати звичайні стосунки. Не маю можливості навіть поговорити з дівчиною. Кляте кочове життя!»

Поганий настрій Даниїла минув, як тільки він почув «співчутливий» голос Бровка. «От уже кому добре! Є можливість злість зганяти». Першою на гавкіт собаки вийшла Лада. Вони хвилину порозмовляли, і дівчина провела гостя до бабусі. Стара жінка була ще дійсно енергійною й балакучою, як мала дитина. Її звали Василиною.

Юнак не став її допитувати, а говорив жартома, торкаючись різних дурниць. Раз-по-раз всі троє заливалися сміхом: бабця — шамкотливим, її внучка — тихим і рівним, Даниїл — трохи гиготливим. З того, що говорила Василина, збирач фольклору зробив висновок, що, скоріше за все, Ясик не був пов’язаний з річкою, бо та була на диво спокійною, і жодного страхітливого випадку там, за її пам’яті, не траплялось.

Потеревенивши з годину, юнак поспішив розкланятись. Лада вийшла його проводжати.

— Велике у вас подвір’я. І хата. Чи не найбільші в селі, — зауважив Дан, коли вони опинились назовні.

— Майже так. Батько у мене один з найбагатших людей тут, — кивнула дівчина.

— Це добре, бо нам ще трохи часу доведеться пожити по-сусідству, а їсти нам хочеться, — усміхнувся він.

— Приходи, якщо треба. Думаю батько тобі не відмовить.

— А що з матір’ю? Чому вона не виходить? — раптом поцікавився гість.

— Прихворіла. Лежить, лікується.

— Щось серйозне? Ми залюбки допоможемо — Захар прекрасний лікар.

— Та ні, нічого серйозного. Хоча дякую, буду знати, — промовила дівчина.

Даниїл зітхнув і на мить затнувся.

— Слухай, мені потрібна твоя допомога, — юнак серйозно подивився на неї. — Хочу, щоб ти показала мені річку. Зможеш таке зробити?

— Коли?

— Зараз.

Лада знітилась.

— Тобі буде особиста подяка за сприяння фольклористам.

Дівчина посміхнулась, але не відповіла.

— Та пішли вже. Покажеш і по всьому. Чи просити бабу Василину?

— Пішли, — насупила дівчина брови. — Але туди й назад.

— Та певно, що не туди й туди. Чи назад і назад, — невдало пожартував Дан.

Обоє покинули подвір’я.

За розмовою по дорозі виявилось, що Лада одного разу була в столиці. Вони з матір’ю їздили в Святу Церкву, а заразом й місто подивились, книжок купили.

— Так, я люблю читати. У нас у селі важко щось дістати, а те, що є в нашого шкільного вчителя, я вже перечитала. Іноді пан війт дещо передає. Удома теж немало книжок — це ще моя мама починала збирати. Якраз вона мене й навчила читати, ще до школи. У мене навіть є мрія зібрати справжню велику бібліотеку. Таку, щоб займала цілу кімнату.

Даниїл слухав і дивувався.

— А ти взагалі нормально з однолітками говориш?

— Нормально. Чому ти питаєш?

— Вони ж таким не цікавляться. Книгами. І ти розумна, дуже. А вони обмежені, мабуть, дурні.

Дівчина і юнак спускались стежкою кудись униз, в долину, поміж парканів чужих хатин. І, якщо б хтось зараз побачив їх, то замилувався би цією парою, що так гармонійно виглядала на стежці, котра прямувала до річки.

— Дурість — це не вада. Навпаки, це дуже природна річ. Людина погана, коли в ній сидить заздрість чи злість, а не дурість. Глупство — навіть добре. Менше думок. Менше проблем вигадуєш собі. Добро, насправді, дуже дурне і просте. От як ця стежка: іде собі прямо і нічого її не турбує. Дивись, онде річка.

Дівчина вказала рукою вперед і блимнула очима.

— Пішли ближче, — юнак ступив крок вперед, але Лада не зрушила з місця. Він впіймав її насторожений погляд.

— Ти ж не відмовиш доброму і тупому Дану, — здивовано підняв брови Даниїл.

— Звідки мені знати, що ти добрий? — вона не обривала свого погляду.

Юнак примружився:

— А мені звідки знати?

Тоді він раптом змінив тон і серйозно промовив:

— Ти можеш мені довіряти.

Хвилину обоє мовчали.

— Мені теж чомусь так здається, — замислено погодилась дівчина і рушила вперед. — Добре, підійдемо ближче.

Пара спустилась ще вниз і сіла на скелястому березі. Гірська річка була вузька і бурхлива, але трохи ліворуч від них переходила в спокійне плесо. По той бік беріг здіймався височезним урвищем, з якого відчайдушно схилялися дерева.

— Тут доволі глибоко, — вказала Лада на місце зі спокійним плесом. — Близько трьох метрів.

— Ти любиш це місце? — юнак зазирнув в її широкі зіниці і дівчина кивнула.

— Так, я страшенно люблю річку. Я люблю сидіти на її березі, дивитись і не думати. Тут дуже спокійно і дійсно не хочеться думати.

— Що ж ти такого надумала поганого, що так боїшся?

— Я не боюся думок. Просто вони засмучують.

Дан повернувся до неї і обняв свої коліна.

— Поясни.

— Що? Чому засмучують думки?

Вона замислено потерла чоло рукою. Йому зненацька сильно захотілось поцілувати дівчину, а не слухати. Або поцілувати, а потім слухати. Юнак покусав губи, тамуючи бажання.

— Дивись, — дівчина почала пояснювати і жваво розмахувати руками. — Уяви: сидить людина і думає. От нема їй більше що робити. Думає вона про що? Може пригадувати минуле. Погане вона пригадала і одразу жене геть. Тоді пригадує щасливі миті. Насолоджується ними і розуміє, що вони в минулому. Це засмучує. Що ще? Людина може фантазувати, але рано чи пізно розуміє, що це фантазії. Так чи інакше, людина повертається до своїх проблем, до того, що їй потрібно зараз вирішувати. І це засмучує. Як би людина не міркувала, вона приходить до одного — проблем і турбот.

Дан не зводив з дівчини погляду. Нарешті він промовив:

— Ти сама це придумала?

— Ні, річка казала.

Губи її розпливлись в посмішку. І його теж.

Вони розмовляли й далі. Розмовляли вже довгий час, роблячи паузи, беручи глибоко дихання, обмінюючись усмішками.

— Слухай, ти якась дивна, — розреготався Даниїл. — У тебе хвостика нема, чи якогось шостого пальця на нозі?

— Ні, але коли я народилась, то в мене було світле волосся і блакитні очі. Десь до трьох років все змінилось.

Він приголомшено поглянув на її темне волосся і карі очі.

— Ти таки дуже незвична.

«Коли вона народилась, то в неї було світле волосся і блакитні очі».

Вони розмовляли вже довгий час.

* * *

— Повірте, мені про вас відомо дуже мало.

Війт був худорлявим чоловіком із інтелігентною бородою.

— Але про Орден ви наш знаєте?

Захар стояв посеред кімнати, заклавши руки назад. Його постать випромінювала впевненість.

— Тільки те, що він таємний. І…

Війт затнувся, знервовано потираючи бороду.

– І що? — натиснув чужак.

– І про вашу діяльність я нічого не знаю.

— Невже? Зовсім нічого? Зрештою, ви хотіли сказати щось інше.

Сільський голова вхопив зі столу чорнильницю і став крутити її в руках. Врешті він видушив:

– І те, що ви пов’язані із Гільдією Чистих.

— Боюсь, чутки можуть бути сильно перебільшені, — хмикнув Захар. — Та ви не переживайте так — ми скоро поїдемо. І те, скільки ми тут пробудемо, в немалій мірі залежить від вашої допомоги.

Війт зітхнув.

— Що від мене потрібно?

— Нічого, — голос чужака звучав рівно і заспокійливо. — Ми прийшли по Нечисту Силу.

Худорлявий чоловік ще енергійніше обхопив чорнильницю тонкими пальцями.

— Але ж Часи Загрози минули.

— Минули, та не зовсім, — ухилився Захар. — Я все поясню.

Чоловік наблизився до столу. Погляд його невимушено блукав по кімнаті, раз-по-раз перечіпляючись через персону війта.

— У кожному селі залишилось по одному представнику Сил, по одному створінню, що увібрало у себе рештки Нечисті. Наше завдання — знищити їх, щоб покінчити з цим раз і… надовго. У кожного з таких тварюк є своє Місце Сили, звідки вона черпає… зрозуміло що. Так ось, найпевніший спосіб — зруйнувати це місце. Тоді недовго залишиться чекати, поки істота сама не сконає.

Сільський голова насупився, відклав чорнильницю і вхопив якийсь стос паперів.

— Мушу вас попередити: скоро можуть виникнути неприємні випадки. Нечисть вже знає про наш приїзд. Вона буде діяти, захищатися, провокувати населення. Попередьте людей, щоб були обережними. Заспокойте їх. Зараз це дуже важливо, бо хтось може з дурості заважати нам.

Війт опустив голову, придивившись, як його пальці згинають кутики паперів. «Погана звичка».

— Але ж у нас нечисті нема. Нема жодних випадків чогось такого… Уже давно.

— Нечисть лише причаїлась. Зараз їй не вигідно виказувати себе.

Війт ніяк не наважувався поглянути Захарові в очі.

— Ви, сподіваюсь, розумієте, як ставляться до вас люди тут, в горах? — запитав він.

Захар нахилився до чоловіка за столом.

— Ми знаємо. Але люди теж повинні зрозуміти, що все це робиться заради їхнього ж добра.

— За Часів Загрози у вас вважали, що люди тут — Нечисть. Гірських жителів хотіли знищити разом із всім… що тут діялось.

Вогник давньої люті переборов в очах покірність і острах — війт звів погляд на чужинця.

— Влада змінилась. Тепер про те, що вас хтось хоче знищити, і мови не може бути. І, тим більше, ніхто не вважає тутешніх людей за Нечисть, — Захар оступився в голосі і тихо зітхнув.

— Люди тут звичайні, — твердо промовив війт. — Окрім того… влада ніколи не міняється.

Захар іронічно посміхнувся.

— Ви справді думаєте, що в Гільдії Чистих все залишилось як було?

Війт вперто гнув кутики, піддаючись поганій звичці.

— Мені все одно, — похитав він головою. — Але поставте себе на наше місце. Чого ви очікуєте? Щоб ми приймали вас із розпростертими руками? Як визволителів?

— Чиста правда! Поставте себе на наше місце, — голос Захара знову вирівнявся у спокійний і переконливий. — Причина завжди криється в людях. Звідки взялося стільки зла?

— Хіба ви ще самі не відчули? Тут гори. Тут час спиняється. Тут ріки говорять. Природа чинить не добре і не погано — у неї свої закони.

— Може й так. Може й так, — кивнув чужак. — Тепер ви розумієте, чому нам потрібна ваша допомога. Люди не допоможуть тим, кому не довіряють. На жаль, ви змушені нам довіряти. І тому я скажу вам правду.

Чоловік нахилився трохи вперед і війт ще дужче зігнув папір. «Погана звичка. Зла».

— Наш Орден підкоряється Гільдії. Це дійсно так. Як і те, що після вгамування Загрози керівництво там змінилось. Все міняється. І навіть часи. І навіть в горах.

Захар зачекав кілька секунд і відійшов до дверей.

— Якщо вам буде що сказати — заходьте до нас. Ми розраховуєм на вашу допомогу.

— Добре. Я спробую.

— Всього вам найкращого.

Чужинець пішов, і неспокійна тиша оповила кімнату.

* * *

Вони сиділи на березі річки і розмовляли. Розмовляли, забувши про все на світі. І кожен відчував, що якби хтось зараз прийшов їх забирати, то вони б не пішли. Нізащо. Ніколи в світі. Тільки не зараз.

— То у Кряжневі ти не була? — запитав Даниїл.

— Ні. Від нас це ще далі ніж столиця, — скрушно захитала Лада головою. — Але я б дуже хотіла. Кажуть, це неймовірно красиве місто.

— Ще б пак. Знаєш, там теж є річка. І називається вона Мірабелла. А тече Мірабелла під мостом Мірабо. От уяви, що ти річка. Така, як ось ця. Тільки значно ширша. Спокійніша. І глибша. І ось ти течеш під мостом Мірабо та, може, й іншими мостами. Течеш і не знаєш турбот чи проблем, бо тобі непотрібно думати. Тобі добре і спокійно. Ти велика та глибока річка. І тобі вже не обов’язково слухати, щоб бачити, і дивитися, щоб чути. Ти й так все знаєш і через це можеш просто плисти.

І не важливо коли, давно чи зовсім недавно, ти можеш побачити на березі чоловіка, який сидить і вдивляється в твою глибину. А потім — як до нього підходять дві жінки. Одна чарівна і загадкова, як ніч, інша світла і ніжна, як день. І кажуть вони обидві йому: «Хочеш, я буду твоєю?» Він дивиться спочатку на одну. Потім на іншу. І віддає душу за те, щоб маленьким струмком впасти в глибину твоєї краси. У цю ж мить ти відчуваєш себе трохи збудженою і неспокійною, але вже скоро — ще більш щасливішою, бо ж тепер ти не сама. І ви вже разом можете плисти під мостом Мірабо чи й іншими мостами. І вам вже не треба слухати, щоб бачити, і дивитися, щоб чути.

Дівчина поглянула на Даниїла враженими карими очима. Йому нестерпно захотілось її поцілувати.

— Ти теж дуже незвичний.

Ще більш нестримно.

* * *

На цвинтарі сутеніло. Даниїл із Захаром, наче два злодія, причаїлись між гробами. Уже зовсім близько поважно здіймалась гора і шумів ліс. Від гущавини вітер приходив зелений і соковитий, а тут, на кладовищі, віяло сухим холодом.

Дан витягнув шию, щоб крадькома оглянутись. Неподалік від них сиділа якась баба, як зазвичай, у хустці, повернута до них спиною. Стара вже давно сиділа нерухомо і, мабуть, молилась. Юнак заховався назад.

— Чого їй не йдеться додому, — буркнув він.

Захар зітнув плечима:

— Певно, дома нікого нема. Нема до кого повертатись.

– І мені нема. Може підійти до старої, подружитись?

— Одружитись? — іронічно перепитав чоловік.

— Ага. Вона скоро помре, а хату залишить мені. Я продам і зароблю гроші. Тоді куплю собі приміщення в столиці і відкрию якусь забігайлівку.

– І всі туди одразу позбігаються.

— Я буду готувати їсти, — переконував в успішності замислу юнак. — Всі будуть казати: «В Даниїла гарно їли!» Чи: «В Даниїла я поїв». Ну як тобі?

Захар кивнув:

— Шикарно. Іди одружуйся.

— Я серйозно.

— Я й не сумніваюсь.

Молодший напарник замріяно потягнувся:

— Це дійсно те, що чого я прагну. Чи ти думаєш мені не остогидло це кочівне життя?

— А мені? — лукаво зиркнув Захар.

Напарник не відповів, і чоловік потягнувся в торбу. Звідти він видобув маленький папірець, в котрий, вочевидь, було щось загорнуто. Цим виявилась якась речовина схожа на засохлий пластилін. Керманич відламав шматочок і подав Дану. Той слухняно з’їв, старанно скривившись:

— Таку бридоту можеш приготувати хіба що ти.

Чоловік теж спожив свою частку і сховав згорток назад в торбу. Обоє, ніби по команді, заплющили очі, глибоко вдихнули. Минула якась мить, і Дан вражено витріщився на такого ж сполоханого Захара.

— Ясик!

— Це та баба, — вигукнув чоловік.

— Як ми раніше не здогадались!

Тут віяло сухим холодом.

Двоє людей прокрадались до остовпілої у молитві старої. Сутінки осіли легкою вуаллю на цвинтар. Зелений вітер з гущавини спочатку намагався виборсатись з них, а потім, сплюнувши на прощання, так і подався геть, в ліс, якнайдалі від підозрілих подій. Проте, коли чужаки підібралися до постаті, вуаль химерно стрепенулась і розтанула. Створіння заворушилось і повернулось до них. Це була людиноподібна істота, щоправда, без рук і жодних рис лиця, жодних отворів у тілі, котре було вкрите суцільною сірою плацентою. Усередині тої плаценти, наче ще щось ворушилось, борсалось, безпорадне перед силами, що ув’язнили її в плівці.

Моторошне створіння ступило кволий крок вперед. А позаду, з-за гробу, вистрибнули двоє хлопчаків, тримаючись за руки. В одного було серйозне обличчя та зизоокість. Інший весело усміхався.

— З вами теж таке станеться, — в один голос промовили хлопчики.

— Ось Ясик! А це лише його лялька, — сказав Захар, хоч Даниїл також все зрозумів.

Моторошна істота, що була бабою, невтрималась і звалилась на землю, а Ясик побіг геть. Пара переміщалась цілком незбагненно, ніби ламаючи звичайні закони простору. Дан вже намірився кинутись за ними, але Захар його перепинив:

— Облиш, ми й так без зброї. Зате тепер знаємо, де його Місце Сили. Напевне, десь тут поблизу, між цвинтарем та болотами. Завтра влаштуємо нічну вилазку.

Чоловік замовк, витяг з торби ножа та схилився над істотою, що вже не ворушились. Затамувавши подих він розрізав плаценту. Всередині була багнюка впереміш із різним бур’яном, листям і дрібними гілочками. Захар підняв голову, щоб хмикнути і промовити:

— Ось, що з нами станеться.

* * *

Спокійне життя в селі припинилось. Мало того, що кілька днів назад сюди приїхало двоє чужаків, та ще й поселилось в проклятій хаті, то тепер почало коїтись щось незрозуміле. Просто жахливе! Спочатку чоловік баби Теклі втрапив у халепу. Пішов дід до криниці ввечері та й не вернувся. Баба ж подумала, що дід втік до Панаса, горілку пити, бо таке вже траплялось. Галас не зчинила і лягла спати. А на ранок знайшли діда закривавленого і непритомного біля колодязя. Щось химерне напало на нього потемки, голову закрутило і покусало, посмоктало кров. На щастя, врятували старого. Та мало не довелось бабу Теклю рятувати — так бідна голосила, так розпиналась.

Ще після того казали люди, що бігає щось по цвинтарю та далі аж на болота. Мовляв, діти якісь дивні, за руки тримаються. От і поповзли плітки та шепіт. Невже, кажуть, знову почалось? Хіба не минуло все? Та де там, зло ніколи не минає! Щоб ви знали собі добре! А може то?..

Через це все й стали люди остерігатись двох приїжджих. Мабуть, то вони біду накликали. Розбудили нечисту силу в проклятій хаті? Хто його зна… Хто?

* * *

Ніч важко дихала, наче її невблаганно переслідували. Захар і Даниїл із чудними вирізьбленими палицями в руках бігли крізь темряву. Здавалось, що земля теж хрипіла під ногами, ніби намагаючись видушити із себе якесь надважливе слово. Але так і не спромоглась…

— Як твоє плече? — видихнув Дан.

— Болить.

За мить.

— Стій!

Двоє нічних мисливців спинилися. Навколо був не ліс. Просто подекуди стояли дерева та кущі, але простір між ними заступали тіні. Вже зовсім поряд мало починатися болото.

Всередині кожного немов щось запульсувало, зринаючи гидким передчуттям з органів до мозку.

— Десь тут.

— Світляк.

Дан покопирсався в кишені та викинув невеличку кулю, що засяяла приємним світлом. Навколо трохи розвиднілось і нічні мисливці помітили серед кущів купу каміння, під якою щось ворушилось. Двоє людей стали обережно підкрадатись, допоки не зрозуміли, що з-під каміння б’є джерело.

— Це воно, — прошипів Захар.

— Де Ясик?

— Чортзна. Ідем ближче. Прикривай ззаду.

Вони стали спиною до спини і рушили далі обачними кроками.

Ніч чекала. Нічекала. Голос Захара був несподіваним і твердим.

— Це кров.

Даниїл, уважно роздивляючись довкола, розвернувся. У джерелі замість води була кров.

— Де Ясик? — вкотре збентежився юнак.

— Яка різниця? Закриваємо цю нечисть чи будемо його гукати?

Напарник кивнув і знову став зі спини керманича.

Ніч чекала.

Захар присів біля струменя крові і деякий час вовтузився в темряві. Зловісний струмінь зник, і він, підвівшись розвалив купу каменюк ногою. За цей час нічого особливого не сталося, і обоє почали обережно забиратися з того місця. Дорога назад видалася безпечною і обійшлась без пригод. Проте їх бентежило питання: «Куди подівся сам хазяїн Місця?» А, коли Захар із Даном дістались таки власної хати, то питань стало більше. На дверях знайшлись глибокі подряпини, на порозі — припечені сліди. Саме останні ясно свідчили про те, що хтось намагався залізти в хату і натрапив на Печать, залишену мешканцями.

Мешканці проклятого дому лягли спати потомлені і розгублені. А надворі ніч здушено здригалась, ніби істота під плацентою, яка хоче щось сказати, проте немає чим.

* * *

Кров. Кров. Все кривавило. Стіни. Меблі. На стелі повідкривались людські рани і з них крапала багряна рідина. Це все його збуджувало. Змушувало бігати від місця до місця і пробувати. Пробувати ту кров. О, яка вона!

Снідати жителі проклятої хати сіли пізно. Дан, як завжди, обв’язавшись фартухом, наготував смачної їжі, розкидав по тарілках і сів за стіл, за яким вже чекав його старший наставник.

— Дякую тобі, що ти завжди зі мною і робиш їсти повсякчас, — Захар запхав першу партію їди в рот, пожував, але спинився, щоб продовжити. — За те, що з голоду не вмру з тобою, не прийде тяжкий чорний час.

Юнак отетеріло глянув на чоловіка:

— У тобі помер поет!

— У мені було багато людей, а тепер залишилась лише одна. Тому, ти сам розумієш, комусь треба було померти.

– І обов’язково поетові, — докірливо зауважив юнак.

Захар не відповів. Деякий час вони просто їли.

— Як твоя рука? — вказав кухар на перев’язане передпліччя.

— Болить. Він добряче мені врізав. Глибоко. Але скоро минеться.

— Вибач, — зненацька промовив Дан. — Це я винен.

Керманич кинув здивований погляд.

– І Ясик теж винен. Будь певен, — лукава посмішка вискочила на його губах.

Вже не опускаючи голову назад до тарілки, Захар старанно прожував і почав ділову розмову:

— Отже Ясика ми не вбили.

— Він втік, залишивши своє Місце Сили напризволяще, — підтвердив Даниїл.

— Чому?

Юнак покрутив виделкою в повітрі і задивився в стелю.

— Ясик намагався пролізти до нас в хату, — зауважив він.

— Намагався. Але не думаю, щоб ця нечисть покладала на це великі та світлі надії.

— Я теж так думаю. Проте сумніваюсь, щоб він щось робив надаремно.

— Тоді що?

— Що ми взагалі знаємо про нашого Ясика?

— О, — Захар задоволено підняв палець. — Що ми знаємо про нього?

— Предмет його сили — кров.

— До речі, мені сон такий жахливий снився. Добре, потім розкажу. Ще?

— Він активний.

— Абсолютно точно. Він атакував нас, а не захищався біля Місця Сили. А ще й той випадок на цвинтарі.

— Хотів нас залякати?

— Можливо, — поморщився Захар, запиваючи сніданок. — Далі?

— Все, — розвів руками Дан. — Тепер він не повинен протягнути більше дня. Ще цю ніч може спробувати щось вдіяти і кінець.

— Так, так. Тоді на що Ясик дійсно покладав надії, покидаючи Місце Сили нам на поталу?

— Може просто знав, що й так нічого не вдіє?

— Боровся би до останнього. Все одно, — відмахнувся Захар.

— Тоді я не знаю, — Даниїл відкинувся на спинку стільця, закінчивши трапезу.

— Отож бо. Ми не знаємо. Забагато незрозумілого.

— А в тебе нема ніяких припущень? — запопадливо поцікавився Дан.

– Є. Гадаю тут якась засідка.

— Ха! Що Ясик без Місця Сили зможе нам вчинити?

— Йому, напевно, відомо більше. Мабуть, в нечисті є план. Але те, що довго він навряд чи протягне — це факт. Тому сьогодні треба бути особливо насторожі.

Юнак скептично скривився на надмірну серйозність Захара.

— Я пропоную, — промовив він, — залишитись дома і просто не спати. В разі чого повибігаємо і почнемо кричати: «Рятуйте, рятуйте добрі люди!»

– І люди прийдуть і порятують. Отак завжди — кляте добро перемагає, — хмикнув чоловік і поглянув у вікно.

— Що там? — запитав Дан, бо ж йому вікна не було видно.

— До нас гості.

— До нас? — схопився юнак, а в середині вже тримав відповідь.

Лада.

— Якась дівчина, — підтвердив сподівання Захар.

Даниїл відчинив двері і вийшов на поріг.

— Я зачув твої кроки з дороги.

Жарт був недоречним — дівчина зустріла його суворим виглядом.

— Можна з тобою поговорити?

— Авжеж.

Господар зачинив за собою двері і ступив кілька кроків назустріч гості.

— Слухай, коли ти їдеш? — Лада строго супила брови.

Даниїл мимоволі теж насупився.

— Скоро. А чому ти питаєш?

Вона зітхнула.

— Просто нам не варто більше бачитись. Вам їди вистачить чи ще потрібно?

— Чому не варто?

— Бо з цього нічого доброго не вийде. Взагалі нічого не вийде.

— Хто сказав? Це ти так вирішила?

Дан почав сердитись.

— А ти сам цього не розумієш?

Юнака пройняв її глибокий погляд.

— Ні. Я хочу з тобою одружитись, — раптом сказав він.

Такі слова інколи звучать зовсім без підготовки і належних ритуалів. Вона потерла чоло, ніби вчула одну з найбільших у світі дурниць.

— Ми кілька днів знайомі, — докірливим тоном сказала Лада.

— Ну і що з того? Чому я не можу цього хотіти? Мені достатньо того, що я знаю про тебе. Мені не потрібно більше слів — я все відчуваю серцем. Думки тут зайві, сама знаєш.

Лада знітилась — голос Дана був переконливим.

– І як ти це собі уявляєш? — промовила дівчина.

— Я заберу тебе в столицю, — впевнено сказав Даниїл, наче розказував про свою майбутню забігайлівку. — Ми справимо весілля тут і поїдемо в столицю. Робота в мене трохи небезпечна, але я перейду на іншу. Займусь…

— Мій батько не дасть згоди, — вона опустила голову.

«От з цього й слід було починати», — подумав юнак.

— Чому?

— Ти йому не сподобався. Він до вас обох дуже недовірливо поставився. Як і багато людей.

— А що люди?! Для тебе важлива їхня думка?! Я думав ти…

— Для мене важливі мої батьки, — різко обірвала його Лада.

— Зрозуміло. Батько, певно, сказав: «Щоб ти більш не сміла з цим пройдисвітом зустрічатись!» Правда?

Дівчина безсило підняла руку до обличчя і опустила.

— Чого ти від мене хочеш? Щоб я татові перечила?

— А він зараз вдома? — рішучим голосом запитав Даниїл.

— Так, — дівчина ще більше насупилась. — А що?

— Я піду до нього. Сватати тебе.

— О Господи! Ти зовсім здурів!

— Хто тобі сказав? Сама вирішила?

Дан раптом аж звеселів від власної хоробрості і відважно рушив за ворота.

— Почекай, — вона вибігла за ним. — Я не піду з тобою: я йду до подруги.

— Ну звичайно. Як би це виглядало, коли б ти повернулась зі мною. Ти йди до подруги.

Він вже було розвернувся йти, як згадав дещо.

— У будь-якому разі зустрінемось, коли стемніє, тут у мене.

— Зустрінемось? У тебе? — Лада майже розсердилась, але таки не підкорилась емоціям. — Зустрінемось, але не тут. Там, де починається стежка, якою ми спускались до річки. Пам’ятаєш?

Юнак кивнув.

— Добре, тоді до зустрічі.

І Дан закрокував по дорозі. Дівчина ще якусь мить зволікала, проводжаючи його поглядом, а потім теж розвернулась, щоб іти в інший бік. Цією паузою і скористався Захар. Чоловік завчасно вийшов із хати і впівголоса гукнув Ладу, не бажаючи наражатись ще й на Даниїла.

— Лада?

— Так.

— Я — Захар. Приємно нарешті з тобою познайомитись, — наблизився Захар до паркану.

Йому відповіли в’ялою усмішкою.

— Дан про вас розказував. Очевидно про мене теж.

— А куди він пішов?

Емоції прорвались назовні.

— Захаре, я вас благаю. Ви дорослий і розумний чоловік, ви Дану як вчитель. Може ви йому поясните, що він мусить викинути мене з голови, що все марно?

— А що трапилось? — здивувався чоловік.

— Дан сказав, що хоче зі мною одружитись… Та ще й пішов із цим до мого батька говорити.

Захар насупився. Якусь мить він мовчки розглядав дівчину — в ній була якась благородна, непересічна краса. І в цю мить чоловік раптом зрозумів все.

— Дан — чудовий хлопець, — промовив чоловік. — На свій вік він вміє багато. Він закінчив спеціальну школу у столиці, розуміється на речах, які багатьом недоступні, прекрасно готує… Я міг покластись на нього у найважчих ситуаціях. Мабуть, ти уже здогадалась, що ми не фольклористи.

Захар зітхнув.

— Дан полюбив тебе і хоче бути з тобою. А як інакше слід чинити у таких ситуаціях? Можливо, ти цього не відчуваєш до нього. Ми обоє з тобою можемо вважати, що все марно. Але Дан буде боротись за тебе.

Захар розвів руками:

— Я не можу засуджувати людей, які борються за свою любов. Навіть, якщо…

Він посміхнувся своєю рідкісною посмішкою і, попрощавшись, рушив до хати. Декілька хвилин дівчина не могла зрушити з місця, нахмурено розглядаючи прокляту хату. Вона була страхітлива на вигляд, давно покинут. Але ці два мандрівники не побоялись в ній поселитись.

Думки.

— Ти абсолютно права — все марно. Але ти обираєш: будувати міст чи стіну. Високу стіну в старому великому місті, до якої будуть приходити, битися чолами і плакати. А плачуть люди, тому що все марно.

Захар саме мив посуд надворі, коли хвіртку відчинив війт. Він трохи потупцював біля брами, розглядаючи гнітючий вигляд запущеної хати.

— Заходьте, не встидайтесь нашої «проклятої» оселі, — запросив хазяїн. — Сподіваюсь у вас гарні новини.

Чоловік, сутулячись, підійшов ближче і присів.

— Не знаю чи гарні, але дещо, думаю, вам буде цікаве, — почухав він бороду. — Справа в тому, що вчора прийшли несподівані новини із сусіднього Верхового. Там хтось спалив старий млин.

Захар закінчив мити посуд і втупився у війта. Той розвів руки долонями догори:

— Я маю пояснити. Вважалось, ніби в млині живе якась нечисть. Одного разу, нібито, млин вже намагались спалити, та, кажуть, наче вогонь його не бере… І ось тепер млин таки згорів.

Захар замислився і потер підборіддя.

— Звучить вельми цікаво. А конкретніше щось відомо про ту нечисть?

Війт покрутив головою з боку в бік, мовби ухилявся від невидимих мух у повітрі.

— Я багато не знаю. Вся історія дуже непевна. Ну, але почалось все з того, що мельник утопився за незрозумілих обставин. Кажуть, йому хтось допоміг. Сім’ї в бідолахи не було, тож млин залишився нічий… А після смерті мельника вилізло щось з води і оселилось в його домівці.

Сільський голова замовк, несміливо зиркаючи на Захара. Господар чухав підборіддя і дивився на гори. «Цікаво, чи хтось із Ордену знає напевне, що тут діялось в Часи Загрози? Які жахіття пережили люди?..» Захар знав безліч легенд, але в них було важко повірити.

— Які є відомості про ту істоту? Хоча б її вигляд?

— Ну-у… Кажуть це худюща людина лише з одною рукою. Зате та рука в нього неймовірно довга. Коли він іде, то вона волочиться по землі.

Війт був розгубленим і не знав, як себе поводити. Найстрашніше було те, що він і не уявляв, що коїться в голові у цього чужака. Чужак тим часом дивився на гори. Раптом він забрав руку від щоки і обличчя його зблиснуло неймовірною здогадкою.

— Коли ви кажете спалили млин?

Війт уважно слідкував за реакцією Захара.

— Здається, позавчора вночі.

— Зрозуміло. Чорт, все зрозуміло! — чоловік припіднявся, ніби хотів вже кудись бігти, але знову сів на табуретку.

— Ви нам дуже допомогли, — чужак вдячно затрусив руку гостю. — Таки можете, коли хочете!

Війт прояснів очима. Він поспішив додати:

— Це ще не все, — сільський голова підвівся, вочевидь стомившись розмовляти навприсядки. — Я навмисне ходив до баби Василини — вона в селі одна з найстарших жінок.

Захар махнув рукою, теж випроставшись:

— Даниїл до неї вже ходив.

— Так, я знаю… — кивнув війт. — Та є одна незрозуміла річ. Баба передавала, щоб ви берегли перших півнів.

Чоловік із столиці стрепенувся і нахилився до співрозмовника.

— Перших півнів?!

— Т-так, — несподівано затнувся війт. — Бо вся сила нечисті зникає, як тільки лунають перші півні.

— А в кого ж вони — перші півні?.. — пробурмотів Захар і опустив голову — він уже знав відповідь.

— Баба Василина сказала, що у двох крайніх хатах села.

Запала тиша. Війт знову уважно слідкував за реакцією чужака. А той знову дивився на гори.

— Не може бути, — прошепотів Захар. — Невже це правда.

Він повернув насуплений погляд на війта і спробував посміхнутись — вийшло це у нього кепського.

— Ви знаєте, я просто вражений вашою величезною допомогою. Я навіть майже впевнений, що ці звістки врятують декілька життів.

Худорлявий чоловік із інтелігентною бородою перелякано округлив очі, проте стримано промовив.

— Був радий стати вам у пригоді.

Війт на прощання оглянув подвір’я.

— Ну, тоді на все добре, — розвів він руками.

— До речі, скоріше за все завтра ми покинемо ваше село, — кинув навздогін Захар.

— О… то ви зайдете перед від’їздом?

— Аякже.

— Добре. Будьте здорові.

Сільський голова врешті вийшов за браму і рушив по дорозі. А за мить повернувся Дан, розлючений і почервонілий. Він рвучко відчинив двері хати і залетів у середину. Старший напарник в цей час щось перебирав на полицях. Не сказавши ні слова, юнак гупнувся на лаву. Захар глянув на нього із розуміння і повернувся до своєї справи.

— Говорив з батьком? — почулося запитання.

— Говорив, — пролунала відповідь.

– І що він сказав? — чоловік продовжував стояти спиною до свого молодшого напарника.

Дан люто клацнув язиком і скривився:

— Що він нізащо не віддасть свою дочку за якогось зайду!

— Вагомий аргумент. Що збираєшся робити?

— Я заберу її із собою. Без згоди батьків. Вони не повинні вирішувати нашу долю, — впертим голосом відрізав Даниїл.

— Добре. Досить, — Захар обернувся, підійшов до столу і сперся на нього руками. — Є важливіші речі…

— Справді? — іронічно звів брови юнак.

— Так. З’явилось багато новин. Приходив війт. Він розповів, що в сусідньому селі позавчора спалили млин. Вважалося, що в ньому живе Ясик, і млин уже пробували палити, та нічого не виходило. Як ти гадаєш, що це означає?

Скидалось на те, що Дан був приголомшеним, хоч в цей момент його турбувало лише одне питання.

«Лада. Я заберу її з собою».

— Звідки я знаю, — зітнув плечима він.

Захар невдоволено похитав головою.

— Місце Сили тої нечисті знищено. Отже вона або знищена, або її там немає. Ти сам прекрасно розумієш, що тут можливий лише другий варіант. Тобто, я майже впевнений: в нашому селі тепер два Ясика.

— Два?! Але ж вони обоє без Місця Сили? Вони слабкі і взагалі не відомо, як вони ще не вивітрились к бісу?

Даниїл нахилився до напарника — нарешті він був вражений несподіваними новинами.

— Ще ця ніч. Сьогодні все вирішується. Якщо наш тутешній Ясик якось переманив до себе тамтешню почвару, значить в нього були, гм, вагомі аргументи.

— Мабуть, той Ясик неймовірно сильний, якщо той млин досі не могли спалити, — зробив висновок Дан.

Захар ледь помітно кивнув.

— Неймовірно сильний. А баба Василина сказали, щоб ми берегли перших півнів.

Юнак аж підскочив:

— Що?? Мені вона таке не казала.

— Не тобі, а війтові.

Дан завмер із розкритим ротом.

— То що? Значить це правда — легенда про перший півнів?

— Я не знаю. Але сказано, що якщо нечисть знайде і знищить їх, то світанку не буде — село накриє темрява. Тоді всі тут опиняться у пастці. Я не знаю взагалі, що тут тоді відбудеться! Може саме Зло підніметься із надр гір. Повір, тоді ми навіть не згадаємо про те, що знищили місця сили Ясиків.

Пауза. Даниїл думав.

– І що ти пропонуєш?

— Сьогодні вночі стерегти одну із крайніх хат села, — голос Захара був твердим.

— Але чому Ясик раніше це не зробив?

Захар спинився. На його обличчі ніби вперше промайнула невпевненість. Збентеженість. Зневіра. Він зітнув плечима, але сказав те, що не відповідало цьому жесту:

— Ти пам’ятаєш теорію про Оп #243;ри Добра?

Даниїл приклав руку до підборіддя.

— Так. Ти хочеш сказати, що півні і є ними? Але ж це неймовірно!

— Чому? А в Часи Загрози? Коли темрява поглинула гори, і всі були переконані, що по селах вщент знищені Оп #243;ри. Саме через це нечисть тріумфувала.

Дан не знав, що відповісти. Образ Лади знову недоречно зринув в пам’яті. Згадка про Часи Загрози викликала неприємну гарячу важкість в руках і ногах. «Ми опинимось у пастці».

— Але ми не зможемо стерегти одразу обидві хати.

— Доведеться стояти біля одної. Іншого півня хай вбивають, — промовив Захар. — Одну ніч витримаємо — до наступної вони дійсно не дотягнуть.

Молодший напарник знову замислився.

— Тут щось не так. Тут все не так. Якщо б Ясики дізнались раніше про перших півнів, то ще вчора… Навіть в тому разі, коли для цього ритуалу потрібно було якраз дві нечисті істоти, то ще вчора вони б зі всім покінчили. Тоді б все зійшлось: і покинуте напризволяще Місце Сили, і похід тутешнього Ясика за допомогою в сусіднє село. Все, все б зрослось. Але ні. Ми бачили лише безуспішні спроби проникнути в наш дім. Тут щось не так. Сам сюжет якийсь бракований. Та ще й баба Василина, яка все знає, але каже лише війтові.

— Я зроблю чай, — сказав Захар і відвернувся до пічки.

— Ти не подумав, що вони нас виманюють? Їм просто потрібна наша хата. Може вони тут щось важливе шукають? — не вгавав Дан.

— Знаєш, я про це встиг подумати. Мене теж вбиває така невизначеність, проте ми нічого не можемо вдіяти — люди знають менше, ніж нечисть. І нам треба робити єдине, що вважаємо за потрібне.

Захар розпалив вогонь.

— Я поставлю печать на хату. Як завжди. Вчора вони не залізли, а сьогодні тим паче. Зрештою, нам не треба розуміти нечисть — нам треба її позбутись.

Дан невдоволено м’яв підборіддя. Проте слова Захара його завжди переконували.

— Гаразд, — кивнув він. — Але ввечері в мене зустріч з Ладою. Не переживай: я не надовго. Скажу їй, що ми їдемо завтра вранці.

Чоловік пройняв юнака глибоким, розумним поглядом, як проймає батько сина, коли вже не може йому перечити.

— Ти впевнений?

— Так, — підтвердив Даниїл.

— Що ж, дивися, щоб її батько не наздоганяв нас потім із шаблею в руці, — попередив Захар.

— В разі чого — ти втечеш, бо будеш сам на коні. Зате залишишся без кухаря, — усміхнувся Дан.

— Ох ти й авантюрист!

Ай, справді: хай все йде під три чорти! Інколи настають такі часи, коли ти нічого не можеш контролювати. І тут, і там все виходить із ладу, не слухається, не йде так, як слід.

Захар почекав мить і додав:

— Вип’ємо чаю.

Дан неуважно угукнув — він знову думав про своє.

Трикляті думки.

— Зло йде завжди хитро. Обходить. Обходить. Кружляє. А добро наївне і дурне — йому пряма дорога.

* * *

Притулившись до стовбура дерева, Даниїл стояв там, де починається стежка до ріки. Вона пролягала між двома парканами сусідніх хатинок. За огорожами тягнулися городи і сади. Надворі стемніло.

Ця місцина була маленькою сценою для діалогів. Саме тут відбувались інтимні розмови, вечірні зустрічі подалі від чужих очей, тут зізнавались в коханні, цілувались, шепотіли ніжні слова.

Дан запримітив її здалеку. Сутінки обрамлювали Ладу, немов якесь чарівне створіння. Зараз вона виглядала особливо красивою. Даниїл ступив їй назустріч.

— А я вже тебе десь бачив, — м’яко посміхнувся Дан.

— Даремно ти ходив до батька, — у відповідь вона силувано виставила свою усмішку, наче щит.

Її обличчя було сумне.

— Чому даремно? Ми приємно поспілкувались. Тільки він чогось був не радий мене бачити. Я навіть не знаю чому.

— Не знаєш? — якось розгублено подивилась дівчина і опустила очі.

Минуло декілька секунд присвячених роздумам. У такі миті хочеться спинити будь-які слова і залишити лише відчуття, дотики. Дан ступив ще ближче до дівчини та, лагідно приклавшись рукою до щоки, поцілував її в губи. Лада відповіла, напружено вигнувшись шиєю.

– І що далі? — запитала вона.

— Далі все буде прекрасно.

— Що прекрасно? Що ти взагалі замислив?

— Я збираюсь тебе забрати із собою. Завтра. Вранці.

— Що?! — Лада ошелешено відкрила рота і заточилась назад, наче від удару.

Даниїл прокашлявся і зробив голос разюче серйозним.

— Завтра зранку ми із Захаром вирушаємо додому. І я хотів би, щоб ти поїхала зі мною. На жаль, без згоди батьків. Для цього тобі потрібно зібратись і на світанку вийти з хати. Я буду чекати тебе біля воріт твого дому.

Дівчина дивилась на нього широкими блискучими вечірніми очима. І кліпала надто часто.

— Ти хочеш, щоб я покинула батьків, плюнувши на все? Щоб я втекла з дому?!

Лада крутнулася на місці, схопилась за чоло.

– Іншого виходу нема, — не здавався Дан. — Ладо, це місце не для тебе — ти повинна жити в столиці! Ти повинна розвиватись, бачити світ. Я заберу тебе звідси.

— Як ти не розумієш, що це неможливо?

— А що можливо?

— Нічого! Я не можу йти проти волі батьків! — її голос неприродно розпачливо звучав в задріманій місцині, де стежка навшпиньки прокрадалась до річки.

— Я не в змозі так просто покинути дім. Хіба я можу бути впевнена в тобі? Я тебе знаю лише кілька днів, а ти вже обіцяєш мені… Як я можу тобі вірити?! Ти розумієш, що вся відповідальність на мені?! Ти розумієш, що мені нікуди буде вернутися?!

Вона наче протягувала слова болючою ниткою через все тіло, і нитка сіпала за руки, мязи обличчя. Дан впіймав її в обійми. Юнак відчував, як вона легенько дрижить і, здавалось, що зараз заплаче.

— Ш-ш-ш, — заспокійливо видихнув він на вухо. — Забудь про це все. Ш-ш-ш. Пам'ятаєш, як ми стояли на тій скелі біля водоспаду. Ти казала, що той вир ріки, це голова людини, яка думає. Вона крутиться і не знає куди податися. А он те спокійне плесо, що далі, — це людина, котра зайвий раз не замислюється. Так ось, я подумав: навіть, якщо я той вир, а ти — спокійна течія. Навіть, якщо так. Проте вода під водоспадом не вічно крутиться. Врешті вона звертає у тихе плесо. Так і я. Так і ми з тобою.

Він поцілував її у вухо, шию, щоку і потім губи так лагідно, як лише умів. Дівчина відповіла на поцілунок, напружено вигнувшись шиєю. Вечір огортав їх в ще одні обійми. І навіть, якщо б їх хтось кликав, то жоден би не пішов. Не зараз. Тільки не зараз.

— Що ти зі мною робиш? — важко видихнула Лада. — Що?

Вона раптом відсторонилась.

— Якщо ти дійсно хочеш мене, то повернешся через деякий час і забереш. Я, думаю, зможу вплинути на батька, та й саме твоє повернення справить лише гарне враження.

Ці слова ніби занурили Дана в крижану воду. Все зійшлося тут, у цьому романтичному місці для поцілунків: його кількарічне мандрівне життя, його прагнення до нормальних стосунків, його закута всередині любов… У нього не було права на кохання!

— Знаєш, — і його голос сам став крижаною водою, що крутиться під водоспадом. — Мені здається, що тут змінити все хочу лише я. Лише я намагаюсь зробити так, щоб ми були разом. А тобі — все одно.

Він розірвав обійми.

— Я буду чекати тебе на світанку. Все, — Дан рушив геть, не чекаючи на можливі репліки.

«Вона не прийде. Все марно. Тепер — точно».

Стіна. Не міст — стіна.

Він хотів все вирішити зараз. Отримати зараз. Але це, мабуть, не сцена звідки всі повертаються разом. І не місце тут символам чогось вічного.

Мабуть, це егоїстично. Проте зараз Дан не замислювався над цим. Юнак був лютим — на себе, Її, СВІТ. Він не думав…

Ось. Ось ця стіна. Непрохідна. Непробивна. Торкнись її. Прислухайся до неї. Пригорнись. Відчуй силу стіни. І що б ти не робив, ти не пройдеш. І як би ти не бився — ти не проб’єш. Бо в тебе немає нічого проти неї. Руки твої пусті. Та й не може бути щось в них. Проти неї ти — безсилий!

* * *

Над Верховим стояло темне нічне небо. Ні звуку, ні голосу. Лише сич: пу-гу. Десь далеко. Але ось зовсім близько: ПУ-ГУ! Чоловік здригнувся і завмер, присів.

Темна ніченька. Ой, темна. Глуха. По горах ходить-хазяйнує, місяць ясний вимиває, щоб краще сяяв, за сном людським приглядає, щоб ні звуку, ні голосу. Лише зірки забула з пазухи витягнути. Ох, схопилася за голову, сягнула до кишені — а нема. Певно, там десь залишила, ще у передгір’ї. Ще коли звечора вирушала, та й необачно збиралась. От безпорадна. От нетямуща. Зірки… Ну як тепер без них?

Ой ходить по горах темна ніченька та губи кусає. Розуміє, що накоїла, добре розуміє. То лиш тепер очі та вуха закриває, аби не бачити й не чути нічого. Сліпа, глуха ніч.

ПУ-ГУ!

Чоловік стрепенувся. Він погано тямив, що вже вибився на край села. Поруч вчувався шум річки, і одинока п’яна людина врешті заплуталась в чагарнику. Там і спочила: вона присіла на деякий час, щоб перевести дух і трошки зорієнтуватися. Але куди тут, в біса, зорієнтуватися, якщо такі кепські справи: темно, глухо, та ще й сич репетує на вухо. «Ану геть!» — відмахнувся чолов’яга від невидимої птахи.

І раптом — спалах! Ні, не з неба, не з довколишнього оточення, а зсередини, з голови, де раптом завирували спогади. «Христя. Ось вона підходить і обнімає. Стомлена. Напрацювалась і набігалась за весь день. Беру її на руки. Вона запитує звідки у мене сили. А я сміюся і кажу, що легшої за неї у всіх горах нема. Христя справді, як пушинка, і я несу її до хати. Обачно кладу на ліжко, а вона не відпускає з обіймів і вже майже не стомлена — бадьора, радісна, вже би й знову бігала. Але не до роботи вона зараз ласа: цілую.

Спалах.

А подивись який в мене животик — О-о, я тебе вже не підніму, не подужаю — Ти ж казав, що легшої за мене нема у всіх горах — Та то тоді, а тепер тебе вже двоє. Чи навіть троє — як Бог дасть.

Спалах.

Софійка. Маленька Софійка. Софія, то значить мудрість — каже старий дід Петро, що читає книжки. Софійка, то значить моя донечка, моє серденько — це я, її тато. А Христя просто дивиться на дівчинку, посміхається, чмокає. Господи, яка в неї в очах любов, аж лячно. Певно сильніша за ці гори, та любов. Таки точно, діду Петре, я бачу! Спалах… Ох Іване, Іване!»

Ох нічко, ніченько!

Чоловік глухо загарчав і, добряче обдершись до гілок, таки вирвався із лабет кущів. Обтираючи кров з обличчя, побрів далі. Ноги заплітались. Якось не в лад: не раз-два, раз-два, а раз-два-три, раз-раз-два. Він видерся на пагорб і впав. Гуп! Пу-гу — це у відповідь. Чоловік підняв очі і щось у ньому всередині настовбурчилось. Зникли спалахи, #972; брази і навіть мутність в очах відступила. Попереду бовванів млин. Огрядна тінь здіймалась на межі між річкою та берегом. І млин не мовчав. Волосся у чоловіка стало дибки.

Всередині щось крутилось, шаруділо, товклось. Жодного натяку на вогник не було у віконці — просто чорне незряче око. «Там не люди!» Чоловік закляк. Відчував, що встати вже не було сил, тіло мов прикипіло. Але дуже хотілось. Дуже хотілось бігти звідси.

Млин ворушився своїми нутрощами, важко щось переварював. Чоловік знаходився зовсім неподалік, тому, якщо звідти хтось вийде, то може його помітити (він ще сильніше втиснувся в землю), а тим більше, якщо звідти вийде те. Воно його відчує. «Бігти!» Неможливо — це у відповідь.

Зненацька двері млину відчинились і крутіння-шарудіння припинилось. Натомість три почвари вистрибнули назовні. Кожна мізерна волосинка на тілі у чоловіка стала дибки, все його існування вмить перетворилось в страх. СТРАХ. Виріс не по днях і місяцях — вмить. І людини вже немає в тілі — вона скімлить десь навіть не в п'ятці, а на кінчику якоїсь з тих волосинок, що стоять дибки. Ось так раз — і нема людини.

Істот було троє: дві якісь невеличкі на зріст, схожі на дітей, третя — висока і худа з якимось дефектом на тілі. За декілька секунд чоловік збагнув, що в створіння не було одної руки, а інша була надприродно довга. Трійця почала віддалятися від млина, причому перші двоє пересувались незрозумілим, для звичайного ока, чином, а останній, хоч і перекособочено, та нормально.

Нічні почвари віддалялись, і переляканій людині слід би було заспокоїтись й забратись геть, радіючи за своє життя, але ж ні. Страх. Це наче б саме він потягнув чоловіка, відділивши його від землі. Тінь навкарачки подріботіла за істотами. Людина сіла на хвіст нечисті.

Хоч ніч і тужилась темрявою навколо, проте чоловік не втрачав кострубатих постатей на дорозі. А дорога вела геть із села. Затуманена голова не помічала скільки часу тіло кралося назирці за створіннями. Зненацька постаті зникли. Так, як зірки на небі — наче й не було. Людина знову притислась до землі. Причаїлась. Затамувала дихання. Перетворилась в страх, але істоти не з’являлись. Затуманена голова не помічала, та раптом: ПУ-ГУ! Під самим вухом. Чоловік зірвався і кулею чкурнув назад. «Назад, назад!»

Лише, коли, сяким-таким живим, дістався врешті дому, впав перед порогом віддихатись. І знову в свідомості в нього стався спалах. Хоча на цей раз зовсім інакший: «Треба спалити млин!»

* * *

Захар готувався до ночі. Він старанно натер палиці, приготував пару світлячків, поклав в торбину декілька спеціальних зіль. Опісля, прискіпливо оглянувши хату із середини, вийшов назовні, щоб поставити печать. Надворі було холодно і небо швидко темніло, кволо просвічуючи зірками.

Чоловік взявся обходити дім. Єдине, що було важким в цьому ритуалі так це те, що доводилось низько нахилятися, мовби вишукуючи щось в траві. На превеликий подив так і сталося — біля самого порогу Захар зненацька наткнувся на якийсь кругленький предмет. Він, вельми здивований, підняв ту річ і придивився. Це був один з використаних світляків.

Захар занепокоєно поринув в роздуми, намагаючись зрозуміти, як той потрапив сюди. Не випускаючи кульку з руки, чоловік сягнув в торбу і видобув звідти невеликий згорток паперу, в котрому лежав шматок речовини, схожої на пластилін. Він відламав ще меншу часточку і поклав до рота. Замружився, скривився. За секунду його очі зблиснули яскравіше, ніж ті кволі весняні зорі на весняному небі, а супроти нього у погаслому світлячку затиснутому в руці, зблиснуло око. Око нечисті.

«Ясик!»

Долоня ніби налилась чимось розпеченим. Захар поморщився і поставив світлячка на землю перед порогом. Тоді заніс над головою красиво вирізьблену палицю і точно та сильно опустив на кульку. Торох! Око беззахисно розкололось. Захар розкидав ногою уламки. Йому стало все зрозуміло. І від цього страх вдарив у легені важким повітрям. Чоловік завмер і прислухався. Даниїла не було.

«Де Дан? Без нього я ж нічого не вдію».

Майже не міняючи пози, Захар простояв так довгий час, чекаючи свого напарника. Сутінки непомітно згусли довкола його постаті. Чоловік отямився, коли темрява оповила його наче в кокон. Захар заскочив до хати і вхопив палицю для Даниїла. Тоді зачинив двері і покинув оселю. На темній дорозі він побачив вогник вікон Ладиної хати. Туди і попрямував, прислухаючись до нічних звуків.

За декілька хвилин дороги Захар стояв біля дверей. Позаду гавкав Сірко, ніби брав участь у змаганнях на найлютішу лайку. Саме через собаку непроханий гість не встиг постукати — двері відчинила Лада. На щастя. Чоловік подумки подякував небу і промовив впівголоса:

— Добрий вечір. Ти Дана не бачила?

Дівчина збентежено зиркнула назад та вийшла надвір, причинивши за собою двері.

— Дана? Бачила. А він що, пропав?

— Так. Він додому не повернувся. Ось я й подумав, може ти що підкажеш. Бо з ним такого ще ніколи не було.

Захар хотів здаватися більш-менш спокійним, проте відверто нервово поправив шлейку від торби на плечі.

— Ми з ним розмовляли недавно, але… він пішов дуже сердитим і, напевно, засмученим.

— Ти відмовилась з ним їхати? — напряму запитав чоловік.

Дівчина знітилась, а потім, наче дитина, що провинилась, закусила губу.

— Відмовилась. Але ж зрозумійте мене — я не можу кинути батьків і просто так поїхати. Я не знаю чого можна чекати від Дана.

— Звичайно. Нічого мені не пояснюй… Ти йому більше нічого такого не казала? Ну, що насправді взагалі не любиш його чи, що у вас нічого не вийде.

Лада мотнула головою.

— Навпаки. Я казала, щоб він за деякий час повернувся і тоді все можна буде владнати з батьком. І тоді все може бути добре. А Дан від цього раптово став холодним, як камінь. Сказав, що лише він намагається зробити так, щоб ми були разом, а я… А для мене — все марно.

Захар глянув глибоким та розумним поглядом дівчині в очі і прочитав, той самий розпач, що він тримав у долоні. Затискав у руці. Намагався роздушити і не дати право на…

— О, не звинувачуй себе ні в чому. Це він дурень. Ти права. Цілком права.

— А що, як ні? А що, як ні?! — вона гарячково зашепотіла, бо позаду в хаті почулись чиїсь кроки.

— Нічого не вирішується так швидко. Хіба що питання про чиюсь смерть. А питання про життя треба немало обмірковувати.

Двері відчинились і на порозі виросла постать батька.

— Добрий вечір і на добраніч, — кивнув Захар і, розвернувшись, почимчикував геть.

Трикляті думки.

Із правом на розпач.

Корчма була, як корчма. Невелике просторе приміщення із кількома столами та лавами. У далекому краю кімнати, напроти дверей, знаходилась шинквас господаря, що ворушив хитрими очицями і поривчасто водив головою. Лампадки на стінах давали небагате світло, проте якраз достатнє для цього закладу і тої справи, котра тут провадилась. У приміщенні було прохолодно і пахло горілкою та цибулею.

Дан так і хотів — щоб темна дорога вивела його саме сюди. У корчмі майже нікого не було. Це теж радувало юнака: «Подалі від зайвих очей». Він купив горілки, абиякої закуски і сів за стіл. Келих наповнився. Опісля рідина перемістилась в інше місце. Так сталось ще раз. Всередині щось ліниво обурилось, тому довелось спожити дещицю із їжі.

«Їй байдуже. Їй абсолютно байдуже», — розжовував Дан свої одноманітні думки. «Якщо ти дійсно хочеш мене, то повернешся і забереш. А ти мене хочеш? Ти — хочеш?!» Трохи згодом юнак помітив, що за ним крадькома спостерігає один чоловік. У незнайомця за столом нічого не було і Даниїл здивувався, чому корчмар ще його не вигнав. Чоловік виглядав якимось наполоханим. Ще більше це стало видно, коли він врешті наважився встати і підійти до Дана. Незнайомець винувато посміхнувся:

— Чому ви п’єте самі? Не годиться так. Не проти, якщо я складу вам компанію, — голос його був таким же полохливим, як і поведінка.

Юнака підкорила така несміливість. До того ж він уже був трохи сп’янілий, а люди тоді тупіють і добрішають. Та й, якщо подивитись правді у вічі, хотілося йому виговоритись чи, хоча б знайти якусь компанію. Щоб виговоритись. Як не крути — хотілося.

— Сідай. Певна річ, що не годиться, але в мене у цьому селі нікого немає, — промовив Дан.

– І в мене нема, — зрадів запрошенню незнайомець. — До речі, я — Іван. А ти?

— Даниїл. Називай просто Дан, — простягнув руку юнак. — А чому в тебе тут нікого нема?

— Бо я з іншого села. Але й там в мене нікого нема, — спохмурнів раптом Іван.

— Чому? Як так? — щиро здивувався Дан.

— У мене була жінка, але вона померла. А перед тим була дочка, але теж захворіла і померла, — чоловік опустив очі до столу.

— Слу-ухай, яка в тебе доля нелегка! Я просто… Ти знаєш, в мене також нещодавно померла кохана дівчина, так що я тебе розумію. І я теж з іншого села. Скільки в нас спільного. Чого ж ми почали нашу розмову з такого сумного? Я наливаю.

Іван, як і Дан, пожвавішав:

— Приємно зустріти близьку тобі людину. Ще й так несподівано.

— Аякже, — кивнув юнак. — Давай — за приємну несподіванку.

Вони цокнулись і перемістили рідину всередину себе.

— Знаєш, — скривившись, закусив Дан. — Я тобі співчуваю. Саме співчуваю, а не жалію. Бо жалість — це принизлива річ. А ось, коли я тобі співчуваю, значить співпереживаю, відчуваю те, що й ти. Розумієш?

Іван енергійно закивав головою.

— Жаліти когось — це значить зневажати його. Я не хотів би, щоб мене хтось жалів чи зневажав. Я хотів би, щоб хтось розумів мене. Хоча, то вже минуло. Зі всім доводиться справлятись. Таке життя.

Обоє щойно знайомих розговорилися, як двоє друзів, котрі разом росли і зустрілися після довгої розлуки.

Дурні думки. Тупі думки.

Питання про чиюсь смерть вирішується швидко. Питання про життя треба обдумувати.

Захар ішов сам по темній вулиці. Не вечір — ніч важко дихала над ним, немовби її хто переслідував.

Чоловік спинився. З’їв ще шматок магічної речовини і рушив далі. «Отже, яка ситуація? Ясики знають про нашу розмову із війтом через око, яке вони встановили у нас на подвір’ї. В такому разі про перших півнів вони знають. Це вже точно. Звідки Ясики дістали світлячка? Це, мабуть, той, який ми викинули біля Місця Сили, коли вбивали того громилу. Можливо, якраз саме для цього істоту було випущено на нас. Саме тому вони не захищали Місце Сили, а одразу пішли до нашої хати. Вочевидь, намагались залізти всередину, щоб встановити око, проте не вийшло. Тож залишили його біля порогу. Що далі? Знищити півнів. Але ж це тепер, а перед тим? На що вони розраховували? Лише на око? Що підслухають щось неймовірно важливе? Яким був план?»

Десь далеко загавкав пес. Захар роззирнувся. Тіні навколо стояли густими полками армії темряви; кволі вогники вікон по селі гасли, а зірки не приходили їм на зміну — небо теж скидалося на велику чорну тінь. Людей чутно не було.

Одинокий чоловік на дорозі замислився над іншим: «Де може бути Дан? Без нього я ж нічого не вдію. Нічого…» Зненацька йому сяйнула думка: «Єдине місце, де зараз можуть бути люди, окрім своїх осель, — це корчма. Як я раніше не здогадався?!» Захар розвернувся і швидким кроком рушив до центру села. До корчми було неблизько. Картаючи себе за нетямущість, чоловік пішов ще швидше.

Думки бухкають кров’ю в голову.

Він побіг.

Думки калатають серцем в грудях.

Захар був уже близьким до цілі, коли на дорозі з’явились дві маленькі постаті. Чоловік їх більше відчув, ніж побачив. Він спинився і стиснув у руці свою палицю. Двоє на дорозі наближались, тримаючись за руки. Вони пересувались якось неприродно, незрозуміло звичайному оку. Раптом Захар відчув позаду ще когось.

«Ясик!»

Зло йде завжди хитро. Обходить. Обходить. Кружляє.

Чоловік обернувся і побачив (відчув?) ще одну істоту. Це була гола, висока і худюща безстатева людина без лівої руки. Зате права була настільки довга, що аж волочилась по землі. Захар відступив на край дороги і виставив вперед свою чудернацьку зброю — дерев’яну вирізьблену палицю із круглим кінцем.

— Клята нечисть!

Його голос в темряві-тиші був майже таким неприродним, як пересування Ясиків-хлопчиків.

А добро наївне і тупе, йому — пряма дорога.

«Тікати. Якщо спробувати побігти? Може й вирвусь…»

Хлопчики та істота із рукою підступили вже зовсім близько. Захар блискавично сягнув до кишені і пожбурив перед себе світлячка. Сяйво роз’їло темряву, мовби в прагненні довести, що добро таки сильніше. Ніч схлипнула, а гігантська тінь неба наче відсунулась ще глибше від землі. Проте Ясики відважно вступили в сяйливе коло. «Вони ж повинні бути слабкими. Вони ж обоє без Місця Сили!»

Із правом на розпач. Із звичайним, вселюдським правом.

Один хлопчик був косооким та вельми серйозним, інший — веселий та усміхнений. А в довгорукого обличчя не було: його ніби вкривала якась плацента. Всі завмерли.

Минали довгі секунди вщерть переповнені напругою. Зненацька Ясик без обличчя різко ворухнувся і викинув руку вперед. Мовби величезний незвичний батіг спробував вразити Захара, але чоловік відреагував і відбив удар палицею. Ясик, ніби нічого й не сталося, повернувся в попередню позу. Все знову стало на свої місця: темрява-тиша, напружені секунди.

Один із хлопчиків хмикнув майже так само, як любив це робити Захар.

— Ти якись знервований. Маєш якусь болячку? — почувся гулкий голос косоокого.

— Та ні. Ні на що не жаліюсь, — відповіла єдина людина на дорозі.

— То може щось сталося? Проблеми? — напосідав косоокий, як лікар, що конче хоче когось вилікувати.

— Ага. Є в мене пару проблем. І запитань.

— Так питай, — в один голос сказали хлопчаки, ні на мить не розіймаючи рук.

— В мене риторичні запитання. Наприклад, чому в житі цеї людини не знайшлось такої людини, яка б стала цею людиною?

— Ти просто маєш раз і назавжди зрозуміти: то є, шо воно є, але шо є, то його нема, бо воно є.

Захар на одну напружену секунду замислився.

— Ти правий. Це було просто, — погодився він. — Насправді.

— Насправді так, бо інакше ніхто б і не здогадувався, — підтвердив Ясик.

— Повір мені, я багато думав про це.

— Все ж чогось не вистачало. Правда?

— Точно. Проблема в тому: щоб зрозуміти, треба стати, виправдати.

— Але якщо так, то потім доведеться знищити і себе.

— Вбити.

— Можна вбити не вбиваючи, — хлопчики говорили одночасно і хитнули головою теж синхронно.

— Ось бачиш: просто різні розуміння.

— Так — просто. Насправді… запам’ятай: шо є!

Чоловік із плацентою на обличчі отруйно махнув рукою, намагаючись дістати до голови Захара, але той зумів вчасно зреагувати. Знову людина відбила удар своєю чудною зброєю, а істота, мовби нічого не було, стала в звичну позу.

— Нє, ти дійсно якись нервовий, — збентежився Ясик з двох хлопчиків.

Захар стиснув в собі напругу і спробував відповісти рівним голосом:

— Ще одне запитання можна?

— Аякже. Маєш повне право.

Думки. Право на розпач.

— Який у вас був план? На що ви покладались, коли покидали напризволяще Місце Сили?

Думки-задуми. Загадки давньої руни.

— На вас. На вашу тупість і простоту. На вашу доброту, — м’яко і лагідно сказали в унісон хлопчики. — А ще — на кохання.

Один із них простягнув руку і худюще безстатеве створіння взяло її. У Захара зненацька закрутилась голова. Але не так, коли погано, а ніби від якихось приємних пахощів чи радості. Чи чогось аж надміру гарного.

— Пішли, — простягнув косоокий руку чоловіку. І людина здалась. Людина була уже без права.

Кволі думки. Зло завжди кружляє.

Захар випустив додолу палицю і взяв Ясика за руку. Отак вони й пішли по дорозі, покинувши круг світла, що вже поволі гаснув.

— Куди ми? — запитав чоловік.

— До тебе в гості.

«На вас. На вашу тупість і простоту. На вашу доброту. І кохання», — м’яко і лагідно.

Темна дорога вела їх. Дурила. Кружляла. І ніч мовби заснула у велетенській чаші неба.

Незабаром вони дістались до помешкання двох чужаків, котрі нещодавно приїхали сюди зі столиці і навіть не підозрювали, як повернеться їхнє життя. Але дорога завжди піднімається вище, сумно міркуючи, що вона ніколи не закінчується, а подорожні на ній — колись таки звертають вбік.

«Я навіть майже впевнений, що ці звістки врятують декілька життів», — промайнуло в голові, стрибнуло на руку і передалось далі по вервечці. «Подорожні звертають вбік», — повернулось із чужої свідомості. Ні людини, ні страху не залишилось. Ні страху — ні людини.

Тримаючись за руки всі четверо увійшли на подвір’я і наблизились до дверей. Захар дістав ключа та відчинив. Думки в його голові згасали. Вивітрювались, як дрібні краплі під палючим сонцем. Вони покидали його, поступаючись місцем чомусь іншому, яке вже не принесе страх, а отже не змусить бути людиною.

Четверо гостей ввірвались в кімнату. І в голову Захару прийшло інше, спалахнуло новими думками. Думки-задуми! Ніби людина, котра втратила себе і отримала пам’ять віків, помисли мільйонів людей.

Думки!!!

Кров. Кров. Все кривавило. Стіни. Меблі. На стелі повідкривались людські рани і з них крапала багряна рідина. Це все його збуджувало. Змушувало бігати від місця до місця і пробувати. Пробувати ту кров. Тепер я розумію, яка вона. О, яка вона!..

* * *

Двері відчинились, і вона занурилась в прохолоду ночі. Батьки нарешті лягли спати, і Лада змогла непомітно прокрастись надвір. Дівчина чекала цього від тоді, як пішов Захар. Від тоді, як пішов Захар, вона вже не могла думати про сон чи сподіватись спокійної ночі, а сиділа наче на голках.

Біла постать Лади ступила кілька кроків вперед. Босі ноги торкались мокрої трави, чувся лише сюркіт коників, темрява заплітала свої тіні у волосся. Вона навіть на деякий час забула про звинувачення, що голками впинались у свідомість: «Це ти винна. Ти занапастила Даниїла! Тепер він невідомо що може утнути. Згубити себе. Ти зможеш з таким жити? Зможеш?!»

Дівчина впала на коліна. У пісні коників їй причувся шум води. Річка. Завжди спокійна і розважлива. Така вона і літом, і весною, і, коли топить людей в собі. Теж спокійна.

«Я не винна. Я не знала. Не думала. Не думала…»

«Візьмеш людину в себе? Будеш берегти про неї пам’ять, голубити, піклуватись, а головне — тримати на совісті її смерть? Як річка? Твоя улюблена. Та, що навчила тебе не думати».

Сльози — коли ти безсилий, можеш плакати. І забутись. І пожаліти себе. А потім виправдати, бо ж, зрештою, всі помиляються. Всі плачуть.

«Коли ти народилась, в тебе було світле волосся і блакитні очі. Потім ти почорніла. Зовсім».

Із буди, задзвенівши ланцюгом, вигулькнув Бровко. Він замахав хвостом, забачивши господиню, і, на скільки йому дозволила довжина прив'язі, підібрався до неї.

— Бровчику, милий, — Лада зраділа йому, наче останній рідній душі, що залишилась в неї.

Відстань до собаки дівчина подолала не встаючи з колін, мов не заслуговуючи на таку честь. Вона обняла його і ніжно погладила. Тихо в темряву закралась пісня.

Моє серце, моє миле, чом ти гірко плачеш? Чом ти в грудях, мов сказилось, чортом дико скачеш? Сни ідуть, та попри мене, мов би і не знають, на поталу чорним думам нещасну кидають. Моє серце, моє миле, чом не розірвешся? Чом так вперто в морі крові клубком живим б'єшся? Наді мною темна нічка гострить зуби вовчі — почорніли потьм'яніли брови й світлі очі. Моє серце, я не знаю, як з тобою жити, як тебе таке терпляче в грудях задушити? Сни ідуть та попри мене, мов би і не знають, на розправу чорним думам мене покидають.

Сльози — коли ти безсилий, можеш плакати. І забутись. І пожаліти себе. А потім виправдати, бо ж, зрештою, всі помиляються. Всі плачуть.

* * *

Світла від лампадок було якраз достатньо для того, щоб провадити справу. Іван і Дан уже добряче набрались та, на жаль, навіть не пробували підвестися з-за столу, щоб розім’ятися чи врешті покінчити із пиятикою.

У корчмі стало ще більш прохолодно і менш людяно. Господар, разом із дружиною та ще одним добрим знайомим, регочучи, вели розмову біля стійки. Ще двоє старих заливались оковитою на сусідній лавці біля Дана й Івана. У приміщенні пахло як у роті затятого пияка.

— Зізнаюсь тобі чесно, — винувато хитнув головою Даниїл. — Моя дівчина не вмирала. Я збрехав.

— Ну, збрехав, не збрехав — то твоє особисте діло, — розважливо завів Іван. — Може на те була якась своя причина. А може ти зразу не хотів незнайомому чоловіку розказувати все. Зате зараз уже можеш.

— Я хочу, — ствердно замахав пальцем Дан. — Вона жива. Більше того, вона тут. Як я тобі вже казав, я зі столиці, нетутешній, а Лада з цього села.

— Лада? — перепитав один.

— Лада, — погодився інший.

— Отже, я її кохаю…

— Ти так говориш, ніби наш писар: отже по сім хочу врочисто заявить, що сей муж іспитує чуства к сей жонє, — розсміявся Іван.

— Ну, добре, добре. Я в неї закохався, — Дан почав крутити в руках чарку. — А її батько проти.

— Проти? Чого проти? Ти сватів посилав?

— Звідки? Зі столиці?

— Та чого?.. А-а, я знаю! — ляснув по чолі себе чоловік. — Батько думає, що ти не маєш ні гроша за душею. Думає, що ти бідний.

— Та нє, — відмахнувся юнак. — Він просто дурень.

— О, і таке буває. Тут потрібні добрі свати.

— Які свати? Слухай далі. Я хотів її забрати завтра із собою, так, щоб ніхто не знав.

— А вона? І вона не знала? Викрасти?! — розкрив рота Іван.

— Я їй сказав. Ну, як без неї? — обурився Дан. — І ти знаєш що?

— Що?

— Вона відмовилась. Вона відмовилась, а я наївний думав, що вона мене теж кохає.

— Чекай, чекай. Що ти їй сказав? — не второпав Іван.

— Щоб Лада втекла з дому і завтра рано-вранці поїхала зі мною в столицю.

— Ого! А вона відмовилась?

— Ага, — Дан зажурено вкусив якогось черствого хліба на столі.

— Слухай, а коли ти приїхав сюди? — невгавав із запитаннями Іван.

Юнак поморщився, нашвидкуруч копирсаючись в пам’яті.

— Днів 5–6 назад.

— Як у вас усе швидко! Кілька днів — і вже з дому тікати.

— Так головне тут не те…

— Правильно, головне добрі свати. Батько хоч дурень, хоч не дурень…

— Головне, що я не відчуваю її віддачі. Ніби тут лише я когось кохаю, а їй — байдуже. Їй все марно.

— То, може так і є, — несміливо припустив чоловік із іншого села.

— Може. Дійсно, чого це я собі вигадав. Отак часто: тобі щось здається, а то не то. Намагаєшся збудувати щось, зробити якийсь міст, а то стіна. Стіна і ти нічогісінько не можеш вдіяти…

Думки. Ось… Ось ця стіна. Непрохідна. Висока. Прийди до неї на поклін і зрадій, коли вона перетне твоє життя. Зрадій її силі, а твоїй слабкості. Розбий чоло і знайди в своїх руках порожнечу, відсутність чогось, що може чинити бодай мізерний опір.

Прийди на поклін до стіни.

Він говорив, і його слова танули в світлі лампадок, реготі веселої компанії біля шинквасу, холоді весни знадвору. А Іван начебто його уважно слухав і вчувалося чоловікові в словах чужака гул велетенської стіни, що розтинає їхні «серцепорожні» життя.

Незабаром, після ще декількох чарок, Іван сперся головою на стіл і, схоже, вирішив відпочити. Дан ще деякий час продовжував монолог, а потім видихнувши, ніби врешті позбувшись внутрішнього тягару, поплентався чомусь надвір. Точної мети для себе він так і не визначив, але постановив кудись іти.

На вулиці було до біса темно. І тихо. Шуміли лише люди в корчмі, коники в траві та вітер в деревах. Дан пішов. Тобто зробив кілька п’яних закручених кроків. Попісяв в кущі. Знову пішов. Тобто зробив теж саме жалюгідне намагання пересунутись кудись. Він не подолав і десяти метрів, як відчув когось поруч.

— О, Ясик!

З темряви виринуло двоє хлопчаків. Один посміхався, другий супився. Слідом за ним на мерехтливе світло виступила ще одна істота. Худюща, із довжелезною рукою та чимось жахливим на обличчі. Здавалось, що плаценту на голові хтось безжалісно пошматував, залишивши неймовірні рани, котрі пінились кров’ю.

— Не переживай, то він недавно поїв, — заспокоїли в один голос хлопчаки.

— А-а… А я його не знаю, — розгублено захитався Дан. — Хто він?

— Познайомтесь. Його звати Нечисть, — урочисто промовив Ясик. — Нечисть, подай руку.

Істота нахилилась вперед, випускаючи отруйну кінцівку на неприродно довгу відстань. Дан до удару не був готовий. Він навіть не підозрював… Начебто неозброєна рука холодним лезом ввійшла в обличчя, кістки, м’яку тканину тіла. Бризнула кров і шматочки плоті. Юнак повалився на землю. Він майже нічого не відчув.

Лада.

Стіна.

Питання про смерть вирішується швидко.

* * *

Іван підняв голову. Він був ще п’яним. Голова боліла від твердого столу, а тіло — від незручної пози спання. У корчмі нікого не було. Лампадки і далі тьмяно горіли на стінах, і далі пахло горілкою. Він потрусив головою, протер очі. Довелося замислитися, що було ще більш неприємно. Думки, наче перемістились в шлунок, і сам процес міркування був фатально нарушений. Кожна спроба викликала болісні відчуття.

Нарешті він пригадав: «Дан — юнак із столиці. Пили разом. Спалах. Нечиста сила. Спалив млин. Пішов за нечистою силою». Іван підвівся. Знадвору почулись чиїсь збентежені голоси. Чоловік вирішив шукати людей, чим би це йому не загрожувало.

Була ніч. Біля виходу стояв господар корчми, його жінка та їхній друг. Всі виглядали дуже налякано. Іван, похитуючись, підійшов до них.

— Що?.. — він прокашлявся. — Що трапилось?

— О, прокинувся, — якось без ентузіазму промовила жінка і знову повернула свій наполоханий погляд до чоловіка.

Іван секунду постояв, вдивляючись у чорне, і, оскільки ніхто інший начебто балакати не хотів, знову подав голос:

— То що тут трапилось?

— А ти не бачиш? — сердито огризнувся друг господаря корчми, огрядний вусатий чоловік. — Бісова ніч. Ніч не закінчується. Нема світанку.

— Нема світанку? — Іван декілька раз перемістив точку опори, поки казав цих два простих слова. — А що, вже має бути?

Чоловіки люто сплюнули. Чужак почекав і, не дочекавшись відповіді, знову запитав:

— А півні вже співали?

— Півні? Ні, — швидко відреагувала жінка і якось побожно глянула на нього, ніби єдиний, хто міг тут вчинити чудо, був той п’яний.

— Ну то що? Значить ще не має світати. Або, якщо хочете, можна самим закукурікати, — Іван ну аж ніяк не був гідний такого повного надії погляду жінки.

Корчмар повернувся до останнього відвідувача.

— То закукурікай, — глузливо кинув він.

Чоловік сперся на дерево, не чекаючи такої довіри з боку громади. Потім таки зібрався духом.

— Та це ж просто. Ку-ку…

Захрипів він і прокашлявся. Люди біля корчми, мабуть, засміялися б, якби не були такі налякані. Лише кислі дрібні усмішки проступили в напівтемряві.

— Вибачте. Трохи не в тім стані. Зараз ще раз спробую. Ку-ку-ріку! Ку-ку-ріку!!!

Його голос зухвало скуйовдив волохате царство тиші на селі і за декілька секунд пролунали другі півні. Люди вражено глянули на небо. За мить воно порожевіло і світ став світліти. Іван вдоволено посміхнувся:

— Я казав, що це просто. Думати лише треба. Думати.

Герой постукав себе по голові.

Серпень-грудень 2006 р. Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg