…Трави більше не було. Землю встеляло щось розчавлено-м’яке й вологе, та дівчинка воліла б іти суцільним кропив’яним килимом. На її босих п’ятах — чужа кров…
Злобливий чоловік у залізному одязі хотів зупинити їх, але супутник дівчинки щось неголосно мовив — і чоловік з поклоном відступив.
— …Не злякаєшся?
Багато чорних птахів. Відчужено блукають жінки; проводир сказав, що кожна з них заплатила лихому залізному чоловікові золоту монету. Але жінок мало, тому що ті, хто бився тут, прийшли здаля… Їхні ланки ще думають, що вони живі…
— Не дивися, — сказав проводир. — Я дивитимусь… А ти заплющ очі.
Вона заплющила — але так було страшніше. Тоді вона почала дивитися вгору — на сонце, як і раніше, тьмяне та кругле, мов та монета, яку треба заплатити за право ходити серед мертвих…
— Ніколи не думав, що коли-небудь шукатиму на полі бою — ляльку… Нема її, мала. Ходімо.
Дівчинка мовчала. Якби не він, не її рятівник — вона теж отут лежала б. Розтоптана, серед усього цього жаху, серед цих перекошених лементом ротів, серед оголеного м’яса, над яким хмарою в’ються зелені мухи. А ворони — ті відлітають, ненадовго, неохоче…
Вітер доніс запах багаття — не веселий запах, який обіцяє щось смачне, а нудотний, огидний, страшний. Я знаю, для чого це багаття, подумала дівчинка, і їй стало зле.
— …Дурень я, що тебе послухав. Не можна тобі тут… I не знайдемо. Тут людини знайти не можна, не те що… Давай, я тебе на плечі візьму…
Дівчинка мовчала.
Лялька Анісу лежала там, де мала б лежати сама дівчинка — просто посеред поля. Поряд стирчав увіткнутий у землю меч; дівчинка сахнулася. Анісу була вся чорна, кров просочила її наскрізь, та так і запеклася. Намальоване вуглиною обличчя стерлося, начебто ворони не пожаліли й ляльки.
— Вона мертва, — сказала дівчинка, і це були перші її слова за багато годин. — Вона теж мертва, теж…
Проводир стис її руку:
— Так. Але ми живі, мала. І житимемо довго.
Розділ перший * * *…Ось і довіряй після цього кепським прикметам.
Комментарии к книге «Скрут», Марина и Сергей Дяченко
Всего 0 комментариев