«Пекельний звіздар»

За сивої давнини мешкав на хуторі неподалік од Любомира старий козак на прізвисько Галай. Із-замолоду пробував він на Січі й уславився як первий рубака та одчайдух, що, як у пісні ото співають, не боїться ні огня, ні меча, ні третього болота; та як відчув під старість, що вже на силі не змагає і шаблі в руках не вдержить, то вернувся доживати віка на батьківщину. Стояв той хутір на березі річки Красниці, котру ще прозивають Красилівкою, а доокруж, скільки око засягне, лежало дике поле, що поросло височенними травами, гаями та перелісками, порізане руслами річок та потічків, котрі в ту Красницю впадали, — тож, не знаючи дороги, туди годі було й утрапити. Як проходили, бувало, тією стороною татаре, то шарпали Любомир та Жашків; може, й до Красилівки завертали б, та була в них недобра пам'ять про тую місцину: год із кількоро тому гетьман коронний Конецьпольський зо своїм вояцтвом зайняв татарський кіш під Охматовом і гнав невіру аж до річки, а там виполонив їх упень, що й одна душа не спаслася.

Було тому Галаєві вже год із вісімдесят. Тоді люди так довго не жили на світі: як дотягне, бувало, хтось до сорока років, то се вже й багацько вважалося, бо війни, та пошесті, та орда косили люд хрещений, немов траву. Січовики за те життя й не держалися — у них так велося: або чужу голову зняв, або своєю наклав, аби лиш у руки не дався та зостався козак козаком. Тим-то й дивно було всім, що Галай вік звікував у боях, за Перекоп ходив і в Чорне море, з Наливайком криваве жниво збирав і на Солониці порубаний був та постріляний, — ще й стільки ото год зумів прожить на білому світі. Казали на Січі, що ні меч його не бере, ні куля не йметься, бо з нечистим накладає і від смерти заклятий. Хтозна, чи правда тому була, позаяк мав старий семеро синів, котрі з батьком козакували, та всі вони полягли ще замолоду — хто в Криму, хто під Хотином, а найменший під Кумейками склав свою голову. От і лишився Галай на схилі віку з бабою та малим онуком, який ще до зросту не дійшов.