«Четверте Правило Чарівника, або Храм Вітрів»

— Ми це з'ясуємо, якщо ти дасиш мені діяти моїми методами.

— У нас недостатньо відомостей. До того ж він може померти до того, як ми щось з'ясуємо, і тоді небезпека, що загрожує Річарду, лише зросте.

— Добре, — зітхнувши, погодилася Кара. — Нехай буде по-твоєму — але тільки до тих пір, поки ти розумієш, що у мене є наказ, який я повинна виконувати.

— Який наказ?

— Магістр Рал наказав нам охороняти і захищати тебе, як його самого. Труснувши головою, Кара перекинула волосся за спину. — Я дозволила йому бути з тобою наодинці. Але якщо ти не будеш проявляти обережність, Мати-сповідниця, і своїми заборонами поставиш під загрозу життя Магістра Рала, я заберу назад свій дозвіл.

Келен розсміялася. Але її сміх зник, тому що Кара навіть не посміхнулася.

Келен ніколи не могла зрозуміти, коли Морд-Сіт жартують, а коли говорять всерйоз.

— Сюди, — сказала вонаа. — Так коротше, і до того ж, враховуючи появу нашого незвичного гостя, я хочу поглянути на прохачів, які чекають аудієнції. Можливо, його використали для того, щоб відвернути нашу увагу від когось іншого. Того, хто насправді становить небезпеку.

Кара сердито зрушила брови. Здавалося, її образили ці слова.

— А навіщо, по-твоєму, я наказала закрити Зал прохань і виставила навколо гвардійців?

— Сподіваюся, ти проробила це не дуже помітно, щоб не викликати паніки.

— Офіцери отримали вказівку не лякати людей без необхідності, але наш найперший обов'язок — захищати Магістра Рала.

Келен кивнула. Сперечатися з цим вона не могла. Двоє стражників перед дверима а також ще два десятки солдатів в коридорі — схилилися перед Келен, а потім розчинили важкі, оббиті міддю стулки. Кам'яні перила на товстих ромбоподібних балясинах бігли між білими мармуровими колонами — але цей бар'єр, що відокремлював Зал прохань від галереї, був скоріше символічним, ніж справжнім. Падаюче з тридцятифутової висоти сонячне світло освітлювало зал, але не досягало галереї, де приглушено мерехтіли золотисті вогники ламп, підвішених під стелею.