«Володар Макуци, або Пригоди Вужа Ониська»

— Ага, — погодилася Евридіка, — а Онисько теж нагорі! Ще зранку як подався кудись — мов у воду впав. Може, й справді десь теє… впав.

— Ой лишенько, — сплеснула лапками Одарочка, — а там же, здається, і град іде!

— Аж земля стугонить — такий град. Що воно буде? Хоч би він десь заховався.

— Ось що, — Одарочка зняла з гвіздочка парасолю, — підемо його шукати.

— Ходімо, сестро, ходімо. Щось мені так неспокійно..

Одарочка з Евридікою вибралися з-під гілля і під розкритою парасолькою пішли поміж картоплею на пошуки Ониська.

Град уже закінчився, проте з неба ще падали доволі великі краплі дощу. Подруги рухалися дуже повільно: земля розкисла, і лапки раз-у-раз вгрузали у багнюку. Згодом дощ став стихати  і зрештою зовсім ущух. Та Ониська ніде не було видно, а якихось слідів годі було й шукати: дощ усе змив.

— Треба в когось запитати про Ониська, — запропонувала Одарочка, — може, хто його бачив…

— Це ти гарно придумала, — похвалила її Евридіка. — Я знаю, тут неподалік один хом’як живе. Ходімо до нього, гляди, він нам допоможе.

Хом’як довго не хотів потикати носа з нори, коли жабка з мишкою погукали його знадвору. Він був надзвичайно жадібний, тому нікого не хотів і близько бачити коло своєї нори. Товстун усе боявся, що доведеться кого-небудь пригощати чимось зі своїх запасів. Щоразу, перш, ніж вийти з нори, він ретельно ховав по закутках усі харчі.

Коли скупердяй врешті визирнув до непроханих гостей, він не міг вимовити й слова, адже напхав за щоки зерна більше, ніж там могло вміститися. Якби він відкрив рота, зерно почало би сипатися з нього, як із драного мішка.

— Ти не бачив нашого друга Ониська? — запитала хом’яка Одарочка.

— Так, Ониська, — підхопила Евридіка, — вужа.

«А, це вони мають на увазі того тонкого типа, що хотів захопити моє житло… — думав хом’як. — Та їх тут ціла зграя… треба бути пильним…» — він щосили замотав головою.

— Може, ти чув щось незвичне? — спитала Евридіка.

«Ще б не чув, — в’їдливо подумав хом’як. — Той мотузок так репетував, ніби це не він до моєї хати вдерся, а я до його… Знаю я, що вам усім потрібно — моя пшеничка. Але нічого ви не отримаєте! Дулі я вам дам, а не зерна!.. Я що, для вас його накрав? Усі хочуть задарма попоїсти. Дулі вам…» — і хом’як ще дужче замотав головою в різні боки.

— Дивний він якийсь, — сказала Одарочка, коли вони, так і не почувши й слова від товстуна, пішли собі далі. — Німий чи що?