«Школа»

На початку вересня я відвідав Збаразький район. З головою колгоспу Тихоновичем пішли в поля. Був золотий день — срібліло бабине літо. Вже викопали картоплю й бралися за буряки. Ширяв, розпросторюючись, дух осені, але земля не відпочивала: вже зеленіла рання озимина. На житньому паросткові висіла велика крапля роси. Її важко було втримувати — здавалося, ось-ось зламається. Та крапля розгойдувалася, розгойдувалася та скапнула. Паросток стріпнувся, мовби оглянувся, і випростався…

Постоявши, ми рушили далі. Згадували минулі багаті, але з грозами, із холодними зливами жнива.

Під вечір вмовкли трактори й косарки — звалили конюшину, другий укіс, — і обізвалися цвіркуни-ковалики. Ми прилягли на покосах.

Перед нами, серед густих дерев, яких ще не торкнулася прощальна краса осені, видніло в долині село, ліворуч темнів ліс, на обрії вгадувалися Крем’янецькі гори. Цвіли тихі небеса, навколо в синій імлі розлягалися горбасті поля.

Над селом — скло і бетон — височіла нова школа.

На косогорі біліли довгі ряди фермських будівель, блищала башта водогону. Віддалік, як заводські корпуси, стояли із великими, на два поверхи, вікнами майстерні. В садах проглядалися черепичні й цинкові дахи.

— Цю школу, — обізвався знову Тихонович, він милувався нею: вона йому була дорога, — ми ставили цілими поколіннями…

І розповів про сільську школу і про Настю:

— Наша школа стоїть на кутку з чудернацькою назвою — Букви. Там і досі живе Настя, яку теж усі називають Буквою.