- Те, що мені напророчила свого часу стара лікарка-фронтовичка з київського медучилища. Сиджу вечорами на стільці перед будинком, цмулю фруктову пейсахівку і розмовляю з такими ж, як я, ветеранами нації за політику.
- Якої саме нації?
Олекса, як це часто бувало, ухиляється від прямої відповіді.
- Ти знаєш, вона мала рацію. На старості років я перетворився у справжнього єврея.
- Хто мав рацію?
- Ти що, ще не прокинувся? Завуч-фронтовичка. Ти ж сам писав про неї. У цьому, як його… «Покійнику по-флотськи».
- Так коли це було!
- А мені тільки днями показав Льоня Мудрик. Твій однокласник. Видряпав з Інтернету. Він теж тут, з батьками.
- Ти там… не один?
- Ні, тут і Додік, і Мілка-Анаконда. Такі ж старі, як і я. А знаєш, я не впевнений, що це саме та Хайфа, про яку ти думаєш. Тут занадто добре… і занадто сумно…
У трубці запищала морзянка перерваного зв’язку. Я остаточно прокинувся і сягнув рукою під подушку, мокру від мого холодного поту. Мобільник мовчав. Я гарячково натиснув потрібні кнопочки - жодного виклику з жодної Хайфи не було, ані щойно, ані вчора… ніколи.
З роками часом навідує майже параноїдальна думка: а раптом і справді Олексі Сироті вдалось уникнути пастки, в яку його заганяли довго і методично. Може, друзі, яких, щоправда, було небагато, вивели його з-під удару? Може, закопали в могилу урну з попелом безіменного київського бомжа? Зрештою, директор цвинтаря, котрого Сирота виручив із халепи з «непосидючими покійничками», міг організувати все так, що і «Контора» носа не підточила. А той же старий партизан, друг Старого з паспортної служби - для нього не проблема підібрати потрібний документ когось із передчасно померлих.
Думаю, сподіваюсь, вибудовую примарні надії, а потім картаю себе вголос:
- Ти що, дурню, забув розповідь Олекси про чесного генерала з московської Управи, якого спочатку відсунули від живої роботи, потім пристрелили і вклали в мертву руку його ж службовий пістолет? То якщо вже столичний генерал не вцілів у жорстокій «роздачі» на самій горі, то що вже казати про капітана міліції з міського кримінального розшуку. Ото не дивись на ніч імпортні бойовики. Живи реаліями.
Раніше я після цього брав до рук товстезну конторську книгу і ручку. Зараз вмикаю комп’ютер і повертаюся подумки у сімдесяті роки століття, що минуло, але не для всіх. Для мене воно триватиме доти, доки житиму я і пам’ять про мого друга Олексу Сироту.
Комментарии к книге «В Багдаді все спокійно», Наталья Михайловна Лапикура
Всего 0 комментариев