Дівчина обернулась і побігла на вулицю. Хвилину молодик прислухався, переводячи подих. У вухах у нього шуміла кров, його опанував страх, але він чув даленіючий цокіт її підборів. Потім виліз на ґратчасту загорожу, перебрався на той бік і впав на землю. Зразу ж і став на ноги. Болю не відчував. Земля була м'яка, розрита. Могила? Він оглянувся, подивився собі під ноги. Ні, не могила. Він стояв на недавно скопаній, розпушеній землі.
А де ж потерпілий, куди він пропав?
— Гей!
Ах, ось де він! За густими чагарями щось рухалось на відстані п'ятнадцяти — двадцяти метрів. Молодик кинувся туди, спотикаючись і падаючи, нарешті таки дістався до людини на землі. То був літній чоловік у лахмітті. Він уже хрипів.
Молодик узяв старого під руки й потяг аж до будиночка. Раз у раз озивався до нього, оглядався й лаявся, коли щось потрапляло йому під ноги або коли натикався на кущі.
Двері будиночка були не замкнені. Молодик намацав вимикач — і на стелі загорілася тьмяна лампочка. В кімнаті хлопець побачив звичайні речі: стільці, лаву, стіл. У кутку стояли відро, кілька лопат, поливальниця, стримів водопровідний кран.
«Треба покласти його на бік, — сяйнула в голові думка. — Покласти на бік, щоб кров не попала в легені».
Він змочив носовичка й заходився протирати ним обличчя старого.
Молодик стояв навколішки, його кидало в піт і водночас лихоманило. Він уловлював подих вітру, чув, як по даху бубонять краплини дощу, почув нарешті (бо йому здавалось, що минула ціла вічність) голоси, шум автомобіля, чиїсь кроки, побачив світло від кишенькових ліхтарів, людей у поліцейських мундирах. Потім він сидів на стільці, механічно відповідав на запитання і сам запитував.
Він хотів знати, де дівчина. Його заспокоїли й сказали, що вона в машині народної поліції, де є радіостанція. Згодом його одвели до неї. Біля цвинтаря стояла ще й машина «швидкої допомоги».
Коли повз неї пройшли двоє з ношами, хлопець спитав:
— Що, він помер?
Відповіді не було. Може, його ніхто не почув. А може, ці люди самі нічого не знали або не хотіли казати. Лише по дорозі до поліцейської дільниці, куди допровадили його й дівчину, він дізнався, що старий ще живий.
То був, як виявилось, шестидесятисемирічний пенсіонер Адольф Гемсгоф, робітник Староміського кладовища в Берліні. Лікарі одразу взяли його під нагляд. Рани були не такі й небезпечні, як здавалося раніше. І ще тієї ж ночі він дав свідчення.
Комментарии к книге «І мертві залишають тіні», Карл Хайнц Вебер
Всего 0 комментариев