«Африка, сни»

Африка, сни (fb2) - Африка, сни 1510K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Александр Сергеевич Подервянский

Лесь Подерв’янський Африка, сни

Свобода – це завжди думка чи вчинок, що веде вбік; миттєвий стрибок, рух по дотичній. Так чинить хом’як, коли вистрибує зі свого колеса: його стрибок і є свобода. І хоч вона швидкоплинна, але ж є можливість знову залізти у колесо і знову вистрибнути або перегризти ґрати клітки, втрапити кішці у пазурі, втекти від неї під шафу, потім дати себе знайти напівмертвим, у темному закутку під віником, опинитися у хом’ячиному шпиталі, нюхати сморід звірячого жаху, пестити гематоми від уколів на сраці і чекати на друзів: вони принесуть свіже зерно, щоб пхати його за щоки (або апельсини з коньяком) – Bon Appе'tit! Головне – не звикнути до цього всього, а, звикнувши, знову відчебучити який-небудь новий суперстрибок.

Лесь Подерв’янський

ПОДЕРВ’ЯНСЬКИЙ ФЕНОМЕН

Перший-ліпший режисер, який-небудь Клім Моісейович Кац або, припустимо, Гнат Пилипович Рак вам, звичайно, скаже, що п’єси треба не читати, а дивитися в театрі. Бо кожна п’єса — це нащадок ритуального дійства, тож лише у вилученому з буденного життя часо-просторовому континуумі відповідно декорованої сцени, на якій перед нашими очима розгортається злагоджена містерія з усіма її паузами, жестами, інтонаціями і спецефектами — одне слово, лише в театральному храмі, де запліднений режисерським задумом авторський текст нарешті розроджується довершеним акторським виконанням, п’єса набуває переконливого драматичного вигляду.

Но це, канєшно, повна хуйня. Потому шо був я как-то в театрі і, крім буфєта, нічого особо переконливого там не бачив. І це при том, шо автор — щас не вспомню фамілії — тої п’єси не виябувався, а просто писав у ремарках шо-то тіпа «входять Кент, Глостер та Едмунд». Але вони все одно якось так входили, шо я тут же захотів вийти. А тепер представте собі режисьора, який надумав би вдруг реалізувать от такі, к прімєру, ремарки: «чути розбещені крики морських птахів»; або: «посеред сцени стоїть кацапське крісло, позбавлене художнього смаку»; або: «забацане місце, куди рєдко ступа культура»; або: «діван в стилі рококо, в якому їбеться шашель»; або: «страшне провалля, над яким жахливо літають орли» і так далі. Короче, вот вам феноменальне качество номер один: п’єси єсть різні, але п’єси Леся Подерв’янського лучче іменно не дивитися, а читати — хотя би для того, шоби вполнє насладитися його непостановімими ремарками і прочими мальовничими опісаніями. З целью чого, собствєнно, й іздана ця книга.

З другой, однако, сторони, харашо би й подивитися. По крайній мєрє — кіно. Чи любите ви інтімно-релігіозні бойовики так, як люблю їх я? А єслі ще з елємєнтамі восточної філософії, непринуждьонної фантастікі і центральноукраїнського сільського антуражу? З еротічеськими вибриками всякої нечисті, но і з чисто дзенськими коанами вродє «куди діваються знищені смс-ки»? Тоді «Ваша Галя балувана» — то, шо вам нада. Не буду раскривать сєкрєтів, але намєкну: Галя — вона хоч і божественного проісхождєнія, но вєдь і Хуяма — не простий самурай. Одне плохо: шоб снять таке кіно, для начала індійський магараджа должен найти общий фінансовий язик з українською якудзою. А до тєх пор нам залишається воображати весь цей медитативний екшн, читая професійно розписаний до послідньої технічної деталі сценарій.

Йдемо далі. Перший-ліпший літературознавець, який-небудь Іван Опанасович Харченко або, припустимо, Гриць Якович Вареник вам, звичайно, скаже, що в історії культури споконвіку простежуються дві взаємозаперечні, але водночас і взаємопов’язані тенденції. З одного боку — тенденція до сакралізації предметів і явищ навколишнього світу, з якої виростає серйозна, офіційна культура з усіма її тотемами й табу, богами й жерцями, канонами, пантеонами й духовними орієнтирами. З іншого — тенденція до карнавалізації, стихійного висміювання і пародіювання всього серйозного, однозначного й застиглого в офіціозному мармурі. Тенденції ці хоч і ворогують між собою, але не здатні існувати ізольовано, а навпаки — поєднуються в межах цілісного культурного організму, як тілесний верх і тілесний низ. Творчість Подерв’янського, скаже вам перший-ліпший літературознавець, слід розглядати передусім у контексті низової, народно-сміхової культури і не шукати в ній проблем, притаманних, наприклад, академічній філософії.

Ну, це, возможно, й не аж така хуйня, як прєдидуща, але всьо равно. Потому шо був — щас не вспомню фамілії — один такий учоний. І от він дєйствітєльно обнаружив, шо существуют такі жанри, в которих на перший план виходе всяческє ексцентрічне повєдєніє, неумєстні діалоги, нарушеніє етікєта, в том числі рєчєвого. В смислі непристойної похабєні, которої у Подерв’янського — як у тій п’єсі масла. Но вєдь і серйозних академічних дискусій у нього тоже дохуя! Шоб не бить голословним. Каждий з нас, желая постічь природу краси, з дєтства зачитувався, ясне діло, ізбранними творами Платона. І виніс оттуда такий урок, шо «краса одного тіла і краса іншого — то ніби сестри рідні, і якщо прагнути до ідеї прекрасного, то безглуздо думати, що краса у всякому тілі не та сама». А шо на це шпрех Подерв’янський? «Ну от смотрітє, от ви говорітє, шо Валька некрасіва, а лєбєдь красівий? — Красівий. — А от давайте, шоб у вас була така шия, як у лєбєдя, отакі лапи красні і пір’я кругом, тоже красіво, а?.. Так і остальноє: лєбєдь красівий, як лєбєдь, а обізяна, как обізяна. Хулі не ясно?». І шо, Платоне Сократовичу, скуштували калокагатії? Так отож. І в цім полягає другий феноменальний момент: Подерв’янський так шутіт-шутіт, но і про фундаментальні вопроси битія не забуває, самостоятєльно пошукать які і предлагається читачам цієї книги.

І знову ж: перший-ліпший митець, який-небудь Омелян Косопизд або, припустимо, Альфред Залупенко вам, звичайно… А втім, шо воно, блядь, одне з другим може вам сказати? Знав я одного такого художніка в юності. Сєкрєт, утвєрждав він, успєха состоїт в том, шоб сумєть послати к хуям чим побільше народу. Тоїсть шоб обіжати людей наліво й направо, бо приятності забуваються, а обіди — нікада. Ну то в етом аспєкті Подерв’янський, само собою, настоящій сенсей. Боже мой, кого він тільки не обіжає: жидів, татар, масонів, негрів, біларусів, не згадуя вже про тьолок, бо тьолка в його п’єсах (кромє кіносценарної Галі і телесценарної Кривенької Качечки) — це як не алкоголічєская подорва, то егоїстична і дурна блядь, як не юродива старушка, то коняка з конкурірующего коллєктіва тощо. Та ладно би в п’єсах — він же й есе пише. Почитайте, шоб далеко не ходить, «Знамена самураев». Там же прямо написано, мовляв, «назначение девочек — это покорение самцов (блестки и побрякушки), с последующим деторождением и налаживанием комфортного быта. Сразу видно, что жизненные цели этих созданий абсолютно несовместимы. Ясно также, что для какого-то внятного развития истории кто-то из них должен доминировать, или же они должны каким-то образом друг с другом договориться. Если бы они сумели это сделать, история была бы совершенна, как Ветер, Лес, Пламя и Горы, — но она темна, глупа, бессмысленна и кровава».

Да, так шо в мірє Подерв’янського хуже тьолок — тільки кацапи. І шо характєрно: автор умудряється обіжати кацапів не лише в проізвєдєніях про кацапів, но даже і в таких ситуаціях, де, казалось би, Русью й не пахне. Як от у сповненій творчого состязанія з Гьоте п’єсі «Остановісь, мгновєньє, ти прєкрасно!», де ми з удовольствієм знаходимо таку характеристику: «Чорт, трансцендентна сила у вигляді рогатого упиздня в ватніку». Феноменальна ж особєнность — щітайте, вже третя — заключається в тім, що Подерв’янський нас усіх, із тьолок начіная і принцом датським заканчівая, їбе, а ми крєпчаєм і нічуть не обіжаємся. За ісключєнієм хіба що кацапів, але якраз їхні оскорбльонні чувства нам глибоко до сраки.

Як йому це вдається? Є у мене певний здогад із галузі психології совкових (і ще гірших за них постсовкових) жлобів, але не буду його вам нав’язувати. Книжку маєте — думайте самі. Зауважу, втім, на прощання: двох і більше таких феноменів, як Подерв’янський, нашій досі страшно закомплексованій культурі було б забагато. Проте бодай один у ній мусить бути. І він, хвала Аполлону з Діонісом, є.

Олександр Бойченко

П’ЄСИ

Гамлєт, або Феномен датського кацапізму

Трагедія

ДІЙОВІ ОСОБИ

Гамлєт, датський кацап.

Маргаріта, мати Гамлєта.

Привид, страшне чудо, старанно прикрите замизганим в багнюку і сукровицю простирадлом.

Клавдій, хтивий дядько принца.

Зігмунд Фрейд, відомий психіатр.

ДІЯ ПЕРША

Берег моря. Чути розбещені крики морських птахів, ревіння моржа і інші звуки, іздаваємиє різною морською сволотою. Входить Гамлєт, одягнутий в зручну приємну толстовку і такі ж самі парусинові штани. Гамлєт красиво підперезаний вузеньким шкіряним пояском. Він босий, барадатий і пацаватий. В руках у нього дебелий дрючок.

Гамлєт:

Як остопиздило купатися мені!

Чи, може, іскупатися? Купатись

Чи не купатись? Блядські ці питання

Заябують. Чи, може, не вагаясь,

Спустити враз штани та батерфляєм

Хуярити, аж поки за буями

В очах не потемніє? Ну, а згодом,

Про наслідки можливі не подумать

Один лиш тільки раз — і вже крадеться

Піздєц з своєю усмішкою хижой,

Прастуда, гємарой, чіряк на сраці,

Запльована підлога, лікарі,

Від шприця гєматома і могила!

На ній брудна Афєлія вонюча

Та купка маргаріток, а під нею

Лежить той фраєр, що любив купатись.

Такіє варіанти їбав я в рот і в носа!

Гамлєт харка у море і його дрючком пиздячить. Входить Клавдій, хтивий дядько принца.

Клавдій (грайливо):

Мон шер Гамлєт! Ходім у кабінет,

Канхвету дам тобі я посмоктати.

Канхвета очень класна, «Тузік» вкусний.

Клавдій гидотно плямка, ізображая вкусний, ніхуйовий «Тузік». У ту же мить із моря вилазить привид у брудному простирадлі.

Привид:

Не вірь, мій сину, цьому підарасу!

Канхвету ту тобі він в жопу встромить.

Клавдій:

А-а-а! (Тікає.)

Привид:

От бач, злякався, йобаний сцикун!

Він обісцяв мене на полюванні,

Коли я міцно спав. Підступною рукою

Він в вухо спрямував брудного хуя,

І скосопиздила моє прекрасне тіло

Смертельная гангрєна. Помсти хочу!

Побачить цю падлюку на параші

За грою в «півника» з неголеним убивцей,

Або в канторі сраним інженером,

Або у юрті раком на підлозі,

Татари щоб його їбали в сраку!..

Гамлєт:

Не можна мстить! Повинні ми любити

Всіх підарасів, злодіїв, убивць,

Бо кожен з них нарід, всі богоносці.

Привид (іронічно):

То, може, ти і м’яса не їси?

Гамлєт:

Ні, не їсу я м’яса принципово.

Я тіки випить іноді люблю,

Бо ми — народ широкий і гостинний,

І випити ми можем дохуя.

Намного більше інших інородців,

Жидів та басурман.

Привид:

Хуйова мода!

Пробзділось щось у Датському князівстві.

Коли я був царем, їбав я в жопу

Всіх богоносців вкупі з Львом Толстим

(Ну це, канєшно, в смислі переносном),

Бо підарасів з дєтства не любивши,

Їх посилав на «хімію» їбошить

На благо Батьківщини. О, часи!

О, Данія нещасная!

Гамлєт:

Ви, батьку,

Там привидом вже зовсім заїбались,

Щось пиздите таке, шо не просцяти

За цілий тиждень, — я вже Вам сказав,

Шо мститися не можна, бо всі люди —

Це браття на землі, окрім жидів,

Татар, масонів, негрів, біларусів,

Которих я ненавиджу. В цілому ж,

Я гуманіст — не то шо Ви, папаша!

Вам тіки би горілки засадить

Та мамку бідну на печі їбати,

Аж дим із хати йде. А потім чаю

Посьорбати і кидати сокиру

В паралізовану бабуню, унітаза

Хуярить чобітьми… І также много

Другой хуйні за Вами замічав я.

Навіщо ж Вам було родного брата,

Слабкішого за Вас своїм здоров’ям,

Примушувать лизати Вам мінєта?

От він і їбанувся, бідолашний.

І це не дивно! Мати моя бідна

Ненавиділа вас, як я жидів.

Мене ж, синка харошого, любила

І часто пестила, а я із нею грався

У «курочку та півника»… Ви, батьку,

Пиздуйте в ваше море, та хутчіше,

Бо я дрючком переїбу їбальник,

Ще й дядька позову, і ми з ним разом

Таких піздюлєй Вам понакладаєм,

Шо Данія здригнеться!..

Привид:

Сучий сину,

Хуйовий нєдоносок — так на батька,

Таку хуйню казать? Чом не втопив я

Тебе у малахв’ї, як ти родився?

Чом не засунув в жопу головою

Й не задушив? О, курв’яча сімейка!

Зажди ж у мене!

Привид топиться у морі.

Гамлєт:

Папаша блядський, в доску заїбали!

Піти би випити у барі шампаньйоли,

Бо в сурлі мов коти понасцикали,

І несвідомо хочеться лизати

Шершавим язиком гарячі зуби.

Гамлєт уходить. Моржі ревуть, птахи кричать. Море шумить.

ДІЯ ДРУГА

На сцені стоїть рояль «Стенвей», на ньому лежать шпроти. Посеред сцени стоїть кацапське крісло, позбавлене художнього смаку. Над всім цим герб висить національний, на гербі зображено ведмедя. В одній руці в ведмедя молоток, а в другій — балалайка. Це символізує працелюбність і незакомплексованість тварюки. На кріслі сидить Маргаріта, мати Гамлєта, і вишиває комірець косоворотки. Вона наспівує «Комаріки».

Непомітно, м’якою ходою підараса, входить Клавдій, хтивий дядько принца.

Клавдій:

Сьогодні я гуляв на датськом взморьє

З твоїм синком красівим. Я канхвету

Харошу, очень вкусну йому давав.

Но он не взяв, мудило.

Маргаріта:

Какой чудак, їй-богу!

Клавдій(сам до себе):

Я виїбу його.

(До Маргаріти)

Канхвета «Тузік» очень нєхуйова.

Маргаріта(лагідно):

Бешкетнику!..

Клавдій:

Чим бздить у кабінєті,

Неначе хтось насрав нечистоплотно?

Відкрийте хвортку, хами, шоб пробзділось!

Підскочивши, два хама в косоворотках, в чоботях швиденько відкривають хвіртку. У неї в ту ж мить влітає привид.

Привид:

Ага, падлюки! Всім скидать штани

І стати раком, щас піздєц вам буде,

Слівайте воду, йобані масони,

Чи як вас там?

Клавдій, Маргаріта і хами злякано виконують накази привида, який дико регоче і літає по кабінєту.

Клавдій:

Мій Привиде, ніякої хуйні

Не робим ми — ко всєм жидомасонам

Іспитиваєм злобу і ненависть,

І каждий день національні гімни

На балалайці хором ісполняєм.

Бояться нас жиди та басурмани,

Прєстіж крєпчаєт, мощно возрастаєт

День ото дня процент жиров у маслі.

Довольні хами, ситі в них їбала.

Гараздо мєньше стало підарасів.

Їбошать всі вони, як папа Карло,

На «хімії» в Черкасах, лізбіянки

Усі на Соловках…

Входить Гамлєт. Він у сраку п’яний. В одній руці у нього дрючок, в другій — шампанське.

Привид:

Дивись, мій сину, це — жидомасони,

Ти запиздяч дрючком їх по печінці,

Потом мінє доложиш. Шо не ясно?

Гамлєт:

Папаша, все буде в лучшем відє, не хвилюйтесь!

Гамлєт пиздить усіх дрючком. Пиздячить герба з ведмедем, потім заливає шампанське в рояль і шпроти запускає туди ж. І по роялю пиздить дрючком. Рояль гуде.

Привид:

Мій сину, то рояль, а не жиди,

Його не нада пиздить, за валюту

Його я купував…

Гамлєт:

Їбав я всі роялі,

Всю валюту і всіх жидів!..

Гамлєт пиздить привида дрючком. Привид пада. На полу лежать трупи, попизджені Гамлєтом. В роялі тихо плавають шпроти.

Входить Зігмунд Фрейд. Його окуляри таємниче блищать у темряві.

Гамлєт (потихеньку починає тверезитись):

Ітогі падвєдьом: упиздив тата,

І мамку запиздячив з рідним дядьком.

Попиздив мєбєль ценную, герба

Національного хуйнув,

Усюди смерть, розруха…

Не буду більше пити я!.. Хоч правда,

Яка розумная цьому альтернатіва?

Ех, блядська Данія!

Піздєц всім сподіванням!..

Гамлєт рве на собі толстовку. Тихо грає музика, приємний голос співа «Яблучко». Зігмунд Фрейд підходить до Гамлєта, коле його шприцем у сраку і уводить до божевільного дому. На сцені з’являються семеро матросів в жахливих чорних бушлатах. Пісня «Яблучко» переможно шириться. Під веселі звуки «Яблучка» матроси мовчки страшно відбивають чєчьотку.

ЗАВІСА.

Казка про рєпку, або Хулі не ясно?

ДІЙОВІ ОСОБИ

Свирид Опанасович, дєдка.

Химка, бабка.

Валька, онука.

Джек, песик.

Мурзік, котик.

Вєра і Надєжда, мишки.

Соломон Самсонович і Африкан Свиридович, дослідники калу.

ДІЯ ПЕРША

Хата Свирида Опанасовича — забацане місце, куди рєдко ступа культура. З вікна, затягнутого бичачим пузирем, можна побачити грязюку, дощ, бурю, а також мороз. Інколи, в ритмічному оскаженінні, з диким завиванням і карканням, мимо вікна проносяться зграї ворон, драконів, крилатих клопів і летючих пацюків. В ці хвилини в хаті темніє. Посеред хати сидить Свирид Опанасович у валянках і шапці-ушанці, за спиною у нього ружжо, біля руки лежить гостро наточена сокира, так, що дотягнуться до неї зовсім не важко. Вінчає обстановочку опудало крокодила, яке гойдається під стелею. На крокодилі де-не-де приклеєні ярлики готелів і закордонних спиртних напоїв. Свирид Опанасович видовбує з кишені коробочку калу, нюхає її, чха і кладе в кишеню назад. Входять мокрі і брудні дослідники калу Соломон Самсонович і Африкан Свиридович, вдягнуті у все резинове. В руках у них прибори, якими міряють кал. У Соломона Самсоновича під пахвою невеличкий забитий дракон, він швиряє його на стола, як магазінну курку.

Соломон Самсонович(до діда): Скажи бабі, шоб борщ зварила. Часником заправить та сметаною, галушками — то, шо нада!

Свирид Опанасович з огидою бере дракона за обляпані кров’ю зелені крильця.

Свирид Опанасович: Блядь! Колись я іще пацаном був, то їх зимою в нас не було. Оце, як тіки осінь, вони своїх дітей ото позганяють на леваду і вчать літати, а потім посідають, падли, і тіки м’ясом ремигають, ну чисто корови. А через пару тижнів всі в Африку полетять. І так красіво летять, блядь, строєм, аж земля трясеться. Коли їх главний серне, то і остальні тоже. Бува, цілі села гімном засиплять. Порядок тада у них був!..

Соломон Самсонович: А щас?

Свирид Опанасович: Щас ні. Щас ні в них, ні в нас, кругом порядка нема.

Африкан Свиридович: А щас чого не улітають, діду?

Свирид Опанасович: Хуй його зна. Колись порядок був, нахуй, не те, шо січас!

Входить Валька, онука Свирида Опанасовича, це здоровенна обізяна, вдягнута у просте, охайне платтячко.

Валька: Шо ви пиздите, діду? Раньше, раньше… Шо за ностальгія, чого вам щас не хвата, тюрми?

Свирид Опанасович: Мовчи, обізяна йобана, шо ти понімаєш?

Африкан Свиридович(мрійливо лапа дракона): Вони таки щас сильно поменшали. Я помню, ще коли малий був, то були такі, як бугаї, а щас такі, як курчата. І шо воно далі буде?

Соломон Самсонович: А хулі тут непонятного? Обичний мутагенез. Дракони меншають до таких розмірів, шоб прогодувати свої сім’ї.

Африкан Свиридович: Зате пацюки стали, як самольоти, а клопи, як сичі.

Соломон Самсонович: Шо ви хочете, Африкан Свиридович? Це жизнь, а жизнь, як в пєснє пойотся, «нє кончається».

Свирид Опанасович(ні до кого не звертаючись): Жизнь хуйовая!..

З сіней чути шкрябання і завивання Джека.

Соломон Самсонович: І потом, Африкан Свиридович, подивіться на Дарвіна…

Свирид Опанасович: Ти б на себе подивився, весь в гамні!..

Соломон Самсонович: А ви не пиздіть зря, Свирид Опанасович, вас пока не спитали. Так от, взглянітє ширє: спочатку у нас все мале, ну там раковини, спірохєти разні. Вобщем, шо я вам розказую, та поїбєнь, шо з моря вилізла. Так?

Африкан Свиридович: Так.

Свирид Опанасович: Так.

Говорячи це, Свирид Опанасович професійно відчикрижує дракону голову і заходиться його обдирать. З сіней знову чути істеричне скавучання Джека і дряпання його пазурів.

Соломон Самсонович: Потом знов все велике: динозаври, бронтозаври, всякі там пиздозаври. Так?

Африкан Свиридович: Так.

Свирид Опанасович: Так.

З цими словами Свирид Опанасович кида драконові тельбухи і голову Джеку, який з гавканням вривається до хати. Джек представляє собою здоровенного упиздня у піджаку, штанях, чоботах, але з собачою головою. Давлячись м’ясом, Джек страшно гарчить.

Соломон Самсонович: Потім знов все мале, опять поразводилось всяке падло — миші, комарі, клопи, пігмеї, блядь, всякі карлікі!

Африкан Свиридович: А слони?

Соломон Самсонович: Які слони? Ви їх коли-небудь бачили? Ви ще бронтозаврів би згадали! Хуйня це все! Басні дідуся Панаса, не було ні­яких слонів…

Свирид Опанасович(продовжує пиздить дракона на катлєти): Інтєрєсно у вас получаєтся: слонів не було, а дідусь Панас, значить, був?

Соломон Самсонович: І дідуся Панаса тоже не було, нюхайте свій кал, діду, і не отвлікайтесь. Патом знов всьо большоє: дракони, як бугаї, бугаї, як я не знаю шо…

Свирид Опанасович(тупо): Як слони.

Свирид Опанасович роздмухує вогонь і ставить казан із драконом у піч.

Африкан Свиридович(в’їдливо): Але ж клопи малі, мандавошки іщьо меньші, я вже не кажу про пацюків, самі обичні пацюки. Мій тато, як був малий, з ними грався. А щас піди, пограйся, кожен пацюк, як Б-52! Дракони аж всцикаються…

Соломон Самсонович: Кстаті, яка в них середня швидкість?

Африкан Свиридович: Хуй його зна, знаю тіки, шо як летить, не видно. А дракони катостро­фічно поменшали, так шо тут і Дарвін ваш не просцить собі хуя, не те шо ми з вами.

Соломон Самсонович: А хулі ми, рядові аспіранти, наше діло — кал.

Африкан Свиридович: Ну, нє скажитє, Соломон Самсонович, наша праця прекрасна, і она нужна людям.

Соломон Самсонович(з тонкою іронією): Осо­бєнно таким, як Валька. Це ж ваш інститут її розробляв?

Африкан Свиридович: Інтєрєсно, шо ви імєєтє против Вальки? Нормальна внучка нормального дєдушкі.

Соломон Самсонович: При чьом здєсь дєдушка? Ви лучше спитайте, хто її мама? Признайтєсь, мама була ваша — лабораторна?

Валька(гордо): Мама була дика.

Африкан Свиридович(запопадливо регоче): От бачите, а ви іще обіжаєтє, самі ви лабораторний! Я за Вальчиною мамой добряче погасав по джунглях, а она, в свою чергу, мене харашо покусала. Сама запальна, кров гаряча. Азія!

Соломон Самсонович: Ну, харашо, ну з Валькой ясно. От ви, практік, розкажіть, а якщо обізяною буде мужчіна, а женщіна буде обична, шо тагда?

Африкан Свиридович: Всьо буде навпаки, плод буде схож на людину, але з інтєлєктом обізяни. Пєрвий закон Менделя, але це тупіковий хід, у нас навіть завалили дісєртацію одного мудака.

Соломон Самсонович: Ну навіщо так жорстоко? Були б гарні обізянки.

Африкан Свиридович: Їх нема чого прикрашать, вони і так гарні. Подивіться на Вальку, бачте, які в неї зуби, а у вас?

Соломон Самсонович: Хулі зуби, зуби вставить можна, але я їбати б її не став, хіба шо п’яний…

Валька(ображено): А я тобі, дураку, і трєзвому б не дала! Ходить цілий день весь в гамні і шо-то вообража. Йобарь найшовся!

Свирид Опанасович: Валька, не пизди, коли старші балакають!

Валька: А чого вони обзиваються?

Африкан Свиридович: От ви напрасно питаєтєсь, Соломон Самсонович, найті у Вальці якусь естетику, отталківаясь от антропоморфності.

Соломон Самсонович: Ви говорітє понятнєй, Африкан Свиридович.

Африкан Свиридович: Ну от смотрітє, от ви говорітє, шо Валька некрасіва, а лєбєдь красівий?

Соломон Самсонович: Красівий.

Африкан Свиридович: А от давайте, шоб у вас була така шия, як у лєбєдя, отакі лапи красні і пір’я кругом, тоже красіво, а? Шо мовчите, скуштували хуя? Так і остальноє: лєбєдь красівий, як лєбєдь, а обізяна, как обізяна. Хулі не ясно?

Соломон Самсонович: А ніхуя!.. Ну просто ін­стітут красоти!

Валька(пиздить Джека, який з гарчанням доїда голову дракона): Ану, діду, скажіть йому, шоб Мурзіку лишив. Мурзік, киць-киць-киць!..

Голос Мурзіка з сіней: Я січас…

Входить Мурзік, здоровенний сибірський котяра з шерстю, вусами і всім, чим положено. Від звичайного кота Мурзік відрізняється тіки розмірами, саблезубістю і гарним баритоном. Обидва дослідника при виді Мурзіка машинально встають, як це роблять не маючі гідності подчиньонні при виді начальника.

Мурзік(лагідно, але дещо зверхньо): Сідітє, сідітє, я етого не люблю. В чьом дєло, Валєнтіна?

Валька(просто показує на пол, де валяються кишки і гарчить Джек): Їж, Мурзік!

Мурзік з виразом огиди дивиться на брудну підлогу і на хижого Джека, який гарчить і вишкиря зуби із-під стола, і з усією силою пиздить його ногою. Переляканий Джек, повизгуючи, виліта з хати, а Мурзік з виглядом гідності сіда за стіл.

Соломон Самсонович(запопадливо вийма з кишені красіву коробочку із калом, оздоблену па­лєхською розписсю, і протягує Мурзіку): Понюхайте, це імпортний, ви такого не нюхали.

Мурзік: Сам нюхай!

Входить Химка. Це звичайна вередлива стара баба. Попоравшись у печі, вона дістає звідти казан смачного борщу. Товариство сіда обідать.

Соломон Самсонович(пошепки, з набитим ротом, до Африкана Свиридовича): А Мурзіка тоже ваш інстітут розробляв?

Африкан Свиридович: Ні, це природа. Такого Мурзіка — хуй розробиш. Все, шо ми щас можем, це такі, як Джек або Валька.

Соломон Самсонович: Да! Мурзік — це Європа!

Африкан Свиридович: Ха! Японія!

Мурзік(почувши про Японію, елегантно витира з вусів драконовий жир): Можете там не шепотіть, я улавлюваю ультразвуки, бачу в цілковитій темряві, читаю мислі на відстані, стрибаю вверх на 20 метрів, а в довжину — на 50, можу перегризти любе залізо і поцарапати любу каменюку. За один раз можу виїбати двадцять киць, не при Вальці будь сказано. Ще продовжувать?

Африкан Свиридович: Ех, нам би так!

Мурзік: Вам так не буде.

З цими словами Мурзік хлібом лізе в тарілку і елегантно підчищає ним недоїдки, потім з’їда хліб і знову витира вуса від жиру.

Соломон Самсонович: А скажітє, Мурзік…

Мурзік: Васильович.

Соломон Самсонович: Мурзік Васильович, і не надоїло вам буть отаким суперменом?

Африкан Свиридович(поправля): Суперкотом.

Мурзік(дуже спокійно): Ви хотіли пошуткувать, але у вас не вийшло. Ні, не надоїло. Я теж, шановний, міг би запитать — чи не надоїло вам цілий день борсатись в чужому калі, але, як бачте, я цього не роблю.

Африкан Свиридович: Така вже в нас робота. І потім кал — це цікаво.

Мурзік: Звичайно. Кожному своє.

Соломон Самсонович: Розумієте, Мурзік Васильович, кал — дуже цікава штука. Ви помітили, шо людина, коли посре, завжди оглядається, шоб побачити, скіки вона насрала і якої якості кал. Їй цікаво, а цікавість — це шлях в майбутнє.

Мурзік: Навіщо вам шлях у те, чого у вас нема?

Африкан Свиридович: Ну, не кажіть. У людства зоряне майбутнє, а без кала далеко не полетиш. Вся наша діяльність — це боротьба з забобонами, ця смілива патріотична цікавість — це подвиг!

Мурзік: Тоді чому всі ваші інстітути не спроможні розробить такого хлопця, як я? Чому у вас виходять одні уроди?

Соломон Самсонович: Цікаве питання. Будемо полемізувати. (Ухитряється робить два діла: по­лемізувати і маленькою паличкою зчищать з резі­нового камбінєзона гавно, а паличку витирать об лаву, на якій сидить Африкан Свиридович). Розу­мієте, Мурзік Васильович, людина завжди цікавилася трьома речами. По-перше  — своїм калом, по-друге — питками та казнями, і уродами. Дайте їй все це, і вона буде відчувать, шо живе не напрасно. Ми — вчені, питки та казні — то не наше діло, але кал, але уроди… Давно про­йшли, шановні, ті часи, коли цар Петро імпортував уродів за шалену валюту. Тепер маємо своїх — і розробляєм все нові і нові моделі. По-перше, ми тепер незалежні від Заходу — і економія, а ви лізете тут з своєю красотою, ви нікому не потрібні. Перш за все тому, шо не цікаві, у вас нема аномалій, ви просто нудна тварина, у якої все на місці! Той, хто вас робив, — не вчений!

Збуджено жестікуліруя палочкой з калом, Соломон Самсонович задіває крокодила з імпортними наклєйками, який тихо висів над головами в товариства. Зі страшним грюкотом крокодил пада прямо на голову Мурзіку, який з диким нявчанням злякано стриба прямо в бичачий пузир, яким затягнуте убоге вікно. Мурзік, заплутавшись у пузирі, вивалюється в страшну непривітну природу, з якої інколи продовжує доноситись його несамовите нявчання. Крокодил залишається лежати на столі, їбало в крокодила під час удара розкрилося, як кришка в чамайдана. Возбуждьонний Соломон Самсонович кида палочку з гавном крокодилу в гризло і захлопує його кошмарну щелепу.

Соломон Самсонович: Ну, як я йому врізав, цьому хвастунові?

Африкан Свиридович: Та не кажи, ці коти вже заїбали, я їх усіх віддав би на мило!

Баба Химка: Він, клятий, мишей зовсім не чіпа, каже, шо з мишами треба поводитись так, як хочеш, шоб миші поводились з тобою…

Соломон Самсонович: Ти диви, Толстого читав!

Свирид Опанасович: Топити треба.

Голос з сіней: Не треба.

Входять мишки — Вєра і Надєжда. При першому ж погляді на них становиться ясно, чому Мурзік увльокся Толстим. Це здоровенні тварюки із частоколом зубів і великими крилами за плечима. Вєра і Надєжда дуже нагадують страшних птєродактилів тріасового періода і ведуть себе соотвєтствєнно.

Вєра: Не треба того ублюдка топить, як трохи підросте та зажиріє, ми з Надєю його з’їмо.

Надєжда: Блядь, сука буду!

Надєжда вийма з-за вуха бичок і розкурює його. Обидві бляді сидять, розкарячившись, поклавши голі хвости на стола, чухають собі пизди, матюкаються і плюють на підлогу.

Африкан Свиридович(сам до себе): Ой-ой-ой! Які падорви пратівні! Ой, як страшно! Ну, я, пожалуй, пайду…

Вєра: Сідєть була команда, блядь!

Африкан Свиридович(сам до себе): Ай! Як страшно! Ви нє пєрєживайтє, я уйду по-англійські…

І з цими словами Африкан Свиридович хоче лізти в вікно. Він так бздить Вєри і Надєжди, шо, очевидно, хуйово сообража.

Соломон Самсонович: Африкан Свиридович, нє тєряйтє чєловєчєское ліцо. Хуй їм в рот, тим блядям, лізьте в двері!

Вся ця героїчна тірада пропада даром.

Африкан Свиридович, преодолівши бар’єр підвіконня, зника в дикій природі.

Надєжда: Ну кому це чмо нада? Шо він про себе вообража? Я сьодні так наїлася, шо дивиться на нього не можу!

Валька: Тато завжди такий, так сидять, пиздять собі, як нормальні, а потім раптом як почнуть кричати та боятися. А чого боятися? Чи бзди, чи не бзди, однаково здохнем…

Вєра: Може, в його совість не чиста?..

Валька: Ну, про совість нічого не скажу, бо не бачила.

Соломон Самсонович: Щас врем’я таке дурне, у всіх нєрви, всі лікуються, якіхось прізраків та фантомів бачать, а я от скіки живу — жодного не бачив. А ви, діду?

Свирид Опанасович: Один раз, як малий був і на леваді кози пас, то з лісу виїзжають четверо, всі на конях, худі і голі. Всі з косами, а в одного ще вєси магазинні. Мабуть, шо по сіно поїхали, тіки от віси нахуя?

Валька: А сіно взвєшивать.

Соломон Самсонович: Та! Та хіба це фантоми, то хуйня, а не фантоми. Якісь казли з дурдому втекли, або ви, діду, десь чарку йобнули чи укололись харашо…

Свирид Опанасович: Тада цим не увлєкалісь, тада порядок був!..

Свирид Опанасович встає і затика сокиру за пояс. Тепер стає видно, шо ззаду у Свирида Опанасовича стирчить здоровенний рудий хвіст, як у сеттера.

Свирид Опанасович(до Химки): Ходімо, стара.

Соломон Самсонович: Куда ви, діду?

Свирид Опанасович: Рєпку треба витягнуть, здорова, клята, виросла, як клуня!

Валька: Треба Джека й Мурзіка позвати…

Валька тіка з хати. Мишкі — Вєра і Надєжда, баба Химка і Свирид Опанасович ідуть за нею. Соломон Самсонович один лишається в хаті. Він дістає з крокодила обісрану паличку і продовжує чистить з себе гівно під удалі звуки старовинної пісні «Дубінушка», ісполнєнієм якої обично супроводжуються фізичні зусилля любителів колективного катарсису.

ЗАВІСА.

П’ять хвилин на роздуми

П’єса без дійових осіб

На сцені середньовічна ратуша, зроблена в стилі сталінського бароко. На ратуші великий годинник із знаками Зодіаку та різною іншою хуйньою. Посередині годинника стирчать гарні скульптури робітника і колгоспниці. В руках у робітника — молоток, в руках у колгоспниці — серп.

Стрілки на годиннику показують без п’яти дванадцять. Перед ратушею великий майдан, на майдані натовп. Натовп терпляче слухає набридливе тікання годинника, уважно спостерігаючи красіві золоті стрілки, зроблені в виді гарних пшеничних колосків.

Повільно спливає одна, друга, третя, четверта хвилина. Коли, нарешті, стрілки з колосками наближаються до цифри дванадцять, натовп іздає страшне статеве мичання, і, одночасно з тим, красивий золотий робітник на годиннику з усією силою пиздить молотком по пиці гарну золоту колгоспницю, яка, в свою чергу, пиздить робітника серпом по яйцях.

Роздається голосний дзвін. Статеве мичання натовпу переходить у страшне ревіння. І саме в цю мить дверцята на годиннику відчиняються, і з них виходить Сталін.

Він позолочений і пофарбований. В одній руці у нього трубка, в другій — знак Зодіаку. Зі рта Сталіна іде дим. За Сталіним виходять Малєнков, Каганович, Ворошилов, Будьонний, Хрущьов, Берія і інші — всього дванадцять штук. Всі вони, за винятком Хрущьова, тримають в руках знаки Зодіаку. У Хрущьова в руці — здоровенна кукурудза. Під звуки приємної часової музики вони пропливають з одного віконця в друге. Годинник б’є дванадцять разів. З останнім ударом дверцята на годиннику страшно захлопуються і натовп пада на коліна. Серед мертвої тиші чути приємний кацапський голос:

«Масковскоє врємя — двєнадцать часов».

ЗАВІСА.

Дохуя масла

На сцені стоїть гидко разкрашений кіоск з продавцем внутрі, біля кіоска стоїть купка мудил і жде трамвая. Раптом прибігає захеканий мудило і врізується головою в кіоск.

Мудило в цигейковій шапці: Што такоє? Што, спокойно ходіть нє можетє?

Захеканий мудило(лежачі долі): Там дохуя масла!

Всі мудила: Де?

Захеканий мудило: Там! (Помирає.)

Вбігає другий мудило, він кулею прошиває стоячих мудил і зникає.

Мудило в картузі(шуткує): Скорость охуєва­юща!

Мудила, які стоять поруч, тупо сміються.

Мудило в блєстящєму пальті(впевнено і різко): Там масла дохуя!

Мудило в блєстящєму пальті зникає в напрямі, в якому, на його думку, знаходиться дохуя масла.

Мудило в спортивних штанцях з авоською: Люда, шо ми стоїмо? Щас, знаєш, скіки долбойобів набіжить?

Мудило в спортивних штанцях і Люда зникають.

Вбігає зразу п’ять здоровенних мудил, вони несуть мішки, повні масла, а в зубах у кожного стирчить по цілій пачці. Мудила насилу совають язиками, силячись його прожувать, при цьому вони противно плямкають.

Один з мудил: Ето кайф, марожено!

Всі остовпіло дивляться їм вслід і стоять, мов хворі стовбняком.

Мудило в цигейковій шапці(раптово скаженіє): За мной!

Натовп, спотикаючись, несеться за ним, чути страшенне ревіння, переходяще в жіночий зойк. Продавець висовується з кіоска до половини і з заздрістю дивиться їм вслід. З того боку, де знаходиться масло, йдуть молодцеваті мудила. У них масні їбальники, в руках вони тримають носилки. На носилках лежить дохуя масла. Зверху, прямо на маслі, лежить іще один мудило, він блює маслом вниз.

Продавець: Шо з нім такоє?

Мудило: І з тобою, дєд, таке буде, єслі дохуя масла з’їси.

З того боку, з якого прийшли мудила, чути дике ревіння і зойки, де по де мимо кіоска швидко проносяться все нові і нові орди любителів масла. Входять мудило в спортивних штанцях і Люда, вони повзуть раком, згинаючись під маслом. В очах у них щастя.

Мудило в спортивних штанцях: А я тєбє говоріл, што когда-нібудь етот дєнь настанєт, ето будєт, а ти нє вєріла!

Люда: Якщо б знать, можно було б на тачці под’єхать. Я їбала його так тащіть!

Входять три мудила, вони несуть мудила в блєстящєму пальті, вмурованого в масло.

Мудило в блєстящєму пальті: Я всіх вас їбав, падонкі, сємєро на одного, фашисти прокляті!

Мудила посміхаються.

Один з мудил: Будєш піздєть, ми тєбє і голову в масло засунєм.

Продавець: Хлопці, шо ви з ним здєлаєтє?

Мудила(регочуть): Кастріруєм нахуй.

З іншого боку до кіоску риссю надбігає агресивна старушка.

Агресивна старушка(до старого): Шо сідіш, старий поц?

Продавець кидає на старушку іспуганий погляд. Старушка убігає, погрожуючи старому кулаком. Згинаючись під маслом, проходить підрозділ виховательок дитячого садка. За ними з куском масла в зубах повзе мудило в цигейковій шапці. Одна нога в нього безпорадно волочиться по асфальту.

Мудило в цигейковій шапці: Дівчата, задеріть спідниці, масла дам. (Регоче).

Одна з виховательок мєтко жбурля чималий шматок масла йому в голову. Мудило в цигейковій шапці іспускає здавлений зойк і здихає. Входить дебела жінка з вусами, бородавками і куснем масла під пахвою.

Жінка до продавця: Арон, збирайся додому, сьогодні я тобі на вечерю гарненько засмажу шматочок масла. (Помічає труп мудила, який перший приніс звістку про масло.) Арон, хто це?

Арон: Він помер. Дай йому трохи масла, він його любив.

Опасиста жінка відрізає шматок масла і кладе в зуби мертвому мудилу. Арон виходить з кіоска і зав’язує двері на дріт, ніг у Арона немає. Замість ніг у нього маленький возик і два утюжки. Підходить трамвай. Він абсолютно пустий і блакитний. Арон і дебела жінка неквапливо прямують на зупинку. Крім них, в трамвай ніхто не сідає. Сідаючи в двері, дебела жінка бере Арона під пахву і разом з Ароном і маслом сідає в трамвай. Трамвай, подзенькуючи, повільно суне в блакитну далечінь під натхненні звуки полонеза Огінського і здавлені крики любителів масла.

ЗАВІСА.

Піздєц

ДІЙОВІ ОСОБИ

Магарич, митець.

Омелян Косопизд, митець.

Харитон Уйобищенко, митець.

Назар Сівуха, митець.

Альфред Залупенко, митець.

Люда, вагонна провідниця, котру всі вищезгадані митці їбуть іноді по черзі, а іноді так.

Гаврюша Обізянов, інженер.

Степан Срака, главний інженер.

Шльома Гомєльський, науковець.

Роже Гароді, французький буржуазний націоналіст.

Пророк Самуїл, старий жид.

ДІЯ ПЕРША

На сцені стоїть товарний вагон. На дверях вагона крейдяний напис «Е = mc2», трохи вище написано «Ніщо нікуди не зникає і нізвідкіля не береться». Підпис: «Ломоносов». Ще нижче написана непристойна похабєнь. Двері старанно закриті і прикручені дротом, із-за дверей чути приглушені голоси.

Перший голос: І от, уявіть собі, ця людина уходить, і ви залишаєтесь з нею удвох, а у вас в руках немає нічого, крім старого дерев’яного корита.

Другий голос: З цього місця, будь ласка, з подробицями, Альфред Юхимович.

Перший голос: Перш за все, ви сците в корито.

Третій голос: Воно ж диряве, Альфред Юхи­мович.

Четвертий голос: Замовч, не пизди, слухай, що розумна людина каже.

Голос Альфреда Юхимовича: Повторюю ще один раз для тугодумів, ви сците в корито, шановний, а потім ставите її туди обома ногами.

Другий голос(хрипко): Шо, одєтую?

Голос Альфреда Юхимовича: Звичайно, ні, пан Сівуха, голісіньку.

Третій голос: Тю, навіщо таку хуйню робить, підійшов ззаду та засунув.

Четвертий голос: Ти, Косопизд репаний, замість багато пиздіть, учився б у старших людей.

Третій голос: Та я їбу.

Голос Альфреда Юхимовича: Спєціально пояснюю для дєтєй пріроди: моча актівізіруєт ерогенні зони у женщіни на п’ятах.

Голос Косопизда: Тю, яка іще зона, блядь, коли она і так мені кажну ніч сниться.

Четвертий голос: Та не пизди, дай послухать.

Голос Альфреда Юхимовича: Тантра, нахуй.

Голос Назара Сівухи: Я вас прошу, нє отвлє­кайтєсь, шановний Альфред Юхимович.

Голос Альфреда Юхимовича: Я акцентірую ваше вніманіє, господа. Женщіна при цьому приходить в состояніє статевого збудження.

Голос Назара Сівухи: Як ви сказали, Альфред Юхимович? Повторіть.

Альфред Юхимович: Статевого збудження, пизда очката! І саме в цю мить, господа, ви вказів­ним і безим’яним пальцями намацуєте у неї подколєнну ямку і починаєте її лизати, весь час піднімаючись язиком все вище, вище і вище.

П’ятий голос: І так до самої сраки. Га-га-га-га!

В вагоні роздається тваринний регіт.

Голос Альфреда Юхимовича: Саме в цю хвилину, любі друзі, до вас приходить довгожданна ерекція.

Голос Назара Сівухи: А якщо не приходить, Альфред Юхимович, тоді що робить?

Голос Омеляна Косопизда: Тада нада воду злівать.

Входить Люда, одягнута вагонною провідницею. В руках у неї підніс із їжею. Вона разкручує дріт на дверях, водночас відчиняє їх і зникає в темній пащі товарного вагону.

Голос Омеляна Косопизда: Скіки тєбя ждать можна, курва?

Голос Харитона Уйобищенка: Знов макарони, блядь?

Голос Альфреда Юхимовича: А бацили шо, нема?

Голос Назара Сівухи: Та не чавкай ти, чучундра йобана.

Голос Магарича(чавкання).

Деякий час з вагона долинає тіки чавкання, стукіт алюмінієвих ложок та репліка Омеляна Косопизда: «Давай кампот, нахуй». Трохи згодом ми чуємо хтивий голосок Назара Сівухи: «Люда, ти готовая?», якесь таємниче шарудіння. За декілька хвилин Люда виходить з товарного вагону, держачи акуратно складену стопку із алюмінієвих полумисків. Вона поправляє зачіску, надіває формєнний берет і закручує двері на дріт. З товарного вагону чути, як хтось сито ригнув і веселий регіт. З усього видно, що його мешканцям живеться гарно і весело. Входять Гаврюша Обізянов і Степан Срака, поглиблені в свої інженерні факти і розрахунки. Вони зайобані і закомплексовані.

Гаврюша Обізянов: По нашим данним, якщо будівництво не наїбнеться зараз, воно обов’язково наєбньотся в наступному кварталі.

Степан Срака(налякано): Шо тада буде, Гаврюша?

Гаврюша Обізянов(спльовує): Тюрма, нахуй.

Голос Альфреда Юхимовича: Так от, друзі мої, єслі с женщіной правільно обращаться, она становітся вже не женщіной, а сімфонієй етого, как єго?

Голос Магарича: Брамса.

Голос Альфреда Юхимовича: В пизду того Брамса! Ото пизданув, як в лужу пьорднув.

З вагону знов чути, як хтось сито ригнув. За цим голос Омеляна Косопизда: «Макарони, блядь».

Степан Срака(пошепки): О де кайф ловлять!

Гаврюша Обізянов(до Люди): Хто там у тебе?

Люда: Митці.

Гаврюша Обізянов: Які митці?

Люда: Разні. Один з бородою, один бритий, ще два з вусами, один очкарік — пацан єщьо.

Степан Срака: Й що вони роблять?

Люда: Макарони їдять. У суботу і неділю замість кампота — кохве, горілка — по святам.

Гаврюша Обізянов: А бацила?

Люда: Бацилу раніш давали, щас ні.

Степан Срака(рішуче): Все одно, заїбісь жизнь. (До Люди). Відкривай, блядь.

Люда: А може, не треба? Вони битись будуть.

Степан Срака: Та, один хуй, раз живьом. Ех, жизнь хуйовая!

Степан Срака і Гаврюша Обізянов штурмом беруть вагон, але негайно отримують пизди і відкочуються назад.

Степан Срака: Пустіть, друзі, ми більше не будемо.

Голос Магарича: Тобі, я бачу, мало пизди получить, ти ще й хочеш, щоб тебе і в сраку виїбли. Закрий двері, бздить.

Степан Срака: Їбіть куди хочете, хлопці, тіки пустіть. Парашу буду виносить, бля буду.

Голос Харитона Уйобищенка: А шо, можна пустить, хлопці, оно інженери, як цуценята, скавучать, та так весело робиться. А набридне, то придушим та й викинем к хуям.

Альфред Залупенко: Правильно, хлопці, нехай лізуть.

Омелян Косопизд: Чєловєк чєловєку друг, товаріщ і брат.

Гаврюша Обізянов і Степан Срака залазять до товарного вагону і зникають в пітьмі. Люда знов закриває двері на дріт.

Голос Магарича: А ти, курва, якщо кого-небудь впустиш, я тобі гланди через сраку вирву.

Люда уходить, подзенькуючи пустим посудом.

Голос Альфреда Юхимовича: На чьом ми зупинились, господа?

Назар Сівуха: На сімфоніі Брамса.

Альфред Юхимович: В пизду того Брамса. Ви, пане Сівуха, краще слухайте уважно і занотовуйте до цитатника, бо ви ніхуя єщьо жизні не знаєте. От вчора, після вечері, вам звонила якась лярва, мол, так і так, кидай все, приїзжай їбати. Так що ви зробили? Ви ж затрусилися, мов скажений, і давай у двері гупати, шо мало окулярів не побили. Так добре, шо у мене шпріц всєгда наготовє. От ви, Косопизде, от шо б ви зробили на місці пана Сівухи?

Голос Косопизда: Та я б її вбив.

Альфред Юхимович: Чули, пане Сівуха? Шо не ясно?

Степан Срака(запопадливо): А шо у вас в ампулі для шпріца, Альфред Юхимович?

Альфред Юхимович: Чом не сказать? Скажу. В одній ампулі — сємєнна витяжка бобра, в другій — всячєскіє імунодєпрєсанти.

Степан Срака(у захваті): Які люди, Гаврюша, які люди! А ми цілу жизнь їбемось, як кроти, як та мушка, літаєм.

До вагону кілька хвилин тому підійшов Шльома Гомєльський, науковець, і з цікавістю прислухається до бесіди, яка плавно тече в своєму звичайному руслі.

Альфред Юхимович: Або ви візьміть таку штуку, як танці. Щас кожен мудак сам по собі танцює, руками і ногами махає, вспотіє весь, а в нагоро­ду хіба шо запалення легенів схопить. Між тим, чоловічий піт — то ценна сировина. Тож замість руками махать візьми платок, та зажми його під пахвою і так танцюй, щоб добре потом просяк.

Голос Магарича: Гі! Ото не хуйово!

Альфред Юхимович: Як харашо просякне, то зараз їм тьолці мармизу витри і щітай, дєло в шляпі.

Голос Косопизда: Тю, а ця хуйня навіщо?

Альфред Юхимович: Вона раз нюхне — і їй піздєц — від ерогенних зон носа імпульс іде до статевого центру збудження, тільки й роботи, що до кущів дотягти.

По очкастому і веснянкуватому обличчі Шльоми Гомєльського, який припав вухом до вагону, обільно текуть сльози і слюні.

Шльома Гомєльський(крізь сльози щастя): Хлопці, пустіть…

Голос Альфреда: Іди в лабораторію, жидок, тут своїх дохуя.

Шльома Гомєльський(вражений такою принциповістю): Звідки ви знаєте, дядя?

Альфред Юхимович: Я знаю, бо я жизнь прожив. Пиздуй, тобі кандидатську їбошить нада.

Шльома(схліпує): Їбав я ту кандидатську.

Альфред Юхимович: Ти шо, не хочеш 150 карбованців получать? Ні, ви бачите таке? Совсєм абарзєл пацан!

Шльома плаче, його ридання гнітюче діють на сидячих в вагоні, вони зловісно мовчать.

Омелян Косопизд(жорстоко): Нічого, нехай поплаче, потім піде собі обрізаніє зробить, мацою зажере і буде банкувать.

Альфред Юхимович: А шо, може, візьмем жидка?

Харитон Уйобищенко: Та якщо не буде багато пиздіть, то нехай лізе. Мені шо?

Косопизд: Пайка зменшиться.

Назар Сівуха: Жиди такі хитросракі, заждіть, вони не тіки шо макарони, вони й сайри дістануть.

Альфред Юхимович: Сайра хай вас не їбе, пан Сівуха, вам її все одно не їсти. (До Шльоми). Давай, жидок, розкручуй дрота і хуярь сюди, ми тобі посвященіє в митці зробимо.

Шльома відкручує дрота і залазить до вагона, де його відразу ж починають пиздити любителі цієї справи Магарич, Омелян Косопизд і Харитон Уйобищенко.

Гаврюша Обізянов: Нада двері якось закрутить, це ж не богадєльня, шо вони все лізуть і лізуть.

Альфред Юхимович: Нехай Люда обід принесе та закрутить.

Входить Роже Гароді, французький буржуазний націоналіст. Він у шикарному фланелевому костюмі з гарним капелюхом на голові.

Роже Гароді(стука по вагону): Вилазь, хлопці! Свобода прийшла!

У вагоні мовчать.

Роже Гароді: Харош хнюпитись, хлопці, на волі харашо — пташки, жито, квіточки, дівчата, шо хочеш, те й малюй, всіх, куди хочеш, туди і посилай.

Степан Срака(пошепки): Явна провокація, хлоп­ці. Ми виліземо, а він хвись, і сам залізе, та й буде макарони один за всіх наябувать.

Альфред Юхимович(до Роже Гароді): А бацилу даватимуть?

Роже Гароді: Ні, бацила тільки в бога і в начальства.

Магарич: Ну, то йди к хуям звідси.

Омелян Косопизд: Нас агітірувать, нахуй! Ми самі кого хочеш загітіруєм.

З вагона вилітає каменюка і збиває з Роже Гароді капелюх. Роже Гароді полохливо тікає. Входить якийсь дідуган з довгими пейсами, одягнутий в лапсердак. Поверх лапсердака у дідугана яскрава кацавейка залізничних робітників. В руках у дідугана кувалда і лом.

Голос Магарича: Діду, закрутіть дрота нахуй, бо сквозить дуже.

Дід мовчки закручує вагона на дріт і починає кувалдою методично вибивать утюги, завдяки котрим вагон стоїть на місці.

Голос Харитона Уйобищенка: Дєдушка пацаватий, і ото єму нада отак їбошить!

Магарич: Амбальний дідусь, мабуть, і хуй ще стоїть. Стоїть хуй, діду?

Дід(продовжує роботу): Стоїть, стоїть, синку. Дай боже, щоб і у тебе так стояв.

Омелян Косопизд: Ото, ніхуя сєбє, дєдушка бар­зєєт. А як звать тебе?

Дід(продовжує роботу): Як звать? А Самуїлом.

Харитон Уйобищенко: Тоже жид, значить. Жидів розвелось, я їбу.

Самуїл(продовжує роботу, холодно): Да, багато жидів.

Омелян Косопизд: У нас тут тоже єсть.

Назар Сівуха: Ги! Самуїл! Може, ти пророк Самуїл?

Самуїл(просто): Да, я пророк Самуїл.

Альфред Юхимович: Ото, нехуйово. Ну прореки, шо з нами буде?

Пророк Самуїл: А шо буде? Нічого не буде, піздєц буде.

З цими словами Самуїл вибиває останній утюг, вагон зривається з місця і швидко зникає з очей. Входить Люда, в руках у неї полумиски з макаронами і кампотом.

Люда(завмирає на місці): А де ж вагон, де хлоп­ці?

Пророк Самуїл: Гдє-гдє — в піздє. Смотрєть нада.

У цю ж мить з того боку, куди їхав вагон, роздається страшний вибух. Люда роняє полумиски.

Пророк Самуїл: Какая ви нєрвная, я їбу!

ЗАВІСА.

Свобода

На абсолютно темній сцені посередині стирчать двері, убого підсвічені рампою. В жахливій пітьмі, як вогники надії, блищать дві цигарки. Чути якесь гупання, стогін заліза та приглушені матюки, ніби п’яні вантажники намагаються дати раду важкому роялю.

З того боку, де блищать цигарки, чути приємний чоловічий голос.

Приємний голос: Тємніци, нахуй, рухнуть, і свобода нас встрєтіт радостно у входа…

Роздається звук, ніби ногою дуже сильно впиздили по дверях. Двері падають, і вся сцена заливається життєрадісним сонячним світлом, так що стає видно рояль, стоячий на краю прірви, і двух мудил, палящих цигарки. Повагавшись хвильку, рояль рішуче хуярить униз, слідом за дверима. Десь знизу чути його здивований металевий зойк.

Другий мудило: Хто сказав «мяу», блядь?

ЗАВІСА.

Тріасовий період

ДІЙОВІ ОСОБИ

Боря і Жора, хтиві павіани.

Ріта і Чіта, цнотливі шимпанзе.

Ганна Петрівна, мати Ріти і Чіти.

Гаврило, орангутанг-збоченець.

Кирило, динозавр, хворий на сухоти.

Микола Петрович, саблезубий ягуляр.

Гриша, птєродактіль.

Дія відбувається в тріасовий період у світі тварин. Декорації на сцені зображують собою тріасовий період. По сцені лазять дінозаври, літають птєродактілі і всяка інша сволота. Входять Ріта і Чіта, дві цнотливі шимпанзе.

Чіта: А мінє він понравився — хоть і не воєнний, а всьо равно, інтєрєсний мужчіна.

Ріта: Я єму говорю: «Скажитє, как ви думаєтє, слово «хуйня» мужского рода чи женского?», — так он аж покраснєл. Хароший мужчіна, скромний.

Входять Боря і Жора, хтиві павіани.

Боря: Глянь, Жора, які пацанкі.

Жора: Одразу видно, шо целочки.

Боря: Це шимпанзи, я їх знаю. В мене була одна, коли я на Карпатах був, так она у мєня…

Жора: Я знаю, Боря. Представь собі, шо я от етого нє балдєю.

Боря: Дівчата, ану, катай сюда, дядя фокус покаже!

Ріта і Чіта підбігають ближче.

Чіта: А ви умєєтє?

Жора(становиться раком): Нєт нічого прощє: ейн, цвей, дрей!

На слові «дрей» прилітає птєродактіль Гриша, хапа хтивого павіана Жору за бордову сраку і зникає в невідомому напрямку.

Боря(філософські): Жора хотів вам показати фокус, який називається «сєвєрноє сіяніє».

Ріта і Чіта: Як інтєрєсно! Чєм ето достігається?

Боря: Сракою.

Дійсно, срака Борі схожа на вищезгадане природне явище без всяких фокусів. Входить Ганна Петрівна, мати Ріти і Чіти.

Ганна Петрівна: Дівчата, ану, бистро додому! Всьо гніздо ватою попаскудили!

Боря: Мамаша, то, шо ви прийшли, — ето прє­красно! Ми з вами сєйчас задєлаєм шведський секс.

Ганна Петрівна: Ооо-о, Швеція!

Ганна Петрівна зводить очі догори і падає, знепритомнівши. Павіан Боря хтиво кричить. Входить Гаврило, орангутанг-збоченець.

Гаврило: Кого я віжу, Борєчка, дарагой! Какімі судьбамі? Падайді сюда, я тєбя пацелую.

Гаврило лізе до Борі, прицмокуючи слюнявими губами.

Боря: Дорогой, я от етого совєршенно нє балдєю, мені це огидно.

Гаврило(слюняво): Напрасна, Борєчка, на природу б поїхали з тобою, шашличок би зажарілі, музика, шампусік… І хуночок з собой би взялі в багажнік, я б їм всі волосікі пообривав…

Входить Кирило, динозавр, хворий на сухоти.

Кирило(сам до себе): Помирать скоро буду, вже сил моїх нєту.

Орангутанг Гаврило(до Кирила): Каво віжу, дарагой, іді сюда, я тєбя пацелую в твой длінний хвост!

Орангутанг Гаврило зі спритністю, не сумісною з його млявими повадками збоченця, заскакує верхи на Кирила і робить похабні тєлодвіженія.

Кирило: Заїбали прокляті врачі. Сил моїх нєту ето тєрпєть. А в больницю всьо равно не лягу.

Кирило помічає Гаврила у себе на хвості, ковтає його і голосно чавкає.

Кирило(до Борі): А ти хто? Може, ти тоже доктор? Тада скажи їм, шо пусть оні всі у мене отсосуть, чим я в їхню больницю лягу.

Боря(злякано): Уже сосу, дядя, сєйчас всьо задєлаєм в лучшем відє, как ви хатітє!

Кирило: Падонок, тєбє учіться нада, а ти чим займаєшся?

Боря(кричить в статевому жаху): Дядечка, не їжте, я вам сєвєрноє сіяніє покажу!

Боря стає раком і робить спроби показать динозавру «сєвєрноє сіяніє», але Кирило ковтає його, а заразом і Ганну Петрівну з Рітою і Чітою.

Входить Микола Петрович, саблезубий ягуляр.

Микола Петрович: Я тобі, Кирило, давно уже казав, шоб ти не харкав в общєствєнному мєстє, а складував акуратно, в платочєк чи в бумажечку, а то я, кажется, мєри прийму.

Кирило(з іронією): Шо, может, в суд на мєня подаш?

Микола Петрович: Суд не суд, а хуйово будєт, Кирило не-знаю-як-по-отчєству…

Кирило: Моісейович.

Микола Петрович: Кирило Моісейович, я в останній раз попереджую.

Микола Петрович, спритно граючись м’язами і іклами, риссю біжить в хащі тріасового періоду.

Кирило Моісейович(іронічно): Спортсмєн! Широкі плечі, узкій лоб — тьху, долбойоб.

Кирило Моісейович уходить. З доісторичних джунглів чути його сухотний кашель. Деякий час нікого немає, якщо не враховувати, що по сцені весь час повзають здоровенні змії. Раптом прилітає птєродактіль Гриша з хтивим павіаном Жорою в дзьобі і кидає його згори вниз.

Гриша: Пішов на хуй.

Гриша грізно клацає дзьобом і улітає. Жора зі стуком падає на підлогу.

Жора: Какая сволочь, шо я єму здєлал, за шо он мєня так одпиздив?

Жора плаче. Завіса опускається, із-за завіси чути Жорин плач.

Бур’ян

ДІЙОВІ ОСОБИ

Харитон, долбойоб.

Калістрат, вєнєріческій нєдоносок.

Мирон, упіздєнь.

Матвій, підарас.

Семен, уйобок.

Руслан, людина-читанка.

Дзвін, дзвін.

Осіннє узлісся, над яким літають ворони.

Дзвін: Бам-м-м-мммм!

Входить Матвій.

Матвій(задоволено): Оце так йобнуло.

Входить Семен.

Семен(сам до себе): Скоро цього лісу не буде. Порубаємо з хлопцями к йобаній матері, бля буду!

Матвій(сам до себе): Трохи зачекаю. Може, ще йобне.

Дзвін: Бам-м-м-ммммм!

Входить Калістрат.

Калістрат(сам до себе): Йобані підараси, при­йшли і стоять. А читати, мабуть, і не вміють.

Дзвін: Бамм-м-м-мммм!

Матвій(задоволено): Знову йобнуло.

Калістрат: А нумо, хлопці, хто читати вміє?

Дзвін: Бам-м-м-мммм!

А трохи згодом: Тра-та-та-та! (З лісу чути автоматну чергу.)

Входить Харитон з автоматом.

Харитон: Зараз всіх повбиваю, нахуй!

Калістрат: А ти хто?

Харитон: Харитон я, нахуй.

Калістрат: А я — Калістрат.

Харитон: Не їбе, шо ти Калістрат.

Харитон строчить з автомата у Калістрата. Калістрат падає.

Дзвін: Бам-м-м-мммм!

Матвій: А хто чув, як зараз йобнуло?

Харитон: Йобнуло, не йобнуло — заїбав!

Харитон строчить в ліс з автомата.

Семен: Я пішов ліс рубати. Хлопці, хто зі мною?

Ніхто не звертає на Семена уваги.

Калістрат(лежачи долі): Як мамка заміж виходила, батько казав: «Як син буде, то Калістратом назви».

Харитон: Кого це їбе?

Харитон строчить в небо з автомата.

Дзвін: Бам-м-м-мммм!

Входить Мирон.

Мирон: Сюда Руслан іде. Зараз всі пизди гарячої скуштуєте.

Входить Руслан. Це здоровенна книга з ногами і руками. Він іде, швидко перегортаючи сторінки і читаючи сам себе. Руслан все ближче і ближче підходить.

Руслан: Шо позбиралися? Пизди захтіли?

Всі стоять мовчки і винувато дивляться вниз.

Руслан: Йобані шакали! Читати хто вміє?

Всі стоять мовчки і винувато дивляться вниз.

Харитон: Калістрат уміє. Умієш, Калістрат?

Калістрат мовчить.

Матвій: Він напиздів.

Руслан: У колону по два — шикуйсь! Праве плече вперед, кроком руш!

Всі, в тому числі і Калістрат, слухняно виконують накази Руслана.

Руслан: Рота, запєвай!

Всі запєвають. І пісня у них виходить така:

Ой, помню, помню я той час,

Ти плакала за мною

І на прощання раз у раз

Махала хустиною…

Загін під проводом Руслана іде до лісу і зникає в ньому. З лісу чути автоматну стрілянину.

Дзвін: Бам-м-м-ммммм!

З лісу виходить Руслан з автоматом.

Руслан: Оце так йобнуло…

ЗАВІСА.

Кам’яний долбойоб

ДІЙОВІ ОСОБИ

Дон Жуан, долбойоб звичайний.

Кам’яний Долбойоб, долбойоб гранітний.

Донна Ганна, клімактерична сука.

Донна Ельвіра, стара німфоманка.

Зганарель, шофер Дона Жуана.

Сторож трупарні.

Труп, що ожив і Чорт, казкові мудила.

ДІЯ ПЕРША

На сцені немає абсолютно нічого. Раптом приїжджає на машині Дон Жуан. Дон Жуан гарно вбраний в стрій чорношличного гайдамаки — на ньому нова прекрасна свитка, жупан і шапка з барана. З Дона Жуана звисають різні предмети, в числі яких шабля, люлька, маузер і бінокль.

Зганарель: Куди тепер їхати, пане отаман?

Дон Жуан: До батька в ставку. (Спльовує у вікно машини.) Сплюндрували неньку, нахуй!

Машина, керована Зганарелем, зникає.

ДІЯ ДРУГА

Трупарня. Біля трупарні на ослоні сидить сторож і спить. На цинкових столах лежать трупи. Раптом один труп повільно встає. Він потворний, синій і роздутий. Голова трупа схожа на голову Собаки Баскєрвілєй.

Труп(кричить до трупів): Лежите, суки?! Ану, падйом, йобане стерво!

Ніхто не встає. Всі лежать смирно, тому шо мертві.

Труп(розмишляє): Їбав я тут лежати. Труп зроблен для щастя, як птиця для польота.

Труп по-спортивному біжить з трупарні. Його ніхто не затримує, бо сторож, який спить біля дверей, теж мертвий.

ДІЯ ТРЕТЯ

Апартаменти Кам’яного Долбойоба, шо представляють собою кацапські тєрєма. Кам’яний Долбойоб п’є чай з самовару з Донною Ганною і Донною Ельвірою. Всі вищезгадані персонажі вбрані в русопєтські костюми.

Кам’яний Долбойоб(з московським акцентом): Что, бляді, нос-та павєсілі? Масква слєзам нє вєріт!

Бляді сумно мовчать. Вони задавлені російським домостроєм.

Кам’яний Долбойоб: Малчітє, курви, в рот вам дишло? Ех, скука-та!

Кам’яний Долбойоб чуха кам’яну потилицю об стінку. Чути звуки машини, яка приїхала.

Кам’яний Долбойоб: Чєрті ково-та прінєслі… Анютка, зашила кєрєнкі-та?

Донна Ганна(запопадливо): Зашила, сударік.

Входять Дон Жуан і Зганарель, розмахуючи шаблюками.

Дон Жуан: Йобані кацапи неньку сплюндрували! Всіх порубаю! Ану, виходь по одному!

Кам’яний Долбойоб і бляді, заклавши руки за голову, злякано стовбичать під стіною. Тим часом Зганарель шаблюкою поре подушки. З подушок сипляться кєрєнкі.

Дон Жуан: У-у, гадюка! Насосався крові україн­ської!

Дон Жуан пиздить шаблюкою Кам’яного Долбойоба по голові. Шаблюка ламається, але Долбойоб падає.

Дон Жуан(кидає уламки шаблюки і витирає руки об шаровари): Радійте, бляді, воля прийшла! Зганарель, одведи до курінного, скажи хлопцям, отаман їбаться розрішив.

Донна Ганна і Донна Ельвіра: Урра-ааа!

Зганарель з блядями виходить.

Дон Жуан(хрумтить кацапською баранкою): Ду­ми мої, думи мої, лихо мені з вами…

ДІЯ ЧЕТВЕРТА

Трупарня. Біля трупарні сидить мертвий сторож і спить. В трупарню похапцем вбігає труп. Очі трупа блищать, як в Собаки Баскєрвілєй, в них світиться жадоба життя.

Труп(сам до себе): От набігався, от наїбався! Комусь розказать — не повірять! Якби були б крила, отак взяв би — і полетів!

Труп сидить на цинковому столі у позі Наташі Ростової, охопивши руками гострі коліна.

Труп: Соня, Соня, як можна спати в таку ніч!

Раптом двері в трупарню відчиняються і випльовують Кам’яного Долбойоба, який падає на запльовану підлогу, як дохлий пацюк. На мить в дверях з’являється рогатий силует Чорта з автоматом на шиї.

Кам’яний Долбойоб(до Чорта): І куда ета я папал?

Чорт: Молчі, прідурок! Вологодскій конвой шутіть нє любіт!

Чорт зачиняє двері. Кам’яний Долбойоб і труп якийсь час сидять мовчки.

Кам’яний Долбойоб: Ви в Масквє бивалі?

Труп: Я тебе раз переїбу — і вся Масква! Пойняв?

Кам’яний Долбойоб: Яснєнька… Чайку б сєчас…

Тихо грає ніжна музика. Труп і Долбойоб сидять на цинкових столах, охопивши коліна, і мріють. За дверима хропить мертвий сторож. Велика зелена муха, яка потай залетіла в трупарню, нудиться життям і противно дзвижчить. Під звуки мухи завіса повільно опускається.

ЗАВІСА.

Йоко і самураї

ДІЙОВІ ОСОБИ

Бабайота, самурай.

Йоко, жінка Бабайоти.

Сімамура, самурай-найманий вбивця.

Ісідзукурі, безпринципний самурай.

П’ять самураїв, друзі Сімамури, самураї-покидьки.

Перший, другий і третій самураї, самураї-ґвалтівники.

Сікура, японське дерево, що весь час цвіте.

В хащах японського очерету чвалає самурай Сімамура. Гострі червоні оченята на його потворному обличчі раз у раз зиркають у різні боки, один довжелезний меч чіпляється за очерет, другим Сімамура прорубає собі шлях. Поступово кремезна самурайська постать зникає, залишаючи за собою слід в очереті, як буває, коли по лісу гуляє дикий кабан.

Японський пагорб, на якому цвіте сікура. Біля неї стовбичить, приклавши руку до чола, самурай Ісідзукурі. Він напружено дивиться в очерет. Очерет зловісно шелестить.

Очеретяні хащі. Ними чвалає Сімамура. На його звіряче обличчя сідають комарі і з насолодою п’ють самурайську кров.

Пагорб, на якому цвіте сікура і стовбичить Ісідзукурі. Ісідзукурі напружено дивиться в очерет. Раптом з боку, протилежного тому, в який дивиться Ісідзукурі, з’являється Сімамура. Сімамура підходить до Ісідзукурі ззаду і голосно кричить.

Сімамура: Ти приніс гроші?!

Ісідзукурі спочатку лякається і хапається за меча, а згодом впізнає Сімамуру.

Ісідзукурі: Ось тримай.

Сімамура: Мало.

Ісідзукурі: Більше не дам.

Сімамура: Ти гімно, а не самурай. На, ось тобі!

Сімамура витягає меча і кидається на Ісідзукурі. Тривала бійка, під час якої Сімамурі вдалося заширяти мечем в живіт Ісідзукурі. Ісідзукурі падає, з сікури на нього меланхолійно осипаються квіточки.

Ісідзукурі: Добий мене, шоб не було конфузу.

Сімамура: Яке твоє останнє бажання?

Ісідзукурі: Вбий Бабайоту, я ж заплатив тобі за це.

Сімамура рішуче ширяє мечем в Ісідзукурі і витирає об його хакама закривавлене лезо.

Сімамура: Це називається «заплатив»! Чотири рьо і дванадцять бу.

На екрані з’являються титри. З титрів капає кров:

ЙОКО І САМУРАЇ

Обійстя Бабайоти з сікурою і дачним столом у садку. Бабайота сидить за столом і п’є чай з самовара.

Бабайота: Йоко!

Входить Йоко.

Бабайота: Принеси чобіт!

Йоко приносить чобіт і ним роздмухує самовара. Під час цієї процедури Бабайота щипає Йоко за сраку. Та верещить і цнотливо червоніє. В цю сімейну ідилію раптово вривається Сімамура з п’ятьма мудилами. Побачивши неоковирних самураїв, Йоко нервово скрикує. Самураї ближче підходять.

Бабайота: Чого тобі треба?

Сімамура: Нічого. Я хотів подивиться на твою чайну церемонію.

Бабайота(скромно): Яка там в сраку церемонія.

Йоко дико скрикує вдруге і тікає.

Сімамура: Чого це вона?

Бабайота: Мабуть, посцять захтіла. Сідайте, хлопці, чаю поп’ємо.

Самураї сідають і починають сьорбати чай. Тривала мовчанка, під час якої чути лише сьорбання самураїв.

Сімамура: А знаєш, ми прийшли тебе вбити.

Бабайота: Зачекаймо, хлопці, лишень чаю до­п’єм. Лімончіку, лімончіку собі кладіть.

Самураї п’ють, зловісно перезираючись між собою. Бабайота перший допив, стаканом жбурнув по столу, а чоботом пожбурив в Сімамуру. Потім дико зойкнув і підскочив у повітря. Всі кидаються на нього, але він спритно рубає і пиздить всіх. Обійстя Бабайоти вкривається закривавленими трупами у красивих позах, так шо лишається тільки один Сімамура. Бабайота женеться за ним, але Сімамура залазить на сікуру. Бабайота лізе за ним і припизджує мечем. Сімамура падає, з сікури на нього меланхолійно осипаються квіточки.

Бабайота: Хто тобі заплатив?

Сімамура(хрипить): Ісідзукурі.

Бабайота: В Ісідзукурі ніколи не було грошей. Значить, хтось дав їх йому. Хто?

Сімамура: Я не знаю. Ісідзукурі мертвий.

Бабайота: Ти теж будеш мертвий.

Бабайота зарізує Сімамуру, потім залазить йому до кишені і дістає гроші.

Бабайота: Чотири рьо і дванадцять бу.

На долоні Бабайоти легенько підскакують гроші.

Бабайота: Йоко!

Входить заплакана Йоко з лопатою в руках.

Бабайота. Покинь лопату, візьми гроші і катай купи півлітра саке.

Йоко іде, Бабайота дивиться їй навздогін.

Бабайота(роздумливо): Якесь падло хоче моєї смерті.

Мимо ніг Бабайоти пробігає кицька. Бабайота ловить її і підкидає в повітря. Кицька з диким нявчанням падає на землю на всі чотири лапи. Бабайота розлючено пиздить її ногою і, вилаявшись, йде до хати. За його спиною, там, де була кицька, стоїть потворний привид і страшно посміхається. Бабайота обертається — там, де був привид, сидить кицька і зализує собі сраку. З сікури на неї меланхолійно осипаються квіточки.

Річка з вже знайомим нам очеретом. Йоко пере заляпані кров’ю самурайське кімоно і хакама. Раптом з очерету вилазить перший самурай.

Перший самурай: А шо робиш, Йоко?

Йоко: Та перу.

З очерету вилазить другий самурай. Він хтиво облизується і підтягає штани.

Другий самурай: А я сру.

З очерету вилазить третій самурай.

Третій самурай: Шо ви на неї дивитесь, хлопці? Ану, лишень зґвалтуємо! Швиденько, з того боку заходь, Ямамото, так, тепер за сраку хапай!

Йоко приймає бойову стійку, потім, високо вистрибнувши в повітря, з криком: «Хоп-па!» плигає на спину Ямамото і відриває йому вуха. Ямамото кричить і падає в воду, а Йоко знову приймає бойову стійку. Самураї стоять, пройняті жахом, причому з одного падають штани. Йоко страшно регоче і робить руками жахливі паси. Вона наближається до самураїв, неприємно прицмокуючи. З останнім кроком вона пронизливо верещить, вискакує в повітря, чорною кішкою плигає на першого самурая і пазурами рве йому груди. Другий самурай несамовито кричить і тікає в очерет.

Обійстя Бабайоти. Бабайота сидить в садку за столом і п’є саке. Вбігає другий самурай без штанів.

Другий самурай: Бабайото, твоя Йоко — відьма!

Бабайота: Ти чого без хакама?

Другий самурай: Кажу, шо твоя Йоко — відьма!

Бабайота(гупає кулаком по столу): Йоко!

Входить Йоко.

Бабайота: Йоко, ти відьма?

Йоко(дуже спокійно): Боже, який ти ідіот.

Бабайота повертається до другого самурая.

Бабайота: Тобі дать штани?

Німа сцена. Самураї стоять мовчки. З сікури на них меланхолійно осипаються квіточки.

ЗАВІСА.

Восточна мозаїка

ДІЙОВІ ОСОБИ

Хотабич, джин.

Зульфія, блядь.

Аладін, фрайєр.

Шаміль, національний герой.

Насрєддін, легковажний мудак.

Сіндбад, авантюрист.

Мао Цзе Дун, Сонце Востока.

Шехєрєзада, Звізда Востока.

Чмо йобане, йобане чмо.

Рак і папуга, тварюки.

Аксакали, шакали, ішакі, басмачі, улєми і мударріси.

ДІЯ ПЕРША

На сцені пусто, темно і сумно. Поволі починає світати. З-за обрію потихеньку вилазе лагідне обличчя і м’яка приємна фігура Мао Цзе Дуна. Він у воєнному френчі і кепці, навкруги його яскраве сяйво. Мао Цзе Дун зручно сидить на гойдалці, посміхається і повільно лізе догори. Сцена поступово освітлюється Мао Цзе Дуном так, що стає видно Восток, з його мінарєтами, мєчєтями і сінагогами. Посередині Востока лежить пляшка. Вона легенько підскакує.

Голос з пляшки: Буздідь мене, бозолочу, бля буду!

Мимо пляшки спокійно проїжджає аксакал на ішаку. Назустріч йому, теж на ішаку, їде другий аксакал.

Перший аксакал(знімає папаху): Салям алєйкум!

Другий аксакал(знімає папаху): Ваалєйкум ассалям!

Перший аксакал(дістає з рота макуху і дає другому аксакалу): Рахат лукум яхши!

Другий аксакал(запхавши макуху в рота, з насолодаю хита головою в різні боки): Вай-вай-вай-вай!

Обидва аксакали гризуть макуху.

Голос з пляшки(дуже нервовий): Ну одкрийте нахуй, всіх озолочу, бля буду!

Аксакали: Шайтан, шайтан!

Тікають.

На сцені знову тихо. Мао Цзе Дун повільно пересувається по небу все вище і вище, заливаючи Восток своїм сяйвом.

Голос з пляшки(дуже спокійно): Підараси.

Входять Аладін і Зульфія.

Аладін: Зульфія! Я тобі халву купив! На!

Аладін дає халву Зульфії.

Голос з пляшки(знов дуже нервовий): Кажу, бля, пустіть, бля, а вони халву, бля!

Зульфія(жере халву): Халва яхши!

Аладін: Зульфія, у мене план: щас ходім на базар, а потом в гарєм, звізда моїх очей!

Зульфія(холодно): Менш пизди!

Зульфія і Аладін уходять, Мао Цзе Дун сяє нагорі.

Голос з пляшки(дратівливо): «Звізда моїх очей!» Йобане село!

Входить Шаміль. На ньому косо сидить посипаний пєрхоттю піджак вєтєрана, на голові папаха, на ногах калоші, в руках у його пересувний точильний станок.

Шаміль становиться посеред Востоку і починає точить ножа. Він точить і наспівує.

Шаміль: На горі Шаміль стоїть, а-а-а-а!

Ножі і шашки точи-и-ить!

А внизу народ стоїть, а-а-а-а!

На Шаміля — какой маладє-єц!

Входить Сіндбад в костюмі пірата з шаблюкою, пістолєм і костильом. На плечі у його сидить папуга, око його перев’язане чорною ганчіркою.

Сіндбад: Салям алєйкум, сто чортів жабі в цицьку!

Шаміль(продовжує точить і наспівувать): Ваалєйкум ассалям!

Сіндбад: Наточи шашку, сто гарпунів киту в сраку!

Шаміль: Аллах наточє!

Сіндбад: Сто таньга, трясця твоїй матері в паранджу!

Шаміль: Гаразд.

Сіндбад(закурює): Гашиш яхши!

Шаміль точить шашку Сіндбада і наспівує.

Шаміль: Шаміль барана зарізав,

Наварив він супу-у-у.

А як став розливать,

Обварив залупу-у-у…

Голос з пляшки(ввічливий і дещо обережний): Хлопці, агов! Чули, що я кажу? Пустіть, а я тоді шось зроблю.

Сіндбад: Сто п’яних кашалотів в твою підараса мать! На!

Сіндбад пиздить ногою по пляшці, так, що та улітає за обрій. Мао Цзе Дун, що завис у найвищій своїй фазі, починає потихеньку сповзати вниз. На його обличчі з’являється вираз незадоволення.

Входить Хотабич. Він по-восточному прикладає руки до лоба і живота.

Хотабич: Салям алєйкум!

Шаміль і Сіндбад: Ваалєйкум ассалям!

Хотабич(до Сіндбада): А шо це на тобі сидить, о смарагд моєї душі?

Сіндбад: Попугай Шайтан, сто центнерів най­кращої халви тобі в сурло!

Хотабич: Вай-вай-вай! (цмокає язиком, потім смикає себе за бороду).

На плечі у Сіндбада замість попугая з’являється величезний рак.

Рак: Здоров, Сіндбад, сто чортів твоєму батькові!

Сіндбад падає. Шаміль і Хотабич стоять мовчки.

Хотабич до Шаміля(показує на папаху Шаміля): А шо це в тебе на голові, о найприємніший із приємних!

Шаміль, не відповідаючи, мовчки збирає свої манатки і забирається геть.

Хотабич(задоволено, сам до себе): Так-так-так-так!

Входить Насрєддін. Він на ішаку, як завжди шуткуючи, задом наперед. Насрєддін робить на ішаку почесне коло навкруги Хотабича, потім злазить з ішака і по-восточному кланяється.

Насрєддін(шуткує): Здоровеньки були!

Хотабич: Ваалєйкум ассалям!

Насрєддін показує Хотабичу пляшку, яку закинув Сіндбад.

Насрєддін: Ось бачиш?

Хотабич(суворо): Де взяв?

Насрєддін: З неба впала. Я рака стояв, намаз робив, раптом — тиць!

Насрєддін з цікавістю трясе пляшку.

Насрєддін: Ач яка! Шось калатається… Щас відкрию.

Хотабич(ще суворіше): Покинь, мудак!

Насрєддін(скручує дулю): А ось бачиш!

Хотабич(сумно): Бачу.

Хотабич крутить пальцем біля чалми, там, де знаходиться скроня, і уходить. Насрєддін нечистим чорним нігтем відкорковує пляшку. Роздається страшний грім і блискавка. Спостерігаючи всі ці катаклізми, обличчя Мао Цзе Дуна кривиться в огиді. В той же час з пляшки разом з димом і всім, чим положено, вилазе велике і страшне Йобане Чмо, вдягнуте в мундір червоноармійця.

Йобане Чмо(кричить дурним голосом): ШО ЦЕ ВСЕ ТАКЄ?!

Насрєддін(перелякано): Це все? Восток, о ніжна роза моїх найсолодших сновидінь!..

Йобане Чмо(кричить): ВОСТОК?! ГА?! А Я — ЙОБАНЕ ЧМО!

Йобане Чмо пиздить Восток. Зляканий Насрєддін залазе під ішака і з жахом дивиться на розруху, яка панує навкруги. Зловісні крики, які періодично іспускає Йобане Чмо, чередуються у нього з приступами дикого реготу. Поступово крики і регіт згасають, залишаючи по собі багнюку і руїни. Мао Цзе Дун повільно заходить за обрій. На губах у нього сумна саркастична посмішка. У передвечірньому присмерку з того боку, де сходив Мао Цзе Дун, починає жевріти — то сходить Шехєрєзада, Звізда Востока. Вона сидить на чорних качєлях і світиться зоряним сяйвом. Насрєддін вилазе з-під ішака і у розпачі розставляє руки.

Насрєддін(плачучи, до Шехєрєзади): Шо ж це робиться?!

Тиша. Шехєрєзада мовчить.

ЗАВІСА.

Сказ

Божеволіло залізо і скаженіли лю­ди…

М. Стельмах. Кров людська не водиця.

ДІЙОВІ ОСОБИ

Сидір Платонович, начальник ЖЕКа.

Зінаїда Раїсівна, полюбовниця Сидора Платоновича.

Божевільне Залізо, тоже начальник ЖЕКа.

Мічурін, Макаренко, портрети гуманістів.

ПРОЛОГ

Заплямовані сходи ведуть до дверей, оббитих противним рижим дєрматіном. Входить Сидір Платонович. В руках у нього бумажна трубка, молоток і цвяхи. Сидір Платонович прибива до дверей бумажну трубку у розгорнутому вигляді. Це плакат. На ньому зображений великий палець людини, з якого тече кров. На крові написано слово: «СКАЗ». Навколо пальця страшні зображення скаженого кота, скаженого собаки, скаженого єнота і скаженої барсучихи. Зверху плаката напис: «Бережіться сказу». Сидір Платонович заходить до кабінєту і зачиняє за собою двері, оббиті противним рижим дєрматіном. Починає грати страшна музика.

ДІЯ ПЕРША

Приймальня Сидіра Платоновича. На стінках, один навпроти одного, висять портрети Макаренка і Мічуріна. Під портретами шкіряний діван, на дівані лежить гола Зінаїда Раїсівна. Вона куре «Пел-Мел» і трусить попіл на брудну підлогу. Входить Сидір Платонович.

Сидір Платонович: Поїбав не пробігав?

Зинаїда Раїсівна: Ти шо, сказився?

Сидір Платонович: Р-ррр-гав!

Зінаїда Раїсівна: Каравул…

В зв’язку з тим, шо кімната порожня, можна подумати, шо Зінаїда Раїсівна сподівається на допомогу Макаренка і Мічуріна, але вони не втручаються і спокійно висять на стіні.

Сидір Платонович: Вони тобі не допоможуть.

Сидір Платонович хвацько відкида задніми ногами бруд в різні боки і страшно гарчить. Зінаїда Раїсівна у розпачі біга по кабінєту, хапаючись руками за різні непотрібні речі.

Сидір Платонович(гарчить): Я давно про це мічтав, як мені щас харашо!

Сидір Платонович куса Зінаїду Раїсівну за сраку і повисає на ній. Зінаїда Раїсівна з криком вибігає з кабінєту, несучи на сраці Сидіра Платоновича. Саме в ту мить, коли вони безвозвратно щезають в жерновах життя, портрети Макаренка і Мічуріна падають на підлогу з страшним стуком. Оббиті рижим дєрмантіном двері відчиняються, і в кімнату входить Божевільне Залізо. Воно іржаве, погнуте і небезпечне. З усіх боків у нього стирчить різна залізна поїбєнь. В руці у Божевільного Заліза портфель, на голові — ондатрова шапка. Спираючись на вищезгадане, можна припустити, що Божевільне Залізо — начальник. Залізна істота сідає за стола і мрійливо оглядає кабінєт.

Божевільне Залізо: Тє-е-екс.

Портрет Мічуріна: Шо «тє-екс», шо «тє-екс»? Я всю жизнь работав! Я хотів зробити так, щоб всі люди були щасливі, а воно прийшло і сидить, начальство із себе корчить. Ти, чмо іржаве, шо ти зробило?

Портрет Макарєнка: А я, а я? Я хотів, шоб діти робили полєзні фотоапарати. І нахуя я так старався?

Божевільне Залізо: Ідіть на хуй. Будете пиздіти — щас всіх покусаю.

Портрети злякано мовчать.

Божевільне Залізо(Мічуріну): А тебе вопщє нада повісити. Нашо ти заставляв їбаться різні овочі? А хочеться їм, чи ні — це тебе не їбе. А де ж любов?

Макаренко: Яка любов, яка любов?!

Божевільне Залізо: А ти тоже мовчи, полковник сраний, давно пора тебе розвінчать.

Макаренко(у розпачі): Любов, розвінчать! Шо робиться у цьому світі, шо робиться — хто мені скаже?..

Мічурін: Куда нісьошся ти, Русь, — дай отвєт!

Макаренко: Нє дайот отвєта.

Божевільне Залізо: Дураки, не впадайте в істє­ріку. От я дивлюсь на вас — інтєлігєнти, ви всігда так. Мало вас стріляли, блядь.

Макаренко: Хто інтєлігєнт? Я інтєлігєнт? Він (показує на Мічуріна) інтєлігєнт?

Божевільне Залізо: Уже і пожартувать ніззя.

Мічурін: Цинізм. Кругом цинізм.

На столі, за яким сидить Божевільне Залізо, дзвонить телефон. Божевільне Залізо бере слухавку.

Божевільне Залізо: Слухаю. Да, товариш Сталін. Єсть. Буде сдєлано, товариш Сталін. (До портретів). Ну ось бачите — а ви зразу в паніку. Работать нада.

Божевільне Залізо виймає з портфеля важливі папери, надягає нарукавники і поринає у суспільнонародноважливу працю.

Божевільне Залізо: Коли партія сказала — надо, комсомол ответіл — єсть! І даже спать не хочеться!

Макарєнко: Бєссоніца, Гомер, тугіє паруса. Я спи­сок кораблів прочьол до сєрєдіни…

ЗАВІСА.

День колгоспника

ДІЙОВІ ОСОБИ

Юхим Гаврилович, мужик.

Уляна Мусіївна, дружина Юхима Гавриловича.

Маргарита Сидірівна, теща Юхима Гавриловича.

Хлопчик Назар, син Юхима Гавриловича, хлопчик шкільного віку.

Аеліта, радіола.

На сцені — сімейна кровать з тумбочкою, в кроваті лежить Юхим Гаврилович. Над кроваттю висить календар. На календарі радісний малюнок, зроблений червоною фарбою, на малюнку напис: «День колгоспника». Поруч з кроваттю розташована радіола «Аеліта». Входить дружина Юхима Гавриловича, Уляна Мусіївна.

Уляна Мусіївна(включа Аеліту): Ану, падйом!

Аеліта(пиздить дуже голосно): Дорогі колгоспники! А тепер послухайте пісню Матусовського на слова Пляцковського!

Юхим Гаврилович(хрипить сонним голосом): Жиди! (Виключа Аеліту.)

Уляна Мусіївна: Зараз вставай та катай по баклажани! (Включа Аеліту.)

Аеліта(кричить дурним голосом): Я люблю тєбя, жизнь, і хочу, шоби луччє ти стала!

Входить усміхнена Маргарита Сидірівна, теща Юхима Гавриловича.

Маргарита Сидірівна: Уявляєте собі, вчора на базарі машина наїхала на кавуни і всіх їх подавила.

Юхим Гаврилович(з цікавістю): Когось вбило?

Маргарита Сидірівна: Мужчину задавило. Вже пожилой був.

Уляна Мусіївна: Юхим, катай по баклажани, кому кажу, ікру нема з чого робити!

Аеліта(кричить): В жизні многа забот, а затєм тішина на рассвєтє!

Юхим Гаврилович: Чого це воно з утра розпизділось? (Виключа Аеліту.)

Входить хлопчик Назар, син Юхима Гавриловича.

Хлопчик Назар(дзвінким дитячим голосом): Сьогодні День колгоспника, тату!

Юхим Гаврилович: Ну, той що? А яке мені діло до колгоспників?

Юхим Гаврилович поступово заводиться. Він лежить на кроваті і пальцями дере з ковра шерсть.

Юхим Гаврилович: Може, ви всі тут колгоспники? Може, вона колгоспниця?! (Показує на Уляну Мусіївну.) Чи, може, вона колгоспниця?! (Показує на Маргариту Сидірівну). Чи, може, я колгоспник?! Га?!

Очі Юхима Гавриловича наливаються кров’ю. Уляна Мусіївна, Маргарита Сидірівна і хлопчик Назар — мовчать, пройняті жахом.

Юхим Гаврилович(реве жахливим голосом): Кого я запитую?!

Хлопчик Назар(починає ревіти): Тату, не бий!

Юхим Гаврилович(скаженіє): Я тобі покажу колгоспників!

Юхим Гаврилович рвучко стрибає з кроваті, виймає з синіх штанів ремінь з чайкою на пряжці і пиздить ним Назара. Назар кричить.

Юхим Гаврилович(пиздить Назара): Так хто колгоспник? Я колгоспник? Оце тобі колгоспник! Оце тобі, шоб знав, який у тебе тато колгоспник! (До Уляни Мусіївни та Маргарити Сидірівни.) Ні, ви бачили такого, я — колгоспник!

Маргарита Сидірівна: Але ж…

Юхим Гаврилович: Мовчать!

Назар(плаче): Тату, я більше не буду…

Юхим Гаврилович: Катай за уроки, будеш день, ніч, місяць будеш сидіти, поки не вивчиш! Шо задано?

Назар(плаче): Географія.

Юхим Гаврилович: Я перевірю. Якщо не будеш знать, шо таке географія (показує ремінь) — чим пахне?

Назар плаче.

Юхим Гаврилович(задоволено): Не плач. Пиздуй за уроки.

Назар уходе.

Юхим Гаврилович: Хм. Як це вам подобається? Колгоспник!

Аеліта(кричить): Я люблю тєбя, жизнь, і надє­юсь, што ето взаімно!

ЗАВІСА.

Павлік морозов. (Нова редакція)

Всьо смєшалось в домє Яблонскіх.

Генерал А. Лєбєдь

Епічна трагедія

ДІЙОВІ ОСОБИ

Павлiк Морозов, піонер, атлетичний юнак, нордична краса i гiтлерюгендiвська зачiска; одягнут просто i зi смаком: в бiлу сорочку i короткi шкiрянi штанцi; з рiзних бокiв Павлiк Морозов перетягнутий мiлiтарними шкiряними ремiнцями.

Савва Морозов, батько Павлiка Морозова, скупий i хтивий куркуль.

Щукiн, друг Савви, такий же мудак, як i вiн.

Пєлагєя Нилiвна, жiнка Савви Морозова, мати Павлiка Морозова; гарна, ще не стара жiнка, схожа на мать Батькiвщину з вiдомого плакату.

Павєл Власов, побочний син Пєлагєї Нилiвни, здоровенний, схожий на Кiнг-Конга мужик, сильний i неймовiрно тупий.

Генерал Власов, полюбовник Пєлагєї Нилiвни, батько Павла Власова, фашистський перевертень i таємний агент Канарiса.

Канарiс, шеф абверу Третього Рейху, в трагедiї не з’являється.

Фiлiн, здоровенна i жирна сова, виконує обов’язки агента генерала Власова.

Учитель атеїзму, плюгавий мужчина в бухгалтерських нарукавниках.

Альонушка i Іванушка, фольклорнi потвори, iснуючi в нашiй пiдсвiдомостi.

Зєвс, божествєнний вождь i вчитель, в трагедiї не з’являється.

Сфiнкс, кровожерна, пiдступна i хтива мiфологiчна потвора з пазурами, крилами, цицьками i пиздою.

Микола Островський, слiпий пророк храма Аполлона.

Сука i Блядь, кровожернi химери помсти, богiнi гiвна, мух i менструацiї, так званi Еpiнії.

Клiмакс, вiсник богiв, насилаємий на Суку i Блядь.

Танатос, демон смерті.

А також: пiонери, куркулi, фашисти, блядi, примари, чорти, дракони, горгони i медузи.

Дiя вiдбувається в глухiй сибiрськiй тайзi пiд час Другої свiтової вiйни.

ДIЯ ПЕРША

ПРОЛОГ

Входить Танатос.

Танатос:

Скінчились дні весняних сподівань,

Відгомоніла колективізація весела,

І Мамлакат вже не цілує в губи

Вождя народів диких: “Йди, збирай,

Мала узбецька дівчинка бавовну,

Бо пороху і дінаміту, а не поцілунків потребує

Країна наша, вже війна жорстока стукає у двері”.

Так сказав вусатий імператор, і з огидой витер

Дитячу слину з вусів божественних.

Бо на одну шосту частину суходолу

Напав зненацька Гітлер біснуватий.

Уже Гудеріан і Кляйст пихатий

Завершили оточення, їх танки

З’єднались біля Лохвиці, в полон

Здаються армії, і зрада

Отруйним скорпіоном повзає в тилу,

В тайзі, в Сибіру...

Підступне павутиння тут плете

Розпусний генерал, плейбой і зрадник.

Коханку має він – то жінка заміжня,

Що має двох синів: обох Павлами звати.

Тут бачу я кохання, ненависть і зраду,

Гнів богів, стихійні катаклізми,

Врешті – смерть героїв,

Що вчинками противними струсили небеса.

Їх поведе в Аід

Танатос, невблаганний демон смерті,

Себто, я...

Тож я наказую усім сидіти тихо,

Стільцями не рипіти,

І відключить пересувні переговорні пристрої...

Трагедію покажем зараз вам!

Величний хвойний лiс з мхами, лiанами, ялинами i кедрами. Де-по-де до них самiтньо тулиться берiзка. Чути пiонерський горн. Через чащобу продирається пiонерський загiн. Сховавшись за сосною, на загiн зловiсно угукає здоровенний Фiлiн.

Піонери(співають):

Много звьозд на нєбє свєтіт,

А одна – хрусталіна!

Много думок на прімєтє

У родного Сталіна!

Нам би Сталіна увідєть,

Нам би с нім пагаваріть,

Розсказать би, как в калхозє

Стало вєсєло нам жить!

Учитель атеїзму:

Смєлєй, таваріщі, звізда плєнітельного щастя

Нам освєщаєт правільні путі.

Дойдьом до свєтлой цєлі ми,

І тьма рассєется над сопкамі,

І утро пофарбує красним цвєтом

Зубчаті стєни нєжного Крємля!

По той стєнє крємльовской, нєжной

Походжає Сталін благодатний

І палить люльку. З неї вилітає

Ароматний дим, летить через Урал,

Через тайгу, до нас, в Сибір просторную,

(До піонерів)

Понюхайте, понюхайте!

Фiлін:

Угу-угу-угу!

Павлiк Морозов (пiдходить до Учителя атеїзму, який веде загiн):

Я знаю, це фашист угука на соснi.

Склада вiн карти наших болотiв,

Щоб переслати їх Гудерiану.

Філін:

Угу-угу-угу!

Учитель атеїзму:

От падло,

Шкода, маузер свiй дома я забув!

Філін (iронiчно):

Угу…

Павлiк Морозов:

Узнать вiн хоче тайни пiонерськi,

А потiм побiжить i закладе

Гудерiану всi секрети нашi.

Учитель атеїзму:

Ти перебiльшуєш, Павлуша, як завжди.

Скорiш за все, ексгiбiцiонiст забрався на сосну.

Дiвчаток недозрiлих наших хоче вiн

Злякать з сосни зненацька видом хуя.

Чого робити там фашисту, не пойму я?

Філін:

Угу.

Павлiк Морозов:

Це знають ще у яслах малi дiти,

Що лучше перебдiть, нiж недобдiти.

Катаймо на сосну, стягнем його за яйця

І спитаєм документа. А як не покаже,

То почнемо пиздить. Ото натiшимся!

Я пиздити люблю – людей, також жiнок,

Курей, свиней, собак. Особєнно

Я кошенят люблю топити. Як приємно!

Сидиш собi спокiйно на вiдрi i палиш люльку,

А воно, маленьке i дурне, все тичеться у сраку.

Так хорошо, що пiсню заспiваєш, а потім

Їх лопатою порубиш на шматочки

Та й викинеш к хуям.

Нєт, всьо-такі природу я люблю,

І Родiну, бєрьозку i рябiну,

Люблю я куст ракiти над рєкой…

Філін (з дерева):

Край родной, навєк любімий,

Гдє найдьошь єщьо такой?..

Учитель атеїзму:

От бачиш – нашi там. А ти - кругом шпiони!

Ето снайпєр, молодой боєц.

Павлік Морозов (бере в руку здоровенну ломаку):

А як шпiон – тада йому пiздєц.

Павлiк кида снаряд Фiлiну в голову, Фiлiн пада з страшним стуком, як мiшок з гамном.

Павлік Морозов (бере Фiлiна за ноги, передразнює Учитєля атеїзму):

Снайпєр! Молодой боєц! А как же,

Прямо ворошиловський стрiлок!

Павлік з розмаху пиздить важким Філіном об берізку, якій зовсім недавно признавався в любві. Берізка ламається.

Учитель атеїзму (до дiтей):

Дєті, сєйчас ми всє хором плюнєм

На цього Фiлiна: раз-два-трі!..

Дiти хором плюють, i сразу ж запєвають вєсьолу пiсню про кузнєчiка. Обряд очищєнія на цьому заканчівається, i загiн, ламаючи на своєму путі дерева, суне в тайгу, залишаючи за собою дохлого Фiлiна, поламану берiзку, бички, кансєрвнi банки i гандони. М’якою тигристою ходою входить Генерал Власов. На ньому красивi синi галiфе, шашка i папаха.

Генерал Власов (помiча Фiлiна):

От, блядь, таки, мудак, нарвавсь!

І знов я без связного залишився.

А йобаний Канарiс, мудозвон,

Пиздить в своїй їбучiй шифрограмi,

Що Фiлiну залiзного хреста присвоїв фюрер.

Мабуть, вже посмєртно…

(Власов пiднiма Фiлiна за ноги.)

Ну шо, падлюка, ще нє охладєл?

Філін(вiдкрива одне око):

Канарiс нє пiздєл?

Генерал Власов:

Шоб ти сказивсь, ушастий долбойоб!

Так налякав, що я ледь не усрався

В свої красивi новi галiфе,

І нову вєщь красiву чуть не спортів.

Докладивай мерщiй!

Філін:

Я узнав маршрути

Тих наглих пацанiв в коротких штанях,

Що об берiзку пиздили мене.

Вони iдуть на дальнiї болота,

В яких усяка водиться гидота.

Учитель атеїзму їх веде,

Щоб довести, що все це прєдрассудкі,

Що чорт – це видумки, вампiри - п’янi шутки,

А прівідєнія – безстиднi простітутки,

Якi за рубь залізуть в склєп сiмєйний.

Їм поїбать, що там жмури лежать -

Безнравствєннi падорви!

Генерал Власов:

Ну-ну, вже розпиздівсь, пташиний гуманiст,

Жан-Жак Руссо. А сам передавив

І виїбав усе, що в лiсi менш за тебе!

Диви, яка пустиня навкруги:

Нi зайчика, нi мишки, нi бiлочки!

Філін:

Зато гадюки єсть i кровожерна рись.

Жить стало лучше, стало вєсєлєє,

Тепер жить стало просто заїбiсь!

Генерал Власов:

Ходiм, ушаста блядь, за цими мудаками!

Вони шукають те, чого нема,

Щоб довести, що його не iснує.

Так часто мiстики, доведені до краю

Шуканням чорта, думають, що раз його нема,

То нема i бога.

А пiсля цього сруть у алтарi

І дароносицю. Аж тут приходить чорт

У синiх галiфе. І саме час задуматись,

Що раз вiн появивсь, то й бог десь рядом ходить…

Люди, люди, цi дурнi казли!..

Як остопиздили менi мiстичнi блядi,

Обвiшанi восточною хуйнею,

Що перед тим, як взяти хуя в рота

Повинна привести себе у резонанс

З ефiром свiтовим. Кiстлявi атеїстки,

Що лекцiї читають кугутам про Марс

І iншу поїбєнь, а кугути

Їбуть їх довгими сумними вечорами

Десь пiд коморою. А та тiки сопить,

А крикнути стiсняється, падлюка,

Бо з города приїхала, в костюмi,

І дулю накрутила в головi.

Совсєм не кайф їбать таку колоду

Безчуствєнну! Та i клiкуши тоже хороши –

Стоять на цвинтарi, простягши загрiбайла,

А як не даш їм грошей, то січас обматюкають

І плюнуть на пальто, шо i хiмчистка

Потiм не почистить! Куди не кину оком стомленим –

Кругом хуйня. Заябують мене питання сучi:

Шо луччє – бездуховнiсть, розпатлана самиця злоїбуча,

Що верхи на скаженiм бугаї

Шаленим чвалом мчить в пампасах предранкових

У нiкуда? Або духовнiсть смирна, шо перстами,

Покрученими від поліартрiту, показує нам, де дорога к храму?

В храмi тiм залiзо ржаве лежить у рiзних позах

І гнила картопля…

О, блядський смисл життя, якщо ти єсть!..

Філін:

Ти тоже розпиздівся на весь лiс,

Начальник. Ну просто романтiзмом повiяло

І Байроном набзділо трохи…

Що ж ти не пiшов в поети,

А подавсь в шпiони?

Генерал Власов:

Справа в тому, шо поети

Разлiчними стiхами нам об’ясняли світ,

Но основна задача в том i состоіт,

Щоб світ сєй пєрєдєлалі шпiони!..

Голос з лiсу:

Ау! Ау!

Генерал Власов:

То Пєлагєя. Вона у лiс по ягоди пiшла.

Втiкла iз дома, шоб синок не пиздив.

Вiн їх обох пиздячить – маму й тата.

Хiба це жизнь? Щодень приходить п’яний,

І батька з матiр’ю халявами по пицi виховує…

Філін:

Та отруїти нада!

Генерал Власов:

Ха,

Його труїли ми неоднократно.

Та вся отрута в його органiзмi

В мить перетворюється на шмурдяк молдавський.

Гiвно, яке вiн їсть, у ту же мить

Утворюється бiлоснiжним салом.

Входить Пєлагєя Нилiвна, мать з великої букви – ум, чєсть i совiсть нашої епохи, з слiдами билой краси на лiцє i тєлє.

Пєлагєя Нилівна:

На цій галявині тайожній заповідній

Здається, не змінилося нічого

За двадцять років. Так же буйно квітне

Химерний кущ, який прикрасив ти

Моєю сукнєю дівочою... Тоді

Були маневри – танки, самоходки

Несамовито продиралися скрізь гілля пиржача,

Воняло дізєлями, паленой рєзіной і тройним одєколоном,

Армійські пахощі домішувались до тайожних квітів,

Цим коктейлем ми дихали

В перерві між коханням, і тепло

Концентрувалося у мене в животі,

Отут – такий маленький апельсин червоний,

Щоб потім перелитися в тебе,

В тебе, коханий...

Генерал Власов:

Ще вчора, на нараді у фюрера,

Перед інструктажем німецьким педантичним,

Я, замість того, щоб зубрить координати,

Всі ці ідіотські цифри, паролі,

Я думав лиш про тебе...

І з виглядом розумним головою

Хитав я, нахилившись над картою,

Яку підсовував мені Гудеріан,

Аж раптом Гєрінг, падло,

Зненацька наступив мені на ногу...

І ще фон Браухіч сказав, що він мудак, -

Заволав я: “Фердамте шайзе!”,

Так, що навіть фюрер здригнувся,

А потім подивився недоброзичливо,

Отак, як на кота, що спиздив сало...

Весь цей час здавалося мені,

Що не сказав тобі я головного,

Іще не вичерпані наші почуття...

І потім,

Вже перед виброскою

Я під гул моторів фокке-вульф-сто дев’яносто

Все міркував над цим...

Пєлагєя Нилівна:

Іди до мене,

Дивись, мої труси іще висять,

А сукні вже давно не видно – мабуть,

Її упер отой ведмідь паскудний,

Що задавив секретаря райкома позаторік....

Він був такий плюгавий,

Що волохатий людожер погидував обідать,

Утерся лапою і тяжко позіхнув,

А потім зник в кущах малини дикой,

Поніс в тайгу свої звірячі тайни...

Генерал Власов:

Тобі шкода його?

Пєлагєя Нилівна:

Кого, ведмедя?

Генерал Власов:

Ні, секретаря того плюгавого.

Пєлагєя Нилівна:

Ти ревнуєш?

Генерал Власов:

Я хочу розібратись.

І ти мені розкажеш. Все і зараз.

Пєлагєя Нилівна:

Ти мене кохаєш.

Генерал Власов:

Кажи, навіщо твоя дівоча сукня

Ведмедю знадобилась?

Пєлагєя Нилівна:

Ну, може він відніс її дружині?

Генерал Власов:

Ведмедиці? Але ж у вас

Не співпадають розміри.

Пєлагєя Нилівна:

Ну, я не знаю...

Генерал Власов:

Можу підказати.

Давно знайомі ви...

(Пєлагєя щасливо регоче).

У своїй берлозі він холодними зимовими ночами

Ту сукню нюхав. Пестив він її

Своїми лапами... Він дрочив на неї!

Пєлагєя щасливо регоче. Генерал Власов дає їй ляпаса.

Генерал Власов:

Ти шльондра!

Пєлагєя Нилівна:

Як солодко мені! Ще вдар, коханий!..

Коли твій полк перевели у Забайкалля,

Писала я туди, а потім – Халхін-Гол,

КВЖД, Хакасія і Польща...Ти не відповідав,

Тебе шукала я, твій запах переслідував мене

Вночі і вдень. Я якось заблукала –

Була весна, в тайзі буяли квіти,

Я бігла навмання, і пахощі знайомі

Вели мене туди, де ви колись

Зливали відпрацьовану солярку.

Я вийшла на галявину – ведмідь

Качався у баюрі солідолу.

Смердів він карасіном і мастилом.

Побачивши мене, він посміхнувся

І загарчав так приязно, що раптом

У ньому я побачила тебе.

Смердів він так, як ти тієї ночі!

Ну, вдар мене, ще вдар мене, коханий!

Та дівка, що танкіста покохала,

Не буде більш кохати нікого!

Генерал Власов: (тупо):

Ведмідь – танкіст.

Пєлагєя Нилівна (ридаючи, до генерала):

Мiй любчику, яка хуйова жизнь!

Хотiлося б, усе в пизду пославши,

Вдвох милуватися у банi на полицi,

І вiничком любовно пиздитись, і сьорбати чайок.

А замiсть цього у тєбя развєдка, Фiлiн,

Пiздобол Канарiс, а у мене –

Мiй чоловiк, алкаш i бабнiк,

І два сини, епiчєскіх гєроя,

Бодай би їх побили метастази!

Філін:

Я знаю, храм стоїть серед болота,

А в храмi – домовина на цепу.

Про це не знає жодная сволота,

Шо в домовинi тiй слiпий пророк живе.

Зовуть його Микола. За життя

Хуйнi вiн рiзної навигрiбав довкола

Так дохуя, шо свiтлий Аполлон,

Якому поїбать обично на страждання

Припездяного нашого народу,

Раптово зглянувся і швидко ослiпив

Миколу стрiлами, шоб той не бачив

Бiльш пiздоватiзму, і не страждав

Бєзсмислєнно, як ми усi страждаєм.

Ходiм до нього, вiн навчить нас волi Аполлона

І скаже, як нам жити,

Бо нема нiякого терпiння.

Так дальше жить нiззя! Скрiзь долбойоби!

Навiщо, мамо мудрая сова, мене ти народила!..

(Фiлiн б’ється головою об сосну, сосна ламається.)

Генерал Власов:

Ну-ну, meine lieben совушка, не плач,

Прийде Гудерiан, i з ним дядько Канарiс,

Мiшок смачних засмажених мишей

Вони тобi подарять.

Чути страшне рипіння дерев. На галявину, ламаючи дерева, виходить Павєл Власов - здоровенний, схожий на Кiнг-Конга мужик з сокирою на поясi. Павєл Власов пиздить себе обома руками в груди, якi iздають звуки, нiби в зонi пиздять по рельсу. Всi ховаються.

Павєл Власов (страшно ричить):

Мать! Мать! Мать!

Генерал Власов:

Ну, бля, пiздєц!..

Пєлагєя Нилівна:

Тихiше, помовчіть! Бо як побачить,

То з’їсть усiх, а Фiлiном закусить.

Генерал Власов(з гордiстю):

А всьо-такі синок на мене схож.

Його би в ПТУ чи в iнститута...

А так – немає смисла нiкакого,

Шо вiн пиздячить лiс i розриває

Навпiл шатунiв, i греблi рве.

Дiяльнiсть пиздувата!

Філін (здогадався):

Ха! Вiн – лишняя людина!

Павєл Власов меланхолiйно лама об колiно вiковiчнi сосни. Раптово помiчає нашу компанiю i iздає страшне кiнг-конгiвське гарчання. Наляканi радіхони разом з жирною совою безпорадно бiгають у монстра мiж нiг, i вiд жаху страшно кричать. Причому пiдступний Власов-батько, вiдступаючи, заманює синка до оркестрової ями. Зi звуком скинутого з дзвiницi дзвона Павєл Власов валиться в яму на фаготи i контрабаси.

ДIЯ ДРУГА

Входить Танатос.

Танатос:

В той час, коли народ піднявся на війну,

У глибині сибірських нетрів непролазних

Пустують куркулі. Бешкетникам багатим

Насрати на страждання простих людей.

Недобитки ці безвідповідальні

Ведуть свої дурні розмови,

Обклалися з усіх боків блядями

І портвейном, один із них на Захід

Оглядається з надією, а другий –

В темні лабіринти слов’янської душі

Залізти хоче.

Звуть їх Щукін і Морозов Савва –

Батько Павла, нашого героя...

Гидке болото з отруйними випарами i сюрреалiстичними мiражами. В центрi болота стоїть вдало вкомпонований в пейзаж храм Аполлона. Храм представляє собою древнєгречеський дорiчеський ордер з капiтелями, пропiлєями i всіею положеною поїбен’ю, тiки зроблений, на вiдмiну вiд грецького, з дерева – росiйським способом «в лапу». Знизу храм Аполлона опирається на двi гидкi, жовтi i бруднi курячi лапи. На краю болота в позi «Мисливцiв на привалi» художника Пєрова сидять два розпиздяї: Савва Морозов i його друг Щукін. Обидва тримають в правiй руцi гранчаки з портвейном, а в лiвiй – блядєй.

Савва Морозов(показує гранчаком портвейну на гидке болото):

Дивись, ну гдє єщо така краса?

То Русь могучая, всього в ній дохуя –

Лiсов, полєй i рєк, болот, пустинь i тундри,

А также i тайги в ній сильно дохуя!..

І всюди Руссю пахнєт! Чєловєк

Здєсь вольно нюхаєт той запах до опиздініння...

Щукін(саркастично):

І шо? Нанюхався,

А потiм сам насре, шоб iншi нюхали? І шо характєрно –

Нiколи сам не убере гавно,

А так лежать полишить.

Нєобразованний, нєграмотний мужик!

Нєт, всьо-такі нам до Європи

Срать і срать єщьо.

Савва Морозов:

А нравствєнне начало?

Мужик, хоча й дурний, але святий.

Його їбуть, а вiн внiманiя на те не обраща,

І хоч полєзного не робить нiхуя,

Но i не злобиться. І любить все кругом:

Растєнiя, звiрят i пташенят, також

Дiтей, людей, дiвчаток, молодиць

І бога.

Щукін:

Бога не чiпай.

Сидиш собi в болотi iз блядями

Та ящиком портвейну, кiряєш, як мудак,

І лупиш комарiв на товстiй пицi.

Не можна говорити про бога

В такому положенії!

Та, крiм того, навiщо богу здався ти -

Неграмотний казьол, що тiки вмiє,

Що кiрять та жiнку пиздити?

Якби отут січас з’явився бог

Чи, може, якийсь святий, шо б ти сказав йому?

Нiчого б ти не видумав, окрiм:

«Сiдай, давай кiрнем». Мудило ти!

Савва Морозов (повчально):

Якби з’явивсь щас свiтлий Аполлон,

То не прийшлося б нам пиздiть багато.

Вiн піздюлєй би нам понакидав фiгурних,

Портвейна вiн розбив би, а блядєй

Повикидав в болото, i правильно б зробив.

О, як би я

Хотiв пiти на прощу у гидке болото,

Де бовванiє храм святий серед лiлей та жаб!

Покаявся б i гiрко заридав би,

Бо наробив у жизнi багато

Хуйнi я всякої.

Щукін.

Ха! Чого ж не йдеш?

Савва Морозов:

Боюся.

Там випь страшна регоче по ночах,

І сом живе, що давить бугаї,

А люди так ковта. Альонушка

Сидить на камнi там,

Уся зелена, пазурi в кровi,

А посмiшка, як в Бєрiї. Когось чека, блядюга,

І дивиться у воду, мов дурна.

Їбав я там ходити!

Щукін:

Якщо вiриш,

То тiки побажай, i храм прийде

І стане на левадi.

Не треба буде лiзти у болото

І бздiти, мов шпiон в тилу врага.

Давай гукнем його, ви, блядi, теж гукайте!

Всi хором:

Еге-ге-гей! Ізбушка пацавата,

Катай сюда i з нами третєй будь,

Бо ми у двох, а блядi в счьот не йдуть!

Обидва розпиздяї разом з блядями бiгають i кричать, утворюючи на краю болота базар. Раптом храм Аполлона з жахливим рипiнням робить поворота, i на жовтих курячих ногах пиздує прямо на п’яних шакалiв. Обидва вiд жаху падають мармизами в болотнi нєзабудки. Храм отряхує з нiг болотне гiвно, водорослi i жаби.

Храм:

Ви звали – я прийшов.

Щукін:

Пi...пi...пiздєц!

Дверi храма з грюкотом падають в болотне гiвно, у проломi дверей видно, як всерединi на ланцюгах агресивно гойдається кришталева домовина. Амплiтуда гойдання возроста, ланцюги лопаються, i гроб невидимою силою випльовується з храма на леваду. Кришталева кришка вiдлiтає на хуй, iз зручної приємної домовини пiднiмається Микола Островський, слiпий прорiцатєль храма Аполлона, вдягнутий в шинель, iз залисинами на лобi i гранчаком у руцi, i з маузером i шашкою на поясi.

Микола Островський:

Ви звали – я прийшов! Налийте, пiдараси,

Бо щас пiздюлєй вам понакладу!

Шо лежите, як вшивиє матраси?

Савва Морозов:

А! То ти iз домовини?

Навiщо ж там тобi пiстоль i шашка,

Та ще й стакан, гранений, як алмаз?

І лаєшся до того, як скажений,

На всякого, що вiн є пiдарас.

Ти сам такий! Що бiльма залупаєш?

Недаром, мабуть, повилазило тобi.

Пиздять, що ти пророк, – пророчествуй, шо знаєш,

Або уйобуй! Шось одне iз двух.

Таких гандонiв часто бачив я,

Що всiм пиздять: я – гуру, я – учитєль,

Несiть менi усi по три рубля

І мудростi я дам вам дохуя.

А сам читать умiє по складам

І голосно пердить в кампаньї дам.

Не бажаючи далi слухать цей поток пiдсвiдомостi, Микола Островський смачно пиздить Савву маузером по мармизi, той пада.

Микола Островський(до Щукіна):

Ти тоже попиздiти хочеш?

Щукін:

Нє, я нє.

Роздратований Микола хряпає маузером i Щукiна тоже. Попиздженi Щукiн i Морозов лазять рака, потроху критикуя пророка. Пророк Микола миттю хуяре гранчак портвейну, руба закуску, мимоходом запиздячує шашкою блядь, потiм скида чоботи i портянки, i з насолодою виколупує бруд промiж пальцiв. Друга блядь з жаху сховалася в домовину i неприємно там усцялась. З домовини рiденькими струмочками тече рудувата сеча.

Савва Морозов (з докором, до Щукiна):

От бач, до чого привело шукання правди!

Якого хуя ти його позвав?

Той жлоб у домовинi – не пророк.

Не бачив я пророкiв у шинелях та з маузерами.

То фурiя якась, то вурдалак!

Пиздiли мирно ми про нашу жизнь

Хуйовую, я нюхав тьоплий воздух,

Вiдчувая, неначе смачним салом повiяло…

Подумав я, шо смалять кабана,

А навкруги сидять друззя, красивi,

Утончьоннi, з веселими блядями,

І нiздрi жадiбно розширились у мене,

І почало менi здаватись, шо січас

Пойму я жизнь, її закони сложнi i красивi,

Її гармонiю...

Микола Островський:

Замовч і не пизди!

Якi закони там, де блядi хтивi,

Скупi, невихованi, що при видi грошей

Напустять на персидський килим слину,

Нахабно сцуть пророку в домовину?

Чому я, молодий, розумний, гарний,

Замiсть того, шоб їздить у круїзи,

Дивлюсь на їхнi блядськiє капрiзи

І слухаю, як ви, засранцi потнi

Отут патякаєте? Знаю вашi мислi

Хуйовi – про аршин, яким не можна мiряти Росiю,

Бо ним ви хуя мiряли у банi,

І тепер вiн правильную цифру не покаже,

А потiм плакати, як крокодил пiдступний,

Шо в нас нарiд дурний i п’є багато,

Шо правди нiхуя нема нiде,

А згодом йобнути горiлки лiтрiв зо два,

Блювать самозакохано i пиздити сiм’ю:

Жiнок, дiтей, тварин, ламати фiкус –

Растєніє корисне, бити посуд…

О, злi єхiдни, знаю мислi вашi!..

Пророчеств мудрих ви вiд мене ждете?

Так я вам дам моїх пiздюлєй страшних,

Нiякая Кассандра вас по яйцях

Ногой не впизде влучно так, як я!

З цими словами пророк Микола пиздить обох славянських гуманiстiв. Несподiваний крик зупиняє його невдячну працю. На тлi лiсу з трубою i барабаном з’являється пiонерський загiн з Павліком Морозовим та Учителем атеїзму на чолi.

Павлiк Морозов (до дiтей):

Стояти всім, їбати вашу мать!

Учитель атеїзму (до дiтей):

Дивiться, дiти, на болото гидке.

Церковники задурюють нарiд

І кажуть, шо живуть русалки там,

Чорти i всякi iншi блядi мокрi.

Я запевняю вас – нема там нiхуя.

Ми тракторами тут пiсок навозим,

Акацiю посадим, обєлiска вколупаєм в баговиння.

На ньому ми напишем, що в майбутнiм

Тут буде пам’ятник стояти комунiстам

Порубаним.

(показує на храм Аполлона)

А ця iзбушка скромна –

Капiталiстiв це трактир развратний.

Сюди, подалi вiд бiди народной

Блядєй водили куркулi i графи.

Тепер в нiй буде школа для сирiт,

Дiтей i всячєскіх дебiлiв.

Микола Островський:

Чим так пиздiти на весь лiс розумно,

Ти б краще подивився в болото уважнiше.

Справдi, порада досить слушна. З болотного баговиння вилазить Альонушка, саме така, як її описував Савва Морозов. Її посмiшка дозволяє бачити у неї чималенькi iкла. Без зайвої тяганини вона хапає Учителя атеїзму, i, перекусивши йому артерiю, з задоволеним реготом тягне жертву в очерет. Кривавий фонтанчик ще деякий час фонтанiрує з болота, звiдти ж чути смачнi звуки розгризаємих кiсток.

Микола Островський:

Хто ще пиздiти буде? Запитую.

Пиздiти бiльш нiхто не хоче. Павлік Морозов геройськи волохатить собi чуба.

Павлік Морозов:

Вiн ворог був, менi його не шкода.

Вiн нас наябував, казав – нема чортiв.

Туди йому й дорога, пiдарасу.

Савва Морозов (до Щукiна):

Це мiй синок, епiческій герой,

Вiн рятувати нас прийшов сюда,

Своїх штурмовикiв привiв загони.

Спортивнi хлопцi, тi, шо знають джіу-джітсу

Прийоми смертоноснi, кирпичину

Усякий з них мармизою лама.

Микола Островський:

Учив я трохи вас, старих шакалiв

Як Родiну любити, та, мабуть,

Перестарався трохи. Вiдтепер

Ви знати будете, як храма викликати на леваду,

Плювати в дароносицю, пости

Не соблюдать бездумно.

Ідiть, гандони, й бiльше не грiшить,

Скажiть спасiбо Альонушцi, що вже наїлась трохи.

І цю блядюгу з гроба приберiть,

Вона кришталь гiрський менi зiпсує

Своєй мочею хворою. Вiд неї

На домовинi в стилi рококо

Пiдуть такi паскуднi жовтi плями,

А домовину чисту я люблю.

Павлік Морозов:

То ти пророк святий?

Микола Островський:

Так, я – пророк, пєдант-акуратiст,

Молюся богу я i пизджу фарiсєїв.

Павлік Морозов:

Але ж його нема. Так в школi я учив,

Що все зробив не бог, а обiзяна.

Микола Островський:

Сказала це тобi та срака п’яна,

Шо їсть її Альонушка тепер.

Павлік Морозов(кричить до пiонерiв):

Хлопцi! Наябували нас, бог є!

Всi падають на колiна i пиздять мармизами болотнi незабудки. Савва Морозов i Щукiн запопадливо пиздять сильнiше за всiх. Засцяна блядь вилазить з кришталевої домовини i з цiкавiстю спостерігає величне видовище масового покаяння.

Микола Островський:

Покайтесь, браття, i не робiть хуйнi,

Не бздiть нiкого, за нами Аполлон!

Якщо хтось скаже вам, що вiн мудак,

Що хтива обiзяна сидить на променистiй колiсницi

І чуха сраку арфою спiвця,

Ви зараз же такому мавпофiлу ногою

Бийте в яйця. У цей спосiб загiтував багато неофiтiв.

Сказати вам по правдi, не люблю я

Тих блядських теревенiв, бо не вiрю

У силу слова я, а вiрю

У силу пiздюлєй.

З цими словами пророк пиздить неофiтiв ногою по зубах i по печiнцi.

Павлік Морозов:

Учителю, ми за тобой пiдемо,

Не будем пиздити всiх тих, кого ранiше

ми пиздили, а тiки тих,

Кого ти скажеш.

Микола Островський:

Ідiть по свiту, дiти Аполлона,

І агiтуйте бидло безпринципне

Фiгурними пiздюлями. Не бiйтесь,

Коли, священной люттю надiхненнi,

Ви зробите калiкою когось.

Вас будуть тiки бiльше поважати,

Пiдносити дари i пригощати

Портвєйном ароматним. Ви об стiну

Побийте тi пляшки, дари до хати

Господаря знесiть, а потiм сiрниками

Ви пiдпалiть його обiйстя. Їх сусіди

Тодi полюблять вас і скажуть: «Це святi!

Ідiть сюда, ми чуда хочемо». Халяви

Чобiт своїх вiд бруду обтрусiть

І йдiть до них вечеряти.

Павлік Морозов:

А чудо?

Микола Островський:

Чудо в тому полягає,

Що пиздити не будете ви їх.

Савва Морозов:

О, мудрий наш пророк! Старцям потворним

Дозволь пiти в свої дома убогi,

Щоб ми могли молитись Аполлону,

Альонушцi, зеленим бiсам, вiдьмам.

А сiрники тримати на полицi

Ми будемо, чекаючи святих,

Нехай прийдуть i спалять к єбєням

Майно улюблене, а нам, старцям нужденним,

Повибивають зуби, нам же краще.

Бо легше тим прийти до Аполлона,

В кого нема зубiв, вiдбитi нирки,

Замiсть очей стирчать кривавi дiрки,

І рiдка волосня нагадує про жизнь

Розпусную з блядями i гiмназiстками!

Павлік Морозов:

Все, батьку, напиздiли ви. Вам треба

Скорiш до дому бiгти, бо в лабази

Ви мрiєте залiзти. У пилюцi,

В танцюючому свiтлi каганця,

Ви з головою зануритесь у грошi

І, як свиня, в них будете качатись,

І криками дурними кажанiв

Лякать пiд стрiхою. Я помiчав за вами

Уже давно цю пиздувату жаднiсть.

Невидимий, за вами я ходив

З лiхтариком в кишенi

Моїх штанiв широких. Я сокиру

З собой носив, щоб нею запиздячить

Пацюкiв, що по коморах нишпорять. Як раптом

Спинились ви, i вогник освiтив

Потворну вашу пику, хижi зуби

І слину, що котилася iз рота

На землю вогку. Я вас упiзнав,

І так менi зробилися противнi

Інстинкти вашi дикi, що ледь-ледь

Сокиру стримав я. Загавкав тут собака,

Раптово перший пiвень прокричав.

Ви матюкнулись лайкою брудною

І дверi зачинили, мабуть, мамку

Пiшли їбать безчувствєнно. Грошима

Ви шарудiли, бавилися хуєм

Через кишеню. Схаменiться, батьку,

Вiддайте грошi капоснi на храма!

Павлiк Морозов величним жестом показує на пацавату ізбушку на курячих ніжках.

Савва Морозов:

Ага, гандони, грошей захотiлось?!

Гамна вам на лопатi, жебракам!

Вiн робить руками всiм зрозумiлого жеста.

Микола Островський:

Я сумно дивлюся на наше поколiння

Жлобiв невихованих. Грошi їм дорожчі

За храм святий. Мамонi, а не богу

Возносять цi хуї свої молитви!

Ви тихо задушiть його, як цуцика.

Хто хоче це зробити,

Хай вийде на три кроки уперед.

Всi пiонери на чолi з Павлiком, не вагаючись нi хвилькi, роблять вперед три кроки iз криком: «Можна я?»

Микола Островський:

Павлуша старшенький, то йому й душити,

Бо жизнь свою потрiбно так прожити,

Щоб соромно не було за роки,

Що прожив ти їх так, як пiдарас паскудний.

Кiнчай скорiш спєктакль цей вельми нудний.

Павлуша з насолодою душить батька його ж бородою. Він пхає її Савві в рота і закручує вузлом. Піонери під час акції б’ють в барабани.

Савва Морозов:

Русь, куда нєсьошся ти?!

Зробивши справу, Павлiк пiдходить до пророка Миколи i робить пiонерський салют. Два пiонери пов’язують пророку пiонерський галстук.

Микола Островський:

Пiонери! Душити жадних пiдарасiв

Будьте готовi!

Пiонери:

Завжди готовi!

З лiсу з’являється Пєлагєя Нилiвна з генералом Власовим i Фiлiном. Всi падають на колiна, побачивши храм.

Філін:

Це храм святий, вiн вийшов iз болота!

До нас, мерзенних, вiн прийшов, як совість

Приходить уночi до уркагана.

І той прокинеться, заплаче i об стiну

Ударить головою, штукатурку

Обiб’є лобом, долбойоб смердючий.

Не буде бiльше пиздити бабусь

Сокирою, ширятись ефєдрiном

І ґвалтувати в зонi пєтухiв,

А пiде в монастир i стане дiток

Учити Слову божому. Я теж

Покину їсти гризунiв i пташок,

Хуйове це шпигунство я полишу,

Воздєлувати буду вiнограднiк

У потi своєй совиной морди,

І жить не по брехнi, як вчитель бородатий

Учив нас, юних i прищавих нiгiлiстiв.

Генерал Власов:

Meine lieben совушка, переворот вiдбувся

В моїй душi! З тобою разом будем,

Як двi свинi, гребтись на полi. Гроші

Ми роздаватимем бабусям i калiкам,

Нехай вони поїдуть в Монте-Карло

І грають там в рулєтку, нам не шкода!

З дітсадочка вiзьмем сирiт, і заберем котiв

Із iнститута научного, де з них здирають шкiру

І роблять зомбi аспiранти п’янi…

Генерал Власов, як і Філін, пада на коліна.

Пєлагєя Нилівна:

А я куда?

Генерал Власов:

Блядєй з собою ми не беремо.

Нема чого тобi робити з козаками

І в грiх вводити нас. Іди в сiм’ю,

І бiльше не грiши з воєнними! Молись,

І чоловiку смирно догоджай,

Із бороди йому вичiсуй мандавошки,

Терпи його тортури п’янi, ноги

Йому цiлуй, шоб вiн тебе простив.

З тобою тiльки можем ми дебілів

Робити, ти стара для цих розваг…

Іди з очей, розпусна Мєссаліно!

Пєлагєя Нилівна:

Шпигун нiмецький, шоб сказився ти!

Канарiс щас тобi не допоможе,

Вiн в свiтлiм кабiнетi у гєстапо

Зажав у дверях яйця комунiстiв

І сьорбає какао, прислухаясь

Із насолодою до їхнiх завивань.

Тобi пiздєц! Гей, пiонери юнi,

Бiжiть сюда, я шпигуна спiймала!

Пєлагєя хапає Генерала Власова, Фiлiн обережненько ховається за сосною.

Філін:

Цих хлопцiв пацаватих знаю я,

Вони природи рiдної не люблять,

Нi фауни, нi флори, нi пташок,

А люблять тiльки пляшки i гандони,

А ще кансєрвнi банки і паскудні карти

З голими дівками – ті, що німі

У електричках продають.

Пiонери хапають генерала i пiдводять до Павлiка Морозова, який сидить на піонерському барабані в позі Бонапарта.

Павлік Морозов:

Ну шо, спiймався? То кажи тепер,

Хто вербував тебе, де штаб, ключi вiд шифру,

Явки, ставки i вся твоя шпигунська поїбєнь?

Генерал Власов:

Простiть мене, дiтдомiвськi сирiтки,

Коти бездомнi, менi вибачайте!

Я грiшно жив, їбався я з жiнками

Утричi старшими за мене, із совою

Я жирною дружив, плодив дебiлiв

Таких страшних, що навіть в Голлiвудi

У фiльмах жахiв таких нема. Я не скажу нiчого

Тобi, байстрюк поганий! Хай живе

Манштейн, Гудерiан i рiдний Гiтлєр,

Фашистська батькiвщина хай цвiте!

Генерал Власов мужньо харкає Павлiку в пику.

Павлік Морозов:

Утопіть фашистського фанатiка в болотi.

Пiонери прив’язують генералу Власову на шию кирпичину, як Герасим до Муму, i топлять у болотi. Альонушка вилазить з очерету i з цiкавiстю дивиться на видовище, її очi горять червоним вогнем.

Пєлагєя Нилівна:

Що ж ти зробив, проклятий уркагане?

Якого хуя ти в болотi гидкiм

Втопив красівого, усатого мужчіну?!

Павлік Морозов:

Мамаша, помовчiть,

І вас втоплю, як будете пиздiть.

Микола Островський:

Сiмейка блядська, заїбали в пень!

Оцю хуйню повинен день у день

Я слухати. Я б краще пєтухом

Ламбаду танцював би на парашi!

Пророк розлючено плює. Погляд його випадково пада на хижу Альонушку, яка хтиво клацає іклами i пускає слину з рота.

Микола Островський:

А ти шо робиш тут, змiя їбуча?

Ти, мабуть думаєш, шо тут кiна знiмають

Рекламного про пасту для зубiв?

Роздратований Микола жбурля каменюку в Альонушку, яка з хижим гарчанням лiзе назад в очерет. При цьому вона робить еротичнi знаки Павлiку Морозову i принадно вихиляється тiлом. Павлiк без зайвої рефлексiї бiжить за зеленою бляддю в болото. Пєлагєя Нилiвна розставляє руки, як в картинi Маковського «Не пущу».

Пєлагєя Нилівна:

Не лiзь, синок, вона тобi не пара,

Вiд неї ти пiдхопиш враз сiфона!

Павлiк роздратовано пиздить Пєлагєю Нилiвну по мармизi. Пєлагєя пада довго i велично, як це i личить епiчнiй героїнi.

Пєлагєя Нилівна:

Убив!

Хор пiонерiв:

Убив! Убив!

Микола Островський:

Пiздєц!..

Сiнхронно з його пророчими словами болото охоплюється жахливим мороком з громом, блискавкою, смерчем i всiм, чим положено в такому випадку. По небу в цей час вихором проносяться медузи, горгони, чорти, дракони i просто якiсь лярви. Натовп збивається в купку, як безпорадне стадо, з жахом спостерiгаючи катаклiзми. Тiльки Пророк лишається незворушним. Спокiйно лягає вiн в прекрасну кришталеву домовину, яка вiдразу ж починає свiтитися синiм вогнем, i невидимою силою влiтає назад у храм. Дверi храма з грюкотом зачиняються, з жахливим рипiнням ритуальна споруда робить поворота i на жовтих курячих ногах пиздує в болото, розбризкуючи грязюку. За ним, як щури за Гамєльнським щуроловом, мовчки йдуть загiпнотизованi Щукiн, Альонушка i пiонери. На сценi лишається тiльки Павлiк, який стоїть в античнiй позi над тiлом матерi, i Фiлiн, який сховався за сосною i вiд жаху тихенько пiдвива.

ДIЯ ТРЕТЯ

Входить Танатос.

Танатос:

Смертельний вихор рокових подій!

Заведено годинниковий механізм, і коліщатка

Розплати час рахують невблаганно.

На землю я послав в камандіровку двох Еріній:

Богині помсти, ревнощів і крові

Маскуються туристками, так ліпше

Їм буде втертися до смертних у довіру.

Зовуть їх Блядь і Сука. Я не раджу

Чесним платникам податків

Зустріти їх...

КАРТИНА ПЕРША

На галявинi, серед величного сибiрського лiсу бiля туристичної палаткии сидять Сука i Блядь, богинi помсти, гiвна, мух i менструацiї, так званi Ерiнiї, вбранi туристками 60-х рокiв. На обох неоковивнi спортивнi штанi кольору шкiльних чорнил, потворнi туристичнi черевики i амебної форми рюкзаки. Довершують гардероб гидотнi чорнi крильця, якими цi бридкi створiння час вiд часу вимахують. Обидвi богинi - це здоровеннi масластi невизначеного вiку агресивнi чуви. Одна з Ерiнiй слухає по портативному приймачу романтичнi пiснi про геологiв, друга колупається в зубах виделкою.

Сука:

Хотiла б я пацанчикiв красiвих

Зустрiти в цiм їбучiм турпоходi,

Бо замiсть них тут тiльки блядськi рисi,

Ведмедi, змiї, сови беспокойнi

Вночi кричать, неначе їх гвалтують…

Філін(з дерева):

Угу-угу-угу!

Блядь:

Нема січас пацанчикiв хароших,

А тi, шо єсть, не їздять в турпоходи,

А як поїдуть здуру на турбазу,

То не вилазять, падли, з ресторану,

Аж поки грошi не попропивають.

В той час, коли нещаснi молодицi,

Якi купили льготниє путьовки,

Щоб поїбатись трохи у походi

Спортивному, лiкуються вiд нервiв

І Клiмаксу вонючою водою,

Регочуть iстерично, скавучать,

Як цуценята, темними холодними ночами

Пiд ковдрою казенною, самотнi,

В убогих номерах на десять койок,

Де радiо пиздить вночi i вдень,

Бо хтось зламав його i виключить нiззя,

Де блядь командіровочна вночi

Приходить i сiдає в умивальник

У сраку п’яна, i тепер до ранку

Ви слухаєте, як вона iкає,

Де об’явлєніє висить в фойє засранiм:

«Товаріщи! Не кидайте в вiкно рєзінові іздєлія,

Бо гуси їх їдять i ними давляться»!

Філін:

Угу-угу-угу!

Блядь:

Смiється з нас цей йобаний хижак.

Кида в Філіна палку. З дерева чути крик.

Сука:

А може, там пацанчикі сидять,

Студенти-першокурсники красівi?

Вони iз нами шуткувати хочуть,

А ти ломакою упиздила по ним.

Голос з неба:

От, курви, я вам зараз дам студентiв!..

На галявину на величних чорних крилах планiрує Клiмакс, вiсник богiв, щось середнє мiж бетменом, Медузою Горгоною i дельтапланом. Сказати, що вiн страшний – це не сказать нiчого. Коли вiн говорить, у нього з рота виривається вогонь. Вiн весь обмотан змiями. Обидвi блядi, побачивши Клiмакса, з жахом падають долiлиць i навкарачках повзуть в кущi.

Сука(з жахом):

Клiмакс! Це Клiмакс!!!

Клiмакс:

Так, не фраєр я, а Клiмакс змїєносний!

Отож тремтiть, паскуднi нiмфоманки,

Що замiсть того, щоб глядiть онукiв,

Виябуєтесь перед пацанами

З профтєхучіліща і переймаєте у них

Їх сленг дєбiльний, і пхаєте свої квадратнi сраки

В лосiни молодьожнi! Вам студентiв

Захотiлось? Ось вам студенти!

Клiмакс бере в кожну руку по товстій змії, і зміями пиздить нещасних профур, якi вiд жаху виють i лазять рака. З високої сосни долинає вже знайоме нам «угу».

Клiмакс (катує блядєй):

Оце вам за лосiни синтетичнi,

Оце за першокурсникiв, а це -

Вже за геологiв, гiтару, тайгу

І прочу поїбєнь!..

Кожен пункт обвинувачень Клiмакса супроводжується ляпасом важкою змією.

Клімакс:

Оце за тi похабнi вашi пiснi,

Що ви їх виєте ночами,

Сичiв лякаючи! Оце за блядськi вiршi,

Де про любов написано, що їх

Ви пiд подушками тримаєте, насправдi ж

Вам хочеться, шоб п’яна шоферня,

Яка й не знає толком, як читати,

Їбала вас в брудному гаражi!

Сука i Блядь:

О Клiмаксе, нехай же цеглепад

Впаде на нас, мерзенних! Хай гімно

Затопить нашу хату аж по крокви,

І iз труби полiзе замiсть диму!

Нехай нам повилазе, шоб нiколи

Ми хуя не побачили в життi,

Якщо ми будем лiзти к пацанам,

До ранку з ними лузгати насiння

І реготать придурошно, вдавати,

Шо нiби-то лоскотки боїмось!

Не будем бiльше ми!

Клімакс:

Ну, не клянись, то грiх.

Клiмакс сiда на пенька, дiстає «Бiломор», закурює - так що стає схожий на справедливого начальника дитячої колонiї. Вiн пригощає цигарками блядюг, як це звичайно роблять на допитах кмiтливi менти. Раптово гостро примружившись, як це вiртуозно робив Бєрiя, щоб приголомшити ворога, питає.

Клімакс:

Ви Зєвса знаєте?

Сука i Блядь (з жахом):

Ми знаємо...

Клімакс:

Вiн щойно наказав

Пошматувати вас обоїх на катлєти,

Якщо ви вже сьогоднi не засмажите Павла Морозова,

І не подасте йому о сьомiй на вечерю.

Вiн сказав, що любить,

Шоб шкiру не знiмали,

А перед тим, як подавать на стiл,

Побризгали б на неї трохи коньяком,

А з рота шоб стирчала цибулина,

Та тiки свiжа, а не тогорiчна.

Гадьониш цей вже заїбав богiв!

Вiн запиздячив всю свою сiм’ю,

Тепер вiн може на Олiмп полiзти

У свiтлії палати до богiв,

Шоб звiдти їх на землю постягать,

А потiм сам на крiсло Зєвса сяде,

І буде видавать укази. Цього ми

Не можемо терпiти.

Пiдроздiл блядський,

Щас шикуйсь, кругом,

Впєрьод за ордєнами! Сука старша,

Шо не ясно?

Сука i Блядь по-воєнному виконують накази.

Сука:

Докладує старший сержант Сука. Дiвєрсiонна група в складi старшого сєржанта Суки i єфрейтора Блядi в наряд заступила!

Клімакс:

Праве плєчо впєрьод! Бiгом!

Обидвi профури вихором зникають в тайзi. Клiмакс з цигаркою в роті, з вогнем і димом стартує вертикально вверх, як це робить на Байконурі ракєта.

КАРТИНА ДРУГА

Входить Танатос.

Танатос:

Іще не всіх герой поубивав.

Тайгою стелеться зігзагом слід кривавий,

За ним ідуть вовки і росомахи.

Куди ведуть ці рокові стежки?

І скільки подвигів звершити доведеться

До тої миті, як верховний вождь і вчитель наш небесний,

(Якого всі народи називають

По-різному, але для якого

Це значення не має),

Раптово скаже: “Досить!” –

Дізнаємось ми зараз...

У володіння Сфінкса

Потрапив наш герой...

Павлік Морозов мандрує тайгою, несучи на плечах мішок з мертвою Матір’ю. Мандруючи так, він зненацька влазить в лігво Сфінкса, який годує здоровенними цицьками маленьких сфінксенят.

Сфiнкс:

Ага, людиною воняє смачно як!

К обiду ти менi з’явився вчасно,

Давно пацанчiками я не ласувала…

І як менi ти не вiдповiси

На три мої загадки хитрожопi,

То з’їм тебе негайно.

Павлік Морозов:

Не бздю нiкого я!

Давай загадки, сука iз цицьками.

Розгадував я й не такi кросворди,

Складали їх євреї хитромудрi,

Хотiли наїбать – не получилось,

Із ними не рiвнятися тобi,

Потворо ти дрiмуча!

Сфінкс:

Так слухай. Що це таке:

Не буряк, не морковка,

А червона головка?

Павлік Морозов(ні хвильки не вагаючись):

Пiонерка в червонiй хустинцi.

Шо, з’їла, сука?

Сфінкс:

Хвалитись постривай. Скажи, що це таке:

Лiтає і смертю засiває?

Павлік Морозов:

Фашистський лiтак.

Сфінкс:

І тут вгадав, паскуда. Слухай же останню.

Що це таке: орел лiтає, народ визволяє?

Павлік Морозов:

Радянський лiтак.

Сфінкс:

І тут вгадав. Іди своїм шляхом.

Розумний ти, а я їм тiльки дурнiв.

Павлік Морозов:

Нi, постривай, бо зараз моя черга

Загадувать. І як ти щас менi

Не зможеш вiдповiсти, то тебе

З гамном змiшаю я

Разом з твоїми цуценятами.

Що це таке, вiдповiдай негайно:

Сичав, сичав, та й замовк,

Вигляда з нори, як вовк?

Сфінкс:

То, може, це скажена барсучиха?

Павлік Морозов:

Тупа пизда, це Гєббєльс!

Павлік з страшною силою епічного героя пиздить Сфінкса мішком з мертвою Матір’ю. Сфінкс пада мертвий. Павлік з насолодою душить маленьких сфінксенят, які жалібно скавучать. На нього, ніким не помічені, позирають Сука і Блядь. Обличчя у них розмальовані грязюкою, як це роблять на бойовому завданні американські рейнджери в джунглях Індокитаю.

Блядь:

Який вiн гарний, Сука!

Сука:

Ах, я не можу на нього дивиться,

Бо я усцюсь в труси!..

Павлік в цей час здирає з Сфінкса шкуру і надягає на себе, як Геракл. Потворна шкура щільно облягає його могутню постать, так шо сфінксові цицьки гойдаються на плечах, як здоровенні еполєти.

Павлік Морозов (до Ерiнiй):

Не треба там ховатися, дiвчата,

Все бачу я. Ви краще йдiть сюда.

Скажiть менi, чи любите ви сєкс?

Блядь (виступає впєрьод):

Канєчно.

Сука (пошепки):

Ти, Блядь дурна, забула ти про Зєвса,

Вiн на катлєти порубає нас!

Блядь:

Я Пушкiна читала на турбазi.

Там сказано, шо краще менше жити, но їбатись,

Нiж жити дохуя таким життям убогим,

Як ми живем з тобою, подружка сизокрилая моя!

Яка в нас жизнь? Щодень приходить Клiмакс

І пиздить кобрами отруйними по попереку хворому.

Казав крилатий гад,

Шоб ми про пацанiв не смiли й думать.

Та я їбала жизнь таку, подружка!

У дико лiгво це я раком щас полiзу

І хай весь свiт накриється пиздою,

Бєзсмєртниє боги, Олiмп i Океан,

І небо все нехай к хуям розпроїбеться

Разом з амбалом тим, що його пiдпира!!!

Блядь, хтиво вихиляючись сракою, залазить до Сфінксо­вого лігва. За нею лізе Павлік Морозов, чіпляючись сфінксовими цицьками за вхід.

Сука:

Оце подружка втнула! Так мені

Січас зробилося завiдно…

Колись i я дiвчатком молоденьким

Курила план, ширялася потроху,

А потiм, сидячи на теплих трубах

У подворотнi ззадi гастронома

Я цiлувалася з хiпками і спiвала про Мішел…

К хуям вiйну! Робiть любов, дебiли!

Сука лiзе у вонюче лiгво, з якого негайно долинають твариннi звуки, чавкання, рипiння i таке iнше. Через галявину сумно мандрує храм Аполлона на курячих ногах, очевидно, у пошуках iстини. За ним iдуть загіпнотизованi пiонери, Щукiн i Альонушка. Альонушка веде за собою на мотузку свого брата Іванушку. Іванушка – бiленький, з маленькими рiжками, ратицями i хвостиком. Альонушка i Іванушка з цiкавiстю прислухаються до тваринних звукiв, а потiм, не вагаючись, залазять всередину. Судячи з задоволеного мекання, їх зустрiчають гостинно. Храм Аполлона сумно зникає в тайзi разом з учнями. Фiлiн, який весь цей час вiв з дерева свої шпигунськi спостереження, м’яко планiрує на галявину.

Філін:

Мовчать боги. Принишкли океани.

Везувiї таять в собi свiй попiл,

Камiння i вогонь священний… Храми

Стоять, зарослi будяком i хмизом.

У хмизi тiм скульптури охуєнних розмiрiв

Лежать розкиданi,

І дивляться незрячими очима

В безодню неба…

Замовкло все, чекаючи коней

Із вершниками, з косами й вісами.

Та щось не йдуть, проклятi.

Або б уже сказали, що не прийдуть,

Або скажiть, коли, бо вже нема

Нiякого терпiння їх чекати!

Так дальше жить нiззя, скрiзь долбойоби!

Навiщо, мамо мудрая сова,

Мене ти народила?!

Фiлiн за своїм звичаєм хоче битися головою об сосну. Раптом несамовите рипiння дерев i нелюдське гарчання вривається на iдилiчну галявину. З’являється Павєл Власов в усiй своїй красi. Вiн одразу ж помiчає блядство у своїх володiннях i слоноподiбними ногами розчавлює бридке лiгво Сфiнкса. Блядi з пострахом розбiгаються.

Фiлiн (радiсно кричить):

Ага, ага, прийшли!

(І лобом колотиться в сосни, утворюючи лiсоповал).

Павлiк Морозов смiливо вилазить з-пiд вонючої груди кизякiв, скєлєтiв i сухого бадилля, з яких було побудовано цю звiрячу барлогу.

Павлік Морозов:

Якого хуя ти, амбал невмитий,

Прийшов сюда мiшать моїм заняттям?

Тепер своїм улюбленим прийомом

Зроблю з тебе навiки iмпотента!

Павлiк пиздить Павла Власова ногою по яйцях. Роздається звук, ніби вдарили в дзвона.

Павлік Морозов:

Шо, не подобається?

Павєл Власов:

Нi.

З цими словами він пиздить Павліка по голові. Звук, абсолютно ідентичний першому, результатів ніяких.

Павлік Морозов:

Тодi знайомся iз моїм мiшком смертельним,

Із Матiр’ю могутньою моєю.

Я її вбив, вона ж тебе уб’є!

Павлiк пиздить мiшком Павла Власова, який страшно кричить: «Мать! Мать!», хапа ротом повiтря i пада на Павлiка Морозова з страшним стуком. Очевидно, при падiннi вiн припиздив Павлушу своїм здоровенним кiнг-конгiвським тiлом. Павлуша не ворушиться, його кишки смачно бризнули на мармизи блядєй, якi спостерігають величне видовище, тремтячи вiд жаху. Маленьке козенятко Іванушка залазить на трупи титанiв i жалiбно мекає. Тiки Фiлiн продовжує iстерично битися лобом в стовбури на своїй лісосєці.

Філін (істерично повторюючи):

Прийшли, прийшли! Та тiльки конi де?!

Де конi, блядь, де конi?!

В жахливiй тишi страшно падають вiковiчнi дерева.

ЗАВІСА.

Остановісь, мгновєньє, ти прєкрасно!

ДІЙОВІ ОСОБИ

Іван Опанасович Харченко, літературознавець.

Гриць Якович Вареник, тоже літературознавець.

Чорт, трансцендентна сила у вигляді рогатого упиздня у ватніку, ватних штанах і кірзових чоботях. Безсмєртєн.

Хуна, особа жіночої статі.

Сало, їжа Івана Опанасовича і Гриця Яковича, заповнює простір між шкірою та м’ясом свині, на ви­гляд біла, на смак жирна речовина.

Портвейн, напій, котрий Іван Опанасович і Гриць Якович п’ють вранці, вдень, ввечері, а також вночі.

ДІЯ ПЕРША

Кімната в общазі, в котрій живуть аспіранти: Іван Опанасович, Гриць Якович і сало. В кімнаті дві кроваті, тумбочка і стіл. За столом сидить Іван Опанасович і їсть сало. На кроваті лежить Гриць Якович Вареник в стані алкогольного токсікозу, загорнутий з головою в ковдру.

Іван Опанасович: Шось випить хочеться, блядь, де ж взять гроші? (До Гриця.) В тебе гроші є?

Гриць: Єсть.

Іван Опанасович: Дай мені три карбованці, я тобі завтра утром віддам.

Гриць мовчить.

Іван Опанасович: Чо мовчиш? Гроші є?

Гриць: Єсть.

Іван Опанасович: Дай мені три карбованці, завтра утром віддам.

Гриць мовчить.

Іван Опанасович: Чо мовчиш? Гроші є?

Гриць: Єсть.

Іван Опанасович: Дай мені три карбованці, завтра утром віддам. Чо мовчиш?

Гриць: Та жалко...

Деякий час обидва мовчать.

Іван Опанасович: Блядь, придумав! Щас гумореску напиздячу.

Іван Опанасович кладе сало, сідає до машинки і пиздить її по клавішам.

Іван Опанасович: Такий гумор щас пиздану, шо вони всі повсцикаються. (До Гриця Яковича) Ти «Перець» читав?

Гриць Якович: Ні.

Іван Опанасович: Очєнь даже напрасно, там такі хохми єсть, всцятися можна! Там і мойо тоже єсть...

Продовжує пиздить по клавішам, потім видира бумагу і комкає її.

Ну його к хуям, краще я оповідання про колгосп напишу, блядь, в «Молоду гвардію». (До Гриця) Ти читав «Молоду гвардію»?

Гриць Якович: Ні.

Іван Опанасович: Напрасно, там тоже харошиє хохми єсть...

Іван Опанасович пиздячить по клавішам.

Гриць Якович: Я сьогодні з Хуною условився, щас прийті должна...

Іван Опанасович продовжує пиздити машинку по клавішам, потім імпульсивно видира бумагу і зникає в сортирі. Входить Хуна.

Хуна: Я нє опаздала?

З сортиру чути огидливе пердіння.

Хуна(робить вигляд, ніби нічого не почула): Ви тут сідітє, а на дворє такая погода стоіт!..

З сортиру чути огидливе пердіння.

Хуна(робить вигляд, ніби не чує): Я прямо нє знаю, что ета вєсна со мной дєлает!..

Хуна і Гриць Якович співають.

Хуна:

Она вишивала йому лєбєдей, Дєвіч’ю вєрность храня.

Гриць Якович:

В театрі шампанським поіл он блядєй, І водку хуярив срання.

Обидва хором:

І водку хуярив, і водку хуярив, і водку хуярив срання! І водку хуярив, і водку хуярив, і водку хуярив срання!..

Хуна:

Она могла ліхо заштопать носок, Чтоб бил нєзамєтєн ізьян.

Гриць Якович:

Работал в пітомнікє сторожем он, Чтоб тайно їбать обізьян.

Обидва хором:

Чтоб тайно їбать, чтоб тайно їбать, чтоб тайно їбать обізьян. Чтоб тайно їбать, чтоб тайно їбать, чтоб тайно їбать обізьян.

З сортиру чути шарудіння. Трохи згодом з’являється Іван Опанасович, застьобуючи штани. Він розпарений і страшний.

Хуна: Ізвінітє, можна і мнє?

Іван Опанасович: Хі! Мєрсі...

Хуна спокусливо посміхається і зникає в сортирі. Іван Опанасович у роздумі чуха собі живіт.

Іван Опанасович: Я в армії так наїбався, Гриша, їбать мої віники!..

З сортиру чути страшний крик, Хуна з перекошеним ротом вибігає з сортиру, збиває з ніг Чорта, який щойно зайшов у двері, і вихром зникає в нетрях общєжитія

Іван Опанасович: Блядь, шо вона злякалась? Гімна не бачила?

Чорт загляда до сортиру, мрійливо крутить хвостом і клаца язиком.

Чорт: Ну ти і среш, Ваня...

Іван Опанасович: А хулі тут такого? Ну, посрав...

Чорт: Ну, розказуй, як живеш, як жінка?..

Іван Опанасович: Та пішла вона на хуй!

Чорт(співчутливо): Шо такоє, Ваня?

Іван Опанасович: Та вже місяць менструації не було, мабуть, забєрємєніла...

Чорт: Так радуваться ж нада, Ваня!

Іван Опанасович: А хулі радуваться? Я її три года їбав, як врага народа, і вона не бєрємєніла. Я не люблю ото на простиню спускати, чи на живіт...

Чорт: Шо такоє, Ваня?

Іван Опанасович: В неї матка не держить, забєрємєніла, сука, коли я сам в Києві, а вона в Лохвиці.

Обидва мовчать.

Чорт у роздумі крутить хвостом.

Іван Опанасович: Та я не за то, мені інтєрєсно, хто її виїбав, вона ж тричі за мене ширша, ще й окуляри носить. Інтєлєгєнтка, блядь. В Лохвицях – заврайоно.

Зловісна мовчанка.

Чорт(спокусливо): На блядки підем сьогодні?

Іван Опанасович. Та шо я, пацан? Я в армії так наїбався, шо противно згадувать. Я, вобще, ото їбаться не понімаю. Ну шо тут такого? Штрикаєш, штрикаєш, а спроси – нахуя? Я б краще вина б ото випив...

Чорт(ніскіки не здивувавшись): Давай стакани!

Чорт виймає з ватніка кілька пляшок портвейна. Гриць Якович, який до того лежав смирно, як небіжчик, починає нервово перекидатися на простирадлі, бо гадає, шо про нього забули. Чорт розливає, Іван Опанасович ріже сало.

Гриць Якович(нервово): Мінє сюда дайтє!

Іван Опанасович дає Грицю стакан, він п’є його, лежачи під ковдрою. Руки його при цьому трусяться.

Чорт: А шо ж ти, Ваню, далі робитимеш?

Іван Опанасович: А шо? Щас дісєртацію напиздячу і в Броварах дом куплю за 20 тисяч. Я ото квартіри ті блядські не понімаю, ну шо тут такого? Ото меблю купують, позвуть у гості і сидять, і цілий день пиздять. А жінка пизду собі чуха...

Гриць Якович: А шо ж робить?

Іван Опанасович: Я люблю, шоб у мене хазяйство було: кабан та то, та сьо. Вона, курва, звикла там у районо пиздіть, а кабана годувать нада!

Чорт(продовжує спокушать): Вань, а може, ну його к хуям ту дісєртацію! Давай к блядям поїдемо на діскатєку, шас хароші бляді там єсть. Я хату сняв на Борщаговці, можна хоч тиждень не вилазити.

Іван Опанасович: Хе, то не можна! Начальник буде пиздіть.

Чорт: А ми йому скла товченого насипемо у бутерброди. У нього жінка ревнива, то подумають на неї.

Іван Опанасович: Ха, та воно можна, але ж у цих блядєй, я думаю, і тріпєр є...

Чорт: Ну то давай підемо, Ваня; в кафе «Ластів­ка», приїбемося до армян і пизди дамо!

Іван Опанасович: Та воно можна, але ж там міліція, я думаю...

Чорт: А ми і міліції пизди дамо, а потім похуярим у «Дубки» і все там нахуй рознесем!

Іван Опанасович: Е, «Дубки», то далеко йти нада!..

Чорт: А ми на таксі...

Іван Опанасович: Ні, то дурне діло! Я краще сала поїм...

Іван Опанасович жере сало і запиває портвейном.

Чорт(з слізьми в голосі): Ваня, ти хоч плану покури!.. (З надією лізе до кишені.) Ось тут у мене є гарний, диви, як пахне, а-а-а!.. (Сатана з насолодою нюха план і крутить хвостом.) Давай накуримося і підем хуйню якусь зробим!

Іван Опанасович: Та їбав я його курить, від нього хуй не стоїть!..

Чорт(плаче): А навіщо тобі, шоб стояв?!

Іван Опанасович: Хм, як це навіщо? Заїбав...

Гриць Якович: Блядь, де ж та Хуна поділась? Казала вчора, шо буде зі мною жить, а сама втекла...

Іван Опанасович: Та біс їх зрозуміє, тих хун, он краще – вино стоїть, пий...

Всі випивають.

Чорт: Ваня, а може, вона щас прийде, та ми Швецію зробимо?

Іван Опанасович: Яку це Швецію?

Чорт(спокусливо): Ну, це коли один вафлями годує, а другий в сраку їбе. Інтєрєсно!

Іван Опанасович: А ти шо робить будеш?

Чорт: А я так, подивлюсь...

Іван Опанасович: Нє, не можна. Вона комусь розкаже, нам тоді всім піздєц. Скажуть: «Іван Опанасович Харченко замість дісєртацію про Шевченка писать, зробив в общєжитії гнєздо разврата».

Чорт: Не скаже. Ми її вафлями нагодуємо, а потім голову відріжем і закинем до студентів. То всі подумають, шо то негри...

Іван Опанасович: Я на тих негрів дивитися не можу – чорні, а наглі! Їде в автобусі і читає якусь книжку не по-нашому, хуй просциш, тіки оченятами зир-зир. А тьолок вони наших їбуть, ті дури пащеки пораззявляють і їдуть з ними в Африку чи якусь Гвіану йобану. А негру шо, поїбав, надоїло, потім із’їв, і всі діла. Вони своїх так не люблять їсти, як наших. Наша баба потіє меньше...

Гриць Якович: Все одно, пизда ставридою бздить.

Всі троє замисленно мовчать, переварюючи інформацію Гриця Яковича.

Чорт: Ваня, а пам’ятаєш, коли ти старий був, як ти в мене просився, молодість хотів, аж душу заклав...

Іван Опанасович: Не помню.

Чорт: А казав: «Чортику, любий, зроби молодшим, дай трохи грошей, та кабанчика, та то, та сьо, я тобі вік служить буду і всіх, геть чисто, позакладаю». А сам – слина тече з рота, зубів нема, та у вухах вати півкіла стирчить.

Іван Опанасович: Ніхуя такого не помню, не було цієї хуйні.

Чорт: Ну як же, Ваня, не було, када імєнно, шо було! Казав, я як молодий буду, то не буду більше всякої хуйні робить, у поліцаї вступати, сало їсти, і таке інше, а буду ізучать «Трі стадії духа», шоб потом кричать: «Остановісь, мгновєньє, ти прє­красно!» Не ти, скажеш, а? Хто казав: «Буду Ніцше читати, а потім прєвозмогать в собі поца, і їбати по ночах дику вовчицю, і в Гонконзі дурний план курити». Шо, не ти? А хто казав: «Покину це село хуйове, а буду ананаси і бургунд­ське пиздячить із манєкєнщицями в Парижі, і через їх пойму марність зусиль». Шо, не ти?

Іван Опанасович: Шоб ти з’їв, та й не пиздів!

Гриць Якович(шуткує): Я тарілку супу, а ти кінську залупу. Га-га-га! (регоче).

Чорт: І я тоже дурень. Сижу тут з вами, пиздюками, сало їм... (Чорт наливає шмурдяку, відрізає сало. Передразнює когось.) Остановісь, мгновєньє, ти прєкрасно! (Потім випиває шмурдяк, закусює салом і кривиться.)

Гриць Якович(співчутливо пиздить чорта по спині): Шо, не пошло?

Чорт: Да пішов ти нахуй, «не пашло»... Муму йобане!..

Гриць Якович(шуткує): А я і так на йому сиджу, тіки ноги звисають. Га-га-га-га!

Чорт(розлючено плює на підлогу): Тіки і навчився, шо ото срати, як бегемот, он навіть хуни тікають!..

Іван Опанасович: Я їм не винуватий, шо вони дурні.

Чорт: Ну а якщо всі повтікають?

Іван Опанасович: Хай тікають, вони мені не нужні.

Чорт: Ну і сиди тут з своїм салом, кабан йобаний!

Іван Опанасович: От ти в нас дуже інтє­лє­гєнтний, шо не слово, то матюки.

Чорт іде до дверей. Раптом двері відчиняються і в них входить Хуна.

Хуна: Ви тут сідітє, а на дворє такая пагода стоіт! Я от нарошно вийшла, трохи погуляла... Так што ета вєсна со мною дєлаєт! А ви чого тут сідітє?

Гриць Якович(шуткує): Тебе чекаєм, Швецію робить.

Хуна: А шо ето такоє?

Починає тихо грати «АББА». Всі, в тому числі і Чорт, мовчать.

Хуна(наївно): Нєт, ну чєстно, рєбята?

Іван Опанасович(спльовує): Це коли один вафлями годує, а другий в сраку їбе. Інтєрєсно! На, от сало, їж...

Хуна, Гриць Якович, Іван Опанасович жеруть сало. Чорт заглядає в сортир, спускає воду і зникає. Спущене гамно, веселі звуки «АББИ» і чавкання трьох створінь зливаються в єдину симхвонію.

ЗАВІСА.

Утопія

ДІЙОВІ ОСОБИ

Микола Гнатович, сільський утопіст.

Цицькін, сільський детектив.

Кіндрат Омелянович, сільський вчитель.

Підарас Вєня, сільський недоумок.

На сцені невеличкий будинок. Зліва на будиночку напис: «Карасін». Справа напис: «Магазін». Біля магазіну лежить недбайливо покинутий у пилюку лісапет. В невеличкому проміжутку між написами «Карасін» і «Магазін» сидить Микола Гнатович, утопіст, і пале «Сєвєр». Входить Кіндрат Омелянович, сільський вчитель.

Кіндрат Омелянович: Ви знаєте, Микола Гнатович, американський авіаносець взірвався. Много по­гіб­ло, но говорять, тіки боцман вспєл зоскочить, но пальці на ногах всі геть чисто поодривало.

Микола Гнатович: У них развєдка дуже харошо работаєт. Когда у нас хто ідьот срать, то оні уже знають.

Кіндрат Омелянович хмикає.

Микола Гнатович: Хи! А як ви думали?

Обоє замислено мовчать. Причому Микола Гнатович пальцем видовбува з вуха чималий шмат сірки і з цікавістю на нього дивиться. Входить Цицькін, сільський детектив.

Під час розмови Миколи Гнатовича і Кіндрата Омеляновича він з насолодою сцяв в холодку і все чув.

Цицькін(застьобує штани): Та развєдка щас до пизди, шоб ви знали. Щас хто пєрвий нажмьот кнопку, той і буде кашу наябувать.

Микола Гнатович: Колись ніяких кнопок не було, а люди були здорові і жили сто двадцять літ.

Цицькін(застьобує штани, цінічно спльовує): Ви утопіст, діду. Хи, от вчора Онищенко спіймав в кущах тьолку: їблась, сука. Так ми її пиздим, а вона каже: «Хлопчики, катаймо в кущі, я там труси покинула».

Микола Гнатович: Раніш люди ніколи не вмивалися, а їли сало, а захоче – помідора, чи диню, та так зірве, навіть і не миє, і от такі у всіх пики були...

Кіндрат Омелянович тяжко зітха.

Цицькін(застьобує штани): Хуйня, діду. Зараз Б-52 пустять, і до пизди те здоров’я.

Микола Гнатович: Колись ніяких Б-52 не було, а Миронів Грицько випивав піввідра самогону, а потім пиздив бугая кулаками.

Кіндрат Омелянович: А що потім було?

Микола Гнатович: Шо було, шо було? Пиздець бугаю! Шо було...

Цицькін(застьобує штани): Я їбу!..

Микола Гнатович(заводиться): А Василь, Йосипа шуряк, п’ятдесят разів бабу їбав! Один раз десять штук так задєлав – вони показилися всі! А їв тіки сало і картоплю...

Цицькін(застьобує штани, сам до себе): Я б тій тьолці теж засунув, щоб не мудохатись...

Микола Гнатович(кричить): З отакенними пиками – сто п’ятдесят років жили!!!

Мимо проїжджає на лісапеті підарас Вєня, сільський недоумок. Вєня виябується: сидить на багажніку, а пєдалі крутить руками.

Цицькін(кричить до Вєні): Вєня! Катай сюда! Подрочиш – дам десять копійок.

Вєня: Не наїбеш?

Цицькін: Хот! Мені нема чого робить, всяких підарасів наябувать!..

Кіндрат Омелянович: Наябувать – непедагогічно. Макаренко казав: «Якщо не можеш, то так і скажи, а не наябуй».

Підарас Вєня дрочить. Всі дивляться з виразом страшенної нудьги, без особливої цікавості.

Підарас Вєня(до Цицькіна): Давай гроші!

Цицькін: Залупу тобі, а не гроші. На!

Цицькін дає підарасу Вєні лузгана. Підарас Вєня плаче.

Микола Гнатович(мрійливо): От у Панаса Іванового залупа була, як макогон, їй-бо, не брешу! Вчетверо більша, ніж у Вєні. Як, бувало, дістане, то ми всі сміємося, а він нам: «Чо смійотєсь, дураки?»

Цицькін(спльовує): Та не було такого. Казки це дідуся Панаса!

Підарас Вєня: Казали десять копійок дасте, а не дали... (Плаче.)

Кіндрат Омелянович: Макаренко казав: «Ніколи не треба просити. Просьба зайобує людську гідність. Якщо хочеш щось мати, то терпи. Може, дадуть, а не дадуть, так і не треба».

Микола Гнатович: Це не дідуся Панаса казки. А в старину люди так жили. Омелько Пилипів на хуй діжу вішав і повну тістом набивав. А пика в нього отакенна була, їй-бо, не брешу! А Грицько встромляв в сраку дишло і біг з ним три кілометри. А дядько Мирон вже старий був, а за один раз відривав у корови вим’я...

Старий белькоче все тихіше і тихіше. Світло на сцені поступово згасає. Написи «Карасін» і «Магазін» поступово згасають. Не видно нічого, крім трьох цигаркових світлячків.

ЗАВІСА.

Хвороба Івасика

ДІЙОВІ ОСОБИ

Івасик, хлопчик.

Лікар, мужчина.

Сибірська Язва, бацила.

Гангрєна, бацила.

Ганарєя, бацила.

Випадєніє Матки, бацила.

Смєрть, скєлєт.

ДІЯ ПЕРША

Печера з сталактитами. В ній сидять Сибірська Язва і Гангрєна – і грають в карти. Вони неохайні і неприємні. Гангрєна синя, Сибірська Язва – в тупих сибірських валянках.

Язва: Що у нас козир?

Гангрєна: Жир.

Язва: Шостака!

Гангрєна б’є.

Язва: Сімака!

Гангрєна б’є.

Язва: Вісьмака!

Гангрєна б’є.

Входить Ганарєя. На ній одягнуто брючного костюма, взагалі, вона така ж неприємна, як Язва і Гангрєна.

Ганарєя: Дівчата, там карасін привезли.

Язва: Га?

Ганарєя: В сраці нога.

Входить Випадєніє Матки –  воно таке, як і інші, тікі між ногами у нього волочиться мішок.

Гангрєна: А хто це к нам лізе?

Ганарєя(шуткує): Та то якесь Випадіння.

Випадєніє(ображається): Ти б на себе подивилася б – стара блядь, брючного костюма на­діла. Тьху! (Плює.)

Ганарєя: Га-га-га-га! Ой, не можу, дівчата, та то ж модно.

ДІЯ ДРУГА

Вітальня. З портьєрою, тумбочкою і фікусом. Над діваном – портрет Гіппократа. На дівані сидять Івасик і Лікар.

Лікар: Івасик, скажи: «А-а-а...»

Івасик: А-а-а...

Лікар(у захваті): Ми ковалі нашого щастя, Івасику.

Івасик: Бе-е-е... (Пускає слину.)

Лікар хвацько підхоплює слину.

Лікар: А ти, Іване, молодець, знаєш, що лікарі збирають слину на аналізи. Хе! (Хвастливо.) Я  вже  чемойдан  слини  назбирав.  (Ховає слину.)

Івасик: У-у-у...

Лікар(у захваті): Івасику, настане день, і всі хвороби буде знищено!

Івасик: Му-у-у...

Лікар: Гарний хлопчик. Зараз лікар випише рецепти, і будем ням-ням димедрольчик. Хочеш ням-ням димедрольчик?

Івасик: Хр-р-р... (Харчить, випускає слину.)

У двері гупають.

Лікар: Хто там? Сюди не можна. Іде операція.

Голос з-за дверей: Не пизди!

У двері гупають.

Лікар(нервово клаца зубами): Гей-гей, стороннім хід заборонено!

Голос з-за дверей: Відчиняй, падло! Двері висадим!

Лікар: Ворог не пройде!

Ставе біля дверей тумбочку.

Івасик: Бе-е-е...

Розганяється і б’є в тумбочку головою. Двері ламаються, в квартиру з криками вриваються бацили. Вони хапають Лікаря і Івасика.

Лікар(кричить): Не чіпайте інтєлігєнта!

Івасик(кричить): Му-у-у...

Гангрєна(кричить): В мішок їх! (Показує на мішок у Випадєнія Матки.)

Ганарєя, Язва відбирають мішок у Випадєнія Матки, яке страшно кричить.

Випадєніє Матки: А-а-а...

Івасика і Лікаря садять в мішок. Гангрєна закручує його, інші бацили пиздять квартиру: фікус, тумбочку, здирають портьєру – і вихорєм зникають в проломі дверей, несучи в мішку Лікаря та Івасика.

Входить Смєрть.

Смєрть(дивиться на Гіппократа): На!

Смєрть показує Гіппократу всім зрозумілого жеста.

ЗАВІСА.

Данко

Феєрія

ДІЙОВІ ОСОБИ

Данко.

Натовп.

ДІЯ ПЕРША

Ліс. Входить натовп. Натовп дико і страшно реве. Де-по-де можна іноді почути обривки розлючених фраз типу: «Хлопці, харош ноги бить. Начальство очки гребе, а ми пизди лопатою вигрібаємо!» та таке інше.

Входить Данко і стріля з пістолєта в повітря.

Данко: Мовчать!

Всі мовчать так, шо стає ніяково.

Данко: Не розмишлять! Чмо японське... Іттіть!

Голоси: Та куди ж іттіть?

Данко: Іттіть, контра! Хто не хоче – уб’ю, нахуй!

Данко вириває з грудей серце, яке світиться карасіновим світом, і вимахує ним, як ліхтарем.

Голос з натовпу: Ніхуя собі!

Данко(кричить): Ура! Вперед, чмо японське!

Всі біжать за Данком в напрямі, протилежному тому, куди йшли.

ДІЯ ДРУГА

Болото. Входить натовп з Данком.

Данко: Іттіть!

Голос з натовпу: Ги, та вже, мабуть, прийшли!

Данко: Контра! От не пиздіть, а іттіть!

Голос з натовпу: Я їбав таку жізнь!..

Данко: Шо поставали, пизда ваша мати?!

Запопадливий голос з натовпу: Данко, серце згасає!..

Справді, серце в руці у Данко починає гаснути. Данко кидає його з розмаху об кочку і затоптує ногами. Потім вириває у себе печінку. Печінка відразу ж починає горіти синім вогнем.

Данко(несамовито реве): Іттіть!

Данко і натовп зникають у напрямі, протилежному тому, куди йшли.

ДІЯ ТРЕТЯ

Пустиня. Входить натовп з Данком.

Данко (шуткує): Ге-ге! Ніхуйова пагодка!..

Натовп мовчить.

Данко: Що мовчите, га? Де Ізергіль, стара блядь?

Голос з натовпу: Вчора здохла.

Данко(невпевнено): Іттіть.

Голос з натовпу: А не пішов би ти сам нахуй?!

Запопадливий голос з натовпу: Данко, печінка згасає!..

Данко кида об підлогу смердючу, згорівшу печінку.

Запопадливий голос: Данко, нирки рви, вони горітимуть!..

Данко вирива нирки. Вони горять, але не так яскраво, як хотілося б. Тоді Данко і їх кида об пісок.

Данко: Що, падлюки, тепер довольні?

Натовп мовчить.

Данко: Тепер вам всім піздєц!

Помирає.

Голос з натовпу: Ніхуя не піздєц, ми тут з пустині сад зробимо!

Голоси: А вірно, хлопці, а діло каже!

Голоси: Ура! Вперед, чмо японське!

Всі: Ура!!!

Натовп зникає в напрямку, протилежному тому, куди йшов.

ЗАВІСА.

Васіліса Єгоровна і мужичкі

ДІЙОВІ ОСОБИ

Васіліса Єгоровна, красіва і горда сука, мічта всіх мужичків.

Адам Жоржевич, до біса гарний мужичок.

Валєр’ян Валєр’яновіч, плюгавий мужичок.

Валєрій Валєр’євіч, сільний і умний мужичок.

Умберто Васільєвіч, цинічний мужичок.

Бруно Адольфович, бєлокура бєстія.

ДІЯ ПЕРША

Спальня Васіліси Єгоровни, заманчиве місце, куда мєчтаєт попасть кожний мужичок. В спальні зайобана Васіліса Єгоровна лежить ліцом вниз, крєпко охватів подушку сильними руками. Біля дзеркала стоїть напівголий Адам Жоржевич, до біса гарний мужичок, і корчить у дзеркало противні грімаси.

Адам Жоржевич(сам до себе): Ето піздєц, яка у мєня харя!.. (До Васіліси Єгоровни.) Ти, курва, куда кєпку мою поклала?

Васіліса Єгоровна нє іздайот ні звука.

Адам Жоржевич(самовпевнено): Я ету курву так задєлав, шо она уже говоріть нє может! (З любов’ю поглажує себе по пухлому тілу обома руками.) Тєло, блядь, я їбу, кожа, як у бога! (До Васіліси Єгоровни.) Вася, ти ж мєня знаєш, я ж так, шучу, шучу, пока добрий, но потом і хуйню могу сдєлать. Я етого нє люблю...

Васіліса Єгоровна: Та відчепись, проклятий! Ні дньом, ні ноч’ю покоя нєт...

Адам Жоржевич(знаходить кєпку на тумбочці і надіває на голову, мрійливо, сам до себе): От я часто думаю, нєкоториє тьолкі в компанії расказивают друг другу разноє там хуйо-майо, посмотрітє – какая я умная. Я етого нє люблю!..

Адам Жоржевич надвигає кєпку на лоба, гарно піднімає брови і заходиться видавлювать прища на носі. А видавивши, зсовує брови, примружує оченята і корчить у дзеркало огидні грімаси.

Адам Жоржевич(солодко бормочить під ніс): Мен, піздєц усьому!

Входить Валєр’ян Валєр’яновіч, плюгавий мужичок. Він мовчки знімає кєпку, під якою виявляється лисина. З першого погляду лисини не видно, бо хитрий Валєр’ян Валєр’яновіч зачесав її зправа наліво так, шоб проділ знаходився у нього над правим вухом.

Адам Жоржевич: Хи! Ти такий хуйовий зробився, Валєр’ян! Что у тєбя, жизнь хуйовая такая, чи у тєбя кожа на головє сухая? Я тєбя нє пойму!..

Валєр’ян Валєр’яновіч(червоніє): У мєня волос ломкій.

Адам Жоржевич: А хуй в тебе, случайно, нє ломкій? Га-га-га-га! (Регоче). Ну, нє обіжайся...

Адам Жоржевич скручує пальці лівої руки в відє бубліка, а пальцями правої ляскає по цьому бубліку, сопровождає ці похабні жести прицмокуванням язика і підмігуванням в бік Васіліси Єгоровни. Валєр’ян Валєр’яновіч сидить ніяково, йорзаючи на стулі і червоніє. Адам Жоржевич показує Валєр’яну Валєр’яновічу три пальця, випучує очі і вип’ячує губи. Валєр’ян Валєр’яновіч с уважєнієм дивиться на Адама Жоржевича і кача головою. Видно, що він заздрить красивому і сильному мужичку Адаму Жоржевичу.

Валєр’ян Валєр’яновіч: Ти кожний дєнь брєєшся, Адам Жоржевич, чи чєрєз дєнь?

Адам Жоржевич: Та я їбав бриться, я і так сєбя хаваю от і до. Я ото бриться западло щитаю!..

Валєр’ян Валєр’яновіч: А я раньше кажний дєнь брився – жена заставляла.

Входить Бруно Адольфович, бєлокура бєстія.

Бруно Адольфович: Под’йом, бляді, доктор при­йшов!

І з цими словами Бруно Адольфович видьоргіваєт з-під Валєр’яна табурєтку, так шо той гепається сракою на підлогу.

Бруно Адольфович(до Адама Жоржевича): А ти шо, красавєц йобаний, сідіш? Їблом торгуєш... Рупь єсть?

Адам Жоржевич: Єсть.

Бруно Адольфович: Бистро пиздуй в магазін, або подожди – я з тобою.

Бруно Адольфович зникає, як вихор, увлєкаючи за собою безвольного Адама Жоржевича. Валєр’ян Валєр’яновіч сидить на полу. Деякий час він мається, питаясь побороть своє чувство. Це видно із того, як він соває руками по брудному полу.

Валєр’ян Валєр’яновіч(до Васіліси Єгоровни): Васіліса Єгоровна, давай поговорім.

Васіліса Єгоровна продовжує отдихати ліцом уніз.

Васіліса Єгоровна(томно): І об чьом же у нас будєт разговор, Валєр’ян Валєр’яновіч?

Валєр’ян Валєр’яновіч(червоніє): Ну, как ето об чьом, Васіліса Єгоровна? Разні єсть інтєрєсні для нас обоїх вєщі...

Васіліса Єгоровна: Мнє оні уже давно нє інтє­рєсні, еті вєщі!..

Валер’ян Валєр’яновіч(червоніє, но робить хорошу міну при поганій грі): Ето што, надо понімать, як визов?

Васіліса Єгоровна: А понімай, як хочеш, лисий гандон! То, шо я тада по п’яному дєлу зробила – била ошибка.

Валєр’ян Валєр’яновіч сидить долі, слухає ці неприємні для себе вєщі і шарить руками по брудному полу. Входить Умберто Васільєвіч, цинічний мужичок. На голові у Умберто Васільєвіча купа брудного волосся. Одягнут він неакуратно, с претензієй на хамство.

Умберто Васільєвіч: Шо ти там іщеш, Валєр’ян Валєр’яновіч? Может, гайка от болта куда закатілась?

Валєр’ян Валєр’яновіч: Та нє, це я так, хтів посмотрєть, чи скабку на цьом полу можна за­гнать, чи нє?

Умберто Васільєвіч кида бистрий і хтивий погляд на койку з Васілісою Єгоровной, пальцями лівой руки робить бублік, а пальцями правої – ляскає по бубліку, при цьому він підмигує до Валєр’яна Валєр’яновіча. Валєр’ян Валєр’яновіч червоніє і розводить руками. Умберто Васільєвіч регоче.

Валєр’ян Валєр’яновіч: Я тільки хотєл спросіть, Умберто Васільєвіч, ти мнє нє даш оту кнігу почитать, гдє про разні астрали напісано, або давай обміняємося – ти мінє про астрали, а я тєбє «Потєряний край» і «Зов мічти». Хароші книги, інтєрєсні!

Умберто Васільєвіч: А ти хуй в бєлкі відєл?

Входять Бруно Адольфович і Адам Жоржевич з пляшками противного вина.

Бруно Адольфович: Ану, тихо, блядь!

З цими словами Бруно Адольфович лунко виніма корок з пляшки і миттю розлива вино в стакани. Все, що робить Бруно Адольфович, це явна дємонстрація його нахабства. Навіть циніку Умберто Васільєвічу це ясно. Всі випивають. Причом Адам Жоржевич здвига брови і дивиться на себе у дзеркало.

Умберто Васільєвіч: Адам Жоржевич, ти протри оченята, там у тєбя гной скопився.

Адам Жоржевич протира оченята. В той же самий час Умберто Васільєвіч скручує дулю і тикає її Адаму Жоржевичу під ніс, всі регочуть.

Умберто Васільєвіч: Ну шо, як відімость?

Бруно Адольфович: Та то найобки єщьо, хуйня! От я читав кнігу, «Дєтство Гєббєльса» називається, от заїбісь кніга! Ну, от оні как-то с Кальтенбрунером нашлі бомбу і от – пацани – нє іспугалісь, подложилі учітєльніце в кабінєт. Учі­тєльніца заходіт і говоріт: «Дєті, ауфвідерзейн». Гєббєльс нє іспугался, як хуйньот бомбой, так учітєльніцу увєзлі доктора і обнаружилі у нєйо нєнормальное сокращєніє влагаліща. Це «пизда» по-німецькі. От нєйо муж потом ушол...

Валєр’ян Валєр’яновіч: От мєня тоже жена ушла.

Умберто Васільєвіч: Ну всьо ж нєпонятно, почє­му Гєбєльс нє взорвался?

Бруно Адольфович: Бомба була незаряжена, а то б, конєчно, взорвался.

Валєр’ян Валєр’яновіч: Адам Жоржевич, а тєбє когда-нібудь жена ізмєняла?

Адам Жоржевич: Ха! Інтєрєсно! С кєм же ето она могла б мнє ізмєніть? Я такой мен, шо ето піздєц! Мнє даже ізмєніть нєвозможно. Я совєршенно за ето спокоєн. Всє будут з рогами, а я – нєт. Она мєня хаваєт от і до. Єй даже нє­інтєрєсно з другімі. Єслі б она мнє ізмєніла, я даже б кайфував...

Бруно Адольфович(раптово): Тьолок надо пиздить. (Пиздить кулаком по столу так, що підскакують стакани.) Но сначала зав’язать в мішок, мішок завєсіть на балку, а пиздить надо ломом.

Валєр’ян Валєр’яновіч: А тєбє, Бруно Адольфович, жена ізмєняла?

Бруно Адольфович(скручує в руці кусок бринзи): Всі тьолки – суки і прастітутки.

Адам Жоржевич: От я часто думаю, єсть тьолкі багатиє, а єсть бєдниє, і тоже їбаться хотят. Я етого нє люблю. Я так щітаю: хочєш їбаться – повєді в ресторан, накормі, повєзі в таксі, от тада і їбайся. А бідні тьолкі – ето хуйня. Я етого нє люблю!..

Валєр’ян Валєр’яновіч: А тєбє, Умберто Ва­сільєвіч, жена ізмєняла?

Умберто Васільєвіч: Та мінє ето до пизди. Она думаєт, шо ето міня очєнь волнуєт. Но ето ошибка, оно міня нє їбьот ні грама!

Валєр’ян Валєр’яновіч: А от моя жена вродє і хуйовая, а я от нєйо торчу, як пацан!..

Адам Жоржевич: А мої предки були дворянє, а бабина тьотка була якась фрейліна. В нєйо даже своя пєчать була...

Умберто Васільєвіч: А мого дєда дядя їбав твою тьотку в сраку на столі для спірітіческого сеанса...

Входить Валєрій Валєр’євіч, сильний і умний мужичок. Он відіт таку картину: на койці лежить Васіліса Єгоровна, за столом сидять всі уже знайомі нам мужички і п’ють противне вино. На полу лежать потоптані шматки бринзи.

Умберто Васільєвіч: Шо, Валєрій Валєр’євіч, рупь єсть?

Валєрій Валєр’євіч: Конєчно, єсть.

Валєрій Валєр’євіч пальцами лівої руки робить бублік і щьолкає по цьому бубліку пальцями правої. Обличчя його при етом подьоргівається в огидних грімасах, іскажая наше пєрвоє пріятноє от нєго впєчатлєніє. Бруно Адольфович, которий оживілся при мислі, шо у Валєрія Валєр’євіча єсть рубь, голосно кричить.

Бруно Адольфович: Ану, цить! Всі виймай гроші і клади сюди!

Всі, крім Адама Жоржевича, який стоїть в своїй звичайній позиції перед дзеркалом і корчить рожі, кидають гроші перед Бруно Адольфовичем.

Бруно Адольфович: Адам Жоржевич, ти скіки кидаєш?

Адам Жоржевич(не повертаясь, пихато): Три палочкі.

Адам Жоржевич робить паузу і повертається перед дзеркалом в профіль, дико скосивши очі, як скажений кінь.

Адам Жоржевич: А профіль, ето вообще, піздєц усьому!..

ЗАВІСА.

Множення в умі, або Плинність часу

ДІЙОВІ ОСОБИ

Арнольд, людина-крокодил.

Феофан, людина-сітка.

Борис, людина-пташеня.

Сабур, людина-скамійка.

Кербабай, людина-двері.

Максуд, людина-крейда.

Пліт. На ньому знаходяться всі вищезгадані дегенерати. Мимо них проплива середньоросійський пейзаж так, що здається, ніби пліт пливе. На плоту встановлено іржавого залізного листа з крейдяним написом: «25,4 x 16,4», біля листа стоїть Максуд і множить.

Арнольд(повзе на животі вздовж плота): Води кругом, твою мать у кишки!

Борис(сидить навкарачках і помахує коротенькими ручками, широко роззявляючи рота): Поналивало, мабуть.

Феофан(стрибає по плоту неприємними стрибками): Поналивало, поналивало, салабон!

Сабур(стоячи раком): Може, десь труби прорвало?

Феофан: А тебе хто пита? Раз переїбу, й харош.

Максуд множить. Сабур ніяково мовчить.

Феофан: Шо мовчиш? Шо не ясно? Зараз, бачу, Кербабая відчинено!

Сабур швидко відчиняє Кербабая, який скрипить, і знову становиться раком. Максуд витира те, що помножив.

Арнольд(сіда на Сабура): І нахуя отой мудак множить? (Показує на Максуда.)

Феофан(сіда на Сабура): Щоб було дохуя.

Борис(противним пісклявим голосом): Мамка кудись залетіла під три чорти, а я тут сижу і їсти хочу.

Арнольд(Феофану): Накрий його, щоб не пиздів.

Феофан накрива Бориса своїм тілом. Деякий час тихо, тіки Максуд страшно стучить крейдою по залізу.

Арнольд(Сабуру): Закрий Кербабая, дме!

Арнольд важко плюхається з Сабура і повзе вздовж плота. Сабур зачиняє Кербабая, який знову скрипить. Максуд множить. Весь цей час Феофан стоїть раком, накриваючи Бориса.

Феофан: І довго мені отак стоять?

Кербабай рипить. Максуд стучить крейдою по залізу.

Арнольд: Вже весь пліт обповз, твою мать у кишки!

Борис(з-під Феофана): Я манав оце повзання! Я їсти хочу!

Арнольд: Ти диви, його накрили, а він пиздить!

Сабур: Ач, який! Їсти хоче! А ми не хочемо?

Феофан: Салага хуєв! Зараз, бачу, Кербабая від­чинено!

Сабур відчиня Кербабая і знову становиться раком. Кербабай рипить. Максуд витира те, що помножив, здирає ржаву дошку і пиздить її ногами. Всі з пострахом дивляться на Максуда. Максуд викида дошку у воду, де вона тоне. Зачиняє Кербабая, садиться на Сабура і витирає піт.

Максуд: Піздєц.

Всі з пострахом дивляться на Максуда. Пліт пливе.

ЗАВІСА.

Герой нашого часу

(повісті перша та друга)

ДІЙОВІ ОСОБИ

Савка, герой нашого часу.

Ахванасій, учень Савки.

Митродора Пилипівна, вже пожила, але гарна курва.

Анжела, Жанна і Вєроніка, блядовиті дівчата.

Соломон, молодий і наглий жид.

ДІЯ ПЕРША

Великий стіл. На столі стоять миски з бацилою. За столом сидять Савка і Ахванасій і наябують бацилу.

Савка(з набитим ротом до Ахванасія): Я сьогодні Анжелу виїбу, бля буду. Ти в це діло не мішайся. Бо я тобі залупу відріжу і натягну на їбальника, бля буду, пойняв?

Ахванасій: Пойняв.

Савка: Курва буду.

Савка гидко спльовує шматком бацили на підлогу.

Савка(до Ахванасія): Підбери, синок хуїв.

Ахванасій похапцем підбира з пола неапетитні шматки бацили.

Савка: Їж, шакал йобаний.

Ахванасій похапцем з’їда бацилу.

Савка: Кому спасіба нада сказать?

Ахванасій(з набитим ротом): Дяді Савці.

Савка: Вчити вас, синків, треба. Ніхуя ще служби не пойняли.

Савка витира масні губи піджаком і любовно ляскає Ахва­насія по маленькому лобі так, що той гепається на запльовану Савкою підлогу.

Савка(задоволено): Шо не ясно, йоб твою в Дарданели мать?

Ахванасій мовчить, низько опустивши маленького лоба, і раз по раз любовно зиркає на Савку манюніми оченятами.

Савка: Шо стоїш, як Ісусик? Бабу їбав?

Ахванасій: Ги-и-и...

Савка: А хочеш їбатися?

Ахванасій: Ги-и-и...

Савка: Ги-ги, йобаний череп.

ДІЯ ДРУГА

Квартира Соломона з великими бра, консолями, камінами і канделябрами. В квартирі – Анжела, Жанна і Вєроніка. Вони бавляться різними цацками, що їх так багато в квартирі у Соломона. Входить Соломон, зі смаком одягнутий в домашнього фартушка.

Соломон: Дівчата, хто буде чай пить, а хто кохве?

Анжела: Я кохве буду.

Жанна і Вєроніка: Ми теж кохве будемо.

Входить Митродора Пилипівна, вже пожила, але гарна курва.

Митродора Пилипівна: Я щас була на діспуті «Шо такоє щастя». Нічого, культурно побазарілі, правда, лєктор був якійсь припєздяний.

Анжела: Я так думаю, што щастя каждий по-своєму понімаєт. От у меня бил одін пацанчік, ми с нім встречалісь, так он мнє всьо врем’я свой характер показував...

Раптом відчиняються двері, і в кімнату ввалюються Савка і Ахванасій. Вони в розхристаних тулупах, сопуть і дико зиркають по сторонах налитими кров’ю оченятами.

Митродора Пилипівна(сама до себе): Гарний пацанчік, їбать мене в дишло!

Савка(грізно): Анжела, тєбє двє мінути на розмишлєніє. Наябуй кохве і пиздуй за мной.

Ахванасій(дивиться на Савку ніжним поглядом): Ги-и-и...

Анжела: Ти посмотрі, какой он бистрий!

Савка: Харош піздєть.

Соломон: А хто ви такой? Прішлі, матюкаєтесь тут. Што такоє?

Савка: Та йоб твою мать, жидок! Я тебе раз перєїбу – у тєбя залупа одвалицця.

Ахванасій: Савка, впиздь його, шоб не базарив.

Савка пиздить Соломона. Соломон відразу ж пада.

Митродора Пилипівна(сама до себе): От ето удар!

Савка: Шо, нравиться? На!

Савка пиздить Митродору Пилипівну. Митродора Пилипівна падає, як мішок з гамном.

Ахванасій: Так їх, дядя Савка.

Савка(агресивно харчить): Щас в ігру поіграєм. Цель ігри – вийти живим із боя. Всім стать к стєнє.

Ахванасій: Га-га-га (регоче).

Вєроніка: Савка, не пиздь, я нє винєсу.

Савка: Винєсєш.

Савка пиздить Анжелу, Вєроніку і Жанну. В результаті на полу лежать п’ять тіл без ознак життя.

Савка(чуха потилицю): Піздєц, нахуй.

Ахванасій: А тепер що робить будемо?

Савка(шуткує): А будемо хуєм груші збивать.

Ахванасій: От погуляли ми сьогодні! Особен­но я ржав, коли ви тьолок пиздили. Ото піздєц!

Савка(мєтко подитожує): В етой жізні так, Хваня, хто сільнєє, тот і прав.

Ахванасій: Ги-и-и...

ЗАВІСА.

ДІЙОВІ ОСОБИ

Савка, герой нашого часу.

Ахванасій, учень Савки.

Горгона Пилипівна, сестра впиздженої Савкою Митродори Пилипівни.

Хабібулін, кунак Савки.

Єгорка Іванцов, геолог і дурний кацап.

Васіліса Єгоровна, женщіна мужской мєчти.

ДІЯ ПЕРША

Страшне провалля, над яким жахливо літають орли. Над самим краєм провалля стоять Савка і Ахванасій і плюють униз.

Савка(плює униз): Пригай, нахуй!

Ахванасій(плює униз): Ну його в пизду, блядь!

Савка(показує на орла): Дивись, блядь нахуй.

Савка бере каменюку і мєтко швиря в орла. Підбитий орьол камнєм падає вниз.

Ахванасій: Савка, а шо ти кинув?

Савка: Гранату.

Обидва регочуть. Деякий час Савка і Ахванасій з цікавістю дивляться вниз.

Савка(плює униз): Піздєц, нахуй.

Ахванасій(плює униз): Мєткость рук, блядь, і нікакого мошенства.

ДІЯ ДРУГА

Аул. Біля аулу сидить Хабібулін і пале люльку, набиту кізяком. Входять Савка і Ахванасій. В руках у Ахванасія забитий орьол.

Ахванасій(до Хабібуліна): Стоїмо, бля, а він летить, бля, так Савка як запиздячить, бля. Кажу: «Піздец, нахуй», – а Савка: «Ніхуя со­бі», – та палкою як переїбе, каже: «Чмо йобане». Знаєш Савку? А я забрав, оце борщ зваримо. Ніхуйово пагулялі.

Савка(плює): Нє дєлай волни, Хваня.

Хабібулін(осматрює забитого орла): По-вашему, ето сич називається?

Ахванасій: Шо за сич, блядь, ніхуя не просцу.

Савка(внєзапно): Чурка йобаний, блядь, чє­рез мінуту віжу борщ на столє, кругом всьо блєстіт-свєркаєт! Шо не ясно, бля?

Хабібулін бистро зникає, несучи з собою орла.

Ахванасій: Йобані чурки заїбали, нахуй.

Ахванасій підбира люльку, набиту кізяком, покинуту Хабібуліним, і пале її. Мимо проходить Горгона Пилипівна, сестра забитої Савкою Митродори Пилипівни, вдягнута туристкою.

Ахванасій: Диви, Савка, мамка нехуйова.

Савка: Я таких мамок, Хваня, тоннами на хую вєртєл.

Ахванасій: Було б время, можна було б зайня­тися. Неохота тока мудохатися.

Горгона Пилипівна: Рєбята, ви нє студєнти, случайно?

Савка(спльовує): Ми доктори, нахуй.

Горгона Пилипівна: Зачєм же ви так грубо? Я к вам по-харошему. Вот у меня сєстра в горо­дє, она тоже студєнткой била, так, знаєте, інтє­рєсно – новая жизнь. А у молодьожі сєйчас вообщє тяга к знаніям. Я б, кажется, всьо б отда­ла, чтоб знов ето всьо пєрєжіть – такой ето кайф. Так, что лі, по-вашему, називаются еті ощу­щєнія? Ви нє смотрітє, што я старая, я ваші еті молодьожниє слова знаю, сама такая була. І випить могу, і поговоріть, і поспоріть. Ну от, скажітє – хто ваш любімий поет? У мєня такоє мнєніє, єслі чєловєк нє любіт поезію, он сам сєбя обкрадиваєт, мне жалко такого чєловєка! Ілі, когда я віжу, молодой, культурний чєловєк бьйот кота, ето ж он сам сєбя обкрадиваєт, ето ж он нє кота бьйот, а сєбя! А ви говорітє! Для мєня, єслі чєловєк нє любіт пріроду, нє любіт животних, нє знаєт поезію родного края, он для мєня нє существуєт!

Під час балачок Горгони Пилипівни Савка і Ахванасій сидять мовчки, дегенеративно відкривши роти, як то роблять хворі на аденоїди, і мовчать.

Горгона Пилипівна: От я смотрю на вас: молодиє, здоровиє, умниє, всьо у вас єсть, – і завідую вам по-харошему. Всьо у вас впєрєді!

Ахванасій: Заїбала нас тут, шось пиздить, а шо – хуй просциш.

Савка: Переїби, шоб не пизділа.

Ахванасій пиздить Горгону Пилипівну. Горгона Пилипівна падає довго і важко, як мішок з гавном. Входить Хабібулін з відром, у відрі кипить борщ, зварений з орла.

Хабібулін: Ми з неї тоже будєм борщ варить, чи, може, так зажарім, нахуй, да і з’єдім?

Савка: Чурка хуєв! Скіки тєбя учіть можна, блядь! А шо, борщ залупою їсти будем?

Хабібулін похапцем кидається за ложкою. Тим часом Ахванасій витаскує з борща противну орлячу голову і висмоктує в неї мозги.

Ахванасій: Ти, Савка, попробуй! В голові фосфору дохуя, волоси випадать перестануть.

ДІЯ ТРЕТЯ

В горах. Єгорка Іванцов, геолог і дурний кацап, і Васіліса Єгоровна, женщіна мужской мєчти, рвуть траву і собірают камні.

Єгорка Іванцов(наморщивши лоба): Врємя собірать камні і врємя іх разбрасивать, как ви счітаєтє, Васіліса Єгоровна?

Васіліса Єгоровна: Об чом ви щас думаєтє, Єгорка?

Єгорка: Єслі чєстно, то я думаю о вас, Васіліса Єгоровна.

Васіліса Єгоровна: Вот как! Ето уже становітся інтєрєсно. І что же ви обо мнє думаєтє?

Говорячи всю ету мульку, Васіліса Єгоровна прінімаєт очароватєльную позу, стріля глазами в різні боки і поправля на головє волоси красівими жестами рук.

Єгорка Іванцов: Я думаю, что такая женщіна, как ви, должна украшать жизнь мужчіни, Васіліса Єгоровна. Можно я вас поцелую?

Васіліса Єгоровна: А вот етого как раз і ніззя.

Єгорка Іванцов: Как же так, почєму ніззя?

Васіліса Єгоровна: А так, ніззя і всьо.

Васіліса Єгоровна показує Єгоркє Іванцову кончік язика, от чєго дєлается єщьо прєкраснєй. Саме в цю мить з’являється Савка зі своїми учнями – Ахванасієм і Хабібуліним. В руках у Савки камінь, який він тупо підбрасує в руці. У Ахванасія в руках кусок іржавого дрота, який він, сам не знаючи для чого, підібрав з підлоги. У Хабібуліна в руках забитий ховрашок, котрого він несе за задні ноги.

Ахванасій(показує на Єгорку і Васілісу): Диви, Савка.

Хабібулін: Синка раз запиздячить, і піздєц йому буде.

Єгорка Іванцов(побачивши Савку з компанієй): Товаріщі, сюда ніззя, тут гадюк много, укусят!

Ахванасій: Пригай вніз, синок хуєв, пока я разрєшаю!

Єгорка Іванцов(виймає геологічєскій молоток): Тока попробуйте подойті, уркагани, всєх повбиваю!

Під час цеї гнєвної речі Хабібулін кида в Єгорку ховрашком і влучає йому в їбальніка. Єгорка падає і плачучи повзе з гори вниз. Васіліса Єгоровна, яка безперечно вважає, шо щас її нємєдлєнно будуть їбати, гнєвно свєрка глазами і робить хорошу міну при поганій ігрі.

Васіліса Єгоровна: Тока попробуйтє подойті, подонкі, я брошусь вніз!.

В словах Васіліси Єгоровни бринить надія на те, шо, может, всьо обойдьотся тіхо-мірно і їй не прийдьотся цього робить.

Савка: Пригай, нахуй!

Ахванасій(запопадливо): Так шо, Савка, може їбати і нє будем, мєнє шо-то нє хочєтся...

Хабібулін(запопадливо): Нахуй она нам така здалась. Правда, дядя Савка?

Васіліса Єгоровна: Хлопчики, та ви шо?

Савка: Пригай, нахуй!

Васіліса Єгоровна: А, может, давайтє поговорім, рєбята. Ви ізвінітє, я сначала, було, подумала, шо ви жлоби, так вийшло случайно. Ви мнє даже понравілісь, я даже подумала, какіє інтєрєсниє пацанчікі в горах гуляют...

Васіліса Єгоровна починає роздягатись, стоячи на краю обрива. При цьому вона прєлєстно висовує кончік язика.

Савка: Ця хуйня тобі нє допоможе. Хлопці, будєм грать в ігру «Артілєрія бьйот по своїм».

Савка і хлопці набирають повні жмені каменюк. Васіліса Єгоровна, стоячи на краю обрива, іздає пронзітєльний крик і взмиває в вись. Деякий час вона кружляє в повітрі, потім безвозвратно ісчєзаєт в разрєжонних пространствах горного повітря. Савка, Ахванасій і Хабібулін стоять мовчки, над ними літають орли. Хабібулін і Ахванасій чухають потилиці.

Ахванасій: Заїбали, курви, чи женщіни, чи, може, якісь кури, хуй просциш...

ЗАВІСА.

Пацавата історія

П’єса з театрального життя

ДІЙОВІ ОСОБИ

Гриша Нєпєйвода, карлік з театрального коллєктіва «Орфєй і Еврідіка».

Вася і Пєтя Твєрдохлєбови, ліліпути з коллєктіва «Орфєй і Еврідіка».

Гнат Пилипович Рак, іграющій режисьор і іспол­нітєль ролі Орфєя.

Лариса Сидорівна Сало, ісполнітєльніца ролі Еврі­дікі.

Коля і Поля, ідіоти-дауни.

Люба Неїжмасло, женщіна-коняка з конкурірующего коллєктіва «Арієль».

Льова Ковбаса і Стьопа Хулімулін, горбуни з коллєктіва «Арієль».

Клім Моісєйович Кац, головний режисьор народного театра імені турецького комуніста Залупа Хуйбердиєва.

Уляна Юхимовна Світисонечко, юродива старушка.

ДІЯ ПЕРША

Кабінет Кліма Моісєйовича Каца. В кабінеті сидить Клім Моісєйович, зайнятий у справах. Входить Гнат Пилипович Рак, Гриша Нєпєйвода та ідіот Коля.

Гнат Пилипович Рак:

Дозвольте к Вам, Клім Моісєйович поважний,

Звернутися у справах очєнь важних.

Входить Льова Ковбаса, Стьопа Хулімулін і Поля.

Льова Ковбаса:

Клім Моісєйович, послушайте міня,

Ви підарасів етіх бойтесь, как огня!

Гриша Нєпєйвода:

Я в страшном гнєвє, помолчі, мудак,

Когда говоріт Гнат Пилипович Рак!

Стьопа Хулімулін:

Моя твою возьмьот за голу сраку

І харашо отпіздіт, як собаку.

Клім Моісєйович Кац (велично):

Ідітє нахуй всє, покіньтє кабінєт!

Всє дєлают одін шаг впєрьод.

Всі (хором):

Нєт!

Під час суперечки ідіоти-дауни Коля і Поля мовчки дивляться один на одного і сопуть. Видно, що вони подобаються один одному. Входять Вася і Пєтя Твєрдохлєбови, ліліпути з коллєктіва «Орфєй і Еврідіка».

Вася Твєрдохлєбов (до Гриши Нєпєйводи):

Лариса Сидорівна Сало

Сьогодні под трамвай попала,

І он їй іспортіл всьо їбало.

Гриша Нєпєйвода:

Она жива?

Пєтя Твєрдохлєбов:

Жива, конєшно,

Но надо что-то дєлать спєшно,

Єйо нам нєкєм замєніть.

Клім Моісєйович Кац:

Сказав я, нахуй всі ідіть!

Входять Лариса Сидорівна Сало і Люба Неїжмасло. Обидві страшні.

Люба Нєїжмасло:

Смотрітє, от хуйова баба,

І відно, шо на пєрєд слаба.

Лариса Сидорівна Сало:

Молчі, ти, тарапашня сука,

Для мєня відєть тєбя – мука.

Гнат Пилипович Рак:

Ви, курви, обє замолчіть!

Клім Моісєйович Кац:

Кажу я, нахуй всі ідіть!

Гнат Пилипович Рак:

Клім Моісєйович прекрасний,

Ви нє волнуйтєся напрасно.

Ми всьо устроім вєрі гут.

На Любу зрітєлі ідут,

Однак для ролі Еврідіки

У нєйо від нємного дікій,

К тому ж вульгарний лєксікон,

Проісхождєньє видаст он!

Я прєдлагаю їхню Полю

Всєрьйоз попробовать на ролю,

І тєм убіть двох зайців вмить.

А коллєктіви заміріть.

Німа сцена.

Клім Моісєйович Кац:

Товариш Рак, ви шо, мудак?

Гнат Пилипович Рак:

Іначє нам ніззя нікак.

Ми Полю паранджою вкроєм.

Тєм самим нєдостаткі скроєм,

А сцену, де вона в могилі,

Ми сдєлаєм, как будто в милі.

Потом она садітся в гроб...

Клім Моісєйович Кац:

Ваш план уже мнє остойоб.

Гнат Пилипович Рак(нєвозмутімо пояснює):

Ми образ видєляєм главний,

Характєр героїні славний.

По-мойму, будєт заїбісь!

Клім Моісєйович Кац:

Ви в страшні дєбрі забралісь.

А вийдєт с етого хуйня.

Орфєй в нас хто?

Гнат Пилипович Рак:

Канєчно, я.

Клім Моісєйович Кац:

Ну ладно, щас в пизду ідіть.

Глядіть, мєня не підведіть,

Бо нам усім тогда піздєц.

Всі(хором):

Клім Моісєйович, какой Ви молодєц!

ДІЯ ДРУГА

Генеральна репетиція спєктакля «Орфєй і Еврідіка». Сцена зображує собою пекло. Кругом стоять казани, в яких булькотить смола. На сцені Гнат Пилипович Рак в костюмі Орфєя, Гриша Нєпєйвода в костюмі Князя тьми і світа чортів, в яких можна впізнати наших старих знайомих Васю і Пєтю Твєрдохлєбових, Льову Ковбасу і Стьопу Хулімуліна. Вони тримають в руках списи і тризуби, як то і положено чортам. В залі сидить Клім Моісєйович Кац з колокольчиком.

Гнат Пилипович Рак(в ролі Орфєя до Гриші):

К тєбє прийшов я нє таясь,

Тьми вогкой пацаватий Князь.

Гриша Нєпєйвода:

Как же посмєл ти, підарас,

Покой нарушить мой сєйчас?

Клім Моісєйович Кац звонить в колокольчик: «Дінь-дінь-дінь».

Клім Моісєйович Кац:

Мнє кажеться, что ету фразу

Проізносіть нє надо сразу.

А, єслі можно, мєдлєннєй...

Гнат Пилипович Рак:

Клім Моісєйовіч, Вам віднєй.

(До чортів) Ей ви, хуї, давайте гроб!

Льова Ковбаса:

Ти нє командуй, долбойоб!

Коля, Вася і Петя вкатують на сцену гроб. В ньому лежить Поля в паранджі. За гробом мовчазно йдуть Лариса Сидорі­вна Сало і Люба Неїжмасло, одягнуті страхопудалами.

Гнат Пилипович Рак:

О, це она, моя прекрасна!

Уви, я странствував напрасно,

Уже єйо нє ожівіть...

Починає грати на арфі. Гриша Нєпєйвода робить руками паси, щоб Поля встала.

Клім Моісєйович Кац:

Поля, вставай!

Лариса Сидорівна Сало:

Токо блядь

Так заставляє сєбя ждать!

Поля лежить. Люба Неїжмасло пиздить Полю дрючком. Поля вивалюється з гроба і падає на підлогу з сильним стуком, вже нежива. У цю ж мить Коля закалує Любу Неїжмасло списом. Гнат Пилипович Рак грає на арфі все голосніше.

Клім Моісєйович Кац:

Хуйню негайно прєкратіть!

З цими словами Клім Моісєйович кида у Колю колокольчик і влучає йому просто в лоба. Коля і колокольчик падають, причому колокольчик звенить, а Коля ні, бо мертвий. Гнат Пилипович Рак хуярить на арфі Andante, але ніхто на сцені не встає, як того потребує п’єса про Орфєя. Замість цього на сцені з’являється Уляна Юхимовна Світисонечко, юродива старушка. В руках у неї противотанкова граната.

Уляна Юхимовна Світисонечко:

Ложись на пол, піздоболи!

Всі кидаються на пол, причому поспєшно, кинута Гнатом Пилиповичем Раком арфа іздає протівний звук.

Уляна Юхимовна Світисонечко:

Ви мене іжвінітє жа хуйову дікцію,

У мєня кольцо в жубах.

Дійсно, Уляна Юхимовна не бреше, в зубах у неї кольцо від противотанкової гранати.

Клім Моісєйович Кац:

Нє вєрю! Нє вєрю!

Уляна Юхимовна, яка все чула, починає страшно реготати. Під регіт Уляни Юхимовни завіса поступово закривається. За завісою чути страшний вибух. Світло гасне. У темряві і тиші чути жахливий стук телетайпа.

Голос діктора:

Останнім часом діяльність терористів знов активізувалась. Сьогодні невідомими особами була закинута бомба в театр імені Залупа Хуй­бердиєва під час постановки опєрєти «Орфєй і Еврідіка». Деякі обозрєватєлі думають, шо вибух – дєло рук мафії, но от чєго на самом дєлє проізошла ця пацавата історія, ніхто об’ясніть не може.

ЗАВІСА.

Кацапи

(присвячується національному питанню)

ДІЙОВІ ОСОБИ

Владімір, кацап.

Алєксандр, кацап.

Надєжда, кацапка.

Ємєльян, кацап.

Валєнтін, малолєтній кацап, син Надєжди.

Гриша, борець.

Миша, боксьор.

Толя, синок Опанаса.

Опанас, спрацьований уркаган.

Голос із моря, який належить купающємуся вє­тєрану.

ДІЯ ПЕРША

Веранда з самоваром і віноградом біля самого синього моря. На морі штиль. На веранді сидять кацапи і грають у карти.

Алєксандр(до Надєжди): Владімір-то твой, в ігрє нє бєльмєса нє пєтріт.

Владімір: Нарвался на туза моєво, а тєпєрь вот і злішся. Злішся вєдь?

Ємєльян: Что у нас тєпєрь – двє послєдніх?

Надєжда: Ти что, друг сітний, с луни, что ль, свалілся, щас дєвочєк-то нє бєрьом.

Алєксандр: Владімір, ти что, підарас, с чєрви захода-то нєт. Нєт, ну ви посмотрітє, єму об’ясняєш, а он сідіт, как нєрускій, єблом торгуєт.

Надєжда: Валєнтін, японскій бог, почєму у кота яйца-то открутіл? Твой кот, что лі?

Валєнтін(хітро): Мамочка, я одін разочєк-то дьорнул.

Надєжда: Ти гляді у мєня, Валєнтін!

Алєксандр: Надєжда, да ну єго к монахам, ми что – іграєм ілі нєт?

Владімір: Нічєво, пацаньонок-то боєвой рас­тьот. Скажи дядє: «Вот вирасту, дядя Алєксандр, і тєбє яйца-то одкручу, чтоб ви блядовалі помєньше».

Валєнтін: Вот вирасту, дядя Алєксандр, і ваші яйца-то одкручу, чтоб ви блядовалі помєньше.

Всі кацапи регочуть. На морі потихеньку здіймаються хвильки і приємно хлюпають у берег.

ДІЯ ДРУГА

Общій вагон забацаного поїзда. На лавках сидять Гриша, Миша, Толя і Опанас. Вони дивляться у вікно, чистять рибину, п’ють чай з алюмінієвого подстаканніка і взагалі розважаються, як положено у поїзді.

Толя(дивлячись у вікно): Папа, оно дивись – самосвал.

Опанас(гладить синка по голові): От якби ти, синок, щас на дорогу вибіжав, де той самосвал, так би усі кишкі у тєбя б і шваркнулі.

Толя: Папа, оно диви, гори. Папа, а там наші билі?

Опанас(гладить Толю по голові): Билі, синок, ані кругом билі.

Толя: Папа, а оні там стоялі насмєрть?

Опанас(пиздить Толю по голові): Замовч, не пизди, вже заїбав батька в доску!

Миша: Воно – дитина, нє понімає, шо папі тяжело.

Гриша: Ви здалеку їдете?

Опанас: З тюрми.

Миша(дістає вино): Батя, будеш пить?

Опанас: Та блядська печінка, ну, наливай.

Толя: Папа, і мінє дай.

Опанас: На, тіки сцять не проси.

Всі випивають.

Опанас: У морі викупаюсь, нахуй, і його от скупаю (показує на Толю), йому врачі сказалі, шоб у морі купався.

Толя: Папа, а шо луччє: пулємьот чи танк?

Миша: Танк луччє. По пулємьоту раз пиздане – і піздарікі.

З цими словами Миша наливає вино Опанасу, Гриші, Толі і собі.

Толя: Папа, я, як виросту, вивчусь на ахвіцера чи на командіра. А шо луччє: ахвіцер чи командір?

Гриша: Та одін хуй.

Опанас: Вафльониш ти єщьо на ахвіцера учіться.

Миша: Скажи, Толя: «Заїбав ти мєня, папа, своімі ахвіцерами». Скажи: «Я на морє їду купаться». Хочєш купаться?

Толя: Я стрілять хочу.

ДІЯ ТРЕТЯ

Веранда з самоваром і кацапами. На морі приємно штормить. Владімір бере в руку чималу каменюку.

Владімір: Надєжда, посмотрі, как я щас ка­мєнь-то брошу.

Надєжда: Ну, што ти, как пацан, сєбя нє ува­жаєш. Вєдь старий-то поц уже!

Владімір: Вот давай поспорім, раді смєха-то. Трі раза подскочіт!

Владімір кида каменюку в море, яка відразу ж тоне.

Надєжда: Ну што? Абасрался, підарас! Што, нє стидно?

Ємєльян: Владімір, камєнь-то плоскій надо брать. Посмотрі, как у мєня раз пять подскочіт.

Надєжда: Как пацани, єй-богу! Люді-то кругом смотрят, мудозвони стариє!

Владімір: Молчі, курва, а то і тєбя бросім в морє, нахуй!

Іспугана Надєжда молчіт. Владімір і Ємєльян кідають камні. Алєксандр, завідуя ім, знаходе огромну каменюку і, вимахуючи нею, біжить униз.

Алєксандр: Пока ви тут мудохалісь, я вот што нашол.

Алєксандр показує Владіміру і Ємєльяну скользку, протівну каменюку і швиряє її в море.

Голос з моря: От я, блядь, щас якомусь підарасу кину!

З моря вилазе вєтєран війни в плавках і з колодками на волохатих грудях. Одна нога в нього на 10 сантиметрів коротша за іншу.

Вєтєран(до Алєксандра): Я, блядь, пиздану одін раз, так мєня люба больніца возьмьот, а тєбя нєт!

Валєнтін(до Алєксандра): Дядя Алєксандр, вам что, дядя-калєка яйца открутіт, чтоб ви блядовалі помєньше?

Тривожна мовчанка. Шторм на морі сильнішає.

ДІЯ ЧЕТВЕРТА

Общій вагон забацаного поїзда. За столом сидять п’яні Гриша, Миша, Опанас, Толя і ведуть свєтскую бєсєду.

Миша(до Гриші): Сижу я в барі в Прібалтікє, кругом старінні стулья. Так заїбісь здєлано. Заходить мудак і каже мінє: «Ето мєсто мойо, может, ви пєрєсядєтє?» А я говорю: «Ніхуя собі! Ти шо, абарзєл, пацан? Может, ти сам пєрєся­дєш? Я їбу такі варіанти».

Гриша: Я тєбя за то уважаю, Миша, шо ти рісковий парєнь.

Миша: В них, в Прібалтікє, блядь, на уліцах всьо не по-нашему напісано. А спросі шо-небудь, так он сначала так посмотріт, а потом по-своєму шось тири-пири. По-нашому ніхуя не понімає. А тьолкі хуйовиє в них. Так (показує рукой біля голови) єщьо нічєво, а остальноє – хуйовоє.

Гриша: І шо, і кругом не по-нашему написано?

Миша: Та йоб твою мать, нахуя мне піздєть!

Опанас(до Толі): Сина, оно подивись – морє…

Толя(без ентузіазма дивиться на море): Папа, а морє – оно большоє, так шо другого бєрєга нє відно?

Опанас: У бінокль відно.

Толя: А єслі бінокль зламався, тогда відно?

Опанас: Та заїбав – відно, шо ж тада увідіш?

Толя: Папа, а на том бєрєгу наші?

Опанас(зловісно): Там кацапи.

Всі зловісно мовчать. Поїзд зупиняється, чути крики «Приїхали!» і погрозливий гуркіт моря.

ДІЯ П’ЯТА

Веранда з самоваром. На морі здіймається шторм. Кацапи сидять на веранді.

Алєксандр: Пагодка-то, а, Надєжда? Хозяїн собаку-то нє вигоніт.

Надєжда: Єслі б знала, что ти такой долбо­йоб, я б с Трофімом лучше б на Сєлігєр с’єзділа, чєм с тобой тут Муму за уши тащіть.

Алєксандр: Ти мєня, Надєжда, нє злі. Я тєбє за Трофіма матку вивєрну наізнанку!

Входять Опанас, Толя, Миша і Гриша.

Миша: О, диви, кацапи!..

Гриша(з московськім акцентом): Как пагодка в Масквє?

Владімір: Я что-то юмор-то нє понял...

Опанас: Хуйня якась! Кацапи всєгда такі понятливі, а нє понімают.

Опанас(грізно підходить до Владіміра): Знімай штани, їбать буду!

Ємєльян: Пазвольтє, ви ж нє у сєбя дома!

Миша пиздить Ємєльяна. Миша, Гриша, Опанас і Толя пиздять кацапів. Кацапи кричать дурними голосами.

Надєжда: Жлоби проклятиє, я вас нєнавіжу! Я б вас всєх растрєляла!

Опанас(пиздить Надєжду): Мовчи, курва, када мужчіни разгаварівают!

Зойки стихають, на морі гуде шалений шторм, кругом лежать побиті тіла кацапів.

Толя: Папа, кажись, піздєц.

Опанас(пиздить його): Скіки тєбя учіть можна, блядь, шоб ти не матюкався? Батько для тєбя шо, мєсто пустоє?!

Раптом роздається жахливе сичання. Це кацапський самовар – він закипів. Він сичить, сичить, перекриваючи шторм, і грізно підскакує на місці. Всі з острахом дивляться на самовар.

Під звуки самовара завіса повільно закривається.

Мєсто встрєчі ізмєніть ніззя, блядь!

ДІЙОВІ ОСОБИ

Нєзнайка, супермен-вікінг.

Гурвінек, антісєміт.

Карандаш, художнік-кічмен.

Самодєлкін, матрос торговельного флота.

Пєтрушка, мовчазний карлік в кепці.

Буратіно, просто поц.

Мальвіна, дєвушка з голубою волоснею.

Сінєглазка, алкоголічєская подорва.

Красна Шапочка, красіва, лінива, егоїстична і дур­на блядь.

Артемон, чорний собака.

Мнацаканов, привид у телевізорі.

ДІЯ ПЕРША

Дія відбувається в майстерні Карандаша. В майстерні розвішані розкошні вироби хазяїна, в числі яких: пофарбовані гіпсові голови піратів, попільниця в вигляді смерті і голі дівчата в рамі рококо. Біля вікна сидить Пєтрушка, мовчазний карлік у кепці, і фарбує яєчко. На полу хропуть п’яні, брудні і голі Самодєлкін в рваному тєльніку і Карандаш. На них верхи спить пудель Артемон.

За столом сидять два дебіла, Буратіно і Гурвінек, п’ють і пиздять. З ванни долинають звуки води і веселий регіт Красної Шапочки.

Буратіно(страшним, хрипким голосом): І от, блядь, він смотріт, шо та хуйня летить. Кругом неї фари, лампи там всякі, і сама червоняста лампа мигає. А летить вона йому на город. От воно стало біля клуні і мигає. Той мудак пиздує туда. Жінка кричить. Він тіки так: «Спакойно, стара блядь!» А з цієї хуйні так рука його – раз! А іді сюда! Запхало, замело і кудись поле­тіли до хріна на роги.

Гурвінек: Оце все?

Буратіно: Нє, вони політали туда-сюда, ну там всьо такоє. Прилетіли і викинули його к хуям. І чувак той після цього все нахуй забув. Його питають: «Як тебе звуть?» А він: «Бе-е-е». Йому показують жінку, а він: «Бе-е-е».

Гурвінек: Та то всьо хуйня.

Буратіно: Та яка хуйня, блядь, в книзі написано!

Гурвінек: У мене кум – він в Ісайках директор бані, так його небіж приходить додому, а жінки нема. Він до сусідки – сусідки нема. Він сховався за піч, думав, як прийде – налякає. Коли та блядь приходить, скидає одежу, волоси так розпускає, якоюсь хуйньою намазалась, і раз – у трубу. Кумів небіж тоже, все поскидав і давай мазаться. Намазався і тоже у трубу. Прилітає на якусь гору, ну там, де ото вони гуляють. Стоїть отаке крісло, на ньому сидить їхній цар, всьо таке. А та блядь каже: «А ти шо тут робиш? Ану, пиздуй отсюда». Дає йому полі­но, чуєш, каже: «Це твій кінь, і давай пиздуй, шоб тебе не виділи. Тільки не пизди нікому, бо помреш». Він прилетів і зразу ж куму напиздів, а той – мені.

Буратіно: І шо, помер?

Гурвінек: Тут же! Як ховали, то весь синій в гробу лежав...

У двері гупають.

Буратіно(до Пєтрушки): Ти, педрило, ану катай, відкрий.

Пєтрушка мовчки кида яйця і пиздує до дверей.

Гурвінек(роздивляється Пєтрушкіну працю): Блядь, якогось жида нарисував!

Входить Мальвіна, потряхуючи голубою волоснею.

Буратіно: О! А шо, Мальвіна, даси поїбаться?

Мальвіна(ображається): Блядь! Шо ето зна­чіт? Шо, у тєбя жени для етого нєт?

Буратіно: Ну яка жена, ну скажи, ну при чому здєсь жена?

Мальвіна: Якщо хочте, хлопчики, тіки в рот. Ето пожалуйста, ето можно. А поїбаться? Дома їбайтєсь.

Гурвінек: У! Жадна сука…

Гурвінек і Буратіно киряють. З ванни доноситься щасливий і дурний регіт Червоної Шапочки та звуки води.

Гурвінек(неприємно отригуючись): Я одну тьолку кадата знал, така красіва тьолка. Ну, в неї, понімаєш, тіки тєло красівоє, більше ніхуя нема, мозгі совсєм отсутствуют. Вона встрічалась з парнєм, такий хароший парніша! Он мєчтал, шо він колись піде в армію, а вона буде його ждать. І от приходять вони в бєсєдку, а вона йому і каже: «А тепер їби мєня». А він їй: «Как ето?» А она говоріт йому: «От січас я тобі покажу, как ето». І нє он її, а вона його сама ви­їбла! Ну, значіт, він їй целку зламав, і йому понравілось. А вона лежить і каже: «А тепер пішов нахуй». А він каже: «Как ето?» От жалко па­цана...

Буратіно: Разні случаї єсть. Мєня тоже одна тьолка любила. Бувало, я прийду, сяду, а лягати зразу не можу, шоб не наблювать. Отак і сиджу всьо время. А она, сука, подойдьот сзаду, рукі на плечі положит і гладіт, і гладіт. А я їй: «Шо ти, стерво, мене гладіш? Шо я тобі — кіт?» І по їбальніку її зразу, на! (вздихає) Любіла мєня!..

Мальвіна: От нє люблю, када мужики таке пиздять. І та любіла, і та хуєла. Та подивіться на себе, кому ви нужні?

Входить Нєзнайка, бєлокурий супермен-вікінг, адєтий в кожаноє пальто, надіте на кожаний піджак. На руках у Нєзнайки золоті гайки. З усіх карманів стирчать пачки грошей.

Мальвіна(сама до себе): Ето піздєц!

Слідом за Нєзнайкою іде Сінєглазка. Під очима у неї бланжі. Сама вона п’яна, розкована, смердюча і нікому не нужна, крім Нєзнайки.

Сінєглазка: Здраствуйтє, рєбята! Я вам поїбаться прінєсла...

Нєзнайка(з прибалтійським акцентом): Послушай, Сінєглазка, я тєбя прашу!..

Сінєглазка: От’єбісь! Надоєл, дурак. Рєбята...

Нєзнайка(растєряно): Сінєглазочка, что я такого сказал?

Мальвіна(до Нєзнайки): Простітє, у вас такой пріятний акцент. Ви нє нємєц, случайно?

Нєзнайка: Нєт. Я с Прібалтікі.

Мальвіна: Ах, как інтєрєсно! Скажітє мінє свойо імя.

Нєзнайка: Нєзнаускас. Простіте мєня, я січас. (До Сінєглазки). Сінєглазочка, можна тєбя на мінутку? Пройдьом до уборной і назад.

Сінєглазка і Нєзнайка йдуть в просторную уборную, звідки в самом скором врємєні доносяться протівні женські п’яні матюки і звуки ляпасів.

Мальвіна: Боже мой, я етого нє винєсу… Какой мен, какой мужчіна!

Буратіно: Мальвіна, вони в сральню пішли, а ми давай в ванну пойдьом.

Гурвінек: Та куда ж ви пойдьотє? Там Красна Шапочка іщьо з утра сідіт.

Мальвіна: Отстаньтє от мєня, кобєлі про­тівні, я етого нє винєсу. Боже мой!

Мальвіна починає ридати. З уборної чути крики Сінєглазки.

Сінєглазка: Я їбала твої бабки, я їбала твою машину! Жлоб! Казьол!

Чути знову ляпаси і опять ридання. Женській плач звучить в унісон красіво і мощно. Його звуки будять Самодєлкіна – матроса торговельного флоту, і Карандаша  – художника-кічмена.

Самодєлкін(скида з себе Артемона): Ха-га! Дєвушкі ридають, матроси сміються! (До Карандаша.) Антоніо, пад’йом! Ілі в тєбя собаку кінуть?

Карандаш: Не трогай, вона заразна. І вобще, якого хуя? Мнє завтра на базар. Шо за бляді? Шо за розклади? Я Буратінові сказав, шоб помив посуду, блядь, де чистота, де ікєбана? Щас всі у мене пойдуть нахуй!..

Самодєлкін: Ха-га! Ніхуя нє знаєтє про матросів, салабони! (Дико реве.) «...Напрасно старушка ждьот сина домой...» Антоніо, вставай, блядь, бо щас собаку кину в їбальнік!

Карандаш: Шо за Антоніо? Мєня Карандаш звуть!

Самодєлкін: Ну, щітай, шо ти довиябувався!..

Самодєлкін швиря собаку Артемона в рило Карандашу. Артемон і Карандаш верещать. Саме в цю мить з уборної приходить Нєзнайка. Він тихо плаче. Він сидить, охопивши голову двома руками, і плечі його трясуться. При цьому весьолість Самодєлкіна сягає ще вище.

Самодєлкін(дико реве): «...Єй скажуть, она заридає...»

Самодєлкін реве і танцює чєчьотку. З уборної раком вилазе відпизджена Сінєглазка.

Сінєглазка(стоячи раком): «...А волни бєгут от вінта за кормой...»

Карандаш: А зараз всі нахуй пойдуть.

Гурвінек: Дайте мені жида, дружбани! Дайте жида – от моя просьба!

Сінєглазка стоїть раком на півдорозі між уборкою і общою залою, вона блює і співає. З ванни чути веселі звуки, іздаваємиє Червоною Шапочкою. Хлопці гуляють. Не беруть участі в веселощах тіки плачущий Нєзнайка, Мальвіна і Пєтрушка, мовчазний карлік у кєпці. Мальвіна підходить до ридаючого Нєзнайки, і кладе йому руки на плечі, і пестить його.

Мальвіна: Давайтє уйдьом отсюда, я вас прошу! Уйдьом і будєм счастліви.

Нєзнайка, кайфуючи, шо його пожаліли, з усією силою б’є головою в стіну і ридає ще голосніше.

Мальвіна: Ну, ну, нє нада… Она вас нє стоіт. Нє нада, хароший мой! (Ігріво) А то, єслі ви нє пєрєстанєтє, то я тоже заплачу. Вєдь ви нє хотітє етого!

Відповіддю їй служать удари голови об стінку.

Сінєглазка(ікаючи): Вже всю штукатурку оббив, підарас...

Карандаш: Буратіно, я сказав - піди, ото, шо Сінєглазка наблювала, підмети, підбери штукатурку, це твої друззя, я їбу! Вобще, шо такоє?!

Самодєлкін: Не волнуйся, Сільвіо. Зроби краще з мене пірата.

Гурвінек(зніма зі стіни гіпсового пірата): Жид? Шо мовчиш?

Хрясь! Пірат-жид падає на підлогу, де розбивається. Карандаш стовпіє.

Гурвінек(до Карандаша): Шо, жалко жида? Може, ти тоже жид?

Карандаш(злякавшись): Нє, я украінєц.

Самодєлкін(танцює чєчьотку): Ги! Такий, як я китаєць...

Входить Красна Шапочка, одягнута в красну рєзінову шапочку і більше ні в шо. Вона красива, мокра і лінива.

Красна Шапочка: Я так устала, тут такой шум! Буратіно, дружочєк, я хочу посмотрєть тєлє­візор...

Буратіно кидається угождать красавіце.

Мальвіна(сама до себе): Курва! Вона устала! Целий дєнь в ваннє сідєть! Она устала, а я нє устала? Сука голая!..

Красна Шапочка: Я нє голая, а обнажонная.

Буратіно включа тєлєвізор. В тєлєвізорє Мнацаканов.

Мнацаканов: А щас прєдлагаю вам відєосюжет із Каліфорнії. Два пасажирських експреса столкнулісь мєжду собой. По прєдварітєльному подсчьоту чісло жертв прєвишаєт...

Раптово Мнацаканов помічає обнажонну Красну Шапочку, давиться і починає ікати.

Гурвінек(увєрєнно): Жид! Шо смотріш?

Мнацаканов: Я, собствєнно...

Красна Шапочка починає соблазнітєльно чухать собі живіт і хіхікає.

Сінєглазка(ігріво до Мнацаканова): Мужчіна, скоко вам лєт?

Нєзнайка(істєрічно): Я больше нє могу так жить, кругом якась хуйня, скрізь підараси! Мнє нічєво нє надо! Пальто? В пизду!.. (Скида шкіряне пальто.) Піджак? Нахуй піджак! (Скида піджак.) Бєріть, мєнє нє нада! (Дивиться на ноги.) Кальо­са? Нахуй. Бєріть, все бєріть! Їжте!

Нєзнайка зніма ботінки і починає знімать з рук гайки. Гайки не дуже знімаються з його пухлих пальців.

Нєзнайка: Гайки ці йобані, блядь, не знімаються!..

Плачущий Нєзнайка зав’язує з гайками, зато йому вдається знять часи «Ролєкс» і запиздячить ними в Сінєглазку. Потім Нєзнайка знімає штани і швиря їх в Мнацаканова. Нєзнайка стоїть в обтягующих білих трусах, з льогким жовтим німбом біля хуя, і страшно кричить.

Нєзнайка: Всьо! Всьо!

Нєзнайка вийма з піджака і штанів пачки грошей і починає швиряти в друзів. Одну пачку він швиря просто в обличчя Мнацаканову. Мнацаканов іздає невловимий рух і з клацанням зубів хижо ловить пачку в зуби. Очі Мнацаканова страшно блищать, з рота і носа виривається хиже гарчання.

Гурвінек: Ти диви, от жидяра! Ану віддай!

Мальвіна(злякано): Він щас нас усіх поїсть!

Баби злякано верещать і лізуть під стіл. Стоїть страшенний крик. Гурвінек підбира з полу красівий, важкий шуз Нєзнайки і пиздить ним у тєлєвізор. Роздається страшний вибух. Чорний дим повзе з розйобаної вєщі на дівчат і хлопців. Всі кричать. Собака Артемон виє. Спокійний тільки Гурвінек: він витира руки об штани і налива собі портвейн.

Гурвінек: У! Жидовська морда!

Всі сміються. Починає грати красіва таката. Самодєлкін б’є під неї чєчьотку. Буратіно гладить Мальвіну, Мальвіна гладить Нєзнайку, Нєзнайка однією рукою гладить Сінєглазку, а другою помагає їй блювать. Сінєглазка блює. Карандаш малює. Красна Шапочка чуха собі пизду. Пєтрушка знаходить під столом яєчко, яке чудом не розбилось, і заходиться його розрисовувать.

Буратіно(тупо): Ну, так шо? Завтра гуляєм?

Гурвінек: А как же! Мєсто встрєчі ізмєніть ніззя, блядь!

ЗАВІСА.

Цікаві досліди

П’єса для шкільного театру

ДІЙОВІ ОСОБИ

Мирон Опанасович, вчитель.

Зоя Жорівна, вчителька.

Гриша, піонер.

Миша, піонер.

Вася, піонер.

Стася, піонерка.

Носенко, тоже піонер, другорічник.

ДІЯ ПЕРША

Шкільна лабораторія. Посередині стирчить пластмасовий скелет, обабіч його глобус і тваринний куточок. В тваринному куточку бавляться: жаби, їжачок, білочка, котик та кролиха. Кролиха велика, товста і вагітна. Над тваринним куточком висить макєт роздавленої жаби. Вінчає обстановочку портрет Дарвіна. Дарвін на портреті показує руками на брудну обізяну. З рота у Дарвіна вилазе напис: «Бога – нема».

Входить вчитель Мирон Опанасович і вчителька Зоя Жорівна.

Зоя Жорівна: Мирон Опанасович, шо в нас по плану?

Мирон Опанасович: Чергове заняття по ви­вченню життя жаби у світі атеїстичного сприйняття дійсності. Кінцева мета – на прикладі жаби довести учнів до переконання, що Бога нема.

Зоя Жорівна: Одна думка, що Бог є – це вже хуйня, Мирон Опанасович.

Мирон Опанасович: Звичайно, хуйня, Зоя Жорівна, ще й яка хуйня – це ідеалістичний онанізм.

Обоє замислено мовчать, мабуть, думають про Бога і про те, що його нема. Лунає дзвоник. В лабораторії з’являються піонери. Починається урок.

Зоя Жорівна: Учні! Тема наших занять сьогодні – жаба. Хто з вас знає про жабу?

Мертва тиша, під час якої піонер Вася лапа за сраку піонерку Стасю.

Зоя Жорівна(сатаніючи): Піонер Гриша! До дошки!

Мирон Опанасович: Спокійніше, Зоя Жорівна, спокійніше…

Піонер Гриша(бадьоро): Жаба живе в саду. Живиться продуктами народного господарства. Тому жаба – шкідник, її треба знищувать. Наш народ вже давно оголосив війну жабі.

Зоя Жорівна: Проведи дослід.

Піонер Гриша(дістає жабу з тваринного куточка): З першого погляду жаба схожа на самольота. У неї єсть фюзєляж і шассі. Шассі у жаби розрізняють: переднє (відриває і показує) і заднє (відриває і показує). В сраці у жаби є соп­ло, в котре дослідники встромляють соломину.

Зоя Жорівна: Досить, Гриша. Сідай, п’ять. Миша, продовжуй.

Миша(бадьоро): Соломину, яка зветься катетером.

Миша встромляє катетер, надуває жабу і пиздить її об стіл. Потім підбира з підлоги те, що від жаби залишилось.

Миша: В результаті нервового струсу ми бачимо у жаби розлад нервової системи, що привело тварюку до клінічної смерті, ознаками якої служить відсутність потіння дзеркальця.

Миша приклада дзеркальце до жаби – воно не потіє.

Зоя Жорівна: Сідай, п’ять. Починаемо ви­вчення нового матеріалу. Будь ласка, Мирон Опа­насович.

Мирон Опанасович(дістає з тваринного куточку їжачка): Діти, хто це?

Піонер Миша: Це їжачок.

Мирон Опанасович: Вірно. Зоя Жорівна, нумо мені скальпеля! (Заширює скальпелем в їжачка, ріже його і розповідає.) Їжачок, діти, це ворог народного господарства. Живиться він народними відходами, тому всередині дуже брудний. (Показує те, що винув з їжачка.) Один їжачок за одну ніч з’їдає стільки народного добра, скіки важить сам. Тому їжачків треба знищувать. І тут нам у пригоді стає наша славна авіація. Один самольот за один день знищує стіки їжачків, скіки важить сам. Носенко, скіки їжачків буде знищено за рік?

Другорічник Носенко(бадьоро): Триста шіст­десят п’ять самольотів з їжачками, Мирон Опанасович.

Мирон Опанасович: Знов двійка, Носенко. Хто ж знищує самольоти? Це ж наша гордість. Продовжуйте, Зоя Жорівна.

Зоя Жорівна(дістає з тваринного куточку білочку): Діти, перед вами білочка – ворог лісів. (Вона підключає білочку до штепселя і продовжує розповідати.) Нервове посмикування білочки – це живе свідоцтво міці нашого електрич­но­го струму, а також розплата за загублену білочкою тайгу.

Зоя Жорівна відключа білочку і кидає у вікно її обсмалені рештки.

Зоя Жорівна: Що там ще у нас, Мирон Опанасович?

Мирон Опанасович: Кролиха!

Лунає дзвоник.

Зоя Жорівна: От шкода, знов часу не вистачило! Зробимо висновки, діти. Бога нема, а є природа. Природу треба міняти і знищувать все, що в ній не потрібно. А ти, Носенко, дай щоденник, щоб завтра твій батько був у школі.

ЗАВІСА.

Жан Маре та його друзі

ДІЙОВІ ОСОБИ

Жан Маре, улюбленець глядача.

Віолєтта і Травіатта, бляді, котрих їбе Жан Маре.

Фантомас, друг Жана Маре.

Кардинал, ворог Жана Маре.

Рошфор, друг Кардинала.

Йобана Обізяна і Їбічєска Сила, потойбічні сили зла.

ДІЯ ПЕРША

На сцені нічого немає, крім темного фону, на якому намальовані могили і хрести. На сцену входить Жан Маре, вправно помахуючи підараскою. Назустріч йому, теж помахуючи підараскою, простує Фантомас.

Жан Маре(до Фантомаса): Де Кардинал?

Фантомас: В жопі!

ДІЯ ДРУГА

Жопа. В ній сидить Кардинал. Входить Рошфор.

Рошфор: Кардинал, ми захопили двох блядєй!

Кардинал: Чиї вони?

Рошфор: Кажуть, нічиї.

Кардинал: Пиздять. Допитати!

ДІЯ ТРЕТЯ

Катівня з необхідними інструментами. В ній Віолєтта, Травіатта і Рошфор.

Рошфор(катує блядєй): Чиї ви?

Бляді(харкають Рошфору в морду): А нічиї!

Рошфор(витирається): Пиздите!

Рошфор продовжує катувать блядєй. Він пиздить їх великим дрючком, також б’є ногою по зубах і по печінці. Тим часом в загратоване вікно залазять Жан Маре і Фантомас, в зубах у них підараски. Жан Маре ламає грати, обидва з криками вламуються в катівню і підарасками пиздять Рошфора. Рошфор тікає.

Віолєтта і Травіатта(хором): Ми нічого не сказали!

Жан Маре: А чого в очі не дивитесь, суки?!

Жан Маре пиздить блядєй, Фантомас йому помага. Світло на сцені поступово згасає, але і в темряві можна розібрати, що десь когось пиздять.

ДІЯ ЧЕТВЕРТА

Жан Маре і Фантомас сидять в барі і п’ють коктейля.

Жан Маре(зухвало): Мені Віолєтта часи подарила, нахуй. П’ятсот карбованців стоять. Диви!

Жан Маре(дістає часи і пиздить ними об стіну): Бачиш? А їм – ніхуя!

Фантомас: Це ненаші. Мені Травіатта теж галстук подарила. Шоб не пиздив.

Обидва регочуть.

ДІЯ П’ЯТА

На сцені чорний фон з могилами і хрестами.Входить Кардинал.

Кардинал: От, блядь, всі мої плани накрились пиздою!

Кардинал рве на собі волосини. Раптом могили відкриваються, з них вилазять Їбічєска Сила і Йобана Обізяна. Обидві страшні.

Їбічєска Сила і Йобана Обізяна: Ага, попалась, стара пизда!

Кардинал: Дівчата, не чіпайте стару людину!

Кардинал тікає, але Йобана Обізяна кидає йому навздогін камінюку і влучає Кардиналу в спину. Кардинал падає, як жаба. Входять Жан Маре і Фантомас з блядями. Йобана Обізяна і Їбічєска Сила шикуються в шеренгу.

Їбічєска Сила(командує): Рівняйсь! Струнко!

Жан Маре, приклавши підараску до чола, пиздує стройовим шагом. Йобана Обізяна, приклавши лапу до дегенеративного лоба, докладає.

Йобана Обізяна: Товариш начальник! Підрозділ в складі старшого сержанта Йобаної Обізяни і єфрейтора Їбічєской Сили застрелили якусь стару пизду!

Фантомас(впізнає): Та то ж Кардинал!

Жан Маре роняє стару підараску, яка падає на підлогу з сильним стуком. Всі стоять, витріщивши їбальники, і мовчать.

ЗАВІСА.

Іржик

Воєнно-патріотична п’єса

ДІЙОВІ ОСОБИ

Іржик, партізан.

Смєтанка, бойова подруга Іржика.

Кралєчка, друг Іржика, тоже партізан.

Німці.

ДІЯ ПЕРША

В горах. Іржик занімає бойову позицію у кулемета, сракою догори. На ньому верхи сидить Смєтанка і бавиться.

Смєтанка: Іржик, оно диви – німці!

Іржик: Де? Тра-та-та-та-та! (строчить з кулемета).

Смєтанка: Га-га-га-га-га! (регоче).

Іржик(сам до себе): Знов наїбала, сука.

Входить Кралєчка.

Кралєчка: Іржик, диви – там німці!

Іржик: Де? Тра-та-та-та-та! (строчить з кулемета).

Смєтанка: Га-га-га-га-га! От так наїбав!

З’являються німці.

ЗАВІСА.

Хуйня

ДІЙОВІ ОСОБИ

Хворі.

Дзвін.

Хлопчик.

Голоси за вікном.

Дія відбувається в лікарні. Кругом стоять койки, пофарбовані в сірий колір. На всіх койках лежать замотані хворі без всяких ознак статі – так шо видно тільки їх маленькі і злі оченята. Коли хтось із них говорить, у нього з рота йде пар, тільки по цій прикметі можна розібрати, кому з них належить чергова репліка. Над головами у замотаних пацієнтів висить здоровенний дзвін. Біля дзвону стоїть маленький хлопчик. Він з натугою розкачує важкого язика, причому оченята замотаних пацієнтів уважно слідкують за ним праворуч і ліворуч.

Дзвін: Бам-м-м!

Голоси за вікном: Кар-кар-кар…

Перший хворий: Шо там такоє? Пасха?

Другий хворий: То Кузьму Опанасовича виносять.

Дзвін: Бам-м-м!

Голоси за вікном: Кар-кар-кар…

ЗАВІСА.

Діана

ДІЙОВІ ОСОБИ

Жора, невизначеного віку мужик, схожий на чорта, якого виперли з пекла за профнепридатність.

Василь Гнатович, вождь палати хворих, статечний мужик, схожий на Сталіна епохи підписання Ялтинської угоди.

Сірьожа, середнього віку мужик, хитрий і наївний, як вовк у казці.

Валєрік, молодий мужик, хворий на голову.

Енгельс Гасанович, ліцо кавказьськой національності.

Діна, юна, спокуслива і спортивна медсестра з довгими ногами, спортивними плечима і античною шиєю.

Санітари.

Дія відбувається в лікарні.

Палата відділення щелепнолицевої хірургії по вулиці Зоологічній. В палаті на кроватях лежать Василь Гнатович, Жора, Сірьожа, Валєрік і Енгельс Гасанович з забинтованими в різних місцях і синіми, як баклажан, їбальниками. Найбільша кількість бинтів пішла на Валєріка. Він має на голові пишну прикрасу, розмірами і вагою схожу на чалму турецького султана. Над кроваттю Валєріка висить картина «Охотнікі на прівалє» художника Пєрова. Хворі лежать смирно, як дрова, що чекають на холодну зиму, але це оманлива смирність. В їхніх червоних оченятах світиться бойове завзяття і жадоба життя.

За вікном палати розташований зоопарк, з якого інколи долинають тваринні звуки його волохатих мешканців, так шо якщо заплющити очі, можна уявити себе в Африці.

Голос тигра за вікном: Унгх, унгх, аоунгх!

Жора: Десять часов, блядь! Можна і на годинник не дивиться!

Голос тигра: Аум!!!

Сірьожа: Ти бач, проснувся, проклятий, і гризти хоче...

Голоси вовків: Ауууу!.. (А потім знову тигра.) Аум!

Валєрік при останніх словах тигра б’є головою в стіну.

Сірьожа: Я колись у школі працював, учителем труда. Така робота, шо нема шо спиздить. Так харашо, шо у мене жінка бєрємєнна була. Вона мєл гризла. То я їй мішками таскав. Главноє, шо інтересно, вона той цвітний не дуже любила гризти, а в основном отой, квадратний.

Голос тигра: Аум...

Василь Гнатович: Ач як розпиздівся!

Жора: Він жерти хоче.

Василь Гнатович: А ми випить хочємо. Жора, харош лежать, як стерво, катай лишень за двері, подивись, чи та пизда сігодня діжурить. (До Сірьожи) А ти шо лежиш, як Ісусик? Бистро вставай і ріж ковбасу!

Сірьожа і Жора з насолодою виконують накази вождя, який дістає з матрацу пляшку з мутною рідиною і розливає в гранчаки, з яких перед тим позабирав зубні щітки. Валєрік за звичаєм б’є головою в стіну.

Василь Гнатович: Валєрік, тихіше, картина на голову упаде.

Валєрік: Діана, Діана!

Валєрік розкачується на кроваті, притримуючи обома руками чалму і час від часу пиздить головою в стіну.

Жора: Совсєм поїхав пацан.

Сірьожа: Чого це він?

Василь Гнатович: То він, мабуть, за англійську царівну переживає, шо її машина задавила. (До Енгельса Гасановича) Гасанович, вставай, ще наспишся!

З цими словами Василь Гнатович здирає з Гасановича аеродромну кепку, яку той натяг на обличчя, щоб відокремитись від християнського світу.

Енгельс Гасанович(злякано): Шито, апят?

Василь Гнатович: Оп’ять, оп’ять, Гасанович. Ми з тобою тут старші і должни молодьожи подавать прімєр. (З цими словами Василь Гнатович виймає з гранчака Гасановича зубні щітки і наливає туди самогонки.)

Василь Гнатович(ефектно простягає гранчак і виголошує тост): Мир землі, здоров’я в хаті й гарна дівка на кроваті!

Голос тигра: Аум!

Валєрік б’ється головою в стіну. Всі випивають.

Василь Гнатович: Валєріку більше не наливати!

Енгельс Гасанович: Хароший малшик, маладой! Тинь хочешь? Тинь силаткий, викусний. Кушай! (Енгельс Гасанович дістає з-під кроваті диню і показує Валєріку.)

Валєрік: Діана! Діана!

Енгельс Гасанович: Зачем тебе етот дєвушка, гилупий?

Василь Гнатович: Щас всі випиваєм по другій і расказуєм охотнічі і риболовні історії!

Сірьожа(запопадливо): Правильно, Василь Гнатович, а то вопще бардак в расположенії...

По команді вождя компанія випиває.

Василь Гнатович: От ти і починай, шоб багато не пиздів. Гасанович на очереді.

Сірьожа: Ну, слухайте. Гасанович, не совайте там рукою під одіялом, а то не слишно буде. Значить, прийшов кум на ставок, сів у ризову лодку, закинув собі мастирку на ліща, сидить. А в його собака був такий, з довгими вухами, волохатий...

Жора: Ето спанієль!

Сірьожа: Ну, цей спанієль, значить, поліз у воду купаться, поплив за лодкою. Кум, значить, сидить, ліща ловить однією рукою, а другою одганя того спанієля, шоб не мішав. Коли тільки – раз! Спанієль почав кричати. Кум дивиться – тоне, блядь! Кум його за вуха, давай тягти – хуя тобі, не витягне, отакенна щука вчепилась! Кум за вуха собаку витяг і ото вмєстє з щукою кидає в лодку. Ну ніг, канєшно, в собаки вже немає, а щука погризла ризову лодку, воздух вийшов, і кум чуть не потонув. А щука пішла собі... Десь кілограмів триста...

Жора: Ховайте стакани! Діна йде!

Входить Діна, освітлюючи своєю красою убоге приміщення.

Валєрік: Діана! Діана!

Діна: Хлопчики, Валєріку не наливайте, йому сьогодні на ампутацію. І приберіть закуску, професор буде на обході.

Василь Гнатович: А ми і йому наллєм!

Діна, спокусливо посміхаючись, розчиняється в повітрі.

Сірьожа: От інтєрєсно, шо йому будуть ампутіровать? Може, вуха?

Валєрік: Діана!

Енгельс Гасанович: Ти шито переживаєш, гилупий! Етот дєвушка всє – животниє.

Василь Гнатович: Гасанович, давай, твоя черга.

Енгельс Гасанович: У нас бань єсть. Називаєтся «Фантазія». Етот бань «Фантазія» малшик работает, Мухтарчик, жопф, как куруш, силадкий, викусний. Я пирихожу, говорю банщик, гидє етот малшик? Он говорит, малшик занят, єсть девушк. Я говорю, зачем минє етот животноє? Я хочу малшик...

Василь Гнатовнч: Ти, Гасанович, получаєш штрафне очко. Ето історія не риболовна і не охотніча.

Енгельс Гасанович: Какой охотничий-махотничий, етот історія пиро животних...

Василь Гнатович: Гасановичу не наливать, Жора, давай.

Всі, крім Валєріка і ображеного Енгельса Гасановича, випивають.

Жора: У мене друг Микола. Він прапором служить у спецназі. Їде машиною по Африці. Коли – р-рраз! Отакенна анаконда в кустах лежить! Метрів сто п’ятдесят! Біла, блядь! Микола виходить з машини, бере монтіровку і її по жопі – хуяк! Змотав, поклав в багажнік – і в штаб полка. То потом по ту анаконду приїхали учьониє її ізучать, чого вона побіліла. То казали, шо вона виповзла з пещери. А в тій пещері дуже енергія кльова. Там навіть хрест стоїть, і якщо людина хворіє, то її на три дні на тому хресті розпинають...

Сірьожа: А якщо срати захоче?

Жора: Ну, як це срати? Якщо в бога не віре, то і не вилікується!

Сірьожа: Та нє! Людина – це ж жива істота. Вона пісять хоче!

Голос тигра: Аум!

Жора: От кому єсть шо про охоту розказать!

Сірьожа(запопадливо): Тепер хай Василь Гнатович розкаже. Він, мабуть, таке знає, шо і тигру нєхуй дєлать!

Василь Гнатович витримує акторську паузу і починає розповідь страшним хрипким голосом, зловісно рухаючи вусами в різні боки.

Василь Гнатович: Дев’ять душ дітей пропало в ставку. Потом ще двоє. Стали люди радитись. Наварили каші. П’ять казанів! І всю кашу вивернули в ставок! Він іззів...

Всі хором: Хто?!

Василь Гнатович(страшним голосом): Сом! Йому всередині розпуклося, і він вивернувся!

Всі хором: І шо?

Василь Гнатович: Дві пари волів впрягли, відвезли на кладовище і там поховали!

Жора: Ніхуя собі!

Валєрік: Діана!

Входять санітари під керуванням Діни. Вони грузять Валєріка на лікарняну каталку і увозять в операційну.

Сірьожа(до санітарів): А шо ви йому відрізати будете?

Санітар(шуткує): А голову відріжем нахуй.

Василь Гнатович: Ти, Сірьожа, довиябуєшся, шо вони і тобі шось відріжуть.

Сірьожа: Та вже нема чого відрізать, Василь Гнатович. Жора, у тебе дротинки немає, шоб голову почухати? Так свербить, проклята, під гіпсом, а палець не дістає.

Жора: Тобі милом треба було перед тим голову вимить...

Сірьожа: Та! Те мило до пизди. От я вам розкажу про мило. У мене дід був. Він корови пас. Коли це іде большаком і бачить, в канаві вовк лежить. Здоровенний такий волчара, лежить і спить! Дід підійшов і батогом як переїбе! Вовк підскочив вверх метрів на двадцять, ні, на двадцять п’ять! І всього діда обісрав. Дід приходе додому, взяв мило, і давай митися. Ну він був одєт в труси і майку, це літом було, значить, миється, миється, ніхуя не получається, бздить і всьо. Жінка прийшла і вигнала його з хати. Так у нього вся жизнь перевернулась у хуйову сторону. І на роботу не міг устроїться, бо від нього бзділо, і жінка пішла, і в армію не взяли. А він хотів буть воєнним, а не вийшло через вовка. То коли вмер, поховали разом з вовком. Я до баби в село приїхав з жінкою, хотів на могилу сходити, а баба каже: «Ви, діточки, до того вовка не ходіть, бо бздить досі». Ото тобі й мило!

Енгельс Гасанович: Самий обідний, чито когда я етот дєвушка, етот животноє воспользовался, банщик пириходит і говорит: «Малшик освободился». А я ситарий человек…

Василь Гнатович: Всім налить, Гасанович штрафну пропускає. Жорі приготуватися.

Тигр: Аум!

Жора: У мене оцей друг Микола, шо оце прапором в спєцназі служить. Ну, їде він машиною по Африці. Коли бачить, отакенний орьол сидить біля дороги і спить. Метра три завбільшки. Ну, Микола вилазить з машини, бере мон­ті­ровку і його по жопі – хуяк! Так орьол взлетів, взяв камінь і як хуйне в прапора! Він в падєнії через себе очередь з акаеса як дасть! Попав раз десять! Но орьол все одно улетів.

Василь Гнатович: Ці тварюки взагалі дуже живучі і злі. У мене в хазяйстві кроль був. Здоровий, кілограм на п’ятдесят, а злий, як собака. Він собі в дитинстві дротом око виколов, то ми його Кутузовим прозвали. Бувало, хтось іде до хати, то він зараз до штанів і порве! То я його на ланцюг посадив, бо у двір було ніяк зайти. Ну, правда, він не гавкав, брехать не буду, але гарчав добряче.

Сірьожа: А чим ви його годували, Василь Гнатович?

Василь Гнатович: А він у мене все їв. Гарбузи йому порубаю – їсть, картоплі – відро міг втоптати. Но найбільше м’ясо любив. Ми як кабана заколемо, то я йому відразу свіжини покладу, то він сидить такий довольний, вухами соває, морда вся в крові! Тільки мене одного признавав! Я і на охоту з ним ходив. Так ті зайці, лисиці для нього було так, тьху! Він вовка доганяв льогко!

Жора: А зараз де він?

Василь Гнатович: Помер наш Кутузов. Вже років три. Сусіди отруїли, шо він їхніх курей погриз.

Енгельс Гасанович: У меня адін асьол бил, жопф как персік...

Жора: Енгельс Гасанович, мовчіть раді бога з вашою порнографією, якщо випить хочете, бо Василь Гнатович не наллє!

Василь Гнатович(милостиво): Ну, Жора, налий Гасановичу, хай він хоч засне, бо інакше вночі тигр спати не дасть!

Тигр: Аум!

Вовки: Ауууу! (А потім знову тигр) Аум!

Компанія випиває, закусюючи ковбасою і динею Енгельса Гасановича. Входять санітари з прооперованим Валєріком на каталці. Валєрік спить під дією наркоза, на голові замість чалми турецького султана – легенька пов’язка. Один з санітарів тримає відпиляні від Валєріка добрячі оленячі роги.

Сірьожа: Це його?

Санітар: А чиї ж? Півчаса пиляли. Хай як випишеться — над кроваттю приб’є. На всю жизнь пам’ять буде. (Санітар кладе роги на тумбочку.)

Валєрік(марить): Діана!

Жора: Переживає пацан!

Санітар: Всьо, хлопці, кінчайте базар, всім отбой. (Санітар тушить світло і зачиняє за собою двері.)

Місяць, який заглядає в палату, обливає своїм срібним сяйвом хворих, схожих у своїх бінтах та халатах на клан бедуїнів в пустелі. Тихо, наче з повітря, з’являється Діна. Вона в короткій, вище колін туніці, так шо нам видно її божественні коліна. В руці у неї лук, за спиною сагайдак зі стрілами. У ніг Діни маленька і струнка лань, їхні тіла світяться зсередини місячним сяйвом. Діна підходить до Валєріка, цілує його в нещасний лоб і разом з ланню випливає в вікно під шалений акомпанемент вовків, тигрів, гієн і всіх інших істот, котрим не спиться вночі.

Валєрік(маніакально бурмоче уві сні): Діана!

Енгельс Гасанович: Гилупий, какой ти гилупий, малшик!

Голос тигра: Аум!

ЗАВІСА.

Йоги

ДІЙОВІ ОСОБИ

Піонер Серьожа, йог.

Василь Петрович, йог.

Боріс Глєбович, друг Василя Петровича, йог.

Лазарь Германович, кандидат в йоги.

Зульфія, хатня робітниця.

Карпо Герасимович, гамасєк.

Дія відбувається в квартирі Василя Петровича.

ДІЯ ПЕРША

Кімната Василя Петровича, зроблена з мореного дуба. В ній красиво розташовані гарнітури з червоного дерева. Посередині стирчить рояль «Беккер». На ньому лежать ананаси. Василь Петрович і Боріс Глєбович стоять посеред кімнати на голові. Трохи далі, на гарному арабському пуфіку в позі «лотос» сидить піонер Серьожа і ковтає бінта. Всі вони без штанів. Тривала тиша, під час якої чути ковтки піонера Серьожи.

Василь Петрович(стоячи на голові, до Серьожи): Скільки?

Серьожа: Півтора метри.

Василь Петрович: Ще двадцять сантиметрів проковтни, Серьожа, і на сьогодні досить.

Боріс Глєбович(стоячи на голові): Василь Петрович, де ананаси брав?

Василь Петрович(стоячи на голові): Де брав, там нема.

Серьожа: Я вже проковтнув, Василь Петрович, шо тепер робить?

Василь Петрович: Тепер сиди.

Серьожа сидить, Василь Петрович і Боріс Глєбович стоять на голові.

Боріс Глєбович: У мене вже в голові свербить.

Двері відчиняються і входить Лазарь Германович.

Лазарь Германович(стукає по відчинених дверях): Тук-тук-тук, можна до вас?

Василь Петрович: А, Лазарь Германович. Заходь, не соромся.

Лазарь Германович: Мені казали, що у вас тут, як у Африці. Йоги, ананаси, таке інше.

Нервово регоче і потирає руки.

Василь Петрович(прицмокує язиком): Уци-ци-ци, а шо ще буде, Лазарь Германович! Он лишень знімайте штани і ідіть до Серьожи, він Вам покаже.

Лазарь Германович слухняно виконує накази Василя Петровича.

Серьожа(із бінтом у роті): Перш за все, шановний, станьте рака, йога любить прану.

Боріс Глєбович і Василь Петрович(регочуть, стоячи на головах): Авжеж, авжеж…

Входить Зульфія з мітлою і в паранджі і заходиться прибирати кімнату. Вона чимсь незадоволена.

Зульфія: Знов ця хурда-мурда.

Боріс Глєбович(до Василя Петровича, пошепки): Василь Петрович, ану лишень давай з Зульфії паранджу здеремо.

Василь Петрович(зухвало): Нехай носить. Азія!

Обидва регочуть. Весь цей час Лазарь Германович марно намагається стати рака.

Василь Петрович: Харош, Лазарь Германович, прана вся через жопу вилізе.

Боріс Глєбович: Га-га-га-га (регоче).

Серьожа: Василь Петрович, Боріс Глєбович, покажіть йому, бо я вже не в змозі, я ж іще хлопчик.

Боріс Глєбович, Василь Петрович, піонер Серьожа стають рака, вишикувавшись у шеренгу, сраками до дверей.

Василь Петрович(до Зульфії): Зульфія, ти теж ставай.

Зульфія кида мітлу і теж стає рака. Всі стоять мовчки. Тіки Боріс Глєбович регоче.

Василь Петрович: Мовчи. Хай прана іде.

Всі стоять раком. Двері відчиняються і входить Карпо Герасимович, гамасєк. Він бачить на полу жопи, а на роялі ананаси.

Карпо Герасимович: Ха. Оце й тобі і на!

Карпо Герасимович бере ананас і починає його їсти. Потім спльовує шкарлупки і знімає штани.

Лазарь Германович(боягузливо): Ха, а чули, а десь щось грюкнуло.

Василь Петрович: То, мабуть, прана прийшла.

ЗАВІСА.

Нірвана, або Альзо шпрех заратустра

Сюрреалістичні нутрощі котєльної, в якій, однак, затишно приваблюють погляд хазяйські полиці з консервами, соліннями, маринадами, крупами, милом, макаронами та іншими необхідними при фінансовій кризі і громадянській війні речами. У кутку таємниче виблискує імпортна (і, вочевидь, поцуплена) сантехніка з нєржавєйки, схожа на лицарський обладунок. В центрі, біля манометрів і кранів невідомого призначення, розташований убогий стіл з кришкою з блакитної пластмаси і дістрофічними залізними ніжками. Далі за столом – подерті двері, на яких де-по-де нашкрябані сакральні заклинання і містичні побажання, здебільше непристойного характера, а також назви футбольних команд, рок-груп і інші невідомі слова іншомовного походження. Краще за все нам видно слово «Nirvana», яке по діагоналі перетинає двері, літерою «а» упираючись в коротке, але сильне, як постріл, слово «Fuck». За столом сидять: хазяїн котєльної Вєніамін, якого друзі лагідно звуть Вєніком, і його друзі Шурон, Йонатан, Вареник і Туз, – і апетитно киряють самогонку, в той час, коли в темному кутку приємної форми пикатий телевізор «Sony» показує смішне і водночас з тим трагічне кіно. Це не Кустуріца і не Грінуей. Це засідання Верховної Ради.

Депутат(у телевізорі): Поки ми з вами отут теревеним, пенсіонери не получають пенсію, солдати патрони, газовики газ, нафтовики нафту, а в Дніпрі перевелась риба, а в коморах миші, бо нема що гризти, так шо без Росії нам, товариші і панове, повний гаплик, шо не ясно?

Зал засідань погрозливо гуде.

Вєнік: Ну, оце я, хлопці, прихожу в котєльну, як всігда, дістаю півлітра, закуску, помидорчики, сало, я люблю, шоб у мене все по-людськи було, ви ж знаєте, у мене тут ядєрку можна пересидіть, наливаю собі стаканюру, і шось, знаєте, мені мішає, ну погано та й годі. Я туда-сюда, ну наче хтось тут є, і за спиною дивиться. Я тікі так різко повертаюсь всією рамою назад – йомайо, не повірите! Отака жаба сидить і на мене дивиться. Главноє, шо інтє­рєсно, як вона туда попала? Двері ж зачинені. Хлопці, я сразу пойняв – це шось не те... А потім мене як вдарило! Це Свєтка! Я її так взяв на лопату і думав у піч кинути, а потім думаю: «Ні-і!» Йонатан, ну сам подумай, нашо воно мені? Так двері відчинив і у двір кинув на хрін. Так Свєтку на слідуючий день паралізу­вало!..

Вареник при цих словах боягузливо хреститься.

Йонатан: Цариця небесна, спасі і сохрані!

Шурон: Ми якось ідемо з Бліном, коли оце біля гастроному, шо оце на углу... Ну, оце там, де Героїв космоса і Героїв труда... Взяли портвейну, ідем собі. Блін каже: «Дивись назад, тіки потихеньку...» Я дивлюсь – отакенний кіт чорний за нами іде! Ми, значить, по Ворошилова і на Зою Космодем’янську. Він за нами. Ми у двір, звідти бульваром і через Котовського на Пав­ліка...

Вареник: Якого Павліка?..

Шурон: Морозова! Іде, падлюка! Я так біля стіни стою, аж спина мокра стала, а Блін і каже: «Шурон, спакойно! Це він не по тебе, це він по мене прийшов». Так стоїмо, а він тоже стоїть і на нас дивиться, а чорний, як ніч, страшний! А здоровий, як Вєніків собака! Коли це Шаленчиха іде і сразу до мене: «Шурон, а який же ти зробився здоровий та красівий!» Ну-ну, думаю, ще тільки цього мені не хватало! Так дулю скрутив і в кармані держу, думаю, давай, базікай!..

Йонатан: А дулю нашо?

Вєнік: А ти шо, не знаєш? Вона ж робить! Вже двох чоловіків поховала, а зараз третього шукає! Ти думаєш, вона просто так біля цвинтаря живе? Я тобі так, Йонатан, скажу. Просто так нічого не буває.

Вареник: Точно. Мені Туз книгу читав. Називається «Бхагаватгіта». Там тоже так напи­сано...

Йонатан: Шо Гіта, шо Зіта – всі тьолки прасті­тутки.

Депутат(у телевізорі): А половина депутатів, шо сидять в сесійному залі, прийшли сюди з тюрми, а ще по другій половині тюрма плаче...

У двері з написом «Nirvana» гупають.

Йонатан(злякано): Хто там?

Зловісна тиша, чути тільки, як вільно і плавно тече самогонка по широкій горлянці Вєніка.

Вареник: А шо там у тебе таке?

Вєнік(тихо, зловісним голосом): Того ніхто не знає. Ключа загубили. Одні кажуть, шо там гестапо було, а старий Кіндрат, ну шо ото від самогонки помер, казав, шо тіатр...

Туз: Це отой, що медекспертиза написала: «Тєло прожгло діван»?

Вєнік(хрипко): Той самий.

Йонатан: Та... Шо тіатр, шо гестапо – один хуй.

Шурон: А ти шо, в тіатрі був?

Йонатан: Ми з Людкою осінню в Київ їздили, нашого собаку в’язати. То Людка приїбалась: «Пайдьом в тіатр» да «Пайдьом в тіатр». То пішли...

Шурон: І шо?

Йонатан: Та нема на шо дивитись! Одні підараси...

Вєнік: Та, Йонатан, не пизди!

Йонатан: Шо я, підарасів не знаю? Одні підараси, і ще прийомчики один одному показують, оті, як їх, джіу-джітсу! А шо воно там робиться – хуй просциш... Я думав, там хоч актриси такі степенні будуть – нема жодної! Самі тільки підараси. Ну, я бачу таке діло, то ломанувся в бухвет, і там всю другу серію просидів. А Людці сподобалось...

Депутат(у телевізорі): Нам раньше всі всігда завідували, а тепер вони з нас хотять зробити хуторян...

Вєнік: І ото, буває, вночі гупають, а потім наче собака скавчить...

Туз: То, мабуть, гестапівська вівчарка.

Вєнік: Я тут одного стрів з такою. Стою я в галантіреї і дивлюсь собі зубні щітки, – шо раньше стоїли руб двадцять три, а тепер руб тридцять сім копійок, – коли оце заходе в отдєл з собакою і каже: «Покажитє мінє єтот відєо­магнітофон». То я йому і кажу: «Откуда ти такой смєлий?» А він каже: «З Ракітного». Я один раз махнув ниткою, то він одлетів на шість метрів двадцять п’ять сантімєтрів. А він каже до собаки: «Джек, фас!» То я йому кажу: «Давай сюда твого собаку! Я його порву!»

Йонатан: Мені раз Шаленчиха казала...

Вєнік: Я тобі, Йонатан, так скажу, тільки потім не кажи, шо я не казав...

Йонатан: Ну, шо?

Вєнік: В Шаленчихи мандавошки.

Вареник: Вона вопщє дурна. Я їй кажу: «Хо­дім разом на базар носки продавать. І тобі, і мені вигодно. Приходим, розкладаєм товар, а вона: «Ігор, я хочу піва». Думаю, нехай. Купив їй пляшку. Вона випила: «Ігор, я хочу водкі». Я їй кажу: «Шаленчиха, мені так не вигодно», – а вона: «Какой ти скучний!» Це я скучний! А вона, блядь, весела!

У двері з написом «Nirvana» гупають.

Вєнік(з п’яним роздратуванням): Ну чого б оце я гупав? (Роздратовано пиздить ногою в двері.)

Йонатан: Це як у Ніцше написано. Коли ти дивишся в безодню, безодня дивиться на тебе.

Туз: А ти шо, читав?

Йонатан: Мене Людка заставляла. Вона стєнку купила і почала туди книжки складати, шо на макулатуру обміняла. Голсуорсі, блядь – про тих, про серів і серух. Так шо вона, сука, зробила: каже, шо поки всього Голсуорсі не прочитаю, вона мені давати не буде. Ну я того Голсуорсі хуйнув про серів, вона мені Ніцше. Я їй кажу: «Люда, ми так не договарювались!»

Вєнік: Я тобі так скажу, Йонатан, ті стєнкі, книги – то дурне діло. Всякій ремонт надо починати з сантєхніки.

Туз: Ти тоже, Вєнік, розпиздівся, наче самий умний. Ти краще скажи, де ти дівся, коли нас з Бліном ракітнянські пиздили?

Вєнік: Хлопці, понімаєте, тоді так срати захотілося, прямо біда. Ну, їй-бо, не брешу! Не вірите? Я можу гавно показать!

Хлопці з насолодою тягнуть самогонку, переварюючи цю інформацію. І саме в цю мить входить Шаленчиха. Це здорова і гарна молодиця, її вульгарне і неохайне вбрання пасує їй краще, ніж вишукані італійські шмотки українським поп-зіркам. З двох висказаних вище припущень: а) Шаленчиха «робить»; б) у Шаленчихи мандавошки, – ми схиляємося в бік останнього. В руці у Шаленчихи клітчата торба мандрівних «човників», під пахвою – гламурний журнал.

Шаленчиха: Привіт, компана! Я вам почитати принесла!

Йонатан: А ти вмієш?

Шаленчиха(сідає і без зайвої церемонії наливає собі гранчака): Ти перед Людкой виябуйся, Йонатан. (Шаленчиха миттєво заливає гранчак в горлянку і смачно хрумкає огірком.) От дивіться, шо тут написано. (Розкриває журнал «Парад» і читає вголос.) «Я, конєчно, нєкотороє врє­мя очєнь плотно тусовала. Но єслі хто думає, шо бить супєрлєді лєгко, то ето ашибка».

Вєнік: Но і трудного тоже нема ніхуя.

Шаленчиха: Це тобі, Вєнік, всьо лігко в жизні дається. А в жінок жізнь трудная. Осьо, дивись! (читає) «Кстаті, благодаря опщєнію з тусовкой я розширіла круг своїх інтєрєсов, а ето ізбавіло міня от снобізма в манєрє одіваться. Хотя порой, когда я надіваю Дону Каран, мінє кажется, что міня ето взросліт».

Йонатан: А тебе зато, Шаленчиха, всьо молодіт, яку б хуйню ти не наділа.

У двері з написом «Nirvana» гупають, за дверима чути скавучання собаки.

Депутат(у телевізорі): Росія і Біларусь – це наші брати, а брати повинні жити разом, в одній хаті, бо як сказав поет: «В одній хаті – одна правда, і сила, і воля».

Гупання, скавучання і депутатська промова зливаються в єдину какафонію.

Вєнік: Живу, як в дурдомі. Вчора жаба, сьогодні – ці привиди гестапівські!

Вареник: А зуби тобі хто вибив?

Вєнік: Зуби – то хуйня. Я того казла знайшов. Вечором прихожу, так легенько двері відчиняю носаком. В хаті його радіхони сидять. Я зразу сокиру в стіл: «Ось-ось-о тобі!» Питаю: «Де ваш казьол?»

Шурон: А вони?

Вєнік: Та нічого. Я взяв діньгами.

Гупання в двері і скавучання собаки стали вже звичними. До цього додається ще новий звук. Це звук ключа, яким безпорадно совають у замку.

Вареник(злякано): Блядь, це німці! Пацани, точно!

Шурон(до Йонатана): Йонатан, а шо там у Ніцше про таке написано?

Йонатан: У Ніцше написано: «Не бздо в каністру!»

Вєнік підбира з підлоги важку і гарну деталь сантехніки, зроблену з нєржавєйки, і становиться в античній позі біля дверей. Хлопці озброюються арматурою. Шаленчиха без всяких зусиль дістає з клітчатої торби важкі тіски. Гупання, скавучання, приглушені матюки.

Шурон: Шаленчиха, а шо ти тіски з собою носиш? Шо ти в них зажимаєш?

Шаленчиха: Те, про шо ти подумав. Твої яйця!

Під напором потойбічних сил двері з «Nirvanою» відчиняються. До котєльної входять істоти, котрі зникли за цими дверима хтозна-коли. Це Буратіно, Пьєро, Мальвіна, батько Карло, Дуремар, Карабас Барабас і пудель Артемон. Всі вони мають дорослий (якщо не сказати старий) вигляд. Буратіно має алкоголічеські набряки під очима, червоний ніс з синіми жилками і невиразного кольору очі. В танцюючих руках він несе здоровенний золотий ключик. Пьєро схожий на Вертинського після повернення з еміграції. Мальвіна – це типова нетвереза вокзальна повія пенсійного віку. У Карабаса Барабаса сива, як в Діда Мороза, борода волочиться по брудній підлозі. Батька Карла везе на інвалідному возику Дуремар, єдиний з усієї компанії, хто зовсім не змінився. Замикає процесію облізлий і сивий пудель Артемон.

Maльвіна(ігриво задирає спідницю, під якою виявляються неапетитні чулки та рєзінки): Ну что, рєб’ята, займьомся аріфмєтікою?

Йонатан: Йдьош до женщіни – возьми пльотку!

Карабас-Барабас(тупо): Пльотку в семь хвостов... Пльотку в семь хвостов...

Депутат(в телевізорі): Ніч іскриться і вспихуєт, як большой фонтан. І душа моя – іскрящійся фонтан...

ЗАВІСА.

Король Літр

Трагедія

ДІЙОВІ ОСОБИ

Король Літр, хтивий, безпринципний і божевільний алкоголік.

Корделія, улюблена донька Короля, хвороблива квітка з червоними очима і скаженою пиздою.

Рейгана і Гонерілья, неулюблені доньки Короля, брудні та закомплексовані лізбіянки.

Едгар, цинічний гвалтівник собак та кіз, згодом статечна людина, член суспільства, депутат палати лордів.

Едмунд, життєрадісний споживач екскрементів, санітар лісу і друг природи, згодом статечна людина, член суспільства, професор Кємбріджського універсітєту.

Кєнт, хуліганствующій підліток.

Мєнт, лягавий падло.

Йорік, потворний нєдоносок, начітавшийся Заратустри. На початку п’єси – блазень, згодом – статечна людина, вождь англійського народу.

Привид, опудало в білім простирадлі, під пахвою несе кнігу «Тімур і його команда».

Дія відбувається в Англії в епоху похмурого середньовіччя.

ДІЯ ПЕРША

Сцена зображує собою пляж, забруднений пляшками, гандонами і собачим гівном. Посередині всього цього хазяйства сидить Король Літр. Його вигляд неважко уявити, спираючись на все вищезгадане. У ніг Короля – мішок з пляшками. Він по черзі дістає їх звідти і саморобною дротинкою спритно витягує з пляшок корки, вдавлені туди волохатими пальцями не маючих штопору волоцюг.

Король Літр:

Ітак, замовкли струни сладкозвучні,

З пизди стирчать всі грифи балалайок,

А в жопі жевріють жоржини та жар-птиці…

Я роздав на хуй все. Все, шо роками пиздив

І пер, згинаючись, до себе у комору,

А потім, запираючись в сортирі,

І там, згасаючи від смутку та зневіри,

Я нігтєм вицарапував на стінці скажені цифри…

Рахував і плакав, пердів беззахисно,

В тупім оскаженінні зубами скреготав,

І лютий сморід, цей дух гівна на вільних білих крилах

Вповзав мені у серце, як гадюка,

І люто в душу срав…

Людськая заздрість та посмішки, та плітки за спиною,

Шо хуя вже не тільки, шо встромить,

А й навіть винуть стало неможливо.

Бо я, статечний дід і патріарх,

Засновник роду, міста і країни –

Герой національний! Як відомо,

Герої не їбуться і не сруть!

Не кажучи про те вже, шо ніхто з них

В дитинстві не дрочив, о, як мені

Це все настоїбенило, піздєц!

Їбав я всі ці гімни і кантати,

Всю малахв’ю бенкетів і прийомів,

Коли замість того, щоб когось вжарить

Повинен довго й нудно ти пиздіти

І слухати пиздьож такий же самий.

Я все роздав: всім жебракам, ханигам,

Всім підарасам, йобнутим шакалам:

Нехай вони внесуть корисний внесок

В суспільне будівництво, хай їбошать,

А я це все їбу!

З цими словами Король Літр голосно пердить. Входить Корделія – хвороблива квітка зі скаженою пиздою.

Король Літр:

Як ти живеш, моя вонюча квітка?

Корделія:

Дивись, татуню, я знайшла гандона.

Він зовсім цілий, зроблений в Ганконзі.

З його сріблястих пелюстків, як перли

Стікають сльози росяні яскраві…

Літр:

Не перли то, то малахв’я вонюча!

Це концентрація тих виблядків поганих,

Шо повзають, як блядські мандавошки

По аглицькій землі!

Корделія:

Татуню, милий! Якій же ж ти розумний та приємний!

Їбись конем всі хахалі противні!

Ці коні з яйцями, ці хижі до мінєту губаті кажани!

Коли я з вами, тоді про них я зовсім забуваю…

Король Літр (хтиво пестить її):

Я теж, дочурка, більше полюбляю

Тебе їбать, ніж тих блядєй заразних, –

Твоїх сестер, немолодих і глупих,

До того ж і негарних лізбіянок!

Входять Рейгана і Гонерілья, брудні та закомплексовані лізбіянки.

Гонерілья:

І шо він в ній найшов? Я в сто раз лучша!

Король Літр:

Тебе зачав я в пьяному угарі:

Кричав кажан і бився вітер в стелю,

Матуся плакала і реготав пугач.

Тож не пизди!

Рейгана:

Ну, а мене?

Літр:

Тебе так само:

На стайні раком серед кіньських храпів.

Копита страшно били по підлозі,

І комашня летіла на вогонь,

І сумно-сумно каркала ворона…

Корделія:

Ну, а мене?

Літр:

Еге-е!.. Тебе зачав я разом із товаришем,

Його я драв пізніше.

О, молодість! О, юність парубоцька!

Сідайте же скоріш, мої дівчата,

І поможіть мені відкоркувати пляшки!

Бо завтра на світанку я повинен

Зайняти чергу в пункті стеклотари.

Інакше, замість каші гарбузовой

Сосати хуй ми будемо напевно!

Король Літр і доньки сідають на покинуті на пляжу ліжаки та енергійно сортирують склотару. На них з усіх боків повзе англійський туман-смог.

ДІЯ ДРУГА

Кулуари англійського парламенту.

Входить Едгар, цинічний гвалтівник собак та кіз, а нині – член палати лордів.

Едгар:

У вухах ще звенить від ахінєї,

Яку я майже три години слухав.

Як на базарі сери розпизділись!

Сер Арчібальд поцупив за чуприну мілорда Річарда,

А потім захуярив каламарем по пиці.

Сер Норфольк відпиздив сера Джона.

Ця хуйня зоветься демократієй,

Віднині ми разом всі вирішуєм питання,

Бо старий поц, скажений Літр, п’яниця,

Надумав замінити діктатуру на демократію.

А сам полишив владу

І роздав все майно ханигам різним.

Їх серами зробивши, тягар тяжкий

З своїх плечей на їхні положив.

Тепер сидить він в подраних кальсонах,

Збира пляшки порожні і гандони,

Киря шмурдяк, денатурат вонючій,

І все, шо десь ворушиться – їбе.

Колись і я так жив: їбав бездумно

Я кіз і ховрахів, і, розважаясь,

Блядям у сраки йоршика встромляв.

Я просто неба жив, як соловейко,

І політуру пив, і самогон,

Тепер возвисився, – вчорашні уркагани,

Ханиги, волоцюги, підараси

Сидять в палаті серів і балдєють:

Свобода, блядь, свобода, блядь, свобода!

Входить Едмунд, життєрадісний пожирач екскрементів, а нині – професор Кємбріджського універсітєту.

Едгар:

Здоров, співець народної освіти!

Які діла на ниві благородной?

Едмунд:

На ниві, вдобреній добрячим екскрементом,

Проізрастає квіточка блакитна –

Улюблена забавка гомосєків.

І скотоложество застєнчіво цвіте.

Едгар:

Цікаво знать прийоми ізощрьонні,

Які іспользує студєнство прогресивне,

Шоб возродіть статеве кватроченто?

Едмунд:

Цікаві опити проводять студіози:

Їбуть кнура, як ворога народу,

У сраку цілим факультетом філософським.

Ще Гєгєль нам казав, шо дух ширяє

В златих чєртогах мудрості безсмертной.

Тим часом, верткий хуй в свинячій сраці

Ширя своєй вонючою дорогой.

І, хто зна, чий же шлях веде до правди?

Едгар (побожно):

Великий Сак’я Муні благородний,

Гігант камінний, долбойобовидний,

Про дао слово нам спиздів священне.

Я пам’ятаю вчителя-китайця,

Старого імпотента, він коана

Нам загадав: Де правда? – запитав він.

І пиздив учнів дрином по залупам,

Шоб думали хутчіше, реготався

І слиною харкався, як скажений.

Тоді один із нас сказав: «В народі!»

Учитель наказав йому лягати,

І широко відкрити пащу.

Потім, ставши в позу ритуальну,

Просто в рота сенсей посцяв янтарною мочею.

Священні бризги капнули на струни рудого сямісена.

(Ми робили із шкір котів ті блядські контрабаси,

А струни – з їхніх тельбухів).

Учитель удруге грізно нас запитує…

«У серці!» – хтось здуру пизданув. Тоді хутчіше,

Ніж кролик вздрочить, наш дідусь сивенький

Прийомами кунхву виймає серце в поца із грудей,

І, показавши, шо правди там немає,

Засміявся щасливим сміхом доброї дитини

І пожбурив у форточку добичу.

Едмунд:

А шо таке кунхву?

Едгар:

Борьба садистів.

Тож втретє наш учитель викликає:

— Де правда, йобані кретини, імбецили,

Олігофрени і мікроцефали,

Їбать у жопу вас каленим хуєм!

Тут наче шось мене вперед штовхнуло:

У жопі! – заволав я відчайдушно.

Дивлюсь – дідусь всміхнувся лагідненько:

Не можете, шакали, без підказки!

Не згледівся, як дідуганів фалос

Вже танцював мазурку старовинну

В моєму анусі…

Едмунд:

Коли це сталось?

Едгар:

Був я в китайському полоні. Альбіон туманний

Колись з Китаєм воював завзято.

В полоні опинившись, став я дзена штудіювать старанно:

Сак’я Муні! Мудило скам’яніле, поможи нам

Дать ладу Англії, туманній батьківщіні!

Обидва суспільних діячі побожно складають руки. В цю ж мить з диким реготом і виттям на сцену вбігає Йорік. Він зовсім голий. Його потворна постать відбиває страшну тінь на стелю. В одній руці у Йоріка «Заратустра», другою рукою Йорік дрочить. Всім страшно.

ДІЯ ТРЕТЯ

Пункт прийому склотари. Біля пункту стоять ханиги з кошиками і пиздять. Входить Король Літр і Кєнт, згинаючись під мішками з тарою.

Літр:

Спасібо, любий Кєнте, друже добрий!

Не надірвав ти часом собі пупа?

Кєнт:

Нє. Дякую, припєздяний дідуню.

Все харашо.

Літр:

Дивись, мій сину любий:

Сто алкоголіків стоять єдиним фронтом!

В очах – звитяжні кольори червоні

Блищать, як блискавиці, руки сині

Танцюють, як китайські баядери

У бардаках Шанхая!

Кєнт:

Люди славні. Багато ветеранів сивочубих.

І їх падруг, кремезних і негордих.

Вони, слухняно, з дотепом кмітливим

В момент ісполнять всі бажання ваші.

Літр:

А! Хай в пизду ідуть! Ще не хватало

Мені лічить під старість мандавошки!

У мене доньки є для тих ексцесів.

Ще – старий цап, товариш бородатий.

Ми разом з ним гуляєм по алєям французьких парків,

Дивимся на місяць, співаємо пісень,

І соловейка ми слухаєм, аж потім їбемось.

На майдан зверху плавними кругами планірує Привид. В руках у Привида авоська з пляшками з-під німецького червоного, під пахвою – книга «Тімур і його команда». Одяг на ньому – традиційний одяг привида: біле простирадло в крові.

Привид (зловісно регоче):

Ха-ха-ха-ха! Невдовзі та година,

Коли нарід тупим сосновим колом

Їбать вас буде в жопи буржуазні!

Кєнт (по-юнацькому, захоплено і дещо наївно):

Оце і є свобода довгожданна?

Припиздєна богиня мармурова,

З відбитими руками, безголова крилата блядь,

Летюча гордість наша?!

Літр:

Ні, юний друже, то звичайне падло,

Яке наділо грязне простирадло.

На йому целку хтось їбав, а може –

Зарізали когось, а потім – дельтаплана

Із його змайстрував народний вмілець.

Привид (продовжує кружлять над майданом):

Тремтіть, падлюкі, від пророчєств страшних!

Вам всім піздєц! Хоч їжте ананаси,

Хоч рябчіків хуярьте!

Привид прицільно кида зверху пляшками по ханигам, пиздить їх книгою «Тімур і його команда» по голові. Всі тремтять. Входить Йорік з пляшками і «Заратустрою» під пахвою. Він підступно преться без черги.

Йорік:

Пустіть! Я контужен на хуй! Я воював!

Пока ти, сука, в тилу баб портів, я в танкє горєл!

Я – льотчік!

Привид:

Піздєц! Ха-ха-ха-ха! Фойєр! Фойєр!

Привид веде зверху прицільне бомбометання, причому він страшно завиває – так, шо стає схожий на німецькій самольот Юнкерс.

Йорік:

Ага-а!.. Люфтваффе, блядь?!

Йорік швиря пляшкою в Привида і підбиває його. Підбитий Привид загоряється і, залишаючи за собою чорний дим, пада на землю, де вибухає. Залякані ханиги падають на землю, подзенькуючи пляшками. Йорік один залишається стояти. Обличчя у його геройськи вимазане сажею, руки міцно тримають «Заратустру» і авоську з пляшками. Над місцем побоїща шириться переможне «Ура!» Йоріка хапають і підкидають вгору. В наступившому апофеозі Йоріка несуть на руках, як лідєра і національного героя. Сидячи на плечах у вдячного народа, він переможно дрочить. Звучать фанфари, гімни і кантати. Йоріка уносять, так шо на сцені лишаються тіки Кєнт, Літр і потоптана склотара.

Літр(сумно):

Усі перевороти, юний друже,

Одне начало мають і кінець:

Спочатку розбивається склотара,

А потім підкрадається пиздець...

ДІЯ ЧЕТВЕРТА

Тронний зал. Посередині стирчить трон, схожий на київський торт. На стінах висять портрети суспільних діячів, в тому числі: Мєндєлєєва, Ламаносова, Мічуріна, Суворова і Макаренка. Два сери роблять у тронному залі влажну уборку: один підмітає, другий бризга із пляшечки, шоб не було пилюкі.

Перший сер:

Ви чули новину, мілорд?

Другий:

Аякже! Сьогодні – коронація!

Нетлінну божественну фуражку

Святого завойовника Вільгєльма

Натягнуть на поважного урода,

Шо врятував британськє можновладдя.

Чути фанфари. Входять сери. За ними верхи на мєнті в’їзжає Йорік. На ньому красівий білий кітєль, сині галіфе і хромові чоботи. Вони по-дємбєльські спущені вниз гармошкою. На галіфе розстібнута ширінка, шоб зручно було дрочити. Йорік спритно плигає прямо з мента на пухкі тронні подушки.

Йорік:

Нє віжу на галавє фуражку!

Шо не ясно, блядь?!

Сери(хором):

Уже несем, несем!

Святися, царю, твойо чєло лілєйноє!

Ми зараз помажемо тебе денатуратом на царство!

Сери мажуть денатуратом Йоріка і возлагають на його фуражку Вільгєльма-завойовника. Звучить англійській гімн, всі стають по стійці «Смирно».

Йорік:

Хе! Сери йобані! Болтаються в строю,

Як клізми в жопі, служби

Ще ніхуя не пойняли, нема

Ніякого порядка в блядських інтелєктуалів!

Їм тільки би пиздіти та читати,

Та жерти вустриці, собак та кіз їбати,

Дивитися на місяць очманіло, сидіти в дзені,

Віршики писати, про те, як плохо жить

І як колись він виїбав когось, а зараз плаче,

Усе завішано портретами мудил!

(тика пальцем в портрети)

Це шо за підараси, вас питаю?!

Едмунд:

Мілорд! Це гуманісти.

Йорік:

Всіх – к хуям! Повісити оту картину гарну,

Де гуманісти втрьох сидять на конях,

Красиві й сильні лорди бородаті,

І пильно стежать за пархатими жидами!

(пиздить портрети шваброю, котру взяв у лорда-прибиральника)

Отак по наглим пикам треба пиздить!

Це суче сім’я Альбіон туманний

Ганьбою вкрило аж по самі яйця!

(помічає портрєт Короля Літра)

А це шо за гандон?!

Перший сер:

То – Літр Четвертий,

Шо заснував парламент двопалатний,

Дав конституцію англійському народу

І на спір виїбав скаженого собаку,

Такого страшного, шо люті каскадери,

На нього дивлячись, наклали повні штані!

Обичай національний наш англійській,

Шоб на парі хуйню робити всяку

Він повернув собі на користь мудро

І виїграв таким чином королевство об’єднане британське!

Йорік:

Я віднині наказую декретом справедливим:

Заборонити все статеве блядство!

Всім козойобам, підарасам, лізбіянкам,

А также фєтішістам й нєкрофілам,

І з ними – всім, хто любить блядувати,

Засунуть в жопу лома з нєржавєйкі!

Цей мій декрет – краєугольна цегла

Політики унутрішній. Дрочити

Три рази на день – долг патріотичний

Перед вітчизною всіх чесних громадян!

Цнотливо мастурбацієй займаясь,

Почистимо ми наш народ їбучий

Від скверни блядства смрадного! Ура!

Всі сери кричать «Ура!» і сінхронно, по-воєнному, дрочать. В наступившему апофеозі масової мастурбації чути самотнії звуки баяна. До тронного залу входять Літр і Кєнт з мішками, пляшками шмурдяку і баяном. Кєнт сумно грає «Падмасковниє вєчєра».

Літр:

Іграй, мій Кєнте, ці мотиви предків!

Шо у борні з суворою природой

Викраювали час для ораторій,

І плакали в своїх вонючих норах

Від естетичного екстаза.

Дінозаври, жорстокі павіани, крокодили,

Послухавши ті лагідні балади,

Робилися, як ніжні гімназістки.

І замість м’яса – білі хризантеми,

Жували, обливаючись сльозами…

Йорік:

Чого ти ходиш тут, розпусний старець,

І заважаєш нам робить свящєннодєйство?!

Дрочи! Інакше ми з тебе здеремо

Твою мохнату шкіру зашкарублу,

І будемо вмакати м’ясом свіжим в вапно безжалісне!

Літр:

Колись, у сраку я п’яний,

Я виїбав стару дебільну хуну,

Мандрівницю безумну. Я сіфона

Від неї підхопив і лікувався

У Баден-Бадені на водах мінєральних.

Її синка віддав в дебільну школу

К дєгєнєратам на харчі казенні

І в циркове училище по блату

Пристроїв, шоб на блазня він учився.

І той потворний мій сперматозоїд,

Розрісшийся в горбатого урода,

Зробив-таки кар’єру нєхуйову!

Діти-діти! Ці квіти лісові благоуханні,

Шо щастя нам дають, я їх їбати

Завжди любив! Бо приносити радість

В цій формі безкорисній –

Це крєдо моє творчє.

Любий сину! Іди сюда, урод талановитий!

Я темпераментно їбати тебе буду,

Шоб ріс ти здоровенький і неглупий!

Літр біжить до Йоріка з явним наміром його виїбати. Наляканий Йорік кида в Літра тронними подушками. Цю веселу буфонаду обриває грізний окрік Гонерільї, шо щойно прийшла разом з сестрами.

Гонерілья:

От бач, як розважається, проклятий!

А ми чекати маємо на кашу,

Голубки три голодні сизокрилі!

Ти, йобнутий папаша! Скіки ждати

Тебе ми будем, поки ти склопосуд здавати будеш?

Літр:

Любі мої дітки! Ви почекайте трохи, поки брата

Я вашого їбати буду сумно,

Пригадуючи юність романтичну!

(Говорячи се, Літр здирає з Йоріка галіфє)

Йорік (несамовито верещить):

Рятуйте, сери добрі! Підараса

Із мене хоче Літр зробить їбучий!

Мєнт набрасується на Літра ззаду і прийомом самбо закручує йому руку за спиною. Заарештованого у такий спосіб Літра осмілілі сери пиздять шваброю.

Йорік:

Ага-а! Спіймався, хтивий павіане!

Ми кару лютую придумаєм тобі

За всі твої паскудства!

Блядовитих дівчат твоїх розріжем на шматочки

І будем годувать, – шоб ти сказився, –

Тебе частинами їх курв’ячого тіла!

Гонерілья (налякано):

Нема нічого спільного між нами.

Я бачу в перший раз цього маньяка.

Рейгана:

Я теж його не знаю, мій королю!

Але Корделія частенько з ним їблася!

Корделія:

Їблася, так і шо? Їбеться гніда,

Їбеться вош, і бабка Степаніда!

Я помилялася в світогляді своєму.

На мене вплинула розпуста буржуазна.

Але тепер, осяяная сяйвом ідейного прозріння,

Я дрочити сумлінно буду Англії на користь.

Я на пизду краплину валєр’янкі кокетливо наллю,

А потім кицю пущу лизать полєзноє лєкарство.

Рейгана і Гонерілья:

І ми! І ми!

Йорік:

Хвала жіноцтву!

Всі сери кричать «Ура!», радіють і на радощах плачуть. Ніким не помічений до тронного залу тихо крадеться Привид. Книгу «Тімур і його команда» він держить в зубах, а руками тягне за роги старого вонючого цапа. Він нишком підкрадається до Літра і з усією силою пиздить його книгою «Тімур і його команда» по голові. Від несподіваного удару всі охуєвають.

Привид:

Ха-ха-ха-ха! Гадали, шо я мертвий,

Трясу мудями в пеклі потойбічнім!?

А ви – горілочку п’єте і баклажаном солодким снідаєте.

Дурні пацаваті! Я вічно буду жить,

Бо не буває таке, шоб Привида хто-небудь запиздячив!

Це вам усім піздєц настане скоро!

Ха-ха-ха-ха! Ги-ги! Ням-ням-ням-ням!

Я цапа вашого пиздячив по дорозі,

Я мордував і в ніс його, і в рота!

Тортури охуєннії придумав для вас я,

А на йому тренувавсь!

Цю неприємну похвальбу раптово нарушає цап. Дико мекнувши, він пиздить Привида рогами в сраку. Привид пада мертвий.

Літр:

Оце герой, товариш бородатий!

Я пропоную його на посаду мілорда-канцлєра!

Йорік:

Замовкни, пиздоболе, це – провокація!

Твій цап – шпигун німецький!

Він показав дорогу супостату до штабу нашого.

Йому й тобі – піздєц!

Корделія:

Я пропоную в гандона їх засунуть, мій королю!

У мене є гандон із Сінгапура,

Чи, може, із Ганконга, еластичний!

У нього і бугай залізти зможе.

Ми зверху їх зав’яжемо, а самі –

Дивитись будем на тортури страшні

Через резину світлу і прозору!

Корделія вийма з пазухи гандон і надуває його до потворних розмірів. Починає тихо грать баян. Під звуки баяна Літра з цапом зав’язують в гандон. Деякий час гандон сам плигає по сцені і мекає, потім застигає на місці. Тихо звучить мєлодія «Падмасковниє вєчєра».

Йорік:

Накрилася пиздою та епоха,

Шо взад тягнула нас.

Рейгана:

Я присягаюся віддать життя своє на користь людству!

Я буду грамоті учить, а не паскудству!

Гонерілья:

Я в авіацію піду. І буду пиздить

На дельтаплані бистрому шпіонів!

Входять два жлоби. Вони несуть картину «Три богатиря». Картина страшна і велика, нести її жлобам важко. Несподівано картина виривається у них із рук і, як хвиля цунамі, припизжує усіх.

Голос Привида:

Піздєц, ха-ха-ха-ха!

Прожектор висвітлює те місце, звідки лунає голос Привида. Це – трон. На ньому сидить Привид в рубашці кольору хакі і фуражці Вільгєльма-завойовника. В одній руці у нього «Тімур і його команда», в другій – «Заратустра». У ніг Привида агонізірує гандон з Літром і цапом. По боках трону стоять два жлоби, шо принесли картину. Привид істерично регоче і кидає в глядачів тронними подушками. Під його веселий регіт завіса повільно закривається.

ЗАВІСА.

ОПОВІДАННЯ

Вулкан, Венера, Вакх

Мне нужно было найти его. Искать было легко – след был еще теплый. Он вел меня в дебри зеленых, не отбрасывающих тени заборов, за которыми раздавались утомленные жарой голоса: «Ти, виварка вонюча, – укорял один негромкий, экономящий силы, – я і по водичку, я і по корову, а вона сидить і цілий день собі пизду чуха»... В доме напротив хорошо развитая девушка развешивала белье, ловко переступая через пыльных, окопавшихся кур сильными ногами. Она бросила в меня макитрой, как только я произнес его имя. Черные стриженые волосы на лобке в гневе встали дыбом, пробив белую ткань купальника. Кровавый след уводил дальше, он привел меня к пряничному домику, раскрашенному нежными цветами. Здесь могла бы жить Белоснежка. Маттиолы росли прямо под окнами, на них валялся одуревший от ароматов кот. В ничтожной тени возле кота наслаждался потемневший от простой лагерной жизни дядька. Балансируя на корточках, он специальным взглядом набросил на меня невидимую сеть, как тарантул. «Івана нема», – сказал он и выбросил «Приму» в роскошные мальвы. Окурок прочертил в горячем воздухе изящную математическую истину, после чего был немедленно склеван громадным, как орел, белым петухом. Левый глаз петуха закрывало бельмо, одна нога была закована в кандалы, железная цепь тянулась за ним к собачьей будке. «Він у нас замість собаки, – сказал темный дядька, сбивая плевком жирного шмеля с наглой георгины, – ми його на цеп посадили, шоб людей не клював». Я спросил его про Катерину. «Її увезли в лікарню», – сказал он бесстрастно, – та дура через твого Івана засунула голову в костьор. Правда, обгоріла не сильно, врачі сказали, шо скоро випишуть». Я попрощался. Иван оставлял за собой выжженную землю, как Чингисхан, и я тащился за ним, как отставший от орды мародер.

Он был сыном кузнеца; все его детство прошло в отцовской кузне в маленьком селе на Волыни. Тело античного героя (разве только кулаки чуть побольше) завершалось породистой головой козака, воина-профессионала. Темные глаза его были скошены к переносице, видимо, для концентрации на жертве перед последним прыжком. Он был силен, ласков, смешлив, его любили друзья и начальство, собаки ходили за ним стаями, а женщины совершали ради него древнегреческие поступки. Он пил на равных со всей академической профессурой с самого первого дня, несмотря на то, что был лишь студентом первого курса. Он казался всезнающим, хотя прочитал всего две книги. Одна из них была «Рубаи» Хайяма, другая – «Золотой осел» Апулея. Он помнил их наизусть и часто цитировал, иногда в самое неподходящее время – например, в три часа ночи, когда мы спали под громадным осокорем во дворе старой сельской школы. Вечером он исчезал, но под утро обычно появлялся. Как всякого воина, после надоевших ласк его тянуло к товарищам. Он был необычайно энергичен для этого времени суток, как какой-нибудь филин; в нем бурлила темная энергия и шмурдяк, который он называл «Выно». Обычно я бывал безжалостно разбужен; рубаи перемежались подробностями минета. От смеха никто не спал, какой-нибудь особо нервный петух пытался перекричать сову и изгнать из нас беса. Все уважали практические познания Ивана и считали его экспертом. Иногда ночью раздавался нервный стук в стекло, тревожный голос требовал немедленно Ивана. Пластично (он все так делал) Иван открывал окно, маленькая бледная фигурка копошилась внизу, отбрасывая лунную тень и воняя чесноком. «Іван, шо робити, дуже болить»,— жаловался призрак, сжимая рукой штаны внизу живота. «Перестояв», – царственно возвещал Иван, помогая своему суждению величественным библейским жестом.

Мы были студентами Академии художеств. Зимой, весной и осенью нам полагалось писать обнаженную натуру в пыльных, увешанных старыми тряпками мастерских, а летом – жить в маленьких городках сельского типа, пить шмурдяк, драться с населением этих буколических мест, осеменять его, изучать фольклор, а также писать этюды, делать наброски и воспевать трудовые подвиги колхозного крестьянства. Это называлось «пленэр», а также «практика». Никто лучше Ивана не мог наладить отношения с местной элитой. Диапазон воздействия его обаяния колебался от секретаря горкома до главного городского урки. Собаки тоже считали его своим. Наверняка на своем тайном собачьем съезде они единогласно признали его вождем. Так он и ходил повсюду, сопровождаемый полудикой стаей – варварский коктейль из Ахиллеса, Маугли и козака Байды; а еще добавьте пыльных, черных, нависающих бахромой вишен, напоминающих о Тантале; солнца, которое выцвело от самого себя, и размешайте языками тополей, которыми вылизано до блеска это летнее украинское небо; и еще, конечно, налейте «биомицину» (официально эта жидкость называлась «Біле міцне») – напитка, обладающего чудесным даром отключать надоевшее сознание, а в более умеренных дозах вдохновляющего на свершение смелых и бесполезных для карьеры поступков. Главными в стае считались Джек, Пират и Босый. Они были преданы Ивану до конца, готовые пожертвовать даже самым дорогим, что есть у собаки – своим свободным временем, – ради счастья состоять в его свите. Мы знали: если есть собаки, то Иван где-то рядом. Ночью их вой доносился с вершины холма, называемого Лысой горой. Вой был ритмичен, им собаки пунктуально отмечали очередной оргазм своего вождя. Кое-кто внизу даже умудрялся заключать пари, условия игры были похожи на рулетку: чет-нечет, первая пятерка-вторая пятерка, но сложнее всего, конечно, было отгадать точную цифру. Утром вся стая стекала вниз: впереди молодой, спортивный Джек Сын Овчарки; за ним длинный, черный, криволапый, похожий на крокодила, Пират; затем Иван с жертвой – и, наконец, кудлатый, пожилой и циничный, готовый продать свое вращение хвостом за кусок колбасы кому угодно, Босый в арьергарде. Все это казалось мне смешным и глупым. Я еще был мальчишкой, несмотря на восемнадцать лет; приключения и война интересовали меня больше, чем женщины. Некоторые были очень хороши, и даже рождали романтические ассоциации, но потом почему-то оказывались либо смешливыми дурами, либо истерическими фантазерками. Они вызывали опасения, как пауза в разговоре, и Иван это заметил. С удивившей меня жестокостью он сообщил, что не пустит меня ночевать, если я сегодня же не овладею женщиной и не принесу ему доказательства. Товарищи поддержали его. Я сказал: «Гады», – после чего, в сопровождении проверяющего (Иван все организовывал по-военному четко), был изгнан на Турбазу, где и концентрировались искательницы острых ощущений. Обычно они камуфлировали свои желания, выдавая их за географическое любопытство. К счастью, это никого не обманывало, отказа не было никому, даже загадочному Петренко. Про него толком ничего не было известно, кроме того, что целыми днями он валяется под мотоциклом, задумчиво изучая его внутренности. Вечером анатомия уступала место физиологии: Петренко появлялся на Турбазе (там всегда были танцы), где сначала некоторое время стоял в позе Печорина, тщательно выбирая жертву. Спикировав и охватив добычу извазюканными в мазуте лапами (их он не мыл никогда), он делал несколько задумчивых и экономных движений ногами и тазом. Широко расставленные рыбьи глаза Петренко тем временем изучали окрестности. Оценив обстановку, он нежно наклонялся к девушке и неожиданно громко произносил ключевую фразу: «Ходім поїбемось!» Если это сразу не действовало, то Петренко выдавал еще одну домашнюю заготовку: «Ну шо тобі, жалко?» Этот довод казался убедительным, и пара исчезала в кустах. На все уходило меньше минуты. На сей раз Петренко отсутствовал. Повар Турбазы, высокий евнухообразный пидарас Петя весело подскакивал на пухлых ножках (его щекотали два грузина в кепках), повизгивая, как щенок, и, забываясь, говорил о себе в женском роде. Моя девушка (кажется, она была из Перми) безропотно шла со мной на пляж, проделав перед этим ритуальные танцевальные движения; чуть поодаль тащилась тень проверяющего. Я чувствовал странную отстраненность: так, наверное, чувствуют себя зомби на Гаити, когда, разбуженные куриными лапками и магическим бормотанием, они вылезают из уютных склепов и крадутся меж пальм и крестов по своим черным делам. Здесь же вместо пальм была верба, ветер бросался песком, Днепр, как и положено, ревел и стонал. Мы шлепнулись на песок, пытаясь укрыться от ветра; проверяющий, увидев наш маневр, решил, что дело в шляпе, и ушел (до этого он крался за нами, как ревнивый муж). Дальнейшее происходило в полном молчании. Мою девушку сразу занесло песком, а я снова и снова совершал эти древние, изначальные телодвижения, чувствуя, что на самом деле это никакой не я, что я далеко, что девушка – это уже не девушка, а сама Мать Земля (ее таки здорово засыпало), что хорошо бы сейчас все это бросить и пойти пить чай, но нет, давай еще, а теперь слушай слабое попискивание, вытирай девичьи слезы (чертов песок, он всюду), и еще, ух, а вот уже начался дождь, и опять река, и ветер, и кусты…

«Подивіться на нього, – сказал Иван, – одразу видно, шо людина ділом занімалась, і провіряющого не треба». Я стоял перед ними, мокрый и грязный, а они разом, достав из-под кроватей шампанское, выстрелили в бурную шевченковскую ночь. Подозрительное чавканье снизило общий пафос. Свободной от шампанского рукой Иван извлек из-под кровати упирающегося Пирата, в зубах у него завязли остатки породистой копченой колбасы.

Двор был стерилен. Он смутно напоминал Японию. Черная с золотом швейная машинка стояла под немыслимым орехом на узорчатых чугунных ногах. Листья ореха пахли эфирными маслами и дезинфекцией. За машинкой сидел человек с худой загорелой шеей, одетый в трусы и полосатую рубашку. На голове у него была шляпа с дырочками, а в зубах торчал «Беломор». Он шил черные фраерские штаны, широкие снизу и узкие наверху; карманы штанов были роскошно отделаны кожей. Цикадный стрекот машинки не заглушал женских криков, хохота и всхлипываний, доносившихся из хаты. Все было ясно. «Ваня тут, щас він вийде», – портной перекусил нитку и деликатно попытался вклиниться в животные звуки. «Я січас», – сказал Иван и появился через пятнадцать минут – одной рукой он срывал вишни, другой надевал фраерские штаны. «Іван, – сказал я, – ми спиздили кролів. Хлопці дізнались, що це ми. Вони сказали, що прийдуть увечері. Вони сказали, що нас вони відпиздять, а наших дівок виїбуть. Якщо тіки ти не поговориш з ними. Хоча дівок не шкода – вони всі такі язви». «Собацюри, – ласково произнес Иван, застегивая штаны, – дня без пригод прожити не можете». Он весело подмигнул появившейся девушке. Девушка сыто щурилась, пытаясь вернуться из Зазеркалья. «Батьку, –  лениво скомандовала она, – що ви там розсілися? Несіть хлопцям борщ». «Щас, щас, доню, вже несу», – кротко отозвался портной, смахивая крошки со стола в свою шляпу.

Как рассказать про лето? Как рассказать про прохладную чайную в густом саду среди жары, где мясо с картошкой подавалось в больших горшках, из крана текло холодное пиво, а на стенах висели большие картины, написанные на клеенке (этапы жизни Тараса Бульбы), и вишни можно было рвать прямо из окна. Про ночные драки на танцплощадке, которые волшебным образом прекращались при появлении Ивана со своим новым другом – цыганом с золотыми зубами, главным бандитом города. Про то, как они вместе с цыганом напились портвейну на быстроходном корабле под названием «Ракета», после чего цыган выпал за борт, а Иван поймал его и некоторое время тащил в кильватерных бурунах эту диковинную, золотозубую и пышноусую тварь, пока, наконец, не втащил его обратно, после чего тут же выпал сам и прохлаждался, вися на могучей руке в пенном водовороте, хохоча и выкрикивая хайямовские рубаи прямо посреди фарватера великой реки. Время шло, мы продолжали жить и безобразничать. Академия была закончена; некоторые уехали покорять столицу империи, кто-то женился, кто-то успел умереть, а кто-то спиться. Иван не объявлялся, говорили, что он уехал в Черновцы, но однажды я все-таки встретил его. Он потолстел и стал как-то ниже, на руке у него висела маленькая, похожая на благополучную амбарную мышь, женщина. «Як ти міг, Іван», – вырвалось у меня сдуру. Иван улыбнулся своей ласковой улыбкой и пощекотал усами мое ухо. «Знаєш, – шепнул он, – я просто чєловєка пожалів». Был ли он героем? Наверное, да. Маршал Ланн, один из орлов Бонапарта, как-то сказал, что гусар, который в тридцать лет не убит – не гусар, а дерьмо (ему самому в тот момент было тридцать четыре, и вскоре его убили). Наверное, он имел в виду, что героизм всегда влечет за собой известные последствия. Если частота отклонений от этого правила превышает допустимую, это ставит героизм под сомнение. Но на самом деле все еще хуже. Героем вообще нельзя быть долго, потому что негерои устают от его геройства. Если же он упорно продолжает геройствовать, он становится неприятен: своей безупречностью он как бы подчеркивает ущербность всех остальных. И что же ему тогда остается, кроме как умереть, или, что еще противнее, стать таким же, как вся эта сплоченная отсутствием героизма банда? Не потому ли старый Язон устроился пить свой греческий «биомицин» под тяжелой и ненадежной кормой «Арго»? Но все же зачем? Почему?

Фаскинейшен оф зеивнинг

— Если ты не пойдешь с нами, ты получишь пизды, – сказал Абрам. Стоящий рядом высокий амбал, похожий на Ольбрыхского, весело мигнул золотым зубом.

Я вышел из кафе «Хрещатий Яр» на улице Прорезной. Туда приходили актеры, утомленные искусством и водкой, поэты, утонченные фарцовщики, на глаз отличающие американский «Левайс» от восточноевропейского, шестерки из КГБ, наблюдавшие за поэтами и фарцовщиками, девушки из дома моделей, похожие на птиц из Новой Гвинеи, и девушки поэтов, похожие на худых собачек. Время в кафе не двигалось, как в болоте, туда приходили, чтобы постоять в очереди, предаться медитативному забвению в толпе, стереть невзгоды прошлого и заботы будущего; очередь медленно шевелилась, как умирающая многоножка, пахло кофе, женщинами и сосисками. Я ходил туда потому, что надеялся встретить девушку Лену. Однажды я попался на ее случайное слово, как рыба на крючок.

— Денег не дает, ебет в машине, я потом простужаюсь, – жаловалась подружке Лена. Сейчас она смеялась счастливым смехом доброго ребенка, породистые вандейковские пальцы теребили бороду подкравшегося поэта по кличке «Лисовин».

— Кстати, меня зовут Лена, – сказала она, когда я попытался отодвинуть Лисовина локтем, – но сегодня я занята.

Глупые синие глаза смотрели не мигая, непостоянные пальцы бросили лисовинскую бороду и скользнули к моему уху. Она посмотрела на часы, изобразила губами тюльпан и исчезла, горячее дыхание лета унесло ее куда-то к чертям собачьим, дорогую резиновую женщину из секс-шопа, с лицом детской куклы, эту американскую мечту сороковых, девушку, заблудившуюся во времени. Американские пилоты рисовали таких девушек на истребителях «Мустанг», а дети называют их «красивая тетя». Она унеслась, оставив свой запах, мы с Лисовином нюхали его, как две гиены-неудачницы феромоны ускользнувшей зебры.

— Это бикса не для тебя, – сказал Абрам. – Познакомься, это Збигнев Кшенстовский.

— Збышек, – сказал высокий амбал, похожий на Ольбрыхского.

— Он только что откинулся, – сказал Абрам. – Мы решили отдохнуть. Ты хочешь, чтобы я повторил свою угрозу?

— Что же я дурак – пизды получать? – сказал я, – Лучше я с вами пойду.

Когда-то Абрам был геологом, ездил в тундру, бурил шурфы, лежа на спине, наблюдал полет белой полярной совы в бесконечном северном небе, бесшумный и неизбежный, как смерть, набивал карманы леммингами, изучал быт ненца Пашки и ненки Машки, волею божественной рулетки заброшенных в поселок Усть-Кара на берегу Северного Ледовитого Океана, который есть на всех картах мира, и в котором проживают три живых существа: ненец Пашка, ненка Машка и собака Кайзер. Устав от романтики и комариных укусов, он бросил геологию и стал фотографом. Он снимал жлобские свадьбы, выпускные вечера, драгоценное музейное золото древних евреев, мускулистых телок в коньках и перьях из балета на льду, и даже трупы в морге на улице Оранжерейной. Абрам не знал сомнений, путь его был смел и прям. Он не ведал бытовых осложнений - в лихие годы Горбачевского прогибишена, когда очередь за водкой, напоминающая громадного сетчатого питона, кричала: «Горбатый пидарас!», он запросто решал проблему в десять часов утра. Большой фотографический кофр висел у него через плечо, при ходьбе он издавал стеклянные звуки. Мы перенеслись в бар «Метро». На веранде, кроме нас, никого не было, бдительная старуха шаркала шваброй. Абрам достал из кофра портвейн, стремительный Збышек разбил бутылку, сказал «блядь», «холера ясна» и «псякрев», липкая жидкость пролилась на его фраерский костюм, так, что Збышек сделался похож на вампира-новичка. Ожидание неприятностей шлялось за спиной. И они тут же повисли над столом в виде упитанного бармена: бдительная старуха не зря ела свой хлеб. Бархатный костюм цвета шоколада облегал пухлое тело, пышная «бабочка» подпирала второй подбородок, розовые губы императора эпохи упадка неприлично распухли.

— Так, – сказал хозяин жизни, – все убрали и уебали по-быстрому, что неясно, блядь?

Он нависал над нами, как страшный Нангапарбат над альпинистами- любителями. За его спиной были: его территория, закон и менты на первом этаже у входа в метро.

— Ты сейчас возьмешь тряпку, уберешь под столом, вытрешь насухо и принесешь нам две бутылки холодного брюта. Только холодного, блядь! – сказал Абрам с безразличием Клинта Иствуда.

«Что он несет? – подумал я. – Там же внизу менты, сейчас нас повяжут и отпиздят, а у Збышека вообще будут неприятности».

— Потому что если они будут теплыми, Тамара Михайловна завтра придет к тебе, – сказал Абрам.

— Кто такая Тамара Михайловна? – спросил я, пока бармен ползал под столом в бархатных штанах.

— Уберите ноги, ребятки, чтобы я тряпочкой не того, – просил бармен. Он терпеливо собирал стекло и елозил тряпкой, пока Абрам и Збышек поощрительно и не очень больно пиздили его под столом ногами.

— Это такая женщина, которая приходит и запечатывает в судок котлету, водку и все остальное берло у этого фраера в буфете, – сказал Абрам. – Я снимал свадьбу ее дочери.

— А что потом, Абрам? – спросил я.

— Потом тюрьма нахуй, – сказал Абрам. – Где наша шампаньола? Ты что, не видишь, нам костюм нужно почистить.

— Несу-несу, ребятки. Сейчас-сейчас, – сказал бармен.

Абрам наполнил стаканы, а оставшийся брют вылил на пиджак Збышека.

— Приходите еще, ребятки, – сказал бармен.

Летний вечер гладил наши лица. От Збышека пахло гусарской победой.

— У меня тут мастерская на Бессарабке, за углом, – сказал Абрам.

Желтый глаз лампы смотрел на стол с резаной бумагой, фотоувеличитель «Крокус» и два топчана, накрытых сиротскими серыми одеялами с белыми полосками по краям и пятнами посередине. Бельевые веревки пересекали подвал по диагонали. На веревках сушились пленки, зажатые деревянными прищепками. Два топора терпеливо ждали в углу. Портвейн только начинался. Абрам рассказывал про тундру. Збышек рассказывал про женщин. Я рассказал про девушку Лену и просил у друзей совета.

— Слушай сюда, в сторону звука, подари ей цветы, – сказал Збышек после некоторого раздумья.

— Телкам нужна свадьба, – сказал Абрам, – вот что им нужно.

— Абрам, что это за пятна на одеяле? – спросил я.

— Это одеяла из морга, – сказал Абрам, – на них лежали жмуры.

Меня подбросило вверх, Збышек, Абрам и лампа смотрели с упреком, как на незнакомого человека.

— Сядь, – сказал Абрам, – они такие же люди, как и мы.

Одинокая муха выписывала кренделя вокруг лампы. Абрам погнался за ней с топором. Збышек сказал, что он читал книгу про переселение душ, и что если Абрам убьет муху, на его карму падет проклятие.

— Тогда убей этот фотоувеличитель, – сказал Абрам, – он мне уже давно остопиздел.

Он вручил топор Збышеку.

— А ты чего сидишь? – спросил Абрам у меня. – Бери второй топор и убей все эти негативы.

Мы постарались. Увеличитель «Крокус» уже ничего не увеличивал. Сплющенное металлическое тело «Крокуса» сползало со стола, как текучие часы Сальвадора Дали. Из его рваных ран гигантскими глистами вылезали обрывки бельевой веревки, на полу черными змеями корчились изрубленные пленки.

Мы вышли наружу. Звездное небо над головой напоминало про нравственный закон, ветер дразнил ожившим бумажным пакетом стаю бродячих собак. Мы стояли одни среди спящей Бессарабки, завернувшись в трупные одеяла и сжимая боевые топоры, как индейцы в тылу врага.

— Ты что-то не очень индеец, – сказал Збышеку Абрам, – индейцы не бывают курчавыми. Ты бы пошел и постригся.

— Сам ты не очень индеец, – обиделся Збышек, – я вчера стригся, меня стриг нежный парикмахер, я так забалдел, что захотел на нем жениться.

Абрам пел «Ой, Дніпро, Дніпро», мы со Збышеком рубили киоск для продажи талонов на троллейбус, ассириец с печальными глазами наблюдал за нами из будки для чистки ботинок, крестьяне, приехавшие на рынок, разгружали мешки из натруженных жигулей.

— Давайте грабить крестьян, – сказал Абрам, – вон они сколько мешков нахапали.

— Не по понятиям, – засомневался Збышек.

— Они все для нас – белые гринго, – сказал Абрам и побежал.

Мы мчались, размахивая топорами. Трупные одеяла развевались у нас за спиной.

— Хлопці, беріть все, тільки не вбивайте, – сказал мордатый мужик и бросил мешок к ногам Абрама.

Второй мужик рванул через пустой Крещатик, пересекая его по диагонали. Тяжелый мешок совсем не мешал ему. Збышек увлекся погоней и исчез за углом. Абрам сел на трофейный мешок, закурил и угостил сигаретой мордатого мужика.

— Ой хлопці, не лякайте так більше, я чучуть не всрався, – попросил мордатый мужик.

— Скажи, Абрам, а за что Збышека посадили? – спросил я.

— Он одевал свой фраерский костюм, шел на танцы, и там знакомился с хорошей девушкой. Потом они вместе с девушкой приходили к ней домой знакомиться с родителями. А потом у них из квартиры исчезало все, – сказал Абрам.

— Холера ясна, не догнал падло, – сказал запыхавшийся Збышек, – ну и вечерок.

— Фаскинейшен оф зе ивнинг, – сказал Абрам.

— Не ругайся, – сказал Збышек.

Африка, сни

— Сенсей ні рей[1], – прокричав семпай[2], ми вклонились вчителю і пішли в роздягальню. Чорне каратегі[3] майстра простяглось на підлозі посеред вбогої кімнати, воно було схоже на велетенську чорну троянду з гербарію сентиментального велетня-людожера, і воно пахло тигром. Сам майстер Амбвру Тва Джонс щойно вийшов з душу, його тіло кольору темного дерева, тіло чорної пантери, яка займалася бодібілдінгом, стирчало з білого рушника, недбало пов’язаного на стегнах, як букет із вази. Семпай Вадім Алєксєіч відкрив пляшку горілки і пригостив вчителя. Майстер скосив на нього чорне око, як скажений кінь. Ми засміялися.

— Ну, как знаєш, – сказав Вадім Алєксєіч, і приклався до пляшки. Він майстерно закрутив рідину гвинтом просто в горлянку, сказав «ху», утер губи, понюхав спітнілий рукав і почав роздягатися. Вадім Алєксєіч випромінював переможну недбалість; так орел не втрачає гідності, навіть коли сре.

— Одєвайся, – сказав майстер. Вони вийшли на центр дожо[4], і ми побачили, що таке карате, жорстоке і ніжне. Амбвру Тва Джонс перетворився на вітряк, що став на лижі, рукава його каратегі ляскали в такт рухам, удари йшли від центра тіла під різними кутами, як смертоносні чорні промені з чорної діри. Жертва стікала потом, метушилась, рятуючи своє життя, жах танцював на її обличчі. Щоправда, каскади тсукі[5] та гєрі[6] не завдавали йому жодної шкоди, вчитель наш майстерно зупиняв їх у міліметрі від вразливих місць Вадіма Алєксєіча, тільки вітер від кулаків лоскотав його рідке волосся. Амбвру Тва Джонс загнав Вадіма Алєксєіча в кут, зробив блискавичний оберт «залізна мітла», на якусь мить тіло Вадіма Алєксєіча зависло в невагомості, майстер ніжно підстрахував його і опустив на землю, як лагідна чорна хмарка, і тут ми почули ляскіт останнього удару і переможний зойк, щось середнє між нявчанням кота і орлиним клекотом. Учитель допоміг жертві підвестися. Незворушна маска чорної діри, вдягнута для бою, змінилася щирою посмішкою. Вадім Алєксєіч стікав рідиною. Він пітнів і плакав.

— Нє нада плякать, – сказав Амбвру Тва Джонс, – Нужно понять єтот урок. Много водка – карате совсєм пляхой. Я твой учітель, пріході, я буду помагать помалєньку. Він вдарив п’яткою об підлогу. В свідомості Вадім Алєксєіча щось клацнуло, і він, не криючись, заридав.

— Я нє висипаюсь, – ридав Вадім Алєксєіч. – Я п’ю, чтоби наконєц виспаться, нахуйблядь. Мнє снятся сни. Страшниє сни! Я просипаюсь і нє могу заснуть, нахуйблядь! Я больше нє могу так жить, блядьнахуй! А тут іщьо еті бляді!

Ми вчились у майстра. Вже два роки ми опановували карате під його орудою, ми копіювали його рухи, його ходу пантери, його здатність миттєво перетворюватись на жахливу чорну діру, а потім знов обертатися людиною. Це були романтичні часи початку вісімдесятих, карате було поза законом, так само, як і в колонізованій японцями старій Окінаві, гебуха пасла нелегальні школи, кілька сенсеїв[7]-невдах вже сиділи в тюрмі. Це додавало тренуванням присмаку конспірації і небезпеки. Змагання проводились так: ввечері в дожо раптово з’являлись амбали, схожі на носорогів.

— Ми з школи на Червоному Хуторі, – казали вони. – Ми визиваємо вашу школу на бій. Відмовитись було неможливо. На внутрішніх змаганнях визначались кращі. Незалежно від результатів змагань до команди завжди включали Сірьожу. Сірьожа не відзначався технікою, проте мав страшну мармизу, досвід хуліганських бійок на Чоколівці і вдачу бультер’єра. Його запускали першим, він одразу отримував в пику, після чого ставав лютий, вимазував своєю кров’ю супротивників, калічив їх і наводив на них жах. Після первинної психологічної обробки до бою ставали технічні хлопці. Тактика була проста: в гостях треба було вистояти. За правилами, супротивники мали нанести нам візит у відповідь; на своїй території ми мали їх всіх покалічити. Суддівства не було ніякого, дух старої Окінави віяв у повітрі. Майстер Амбвру Тва Джонс вчив нас: як опускати свою сутність в низ живота, як створювати навкруг себе коло небезпеки, як робити шпаринку в цьому колі, щоб заманити ворога в пастку, як ставати порожнім…

Студент Київського Авіаційного інституту, він був родом з французького Конго, країни, де живуть гірські горили, слони прогулюються берегом океану, а в джунглях мешкають дикі племена, невідомі жодному антропологу; країни, де жінки відлякують крокодилів спеціальним канонізованим воланням, щоб очистити собі місце для купання, і крокодили їх слухаються, а в верхів’ях величної ріки Конго, в непролазних болотах живе динозавр М’келе М’бембо, який харчується бегемотами. Люди в цій країні проводять свій час у святкуванні весіль і похорон, ці події майже не відрізняються, там завжди весело, гримлять барабани, всі п’ють, їдять, танцюють і веселяться, тому що життя коротке і триває всього лиш мить, яка називається «зараз». Ми захопилися. Ми лікували синці, вправляли щелепи, рахували поразки і перемоги, читали одне одному роздруковані на ксероксі книги про видатних самураїв і задирали носи. Майстер помітив фальш і виєбони в наших рухах.

— Ви помалєньку хочете бить лучше, чєм ви єсть, і у вас проісходіт іспорчєнний тєлєфон, – сказав він. – Я оборву єтот тєлєфон.

Він наказав нам привести на тренування красивих дівчат.

— Ви будєтє стараться нємножко проізвєсті впєчатлєніє на ніх, – сказав він. – От єтого ваше карате станєт совсєм фальшивим. Ви будєтє пропускать удари, в конце концов ви забудєтє о дєвушках, і сосрєдоточітєсь на протівніке. А потом всьо ісчєзнєт для вас – дєвушкі, протівнік і даже ви самі.

Так промовляв до нас наш вчитель Амбвру Тва Джонс. Ми хитали головами, робили розумний вигляд і нічого не розуміли. Я був закоханий тоді. Моя дівчина прийняла запрошення, вона була вдягнена в шматок білої марлі, шкіряні сандалії, і більш ні в шо. Довгі засмаглі ноги законопачували свідомість. Школа наша не була готова до цього, тренування було зіпсовано, хлопці весь час озирались і пропускали удари, вчитель сміявся з нас, а у Вадіма Алєксєіча втратила силу душа. Його виперли з КДБ за п’янку, він викладав фізкультуру в середній школі, у нього були жигулі, дружина і двоє дітей…

Ми вийшли надвір, свіжа травнева ніч поцілувала нас. Вадім Алєксєіч, рюмсаючи, перся позаду. Ми йшли, уникаючи його; так хороші хлопці-партизани гидують поганим зрадником.

— Нє нужно плякать, – сказав майстер. – Я помогать помалєньку. Він підвів Вадіма Алєксєіча до дерева (це був кінський каштан). Той слухняно став, де йому сказали. Невеличке дупло висіло над його головою, як чорний німб. Вчитель став навколішки, і позбирав долонями всі його тривоги і сни. Він почав з самого низу, з землі, обережно посуваючи їх вгору, вздовж тіла нещасного, і кінець кінцем акуратно розмістив їх у нього на голові.

— Расслабься, – сказав учитель. Вадім Алєксєіч слухняно прийняв позу, яка в армії називається «вольно». Від цього він зробився схожим на блюзнірську пародію на Святого Себастьяна, і тут майстер розвернув його, запхав головою в дупло, і дав легкого потиличника, жахливі і прекрасні африканські слова полетіли в дупло потиличнику навздогін.

— Єто поможет нємножко, – сказав вчитель, і несильно вдарив дерево своїм взірцевим правим прямим.

Горло моє висохло, спрага душила мене. Хлопці пішли вперед, ми з коханою зупинилися біля автомата з газованою водою. Автомат наливав стакан простої води за копійку, а за три копійки додавав сироп. Та дівчина кохала мене, вона закидала автомат монетками по двадцять копійок (вони були такі самі за розміром, як і три), вона дивилася, як я п’ю, і цілувала мене.

— Чорна мамба, – сказала вона. – В порівнянні з вашим негром ви всі якісь рахіти, я б йому дала, не задумуясь, він такий класний, поглянь на дерево, коханий.

Я озирнувся. Гай спав, тільки наш каштан шелестів листям, гортаючи сни Вадіма Алєксєіча.

— Я б теж так зробив на твоєму місці, – сказав я.

Це було останнє тренування. Літо вповзло в місто жовто-гарячим струменем, школа, в якій ми тренувалися, зачинилась на канікули. Потім настав свіжий вересень. Наша школа карате була в зборі, ми зустрілись в гаю, біля автомата з газованою водою, чекали на вчителя, штовхались і раділи одне одному.

— Подивіться на каштан, – сказав Сірьожа. – Африка, йобанагазірована!

В темному пухнастому гаю стояло одне сухе дерево, жодного листочка не було на ньому. Голі гілки його мацали молодий місяць. Сни Вадіма Алєксєіча випили його соки і тепер всмоктували місячні промені, і розчинялись в них.

— Африка, – сказав учитель. Він підійшов нечутно, як Мауглі. – Єслі ви туда попадьотє, нікогда нє садітєсь нємножко кушать с нєзнакомиє люді.

— А то шо буде? – запитали ми.

— Чєловєк, когда кушаєт, расслабляєтся, – сказав майстер Амбвру Тва Джонс. – Колдуну только єто і нада. В моєй странє колдунов хоть жопой єшь. Оні пошутіть любят. Так пошутят – ти потом дєлать нічєго с дєвушкой нє сможешь. Карате совсєм пляхой будєт. Сілу сєбє возьмут, побалуются, а назад отдавать забудут. Він подивився на каштан.

— Я Вадімалєксєічу помогать помалєньку. Ідітє трєніровайтєся, лєнтяі.

І ми пішли. Сни Вадіма Алєксєіча заливали нас холодним сяйвом. Тільки його самого не було серед нас.

Статті

«Подя, заходь, бо проп’ю гроші. Федір»

З Федіром Тетяничем я познайомився наприкінці сімдесятих, коли після інституту з групою молодих художників я прийшов працювати в комбінат монументально-декоративного мистецтва. Тут усім заправляли мордаті та вусаті рагулі. Рагулі вважали себе національно свідомими; кожен тримав в кишені свою помірковану та конформістську дулю. Крім дулі, їм були притаманні: цілковита бездарність, провінційна обмеженість і повна відсутність почуття гумору. В комбінаті процвітала «шароварщина». Навіть непрофесійному оку був помітний гидотний рівень всіх цих численних фресок, вітражів і мозаїк, де шаровари роздувалися, як пухлини, а їх власники вусами підмітали підлогу. Рагулів, однак, це не бентежило, себе вони вважали останнім «П’ємонтом» українського мистецтва, а нас – піжонами та небажаними конкурентами. Федір сяяв на цьому сірому тлі, як тропічний птах з Нової Гвінеї серед зграї ворон. В крислатому «борсаліно», в мештах на високих підборах і плетених помаранчевих штанях він розсікав задушливе комбінатівське повітря. В руці у нього виблискувала банка з червоною фарбою. Попереду Федора чимчикував голова художньої ради, Федір скрадався за ним, як тигр-людожер. Кожен крок начальства він старанно обводив червоною фарбою. На підлозі незрозумілим дороговказом майоріли червоні сліди. Начальницьким черевикам теж трохи перепадало. Щоб не бути пофарбованим, начальство змушене було стрибати. Звислі вуса і набряки під очима підстрибували в такт. Сам Федір на той час робив величезну мозаїку на Київському заводі художнього скла. Замість банальної смальти, або ж, ще гірше, керамічного «кабанчика», передбачалося класти мозаїку з вишуканих матеріалів, чільне місце серед яких займали консервні банки, гаєчні ключі, деталі іржавих механізмів та інший непотріб постіндустріальної цивілізації. Ясна річ, замовник у захваті від усього цього не був. Чим все скінчилося, я не пам’ятаю, скоріш за все автору заплатили за картон і ескіз (замовник при цьому чухав потилицю і матюкався), авангардний твір було знищено нечутливими до мистецтва пролетаріями, а гроші списали на наочну агітацію.

Якось Федір позичив у мене гроші. Минуло кілька років, я давно про них забув, і тому був трохи здивований текстом записки, приліпленої слюнями до моїх дверей: «Подя, заходь, бо проп’ю гроші. Федір». Заходити треба було у майстерню на вулиці Перспективній. Я відчинив двері і побачив печеру. Зверху, а також з усіх боків звисало і стирчало «щось». Це можна було б назвати космічним звалищем, наочною ілюстрацією до теорії ентропії. Здавалося, що Федір почистив цивілізацію кінця двадцятого сторіччя, як рибу, тіло якої викинув на смітник, а лускою прикрасив своє житло. Заповзти в цю нору можна було тільки рачки, і я повз, чіпляючись вухами за іржаві гайки, старі годинники, гандони і здохлих метеликів. В глибині печера розширювалася, за столом сидів Федір в чорній мантії і слухав магнітофон. «Ум-м-м-м-м… А-а-а-а-а-а… Гм-м-м-м… С-с-с-с-с…», – бубнів апарат, старанно сортуючи частоти на дві великих колонки. «Це мої вірші, – пояснив Федір, віддаючи мені гроші, – хочеш, слухай, а хочеш, повзи назад». Для того, щоб розвернутися, треба було проповзти трохи вперед, і я лишився. Федір дістав горілку…

Інша нагода послухати вірші Федора випала мені, коли Ігор Лапінський, автор безсмертної поеми «Русь», запросив мене в підвал на вулиці Леніна (тепер Богдана Хмельницького) послухати гурт «Ностальгія за мезозоєм». Колись в цьому підвалі під квітковим магазином (біля зоокрамниці) робили соснові вінки для небіжчиків, тут же прикрашали їх квітами (живими дорожче, паперовими дешевше), і причепивши, насамкінець, жалобну стрічку з написом «бронзянкою», старанно виведеним інвалідом Борисом Івановичем Колодочкою, відправляли «іздєліє» нагору замовнику. Борис Іванович був мовчазний і загадковий, як герої Байрона, він брав роботу (тобто вінки і стрічки) «на дом», їздив на старому «Запорі» і був трошки схожий на Сільвера. Таємниці своїми чорними крильцями тріпотіли над його червоною пикою. Так одного разу я випадково втрапив до нього в квартиру (ми мешкали в одному будинку). Вінки, обвиті стрічками, стояли вздовж стін. Посередині, за не зовсім чистим столом сиділи Борис Іванович і дві красуні, в порівнянні з якими фотомоделі часопису «Вог» здавалися паспортистками з ЖЕКу. Всі троє були п’яні і розважалися співанням пісні «Жизнь нєвозможно повєрнуть назад…» Помер Борис Іванович так само загадково, як і жив: з вікна на четвертому поверсі валив чорний дим, обвуглене тіло чомусь діставали з вікна по пожежній драбині. В міліцейському протоколі коштовним діамантом світилася фраза: «Тєло прожгло діван»…

Тепер в цьому підвалі, де ще літав дух старого пірата, гриміли ударні, музика відскакувала від стін і гупала по вухах. Тіла присутніх потіли і вібрували. Федір видерся на драбину і звідтіля страшно завивав у трубу: «Я безкінечність! – кричав він, – ти теж безкінечність! Ви всі безкінечність! Ви думаєте, що труси вдягнуті на вас? Помиляєтесь! Труси одягнуті на безкінечність!» Спонтанність дійства і його безкомпромісність висікали небесну електрику. Пацюки розбіглись по норах. Борис Іванович літав у повітрі, вимахуючи милицями, як крилами. Красуні співали п’яними, низькими, як в Аманди Лір, голосами. Жалобна червона стрічка з бронзовим написом «Тов. полковніку Сідоруку от сослуживцєв» звивалася кільцями і хиталася, як дресирована кобра.

Жопы филинов как техника получения свободы

В конце апреля 1969 года мы, небольшая группа школьников старших классов, удравших из дома на майские праздники, стали лагерем у села Плюты, что в тридцати шести километрах к югу от Киева по Обуховскому шоссе. Место было выбрано неудачно – в сырой ложбине между сосновым лесом и заливным лугом, в это время полноводным, как настоящее озеро. Солнце даже не заглядывало в эту яму, день был темный, влажный и ветреный. Мы развели костер, поужинали полусырым мясом и неумело напились дрянной казенной водки, отчего наш мир расширился и стал качающимся и нестабильным. Ночью, когда мы, протрезвевшие от холода, рассказывали друг другу страшные истории, на палатки опустились большие серые птицы. Это были филины – они истерически хохотали; казалось, что орда веселых маньяков, раздевшись догола, бегает по лесу, размахивая острыми ножами; тяжелые задницы хлопали по брезентовым вмятинам, острые когти впивались в гнилые швы бэушных армейских палаток. Внезапная буря разогнала пучеглазых хищников и повалила несколько сосен. Упавшие деревья были обнаружены утром. Они лежали в воде, – рядом, на берегу, валялись тела вздрагивающих сазанов. Часть из них тут же была зажарена в кузове детского игрушечного самосвала (им вполне мог бы наслаждаться юный Полифем), забытого здесь каким-то богатым ребенком 50-х годов (может быть, внуком Корнейчука?). Мы произвели смотр нашим потерям: две палатки изорваны, одна загажена совиными какашками. Какашки и прилипшие к ним перышки складывались в письмена. «ЙОМАСАЛА ХУХИС» – было крупно начертано на старом армейском брезенте. И еще несколько столь же непонятных слов помельче. Больше не было никаких подсказок; в этом хаосе первобытной информации предстояло разобраться самим. Могучее Нечто, удостоившее нас своим вниманием, одним махом уничтожило детское похмелье и взрослую пошлость бытия. Жизнь, до этого сводившаяся к исполнению надоевших ритуалов, приобретала вкусный смысл, а мысли и поступки – объем и запах. Учение возникло за сутки, на одном дыхании; мальчики играли и смеялись, девочки, наоборот, были мелочны и суровы – они зорко подмечали любую ересь, их детские носы как-то сразу заострились, словно у профессиональных кликуш. С тех пор прошло более тридцати лет, учение Йомасалы Хухиса обросло мифами, но ничего существенного не прибавилось. Оказалось, что несколько чеканных формулировок, открытых в минуту просветления безответственными юными шалопаями, заключают в себе некий код, используя который можно выстраивать гибкие и прочные конструкции, а ими, в свою очередь, заполнять лакуны, в которых прежде не было ничего, кроме страха и лжи. Если бы эти дети лучше учились в школе, они бы, конечно, заметили, что эти схемы очень похожи на конструкцию ДНК. Но лучше учиться они не стали. Да и вообще, избранные оказались людьми поверхностными и легкомысленными. Кто-то из них состарился, кто-то умер, кто-то преуспел, а потом стал грустным, а кто-то просто оказался дураком. Могущества от тайного знания у них не прибавилось, и свободными они тоже так и не стали. Оказалось, что жить – это одно, а писать и читать (пусть даже расшифрованные совиные какашки) – другое.

Впрочем, кое-чему они все-таки научились. Так, они узнали, что свобода – это всегда мысль или поступок, уводящий в сторону, мгновенный соскок, движение вбок, по касательной. Так поступает хомяк, когда выпрыгивает из своего колеса: его прыжок и есть свобода. Правда, она скоротечна – но ведь можно опять забраться в колесо и снова спрыгнуть, или перегрызть прутья клетки, попасть в лапы кошке, удрать от нее под шкаф, потом дать себя найти полумертвым в темном углу в паутине под веником, очутиться в хомячиной больнице, нюхать запахи звериного страха, лелеять гематомы от уколов на жопе и ждать друзей, которые принесут свежее защечное зерно (или апельсины с коньяком). Bon appetit! Главное, не привыкнуть ко всему этому, а, привыкнув, тут же отмочить какой-нибудь новый суперскачок. Таким мастером суперскачка был венгерский поэт-битник Янош Селей. Однажды, собравшись в Будапешт к дяде, он выправил паспорт, купил билет, длинное пальто и шляпу, а потом приобрел ящик водки и позвал друзей, чтобы попрощаться. Веселились на киевских травянистых холмах, политых вином, кровью и спермой, – когда-то тут любили наслаждаться викинги, а несколько позже монголы пасли здесь своих выносливых, корявых лошадей.

На следующий день я случайно встретил Яноша в кафе; его рекламные зубы сверкали, упругие волосы шевелились, как у Медузы Горгоны, а от пятна на шляпе пахло шампанским. Я спросил его про Будапешт.

— Ты же помнишь, старичок, как мы на краю обрыва танцевали танго смерти, – сказал он весело. – Ты ушел, а мы потом все упали вниз. И мы все, и деньги, и билеты, и паспорт.

— Как же теперь? – задал я глупый вопрос.

— Теперь хорошо, старичок, – ответил Янош. – У меня в кармане было 25 рублей зашито на всякий случай, так что есть чем похмелиться. – Здесь он снял шляпу, налил в нее шампанского и жизнерадостно заржал.

Не знаю, пьет ли он сейчас в Раю шампанское из шляпы или там ему дали другую тару, но думаю, что объемом она точно не меньше, потому что Янош это заслужил. И он пьет и резвится там в свое удовольствие вместе с другими моими друзьями, пока мы здесь говорим о свободе, истории, путях выхода из кризиса, открытом обществе и тому подобной ерунде вместо того, чтобы просто быть свободными. Да и о том, какое общество Рай – открытое или нет – тоже никто толком не знает. А если предположить, что все-таки закрытое – тогда зачем оно вообще нужно?..

Потєрянний край, ілі Зов мічти:

романтический алкогольный тур с погружением в исчезающую реальность

Предлагаемое ниже развлечение имеет стойкую традицию и практиковалось просвещенной аристократией Востока и Запада, начиная с Гарун-аль-Рашида, Генриха IV Французского, Генриха V Английского и заканчивая Байроном и Буратино. Монархи, лорды и деревянные гомункулы только и делали, что шлялись по самым низкопробным заведениям (предварительно переодевшись в рваные шмотки) в поисках острых ощущений, смысла жизни и тех особых мгновений, от которых сужаются зрачки. Будучи последовательным романтиком, ваш корреспондент сознательно избегает затасканных пошлостей, вроде «экстрим» и «адреналин». Вместо этого он даст вам несколько практических рекомендаций:

1. Сохраняйте культурную традицию. Одевайтесь проще.

2. Возьмите с собой друга, разделяющего ваши странные увлечения или, если такового не имеется – верного слугу.

3. Пригласите знакомую красавицу. Перед этим наставьте ей фонарей или (что еще лучше) поломайте ей ногу.

4. Помиритесь с ней и подарите ей костыли. Этот предмет:

а)служит дизайнерской доминантой: он профессионально организовывает любой интерьер, в который вас занесет нелегкая – так что любо-дорого глядеть;

b)внушает почтение;

c)служит хорошим оружием ближнего и дальнего боя.

Если вы обзавелись всем этим, садитесь в первые же задрипанные Жигули и езжайте на Подол, на улицу Межигорскую. По дороге развлекайте водителя беседой о шаровых опорах и бензиновых фильтрах – ему будет так приятно, что он даже поможет вам выгрузить костыли. Остановитесь за перекрестком Межигорская-Нижний Вал и уплатите водителю вдвое против обещанного (впрочем, можете даже швырнуть ему кожаный кошелек с луидорами, так он окончательно убедится, что вы аристократ или, скорее всего, мудак), помогите красавице справиться с костылями и смело входите в зеленую дверь, над которой написано «Пив-Бар», а сбоку – «Чебуречная». Закажите «вкуснейший суп гороховый с копченостями» (2 грн. порция, 1 грн. полпорции) – и водки. В ожидании горохового супа ешьте чебуреки (1 грн.), пейте пиво (1 грн. 20 коп.) и рассматривайте посетителей. По сравнению с некоторыми из них персонажи фильмов Родригеса и Тарантино покажутся вам учениками балетной школы. Ничего не бойтесь. Во-первых, с вами костыли – ваша охранная грамота, во-вторых, вы явились сюда как раз для того, чтобы с вами произошло что-нибудь интересное. Помните, завтра эта субкультура может исчезнуть навсегда. Деньги, тяжелым катком катящие по улице Сагайдачного, оттесняют эти хилые цветы зла на юго-запад, на Куреневку, в невнятные заводские районы, где им и суждено погибнуть между бетонными заборами и бензоколонками. Кстати, именно такая участь постигла генделик возле уборной на вокзале, куда после Подола нас с шиком доставил владелец ржавой Ауди образца 78-го года (наслушавшись разговоров о Йомасала Хухисе, он укоризненно вручил нам газету какой-то секты и нежно попросил не выбрасывать). Уборная работала, наше заведение было закрыто на ремонт. А какое было место! Пластмассовые столы, лозунги насчет «приносить и распивать», фикус в кадке и большой портрет Тараса Шевченко (техника выжигания по дереву). Внизу, под тяжелым взором пророка, небритые люди пили водку, закусывая мойвой, и старый негр размешивал чай в пластмассовом стаканчике шариковой ручкой. Но все это было вчера, а сегодня – увы. Поэтому плюньте на этот изменчивый евровокзал, с его евроуборными и еврокалеками. И катите прямо к Владимирскому рынку, где улица Горького пересекается с улицей Владимиро-Лыбидской. Остановитесь на перекрестке и немедленно ступайте в пивную (третье заведение от угла), найти ее легко – она похожа на вольер для парнокопытных в зоопарке. Наслаждайтесь пивом (1 грн. 80 коп.), плавлеными сырками (1 грн. 20 коп.) и мистической историей, подслушанной за соседним столом. Помните, однако, что вас ждут серьезные дела, поэтому долго здесь не засиживайтесь. Рядом с нашей пивной находится основательное заведение под неофициальным названием «Аляска». Изучите меню у буфетной стойки (борщ – 2.50 грн., биток – 3.50 грн., голубцы – 3.50 грн., салат – 1.00 грн. и т.д.) и задумчиво скажите, глядя в пространство: «Когда здесь работала Алка, было веселее». «Ну, что Вы, – ответит вам любезная кельнерша, – сейчас у нас кухня намного лучше». «Них…я подобного», – произнесет седой краснолицый амбал у вас за спиной. Так вы приобретете себе друзей. Сдвиньте столики, закажите пельменей (3 грн. 50 коп.) и водки (2 грн. 80коп.), забросьте костыли в угол и более ни о чем не беспокойтесь. Друзья амбала (а теперь они не только его друзья, но и ваши) не дадут вас в обиду. Они расскажут вам много удивительных историй, и если вам повезет, и, убаюканные их сказками, вы не уснете, уронив голову в пельмени – вы, может быть, дождетесь прихода дервишей с соседнего Байкового кладбища. Дервиши будут одеты, как Гарун и оба Генриха, вместе взятые; они только что приняли участие в похоронах важного бандита (стояли поодаль, профессионально плакали своими стертыми, жадными лицами и хватали на лету денежные знаки заморской страны). И вот они входят, в руках у них доллары: «Сто котлет», –  говорят они, и еще: «Водки, ласточка», – и ласточка нажарит им котлет, принесет водки, и будет пир, и будет Питер Брейгель старший, а, может быть, даже и Броуэр («Драка в кабаке», холст, масло, Амстердам). Но вам, странствующему воину, нельзя долго засиживаться нигде – последняя голова дракона ждет вас за углом (ул. Боженко), где ржавые трамвайные рельсы уходят в траву, словно какая-нибудь колониальная железная дорога начала столетия в амазонской сельве. Огни гастронома, сделанного из листового железа, заманчиво мигают, рядом уютные широкие пеньки – чего ждать, я вас спрашиваю? Отбросьте все колебания и смело покупайте самый дешевый портвейн (4 грн. 20 коп.), а лучше сразу два. Не забудьте про крабовые палочки, иначе вам нечем будет кормить котов. Если к вам подойдет пьяный мужик и скажет, что он сын адмирала, дайте ему пять рублей. В противном случае он будет обниматься, петь матросские песни, и пять рублей в итоге дать все равно придется. Допейте портвейн, справедливо и беспристрастно разделите пищу между котами и езжайте домой – то бишь, во дворец. Если после всего этого вы целы и невредимы, если вы не спотыкаетесь, не рассказываете своим друзьям, как обустроить Украину, и ни о чем не сожалеете, если ваша рука быстра и тяжела, а глаза видят в темноте – вы наследник королей, вам принадлежит весь мир и все, что в этом мире можно выпить и чем закусить.

В туре, кроме автора, принимали участие:

Мария Ганженко, PR-консультант «ЛиК-ТВ»,

Андрей Охримович, журналист радио «Свобода».

Блуждающие звезды

Один седовласый мэтр как-то сказал, что театр начинается с гардероба. Следуя логике этого наблюдательного человека, мы неизменно придем к выводу, что гардеробом он и заканчивается. Между двумя этими метафизическими точками, символизирующими рождение и смерть, находятся буфет и уборная. Здесь ваш корреспондент заранее отметает претенциозные упреки снобов, высокомерно заявляющих, что в театре есть еще и сцена. Уберите из театра гардероб, буфет и уборную, и он автоматически превратится в сельский стадион. Буфет – вот истинное лицо любого театра, а также его сердце, желудок и печень! Вот та ось, вокруг которой вращается Колесо Сансары, то бишь украинской духовности. Но не театры интересовали нас с Мыколой Вереснем в тот серенький денек, когда мы отрыли наши томагавки и ступили на Тропу. Нашей целью были творческие союзы, ибо, полагали мы, эта самая духовность театральным буфетом не ограничивается; она питает свое астральное тело испарениями борща в «Энее» – столовке Спілки письменників, флюидами котлеты по-киевски в Доме офицеров, эманацией харчо с водкой в Доме учителя – да мало ли чем еще она может питаться, эта крылатая нимфа в вышитой золотом сорочке, в веночке из калины, малины, голубей, лебедей, лелек – эта богиня с грацией и артистичностью Поплавского. Мы решили начать с «Энея», но гостеприимные прежде двери были закрыты, демократическое заведение, где пьющие и жующие писатели могли общаться с таковыми же читателями и своими литературными персонажами прямо за столом, перешло на закрытый режим: «с и до», «тіко члени» и «післяобід зачинено». Пришлось ехать в Дом офицеров (после неудачной попытки Мыколы оторвать у писателей двери, чтобы впустить туда нашу калиново-лебединую нимфу). Котлеты по-киевски (4 грн. 30 коп.), водка (2 грн. 50 коп.), суп (8 грн.), салат (1 грн. 60 коп.), пьющие водку дамы в шапках из пушистых зверей и трое очень немолодых военных в штатском, с тремя бутылками водки, ожидающие четвертого (мизансцена под названием «Дохуя лет спустя») – вот и все наши приобретения. Дальше все было еще безнадежнее. После краткого и неинтересного общения с серьезными, похожими на работников СОБЕСа, проститутками и рюмки с соленым огурцом в подвале Дома композиторов (в самом Доме никакого буфета не оказалось) странствующие воины очутились в Доме учителя, то бишь бывшем Музее Ленина, еще ранее – в здании Центральной Рады (чудны дела твои, Господи!). Когда-то мой дедушка, дизайнер по интерьеру Семен Миляев, проектировал его внутреннее убранство – от мебели до дверных ручек. Сейчас изысканные дедушкины люстры понуро освещали филе мерлузы (подогретое мертвое тело этой твари пахло весенним моргом – 3 грн. 05 коп.), крохотный листик петрушки целомудренно прикрывал икру на подсохшей булочке (3 грн. 80 коп.). Музы и нимфы не залетали сюда, даже сатир не ступал здесь своим козлиным копытом. Тенденция была очевидна. Некогда ваш корреспондент в одной из своих пьес сдуру напророчил именно такое развитие событий. Если не будет соли у вас – чем замените ее? Если лишитесь буфетов в творческих союзах ваших – с чем останетесь? И к чему вам тогда эти союзы, о безумные?

С нас было довольно. «Хватит!», – сказали мы, вспомнив старинный закон Йомасалы Хухиса: «Если бы Йомасала хотел, чтобы ты смотрел на дерьмо, он поместил бы твои глаза сзади». После чего залезли в уютный автомобиль английской работы, управляемый хрупкой девушкой Дашей, и немедленно переместились на Московскую площадь. Там (ориентир – накренившаяся полуторка, от концептуального памятника этому автомобильному ничтожеству – третий дом) нас ждало лобио (10 грн. 90 коп.) с зеленью (5 грн. 50 коп.), чача (50 грн. 82 коп. за графин) и хинкали (2 грн. 60 коп. штука). Это единственное место в городе, известное вашему корреспонденту, где можно их съесть. Конечно, имей он деньги, он бы, не задумываясь, развернул по всей стране сеть дешевых хашных, лобийных и хинкальных – и посетители хвалили бы его, похмеляясь по утрам целебным хаши или запивая холодным белым вином из кувшина ароматное лобио, я уже не говорю про хинкали, эту пищу хевсурских воинов, под которую можно выпить канистру водки, после чего спокойно вести машину по горным перевалам, одновременно болтая по телефону и играя в шахматы. Может быть, они поставили бы ему скромный бронзовый памятник (конь, римские доспехи, лавровый венок), а внизу надпись: «Он нас накормил». Но нетерпеливый Мыкола мешает мне мечтать, он теребит меня, он хочет подвигов – и вот уже мы мчимся по какой-то деревне (странно, ведь мы не уезжали из города!) – такое впечатление, что каким-то образом мы оказались где-нибудь в Тамбовской губернии: нас окружают темные срубы, бдительные собаки и заблудившиеся богоносцы с гармошками. Кажется, нас затянуло в пространственно-временную трубу и вот-вот покажется городовой, надпись «Трактиръ» или, что еще интереснее, «Дом тЪрпимости». Но видение исчезает, и вот мы уже спускаемся в подвал (угол Краснозвездного проспекта и улицы Головко). Незнакомые разбойники играют там в азартные игры, хвостатые четки мечутся в их упругих разрисованных пальцах, хрустят их кожаные одежды, серебряно поблескивают лампасы на спортивных штанах, пылают звезды на кроссовках. Они мусолят карты, с умным видом ходят с киями наперевес, нажимают на кнопки автоматов. Они не знают, что такое ирония, каждый из них может задушить леопарда, и они боятся всего двух вещей на свете – это слов «пидарас» и «козел». Мы пьем с ними водку, закусывая мандаринами, и буфетчица Оля улыбается нам своими золотыми зубами (Феллини, увидев ее, немедленно сделал бы охотничью стойку). На выходе от Оли мы увидели красивого высокого, но одновременно коренастого мужчину, который без «здрасьте» сказал задумчиво, но с вызовом: «А я говорил ей: «Останься, Люба! Здесь тебя ожидает успех». Потом, подумав, уже с придыханием и даже агрессией добавил: «Я кричал ей у вагона: «Люба! Куда ты? Не делай ЭТОГО!» Позже мы узнали, что речь мужчины имела в виду Любу Успенскую, которая действительно променяла шумный успех в киевских ресторанах на не менее шумный в Брайтон-Бич. Еще чуть позже мы услышали просьбу дать три гривны и задумались о правдивости слов мужчины и странностях его дружбы с Любой. Но хватит с нас разбойничьих притонов! Вперед, наружу, фотография на память – и вот мы уже в «44» на Крещатике. Знакомая валькирия приносит нам экзотическое ароматное пойло, мы хрустим соленой соломкой... И опять мчимся по какой-то дамбе, какие-то Русановские сады – куда, зачем? Чтобы показывать языки пираньям в местном кабаке, исполнять бильярдным кием шаолиньское упражнение «Дракон вокруг талии», пить водку с пивом и, конечно же, петь «Напрасно старушка ждет сына домой», слушать звуки поезда, мчащегося по дамбе в какую-то русановскую Валгаллу, радоваться, грустить и надеяться.

«Як ти себе почуваєш?» – вопросил меня утром Мыкола. «Бувало і краще, – ответил я, прижимая холодную телефонную трубку к горячему виску, – а ти де?». «В Чернігові я, – ответил этот ночной конкистадор, – тут є гостинні мєнти і один нічний клуб. Зачекай мене, я зараз приїду і все розповім. Став пиво в холодильник».

Медведь, мать-старушка и кленовый лист

Трудно представить старослужащего дивизии СС «Тотенкопф», плетущего из бельевой веревки дембельский аксельбант или вышивающего бисером на погонах пиратские череп и кости (положенные по уставу только на фуражке). Зачем ему все это, он и так красив – его нацистская страна о нем позаботилась и эстетически обслужила его. Утверждение справедливо и для военнослужащих других, менее экзотических стран, частей и соединений. Исключение составляла только одна шестая часть суши. Особенность ее, кроме неправдоподобного процента вечной мерзлоты на душу населения (сравнимого разве что с Антарктидой), состояла еще и в полном игнорировании эстетических запросов подданных. Население в этих условиях вынуждено было заниматься самообслуживанием, некоей эстетической мастурбацией. Обыватель всегда догадывался, что живет в уродливых домах, ездит в уродливых автомобилях, ест уродливую и невкусную пищу и носит уродливую форму. Стихийные очаги эстетического сопротивления вспыхивали на всех участках невидимого фронта борьбы с ненавистным режимом. К «Жигулям» присобачивались пластмассовые фитюльки с надписями на иностранном языке, интерьеры жилищ богато инкрустировались коллекциями пачек иностранных же сигарет. Латинский шрифт и здесь, и там представлялся сакральным знаком качества. Им можно было писать любую ахинею – все равно получалось красиво и убедительно. В августе 91-го эстетический бунт, в конце концов, перерос в бунт обыкновенный, блестяще подтвердив тем самым, что, во-первых, эстетика первична по отношению к бытию; во-вторых, что ни один вид не может долго существовать в своем собственном гавне. Армия все это время тоже сопротивлялась, как могла. Недосыпающие ночами дембеля – эти фанатичные дизайнеры одежды, обуви и аксессуаров, часами полирующие шинелью латунные цацки или корявыми мозолистыми пальцами вышивающие бисером по погонам (они, конечно, не могли доверить такую квалифицированную работу безответственным лапам салабонов) – это и есть первые диссиденты, борцы за права человека, а конкретно – мужчины, военного, который должен уважать себя, глядя в зеркало, и быть сексуально привлекательным объектом, а не придуманным армейскими карденами огородным пугалом, имя которому «ЧМО». Это был естественный бунт против циничного игнорирования традиций; ведь классический военный – это и есть самый красивый самец, гордый осеменитель покоренных народов, герой девичьих сновидений и детских игр. Предполагалось также, что враги, завидев нашего героя, немедленно перейдут на его сторону из чисто эстетических соображений (у него форма красивее). Вместо этого советскому военнослужащему предлагалось стать частью плохо одетого стада, не уважаемого собственным начальством и не уважающего само себя. Впрочем, некая иррациональная загадка, казалось, была в самой природе этой армии. Для чего она именно такая, что это за военная тайна, которую знают большевики? Все это мне захотелось узнать осенью 76-го. В это время я как раз морочил голову двум девушкам сразу. Девушки требовали серьезных отношений, и малодушный побег в армию представлялся заманчивым сафари. «Я больше не буду все эти «сю-сю» и «ля-ля», а потом брехня по телефону, девичьи слезы, и опять «сю-сю», – думал я. Вместо этого я буду ломать головой кирпичи, стрелять из базуки, а потом, слегка запыленный, сидеть на броне танка с моими новыми мужественными друзьями, и девушки будут бросать в нас цветами. Действительность, как всегда, оказалась интереснее и хуже.

«Есть ли среди вас узбеки?» – полюбопытствовал маленький кривоногий сержант, когда мы, третья рота, выстроились в проходе между кроватями. Узбеки были. Два самых наивных вышли из строя: может быть, они думали, что сейчас им дадут медаль только за то, что они узбеки. Вместо медали их больно столкнули лбами, видимо, таким образом давая понять, что тут им не Ташкент и, уж точно, не Фергана. «Ебаные чурки, шатаются в строю, как клизмы в жопе», – сказал сержант, косолапо переступая через лежащих узбеков. «Какие люди, – думал я, – как точны их сравнения, как скоры они на расправу». Вечером нас журил старшина. «Вси очки позасыралы, салабоны, – жаловался он, – шо, срать нэ вмиетэ?» «А Вы бы научили, товарищ прапорщик», – не растерялись мы. «Ходим!» – прапорюга, шевеля усами, повел учить срать. «Дывысь, салабоны, скидаеш рэминь, вишаеш на шию, становысся на очко, скидаеш обмундирование… Ривно спыну дэржать, ривно спыну!..» Проводя вечернюю поверку, всю эту занудную дружбу народов: «Кацашвили! – Я!», «Клоцман! – Я!», «Мирзоян! – Я!», «Петров! – Я!», после «Свербипупенко! – Я!» (перед Тухватулиным) он подмигнул и подытожил: «Головка от хуя!» «Какие люди, – думал я, икая от смеха, – как мне повезло!». Через месяц, когда шутка повторилась в тридцатый раз, я уже так не думал. Излишне говорить, что никто не разбивал головой кирпичи (даже на утреннюю зарядку добегал только самый затюканный татарин; остальные, заслышав слово «зарядка», разбегались по щелям и лихорадочно, как перед казнью, курили). Стреляли мы два раза в год (и очень плохо, а когда же нам было научиться?), а водили танки и ориентировались на местности еще хуже. Солдаты отводили душу, колдуя над альбомами и «оборудуя парадку», плохие офицеры зверски пили, били стекла в ресторане в тщетной надежде уволиться за хулиганку, и читали «Королеву Марго» и «Вечный зов». Хорошие офицеры (их еще называли «рексами») ничего не читали, конспектировали марксизм-ленинизм, ели глазами начальство и пытались породниться с генералами. Не было никакого Мальчиша-Кибальчиша, и не было никакого секрета. Была туфта – фольга в ямке, накрытая цветным стеклышком. Такими материалами иногда инкрустировался фасад дембельского альбома. Тыльная часть традиционно изображала медведя – он завязывал в морской узел рельсу за уходящим вдаль дембельским поездом; надпись вверху сообщала, что «назад дороги нету». Страница, предшествующая медведю, называлась «Встреча»: перрон, дембельский поезд, дембель в расклешенных штанах и с чемоданом, шмара в мини-юбке, повисшая у дембеля на шее, и кленовый лист, который никак не может упасть. «Только не рисуй мне эту блядь, – попросил меня изверившийся в женщинах грустный дембель, когда я, высунув кончик языка, старательно зарабатывал кисточкой очередную бутылку водки. – Нарисуй мне лучше вместо нее мать-старушку».

Знамена самураев

Когда я был мальчиком, я считал, что ходить в школу – глупо и скучно, а дразнить дворника, бросаться камнями, стрелять из самопала и поджигать хозяйственный магазин – весело и интересно. Мир был для нас огромным полигоном для самовыражения, которое взрослые дяди и тети называли «хулиганством». Мы просыпались, охваченные смутными деструктивными желаниями. «Что бы еще такое отмочить, – думали мы, – чтобы день бездарно не прошел, и мир содрогнулся от нашей удали». Например, поджечь старые покрышки и скатить их с Печерских холмов, целясь в проходящий внизу по улице Мечникова трамвай, – восхитительное зрелище! Визг испуганных пассажиров, на которых из тьмы, разбрасывая искры, катились огненные колеса, не трогал наши черствые души – мальчики не ведают сострадания. Его мы могли испытывать только к блохастому котенку, брошенному безответственной мамой-кошкой, или к какой-нибудь кусливой и наглой белочке-попрошайке из Ботанического сада. В своем безответственном поведении мы были циничны и бескомпромиссны, и не знали рефлексий и сожалений. Оттяпанная лихим хирургом окровавленная человеческая конечность, найденная на свалке в Октябрьской больнице, без всякого сожаления водружалась на палку наподобие штандарта римских легионов. «Хиросима не должна повториться!», – пели мы, маршируя мимо ханыг, пивших свою утреннюю водку возле зеленого деревянного ларька, и они расступались перед нашим страшным трофеем, матюкаясь и роняя пирожки с требухой на заплеванный тротуар. Детские руки бестрепетно выкапывали из печерской глины ржавые снаряды (к которым взрослый и умный человек и близко бы не подошел), конструировали самодельные бомбы, клепали рыцарские доспехи из кровельного железа (добытого с крыш в той же Октябрьской больнице) и набивали кошмарного вида самопалы смесью самодельного пороха и ржавых гвоздей. К какой войне мы готовились? Почему выжили? Много позже, уже в армии, я ломал себе голову над вопросом, почему играть в войну – интересно, а служить в армии – нет? Может, все дело было в тупом армейском начальстве, которое не сумело правильно организовать процесс? Что же такого нужно было придумать этим старым мудакам из Главпура, чтобы такие чудесные развлечения, как стрельба из движущегося танка или прыжки из самолета превратились в тупую рутину, от которой надо «косить»? Впрочем, это тоже могло быть частью глобального Замысла, о котором будет написано ниже. Несмотря на демонов разрушения, бушевавших в нас, мы были нормальными, обыкновенными мальчиками (может быть, только фантазии у нас было чуть побольше, все-таки мы были детьми художников, и большинство из нас стало художниками впоследствии), и свои дикие поступки мы совершали инстинктивно. Так тигренок играет с жертвой, прежде чем ее прикончить, а маленький павиан бросается какашками.

Если завести в комнату с игрушками мальчика и девочку, то мальчик (если он не латентный пидарас) тут же схватит пистолет и саблю, и вдобавок нацепит на себя барабан. Девочка же сначала напялит на себя все побрякушки, которые сможет найти, потом сцапает самую большую куклу, и побежит к зеркалу. Откуда они знают, что нужно делать? Какой мощный голос слышат они? Вероятно, свое предназначение они осознают столь же четко, как маленький тигр, маленькая антилопа или, например, маленький бегемот. Вкус крови, азарт преследования убегающего мяса; или восторг от собственного страха и бега, подобного полету; или, наконец, наслаждение от того, что твои выпуклые глаза торчат над прохладной водой, которая делает невесомой твою толстую жопу… Видимо, истинное назначение мальчиков – это война, стрельба, поджоги (вспомним хотя бы пионерский костер, этот жалкий паллиатив, уводящий разрушительную детскую энергию в сомнительную пользу от поедания полусырой печеной картошки и распевания слюнявых песен), и последующее осеменение покоренных народов. Для этого нашим героям пригодится еще красивая форма и пресловутый барабан – чума неразумных родителей, которые имели глупость его купить. Назначение девочек – это покорение самцов (блестки и побрякушки), с последующим деторождением и налаживанием комфортного быта. Сразу видно, что жизненные цели этих созданий абсолютно несовместимы. Ясно так же, что для какого-то внятного развития истории кто-то из них должен доминировать, или же они должны каким-то образом друг с другом договориться. Если бы они сумели это сделать, история была бы совершенна, как Ветер, Лес, Пламя и Горы, – но она темна, глупа, бессмысленна и кровава, и только искусство мерцает живыми огнями в этой мрачной пустыне.

Как-то навестить скучающего на острове Св. Елены Бонапарта приехали его боевые генералы (мне почему-то хочется видеть их стройными красавцами, хотя к тому моменту они наверняка уже были рыхлыми и самодовольными, совсем как те, которые приезжали к нам в часть с инспекторскими проверками и донимали нас дурацкими вопросами, вроде: «Как служится, сынок?»). Бонапарт тогда сказал им: извините, мол, что так получилось, но вы же понимаете, что мы, наше поколение не были рождены для того, чтобы прожить жизнь, как все эти придурки – разводить садики-огородики и вообще разные там сюси-пуси. Этим он, наверное, хотел сказать, что они были поколением настоящих мальчиков. Тут уместно вспомнить, что Бонапарт появился после победившей буржуазной революции, когда естественному тысячелетнему доминированию мальчиков пришел конец. Потому что ценности буржуазии – это, на самом деле, ценности девочек. Миддл-класс во все времена хотел одного и того же: уютный домик со стриженым газончиком (желательно с гномиками), машину (или карету, какая разница?), – а лучше две или три; и толстых карапузов, играющих на этом газончике с кастрированной собачкой. Все это как-то не вяжется с ружьями, саблями, барабаном и порохом. Бонапарт, этот мальчик в квадрате, конечно, не стал терпеть такое безобразие и потратил двадцать лет на то, чтобы восстановить статус-кво и вернуть мальчикам все, что они потеряли. При Ватерлоо он получил от разгневанных девочек (и руководимых ими зомбированных английских и немецких мальчиков) все, что ему причиталось. Ход европейской истории изменился навсегда. Спорадические мальчишеские бунты, исходившие уже от романтических тевтонов и бескомпромиссных самураев, были безжалостно подавлены прагматичными девчоночьими цивилизациями. Последним пал Советский Союз. То, что в последней войне он сражался против немцев и японцев, не меняет дела. Он сражался на самом деле против своих братьев по духу, а вот у Англии и Америки цели были совершенно другими, что и показала последующая «холодная война». История, которая раньше подавалась нам как «борьба классов», это холодное невкусное блюдо, приправленное перхотью с пиджаков доморощенных лекторов-марксистов, оказалась на деле борьбой мальчиков и девочек, борьбой смертоносной и бескомпромиссной. Девочки победили, оставив мальчиков с носом (не на это ли намекает Ал. Толстой своим Буратино, этим туповатым деревянным мачо, человеком лихого действия и авантюры)? Утопия Носова про Незнайку, эти новые приключения героев в стране амазонок, оказалась пророческой. В разумно и скучно устроенном городе девочек мальчики чувствуют себя неуютно, томятся, просятся домой и даже Знайка со всем своим научным багажом и очками, выглядит глупым шалуном по сравнению с рассудительными маленькими стервами, обитательницами этого нежного и скучного рая. Эксперимент по совместному проживанию оказался неудачным, да он и не мог быть другим – представьте, что всех афганских моджахедов вдруг переселили в Голландию. И они ушли, со своими глупыми рогатками, разбитыми носами, пончиками в карманах, винтиками, шпунтиками, пульками и бульками, – ушли, чтобы на свободной от этих расчетливых мегер территории тешить себя пейнтболом, который имеет к настоящей войне такое же отношение, как кастрированная болонка к волку, от которого она произошла; охотой на прикормленных зверей, более похожей на пьянку в мясной лавке; футболом, этой жалкой пародией на гладиаторские бои, и иллюзией того, что именно они управляют миром. А между тем свободная территория их, которой они раньше так гордились, становится все уже и уже, и некуда деться им, кроме как линять в экзотические страны, где исторически позиции девочек были всегда слабы. Правда, там мальчики в пейнтбол не играют, у них есть игры поинтереснее. Красивые и смелые, они с упоением занимаются там своим любимым делом, отстаивая поруганную мужскую честь, но, в конце концов, девочки и до них доберутся. Они побреют им бороды и отберут «калаши», взамен они купят им какой-нибудь вонючий одеколон, компьютер со «стрелялкой» и заставят стричь газоны по воскресеньям. Самые буйные удерут в горы, где будут за отдельную плату пугать своим диким видом туристов. А туристы будут жить в комфортабельных горных шале, пить пиво и переносить свои толстые жопы с одной площадки для фотографирования на другую.

Слово «комфортабельный» – это ключевое слово для понимания происходящего. Понятие это в мир мальчиков принесли девочки. Потому что цивилизация для того и была задумана, чтобы сделать им «комфортабельно», ибо настоящий мальчик в комфорте не нуждается, а, следовательно, не нуждается в цивилизации. Оружие, спички и боевой конь – вот весь его комфорт и вся его цивилизация. Тому же Бонапарту вполне хватало жалкой походной кровати для полноценного сна, а сапог он не снимал месяцами. Он сам пишет об этом Жозефине, и не жалостью к себе веет от этих писем, а азартным мальчишеским упоением. Победа девочек стала естественной после увеличения критической массы комфорта, вот почему они победили прежде всего в цивилизованных странах. Их идеалы и есть мотивация развития этих стран. И если мальчик с наслаждением надевает дедовскую кольчугу (слегка подлатав ее стальными кольцами), то девочка никогда не выйдет на улицу в платье бабушки. В крайнем случае, она нацепит ее бриллианты, но шмоток носить не станет ни за что. Да она вообще не наденет то, что носила вчера. Она регулярно очищает свой гардероб от вполне носибельных вещей – ау, цыгане, становитесь в очередь! То же самое относится к мебели, автомобилям, квартирам, домам, любовникам – да ко всему. Может быть, исключение составляют те самые садовые гномики на газоне, хотя я и не уверен. Но тогда скажите, зачем нам все эти замшелые ценности: сапоги, которые передаются от отца к сыну, кожаные баварские шорты, которые носил когда-то какой-нибудь дедушка-нацист, а сейчас с гордостью носит его внук – шорты из оленьей замши в застиранных пятнах от пива, и слегка взлохмаченные на заднице от долгого сидения на шершавых, изрезанных ножами скамейках? Пресловутый пиджак Ипполита Матвеича, который двадцать лет как новый? Роллс-ройс довоенного выпуска, на котором недобитый глобализмом английский лорд ездит к себе на работу, в палату лордов? Сецессионная мебель из карельской березы, дома из дикого камня, обвитые плющом, бронзовые ручки на дверях красного дерева, кинжалы из дамасской стали, английские подзорные трубы, наконец? Вся эта качественная чепуха, производившаяся во времена, когда девчоночья победа была еще не очевидна, нынче не актуальна. При частой смене всех этих предметов качество уже не обязательно. Мой друг, недавно купивший новый лендровер, только тем и занимается, что покупает ему новые запчасти. Он сказал, что раньше думал об англичанах лучше. Еще он сказал, что теперь он знает, машину покупать нужно старую, лучше 80-х годов. Тогда, по его мнению, их делали лучше. Еще лучше их делали в 50-х, 40-х и 30-х, а что касается мебели, то «тырсоплиты» тогда не было вовсе. Как не было пластмассы, кожзаменителя, полиэтилена, пенопласта и всякого другого фуфла. Современная вещь старится и умирает физически еще быстрее, чем морально, хотя гад производитель и убеждает нас в обратном. Делает это он именно для того, чтобы мы не догадались о никчемности его товара. «Чувак, – говорит он, – будь крутым, выброси эту мобилку, такую носят сейчас только лохи, а ты же не лох, ты думаешь про свой имидж, а еще лучше намажь его кетчупом и ебани об стенку – трах-бах, это прикольно, гы-гы-гы, вот смеху было, так поприкалывались». И ты, дебил, слушаешь его, мажешь кетчупом, лупишь свою цацку об стенку, смеешься, как счастливый даун, и идешь покупать себе другое пластмассовое гавно – так тебе, мудаку, и надо. Потому что если ты этого не сделаешь, завтра цацка все равно сломается сама, а так мы бережем тебя от разочарований, а себя от судов и рекламаций. А еще мы бережем свою драгоценную ауру от пробивной силы матюков, а еще нам удалось втюхнуть тебе, придурку, очередной приборчик, который тоже скоро сломается, но пока люби его быстротечной любовью, покупай ему футлярчик из крокодила, показывай своим прыщавым друзьям, трать свои денежки на дурацкие мелодии и играй в «змею» или какие-нибудь паззлы, пока не охренеешь. Приблизительно так думает эта товаропроизводительная сволочь, забрасывая нас всяким дерьмом, которое с каждым годом становится все хуже и хуже. И только игрушки мальчиков не подвержены этой чуме. Оружие производится с любовью и как бы без ограничения срока годности. Даже армейские ботинки, купленные мной в американском «военторге», как легендарный пиджак Ипполита Матвеича, не имеют сносу. Зато купленные месяц назад водопроводные краны в моей мастерской уже пускают неконтролируемые струи мне в нос, и я не знаю, кто в этом виноват – милейший Цезарь Карлыч, который мне их прикрутил; сука-продавец, который мне их продал; или противные девчонки, которые все это замутили. Так мы и качаемся на этих дурацких качелях – мальчики и девочки, – перекашивая нашу глупую историю то в одну, то в другую сторону, как пьяные крымские кацапы виноградную беседку, не умея и не желая считаться друг с другом и не научившись слушать никого, кроме себя. А Ветер, Лес, Пламя и Горы – этот боевой девиз, начертанный на самурайских знаменах старого японского князя, так и остается для нас абстракцией – без вкуса, цвета и запаха.

БУРАТИНО

Дом черепахи Тортиллы

У черепахи Тортиллы был золотой ключик. Черепаха жила в жопе у Карабаса Барабаса, а ключик держала во рту. Когда черепаха чистила зубы, ключик выпадал у нее изо рта. Карабас Барабас думал, что это мелочь выпала из кармана, и не обращал внимания. Буратино подбирал ключик и заводил Карабаса Барабаса, чтобы он не остановился. И всем было хорошо.

Странности Дуремара

Дуремар любил подсматривать в замочную скважину. Карабас Барабас знал об этом, но считал, что это его не касается. Карабас Барабас раздевался перед горящим камином, чтобы не простудиться. Он снимал с себя все, кроме цилиндра и сапог, а бороду пропускал между ног на спину и завязывал на шее узлом. В руке Карабас Барабас держал плетку-семихвостку. Он бил себя по бедрам и охал. Дуремар подсматривал в замочную скважину и тихонько подвывал. В камине весело горели хорошие сухие дрова, и всем было хорошо.

Друзья Мальвины

Мальвина жила в лесу с собакой Артемоном. Собака Артемон знал, который час и где право, где лево. Пьеро не любил собаку Артемона и сочинял о нем неприличные стихи. Мальвина знала, что Пьеро сочиняет стихи потому, что сам хочет с ней жить. «Все поэты таковы», – думала Мальвина и была права. Карабас Барабас тоже хотел жить с Мальвиной, но боялся, что у него кончится завод. Буратино тоже хотел жить с Мальвиной, но не знал, где право, где лево.

Друзья

Папа Карло и Говорящий Сверчок – друзья. Днем Папа Карло на работе, а по вечерам ходит в гости к Джузеппе. В это время Говорящий Сверчок стережет дом и молчит, потому что говорить ему не с кем. Когда Папа Карло приходит, Говорящий Сверчок тоже молчит, чтобы не сказать лишнего. Папа Карло, наоборот, говорит много, потом блюет на пол и ложится спать, не раздеваясь. Один раз Папа Карло оборвал Говорящему Сверчку крылья и запустил поползать себе на залупу. В доме у Сверчка и Папы Карло всегда тихо, хорошо и никогда не бывает скандалов.

Дети подземелья

Папа Карло очень любил детей. Кроме Буратино, у него их было еще две штуки. Они очень хорошо кушают, никогда не болеют и видят в темноте. Для того, чтобы понимать друг друга, они изобрели свой собственный язык. Этот язык имеет много гласных, а согласных не имеет совсем. Живут они за железной дверью у Папы Карло, в каморке под лестницей. Один из них откусил палец Карабасу Барабасу, когда тот засунул его в замочную скважину, а другой съел крысу Шушару. У обоих нарушения по пятой хромосоме.

Тайна

Однажды Карабас Барабас и Дуремар решили покутить. Они сняли отдельный кабинет в загородном ресторане и пригласили туда лису Алису. Буратино узнал об этом и залез в пустой кувшин для костей, чтобы пошутить. Карабас Барабас напился шампанским и попытался увлечь лису Алису. «Алиса, мон шер, – сказал он, – все мое – Ваше, только захотите». «Открой тайну, несчастный, открой тайну!» – страшно завыл Буратино из кувшина. Дуремар, услышав про тайну, противно захихикал. Карабас Барабас покраснел и поперхнулся ананасом лисе Алисе в морду. «Это хамство, синьоры», – сказала лиса Алиса и так сильно ударила кулаком по столу, что Буратино с перепугу обосрался. В общем, нехорошо получилось.

Крекс, фекс, пекс

В Стране Дураков много столовых и кафе. Это удобно, если ты зашел далеко от дома и захотел поесть. Карабас Барабас знал это, и, гуляя по Стране Дураков, не боялся зайти далеко. Гуляя, он щекотал бородой встречных дам и отпускал в их адрес разные шутки. Одна из них не обиделась, и пригласила Карабаса Барабаса к себе домой. Когда они зашли в узкий переулок, из-за мусорной кучи к ним подошли Папа Карло и Джузеппе. «Крекс-фекс-пекс, – сказал Папа Карло и пизданул Карабаса Барабаса железной трубой по голове. «Ну и лоха нашла, курва, – сердито сказал Джузеппе, снимая с Карабаса мельхиоровую цепочку от часов, – Борода до яиц, а капусты – хуй в сраку».

Ученье – свет, неученье – тьма

Буратино очень хотел учиться. Для этого Папа Карло продал пиджак и купил ему букварь. Буратино пошел к барыгам и обменял букварь на ложу в театре. В антракте, когда Буратино угощал в буфете шампанским знакомых дам, к нему подошел Карабас Барабас, наговорил много приятного и дал пять золотых. «Я научу тебя всему, мой мальчик», – ласково сказал Карабас Барабас, нежно похлопывая Буратино по талии.

СЦЕНАРІЇ

Кривенька качечка

Телесценарій

Кадри під тітри

Мотря вешает на бельевую веревку гобелены, изображающие «Охотников на привале» Перова, «Мишек в сосновом лесу» Шишкина, «Оленей на лужайке», «Похищение в серале», «Три богатыря» и т. п.

Туманное этнографическое украинское утро. Белые хатки, мальвы, маки, ставни и т. п. Чуть трепещут сребристых тополей листы. Колодец тоже имеется, конечно. Молодая хипстерша набирает воду. На ней кожаный обруч и кришнаитские побрякушки. Какие-то тени злодейски стелятся по огороду. Ничего, однако, страшного. Просто, симпатичные волосатые ребята собирают мак. Не шелохнется красавица-речка, посередине ее, на лодке, застыл, погруженный в национальный дзен, рыбак с окурком во рту. Дикие утки плывут, не имея намерения оставить след на воде. Вода не имеет желания удержать отражения уток.

— Щоб вона повиздихала, ота риба, що так людей мучить! – это второй рыбак, сидящий на берегу под кручей. Пожелание обращено в пространство и никого ни к чему не обязывает. Окурок первого рыбака описывает изящную дугу:

— Нехай половина повиздихає, а друга хай мучить.

Внезапно жуткий рев вырвавшихся на волю злых духов вторгается в этот очарованный мир. Окутанные пылью и сизыми газами, проносятся по идиллическим пейзажам байкеры. Розовая пыль оседает на чучеле, стоящем на краю поля. Неожиданно чучело оживает. Оно жизнерадостно, по-собачьи отряхивается и выбивает о колено шляпу. Парящий орел внимательно следит за ожившим чучелом, которое, тем временем, подражая орлу, описывает круги вокруг игрушечного соломенного бычка на колесах. Одето чучело в полном соответствии с представлениями рустикальных идиотов о красоте. Еще не старая, привлекательная животным здоровьем, женщина внезапно возникает из столба пыли, подобно джиннам Азии. Это мать местного идиота – Мотря.

Мотря: Оце я і по водичку, я і по корову, а він з соломи бугаїв ліпить! Стривай же, минеться тобі! У суворовському вчилищі соломи нема, там ахвіцер тебе зразу навчить, як бляху чистить і мамку поважати. Ану йди додому, хитросрака! Поки свиней не нагодуєш і всі коври не витрусиш, їсти не дам!

Вдохновенный сей текст сопровождается потрясанием неслабой палки. Проклекотав орлу приветствие и показав ему напоследок язык, идиот вперевалку, по-орлиному сложив руки на спине, как крылья, исчезает в пыли. Соломенный бычок на веревочке зигзагами следует за хозяином. Солнце превращает розовую пыль в желтую, ярко блестя на перьях павлина, который жестокими криками приветствует его. Птица сидит, умостившись жирным телом на крыше клуни, в гнезде аиста. В ее выпуклых хищных глазах отражается убогий двор Мыколы Гнатовича.

Во дворе, забитом хламом, хозяйничает баба Приська. Она кормит худых болезненных кур, между которыми иногда попадаются жирные аргентинские броненосцы. Огромный орел, приземлившись, бодро носится по двору. Приська, закончив с курами, со вздохом переходит к орлу, буднично загоняет его палкой в свиную загородку, охая, рубит птице огромную тыкву, в то время как голодные броненосцы, мешая ей, тычутся в ноги, подобно веселым полтавским поросятам. Приська наливает им в корытце молоко. Зверьки, чавкая, набрасываются на угощение. Приська садится на лаву около хаты, но и здесь ей отдыха нет. Шкодливый варан, высоко поднимая хвост, ластится к старухе, старательно имитируя кота. Она машинально гладит животное, в то время как павлин по-хозяйски прогуливается по клуне. Он всегда первый замечает чужого и противно кричит. Таким образом он исполняет обязанности собаки. Так и сейчас, отвратительные звуки, издаваемые птицей, заставляют старуху глянуть в огород. Там – двое. Парень и девушка. Рваные джинсы, копны волос, татуировка пацифистов: наркоманы, в общем.

Парень: Бабка, а что, маку нету больше?

Пріська: Немає, діточки, нема більш нічого. Оце як весною посіяли, все вам, синочки, віддала! Самим на Маковія не лишилося, приїжджайте на той год, тоді буде, ага, діточки буде, ага.

Парень: На той год поздно. Нам сейчас надо.

Они идут прочь. Молодые, худые и красивые. Из соседнего двора за ними внимательно наблюдает угнетаемый трудом идиот Михайлик. Он лупит выбивалкой по идиллическим коврам с оленями, медведями, Шишкиными, охотниками на привале Перова, витязями и валькириями с распущенными волосами. Взгляд идиота, устремленный вслед девушке, выражает вполне взрослое эротическое чаяние. Та оборачивается, и одаривает его брезгливой гримасой. Ее красивая молодая жопка тает в утренних солнечных лучах. Соломенный бычок мирно пасется в цветах ужасающей величины, окружающих двор. Точно такие же цветы нарисованы на титанических воротах поместья. Огромные бугаи. Свиньи, величиной с сарай. Оглобля, воткнутая в землю, из которой прямо на глазах вырастают: то ли тарантас, то ли мерседес. Вывалявшиеся в пыли вместе со свиньями толстые дети швыряют друг в друга песок. Приська тяжело вздыхает, глядя на весь этот рай:

Пріська: Господи, Господи, а нам от не дав Бог діточок, не дав щастя…

Во двор входит Мыкола Гнатович, муж Приськи. Немо­лодой, но еще крепкий, с обветренным морщинистым лицом и узловатыми руками.

Микола Гнатович: Ану дивись, бабо, що я тобі приніс! (Говорячи це, він виймає з-за пазухи дику качку) Обережненько, обережненько!

Приська аккуратненько берет утку, которая и не пытается вырываться.

Пріська: Ой, Господи, що то за дід скажений! Тільки вчора отого броненосця Потьомкіна приніс, а сьогодні ще качку, а бідненька ж вона, маленька, ще й ніжка зламана, куди ж нам стільки? А ще хлопці приходили, казали – маку нема на городі…(Стара мало не плаче).

Микола Гнатович: Не плач, стара. Як нема, то ще посієм.

Старики идут в хату, где, отодвинув всевозможную срань от печки, любовно устраивают утке гнездо. Бабка страстно шепчет молитву, обратившись на образа в углу. Мыкола Гнатович машинально берет с вешалки сытого и толстого удава и, обмотавшись им как кашне, выходит во двор, садится на скамейку. Затем из-под скамейки он достает журнал «НАТАЛИ», открывает его наугад, разрывает напополам обнаженную мисс Европу и сворачивает из нее козью ногу. Раскуривает. Броненосцы тем временем, жадно чавкая и отпихивая друг друга, поглощают пойло. Мыкола Гнатович ласково, как скрипач скрипку, гладит их пластмассовые спины.

Микола Гнатович(лагідно): Потьомкін, тварюка, їж, маленький, їж. (Заду­мливо) – Кожне Боже створіння дітей має. І в нього десь бігає. Маленьке таке, а вже тоже Потьомкін. Тільки в нас з тобою, бабо, нічого нема…

Приська стоит в дверях хаты с маком в руках.

Пріська(наче провинилася): Оце тільки трішки знайшла. Піду діточкам однесу.

Исчезает в направлении огорода. Мыкола Гнатович задумчиво покачивает головой. Замечает Михайлика, который с тоски, выбивает гобелены курицей. Белые перья печально планируют на покрытый птичьим пометом двор.

Микола Гнатович: Такі діла, Михайлику… Це тебе мати до роботи приставила?

Михайлик: Ага.

Микола Гнатович: А бичків ще ліпиш?

Михайлик: Ага.

Микола Гнатович: Ану, ондечки, я тобі соломи зараз дам.

Мыкола Гнатович выдирает из клуни свежие пучки соломы, а из павлина – перо и дарит мальчику. Павлин возмущенно и мерзко орет. Ко двору Михайлика на огромнейших лошадях подкатывает Киндрат Омельянович, его отец и хозяин поместья. Мягкою походкой тигра крадется он в свой двор, пряча что-то под полою пиджака. И, конечно же, приклеивается к бычку. Приглушенно матюкаясь неприличными и бессовестными выражениями, пытается отодрать от одеяния своего соломенное животное, и тут же в вихре перьев (Михайлик уже добрался до толстых роскошных перин), в стиле «Сказок 1001 ночи» перед коварным мужем возникает Мотря.

Мотря: Чого стоїш як пень? Бугаї не нагодовані…(Михайлику) Що ж ти робиш, га? Весь двір пір’ям позакидав, клятий! І за шо мені отаке?

Мотря молниеносно отдирает бычка от мужа и швыряет его во двор Мыколы Гнатовича, затем отнимает у сына курицу и, описывая птицею замысловатые кривые, снимает с веревок Михайликову работу.

Мотря: Нічого. Попадеш в училище – там тебе хлопці навчать. Вони тобі покажуть бичків. Вони тобі покажуть пір’я!

Киндрат Омельянович не обращает ни малейшего внимания на эту гневную тираду. Выждав момент, когда Мотря отвернулась, он засовывает в будку Бровка какой-то таинственный предмет. Пес радостно скачет, норовя поцеловаться с хозяином. Мотря, обвешанная богатством: коврами, парчой и перинами, энергично передвигается по двору.

Внезапный рев моторов. Байкеры проносятся мимо дома, затем возвращаются назад, бесцельно газуя. Мотря выбегает за ворота.

Мотря: Хлопці! Ану, постривайте!

Байкер: Чого тобі, тітко?

Мотря: Хлопці, я вас попрошу, ви старші, візьміть з собою мого. Повчіть його трохи, чи що? (Ласкаво до Михайлика) Михайлику, синку, йди сюди, не бійся. (Далі вже – суворо, оскільки Михайлик не без підстав боїться цих страшних бандитів) Я тобі що сказала! Бистро йди сюди і катай до хлопців!

Все это она вещает типичной полтавской скороговоркой, подпихивает Михайлика, садит его в седло. Михайлик осторожно, с любовью прижимает к себе павлинье перо – подарок Мыколы Гнатовича.

Байкер: Годиться.

Виртуозно сплюнутый окурок летит в роскошные мальвы. Миг – и все исчезает в реве, пыли и чаде. Мотря выходит за ворота и смотрит вдаль, как мать казака на картине Дерегуса. Киндрат Омельянович сидит на лаве, словно Будда среди перьев, и с наслаждением, слюнявя палец, пересчитывает толстую пачку банкнот. Перья продолжают тихо и плавно планировать.

Кіндрат Омелянович: Як зимою…

Два отпрыска, бросавшиеся песком, подползают к папаше. Все трое отличаются друг от друга всего лишь размерами.

Старшенький: Папа, а що лучче, пулемет іли танк?

Кіндрат Омелянович: Танк лучче. По пулемьоту раз вшкварить, і – харош. А танк – броненосець. Йому не страшно.

Отец и дети сидят рядком, как Будды в китайском храме. Киндрат Омельянович продолжает пересчитывать деньги. В собачьей будке Бровко, рыча и повизгивая, перекатывает лапами бутылку шампанского, пытаясь ее открыть. Во дворе Мыколы Гнатовича лежит соломенный бычок. Мыкола Гнатович с интересом рассматривает его устройство.

Пріська: Замість бичком бавитись, ти б краще пішов та соломи набрав. А то вже все із клуні повисмикував! І то ж, хіба – Михайлику?

Микола Гнатович: То ж дитина. Хай бавиться. Нам би з тобою, бабо, хоч такого!

Баба огорченно идет в огород. Мыкола Гнатович, обмотавшись удавом поудобнее, встает с лавы.

Микола Гнатович(до удава): Ну що, пішли, Борю?

Удав похотливо высовывает кончик языка.

Кіндрат Омелянович(кричить через все подвір’я): Миколо Гнатовичу, в він у тебе миші їсть?

Микола Гнатович: Ніт. Він мишей зовсім не чіпа. Взагалі, Кіндрате Омеляновичу, з мишами треба поводитись так, як хочеш, щоб миші поводились з тобою.

Мыкола Гнатович идет со двора. Павлин распускает хвост, салютуя хозяину. Киндрат Омельянович с омерзением плюет ему вслед.

Возле сельмага. Степан Чарльзович и Свирид Опанасович сидят на корточках. Их велосипеды небрежно брошены в грязные бурьяны. На телеграфном столбе висит рупор сельского брехунца, монотонно и сладко бормочущий «Казки дідуся Панаса». Все живое к этому времени либо умерло от жары, либо медитирует в короткой тени, как, например, одуревшие куры и два наших героя. Маленький сельский хлопчик с соплями, похожими на уздечку лошади, слушает их дебильные рассуждения вперемешку с не менее дебильными историями дедуся Панаса, одновременно чертя палочкой в пыли загадочные каббалистические знаки.

Степан Чарльзович: Ви чули новину, Свириде Опанасовичу? Мериканський авіаносець взірвався.

Свирид Опанасович: Много загибло?

Степан Чарльзович: Геть усі. Тілько боцман успів зіскочити. Хоча пальці йому на нозі геть чисто поодривало.

Свирид Опанасович: У них развєдка дуже харашо работає. Коли у нас хто іде срать, то вони вже всьо знають.

Оба задумчиво молчат. Из брехунца доносятся ласковые звуки: От баба й діду каже: «Піди в лісочок і принеси грибочок…»

Степан Чарльзович: Та развєдка щас до сраки, щоб ви знали. Щас хто перший кнопку натисне, той і буде кашу їсти.

Свирид Опанасович: Колись ніяких кнопок не було, а люди були здорові і жили сто двадцять літ.

Говоря это, Свирид Опанасович достает из пиджака поллитру и ставит ее в придорожную пыль.

Брехунець: І от бачить дід качечку сіреньку. Дивиться – а ніжка в неї зламана. От взяв дід качечку та й додому несе…

Появляется Мыкола Гнатович с удавом. Он шествует, как сказочный герой. Сопливый мальчишка с завистью смотрит на него. Страшные знаки, им начертанные, змеями лежат в пыли.

Микола Гнатович: Привіт добрим людям!

Свирид Опанасович машинально прячет бутылку.

Микола Гнатович: А шо ти там сховав, Свириде Опанасовичу?

Свирид Опанасович: Та, то я – так.

Микола Гнатович: А покажи.

Свирид Опанасович: Та, жалко.

Микола Гнатович: А в мене і закуска є.

Мыкола Гнатович достает кулек мятных пряников, похожих на щебенку. Свирид Опанасович с облегчением вынимает бутылку.

Свирид Опанасович: Стакан є?

Степан Чарльзович: Екхе-хе, клята печінка…

Произнеся это, вынимает из кармана стакан.

Свирид Опанасович: Те здоров’я зараз зійшло на пси. Колись люди ніколи не умивались і їли сало. А захоче помідора чи диню, то отак зірве і навіть не миє. І от такі у всіх пики були! А зараз Б-52 як пустять і – до сраки те здоров’я.

Микола Гнатович: А я вам от що розкажу. Поспорив Омелько Пилипів з Панасом Івановим – у кого бугай сильніший…

Сидя в позе охотников на привале Перова, друзья выпивают и закусывают куском мятного пряника, твердого, как кремень. Брехунец на столбе захлебывается слюнями и нежной музыкой.

Брехунець: …ото ж, дітки, слухайте тата і матусю, і дідуся з бабусею поважайте, маленькі…

Подобно атакующему Б-52, стремительно и неумолимо нарастающий рев врывается в эту идиллию. В надвигающейся, словно цунами, туче пыли – узнаваемые агрессивные силуэты байкеров. Куры, задрав лапы кверху, падают в шоке. В смерче фиолетовых газов байкеры бесцельно кружат по пыльной площади. Мальчик, не обращая на них никакого внимания, продолжает чертить на земле знаки смерти. Бессильно грозя недоеденным пряником, широко открывая рот, Свирид Опанасович беззвучно декламирует в их адрес какие-то словосочетания. Взревев дюзами, байкеры исчезают еще более стремительно, чем появились, и тогда он, зависая под углом в падении, бросает им вслед пустую бутылку, как герой Сталинграда гранату. Из брехунца опять слышится ласковая музыка. Куры постепенно приходят в себя и, отряхиваясь, бредут в тень.

Байкеры тем временем мчатся по широкой украинской степи, а затем сворачивают в лес. Продравшись сквозь влажные дебри поймы, они выскакивают на пологий песчаный берег, окаймленный густой зеленью. Белые гуси тихо плавают в заводи, соломенный бычок мирно пасется в яркой траве. Бандиты лениво раздеваются. Длинноволосые, татуированные, они не спеша сбрасывают свои кожаные куртки и рогатые шлемы. На тихом лесном пляже они напоминают персонажей «Тангейзера» среди фанерных декораций. Байкеры тупо резвятся на пляже: двое самых активных пытаются спарринговать, коряво и неумело имитируя технику Брюса Ли, третий зачем-то яростно рубит топором молодое дерево. Девушка, аналогично затянутая в кожу, эдакая жена Робин Гуда в кременчугском исполнении, разоблачается, небрежно разбрасывая шмотки. С каждым шагом, приближаясь к реке, она, как бы нехотя, сбрасывает с себя – то сапог, то куртку, оставаясь в конце концов топлесс, и решительно, по-мужски ныряет в воду вниз головой. Выбравшись на берег, она закуривает. Глубоко затянувшись, она вдруг ощущает на себе похотливый взгляд Михайлика. Тот со смущенной улыбкой подходит к ней. Бормоча что-то невразу­мительное и пряча глаза, протягивает ей павлинье перо.

Кокетка: Встроми його собі, знаєш куди? Ану, йди геть звідси, синок нєдодєланий!

В сей момент из глубины кустов доносятся дурные крики. Один из байкеров нашел соломенного бычка и тут же прилип к нему. Михайлик пытается отодрать от дубленой кожи бандита любимое животное, и это ему удается с огромнейшим трудом. Беззащитный соломенный бычок – лакомая добыча для всей компании, с плотоядным хохотом ведут они его на веревочке, чтоб принести в жертву своему неведомому богу. Обрядовое действо начинается с того, что, схватив липкое животное за ноги, рыцари без чести и достоинства швыряют им друг в друга, норовя попасть в ту часть тела, которая называется «морда». В разгаре этой древней игры мотоциклы заводятся как бы сами собой и, разбрасывая комки грязи и коровьего помета, с надсадным воем носятся по пляжу. Бычка рвут на части. Перепуганные гуси, едва касаясь лапами поверхности воды, с пронзительным гоготаньем панически улетают подальше от матча. Все это, впрочем, напоминает казахскую игру «отними козла», с той разницей, что вместо лошадей – мотоциклы. Внезапно яростный вой моторов сменяется тихой музыкой. Жалкие остатки чучела валяются на песке, грязный дым стелется по реке.

Растерянный Михайлик недвижно стоит, не зная – плакать ему или смеяться. Рыцари мотоцикла и мата тупо ржут, забавляясь его печальным обликом. Тангейзер подходит к нему и кладет руку на плечо.

Тангейзер(звертаючись до васалів): Чого смієтесь, казли?

Рыцари умолкают.

Тангейзер: Жалко бичка?

Михайлик: Жалко.

Тангейзер(даючи йому здоровенну палицю): На, бий. Бий, не бійся. Отак, диви.

Тангейзер изо всех сил бьет по бычку. Михайлик тоже бьет, но значительно слабее.

Тангейзер: Ще!

Старается Михайлик изо всех сил. Тангейзер брезгливо наблюдает робкие тщания идиота. Однако покорность пациента ему импонирует, и он одобрительно кивает головой.

Тангейзер: Салага ти іщо, черепок.

Он отбирает у совершенно одуревшего Михайлика павлинье перо, втыкает его себе в отверстие шлема, как и положено Тангейзеру. Со стороны все это выглядит так, будто он оказал Михайлику невиданную честь. Ревут моторы, рыцари уезжают в поисках дальнейших подвигов, нисколько не беспокоясь судьбой несчастного идиота, потерянно глядящего им вслед.

Двор Киндрата Омельяновича. Во дворе Киндрат Омельянович исполняет на аккордеоне военную песню. Сынки в пилотках и фуражках, надвинутых ниже глаз, с наслаждением маршируют по двору. Мотря заводит во двор роскошных бугаев. Они бесконечно плывут своими великолепными телами, завораживая окружающее пространство лоснящейся красотою первозданности. Внезапно бугаи уходят в разбел (телевизионная терминология). Мотря столбенеет. В кадре, где вот только что были ее родные бугаи, виднеется двор Мыколы Гнатовича. Обычно засранный и бесприютный, сейчас он презентует сверкающий, обширный английский газон. Белые леггорны поражают изысканностью форм. Броненосцы, правда, не исчезли вместе с бугаями, но зато превратились в ходячие украшения, сотворенные из червонного золота. Орел… Ах, какой орел! На его голове – шапочка из красного бархата, как у кардинала Ришелье. Блистая ярчайшими свежими красками, свисают с веревки сказочные рушники. Да и веревка сама, обычно уставшая и обвислая, сегодня натянута, как струна. Десятисантиметровой толщины натуральный персидский ковер разостлан во весь двор. По нему разгуливает павлин, и его распустившийся хвост меркнет на фоне фантастических соцветий ковра.

Мотря: Цариця Небесная, що ж це робиться?

В эту минуту входит Приська. На ее вечно сгорбленной спине – пирамида дров, вершина которой уходит за верхний предел экрана

Мотря: Кумо, а чого ж це раптом у вас рушники такі гарні?

Пріська: Які рушники?

Мотря: Це що, мабуть, гості до вас якійсь приїхали? До Гальки Швидь діточки з города приїхали, то всього навезли – зять в Германії служить, то і коври, і сервіз, і люстру чеську, і кансерви: все ось що значить, діточки, то, мабуть, і вам таке (Все це без знаків пунктуації, дуже швидко).

Пріська: Та чи ви сказились, кумо? Які діточки? У нас їх зроду не було. Бог не дав.

Мотря: Ой, дивіться, кумо, гріх вам брехати. Бог все чує.

Обиженно надувшись, мучимая любопытством, Мотря отходит от забора. Приська сваливает дрова на персидский ковер. Кряхтит. Держится за поясницу. Игривые броненосцы ласкаются к хозяйке. Приська нежно гладит реликтовых чудовищ. Постепенно начинает понимать, что во дворе что-то произошло. Она беспокойно обводит взглядом двор, затем щупает рушники и ковер, получая от этого тактильное, животное удовольствие. Мотря наблюдает за ней с жадным интересом. Тын с макитрами, на который она облокотилась, дрожит мелкой дрожью. Не понимая, что происходит, Приська бежит в хату, за ней – гуськом все твари. Впереди – орел в кардинальской шапочке, двери же в хату распахнуты настежь, как в картине Репина «Не ждали». В хате чисто, как в операционной, рушники висят на всем, на чем только можно висеть, дверные косяки увиты веночками из сухой ароматной травы. Утка невозмутимо сидит на гнезде под печкой. Приська, в окружении «живого уголка», застывает в дверях. Затем, стряхнув оцепенение, бежит во двор. Твари – за ней гуськом.

Пріська: Мерщій діда позвати!

Мечась по двору, она не никак может попасть в калитку, наконец-то ей это удается, и она выскакивает на улицу. На лице Мотри в этот момент отражается вся полнота жизни. Ей интересно, страшно и завидно. Она хочет немедля поделиться своими чувствами с Киндратом Омельяновичем, который отрешенно, не покидая свою сладостную нирвану, продолжает нескончаемо исполнять патриотический вальс «На сопках Манчжурии» на трофейном аккордеоне «Хохнер».

Мотря(зловісним напівшептанням, хоча ніхто й не підслуховує): Вставай, Кіндрате, подивись, що у сусідів робиться… Та, трясця твоїй матері, кидай свій баян, подивись хутко!

Кіндрат Омелянович: Та відчепись від мене, клята бабо, бо це не баян, а акордеон.

Дети, марширующие под вальс, поддерживают папашу.

Діти: Грай, тату, грай!

Мотря гневно сплевывает в их сторону. Киндрат Омельянович продолжает музицировать, бросая похотливые взгляды в сторону собачьей будки. Там Бровко игриво ворчит и грызет бутылку шампанского

Круча над рекой. Охотники на привале Перова: Степан Чарльзович, Свирид Опанасович и Мыкола Гнатович, воодушевленные очередной бутылкой, на пари плюют и прыгают в длину. Играющий в эту непростую игру, плюет, сидя на корточках, а затем прыгает на длину плевка и отмечает свой рекорд, втыкая палочку.

Степан Чарльзович(цибає): От ви кажете, Свирид Опанасович, шо обізяна некрасіва, а от лебідь, по-вашому, красівий?

Свирид Опанасович: Красівий!

Степан Чарльзович: А от давайте так зробимо, – шоб у вас була така шия довга, такі лапи червоні і пір’я кругом? Шо мовчите? Отож, лебідь красівий як лебідь, а обізяна як обізяна. Шо нє ясно?

Свирид Опанасович: Та, все ясно. Бо кругом – інститут красоти (Цибає).

Степан Чарльзович: А Микола Гнатович такий гарний, як удав.

Все смеются. Весьма комфортная атмосфера. Маленький костер тлеет на самом краю кручи. Внизу медитируют рыбаки. Они убивают комаров и курят махорку. Время от времени раздаются пожелания типа: «Щоб вони повиздихали, оті комарі!»

Микола Гнатович: Та хіба ж це удав? Це – хатня ілюзія неоковирної природи. Ми з бабою милуємося ним як картиною.

Старик снимает со своей шеи жирную змею и вешает ее на дикую яблоню. Друзья выпивают, пекут картошку и наслаждаются задушевными разговорами. Река течет в закатную даль, отражая наших героев.

Свирид Опанасович: Миколо Гнатовичу, то не твоя баба йде?

Микола Гнатович: Як молода і гарна – то точно – моя.

Охотники на привале Перова смеются, появляется Приська.

Микола Гнатович: Сідай, стара, чарку вип’єш з козаками.

Пріська: Ой, Миколо, яка там чарка, ото приходю до дому, а Мотря Кіндратова і каже мені про рушники! А я: «Які рушники?». А вона: «До Гальки Швидь діточки з города приїхали, то всього навезли – зять в Германії служить, то і коври, і сервіз, і люстру чеську, і кансерви – все – ось що значить, діточки, то, мабуть і вам таке». А я: «Які діти, в нас зроду ніяких дітей не було, бо Бог не дав!». А вона: «Гріх вам брехати!». А я дивлюся – ой, лишенько! – один Потьомкін в золоті, другий в золоті, а килими – перські, а рушники – випрані, а в хаті чисто-чисто, як в лікаря, що я зимою їздила зуби вставляти, та ще в орла шапка червона. Отакої…

Микола Гнатович: А на ногах чоботи червоні. Ти, Прісько, мабуть здуріла. Хлопці, налийте чарку моїй бабі, бо вона на ногах не встоє.

Хлопцы наливают Приське чарку, она хлопает ее не закусывая.

Микола Гнатович: Оце діло, стара! Ще одну випий, і зараз все пройде, це тобі в голову напекло.

Свирид Опанасович: Щас врем’я таке дурне. Всі чогось бояться, призраків та фантомів бачать. А я, от, скільки живу, ніколи нічого такого не бачив. А ви, діду?

Микола Гнатович: Та, колись було. Коли малий був і на леваді кози пас. То – з лісу виїжджають четверо. Усі голі, на конях сидять і коси в руках тримають. А в одного – вєси магазинні. Мабуть по сіно поїхали.

Степан Чарльзович: А вєси навіщо?

Микола Гнатович: А сіно важити.

Свирид Опанасович: Та хіба ж це фантоми? То якісь казли з дурдому повтікали, або ви, діду, чарку випили чи укололись харашо!

Микола Гнатович: Тогда цим нє увлєкались. Тогда порядок був. Ходімо, стара. Вже темно, саме час солому красти.

Старик снимает с дерева любимого гада и вместе с Приськой удаляется в поле. Они идут, нежно поддерживая друг друга за талию. Издали это смотрится следующим образом: внизу влюбленная пара сплетена руками, вверху – толстым удавом, мирно отдыхающим у них на плечах.

«Тиха украинская ночь…» Белые хатки, пирамидальные тополя и прочая прелесть. Так выглядит двор Киндрата Омельяновича. Окно открыто. В одной из комнат на отдельной кроватке у печки спит Михайлик, в другой комнате – остальные дети и Киндрат Омельянович с женой. На самом же деле Киндрат Омельянович не спит, а притворяется. Он мыслит… Он весь как стальная пружина. Но вот, кажется, все заснули, можно действовать. С тигриной ловкостью он перелазит через жену, как через противотанковую мину. В тот момент, когда он находится прямо над ней, Мотря просыпается.

Мотря: Кіндрате, що оце ти задумав, у тебе серця нема, я ж вся вироблена, я ж цілий день біля худоби, в мене все болить, злазь, проклятий!

Кіндрат Омелянович(пошепки, про себе): Трясця твоїй матері!

В хате снова тишина, одни лишь ходики стучат. Большая конская голова заглядывает в комнату Михайлика.

Голова: Михайлику, хлопчику, прокинься.

Михайлик: Хто ти?

Голова: Я – кобиляча голова.

Михайлик: Чого тобі треба?

Голова: Михайлику, залізь мені в ліве вухо, а вилізь в праве.

Михайлик: Не можна, мамка лаяти будуть.

Голова: А ми її з собою візьмем і батька теж.

Михайлик: Всіх-всіх?

Голова: Геть усіх.

Михайлик: І бичка мого?

Голова: І бичка.

Тихо, как тигр-людоед, мимо них крадется Киндрат Омельянович. Он выходит во двор, ноздри его раздуваются, ночные запахи манят и обволакивают. Киндрат Омельянович зажимает пасть Бровку, чтобы тот не скулил, на ощупь находит и достает из будки бутылку шампанского. Нагретая собачьим телом, в нежной ночной тишине бутылка внезапно взрывается с грохотом фашистского снаряда. Бровко, а вслед за ним – все остальные собаки учиняют бешеный лай. Киндрат Омельянович стоит неподвижно, как памятник, с мармызой в пене и с бутылкой в руке. Мимо него проносится испуганный конь и с маху перепрыгивает через забор. Седло с треском падает к ногам Киндрата Омельяновича. Из хаты пулей вылетает одуревшая Мотря в ночной сорочке, с распущенными волосами. С диким криком падает она, споткнувшись об седло. На крыльце появляются заспанные дети.

Старшенький(повчально): Ото, мамо, якби ви не видєлувалися, то і тато б не застрелилися.

Яркий свет. Расплывчатое поначалу изображение постепенно конкретизируется в небольшой отряд казаков, въезжающих на хутор. Воинство неторопливо приближается, лениво постреливая в воздух. Отряд останавливается возле хаты Киндрата Омельяновича. Хата почти без изменения, разве что совсем уж небольшие коррективы отодвигают ее на три столетия. Мотря несет через двор богатое восточное седло. Впечатление такое, что ей это седло заменяет голову. Молодой казак спешивается и, ведя коня на поводу, входит во двор. Это Михайлик, но только Михайлик XVII века.

Мотря: Куди ж ти, собачий сину, преш із конякою?

Михайлик: А ви, мамо, не міняєтесь. Така пика, ніби зараз дрючка схопите.

Мотря: Михайлику, синку!

Седло падает. Мотря обнимает сына.

Мотря: Синку любесенький, соколе мій, де ж ти літав, де ж тебе носило, пестунчику мій!

Михайлик: Ви, мамо, дарма оце сідло в пилюку кинули. Це сідло турецьке (піднімає його). Такого сідла ні у кого з наших хлопців нема. Я думаю, що як проїхати аж від Гуньок до самої Манжалії, то й там не знайдеш такого сідла.

Мотря: Ой, синку, яке там сідло, я ладна все віддать к бісу, аби тебе бачить.

Говоря это, Мотря суетится, отдает распоряжения дворовым девкам, хватает разные ненужные вещи и бросает их невпопад.

Мотря: Де ж тебе, чорта, носило?

Михайлик: Е, мамо, то не вашого розуму діло, всяке було. І турка били, а бувало, і татарву теж били. Ано гляньте, лишень, що я вам привіз.

По взмаху его руки хлопцы подводят лошадей с хурджунами поперек хребта. Михайлик вынимает из хурджунов роскошные азиатские гостинцы. Он засыпает мать тканями – шелковыми, бархатными, расстилает ковры, достает цацки из слоновой кости, серебряную посуду. Дворовые девки ахают, лакомятся турецкой халвой и рахат-лукумом, перебирают ткани пальцами.

Михайлик: Оце, вам, мамо на очіпок, а оце буде на плахту. Оце, дивіться, наче дід голий, а все на мотузочку, як смикнете – дід розпадеться, а тут вам і скриньки маленькі, в одній помада, в другій рум’яна, таке… А оце, я і сам не знаю що…

Михайлик вынимает несколько огромных и страшных нефритовых пенисов с драконьими зубами, явно китайской работы. Девки обалдело глядят на них, затем прыскают в кулак, давясь от смеха.

Михайлик: Оце лампа цісарська (виймає люстру, котра репрезентує дівчину з оленячими рогами), а оце – мушлі морські, ви, мамо, притуліть їх до вуха, і почуєте, як Чорне море гуде. Оце (виймає муміфіковані і приємно оскалену голову турка в чалмі) – бусурмана вам на тин. Ви його біля воріт повісьте, зараз всі так роблять. А оце шаровари дівчатам привіз.

Михайлик показывает смешливым девчонкам прозрачные гаремные шаровары.

Мотря: Може, ти і невістку там мені сховав?

Михайлик: Е, ніт, чого нема, того нема.

Мотря стоит, осыпанная с ног до головы восточными дарами. Прямо тебе – Иродиада или царица Савская.

Михайлик: Ви такі гарні, мамо, їй-бо, якби не був ваш син, то на вас би оженився!

Мотря: А таке скажеш, синку. Стара я вже, негодна. Та й то сказать, страшні діла в світі робляться. (Вона нахиляється до Михайлика, шепче йому на вухо.) У Миколи Гнатового, що колись у твого батька осавулом був, у дворі нечисто!

Михайлик: Годі вам, мамо, дурних жінок слухати. Як на мене, то всі вони – відьми. Так, хлопці?

Хлопці: Свята правда, пане сотнику.

Михайлик: Де батько, де цей старий пень? Чого не зустрічає мене, чого горілкою не частує?

Мотря: Він ще з ранку поїхав коней у пана Бардецького торгувати.

Михайлик: Ха! Знаю я тих коней!

Михайлик собирается сесть на коня, и уже одна нога в стремени, но в этот момент он замечает девушку в соседнем дворе. Подчеркнуто не замечая казаков, она развешивает белье и входит в хату. Хлопцы делают равнение направо, нога Михайлика застревает в стремени.

Михайлик: Мамо, хто це?

Мотря(хреститься): Цариця Небесна, спаси, сохрани…

Михайлик уже в седле. Свистнул – и только пыль по дороге вьется. Мотря шепчет молитву и крестится. Две дворовые девки внимательно изучают китайский зубастый пенис-дракон, противно хихикая. На одной из них – прозрачные турецкие шаровары. Сгибаясь под охапками соломы, во двор, где только что неизвестная девушка развешивала белье, входят Мыкола Гнатович и Приська.

Мотря(єхидно): Кумо, а що це за дівчина до вас приїхала?

Пріська: Яка дівчина?

Мотря: Така гарна – тут лєнти, тут стрічки, каблучка золота, брови чорні, тільки на ніжку трохи кульгава. До вас – племінниця з Полтави, еге ж?

Микола Гнатович(сідає на пеньок і витирає піт з чола): Казна-що ви мелете, кумо. Яка племінниця? Одна сестра була, та й ту татари в ясир взяли, коли я ще малий був.

Мимо него на огромной скорости проносится броненосец. Мыкола Гнатович свистом подзывает его, чтобы приласкать, однако внезапно до него доходит, что вокруг что-то не так. Он протирает глаза и плюет через плечо.

Микола Гнатович: Що за чортівня? Святий Миколо, спаси і помилуй!

Мыкола Гнатович с интересом изучает свой двор. Приська, для которой эта чертовщина не в новинку, стоит в монументальной позе, всем своим видом выражая: «А я що тобі казала?»

Микола Гнатович: Ти диви… Такий килим може тільки в самого хана і є. А кури – цісарської породи. Таких не те що в Полтаві, а навіть в самому Чигирині нема. Шкода, що це все чортова мара. Ехе-хе, старий я став – пити не годен.

Старики входят в хату, где кроме всего прочего великолепия: рушников, цепочек и пр., стоит стол, накрытый вышитой скатертью. Утка смирно сидит в своем закутке у печки. На столе закуска, вареники в макитре, борщ в казане, кувшин сметаны, огромная паляница, колбаса, сало, зелень. Венчает обстановку штоф оковитой. Мыкола Гнатович, недолго думая, тянется к штофу.

Пріська(єхидно): Не пий, старий, то все’дно мара. Дай, краще я вип’ю!

Приська лихо хлопает рюмку.

Микола Гнатович: Як це ти робиш, бабо?

Пріська(ще єхидніше): А це я тобі снюсь.

Микола Гнатович: А, но і уві сні випить можна.

Он наливает себе стопку, лихо опрокидывает ее и закусывает салом. В тот же момент получает от бабы ложкой по лбу.

Пріська(зловісним шепотінням): Старий ти дурень. Чи ти не чув, що Мотря Кіндратова казала?

Микола Гнатович(випучивши очі): То й що?

Пріська: А те, що на нашому дворі завелися відьми. Оце, замість того, щоб салом чортовим давитись, візьми рогача і йди, сховайся в клуні. Як відьма прийде, тут хапай її за хвіст, хрести і читай «Богородицю» – вона й буде проситися, щоб пустив.

Микола Гнатович: А ти що робити будеш?

Пріська(знімає зі стіни ікону): А я за тином сховаюсь. Як спіймаєш, я тут їй і образа піднесу, і прямо в морду плюну. Ано й здохне, суча баба.

Микола Гнатович: Теж мені надумала баба, щоб козак з рогачем відьму ловив. А оце бачила?

Мыкола Гнатович тайком показывает жене пистоль, спрятанный под полою жупана. Пошептавшись, старики выходят. Утка встает с насиженного места, ковыляет в сени и смотрит во двор через щелочку. Обнаружив, что все спокойно, она машет крыльями, и… вдруг вместо утки перед нами предстает уже знакомая девушка. Она вешает ведра на коромысло и, крадучись, выходит во двор. Старики из-за тына наблюдают за ней, баба – с иконой, дед – с турецким пистолем. Они дрожат, как в лихорадке, увидев, что во дворе пусто, бегут из укрытия в хату, два нелепых создания, размахивающие иконой и пистолем. Вбежав в горницу, замечают опустевшее гнездо. Старуха, тихо плача, склоняется на грудь старику. Он обнимает ее. Св. Николай, поставленный бабой на стол, смотрит на них оттуда строгими глазами.

Колодец. Совершенно классическое место (то же, что и в начале фильма). Девушка-утка набирает воду. Мимо галопом конь несет Михайлика. Заметив девушку, всадник притормаживает коня и, гарцуя, подъезжает поближе. Все, как на картине художника Пимоненко, – сладко и неправдоподобно.

Михайлик: Чорнобрива, а що, напоїш коня?

Дівчина: Ач, який швидкий!

Михайлик: А чом би й ні? Ти чия?

Дівчина: А от скуштуєш київ від батька, тоді побачиш.

Михайлик: Хотів би я побачить того, хто буде мене годувать киями.

Дівчина: Пусти, кому кажу!

Все это говорится, как на надоевшей репетиции, – все роли уже давно выучены наизусть. Жесты скупы и стилизованы, как в корейской опере. Внезапно мимо наших героев с гиканьем, свистом и стрельбой проносятся всадники. Непонятно – кто, сколько и зачем. Выстрелом с Михайлика сбивают шапку. Михайлик молниеносно спрыгивает с коня и, прикрываясь ним, стреляет из пистолей. Чей-то конь скачет галопом, но уже без всадника. Чей-то труп валится в огород, только лишь подсолнухи колышутся и торчат из-за тына желтые сапоги.

Михайлик(начебто нічого не сталося): А як сьогодні прийду в садок до тебе?

Дівчина: А чого тобі туди ходить? Гарбузів не бачив?

Михайлик уже на коне. С побеждающей уверенностью смотрит сверху на девушку. Заискивать – не в его характере.

Михайлик: А ось і побачимо, які в тебе гарбузи!

Свистнул, конь на дыбы взвился, удар нагайкой – и пропал в столбе пыли, издавая дикие запорожские крики.

Левада во владениях пана Бардецкого. На турецких коврах в позах казака Мамая из известной картины и со всей полагающейся атрибутикой (конь, седло, ружье и т. д.) сидят: отец Михайлика (Киндрат Омельянович) и пан Бардецкий. Они любуются лошадьми, которые прогуливают перед ними молодые хлопцы, треплют за ушами породистых собак, выпивают и закусывают. На лицах пирующих – неимоверный кайф.

Пан Бардецький: Дивуюся вам, пане полковнику, мати такі ліси і поля – і не тримати собак. А хочете, я вам продам своїх?

Полковник: Краще ви, пане, купіть у мене кабанів. Таких гарних ви ніде не купите. А які розумні! Коли я п’яний додому йду, то вони вже про то за кілометр знають.

Пан Бардецький: На яку холєру, пане, мені їх розум? Хіба дурного кабана та вже й не можна їсти?

Полковник: З іншого боку, пане, розумні кабани – то біда. Бо вони як люди. Я, коли їх колють, навіть не дивлюся. А піду собі в садок, щоб і не чути.

Полковник всматривается вдаль.

Полковник: Ану, пане, у вас очі молодші, то подивіться, кого там чорти несуть?

Пан Бардецький: Якісь там хлопці… Хіба що не наші, пане полковнику.

На ближайшем холме возникает нечто вроде орды. Через мгновение с гиканьем, свистом и стрельбой орда исчезает. С горы, прямо под ноги полковнику, катится какой-то сверток. По ходу движения тряпица разматывается, и перед удивленными взорами собеседников предстает голова в мусульманской чалме, с приятно оскаленными зубами.

Полковник: Ти диви, от бісові діти! Не дають християнським людям горілки випить! А ото іще когось чорт несе!

Прямо на кайфующих приятелей галопом несется Михайлик. Он картинно осаживает коня, соскакивает с него, картинно кланяется отцу.

Михайлик: Здрастуйте, батьку!

Полковник: І ти здоров будь, синку! З якими новинами: добрими чи злими?

Михайлик: Є і добрі, і погані.

Полковник: Ну, тоді починай з добрих.

Михайлик: Низові хлопці на кордоні татарву сильно побили. Та набрали добра всякого возами. Як-то кажуть, з китайки та оксамиту онучі собі скрутили. А зброї турецької: шабель, пістолів, сагайдаків – то вже без ліку. І сину вашому там перепало трохи. Оце, батьку, вам від мене.

Михайлик с поклоном подает отцу драгоценную турецкую саблю.

Полковник(оглядає клеймо): Це – діло… Справжня гурда… (До пана Бардецького) Ану, лишень, пане, підкиньте свою шапку.

Пан Бардецький: То пан добре придумав, але оскільки пан добрий рубака, то неодмінно зостанусь без шапки, котру не знімаю, бо дуже протягів боюсь.

Полковник: Ну, то хай йому біс. Краще вип’ємо.

Бьет в ладони. Челядь обносит всех горилкой.

Полковник(до Михайлика): Тепер погане кажи.

Михайлик: Мати з глузду з’їхали. Кажуть, що у Миколи Гнатового, вашого осавули, на подвір’ї відьми завелись. Та, прецінь, я, здається, одну бачив. Така відьма, що хоч зараз би оженився.

Полковник: Я тобі оженюся, бісів сину! У мене і не такі батогів куштували! А матері хіба – шептуху покликати?

Внезапно, состроив гримасу, с омерзением сплевывает.

Полковник: Шептухи, відьми, баби, та хай би вони повиздихали! Ти кажеш, добро возами брали?

Михайлик: Возами, батьку.

Полковник: Їй-бо, нема мені чого тут сидіти! Завтра ж їду з тобою на Низ.

Михайлик: Батьку, та ви ж вже й не молоді.

Полковник: Нічого, синку, стара свиня глибоко риє. Коня мені!

Пан Бардецький: А як же із собаками, пане полковнику? А коней хіба будете купувати чи ні? Та й про кабанів не домовились…

Полковник(він вже на коні): Ото дадуть вам зараз бусурмане і собак, і кабанів. Либонь приходьте сьогодні до мене на вечерю.

Михайлик(підпихає ногою до пана Бардецького басурманську голову): Ви краще, шановний пане, оце на палю вчепіть та біля воріт поставте. Зараз всі так роблять.

С дикими гиками отец и сын исчезают в степи. Две маленькие фигурки на фоне огромного грозного огненного неба. Пан Бардецкий меланхолично любуется этой страшной картиной.

Пан Бардецький: Як гарно світить небо! Яка краса! Мабуть, знову у пана Міклашевського хутір підпалили.

Двор Мыколы Гнатовича. Старики сидят на лавочке. Они одеты во все парадное, держатся за руки и смотрят друг другу в глаза.

Пріська: От ми, діду, і діждались свого.

Микола Гнатович: Тепер і помирати не шкода.

Он раскуривает люльку и выпускает дым из всех мыслимых отверстий.

Пріська: Дурень ти. Хіба ж можна помирати? Зараз ми доці нашій, ясочці сизокрилій посаг справим, парубка знайдем, щоб не пив і не ледащо.

Микола Гнатович: Треба, щоб козак був. Та хоч би й за Михайлика.

Пріська: Якого Михайлика?

Микола Гнатович: А – Косомизденка.

Пріська: Київ йому по потилиці, а не нашу ясочку!

Микола Гнатович: Та чому? Він – козак справний. Молодий, а вже сотнею орудує. І службу знає. Он бачила, скільки матері добра навіз?

Пріська: Ой, діду, а пам’ятаєш, як ти молодий був і мене на леваді чекав?

Микола Гнатович: А ти не прийшла, клята баба?

Пріська(кокетуючи): А мене мати не пустила.

Мотря, в турецких шмотках похожая на Иродиаду, величественно смотрит через тын.

Мотря: А чого це ви вбрались як на свято?

Пріська: А до нас дочка приїхала.

Мотря: А де ж вона?

Пріська: А ондечки йде наша пташка.

Мотря выглядывает на улицу. Во двор к старикам направляется незнакомая девушка с переполненными ведрами на коромысле. Идет медленно, стараясь не расплескать воду. Мотря каменеет, как скифская баба. Старики стоят, дружно взявшись за руки. Кажется, вот-вот и над ними сияние появится. Броненосец золотой молнией мелькнул в траве. Девушка открывает калитку и смущенно улыбается. Внезапно Приська срывается с места и устремляется в хату.

Пріська: Ой, лишенько, пироги з печі тра витягти…

В хате Приська вынимает из печки пироги. Взгляд ее падает на утиное гнездо. Воровато озираясь, она швыряет его в огонь. Затем, светясь от радости, появляется на пороге. Девушка ставит ведра и улыбается старикам. Мотря, как может, вытягивает шею, чтобы лучше видеть и слышать. Она вот-вот вывалится за забор. Турецкие цацки мелко звенят на ней.

Микола Гнатович(причепурює вуса, відкашлюється): Пташко наша, не вмію я красно промовляти. Козакував, поки сила була, зараз живемо з бабою вдвох, Бог діточок не дав. Та, мабуть, зглянувся Милосердний на рабів своїх. (Мотря і Пріська, слухаючи це, жалібно схлипують). Будь же ти нам за дочку, а ми тобі – за рідних батька і матір. Вік свій будем тебе глядіти, і ти нас на старості літ не облишиш.

Пріська: Господи ж, Боже мій, дитинка наша, скільки ж ми на тебе чекали!

Баба плачет и обнимает девушку. Мыкола Гнатович кусает ус, моргает и задумчиво щелкает курком пистоля, пытаясь почему-то именно сейчас понять его устройство. Мотря рыдает в три ручья. Девушка обнимает стариков.

Дівчина: Мої старенькі, не плачте, не піду я більш нікуди, залишуся з вами.

Все вместе отправляются в хату. С улицы доносится пальба. Лихая компания во главе с полковником вваливается в соседний двор.

Полковник(до Мотрі): Ану, годі плакати, стара. Давай сюди все, що в нас є, давай поросят, гусей, горілки, меду і скажи Галці, хай по музик біжить (В око йому впадає басурманська голова.) А це що таке?

Михайлик: Тату, це я вам гостинця привіз. А ще одного пану Бардецькому презентував. Його на паль чіпляють і встромляють біля воріт. Зараз всі так роблять.

Полковник(уважно вивчає голову): Оце – оказія. І посміхається ж як гарно! Чого тільки вчені люди не попридумують… Бардецькому, кажеш? Та на холєру воно йому потрібне! Грицько! (З’являється молодий джура). Ану, скачи на леваду до пана Бардецького, там знайдеш цьому хлопцю пару, візьмеш – і мерщій назад. Щоб все було як у людей!

Хлопцы там временем тащат поросят, девушки – птиц. В саду расстилают ковры, ставят столы. Музыканты играют на фоне шатра из ряден.

Хата Мыколы Гнатовича. Старики вместе с девушкой, помолившись на образа, садятся за стол. Приська угощает их пирогами.

Пріська: Їж, донечко, – оце з сиром, оце з вишнями, трохи не підгоріли у дурної старої баби.

Дівчина: А де ж моє гніздечко? Чи ви його прибрали?

Пріська: Спалила я його, не лай, доню, стару дурну бабу.

Дівчина: Навіщо ж ви це зробили? Навіщо чіпали те, чого не знаєте? Я хотіла вік з вами жити, у вас залишитись, а тепер не можу.

Плача, бросается вон из хаты. Растерянные старики – вслед за ней. Девушка бежит по темному бесконечному саду, ветки хлещут по ее личику. Неожиданно возникает перемахнувший через тын Грицко. В руке у него – две казацкие пики с басурманскими головами. Он вихрем проносится по саду, и дальше, – не обращая внимания на столы с гостями, прямо к полковнику. Не замеченная окружающими, девушка с любопытством наблюдает за происходящим.

Полковник: Ото молодець, Грицько! Ану, хлопці, зараз подивимось, хто з вас козак! Бачите чортових бусурман?

Он указывает на копья с головами, которые, видимо для украшения этого варварского пира, Грицько воткнул в землю прямо у входа в шатер.

Полковник: Ану, хто з вас влучить в невіру з двох пістолів з коня? Та, кому я це кажу! Навряд чи з вас знайдеться хоч один такий. Бо зараз саме сміття, а не козаки. Ні пити, ні стріляти, ні дівку обійняти не вміють.

Гремят тулумбасы. С грохотом разбрасывая домашнюю утварь, мчатся кони. Выстрелы, пороховой дым, оскаленные усатые хищные лица.

Полковник(стріляє з пістоля): Горілки, стара!

Мотря вносит горилку.

Полковник: Хлопці, а дивіться всі на стару, поки ще не вмерла.

Хлопці: Дивимось, батьку.

Мотря: Болячок тобі на язик, старий бовдуре!

Полковник: Дивіться, хлопці, вона – матір ваша, бо тяжко без матері на світі жити.

Киндрат Омельянович плачет. Вслед за ним плачут сотоварищи. Девушка украдкой смахивает слезу и тут же вскрикивает, оказавшись в цепких лапах Михайлика.

Михайлик: От бачиш, дівко, не я до тебе, а ти до мене в садок ходиш.

Дівчина: Облиш мене, козаче, не судилося нам в садку любитися. Різні у нас дороги.

Михайлик: Стривай, дівчино, та що ти таке кажеш? Як повернуся з походу – справим весілля, будеш у мене в золоті і оксамиті ходити, як цариця. З срібла будеш їсти. В дукачі вбиратися. А таких коней і бугаїв, як у мене, навіть в самій Манжалії ні у кого нема.

Дівчина: Навіщо мені твої бугаї, пусти мене, козаче!

Девушка вырывается и убегает. Она оказывается на крутом берегу реки. Сверкающая в вечерних лучах река с неизменными рыбаками спокойно несет свои волны. Над девушкой летят утки. На самом краю обрыва – вертикальные столбообразные дымы. Греясь возле костерка, пекут картошку девочка и мальчик. Рядом пасется павлин, нарушая тишину непристойными воплями. Стоя на краю обрыва, девушка взмахивает руками. Летят утки…

Мыкола Гнатович просыпается с паническим криком, как это делают похмельные люди, когда им страшно. Он продирает глаза и видит себя сидящим на берегу реки вместе со спящими, как апостолы, Степаном Чарльзовичем и Свиридом Опанасовичем. Озверелые байкеры проносятся совсем рядом. С реки тянет утренним туманом. Рыбаки неподвижны как изваяния. Над головою Мыколы Гнатовича летят утки: одна, две, много… Мыкола Гнатович растерянно смотрит вверх. Приська сидит рядом и плачет.

Микола Гнатович: Не плач, бабо, не плач, моя люба.

Он обнимает Приську, и вот – они уже стоят возле дикой яблони, ствол которой обвит равнодушным змием. Два потерянных создания, все вместе – эдакий поникший Дюрер, и смотрят вверх, наблюдая утренний перелет птиц. Выстрелы охотников в тишине.

Байкеры холодно и неумолимо мчатся по степной Украине.

Ваша Галя балувана

Режиссeрский сценарий

Авторы идеи: Лесь Подервянский, Георгий Фомин © 2005

Автор сценария: Лесь Подервянский © 2005 – 2008

Aвторы режиссeрской версии: Лесь Подервянский, Леся Калинская © 2010

1. ЭКСТЕРЬЕР. ТИПИЧНАЯ ДЕРЕВНЯ ЦЕНТРАЛЬНОГО КИТАЯ. УЛИЦА. УТРО. (цветокор в стиле «Свема»)

Титр: Китай, провинция Хенань, деревня Чженьлю.

Тощие свиньи пожирали cодержимое детской коляски. На скамейке спал КИТАЙСКИЙ ДЕДУШКА. Он бормотал во сне, причмокивал и покачивал коляску (средний план). Поросячьи рыла смачно жевали кукурузные початки, лежавшие в коляске (крупный план). Вокруг суетились утки и куры, подбирая недоеденное свиньями. Рядом в пыли возился ЗАМЫЗГАННЫЙ РЕБEНОК (общий план, панорама).

Поднялось облако пыли, свиньи с визгом разбежались, домашние птицы орали и хлопали крыльями – по дороге бежал КИТАЙСКИЙ МАЛЬЧИК, лавируя между утками, гусями, курами, собаками, свиньями, телегами и велосипедистами. Техничным боковым ударом он пнул громадного борова, загородившего дорогу, лихо вскрикнул, вытер грязным рукавом сопли и побежал дальше.

Проснувшийся дедушка избил обнаглевших свиней, швырнул палку в кабана, выкрикивая неразборчивые китайские ругательства, вывалил кукурузу из коляски и посадил туда плачущего ребeнка.

Свиньи визжали, куры кудахтали, ребeнок кричал. Китайский мальчик во весь дух нeсся по пыльной улице. Сверху его фигурка казалась совсем крохотной (вид сверху, общий план, кран).

2. ЭКСТ. КИТАЙ. ГОРНАЯ ДОРОГА. УТРО.

По извилистой горной дороге мчался пыльный автомобиль. ПОЛКОВНИК и ВОДИТЕЛЬ сосредоточенно молчали (общий план, панорама).

3. ИНТЕРЬЕР. КИТАЙ. МАЛЕНЬКАЯ СЕЛЬСКАЯ БИБЛИОТЕКА. УТРО.

Библиотекарь ЛИ ФАН ЧУ заполнял формуляры, в окно залетела большая зелeная муха, она летала зигзагами, и в конце концов села на портрет Мао Цзе Дуна. Ли Фан Чу следил за еe полетом (крупный план, глаза), потом подкрался, ловко поймал муху в кулак и выпустил в окно.

Занавеска на окне шевельнулась от сквозняка. Когда в библиотеку вошел незнакомец, Ли Фан Чу стоял к нему спиной.

— Здоров’я бажаю, товаришу полковник! – сказал Ли Фан Чу, не оборачиваясь.

— Це добре, що ви підтримуєте форму, товаришу, – сказал незнакомец, улыбаясь. – Як ви здогадалися, що це я?

— Ли Фан Чу пожал плечами и показал на колышущуюся занавеску на окне.

— Протяг, – сказал он, улыбаясь и отвечая на рукопожатие. – Це завжди означає, що хтось увійшов, а якщо цей хтось увійшов абсолютно нечутно, – це може бути тільки одна людина. Ви, товаришу полковнику. Хочете записатися в нашу бібліотеку?

— Із задоволенням прийму вашу пропозицію, товаришу, але не зараз, – сказал полковник, разглядывая книги.

4. ЭКСТ. ТИПИЧНАЯ ДЕРЕВНЯ ЦЕНТРАЛЬНОГО КИТАЯ. УЛИЦА. УТРО.

Китайский мальчик бежал по сельской улице. ПОЖИЛОЙ КРЕСТЬЯНИН, перегородил дорогу телегой с тыквами. Он пытался еe вытащить, но тщетно – колeса завязли в грязи. Мальчик легко перепрыгнул через телегу, но немного не рассчитал, зацепился за верeвку. Тыквы тяжело раскатились по дороге, крестьянин посылал вдогонку убегающему мальчишке смачные китайские ругательства.

5. ИНТ. КИТАЙ. МАЛЕНЬКАЯ СЕЛЬСКАЯ БИБЛИОТЕКА. УТРО.

Полковник вальяжно и властно качался на стуле, сидя возле стола с формулярами, небрежно рассматривая книги на столе. Лифанчук продолжал работу, перенося книги с места на место.

— Партія вирішила, що ви маєте повернутися, – сказал полковник. – Нам потрібні такі люди, як ви. За кордоном багато роботи.

— Партія сама висловила мені недовіру, – сказал Ли Фан Чу.

При упоминании о партии Ли покосился на портрет Мао. Ещe одна муха села на книжку, которую как раз изучал полковник. Лао Цзы, трактат «Дао Дэ цзин».

— Після провалу групи Хей Лун мене миттю позбавили усіх звань та нагород і виперли на пенсію, хоч моєї провини там не було. І вам, товаришу полковнику, це добре відомо.

— Подякуйте, товаришу, що обійшлося лише цим, – сказал полковник и прихлопнул муху трактатом.

Он открыл книгу. Мушиный труп распластался над фразой: «Дао, яке може бути висловленим, не є справжнiм Дао» (фразу озвучивает закадровый голос).

— Я виконував свій обов’язок, – сказал Ли Фан Чу, – і не моя провина, що так сталося. Наша група діяла згідно з уставом, ми сумлінно виконували усі інструкції Центру. Хіба ж могли ми передбачити, що у самому Центрі окопався «кріт»? Врешті-решт все звалили на нас, а ці партійні щури звідти, – он показал пальцем наверх, – відбулися переляком.

Полковник сказал несколько даже поспешно:

— Замовчіть, ми усі виконували свій обов’язок, і не вам, товаришу Лі Фан Чу, критикувати партію.

Они оба посмотрели в окно, в которое, корча рожи, барабанил кулачками маленький шустрый мальчик, подвиги которого мы уже видели (крупный план через грязноватое стекло: from out of focus to focus).

— Батьку, дідусь кличе! – кричал он.

— Син? – спросил полковник по-отечески заботливо (крупный план).

— Син, – сказал Ли Фан Чу, – вибачте, товаришу полковнику, я маю йти.

Ідіть, товаришу, – сказал полковник, – і поміркуйте над моїми словами.

Полковник встал со стула, какое-то время они стояли молча лицом к лицу.

— Скільки у мене часу? – спросил Ли Фан Чу.

— Партія не хоче тиснути на вас, – сказал полковник, – добре все обміркуйте, але рішення має бути остаточним. Вашу відмову можуть неправильно зрозуміти.

Полковник внимательно посмотрел на мальчика за окном. Ли Фан Чу перехватил его взгляд.

— Його мати померла, – сказал он, – Дідусь виховував його.

— Передайте вашому батькові мій уклін, – сказал полковник, – Ваш батько – справжня гордість Китаю. Але для хлопчика все ж таки буде краще, якщо батько теж зможе брати участь у його вихованні.

Последние слова он сказал особо многозначительно.

6. ЭКСТ. ТИПИЧНАЯ ДЕРЕВНЯ ЦЕНТРАЛЬНОГО КИТАЯ. УЛИЦА. УТРО.

Ли Фан Чу с сыном уже шли по пыльной дороге – и тут Ли оглянулся. Полковник стоял на пороге библиотеки и смотрел им вслед. Шофeр курил, облокотившись на пыльную дверь неприметного грязного автомобиля. Отец и сын удалялись, две маленькие фигурки (вид сверху, общий план, панорама, кран).

7. ЭКСТ. КИТАЙСКАЯ ДЕРЕВНЯ. ДВОР ШКОЛЫ КУНГ-ФУ. ПОЛДЕНЬ.

Во дворе семейной школы кунг-фу учителя Чена тренировались ученики, отрабатывая замысловатые таолу. На флагштоке трепыхался флаг школы. Куры, гуси и свиньи мирно паслись рядом. Ли Фан Чу прошел мимо них и вошeл в тренировочный зал (общий план, панорама, кран).

8. ИНТ–ЭКСТ. ТРЕНИРОВОЧНЫЙ ЗАЛ ШКОЛЫ КУНГ-ФУ. ПОЛДЕНЬ.

Отец Ли Фан Чу, великий МАСТЕР ЧЕН, благородный седой старец, сидел на циновке в центре зала, сосредоточенно клацая кнопками мобильного телефона. Два младших сына располагались напротив. Ли Фан Чу скромно сел рядом с ними. В большое окно ему хорошо были видны тренирующиеся во дворе ученики, домашняя живность и флаг школы, полощущийся на ветру. Сыновья терпеливо ждали и не задавали лишних вопросов. Правда, МЛАДШИЙ БРАТ – живой и непоседливый парень, – успел сделать во время паузы много дел: посмотреть на потолок, поковыряться в носу, скосить глаза к носу, выпятить губы и дотянуться языком до кончика носа.

СРЕДНИЙ БРАТ украдкой посматривал в свой мобильник. Там большая крокозябра пожирала маленькую. Ли бросил неодобрительный взгляд на братьев. Сопроводив дурацкий звук «Пьяц» смачным причмокиванием, средний сын покосился на отца и спрятал мобильник.

Средний брат знаком вопросил старшего: «Не знаешь, мол, что старикан опять задумал?». Ли Фан Чу только пожал плечами. Старик задумчиво оглядел сыновей. Он посмотрел в окно и утвердился взглядом на флаге. Флаг весело трепыхался и щeлкал на осеннем ветру.

— Хто з вас скаже мені, куди діваються всі знищені смс-ки? – въедливо спросил старикан.

— Батько зовсім з глузду з’їхали, – тихо сказал младший старшему, а вслух произнес: Врата Будди відчинені для лотосу! – и с умным видом поднял палец.

— Мудак, – сказал старикан и грозно посмотрел на среднего.

— На священному пагорбі трави ростуть без коренів, – сказал средний многозначительно.

— Тупі свинячі мавпи! Хто-небудь з вас скаже мені нарешті?.. – грозно крикнул старикан. Он явно был не в духе.

— Вони лежать на смс-сервері, батьку, – сказал Ли Фан Чу и улыбнулся отцу, – Принаймні деякий час…

Старик встал и большим пальцем ноги подбросил посох, – так что тот послушно влетел ему в руку. Взор его теперь был грозен, фигура дышала мощью. Посох вращался перед грудью, как взбесившийся вентилятор. Братья испуганно съeжились под его взглядом.

— Коли я цілодобово тренувався і жив чесно, в мене народився ти, – и он показал на Ли Фан Чу, – а коли пив багато гаолянової горілки і брав хабарі, – ви двоє. Геть з моїх очей негайно! – грозно прорычал он и поднял посох.

И младшие братья испарились испуганно. Ли Фан Чу смотрел в окно и видел, как они бежали по двору, маневрируя среди гусей и уток. Флаг победно полоскался на ветру.

9. ЭКСТ. КИТАЙСКАЯ ДЕРЕВНЯ. УЛИЦА. ДЕНЬ.

Ли Фан Чу и старик Чен шли по сельской улице, ведя за руль велосипеды. Отец сказал:

— Тобі доведеться поїхати.

— У тебе можуть бути неприємності, батьку, – сказал Ли Фан Чу, – і у сім’ї також. Моє начальство таки не відпустило мене. Вони хочуть, щоб я знову працював на них. Якщо я не погоджусь, постраждають усі. Ти їх знаєш.

Старик кивнул. Они подошли к ТОРГОВКЕ ПТИЦЕЙ. Чен купил у старухи утку.

— Йдеться про честь сім’ї, – сказал он. КРАСИВАЯ ДЕВУШКА семенила по грязи в ярких блядских шмотках. Чен засмотрелся на неe, уронил велосипед в лужу, утка выскользнула из его рук и побежала за красавицей. Ли Фан Чу погнался за птицей, поймал еe и извлeк из грязи велосипед. Девушка исчезла за дверью магазина; Чен, глядя ей вслед, продолжал:

— Колись, коли ти був малим і дурним, і жив у своєї матері на сході країни, я підібрав одного хлопчика, європейця. Я зустрів його на вулиці в Чженьчжоу. Сирота, він був у лахмітті і жебрав на вулиці. Уявляєш собі, хлопчик – сирота-європеєць в Китаї, в ті роки! Будда вчить нас робити добро.

Они проходили мимо лавчонки со всякой всячиной. Ли засмотрелся на мухобойку и уже собирался купить еe у бойкого ПРОДАВЦА, но отец остановил его.

— Не псуй собі карму, синку, – сказал он укоризненно. – Я взяв хлопчика в сім’ю і зробив своїм сином. На жаль, – сказал старик Чен.

— Чому, батьку? – спросил Ли Фан Чу.

— Він був кращим за всіх, – сказал старый Чен, – і я навчив його всьому, що знав сам.

— Ви хочете сказати, батьку… – начал было Ли Фан Чу.

— Так, – сказал Чен жeстко. – Я передав йому всю нашу школу, в тому числі удар отруйної руки, удар відтермінованої смерті і удар води і вітру.

— Але ж це таємні прийоми, батьку, як же ви могли передати їх іноземцю?

— Будда вчить нас, що всі люди – брати, – cказал Чен, передал сыну утку, отвернулся и помочился в кусты. Ли слушал, поглаживая утку. Старуха, проходящая мимо, засмотрелась на старика Чена, сплюнула с отвращением. А Чен, не прерывая занятия, продолжал:

— Я був дурний, самовпевнений, і гадав, що розбираюсь в людях. Коли він отримав усе необхідне, він зник. Так само раптово, як і з’явився. Багато років я не чув про нього. Але нещодавно до мене дійшли чутки… Краще б я не знав про це. Він розбагатів на наркотиках та торгівлі рабами, і вбиває всіх, хто стає у нього на шляху. Робить це він по-різному. Але особливо він любить відправляти людей на той світ секретними прийомами нашої школи.

Чен застегнул штаны и взял у сына утку.

— Я знайду його і вб’ю, – сказал Ли Фан Чу просто.

— На тебе чекає нелегкий шлях, синку, – сказал Чен. – Тобі доведеться жити в чужій країні, вивчити мову та звичаї чужинців, злитися з ними і полюбити їх. Тому що тільки так можна зрозуміти істину, яку ніколи не зрозуміють туристи.

— В армійський розвідці мене дечому навчили, – сказал Ли Фан Чу, – та й ваші уроки теж не пройшли марно. Скажіть, куди треба їхати.

Утка поддакивала ему на своeм языке.

— Це місце називається Україна, – сказал старик.

Титр:

ВАША ГАЛЯ БАЛУВАНА

CREDIT SEQUENCE:

When the credit sequence is finished, fade to black.

10. ЭКСТ. УКРАИНА. ХУТОР КРАМАРЕНКИ. УТРО.

Титр: Україна. Полтавська область. Хутір Крамаренки. Рiк потому.

Откормленный ЗЕЛEНЫЙ КУЗНЕЧИК задумчиво дожевывал аппетитный листок, покачиваясь на веточке, когда внезапно ожившее растение сцапало беспечное травоядное, вытянувшись в молниеносном выпаде. БОГОМОЛ живьeм поедал жертву, вертя еe в страшных зубчатых лапах. Ветер раскачивал куст, на котором сидел убийца, гремел открытым настежь окном старой сельской школы.

Внутри, за окном, раздавались ритмичные звуки ударов и отрывистые команды на дальневосточном языке. В задрипанном спортивном зале тренировались одетые в белые японские куртки и штаны РЕБЯТА, летали руки и ноги, лихие броски сотрясали пол, поднятая пыль играла в солнечных столбах, заливающих зал через открытые окна (fast cutting, moving camera).

Впрочем, среди занимающихся не все были ребятами, один из них оказался девушкой. Еe звали ГАЛЯ.

Она увернулась от АМБАЛА, пронесшегося мимо неe, словно сумасшедшая соломорезка, и, в падении захватив его ногу приeмом «ножницы», ловко опрокинула противника на землю, после чего, вывернувшись как змея, добила его в лихом прыжке. Ребята зааплодировали, девушка помогла противнику подняться, подобрала с пола амулет, соскользнувший с разорванной в схватке цепочки. Маленькая обезьянка из слоновой кости, заткнувшая себе уши.

C амулета, который Галя повесила себе на шею – панорама вверх на еe лицо (крупный план, slow motion). Осветить особенно тщательно, возможно, снять в контровом. Рисующий свет, тонкий профиль и длинная шея – здесь мы впервые видим Галю вблизи.

Богомол хищно поглядывал на девушку в окно, раскачиваясь на ветке; его можно было понять – совсем неплоха была девушка.

Резкие дальневосточные команды усадили всех учеников на пол, и из солнечного пыльного столба материализовался Ли Фан Чу в застиранной чeрной куртке. Жестом он подозвал нашу героиню (резкая смена ритма).

— Підійди, Галю. Вдар мене рукою, – попросил он по-украински с нежным восточным акцентом. Еe хорошо научили, но молниеносный удар, нанесенный без всякой подготовки, встретил пустоту, а Ли Фан Чу уже стоял у неe за спиной (slow motion).

— Хто скаже, що таке прямий удар?

Оболтусы недоумевали, шевелили ушами, чесали затылки (коллаж: фактурные лица сельских парней, крупные и средние планы). Один из них – РЯБОШАПКА – прихлопнул СЕРУЮ МУХУ ПАРАСКУ у соседа на бритой голове.

— Це перехід із одного стану в інший. Запам’ятайте це. Всі вільні. Рябошапка – п’ятдесят віджимань і влажна уборка.

Мухоубийца покорно почесал затылок. Галя подобрала муху, дунула на неe и выпустила в окно.

11. ЭКСТ. СЕЛО КРАМАРЕНКИ. УКРАИНСКИЕ ПЕЙЗАЖИ: ХАТКИ, САДЫ, РЕКА, ПОЛЯ, ХОЛМЫ. УТРО.

Серая муха Параска вылетела в окно и набрала высоту.

С точки зрения летящей мухи мир был прекрасен. Эта благословенная страна называлась «Украина». И там было все, что положено: белые хатки, тополя, вишневі садки, голубые реки, змеями выползающие из зеленых холмов, гуси, коровы, свиньи… И люди тоже (вертолeтная съeмка).

Голос за кадром:

«Дура я, дура, – думала сіра муха Параска, – так нашару по голові получить. І за шо?! Шо ото тіко мужського поту нанюхалась. І чого я вопще повелась на його? Всі мужики – казли, мама правду казали. Всьо-таки, як не крути, нічого ліпшого од гавна немає. Но тут, канешна, можуть бути варіянти. Я, вопще, общєственні сральні на автобусних остановках більше люблю. Хоча там кугутня, буває, газетами больно пиздиться. Но воно дєло того стоє. Ріск – благородноє дєло. Хто не ріскує – той гавна нє кушає. Хотя моя подружка Люцилія, та каже, що хто не ріскує – той на ліпучці не сидить. Но она вопще нарвана. Трупи любить, сучка! Каже, що їсти гамно січас совсєм нє прікольно. У них тусовка – та вопще вся на трупах сидить. Нє, ну я в шокє! Ну, вони городські, канешна, но всьо равно! Оп-па-аа!»

12. ЭКСТ. СЕЛО КРАМАРЕНКИ. ДВОР МАТИЛЬДЫ. УТРО.

Параска спикировала на гавно в свинарнике, во дворе хаты Матильды. Хата – здоровенный дом с похабными башенками, балкончиками и прочей поебенью вроде химер и русалок. А еще всякие хозяйственные пристройки. Вместе – смесь навоза, дорогих духов и дешевой мистики.

Возле свинарника дрались АНЖЕЛА И ВЕРОНИКА. Это были две девчонки пэтэушного вида, одна из них – та, что постарше, таскала младшую за волосы, а та вопила и ругалась противными словами, типа «ти, виварка вонюча» и «шоб ти здохла».

На просторном крыльце сидела МАТИЛЬДА ОПАНАСИВНА, еще нестарая красивая женщина. Она любовалась тинейджерской дракой, успевая в то же время красить ногти алым лаком, временами кокетливо показывая себе в зеркало кончик языка. На еe шее, как бусы, висела ЗМЕЯ – КОРАЛЛОВЫЙ АСПИД по имени ШЕРОН.

Упитанные свиньи в загоне с интересом прислушивались к девичьим визгам. Девчонки тем временем совсем раздухарились: одна из них вырвала у другой переливающийся всеми цветами радуги легкомысленный девичий мобильник, и бросила его в свинский загон, где он тут же исчез в пасти одной из хрюшек. Старшая сестричка тут же скрутила две дули, и вращая ими возле глаз, носилась с победными криками: «А ось, дивись, як рак дивиться!», – бегала вокруг матери, пытаясь увернуться от младшей, стремящейся плюнуть в обидчицу.

Мать ласково пыталась их образумить.

— Анжела, Вєроніка, – ворковала она, – припиніть, бо обох в коморі зачиню. Он Галька прийде, то їй патли хоч всі можете повиривать.

— А чого ви, мамо, їй таку мобілку козирну купили, а мені таке гімно?! – спросила Анжела.

— Та цитьте ви! Як будете такі дурні, той будете всю жизнь, як Галька, в ризових чоботах кізяки місить, – прикрикнула на дочерей Матильда.

В калитку вошла Галя, которую мы только что видели в школьном спортзале. Сейчас она одета в обычные сельские драные шмотки и ведет за руль неопределенного цвета велосипед.

— Та шо ви, мамо, таке кажете! Я оно на стіліста в Київ поїду учиться, в Інстітут культури – а Анжелка на візажиста чи на кріейтора, – сказала Вероника.

Галя посмотрела на сестeр, кротко улыбнулась, повязала косынку, фартук, порубала гарбузы свиньям, почесала их за ушами. Накормила гусей, кур, кроликов (монтаж, крупные и средние планы, ракурсная съeмка: перспектива животных). Вероника продолжала:

— То як вивчимося, то сначала будем працювати в Києві по спеціальності, а потом вийдем заміж – я за бізнесмена, а Анжелка за продюсера, а потом будемо гарних пісень співать і запишемо альбом.

ХОСЕ ИГНАСИО – кабан, сожравший мобильник, прислушивался к попсовым мелодиям из своего живота. По голой ноге Матильды скользила змея, сползая к щиколотке своей хозяйки и обвивая еe как браслет (крупный план). А Вероника не унималась:

— Ілі групу з дівок організуєм, назовьом красіво, тіпа «Самки» і будем заніматься шоу-бізнесом, і поєдєм в Хєльсінкі на фестіваль.

— Аякже! Чекають вас там, в Хєльсінкі. – Матильда глянула на падчерицу (крупный план лица). Вскочила, напустила строгости:

— Де ти вештаєшся? Худоба не нагодована, кролям тре трави накосить, а вона десь лазить по підрах, горобцям дулі дає у хворточку.

— Та ви не переживайте, мамо, я все зроблю. – Галя опустилась на колени перед Матильдой и сняла с еe ноги змею:

— Іди до мене, моя киця... – сказала Галя, погладила Шерон и ткнула мордой в блюдечко с молоком.

— Худобу нагодуєш, – сказала Матильда, – Подвір’я підметеш, перебереш гречку, скупаєш і вичешеш кота...

Про кота она сказала потому, что он только что попался ей на глаза – здоровенная и наглая чeрная тварь появилась на крыльце. «Всевидящее око» в золотом треугольнике болталось на алой ленточке, обвивавшей жирную шею.

Голос за кадром:

— Тіки спробуй мене скупати, – думав кіт Маркіз, – я тобі тада обізатєльно в твої ризові сапоги насцю.

Мимо Галиных кирзовых сапог проползла змея Шерон.

— А ще – поробиш зачіски дівчатам і зробиш їм мейк-ап, – сказала Матильда.

— А навіщо? Ми і так гарні! – пропищали сeстры.

Матильда вынула из кармана свернутую бумажку и помахала ею над головой:

— А от прочитайте!

Анжела и Вероника прыгнули на мать, как кошки, бумажка порвалась, – одной из половинок увлекся кот, к другой подбирался здоровенный гусь, но Галя их спасла, соединила вместе и подчeркнуто иронично, c завываниями в стиле актeрской техники театра Франко прочитала:

— Телеканал «Ти і Я» шукає нові обличчя! Оголошуємо конкурс на посаду телеведучої молодіжних програм. На кастінг запрошуються симпатичні, незакомплексовані дівчата віком від 17 років.

Девчонки застыли в хищных позах. Кот облизнулся. Матильда высовывала кончик языка, любуясь собой в зеркало. В зеркале отразился бимер, проезжающий по улице. Хосе Игнасио прислушивался к мелодиям из своего живота, внимательно провожая взглядом серебристый бимер, барахтающийся в украинском чернозeме. Из машины тоже доносилась музыка.

Кабан смотрел на авто снизу (ракурсная съeмка).

Голос за кадром:

— Машини вопще схожі на кабанів, – думав кабан Хосе Ігнасіо, – і в них, і в нас всередині музика однаково грає. І ми, і вони в грязюці вовтузимося. От тільки таких жлобів, як в них, у нас всередині немає. Але оп’ять-таки, коли ці жлоби з машин вилазять, вони на нас тоже похожі. Виходить, що те, що зсередини з тебе вилазить, на тебе похоже, і снаружи тоже похоже. Ну, єслі так єщо трошки порассуждать, то точно дурдом світе…

Пока Хосе Игнасио рассуждал, змея скользила мимо свинского загона, кроличьих клеток, цветов в огороде – и вот Шерон уже показалась на дороге, чуть было не угодив под колeса бимера. Рука Ли Фан Чу ловко схватила еe в последний момент.

— Іди додому, «киця»... – прошептал он, слегка шлепнул змею по башке, дунул на неe и пустил в огород.

Ли Фан Чу посмотрел на дом Матильды. Набежавшая тучка изменила освещение, на мгновение дом показался устрашающим. Ещe миг – тучка ушла, видение рассеялось, дом снова выглядел как обычно.

13. ЭКСТ – ИНТ. СЕЛО КРАМАРЕНКИ. УЛИЦА. МАШИНА. ДЕНЬ.

Толстый палец лупил то здесь, то там по лобовому стеклу автомобиля, в тщетной попытке попасть в элегантную ЗЕЛEНУЮ МУХУ ЛЮЦИЛИЮ (перспектива мухи, ракурсная съeмка). В бимере развлекались двое мужиков с жирными затылками и неприятными ебальниками. Машина медленно ползла по узкой сельской дороге, в окно лезли мальвы, астры, высокие травы (субъективная камера).

Тот, что был за рулем (его звали ВОВА), одной рукой вeл машину, а второй ловил зелeную муху, та лениво удирала от него по лобовому стеклу. Другой бандит, АДИК, считал дулом пистолета штакетины забора, высунув руку в открытое окно (ракурсная съeмка).

Голос за кадром:

«І шо їм од мене треба? – думала муха Люцилія, – Ну, чого б я оце тикала своїм грязним пальцем? Я обще, хлопці, вами інтєрєсуюсь тіки тому, що там, де ви – там трупи. А ви самі мені на хєр не потрібні. Ніколи не любила мущін з таким запахом. Ото приходить рагуль в СПА-салон, там йому масажик, крємчик, потім духами надушиться, як підар, а потім водки вип’є, салом з часником зажере, пивом полірнеться, у нього атрижка, як в Змєя-Горинича, а ти сиди нюхай!.. Це в нас Параска слаба на ето дєло. Скіки я їй казала – кончай ето жлобство, на потних мужиков сідать – нє! Всьо-таки прикольнєй один раз на харошому трупі посидіть, ніж всю жизнь по гамну повзать…»

Муха увернулась от настырного пальца. За машиной с лаем бежала ДВОРНЯГА. Адик плюнул жевательной резинкой в собаку и сказал:

— Вова, харош карму псувать!

Собака с визгом убежала.

— Шо? – сказал Вова.

— Ти її задавиш, – сказал Адик, – а вона насправді не муха була совсєм, а колишня, наприклад там, англійська цариця, чи, може, якась там королєва красоти. Дивись, яка гарна, – зелена!

— Та не пизди, звичайна муха! – сказал Вова цинично.

— Ти не кажи, – сказал Адик, – от у мене друг, он разні книжки читав, у нього їх дома дохуя, сам бачив – то він казав, шо ото людина насправді після смерті проходить стадії пєрєрождєнія, і вполнє може оказаться мухою, чи там тараканом, чи котом, наприклад…

— Прікольно, блядь, – сказал Вова. – А снєжним барсом може?

— Може і снєжним барсом, – сказал Адик, – но це зависить от того, скіки ти всякої хуйні при жизні наробив. Якщо ти собі при жизні карму ізгадіш, то вже ніхуя не поможе.

— У мене був друг-амбал, – сказал Вова, – він мене задрав канкрєтно. Тоже казав, шо треба в жизні імєть цель. Він заїбав мене в доску.

Адік:

— Чого так?

Вова:

— У амбалів, як у наркоманів, самий большой кайф – присадить друга на амбалізм. Він так спочатку осторожно мені фоткі показував, Шварценегером соблазняв, а потом приїбався, шо я тоже должен заніматься. Я єму пообіщав, шоб він от’їбався. Встрічаємося случайно, він мені: «Ну шо, ти начав качаться?», – я: «Канєшно!», – він: «Шо-то не відно!»

Адік:

— Я тоже одного амбала знав. Од нього баба ушла, то он мені дзвоне і каже: «Давай вип’єм!» А сам не пив ніколи.

Адик рассказывал про амбала, опасно жестикулируя пистолетом.

— Я прихожу, він сидить п’яний, морду в вінєгрєт уронив и плаче. «Мнє, – каже, – нє то обідно, шо она ушла. Я, якби вона ушла к другому амбалу, шоб був єщьо болєе здоровий, я би пойняв. А вона, курва, ушла к якомусь студенту – сам худий, як гліст, і єщьо наркоман.

Вова:

— А ти пробував качатись?

Адік:

— Та одно время пробував, а потом надоїло.

Вова:

— Там у них разні примочки єсть, карочє, тіпа, напрімер, бархіаліс качать. А його і не видно, той бархіаліс. Він в глубині м’яса захований.

Адік:

— Прикольно.

Вова:

— Або вєноз. Амбали повєдєні на вєнозі. Так прийде на пляж, роздінеться, плавкі такі прикольні узкіє надіне, руку і ногу виставить і стоїть, вєнозом любується. Може так час або два простоять. І тьолкі йому не нада.

Адік:

— Їх вобщє хєр поймьош.

Сказал и выдернул у ПРИДОРОЖНОЙ КОЗЫ недожeваный цветок мальвы изо рта. Коза проводила бимер задумчивым голубым глазом.

14. ЭКСТ. СЕЛО КРАМАРЕНКИ. ПАСТБИЩЕ. ДЕНЬ.

Еe РОГАТЫХ ПОДРУЖЕК пас восточный учитель Гали, мастер Ли Фань Чу. В деревне поэтому все его звали ЛИФАНЧУКОМ. Мастер пас коз и одновременно тренировался. Козы с интересом следили за движениями замысловатых тау-лу хозяина.

ШУСТРЫЙ КОЗЛИК нeсся к Лифанчуку (ракурсная съeмка – вид сзади, stadycam). Коварно подбежав к хозяину сзади, козлик боднул мастера рогами в жопу, затем удрал на вершину холма, где нагло блеял, тряс рогами и рыл землю.

Учитель гнался за ним, как гепард, козлик уворачивался – так они прибежали в старый сад.

15. ЭКСТ. СЕЛО КРАМАРЕНКИ. ХАТА ТАТЬЯНЫ. ДЕНЬ.

Над дорогой поднималась пыль. Гнулись вербы. За садом белела аккуратная вдовья хатка, крики и возня доносились изнутри. Возле хатки стоял серебристый бимер.

СТАРЫЙ ДЕД задумчиво сворачивал цигарку, сидя на скамеечке у забора. СЕЛЬСКИЕ МАЛЬЧИКИ вдохновенно отколупывали от бимера металлические цацки.

Дед закурил, СЕЛЬСКИЙ ДЕБИЛ лениво ковырялся в носу, сидя в пыли посреди улицы. Из кармана его рубашки торчали чупа-чупсы. Ни мальчики, ни дед не обращали никакого внимания на женский визг, матюки и грохот, доносящиеся из хаты.

Учитель тихо обошел дом – он крался, как кот, почуявший мышь.

Ветер подул, ставни загрохотали. Дебил облизывал чупа-чупс. ДВЕ ТEТКИ присоединились к компании.

— Шо тут таке? Чого Тетяна кричить?

Это одна, скороговоркой, шепелявя и блестя золотыми зубами.

— Та таке… – махнул рукой дед. – Ото з города приїжжають всігда у Таньки самогонку куплять.

Ветер качал густые деревья и швырялся пылью. Открытое окно хлопнуло ставней. Учитель подкрался к окну, заглянул внутрь, потоптался лениво, почесал за ухом и внезапно рыбкой прыгнул в открытое окно. Женский визг, и вдруг стало очень тихо. Ветер швырнул пылью. Старый ветеран пустил дым из носа. У тeток от возбуждения даже как-то удлинились носы, а серeжки мелко тряслись, выбивая дробь.

Дверь отворилась, из двери рапидом вывалился Адик. Он постоял немного и рухнул. В спине у него торчала ножка от стола с большими гвоздями.

Из закрытого окна вылетел Вова, протаранив головой стекло. Оба ползком добрались до бимера, обклеенного фантиками и расписанного неприличными словами. Дети бросились врассыпную.

Адик и Вова, стеная, заползли в машину. Бимер катился, разбрызгивая грязь. Из окна автомобиля вылетела ножка с гвоздями. Одна из тeток бегом подобрала ножку и понесла в хату. Бимер скрылся в пыли.

А в хате учитель отвязывал охреневшую ТАТЬЯНУ, привязанную за руки к потолочной балке. Татьяна тяжело дышала и ошалело пялилась на своего спасителя.

Тeтка ворвалась в хату с ножкой стула и аккуратно положила еe на лаву:

— Отут, Танька, у тебе ножка одвалилась, то я принесла назад – може, тобі надо…

Вторая тeтка перлась вслед за первой. Любопытство распирало обеих.

— Ану, брись звідсіля! – сказал Лифанчук.

Последний узел не поддавался, Ли достал нож и разрезал веревку. Татьяна вскрикнула и картинно осела на пол.

Взяв ножку с гвоздями, Лифанчук рукой, как молотком, прихлопнул еe к столу. Из висящих на стене ходиков выскочила кукушка и прокуковала несколько раз. Виновник всех приключений – шкодливый козлик – жевал герань, растущую на окне.

Ли пригрозил ему кулаком. Все это не осталось незамеченным сельским дебилом. Он ходил под окном, шуршал кустами малины, улыбался.

— Ку-ку!!! – cказал он и подмигнул Лифанчуку.

16. ИНТ. КИЕВ. ЗДАНИЕ АСК. КАБИНЕТ ГЕНЕРАЛЬНОГО ПРОДЮСЕРА. ДЕНЬ.

События происходящие на телевидении, представлены в совершенно ином ключе, чем сцены в Китае и украинском селе. Телевидение – это третий основной эстетический блок фильма.

Стиль дизайна: хайтек (main reference – «Matrix»).

Визуальные элементы: стекло, прозрачность, многоярусность, зеркала, минимализм, стилизация, много металла, блеска, стильных постмодерных штучек, кабелей, компьютеров, мониторов, камер, осветительных приборов, другой техники. Доминируют холодные тона: синий, фиолетовый, тeмно-зелeный; подсветка, ультрафиолет, искусственное освещение.

Операторский стиль: сдержанность, стилизация, контрастное освещение a la «Film Nuar». Доминирует статичная камера с чeтко выверенным движением персонажей в кадре. Moving camera: движения камеры вылизаны, как в рекламе. Использовать кран, рельсы, штатив. Абсолютно исключена ручная камера или stadycam.

Огромный кабинет генерального продюсера был более похож на бред обкурившегося толкиениста, чем на нормальный офис. Cреди мечей, крокодильих чучел и портретов знатных вампиров попадались незатейливые образцы постсоветской офисной эстетики: юмористические грамоты, дартс с портретом конкурента вместо мишени, огромная бутылка с самодельной этикеткой «Нам 10 лет», календарь с еблом Поплавского и прочее. Огромный логотип канала висел на стене прямо под портретом какого-то старинного мужика; какие-то тросы, натянутые параллельно под потолком…

В дверь с надписью «Генеральний продюсер канала «Ти і я» В.Г. Сільодка» вошел арт-директор ЭДУАРД МАЙСТРЕНКО с эскизами под мышкой. Генеральный продюсер телеканала «Ты и Я» ВЛАДІСЛАВ ГЕНІЙОВИЧ СІЛЬОДКА сидел в дальнем углу своего кабинета за рабочим столом и задумчиво вертел в холеных ручках череп какого-то крупного грызуна. Челюсть черепа, закрепленная на пружинках, зловеще пощелкивала.

— А я до Вас, Владіслав Генійовіч, оце дивіться, – сказал Эдуард Майстренко, кладя на стол эскизы.

— Шо це ти тут нарисував? – спрашивал у него Сільодка, – Шо це за вірьовки?

— Подивіться, Владіслав Гєнійовіч, – сказал Майстренко, тыкая руками вверх, – Ми спочатку закрєпляєм направляючі троси, а потом вішаєм туда такі маленькі опупєнні свєтільничкі. Вони закріпляються на етіх тросах і їздять тудой-сюдой. Це така послєдня крутота. Так сійчас стілісти роблять в Чєлсі і Сохо.

— Сохо-Сохо, дєла ідут нєплохо… – вздохнул Сільодка. – Шо у тєбя по «Армагєдону»?

— А ви ж вже бачили, Владіслав Гєнійовіч, вже всьо готово, можете подивиться, – оживился Майстренко, тыкая в эскизы. – Осьо бачите, вся студія чорна, а кругом такі стулья красні, як в Сатани в пеклі. А зверху – такий опупєнний тіпа мєтєоріт чи комєта на такій крутій цепочке. І він поступово так опускається, всьо нижче, нижче… І як маятник Фуко – туда тіки так – р-раз!... Назад тіки так чьотко – два!..

Майстренко прыгал по кабинету, показывая дизайн студии своим телом. Он зацепился за мечи и вместе с ними гепнулся на пол, и тут портрет старинного мужика упал ему на голову.

— Я ізвіняюсь, Владіслав Гєнійовіч, – сказал Майстренко, испуганно пятясь от зловещего портрета.

— Повісь назад, – сказал Сільодка холодно. – Ти, Едік, мені весь кабінет рознесеш.

Он стоял возле открытого окна спиной к столу. Из окна ему было видно, как к подъезду подъехал длинный, как крокодил, мерседес.

17. ЭКСТ. КИЕВ. ЗДАНИЕ АСК. ДЕНЬ.

Из мерседеса вышел, окруженный телохранителями, генеральный директор «Ты и Я» АЛЬБЕРТ СОСУНОВСКИЙ. И сейчас же на ходу стал пиздеть по двум мобильным телефонам. Третий, самый большой и красивый, висел у него на шее. В ухе болталась серьга, пальцы были унизаны кольцами, – и вообще, он был одет с пидорским шиком.

— Лицензия! – вопил он в трубу, – Не надо меня судом пугать!

И тут же в другую трубу:

— Игорек, зайка, ну не дуйся, я сейчас в Монте-Карло, у князя на приеме, сейчас не могу... – сказал он и исчез в дверях.

18. ИНТ. КИЕВ. АСК. КАБИНЕТ ГЕНЕРАЛЬНОГО ПРОДЮСЕРА. ДЕНЬ.

— Альбєртік перед своїми мальчікамі понти ганяє,

— сказал Сільодка в окно, в то время как Майстренко выравнивал на стене упавший портрет. Он это делал одной рукой, а другой машинально махал мечом, о который споткнулся, так что когда в двери просунулся ведущий телешоу «Армагеддон» МЫКОЛА ВЕРЕСЕНЬ, он чуть не остался без головы.

— Едік, нє, ну ти нє підарас?! – испугался Вересень,чудом увернувшийся от меча. – У! У! Владік, шо це за мужик у тебе висить, це твій родич?

— Дальній, – сказал Сільодка деланно равнодушно.

19. ИНТ. КИЕВ. АСК. КОРИДОР. ДЕНЬ.

Сосуновский шел по коридору, длинное белое кашемировое пальто летело сзади, как плащ крестоносца (ракурсная съeмка). Четыре амбала-телохранителя бежали спереди и сзади.

— Рейтинг стабилизировался! – кричал он в одну из своих мобилок. – Доля 4,5! Формат предполагает жeсткую привязку! Нет, ситком – это ситком!

И тут же по другой трубе другим тоном:

— Андрюша, в каком суде будет рассматриваться дело?..

20. ИНТ. КИЕВ. АСК. КАБИНЕТ ГЕНЕРАЛЬНОГО ПРОДЮСЕРА. ДЕНЬ.

В кабинете у Сільодки Вересень продолжал резвиться:

— Владік, нашо тобі ці вірьовки – труси сушить?

— Ти не умнічай, краще скажи, шо у тебе з конкурсом,

— сказал Сільодка, не желая ввязываться в дискуссию о дизайне своего кабинета.

— Ти написав підводки?

— Чому я маю його вести?! – возмутился Вересень, – Шо я, один на каналі? Це не мій формат! Як може одна і та ж людина вести «Армагєддон» і таку лажу, як цей дебільний конкурс? Хай його Альбіна веде.

— Будеш вести вдвох з Альбіной, – сказал Сільодка, – Нікуда не дінешся.

Тут двери открылись с грохотом и в кабинете возник Сосуновский.

— Зайди ко мне, Влад, – процедил через свои розовые губки этот мажорный мальчик. – У нас проблемы. Свяжись с нашими индийскими партнерами. Это срочно.

И они исчезли оба, Сосуновский и Сільодка. И когда двери за ними с грохотом захлопнулись, портрет князя Дракулы (а это был он) опять с силой гепнулся на пол.

— У нас проблє-є-єми! – передразнил шефа Вересень, – ой-йой-йой-ойой!

Он подмигнул Дракуле.

— Едік, зверни увагу на ці чудові вірьовки, у мене є ідея…

21. ЭКСТ. ИНДИЯ. БРАТПУР. РАДЖАСТАН. ДЖУНГЛИ. ДЕНЬ.

Титры: Індія. Братпур. Штат Раджастан.

Индия – четвeртый основной эстетический блок фильма.

Основной подход в дизайне: мелодраматическая сладость, красочная экзотика (Болливуд).

Операторский стиль: стилизация под документалистику.

Ручная камера, подвижность, резкие наезды a la кинематограф 60-х и 70-х. Насыщенные цвета.

Пестрые тропические БАБОЧКИ пили воду из лужи, когда откуда-то сверху на них опустилась громадная нога слона (ракурсная съeмка, вид снизу).

СЛОН был огромен. От хвоста к голове чередование серой землистой фактуры, золотых цацок, алой ткани – а заканчивалось это путешествие по слону красными умными глазками и хоботом, свернутым бубликом. В центр бублика как раз ступала нога МАГАРАДЖИ БРАТПУРА – Браджраджкаламатрасы. Слон вежливо ссадил хозяина на землю рядом с золотым роллс-ройсом. Дверь автомобиля была открыта, возле двери стоял шофер-англичанин ЧАРЛИ в фуражке и белых перчатках. Слон содрал с Чарли фуражку, надел себе на голову и радостно затрубил. На его спине в небрежных позах «отдыхали» три мертвых тигра. Огромные слоновьи уши отгоняли от них мух. Магараджа бросил ружье невозмутимому шоферу и потянул слона за ухо.

— Шукрiя, Акбар (Дякую, Акбар!), – сказал магараджа.

(Дальше разговор происходит на английском, с закадровым переводом):

— Як все пройшло, сер? – спросил шофер, уворачиваясь от огромного хобота.

— Добре пройшло, Чарлі, – без энтузиазма сказал магараджа, – якщо не враховувати старого Бхагават Сінгха. Он той, що всередині, – он указал на тигров, – випустив йому кишки.

22. ЭКСТ. ИНДИЯ. БРАТПУР. РАДЖАСТАН. ПЫЛЬНАЯ ДОРОГА. ДЕНЬ.

Они уже неслись в роллс-ройсе по пыльной дороге, когда Чарли сказал:

— Ці сикхи, сер, справжні чорти, сер, нічого не бояться.

Приходилось говорить, объезжая очередное стадо павианов.

— Особливо коли нажлуктяться віскі, – сказал магараджа, дымя сигарой. – Знаєш, яка різниця між сикхом і левом?

— Яка, сер?

— Лев не думає, що він сикх! – и оба дружно захохотали. Ясно было, что это скорее два друга, чем слуга и хозяин.

— Крім того, лев не п’є віскі, сер, – сказал Чарли, сигналя огромной горбатой корове.

— Смугастий, що уколошкав старого, теж був тверезий, мов мусульманин, – задумчиво сказал магараджа. – Тепер обидва вони, і тверезий, і п’яний, перебувають у сансарі.

— Що таке сансара, сер?

— Сам не знаю, Чарлі, – сказал магараджа и жизнерадостно захохотал.

— Вам дзвонили з Києва, сер, – сказал Чарли, проезжая через толпу дервишей. – Ваші партнери по телеканалу, сер. У них серйозні проблеми. Думаю, вам треба їхати, сер.

— Де це – Київ? – спросил магараджа.

— Кажуть, десь за Монголією, сер. Священне місто на пагорбах понад великою рікою. Кажуть, там багато скамійок, сер. І під кожною з них б’є джерело божественної прани. Люди там сидять на тих скамійках і п’ють вино, і прана б’є їм просто в сраку, і дивляться на красивих жінок, яких там так багато, що для того, щоб їх усіх побачити, треба три голови, як у Шиви.

— А прани там так багато, що через неї вони потім не можуть встати з тих скамійок, – сказал магараджа, и они опять хохотали, сотрясая роллс-ройс.

Смеялись недолго. Страшная рожа дервиша заглянула в окно и произнесла какую-то абракадабру, магараджа отшатнулся в страхе. Машина вильнула, объезжая женщину, державшую по ребенку на каждой руке.

Магараджа стряхнул пепел в окно. Глядя на них, что-то вспомнил старый сибарит, отчего погас и стал задумчив.

23. ИНТ. ИНДИЯ. АЭРОПОРТ ДЕЛИ. ДЕНЬ. СЕПИЯ.

Титр: Аеропорт Делі. Індія. Двадцять років тому.

Ретроспектива:

САРАСВАТИ бежал через зал ожидания, грубо расталкивая ВСТРЕЧАЮЩИХ. В одной руке у него был пистолет, из которого он отстреливался от преследователей, а в другой – двое грудных детей. Ногой он выбил дверь, из которой выходили пассажиры с тележками и чемоданами. Сарасвати нeсся против течения в подсобные помещения аэропорта. Меткими выстрелами сбив нескольких ПОЛИЦЕЙСКИХ, он лихо заскочил на движущуюся металлическую ленту, по которой ползли чемоданы, перепрыгнул через них, и рванул к отверстию, выплeвывающему багаж. Оказавшись в трубе, он стал ловко маневрировать между мчащимися навстречу чемоданами.

24. ЭКСТ. ИНДИЯ. АЭРОПОРТ ДЕЛИ. ДЕНЬ. CЕПИЯ.

Ретроспектива:

Вырвавшись наружу, Сарасвати выбежал на лeтное поле. Полицейские бросились к нему со всех сторон. Cарасвати вскочил на пожарную машину и побежал по лестнице вверх, но еe тут же окружили полицейские. Их карабины и автоматы были нацелены в грудь Сарасвати.

Сарасвати медленно положил детей на ступеньки и поднял руки вверх. Внезапно он с силой хлопнул себя одной рукой по макушке, а другой под подбородок – и с диким воплем откусил себе язык...

25. ЭКСТ. ИНДИЯ. БРАТПУР. РАДЖАСТАН. ДОРОГА. ДЕНЬ.

Магараджа всe смотрел в окно. …Машина неслась в туче пыли. Женщина с ребенком и старый дервиш глядели ей вслед. Дети плакали. Обезьяна на дороге заткнула уши, чтобы не слышать детской истерики.

Величественный дворец Магараджи показался над пальмами. Наш герой подъезжал к нему на украшенном пылью золотом роллс-ройсе.

26. ЭКСТ. УКРАИНА. СЕЛО КРАМАРЕНКИ. ДОМ МАТИЛЬДЫ. ДЕНЬ.

Змея Шерон обвивала вазу, сделанную в виде головы какого-то старинного мужика (впрочем, это был не просто старинный мужик, а князь Дракула). Красные маки росли у мужика прямо из головы.

Матильда качалась в соломенной качалке, пила кофе, отставив пальчик, курила сигарету в мундштуке, золотые драконы ползали по еe халату.

— Всьо проплачено, – говорила Матильда в телефонную трубу. – З Румунії. На митниці всьо схвачено… Да… Молдавани. Стрижикару. Кансєрви. Всьо андер зе кантрол. Через Придністров’я довго. Нє… у нас жарко і мухи… Звір, я скучила за тобою.

На клуне висело зеркало. В нем отражалась мордочка Анжелы. Рядом с зеркалом были приклеены фотографии Синди Кроуфорд и Клаудии Шиффер. Жирная муха Параска ползала по их прекрасным лицам.

Карикатуры на этих известных девушек сейчас наводили на себя последний марафет: Анжела и Вероника сидели на стульях и корчили рожи. Галя причесывала, красила и завивала сестер.

— Галька, ти шо, дурна? Шо ти дьоргаєш за волоси?! Мамо, вона мені всі волоси повисмикує! – сказала Анжела.

Громадный чeрный ВОРОН (ВАСЯ), сидящий на клуне, как деревянное украшение, вдруг ожил и насрал Анжеле прямо на голову. С наглым карканьем, разумеется.

Анжела истерически носилась по двору. Срывала висящие на бельевой верeвке шмотки, вытирала волосы, скользя на индюшачьем гавне, пока не eбнулась в грязь окончательно.

— Вася, ну як тобі не стидно? – это Галя пыталась образумить птицу.

Она подбежала к плачущей Анжеле, помогла подняться, вытерла еe заботливо, как мать вытирает ребeнка.

— Мамо, оно, конєшно, Галька дура, но я вам правду скажу – ви самі винуваті, – рассудила Вероника. – Розвели тут всяке чмо: ворон оцих, свиней, змію цю довбану, шо двором ходить ніяк – хлопці в гості прийти бояться! Скіки я вас просила, щоб ви хату продали разом із цим зоосадом – я молодая, я хочу в городє жить, та і Анжелка тоже, а ви, мамо, все по-своєму – ще не всьо украли, всьо вам мало, думаєте, шо, як та ворона, будете триста років жити…

Страшно оскалившись, Матильда зашипела на дочь, сняла с ноги домашний тапок на шпильке и метнула его в портрет прекрасной Синди. Каблук вонзился в глаз красавицы... и грубая деревяная дверь разлетелась в щепки.

Глаза Матильды сверкали, рыжие волосы развевались на ветру. Поднялась пыль, ветер пустил волну, деревья качнуло, головки цветов наклонились к земле, дом потемнел…

Хосе Игнасио испугано хрюкал, его щетина поднялась дыбом. Ворон Вася закатил глаза и со страху eбнулся с клуни на траву с мягким стуком.

Но Матильда уже ласково говорила с дочерью – как будто маску надела. Еще страшнее было от этих моментальных превращений.

— Доча, от виграєте конкурс, устроїтесь на телебачення, повиходите заміж – я хатинку продам, куплю вам квартири в Києві, а сама собі якусь халабуду куплю в Монте-Карло – і хай воно сказиться усе – худоба, бізнес, життя це довбане… Зуби собі нові вставлю і буду з молодими пацанами в казіно ходить, оргії робить всякі. А ви будете з внуками до мене приїжджать. А може, і сама заміж вийду, а Гальку візьму собі причоскі робить. Поїдеш, Галька? Будеш моєю камєрісткою за харчі. А потом тебе тоже віддамо заміж, за якогось сутєньора їхнього.

— Я Україну люблю, – сказала Галя.

Потом взяла упавшего ворона Васю, дунула на него, как на муху, и ворон улетел в идиллический пейзаж с заходящим солнцем, речкой, хатками и тополями...

27. ЭКСТ. ТРАНСИЛЬВАНИЯ. СТАРЫЙ АВСТРО-ВЕНГЕРСКИЙ ВОКЗАЛ. НОЧЬ.

Титр: Трансільванія. Північна Румунія

Ночью на полустанке в горах стоял товарняк. Шла погрузка в открытые вагоны. Рабочие загружали ящики в последний вагон поезда при свете колышущего фонаря на столбе. Румынская речь, свистки, огни, луна, чeрные силуэты гор.

Громадные остроухие собаки внимательно наблюдали за процессом. Свисток; поезд медленно тронулся.

28. ЭКСТ. УКРАИНА. СЕЛО КРАМАРЕНКИ. ДОМ ЛИФАНЧУКА. ДЕНЬ.

Учитель Лифанчук колол дрова на своем дворе, пользуясь для этого ладонями, локтями и пятками.

Спасенная Татьяна со страхом наблюдала за мастером из-за тына. На тыне болтались обычные в таких местах макитры и глеки. Необычными были только драконы и иероглифы, изображенные на них. Стоящий спиной к Татьяне мастер почувствовал гостью каким-то шестым чувством.

— Там ліворуч перелаз, – сказал он, не оборачиваясь, – в калітку не лізь, вона іржава і рипить противно.

Татьяна зашла и села на скамеечку, робко оглядываясь. Посмотреть было на что. Какие-то столбы разной высоты вкопаны, на дверях обычной украинской хаты нарисован глаз Будды, на ставнях опять-таки будды сидят в позах лотоса, под стрихой клуни висят грабли, коса и самурайский меч.

Лицо Татьяны крупно (любопытно стреляет глазами по сторонам).

Татьяна:

— Я оце вам молочка трошки принесла, яєчок…

Лифанчук:

— Сідай і кажи, чого прийшла, у мене часу нема.

Татьяна:

— Я до вас прийшла, бо мені страшно, я боюся.

Лифанчук:

— А мені шо до того? Дао твій страх до задниці.

Татьяна:

— Я думала, шо ви нічого не боїтеся, ви такий мущина симпатичний…

Татьяна сама тоже ничего – бедра и грудь как будто по лекалу вычерчены. Лифанчук изо всех сил старается не смотреть на неe.

Татьяна:

— Якби ви согласились у мене трохи пожить, я б вам борщ кожен день варила, вареники… Замість отой гидоти, що ви її патиками їсте. Всю вашу одежу випрала б.

Лифанчук покончил с дровами и легко, как кошка, в вертикальном прыжке вскочил на торец вкопанного столба. Там он и остался стоять, поджав одну ногу под себя, а руку вытянув над головой.

Татьяна:

— Страшно подумати, як ви себе заставляєте… І воно вам нада, отак над собою іздєваться… Ну, а як ненароком впадете? То тоді дітей уже точно у вас не буде…

Лифанчук:

— Тетяна, а нашо до тебе ті бандюки приїжджали?

Он медленно выпрямил ногу перед собой, рука тоже переместилась – так, что здоровый кулак был теперь возле груди. Все это очень красиво и плавно.

Татьяна смотрела снизу на поднятую ногу Лифанчука (ракурс снизу). Татьяна испугалась почему-то, руки дрожали и молоко из глечика лилось на землю. Здоровые сельские коты радостно лакали его.

Татьяна:

— Та хлопці за самогонкою приїжджали.

Лифанчук:

— Ага, а ти їм не продала, а вони тебе за це зв’язали і на балку підвісили…

Нога мастера плавно поменяла положение и теперь торчала вбок. Синяя стрекоза села на пятку и уютно сложила крылышки. Коты подрались из-за пищи. Один прыгнул на Татьяну и повис на юбке. Молоко пролилось, яйца разбились. Сельский дебил прошел мимо, улыбаясь доброжелательно.

29. ИНТ. УКРАИНА. КИЕВ. ОФИС УКРАИНСКОЙ ЯКУДЗЫ. КОРИДОР. ДЕНЬ.

Два охранника вели Вову и Адика по коридору. В мрачном холле они остановились. Адик и Вова переминались с ноги на ногу под присмотром амбалов, расположившихся возле чeрной двери. В центре двери был вмонтирован большой человеческий глаз. Глаз полыхнул алым огнем и два придурка, подталкивая друг друга, протиснулись в помещение.

30. ИНТ. УКРАИНА. КИЕВ. ЗАЛ ОЯБУНА. ДЕНЬ.

Это было странное аскетическое пространство. Белые стены, расчлененные на сегменты темным деревом, вверху темный потолок с выступающими деревянными балками. Вдоль всей задней стены помост из такого же темного дерева, какие-то странные свитки на стенах. Если бы не портрет Махна на центральной стене и рушники на окнах – то, в общем, Япония.

За полупрозрачной темной ширмой, отгораживающей часть помоста, просматривался силуэт сидящего мужчины. Это был ОЯБУН украинской якудзы. Здоровенный молодой японец с холодным самурайским лицом торчал в углу. Его звали ХУЯМА.

Вове и Адику было неуютно, они неуклюже топтались и шарили руками в карманах, когда низкий голос из-за ширмы сказал:

— Ти пам’ятаєш другу строфу вірша «Кам’яні строфи» Антонича, Хуямо?

— Навпаки, у твому серці мужній спокій,

Гордо й твердо піднесеш на небо гострий зір,

Аж у тишині безмовній та глибокій

Градом стріл спливуть на землю мільйони зір, – ответил восточный амбал Хуяма, декламируя украинские стихи с японским акцентом.

— Як це правильно сказано, Хуямо, – продолжал голос. – Подумай над цими рядками. Це справжня краса.

— Хо, сенсей, – сказал Хуяма и почтительно поклонился в сторону ширмы и опять скульптурно застыл в своем углу.

— А шо ви там стоїте, хлопці, – прозвучал ласково голос из–за ширмы, – Підходьте ближче. Отак. Чого відмовчуєтесь? Вам шо, не подобається ця строфа?

Парни чувствовали себя полными идиотами. «А хуй его знает!» – было написано на их жирных тушках.

— Я не наполягаю, – раздался низкий хриплый голос из–за ширмы, – Ви можете прочитати те, шо вам подобається.

Но Вова и Адик только еще больше вспотели от этого предложения.

— Не знаєте віршів Антонича? Ай-яй-яй, як негарно! Українці?

Никаких сомнений в этнической принадлежности наших героев у всех, кто на них смотрел, не возникало. Правда, сами они никогда раньше об этом не задумывались. Сам вопрос казался им диким.

Напряжeнные жирные затылки Адика и Вовы (крупный план).

— Це недобре, хлопці, – сказал голос, и после паузы: – Ви привезли свідка?

— Ми знайшли його, оябун–сан, – сказал Адик, – Але там один казьол попався…

— Я його сам на куски порву, – сказал Вова.

Но голос оябуна перебил его:

— Де вона?

Никакого внятного ответа он не получил. Правда, Адик, в предчувствии неприятностей, успел пискнуть:

— Сенсей, ми з Вовою всьо почистим, карочє, чіста-канкрєтна…

Усталый голос оябуна пресек жалкое трепыхание:

— Не клацай зубами, Хуямо, ти заважаєш мені думати. І ці двоє теж мені заважають. Прибери їх.

Хуяма с видимым удовольствием все исполнил. Просто смотреть приятно. Потому что перед тем, как убить двух дегенератов, он технично, как в учебном фильме по джиу-джитсу, переломал им руки и ноги, а чтобы отправить их на тот свет, потребовалось всего два легких точечных удара – один получил в переносицу, а другой в сердце.

Адик и Вова лежали в неудобных позах под вертикальным чeрным свитком. Белый дракон с золотым тризубом в когтистых лапах резвился на нем. Точно такой же, только чeрный, охранял вход в помещение с другой стороны двери.

— Танок смерті, – сказал оябун. – Навіщо людині жити на світі, коли вона не вміє навіть прочитати вірша… Ти не побив моєї порцеляни, Хуямо?

— Іє, сенсей, – сказал Хуяма, что по-японски означает «нет».

Он хлопнул в ладоши, и два холуя тут же за ноги вытащили трупы из помещения.

— І мовчатимуть уста під синій неба смерк,

Мов статуя з каменю, холодна та німа,

Бо є тільки безвість, і є тільки смерть,

І нічого більш нема, – сказал оябун.

Силуэт Оябуна за ширмой (средний план).

31. ИНТ. УКРАИНА. КИЕВ. АСК. ГРИМEРНАЯ. ДЕНЬ.

В гримерной телеканала «Ты и я» гримерша КАССАНДРА ПЕТРІВНА гримировала ведущего конкурса «Телезірка – це ти», Мыколу Вересня. Кисть касалась щек, носа, лысины, пудра сыпалась. Мыкола отстранил руку гримерши.

— Мабуть, вже всьо, Касандро, – сказал Вересень, – На труп уже схожий.

32. ИНТ. УКРАИНА. КИЕВ. АСК. КОРИДОР. ДЕНЬ.

Коридор «Карандаша» был исполнен в «Матричном» хайтековском стиле – везде стекло, глянец, светлые металлы и холодное синее мерцание бегущей строки над дверями – «Тихо – Іде Запис».

По коридору шли красивые длинные ноги в чулках–паутинках и туфлях на немыслимых шпильках. Жопа, обтянутая лакированной фиолетовой кожей, шевелилась упруго, каблуки цокали – все это великолепие двигалось меж двух рядов стройных ног в высоких сапогах. Это была вторая ведущая дебильного шоу АЛЬБИНА КОВБАСЮК, звезда канала.

Обладательницы ног с одинаковыми белыми лицами, при красной помаде, и в чeрных париках-каре – юные КОНКУРСАНТКИ – были затянуты в чeрную блестящую кожу в стиле аниме.

Альбина Ковбасюк шла надменно, несла красивую голову в шляпке с кандибобером сквозь конкурсанток.

33. ИНТ. УКРАИНА. КИЕВ. АСК. ГРИМEРНАЯ. ДЕНЬ.

Альбина Ковбасюк влетела в гримерную.

— Микола, скільки можна тебе чекати, – завопила с порога истеричная блондинка.

— Альбіночка, нє волнуйтєсь, раді бога, – сбивала волну опытная Кассандра, – Мені єщьо, бачите, скільки роботи, – показала она в коридор, где среди конкурсанток толпились наши Анжела и Вероника.

— Проходьте дівчата, не стісняйтесь, – приглашала Кассандра девчонок. – Оце Людочка уволілась, то тепер я одна, – трещала она.

Но Мыкола с Альбиной уже направлялись в студию, а на освободившееся кресло пытались плюхнуться две бойкие девчонки – Анжела и Вероника.

— А ви нашо сюди прийшли? Ідіть в студію, готуйтесь, – кричала на них Кассандра, – Другим дайте місце, у вас всьо в порядкє.

Ошалевшие девчонки потопали к выходу, лавируя между конкурсантками, ринувшимися к стулу, когда в дверях их остановила Кассандра:

— Стійте, – сказала она, – Хто вам мейк-ап робив?

— Галька, – сказала Анжела.

— Це хто така? – уточнила Кассандра.

— Сестра наша, – сказала Вероника. – Оно вона там сидить в калідорі, мишка-норушка довбана…

34. ИНТ. УКРАИНА. КИЕВ. АСК. КОРИДОР. ДЕНЬ.

Галя сидела в темном углу коридора, освещeнная лишь падающим из маленького окошка лучом, и читала книжку. Загадочное слово «Хайдеггер» на красной обложке, чистый профиль, волосы, гладко убранные в узел на затылке, длинная шея, кроссовки, голубые джинсы и белая майка. Караваджевское освещение выхватывало из коридорной тьмы еe нос, скулы, кисти и колени (общий план, контрастное освещение).

Фигурка Гали потемнела, будто солнце за окном зашло за тучи. Это Сільодка, проходя мимо Гали, загородил свет из окна. Галя подняла голову, но разглядела лишь силуэт. Сільодка прошeл дальше по коридору.

35. ИНТ. УКРАИНА. КИЕВ. ЗДАНИЕ АСК. ГРИМEРНАЯ. ДЕНЬ.

— Касандро, Микола не проходив? – спросил Сільодка, заглядывая в двери.

Кассандра не успела ответить, как он скомандовал:

— Бистро знайди його і срочно в мій кабінєт! Знаю, знаю, шо не должна, не в службу, а в дружбу, – это потому, что Кассандра протестующе замахала руками, но Сільодка уже исчез.

36. ИНТ. УКРАИНА. КИЕВ. АСК. КОРИДОР – ГРИМEРНАЯ. ДЕНЬ.

— Дєвочка! Да, ти, ти! – кричала Гале Кассандра, – Ком цу мір! Це ти сестер на конкурс нафарбувала?

— Ну, я, – пожала плечами Галя.

— Оно бачиш – крісло? Всьо, шо треба – возлє зєркала, бистро за роботу! Давай-давай, рибка, ти бачиш, який тут бардак і дурдом, помагай, сонце!

Она выскочила из гримерки с криком: «Микола, Микола!» – и побежала: мимо операторов в костюмах, похожих на костюмы ниндзя, мимо каких-то раскрашенных блядей, мимо сидящей в кресле Матильды. В эффектном красном платье, вальяжно развалившись в кресле, Матильда хищно улыбалась и красила алые губы.

37. ЭКСТ. ТРАНСИЛЬВАНИЯ. КАРПАТЫ. МОСТ. ТУМАН. ДЕНЬ.

Товарняк мчался среди зеленых Карпат, он ехал по высокому мосту, тарахтел на стыках и победно гудел (вид сверху, вертолeтная съeмка, поезд идeт на нас, камера движется навстречу поезду).

38. ИНТ. УКРАИНА. КИЕВ. ЗДАНИЕ АСК. КОРИДОР. ДЕНЬ.

Матильда красила губы и смотрела в маленькое зеркальце на поезд.

Сільодка и Вересень шли по коридору. Майстренко вприпрыжку бежал сзади. Сільодка открыл дверь в свой кабинет.

39. ИНТ. УКРАИНА. КИЕВ. АСК. КАБИНЕТ СІЛЬОДКИ. ДЕНЬ.

Сільодка не узнал свой кабинет и остолбенел на пороге: на «прикольних и модних» верeвках висели старые кальсоны, бюстгальтеры, страшные женские трусы до колен со следами месячных и тому подобное добро, в точности как на улицах Неаполя в неореалистическом фильме. Князь Дракула на портрете смотрел неприветливо: один глаз ему закрывали старые женские трусы.

Сільодка с ужасом смотрел на трусы, Вересень с наглой усмешкой наблюдал за шефом. Сільодка посмотрел на Мыколу, но тот уже напялил маску скорби.

40. ЭКСТ. КИТАЙ. СУМЕРКИ. СЕПИЯ. DREAM SEQUENCE.

И показалось вдруг Сільодке… …Вовсе не предметы женского туалета, а изъеденные временем и болезнями трупы висели на перекладине старинных китайских ворот. Вокруг – дым пожарищ, худые псы и вороньe. Плач, вой и зловещее карканье…

Но совсем недолго, какой-то миг длилось это видение…

41. ИНТ. УКРАИНА. КИЕВ. АСК. КАБИНЕТ СIЛЬОДКИ. ДЕНЬ.

…Сільодка страшно заорал. Сначала: «А-а-а-а!!!», а потом: «Охрана!!!»

Вересень, стоя сзади, вилял бедрами и показывал Эдику оттопыренный большой палец. Впрочем, он тут же сделал скорбное выражение лица, как только Сільодка обернулся подозрительно.

42. ИНТ. САМОЛEТ МАГАРАДЖИ. ДЕНЬ.

Личный самолет Магараджи, фюзеляж которого был украшен аэрографией порнографического рельефа храма Каджурахо, летел в пунцовых тучах.

Магараджа сидел за штурвалом, и Чарли в соседнем кресле наливал ему виски. Говорили они по-английски (мы слышим их в закадровом переводе):

— Ви навіть не запитали, навіщо ми летимо в Київ, – сказал Чарли.

— Але ж ти розповів мені про скамійки, з я ких чоловік не може встати, якщо у нього вузькі штані, – сказал магараджа. – Хіба цього не досить?

Чарли открыл дверь, ведущую в салон, и подал знак слуге. В салоне отдыхали ОХРАННИКИ в тюрбанах с ятаганами, фактурные ИНДИЙСКИЕ БЛЯДИ музицировали, одна из них плескалась в золотой ванне посреди салона. Резвился ТИГРЕНОК на поводке, летали пeстрые ПОПУГАИ. БУДДИЙСКИЙ МОНАХ медитировал в сторонке. СЛУГА перекинул через руку полотенце, взял поднос с бутылкой виски и прошел в кабину. Он забрал пустые бутылки, дребезжащие на столе, и налил им ещe.

— Це все шакал Мітхунбей, сер, – продолжал Чарли.

— Ти хочеш сказати, що Капури тоді розрахувались не повністю? – сказал магараджа.

— Ні, вони розрахувались повністю, – сказав Чарлі. – Загалом вони 13,2% віддали акціями медіахолдинга в Україні.

— Ну що ж, векселя Капурів є векселя Капурів, хоч в Монголії, хоч в Пенджабі, – сказал магараджа.

— Але вони знали, що акції сумнівні. У цього медіахолдингу великі проблеми, – продолжал Чарли, – схоже на рейдерську атаку. Дикий перерозподіл власності, сер.

— Шо ми втрачаємо? – спросил магараджа.

— Мільярда півтора, сер, – сказал Чарли.

— Налий мені ще віскі, Чарлі, – сказал магараджа, переваривая информацию, – Шо ти сказав Мітхунбею?

— Він прийшов вранці, сер. Він хотів побачити вас, але я йому не дозволив.

55. ЭКСТ. ИНДИЯ. САД МАГАРАДЖИ. ДЕНЬ.

Ретроспектива:

Преувеличенная слащавость и стилизация. Индийская музыка.

Чарли, в шелковом халате, пил виски, несколько ГУРИЙ исполняли восточные танцы рядом на коврах. Вошедший МИТХУНБЕЙ поклонился Чарли.

— Я вас прошу, пане мій, заради честі мого батька! Я не хочу ганьбити священний Ганг своїм брудним трупом зрадника!

Он хотел поцеловать край халата Чарли, но тот брезгливо отпихнл его.

— Пощадіть, заради батька!, – умолял его Митхунбей.

— Не смій називати і’мя свого батька своїм брудним ротом, шакал!

— cказал Чарли, которому очень нравилось играть в эту игру, он даже чуть-чуть переигрывал.

— Ми виграємо суд! – сказал Митхунбей. – Ми можемо все вирішити. Там є наша людина, на самому верху влади…

Чарли расхаживал надменно, Митхунбей унижался, ползал за краем его халата…

56. ИНТ. САМОЛEТ МАГАРАДЖИ. ДЕНЬ.

…А Чарли уже повернулся к магарадже. Оба опять летели в самолете.

— … I в самому низу життя, – сказал магараджа, закладывая вираж.

— Я запишу цю вашу фразу в свій блокнот афоризмів, сер, – сказал Чарли, – Впевнений, джентльмени нашого клубу оцінять її, сер.

— Шо ще? – спросил магараджа, мастерски уворачиваясь от ракеты «земля-воздух» и уходя на «горку».

(Компьютерная графика: самолет летит на зрителя из левого нижнего угла кадра, меняет траекторию, сваливается на правое крыло и уходит по параболе вверх и влево. Ракета проходит мимо, уходя вправо…)

Салон самолeта заметно качнуло. Купающаяся блядь выплеснулась из ванны вместе с золотыми РЫБАМИ (китайские карпы). Рыбки бились на полу, попугаи летали, хлопали крыльями, кричали.

— В Україні за законом вимагається ваша особиста присутність в суді… Схоже на ракету «земля-повітря», сер. Судячи з цієї штуки, Україна під нами, – сказал Чарли.

Чарли проводил взглядом ракету, которая, заблудившись, самоликвидировалась (графика). И они засмеялись и хлопнули друг друга ладонями.

В салоне купальщица неспортивно полезла обратно в ванну. Охранники ползали вокруг, собирали рыбок. Монах отрешeнно перебирал чeтки.

— Ми повинні принести жертву Шиві, Чарлі, – сказал магараджа, дотронувшись до потаенного амулета под одеждой. – І знаєш, шо це має бути?

— Жертва тільки тоді є жертва, коли жертвуєш найдорожчим, сер, – сказал Чарли.

Он вынул изо рта трубку и внимательно и грустно на неe посмотрел.

— Ні, сам я не можу цього зробити, сер, – сказал Чарли.

И тогда магараджа сказал:

— Потримай.

И, взяв трубку, передал Чарли штурвал. Потом он поднялся и прошелся по проходу вдоль своих холуев в разноцветных шмотках, зверей, блядей и попугаев…

Он открыл дверь, выбросил туда трубку и сам чуть не выпал вслед за ней. Монах, до сих пор сидевий неподвижно, в последний момент поймал хозяина за край одеяния… (студийная съeмка, зелeный рир).

57. ЭКСТ. УКРАИНА. КИЕВ. ХАЙВЕЙ. ДЕНЬ.

Чарлина трубка eбнулась на голову Лифанчука, который вместе с Татьяной катил по украинскому хайвею в забацанном драндулете. Куловый был драндулет: мустанг-кабриолет начала 70-х. Лифанчук поймал трубку автоматически, как и все, что делал.

На голову Татьяне упала РЫБА. Татьяна ловко поймала еe, сказала «Тю...», полюбовалась Лифанчуком (крупный план лица).

— А я і не знала, шо ви курите,

— игриво сказала Татьяна, но Лифанчук тона не поддержал. Он умудрялся вести машину, напевать китайскую песенку и отбивать трубкой такт.

— А вам так ця трубочка пасує… Ви з нею виглядаєте соліднєє, як товаріщ Сталін, – она облизнулась.

— Як ти думаєш, нас ніхто не бачив, коли ми виїхали? – спросил Лифанчук.

— Ну як таке може бути, самі подумайте, – философски изрекла Татьяна. – Це ж село…

Рыба полетела в воду. Они как раз проезжали через Днепр по мосту.

Лифанчук только покрутил головой и поддал газу. За мостом на горизонте Киев манил золотыми куполами, чайки летали над Днепром, катера и яхты плавали по нему. Одна из них была большая и роскошная.

58. ЭКСТ. УКРАИНА. КИЕВ. ДНЕПР. ЯХТА ОЯБУНА. ДЕНЬ.

На палубе яхты стоял оябун, одетый в традиционные хакама и хаори, два меча – короткий и длинный, – торчали у него за поясом. Он задумчиво смотрел на зеленые холмы Киева, проплывавшие мимо. Хуяма почтительно располагался сзади.

Выброшенная Татьяной рыба косо пролетела перед ними и eбнулась в воду. Наши герои наблюдали эпический полeт внимательно (смена ракурса).

Мы видим их на общем плане со спины (Контровое освещение).

— Володар прилітає, сенсей, – сказал Хуяма, выдержав медитативную паузу.

— Ласкаво просимо. Хай Уєхара забеспечить супровід, – сказал оябун, не оборачиваясь.

— Хо, сенсей! – сказал Хуяма.

Они плыли мимо большой и уродливой многоэтажки, доминировавшей на холме.

— Не можна будувати такі потворні будинки на священних пагорбах, – мрачно сказал оябун, глядя на берег. – Я не довірив би цим архітекторам навіть будівництво свинарника. Я хочу знати їхні імена сьогодні.

Оябун повернулся (мы впервые видим его). ЛЫСЫЙ ТАТУИРОВАННЫЙ КОТ мурчал у него на руках. Оябун передал кота Хуяме, тот принял кота почтительно.

— Хо, сенсей! – сказал Хуяма.

— А зараз мене більше цікавить наша чарівна леді. Сподіваюсь, ви відшукали її, – сказал оябун.

— Ми були там вчора, – сказал Хуяма хрипло. – Це дуже дивне місце.

Титр: Вчора. Полтавська область, хутір Крамаренки.

59. ЭКСТ. УКРАИНА. ПОЛТАВСКАЯ ОБЛАСТЬ. ПРЕРИИ. РАННЕЕ УТРО. ВОСХОД СОЛНЦА.

Два джипа с ЯКУДЗОЙ неслись через дикие прерии.

60. ЭКСТ. УКРАИНА. ПОЛТАВСКАЯ ОБЛАСТЬ. УТРО.

Два джипа с якудзой пробирались между двумя рядами агрессивных тeток, нагруженных копченой рыбой. ТEТКИ тыкали рыбой в лица бандитов, кричали: «Візьміть, мущіна!» и «Ну, мущіна, візьміть!» Рыбный базар располагался по обеим сторонам дороги посреди степи.

ЯРКАЯ ТОЛСТАЯ ЦЫГАНСКАЯ ТEТКА бросилась на лобовое стекло джипа, как на амбразуру. Якудзе пришлось притормозить. Другая тeтка, НЕГРИТЯНКА, воткнула страшную зубастую пасть громадной щуки в окно джипа, и затараторила полтавской скороговоркой:

— Мущіна, добирайте! Така щучка хароша! Ну, мущі-і-і-ііна жееееееее!

Слово «мущіна» звучало как-то даже сладострастно. СИМАМУРА, чей нос едва не угодил в пасть щуке, удивился:

— Цікаво, звідки в нас негри?

— Ви ж вродє такий інтєлігєнтний мущіна, а не бачите! – обиделась негритянка. – Мулати ми...

61. ЭКСТ. УКРАИНА. ПОЛТАВСКАЯ ОБЛАСТЬ. ЛЕСА. УТРО.

Два джипа с якудзой неслись через леса.

62. ЭКСТ. УКРАИНА. ПОЛТАВСКАЯ ОБЛАСТЬ. ПОЛЯ. УТРО.

Два джипа с якудзой неслись через поля.

63. ЭКСТ. УКРАИНА. ПОЛТАВСКАЯ ОБЛАСТЬ. ПОНТОННЫЙ МОСТ. ПОЛДЕНЬ.

Ехали по понтонному мосту через Псeл. На том берегу дорога уводила в лес. Машины остановились на мосту, один гангстер вышел проверить дорогу, двое других вышли из машины, смотрели на текущую воду, курили небрежно. Огромная чешуйчатая хвостатая тварь резвилась в воде у них за спиной. Гангстеры выбросили бычки в воду, сели в машину и поехали дальше в густой лес. Выехали из леса, ехали по дикому полю с травами, курганами и коршунами в небе.

64. ЭКСТ. УКРАИНА. ПОЛТАВСКАЯ ОБЛАСТЬ. ХУТОР КРАМАРЕНКИ. ПОЛДЕНЬ.

Подъезжали к хутору... На обочине стоял гроб. На крышке гроба сидел МУЖИК и курил. Рядом с дядькой пристроилась ДЕВОЧКА в розовом платьице. Девочка сосала красного леденцового петушка. Бандиты проехали мимо.

Хуяма оглянулся на девочку из окна джипа. Девочка скорчила ему рожу «бешеной пчелы», издавая дурацкие звуки: «Ы-ы-ы-ы».

Миновали указатель «Крамаренки», въехали на хутор, ехали мимо пасущихся лошадей, ржавых тракторов, увязших в мокром чернозeме, ветхих заборов, покосившихся белых мазанок под соломенными стрихами, облезлой лавки с вывеской «Бутiк». Буква «т» висела косо, держась на одном гвозде.

65. ЭКСТ. УКРАИНА. ХУТОР КРАМАРЕНКИ. СЕЛЬСКИЙ МАГАЗИН. ПОЛДЕНЬ.

Джипы с якудзой проезжали мимо сельского магазина. Возле магазина лежали пыльные брошенные велосипеды и сидели небритые мужики с энергичными загорелыми лицами. Это были БОРИС ПЕТРОВИЧ, САША по кличке «ГАЗ» и ЖОРА «СЕКСМАШИН».

Сельский дебил крутился рядом. Он лепил пасочки в пыли. Катал машинку, дудел, сыпал в кузов песок, сажал туда облезлые фигурки солдатиков, что-то бубнил.

Саша Газ сказал в пространство:

— То, мабуть, кременчуцькі бандюки поїхали з блядями на Псьол купаться.

А Борис Петрович на это сказал ему так:

— Нє, то охотнікі. Січас водки нап’ються, а утром по пляшкам стрілять будуть. – И еще добавил: – У мене в хазяйстві кроль був – здоровий, і злий, як собака. То я з ним на охоту ходив. Так ті зайці, лисиці, то для нього було так – тьху! Він вовка доганяв льогко!

— А чим ви його годували, дядьку? – спросил Жора Сексмашин.

— Та він у мене все їв, – сказал владелец суперкроля. – Клєвєр, гарбузи, но особєнно м’ясо любив. Як ми кабанчика заколемо, я йому свіжини покладу, сидить такий довольний, вухами сова, морда вся в крові…

66. ЭКСТ. УКРАИНА. ХУТОР КРАМАРЕНКИ. ДОМ МАТИЛЬДЫ. ПОЛДЕНЬ.

Джипы с якудзой тем временем проезжали мимо дома Матильды. А там во дворе происходило следующее.

Музыка из фашистского фильма «Девушка моей мечты» лилась из открытой двери. Галя, в резиновых чоботях и коротком застиранном летнем платье, умудрялась плясать (копируя Марику Рeк ненавязчиво) и одновременно делать домашнюю работу. Прыжки и фуэте сочетались с кормлением гусей, свиней и кроликов. Это было впечатляюще.

Джипы с якудзой остановились, вышли из машин и любовались представлением. Восемь мужиков стояли возле тына. Их головы торчали между мальвами и горшками, висящими на заборе. Хуяма смотрел на Галю как завороженный.

Нам представление было показано в разных ракурсах, и мы даже смогли увидеть источник музыки: в прихожей большого матильдиного дома стоял телевизор и показывал «Семнадцать мгновений весны», и когда Копелян сообщил, что Штирлицу надоела Марика Рeк, музыка прекратилась. Магия улетучилась.

Амбалы уселись в машины и джипы медленно тронулись. Галя погналась за котом. Кот чуть не попал под машину, но ловкая рука Хуямы сцапала его за шкирку. Хуяма галантно вручил Гале орущего кота. Галя приняла кота, улыбнулась, рассмеялась и сделал книксен:

— Дяа-акую, пане мій! – с пафосными завываниями выразилась она, передразнивая интонации актеров театра Франко.

Хуяма даже несколько остолбенел от еe флюидов. В завершение перформанса вредный кот вцепился в Галино платье и из бокового кармана прямо в грязь вывалилась небольшая книжка. Хуяма поднял еe и вытер бережно. Это оказалась «Книга пяти колец» Миямото Мусаси. Она сама открылась на главе «Книга пустоты».

Закадровый голос прочитал из книги: «Те, що зветься духом порожнечі, знаходиться там, де нема нічого».

Это было уже слишком. Мощной рукой Сабуро Хуяма отер вспотевший лоб и протянул книгу Гале.

Вид у Хуямы при этом был такой дурацкий, что она расхохоталась.

— А я знаю, що ви хочете мене спитати, – кокетливо сказала она, – Ви хочете сказати: «Дєвушка, як пройти в бібліотєку?»

Она произнесла это и убежала, хохоча, крепко ухватив кота и книжку. Хуяма стоял столбом, провожая еe взглядом. Он бы еще долго так стоял, но друзья-бандиты втащили его в машину.

Они ехали дальше по узкой сельской улочке, заросшей бурьяном. Хуяма оглянулся. Галя помахала ему книжкой и котом.

67. ЭКСТ. УКРАИНА. ХУТОР КРАМАРЕНКИ. СТАРАЯ ХАТА У КЛАДБИЩА. ДЕНЬ.

И тут дорога внезапно закончилась. Слева были могучие заросли бурьяна, а справа – старое сельское кладбище. Хуяма вышел из машины посмотреть, можно ли проехать.

На покосившемся тыне рядом со старыми горшками висел человеческий череп. Старая брошенная хата просвечивала сквозь ветки запущенного сада; алое пятно мелькнуло в окне. Хуяма продирался сквозь заросли, словно дикий кабан, рубил будяки самурайским мечом.

Внутри из дыры в соломенной крыше косо торчал столб солнечного света, освещая алое пятно. Хуяма загипнотизировано пошел к пятну. Он тихонько приоткрыл дверь и увидел прекрасную женскую спину в открытом ярко-красном платье.

68. ИНТ. УКРАИНА. ХУТОР КРАМАРЕНКИ. СТАРАЯ ХАТА У КЛАДБИЩА. ДЕНЬ.

В косом солнечном столбе плясала пыль. Женщина сидела за пыльным столом и что-то сосредоточенно мастерила. Хуяма чуть подвинулся и увидел, что она лепила вареники. Правда, вареники были какие-то странные: тесто было обыкновенное, а вот начинка была нетрадиционная.

В один вареник холеная женская рука с длинными красными ногтями клала клок седых волос, в другой – жабу, в третий – дохлую мышь, в четвертый – сверчка медведку (крупные планы, вид сверху).

Женщина медленно обернулась. Это была Матильда. Жуткая красота еe завораживала. Один глаз у неe был зелeный, другой – чeрный. Матильда улыбнулась нежно и обольстительно, и тут еe чeрный глаз полыхнул зеленым огнем, а зрачок стал узким, как у кошки. Хуяма смотрел на неe остолбенело...

69. ЭКСТ. УКРАИНА. ХУТОР КРАМАРЕНКИ. СЕЛЬМАГ. ДЕНЬ.

Джипы скрылись в заросшей бурьянами высокой траве, по грязи и лужам опять пронеслись мимо сельского магазина (крупные и средние планы, перспектива бандитов, сидящих в машине, субъективная камера). Они, словно заколдованные, ездили кругами, снова и снова возвращаясь к магазину (общий план, вид сверху).

Борис Петрович, Саша Газ и Жора Сексмашин сидели у магазина, не меняя позиции (средний план). Мимо проехали СЕЛЬСКИЕ ТEТКИ на скутерах и велосипедах. Они болтали по мобильным телефонам и погоняли коз.

И Борис Петрович сказал в пространство:

— Зараз кажне гамно на машині їздить. А колись, в старину, ніяких машин не було, а люди ніколи не умивалися і їли сало. А захоче помідора чи диню – то так зірве, навіть і не миє. І о–от–такі у всіх пики були! Люди були здорові і жили сто піісят літ. І не болів ніхто!

— Хуйня, діду, зараз Б-52 пустять, і до пизди те здоров’я, – философски заметил Жора, сидящий рядом на корточках.

— У них развєдка дуже харашо работає, – сказал Саша Газ, – когда в нас хто іде срать, то вони уже й знають.

И другие дядьки согласно закивали головами.

— Дядя Боря, купіть канахвет, – попросил сельский дебил. – Я Ірочці однесу.

— Я Ірочці на канахвети не зарабатую, – сказал Борис Петрович, – Іди отсюда вобще.

— Шо за чорт, ми вже тут були, – сказал Хуяма, – повертай, Кендзо!

70. ЭКСТ. ХУТОР КРАМАРЕНКИ. ХАТА ТАТЬЯНЫ. ДЕНЬ.

КЕНДЗО повернул, машины остановились у хаты Татьяны. Бандиты профессионально взяли еe в кольцо, чeрным полумесяцем окружив дом, но нашли только КОТА, ПАРУ КОЗ и ржавый замок на двери (поочерeдность крупных и средних планов: закрытые ставни, замок, голодный кот с мявом трется о ноги якудзы, коза смотрит отстранeнно, изо рта у неe свисает недожeванный вышитый рушник).

71. ЭКСТ. ХУТОР КРАМАРЕНКИ. БИБЛИОТЕКА. ДЕНЬ.

Они опять свернули к магазину, и Хуяма сказал внезапно:

— Пригальмуй.

Они остановились перед сельским клубом, на двери сбоку была надпись: «Бібліотека». Хуяма неслышно открыл дверь и вошел. За конторкой сидел Лифанчук и кротко заполнял формуляры (общий план: Лифанчук в глубине кадра справа, Хуяма – на переднем плане спиной к камере слева, over the shoulder).

— Ви хотіли записатися у нашу бібліотеку? – спросил он, не поднимая головы и продолжая писать.

Хуяма посмотрел на крепкие пальцы, державшие копеечную шариковую ручку, и осмотрелся по сторонам (крупные планы: рука Лифанчука, глаза Хуямы).

Много интересного увидел там Хуяма. В том числе там были книги по боевым искусствам, трактат Лао Цзы; портрет Брюса Ли, а также портрет Мао Цзе Дуна висели на стенах рядом с портретом Шевченко. Китайские колокольчики висели у входа. Привычный набор украинской сельской библиотеки, в общем.

Под каждым портретом красовалась цитата (cредние планы портретов с надписями сопровождаются закадровым текстом).

«Тигр ніколи не чистить зуби, але вони все одно гострі» – председатель Мао.

«Кохайтеся, чорнобриві, та не з москалями» – Тарас Шевченко.

«Спорожніть ваш келих, аби знову його наповнити, станьте порожнім, щоби перемогти» – Брюс Ли.

— Але ви не з нашого села, – сказал Лифанчук, поднимая взгляд на руки Хуямы, смиренно сложенные на конторке.

— Вибачте, але нічим не можу вам допомогти, – Лифанчук поднял голову. Они посмотрели друг другу в глаза. Они изучали друг друга некоторое время и оценили духовную наполненность друг друга.

— Вибачте, що потурбував, – сказал Хуяма вежливо. – Я зайшов помилково.

Дверь за Хуямой захлопнулась, і із-за конторки показалась жопа Татьяны.

— Хочеш сказати, що цей теж шукав самогону? – спросил Лифанчук.

72. ЭКСТ. УКРАИНА. ХУТОР КРАМАРЕНКИ. ДОМ МАТИЛЬДЫ. ВЕЧЕР. ЗАКАТ.

Джипы еще раз проехали мимо Галиного дома. Белье сушилось во дворе, ярко-красное платье Матильды трепыхалось на веревке. Хуяма посмотрел на него пристально.

Погода испортилась. Деревья гнулись, по земле неслись волны песка, ветер швырялся комками пыли.

Во двор выбежала Галя и стала срывать с верeвки недосохшее бельe. Ветер вырывал у неe из рук красное платье Матильды. Хуяма оглянулся. (Крупный план: лицо Гали, ветер, красное платье).

Якудза катила прочь из села, Галя смотрела им вслед.

73. ЭКСТ. ДНЕПР. ЯХТА ОЯБУНА. ДЕНЬ.

Хуяма и оябун снова стояли на палубе. Зелeные холмы Киева проплывали мимо.

Японские повара делали суши и роллы из сала – внутрь они клали ломтики соленых огурцов, хрен и корейскую морковку. Один повар лихо нарезал сало тонкими лепестками; другие заворачивали роллы, уклaдывали их на блюда и украшали зеленью.

— Твоя розповідь цікава, – сказал оябун. – І у мене є передчуття, що ми ще зустрінемося з цим хлопцем.

Хуяма тем временем лезвием катаны легкомысленно пускал зайчиков в глаза полуодетым блядям, резвившимся на корме. И вдруг привиделось ему, что вместо блядей там стояла Галя. Она стояла в соблазнительной позе и улыбалась ему.

Повара принесли блюда, накрытые сверкающими колпаками. Молодой самурай сервировал стол на палубе. Он принес горячие блюда, а ещe там были суши, сделанные из сала с хреном, соленые огурцы и, конечно же, водка.

— Сніданок готовий, сенсей, – сказал молодой самурай и поклонился церемонно.

Оябун подошел к столу, налил стопку водки, выпил, закусил украинским суши, приподнял одну крышку, положил себе вареников. Приподнял вторую и увидел мертвую голову неизвестного жлоба, скалившую зубы на блюде.

Татуированный кот, увидев страшную голову, трусливо сбежал из рук Хуямы, только мы его и видели (КРП кота).

— Як це розуміти? – спросил оябун холодно.

— Ви вчора замовляли холодця до сніданку, сенсей, – сказал Хуяма.

— Ну?! – спросил оябун грозно.

— Кримінальний авторитет Холодець перед вами, сенсей, – вежливо сказал Хуяма.

Они в этот момент проплывали под мостом Патона мимо страшного туннеля, образованного двойными колоннами опорных быков – бесконечного, как кошмарный сон.

— Я волів би, щоб у майбутньому мої накази не піддавалися жодним інтерпретаціям, Хуяма-сан, – сказал оябун сухо.

— Це моя провина. Помилок більше не буде, сенсей, – сказал Хуяма.

Он щелкнул пальцами, и кошмарную голову унесли.

Дикая утка eбнулась прямо на освободившееся место. Секунду спустя рядом приземлился огромный гусь. Только профессиональная реакция позволила гангстерам увернуться от массивных птичьих тушек.

— Чого це вони? – спросил оябун, ловко увернувшись от жирной утки, и сам обрадовался своей догадке. – Невже? Птахи-камікадзе?

— Середина Дніпра, сенсей, – пожал плечами Хуяма.

74. ЭКСТ. УКРАИНА. СТЕПЬ. ДЕНЬ. DREAM SEQUENCE.

Тарас Бульба с сыновьями вихрем летел на Сич.

Резкая смена ритма. Монтаж динамичных кадров, ракурсная съeмка: лошади несутся прямо на нас в общем и среднем планах, крупные планы лошадиных копыт, лиц Тараса, Остапа и Андрия.

Усатые хари запорожцев пускали дым из люлек. Степь обволакивала их. Днепр голубел вдали, монотонный голос училки бубнил хрестоматийного Гоголя «Чуден Днепр при тихой погоде…» Жирный слепень сел на хищное лицо Тараса, и Бульба немедленно прихлопнул его могучей дланью.

75. ИНТ. УКРАИНА. ШКОЛА АДИКА. КАБИНЕТ РУССКОЙ ЛИТЕРАТУРЫ. ВЫЦВЕТШИЕ КРАСКИ. ДЕНЬ.

(Цветокор под пленку «свема»)

Ретроспектива:

Звонкий шлепок разбудил юного распиздяя Адика (АДИК В ДЕТСТВЕ), УЧИТЕЛЬНИЦА высилась над мальчиком, крепкие пальцы училки держали розовое детское ухо.

— Знову спиш на уроці, Адік Свербипупенко, – сказала она неодобрительно. – Геть із класу, шоб завтра батьки були у школі!

76. ИНТ. УКРАИНА. ШКОЛА АДИКА. КОРИДОР. ДЕНЬ.

И Адик за ухо был немедленно выдворен в коридор (КРП – пальцы учительницы, розовое ухо; общий план – коридор и одинокая фигурка мальчика, сидящего под стеной). Подпирая спиной холодную школьную стену, Адик в тоске перевел взгляд на потолок. Под потолком висела лампа. На лампе сидела муха.

77. ИНТ. КИЕВ. МОРГ. ВЕЧЕР.

Адик (уже взрослый) проснулся и сел с диким криком. Под потолком висела лампа. На лампе сидела муха. Под Адиком был цинковый стол. Школьный коридор оказался коридором морга на улице Оранжерейной.

Рядом на таком же столе валялся Вова, а еще, тоже на столах, там лежали ДЕВУШКА и какой-то ЭЛЕГАНТНЫЙ ДЖЕНТЛЬМЕН. Вова проснулся от крика товарища, похрустел суставами и сел.

(Кран, вид сверху: камера скользит от одного «трупа» к другому, замирает над элегантным господином).

— Не кричи, бо я моргаю, – сказал Вова лениво.

— Так, школу вспомнив, – сказал Адик, рассматривая убранство интерьера.

— Мені вона тоже сниться, – сказал Вова, глядя на медицинский плакат, изображающий порванную на британский флаг человеческую печень.

78. ИНТ. УКРАИНА. ШКОЛА ВОВЫ. КАБИНЕТ БИОЛОГИИ. ДЕНЬ.

И вот уже ЮНЫЙ ПИОНЕР ВОВА стоял у школьной доски, мусоля в потных руках мел. Возле плаката с печенью СТРОГАЯ БИОЛОГИЧКА (ЯВДОХА СЕРГІЇВНА) в очках и с седой дулей на голове журила Вову:

— Не знаєш матеріалу, Вова, – говорила она, грозно стуча указкой, – стань носом до стінки, шоб я тебе не бачила, навіщо в школу ходиш?

Вова повиновался, а училка продолжала безжалостно:

— Був такий случай: два брати-близнюки попали в автомобільну катастрофу. Одному розвалило голову, так шо витікли мозгі, а другому порвало печінку. То у першого брата вийняли печінку і пересадили другому…

Вова сползал по доске в глубоком обмороке. Голос училки вдалбливал гвозди в его хрупкое сознание:

— Це тому, шо гєни близнюків подібні. Переходимо до нового матеріалу. Тема нашого уроку: «Статеві органи людини». Я малюю схематично, – и училка изобразила на доске рисунок, которому позавидовал бы любой забор.

79. ИНТ. КИЕВ. МОРГ. ВЕЧЕР.

— Я б її вбив, – сказал взрослый Адик, разглядывая девушку на соседнем столе.

— Ти ще не знаєш про ембріон, – сказал Вова.

80. ИНТ. УКРАИНА. ШКОЛА ВОВЫ. КАБИНЕТ АНАТОМИИ. ДЕНЬ.

— Галушка, сходи в лабораторію і принеси в клас ембріон, –  сказала биологичка, грозно сверля мальчика Вову острыми глазками.

— Явдоха Сергіївна, можна я не піду? Можна, хай краще хтось інший піде? Я все вивчу, я буду харашо вчитися, – взмолился Вова.

— Стидно тобі, – сказала старая коммунистка, – а якщо завтра війна? Підбери соплі і катай за ембріоном. Він у банці на другій полці. І без ембріона в клас не приходь.

81. ИНТ. УКРАИНА. СРЕДНЯЯ ШКОЛА ВОВЫ. КОРИДОР С ЛЕСТНИЦЕЙ. ДЕНЬ.

Пионер Вова бежал по коридору, бережно нес эмбрион по лестнице. Вова смотрел на эмбрион, эмбрион смотрел на Вову. Маленькие ручки эмбриона прилипли к стеклу.

Голова у Вовы закружилась, и он тихо сполз по лестничным перилам. Банка разбилась, осколки разлетелись в разные стороны, формалин разлился (slow motion). В обморочном сознании Вовы лестница вдруг стала бесконечно длинной, как на Одесской набережной. Упругий эмбрион лихо запрыгал по лестнице вниз (пародия на знаменитый кадр из «Броненосца Потeмкина» Эйзенштейна).

Лица УЧИТЕЛЕЙ склонились над Вовой. (Крупные планы лиц, ракурсная съeмка – вид снизу, использовать линзу «fish eye»). Последнее, что Вова слышал, был голос училки:

— От шкода ембріона! І формалін весь розлився… І шо це за поколєніє таке гниле – а якщо завтра війна? Шо будеш робить – тебе питаю чи ні? Шоб завтра батьки були у школі!

82. ИНТ. КИЕВ. МОРГ. ВЕЧЕР.

…Вова и Адик сидели на цинковых столах, охватив руками колени в позе Наташи Ростовой, и прислушивались к полету огромной зеленой мухи, и потом Вова сказал:

— Мене батько знаєш як відпиздив за той ембріон? А він був машиністом локомотива, і у нього рука була дуже тяжола.

И после небольшой паузы:

— От йобаний Хуяма, спина болить, блядь!

Адик:

— У мене був один друг, він читав книгу тібетських мудреців, як її? «Книга мьортвих» – ота, шо біля почтамту на розкладках продається. То він казав, шо після смерті самая основнуха і починається. Там спочатку тіки так, таке світло – опа-на! Потом в трубу таку залазиш, чьотко, а потім, вже коли із труби виліз, тебе зустрічають різні демони.

Вова:

— Хто?

Адик:

— Ну, тіпа чорти такі канкрєтні, – і тут головне не помилиться, і ізбрать правільний путь, бо облажаться можна тіки так.

Вова:

— А якщо ти, наприклад, був п’яний, і тебе збила машина, а вони там в пеклі всі на одно лицьо?

Адик:

— Це хрєнові варіанти. Бо якщо ти один раз облажався – ну, там не в ті двері постукав або неправильно отвєтіл на поставлєнний вопрос, то уже всьо, назад дорогі нєту.

Вова:

— Це як в передачі по тєліку, що якщо ти не встиг грошей нагрести, то вони випускають тигрів?

Адик:

— Тіпа того. В тебе закурить є?

— Полізь в карман, там «Мальборо лайт» лежить, – сказал Вова, морщась от боли.

Адик курил и обозревал интерьер. Ему нравилась красивая девушка на соседнем столе. (Диалог снят по-тарантиновски тягуче и минималистично).

— Вобщє, прикольно здєсь, – сказал он, и после некоторого раздумья: – Давай, братан, тьолку разбудім, красіва тьолка.

— Краще не рухай, – сказал Вова, – сам же казав, один раз не так дьорнувся, і всьо, гаплик, назад дорогі нєту. Нахуя воно нам треба, скажи?

Адик:

— Не бзди, той мій друг казав, шо спочатку там отакі карідори, а потім треба знайти двері, но тіки чьотко знайти і не переплутати, і єслі всьо путьом, то увідіш нєбо в алмазах.

Вова:

— Так тут тіки одні двері, братуха.

Вова подошел к дверям, подергал, сказал: «Заперті, блядь!», потом постучал. СТОРОЖ МОРГА, пожилой пьяный санитар, открыл дверь снаружи, потерял сознание и со стуком eбнулся на кафельный пол.

83. ИНТ. КИЕВ. МОРГ. КОРИДОР. ВЕЧЕР.

Друзья перепрыгнули через упавшее тело, и, взявшись за руки, побежали по длинному кафельному коридору на свет тусклой лампочки, как два ночных мотылька. (Общий план: тeмные силуэты бегут по белому кафельному коридору).

84. ИНТ. КИЕВ. МОРГ. ВЕЧЕР.

Старый джентльмен остался лежать по соседству с красавицей. (На переднем плане лицо господина, на заднем – маленькие фигурки убегающих Вовы и Адика). Зеленая муха Люцилия уже давно вилась над ними.

Голос за кадром:

«Апетитний жмурік, – думала муха Люцилия, – а ця Параска репана, в основном, на гавно заточєна, учиш їх, учиш, дур сільських… Ну, нічого не розуміють! А ті двоє – я сразу пойняла, шо придурюються, од них запах такий мужський протівний, ну, я вобщє нє по єтім дєлам, то у нас Параска слаба на ето дєло… А я собі сійчас на жмуріку посиджу, сразу відно, інтєлігєнтний мущіна… Ну, канешно, запах – ето вобще! Шанель номер п’ять курить на балконє… Ну, давай пікіруй, сєстрічка, давай, дорогая!»

И она села на лицо старого дженльмена. Сквозняк, ворвавшийся в двери, шевелил его волосы, тусклый огонь мелькнул в глазу, раздвоенный язык ловко поймал зеленую муху.

85. ИНТ. КИЕВ. МОРГ. КОРИДОР. ВЕЧЕР.

Вова и Адик уже завернули за угол и оказались в холле, где на небольшом подиуме стоял богатый, монументальный гроб в стиле ампир с золотыми ручками. Гордый профиль императора торчал из гроба. «Шановному Наполеону Карловичу від колег по роботі» было написано золотом на траурной ленте, опоясывающей богатый венок.

Горящие факелы торчали из стены над шикарным гробом. Адик и Вова пронеслись мимо, Адик выдернул факел. Он несся, как олимпиец, добежав до железной двери, факелом осветил засов. Еще одно усилие, засовы сброшены, и друзья оказались во дворе морга на улице Оранжерейной.

86. ЭКСТ. КИЕВ. МОРГ. ДВОР. ВЕЧЕР.

Звездное летнее небо висело над ними.

— Дивись, – сказал Адик, – всьо чьотко.

— Звьоздноє нєбо над головой, – сказал Вова, – і щось ще там таке, точно не помню.

87. ЭКСТ. АЭРОПОРТ БОРИСПОЛЬ. ЛEТНОЕ ПОЛЕ. ДЕНЬ.

Фрагмент фюзеляжа самолета Магараджи, украшенного порнографическим рельефом храма Каджурахо (панорама). Самые аппетитные детали помещались на двери. Подъехал трап, дверь открылась... Первым на трапе оказался фактурный ИНДИЙСКИЙ КРАСАВЕЦ-CЛУГА с тигрeнком на поводке, который ранее подавал Магарадже и Чарли виски.

Общий план: красная дорожка, ФОТОГРАФЫ, ТЕЛЕОПЕРАТОРЫ, лимузин, Сосуновский с ТЕЛОХРАНИТЕЛЯМИ, ДЕВУШКИ В УКРАИ­НСКИХ КОСТЮМАХ...

Магараджа держался в тени. За красавцем-слугой по трапу спускалась свита – роскошные широкожопые индийские бляди в сари, амбалы-телохранители в тюрбанах, с кинжалами и пистолетами, буддийский монах и прочая декоративная шушера (low angle).

Бойкие телевизионные девчонки в национальных украинских костюмах с хлеб-солью в руках ринулись к высокому красавцу с ятаганом и тигренком на поводке, который вышел первым.

— Ласкаво просимо, сер! – кокетливо пропищала девка в веночке и красных сапожках, тыкая индийскому красавчику хлеб-соль в бороду.

Тот отломил хлеб-соль и с умным видом положил его в рот. Но как следует прожевать не успел – просвистел ятаган, и из горла, как из шланга, мощным потоком хлестанула кровь (очень стилизованный кадр, extreme CU, slow motion).

Это Магараджа мастерским ударом ятагана снeс ему голову.

Безголовое тело описало зигзаг и грохнулось в пыль, всe ещe сжимая одной рукой поводок с тигрeнком, а другой хлеб-соль.

Отрубленная голова покатилась по газону и застряла на цветочной клумбе среди национальных чернобрывцев и подсолнухов, завершая таким образом натюрморт.

— Не лізь поперед батька в пекло! – нежно сказал магараджа с сильным акцентом.

Он чарующе улыбнулся, отточенным движением смахнул с лезвия ятагана кровь, и, описав блеснувшую на солнце кривую, вложил его в ножны. Все было проделано артистично, молниеносно и без «дырок».

Девушки в веночках, Сосуновский с телохранителями, корреспонденты с камерами, забрызганные кровью, ошалело наблюдали за происходящим (череда крупных и средних планов).

Магараджа взял хлеб-соль у девушки, забрал у трупа из рук поводок скучающего тигренка, и вместе со свитой прошествовал в один из автомобилей.

— Ласкаво просимо на гостинну українську землю! – пискнул охуевший Сосуновский.

Кровь невинной жертвы украшала его пухлые щечки, розовые губки складывались в слово «Фи!»

Все, кроме трупа и его удачно закомпонованной головы, уселись в лимузины. Голова на переднем плане, лимузин и машины сопровождения пронеслись сзади, поднявшаяся пыль припорошила натюрморт…

88. ЭКСТ. БОРИСПОЛЬ. ВОРОТА АЭРОПОРТА. ДЕНЬ.

Они как раз проезжали ворота аэропорта мимо двух чeрных джипов, когда Чарли сказал (на английском, конечно, дальше мы слышим диалог в закадровом переводе):

— Я і не знав, що ви володієте українською, сер!

— Це єдине, що я знаю, – сказал магараджа со смехом.

— Що таке пекло, сер? – спросил Чарли.

— Це один із різновидів Сансари, містер Чарльз, – сказал магараджа, и оба захохотали как ненормальные.

Молодой самурай из чeрного джипа проследил за кавалькадой, отдал распоряжение на японском языке, и, синхронно развернувшись вместе со вторым джипом, повис у них на хвосте. Они летели по автостраде Борисполь – Киев, стремясь не упустить из виду кортеж магараджи.

89. ЭКСТ. КИЕВ. ПЕТРОВСКАЯ АЛЛЕЯ. ДОРОГА. ДЕНЬ.

Лифанчук с Татьяной катил по аллее. Лимузин магараджи плавно обогнал древний родстер (первый обгон), джипы якудзы неотступно следовали за лимузином. Некоторое время они катились рядом, и дымящий в окно сигарой магараджа кое-что приметил.

— Подивись, – сказал он Чарли, – тобі це нічого не нагадує?

Он показал сигарой на Чарлину трубку, летающую в ловких пальцах Лифанчука.

— Таких трубок було тільки дві, сер – у мене і у мого кузена Джорджа. Дядько Спенсер подарував їх нам на випускному вечері в Сендхерсті. «Паліть на здоров’я, покидьки», – сказав він перед тим, як насмоктатись віскі з тітонькою Ліззі.

— Як склалася його карма після цього вчинку? – спросил магараджа, предвкушая удовольствие.

— Дядько Спенсер поїхав в Конго вивчати побут гірських горил, – сказал Чарли.

— Більше ми його не бачили. Але місцеві гікуйю казали, що він став у них вождем.

— У гікуйю? – спросил магараджа.

Лифанчук прибавил газу и, в свою очередь, обогнал лимузин и якудзу (второй обгон).

— У горил, сер, – уточнил Чарли и помахал в окно Лифанчуку.

Тот обаятельно улыбнулся и помахал трубкой в ответ.

Это не осталось незамеченным в чeрном джипе. Молодой самурай внимательно смотрел на этот обмен любезностями из окна автомобиля, а потом сказал, резко и бесстрастно:

— Сімамура!

— Хо, Уехара-сан! – отозвался плотный самурай, сидящий за рулем.

— Їдь за ним! – сказал Уехара на чистом украинском языке, показывая на Лифанчука. И еще он сказал несколько японских слов по рации.

Уехара обогнал лимузин Магараджи и повис на хвосте у Лифанчука (третий обгон), который поддал газу и умчался вперед, второй джип занял место Уехары. Татьяна заподозрила неладное, оглянулась тревожно. Лифанчук запетлял, но Уехара прилип прочно. Он изучал фотографию Татьяны, которая в этот момент очередной раз обернулась.

— Це вони, – коротко сказал Уехара.

90. ЭКСТ. ИНДИЯ. АЭРОПОРТ ДЕЛИ. ЛEТНОЕ ПОЛЕ. ДЕНЬ. СЕПИЯ.

Титр: Аеропорт Делі, Індія. Двадцять років тому.

Ретроспектива:

Сарасвати выплюнул свой язык прямо в бородатую морду офицера охраны (крупный план, slow motion). Полицейские обступили окровавленный труп, вырвали свертки у него из рук, пока их начальник боролся с вертлявым языком Сарасвати. Язык, извиваясь, как червяк, прыгал по его бородатому еблу (графика). Начальник испуганно отбивался от настырного языка руками, пока один из полицейских не распеленал сверток и не обнаружил внутри куклу.

Это была красивая индийская кукла-девочка, этакая индийская Барби. Точно такой же индийский Кен оказался во втором свертке. Суматоха, бешеная жестикуляция, индийские проклятия. Со всех сторон набегали служащие аэропорта (общий план, вид сверху).

Язык Сарасвати тихо убрался от греха подальше. Извиваясь, он запрыгал в сторону летного поля – там как раз загружали грузовой отсек огромного «Боинга». Бананы. Много ящиков. Хитрая рожа одного из грузчиков зловеще ухмыльнулась, единственный глаз его бешено сверкнул, когда он передавал ящик бананов своему напарнику в самолете. Они обменялись непонятными фразами на хинди. Напарник улыбнулся, и, принимая ящик, провел ребром ладони по горлу. Язык Сарасвати извивался совсем рядом у трапа. Но резвился он недолго: огромный чeрный ворон, привлеченный его трепыханием, хитро, боком, подскакал поближе – и склевал с кайфом. Потом каркнул и улетел к черту.

91. ЭКСТ. КИЕВ. ПЕТРОВСКАЯ АЛЛЕЯ. ДЕНЬ.

Лифанчук петлял по Петровской аллее, оставляя за собой разруху, но чeрный джип Уехары не отставал. Погоня велась по всем правилам – выезд на встречную полосу, горящие машины и еще много разных интересных штучек.

ДВОЕ ХАНЫГ пересекали улицу по диагонали, один бережно прижимал к груди водку, другой нес плавленые сырки.

Лифанчук мастерски объехал ханыг, а джип якудзы не вписался в поворот, и чуть было не сбил их. Бутылка водки разбилась, второй ханыга запиздячил плавлеными сырками в лобовое стекло. Плавленые сырки шмякнулись о стекло, и прилипли прочно. «Пидарасы!!!» – кричали алканы вслед якудзе.

Джип Уехары выехал на встречную полосу в попытке обогнать Лифанчука. Идущий им навстречу похоронный автобус свернул на обочину, чтобы избежать столкновения, наехал на кучу стоительного мусора и застыл в позе ебущейся собаки с задранным носом и опущенной кормой.

От внезапного столкновения ЛЮДИ В АВТОБУСЕ упали на гроб, гроб протаранил задний люк и выпрыгнул на шоссе.

Покойник вылетел из гроба и удачно приземлился на капот головной машины некстати подвернувшегося свадебного кортежа. Подвязанная челюсть трупа смачно клацнула. Кукла на капоте обнимала труп кукольными ручками.

В свадебном лимузине ЖЕНИХ И НЕВЕСТА, молодые люди в «готическом стиле» (пирсинг, ирокез, чeрная кожа, цепи и прочая хуйня) кричали «Кул! Фак! Нє, ну я в шокє...» «Нє, ну нє хріна собі – заєбісь куколка!!!» – кричала невеста. Они энергично жестикулировали и были в полном восторге от происходящего.

Погоня как раз пронеслась под Мостом Влюбленных, Лифанчук сделал финт – «полицейский разворот», Татьяна взвизгнула, джип Уехары занесло, он опрокинулся, проехался на крыше, и остановился возле памятника Петровскому. Уехара и Симамура молниеносно выбрались из перевернутого автомобиля. Лифанчук бежал им навстречу, не давая опомниться. Сражение началось. Великолепный поединок постепенно смещался в сторону библиотеки.

Лимузин магараджи, следовавший в кильватере побоища, остановился. Магараджа наслаждался зрелищем, дымя сигарой. ШОФEР в белых перчатках наливал Магарадже шампанского.

— Ці українці дуже гостинні люди, містер Чарльз, – сказал магараджа, наблюдая за каскадом ударов Лифанчука. – Я в перший раз спостерігаю таке блискуче шоу, влаштоване на честь моєї скромної персони.

— Для вас, сер, все найкраще, – сказал Сосуновский с фальшивой ухмылкой.

А в это время Лифанчук, покончив с Симамурой, загнал Уехару на ступеньки библиотеки. Несколько мастерских ударов – и тот повалился ничком на землю.

Уехара попытался сделать себе харакири, но Лифанчук вырвал у него танто.

— Пацани, ну ви дайотє!!! – сказал ПРОДАВЕЦ ПИВА, наблюдавший за схваткой. – Це вам подарунок от завєдєнія.

Он протянул им две «Оболони».

— Дай мені померти, – попросил Уехара.

Лифанчук протянул ему пиво:

— Краще освіжись, – сказал он миролюбиво. – Навіщо всі ці понти? Хто ви такі, хлопці? Чого вам треба?

— Ми – українська якудза, – сказал Уехара, отталкивая пиво. – Ти нам не потрібен. Нам потрібна твоя баба. Віддай нам її і йди геть.

— Спочатку ти хочеш померти, потім ти не хочеш пива, а потім хочеш бабу. Які крайнощі! – задумчиво сказал Лифанчук. – А може, тобі просто зірвало клепку? Ми, китайці, притримуємось серединного шляху, заповіданого нам Конфуцієм. Просто для того, щоб стріха не з’їхала.

Он опять миролюбиво предложил Уехаре пива, приложился сам, но расслабился и потерял контроль, потому что Уехара молниеносным движением выхватил из его кармана танто и вонзил его себе в живот. Уехара упал лицом вниз на ступени библиотеки, а Лифанчук уже бежал к Татьяне, которая картинно вылезала из автомобиля через заклинившую дверь. Магараджа при виде еe ляжек только покрутил головой.

— Тепер я розумію, чому вони не можуть встати з тих скамійок, містер Чарльз, – сказал он со смехом. Затем он зааплодировал.

Лифанчук раскланялся, подхватил Татьяну и исчез в проходном дворе. Магараджа со свитой величественно уплыл на лимузине.

Вова и Адик, выходя из библиотеки, споткнулись о труп Уехары. Тяжелые книжки полетели на мостовую и приземлились в луже крови рядом с телом. Это были Кант, Бертран Рассел и Жан-Поль Сартр. А еще там была большая и толстая книга: «Книга мертвых» – было написано на обложке.

92. ЭКСТ. ПОДВОРОТНЯ. ДЕНЬ.

В подворотне возле мусорного бака Лифанчук повернул к себе запыхавшуюся Татьяну. Он еe крепко стиснул:

— Тепер ти мені розкажеш все, – сказал он твeрдо.

Мусорник внезапно выстрелил прайдом УЛИЧНЫХ КОТОВ. С диким мявом они порскнули в разные стороны. По улице мимо пронеслись ДЕМОНСТРАНТЫ.

93. ЭКСТ. УЛИЦА. ДЕНЬ.

Толпа демонстрантов, размахивая синими флагами с ревом: «Янукович!» пронеслась мимо. (Толпа несeтся слева направо на переднем плане в расфокусе, Адик и Вова на заднем плане в фокусе).

Бойкие ТЕЛЕЖУРНАЛИСТЫ наседали на Вову и Адика, тыкая им микрофоны под нос.

— Це програма «Інший вимір», чи можете ви відповісти на наші запитання?

— Смотря які запитання, – осторожно сказал Вова.

— Чи вірите ви в життя після смерті?

— Шо ви питаєте, как будто самі не знаєте, – сказал Адик довольно грубо.

Демонстранты c белыми флагами с криками: «Юля!» пронеслась мимо (справа налево и ближе к камере).

— Одразу видно, шо вам є що сказати, – упорствовала назойливая ЖУРНАЛИСТКА, – ну кажіть, не стісняйтесь!

— А я і не стісняюсь, – сказал Адик, дебильно улыбаясь в камеру.

94. ИНТ. АСК. КАБИНЕТ СІЛЬОДКІ. ДЕНЬ.

Общий план кабинета. Контрастное освещение. Занавеска развевалась. Сільодка сидел за столом. Перед ним стоял сельский Дебил, маячивший на хуторе (общий план, два силуэта).

— Вони вийшли на слід, майстре, – сказал он, – це українська якудза.

— Хто?! – спросил Сільодка с недоумением.

Дебил был сух и деловит, впрочем, и на дебила больше не походил, исчезла идиотская ухмылка (крупный план), да и одет он был вполне прилично. (Контрастный свет).

— Кримінальне японське угруповання, яке працює в Україні, – уточнил «дебил», – це професіонали, майстре. Вони знайдуть її найближчим часом, таким чином…

— Пречудово, – перебил его Сільодка. – я розраховував на це. Навіщо самому робити те, що хтось інший зробить краще за тебе? Хотів би я мати таких людей. Але, на жаль, нам з ними не по дорозі? – полувопросительно добавил он.

Тень от занавески скользнула по лицу Дракулы. Сільодка играл черепом грызуна. Он щелкал челюстью черепа, закреплeнной на пружинке.

— Так, майстре, – сказал «дебил», – їх цікавлять лише гроші.

— Можливо, колись вони зрозуміють, – сказал Сільодка, – і не тільки вони, всі зрозуміють! Всі! І дуже скоро!

Он уже почти кричал.

— Так, майстре, – сказал «дебил», – скоро, – и он улыбнулся похабно. – Все готове для «Армагедону», майстре.

Сільодка махнул рукой, и «дебил» испарился.

— Вона звалиться нам просто на голову, – сказал Сільодка.

Сільодка встал из–за стола и внезапно резко выбросил ногу вбок (блестяще выполненный удар Йоко Гери), но не убрал еe назад, нога так и торчала вбок, когда дверь открылась и в проeме показался Мыкола Вересень.

— Блядь, – сказал испуганный Мыкола.

Он сказал это потому, что Сільодка плавно развернулся и теперь его ботинок торчал точно напротив носа Вересня (прямая цитата: Брюс Ли «Enter the Dragon»).

— Я працюю, – сказал Сільодка и улыбнулся обаятельно.

И дверь за Вереснем захлопнулась.

Сільодка подошeл к мишени с портретом гендиректора конкурирующего канала. «Канал «Екстер» всю печаль вашу стер» – гласила надпись над сытым еблом гендиректора, у которого вместо глаза торчал дротик. Сільодка метко бросил еще один, и попал конкуренту прямо в нос.

Он ухмыльнулся, подмигнул портрету Дракулы, повернулся к мишени спиной, наглея от собственного мастерства, метнул дротик через плечо вслепую, и...

95. ИНТ. АСК. КАБИНЕТ СІЛЬОДКІ. ДЕНЬ. (CONT.)

Женская рука с хищными красными ногтями внезапно перехватила дротик (slow motion). Матильда скользнула в кабинет неслышно, как кошка, стоя за спиной у Сільодки, она вонзила дротик в еще оставшийся глаз гендиректора «Экстера».

— У, налякала, сука! – сказал, обернувшись, Сільодка, который на самом деле совершенно не испугался.

Кто на самом деле испугался – так это гендиректор на плакате. Лицо его после экзекуции приобрело мрачное выражение, от самодовольной молодцеватости и следа не осталось.

— Звір, – сказал Матильда, мягко ступая и плотоядно облизывая губы, – я скучила за тобою, звір! И она скользнула вниз, к ногам Сільодкі, лаская его и расстeгивая ему штаны.

(Матильда – фронтальный средний план, перспектива Сільодки. Вид сверху. Матильда опускается вниз перед Владом, камера движется вверх. Общий план в профиль: Сільодка стоит, Матильда расстeгивает ему штаны. Несколько ракурсов снизу: его лицо, еe спина и т.д.)

Но Сільодка не дал ей насладиться радостями минета. Он схватил еe за рыжие патлы, грубо развернул, подтолкнул к столу и овладел сзади (крупный план жопы Матильды). Он швырнул разодраные трусы на портрет Дракулы. Трусы повисли на портрете, закрыв князю один глаз.

Сільодка рычал от страсти, одной рукой он вцепился Матильде в патлы, та выгибаясь, подвывала и опиралась руками о массивный стол (oбщий план в профиль, фронтальный средний план: физиономия Сільодки над лицом Матильды, крупный план пальцев, зажавших рыжую прядь).

Стол ходил ходуном, череп крупного грызуна скакал по столу, пощелкивая острыми зубами (крупный план). Портрет гендиректора «Экстер» стал еще более печален, из пронзенных дротиками глаз сочилась кровь (крупный план).

Портрет князя, как обычно, eбнулся со стены со страшным стуком (фронтальный общий план: Сільодка над Матильдой на переднем плане немного слева, за ними окно с грозой и развевающейся занавеской, справа на стене – в кадре падающий со стены портрет князя).

Молния сверкнула за окном. Гром прогремел грозно, грохнула дверь, потянуло сквозняком, занавеска, в тщетной попытке удрать на волю, окутала любовников белым саваном. Стол под ними трясся в ритме несущегося поезда.

96. ЭКСТ. КАРПАТЫ. ГОРЫ. ТУМАН. ДЕНЬ.

Товарняк мчался сквозь грозу прямо на нас (фронтальный кадр), нeсся по вертикали сверху вниз (вид сверху), камера двигалась в противоположном направлении, и, проскользнув над поездом, зафиксировалась на горе, утопающей в тумане (вертолeтная съeмка). Волки завыли и страшно клацнули зубами (крупный план).

Поезд летел в горах, пробивая низкие тучи, ритмично стучал на стыках… (эпический общий план, поезд на фоне гор). В вагонах были упаковки, много упаковок (вид сверху). Томатный сок… Волки снова завыли...

97. ИНТ. АСК. КАБИНЕТ СІЛЬОДКИ. ПАСМУРНЫЙ ДЕНЬ.

Волчий вой перешeл в вой Матильды и Сільодки. Гроза, ливень, ветер и адская ебля – все смешалось в кабинете Сільодки. Дождь лил в окно, мокрые занавески окутывали любовников.

Стол покачивался, совпадая по ритму с товарняком. Череп грызуна скакал по столу и стучал зубами, как товарняк колесами на стыках. Матильда завыла, Сільодка зарычал, стол затрясся, подскочивший череп грызуна укусил Сільодку за палец, молния сверкнула, гром прогремел.

98. ЭКСТ. КАРПАТЫ. ГОРЫ. ТУМАН. ДЕНЬ.

Несколько упаковок разорвалось, красная струя тянулась за последним вагоном, брызги летели, смешиваясь с дождем. Молния осветила последний вагон поезда, и красную струю, бьющую через щель в двери. Волки мчались за товарняком.

99. ИНТ. КАРАНДАШ. КАБИНЕТ СІЛЬОДКИ. ПАСМУРНЫЙ ДЕНЬ.

Матильда и Сільодка рухнули на пол. Сільодка стряхнул с пальца настырный череп грызуна, тот повис, уцепившись зубами за занавеску. Занавеска, измазанная кровавыми слезами гендиректора «Экстера», билась на ветру.

— Простирадло нареченої, – сказал Сільодка и заржал как идиот.

Матильда смеялась ведьминским смехом...

100. ЭКСТ. КАРПАТЫ. ГОРЫ. НОЧЬ.

Из последнего вагона выпал ящик, пакеты с соком полетели на рельсы. На упаковке слева в углу был изображeн князь Дракула. Надпись гласила: «Томатний Дракула. Таємниця справжньої сили» (крупный план).

Волки лакали красную жидкость из лужи. Разорваная упаковка сока валялясь рядом.

101. ИНТ. ОТЕЛЬ «ХАЯТТ». НОМЕР МАГАРАДЖИ. ЗИМНИЙ САД. ДЕНЬ.

Тигрeнок лакал шампанское из бокала. Магараджа лежал в позолоченной ванне, стоящей возле окна в роскошном номере киевского отеля «Хаятт» (контровое освещение, силуэтное изображение). Зелень и экзотические цветы окружали его, в клетках щебетали птицы.

Магараджа поил тигренка шампанским, курил сигару, отмахивался от попугаев, слушал грозу, бушевавшую за открытым окном. Занавеска шевельнулась. Тигрeнок зарычал.

Чeрная тень скользнула по его лицу. Огромный ворон влетел в окно, нагло раскачивался на люстре, каркал и пиздел на санскрите (здесь мы слышим его пиздеж в закадровом переводе). Охуевшему Магарадже ничего не оставалось, как лежать в ванне и трусить пепел от сигары в шампанское:

— Нарешті всемогутній Брама вказав мені твій шлях, володарю, – пафосно прокаркал ворон на санскрите.

— Хто ти? – прохрипел Магараджа.

— Я Сарасваті, вождь магів-душителів, володар тіней в царстві богині Калі, да не збреше мій недостойний язик, – вычурно сказал ворон.

— Не знаю, ким ти був в своїх попередніх народженнях, але мої вірні сікхи застрелили цього мерзотника в делійському аеропорту, – сказал Магараджа, – або він перевтілився у ворону, або ти брудниш свою карму, пташко.

— Я Вася, – вдруг сказал ворон по-украински довольно неожиданно.

— Роздвоєння особистості, – сказал Магараджа, дымя сигарой. – Шо за країна, тут навіть ворони шизофреніки.

— Твоя донька в небезпеці, – сказал ворон Вася.

— У мене немає доньки, – мрачно изрeк Магараджа.

Ворон наклонил голову, посмотрел на Магараджу, взлетел под потолок, описал круг, потом понес какую-то абракадабру на санскрите, насрал Магарадже на голову и улетел в бушующую грозу.

— У мене немає дітей, чуєш, ти, дурна вороно?! – орал Магараджа ему вслед.

102. ИНТ. АСК. КАБИНЕТ СІЛЬОДКИ. ДЕНЬ.

Сільодка вешал на стенку упавший портрет Дракулы, и тут глаза князя внезапно полыхнули зеленым огнем.

— Вона тут!! – завопил Сільодка, отскочив от портрета.

— Ти сказився, любий, – сказала Матильда ласково.

— Відьма, – сказал Сільодка, – ти нічого не тямиш, відьма. Без неї вся ця кров мертва. Тільки вона дає життя всьому. І тепер вона тут. Він чує її. Вона тут.

— Хто вона? – спросила Матильда, – до чого тут портрет?

— Цей портрет дістався мені від матері, – шeпотом сказал Сільодка, – вона була уроджена Флореску. Ти знаєш, що це означає? Я прямий нащадок Князя по матері.

— Але твій батько… – сказала Матильда.

— Батько був звичайний сільський рагуль, – сказал Сільодка, – так вийшло. Це не має значення. Має значення тільки матір. Але я не хочу згадувати про них. Вони кинули мене. Просто загубили. Маленького хлопчика в чужій країні. За всі роки вони навіть не поцікавилися, чи я живий. А в цій країні, де ми опинилися, померти було зовсім неважко, повір мені. Але я вижив і відшукав портрет через багато років. І досить про це. Тепер це не має значення. Цей портрет мовчав всі роки. А тепер він почуяв її. Вона тут!

— Хто вона? – переспросила Матильда игриво. Она слушала рассказ любовника вполуха, она еще не успокоилась и хотела продолжения.

— Та, хто дає життя, – сказал Сільодка, – Я шукав її двадцять років, а зараз вона звалилася просто на голову. Можливо, сидить і п’є каву в буфеті з Вереснем і Борсюком або сміється дурним жартам операторів в курілці.

— Але ж ти не будеш бігати по всьому АСК з портретом свого родича, чекаючи, поки він не вилупить баньки, – сказала Матильда, облизываясь.

Сільодка подошел и сказал:

— Я знайду її, – и глаза его полыхнули таким же зеленым огнем, как у Дракулы. Он впился в Матильду, Матильда раздвинула ноги.

— Звір, – сказала она ласково.

Молния сверкнула за окном. Башня АСК мрачно высилась среди туч. Вороны летели, борясь с дождем и ветром. Много ворон (компьютерная графика).

103. ИНТ. АСК. КОРИДОР. ДЕНЬ.

Вересень с БОРСЮКОМ шли по коридору АСК, направляясь к буфету. СТАРИКИ и СТАРУХИ, взявшись за руки, как дети на прогулке в детском саду, шли им навстречу. А еще в коридоре им попалась ПАРА ХИХИКАЮЩИХ ПИДАРАСОВ – в кожаных штанах с вырезанными на жопе дырками, и ЭЛЕГАНТНАЯ НАШТУКАТУРЕННАЯ СТАРУХА со стаей МЕЛКИХ СОБАЧЕК разных пород; ОПЕРАТОРЫ в чeрном скользили по паркету мягко и неслышно, как ниндзя (dolly).

Борсюк споткнулся об одну из старых, разлезшихся упаковок паркета, беспорядочно валяющихся на полу.

— І коли ці козли добудують це все? – сказал он, матюкаясь.

— Ти розумієш, – сказал Вересень, – колись Косигін поїхав на Кубу, і там Фідель показав йому чудо архітектури, де розташовувався комплекс кубинського телебачення, і Косигін сказав Фіделю, що йому дуже подобається. А Фідель, побачивши таку приязнь до архітектурного витвору, подарував СРСР всі креслення, зібрав інженерів-конструкторів і запропонував побудувати те саме в СРСР. Ну, Косигін хвалив з чемності, а Фідель все сприймав серйозно, і довелось потім теж з чемності будувати це все тут. І до того в якості консультанта Фідель вислав сюди свого незаконнонародженого сина від чорношкірої. Той негр тут вночі ходить і його багато хто бачив, але він на очі не з’являється, бо соромно. А соромно тому, що це ж будинок для тропіків, а тут зима і осінь, і треба все обігріти і оновити. Тут на деяких поверхах взимку на підлогу падає сніг. Тобто вже двадцять років добудовувати АСК нема кому... Кажуть, що той темношкірий і зараз тут десь має кабінет, але знайти його неможливо.

104. ИНТ. АСК. БУФЕТ. ДЕНЬ.

Беседуя так, Вересень с Борсюком оказались в буфете. Галя пила кофе за столиком и с любопытством разглядывала двух знаменитостей. Борсюк взял окрошку и водку, а Вересень – коньяк с лимоном. Они присели к Гале за столик, Вересень похотливо оглядел девушку и подмигнул Борсюку.

— Я тільки п’ять хвилин тому залишив тут свій портсигар, коли пив каву. Ви не брали? – спросил он у Гали.

— Я не палю, – сказала Галя, улыбаясь поощрительно.

— А-аа, певно, ви не палите сигари, – сказал Вересень. – Мы робимо це зазвичай у цій їдальні в перерві на обід з тринадцятої до чотирнадцятої години, окрім вихідних і свят.

— А я вас бачила по тєліку, – сказала Галя, – ви ж Микола Вересень?

— Я – Микола Вересень, – сказал Вересень, – а це – Толя Борсюк.

— Галя, – сказала Галя просто.

— Чарівно, – сказал Вересень. – Чарівна Галя, кухні якої країни ви надаєте перевагу по четвергах, бо оскільки сьогодні четвер, я маю намір запросити вас до ресторану і не помилитися у виборі. Майте на увазі, ви не маєте права мені відмовити.

— Це чому? – спросила Галя, смеясь.

— По-перше, тому що я зірка, – сказал Вересень.

— О, я вже зовсім засліплена вашим сяйвом, – сказала Галя, – тут самі тільки зірки – ви і ваш друг.

И они выпили – Борсюк водку, а Вересень коньяк. Галя смеялась, довольная, что такие знаменитости еe клеят. Борсюк закусывал окрошкой, оставлявшей следы на его бороде. Вересень пилил лимон ножом. Нож соскочил внезапно и впился ему в руку между большим и указательным пальцами. Он, видимо, попал в вену, потому что кровь хлынула фонтаном.

— Шіт, – сказал Вересень, зажимая рану, – клятий ніж!

105. ИНТ. АСК. КАБИНЕТ СІЛЬОДКИ. ДЕНЬ.

Сільодка оторвался от Матильды и хищно повeл носом. Он вдыхал, как волк, преследующий оленя, пытаясь определить направление верхним чутьем.

— Шо з тобою? – спросила Матильда участливо, предвкушая какую-то новую ебливую игру. Но Сільодка не пошел на поводу, он учуял нечто более интересное.

— Жива кров, – сказал он с усмешкой. – Чоловік. Недалеко звідси. Мабуть, в буфеті.

— Хтось порізався ножем, коли різав лимон. Чи, може, у якоїсь дівки почалося…, – предположила Матильда.

— Перша здогадка правильна, – сказал Сільодка.

— Звідки ти все знаєш, звір? – спросила Матильда, смеясь.

— А звідки ти знаєш, як труїти живих істот поглядом? – спросил Сільодка.

— Мати, – сказала Матильда. – І бабуся також.

У мене теж мати, – сказал Сільодка. – Тільки я не вчився цьому.

— Але як ти знаєш, хто – чоловік чи жінка? – спросила Матильда.

— Про це не розкажеш, – сказал Сільодка. – Знаю, і все. Хочеш перевірити?

— Хочу, – сказала Матильда.

106. ИНТ. АСК. БУФЕТ. ДЕНЬ.

Вересень сильно порезался. Кровь хлестала из руки, Борсюк перетягивал ему рану носовым платком, лил на неe водку.

— Це хєрня, Толя, – сказал Вересень, – викличи швидку, вони перев’яжуть. Мабуть, зачепив вєну. От дєбіл.

— Не треба швидку, – сказала Галя.

Она дунула на рану, как когда-то на ворона Васю. Кровь остановилась, и рана затянулась мгновенно (крупный план, компьютерная графика).

— Як ви це зробили? – спросил охуевший Вересень. – Ви екстрасенс?

— Не знаю, – сказала Галя. – Просто у мене це виходить. Я коли була мала, сильно порізалася серпом. І я подула на рану, щоб менше боліло. І все загоїлось.

— Це для тебе, Толя, – сказал Мыкола. – Це для твоєї програми про всякі екстрасенсорні штучки.

— І я вас запрошую, чарівна рятівниця, – сказал Борсюк галантно.

— Я додому хочу, в село, – сказала Галя. Взагалі, це ваше місто – дурне. Тут важко дихати. Повітря – наче з вихлопної труби. А у нас таке повітря… ножем можна різати. Я би тут не жила ніколи.

— Ми теж тут мучаємося, – сказал Вересень. И подмигнул Борсюку.

107. ИНТ. АСК. ГАЛЕРЕЯ ВТОРОГО ЭТАЖА. ДЕНЬ.

Сільодка и Матильда наблюдали со второго этажа за чудесным исцелением, и глаза Сільодки полыхали зеленым огнем.

— Ось вона. Так близько.

— Хто? Моя Галька?! – изумилась Матильда.

— Темніше всього під світильником, – сказал Сільодка.

108. ЭКСТ. КИЕВ. УЛИЦА. ДЕНЬ.

Лифанчук и Татьяна пробирались сквозь толпы демонстрантов, заметая следы (создать эффектную иллюзию присутствия большой массы народа, снимать крупные планы).

Использовать насыщенный полифонический звуковой дизайн: гул толпы, смешение мелодий, лозунги в громкоговорителях, сирены скорой помощи, проклятия, вопли, отдалeнный гул машин, обрывки отдельных диалогов.

Состав толпы: бабушки, студенты, крепкие сельские тeтки, здоровые сельские мужики, спившиеся городские пролетарии, полумаргинальные заполитизированные стариканы в вышиванках, дети, собаки etc.

ОТРЯД ЖОПАСТЫХ ТEТОК в форме омона тусовался с краю толпы.

Демонстранты размахивали синими и оранжевыми флагами. Одни кричали: «Янукович!», а другие: «Ющенко!» Но громче всего кричали: «Юля! Юля!»

В толпе мелькнули лица якудзы. Хуяма заметил Татьяну с Лифанчуком (вид сверху: толпа двигалась слева направо, Ли с Татьяной пересекали людской поток по диагонали). Якудза – четыре бандита в чeрном, двигалась за ними с небольшим отрывом, стараясь не привлекать к себе внимание.

Один из демонстрантов, ПОЖИЛОЙ ЛЮМПЕН-ПРОЛЕТАРИЙ, схватил Лифанчука за воротник и кричал ему в ухо:

— Пєнсія? Яка пєнсія?! У куми дєнь рождєнія, я їй в подарок подарил тридцять гривень в канвєрте. А шо ти їй купиш? Шо? Плавкі?! Чи ті гамаші йобані?! Слухай мене!

Лифанчук отодвинул раскипятившегося старикана, осмотрелся, схватил флажок у какой-то старушки, у другой разжился кепочкой с надписью «Так! Ющенко», – и растворился в толпе, ведя Татьяну на буксире.

И тут же на их месте оказался Хуяма с тремя амбалами. Они, растерянно озираясь, на секунду потеряли из вида Лифанчука с Татьяной. Хуяма даже получил флажком по голове от какой-то старушки.

109. ИНТ. КИЕВ. ГЕНДЕЛЫК. ДЕНЬ.

Лифанчук с Татьяной уже сидели в генделыке.

СТАРЫЙ НЕГР размешивал шариковой ручкой пакетик с чаем в пластмассовом стаканчике, сидя у входа. Напротив, под пыльным фикусом, ДВА МАТРОСА ели борщ и пили водку. Портрет Шевченко, сделанный в технике выжигания по дереву, висел над ними. ПОЖИЛАЯ И НЕТРЕЗВАЯ БЛЯДЬ за соседним столом строила им глазки. А еще там были АККУРАТНЫЙ БОМЖ, у которого из кармана торчал томик Германа Гессе и его ОДНОНОГАЯ ПОДРУГА в синем платье с золотыми звездами и с костылем. Старый негр задумчиво медитировал на фикус. Он зажмурил глаза…

110. ЭКСТ. АФРИКА. CАВАННА. ДЕНЬ. DREAM SEQUENCE.

…Огромное баобабоподобное дерево росло в Африке. Зонтичные акации виднелись вдали. Два негра в туземных одеждах сидели под деревом и били в тамтамы: «Акуна матата бвана, джамбо хайя э-э-эээ…» – пели они.

111. ИНТ. КИЕВ. ГЕНДЕЛЫК. ДЕНЬ.

Лифанчук ел пельмени палочками. Татьяна смотрела ему в рот и тараторила полтавской скороговоркой:

— Я нічого такого не знаю, в молодості були, канєшна, ошибкі, з ким не буває, любила одного урода, він мене кинув, слава богу, дітей не було, скінчила торговий тєхнікум, працювала на овощній базі, но потом надоїло, оце поїхала в село, батьки померли, осталісь земельні паї, працювала продавщицею у сільмагу, один з города проєздом пріклєївся, зове заміж, а я не хочу, він уже старий, і з рота, як говорить, слина капає, ви мені набагато більше нравитеся, такий мужчіна самостоятєльний…

Лифанчук посмотрел на негра. Тот по-прежнему медитировал на фикус, раскачивался и пел: «Акуна матата бвана, джамбо хайя э-э-эээ…»

A110. ЭКСТ. АФРИКА. CАВАННА. ДЕНЬ. DREAM SEQUENCE.

«Акуна матата бвана, джамбо хайя э-э-эээ…» – пели негры в африканской саванне. ОГРОМНАЯ ГОРИЛЛА вышла из тени баобаба и присоединилась к ним...

A111. ИНТ. КИЕВ. ГЕНДЕЛЫК. ДЕНЬ.

Хуяма с тремя амбалами внезапно возник в дверях. Лифанчук увидел боковым зрением, палочками поймал муху, летавшую над столом, но не рассчитал, и та упала в борщ матросу. Матросы обернулись, недоумевая грозно. Хуяма с амбалами ногами расшвыривали стулья с ханыгами, пытаясь добраться до Лифанчука с Татьяной. Матросы, конечно, тут же увязли в схватке.

Пожилая блядь разбила бутылку водки об голову одного якудзы. Одноногая подруга любителя Гессе пиздила второго костылем. Сам любитель Гессе участия в схватке не принял, он хладнокровно треснул стакан водки, занюхал рукавом и погрузился в чтение. Лифанчук показывал чудеса кунг-фу: он поломал всю оставшуюся мебель и уложил всех по очереди, кроме Хуямы. Тот как раз разделался с матросами, когда Лифанчук поманил его рукой.

112. ИНТ. КИЕВ. ГЕНДЕЛЫК. ДЕНЬ. (CONT).

Лифанчук и Хуяма обменялись несколькими мастерскими ударами…

(общий план) Их силы были равны. Они стояли лицом друг к другу (два профиля, средний план), на заднем плане в проeме двери появился оябун.

— Браво, майстре! – сказал оябун, аплодируя. Он величественно вплыл в генделык в сопровождении ПЯТЕРЫХ БАНДИТОВ. – Ви вже довели вашу перевагу, шіфу. Не бачу необхідності в продовженні. Досить захищати примарні ідеали.

— А як же ваші хлопці? – спросил Лифанчук. – За які ідеали загинули вони?

— Можете називати мене сенсей, – сказал оябун, – і не переживайте за хлопців. Уєхара все одно коли-небудь зробив би сеппуку. Це було його мрією з дитинства.

— Що ж ви тоді пропонуєте мені? – спросил Лифанчук. Он стоял на столе, в одной руке он держал стопку водки, в другой – палочки для еды, которыми пользовался как оружием.

— Перш за все я пропоную вам випити горілки. Ви ж п’єте горілку, майстре? – сказал оябун.

ТЬОТЯ ВЄРА, совмещающая функции подавальщицы и уборщицы, по-хозяйски складывала побитые тела в угол и приговаривала:

— Ой, хлопці, хлопці...

— А що буде з нею? – Лифанчук показал на Татьяну.

— Вона залишиться з вами, або можете відправити її під три чорти, – сказал оябун жeстко.

— Сам іди під три чорти, який умний! – сказала Татьяна, надув губы.

И тут очухавшийся матрос, поднявшийся с пола, с боевым криком: «Юля!» подскочил к оябуну сзади, чтобы огреть его стулом. Реакция оябуна была мгновенной. Резко повернувшись к противнику, он разодрал на себе рубаху. На груди и животе оябуна была искусно вытатуирована Юлия Тимошенко. Матрос обмяк и выпустил стул. Остатки рубашки полетели на пол, и тут мы увидели, что на мускулистой спине оябуна был вытатуирован Махно. Батько Нестор сверкал очами, два пулемета «максим» в затейливых картушах из пулеметных лент грозно целились вправо и влево с плечей оябуна. Теперь зааплодировал Лифанчук.

— Це означає перемагати без бійки, – сказал он, смеясь, и лихо тяпнул стопку водки. – Браво, сенсей!

— Всім горілки! – крикнул Оябун,– и жестом пригласил Лифанчука с Татьяной за стол. Теперь они сидели в генделыке, сдвинув столы, все вместе: ханыги, матросы, негр, якудза, Лифанчук с Татьяной, любитель Гессе, его подруга – и Лифанчук спросил, показывая на татуировки:

— Звідки у вас все це?

— Ми – якудза, і ми любимо тату, – сказал оябун.

Тьотя Вєра принесла вареники, чебуреки и водку.

— Але Махно, і все таке інше?

Оябун поиграл грудной мышцей, так, что Юля подмигнула Лифанчуку.

113. АНИМАЦИЯ. РЕТРОСПЕКТИВА.

Закадровый текст сопровождается комиксной анимацией.

— На початку століття, коли Нестор Махно з боями проривався в Румунію в плавнях Дністра, його відступ прикривав отаман Куриленко, – сказал оябун. – За офіційними даними, він загинув, прикриваючи відступ Батька. Але тіло його не знайшли. Він був тяжко поранений в тому бою, але все-таки зміг сховатися в плавнях. Непритомного, його знайшли тамтешні селяни. Красива дівчина виходила його, і там було велике кохання.

— Він тікав від більшовиків, спочатку в Китай, потім в Японію, служив в армії імператора, але за місяць до капітуляції змушений був дезертирувати. Ходили чутки, що він зарубав офіцера. Так він опинився в якудзі. Він швидко набув авторитету, сім’я, яку він очолив, була успішною.

— Але інші сім’ї заздрили йому, і, крім того, він не був японцем. Хоча він завжди дотримувався кодексу честі. Йому дали зрозуміти, що в Японії він небажаний. Після цього частина сім’ї залишилась в Японії, але більшість поїхала в Україну за своїм оябуном.

114. ИНТ. КИЕВ. ГЕНДЕЛЫК. ДЕНЬ.

— А вона? Вона весь цей час була разом з ним? – спросила Татьяна.

— Мати завжди була разом із батьком, – сказал оябун, покосившись на татуировку.

— То це…? – спросил Лифанчук, указывая на татуировку.

— Випадкова схожість, – сказал оябун, и Юля опять весело подмигнула Лифанчуку.

— Але іноді буває корисно. А тепер, – сказал оябун, обращаясь к Татьяне, – розкажіть нам, шановна, як ви сумлінно працювали на овочевій базі двадцять років тому.

— Працювала і працювала, – сказала Татьяна, – нічого інтєрєсного.

— Так, – сказал оябун. – Нічого. Але одного чудового дня ви отримали партію індійських бананів. Нічого особливого. Тільки в одному з ящиків, крім бананів, було ще двійко немовлят. Дівчинка і хлопчик. Куди ви їх поділи, шановна?

— А, ну було таке, – сказала Татьяна. – Ви б так і сказали, а то сразу руки крутить! Я, канєшна, нікому не сказала, бо тоді дітей одвезли б в дітдом, а там таке… страшне, одним словом, всі ж крадуть, діти ходять голодні, то я і подумала собі, у нас в селі єсть багаті люди, тож дітям у них все ж краще буде, ніж в дітдомі, то я й підкинула, дівчинку Матільді Зленчиховій, а хлопчика Міколі Гупалюку, що ото дірєктор НПЗ був. За такими людьми ж діти не пропадуть, а шо, я не так зробила?

— Імєйтє в віду, – продолжала Татьяна, – шо якщо ви з прокуратури, то я од всього откажусь, мені воно нада? Та й то, молода була, дурна, сімнадцять років вообщє, січас, може, і собі б взяла, тіки кажуть, зараз мороки з цим усиновленням, одних бумажок скільки треба зібрать…

— Хто ця Матільда? – спросил оябун.

— Та так, одна відьма багата, у нас в селі живе, – сказала Татьяна, – У нас взагалі-то, в селі відьом багато, кожна друга робить. І куди це міліція дивиться, я не понімаю вобще… А то ще, буває, оці поприїжджають, Свідєтєлі Ієгови чи трясуни всякі – так то вобщє просто я не знаю. А що ви хочете – церкви ж в селі нема!

Оябун задумчиво посмотрел на Хуяму.

— Червона сукня? – спросил он. Тот кивнул. – І де вона зараз, ця відьма?

— Так вони всі вчора на Київ поїхали – і Матільда, і Галька з Анжелою і Вєронікою. Люди казали, що вони на телебачення поїхали, в програмі зніматься. Канешно! То така курва, шо у неї кругом связі. Вона своїх двох чоловіків на цвинтарі закопала, а сама з якимось продюсером з Києва в откритую живе половой жизнью не розписана. Стида совсєм не має! Так і то сказать – ви думаєте, вона просто так біля цвинтаря живе? Я ото коли її зустріну, то всігда дулю скручу і в кармані держу, а як ви думали?

— Дулі в кишені крутите, а малу дитину все ж таки їй підкинули, – сказал оябун.

— Так молода була, дурна, – сокрушенно сказала Татьяна. – Зараз, канешно, наверноє, собі б взяла. Чи, може, я комусь би прилічному підкинула. Та тіки де ж його, такого прилічного, взять? Ви ж самі бачите, шо кругом робиться…

— А ви самі бачили його коли-небудь? – спросил оябун, – ну, того, – продюсера?

— Сама не бачила, брехать не буду, скіки в селі живу – не бачила, – тараторила Татьяна.

— Звідки ж ви знаєте? – спросил оябун насмешливо.

— Люди казали, – сказала Татьяна шeпотом, выпучив глаза.

— Хлопці, дівчата, ану катайте заберіть тарілки,

— сказала Тьотя Вєра и ебанула мокрой тряпкой об стол, не обращая внимание на причинeнное неудобство. Наши герои только успевали уворачиваться от еe здоровенной жопы.

— Навіщо вам все це? – спросил оябуна Лифанчук. – Якісь діти в ящику з бананами, відьми, продюсери… У вас, наскільки я зрозумів, солідний бізнес…

Тряпка и жопа Тьотi Вєри мешали нашим героям видеть друг друга.

— Тут справа в тому, чиї це діти, майстре, – сказал оябун, уворачиваясь от тряпки.

— Ця сільська дівчина, – її звуть Галя, ви сказали? – донька магараджи Братпура, Браджраджкаламатраси і принцеси Лакшмі, що померла при пологах. Уроджена богиня життя, вкрадена в дитинстві вождем магів-душителів Сарасваті. Відсутня ланка у кільці Атмана-Брами. Така, як вона, з’являється поміж смертними раз на десять тисяч років.

— А цей хлопчик? – встряла Татьяна.

— Її брат-близнюк, – ответил оябун. – Але це неважливо. Важлива тільки дівчина. І, наскільки мені відомо, вона зараз зі своєю мачухою перебуває на каналі «Ти і я». Думаю, на землі для неї немає більш небезпечного місця.

115. ИНТ. АСК. КОРИДОР. ДЕНЬ.

Магараджа со свитой, Сільодкой и Сосуновским шествовал по АСК. Вся телевизионная шушера, сбежавшаяся посмотреть на магараджу, почтительно сторонилась. Процессия как раз летела мимо Гали с Вереснем и Борсюком, когда Сосуновский остановился и представил их магарадже.

— Це зірки нашого телеканалу, – сказал он по-английски, – Микола Вересень і Анатолій Борсюк.

— А це дівчисько, мабуть, ведуча молодіжної програми? – спросил магараджа (англ. в закадровом переводе), – Яке чарівне обличчя!

— Так, сер, – не смущаясь, подтвердил Сосуновский, – Вона веде спортивно-розважальну програму для молоді. Це дуже успішна програма, сер.

Он даже ухитрился подозвать Сільодку и спросить у него шeпотом:

— Шо за дівка, Влад? Чому не знаю? Срочно постав її на кастінг у програму «Ану, дівчата!»

— Яким спортом займається юна леді? – спросил магараджа у Гали.

— Кунг-фу, сер. Стиль хейлун, – ответила Галя просто.

— Якщо в цій країні красиві дівчата займаються такими серйозними речами, то якими тут мають бути хлопці? – удивился вслух магараджа.

— У них, сер, давні воїнські традиції, – сказал Чарльз, – в старовину у них була каста воїнів-кшатріїв, в Україні їх називали козаками. Вони жили на острові посеред Дніпра і там вправлялися в бойових мистецтвах. Їх боялися всі, сер, і поляки, і турки, і татари.

— А їхні жінки були з ними? – спросил магараджа.

— Ні, сер, – ответил Чарльз.

— Чому? – полюбопытствовал магараджа.

— Вони втекли від жінок, сер.

— Навіщо? – спросил магараджа.

— Тому що їхні жінки були крутішими за них, сер, – сказал Чарльз, и оба дружно захохотали.

— Ми якраз хотіли показати вам нову студію для програми «Армагедон», сер, – сказал магарадже Сосуновский. – Це дуже успішна програма. Ми тільки на рекламі заробляємо шалені гроші…

— В чому полягає суть програми? – спросил магараджа.

— Інтерактивна гра, – сказал Сосуновский. – Пересічна людина рятує світ…

— І виграє десять мільйонів доларів? – спросил магараджа.

— Саме так, – сказал Сосуновский. – Мільйони людей по всій Україні дивляться цю програму. У нас шалені рейтинги.

— Це так, – сказал магараджа. – Якщо ти врятував світ і не отримав за це десять мільйонів доларів, ті, кого ти врятував, будуть дивитися на тебе, як на ідіота.

— Такі часи, сер, – сказал Сосуновский.

— Це погані часи, містер Сосуновський, – сказал магараджа жeстко. – Часи, коли люди стають невдячними, жінки – схожими на чоловіків, а чоловіки – на жінок, – и окинул гендиректора неодобрительным взглядом.

116. ИНТ. КИЕВ. ГЕНДЕЛЫК. ДЕНЬ.

— Ви самі вірите у всю цю хрєнотєнь? – спросил Лифанчук.

— Вірю-не вірю, яка різниця? – сказал оябун. – Фактом залишається те, що дітей вкрали, тобто це було комусь потрібно. Для мене має значення тільки те, що батько цих дітей був би щасливий знов їх побачити і не пожалкував би задля цього своїх мільярдів.

— Це середньовічні байки, – сказал Лифанчук. – Діалектичний матеріалізм давно поставив крапку у цьому питанні.

— Питання тут народжується суче: яка різниця між ідеалізмом та матеріалізмом злоїбучим? – задумчиво сказал оябун. – Але якщо ви тільки зробите це фантастичне припущення, то неймовірна історія стає логічною і зрозумілою. Ваші матеріалістичні погляди тільки все заплутують, товаришу.

— Тож навіщо було красти дітей? – спросил Лифанчук.

— Це давня історія, – сказал оябун. – І мені відомо не все. Покидьки, які вкрали дітей, діяли на замовлення. І я здогадуюсь, на чиє. В цій країні є тільки одна людина, яка могла б ними зацікавитися. Але щось у них не склалося, і замість замовників дітей отримала наша чарівна леді.

— Хто цей замовник? – спросил Лифанчук.

— Так, один пройдисвіт, – сказал оябун. – Ми, звичайно, теж не янголи, але ми ніколи не крали дітей, – и добавил: – Але це ще не найгірше.

— Що може бути гірше? – спросил Лифанчук.

— Він вампір, – сказал оябун просто, – Нащадок Дракули.

117. ИНТ. АСК. КОРИДОР. ДЕНЬ.

Магараджа с процессией несся по коридору АСК. Сільодка смотрел ему вслед.

— Він упізнав її, – сказал Сільодка Матильде. – Він сам цього ще не знає, але він упізнав її. Я це відчуваю.

— Він навіть зробив її ведучою, наша Попелюшка зробила кар’єру, сучка мала. А моїх дуреп відрахували з першого тура. Сидять зараз, ревуть, дури. Ненавиджу, – сказала Матильда с ненавистью.

— Це не має ніякого значення, ти це чудово знаєш, невже ти подумала, що вона буде телеведучою? – сказал Сільодка. – Поїзд уже прибув.

— Так, поїзд уже прибув, – сказала Матильда, оскалившись. – Тепер, дiйсно, це все лайна варте, – и она вынула маленькое зеркальце…

118. ИНТ. КИЕВ. ГЕНДЕЛЫК. ДЕНЬ.

— Це неможливо, – сказал Лифанчук. – Вампірів давно не існує. Якби вони були, китайська розвідка знала б про них.

Оябун внимательно посмотрел на Лифанчука и широко улыбнулся.

— Як я раніше не здогадався? – сказал он.

— Я тут в особистих справах, – сказал Лифанчук.

— Зрозуміло. Жодних питань, – сказал оябун. Он допил водку и сказал: – Але в світі є речі, яких не знає навіть китайська розвідка.

Лифанчук сделал протестующий жест, но оябун продолжал холодно:

— Вампіри існують. Вони вже зовсім не ті, що раніше, вони пристосувались, вони більше не ходять в чорних плащах і не живуть у замках, вони можуть виглядати, як звичайнісінькі рагулі, але тим гірше. Вони опановують владу, бізнес і політику. Але найбільше їх цікавить телебачення.

— Чого ж вони хочуть? – спросил Лифанчук.

— Влади над світом, – сказал оябун. – Я не знаю, для чого саме, але наша дівчинка потрібна їм. В цій точці сходиться все.

— Знову «фантастичне припущення»? Гаразд, у цьому щось є. Але я не думаю, що Матільді відомо про походження нашої принцеси, – покачал головой Лифанчук.

119. ИНТ. АСК. КОРИДОР. ДЕНЬ.

Матильда смотрела в маленькое зеркальце, в котором отражался поезд.

120. ЭКСТ. КИЕВ. СТАНЦИЯ «КИЕВ-ТОВАРНАЯ». ДЕНЬ.

Товарняк стоял на станции «Киев-Товарная». Грузчики грузили ящики с томатным соком в рефрижераторы. Одна из упаковок разорвалась, жирные мухи летали над красной лужей, худые вокзальные собаки лакали еe. Тут же с деловым видом ходило несколько ворон. Большой чeрный ворон прыгал рядом с ними.

121. ИНТ. КИЕВ. ГЕНДЕЛЫК. ДЕНЬ.

— Мені самому ніколи не спадало на думку, що Галя... Хоча вона моя учениця, і я добре її знаю. Правда, мене більше цікавила мати, – сказал Лифанчук.

— Розумію, – сказал оябун. – Мабуть, це і є ваші особисті справи, – и он улыбнулся похабно.

— Від Матільди слід веде до одного покидька, – сказал Лифанчук холодно.

— І ви чекали на нього в цій богом забутій дірі, щоб звести рахунки і непомітно вшитися, – подытожил оябун. – Тактика тарантула.

Лифанчук кивнул головой.

— Прекрасно, містер Спайдермен, – сказал оябун. – Мені чомусь здається, що той, на кого ви чекали в своєму павутинні, і той, кого маю на увазі я – одна особа. Отже, в селі він не з’являвся, це означає, що він нічого не знає. А він би обов’язково з’явився, якби знав. У нас є шанс.

— Влад, – сказал Хуяма и похрустел суставами.

— Його звуть Влад? – спросил Лифанчук (крупный план, акцент).

— У нього багато імен, – сказал оябун. – А цей псевдонім він узяв на честь князя, його славетного пращура.

— Звідки ви все це знаєте? – спросил Лифанчук завистливо.

— Ми українська якудза, – сказал оябун гордо. – І ми знаємо все. Майже все. Ми навіть знаємо, що колись цей покидьок вчився в Китаї у знаменитого майстра. Чи не у вас раптом?

Лифанчук взмахнул палочками для еды, и поймал муху – на этот раз основательно. Муха перебирала лапками, пытаясь вырваться из плена. Лифанчук грозно посмотрел на муху, борясь с искушением раздавить еe, но потом отпустил. Молния, вспыхнувшая в его глазах, потухла.

— Влада над світом, – сказал он деланно холодно. – Це не вдалося навіть Чінгісхану.

— Ці придурки ще не знають, з ким зв’язалися, – сказал Хуяма самоуверенно.

— Ви називаєте вампірів придурками? – спросил Лифанчук. – Я завжди вважав, що вампіри – вища раса.

— Це вже не ті вампіри, майстре, – сказал оябун. – Ті вампіри, їхні предки, були уособленням елегантності. Якщо хочете знати, я не маю нічого проти них. Проте, їхні нащадки в процесі еволюції деградували. Зараз це звичайне сіре бидло. Смертельно небезпечне бидло.

— Чому ж ви не покінчите з ними? – спросил Лифанчук.

— Ми не займаємося поліпшенням світу, – сказал оябун. – На те є прокуратура і міліція.

— І китайська розвідка, – сказал Лифанчук. – Те, що ви сказали, сенсей, зачіпає мене особисто. Гадаю, разом ми покінчимо з усім цим.

Он подал оябуну руку. Оябун пожал еe с довольным видом.

— Її треба рятувати негайно, – сказал Хуяма.

И он так стукнул по столу, что запрыгали стаканы. И тут оябун посмотрел на него очень внимательно. И Хуяма съежился и покраснел под его взглядом. Лифанчук положил Хуяме руку на плечо.

— Не хвилюйтесь, – сказал он. – Повірте, Галя може дати собі раду. Я навчив її дечому.

— Перш за все нам треба взяти фортецю ворога, – сказал оябун.

— Де ця фортеця? – спросил Лифанчук.

— Апаратно-студійний комплекс на вулиці Мельникова, – сказал оябун. Он размял могучие плечи и широко улыбнулся. – Пречудово, – сказал он. – Ми повертаємо дитину щасливому батьку і заробляємо гроші. Величезні гроші нашого індійського татуся.

— І рятуємо світ, – сказал Лифанчук.

— Комуністичний ідеалізм, – сказал оябун, – ось до чого призводить промивання мізків. До речі, ви не хотіли б познайомитися зі справжнім індійським магараджею?

— Мені здається, ми вже знайомі, – сказал Лифанчук.

— Так, я і забув про ваші звитяги. Не розумію одного – чому ви йому так сподобались? Люди його штибу зазвичай не звертають уваги на інших людей, – сказал оябун.

— Його дао вибрало мене, – сказал Лифанчук.

Они встали из-за стола, и тут любитель Гессе хряпнул стакан водки, ударил книжкой об стол и заорал:

— Тачанки вперед віялом! Рубай, батьку, червону сволоту!!

— Яке дао? – скривилась Татьяна, – просто людина свою люльку загубила, а ви знайшли.

Последнее, что мы видим – крупный план лица Татьяны и средний план задумавшихся Лифанчука, оябуна и Хуямы.

122. ИНТ. АСК. КОРИДОР. ДЕНЬ.

Галя шла по коридору АСК. Еe внимание привлекла дверь с табличкой «Тихо! Іде запис!» и Галя засунула в дверь любопытный нос. Чeрная тень мелькнула у неe за спиной и скрылась за углом. Или это нам так показалось... Галя оглянулась, но никого не увидела.

123. ИНТ. АСК. СТУДИЯ ПРОГРАММЫ «ІНШИЙ ВИМІР». ДЕНЬ.

В студии шла съeмка прграммы «Інший вимір». Вова и Адик восседали на хилых блестящих стульчиках. Их окружало звездное небо. Там и здесь на звездном небе светилсь каббалистические знаки, в одном углу неба уютно устроился Нострадамус, в другом – какой-то джентльмен в парике, то ли Калиостро, то ли граф Сен-Жермен. Сбоку стояла съeмочная группа, а в центре, между Вовой и Адиком помещалась Альбина Ковбасюк, ведущая программы.

— Пані і панове! З вами програма «Інший вимір» і в студії я, її ведуча Альбіна Ковбасюк, – тараторила она. – У нас сьогодні в студії наші гості пан Адольф Свербипупенко і пан Володимир Галушка, і вони стверджують, що побували в потойбічному світі. Розкажіть нам всім, будь ласка, ну як там?

— А то ви не знаєте! – недоверчиво засопел носом Адик. – Такі калідори кафєльні, свєт в кінці, – ну, тіпа труби, – двері такі канкрєтні…

— І дємони стоять за двірями, в халатах ризових, – добавил Вова. – Як ми з Адіком ломанулись, то вони і одлетіли нафіг.

— Все ж таки, – развязно настаивала ведущая, – розкажіть нам, як ви повернулись назад, у життя?

— Так ми і не возвращались, – сказал Адик, – а чого вертатись? Шо я там загубив? Страданія? Та чого ви питаєте, як будто самі не знаєте? Дєтскій сад какой-то!

— Стоп, шо за хєрня? – прозвучал голос режиссера. – Хто привів у студію цих ідіотів?! Свєта!!

— І шо за дурня? – сказала Галя, – Чим тільки люди занімаються?

И тут же какие-то ЛЮДИ В ЧEРНОМ – то ли ниндзя, то ли телеоператоры, снимающие в «чeрном кабинете», – зажали ей рот и куда-то потащили. Она отбивалась отчаянно. Ей даже удалось вырваться и уложить парочку нападавших серией мастерских ударов, но слишком много их было. Они скрутили девушку, зажали ей рот и потащили. Отбиваясь, она успевала запоминать дорогу (крупный план лица).

124. ЭКСТ. КРЕЩАТИК. НЕБОСКРEБ. ДЕНЬ.

Напротив агентства УНИАН, на месте «вырванного зуба» между двумя домами с дурацкой рекламой на стенах, теперь возвышался небоскрeб (компьютерная графика). Стекло, бетон, хайтек...

Громадную площадь фасада занимал световой биллборд: «JAKUZA UA. INC.»

125. ИНТ. ОФИС ЯКУДЗЫ. ДЕНЬ.

Оябун, Хуяма, Лифанчук и ещe двое из наиболее приближeнных сидели у оябуна в офисе перед огромным компьютером. На мониторе светился план АСК. Проекция была выведена на большой экран.

— Як ми зайдемо туди? – спросил Хуяма.

Лифанчук ходил взад-вперeд, покуривая трубку, как товарищ Сталин.

— Скоріш за все, вони відведуть її ось сюди, – сказал оябун. – Це таємне приміщення, про нього не знає ніхто, навіть ветерани, які там працюють.

— У них там всередині повно охорони. Не хотілося б піднімати галас, – озабоченно сказал Хуяма.

— Мені здається, я вже непогано розумію цю країну, – улыбаясь, сказал Лифанчук, – і я знаю їхні слабкі місця.

— Китайська розвідка, – улыбнулся оябун.

— Там кожного вечора політичне ток-шоу, – сказал Лифанчук, не обращая внимания на слова оябуна. – Вони це люблять. Головним чином там народні депутати. Не думаю, щоб їх перевіряли при вході.

— Сунь Цзи, – сказал оябун с восхищением. – Це називається зруйнувати ворога зсередини. «Мистецтво війни», параграф п’ятий, рядок одинадцятий, – он даже привстал от удовольствия.

— Все, що нам потрібно – старий «запорожець», – сказал Лифанчук. – Той самий, про який вони розповідають один одному свої дурні анекдоти.

126. ИНТ. АСК. СТУДИЯ «АРМАГЕДДОНА». ДЕНЬ.

Сосуновский, магараджа со свитой, ОПЕРАТОРЫ И ТЕЛЕВЕДУЩИЕ толпились в тeмной студии «Армагеддона». РАБОЧИЕ заканчивали монтаж обрудования. Мы не видим всего помещения, приберегая общий план cтудии для «Grand finale». Высвечиваем лишь крупные планы некоторых деталей.

В центре, на цепи висела переливающаяся красным и оранжевым массивная херня, изображающая раскаленный астероид. Эдуард Майстренко, арт-директор канала, с гордостью показывал гостям плоды своего воображения:

— Осьо-сьо, дивіться, сер, – прыгал Майстренко по студии, – оце – тіпа метеоріта, шо падає на Землю, він весь час так повільно опускається, чьотко, і тіки правильна відповідь його трошки тормозить, і оце він опускається нижче, і нижче, аж поки не торкнеться підлоги по центру, і тут – трах! – срабатує піропатрон, і всьо в диму, тіпа, гаплик!

— Це він про що? – спросил магараджа у Сосуновского.

— Містер Едвард каже, що він хотів, щоб все виглядало, як справжній кінець світу, – сказал Сосуновский.

— Трах! – і все! – сказал магараджа. – І не буде нічого. Навіть телебачення. І коли запланований кінець світу?

— Сьогодні ввечері, сер, – сказал Сосуновский.

— Що ж, чекати лишилося недовго, – сказал магараджа. – А тепер я хотів би ознайомитися з документами.

— Вони у кабінеті генпродюсера, – сказал Сосуновский. – Куди подівся Влад? – спросил он шeпотом у Вересня.

Тот только развeл руками.

127. ИНТ. ЗДАНИЕ АСК. КУБИНСКАЯ КОМНАТА. ДЕНЬ.

Галя сидела, прикрученная к стулу. Она осмотрелась. Темное помещение, обитое красным бархатом. Ржавые трубы, фрагменты старой сантехники, метлы и ведра валялись в углу. У стены с портретами Фиделя Кастро и Че Гевары стоял массивный стол с бронзовой чернильницей, кресло и кубинский флаг. Все было покрыто пылью. Зарешеченное маленькое окошко под потолком освещало это странное место.

Чeрная тень скользнула по маленькому окошку. Большая чeрная птица. Галя услышала за спиной шум крыльев, обернулась… Большой чeрный ворон вышагивал в маленьком окошке, косил чeрным глазом, потом спикировал, насрал на стол под портретом Фиделя Кастро, сел Гале на плечо, причесывал еe клювом ласково.

— Це ти, Вася? – сказала Галя. – Вася, ну як тобі не стидно?

Вася открыл клюв и самозабвенно понес какую–то абракадабру на санскрите – так, что Галя только рот открыла от изумления, потом почистил пeрышки, уселся поудобнее и каркнул.

— Вася, – сказала Галя, – будь другом, розв’яжи мотузку!

— Вася – хароший хлопчик! – сказал ворон, подобрался сзади, стал клевать и тянуть веревку, которой у Гали были связаны руки.

Он ослабил узел, Галя дотянулась пальцами и развязала веревку, потом развязала ноги, встала со стула, размяла шею, плечи, колени, подошла к двери, подергала – бесполезно, заперто было крепко. Обернулась в поисках выхода. Ворон скакал за ней важно, каркал, пиздел на санскрите.

128. ЭКСТ. КИЕВ. УЛИЦА. СУМЕРКИ.

Чeрный мерседес остановился на перекрестке перед светофором. Из мерседеса высунулась волосатая рука с сигаретой, и в тот же миг ему в корму въехал маленький красный «запорожец». Не сильно, в общем, врезался, без особых повреждений. Два амбала, бледнея от бешенства, вылезли из мерседеса, и вальяжно, враскачку, пошли к виновнику происшествия.

— Ну, ти попав, казьол! – сказал один из амбалов, обращаясь к Лифанчуку, который, виновато улыбаясь, вылез из машины.

— Хлопці, вибачте! Оце від тещі з кумом їдемо, трохи перебрав, на дєвушку задивився, така красіва дєвка!

— Ти, чурка, сійчас кров’ю харкать будеш! – сказал один из амбалов, подходя ближе – и тут же осел на мостовую.

Мы даже почти ничего не заметили, так быстры и точны были действия Лифанчука. Пара точечных ударов, и на землю повалился другой амбал. Из окна лимузина высунулось сонное депутатское ебло, и сказало:

— Толя, ну ти скоро там?

Лифачук тут же оказался рядом, нежно надавил депутату на точки под ушами, и погрузил в глубокую кому. Светофор мигнул зелeным, Лифанчук сел за руль, и мерседес с отключившимся депутатом укатил плавно. «Запорожец» двинул за ним следом. За рулем уже сидел Хуяма.

Мерседес увеличил дистанцию и скрылся за поворотом, а Хуяма взял попискивающую рацию, выслушал ценные указания (это были отрывистые японские команды), сказал: «Хо!», после чего заглох на перекрестке, перегородив проезд другому чeрному мерседесу. Хуяма озабоченно вылез из машины, открыл капот и полез руками вовнутрь. Два амбала из мерседеса уже приближались сзади. Хуяма озабоченно крутил головой, подтягивал спортивные штаны и ловил пальцами ноги ускользающий домашний тапок. В этом своем убранстве он напоминал торговца урюком, а на грозного якудзу был совсем не похож.

— Ну, ти, чмо! – сказали ему хозяева жизни, – Відкоти свою інвалідку, шо не ясно?

— Та іскри нема, хлопці, – виктимно сказал Хуяма.

Амбалы подошли ближе, и один из них даже успел сказать:

— На руках одкоти, казьол! – после чего вдруг мягко осел на землю.

Второй амбал покатился следом. Все было сделано, как и в первом случае, ювелирно и быстро. А Хуяма уже сидел за рулем мерседеса.

— Шо це все означає?! – возмутился депутат на переднем сиденьи, – Я депутат Верховної Ради Перетятько!

— Сабуро Хуяма, ваш новий водій, – сказал Хуяма, после чего коротким ударом погрузил депутата в сон. Потом он достал рацию и сказал в неe несколько отрывистых японских слов. Мерседес тихо покатил по пустынным Липкам.

129. ЭКСТ. – ИНТ. (ДЖИП). КИЕВ. УЛИЦА. ВЕЧЕР.

Оябун положил в карман рацию. Он сидел в здоровенном джипе, рядом с ним сидел водитель, а еще на заднем сиденьи помещался парень с холодным самурайским лицом. Автомобиль медленно ехал вдоль громадной очереди. Очередь змеeй обвивала магазин. Буйные крики неслись из хвоста и середины, но особенно жарко было в голове еe.

— Шось я давно не бачив черг в цій країні, – задумчиво сказал оябун, – Кендзо! – коротко бросил он, глядя на очередь.

— Хо! – отозвался самурай, сидящий сзади.

— З’ясуй, що це все означає, – приказал оябун.

Джип притормозил, и Кендзо ввинтился в очередь. Он совсем недолго пробыл там, но вернулся назад порядком взъерошенный, лицо его было поцарапано, а пиджак порван. В руках Кендзо держал пачку сока. Он едва успел протиснуться в джип, как машину окружила толпа. Искаженные, исступленные хари. Кто-то даже стукнул кулаком по лобовому стеклу. Джип медленно просочился сквозь толпу, в это время оябун внимательно рассматривал упаковку.

«Сік Томатний «Дракула» – гласила надпись на упаковке, князь Дракула в левом верхнем углу весело подмигивал, в руке он держал бокал с красной жидкостью. Точно такой же персонаж красовался на биллборде слева от дороги. Блеск молний освещал энергичное лицо князя. «Томатний Дракула: таємниця справжньої сили!» – гласили огромные буквы.

Справа от биллборда с Дракулой торчал другой биллборд. Мыкола Вересень в красной рубашке, окутанный языками адского огня, грозно тыкал пальцем в обывателя, как красноармеец на известном плакате: «Ти готовий врятувати світ?» – было написано на плакате огненными буквами. А еще сверху крупно было начертано: «Армагедон», канал «Ти і я», четвер, 21:00», и наискось была пришлепнута цифра $10 000 000.

Они уже почти проехали, когда оябун сказал водителю:

— Зупини.

Они остановились, оябун взял у Кендзо пачку сока, отвинтил пробку и сделал большой глоток. Глаза у него закатились, рот изогнулся в хищном оскале. Красная струйка сока стекала из угла рта. Оябун захрипел, соратники испуганно отпрянули, оябун страшно вращал белками и шарил руками вокруг.

— Що з вами, сенсей? – испуганно спросил Кендзо.

— З сіллю було б непогано, – оябун молниеносно пришел в себя и улыбнулся, довольный розыгрышем. – Але це не томатний сік.

— Тоді що це, сенсей? – спросил Кендзо.

— Кров, – сказал оябун.

Он задумчиво вертел в руках крышечку от упаковки. На обратной стороне еe ясно виднелся код с цифрами и буквами. Он посмотрел на биллборд с «Томатным Дракулой», потом снова на крышечку. На биллборде внизу была изображена такая же. «Набери код і врятуй світ» – гласила надпись на биллборде.

— Нарешті, – сказал оябун. Он посмотрел на часы. – Дві години, – задумчиво сказал он, – Інколи цього не досить, щоб виграти партію в го, але цілком достатньо, щоб врятувати світ.

И, наклонившись к водителю, скомандовал:

— Вперед!

Вечерние сумерки окрасили небо над Днепром. Джип мчался по набережной. На улице зажглись фонари.

130. ИНТ. АСК. КАБИНЕТ СІЛЬОДКИ. ВЕЧЕР.

Магараджа и Сосуновский сидели в кабинете генпродюсера, Сільодка показывал магарадже бумаги, суетился и лебезил. Магараджа изучал документы, играл с тигрeнком, который, однако, был агрессивен – рычал на портрет Дракулы и пытался укусить Сільодку за жопу.

— Яке у вас симпатичне звірятко, сер, – подхалимничал Сільодка, уворачиваясь. – Киця, киця, як тебе звуть? Осьо-сьо, дивіться, оце у нас договорчики, а оце все по судах…

— Спокійно, Раджа, – приказал магараджа зверю. Он осадил тигрeнка и внимательно посмотрел на Сільодку. – Це не звірятко, містер Сільодка, – сказал он веско. – Тигр – бог джунглів. Одна його половина – сонячне світло, а друга – чорна ніч. Тому він добре відчуває і те, і інше, і вміє їх розрізняти.

Он еще раз внимательно посмотрел на Сільодку и внезапно спросил:

— Чому в останню мить програма «Армагедон» змінила спонсора? Чому ви розірвали угоду з компанією-мобільним оператором? І звідкіля взявся цей ідіотський сік?

Магараджа грозно смотрел на партнеров по бизнесу. Сосуновский покрылся розовыми пятнами, Сільодка изворачивался, как угорь, щелкал по старой привычке черепом грызуна и мельтешил необыкновенно.

— Програма починала втрачати рейтинги, сер, – тараторил он, – необхідно було оновити формат, а цей сік – це просто Клондайк, сер, вони просувають бренд на ринок і не рахують грошей, вони запропонували нам стільки, що ми сплатили неустойку мобільному оператору, зробили формат інтерактивним, і тепер у нас шалені рейтинги, в цю гру грає вся країна.

— Поясніть мені, – сказал магараджа, – причини цих вражаючих змін. Он закурил сигару и посмотрел в окно.

131. ЭКСТ. ДВОР АСК. ВЕЧЕР.

Два одинаковых чeрных мерседеса въехали на стоянку АСК. К ним уже бежали телевизионные девчонки. Дверцы лимузинов открылись синхронно, из автомобилей высунулись ноги в кремовых туфлях с длинными загнутыми носами.

132. ИНТ. АСК. КАБИНЕТ СІЛЬОДКИ. ВЕЧЕР.

— Тепер кожен може виграти десять мільйонів, сер, – лебезил Сільодка, – кожен, хто купив сік. Вони просто змітають його з полиць. Це крос-промоушен, сер, дуже ефективно. На кришці соку є код, глядачі просто набирають номер студії, а потім вводять цей код по телефону. Комп’ютер фіксує учасників і автоматично здійснює жеребкування. На цих дзвінках ми теж добре заробляємо, сер.

— А що ж вони роблять з тим соком? – спросил магараджа.

— П’ють, сер, – радостно хихикал Сільодка, – п’ють! Весь сік випивається під час передачі, про це дбають ведучі. Томатний сік дуже корисний для здоров’я, сер.

Сільодка мерзко хихикал, потирал руки, скакал перед магараджей:

— А зараз дуже прошу мене вибачити, сер, у мене термінові справи. Альберт Миколайович покаже вам ваш кабінєт.

И Сільодка улетучился. Магараджа задумчиво дымил сигарой в окно.

133. ЭКСТ. ДВОР АСК. ВЕЧЕР.

Во дворе АСК Лифанчук и Хуяма вылезли из мерседесов и вальяжно направились к дверям. На обоих были доспехи народных депутатов: светлые брюки, рубашки с короткими рукавами, галстуки и кошмарные кремовые туфли в дырочку и с загнутыми носами. Лица обоих выражали озабоченность счастьем народа и некоторую отрешенную задумчивость. Каждый из них бережно прижимал к груди пшеничный колосок.

134. ИНТ. ЗДАНИЕ АСК. КУБИНСКАЯ КОМНАТА. ВЕЧЕР.

Галя внимательно осматривала свою тюрьму. Нашла стальную трубу, лупила ею по замку – безрезультатно, конечно.

— Дурня. Точно, як в кіно, – сказала Галя. – Щас прийде принц мене рятувать. Ага.

Сказала и запиздячила трубой в двери.

— Нужна я тому принцу, як зайцю стоп-сигнал. Та хто я така?

Ворон скакал рядом, косил хитрым глазом, пиздел на санскрите. Потом каркнул, прокашлялся и сказал довольно внятно по-украински, правда, с восточным ацентом:

— Ти – принцеса Парваті, богиня, народжена смертними, донька принцеси Лакшмі та магараджі Братпура Браджраджкаламатраси, та, що з’являється поміж людей один раз на десять тисяч років. Я, Сарасваті, вождь магів-душителів, кажу тобі це, да не збреше мій недостойний язик.

— Дурка якась, – сказала Галя, – Дурка. І ти, Вася, туда же. Я думала, хоч ти тут один розумний. А ти тоже дурень, Вася.

— Вася пупсік, – сказал Вася без всяких восточных завываний и даже с намеком на полтавский суржик.

Ветер с дождем внезапно поднялся снаружи и даже занес через маленькое окошко несколько летучих мышей…

135. ИНТ. ПРОПУСКНОЙ ПУНКТ АСК. ВЕЧЕР.

Лифанчук и Хуяма подошли к пропускному пункту АСК. Два мента в бронежилетах и с автоматами охраняли вход.

— Ваші перепустки, – сказал один неуверенно.

— Це наші гості! – пискнула телевизионная девушка, высланная встречать высоких гостей.

— Депутат Верховної Ради Перетятько, – надменно сказал Хуяма, проходя мимо мента.

— Депутат Верховної Ради Сало, – Лифанчук повторил его маневр.

Менты отдали честь раболепно, и два героя, сопровождаемые суетливой девчонкой, стали подниматься по широкой лестнице, ведущей к лифтам. Вова и Адик, выгнанные из программы «П’ятий вимір», спускались по той же лестнице вниз. Вова нeс Канта и Бертрана Рассела, Адик бережно прижимал к груди тибетскую «Книгу мертвых». И внезапно увидели двух своих мучителей в костюмах народных депутатов. Мучители шли, ухмыляясь, прижимая к груди колоски.

— Чіста-канкрєтна дємони, – сказал Адик Вове. Лицо его побледнело, глаза выкатились, ему было страшно.

— Бачу, не сци, братуха, – сказал Вова, которому тоже было не по себе. – Бачиш, як перевділись, думали, ми не пізнаєм.

Они все ближе подходили к псевдодепутатам, которые не обращали на них никакого внимания.

— Братуха, – сказал Адик Вове, – читай «Ом мані падмехум».

— Шо за приколи? – спросил Вова быстро, потея подмышками.

— Заклинання, дємонів одганяє канкрєтно, – сказал Адик.

И они стали в буддийские позы, и пока псевдодепутаты вальяжно шествовали по лестнице, Вова и Адик продолжали бубнить вслух буддийские заклинания:

— Омммммммм! – гундосил Вова.

— Омммммммм! – вторил ему Адик.

— Наші хлопці, – шeпотом сказал Хуяма Лифанчуку.

— Трохи того? – Лифанчук показал себе на голову.

— Це моя провина, – сказал Хуяма. – Я одного разу їм добре врізав.

— А за що? – полюбопытствовал Лифанчук.

— Віршів не знали, – пожал плечами Хуяма.

— Та й від мене їм трошки колись перепало, – сказал Лифанчук.

Ведомые суетливой телевизионной девушкой, они прошествовали мимо студии «Армагеддона».

— Скільки у нас часу? – спросил Хуяма.

— Кілька хвилин, програма от-от почнеться, – сказал Лифанчук. Они пропустили вперед девушку, которая болтала, не умолкая, и растворились в коридоре.

136. ИНТ. АСК. КАБИНЕТ СІЛЬОДКИ. ВЕЧЕР.

Сільодка переодевался перед зеркалом. Он надел чeрный смокинг с бабочкой и чeрный плащ с алой подкладкой, подмигнул портрету.

— Навіщо все це? – спросила Матильда. – Іди, вбий її зараз!

— Традиція, – пожал плечами Сільодка. – По-перше, існує дрес- код. Коли ти п’єш живу кров богині ввечері – це в нас шо? Це в нас «black tie». По-друге, я повинен добре виглядати перед камерою.

— Будеш це робити в прямому ефірі? – спросила Матильда.

— Тільки так, моя люба. Інакше все це не має жодного сенсу. Як ти думаєш – навіщо в світі існує телебачення?

Он еще раз подмигнул Дракуле и снял со стены с мечами изогнутый кинжал.

— Ніж гурків, – сказал он, – ідуть гурки, в полон не брати!

Он улыбнулся так, что стали видны большие жeлтые клыки.

— Час настав, – сказал он, и они с Матильдой вылетели из кабинета.

Ветер поднялся в кабинете, влетел через открытое окно, глаза Дракулы полыхнули зелeным огнем.

137. ИНТ. АСК. КАБИНЕТ МАГАРАДЖИ. ВЕЧЕР.

Магараджа вместе с Чарльзом и Сосуновским обозревали кабинет магараджи – столь же роскошное, сколь и пошловатое помещение в псевдовосточном духе.

— Ми заздалегідь зробили цей кабінет для вас, сер, щоб ви почувалися як вдома, – раболепствовал Сосуновский.

— Що скажете, містере Чарльз? – спросил магараджа.

— Схоже на голлівудський павільйон для зйомок кіно про Сіндбада, сер, – сказал Чарльз невозмутимо.

Он открыл еще одну узорчатую дверь и оказался в комнате отдыха. На роскошном диване восседал оябун и курил кальян. Темный силуэт его в контровом свете заволакивало дымом.

— Хто ви такий?! – завизжал Сосуновский. Он даже попробовал заорать, – Охорона!!!

— Я чекав на Вас, Володарю, – сказал оябун, обращаясь к магарадже и не обращая внимания на Сосуновского.

Он встал с дивана и церемонно, по–японски, поклонился магарадже.

— Хто ви? – спросил магараджа.

— Я оябун української якудзи, – сказал оябун просто, – і мені треба сказати вам дещо. Впевнений, що вас це зацікавить.

— Але як ви сюди потрапили?! – продолжал бушевать Сосуновский.

— Для нас немає нічого неможливого, містер Сосуновський, – сказал оябун веско. – Накажіть їм вийти, Володарю, я мушу поговорити з вами сам на сам.

Оябун посмотрел на часы.

— У нас обмаль часу, сер, – сказал он, – операция вже почалася.

— Яка операція, що за маячня?! – кричал Сосуновский.

— Операція зі спасіння світу, містер, – уточнил оябун.

И тут хлопнул выстрел.

138. ИНТ. КОРИДОР АСК. ВЕЧЕР.

Бац, бац! – Лифанчук и Хуяма мастерскими ударами пробивали себе путь в лабиринтах АСК. Их противники, как люди в чeрном, так и ПРОСТЫЕ МИЛИЦИОНЕРЫ, сражались геройски, применяя огнестрельное и холодное оружие, а также разнообразные подручные предметы.

— Напад на АСК! – кричал мент-охранник в телефонную трубу.

С грохотом падали софиты, беспорядочная стрельба, разбитые окна, покореженная мебель…

Лифанчуку и Хуяме удалось на короткое мгновение оторваться от преследователей, они осмотрелись, сверились с планом и уверенно побежали по коридору.

139. ИНТ. АСК. КАБИНЕТ МАГАРАДЖИ. ВЕЧЕР.

— Тепер ви знаєте все, – сказал оябун магарадже. – Крім головного. Вона потрібна цим покидькам для того, щоб оживити все це мертве лайно, яке сторіччями ховали підвали старого трансільванського вбивці і яке вони контрабандою ввезли в Україну. Без неї вся ця кров мертва і ні на що не придатна.

— Що буде з дочкою? – спросил магараджа взволнованно.

— Вони вб’ють її, щоб скористатися її силою, – сказал оябун. – Скоріш за все, висмокчуть кров, – ну ви знаєте ці їхні штучки. А потім зомбовані ними люди вип’ють цю гидоту прямо перед ящиком.

— І стануть вампірами, – сказал мистер Чарльз, которому надоело стоять в коридоре.

— Маєте рацію, містер Чарльз, – сказал оябун, – вони хочуть, щоб весь світ був схожий на них, пив людську кров, дивився їх дебільні серіали і ток-шоу, а замість, наприклад, поглибленої медитації чи стрільби з лука жер чіпси і дивився в ящик.

— Так чого ми стоїмо?! – спросил магараджа. Он выхватил ятаган, а в другой руке у него уже был громадный «магнум», усы топорщились грозно.

— Здається, мої хлопці розберуться без вас, – сказал оябун, прислушиваясь.

Крики, звуки ударов и беспорядочная стрельба доносились откуда-то снизу.

140. ИНТ. АСК. КОРИДОР. ВЕЧЕР.

Сільодка с Матильдой летели по коридору. Какие-то чeрные тени стелились за ними. То ли телеоператоры, то ли ниндзя.

141. ИНТ. СТУДИЯ «АРМАГЕДДОН». ВЕЧЕР.

Cтудия программы «Армагеддон» была затянута чeрным бархатом, сверху свисал кошмарного вида астероид, переливающийся алым и оранжевым огнeм, a красные стулья, расставленные амфитеатром, полыхали, как в аду.

Операторы в чeрном застыли у камер и кранов. В центре небольшой круглой арены, прямо под астероидом, на фоне стены, на которую проецировалось тeмное зловещее небо с кровавыми облаками, резвился Мыкола Вересень.

Параллельный монтаж. Из студии «Армагеддон» – в сельмаг села Крамаренки, и обратно в студию. Таким образом, происходящее в «Карандаше» мы видим то вживую, то на маленьком экране неказистого старого телека. Кроме сцен в сельмаге, параллельным монтажом в сцену «Армагеддон» вклиниваются: реклама, сцены в коридоре АСК и сцены в аппаратной.

В студии программы «Армагеддон» шeл эфир:

— З вами ігрове шоу «Армагедон» і я, його ведучий, Микола Вересень, – сказал Мыкола Вересень в микрофон. – Кожен з вас може врятувати світ і виграти десять мільйонів доларів просто зараз! Кожну мить астероїд у мене над головою наближається до землі, і тільки правильна відповідь на запитання зупинить його! Нагадую наші правила: для того, щоб взяти участь у грі, треба подзвонити за телефоном № 333000666, і, керуючись підказками, ввести код, що написаний на зворотньому боці кришки кожного пакета соку нашого чудового спонсора «Томатний Дракула»! Тож рятуйте світ і багатійте! І не забувайте: що більше кодів – то більше шансів! А тепер – реклама!

142. ЭКСТ. ТРАНСИЛЬВАНИЯ. ЛЕС. НОЧЬ.

Вставка, рекламный ролик:

(Динамичные крупные и средние планы): конские копыта тяжело шлeпали по грязи, чeрная мокрая грива развевалась, фиолетовый глаз бешено косил, шпоры всадника оставляли кровавые следы на крупе, чeрный плащ летел по ветру, ветки били Дракулу по лицу, князь в чeрном плаще, кольчуге, с торчащими усами, мчался на вороном коне по темному лесу сквозь дождь и ветер. Огонек придорожной чарды тускло мелькал из-за веток. Князь спешился и с грохотом вошел внутрь.

— Випити! – грозно прохрипел князь испуганному кабатчику.

— Чого бажає ваша милість у таку пізню годину? – лебезил кабатчик.

— Червоного! – сказал князь и захохотал сатанинским смехом.

И обаятельная девушка в национальном фартучке поднесла ему бокал, и князь выпил и улыбнулся, и красная жидкость окрасила клыки.

— «Томатний Дракула» – таємниця справжньої сили! – грозно прогремел голос за кадром, и грохнувшая в открытой двери молния подтвердила его слова.

143. ИНТ. СТУДИЯ «АРМАГЕДДОН». ВЕЧЕР.

Над головой Вересня угрожающе колыхался астероид. Мыкола поднял голову, глянул на него с опаской, отошeл в сторону и сказал:

— Отже ми знову на каналі «Ти і Я», мене називають Микола Вересень. Кожну мить астероїд у мене над головою наближається до землі. Правильна відповідь на питання зупиняє його на 30 секунд. Але остаточно зупинити астероїд можуть тільки правильні відповіді на всі запитання.

144. ИНТ. УКРАИНА. КРАМАРЕНКИ. СЕЛЬМАГ. ВЕЧЕР.

За торговой стойкой работал телевизор, а ещe там стояли столы, за столами сидели наши знакомые дядьки, пили водку, закусывали и смотрели программу «Армагеддон». ПРОДАВЩИЦА СВЕТА бойко торговала вампирским томатным соком. Мыкола Вересень в телевизоре сказал:

— Отже, якщо хоч одне запитання залишиться без відповіді, астероїд вибухне. І нам всім з вами буде гаплик, а в цьому разі, самі розумієте, ні про які гроші вже не йдеться. Отже, увага, перше запитання ціною сто тисяч доларів!

— Борис Петрович, от якби він щас запитав, якого цвєта в тебе труси? – спросил Сашко Газ крепкого старикана.

— Тю, так це в селі кожна доярка знає, правда, дядя Боря? – сказал Жора Сексмашин.

— Якого кольору був кінь під тим вершником апокаліпсису, що тримає в руці меч?! – грозно прокричал Вересень в телевизоре,

— 30 секунд на відповідь!

— Борис Петрович, ти ж всім пиздів, що читав священні книги,

тормошил Саша Газ старикана, – для тебе цей вопрос должен бить фуфло!

— Відчепись від мене, – сказал старикан.

— Двадцять, дев’ятнадцять, – неумолимо отсчитивал Вересень...

— Рижий, – сказал Борис Петрович, хряпнул стакан водки и занюхал рукавом.

— Свєтка, давай сюди сік, Жора, звони, блядь! – сказал Саша Газ.

— Я номер не помню, сказал Жора, тупо глядя на мобилку.

— Отак, – сказал Саша, – з вами, долбойобами, хєр станеш міліонєром.

— Правильна відповідь: «Pижий!» – сказал Вересень в телевизоре. – Вітаємо переможця – Жанну Тягнирядно з села Верхня Пирловка Кiровоградської області!

— От придурки, – Саша Газ хлопнул стакан водки, – через вас всі гроші оп’ять блядям дістануться.

145. ИНТ. СТУДИЯ «АРМАГЕДДОН». ВЕЧЕР.

В студии «Армагеддон» астероид угрожающе покачивался.

— Зупинка 30 секунд, кричал Вересень, – Отже, друге запитання – п’ятсот тисяч доларів!

Сільодка с Матильдой внезапно возникли рядом с Вереснем. Клыки Сільодки сверкали, чeрный плащ с алой подкладкой и красное платье Матильды шевелил невесть откуда взявшийся в студии ветер.

Ведьма слегка позеленела легкой трупной зеленью, а глаза стали жeлтыми, как светлое пиво.

— Якому коктейлю я надаю перевагу в цей час доби? – сказал Сільодка, и Матильда захохотала гнусно.

— Влад, – сказал Вересень шeпотом, – це не смішно, апаратна, що коїться?

СТАТИСТЫ встали с кресел, нервная ПОМРЕЖ бежала через студию наискосок, но Матильда вырубила еe техничной подсечкой, и та растянулась прямо под астероидом, который снова пришeл в движение.

— 500 тисяч доларів за просте запитання, – сказал Сільодка, – невже ви всі такі тупі, що – нікому з вас не потрібні гроші?

Он картинно стал под астероидом над поверженной помрежем и изрeк:

— Жертву в студiю!

Cільодка щeлкнул пальцами. Ведьма сняла с ноги красную туфлю на шпильке и швырнула еe в стену, на которую проецировалось грозовое небо. Шпилька вошла в стену, как снаряд. Трещины поползли по стене радиально... Ещe мгновение – и стена с грохотом обрушилась (slow motion).

146. ИНТ. СТУДИЯ «АРМАГЕДДОН» – КУБИНСКАЯ КОМНАТА. ВЕЧЕР. (CONT.)

В облаке пыли показалась Галя. Она растерянно рассматривала студию. Кубинский интерьер разваливался у неe за спиной. Портреты Фиделя и Че летали в пыли. Секунда замешательства, и… наглой походкой модели она вышла на середину, подбоченилась и победоносно улыбнулась. Ворон Вася сидел у неe на плече.

А Сільодка уже схватил Галю за руку и вытащил на круглую арену, прямо под астероидом. Вася покинул Галино плечо, взлетел вверх, и уселся на астероиде. Там он и остался сидеть, махать крыльями, каркать, срать и нести индийскую абракадабру.

147. ИНТ. АППАРАТНАЯ СТУДИИ «АРМАГЕДДОН». ВЕЧЕР.

РЕЖИССEР программы «Армагеддон» уже делал страшные знаки за стеклом и кричал: «Реклама! Реклама!» Прямой в голову прекратил его крики, режиссeр сполз на пол, Матильда потрясла рукой, подула на палец, затем нажала кнопку на звуковом пульте (крупный план кнопки).

Заиграло аргентинское танго.

148. ИНТ. СТУДИЯ «АРМАГЕДДОН» – КУБИНСКАЯ КОМНАТА. ВЕЧЕР. (CONT.)

— Танго смерті, – сказал Сільодка.

Он раскрутил Галю и усадил еe сперва на правое бедро, потом на левое. Они сделали несколько классических фигур: очо, ганчо, баррида... У них хорошо получалось.

— Проста сільська дівка, – сказал Сільодка. – Померти можна від сміху.

Он уложил еe на бедро, нагнулся к горлу и обнажил клыки...

— Ну ви дайотє, – сказала Галя, – в натурє, вампір!

Где-то рядом за стеной слышались удары и приглушeнные крики.

149. ИНТ. УКРАИНА. КРАМАРЕНКИ. СЕЛЬМАГ. ВЕЧЕР.

Борис Петрович, Саша Газ, Жора Сексмашин и продавщица Света сидели в сельмаге, пялились в ящик и пили томатный сок. Что-то дебильное, страшное появилось в их рожах...

150. ИНТ. КОРИДОР АСК. ВЕЧЕР.

Хуяма и Лифанчук бежали по коридору, отбиваясь от людей в чeрном (ОПЕРАТОРЫ-НИНДЗЯ).

151. ИНТ. СТУДИЯ «АРМАГЕДДОН» – КУБИНСКАЯ КОМНАТА. ВЕЧЕР.

Сільодка с некоторым сожалением захлопнул пасть и швырнул Галю в сторону, та закрутилась волчком и картинно приземлилась на одно колено... Сільодка подскочил элегантно, танго продолжалось...

152. ИНТ. КОРИДОР АСК. ВЕЧЕР.

Хуяма и Лифанчук оказались у двери кубинского кабинета. Лифанчук обезвредил замок с помощью жидкого азота. Хуяма вышиб замок кулаком, дверь упала (сквозной удар через дверь, slow motion). Приходилось одновременно пиздить дверь и преследователей, наседавших сзади...

153. ИНТ. СТУДИЯ «АРМАГЕДДОН» – КУБИНСКАЯ КОМНАТА. ВЕЧЕР.

Сільодка перебросил Галю через бедро и приник к еe горлу. На этот раз уже основательно. Рот его искривился в зверином оскале…

154. ИНТ. СТУДИЯ «АРМАГЕДДОН» – КУБИНСКАЯ КОМНАТА. ВЕЧЕР. (CONT.)

Лифанчук, Хуяма и люди в чeрном ввалились в студию. Они оказались на импровизированной сцене – бывшем тайном помещении АСК, где ещe недавно стояла оторопевшая Галя.

— Дай дівчині спокій, – сказал Сільодке Лифанчук. – Ти ж воїн, а не манiяк. Станцюй краще зі мною.

— Хто ти в біса такий? – сказал Сільодка.

— Мій старий, коли був в поганому гуморі, називав нас тупими свинячими мавпами, – cказал Лифанчук с ухмылкой. – Мабуть, я одна з них.

— То старий пердун ще не впав в маразм? – сказал Сільодка. – А я гадав, що ваші хунвейбіни остаточно вишибли йому з голови рештки розуму... – и он захихикал мерзко.

Во время диалога Лифанчук и Хуяма небрежными меткими ударами отражали спонтанные атаки людей в чeрном. Отпизженные, они ползали в пыли, валялись без сознания...

Сільодка отшвырнул Галю, чeрные операторы схватили еe, но она быстро сориентировалась, врезала локтем амбалу, стоящему сзади, продолжая вращение, вырубила второго дуговым ударом ногой в челюсть и, не разобравшись что к чему, в пылу битвы влепила в прыжке великолепный щелчок ногой в пах Хуяме, который шeл ей на помощь как бульдозер. И Хуяма рухнул...

Галя узнала его, поняла свою ошибку, но рефлексировать было некогда, чeрные люди наседали со всех сторон. Статисты вскочили со стульев, кто-то уже запиздячил огненным стулом в чeрного оператора.

Знакомый нам «сельский дебил» хладнокровно наблюдал за дракой, мастерски уворачиваясь от ударов (акцент). Маленькая китайская обезьянка (Галин амулет) подкатилась к его ногам. Дебил подобрал его, осмотрел задумчиво...

Очухавшаяся помреж подскочила к Вересню – «Микола, хоч ти зроби що-небудь!»

— Відчепись, – сказал Вересень с блуждающей улыбкой. – Що, не бачиш – у нас діскатєка!

Матильда швырнула вторым туфлем в Лифанчука, но промахнулась и попала в Кассандру. Туфель застрял у Кассандры в высоком шиньоне

60-х.

— Ой мальчікі, дєвочкі... – грустно констатировала Кассандра, извлекла туфель из головы и запиздячила им некстати пробегавшего мимо чeрного оператора.

А Лифанчук, наконец, пробился к Сільодке через кучу-малу.

— Потанцюєм? – сказал Сільодка.

Он сбросил мешающий ему плащ и обрушил на Лифанчука град ударов, руки, ноги и нож мелькали в опасной близости. Лифанчук, не ожидавший такого напора, отступил, один из ножевых ударов задел его плечо.

— Ти не втомився? – спросил Лифанчук.

Лифанчук лихо сорвал с себя галстук народного депутата, провeл отвлекающий финт, а затем галстуком захлестнул руку с ножом. Нож отлетел в сторону и вонзился в глаз одному из оклемавшихся амбалов, который вздумал подкрасться к Лифанчуку сзади со стальной трубой. Сільодка попятился (в рапиде). Рука Лифанчука уже наносила сокрушительный завершающий удар, но подкравшаяся ведьма Матильда плюнула на руку Лифанчука и попала точно в место пореза, и рука Лифанчука мгновенно повисла, как плеть, не дойдя нескольких сантиметров до цели.

Адский смех Матильды спугнул ворона Васю. Теперь он носился над полем боя, каркал и срал, не переставая. Осмелевший Сільодка атаковал. Лифанчук ушел от верхних ударов вниз, подсек Сільодку приемом «железная метла», но Сільодка увернулся, сделал кульбит, выхватил нож из глаза лежащего амбала и атаковал Лифанчука сбоку, так, чтоб он не мог пустить в ход свою недееспособную руку. Лифанчук увернулся, но рука с ножом мелькала все ближе. Лифанчук пропустил сильнейший удар ногой в лицо, упал, и в это время Сільодка метнул нож ему в горло. Но Галя оказалась быстрее – она успела подскочить к Лифанчуку и дунуть на руку в тот момент, когда нож неотвратимо летел к своей цели. Лифанчук успел поймать нож в последний момент, автоматически – как когда-то упавшую с неба трубку. Он непостижимым образом взметнулся вверх из положения лeжа, и в прыжке нанeс Сільодке смертоносный дуговой удар ногой в челюсть. И Сільодка рухнул.

155. ИНТ. СТУДИЯ «АРМАГЕДДОН» – КУБИНСКАЯ КОМНАТА. ВЕЧЕР. (CONT.)

А в студию уже ворвались оябун с Магараджей и Чарльзом.

— Вітаю вас, містер, – сказал оябун, обращаясь к поверженному Сільодке, – у вашої програми чудові рейтинги. Тільки між нами – звідки ви взяли цю гидоту, в пачках від соку, невже на бойні? Я досі не можу одплюватись.

— Бидло, – с достоинством сказал Сільодка, – це шляхетна людська кров з підвалів Князя.

Сільодка оскалился и попытался укусить оябуна за ногу, но тот отшвырнул его. Сільодка сжался, потом распрямился, как пружина, и ринулся на оябуна. Но Лифанчук опередил его и щелкнул коротким несильным ударом в область переносицы, и Селедка повалился навзничь.

— Не треба було його вбивати, – сказал оябун брезгливо, – ми посадили б його в клітку і продали до зоопарку.

— Він не помре, – сказал Лифанчук, – це удар води і вітру.

— А-аа, містика? – ехидно улыбнулся оябун. – А що про це пишуть Маркс і Енгельс? Я вже не кажу про прєдсєдатєля Мао. До речі, я повинен вибачитися перед вами, майстре…

— Мене звати Ліфанчук, – сказал Лифанчук.

— …майстре Ліфанчук, – сказал оябун. – Я хочу вибачитися перед вами – за комуністичний ідеалізм і промивання мізків. Я був неправий.

— Пусте, – сказал Лифанчук. – Коли людина отримує удар води і вітру, вона все життя буде боятися цих двох речей.

— Вода і вітер – це життя, – сказал оябун.

— Так, – сказал Лифанчук, – вона буде боятися життя. Це гірше, ніж смерть.

Они посмотрели на Сільодку. Тот сжался в комок на грязном полу, и смотрел затравленно, как загнанная собака. Матильда зашипела и попыталась впиться Гале зубами в горло.

— Ой, мамо, хто вам такий мейк-ап зробив? – спросила Галя, отодвигаясь. Желтоглазая и позеленевшая Матильда, охуев от вопроса, достала зеркало... и тут ворон Вася спикировал и насрал ей на голову. Магараджа взмахнул ятаганом…

— Хвилинку, сер, – сказал оябун, – не можна псувати дорогоцінний клинок кров’ю відьми. Ви ніколи не зможете його відчистити.

— Містер оябун має рацію, – сказал Чарльз, – дядько Спенсер, який втік до горил Конго від тітки Джейн, завжди казав нам з кузеном Джорджем, що всі жінки – відьми.

— Крім однієї, – сказал оябун магарадже, – вашої доньки, сер, – и он указал на Галю.

— Парваті, – сказал магараджа.

Стон Хуямы раздался из-под обломков. Хуяма поднялся из праха, сжимая руками пах.

— Якщо ваша донька не відьма, сер, то я більше не самурай, – сказал он хмуро.

— Що таке? – нахмурился магараджа.

— Я ніколи не забуду цього удару, міс Галя-сан, – сказал Хуяма с церемонным поклоном. – Жоден чоловік, якщо він не демон, і жодна жінка, якщо вона не відьма, не спроможні на таке.

И тут Галя подошла к Хуяме, дунула ему на пах и поцеловала в щеку, и железный самурай пошатнулся.

— Хуяма хароший хлопчик, – сказал ворон Вася.

— Парваті, – прохрипел магараджа.

— Батьку? – сказала Галя. – То це правда? Все, що казала ця дурна ворона, – правда? Батьку?

Она подошла к отцу и ощупала его руками.

— Які ви красиві, батьку, – сказала она просто.

— Лакшмі, – прошептал магараджа, и одинокая слеза шустро побежала по щеке в бороду.

— Вдивляючись в уста як кличуть

В розсміяних ночей огні,

Різблять у пам’яті обличчя

Щоб перелить його в пісні, – сказал Лифанчук.

— Таємні тіні – квіти ночі –

Це душі білених дерев

До місяця летіти хочуть,

Та вітер їх не забере, – продолжил оябун строки любимого поэта. – То ви знаєтесь на поезії, містер Лі? Китайська розвідка вивчає вірші Антонича?

Лифанчук ухмыльнулся и развeл руками.

— Врешті-решт, це ми, китайці, навчили поезії вас, японців, – сказал Лифанчук.

— Між іншим, моє прізвище Куриленко, – сказал оябун, – Грицько Куриленко...

И оябун улыбнулся обаятельно, показав первоклассные зубы.

Дебил протянул Гале обезьянку-амулет.

— Це не ви загубили, принцесо? – подобострастно сказал он.

— Ой, – сказала Галя, – и цапнула себя за шею. – Вітасік, і ти тут? – Она взяла амулет и положила в карман.

Витасик ухмыльнулся скромно.

156. ИНТ. КРАМАРЕНКИ. СЕЛЬМАГ. ВЕЧЕР.

— Дурдом, – сказала Галя. – Дурдом та й годі.

Это мы увидели на экране телевизора. Борис Петрович, Саша Газ, Жора Сексмашин и продавщица Света пялились в ящик. Света сладко плакала, Борис Петрович вытирал украдкой набежавшую скупую слезу, Саша Газ плюнул в стакан с остатками сока и выбросил пакет на улицу в открытую дверь.

— Налий, Жорка, – сказал он, – Блядь, чуть вампірами не стали!

Жора Секмашин разлил водку в гранeные стаканы. И подытожил метко:

— За ето і вип’єм! А ти чого плачеш, дура? – спросил Жора у Светы.

— Мущіни... Шо ви вопщє понімаєте? – сказала зарeваная Света.

157. ИНТ. ОТЕЛЬ «ХАЯТТ». ХОЛЛ. ДЕНЬ.

Магараджа курил сигару в холле киевского отеля «Хаятт» среди пальм, рододендронов и роз. Запотевшее шампанское торчало из ведерка со льдом. Лифанчук и оябун показались в дверях. Лифанчук был одет в традиционный китайский костюм: куртка со стойкой, на шнурах и широкие штаны. Стойку и грудь китайской куртки украшала украинская вышивка. На оябуне были традиционные хакама с крылаткой-безрукавкой хаори. Под хаори виднелась белая вышитая украинская сорочка. Оба были при оружии: у оябуна – катана и вакидзаси, у Лифанчука – сабля «дао». Оба были перевязаны украинскими рушниками через плечо.

— У вас дичина, у нас мисливець-князь, – бубнил оябун, – ішли ми по бору, до вашого двору, шукали куницю – красну дівицю. Чи не до вас забігла?

— Що це? – заинтересовался магараджа. – Театр «Кабукі»? Як це називається?

— Це називається – ми сватаємо вашу дочку, сер, – сказал оябун, переходя на английский, – а ми з містером Лі – свати.

— І хто претендент? – спросил магараджа, нахмурившись.

— Ваша дочка, сер, – сказал оябун, несколько волнуясь, – вчора трохи зачепила своєю ніжкою Сабуро Хуяму, так що він і досі не може цього забути. Вперше непереможного Сабуро збила з ніг жінка. Тепер за нашим законом він має зробити собі сеппуку. Якщо тільки…

— Що?! – спросил магараджа грозно.

— Якщо вони поберуться з вашою дочкою, йому не треба буде цього робити.

— Чому? – спросил магараджа.

— За законами цієї країни дружина може гамселити чоловіка, коли і як їй заманеться, і це не є для чоловіка ганьбою. Хуяма – мій найкращий самурай, мені шкода було б його втрачати, – сказал оябун кротко.

— А він кохає її? – спросил магараджа.

— Він зовсім втратив розум, сер, – сказал оябун, – він сказав, що якщо ви йому відмовите, сеппуку буде для нього радістю.

— Це шантаж, – сказал магараджа. – Моя дочка богиня. Ви хочете, щоби я віддав свою дочку за простого самурая?

— Ваша Галя, конєшно, балувана, – сказал оябун, – але і Хуяма не простий самурай. Його рід відомий в Японії. Його предки були князями – васалами клану Такеда.

— Парваті! – позвал магараджа.

Галя вошла, одетая в роскошное сари, обвешанная украшениями и с браминским кружком на лбу.

— Батьку, – сказала Галя.

— Ти знаєш цих джентльменів, – сказал магараджа, – вони прийшли тебе сватати.

— Вас прислав Сабуро? – спросила Галя, улыбаясь.

— Так, – сказал оябун. – Він кохає вас шалено, Ваша Високість. І ще він сказав, що не може забути вашого удару, міс.

— «Стрибок горобця» – так це називається, – скромно сказал Лифанчук.

— Бідний Сабуро, – сказала Галя. – Яка я була дурна.

— Ви все зробили правильно, – сказал Лифанчук. – Для мене честь мати таку ученицю.

— Ти богиня, – сказал магараджа, – я вже не кажу про те, що ти моя дочка. Ти могла б підшукати собі…

— Бога? – спросила Галя. – І скільки, по-вашому, я буду на нього чекати? Ви ж самі казали, батьку, що така, як я, з’являється раз на десять тисяч років. Всі дівчата повиходять заміж, а я буду дівувати і чекати на бога, як дурна? Таку долю ви приготували, батьку, своїй коханій донечці?

Она говорила это, взявшись руками за бока, как Одарка в опере «Запорожец за Дунаем». Магараджа не ожидал такого напора.

— Ти хоч кохаєш його? – спросил он.

— Сабуро ризикував життям, щоб врятувати мене, – сказала Галя. – Я хотіла б мати такого чоловіка.

— Але ж кохання… – трепыхался магараджа.

— Мовчіть, батьку, – сказала Галя грозно. – Що ви в тому тямите? І взагалі, розвели тут бардак – куди не ступиш, кругом ці ваші гурії, шкода, що мами нема, вона б вам показала!

Магараджа съежился от этих упреков. Он вобрал голову в плечи и рассеянно стряхивал пепел от сигары в шампанское.

— Українська дівчина, – шeпотом сказал Лифанчук оябуну. – Вона така ж Парваті, як ви японець, містер Куриленко.

Оябун усмехнулся.

— Батьку, – сказала Галя, – що ви розсілися? Стеліть рушники, запрошуйте сватів до хати.

И тут магараджа хлопнул в ладоши. И индийские бляди в сари стали стелить под ноги сватам драгоценные ткани, и Лифанчук с оябуном ударили по рукам…

158. ИНТ. ОТЕЛЬ «ХАЯТТ». ПРЕЗИДЕНТСКИЙ НОМЕР МАГАРАДЖИ. ДЕНЬ.

Хозяин и гости прошествовали в огромный президентский номер Магараджи, который тот занимал вместе с дочерью. Галя побежала в свои апартаменты, чтобы переодеться. Она вертелась перед зеркалом, примеряла шмотки, корчила недовольные гримасы.

В зеркале силуэтом отражалась еe стройная фигура, в полумраке позади блестели детали богатого интерьера. Узкая полоска света внезапно зажглась сзади. Галя оглянулась, свет лился из полуоткрытой двери в ванную. Звуки текущей воды неслись оттуда же.

Галя прокралась в ванную, приоткрыла дверь... Звуки воды, силуэт за полупрозрачной раздвижной ширмой. Галя решительно отодвинула створку. Хорошо сложенный обнажeнный парень стоял к ней спиной и намыливал подмышки. Он обернулся медленно... И... Галя узнала сельского дебила...

— Вітасік?! Як ти сюди потрапив?

Дебил уронил мыло в этот ответственный момент. Он нагнулся за ним. Когда он выпрямился, мы увидели красивого загорелого парня со змеиными глазами и нехорошей улыбкой. Следы дебилизма испарились. Маленькая китайская обезьянка на кожаном шнурке висела у него на шее.

— Привіт, сестричко, – сказал он, выпрямившись во весь рост и не стесняясь нисколько. Галя попятилась, машинально цапнула рукой свой амулет...

Дебил непринуждeнно вытерся насухо, и, завернувшись в полотенце, проследовал в холл.

— Весь цей час я не знав, хто я такий – так само, як і ти, – сказал дебил.

Он непринуждeнно раcхаживал по апартаментам, наливал себе виски, нюхал цветы, чистил острые зубы пилочкой для ногтей...

— Аж поки не побачив на тобі ось це, – он показал на амулет.

— Ти непогано навчилася гамселити чоловіків, сестричко, тобі це подобається, признайся!

— Хто ти? – cпросила Галя хрипло.

— Ну хто ти така, ти вже знаєш, а оскільки нас таких лише двоє, то неважко здогадатися, хто я...

— Я нічого не можу зрозуміти, сказала Галя, – ти...

— Я твій брат, дебіл Вітасік, – сказал дебил, – очі і вуха цього придурка Сільодки...

— Але як ти... – попыталась спросить Галя.

— Це нецікаво. Ти дійсно не розумієш, хто я?

Он встал во весь рост и отбросил полотенце. Галя отскочила к окну. Она открыла рот, собираясь крикнуть, но дебил покачал головой и приложил палец к губам, и она так и осталась стоять с открытым ртом.

— Ти ж розумна, сестричко, і не будеш робити дурниць. В цьому світі все має зворотній бік. Світло – темрява, гаряче – холодне. От ти, наприклад, богиня життя, а я...

— ...Демон смерті, – сказала Галя хрипло.

— Мені більше подобається, коли мене називають Богом, – сказал дебил и взглядом прожeг дыру в букете белых роз.

— Я чув, ти виходиш заміж, – сказал он.

— Це тебе не стосується, «братіку», – съехидничала Галя.

— Ще й як стосується, – сказал дебил. – Як ти не розумієш, поодинці ми тільки частини одного цілого, разом – ми володарі життя і смерті! Твій шлюб з цим японським придурком – це гірше, ніж помилка...

— Не тобі це вирішувати, придурку, ти забув, хто я така, – сказала Галя, грозно уперев руки в боки, но на дебила магия этого жеста не подействовала.

— Лиши це для свого чоловіка, сестричко, і поміркуй над моїми словами. А у нас могли б бути чудові діти... – сказал он, взглянув на неe похотливо.

— Парваті! – Позвал Магараджа из соседней комнаты.

— До побачення, – сказал дебил и подмигнул Гале. Затем он разогнался, как спортсмен-легкоатлет, сиганул в открытое окно и исчез в пространстве с воем сверхзвукового истребителя.

159. ИНТ. ОТЕЛЬ «ХАЯТТ». ПРЕЗИДЕНТСКИЙ НОМЕР МАГАРАДЖИ. ДЕНЬ. (CONT.)

Инверсионная струя, тающая в небе – вот всe, что увидел вошедший Магараджа.

— Чого це вони? Зовсім подуріли? Носяться, як мухи над купою лайна. Це все ж таки місто... – сказал Магараджа.

— Репетиція параду,– cказала Галя, загораживая прожжeнный букет. – Завтра у нас День Незалежності.

Отец и дочь, обнявшись, стояли у открытого окна – два силуэта на фоне закатного неба. Панорама прекрасного вечернего Киева расстилалась внизу.

160. ЭКСТ. УКРАИНА. ХУТОР КРАМАРЕНКИ. РАННЕЕ УТРО.

Обшарпанный автобус остановился у покосившейся автобусной остановки. Жаркое полуденное солнце заливало маленькую сельскую площадь, а еще, кроме автобусной остановки там были пыльные акации, окружающие небольшое строение на холме с надписями «Карасін» и «Магазін», перед открытой дверью валялись брошенные в пыль велосипеды. Чуть поодаль торчал телеграфный столб с репродуктором.

Из автобуса вышел пожилой китаец Чен, одетый в традиционные китайские куртку, штаны и тапочки и с котомкой через плечо – точь-в-точь великий учитель из фильмов про кунг-фу. Музыка доносилась издалека. Можно было различить цимбалы, скрипку, трубы и барабаны. Это была такая музыка, которую обычно играют в Украине на свадьбах – правда, иногда туда вплетался индийский мотив. Репродуктор на столбе прокашлялся, заиграл украинский гимн.

— Указ Президента України, – хрипло провозгласил репродуктор, и хорошо знакомый всей стране голос произнес:

«У зв’язку із захопленням національних телеканалів бандою міжнародних злочинців, метою яких є протиправне зомбування громадян і перетворювання населення нашої країни на вампірів, я, Президент України, наказую. Перше. Всім телеканалам сьогодні, з дванадцятої нуль-нуль, припинити мовлення. Друге. Діяльність всіх телеканалів України а також іноземних каналів, які мають ліцензію на території України, припиняється до з’ясування всіх обставин компетентними органами. Третє. Всі телевізійні частоти, що використовуються телебаченням, передаються авіакомпаніям «Белл» та «Сікорські» для розвитку гелікоптерної авіації України. Президент України».

— Догрались, казли, з своїми серіалами, – сказал в пространство ОТРЕШEННЫЙ МУЖИК, сидевший в тени акаций.

Мужик пил водку и закусывал мороженым на палочке, реплика его отчасти была обращена к Чену, поэтому Чен вежливо улыбнулся ему, прислушался, и зашагал в сторону музыки.

161. ЭКСТ. УКРАИНА. ХУТОР КРАМАРЕНКИ. ПОЛЯНА У РЕКИ. УТРО.

На поляне у реки, на том самом месте, где Лифанчук когда-то пас коз, буквой «П» были расставлены столы, на столах красовалась свадебная снедь. Галя и Хуяма сидели во главе стола в национальных украинских костюмах, тут же находились Лифанчук с Татьяной, магараджа, Чарльз, оябун, самураи из якудзы, свита магараджи, а еще бомж из генделыка со своей одноногой подругой, старый негр, пожилая блядь-любительница матросов – оттуда же, соседки Татьяны – любопытные тeтки с золотыми зубами, Сосуновкий с Борсюком и Вереснем, кокетливый ПИДАРАС ИГОРEК – бойфренд Сосуновского, Вова и Адик, гримерша Кассандра, Анжела и Вероника, МЕСТНЫЕ ЖИТЕЛИ, Борис Петрович, Саша Газ, Жора Сексмашин, КАЛЕКА в инвалидном кресле, тигрeнок Раджа и слон Акбар, стоящий с краю и мирно поглощающий овощи со стола. Попугаи летали над столом, ворон Вася выклевывал глаз у аппетитного жареного поросенка, чeрный кот Матильды нагло жрал из тарелки индийские деликатесы. Пожилой ДЯДЯ СПЕНСЕР в смокинге и шотландской юбке угощал самогоном громадную ГОРИЛЛУ. ПАЛЕСТИНСКИЙ АРАБ в арафатовском платке заботливо наливал самогон ОРТОДОКСАЛЬНОМУ ЕВРЕЮ. Рука еврея блудливо тянулась к поросeнку.

Чeрные тачанки с пулеметами веером стояли вокруг. Речка текла безмятежно, дети прыгали в речку с обрыва, солнце висело над головой, музыка гремела, народ веселился, танцевал и дрался.

Корявые сельские музыканты играли на трубах, барабанах, скрипках, гармошках и цимбалах.

— Це той самий дядько Спенсер, сер, – сказал Чарльз, показывая магарадже на джентльмена с гориллой. – Хлопці з якудзи розшукали його у хащах Конго. Для них немає нічого неможливого, сер.

— Ви натякаєте, що тут немає ніякого мезальянсу, містер Чарльз? – спросил магараджа, кивая на молодых и наливая ему самогона из мутной бутылки.

— Аж ніяк немає, сер, дядька Спенсера не могла знайти навіть тітка Джейн, – сказал Чарльз.

— Я не розумію, чому вони всі радіють, – говорил Вересень Борсюку. – Толя, ми лишилися без роботи, Толя, ми чужиє на етом празднікє жизні!

— А пішло воно все! – сказал Борсюк, – Якщо хочеш, я хоч зараз стану на коліна і скажу: «Господи! Спасибі тобі за це!»

— Ти правий, ти правий… – сказал Вересень задумчиво. – Тільки що ж робити, що ж робити, може, і собі стати художником, як Подя?

— А тепер давай закуримо, – обратился по-английски дядько Спенсер к горилле и угостил еe сигарой. И они закурили. И это заметил мистер Чарльз.

— Містер Лі, – обратился он к Лифанчуку, – якщо ваша ласка, чи не могли б ви віддати мені одну цінну для мене річ?

— Із задоволенням, містер Чарльз, – сказал Лифанчук. – Мені приємно було зберегти її для вас.

И он отдал трубку Чарльзу.

— Тим більше, що я заборонив тобі курити, – сказал старик Чен по-китайски.

Он стоял возле свадебного стола и улыбался. Попугаи слетелись к нему и теперь сидели у него на плечах и голове. Лифанчук поклонился и поцеловал отца.

— Батьку, – сказал он, – як ви тут опинилися, батьку?

— Які красиві тут люди, – сказал старик, глядя на дерущихся аборигенов. – Мати хвилювалася за тебе, і я пообіцяв їй, що побачуся з тобою. А втрапив просто на весілля. Шкода, правда, що не на твоє. Дивись-он, як люди живуть: одружуються, дітей заводять…

— Я знайшов його, але не зміг вбити, – сказал Лифанчук.

— Я знаю, – сказал Чен, – ти все зробив правильно.

— Тепер я повертаюсь в Китай, – сказал Лифанчук.

— Ти все добре обміркував, синку? – спросил Чен.

— Партія покладається на мене, – сказал Лифанчук. – Я мушу виправдати довіру партії.

Чен вздохнул и посмотрел на Татьяну. Та сидела, отвернувшись и надув губы.

— Ти дурень, – шeпотом сказал старик.

— Ти поїдеш зі мною в Китай? – спросил Лифанчук у Татьяны.

— Щоб ти сказився, проклятий, – сказала Татьяна. Она уже ревела вовсю.

— Скажи їй, щоб не плакала, – сказал Чен. – Сім’я прийме її з радістю.

Он улыбнулся Татьяне и соединил их руки.

— А як же ви, батьку? – спросил Лифанчук.

— Я передав школу твоєму братові, – сказал Чен. – Поживу тут замість тебе. Відкрию школу. Тут чудові люди, але вони зовсім не знають кунг-фу.

И он снова с интересом посмотрел на дерущихся аборигенов.

— А все-таки Галька дура, – говорила Анжела Веронике. – Могла б собі підшукать продюсера чи олігарха, а так шо – бандіт він і є бандіт. Ану, як посадять?

Она говорила это сестре вполголоса, и в то же время улыбалась Гале, демонстрируя лояльность.

— Мовчи, дура, – сказала Вероника, – вона нас в Індію забере, будем у палаці жити. От тіки маму шкода – казали, шо їй дантісти у клінікє всі зуби вирвали.

— І не вирвали, а підпиляли – щоб не кусалась. Я тобі скажу, що мама сама винувата. Скіки я їй казала, що треба в город переїжджать!

— Нащот цього ти не переживай, сестричка, – сказала Вероника, – мене мама дечому навчила.

И она улыбнулась сестре, показались маленькие острые клыки, раздвоенный язык мелькнул во рту…

А в это время Галя говорила Хуяме:

— Ти подивись, як тут гарно! Хіба у вас в Японії є така річка?

— У нас єсть Фудзі, – гордо сказал Хуяма.

— А у нас єсть Псьол, – сказала Галя, – і там водяться русалки. У вас в Японії є русалки?

— Колись були, – неуверенно сказал Хуяма.

— Слушай сюда! – заорал ему в ухо МЕСТНЫЙ АБОРИГЕН. – Я оце недавно з кумом напився в Омельнику, коли іду через місток, дивлюсь – а воно внизу плаває, а кругів на воді нема, то я чкурнув звідти тіки так!

— Чого це? – спросил Хуяма.

— Русалки! – орал пьяный абориген. – Вони тіки у нас в Пслі і ще у Ворсклі є! Залоскочуть – і хана!

— От бачиш, любий, – сказала Галя Хуяме, сверкнула ведьминским глазом, и не успел Хуяма возразить, как она обволокла его влажным поцелуем.

— Гірко! – кричали гости.

Свадьба неслась. Народ танцевал, пил и дрался. Слон Акбар разнимал дерущихся: он брал их хоботом и расставлял по местам. Старый негр раскачивался и тихо пел:

— Джамбо, джамбо, бвана, аборигени сурисана…

162. ЭКСТ. УКРАИНА. ХУТОР КРАМАРЕНКИ. ПОЛЯНА У РЕКИ. УТРО. (CONT.)

— Це рай, чьотко, – сказал Адику Вова.

— Заслужили в прошлой жизні, братуха, – сказал Адик и налил другу самогону.

И тут он увидел красивую девушку – ту самую, с которой хотел познакомиться в морге. Сейчас она стояла за спиной у молодоженов, рядом с элегантным джентльменом, соседом по цинковому столу. Девушка улыбалась и манила Адика рукой, а джентльмен радушно топорщил усы, и Адик встал из-за стола и пошел…

— Ти куди, братуха? – рассеянно спросил Вова.

Но Адик уже бежал, спотыкаясь, за зеленоглазой валькирией. И Вова побежал за ним. Они удалялись медленно, впереди девушка (она улыбалась и манила Адика вполоборота), старый джентльмен, пьяные Вова и Адик – они бежали, но все никак не могли догнать тех двоих.

И тут любитель Гессе обнял свою одноногую подругу и закричал:

— Батьку, тачанки вперед, кулемети до бою!!!

Музыканты заиграли «Яблочко», оябун, одетый в махновский костюм, бросил шапку на землю…

Танцевали все, даже слон. ТEТКА С ЗОЛОТЫМИ ЗУБАМИ, сидевшая напротив дяди Спенсера, обволокла его похотливым взглядом и изобразила ногами коронный номер Шерон Стоун. Бдительная горилла заметила еe манeвр и уволокла дядю Спенсера в кусты от греха подальше. Дядя Спенсер, влекомый гориллой, невозмутимо дымил сигарой.

— Ех, яблучко, куди ти котишся, попадеш к Махну, не воротишся! – пели музыканты.

Хлопцы на тачанках задрали дула пулеметов вверх и строчили в воздух. Кот залез на дерево, и оттуда дико орал.

— Жити будете у мене в палаці, – сказал магараджа Гале, – я нічого не хочу слухати.

— Я Україну люблю, – сказала Галя.

Она обняла отца, поцеловала его и сказала:

— А палац ви можете побудувати тут. Якщо сільрада розрішить.

Она засмеялась ведьминским смехом, и магараджа заткнулся испуганно. И мысленному взору его представился дворец на берегу Псла.

163. ЭКСТ. УКРАИНА. ХУТОР КРАМАРЕНКИ. ЗАКАТ. DREAM SEQUENCE.

Три обезьяны – глухая, слепая и немая – сидели на фасаде дворца, подпирая крышу. Широкая лестница вела к реке, мраморные львы разевали пасти… (компьютерная графика).

По реке мимо дворца проплывал наш старый знакомый – мрачный мужик с девочкой в розовом платьице. Они плыли в гробу, как в лодке – мужик на корме с веслом, а девочка на носу, облизывая петушка на палочке.

164. ЭКСТ. УКРАИНА. ХУТОР КРАМАРЕНКИ. ПОЛЯНА У РЕКИ. УТРО. (CONT.)

И вдруг дворец растаял в дымке, перед Магараджей была его дочь Галя-Парвати, Сосуновский наливал ей вина, пидарастический Игорек нежно обнимал его за талию... Обезьянка-амулет, висящая на шее у Гали, попыталась искупаться в бокале. Магараджа машинально нащупал на груди свой амулет, мы впервые увидели его: маленькая обезьянка, закрывшая себе глаза. Потом попытался прихлопнуть муху, севшую ему на щеку, но муха оказалась проворнее. Она взлетела…

165. ЭКСТ. УКРАИНА. ХУТОР КРАМАРЕНКИ. ПОЛЯНА У РЕКИ. ВИД СВЕРХУ. УТРО. (CONT.)

Голос за кадром:

«Оце на свайбі погуляла – думала муха Параска, – покушала харашо, музику послухала, нє, всьо-таки у нас в селі луччє, чим в городі, у нас воздух луччє, а ця дура Люцилія з своїми понтами городськими… Шось я її давно не бачила, подружку – мабуть, з трупами своїми тусується… Ой, яка в світі красота, ой-ой-ой, ай!»

…С точки зрения мухи свадьба оказалась далеко внизу – река текла, извиваясь, как змея, среди полей и лесов, легкий пар тянулся от реки, музыка и выстрелы раздавались внизу (вертолeтная съeмка). Ласточки спикировали сверху, одна из них приближалась, увеличиваясь в размерах, вот она открыла рот… «Щелк!» – и мир для мухи погас (fade to black).

166. ЭКСТ. УКРАИНА. ХУТОР КРАМАРЕНКИ. РАННЕЕ УТРО.

Утренний ветер играл бумажками, шевелил скатерти на свадебных столах, стоящих на леваде на берегу реки. Жeлтое утреннее солце золотило объедки. Попугаи и ворон обстоятельно паслись на столе. Здесь же переминался с ноги на ногу слон.

Пара ханыг из ганделыка, старый негр, абориген Мирон и Вова с Адиком спали тут же, раскинувшись в античных позах.

Мастер Чен и небольшой отряд корявых сельских тeток неторопливо двигались по поляне в ритме тай цзи цюань.

На тачанке проснулся оябун, он похрустел суставами и, разминая ноги, пошел к столу. Оябун шел, переступая через спящих пьяниц. Возле Вовы и Адика он задержался. Оба бандита лежали на травке неподалеку от свадебного стола, их можно было принять за спящих, если бы не трупные пятна на лицах и руках, и не струйки запекшейся крови в углу рта.

— «Діммак», удар відтермiнованої смерті, – задумчиво сказал оябун. – Хуяма не помиляється.

— Вони померли щасливими, сенсей, – сказал подошедший Кендзо.

Оябун похмелился самогоном, закусил огурцом, задрал голову вверх, прислушался. В небе пел жаворонок.

Дебил Витасик с рeвом сверхзвукового истребителя пронeсся в утреннем небе, оставляя инверсионный след. Впрочем, может, это был просто самолeт?..

— Кендзо, – сказал оябун, – ти дзвонив у банк?

— Всі гроші вже на рахунку, – сказал Кендзо, – всі півтора мільярди. Купа грошей, сенсей. Шо будемо робити з ними?

— Ці гроші підуть на фонд підтримки української поезії і кінематорафії, – сказал оябун. – Врешті-решт, хто має фінансувати культуру цієї країни, як не індійський магарджа та українська якудза?

Он посмотрел на жаворонка, висящего в летнем небе, и приказал:

— Скажи хлопцям, щоб запрягали.

Еще миг – и они полетели по степи, чeрные тачанки с пулемeтами. Сонце заливало их утренним золотом, музыка играла, жаворонок пел. Тачанки неслись по степи, дикие махновские крики доносились из них.

Старик Чен и корявые колхозные тeтки мерно двигались в ритме тай цзи цюань в утренних лучах солнца.

КОНЕЦ

27.10.2009.

До найповнішого зібрання творів класика сучукрліту Леся Подерв'янського ввійшли нетлінні тексти, які вдячні читачі вже розібрали на цитати. Вперше публікується - нова редакція культового «Павліка Морозова», оповідання й повнометражна комедія-екшн «Ваша Галя балувана» - неперевершена кіноісторія про прекрасну Галю, українську якудзу і Дао, яке не описати словами.

Лесь Подерв'янський - культова персона українського андеграунду, нащадок відомої мистецької родини, творець «Клубу естетичної непокори», «естет на барикаді», «катакомбний класик», кумир жінок, художник, драматург, поет, високий красень з аристократичним прізвищем, головний матерщинник України, мандрівник, романтик, людина мистецтва... Про яскравих особистостей легко говорити - це можна робити безкінечно. Від себе можу додати і назвати його неперекладним, але дуже змістовним українським словом - «Митець». Сам себе він називає художником.　

Юрій ЄФІМОВ,

друг

...Як йому це вдасться? Є у мене певний здогад із галузі психології совкових (і ще гірших за них, постсовкових) жлобів, але не буду його вам нав'язувати. Книжку маєте — думайте самі. Зауважу... на прощання: двох і більше таких феноменів, як Подерв'янський, нашій досі страшно закомплексованій культурі було б забагато. Проте бодай один у ній мусить бути. І він, хвала Аполлону з Діонісом, є.　

Олександр БОЙЧЕНКО

літературний критик　

Када Лесь Подерв'янський переступав через бездиханне тіло великої Літератури, вона вдруг ожила; після того в них сталася преступна связь, і не одна. Про наслідки ніхто не думав. Герої та мутанти, історичні персонажі та класична нечисть, майстерні богошукачі й не менш пікантні бляді, — над ними усіма ширяють ангели злословія, ковтають шпаги і безстижо блюють на солов'їв. Творчість Подерв’янського — се викоханий плід художньої поножовщини та халатної медицини. В його п'єсах підступний естетизм вискакує з кущів — пальто нарозхрист — і показує читачам геть усе: і Ніцше, і кацапів, і гімно.　

Михайло БРИНИХ,

письменник

Примітки

1

Ритуальний уклін вчителю на початку і в кінці тренування (яп.).

(обратно)

2

Старший учень.

(обратно)

3

Традиційна форма для занять карате.

(обратно)

4

Тренувальний зал бойових мистецтв (яп.).

(обратно)

5

Удари фронтальною стороною кулака.

(обратно)

6

Удари ногами.

(обратно)

7

Вчитель, майстер (яп.).

(обратно)

Оглавление

ПОДЕРВ’ЯНСЬКИЙ ФЕНОМЕН

П’ЄСИ

  Гамлєт, або Феномен датського кацапізму

  Казка про рєпку, або Хулі не ясно?

  П’ять хвилин на роздуми

  Дохуя масла

  Піздєц

  Свобода

  Тріасовий період

  Бур’ян

  Кам’яний долбойоб

  Йоко і самураї

  Восточна мозаїка

  Сказ

  День колгоспника

  Павлік морозов. (Нова редакція)

  Остановісь, мгновєньє, ти прєкрасно!

  Утопія

  Хвороба Івасика

  Данко

  Васіліса Єгоровна і мужичкі

  Множення в умі, або Плинність часу

  Герой нашого часу

  Пацавата історія

  Кацапи

  Мєсто встрєчі ізмєніть ніззя, блядь!

  Цікаві досліди

  Жан Маре та його друзі

  Іржик

  Хуйня

  Діана

  Йоги

  Нірвана, або Альзо шпрех заратустра

  Король Літр

ОПОВІДАННЯ

  Вулкан, Венера, Вакх

  Фаскинейшен оф зеивнинг

  Африка, сни

Статті

  «Подя, заходь, бо проп’ю гроші. Федір»

  Жопы филинов как техника получения свободы

  Потєрянний край, ілі Зов мічти:

  Блуждающие звезды

  Медведь, мать-старушка и кленовый лист

  Знамена самураев

БУРАТИНО

СЦЕНАРІЇ

  Кривенька качечка

  Ваша Галя балувана Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg