«Чекаючи на Боджанґлза»

Це моя правдива історія з прибріхуванням по ділу та ні, бо таке вже життя.

Батько казав, що до мого народження полював на мух із гарпуном. Він показав і гарпун, і розчавлену муху.

— Я припинив таке робити, бо це було дуже тяжкою справою, за яку до того ж погано платили, — сказав він, складаючи своє старе знаряддя праці в лаковану скриню. — А тепер відкриваю гаражі, там треба багато працювати, але за це дуже добре платять.

На першому дзвонику, коли ми всі розповідали про себе та свою сім’ю, я не без гордості розповів про всі ці татові професії, за це мене люб’язно насварили та щедро з мене насміхалися.

— За правду отримуєш відплату, якщо ця правда смішна, як брехня, — плакав я.

Насправді ж мій батько був чиновником, «людиною закону», як він казав.

— Нас годує закон! — голосно сміявся він, попахкуючи люлькою.

Ні, він не був ані суддею, ні депутатом, ані нотаріусом, ні адвокатом. Своєю роботою він завдячував другові-сенатору. Батько був у курсі всіх нових обставин закону, тому поринув у нову роботу, яку придумав сенатор. Нові норми — нові професії. Саме так батько став «відкривачем гаражів». Аби гарантувати безпеку та справність у автопарках, сенатор вирішив накинути всім обов’язковий технічний контроль. Відтак власники старих тарантасів і лімузинів, вантажівок і різноманітних розвалюх мали проходити разом зі своїм авто такий собі «медогляд», аби уникнути аварій. Усі мусили через це пройти — і багаті, і бідні. Тож, оскільки це було обов’язковим оглядом, мій батько виставляв високі, так, дуже високі рахунки. В рахунок він включав вартість дороги туди і назад, огляд і повторний огляд, і, якщо вірити його вибухам сміху, все йшло дуже добре.

— Я рятую життя, рятую життя! — сміявся він, зануривши ніс у банківські виписки.

У той час порятунок життя коштував дорого та приносив багато грошей. Після того, як батько відкрив чимало майстерень обслуговування, він продав їх конкуренту. Це стало полегшенням для Мами, котрій не дуже подобався той порятунок життя, — бо так батькові доводилося багато працювати, тож ми його майже не бачили вдома.

— Я працюю допізна, аби мати змогу закінчити роботу раніше, — відповідав він мамі, і цього аргументу я вже не міг зрозуміти.