і розізлила його. Коли чоловіки розбалакують і розпушують хвости, я не знаю, що їм сказати. Мені кортить утекти й забитися в якусь нору.
Та врешті ці чоловіки йдуть, щоб зникнути назавжди. Такий привілей у них: вони зникають.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
1940, січень, Гайленлська лікарняТой прегарний вечір, просякнутий пахощами жимолости і гліцинії, та запаморочлива ніч згадується мені тепер із вдячністю і соромом: сексуальна напруга дуже швидко почала бити через край. В алкогольному чаді я раптом з нестерпним болем у душі збагнула, що ці восьмеро парубків, які весь час балакали, щипали один одного, цілувалися, ляскали один одного по плечу, перекидалися непристойними слівцями, знову цілувалися, не лише в щоку, а й у губи, із гучним цмоканням, наче це було ознакою мужності, — що всі вони цнотливі. Слава Богу, вони забули про мене. І стали казати про це наступного дня, насилу володаючи набряклими язиками.
Того ж таки наступного дня, ще до ладу і не втямивши, чому мені не давали спокою оті складні почуття, я пішла до міського ювеліра і, щоб віддячити Скоттові, звеліла викарбувати на срібній баклажці такі слова французькою: «Не забувай мене».
Та баклажка довго служила йому, чудернацький то був і злочинний дарунок, як добре подумати. Скотт частенько губив її, завжди лаявся, коли вона випадала в нього з кишені, і несамовито кидався шукати її. За півгодини він міг перевернути догори коренем готельну кімнату або всенький дім. Видно було, як він дедалі дужче непокоїться, та що, власне, його тривожило? Боявся він згубити річ, що була люба його серцю, чи просто посудину, де був джин, віскі або якийсь перемитний[3] бурбон?
«Не забувай мене» — як подумати — хіба це не правда? Адже п'ють і для того, щоб пам’ятати, і задля того, щоб забути. Два боки одної медалі, та не за відвагу, а за нещастя.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Ох, тихіше! Помовчу трохи. Людина в білому втручається у мої спогади, щоб ватою й етером поправити ґанджі у моїй свідомості.
No football tonight[4] 1919, березень
Комментарии к книге «Пісня Алабами», Жиль Леруа
Всего 0 комментариев