«Пісня Алабами»

Крістіанові Бешьє

Прийшов на баль, то танцюй.

Він із тих, що ховаються, щоб красти, вбивати, обманювати, любити, гратися. А я мусила ховатися, щоб писати. Мені було лише двадцять років, коли я потрапила під вплив — під владу — ненабагато старшого від мене чоловіка, якому закортіло орудувати моїм життям, проте зробив він це дуже погано.

Наше сонне містечко зненацька наповнили тисячі парубків, переважно з убогих родин, їх відірвали від власних плантацій, ферм і крамниць і призвали з усіх наших південних штатів, тоді як їхні офіцери, котрим щойно присвоїли звання у військових училищах, походили з Півночі, з Великих озер і прерій (відколи скінчилася Громадянська війна, у містечку ще ніколи не було стільки янкі, казала моя матінка).

Такі молоді, такі хоробрі, ті сміхотливі вояки відразу зчинили в нас неабиякий галас і розсипалися вулицями, неначе зграї птахів із блакитним, сірим або зеленим пір'ям, декотрі були зі сріблястими або золотавими чубчиками, у декого були зірки за хоробрість чи строкаті орденські планки, — та всі ті птахи, і рядові, й офіцери, і сепаратисти, й аболіціоністи, що нарешті об'єдналися, якщо не помирилися, незабаром мали вирушити в далеку дорогу через океан до старої Європи, якою ми ще не марили у снах, та це був континент, який викликав у нас підсвідому тривогу, був невідомістю, що змушувала складати голову на чужій війні.

Та хоч і боялися вони, проте цього не показували. На вулицях, на летовищах, що були розкидані довкола містечка, у військових таборах відбувалися балі. (Авжеж, цікава річ, та тільки пояснити це було неможливо: жодне місто масштабів Монтгомері не було оточене такою кількістю аеродромів. І ось наше кумедне містечко призначили розсадником для хлопчаків, які мали піти в бій, — «у вогонь», казали вони, «на діло».)