«Пісня Алабами»

Пісня Алабами (fb2) - Пісня Алабами (пер. Леонид Григорьевич Кононович) 910K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Жиль Леруа

Жіль Леруа Пісня Алабами

Крістіанові Бешьє

Прийшов на баль, то танцюй.

Анрі Картьє-Брессон

Двадцять хвилин до півночі

Він із тих, що ховаються, щоб красти, вбивати, обманювати, любити, гратися. А я мусила ховатися, щоб писати. Мені було лише двадцять років, коли я потрапила під вплив — під владу — ненабагато старшого від мене чоловіка, якому закортіло орудувати моїм життям, проте зробив він це дуже погано.

Частина перша Паперові ляльки

Вояцький баль

1918, червень

Наше сонне містечко зненацька наповнили тисячі парубків, переважно з убогих родин, їх відірвали від власних плантацій, ферм і крамниць і призвали з усіх наших південних штатів, тоді як їхні офіцери, котрим щойно присвоїли звання у військових училищах, походили з Півночі, з Великих озер і прерій (відколи скінчилася Громадянська війна, у містечку ще ніколи не було стільки янкі, казала моя матінка).

Такі молоді, такі хоробрі, ті сміхотливі вояки відразу зчинили в нас неабиякий галас і розсипалися вулицями, неначе зграї птахів із блакитним, сірим або зеленим пір'ям, декотрі були зі сріблястими або золотавими чубчиками, у декого були зірки за хоробрість чи строкаті орденські планки, — та всі ті птахи, і рядові, й офіцери, і сепаратисти, й аболіціоністи, що нарешті об'єдналися, якщо не помирилися, незабаром мали вирушити в далеку дорогу через океан до старої Європи, якою ми ще не марили у снах, та це був континент, який викликав у нас підсвідому тривогу, був невідомістю, що змушувала складати голову на чужій війні.

Та хоч і боялися вони, проте цього не показували. На вулицях, на летовищах, що були розкидані довкола містечка, у військових таборах відбувалися балі. (Авжеж, цікава річ, та тільки пояснити це було неможливо: жодне місто масштабів Монтгомері не було оточене такою кількістю аеродромів. І ось наше кумедне містечко призначили розсадником для хлопчаків, які мали піти в бій, — «у вогонь», казали вони, «на діло».)

Ще й досі вчувається мені їхній завзятий галас: гордовитий тупіт їхньої ходи, їхні загонисті вигуки, дзенькіт їхніх келихів, наче ті двадцять тисяч хлопчаків становили одне велетенське тіло, наче вони стали титаном із гарячковим пульсом, де в жилах нуртує адреналін і шалено скипає життєва снага. Враження було таке, ніби неминуча небезпека і певність тих, що поруч, так само приголомшених та несамовитих, так само смертних, як і вони самі, робили цих молодиків ще більшими шибениками та дітлахами й додавало їм ейфорії.

Хтозна, як ставилися вони до нас, південних красунь: може, ми здавалися їм бджолами, що набридливо дзижчать у вухах, може, кліткою з колібрі чи галасливими папужками. Єдине, задля чого ми жили, чого ми чекали щодня, уставши з ліжка, був новий міський баль, а такі щасливі дівчата, як я ото, котрих батьки не тримали замкненими у хаті, — гулянки у «Кантрі-клубі» чи в офіцерському клубі в Шерідані.

Звісно ж, батько намагався зачинити мене вдома, поки в містечку було те військо. Цей блідий і ніяковий службовець, який суворо дотримувався законів і вкладався спати разом із курми, звісно ж, уважав усе те вояцтво стадом грубого бидла, насильниками й зарізяками. Проте моя матінка Мінні, дякую їй, дозволила мені піти на баль до «Кантрі-клубу», узявши з мене обіцянку повернутися до півночі й більше не відвідувати жодного балю в будь-якому домі. І вона чекала на мене до пізньої пори, не спала, а я повернулася майже опівночі.

Лейтенантові Фітцджеральдові був двадцять один рік, і талантів у нього було чималенько. Він умів пречудово танцювати усі модні танці, навчив мене їздити на коні трюхцем по-турецькому й покатав на аероплані; він писав оповідання, які незабаром будуть друкуватися скрізь, він певен був того; він був чепурний і вишуканий, володів французькою — завдяки тому знанню він і став піхотним лейтенантом після навчання у Прінстоні, бо франкофони мали привілей, що дозволяв їм доскочити офіцерського звання, — та, головне, він був чепурний і елегантний, умів триматися як денді. Його мундир був пошитий у братів Брукс у Нью-Йорку. Носив він не обмотки, а високі чоботи солом'яної барви, в які заправляв холоші свого блідо-зеленого галіфе, — чоботиська ті були з острогами, що надавало йому дуже геройського вигляду.

Був він невисокий, та ті декілька сантиметрів, яких йому бракувало, компенсувалися тоненьким станом, підкресленим військовим кітелем, а ще в нього високе чоло і ще щось, уже й не знаю що (певність себе, віра в те, що він — особа неабияка, відчуття неповторності своєї долі), неймовірно зухвала хода, гордо зведена голова. Жінки були в захваті від нього, чоловіки теж. Мені варто було бодай на мить замислитися над тим, чому ніхто з його братів по зброї не заздрив йому ніколи, навіть не намагався кинути на нього тінь. Навпаки, чоловіки улягали його звабі й навіть підбадьорювали його…

Так він бентежить мене, так збурює! Нагнати це марення. Негайно!

*

Так, щодня народжувався новий танець, і я вміла їх усі танцювати. Цілісінькі години збувала я перед люстром, відпрацьовуючи танцювальні фігури, усміхаючись і розправляючи плечі.

Усіх юнаків у клубі, усіх молодих офіцерів тримаю я в моїй руці, убраній у білу рукавичку. Я — Зельда Сейр. Суддівна. Майбутня наречена завтрашнього великого письменника.

*

Відколи я побачила його вперше, я весь час чекала на нього.

І терпіла — заради нього, із ним, його.

У садку на Плежент-авеню він схиляється над маминими європейськими ружами й удає, ніби вдихає пахощі найтемніших, чорно-червоних, сортів баккара і крімсон глорі. Того дня він уперше прийшов до нас, усе на ньому бездоганне. Мундир від Бруксів сидить як улитий, стрілка на штанях свідчить про вміння доглядати себе, а чуба зачесано так рівнісінько, наче той проділ зробили під шнурочок.

— Я — Скотт, — сказав він матінці.

— Рада зазнайомитися. Мінні Мейчен Сейр, мати цього дива.

Вона дивилася на нього без тіні збентеження, усміхаючись із ледве помітною втіхою. Проте садових рукавичок не скинула і не простягнула йому руки.

За кілька годин вона сказала:

— Хтозна, чи той твій янкі-лейтенант справді так добре танцює, та в нього найвродливіше обличчя з-поміж усіх, які я бачила сьогодні. Правильні, тонкі риси, ніжна шкіра… воно мов персик, а білявий чуб легенький мов пух… Він мов панна. Ти не втримаєш його надовго. Вродливі чоловіки — лихо для жінок. Ми завжди їх утрачаємо… А ці блакитні очі, Боже мій!..

— У нього зелені очі, мамо. Та й хотілося б мені знати: а ти багато спілкувалась із вродливими чоловіками, щоб казати таке?

— Зельдо Сейр, годі вже грубіянити! Ти не бачила, яким був тато замолоду. Повір, мені всі подруги заздрили!

Отож, я донька стариганів. Якщо взяти до уваги Скотта, то ми обоє діти стариганів. Діти стариганів розбещені, сказав Скотт.

…І що вони приховують під мундирами, ті чоловіки? Що дають їм ті мундири? Ох, та знаю вже: мундир дає їм те, від чого я відмовилася. І мені байдужісінько все те. Нехай тією романтикою тішаться самі вояки: я залишаю їм удів, сиріт і калік. Нехай порозуміються.

Я рішуча дівчина (не жорстока, ні), тож мій гарний, свіжий наречений ніколи не піде на війну. Анідесь мені його нашивки і платня: у мене інші плани щодо нас. Я не дам йому податися на фронт. Ми, звісно, потрапимо до Європи. Ми поїдемо туди, але в каютах першого класу. І без мундира.

Найкраща ніч у моєму житті

1918

Після замирення Скотт у військовому таборі Шерідана знайшов діло по собі: він став помічником генерала Раяна чи радше його секретарем зі світських розваг. Вони весь час і скрізь улаштовують гуляння. Учора вони здійснювали огляд війська. Фанфари й гарматна стрілянина. Усеньке місто зібралося, щоб поглянути на бравих вояків, які сидять без діла. А мій сердешний Гуфо[1] так невдало заліз у сідло, що кобила скинула його додолу на першій хвилині того параду, під приголомшеним поглядом генерала. Той зареготався, присутні теж.

Сердега Гуфо, так гарно танцює, а верхи не вміє їздити.

Проте він так добре влаштовує балі, що генерал і далі його любить і дає йому ще більше грошенят на влаштування в «Кантрі-клубі» й деінде у місті бучних вечірок, куди він водить мене, дурненьке дівча з Півдня, що й не підозрювало про таку вишуканість.

Ось незабаром його демобілізують, і він поїде… Хіба якийсь юнак, навіть без клепки в голові, залишиться у Монтгомері, хоч би й заради кохання?

За чотири місяці, 27 липня, Скотт послав по мене колясу на Плежент-авеню; Суддя насупив брови. Мінні зірвала ружу і заколола її в мій корсаж, кучер відкинув приступку. Прямуючи містом у тому старосвітському повозі, я зазнала цілої бурі емоцій: то почувалася дурепою, то мені ставало соромно, то брехухою була, то узурпаторкою, то принцесою на одну ніч. Було мені вісімнадцять років, і я всім бажаю вступити отак у доросле життя. Та той учинок Скотта, який полестив би хоч якій молодій дівчині, був і надміру галантний, і заразом у ньому відчувалася зверхність наді мною — я почувалася іграшкою, адже я вмію правити кіньми, мені не подобається цей візник у кумедному вбранні, мені самій кортить узяти віжки.

За столом у «Кантрі-клубі» сидить семеро офіцерів, і Скотт дивиться на них із гордовитим, зухвалим, захопленим виглядом. Кожен із тих хлопчаків читає мені вірша і вручає подарунок, декотрі роблять це з таким гумором, що, хильнувши шампанського, ми падаємо від реготу і п'яніємо ще до того, як подають першу страву. «Лейтенанте Фіцджеральд, дурнику мій гарнюній, ви даруєте мені найкращу ніч у моєму житті».

Ми кружляємо на танцювальному майданчику, літаємо і пурхаємо над ним під заздрісними поглядами (я їх не бачу, та вгадую, відчуваю, як вони стежать за нами, за кожною нашою фігурою). «Це батьки мої винні, — каже він. — Тато записав мене на танці. Щоб я вмів триматися в салонах, тримався як слід і поводився згідно з правилами етикету. Зрозумій мене правильно, Крихітко. Лиха доля звела нас унівеч, і батько так і не вирвався з її лабет. Жили ми бідно, навіть убого, зате отримали виховання, якого потребувало і заслуговувало наше родове ім'я. Адже я ношу прізвище людей, які стояли біля витоків утворення цієї країни, авжеж, авжеж, ось настав свої вушка!» І він почав наспівувати національний гімн, і враження було таке, наче тебе пиляють чи деруть отим колючим глодом, яким вони так пишаються, ці діти й батьки у святковому вбранні, той гімн склав його прадід (чи, може, дідів брат, я плутаюся в цій дурнуватій генеалогії ірландських переселенців). Мені кортить покепкувати з поезії його пращура, і я на ходу вигадую:

Then conquer we must, when our cause it is just, And this be our motto: «In God is our trust»[2].

і розізлила його. Коли чоловіки розбалакують і розпушують хвости, я не знаю, що їм сказати. Мені кортить утекти й забитися в якусь нору.

Та врешті ці чоловіки йдуть, щоб зникнути назавжди. Такий привілей у них: вони зникають.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

1940, січень, Гайленлська лікарня

Той прегарний вечір, просякнутий пахощами жимолости і гліцинії, та запаморочлива ніч згадується мені тепер із вдячністю і соромом: сексуальна напруга дуже швидко почала бити через край. В алкогольному чаді я раптом з нестерпним болем у душі збагнула, що ці восьмеро парубків, які весь час балакали, щипали один одного, цілувалися, ляскали один одного по плечу, перекидалися непристойними слівцями, знову цілувалися, не лише в щоку, а й у губи, із гучним цмоканням, наче це було ознакою мужності, — що всі вони цнотливі. Слава Богу, вони забули про мене. І стали казати про це наступного дня, насилу володаючи набряклими язиками.

Того ж таки наступного дня, ще до ладу і не втямивши, чому мені не давали спокою оті складні почуття, я пішла до міського ювеліра і, щоб віддячити Скоттові, звеліла викарбувати на срібній баклажці такі слова французькою: «Не забувай мене».

Та баклажка довго служила йому, чудернацький то був і злочинний дарунок, як добре подумати. Скотт частенько губив її, завжди лаявся, коли вона випадала в нього з кишені, і несамовито кидався шукати її. За півгодини він міг перевернути догори коренем готельну кімнату або всенький дім. Видно було, як він дедалі дужче непокоїться, та що, власне, його тривожило? Боявся він згубити річ, що була люба його серцю, чи просто посудину, де був джин, віскі або якийсь перемитний[3] бурбон?

«Не забувай мене» — як подумати — хіба це не правда? Адже п'ють і для того, щоб пам’ятати, і задля того, щоб забути. Два боки одної медалі, та не за відвагу, а за нещастя.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Ох, тихіше! Помовчу трохи. Людина в білому втручається у мої спогади, щоб ватою й етером поправити ґанджі у моїй свідомості.

No football tonight[4]

1919, березень

Скотт у Нью-Йорку, він уже кілька місяців пише мені відтіля чудернацькі й палкі листи. В одному листі благає мене побратися, у наступному каже, що шлюб стане гальмом для його письменництва. З того осяяного нічними вогнями міста я, напевне, здаюся йому такою дурепою, такою невихованою й неосвіченою, не те що напомаджені кольдкремом дівчата, убрані в сатинові сукні, дівчата-розумаки з млосними поглядами, із блакитними колами попід очима, дівчата з мрії, що лякають чоловіків довгими мундштуками в золотих чи срібних оправах, що їх вони стискають своїми нафарбованими вустами.

Повернеться, не повернеться? Я поводилася так, наче й не чекала його. Щовечора виходила я з дому, але тепер, коли вояки пішли звідціля, передмістя спорожніли, а ночі в Монтгомері знову стали схожі на колишні тоскні і провінційні.

Батькові закортіло познайомити мене з ідеальним зятем, із сином, про якого він завжди мріяв, із сином, якого в нього ніколи не було, якщо не брати до уваги мого старшого брата, покійного, і той зять, звісно ж, нітрохи не повинен був скидатися на одного хлопчину, в якого не було жодних політичних амбіцій, і єдине, чого він хотів, це писати, і начхати було йому на суддю й сенатора Ентоні Сейра, мого батечка.

Як слухняна дівчинка, я зустрілася з тим прехорошим хлопчиною, що зазіхав на право мене купити, він був першим заступником прокурора, і йому провіщали шалену кар'єру: виявилося, що він бляклий, вигляд у нього стражденний, скидався радше на мученика, ніж на інквізитора, і я певна була, що він молиться щовечора після купання, як ото робив і мій батько, та ще й о тій самій солодкій порі, коли нормальні люди попивають віскі на веранді, поки їх погукають до столу.

«Гм! Бачу, футболу цього вечора не буде!» — сказала матінка, поцілувавши мене й натякаючи на моє захоплення влітку чемпіоном Південної ліги Френсісом Стаббзом, — у такий спосіб вона давала на здогад, що лише ми з нею можемо розуміти одна одну.

Мінні була моєю повірницею і дуже перейнялася тією роллю (вона ж бо давала їй владу наді мною), тож остерігалася виказувати мене Судді. Адже виказати мене означало позбутися частки своєї влади наді мною.

Ні, йшлося не про гоже обличчя й міцну дупу найкращого футболіста сезону: Мінні не могла витерпіти, щоб не натякнути (хитрими поглядами, де частенько прослизала двозначність, коротким здушеним хихотінням і млосними порухами тіла), ніби вона шкодує за тим, що взяла шлюб із моїм батьком. Для нас, її доньок, це не було секретом: Мінні мріяла стати актрисою і поеткою. Та вона не стала ними, тож улаштовує вистави, де беруть участь декілька дівчат у підв'язаних шворками костюмах із крепованого паперу. Колись у «Монтгомері Крістчен Ревю» опублікували декілька її буколічних од. Пам'ятаю, ми, чемні дівчатка, реготалися, затуляючись долоньками в білих рукавичках.

Може, зобов'язана я була справджувати материні мрії? Утілювати ті сподівання, котрі не пощастило втілити їй? Я присягнулася собі, що вийду заміж із кохання. І я любила футбол. Я полюбляла гасати з хлопчаками, лазити по деревах і ходити стінами недобудованих кам'яниць. Якось білявий хлопчак повіз мене до «Кантрі-клубу», приставши на батькові умови: їхати помаленьку, я не повинна пити віскі й танцювати непристойних танців. У його авто не було відкидного верху, а провадив він його так помалу, що я розізлилася. «Хутчій же, хутчій!» Хлопчина щось бурмотів, шарівся, але швидкості не додавав. У клубі мені зустрівся Ред, який збирався на студентську вечірку товариства «Дзета Сігма» в Оберні. До речі, ту «Дз. С.» утворили кілька років тому на мою честь п'ятеро футболістів, двоє з-поміж яких стали національними чемпіонами. Я ублагала його взяти мене із собою. В оддутій кишені його піджака я намацала баклажку із джином і вихилила її однісіньким духом. Ледве зазвучав регтайм, я поринула в шалений танок, сукня насилу затуляла до половини мої стегна, вона так високо підлітала, що видно було мою спідницю, а, може, й іще щось. Почервонівши мов буряк, той хлопчина втік у кімнату для курців.

Перше ніж податися до Оберна, Ред вирішив покататися.

— Ну ж бо, не будь дурненькою, трохи пообнімаємося, — сказав він і звернув на бічну дорогу, що простувала до водойми, став під деревом і там, навіть казати про це не хочеться, його кулак опинився поміж моїми стегнами, він орудував ним, наче хірургічним розширювачем. «Та розслабся ж ти нарешті, задери спідницю, я ж знаю, ти робила це з Шоном». А я: «Ой, не хочу, Реде, ліпше потанцюймо, поки не знайшли віскі, горілки чи ще чогось, прибери свою руку, Реде». А він: «То бодай поцілуй мене, добре?» І я поцілувала його нарешті: притулила свої стулені губи до його вуст, він умовляв, щоб я розтулила їх, а потім так притиснув свої губи до моїх, що мало не роздушив їх об зуби, та я й тоді їх не розтулила, і тоді його рука, що пестила мою шию, міцна рука футболіста, зціпила мої щелепи, мов обценьки, і мені так стало боліти, що я поступилася, його язик проліз мені в рота, він був такий здоровезний і шорсткий, а друга рука залізла мені під корсаж. «Ти не трусишся? Усі дівчата трусяться цієї миті». А я відказала, видираючи з його вогкої руки, що схожа на восьминога, мою холодну цицьку: «Ні, чом би я трусилася від тебе, Реде. Ти ж не Айрбі Джонс, він такий гарний, що я сама не своя була б, якби він торкнувся губами моєї щоки, а від тебе — ні, у тебе з рота кислятиною тхне, а руки смердять», і він розлючено сказав, розстібаючи ширіньку: «Айрбі Джонс гейко, він смокче у нас під душем за обидві щоки», а потім він ухопив мене за ліву руку і поклав її на свого гарячого, липкого прутня: «Ну ж бо, принцесо, Міс Алабамо, подрочи його, уяви собі, що це тендітна, запахуща цюцюрка Айрбі Джонса». Наступної миті він зарепетував не своїм голосом і притьмом вискочив із авто. Начхати мені було, що він там розповість своїм друзям, аби помститися мені: я — Суддівна. У скриньці для рукавичок я знайшла пачку цигарок і пляшку з кукурудзяним віскі, усе це я сховала собі за корсаж. Потім пішла пішки додому, несучи в руці черевички. На Вільям Сейр авеню вже цвіли магнолії. Певне, вони й пахли добряче, та я не звертала на них уваги — у роті був прикрий дух віскі, світлого тютюну й гіркий присмак Редових поцілунків.

А що могло статися зі мною в місті, де мало не половина вулиць носить моє ім'я? Я могла скільки завгодно вештатися там ночами без капелюшка: адже я Суддівна, внучка сенатора і губернатора. Ми збудували це місто. Ми звели перші його монументи, його капітолій і церкви. Простаки можуть кепкувати скільки влізе. Хоч яка гордовита і трохи недалека уявою була моя матінка, та вона не могла навіть припустити, аби хтось ганив її доньку, навіть якщо вона розпусна. У цьому й полягав парадокс Мінні Мейчен Сейр: її походження та її шлюб передбачали добрі манери, і диктували неписані закони, які могла порушувати лише вона, і більше ніхто. Проте у глибині душі, у висохлій криниці її бажань, вона мусила, напевне, розуміти, що їй бракує того гарту і зухвалості, щоб стати такою акторкою, як ото Таллула, моя найліпша подруга, яка полюбляла влаштовувати скандали й витинати різні фортелі, як і я, вона дуже вперта, як і в мене, у неї нема хлопця, ми вихилили з нею чотири сотні чарок, змушували себе ходити на цвинтар, де поховані наші предки, першопрохідці, губернатори й сенатори, які були такі відомі, що поховали їх не у звичайних могилах, а у справжнісіньких грецьких храмах, тільки мініатюрних, так-так, начхати було їм на те, що це кумедно, та й марнотність була їм анідесь, Таллула вчинила те, чого не зважилася утнути моя матінка, вона послала подалі свою родину й відкинула всі табу, щоб утілити свою мрію, вийти на сцену, осяяну світлом рампи, і нехай була вона тепер хвойдою, зганьбила чесне ім'я Бенкгедів, та незабаром почала вона жити повнокровним життям, розміром XXL, і великі неонові літери на Бродвеї і Голівудському бульварі, а потім і на всіх вулицях світу, сповіщали про те, що вона, жінка легкої поведінки,

ТАЛЛУЛА БЕНКГЕД

У ФІЛЬМІ ДЖОРДЖА КЮКОРА

«РОЗБЕЩЕНА ЛЕДІ»,

засліпивши отак усіх своїх сучасниць, молодих і трохи старших, цнотливих, немов суворі черниці, вони всі аж роти пороззявляли від подиву, їх просто-таки догризала заздрість до цієї великої ляльки, якою їм ніколи не судилося бути, цієї героїні, що скрізь була королевою і мандрувала з країни до країни на тій планеті, що звалася «кінематограф», тієї самодостатньої постаті з екрана, якою їм кортіло стати і яку їм хотілося ненавидіти. Вона прегарна, та ліпше було б, якби вона стала бридкою, аби стала феєю з невдалої казки, котра прийшла запізно й зіпсувала розв'язку, що мала бути щасливою, феєю, що нічому й нікому не зарадила, нікому не подала надії й нікого не розчарувала, просто феєю, яка втішає, феєю, котра приходить на поміч раз на тиждень, на одну чи на дві години, щоб уранці знову можна було стати за аптечним прилавком, глядіти дітей і тішитися в червоному ліжку борделю.

Вони стояли в пітьмі біля веранди. Ідеальний зять, певне, уже сповістив їм про мою витівку — інакше, ніж утечею, це не назвеш. Почувши мої кроки, батько засвітив ліхтаря. Сердешний Суддя скидався на побитого пса. А Мінні, здається, ладна була сказати, що існують якісь межі поведінки. У вісімнадцять років я була їхньою гордістю, мої витівки і моя зухвалість змушували їх супитись і розігрувати родинну таємницю, щоб не пліткували про мене в місті. Того ранку я стала їхньою ганьбою. «Що ти зробила з білими рукавичками?» Я стенула плечима. «Ану підійди. Розтули рота й дихни». Я подумала про того клятого Реда, про його гіркий язик, що не давав мені дихати, про чужий рот, про ті місця нижче пояса, куди промкнулися Шонові пальці, місця, що були таємничі й пожадані, немов дельта ворожого континенту.

Алабама завдовжки має 312 миль і бере початок від Уітампки, що була колись Форт-Тулузою, як прозвали її французькі колоністи, впадає вона в Мексиканську затоку… забери свої кляті граблі, Реде, а то ночуватимеш у в'язниці… поєднуючись у дельті з Мобайлом. Ох, цей прегарний Мобайл, — казав Айрбі Джонс. — Колись я заберу тебе звідси. Якщо тільки Айрбі Джонс… Ні, Айрбі Джонс не грає вже у футбол, у суботу Айрбі Джонс не їздить на ранчо… Він читає французькі романи, а потім дає їх мені, романи без моралі. Пречудово.

Уранці я знайшла під дверми записку від моєї матінки-лицемірки («Усі наші матері вікторіанки», — полюбляв казати Скотт): «Якщо ти мішаєш віскі з куривом, то можеш позбутися матері. Якщо волієш поводитися мов хвойда…» тощо.

Мені заборонено курити, — але мамина родина на тютюні забагатіла і придбала маєток. Тютюнові плантації сягають до самісінького обрію, до самої Віргінії, до Меріленду. Я Суддівна, внучка сенатора й губернатора: я палю цигарки, п'ю віскі, танцюю і збуваю час, із ким мені захочеться. Молоді пілоти з авіабази приземлялися, варто було мені пальцем ворухнути, і коли я врешті погодилася подарувати їм танець, то побачила, як на їхніх золотавих щоках з'являються ямочки. Було поміж ними двоє, що змагались у хоробрості, вони вилітали з бази і прямували до Плежент-авеню. Над нашим садком вони почали витинати різні повітряні фігури, мертві петлі, бочки, піке, — і все воно було таке чудернацьке, викликало таке збудження, було таке лицарське, аж Мінні пишалася, що так ушановують її біляву лялечку. Якось чи то день був невдалий, чи, може, вони потомилися, та біплан увійшов у штопор, і в довколишніх садках усі аж подих затамували, почувши, як десь за передмістями пролунав вибух. Над дахами здійнявся полум'яний вихор. Два молоді тіла пішли в небуття з димом у смороді авіаційного гасу, — а напередодні вночі вони витанцьовували на довгих ногах і всміхалися, аж на їхніх щоках з'являлися ямочки, я відчувала, як пахне від них чоловіками, гнучкою шкірою ременів, простим милом, вони шалено витанцьовували, і крізь пахощі одеколону пробивався запах поту, що перлистими краплями виступав на їхніх чолах, я тішилася тим духом, кружляючи в їхніх обіймах, перелякана, п’яна і щаслива…

Вогнище, в якому вони згоріли, палало хвилини зо дві — яскраве, щедре, могутнє й навальне полум'я поглинуло їх умить. Здається, тоді я трохи зсунулася з глузду — було це вперше, — і мені навіть морфіну дали, щоб заспокоїти.

Після того випадку всеньке місто вирішило, що я білява чортиця. Чорне й золоте, авжеж…

Я — саламандра: хоч у яке полум'я потрапляю, та виходжу з нього неушкодженою. Та й ім'я моє відтіля, бо Мінні страшенно подобалася паперова Зельда, героїня забутого роману, що звався «Саламандра», — і та Зельда була гордою циганською танцівницею.

Того ранку мені принесли малесенький згорток, де була старовинна обручка, певне, Скотт здер її з материного пальця, щоб подарувати мені. Здається, хлопці завжди так роблять: грабують матерів, аби своїх наречених обдарувати. І записка там була, де Скотт писав: «Можеш вважати це зверненням до твого батька, в якому я прошу твоєї руки і серця».

Суддя нічого не відказав на те послання.

Королева мугирів

1919, червень

Як я вже казала, той янкі-лейтенант не пітнів. Він завжди пахнув новизною, охайністю і дорогими, вишуканими тканинами. Він був як рослина, шкіра його сяяла чуттєвими краплинами.

Я завжди боялася за цього хлопчину, що приїхав із Півночі, від берегів Великих озер, у вогку, задушливу спекоту Алабами, від якої потерпало стільки людей з американської півночі й середнього заходу. Проте я помилялася. Ніколи він не скаржився на жароту, не обурювався і не спливав потом.

Усі чоловіки улягають їхнім фізичним потребам і тваринному магнетизму, казали мені батько і панотець-духівник («Тварюки», — коротко підсумувала тітонька Джулія, туго затягуючи мій корсаж, а моя старенька няня доста бачила у своєму житті чоловіків-джиґунів і грубіянів). Був той лейтенант чоловіком чи просто згустком чару? Дотримуються чоловіки слова чи ні? Можна здатися на них, будуючи своє майбутнє? Він присягнувся, що уславиться за півроку й повернеться до Монтгомері з повними кишенями грошви. Та його роману не брав жоден видавець. Скотт назвав його «Романтичний еготист», навіть нам, двадцятирічним, непросто було вимовити це слово. Звісно ж, він не зважає на мої зауваження: для нього важать лише захоплені відгуки Вінстона й Бішопа, його сусідів із кімнати у Прінстоні. Вони теж намагаються писати. І чому цим юнакам кортить стати письменниками? Чому так хочеться зробитися заможними і славетними?

Завтра, якщо я не отримаю листа від Скотта, — хоч літературною мовою він буде написаний, хоч ні, — де буде чітко сказано: «Я беру тебе заміж» і призначено дату, — я розірву наші заручини. Його відсутність і суперечливі листи, що надходять від нього, незабаром вичерпають мій терпець.

«Крихітко моя, ти знаєш, я весь час думаю про тебе.

Я працюю мов проклятий, аби ти пишалася мною, щоб ти захотіла мене нарешті. Удень я пишу рекламні тексти, і добре, як бодай один із них беруть; уночі пишу романи й оповідання для часописів. За півроку, Крихітко, я отримав стільки листів з відмовами, що вони вкрили майже всі стіни у моїй кімнаті, принаймні три з чотирьох. Ні, не перебільшую, і не хильнув я зайвого, просто я намагаюся дотримуватися тієї обіцянки, яку дав тобі. Листи з відмовами і справді надходять сотнями. Але ти знаєш, що я не втрачаю надії. Я сяду до потяга в Монтгомері лише тоді, коли зможу взяти із собою для тебе друковане свідчення мого злочину. Сподіваюся, ми зутрінемося, коли я зазнаю успіху, і тоді ти побачиш, як потрібна мені.

                                                                      Твій Фітц».

«Любий Гуфо,

Не надривайтеся так задля мене. Я розриваю заручини. У мене три залицяльники, і один з-поміж них обіцяє узяти мене заміж і повезти мене, куди я захочу. Хоч і завтра, варто мені тільки забажати.

                                                                          Пані Ікс».

«Годі вже обманювати саму себе, Зельдо Сейр!

„Розриваю“, так тільки у війську кажуть. Та це тільки інтермедія, пауза, антракт. Я приїду по тебе, ось побачиш. Мені все одно буде, якщо ти помреш, та я не витерплю, якщо ти одружишся з кимось. Надто ж із отим татовим синочком Селлерсом-молодшим.

Знаю від твоєї сестри, що він високий, дужий і вміє сподобатися жінкам. Уявляю собі, який він багатий, у його ж батька стільки бавовни! І ти кохаєшся з ним на задньому сидінні авто, правда ж? Це так оригінально! Так гідно!

Коли я уславлюся, — а незабаром я уславлюся-таки, він стане для тебе тільки прикрим спогадом.

Твій негідник, що так тебе кохає (а більшого ти й не заслуговуєш).

P.S. Ти так звивалася і скиглила, коли ми робили це вперше, та оскільки акторка з тебе кепська й дуже наївна, я збагнув: ти не дівчина».

*

Шість днів минуло від його останнього листа.

Той хлопчина не пітніє — і, либонь, не плаче, думала я, улягаючи його чарові й неспокою, що дедалі дужче мене від того охоплював.

Мене обрали королевою у трьох кампусах: в університеті Алабами, Джорджії та Сьюані. Років зо два це страшенно збуджувало мене і лестило мені. А сьогодні? Гм… Після урочистостей у Сьюані мене захотів провести Джон Дезіре Діборн. Ми зупинилися на тім закруті, де зазвичай починалися залицяння. Він був несміливий і незграбний: спробував поцілувати, та потрапив у вухо. «Будь ласка, — сказала я йому. — Ти непоганий хлопчина. Тільки не поводься як усі». Він зненацька зблід, і обличчя його ствердло. «Ти чекаєш на нього, еге? Чекаєш отого янкі? Письменника твоїх мрій, що так і залишиться письменником у мріях?». А я: «Так, чекаю. І так, втомилася чекати. Не хочу лишитися тут і жити в цьому липкому повітрі. Я задихаюся в нім. Ця вогкість… Цей пил, що налипає на тебе… Знаєш, які в мене астматичні напади, бо дихати тут украй важко?»

— Виходь за мене заміж. Медового місяця я повезу тебе туди, де вічна крига, і чаклун у кожусі назавжди позбавить тебе астми.

— Ти такий хороший, Джоне, і такий чудний. І чому всім вам кортить пошлюбити мене? Якби я була чоловіком, — якби не зобов'язана була як жінка брати шлюб, щоб посісти якесь місце в суспільстві, — якби була я хлопцем, то не одружувалася б.

— Але ж його ти чекаєш. І одружишся з ним.

— Ох… не люблю я його так, як напочатку. Не так люблю, як рік чи два роки тому. Сумніваюся навіть, чи кохала я його в тому розумінні, яке вкладають усі в це слово. Мене тривожить відстань. Коли він далеко, у мене таке враження, наче історія нашого кохання порожня, наче вона примара якась, а незабаром стане мильним пухирем, втраченою ілюзією. І це страшно, бо я віддаляюся від нього.

— Я наповню твоє життя присутністю, зроблю тебе щасливою, ти розквітнеш і станеш іще гарнішою, ніж зараз.

— Якщо тобі хочеться попорати мене, то я дам.

— Ти не повинна казати так, Зельдо Сейр. Це огидно звучить у вустах молодої дівчини.

— Та начхати мені, просто воно боляче. Першого разу так боліло, що я зомліла. Мене джиґнув Селлерс-молодший, еге ж, у тій закуреній кімнаті «Дзета Сігма». Потім, за чотири роки, мене порав янкі-лейтенант. Хтозна, чи боліло воно мені, адже ми були п'яні обоє. Та коли я прокинулася, то з мене цебеніла кров. Як хочеш, то можеш стати третім. Може, не набридатимеш більше отими дурнуватими умовляннями вийти за тебе заміж.

А він, блідий мов смерть, процідив крізь зуби:

— Може, я не такий гарний і не такий блискучий, Зельдо Сейр, проте я не безсердечний і не позбавлений гордості. Не використовуй мене, щоб порвати з твоїм нареченим. — Він помовчав, потім голос його стверд. — Що ж, як тобі кортить доскочити багато в житті, то тримайся свого янкі. Він утілить твої мрії. А я ніколи не покину нашого Півдня. Це обітований край, найшляхетніша, найчистіша і найвідважніша земля на світі.

— Амінь, — підвела я риску. У вогких очах Джона Дезіре Дірборна я побачила мов у дзеркалі, що я — чудовисько.

Наступного дня я написала Скоттові. Заявила йому, що виходжу заміж за Френсіса Стаббза, який пишався на обкладинках усіх часописів і зробив кар'єру на національному чемпіонаті. «Цікаво, що ви обоє носите однакове ім'я. Та на цім подібність і закінчується».

Стаббз навіть повіз мене до Атланти своїм авто і показав той дім, де ми будемо мешкати, — він стояв на вулиці Бакгед, і сусідою нашим був губернатор. У Джорджії усе й більше, і величніше. Губернатор мешкав у білому палаці з колонами, їх було вісімнадцять, якщо я правильно полічила.

Наш майбутній дім, де ми мешкатимемо зі Стаббзом, налічує вісім колон.

Торнадо

1919, серпень

Учора я прочитала у «Смарт Сет» ваше перше опубліковане оповідання. Ви маєте пишатися, Фітце, мій Гуфо. На жаль, на світлині у вас дурнуватий вигляд.

Ваше гарне обличчя усе у бганках, воно кривиться і корчить гримаси, наче в якоїсь кіноакторки, оце те, що я розгледіла. Та ще й тіні попід очима, які довелося підретушувати, сірятина на повіках і надто чорні вії. У вас такі гарні зелені очі, то нащо робити їх темними мов вуглини? Що все це означає, га? Облиште всі ці дівчачі витівки, нехай уже я до них вдаюся.

Більше гідності, друже мій Фітце. Не дозволяйте так маніпулювати вами, робити з вас німу ляльку. Пам'ятаєте, як ви з кокетства минулого року пішли до найдорожчого кравця в Нью-Йорку й замовили мундир, хоча були вбогий немов церковний щур? Оце ви кажете, що я справжнісінький вихор, а ви мені здаєтеся млином, що перемелює грошву, рулеткою в казино. Хіба це чоловік, що йде на війну у вишуканому вбранні? Та й чому ви такий добропорядний? Чому не возите мене увечері у своєму авто? Що біжить у ваших жилах, янкі? Не кров, а лайно? Хіба я вам не подобаюся хоч трохи? Чи, може, я гладка й потворна, а, може, ви стали Айрбі Джонсом?

Я сказала матінці, що завтра ви станете найбільшим письменником у Америці, а післязавтра — уславитесь у всьому світі. Мама відказала, що я здуріла.

Уже давненько торочу я Судді, якого мушу прозивати батьком, що незабаром видавництва битимуться за право володіння вашими творами, а то батько вимагає доказів, що ви зможете мене забезпечити. Ох, він просто-таки нестерпний.

Того дня, коли я, згідно з давньою обіцянкою собі, обріжу коси, хоч вам це й не сподобається, того дня, коли навіки залишаться в далекому дитинстві біляві пасма, що заважають мені стати справжньою коханкою з Півдня, — тієї днини я буду тішитися, дивлячись як зблідло лице мого батька, як безтямно розтулився його рот, як намагається він щось промовити, та тільки харчить, кашляє і ковтає слова.

Я розшнурую цей дурнуватий корсет і викину його на смітник. Він помре від сорому за мене — і це найменше, що може він зробити, — і благатиме людей вибачити мені, перш ніж вони закидають мене камінцями.

То ви візьмете мене заміж? Ви справді хочете цього? Якщо так, то покваптеся. Ви станете навколішки переді мною, та є інші, солідніші чоловіки. Я хочу поїхати відціля, покинути цей бридкий едем. Утім, це ви прозвали його едемом, а для мене це цвинтар похованих амбіцій.

Знаю, що житимемо ми трохи вище пересічного рівня, — і що ви, ваша родина, сяк-так зводите кінці з кінцями, не зовсім бідні, але у скруті. І все це потребує залагодження. Але годі вже.

Звісно ж, я навмисне кепкувала: бачила я на світлинах Лоуренса Аравійського, і, мушу сказати, що Фітц тут справжнісінький мандрівець, що іде на верблюдах пустелею.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

1940, Гайленлська лікарня

Моя бабуня Сейра загинула, коли її нахромив на роги олень під час полювання зі псами на англійський лад. Гадаю, я не розповідала про це. Мій дідусь-губернатор заборонив псяче полювання у всенькому графстві, та нашу родину наче прокляв хтось. Олені розмножувалися, вони ламали молоді деревця, толочили плантації, помщаючись людям за те, що вони вирубували їхні гаї, щоб улаштовувати поля, де ті олені з ланями знайдуть хіба що бавовну, — а нащо їм та бавовна? (А як не бавовна, то тютюн.)

Ще змалку снився мені сон, ніби той олень-убивця гасає околицями і на його рогах висить сережка моєї бабуні. І коли я підросту, олень віддасть мені ту сережку із самоцвітами і понесе мене на спині в далекі краї, подалі від цього клятого Півдня і цього зловісного графства.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Учора я отримала телеграму: видавництво «Скрибнер» бере ваш роман до друку. Щоправда, воно змінило йому назву, але тим ліпше. А завтра в «Сатердей Івнінг Пост» опублікують іще одне ваше оповідання. Що ж, успіх ваш гарантований, я не боюся за вас.

З тобою, Гуфо, я геть нічого не боюся. Знаю, що ми багато втнемо. Ти повезеш мене на Північ, у місто твого дитинства, у Буффало, до Ніагари, і ми обоє плигнемо у водоспад, щоб подивитися, хто перший випливе. Звісно ж, це буду я, бо я легенька і фізично більш розвинена, ніж ти, хирлявий випускник Прінстона!

Я знай кепкую і нічого не можу з цим удіяти. Якби ж то ти знав, як я кохаю тебе поза цим сарказмом… І як… як мені тебе бракує.

Мені сподобається взяти з тобою шлюб того дня, коли у книгарнях з'явиться твоя книжка. То буде подвійне свято. Нескінченне.

Апартаменти 2019, готель «Біатмор», Нью-Йорк

1920

Мінні сказала мені: «Ти ж не збираєшся виходити за цього хлопця?»

Коли вона вгледіла платинового годинника із самоцвітами, обличчя її зашарілося, товсті щоки затрусилися, а груди аж захвилювалися від гніву. Гладка дурепа, та й годі.

— Що за життя буде в тебе з ним! Це ж пияк… волоцюга! Нероба! Син гендляра милом, якого вигнали з дому!

А я:

— Хлопця, що може подарувати своїй нареченій таку річ, не можна прозивати неробою. Голівуд купив права на його роман, і він заробив гроші.

А вона:

— Голівуд! Дурепо ти, дурепо! Самоцвітів і платини ніхто не їсть. Звідки в тебе ця вульгарність?

А я:

— У його матінки теж є гроші.

Мінні:

— Там, у них, це пройде. Але не в нас.

Я:

— Це не має значення. Я їду звідси.

У материних очах, немов у дзеркалі, я прочитала, що допіру оголосила їй війну.

Перед тим як вступити у той мезальянс, я проїхала містом, і хоч Скотт нічого не запитав у мене, та завдяки своїй неймовірній проникливості збагнув, що не все в мене гаразд. Він приїхав по мене на вокзал, аби посадити мене на потяг, що відбував до Нью-Йорка. Усі мої подруги зібралися на пероні (вони аж засвистіли від захвату, побачивши годинника, а потім ще ширше розплющили очі, угледівши Скоттову світлину в «Пост» і круглу віньєтку довкола назви його першого оповідання «Запропащі діти»), подарували мені букет червоних камелій, а тітонька заколола мені в коси вінок із гарденій. Авжеж, моя нянька була тут, і всі мої друзі поприходили, і Шон, і Айрбі Джонс, аби сказати, що люблять мене і що я пропаду, як поїду. Ні моїх батьків там не було, ні сестер.

Скотт допитливо глянув на мене своїми зеленими очима. Я похитала головою. І тоді він почервонів мов буряк, враження було таке, наче його шляк трафив або й не знаю що. Він зціпив зуби, його зелені очі стали мов крига. Батько його розорився, без роботи, ні на що не здатний, живе на утримання від жінчиної родини. Бідолашна дівчинко, як же ж низько ти впала, вийшовши заміж за цього виродка.

Не знаю, як боліло воно йому й наскільки, та сором, що просякнув крізь його шкіру, добре видно було. Годі й уявити, як ото кортить чоловікові з розореної родини повернутися до заможного суспільства. Мати його всі заощадження віддала, щоб оплатити його навчання у приватному коледжі. Його друг, Том, на навчання приїздив на лімузині, і Френсісові аж голова йшла обертом від прагнення ото так розбагатіти. З тим-таки Томом брали вони уроки танців на Самміт-авеню, куди еліта із Сент-Пол штату Міннесота посилала своїх прищавих нащадків навчатися вальсу і правил доброї поведінки.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

1940, Різдво

Ох, Гуфо, Лялько моя, мій Блазню!.. Ми з тобою такі схожі були від народження, двоє світських танцівників, двоє дітваків старих батьків, двоє шибеників і, як він, так і я, дуже посередні школярі, пречудовий дует «можна-і-ліпше», двоє ненаситних створінь, приречених на розчарування.

У нас так багато було спільного. В інтерв'ю «Нью-Йоркеру» наш давній друзяка Вілсон сказав учора, що найцікавішою була наша фізична схожість. «Вони скидалися на подружжя ще до того, як мали побратися», — сказав він. «Наче ото брат із сестрою були. Диво, та й годі. Це одна з тих незбагненних рис, що були їм притаманні».

Що ж, я ніколи не помічала того, та, пам'ятаю, якось увечері у номері готелю «Алгонкін», я нафарбувалася, зачесала коси назад і зробила рівний проділ, використавши на все те діло цілий тюбик брильянтину, а потім убрала Скоттів костюм (то був його чорно-блакитний парадний мундир, гаптований сріблом, обшитий сатиновими шнурами на штанях, і з ґудзиками, де були викарбувані орли) і зав'язала чорну краватку на голій шиї. Мундир сидів як улитий, наче для мене його й шили, він бездоганно облягав мої стрункі стегна і майже непомітні, хлопчачі груди, а оте декольте просто-таки п'янило мене. Уперше на Мангеттені я стала сексуальною жінкою, як ото вони казали, секс-бомбою, жінкою, якою пишаєшся, вийшовши з нею на люди, і яку хочеться до нестями, як прийдеш із нею додому, — більше ніж будь-яку ексцентричну провінційну дурепу. Присутні остовпіли, а потім зааплодували, декотрі аж збентежилися, бо я зуміла «вхопити», як ото кажуть в акторському середовищі, усі ті вирази обличчя, що були притаманні Скоттові. Та він не оцінив належно того номера: Скотт кохав свою шляхетну мандрьоху, що голінна була до всяких витівок, свою головну союзницю, яка з'являлася вкупі з ним на обкладинках ілюстрованих часописів. Він кохав і бажав свою Прегарну Південку. А не якусь трансвеститку, що мавпувала його.

*

Заввишки він був ледь-ледь на три сантиметри вищий од мене (порівняння з пілотами із Шерідану кидало його у відчай, такі міцні й гінкі вони були, не кажучи вже про головного суперника, здорованя Едварда, який перевищував нас на дві голови). Ставши на підбори поруч зі Скоттом, я була вища за нього. І тоді якийсь голосочок, слабенький, прихований, починав зринати з атавістичних глибин моєї підсвідомості (та й чи відтіля? невже з того антиділювіального[5] тілесного уроку, що зринув із глибин пам'яті? чи, може, з тієї жіночої євангелії, з тієї священної та заразом і збезчещеної чаші, яку прозивають Вічною Жіночністю?), і той голосочок моїх пращурів починав мені нашіптувати: «Зігни спину, нахилися, не принижуй чоловіка, бо він чутливий, немов дівча». І я скорилася тому голосові-паразиту.

Минуло сім років, і Любов Єгорова, що в неї я брала уроки балету в студії, муляючи до крові пальці на ногах, зауважила: «Еге, а чого це ти так зігнулася й опустила плечі? Ану випростайся і пройди переді мною як слід. Спинка пряма, підборіддя задерте… тільки так і треба!» Я відмовилася від закаблуків і обрала взуття з плоскою підошвою, воно було не таке ефектне, та давало відпочинок моїм ногам старої двадцятивосьмирічної танцівниці.

І чому ми так панькаємося з цими чоловіками, наче вони з кришталю?

Собор Святого Патрика П'ята авеню, Нью-Йорк

«То що, молодята, розпочнемо? Ніхто не передумав?» — жартував єпископ.

Того ранку від Скотта тхнуло блювотинням од віскі, то ми домовилися, що не будемо цілуватися. Скотт зареготався, бо він мав стати чоловіком, а для нього це звучало безглуздо, тож він окинув оком мене і єпископа і сказав: «Гаразд, падаю ницьма». І вже навколішки прошепотів: «Ненавиджу тебе як хлопця. Обожнюю тебе, мій хлопчино».

«Амінь!» — вигукнула юрма в соборі Святого Патрика. «Нехай Господь благословить цей шлюб!» — виголосив єпископ. Неф од сміху вібрував, у вухах у мене лунали оплески, голова йшла обертом.

Зблиски фотоспалахів на паперті геть заморочили мене. Усе це ще дрібниці. Просто початок, хвилюючий, галасливий і несміливий, просто сліпа доля. Небо над П'ятою авеню теж було не дуже: якесь білясте, брудне, подекуди з металевим відтінком, а то й біле мов небуття.

У лімузині Скотт обняв мене за плечі і притулився вогкими вустами до мого вуха. «Крихітка розгнівалася. Крихітка така гарна, коли гнівається». (Я відіпхнула його смердючу ротяку.) Скотт відчинив мінібар, відкрив пляшку бурбону і простягнув мені, мов якомусь своєму приятелеві. Я ковтнула з неї, як ото роблять хлопці. І раптом стала я почуватися… як це сказати… зайвою, дурнуватою і брехливою, у цих білих мереживах, під вельоном: я була єдиною помилкою в цій церемонії. Скотт знову не запитав, чи я цнотлива. Я подумала, що це, певне, від галантності чи, сказати б, це було ще одним виявом його розчарованої елегантності, бо запитання те було непросто поставити, а відповідь, хоч така, хоч сяка, неодмінно викликала б сумніви.

Та, борсаючись у сукні барви слонової кістки, здерши із себе білий вельон, висмикуючи шпильки, яких натицяв мені скрізь француз-перукар, що зробив мені завивку розпеченими обценьками, я нарешті второпала: Скотт не проти, щоб я виявилася цнотливою. Я дивилася, як він цмулить бурбон, приплющивши очі, як усміхається, попиваючи його. Що ж, цей шлях не буде встелено ружами. Ледве я подумала собі це, як авто загальмувало, дверцята розчахнулися, та ступити мені судилося не на хідник — до моїх білих черевичків прослався червоний килимок. Я зачекала, аж доки Скотт, п'яно всміхаючись і заточуючись, обійде авто. Виплутала руку з мережив, простягнула йому, і ми попрямували тією почесною доріжкою. Знову зблиски фотоспалахів, знову оплески. Я здригаюся. Чорна запона. Коліна мої трусяться, я втрачаю свідомість, падаю. Німі зубаті чорні роти, роззявлені від безгучного галасу.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

1940

«У білому?» — перепитує молодий лікар, який скидається на Айрбі Джонса, — ті ж самі великі ультрамаринові очі, ті ж таки густі чорні вії, і та самісінька біла, мармурова шкіра, аж страшно, наче всенька кров зосередилася в червоних вустах. «Ви певні цього? Здається, під час попереднього сеансу ви скаржилися на те, що вийшли заміж поспіхом, — він гортає свого записника, — як ви ото сказали, без урочистості, „немов злодійка“, отак ви сказали».

Без урочистості й без батьків. Суддя й Мінні не вшанували мене увагою. Усі були проти цього шлюбу — і Скоттові друзі не схвалювали його, і моя родина. Здається, у мене була блакитна сукня. І капелюшок. І коси під тим капелюшком були справді перепалені отим клятим французьким перукарем. І після всього, у таксі, Скотт справді відкоркував пляшчину і добряче потягнув із неї, а за ним і я, — і досі відчуваю нудотний смак бурбону на язиці. А ресторану не пам'ятаю. Либонь, він був такий, як і все інше.

— Цнотлива? — знову питає інтерн. — Таж він посилав вам протизаплідні засоби ще за півроку до вашого шлюбу. Навіщо їх уживати, якщо ви були цнотливою?

— Я відмовилася від тих пігулок. Несамовито, із неймовірною огидою до самої себе. Запитала, чи не вважає він мене хвойдою? Я й сама почувалася б хвойдою, якби ковтнула бодай одну пігулку. То була перша наша сварка.

— А що ж сталося з дитиною?

— У проміжку від того дня, коли я написала йому до Нью-Йорка й поділилася тривогою, і до тієї днини, коли надійшла відповідь від нього у вигляді коробки пігулок, у мене знову з'явилися місячні. Місячні хвойди. Я зрозуміла, що не зайшла у тяж.

— Тоді ви збрехали. Улаштувавши ту сварку, ви вдалися до брехні.

— Авжеж, збрехала, так само як бреше дев'яносто дев'ять і дев'ять десятих відсотка людей на цій планеті.

— Ви маніпулювали ним.

— Авжеж, так само як і цілковита більшість людей на землі.

— І ви пишаєтеся цим?

— Годі вже! Мій чоловік платить вам не для того, щоб ви мене ображали. За останні десять років ви вже третій лікар, який намагається впоратися з моїм випадком. А як урахувати, скільки вас було на двох континентах, то, либонь, п'ятдесятий. Одведіть мене до камери.

— До палати, пані.

— Ні, до камери. Лікарю.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

1920

Нас витурили з «Білтмора» за непристойну поведінку. Ми перебралися до готелю «Коммодор». Усенький Мангеттен побував у наших апартаментах, ми зчиняли стільки галасу і так гучно бахкали корками від шампанського у ліфтах, що нас потурили і з «Коммодора». Разом із поліційним приписом відшкодувати за пропалені цигарками килими.

Скотг мусив братися до праці, а я — виконувати своє біологічне призначення: я носила першу дитину. Отож ми винайняли оте помешкання в Вестпорті. Спершу кожними вихідними до нас приїздили приятелі з Мангеттена, і, насилу приїхавши, вони бігли до сусідніх шинків, де було так тихо і мирно завжди, а завдяки їм здіймалася справжнісінька буча. На початку тижня Скотт зазвичай тверезів, і ми часто сварилися то за те, то за те. Там, у тому гарному будиночку над морем, де все було створене для щастя, нам уперше стало нудно. Цілі години я купалась у Саунді. Намагалася вивчати японську мову з нашим слугою Танакою, та мені забракло терпцю, дуже повільно точилося те начання й затяжке виявилось. Якось я увійшла до Скоттового кабінету і сказала:

— Ти ж знаєш французьку, еге?

— Авжеж. Ти не хочеш уже вивчати японську? Це не схоже на тебе. Можеш вивчати французьку за Розенталем. Його підручник десь валяється у мене у Прінстоні.

Я глянула на його зігнуту спину і втямила, що він розлютився. Аж дивно, якою виразною може бути спина, а його потилиця наче казала: «Я більше не кохаю тебе», хоча з обличчя того не видно було.

— Я вчитиму французьку на місці.

— Це як?

— Ми поїдемо до Франції.

Мій брат, Ентоні-молодший, казав, що треба їхати в Париж, бо там відбувається все найважливіше, що коїться в літературі, у танцювальному мистецтві, у музиці й у малярстві. Так само не обертаючись, Скотт пробурмотів:

— Ох, може, колись і поїдемо… чом би й ні… Це непогана думка… Як ти народиш, а мені не треба буде гарувати, щоб утримувати нас трьох.

І тоді він звів голову й обернувся трохи до мене.

— Ти ж не забула про дитину, правда?

Я позадкувала в коридор. Здається, я заплакала. І подумала: «Ти ще поплатишся мені за це». А потім пішла знову купатися в морі.

Суддівна не плаче. Принаймні її не змусить заплакати син гендляра милом. А очі мої почервоніли від морської солі та йоду.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

1940, березень

Ви були замолодий, лікарю, навіть уявити собі не можете, які ми, пошарпані сьогодні життям і геть забуті, були тоді знамениті: Ідол і я, — «його Ідеал», як писали у світських колонках. Наші обличчя були в усіх часописах, наші портрети висіли на фасадах театрів і кінозалів у Мангеттені. Нам платили шалені гроші за участь у рекламі, а нам варто було тільки прийти туди на годину й бути чепурними, тверезими й усміхненими. Це ми зробили себе знаменитими й отримували зиск від цієї слави.

Ми завжди йшли попереду всіх, та на червоних доріжках килимів нас обганяли світлярі, які задкували перед нами, і наші черевики душили відпрацьовані касети з-під магнію для фотоспалахів, тож враження було таке, наче на зубах у мене тріщить товчене скло.

— Гм, — закашлявся той недоук у білому халаті. — Здається, — сказав він, повагавшись, — я пригадую, ким ви були. Ви пам'ятаєте Ліліан Гіш?

Я:

— Авжеж, пам'ятаю. Амнезія не належить до симптомів моєї недуги. Треба вам розповісти про неї. Ліліан була великою акторкою й упродовж якогось часу нашою сусідкою у Вестпорті. Ми приймали у себе тільки чоловіків. І з-поміж усіх жінок запрошували тільки Ліліан. Повернувшись жити до міста, ми часто обідали в «Блю бар» в готелі «Алгонкін», часом із друзями, часом у ширшому товаристві, тоді ми сідали за великим круглим столом. Усі завжди сперечалися, готель аж кипів. За тої пори кінематограф у Нью-Йорку бурхливо розвивався, як вам відомо. Кіноактори водилися з літераторами, прозаїки з акторками. Я надавала перевагу Ліліан.

Хлопчисько:

— Пані Гіш в останньому інтерв'ю «Голівуд кронікл» говорила про вас. Про вас і про вашого чоловіка вона сказала: «Двадцяті роки — то були вони».

Я:

— Оце таке сказала Ліліан? Дуже люб'язно з її боку. Зазвичай актори некультурні. А ось вона — ні. Цікаво, у мене були дві подруги, й обидві акторки. Звісно ж, якщо не брати до уваги Лав.

Він по-дитячому супить брови.

— Ви хочете сказати… ота російська танцівниця? Ваша балетна коханка, що звалася Любов?

Я:

— Потайці я прозивала її Лав. Це було платонічно, ви ж знаєте.

Він:

— Ні, я не знаю.

Я:

— То тепер знайте. Та невже ви, такий серйозний хлопчина, цікавитеся плітками у світі кіно? Отак-пак! Ніколи б не повірила…

Він зашарівся, намагаючись приховати усмішку. Його руки такі гарні. Наче крила.

Я:

— Якось, у двадцять другому чи то двадцять третьому році, перед нашим від'їздом до Європи, коли ми обоє були ще гарні й фотогенічні, нам запропонували зіграти самих себе в екранізації одного з романів Скотта. Я страшенно хвилювалася, мене била нетерплячка і проймав страх. Скотт усе зіпсував, бо відмовився. Без нього я їх не цікавила: або удвох, або ніхто. Вони найняли якусь акторку і зняли той фільм. «Фахівця», — сказали вони з відтінком зневаги до неї, аж у мене всередині все похололо. Скотт ніколи не давав мені жодного шансу. Він робив усе, щоб позбавити мене будь-яких шансів.

*

Часом моє збудження таке інтенсивне, так нуртує в моїх жилах, що я почуваю, як щоки мої аж пашать від припливу крові й життєвої снаги, а також від невиразного страху. Я таки варта була чогось. Серце калатає, мало не вискакуючи з грудей. А втіха може бути болісною? Коли я щаслива, — якщо зі мною таке ще може статися, — ноги мої неначе аж терпнуть, я хапаю ротом повітря, задихаюся, очі запинає полудою, годі вже, завіса. Я падаю.

Мені кортить розповісти про це вам, лікарю, та дещо я залишу для себе.

*

І ось там, у Вестпорті, у тому будинку щастя, усе в мені й пропало. Одного ранку, на пляжі «Саунд енд Компо», у прегарній місцині, де повітря таке живлюще, легке й захопливе, а люди стрункі, гожі й величні, я відчула, що мені бракує Алабами, тієї клятої землі, яку я вважала своєю.

Бракувало мені тієї червоної землі, тяжкої глини, з якої роблять черлену цеглу і зводять із неї міста, цілі квартали осель, і ніщо не ворушиться у тій червені, і ніщо не турбує; бракувало й тяжкого, липкого духу сосон, що його я відчувала ще дівчиною і вважала його причиною моєї астми; бракувало, крім тих сосон, і кухні тітоньки Джулії, масної й солодкої, бридкої й захопливої, отих страв, що парують у кожній кімнаті, їхній дух просякає у шпалери, штори, килими, дивани, самісінькі панелі стін і подушки на ліжках у тому замку, зведеному з червоної цегли.

Та ще незвичайніше було те, що мені бракувало оманливого духу плісняви: щоразу, як я заходила до рідної домівки, той дух був мені ненависний, мені здавалося, ніби він налипає на мені, мов бруд; проте я звикала до нього, аж забувала про нього, ледве переночувавши в хаті однісіньку ніч. Звикнути й забути.

Більше ніде не була я щасливою. Ніде не було мені полегші.

Перед лоботомією[6]. Знаю, та операція не така вже й жахлива, просто під око забивають молотком шпичку, якою виколупують пошкоджену ділянку мозку, рана гоїться, і більше ні турбот, ні страху, ні печалі, — навіть шраму не буде. Тільки синець, що зникне за декілька днів. Я бережу те, що лишилося в мене, — воно недобре, але живе. Розумієте, юначе?

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

У цій розкішній дірі — нашому житті — раптом з'явився чоловік, який бажав мені добра. Це сталося того вечора, коли Скотт улаштовував прийом на віллі «Марі». Чоловік, що звався Едуар. Едуар Жозан. Друзі та брати по зброї прозивали його Жоз.

На мені була сукня, що скидалася на янгольську шкіру. Така гарна, така рожева. Коштувала вона цілий маєток, та була шовкова і з мереживами. Скотт навіть уваги не звернув на гладкого паризького видавця, нашого сусіду з літнього відпочинку на Валескюрі, який кричав до нього: «Ох ти, щасливчику! Заради Бога, Скотте! Жоден клятий писака не мав такої гожої, такої розкішної жінки!» Він назвав мене чудесною засранкою. Скотт не слухав його: він стежив за нами із Жозом, за кожним нашим кроком, хоч за ходою, хоч за танцювальною фігурою. Ага, подумала я собі, ось він і ревнує. Треба чимдуж скористатися цими ревнощами. Та незабаром ті почуття мого чоловіка геть вивітрилися з моєї голови: менше ніж за годину, потрапивши в сильце своєї гри, я закохалася в цього показного й гарного чоловіка, що балакав англійською з чуттєвим акцентом, від якого аж зуби цокотіли.

*

Він хотів не утримувати мене (як ото він казав), а звільнити (так він теж сказав). Ні, ці французи чудні: порівняти мене з рабинею, застосувати до мого становища слова, які застосовують до рабів, — так міг учинити лише француз. Коли він стискав мене в палких обіймах, я і слова промовити не могла.

Частина друга Французький літун

— Я полечу мов птах, полечу задля тебе, якщо ти мене кохаєш.

— Ну то лети.

— Не вмію я літати, та все-таки кохай мене.

— Бідолашне дитя, у нього немає крил…

— Невже так важко мене кохати?

Зельда Фітцджеральд, «Подаруйте мені цей вальс»

Непоправне

1924, липень

Мені подобається небезпека… прірви… подобається кидати жереб, поставивши на кон усеньке життя, і я навіть не чекаю, аж коли усе це скінчиться цілковитою руїною. Люблю губити себе, як трапиться нагода. І це моя сутність. Ніщо не зцілить мене від цього.

Хлопці — ох, ці хлопці! — не люблять, як їх випереджають на перегонах. Та й у всьому іншому теж. Я, дівчина, стала для них зіркою: першою була в басейні, та й на біговій доріжці теж перша. А на роликових ковзанах стала чемпіонкою графства. Таллула не відставала від мене. Варто було поглянути, як ми спускаємося вулицями Перрі-Гілл-стріт і Сейр-стріт-гілл або піднімаємося схилами, учепившись іззаду до ваговозів або до бамперів легкових авто. Пішоходи репетують, авто сигналять, бліді від жаху водії сваряться на нас, перелякано наглядаючи, як два дівчиська по сорок кілограмів вагою кожне обганяють їх, немов дві несамовиті відьми на мітлах. Та наш галас тоне в загальному гаморі. Тиждень за тижнем ми туго затягуємо ремінці наших ковзанів, щоб гнати іще швидше, гальмувати якомога пізніш і витинати карколомні віражі.

Літун регоче: «Та ти була справжнісінькою паливодою!»

Я була Суддівною, та як це пояснити тому, хто не знає Алабами?

Я так шкодую за тим літуном. Казати можна що завгодно. Та думку не завжди можна одягнути у слова. А думка, ось вона: то був чоловік, якого я так чекала. Найвродливіший чоловік на Узбережжі. Найвродливіший чоловік, і з його ребра мене створили.

Голосіть, голосіть! Ви лишилися самі! Самісінькі!

Та хатина, де ми ото мешкали, видавалася мені могилою. Мавзолеєм на березі, в який ми із Жозом залізли й умостилися на катафалці — на понищеному матраці, що став свідком єдиної на світі пристрасті. У тій хатині, яку наскрізь пронизував вітер, нічогісінько не було. Тільки пачка сірників, щоб розвести багаття для барбекю на березі, та ще дві каністри, щоб пити з них воду, готувати їжу та вмиватися, каністри, які Жоз щоранку наповнює у сільському фонтані.

…Він кепкує з моєї пристрасті до гігієни (у нього й очі рогом полізли, коли я сказала йому, що приймала ванну чотири рази за день), та в мене все одно таке враження, наче від мене смердить. «Послухай, Зельдо, таж ми смажимося на сонці й увесь час купаємося, як це ти можеш смердіти?»

Авжеж, а решту часу ми кохаємося. Коли ми йдемо портовим ринком, щоб купити риби та городини, люди озираються мені вслід, витріщивши свої темні очі. І я думаю собі, що від мене тхне сексом, його вони й чують, коли я минаю їх, чують дух сперми та інших флюїдів, що хмарою линуть за мною. Мені кортіло втекти, запорпатися в пісок, та Жоз кладе мені долоню на потилицю, цілує мене в уста простісінько на ринковій алеї, а потім обіймає мене за стан, і я скоряюся йому, ми йдемо собі отак, і якась продавчиня риби вигукує: «Ох і гоже дівча! Він зловив у свого невода справжнісіньку сирену! Здуріти можна, яке воно гарнюнє!» І Жоз регоче, пишаючись. Цікаво, думаю я собі, скільки сирен бачила та продавчиня на своїм віку, а потім повертаюся до думки, від якої у мене аж серце стискається: я знаю, обмаль того часу, що його ми збуваємо з літуном. Не варто марнувати його на ревнощі. Треба тішитися тим, що дає мені життя, тим, чого я ніколи не знала, і чого не зазнаю більше ніколи, цього я певна, хоч як воно й сумно.

Крім отієї тигрячої краси, крім чарівливих пахощів його поту, у Жозана є те, що вабить до нього жінок. Гадаю, це стосується майже усіх французів: вони по-справжньому люблять жінок, тоді як наші чоловіки, з Алабами, та й загалом американці, здається, бояться нас, підсвідомо зневажають, а декотрі навіть проклинають нас.

Французи не красені, і не в цім їхня приваба. Але вони хочуть нас: для них жінка, яка віддається, не хвойда, а королева.

«Крихітко, — казав Скотт, — годі вже цього цирку, добре? Пора знову заграти на наших скрипках». Він геть напханий французькими висловами, набрався їх із Розенталевого підручника, який він увесь час переглядає. Та мені французька давалася не дуже добре, то я почула: «Пора вже заграти на наших нервах», і я відказала, що, мовляв, добре, заграймо на них негайно.

Ще одна найліпша ніч у моєму житті

У літуна здоровезні руки, вони огортають мене, мов два теплі крила, аж мене трусити починає. Літун казав, що кохає лише мене. І хотів, аби тільки я кохала його.

Тільки я? Цікаво…

«Тобі легко цього доскочити, — казала я йому, — бо впродовж півроку, відколи ми тут, мій чоловік тільки раз увійшов до моєї спальні». Він хотів було налляти мені вина. «Ні, дякую. Я щаслива. І не хотіла б згубити жодної крихти з цього щастя. Гладуха Мігрень і її сестра Нудота не дрімають».

Він: «Не дрімають? Завтра я іду, то хочу переспати з тобою, а як я повернуся, ти розлучишся. Дай мені твої вуста. І перса… я марю ними, я в нестямі від них, ох, ці твої груди… Отак, отак, любонько… Розтулися. Ти така гарна, така розпусна отакою. Ти губиш мене, їй-богу… Ох, вибач, не те хотів я сказати, розтули ноженята, отак, я чекаю… Чекаю… Впусти мене в себе. Отак, гарно, впусти тепер мене. Впусти мене і роби, що хочеш, а як не хотітимеш більше, я вийду з тебе».

Ніколи не бачила я сонного чоловіка, хочу сказати, голого чоловіка, що заснув після кохання. Груди його здіймаються, поволі, разюче, пушок у нього на грудях став дибки, на ньому блищать краплі поту. А нижче той пушок стає густіший, кучерявіший і шовковистіший, аж ось і темно-каштановий чубчик, де в прегарному шкуратяному чохлі дрімає його охлялий прутень, що барвою скидається на червоне дерево, він так відрізняється від усіх тих цюцюрок, які я бачила, хоч бачила я й небагато їх, та всі вони були блідо-рожевого відтінку, кволі, зморщені, безсилі після соромітної ночі, — вони ніби личинки хрущів, що зимують у холодній землі.

Я кохаю цього чорнявого чолов'ягу, цього здорованя з видубленою шкірою, гострим духом і палким прутнем, що товче мене довгими ковзкими поштовхами. «Ох, любонько, я кінчаю… кінчаю!», а мені хочеться щось відказати йому, та слів я не знаходжу. І тоді я чимдуж репетую, що кохаю, кохаю його.

*

1926, Плезант-авеню

— Я вийшла заміж за біляву ляльку, за чоловіка, в якого не стоїть. Ляльку… як змалювати її?.. Іди, я позбавлю тебе від нудьги. Невже моє життя було таким провалом?

— Та, звісно ж, ні, панно Зельдо. Ви ще молода, і наш пан може ще багато утнути.

— Дякую, тітонько. Обніми мене. Я вже вийшла з того віку, коли тобі брешуть, та й досі полюбляю, як мене обіймають. Зірвемо півонії й уплетемо їх у коси. І тоді будемо, як річкові лілеї, справжні дівчата-південки.

— Будемо як дві річкові доньки, панно Зельдо, адже наша Алабама — найкраща річка на світі. Принаймні так кажуть.

Наша Алабама, тітонько, і Рона у Франції.

Якби ти побачила дельту Рони, тітонько, то дуже здивувалася б. Літун возив туди мене.

— Ти знову плетеш дурню, панно Зельдо! Знаєш що, погана дівчинко, годі вже вихвалялися своїми гріхами, а то Господь запроторить тебе прямісінько до пекла!

Ми увійшли до занедбаної колиби і збули там три дні і три ночі. Пастухи — ковбої, тітонько, бо в них були вінчестери, — позичили нам двох коней, незграбних на взір, але прудких. Ми цілий день їздили на них охляп, гасали мочарищами, де було повно комарів, я до крові намуляла собі стегна, обгоріла на сонці (воно там теж добряче смалить), та відчувала тільки спину свого коня, його вузлуваті м'язи, його тужаву, шовковисту шкіру, а болю геть не відчувала, тільки погляд літуна, який пестив мою потилицю, мою дупцю, мої стегна.

Моє тіло — річка, воно зветься Алабама, і в центрі мого тіла є Дельта… у бухті Мобайл мої ноги утворюють півострів, що зветься Насолода… вона впадає в Мексиканську затоку… Якось я попроваджу тебе туди… попроваджу, Жозе, присягаюся… Настане така днина, коли ми поєднаємося на Плезант Айленд, щоб ніколи вже не розлучатися… Ніколи… Радше умру, сказала я, і дотримала свого слова… Моє тіло — висхле річисько… Пустеля… Гірський хребет…

*

Крильця з посрібленого металу на Жозовому однострої були пришпилені до самісінького його серця, разом із відзнаками й орденською планкою. Я любила, коли він здіймав мене на тих крилах. Уночі я не спала, підводилася з ліжка, знімала його кітеля з вішалки і притуляла до себе, усотувала своєю голою шкірою дух його відсутності, знаючи, що ми лишень примари, — і я цілую холодний метал його крил. Порятуй мене! Розгорни свої крила й огорни мене ними! Тримай мене в собі, навіть якщо закон розлучить нас.

*

Дорогою до Естрель авто частенько проїжджають самісіньким краєм прірви: вищать протектори, двигтять кузови, колеса над прірвою, здається, втрачають контакт із асфальтом, — а я хіба пов'язана якось із цим світом? Я й разу не скрикнула. Жоз був розчарований. Авжеж, він звик, що дівки вищать, метушаться, дзюрять у трусенята і в нестямі хапаються за нього. Я просто запалила цигарку і вставила її йому в його соковиті, червоні губи. Отак: я знала, що він пишається мною, та боялася показати йому, — зрештою, як і всім іншим, — що я варта того часу, якого він мені вділив. Він прозивав мене партнером, прозивав другим пілотом. О, як я пишалася тим!

— Мені хотілося б і самій сісти за кермо, — сказала якось я йому.

Він удав, ніби здивувався.

— Така жінка, як ти, мала б уміти керувати.

— Я не про авто кажу.

— А про що?

— А про тих молодих жінок мого віку, про Елен Дютріє, Адрієнну Боллан, Жермену… оту німкеню, не знаю, як там її прозивають[7]… Я хочу, щоб ти навчив мене керувати літаком.

— Ти хочеш стати літункою? Тобі справді кортить стати одною з тих дуреп, що хочуть узятися за штурвал літака?!

І він зареготався. Я й не зрозуміла всього. Коли він переходив на французьку, то я знала, що він хоче покепкувати з мене. Він видер мене з самісінького осердя мого кохання, що змушувало наші голі тіла сплітатися і звиватися на піску, — і враження було таке, наче він дав мені добрячого копняка в зад, пославши мене прямісінько до корабля, що прямує в Нью-Йорк.

— Ти з глузду зсунулася, любцю. Я кохаю тебе до нестями.

Я в усьому перевершувала його — у перегонах, у плаванні, навіть у танцях. Перевершувала його, коли пірнала в маленьких бухтах на узбережжі. Якось уночі я добряче поплатилася за те, плигнувши зі скелі в невідоме плесо, бо геть обдерлася об гостре підводне каміння. Потім я клацала зубами і тремтіла в його обіймах, а він пригортав мене до себе, таку малу й тендітну порівняно з ним. Його широкі груди були мов континент, і на тому континенті мені було страх як добре.

Нарешті я здобула спокій. І кохання.

(Коли Скотт, аби помотатися, повезе мене у вигнання, ми знову проїдемо отією місциною над прірвою, і я таки перелякаюся — він буде такий п'яний, що покине кермо й почне нишпорити в кишенях, щоб дістати цигарку, а наше авто знай заноситиме, і ми дедалі певніше наближатимемося до смерті, до вибуху, що рознесе на клоччя наші тіла, і весь той самогубний цирк не матиме нічого — нічогісінько! — спільного із вправним і сексуальним керуванням літуна. Він так і не стане тверезий, коли ми вранці дістанемося до Швейцарії, нейтральної країни, де гасяться всі конфлікти. І там, у Лозанні, у найсучаснішій клініці, де вжито всіх заходів безпеки, він покине мене, щоб я гнила наодинці разом із одним із найневинніших і найпотаємніших моїх секретів).

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

1940

Поміж ременем і пупом, на проміжку в кілька сантиметрів, що відокремлює пряжку від центру тіла цього чоловіка, виднів маленький трикутний чубчик, що скидався на лоно юної незайманки. Він так вражав мене і завдавав такого болю, що вряди-годи я просила — яке обличчя було в нього тоді! — сховати того пупа під сорочку. Дух літуна: навіть сьогодні, коли пам'ять інколи повертається до мене, запах його грудей викликає в мене сльози на очах і змушує тремтіти мою руку на ковдрі. Я нічого не кажу. Якби я сказала, що він тут, коло мене, що він нахилився наді мною, над моєю потилицею, і дивиться, як я малюю, то лікарі сказали б, що до мене знову повернулися галюцинації. Так гостро згадувати — це божевілля. Якби ж то могла я змалювати той його дух… «Це те, що витіснилося у вас», — казав мені лікар. О ні, не можу я нічого витіснити: усе воно тут, зі мною, воно постійно діє, постійно перебуває на першому плані. Я мізернію, бо не можу забути, задавити в собі, відринути: у мене ні екрана нема, ні заднього плану… Ох, і все ж таки це я, внучка сенатора й губернатора… донька голови Верховного суду, ледащиця у школі й цілковита нездара у водінні авто, та, зрештою, і дружина великого письменника сучасності.

Матінко Мінні! Матінко моя Мінні, де ти? Матінко моя, так недобре я поводилася, що ти покинула мене, щоб ніхто більше не любив мене?

Party[8]

1924, літо

Моя сукня з янгольської шкіри дуже гарна. Мінні подарувала її мені, коли ми ходили до начебто французької крамнички в Атланті (господарем тієї крамнички був старий техасець, який присягався, що це «модняча» сукня, хоч насправді мав на увазі, що це фірмова річ), і тепер мені в ній незручно. Усі ці брехні. Невже від мене тхне сексом? Чи, може, всі відчувають, що замість ароматичних ванн я купалася останніми днями в морі?.. Скотт із досадою дивився, як я перевдягаюся, обличчя в нього кривилося, наче від болю. Він був п'яний ще до того, як почали приходити перші гості. Товариство, здається, нічого не помітило, а, навпаки, казало мені, що я гарна як ніколи. Я спокійна, ну геть-чисто спокійнісінька. Я спустилася на пляж вілли «Марі» й, сама того не тямлячи, чекаю, аж коли з'явиться літун. Чекаю свисту. Думаю про тих йолопів, що підглядали за мною допіру, коли я заходила в море в купальнику тілесної барви, у тому, що призвів до першого мого скандалу в цім краю. (Звісно ж, секунду чи й дві, поки очі не звикнуть, видається, ніби я гола.) Аж ось і свист, потім якесь бурмотіння. Поки я огинаю дюну, Жоз уже встигає розібратися догола й лежить на армійському спальнику.

— Сьогодні ввечері я зроблю тобі дитину.

Я сміюся, та він затуляє мені вуста владним поцілунком.

— Не смійся: я певен цього. Чоловік може знати це. Ми пов'язані з тобою, Зельдо. Ти не зможеш мене покинути. Я в тобі.

Я спускаюся з дюни, я всенька в піску, він у косах, на щоках, на сідницях під сукнею. Той пісок так дошкуляв мені, що я згадала, як ми з Таллулою купалися голяка у гранітному кар'єрі у Рок-морі, а хлопці зачудовано дивилися на нас іздаля, бо жоден з-поміж них не зважився б навіть підступитися туди. Я зареготалася і ввійшла у воду одягнена. Коли я повернулася до патіо, усі дивилися на мене спокійно: авжеж, вода біжить із мене дзюрком, сукня намокла і стала прозора, та це просто чергова витівка, а я ще й не таке витинала (так вони вважали).

Коні рушають із місця. Спершу поволі, а потім ідуть клусом, літун зустрічається зі мною поглядом, і я всміхаюся, побачивши, як сяють у місячному світлі його пречудові зуби. А потім наші коні починають гратися, вони цілуються, торкаючись одне одного вустами і замурзуючись піною, далі кобила трясе головою, збавляє ходу, враження таке, наче вона сміється, ось вона зводить голову до неба, небо чорне, усеньке засіяне зорями, супокійне і незворушне, аж вона іржить і щодуху мчить уперед, до нічного обрію. Здається, наче берег цей не має краю: вона мчить довкола світу, це тропіки, екватор, кобила несе на собі літуна, який знає: може, вона розгорнула крила й на тих крилах несе мого коханця, забирає його в мене, вони летять у повітрі попри всі закони природи й суворі умови тваринного життя, здіймаючись до своєї постійної орбіти…

І коні повертаються до мене, і палюче сонце Каталонії, й арени Барселони… Зітріть! Зітріть усе це!

Розітнувши юрму, яка захоплено регочеться, — більшість із них я й не знаю, це якісь люди зі світських кіл або нероби, яких мій чоловік підібрав під час нічних пиятик, — Скотт розбиває свою склянку з абсентом простісінько в мене під ногами. «Ти що, геть сором утратила? Чемні дівчатка не виходять голі на люди. Повія, ось хто ти!» І він плює мені в обличчя. Якісь два чоловіки встигають ухопити його за руки, щоб він не затопив мені межи очі.

Ті його слова приголомшили мене ще дужче, аніж ляпас чи удар кулаком: ні, мені геть не було соромно. Майже не соромно. Та й він знав: я робила набагато гірші речі, ніж оце купання у прозорій сукні. Я танцювала на столах у всіх клубах Мангеттена, сукня моя була мало не до пояса, сиділа я, заклавши ногу за ногу, курила прилюдно, жувала гумку, а пиячила так, що мало в рові не ночувала. І йому все воно подобалося, він заохочував ті витівки, що робили нас родзинкою світського товариства і додавали нам реклами.

І тоді я збагнула, що не моє купання, не голість мого тіла під сукнею розлютили Скотта, а те щастя, від якого я аж сп'яніла, той екстаз, який охопив мене і якого він ніколи ще не помічав у мене, хоч його помічали навіть портові перекупки, дивлячись на мене із Жозом. Закохані люди завжди мають непристойний вигляд. І для тих, що втратили своє кохання, дивитися на закоханих, справжнісінька мука, тож вони або спльовують їм услід, або кепкують із них.

Мені стало страшно. Страшно, що він учинить зі мною. Жила я завжди, нехтуючи заборонами, — а тепер боюся переступити дозволені межі.

Місяцями не заходив він до моєї спальні, аж того ранку прокрався туди тихенько й сів на краю мого ліжка. Не роздягнувся, тільки ширіньку розстебнув, а потім поклав мені долоню на потилицю (тією ж таки рукою він хотів ударити мене чотири години тому) і нагнув мою голову до свого смердючого прутня, розпаленого алкоголем. «Чемні дівчатка такого не роблять, — бурмотів він, стиснувши мою шию, — вони не цілують того місця, звідки дзюрять чоловіки. Але ти вже давно перестала бути чемною дівчинкою. Отож, візьми його».

*

1924

Літун кохає мене голу. Він теж не ховається. Першого разу, коли я затулила груди, він реготався. А тепер я така гола, що мені майже боляче від того.

Ми йдемо увечері на пляж, прихопивши із собою шампанського, і я почуваюся вільною, почуваюся королевою, бажаною. Шанованою?

Тієї ночі, що закарбувалась у моїй пам'яті, тієї ночі, що витатуйована була у вічному небі, він скинув простирало і сказав: ох, так гаряче. Треба нам ці простирала? І він висмикнув їх із-під нас, а потім пожбурив і ковдру з подушкою.

І почав ніжно кохати мене простісінько на голому матраці, помальованому білими і брунатними смугами.

Я піддаюся, скоряюся йому, чую голос моєї чесноти: так, так, ні — ніколи в житті!

Я люблю його сміх. У його обіймах мені відкривається інше, це не подружнє зґвалтування, не чвакання, еякуляція, кровотеча, не нудьга по тому, коли цілими годинами не можеш зізнатися собі, що ви вже не кохаєте одне одного, ні, це щось інше, без простирал, просто голе тіло на голому тілі, не бруд це і не сором по тому, як усе скінчилося.

О, дивитися, як спить твій коханець — це просто-таки делікатес, як сама не можеш заснути. (Для мене це немов калач із медом).

Осереддя, центр його тіла — ота охляла, невинна і сонна табака: спершу вона мов слимак, та буває таке, що вона стрепенеться і дарує життя або ж отруює його. Воно одне в одному чи радше обоє за ціною одного. І часом мене охоплює паніка, що Скотт витурить мене, як я завагітнію, мені страшно. Та, боюся, Скотт не спить ні з ким, крім мене. І якби я могла зайти від нього в тяж, то носила б ту дитину сто років. Та незабаром усе скінчиться.

Я сказала, що він нічого не приховує, та це неправда. Жозан не хотів поголити вуса, а як я почала на тім наполягати, сказав, що в нього була заяча губа в дитинстві й від неї лишилася чимала близна. І ота клята близна потроху геть зіпсувала нам життя. Ото вже дурня! Літун завжди був прегарний, бажаний, він створений був для кохання і ладен був кохатися скрізь, на піщаному пляжі, у затінку ялин і каштанів, на розпечених сонцем скелях. А тепер я уникала його вуст, я й гидувала ними, і боялася їх трохи. Адже цілуватися не означає поранити!

Авжеж, знаю: не чемна я дівчинка і не добра. Я назавжди залишуся Суддівною. Хоч і була я розпусною жінкою, яку всі цілували, та спала я тільки з двома, і другий був моїм чоловіком.

Фітц одружився зі мною не для сексу: натоді він уже багато дівчат перепорав, тож ніщо вже не могло його здивувати. Я була для нього колодою, яку треба було запалити, і згодом, коли минули вже роки, він скаржився на це одному своєму другові, якого я прозвала Льюїсом О'Коннором. А він наступного дня повторив мені ту фразу, щоб показати, яку владу має над моїм чоловіком. Я глянула на цього гейка-вояка й відказала:

— Не верзіть дурниць, Льюїсе, Скотт ніколи не римувався з hot[9].

Ох, той француз-літун! У його обіймах я гнуся немов билинка, спалахую немов сірник.

Я востаннє попросила Жозана поголити ті нещасні вуса. Він запитав: «А ти не перестанеш мене кохати?» Я присягнулася, що цього не станеться. І не відчула ніякої огиди, коли побачила ту близну. І з утіхою цілувала ті вуста. І його прутень відразу ж відгукнувся і напнувся.

Плин того часу був для нас бурхливим, гуркітливим потоком, що пінився, спадаючи в безодню, аж наше щастя забризкувало нас від ніг до голови. І від того серце моє і моя душа завмирали, так я боялася, що всьому цьому настане край.

Знала я, що край таки настане, та не казала про це. Лишала Жоза в обіймах його п'янкої втіхи, минущої радості, тому що цей чоловік був створений для щастя і не більше шкодував би за цим щастям, ніж за попереднім чи наступним.

Не питайте мене, звідки я це знаю. Просто знаю, та й годі.

Англійські шпильки

Той хлопчина на пляжі, де я помирала від нудьги, сказав, що я гарна. І зріла, якщо я добре втямила його італійську. Невже я так швидко постаріла? Можна було б сумніватися в тих компліментах, та хлопчина так промовисто і наївно поклав долоню на своє проміжжя, що стало зрозуміло, який він збуджений. Так хочеться мені бути гарною, незайманою і незаплямованою. Бути тільки сама самою, до краю. До самісінької межі. Зрештою, це те саме.

Кохай мене. Забери мене. «Ті supplico. Amami»[10].

Літун кохався по-французькому, а його почет — по-італійському. Його родина по матері походила з убогого римського передмістя, і коли Скотт сказав мені, що ми ідемо до Риму на цілу зиму, щоб він міг скінчити свою книжку оподаль від паризьких спокус, я затремтіла, та не зважилася сказати йому «ні», бо він запитав би чому, а це означало б, що знову настане пекло.

*

Патті кепсько вихована, силкується сказати мені нянька-італійка, яку ми найняли в Римі. Скотт добряче заплатив їй, щоб вона покинула свою домівку і подалася з нами до Капрі. Я заперечую, намагаюся витурити її або принаймні поставити на місце, та голос мій тремтить і зраджує мене. І я тікаю, затинаючись і зашарівшись від збентеження. Нянька смілішає. «Е' viziata, la tua bambina»[11]. Скотт заходить до кухні й супить брови, похмуро дивлячись на мене. Я покидаю його, нехай балакає з цією дурнуватою молодицею, хатньою господинею, що наче прилетіла з якоїсь жіночої планети.

— Вона смокче великого пальця, а їй лише чотири роки! Е' una vergogna![12]

— Їй усього три з половиною роки, — поправляє Скотт.

— І ми любимо її, — трохи сміливіше кажу я і цілую пухкі щічки моєї донечки й усеньке її тіло, що засмагло під час купання в морі.

Скотт розстрілює мене зеленими очима, де розширені зіниці скидаються на два рушничні дула.

— Існує традиція, — провадить та тітка, нітрохи не збентежившись, — давній і випробуваний звичай, що пояснює, чому в нас, італійців та італійок, найкраща усмішка на світі. — (Що за дурню вона верзе? Та всім італійцям бракує двох зубів із трьох!) — Ми не даємо дитині смоктати свого пальчика, бо від цього деформується піднебіння й викривлюються зубки. Від цього є лише один спосіб: сповити дитину. Спосіб надійний, треба англійськими шпильками пришпилити сорочечку до пелюшки, а потім і до матрацика, то рученята й не дістануть до рота.

А Скотт на це:

— У моєї донечки пречудові зубки, а усмішка мов у янголяти. Ми більше не потребуємо ваших послуг, так чи так, ми повертаємося до Франції. Зайдіть до мого кабінету, я видам вашу платню.

Скотт ненавидів Італію. А я, певне, не була доброю матінкою. Принаймні не могла катувати мою дитину задля її ж добра. Повернувшись із пошти, звідки він телефонував своєму видавцеві в Нью-Йорку, Скотт заявив, що винайняв на півроку віллу в Антібі, пречудову, запевняє він, її рекомендував хтось із наших знайомих. «Пречудова, кажеш?..» Я приголомшено дивлюся на нього. Страшенно боюся повертатися на місце мого злочину. А що як літун і досі там? І якщо я випадково зустрінуся з ним? Адже Антіб так близько від Фрежюса.

— Величезна вілла, — каже він, — там п'ятеро слуг, робити вони будуть усе. Треба брати.

Та коли він називає мені ціну, я вражена.

— Та ми підемо по світу з торбами, Гуфо! — стогну я. — Ти розориш нас…

Хтозна, чи хоче він випробувати мене, чи, може, розвіяти власну тривогу. Хоч які його мотиви, садистські чи мазохістські, він грається з вогнем.

У сусідньому будинку мешкає славетна танцівниця. Вона не засмагає на пляжі й не виходить із дому вечорами. Часом я бачу її на терасі, і ми махаємо одне одному руками; якось я зважилася сказати їй кілька слів, крім звичного «добридень», то вона закусила спідню губу і втекла у свій світ музики й тиші. Вона така вродлива. І така заглиблена сама в себе. Хотілося б мені мати стільки снаги для танцю. Це навіть більше, ніж снага, це сп'яніння, пречудове сп'яніння, набагато ліпше від наркотиків, воно поєднує повітря з тілом. Танцювати — це не думати більше про політ.

*

В Антібі мені здалося, наче ми таки трохи помирилися. Скотт повернувся до Парижа, де мав вийти «Великий Гетсбі», і новини відтіля були втішні: роман здійняв бучу, від нього в захваті була і преса, і читачі, — за кілька днів він опинився на чолі продажу. Я пишалася ним, пишалася нами: то була гарна книжка, і я знову була її фатальною й бажаною героїнею.

У тій величезній віллі з білими стінами сонце так відбивалося від мурів, що його терпіти було несила. Я почала носити окуляри з темними скельцями. Плавала, аж на ногах вже насилу трималася, ходила до наших сусідів Мерфі кататися вечорами на коняці. Часом вони запрошували мене на вечерю, та тільки задля того, щоб нагадати мені про мій тривожний стан, про мою самотність (пославшись на те, що їй треба перевірити вуха, Скотт забрав Патті з собою), про стриманість («Ох, Зельдо, ти ж тільки томатами і шампанським харчуєшся!»), тож урешті ці вечори почали наводити на мене страшенну нудьгу. Не раз я ледве стримувалася, щоб не зателефонувати на базу і не спитатися, чи ще служить там Жозан. Якось уночі я мало не подалася отим небезпечним схилом Сан-Рафаеля, сподіваючись зустріти там його. Ніколи ще не потерпало так моє тіло од відсутності його тіла. Відірвавшись від нього, я почувалася так, наче мене поклали у кригу. Спершу дригониш, тобі холодно, а потім свідомість клякне й усеньке тіло починає пашіти, пашіти ще гірше, ніж од полум'я.

Я не довіряла самій собі: ці шляхи, що неначе кидають виклик прірвам (а заразом наче кохаються з ними) не раз будили в мені бажання заплющити очі й скерувати авто в порожнечу. Такими вечорами я ковтала цілу купу пігулок, напивалася брому і лигала шампанське. А за дванадцять годин прокидалася приголомшена, з болем у голові, та водночас і пишалася, що так добре трималася — просто героїня, а не дружина.

Еге ж, кілька тижнів мені здавалося, що поміж мною і Скоттом не все ще втрачено.

*

Потім у наше життя увійшов отой гладун. Любитель кориди й гострих відчуттів. Найхріновіший письменник і найвідоміший у нашій країні. Утім, тоді не був він ні гладкий такий, ні славетний. Навіть не друкувався жодного разу. Це Скотт написав Максвеллові, який працював у видавництві «Скрібнер», порадивши йому прочитати й видати книжку цього молодика. Хоч молодий він був, та вже добряче напханий амбіціями: він аж роздимався від міфоманії. Наче зараз бачу, як обидва вони приїхали, змарнілі й кепсько поголені, та зі щасливим виглядом, бачу, як заходять у засклені двері, і Скотт схвильовано каже: «Зельдо, це Льюїс. Льюїс О'Коннор, про якого я тобі казав». Мене відразу ж приголомшила пиха того Льюїса, ота його певність у собі, що притаманна тільки йолопам і невдатним мистцям. Насилу ми потиснули одне одному руки, як мені закортіло дати йому ляпаса.

Навіть те, що Скотт зустрів його в «Дінго», не поправило нічого.

Усеньку ніч їхали вони «рено-спортом», автомобілем, якого Скотт придбав за перші гонорари від «Гетсбі». Коли погляд мого чоловіка зупинявся на його лицемірному шанувальникові (я не сумнівалася, що Льюїс навмисне влаштував так, щоб ніби випадково здибатися з Фіцджеральдом у тому шинку), я збагнула, що Скотт просто-таки в захваті, що він мало не навколішках стоїть перед цим мужнім і спортивним лобурякою. Ох, як хотів Скотт стати чемпіоном із футболу! У п'ятнадцять років він марив, щоб на сторінках часописів з'явилося його ім'я у спортивній рубриці, а не в рубриці «Книги» чи у світських колонках, — та в університеті його забракували. Хтозна й чому.

Два чоловіки ніколи не зізнаються, що вабить їх одне до одного фізичний ідеал. Вони приховують усе це під такими сентиментальними словами, як «вірність», «героїзм» чи «обов'язок перед собою».

Відразу ж уторопала я, що в цього салька була тільки одна мета: украсти славу в Скотта. І я, звісно ж, була перепоною для нього, суперником, навіть ворогом. Та щоб скинути мого чоловіка з престолу, йому потрібна була зброя, про яку він і не здогадувався, такий далекий він був од нашої літератури, що переповнена визвольним духом. Та він удавав, ніби належить до неї, і що то був за фарс! Він катував нас своїми кровожерними розповідями. Цей писака полюбляв хапати бугая за яйця… Воно буцім повинне було збуджувати його чи що, бо інакше в нього нічого не виходило. Слава Богу, він не хапав за яйця матадора, а їх таки добре видно, бо вони гарно випинаються в тих тісних штанах золотаво-рожевої барви.

А погляд його не був поглядом, він був хмарою метеликів, що наосліп линуть до Скоттової ширіньки. Ні, я не зсунулася з глузду. І не вигадую. Просто кажу.

І він, ця тлуста й пихата фея, нашіптував Скоттові: «Будь чоловіком».

Певне, він мав на увазі, жорстоким чоловіком, несамовитим, бо якось я почула крізь прохилені двері: «Тримай свою жінку в уздечці, а то вона знищить тебе».

А Скотт відказав: «З моєю жінкою я сам упораюся».

Повернення до материнського дому

1925

Чи достатньо покарали мене? Гадаю, ні.

…Жахіття повертається, задушливе жахіття арени в Барселоні. Ці чоловіки в чорному, що скидаються на цвинтарних грабарів, їхні тлусті жінки в темних сукнях, які вищать немов худоба з-під своїх солом'яних брилів, їхні бридкі дітваки, збуджені виглядом крові.

А крові тут не бракує. Здається, барселонські арени гарні, я бувала там, повинна була б пам'ятати їх, та ніяк не можу згадати їхньої мозаїки. Ніби увіч знову бачу я ту напахчену юрму у святковому вбранні, декілька блищиків, розсипаних на їхніх білих сорочках і чорних корсажах. Знову бачу парад, чую фанфари й гомін, бачу прегарного коня, що йде легеньким трюхцем, укритий важкою шарлатовою попоною, пам'ятаю, як непокоїлась я і як молилася за нього, як осявало ту арену сонце смерті, відбиваючись від гротескного вбрання (рипучий панцир на коні, і золотаво-зелені болеро вершників), та й чорну голову бачу, із ніздрів цебенить піна, нахилені роги врізуються коневі в черево, а потім бугай, немов ганчірку, піднімає угору ту тисячокілограмову гору м'язів і позолоти. Кінь мовчки падає додолу: із його розпанаханого черева лізуть тельбухи. Ледве встигаєш щось утямити, аж пісок стає мов червоне болото. Поранений кінь лежить догори копитами. Позолочений метал його панцира й досі засліплює глядачів, та він уже ні до чого, бо вже не захищає його. Біля нас, на лавах, галасують Грабарі, хрестяться Молодиці в солом'яних брилях, а їхні вбрані в біле Дітваки верещать з утіхи, вдихаючи дух гарячої крові. І близенько біля мене, зіщулившись, затуливши обличчя долоньками, сидить Патті, якій усього чотири роки. Моя дитина, яка притуляється до мене. Дитина, що ховає личко в мене на грудях, просить у мене допомоги. Я насилу відриваю її від себе, бачу її сльози, бачу, як відпливає кров од її золотавого коханого личка, аж вона зводиться на ноги й заточується, кидає на Льюїса й батька погляд пораненого звіряти, а потім, зомлівши, падає простісінько з моїх рук на східці, наче мертва.

Тієї днини коня принесли у жертву, щоб варвари здобули своє. І вони здобули його удвічі: після нескінченної агонії коня повезли на возі ганебно червоним піском, а тепер юрба мала право споглядати страту бугая-злочинця, побачити, як довгими цівками цебенить і його кров. Бідолашний кінь іржав і хвицався, очі його рогом лізли від жаху, бо він нічого не тямив, а задерті до неба ноги благали про порозуміння, а ще одному злочинцю, бичкові, застромили шпичку поміж лопатки, таку довгу, що вона хилиталася і він заточувався на ногах, та знову кидався в бій (адже то був такий бій, не так собі), і коли юрма на лавах побачила, як він повалився на коліна і склав зброю, то вона аж заволала з утіхи. Грабарі порозстібали ширіньки, Молодиці поздирали свої плащі й накинулися на їхні смердючі табаки, бо того дня Господнього їм дозволялося причащатися. І поки вони смакували Тіло Христове і Батьківське Сім'я, їхні перелякані Дітваки шукали вихід і чекали нову різанину, ще одне блядство, і все оце зборисько смоктало, базікало, навчалося, а недорізаний негідник бугай спливав кривлею на арені і квилив немов телятко. І ніхто й не плюнув у бік цього провісника смерті, такого небезпечного колись, аж його прозвали Дияволом.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

«Знайте, лікарю, що корида розпочинається відразу ж після відправи. Вони навіть не скидають свого святешнього вбрання, просто перехоплять що-небудь дорогою та й біжать до арени, щоб подивитися, як цебенітиме кров. Як цебенітиме вона і як випадатимуть тельбухи».

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Я стала матір'ю своєї доньки. Доньки, яка тягнеться лише до батька. Той день закарбувався в незаплямовано-порожньому календарі багатьох років знедоленості. Я почувалася, наче я померла, позбулася життя, та враз дужа зробилася. «Свинюко ти, — сказала я Льюїсові. — Гадюко проклята з гадючого кубла. Щоб ноги твоєї не було в мене вдома. Згинь, а то я задушу тебе голіруч!» Я взяла Патті на руки, і ми почали спускатися сходами до виходу. Я пхала у тлусті спини, копала по варикозних ногах. Якщо хтось огризався, я наступала йому на ногу, вигукуючи ті слова іспанською, які знала: «Mierda de puta», або ж навпаки: «Puta de mierda»[13], інших я не знала. Сонце пекло мені в потилицю, піт заливав очі, у повітрі кружляли чорні порошинки, і здавалося, наче я потрапила у глухий кут.

На оточеному пальмами майдані височів водограй із басейном, і ми з Патті туди залізли простісінько в одязі. Дві вдови грабарів дивилися на нас із альтанки. Вони сміялися, у роті в них було не більше п'яти зубів на двох, та вони всміхалися тими зубами й підбадьорливо махали нам, що, мовляв, так, так, авжеж, сенс життя — це фонтан, а не арена.

Ох, Патті! Твоє ім'я таке промовисте.

*

1924

Коли мене вирвали з Жозових обіймів, найтяжчим покаранням було для мене не публічне приниження. Ох, три місяці я перебувала в порожньому домі, оподаль від усіх, під невсипущим наглядом якоїсь кухарки, в якої очі були немов два цвяхи, забиті в лице, крізь яке виразно проступала маска смерті, а допомагав їй садівник — заледве здіймався галас, він вилазив із кущів мімози чи ломикаменю.

Вона ж таки відмикала мою кімнату вранці, а він замикав мене на ніч…

У тій самоті я писала, моє ув'язнене серце сяк-так підтримувало ще здоровий глузд. Я не знала, що Скотт читає мої зошити, коли я йшла погуляти на берег у супроводі того садівника-охоронця. Він переписував речення, часом запозичував діалоги, деколи крав цілі сторінки й робив із них оповідання, за які добряче заплатять, а потім надсилав їх до Нью-Йорка без мого відома. Та то було ще не все.

Найтяжчою карою став лист, написаний у досить бюрократичному стилі, якого Скотт передав мені через адвоката.

«Учинивши подружню зраду, ти маєш зрозуміти, що втратила материнські права. Я не дозволю жінці з негідною поведінкою, яка просто народила дитину, вирішувати теперішню і майбутню долю нашої доньки. Отож, прошу тебе поводитися скромно і відмовитися від усіх прав на виховання Патриції Френсіс. І оскільки ти ні відповідальності не почуваєш за собою, ні моральних обов'язків, то, гадаю, такий стан справ полегшить тобі життя: ти позбудешся тих обов'язків, які виконують усі порядні батьки. Я обиратиму няньок, слуг, вихователів, школи, місця для вакацій і, звісно ж, час для них».

Я була така квола, що скорилася. Та й який адвокат захистив би мене? І до кого звертатися? Певно ж, не до Судді: ми були за тисячі кілометрів, поміж нами лежав океан, і я подумала собі, що та відстань дала їм змогу уникнути скандалу, тому мої батько з матінкою могли просто не впоратися зі Скоттом.

Патті я втратила назавжди. Після того випадку в Барселоні, — тієї жорстокої сцени, що лишилася для мене, хоч як це парадоксально, щасливим спогадом, — вона швидко дійшла до висновку: тільки батько потрібен їй щодня, адже він утримує дім і орудує коштами, він славетний і його любить публіка (може, воно й неправда, та діти сприймають лише ознаки любові або нелюбові, а не розчарування й досади), він дбав про неї, а я була невдахою, дурнуватою молодицею, яка шаленіла за морфіном, щезала на цілі місяці чи й роки, бо мене запроторювали до клініки, а потім з'являлася лише задля того, аби принести в дім полум'я мого шалу.

*

1940, квітень

Я покинула Гайлендську лікарню й повернулася до Монтгомері, до матері, до того будинку на вулиці Сейр, 322, що дістався їй у спадок. Це називається повернутися до свого коріння. Або ж іще гірше: повернутися в дитинство. Там була невеличка хатина, трохи оподаль від материного дому. Отам і хотіла я жити, самотня, спокійна і скромна. Принаймні тут ніхто не змушуватиме мене їсти тричі за день. Я так погладшала, стала мов корова, що навіть у люстро не дивлюся: обличчя моє зробилося тлусте, підборіддя тяжке, а очі позападали і сховалися в очницях. Я стала гладка, бо не рухалася, мене напихали нейролептиками, і тепер я сама себе ненавиджу. Вони завдали мені фатального удару інсуліновим шоком[14].

Ніколи ще не була я така нікчемна, як під час отієї інсулінової терапії. Мене труїли ліками, упорскували цукор у вени й запихали його до рота… а потім від інсулінових шоків я западала в кому. Я не певна, чи бодай раз дійшла до тями за ті три місяці цукрової терапії, коли я набрала двадцять кілограмів.

(Боже милий… як щось існує там, над моєю головою, якась найвища інстанція, то нехай вона позбавить мене цих благочинних тортур!)

Патті сказала, що не варто звертати на це увагу, бо передніше я була страшенно худа. Еге ж, не варто! Я відчуваю що втратила всю мою снагу, не лише фізичну, а й розумову. Тепер ув'язнено мене в подвійних мурах — у своїй кімнаті й за грубою обслоною тлущу.

Із вікна я бачу літаки, що літають туди-сюди над полями, розсіваючи то жовте, то якесь блакитне, залежно від того, яку живність треба знищити. Мені тоскно. Чому Скотт захотів порятувати мене, чому він ув'язнив мене саме тоді, коли я вже почала марніти й пелюстки мої опали? Адже я могла б лишитися із Жозом. Я народила б йому двох діток, сина, якого звали б Монтгомері, і доньку, Алабаму. Ми звели б хатку на пляжі, і я малювала б там, адже його дужі обійми були б найліпшим місцем на світі для того, щоб малювати. На нього я могла б розраховувати.

Скотта я не можу навіть ненавидіти. Тепер я дивлюся на нього, немов на десятирічного хлопчика. Надто вже люблю його, щоб казати, якого лиха він завдав мені.

Ми із Мінні давно вже не балакаємо. Її відсутність під час мого вінчання, смерть Судді, а потім і самогубство Ентоні-молодшого — тепер ми розуміємо одна одну без слів. Ми разом пораємося в садку. Матінка вдає досвідченого садівника, показує мені, як поводитися із живцями й щеплювати їх. Частенько мені доводиться кидати працю, бо пополудні я стомлююся: управлятись я вже покинула, а нейролептики та інша трутизна, та ще постійне сидіння в чотирьох стінах, геть зруйнували моє тіло, воно вже не підкоряється мені. Мінні вже ось вісімдесят незабаром буде, а вона часом така весела, аж мені заздрісно. Коли вона бачить, що я блідну й заточуюся, знесилившись, вона садовить мене під дашком біля вхідних дверей або в затінку під деревом, і ми мовчки п'ємо холодний чай. Не балакаємо ми про Френсіса і його каліфорнійську коханку, ані про мою писанину чи про мої картини, і дуже рідко про Патті, яка навчається в університеті дуже далеко від нас.

«Далі, ніж дозволяє цей світ»

1926

Убравшись учора у вузьку просту сукню, гаптовану блискітками, що так гарно мерехтіли у вогнях готелю «Рітц», я вважала себе такою бажаною, такою любою, — ох і дурепа! Я була дружиною найславетнішого письменника на світі, та ще й наймолодшого поміж ними — йому було всього двадцять дев'ять років. А я у двадцять шість років уже змарніла, стала, сказати б, його шматою, його цуциком. Скотт насилу глянув на мене блакитно-зеленими очима, що скидалися на холодний джин у його келисі.

— Ти наче лускою вся вкрита, — пробурмотів він. — Про це треба написати.

Я була немов уві сні, була немов п'яна.

— Я так кохаю тебе, Скотте. Не сирена я. І ніяких чарів тут нема. Тільки моє кохання до тебе, Гуфо.

— Це слова. Ніхто їм не повірить. — І він докинув, регочучи: — Та й не про сирену я казав. Про гадюку. Ти мерзенна.

І тоді мені спало на думку те, що радив мені Жозан останнім часом: «Скажи йому, що він рогоносець. І тоді він відпустить тебе». Аж ні, хоч і рогоносець, та вважає він мене своєю жінкою — і якщо не жадає мене, то принаймні мною володіє.

Либонь, ми були незвичайні люди. Утративши мене, він раптом запрагнув мене повернути. Скотт робив усе як романіст: покаравши мене, він вирішив мене перевиховати.

І обрав найповажніших психіатрів. Отож будемо й далі поміж знаменитостями.

*

У Гертруди Стайн бувало чимало телепнів. Той клятий задавака Льюїс уже зіпсував вечір, прочитавши свої оповідання, яким аплодувало лише декілька французів, що ні слова не второпали з тієї писанини. Я рятувалася з Рене. Як по правді, я волію танцювати в «Ля Ревю Негр», у «Полідорі», у «Ля Куполь»… Рене — це молодий і не дуже мужній поет (у Скотта він викликає огиду), він живе з Коконю, запеклим гейком, та, як на мене, дуже непоганим художником. Вони водять мене шинками Правого берега, барами збоченців на Монмартрі та на Єлисейських полях, де я почуваюся не так і кепсько, як подумати, а також — я так полюбляю їх, — ми ходимо на космополітичні балі, де всі обличчя бліді або чорні, або смагляві од засмаги. Скотт давно вже не танцює, ні зі мною, ні з іншими людьми. Танцювальні майданчики йому набридли, його лякають ці червоні стіни і блакитні чи помаранчеві лампи, він терпіти не може звуків танго, що передують джазові. А я почуваюся там дуже дивно, так, наче опинилась удома: очі мої заспокоюються від того приглушеного світла, музика мене збуджує, ті нічні клуби нагадують мені мангеттенські шинки, надто ж один ресторан біля затоки Алабами, де щовечора тітонька Джулія зі своєю сестрою співали в оточенні п'яних і войовничих дядьків. Ми з Таллулою сідали на велосипеди та їхали послухати, як вони співають, біля перегородки, що відокремлює шинок від танцювального майданчика. І ми робили, як і вони: замкнені надворі, цілі години танцювали без упину, аж сукні задиралися до пояса.

Коконю регоче, коли здоровецькі лобуряки, либонь, повії, труться об нього під час танців або підіймають його вгору, часом вони зникають у приміщеннях, куди заборонено заходити жінкам, у кімнатах для курців, кажуть вони, і Коконю виходить звідти червоний мов буряк, з дурнуватою усмішкою і скляним поглядом чоловіка, якого допіру добряче попорали.

— Чудернацьке місто, цей Париж, правда? — шепоче він мені на вухо. — Таке враження, наче всі гейки, усі лесбійки, усі американські негри обрали його собі притулком. Ні заборон, ні умовностей тут.

— Тоді, Коко, поясни мені, чому я не маю права курити?

Коконю регоче, і мені стає трохи ніяково. У тому горловому реготі більше смутку, ніж радості.

Рене розповідає мені про ще химерніші речі. І враження таке, наче ти міняєш орбіту. Міняєш траєкторію й опиняєшся далеко, набагато далі, аніж дозволяє цей світ. Каже, що самогубство — пречудовий учинок, помираєш собі поміж білих камелій і декількох ваз із фіалками: на білих простирадлах кров здається червоною, наче пелюстки маку. Так подобаються мені ці чоловіки, так до смаку мені їхні марення. І чому я не чоловік? Так легко можна було б утілити мою любов до чоловіків! Я відрізняюся від них. Тендітна, кажуть вони. Паливода, кажуть. So weird[15]…

— Камелія — символ моєї батьківщини, — кажу я. — Штату, що про нього ви й не чули, — він у самісінькій сраці світу. Алабама зветься.

— То я приїду покінчити з життям до вас. Туди, до Алабами.

Частина третя Після свята

«Пацієнтка постійно перебуває у тривожному стані, знесилена вправами у середовищі фахових танцівниць. Відзначається гострими реакціями, кілька спроб самогубства, яким вчасно завадили».

Професор Клод, мальмезонський психіатр

Страуси

1940

Спроби пояснити життя нічого не пояснюють.

Що більше розповідаю я молодому лікареві в Гайлендській лікарні, то дужче упевнююся в тому, що йому бракує розуму збагнути все це. Стільки тих лікарів було вже в мене! («Щонайменше зі сто!» — каже Скотт, і я чую, як він підраховує, скільки грошенят їм вивалив).

Цей лікар молодий, лагідний, очі його барви морської хвилі, і вони не намагаються пронизати мене, не дивляться на мене з підозрою.

Упродовж тринадцяти місяців мого життя — це мало, та зараз видається, наче аж забагато, — я мусила ховатися, щоб писати. Мені був тридцять один рік. Я скорилася пануванню і перед перевагою мого ревнивого чоловіка, невротика і пропащої людини. І терпіла його, аж це вже стало геть нестерпно.

А потім, упродовж десяти років, мені довелося побувати у двадцятьох клініках на двох континентах, аж цей молодий лікар сказав мені: «Я вам вірю».

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

П'яненький Скотт полюбляв дзюрити в умивальницю. Часом він не потрапляв у неї. Уранці на кахлях видно було засохлі краплі сечі й жовті патьоки на порцеляні. Хіба я у звіринці живу? Невже слава потрібна задля того, щоб опинитися у звіринці? Проте ми домовилися (принаймні пообіцяли одне одному) робити все, щоб у нашому житті було більше чистоти. Гадаю, я втратила мого чоловіка. Колись він був охайний, ретельний, а тепер від нього тхне, він увесь час бурчить, а попід очима в нього темні кружала. Він більше не відчуває, що в нього страшенно смердить із рота. Він уже звик до того, що потроху занепадає. І йому навіть подобається. А, може, це вже кінець?

Люди теж це помічають: вони кажуть, що Скотт дуже постарів, що він погладшав, і став брезклий від пияцтва. Та що вони знають, ці йолопи? Йому шкодить писанина, романи він рідко пише, зате плодить численні тексти, щоб заробити грошенят. Проте шкодить вона й мені. Писати для літераторів означає довго розмовляти із самими собою, це наче сповідь своєму духівникові (пам'ятаю пресвітера із собору Святого Патрика, цього нудного католицького попа, що тхнув смаженою картоплею, а мені аж недобре було від запаху тубероз і лампадної олії, ті запахи перемішалися з духом топкого сала, у мене голова пішла обертом, оце кухня, подумала я собі, убивче поєднання, а потім я зомліла і повалилася на чорно-білу кахляну долівку), а, загалом, писати для них — це все одно, що лягти на канапу перед паном Фройдом чи перед його донькою.

Та все це дурня: писати означає відразу ж переходити до серйозних речей, опускатись у самісіньке пекло, горіти в полум'ї, часом навіть радіти від того, що тебе б'є розрядами в тисячі вольт.

*

Це було вчора, на вулиці Флерю, у Стайнів.

Льюїс заявив:

— Писати — означає боксувати з колегами по перу, хоч живими, хоч мертвими.

Усі зааплодували, загомоніли, а Скотт просто-таки очима його пожирав, такого сумного і привабливого заразом.

— Ох і бевзень, — пробурмотів Рене. — І це нове покоління американських письменників?

— Він не глибший од миски для миття ніг, — заявив Коконю французькою, та ще й досить голосно, аж усі почули його. — Ходімо, Зельдо, туди, де боксують справжні чоловіки.

Зневажливо усміхаючись, Скотт дивився, як я йду з ними відтіля. Потім обернувся і глянув сльозливим поглядом на велета у розстебнутій сорочці, який давно вже його зневажав. Проте Скотт не знав цього. Він хотів любити цього чоловіка, шанувати його, хоч який той чоловік був недобрий і підступний.

Нітрохи не зазіхаю я на те, щоб він любив мене, як ото свого батька, та часом думаю собі, чи любив він мене дужче, ніж Льюїса, Вільсона чи Бішопа. Оте несамовите бажання владати мною, чи було воно тим, що зветься словом «кохання»? Ніколи не дивився він на мене так віддано й палко, як на Льюїса тієї ночі. У його розширених зіницях танцювало полум'я. У пам'ятку мені тільки інші його очі: кольору блідо-зелених квітів, витончені, майже прозорі, з білими спалахами алкоголю. А які раптові почуття ховались у тому полум'ї в його чорних зіницях? Я й досі запитую себе про це. І ніколи не перестану.

*

Я не знала моєї матінки, коли вона ще була мов квітка (постаріла вона і стала гладка, а груди її зів'яли, коли я народилася), та на світлині, де вона знята у двадцятирічному віці, Мінні має досить спокусливий вигляд: молочно-біла шкіра, блакитні очі з відтінком порцеляни, і майже орлиний ніс. Достатньо шляхетна, щоб носити корсет, довгі біляві коси англосаксонки, та ще й прізвище, що дісталося від перших поселенців у Америці.

Моя бідолашна матінка ніколи не була зразком американської жінки: замолоду вона мріяла стати акторкою або співачкою. Та її батько (мій дід, рабовласник і сенатор) заявив, що воліє радше задушити її власними руками, ніж бачити, як вона голяка співає в борделях. Голяка, так він і сказав. А їй кортіло співати й танцювати. Та її принизили, скували і знівечили.

Щоб і вона когось принижувала і нівечила.

У тітоньки Джулії, якщо увечері вона виступала, у косах завжди була гарденія. Її сестра Аврора, для котрої спів був єдиним пристойним джерелом прибутку, вбирала таку тоненьку сукню, що здавалося, ніби вона зроблена з цигаркового паперу, і єдине, що вона дозволяла собі, це було віяло, оздоблене стразами, — чуттєва розкіш, що завжди мене вражала. Ми з Тал урешті знайшли для себе затишну місцинку позаду шинквасу і спостерігали відтіля за співачками, хоч бачили їх тільки зі спини, видно було гладкі плечі тітоньки й круглясті голі сідниці Аврори під сукнею, а перед ними сиділи чоловіки й аж облизувалися. Якось ми заховалися, щоб, як завжди, потайці тішитися тим забороненим для нас видовищем, аж нас помітили якісь два дядьки. Ох і здивувалися вони!.. Побачивши двох білих дівчат, доньку сенатора й Суддівну, — дітей тих чиновників, що вішали колись ото таких негрів, як вони, — вони почали вигадувати для нас покарання, до яких не додумалися б і поліцаї, якби злапали нас. Певне, вони дуже образилися, бо хильнувши по добрячій чарчині, стали казати, що, мовляв, пора витурити відціля цих двох білих відьмочок, нехай ідуть до своїх татусів-чиновників!

І тоді тітонька кількома словами пояснила мені, що тут відбувається. Мушу зізнатися, мені її слова не сподобалися. Таллулі теж. Адже нам добре було там, за шинквасом, ми слухали музику, танцювали, дуріли, звісно ж, та ніякого лиха в тім не було, нікого не хотіли ми дражнити. Просто прийшли собі потанцювати. Адже танцювати — це не злочин.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Перебуваючи в зеніті слави, Скотт подарував мені велике гарне віяло з блакитного страусячого пір'я, і я берегла його всеньке життя, навіть під час перебування у клініках. Віяло завжди було зі мною, воно лежало на дні валізи, хоч я й не користувалася ним більше.

*

У паризькому транспорті, у шинках, у нічних клубах я бачу чимало муринів (їх тут прозивають «кольорові», точнісінько як казала ота алабамська шляхта, що до неї я належу), і ті мурини ходять собі, де хочуть, ніхто не відокремлює їх од білих, вони лагідно всміхаються, і хоч вони дуже охайні, набагато охайніші від наших негрів, та мені часом стає страшенно ніяково, коли вони розстібають піджаки або закачують рукави своїх бездоганно білих сорочок, адже на думку мені спадає тітонька Джулія, моя няня… утім, не зовсім і вона, а її менший син, такий лагідний, такий вихований, він працював у стайні й підсаджував мене, як була я ще маленька, на поні-аппалуза[16]. Часом я випускала з рук повід і падала йому на руки. І знала я, що це недобре… недобре падати йому на руки… але так добре мені було… тим-то й добре було, що недобре ото таке робити… Принаймні мені так здається.

Сьогодні я згадую того поні, у нього була біла шкура, поцяткована чорними плямками, наче ляпками китайської туші, і той поні, що здавався мені  здоровезною конякою, хотів наче щось сказати нам.

Того дня 1920 року, коли я залишала рідну домівку і Скотт приїхав, щоб повезти мене на вокзал, — мій принц приїхав по мене на білому коні, — матінка моя підозріливо й з огидою окинула мене оком. Аж угледіла гарденію в косах, яку заплела мені тітонька Джулія, і сказала: «Оттак-пак… Тобі бракує тільки негритянської зачіски».

Танцювати

Майдан Кліші. Я стільки часу збула на перекладині й на пуантах, що ноги мої аж кровлять, а проміжжя болить від розтяжок. Любов каже, що я несамовита, а потім регочеться, тримаючи в руці цигарку з рожевим кінчиком, з тих, які пощастило якимось дивом вивезти з Росії. Виходячи на бульвар, щоб зловити таксі, я накульгую, ноги аж горять, шкандибаю мов та качка. Водій довго вагався, перш ніж узяти мене, бо я видалася йому причинуватою або ж небезпечною. Врешті він сказав, посміхаючись:

— Побачивши, як ви ото шкандибаєте, я подумав, ви вагітна й у вас зараз відійдуть води на задньому сидінні. То ви танцівниця? І в якому шинку?

Мені хотілося стати балериною.

— У тридцять років не починають танцювати, — каже мені Любов, та я кладу перед нею чималий жмут банкнотів.

— Мені двадцять сім років, пані. І я танцювала до шістнадцяти років.

Вона знизує плечима й затягується цигаркою з рожевим кінчиком.

— Тоді навряд чи потрібна вам я.

Мені хотілося, щоб мені дали час. Перш ніж стати зіркою, перш ніж зробитися балериною, нехай мені дали б змогу побути кумедним дівчам, маленькою прудкою мишкою. У двадцять вісім років уже нема часу. Кепсько, кажуть мені підфарбовані очі Любові. Це мене страшенно засмучує.

— Щовечора після вісімнадцятої години, коли закінчаться уроки.

А я:

— Але ж мені не хочеться бути самій. Я хочу бути з усіма.

А вона каже, затягуючись тією рожево-золотавою цигаркою:

— Завтра я побачу вас саму. Тоді щось будемо вирішувати.

…Фітц скаржиться. Я пізно повертаюся вечорами додому. Мені насилу вистачає сили поїхати на вечерю до Стайнів, Мерфі, Моллоїв, Гульбенкянів, Мелоунів — please, leave me alone[17].

Часом я чую, як смердить від тебе потом, каже він. Часом я забуваю зачесатись у таксі й скидаюся на хвойду, так він каже теж. Йому соромно за мене. Не новина воно, та згодом це просто нестерпно. У вбиральні шинку «Дім» є Лулу, яка допомагає мені «попудритися». Гадаю, її кокаїн мене не бере, та я нюхаю його, бо вона каже, що як я вихилю ще одним духом повну склянку бурбону, то буду здаватися щасливою і пишатимуся собою. Часом мені хочеться не виходити відтіля, а сидіти коло Лулу й дивитися, як клієнти кидають їй дрібняки на тарілочку. Дехто спускається сюди, щоб купити в неї цигарок, інші таємниче кивають їй, і тоді вона виходить, щоб поміняти згорнуту квадратиком банкноту на малесенький пакетик із кокаїном.

Чутно, як чоловіки дзюрять у пісуари, як спускають воду в унітазах, та дзюрчання води в умивальницях не чутно, також не чути, як ковзає мило в їхніх долонях, ані як оддирають вони клапті паперових рушників. А потім вони гладять тебе по щоці за столом, намащують тобі канапку, і ти цілуєш їхні пальці, дякуючи. Скотт напившись, теж завжди забуває помити руки. Мені тоді кортить його вбити.

Коли він укладається в ліжко й напинає на себе простирадло, то смердить мов креветка. І чому вони ніколи не відчувають цього смороду? Якби вони дізналися про це, то зашарілися й вискочили б із ліжка, вони не знали б куди подітися, якби дізналися, що смердять немов креветки. Або ж як італійський сир. Або як труп.

Таж ні, вони не хочуть того знати. Оце найголовніше їхнє завдання, найголовніше діло всього їхнього життя: не звертати уваги на тіло, яким вони хизуються, і гидувати лише собою.

Я заходжу до покою, де Скотт щось пише. Чекаю, аж коли пальці його почнуть затинатися, аж доки клавіші друкарської машини завмруть, а за кілька секунд знову почнуть друкувати. Скоттова спина хилитається у кріслі.

Я майже волаю, допитуючись:

— Чому? Чому я не впізнаю себе на світлинах? Чому я була усміхненим, білявим дівчам, таким пустотливим, таким чемним, із білявими кучериками, наче в ягнятка, а за десять років стала цією жахливою молодицею із квадратною щелепою, чоловічими рисами обличчя і хрипким басом портового докера?

Скотт обертається й міряє мене поглядом.

— Знаєш, Крихітко, як на мене, ти завжди була така.

Мені заборонено казати «бюро» на кімнату, де він пише. Бюро — це для клерків, друкарок, страхових агентів і дітей заможних людей, котрі мають секретарку і велике шкіряне крісло. Він такий самий сноб, як і бідняк, що соромиться своєї вбогості.

Гостям я кажу «його кімната» або «кабінет для праці», та сама подумки прозиваю те приміщення «кімнатою, де тхне». Тютюном, солодкавим духом дорогого алкоголю, яким просякнуті стіни, духом чоловіка, що не стежить за собою, забуває прийняти душ уранці й увечері, не миється у ванні, брудного, занедбаного, гладкого чоловіка, що на все махнув рукою.

Я не шкодую, що самотня: ніколи, ні в готельних номерах, ні на віллах, ні в апартаментах ніхто ніколи й не думав давати мені окрему кімнату. Ох, якби в мене була бодай малесенька комірка, де я могла б писати, то я була б щаслива! Та це не входить до програми Ідеальної Пари, і вже тим паче не фігурує в каталозі Втраченого Покоління, що його так полюбляють самозакохані білі чоловіки.

Якби я могла каструвати Льюїса, то аж не тямилася б від щастя. Одчикрижити б йому ті яєла, що ними він так пишається, наче двома раковими пухлинами. Та, на жаль, нема в мене стола ні для писання, ні операційного, де можна було б одітнути те причандалля. Та й жорстокості бракує. Капосне дівчисько зморилося. Охляло. І незабаром геть зів'яне.

Повертаючись із нічних походеньок, ми часто мусили проїздити бідняцьким Парижем, убогими кварталами з чорними масними бруківками, де брудна вода змішується з попелом, а за фасадами, що наче поїдені лепрою, у темних коридорах і на сходах із хисткими поручнями стоїть затхлий дух капусти й вареної квасолі впереміш із сопухом лайна з убиралень. Того ранку, поки ми ловили таксі, покинувши «Цикаду» (нам уже остогидло тепле шампанське, сидіти поміж Пікассо, що зневажав усіх, балакучим Кокто, красенем Радіґе[18], який думає про щось своє, і трьома вбраними в пір'я принцесами, котрі корчили із себе муз, хоча насправді були просто трьома банківськими рахунками), ми чвалали вулицею, захаращеною сміттям. Різники тарганили на плечах блідо-червоні туші, від яких тхнуло холодом і смертю, у забігайлівках стояв дух тирси, якою посипали кахляну долівку, а хатні прибиральниці, вихлюпнувши відра з гострим запахом хлору, здавалося, проводили поглядами ноги перехожих і хвости безпритульних псів. Скотт пробурмотів разюче правдиві слова: «Нещасні ці передмістя… Тут саме лихо». Я притулилася до нього й поцілувала його просто в уста, забувши про бридкий дух у нього з рота. Часом я так його кохала!

Ми жили наче у світляній кулі, в ореолі, що оточував нас покотьолом і рухався разом із нами. У такі хвилини ми були вічні.

*

Учора вночі ми так реготались і вечеряли в такому доброму гуморі, у такому гарному товаристві, і треба було танцювати…

На жаль, мої балетні сатинові черевички були у крові й геть стоптані. Така вже доля в мене, тож танцям настав край. Дехто казав, що я цього і домагалася, що сама хотіла цього і врешті сама себе звела унівеч. Ото вже йолопи!

Згадуються мені ті ночі в таборі Шерідан, коли я танцювала, аж ніг уже своїх не чула від човгання підошов по долівці танцювального майданчика. І тоді я скидала черевички й танцювала далі босоніж. Літуни аплодували, механіки, радисти і штурмани теж плескали в долоні. Спідниця моя розвівалася, пальцями і гримасами я реагувала на ті незрозумілі знаки, що подавали їх мені хлопці. Я була юною лярвою, була молоденькою хвойдочкою з Монтгомері, міс Алабамою казарм і в'язниць. Та нічого про те не знала тоді.

Хто може ухвалити мені вирок? Хто скаже, що недобре бути в чоловічих обіймах, у лагідних обіймах молодого хлопчини, такого ніжного, такого поважного юнака, що йде на ту прокляту, безглузду війну? Так мені кортить повбивати їх, оцих нестерпних людей із хрипкими голосами, цих бевзів, що зустрічаються в метро й паризьких кублах, цих крикунів у дорогому вбранні й макіяжі. їхня фізична потворність — це відображення нашої моральної ницості.

— Треба більше наполегливості, — каже Любов. — Я звикла мати справу з людьми, що всім пожертвували задля перекладини і дзеркала. Праця — це і є мистецтво, хоч вам це здається профанацією, та це все-таки правда, сумна й гірка правда. Люба моя, нема ні краси, ні таланту, ні долі, є тільки оця жахлива, безнастанна праця, коли з тебе дзюрком цебенить піт, коли ти стогнеш, благаєш сама себе припинити цю муку, аж усе воно обертається врешті мистецтвом. За умови, що забудеш про дзеркало.

Як ви будете танцювати? Ноги ваші такі тендітні, біля ступні вони тонкі, як моє зап'ястя. І від ступні до коліна у вас тільки кістки — ніяких м'язів, навіть литки не видно. Ваші ноги атрофувалися, дитинко. Що дужче ви наполягаєте на своєму, то швидше рухаєтеся назустріч облудним надіям.

Якщо це так, то я вдвічі старанніше візьмуся до праці. І поріжу всі світлини, де знята на повний зріст, щоб ніхто більше не побачив тих моїх ніг-патиків.

Настала ніч. Я сиджу в темряві на бульварі Батіньоль, на тій лавочці, де чутно, як пахнуть каштани, і видно кінотеатр «Пате-Кліші», та це й не кіно, і не театр ніякий. Це прегарний корабель, його скляний ніс виходить на майдан і намагається промкнутися на вулицю Ром, щоб сягнути вокзалу Сен-Лазар. Часом увечері я виходжу зі студії така зморена, що не хочу нікого бачити. Тоді я сідаю на цій лаві на бульварі Батіньоль і милуюся кінотеатром-кораблем, аж забуваю про час. Думаю собі, чи бачила я ще десь таку гарну кам'яницю чи радше монумент, як по правді вже казати, — такий витончений, гордовитий, а його скляні стіни мерехтять тисячами відблисків.

…Як мерехтять трохи згодом східці в метро, чорний асфальт оздоблений слюдою, і за кожним кроком, за кожною сходинкою я помалу спускаюся до перевернутого неба, до темної ночі тунелів, де марно шукаю під склепінням знайоме сузір'я.

Тераса «Ротонди». Я запізнилася, та ніхто нічого не каже мені, усі вони в захваті від Кікі, молодої гарненької хвойди, яка позує вбогим художникам, вона так набралася, що вже видно, як її потягнуть до ліжка. І як можуть чоловіки спати з отакою шматою, не гидуючи тим, що її вже хтось попорав передніше. Це вже геть треба не мати ніякої гордості, щоб заганяти табаку туди, де вже хтось побував, і всцикатися там від збудження. За п'ять годин та Кікі на всю горлянку виспівує в «Жокеї», аж господар забігайлівки затикає їй пельку: неможливо ж танцювати, за її муканням не чутно музики. Права нога в мене страшенно болить, я хочу вже додому, та не можу рушити з місця. Скотт знизує плечима. Він не хоче покидати шинок, щоб вийти надвір і знайти мені таксі.

Він каже, що я ревную, що ця Кікі — натхненниця великих сучасних художників і я нічого не тямлю в її таланті співачки. Скотт каже: «Я забороняю тобі їздити в метро. Ти й поняття не маєш, як там небезпечно, а ще це й непристойно! І годі вже кульгати. На тебе дивитися шкода».

Не пам'ятаю вже, як ми опинилися в барі «Лютеція», а ще менше пам'ятаю, як їхали лімузином перського шаха, і Скотт волав, почервонівши від збудження і щасливий немов хлопчак: «Він дав мені ключі, Крихітко! Ключі від цього авта!» Я була на задньому сидінні з двома повіями, хлопцем і дівчиною, а попереду сидів Максвелл, який так напився, що благав Скотта пустити його за кермо, і коли лімузин заблукав десь біля Дувра, я почула, як він пробурмотів: «Слава тобі, Господе». Та на розі вулиці Ріволі лімузин не втрапив у закрут і черконув крилом об кам'яницю, пошкодивши дверцята з боку водія. І тоді я зарепетувала. Гадаю, з мене полізла така лайка, про яку я й не підозрювала раніш. Максвелл сказав:

— Заспокойтеся, Зельдо, ви нічого не вдієте.

А Скотт пробурмотів, дурнувато посміхаючись:

— Ого! Крихітка невдоволена, Крихітка розлютилася.

І тоді я відчула такий біль у нозі, що не змогла навіть вилізти з авта й утекти.

Коло нашого під'їзду Максвелл сказав, що йде собі додому, і звелів тим двом повіям іти разом із ним. Насилу ми вийшли з рипучого ліфта (Скотт знову вийшов перший і придавив мої пальці дверми), не встигли ще й порога переступити, як він накинувся на мене. З якого це дива я обзиваю його прилюдно такими словами? Та ще й у присутності видавця? Шах нехай чує що завгодно, на нього начхати, але Максвелл!..

А я:

— Тебе непокоїть, що подумає Максвелл, який, може, найліпшим другом нашим залишається? Стільки разів приводив він тебе п'яного мов чіп додому, стільки разів витягав із шинку, а стільки разів бачив, як ти блюєш! Я не знаю, що робити тепер із тим блягузницьким лімузином. За які гроші ми будемо його лагодити?

Він подався було до мене, та спіткнувся об килим.

— Ох ти ж, лярво… Максвелл мій друг, а не твій… І ніколи твоїм не буде… Макс знає, чого ти варта, не думай!

Він ступнув крок, заточився, утримався на ногах, потім знову спіткнувся об килим, тепер уже двома ногами, — об персидський килим, подумала я, насилу втримавшись від реготу. Я допомогла йому підвестися, ухопивши його попід пахви, він хотів було відіпхнути мене, ударити, та кулаки його були мов два гриби-порхавки. Я відпустила його, і він замахав руками, намагаючись утриматися на ногах, його брезкле лице на мить стало несамовите, немов у хлопчака, а потім споважніло: він повалився додолу, гепнувши простісінько на сраку, і вдарився потилицею об ніжку стола.

І зарепетував зі сльозами в очах:

— Блядюго! Блядюго проклята! Ти спала і з Максом, еге? Та ти всім моїм друзям давала! Щоб вони ненавиділи мене… щоб мене переслідували… лестили мені… обманювали мене!

І я почула свій голос:

— Я ні з ким не спала, Скотте. Ні з ким із твоїх друзів.

Насилу звівшись на ноги, він ухопився за спинку крісла, зміряв мене поглядом, спробував оцінити, як хутчій дістатися до ванни, куди я встигла утекти, кинувся за мною, та ноги його дригоніли й підгиналися немов у бичка на арені, аж він із відчаєм гепнув на кахляну долівку, ударившись підборіддям об край умивальниці. Я кинула йому аптечку і пляшечку з перекисом водню.

— Нарешті в тебе буде шрам, Гуфо, — сказала я йому, — як у кожного справжнього чоловіка, справжнього молодця. Ти зможеш пишатися ним, наче заробив його в бою.

А він простогнав:

— Льюїс… ні. Ти його не загарбаєш. Він мій.

— Гадаю, це ти йому належиш, — відказала я. — То я й лишаю його тобі. Він ніколи не стане моїм другом, будь певен.

Зачиняючи дверцята шафки з ліками, я побачила себе в люстрі. Мені було сто років. Сто років, і нічого тут не вдієш. Літун так далеко. Що я оце накоїла?

*

Лулу прозивала Льюїса О'Телепнем[19].

— До вас, американців, я добре ставлюся, і не лише за те, що ви даєте добрячі чайові, але цього я терпіти не можу. Ох і задавака! Він що, хоче справити на мене враження? А певно! Бачила я таких, та ще й немало: вони завжди намагаються сциконути якомога вище, а цей, повір мені, Зельдо, заплішений дурень. Переповідає фільми, вигадує байки, усі його балачки про вояцьке братерство, про війну, про те, в яких боях він побував — усе воно перебільшення, якщо не вигадки.

Льюїс такий пихатий, такої високої думки про себе. Ось він зневажливо міряє мене поглядом, тримаючи в зубах кубинську сигару, а потім обертається до Скотта і каже з оманливо засмученою, хижою посмішкою:

— Сердешний Фітце, ти одружився з дурепою, істеричкою та ще й хвойдою на додачу.

І цей бравий Фітц, зашарівшись мов хлопчина під час першого причастя, перехиляє чарчину й ковтає ті принизливі слова, наче не він найбільший письменник нашого покоління, а цей О’Телепень, як його прозиває Лулу (насилу стримуюся від реготу), нікчемний стиліст і найгірший американський письменник. Скоттові здається, ніби він потребує Льюїса, його спортивного запалу та його патріотичних вигуків, що буцімто свідчать про його чоловічі поривання й мистецький неспокій, хоча насправді той Льюїс просто вгодований кнур, він висмоктує сюжети, щоб погамувати свою тягу до писанини, висмоктує шляхетну кров обранця, якої йому самому бракує та яку він силкується увілляти у свої наступні романи, нічогісінько не тямлячи в людях, — ні в чоловіках, ні в жінках. Щоб зрозуміти, треба любити. Цей О'Телепень любить лише самого себе, та цього замало, і коло так швидко замикається…

— Хоч дурний, та хитрий, — каже про нього Лулу, яка стільки цих брехунів бачила на віку, що в неї од їхніх балачок уже голова йде обертом.

Я кажу, що в неї дуже гарна хустка.

— Це Скіапареллі[20], любцю. Світська — чи, може, наполовину, — пані забула її на лаві, й Гастон, з охорони, приніс її мені, спустившись сюди.

Вона розв'язує хустку і показує її мені у всій красі, а я всміхаюся: під тонкою шовковою тканиною вона накрутила коси. Лулу мацає їх, щоб упевнитися, що коси висохли, а потім знімає бігуді, чухаючи голову. Її коротко підстрижені нігті полаковані барвою старої бронзи, точнісінько як ті дрібняки, що їх кидають на тарілку клієнти.

Любов зойкнула від жаху, побачивши мою покалічену ногу.

— Та ви з глузду зсунулися, що так занедбали її!

Ми викликали таксі й подалися до клініки «Ля Рібуазьєр», де хірург розтяв гнійника й тихо сказав мені:

— Дитинко, — (я аж здригнулася, почувши це, те слово нагадало мені сухі руки Судді, гарячі батькові руки, які ніколи не пригортали мене до себе, не пестили. Це було так, наче той червонолиций хірург — як по правді, обличчя було в нього, наче в людоїда, таке відразливе, — хотів показати мені нарешті, який має бути справжній, люблячий батько), — дитинко моя, вам дуже пощастить, якщо нам не доведеться відчикрижити вашу ніженьку. У вас тут завелася зараза, що зветься золотистий стафілокок.

— Золотистий? Непогано.

Я намагалася триматися бадьоро, та голос мій тремтів.

— Ох, не жартуйте, дитинко. Мушу вам сказати, що танцям запала клямка.

— На скільки тижнів?

Він витріщив очі з рудими віями.

— Та ж… та ж на все життя, дитинко! Ви більше не танцюватимете. Мені доведеться видалити м'язи на підйомі ступні, тож сухожилля атрофуються.

— Я стану калікою? Гангрена пошириться, і ви одріжете мені ногу, еге?

— Ох, яка ви швидка! Певне, до крайнощів звикли? З гангреною я впораюся, полиште це на мене. А вас я попрошу бути розсудливою. — (Тут Любов Єгорова стенула плечима і з невимовною поштивістю кивнула: мені пригадується, у себе вдома вона була князівною Трубецькою). — Бачу, характер у вас бойовий, то ви знову захочете танцювати. Та цього не буде, бо ви кульгатимете. Накульгуватимете трохи… та й годі. Та я це поправлю згодом.

Мальмезонський санаторій

1930, квітень

Я ніколи не була хатньою господинею, не була берегинею хатнього вогнища. Нехай коло нього пораються інші жінки. Ніколи не вміла я приготувати вечері, навіть яйце зварити. Миття посуду, прання — це не для мене було. Та й не було чого доглядати, ні домівки, ні господарства в нас нема. Ми весь час переїжджаємо з готелю в готель. Нічого не маємо, і це нівечить нас. Наприклад, нам ніколи й на думку не спадало придбати кілька простирадл. А щоб вишити простирадло чи бодай носову хустинку, як ото добрі господині роблять, то тут і балакати нема чого, професоре. Я любила це життя, що було як вихор. Скотт завжди казав друзям: «Я одружився з торнадо». Звісно ж, ви й гадки не маєте, професоре, які бурі бувають в Алабамі. Я мов небо моєї батьківщини. Однісінька мить — і я вже інша. І що за іронія долі — тепер мене замкнули в лікарняній палаті, я стала колодою, тільки голова стирчить із гамівної сорочки.

Ніколи не вміла я приготувати обід своїй доньці.

Ніколи не вміла я щось врозумливо звеліти служниці, няньці чи кухарці.

Утім, і їсти я не любила. Довгенько живилася я салатом зі шпинату, запиваючи його шампанським. У Парижі дехто намагався теж так робити, теж «обідати опівночі по-американському», як ото вони казали. За два дні вони непритомніли від голоду.

Моє витривале тіло не потребує підживлення.

Анорексія? Та ви що? Крім астми та екземи, ви нічого в мене не знайдете, то що, доведеться вам наново мене обстежувати? Авжеж, я схудла на вісім кілограмів, тому що танцювала по п'ять годин кожнісінького божого дня і так стомлювалася, що не могла нічого з'їсти до ладу.

Ох, учора пішла я погуляти парком і здибала в коридорі двох знайомців, що перебувають у цьому закладі, — Леона, постановника російського балету, і Равеля, композитора. Вони сказали, що лікуються тут від перевтоми. Так з нами всіма буває, правда ж?.. Алкоголь? Який алкоголь? Звісно, я добряче напивалася, бо як не лигнеш літр вина, то забракне сміливості навіть таксі зупинити. Нехай пияцтво вас не турбує. Щойно я почну знову танцювати, про це й мови не буде.

Мій чоловік казав вам, що балет «Сан-Карло» в Неаполі запрошував мене прима-балериною? Знаєте, що й до опери мене запрошували? Я мушу хутчій вийти звідціля, професоре, це унікальний шанс і що буде, як я проґавлю його? Нога моя загоїлася, і я нарешті буду танцювати. Нехай не головну роль виконуватиму, а другорядну, але таку, що варта головної. А я звикла до пересічних другорядних ролей.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Літун змушував мене попоїсти. Із двох ялинових шишок і кількох виноградних галузок він розкладав багаття на березі, і ми їли зловлену вранці рибу, солодкі помідори, що просякли сонцем, персики й абрикоси. З кабачкових квіток він випікав ніжні й легесенькі млинчики, що аж танули в роті, — то була кухня мого дитинства, масна, тяжка, удар по смаку й по тілу.

Якось мив він посуд у нашій хатині, аж обернувся, широко усміхаючись, і сказав: «Щоб я більш не сумнівався… Ти жінка, правда ж?»

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Кажете, я плачу? Ти ба… і справді.

Заплющивши очі і простягнувши руку, я можу торкнутися його обличчя, його кучерявого і завжди мокрого волосся, вдихнути його терпкий чоловічий дух.

Останній раз я плакала, коли мені було шість років. Еге ж, тоді.

Знаю, що кажуть про мене. Знаю, що казав про мене Скотт, що казала моя матінка і сестри.

Вони брешуть або, скажу так, помиляються. Ми зі Скоттом потребували одне одного, і кожне використовувало іншого, щоб сягнути своєї мети. Без нього я вийшла б заміж за отого хирляка, заступника алабамського прокурора, а це все одно, що кинутись у річку, напхавши собі в кишені олова. А він без мене такого успіху не зазнав би. Може, навіть і не надрукувався б. Не вірте, що я ненавиджу його. Я тільки вдаю, ніби це так. Я обожнюю його. Я читала його рукописи, редагувала їх. Це я запропонувала назву «Великий Гетсбі», поки він перебирав безглузді варіанти. Я шаную мого чоловіка, професоре. Та це перебування удвох — не любов.

Любов я пізнала на пляжі Фрежюса.

Та любов тривала тільки місяць, і той місяць наповнив усеньке моє життя. Аби тільки ви знали, як наповнив.

Знаю, що для вас важить лише родина. І для більшості людей воно так і є. Та хіба не можу я бути іншою? Якщо я вам кажу, що той місяць, який я збула з літуном, важить для мене більше, ніж усеньке життя, то чому ви мені не вірите?

Ми зі Скоттом не були чоловіком і дружиною. Може, братом і сестрою, як ото кажуть Бішоп і Вілсон. Та не коханцями. Не подружжям, як по правді.

Упродовж того місяця на пляжі Фрежюса я нарешті збагнула, що воно таке, той шлюб.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Казала я, що мій чоловік був гейком? Ні? Я завжди це знала, воно вабило мене до нього, і заразом я вагалася, чи виходити за нього заміж. Та він про це, звісно ж, нічого не знав.

Ми від початку були гомосексуальною парою, блискучою, міцною і скандальною. Скотт знизував плечима, коли я заводила річ про це. Проте я була певна, що не помиляюся.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Повертаюся до того, що я сказала: усе ж таки на початку нашого шлюбу, коли ми ще жили в Америці, я виконувала подружній обов'язок, клопоталася господарством — під час наших постійних переїздів Скотт змушував мене шукати бутлегерів, щоб завжди мати під рукою пляшчину добрячого віскі. І, коли я знаходила питво, він не крутив носом, що воно кепське. Я робила це від щирого серця.

Чи робила б я це, якби справді кохала його?

Чи просив би він мене це робити, якби справді мене кохав?

*

Я сказала, що хочу повернутися додому і взятися до танців. Професор Клод відказав: «Повертайтеся, дитинко, я вас не тримаю, і постарайтеся відпочити». За тиждень по тому в мене сталася нервова криза, коли я застала в кімнаті Льюїса зі Скоттом, — але де? В апартаментах по вулиці Перголезе? На вулиці Тільзіт? У готелі «Король Георг»? — і мені знову кололи морфій. Три впорскування, аж доки я заспокоїлася. Професор Клод вважав, що я покинула Мальмезон усупереч його рекомендаціям. Що я втекла. І, звісно ж, Скотт йому повірив.

Той нескінченний шлях до Швейцарії. Мертве мовчання в авто. Мій шваґер Ньюмен тут, він приїхав із Брюсселя, щоб переконати мене знову повернутися до того притулку для божевільних. Часом мені здається, ніби тут-таки, на задньому сидінні авто, сидить і моя сестра Розалінда. Он у темряві сяє її усмішка. Її єдине око приязно підморгує, намагаючись заспокоїти мене. Я порвала світлину Любові, яку носила із собою чотири роки. Викинула свою балетну спідничку й валізу, де повнісінько балетних черевичків. Ох і накоїла я їй лиха, з'явившись якось напідпитку до студії, де почала всіх обзивати. Любов благала мене: «Тебе запрошують прима-балериною у „Фолі-Бержер“[21]. Ти не можеш відмовитися, не можеш покинути це все зараз». «Фолі-Бержер»! У моєму божевіллі ні буколічного нема нічого, ні чарівного. Знаю, що я змарнувала свої сили, виклалася до останку, не сягнувши досконалості, і що це тіло ось-ось відмовить мені. Я геть знесилена. Але танці — це все, що в мене є на цьому світі.

На берегах Пранжена

…Якби ж то могла я озватися бодай словом до мого чоловіка, який покинув мене тут, поміж нетямущими людьми! Мені кажуть, що дитина моя негр… Ото вже недоладний жарт!

Ф. С. Фітцджеральд, «Ніч лагідна»

Люба пані Фіцджеральд, ви добре відбули лікування електрошоком. Ви спокійна, стан ваш стабілізувався. Тепер візьмемося до словесних сеансів. Потроху скорочуватимемо вживання ліків. Я попрошу вас відповісти на запитання, що, звісно ж, видадуться вам кумедними. Проте я прошу вас відповісти на них якомога серйозніше.

— Я, Зельда Сейр, народилася 27 липня 1900 року… ох, я вже не певна того, в якому місті народилася і в якому штаті. Це важливо?

— Не турбуйтеся, продовжуйте.

— Я дружина Френсіса Скотта Кея Фітцджеральда, батька моїх дітей.

— Ваших дітей?

— Скотт хотів сина, і, слово честі, я була не проти. Ото я й народила йому його, дуже гарний був хлопчик. Він зветься… такий гарний хлопчина… невже я й імена забула разом із назвами місцевостей? Монтгомері, еге ж, я назвала його Монтгомері. Монтгомері Едвард Кей Фітцджеральд. Ми з батьком прозивали його просто Монті. У щипцях лікаря Лозанна він був маленький, мов мишенятко. Рожеве, мляве мишеня.

— Послухайте, Зельдо, ви вживали ліки? Ви ховаєте алкоголь у себе в палаті?

— Що ви оце кажете, лікарю! Мій чоловік був не проти аборту. Коли він дізнався, то був тільки за. Тим паче, що дитина була, звісно ж, не від нього.

— Ви знову за своє. Аби звинуватити його, вигадуєте бозна-що.

— Не хочете, то не вірте. У мене був син, він був одного разу в моєму житті.

*

Крісло для стримування такої дівчини, як я, котра любить лише танцювати, — трохи негуманно, правда ж, пане доктор?

Шомон сміється. Він француз, і він не любить німаків. Тільки це нас і поєднує.

*

1931, Пранжен

Незабаром буде рік, як я перебуваю тут сама, у цім закладі в чужісінькій країні, на березі такого мертвого озера, аж утопитися в ньому хочеться. Щоб якось наповнити час, я постійно пишу. Списую цілі зошити, пишу про Жоза, та в мене воно не клеїться, я це відчуваю. Пишу сентиментально, мов дівчисько, яким я вже перестала бути. А писати я повинна про війну, про війну двох людей.

Лікар Шомон сказав мені сьогодні вранці, що я ревнива. Я тільки плечима звела: мій чоловік може спати, з ким завгодно, ліжко — це не те місце, яке ми обираємо.

Лікар хитає головою.

— Ох, не розумієте ви. Я кажу, що ви до нього ревнуєте. Не до іншої жінки. До нього самого.

Ревную до Скотта? Комедія, та й годі.

— Я не ревнива, — відказала я. — Мені хотілося б стати ним, ребром його тіла, лінією його руки. І нічого мені більше не треба було б, ніякого світського товариства. Єдина дитина, якої б я хотіла від нього, це він.

Лікар:

— Ви обманюєте, обманюєте сама себе. Ваше місце — у світському товаристві. Ви прагнете успіху — і для себе, і для нього. Успіх — це те, що не дає вам спокою, та і йому теж. — Він опускає очі додолу. — Ви не виходили заміж, юна моя панно. Ви підписали рекламний контракт.

*

Невже я така цинічна? Хіба була я така в сімнадцять років? Невже це можливо?

Мені добре було б у дерев'яній хатині на березі моря у Фрежюсі чи в Жюані, він там писав би, а я танцювала б там, малювала б, він писав удень і вночі, а я танцювала б удень, а малювала вночі. І то було б пречудове життя. Ніхто не докорятиме, що нема в нас ні собак, ні коней. Ми танцюємо. Ми удвох зустрічаємо вранішнє сонце, що встає з морської піни. Хто хоче вкрасти в мене це?

Частина четверта Повернення додому

— Розлучіться, це все, що можна вдіяти.

— А як ми тоді будемо жити?

— Як люди…

Хуан Рульфо, «Педро Парамо»

1932, Балтимор, Меріленд

Очі мої стомилися. Не можу я більше терпіти світла, навіть приглушеного. У номері всі світильники затінені (та ні, не номер це насправді, радше чимала палата і в розкішній клініці), лампи затулені шовковими хустками і запиналами, а вийти надвір я можу, лише надівши темні окуляри й капелюшка з широкими полями од сонця. Якщо це старіння, то нехай йому: воно не цікавить мене.

Сьогодні вранці Скотт приніс мої речі, але нагору піднятися не захотів. Ми посідали у великих кріслах у холі клініки, наче в розкішному no man's land lobbi[22] якогось паризького палацу. Скотт почувався ніяково, балакав про все підряд, а я відповідала йому гримасами.

— По суті, — казав він мені, — ти пошила всіх у дурні, ти добре граєшся у свою гру. Ти блазень, маленький мій хатній мартопляс, сумний фігляр і веселий, втішний і лихий. З тобою мені не нудно.

А мені? Хіба мені не нудно бодай трохи? А хто цим переймається? Кого це цікавить? Я блазень, якого знищують реготом. Мартопляс, якого зводить унівеч блазенський грим.

Того ранку він приніс лише половину речей, які потрібні були мені. П'ять пачок паперу, та забув узяти друкарську машинку. Він насупився і простягнув мені свою авторучку, та я відмовилася: нащо мені ручка із золотим пером і з коштовного дерева? Та ще й без чорнила, щоб заряджати її?.. Хіба задля того, щоб написати доньці листа з рецептом якогось печива. Еге, саме так.

Я пішла в камеру схову й попросила, щоб мені показали мої коштовності. Узяла тихенько брошку, оздоблену туркусами[23] й самоцвітами, подарунок на десятиліття нашого шлюбу, й обміняла її на портативний «ундервуд», якого принесла мені санітарка, що мов дві краплі води скидалася на Лулу (і писок такий зморшкуватий, і в’їдлива така, і напідпитку завжди). Я не питала, де це вона її доп'яла. Відразу ж вставила аркуш і заходилася друкувати. За два дні по тому та псевдо-Лулу принесла мені пачку копіювального паперу.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

1940

Я була гарна. Принаймні так казали в ліцеї, та казали це ті телепні, на яких справляло враження моє ім’я, моя зухвалість і безсоромність. Сьогодні про вроду вже годі й балакати. Рідко трапляється, щоб хтось так пиячив, нічого не їв і не спав, усіляко зводив себе унівеч і мав гарний вигляд: змарніле тіло вже не може служити вітриною.

Ота нова Скоттова секретарка, що зветься Шейла (французькою воно звучить як Chie-la[24], химерно, та перекласти це неможливо), вона справді гарна? Мені казали, що вона білявка, проте не платинова, тоненька, проте не худа, пещена і приваблива, маленький задертий носик, дурненька усмішка — одне слово, киця-американочка. Вона відбула чимало кастингів і, упевнившись урешті, що таланту в неї нема, стала його секретаркою чи, може, й іще чимось: принаймні не зможе конкурувати з ним. Що ж, тепер чоловік став господарем у себе в хаті.

О, може, вона погодиться робити те, від чого я завжди рішуче відмовлялася — листуватися з його шанувальницями. Утім, ні, дурня це, бо єдині листи, які він отримуватиме у своєму розваленому бунгало на Малібу-біч, це оповістки від судових виконавців.

1932, «Ля Пе»[25]

Після чотирьох місяців ув'язнення (офіційно це звалося «лікування відпочинком». Було б від чого відпочивати, два роки вже! Я незабаром геть забуду, що таке втома) мене випустили. Ніхто не чекав мене біля виходу (Скотт пиячив уже два тижні й забув про дату моєї виписки з лікарні), тож я найняла швидку допомогу, щоб вона завезла мене з клініки Фіппса до нашого нового маєтку «Ля Пе». Хтозна, звідки взялася ця французька назва, та, з огляду на мій стан і на те, що коїлося в нашому домі, воно здається мені надто іронічним. Скотт не пошкодував грошенят: у тій вікторіанській кам'яниці було п'ятнадцять кімнат, а довкола було кілька гектарів парку. Я не запам'ятала імен прислуги — мені ще довго буде не до того. Скотт пише енергійно і з вірою в себе, яку він знову віднайшов, як сам ото каже, а також із трьома пляшками джину і трьома десятками пляшчин пива щодня. Патті грається із сусідськими дітлахами, що приблизно однакового віку з нею. Я мовчу, начхати мені на сусідів, я мовчки терплю їх нескінченними вечорами, коли ми корчимо із себе буржуа.

Кажуть, я трохи порозумнішала. Десять років тому з нудьги я ходила голою під час вечірок, простуючи крізь вітальню до ванни під засоромленими поглядами гостей. Сьогодні ці провокації (я вважала їх цілком природними, втішними, забавними, адже всі реготалися — давні друзі з Мангеттена, Парижа чи Антіба), та навіть ці дрібні скандали не могли вже розважати мене і тільки збентежили б мою доньку, що виросла сором'язливою і полохливою.

Я вийшла заміж за амбітного мистця, і вже ось дванадцять років, немов найостанніша потіпаха живу зі страшенним пияком, що не вилазить із боргів. Доньки я не бачила півроку. Мала, мала я право подарувати їй кобилу, адже так упевнено і зграбно сіла вона на неї верхи.

Після кількох вечорів — чи радите ночей пияцтва, — він сидів у кріслі, брезклий, із набряклими повіками, насилу володаючи язиком, а я тупала ногами і гасала прокуреною вітальнею, мов та білка в колесі, що крутить його, аж доки геть знесилиться.

Він:

— Ти не опублікуєш цього. Не опублікуєш ти цієї дурні, цієї купи лайна. Подумай про нашу доньку, лярво! Бодай раз побудь матір'ю і подумай про неї!

Я:

— Ти віриш у це? Віриш, що це мене зупинить? Ти дістав право ув'язнити мене. І якщо за ці чотири місяці я написала книжку, що так сподобалася моєму видавцеві…

Він:

— Це мій видавець! Мій!

Я:

— …то ти втратив право на мене, і не можеш заборонити мені опублікувати її.

Він:

— Я голова родини чи хто? Я маю право… зобов'язаний захистити мою доньку… захистити її ім'я… і наші гроші.

Я:

— Які гроші? Ми голі, як бубон, чоловіче, геть на мілині.

Він:

— Я маю право. Я письменник і голова родини… Ті епізоди. Що їх ти змалювала у твоїй дурнуватій писанині, належать мені… вони з мого роману, ти не маєш права їх запозичувати.

Я:

— Ох ти ж, задавако! З глузду зсунувся, еге? Це моє життя, і я про нього пишу.

Він:

— Ти крадеш мій матеріал. Із чого ми будемо жити, якщо ти уби… вбиваєш моє натхнення, псуєш моє професійне знаряддя?

Я:

— Яке натхнення? Який роман? Ота чернетка, що лежить уже десять років і посувається зі швидкістю один рядок за місяць?

Він:

— Ти злодюга. Навіжена вандалка. Що ти собі гадаєш? Що ніхто не побачить, як ти списуєш у мене все? І ніхто не второпає, що все маячня божевільної лярви? Несамохіть ти намагаєшся сплюндрувати все. Воно дужче від тебе. Але мушу не дати тобі цього зробити…

Відповіддю на все, виправданням усього були гроші.

*

Вестпорт, 1922

— Знаєш, Крихітко, за це твоє оповідання заплатять набагато більше, якщо під ним стоятиме моє прізвище. На цім наполягає власник ілюстрованого часопису. Він накине п'ятсот доларів, якщо я підпишу його з тобою.

Я погодилася, навіть не замислившись, тоді я довіряла йому — гадаю, кохала його, такого недотепкуватого, що зараз слово «кохання» здається мені геть недоречним, — та й кортіло мені мати чимбільше грошенят, а про реванш я й не думала, незнайоме було мені те чудернацьке почуття, що не давало йому спокою, коли він згадував, як був хлопчаком із убогої чи радше зубожілої родини, сином нездалого батенька, який мусив гендлювати милом, гасаючи із висолопленим язиком, наче безпритульний пес. (Утім, воно, може, і зближувало нас із ним та додавало сили для приваби й боротьби: наші батьки викликали в нас сором, причому кожен по-своєму. Суддя був такий старий, такий нудний і геть позбавлений приваби та сили. Уявіть собі, він завжди вкладався спати о пів на восьму вечора. Мої друзі не вірили, коли я казала їм це. Мені завжди здавалося, що вони кепкують із мене нишком. Я так і не дізналася, про що думав мій батько, про що він молився і на що сподівався, за чим він шкодував, чого бажав потайці, які урази були у нього, — навіть ці таємниці не прихилили мене до нього).

Мої перші оповідання з'являться на сторінках часописів під двома прізвищами: «„Наша королева“. Сучасна історія, написана Скоттом і Зельдою Фітцджеральд», а потім сталося так, що він забув поставити моє прізвище, — утім, так воно й мало статися.

— Дві тисячі доларів, Крихітко, я просто не міг відмовитися. Мені нелегко було опублікувати його, ти ж знаєш. Тільки оці шахраї з «Чикаго Санді» погодилися взяти його, за умови, що там стоятиме лише моє прізвище… Більш не будемо нічого їм давати, згода?

Лише його прізвище, сказали вони. Let’s father the story on him[26]. Писати — це для чоловіків, таке їхнє божисте право. А для жінок? Тільки бути вагітними, народжувати, глядіти дітей, якщо творчості недостатньо, аби зберегти своє ім’я.

Після тієї халепи з чиказькими пройдисвітами була ще історія з недоглядом у «Сатерді Івнінг Пост»: якась секретарка так передруковувала оповідання, що замість Зельди помилково написала Френсіс Скотт.

— Слово честі, дурня якась, — визнав Скотт.

— Еге ж, — сказала я, — найбільша помилка і найбільше виправлення за всю історію преси, правда?

А він:

— Ох, Крихітко, не треба так дивитися на мене! Сядь та перехили чарчину, не хочу я цих сварок. Змилуйся наді мною.

Я й не сварилася. Просто перестала з ним спілкуватися. Мовчала я два роки. Ховала мої зошити. Узурпатор був узурпований. (О, він міг порпатися в них, то я переховувала їх щотижня, я вміла ховати, казав колись Суддя).

…Та того вечора було запізно, він збагнув, хоч і був п'яний мов чіп: мій роман вийде друком, не зможе він цьому завадити, як ото тоді, дванадцять років тому, коли він заборонив Натанові публікувати мій «Щоденник» у «Смарт Сет», моєму улюбленому часописі. Мені було так приємно дізнатися, що він сподобався видавцям. Скотт перестав цікавитися моїм тілом, — зрештою, він і так небагато міг утнути в сексі, — тож мої інтимні щоденники стали для нього тілом, і він без сорому їх використовував: без них його другий роман був би порожнісінький.

Коли настала пора ділити ролі, я взяла на себе таку алегорію як Ревність. Та виявилося, що це він, любий мій чоловіченько, мій упиряка, страшенно ревнує, коли я намагаюся розгорнути крила. Незабаром я стану жити за мої гроші. Ось я отримала тисячу двісті п'ятдесят три долари за новелу, що з'явиться завтра в «Кремлівському ревю» (так прозивають «Скрібнер мегезін», давній жарт). Називається вона «Подружжя шаленців». Скотт про це нічогісінько не знає. Питання в тому, чи мені чекати, аж доки він протверезіє, а потім тицьнути йому під носа той часопис, чи п'яному показати, щоб подвоїти його лють і в такий спосіб принизити його? Та відповідь ось яка: нічого такого не зробиш ти, Зельдо, заховаєш той часопис або й викинеш, прочитавши своє оповідання. Аби лиш ненадовго зберегти спокій у родині.

…Оце написала я, та й згадалося мені, як іще маленьким дівчам виконувала я роль Безуму в балеті, що його написала моя матінка. Сцена Великого театру в Монтгомері була запнута жовто-чорним наметом. Мінні пошила мені вбрання із золотаво-чорних мережив, а внизу обшила маленькими дзвіночками. У «Монтгомері адвертайзер» мене назвали неперевершеною. То була пора мого успіху. Я була Саламандрою. І вже тоді дзвіночки дзеленчали на ґвалт.

Згадую це, щоб посміятися, хвилину чи дві.

Писати, 1932

Не знаю, на що схожа моя книжка, написана одним духом, одним помахом пера. Хтозна, що може в ній припасти до вподоби, — там нема ні інтриги, ні зав'язки, ні сентиментальності, — та я почуваю, що те знаю, відчуваю в ній інше, важливіше: напругу, яка тримає все вкупі від першої до останньої фрази. Наче линва… що, коли вона порветься?

Чоловіки: вони частенько прозивають себе «змученими», і це так вишукано, так романтично звучить, аж видається ознакою їхнього вищого походження. А про нас, жінок, як тільки ми пускаємося берега, вони кажуть, що ми істерички, навіженки й що нас треба запроторити до божевільні.

І ось мене зачинили туди, звинувативши в тому, що я з'їжджала з глузду, коли заводила річ про Льюїса. Таж нічогісінько я не вигадала, це Гертруда Стайн сама казала, що Льюїс хвалився, ніби ще змалку носить із собою ножа, «щоб повбивати всіх гейків». Скажіть, хіба не хворий він на голову? Він просто-таки нестерпно хоче Скотта, тож і нищить його. Методично. Він уже розпочав. Дізнавшись, що Гертруда Стайн спить із Алісою Токлас[27] (довго не міг він уторопати цього, усі ж бо гості на вулиці Флерюс відразу це розуміли), виявивши, що вона запекла лесбійка, він вилляв на неї стільки бруду, що блювати кортіло від того, адже він усим завдячував цій жінці, вона була його наставницею, була порадницею, була добродійницею і меценаткою. Та людям на кшталт оцього Льюїса людяність невластива. Її годі чекати від чолов'яги, який розстібає на собі сорочку до останнього ґудзика, щоб усі бачили, що він волохатий мов орангутанг. Цікаво, миється він хоч трохи? Важко сказати: він завжди був мені огидний, а відколи він устряв до тієї халепи, — я дізналася про це з газет, — мені він дедалі частіше уявляється замурзаний і неголений, у сорочці з розстебнутим коміром, брудним мов собачий нашийник, що облямовує мавпячу вовну в нього на грудях. Та й гладшає він, це видно з кожною світлиною, що з'являються в ілюстрованих часописах. А хіба в бою гладшають?

— Я знаю, бо бачила це, — повторювала я, — на власні очі бачила, тоді це ще була правда. О’Коннор стояв навколішки, голова його була поміж ногами мого чоловіка. У кімнаті стояв напівморок, та прожектор осявав ту сцену, і можу вас запевнити, вони робили саме оте.

— Не було там ніякого прожектора, пані. Ваш чоловік запевняв нас у цім. Він категоричний. У вас ніколи не було прожектора.

— Ми тоді мешкали в готелі й позичили того прожектора, він висів на стіні… і вони дивилися порнографічний фільм, де були два чоловіки й жінка, і ті два чоловіки не звертали уваги на жінку, якщо ви розумієте, про що я.

Лікарі хитають своїми головами в окулярах, фізіономії їхні пісні й білі, як і халати.

— Це галюцинації, Зельдо. Не очі вас обманюють, а глузд. Така особливість вашої недуги: ви не повинні вірити в те, що бачите.

Зате вони вірять Скоттові, його золотим словам чи радше його грошенятам, адже мій чоловік виписує їм чеки.

— Ваш мозок створює образи, які є химерами, анаморфозами[28]. Ви знаєте, що це за слово?

Цікаво, образи і поблажливість теж належать до курсу лікування?

— Я малюю й пишу, панове. Авжеж, я знаю, що таке анаморфоз.

Я пробурмотіла: «Телепні!» чи, може, і гірше щось, вони почули і заходилися щось хутко нотувати в записниках, тож мені стало зрозуміло, що я погіршила моє становище.

— Коли ви відчули, що втратили будь-який контроль? Чому ви не питалися чоловіка? Не уточнили, що саме ви бачили?

Я дивилася на них, на ту сіро-білу стіну, мовчазну й ворожу.

— Якщо не вірите мені, запитайте в готельних службовців. Проведіть розслідування! Усенький готель це чув, авжеж, чув, як я репетувала й обзивала їх. Та й яка жінка не розлютилася б? Льюїс обзивав мене причинуватою, німфоманкою і невдахою. Він тричі це повторив: мовляв, бідолашна невдаха я. Казав: «Їдь додому, у свою діру, що зветься Алабамою. Дай спокій Скоттові». Тоді я вхопила кварту з пуншем, що стояла на піаніно, й щосили пожбурила йому в мордяку. Він, щоправда, зумів ухилитися. Шкода.

…Пам'ятаю, як струсонуло мене тоді, аж у зубах закололо й у кістках. Та скляна кварта розбилася зі страшенним брязкотом, витонченим і тривожним заразом, наче саме піаніно вибухнуло. Скотт хотів було кинутися до мене, та наступив на скляні друзки, що валялися на килимі, наче окрушини граду. З ніг його зацебеніла кров, на підлозі з'явилися червоні плями, і він якось дивно, ніби заклякнувши, зупинився на однаковій відстані від Льюїса й від мене, роззявивши рота й не знаючи, що вдіяти. Льюїс сидів у кріслі й дивився на все це із задоволеною посмішкою. Прожектор гудів у тиші, й оте його гудіння видавалося мені найбруднішою лайкою, яку я чула в моєму житті. І тоді Скотт, навшпиньки і вимахуючи руками для рівноваги, дістався до нього й вимкнув, а потім впустив у кімнату трохи свіжого повітря. Я відчула, як ноги мої затрусилися, підлога захиталася, а потім я провалилась у темну прірву.

*

1940

Я на колінах.

Відтепер я на колінах.

Чекаю, аж коли по мене прийдуть: сама я не можу звестися на ноги.

Вони приходять у своїх білих м'яких панцирах, у туніках із грубого полотна, що роблять їх невинними як небіжчики.

Увіччю в мене чорне пасмо, воно мигтить переді мною, роздирає мені овид. Чому коси мої так швидко потемніли? З віком вони мають сивіти, а не темніти. Приберіть це пасмо. Поголіть мені голову. Щоб не довелося мені більше про це балакати. Напишіть так: «Довге чорне пасмо скісно затуляло їй овид, коли вона споглядала на самоті морську гладінь, чоловіків, що курили на алеях, жінок у шезлонгах і дітлахів, які гасали берегом».

Я вмію будувати фрази. Мій чоловік письменник, не забувайте про це. Та цьому навчилася я сама, без його допомоги — о, він геть тут ні при чому.

Я вміла це ще до нього. Ще до того, як він уперше торкнувся першим пером першої сторінки першого свого записника.

Я вміла писати і збагачувала всі його творіння, та не як муза, не як натхненниця, а як ненавмисний літературний негр письменника, якому шлюбний контракт дає підстави грабувати творчість своєї дружини. Сфінкси у білих халатах мають свою теорію: я гніваюся на Скотта, бо він малював з мене всіх своїх героїнь, використовував мене як матеріал і грабував моє життя. Та це дурня, це було наше спільне життя, ми ділили цей матеріал на двох. А правда в тому, що він користувався моїми висловами, що підглядав у мій щоденник і читав мої листи, що підписував своїм прізвищем ті статті й оповідання, котрі написала я. Правда полягає в тому, що він украв плоди моєї творчості та ще й запевняв, що їх ніколи в мене не було. І що мала я почувати після цього? Ув'язнена, обманута, запропаща тілом і душею — ось якою я бачу себе. Це неможливо назвати життям.

Лікарі дуже люблять Скотта. Мовляв, треба прийти йому на поміч, витягти ту скабку, що застрягла у нього в нозі… ох, що я кажу! — оту кляту уразу з його серденька: що його жінка здуріла. І Скотт, і всі ті коновали кажуть, що писати мені шкідливо. Танок шкідливий для мого тіла, писання небезпечне для мого глузду. Тільки ж зачекайте. Малювати, це можна; я маю право малювати. Глузд мого чоловіка здоровий, він має право панувати наді мною. Отож, усе пристойно. Але хто мені скаже, що я не спробую вдатися до порнографії й не почну малювати сцени, де повнісінько сексу і крові? Вони заслужили цього.

Та ні, я малюю Нью-Йорк, малюю Париж, найжвавіші міста з-поміж тих, де я бувала. Малюю біблійні сцени, сюжети релігійних притч, які в нашій Алабамі цінуються набагато вище, аніж міські краєвиди. Я мушу заробляти гроші для Патті й для себе, ті гроші, які було змарновано. Фітцові книжки вже геть ніхто ніде не купує, хіба що у Франції, де його й досі люблять. Та зиск із них такий мізерний, що й горобцям на корм не вистачить. Голова родини — це я. І я почуваюся здатною до цього. Я ходжу щодня по декілька годин: під час тих прогулянок глузд мій яснішає, думки ширяють, — та безуму в них нема. До мене повертається снага.

1934. Дві клініки та лікарня

Ця світлина в «Балтимор Сан» засмутила мене: вони попросили позувати перед мольбертом, а що треба було і в об'єктив дивитися, то на світлині в мене дурнуватий вигляд, профіль у три чверті, погляд у порожнечу, позбавлений будь-якої мети. І худорба така, що мене геть не впізнати. Коси так коротко підстрижені, що нічого не затуляють. У мене ніби з'явилася нова спідня щелепа, здорова, мов у коняки. Єдине, що погладшало в мене, це руки, — вони завтовшки, мов ноги. І ще на тій блягузницькій світлині мене змусили вбрати хвартуха, щоб затулити спідницю і корсаж. Ох, не малярську блузу чи хвартуха скульптора, ні! А квітчастого хвартуха добропорядної хатньої господині.

Мені подобається бути цією кощавою молодицею, кепською дружиною і нездалою матінкою, що нічого не їсть і тому помирає. Скотт передав мені п'ятдесят доларів, щоб я придбала фарби: то був останній його привіт, останній дарунок.

Ми так

кохали одне одного

і такого

болю завдали,

що мені

забиває

дух…

Що зблизило нас? Амбіції, танці, алкоголь — звісно ж, це так. Несамовите бажання красуватися. І ніякий етер не міг би бути величніший чи могутніший.

Ми зі Скоттом діти старих людей. Діти стариганів завжди розбещені, це давно відомо й доведено. Я попереджала: не дуже сподівайтеся, що так і залишусь я теличкою, тільки з охлялими цицьками. Я матиму дитину, може, навіть двох. Або ж не матиму їх геть.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Того ж таки вечора коли ми вперше зустрілися, Скотт хвальковито розбалакує:

— Єдина вартісна гігієна життя — це надмір, крайнощі. Сплюндрувати себе, вимахуючи плюмажем і скуштувавши всього, адже Велика Війна Цивілізації, ця різанина Старого світу всіх нас уб'є.

Я була простачка, блискуча, але геть хамулувата. Він — декласований елемент із Півночі, із цивілізованого середовища, з-поміж таємниче холодних і елегантних людей, причому найскромніший поміж ними.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Лікарка Марта Кіффер висунула Скоттові подвійний ультиматум: 1) він кидає пити; 2) відбуває в неї лікування. Лише за цих умов буде вона далі мене лікувати. Якщо ж ні, то вона виписує мене.

Сьогодні ввечері я дізналася, що завтра мене переводять до клініки в Біконі у штаті Нью-Йорк.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Лікарі розгорнули червоний килим, кімната моя потопала у квітах. Під страхом негайного звільнення персоналові суворо заборонили покидати пацієнтку саму, заборонили її фотографувати. Сюди приїздять зірки, діти мільйонерів. Басейни, тенісні корти, окремі апартаменти з особистою прислугою… Ця клініка перевершує всі палаци, які я бачила, і мені думається: «Ото вже дурня! І навіщо Скотт марнує стільки грошви, щоб я мовчала, коли варто тільки лишити мене наодинці з літуном, і він здихався б мене».

…Бачу я, що програю битву за битвою. Ох, Зельдо, гірка твоя доля, і назва їй — Березина[29].

*

Учора в залі для відвідувань у клініці Шепарда-Пратта мені влаштували бурлескну виставу: на сцені був психіатр, який тричі змінював свою ідентичність, повірник у справах шлюбу, якого прислав Скоттів адвокат, і, звісно ж, я чи радше те, що від мене лишилося. Мені заявили, що мої картини за місяць виставлять у Мангеттенській галереї, та я не зможу бути присутня на тій виставці.

Намагаюся згадати, як воно все було, і не гніватися дарма.

Психіатр:

— Ваш чоловік, пані, має з вами чимало клопоту. Передовсім це проблема з грішми. Не кажучи вже про творчі клопоти, звісно.

Повірник зі шлюбних питань:

— Ваше перебування тут обходиться йому дорого, та знайте, що він усе заплатить.

Психіатр:

— Він скаржиться, і я бачу, що він дуже нещасний, бо не може написати свій великий роман.

Я:

— Це моя вина?

Повірник:

— Та ні, звичайно. Але він хотів би відчувати підтримку. Забагато він написав різної дурні, щоб заробити на хліб для вас, для себе і для доньки. Зрештою, він голова родини.

А я:

— Той роман він виношує вже десять років. Я не винна в тім, що це триває так довго. Я здорова вже чотири роки. Моя недуга не заважає йому.

Психіатр:

— Та звісно ж, ні.

Повірник:

— Він хотів би почувати підтримку. Ту, якої чоловік чекає від своєї дружини, коли опиняється в горі та скруті. Адже чоловік і жінка завжди одне ціле. Він кохає вас. І заохочує до малювання. Хіба не завдяки йому вашу виставку влаштував у своїй галереї його приятель?

Я:

— А вам не спало на думку, що це сталося якоюсь мірою й завдяки моєму таланту? Вам це здається неможливим?

Психіатр:

— Малювання — це добра терапія. Якщо ви знову почнете писати книжки, вас охопить збудження, якого ви мусите уникати.

Я:

— Знаю, мій роман не має успіху. Він нікому не сподобався, ні критикам, ні читачам. Та мені не соромно. Ще один напишу.

Повірник:

— У мене для вас є чек. На п'ятдесят доларів, аби ви придбали собі фарби. Цього доста, правда ж?

Я:

— Він кохає мене, він платить за мене, він зраджує мене. А шлюбними зобов'язаннями він крутить, як йому забагнеться.

Психіатр:

— Ваш чоловік не заперечує, що і в нього були помилки.

Я:

— Як вас послухати, то це я була хвойда?

Повірник:

— Почали ви. Ви перша вчинили шлюбну зраду.

Психіатр (сухо закашлявшись):

— Гм… у цих справах нема ні винуватих, ні жертв. Гм… Ніяких звинувачень, ніяких апологій.

І тоді я, підвівшись, вигукнула, відчуваючи дотик до мого тіла грубої тканини лікарняної піжами:

— Мудаки! Мудаки ви, і не тому що маєте у штанах оте причандалля, що, певне, геть охляло і вже не більше від квасолини, — а тому що в головах у вас, либочь, сама шкурка лишилася.

Психіатр:

— Санітари!

Я:

— Спершу чек! Чек на фарби.

*

Урешті я таки побувала на виставці моїх творів, у супроводі медсестри й охоронця. Я так хвилювалася, так душно мені було, що я прохилила двері запасного виходу, щоб ухопити повітря, і тоді два драби кинулися на мене, згребли за руки й за голову й потягнули до лікарняного фургона.

Відгуки в часописах, — навіть тих, які страшенно любили мене колись, — статті, що там друкувалися, викликали в мене справжнісінький біль. Я втратила красу і свіжість, що дозволяли уникнути скандалу.

*

За кілька місяців побачив світ отой горезвісний роман, якого так довго очікували, те творіння, що начебто мало переплюнути Джойса вкупі з Прустом. Дев'ять років писав він його. Цікаво, що він пішов у нього швидше, коли я за чотири роки тричі побувала у клініках. «Ніч лагідна», досить кумедно і прикро звучить ця назва: якщо це справді ніч, то це ніч ненависті. Він змалював мене в епізоді з психічно хворою жінкою, у щонайменших подробицях, застосувавши усі симптоми — істерику, шизофренію, параною: я вгадувалася під надто вже прозорим іменем, у особі несамовитої лярви, яку глушать морфіном, бромом і електрошоком. То я була його лялькою-моделлю, а тепер стала піддослідною морською свинкою. Його лабораторним щуром. Уже нічогісінько не важила я для нього, якщо він переніс у ту книжку всі мої проблеми. Найгірше те, що та клята книжка зазнала цілковитого провалу й ми навіть боргів не зуміли сплатити з гонорару. Сказала я «ми», та не подумала як слід. Які там уже «ми». А борг його незмірний.

…Після повернення в «Ля Пе», штат Меріленд.

Льюїс О'Коннор сплюндрував світовий Фітцджеральдів успіх, а найгірше те, що він його відверто зневажає в інтерв'ю і на різних званих обідах. Уявляю, як цей Льюїс, хоч дурний, та хитрий, обливає брудом свого давнього друга і покровителя перед жадібними до сенсацій журналюгами, а потім каже, щоб вони не друкували цього. «Off-the-record»[30], — певне, каже він, значуще їм підморгуючи, бо знає, що ці щури скористаються його вбивчими словами: а певно, модний автор сприяє падінню вчорашнього ідола, який допоміг йому видатися.

Що ж, для мого чоловіченька настала гірка пора: робоче знаряддя понівечене, саламандра з гарячковими мізками вже не відгукується. Нехай іде, еге ж, нехай забирається до Каліфорнії заробляти гроші. Тисячі кілометрів не можуть так нас розділити, як оця мерзенна книжка. Ніякого зиску він уже не матиме з мене, бо я вже обрала, чим мені стати, — німою лялькою, порожньою обслоною.

Я пишу мій роман потайці. Уже разів зі сто переховувала я його в різних місцях, по лікарнях, куди мене весь час запроторюють під нагляд персоналу (мій чоловік шле листи головним лікарям, вимагаючи, щоб мені суворо забороняли писати, то декотрі слухають його й улаштовують обшуки в моїй кімнаті). Коли часом я опиняюся на волі, Скотт постійно стежить за мною, і мені доводиться докладати відчайдушних зусиль, щоб увесь час вишукувати нові схованки. І я так добре ховаю рукопис… аж забуваю деколи, на якому поверсі, в якій кімнаті, за якою панеллю на стіні, під якою паркетною дошкою він лежить. Отож, я нотую тихенько, де поклала його цього разу. Скотт добре знає, що я пишу, й аж не тямиться, що ніяк не може запопасти того зошита. Що ж, цього разу він не поцупить у мене жодної думки, жодного рядка.

Це, сказати б, гра, але сумна гра, у якій я намагаюся порятувати мою шкуру і мій глузд.

Історія мого брата

1940

Знаю, жінки часто стають навколішки, щоб ублагати чоловіків. Щоб зберегти Жозового сина, мені, певне, треба було благати або втекти. Упасти навколішки? Та радше я здохну! Я була донькою першого судді Верховного суду, внучкою губернатора й сенатора… Утікати?.. «Недобра ти дружина», — нашіптували мені кухарка з маршалком на віллі «Кеп», і в їхніх голосах було стільки жалості, що ліпше б вони прозивали мене хвойдою. Мене покарали, забрали мене з хатини на березі, де я жила коханням і чинила різні непристойні речі, завезли мене далеко від нього, і ніхто, поки тривала та мандрівка й ми огинали бескиди, що поросли мімозами, ніхто і слова не промовив до мене в машині. Мене змусили вбити мою дитину.

Кілька тижнів носила я сина. Його поховали на смітнику галантерейної крамниці «Ексцельсіор» у Ментоні.

Чи шкодую я? Що ж, знаю, мене важко назвати «матір'ю року». Того вечора, коли я повернулася з танців до нашого номера в готелі «Етуаль» — похмура, сумна анфілада темних коридорів і холодних кімнат, — Патті я застала з нянькою, яка готувала їй ванну. «Вода аж парує, — сказала я. — Ви зварите мою доньку, Жанно». А вона, стиснувши губи і звівши догори підборіддя, відтяла: «Температура води нормальна, і мене зовуть Наомі». Патті була червона мов буряк і задихалася, та нічого не сказала. «Хочеш, ми доллємо холодної водички, доцю?» — спиталась я в неї. І дівча, з надто вже дорослим виразом на личку, відказало: «Ні, матінко, не турбуйтеся про це». Моя мати мала шестеро дітей, з обов'язку і з розумових лінощів. Перша дитина померла ще в колисці від менінгіту. Нас, чотирьох дівчаток, виховували за чудесною системою Мінні Мейчен: кожна втілила її нездійсненні мрії. Ледве ми народилися, нам уже попризначали ролі. Марджорі мала стати художницею, Тутсі — інтелектуалкою, Тільда — супокійною красунею, а я, пізня дитина, стала грайливою лялечкою, яку вбирали немов принцесу. Для другого сина і спадкоємця родового імені, Ентоні-молодшого, ніякої ролі наперед не призначили. Мій брат просто не мав свого місця поміж акторами особистого театру моєї матінки. Він навіть намагався щось і сам писати, та жодного роману чи оповідання так і не опублікував. У майбутньому на нього чекала професія інженера та пустка самоти.

Знаю, що 1933 року Ентоні-молодший за тиждень до загибелі просив, щоб його припровадили до клініки в Балтиморі, тієї самої, де перебувала і я. Йому відмовили. Минуло кілька днів, і він стрибнув з вікна маленької лікарні в Мобайлі, тому що батьки відмовилися надати йому ту клініку, яку він обрав. У часописах Алабами і Джорджії з'явився некролог, де було написано, що причиною його смерті була малярія, тож «у гарячковій нестямі» він випадково впав із вікна.

Я й не думаю про самогубство. Просто я любила кількох чоловіків, які вкоротили собі віку, і перший поміж ними був мій брат, що від його смерті я й досі не можу отямитися.

Рене вже немає на світі п'ять років, помер він за два роки після самогубства Тоні. Цікаво, траєкторія їхнього польоту пролягає поза очікуваними межами земної кулі? Зоряний пил чи жменя сірого попелу — на що скидається та їхня остання й вічна орбіта? Молочний Шлях чи нескінченна чорна діра?

Еге ж, лікарі змушували мене розмовляти про Ентоні-молодшого, та не вдавалися у подробиці, що стосуються ран чи ушкоджень на його тілі. Під час останніх відвідин у День Подяки моя матінка одвела директора Гайленду набік і — thanks mom[31] — і геть усе йому виклала: і про те, що мою бабцю знайшли в ліжку з чорною дірою у скроні, а поряд валявся кольт, якого вона поцупила у свого чоловіка, і цівка його ще курілася пороховим димом, і про її сестру Єбігейл, яка плигнула через парапет мосту Джеймса Рівера в Річмонді.

Либонь, моїх численних ґанджів і ексцентричностей було не доста, то ватага медиків, котрі вдень і вночі чергували в Гайленді, додала до них гіпотезу про спадкову схильність до самогубства. А мені геть не кортіло вмирати — і це найтяжче було втовкмачити таким йолопам, як мої лікарі.

Білий халат, і голос безбарвний:

— І не думали про самогубство, еге? А хто ковтнув два слоїчки пігулок, коли поїхав французький літун? Ви ще й з бескида стрибнули, влаштувавши сцену ревнощів своєму чоловікові. Цього доста.

Я:

— Мені довелося зажити ті пігулки, бо я не могла заснути, а не тому що хотіла вмерти. І літун не поїхав, як ви оце кажете. Мене викрали. Ви посміхаєтеся? Хотіла б я глянути, що ви учинили б на моєму місці. Скотт найняв двох чоловіків із мафії, вони вдерлися до хатини, і жарти з ними були кепські. Я навіть не змогла нічого пояснити Жозанові… А щодо тої скелі, про яку ви оце кажете, то я знаю, що вам про неї розповів мій чоловік. Промовчав тільки ось про що: тої ночі він був п'яний мов чіп. І не з бескида я впала, а зі східців, коли тікала від нього. Результат? Обдерла коліна, якось я так само розбила обличчя, коли ще дівчиськом каталася на роликах. А ви кажете, самогубство…

Безбарвний голос:

— Може, поговоримо про той день, коли ви намагалися підпалити дім у маєтку «Ля Пе»?

Я:

— То була лиха пригода. Я хотіла спалити старе лахміття в коминку, аж вогонь раптом перекинувся в кімнату.

Безбарвний голос, утрачаючи контроль:

— Якщо я добре тямлю, то все лихі пригоди були, еге? А той коминок узагалі не топився. Усі в маєтку знали про це, ваш чоловік, прислуга, навіть ваша донька. А ви не знали?

Я:

— Мені не сказали про це. Я була у клініці, коли моя родина перебралася до цього маєтку. Та й припущення ваші безглузді: та кімната, яку я начебто хотіла запалити, — то була моя робітня. У тій пожежі згоріли всі мої роботи, полотна і шкіци. Невже я могла знищити все, що створила за кілька років, те, що ще пов'язувало мене з життям?

Біла обслона:

— Ви все заперечуєте. Така риса у всіх пацієнтів із самогубними нахилами — вони все заперечують. Та настає день, коли істина все ж таки спливає на поверхню, і ця істина — смерть…

Що таке випадок? Хто плете ці випадковості? Хто вчинив так, що я випадково зустріла французького літуна, а потім неухильно втратила його? Хотілося б мені це збагнути… Електрошок такий потужний, аж мізки в мене киплять під черепом і зуби цокотять, треба буде попросити, щоб вони зменшили напругу.

Неонове світло. Спершу приглушіть світло.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Пригадую те світло, таке гостре, таке безжальне, і мій синюшний живіт, і ту комірчину позаду галантерейної крамниці в Ментоні. Мене тримали тоді на віллі «Пакіта», наглядали за мною садівник із кухаркою, в якої були очі, мов курячі гузки. Це вона за добрячі грошенята знайшла мені «ту, що робить янголяток», як ото кажуть французи. А садівник мовчав, бо йому теж незлецько заплатили. (Ховаючи гроші до кишені, він зневажливо посміхнувся. Поки ми їхали, він весь час насвистував якісь тільки йому відомі пісеньки. Звивиста дорога над прірвою тішила його, наче це були вправи з автомобільної їзди. Я сказала, що в мене болить серце, і він ще дужче почав шарпати кермо, гальмувати, без потреби наддавати ходу, аж кузов двигтів. Він тішився своєю перемогою. Певне, ще жодна жінка так не залежала від нього, як я оце. І я зрозуміла, що пропала. Бо вже нічогісінько не була варта.)

В емальованій мисці, яку показала мені галантерейниця, я побачила мляве рожеве тільце бранця акушерських обценьків. Мого сина. Сина літуна. Дитини сонця і моря. Я відчула, як у моєму череві зароджується голос, паралізовані мої щелепи розціпилися, очі витріщилися в пітьму. Я не чула мого крику.

— Гарненький він був у вас! — засмучено сказала кухарка. — Кіно, та й годі! Аби лиш сусіди поліції не погукали. А про інших ви думаєте?

Ті дві молодиці добряче нашпигали мене, уколовши подвійну дозу морфію. Упродовж наступних чотирьох днів я світу білого не бачила. Лежала в темній кімнаті з опущеними жалюзями й затуленими шторами, і кухарка, що перебрала на себе обов'язки медсестри, колола мені морфін, аж усенькі мої руки вкрилися кривавими синцями й болючими наривами.

І що скажете ви про це, юначе? Хіба аборт — не самогубство, бодай почасти? Авжеж, я того дня відчула, що завдала собі смерті.

Частина п'ята Пуританська ніч (1940—1943)

Ми називаємо Ніччю втрату смаку до всього.

Святий Іван від Хреста

Візит

Таллула в місті. Приїхала перепросити родину Бенкгедів, яким не дуже до вподоби її розлучення. Мінні ховає це від мене, сестри теж. Що вони собі думають? Що я вже не читаю газет? Я бачила її в кількох фільмах. Небагато ролей вона виконала, принаймні особливого нічого не було, і жодного разу не бачила я її в театрі. Авжеж, ми мешкали в Мангеттені, коли вона грала на Бродвеї, та я не ходила аплодувати їй: може, не випадало, а, може, бажання не було піти. Хочеться вірити, що я не заздрила їй.

Та була таки ревнивою, як сказав психіатр-швейцарець, лікар Шомон, здається, чи, може, Бомон чи Тартампйон, один із тих людей, які весь час мінялися, аж геть зовсім стиралися з моєї пам'яті.

— Може, вистава не цікавила вас? — запитала мене лікар Марта Кіффер, єдина, якій я довіряла упродовж оцих десяти років ув'язнення. У неї був такий лагідний, заспокійливий голос, а в цього красеня інтерна, що скидається на Айрбі Джонса, тільки очі кольору морської хвилі, та й годі.

У садку біля хатини, прибраної з нагоди її візиту, панна Бенкгед падає у плетене лозове крісло, воно страшенно рипить, а вона починає випробовувати мої терпіння. Балакає вона дуже голосно. Забула вже я цей хрипкуватий голос, що так тішив мене, коли ми були дівчиськами. Вона смалить по сто цигарок щодня, каже вона не без певних гордощів. Бурбону в нас нема, то вона просить джину. Лається, мов зарізяка. Газети пишуть про неї всіляку дурню, поширюють чутки і брехні. Одне слово, таке пишуть, що здуріти можна. А що можна сказати про грішницю, яка сама скаржиться перед публікою на свою розбещеність? Та ще й коли та грішниця — улюблена донька голови Палати представників США, третьої особи в державі?

— Кіно, любонько це така нудьга! Голівуд? Якесь непорозуміння. Волію театральну сцену, — каже вона.

А я думаю собі: «Правда твоя, Таллуло, кінокамера тебе не любить. Ти тільки гримаси корчиш, а не граєш. Фальшива Гарбо, дурнувата Дітріх».

«Вона не бозна-що», — казав Скотт із виглядом знавця, наче то була моя помилка, наче він зацікавився нею. Узявшись писати для Голівуда, він увесь час вставляє у свою мову оті дурниці й заяложені штампи, які це містечко продукує ще ліпше, ніж грошенята і сцени убивств. Матінка переказує мені плітки, що поширюються у найвпливовіших родинах Монтгомері: ця акторка зазнала страшенного приниження за всю свою кар'єру, коли, приїхавши на кінопроби з Нью-Йорка до Лос-Анджелеса, дізналася, що її не беруть на роль Скарлетт в екранізації «Звіяних вітром», найпопулярнішому романі за всю історію Америки. «Це була моя роль, — заявила вона продюсерові, прозвавши його дурнем (дехто каже, що навіть гейком смердючим). — Це я з Півдня! А не ота манірна сцикуха-англійка з поросячим писочком, пронизливим голосом і сексуальністю цнотливого дівчати». І, згідно з тими ж таки плітками алабамських кумась, ображений продюсер відказав, що вона застара вже і ніякий гример не зробить із неї двадцятирічної дівчини, хоч би й цілі кілограми гриму та макіяжу наклав на її обличчя.

Ніколи я не помічала, як схожі ми одна на одну. Може, не лише непростими характерами — колись такими неприборканими, та зараз уже досить поміркованими. Ці досить кістляві, хлопчачі обличчя. Ніколи вона не робила з того таємниці, то всі знали, що панна Бенкгед так само охоче спить із жінками, як і з чоловіками. У занепокоєному погляді Мінні я побачила всю гаму відтінків запізнілого обурення: а ну ж бо алабамські кумасі подумають собі, що ми з нею були лесбійками? І що, гадаєте ви собі, робили вони удвох, як було їм по п'ятнадцять років і гасали вони лісами, купалися в озерах і вешталися порожніми клунями, убрані у хлопчачі сорочки та шорти? А певно, вони оте й робили!

Прозорий корсаж її сукні з чорного крепу понизаний разочками оброблених камінчиків, звісно ж, туркусів, які на шиї здаються темними самоцвітами. (Уранці Мінні сказала мені: «Ти така несерйозна, доню, збираєшся прийняти свою подругу в оцих подертих панчохах, стоптаних черевичках і в тій бахматій торбині, яку ти прозиваєш спідницею! Хоч до перукарні піди!») Я дивлюся на мої худі ноги, що стирчать із широкої шотландської спідниці, наче дві тички. Руки мої сухі, червоні від терпентини і розчинника, нігті обгризені до самісінького м'яса. Дві руки, яким так кортить діяти, слухняно згорнуті на колінах. Панчохи мої негарні, на ногах черевики зі шнурками, мов у старої панни. Та мені начхати на те. І якби ти тільки знала як.

Переді мною П'ята авеню де щось будується нема коли чаю випити нема нотатника для того щоб позаписувати що де коли буде я повантажу на П'ятій авеню червоні дерева і прапори до автомобілів може, в День Незалежності я покладу туди білу Тріумфальну арку щось на кшталт цього щось таке Хто ця розкішна жінка що збиткується з мене я могла б її намалювати та як змалювати її' прокурений голос вона випиває два літри джину щодня викурює по сто цигарок Dahling балакає вона мов у воду голосу не намалюєш запахів теж Дайте мені спокій Я замкну за вами двері…

Та кінозірка зручніше вмощується в рипучому кріслі й тупає ногою.

— Outlandish! — пишуть вони в газетах, навіть найповажніших, outspoken! Outrageous![32] — Таллула вибухає хрипким реготом. — Одне слово, я у всьому out! Тільки цей вискочка Гічкок згадує про мене, оце запропонував моєму агентові, щоб я знялася в його дурнуватому фільмі. Знаєш що? Я завжди розглядала камеру як ворога. Як напасника, що роздягає тебе догола, а потім четвертує. Чорне око, немов ото дзеркало без амальгами в поліційній камері.

Таллула вхлинає вечірнє повітря, її тремтячі ніздрі шукають пахощів, яких тут нема, пахощів нашого дитинства, яких уже не можуть відчути наші зів'ялі тіла. Біля краєчка її вуст приліпилася комашка. Вона не відчуває її, бо надто вже щедро наквецяла губи, надто вже, сказати б, агресивно і грубо. І як можна ото так мазюкати обличчя, очі, вуста, щоки? Із її сандалів на закаблуках стирчать два великі пальці з фіолетовими нігтями, схожі на пальці тієї амазонської мавпи зі звіринцю в Оук-парку, що просуває свою зморшкувату чорну лапку поміж пруттям вольєра, та ніхто з байдужих відвідувачів не хоче потискати її. Я частенько ходжу туди, щоб подивитися на неї. Ми з нею спілкуємося. Я балакаю до неї, вона уважно слухає, і її великі круглі очі розширюються. Часом вона пестить моє лице зворотним боком своєї долоні.

— Ти не п'єш? — питає Таллула, виливаючи рештки джину з пляшки до свого келиха. Коли вона робить це, спостерігається одна цікава особливість: її нафарбовані губи закопилюються вниз наче від огиди. Чим вона гидує? Трунком? Болем, що її гризе? Чи, може, від нудьги? Може, їй нудно від нашої нецікавої розмови? Нудно в Монтгомері, як, зрештою, і деінде? Нудно без театральної сцени?

— Ліпше не треба. Я содової вип’ю. Хочеш, я попрошу Мінні й тобі принести?

Потилицею відчуваю я погляд моєї матінки, що стежить за нами з хати.

— Не п’єш ти, не ходиш нікуди, шанувальників не маєш…

— Я заміжня ще.

— І посміховисько для всієї країни. Отямся!

— Про мене піклується Скотт. Він гарує, щоб утримувати родину.

— І оту свою пергідрольну хвойду. Бачила якось я їх у автомобілі на Малголланд-драйв. Він став такий брезклий, страшенно постарів, я його просто не впізнала. Мій агент, Пітерсон, показав його мені. «Поглянь, — каже, — ото найбільший невдаха в Голівуді». Його сценарії викидають у кошик для сміття. Незабаром він геть зійде унівеч. За кермом була вона, ота хвойда.

— Я сподіваюся, що мені пощастить продати мої картини. Один гендляр витворами мистецтва в Атланті зацікавився ними. Та ще й нью-йоркська галерея… може. Сподіваюся допоможуть викрутитися. Нам.

— То моя тітонька Мері правду казала? Ти справді хочеш стати святою?

Ми безсоромно зареготалися, то був вибух утішного і спустошливого сміху. Лозові крісла рипіли, мало не розвалюючись під нами. Усе було як і раніше, зовсім недавно, коли ми були двома найменше скутими дівчатами у цьому графстві, утім, і найменш набожними теж. І той наш регіт, що прозвучав тоді востаннє, був наче одинадцята і дванадцята кари єгипетські.

— Можна поділитися з тобою секретом? Відколи я почала зводити річ про Бога, мене почали вважати не такою божевільною. «Вона вже на доброму шляху», — кажуть вони матінці. Прикладають ім'я Боже до моєї гіркої долі, і диво дивне: бачать, що моє одужання вже наближається.

Таллула глянула на мене з подивом і з якоюсь ледве помітною поблажливістю.

— Я вже давно втямила це. Досить ходити в неділю до англіканської церкви, стояти там позаду й дивитися на всі ці схилені голови, що злагоджено похитуються. Забери в них ім'я Господнє, і всі вони будуть здаватися божевільними. Тридцять фургонів шаленців, і всі прямісінько до божевільні. Релігія — це питання суспільного здоров'я. З нею не жартують.

Перш ніж попрощатися, вона ввійшла до моєї хатини, пославшись на те, що треба підфарбуватися. Роздивилася уважно моє полотно, що стояло на мольберті, причому так довго, аж мені незручно стало, — я ж бо поклала туди лише декілька мазків, і там не було нічого вартого такої уваги.

— Я хочу цього, — каже вона. — І буду на цім наполягати.

— Наполягати?

— Щоб ти вийшла заміж за мого двоюрідного брата. Він по-справжньому кохав тебе. І ти його врешті теж покохаєш. Я не жартую. Він розумний, порядний. І сподобається тобі. Якщо він ітиме тим шляхом, як його батько, то одного разу прокинеться в Білому домі. Уявляєш собі? Перша леді країни!.. Ти можеш нею стати.

— Я дружина найбільшого письменника цієї країни.

Вона жбурнула на гравієву доріжку недопалок із криваво-червоним кінчиком.

— Ти була нею, люба моя. Він був найбільшим письменником рік чи два. А сьогодні його ім'я вже не з'являється в заголовках газет. Ти не знала цього, еге? Ох, вибач… яка я дурна, dahling!..

На нозі, що роздушила недопалок, стирчить великий фіолетовий ніготь. Мені здається, ніби я чую, як він тріщить. Сморід паленого рога. Він жевріє!

*

Після того як я звинуватила його в любощах із Льюїсом, Скотт хутко викрутився, заявивши, ніби я завжди була лесбійкою. Доказів не було, та ніхто їх і не вимагав од нього. Якось він сказав Льюїсові, що я спала з Любов'ю Єгоровою. Завдяки мерзенній проникливості гейка Льюїс помітив у його скаргах і крихту правди: мені подобалася Любов, потайці я називала її Лав. Та сексуального контакту з нею мені не кортіло ніколи. Мені хотілося бути поруч із цією жінкою, перебувати в кільватері її жестів, у сяєві її світла.

Я підозрюю, що Таллула була не така вже й розпусна і вчиняла усе те, щоб зняти галас: адже, якщо вірити газетам, вона спала з усіма підряд і позувала перед фотоспалахами. На цім наша схожість і закінчується: я не акторка, і в мене донька, яку треба боронити від таких речей.

Того ранку я прокинулася в доброму гуморі. Мінні спитала навіть, чи не продала я часом якусь із моїх картин, і я відказала: «Ні, матінко, та від сьогодні я зможу ліпше захиститися». І погукала Максвелла, і попросила його сповістити Льюїсовим адвокатам: якщо він іще раз спробує звести на мене наклеп, я відповім йому судовим позовом. Він і в думках не мав, що ця дурненька алабамська вівця, Суддівна, внучка сенатора й губернатора, може боронитися. І мати свідків своєї порядності. Цей наклепник без штанів залишиться. Адвокати добре впоралися: Льюїс О'Коннор отримав сповіщення від свого видавця, де мовилося, що він ніколи не повинен згадувати мого імені. «І ніколи не писати його?» — «Так, пане, і тим паче не писати».

*

Відвідала і я Таллулу в її родовому маєтку.

Прийшла їй телеграма про те, що вона здобула роль у фільмі того англійського режисера, з яким вона зазнайомилася в Лондоні та який нещодавно приїхав до Лос-Анджелеса, такого собі Гічкока.

— Не розумію цього гладуна, цього генія, — казала вона. — Знаєш, він ексцентричний чолов'яга. Воліє залучати акторів-гейків, каже, в очах у них щось цікаве, якийсь незвичайний блиск, що узгоджується з його розумінням кіно. Коли я зустріла його в Лондоні, він працював тільки з отим живим фетишем, Айвором Новелло[33], запеклим шаленцем. Айвор виконував шляґер, який крутили по радіо: «We'll gather lilacs»[34]. Усенька Англія співала ту пісеньку. Так воно… по-декадентському і по-англійському. Ох, немає меж нашій розбещеності.

Моя матінка Мінні не любила Бенкгедів. Таллула була для неї цапом-відбувайлом. «Ця молодичка мені анідесь. Нехай що хоче витинає, валяється п'яна мов чіп у рові, нехай лається на всі заставки: в очах суспільства вона залишається представницею роду Бенкгедів. Не вірю, що вона зубожіє: щороку вона жертвує чималенькі гроші благочинному фонду і, якщо вірити її тітці, свої справи провадить із хваткою ділової жінки, що добряче знається на бізнесі».

Кажуть, коли вона починала свою кар'єру на Бродвеї, голова родини Бенкгедів закинув за неї слівце постановникові п'єси. Її походження все виправдовує — і сексуальні витівки, і пияцтво, і задовгого язика, — о, блискучі репліки панни Бенкгед стали найвишуканішими приправами під час світських обідів. Дотепи її гострі, та це всім подобається. Вона кепкує у присутності всіх журналістів Голівуда, що сидять за столом. Скотт розповідав мені, як під час вечері в Джоан Кровфорд один журналіст, підступний мов гадюка, запитав: «Панно Бенкгед, кажуть, той новий фаворит, Кері Грант, полюбляє смоктати залупу. Це правда?» А вона, випустивши йому в обличчя струмінь диму, відтяла: «Уявіть собі, я про це нічогісінько не знаю. Він у мене залупи не смоктав».

Ще один мерзотник-журналіст написав, що, спокусивши Дугласа Фербенкса-молодшого, Таллула спала з його дружиною, пані Кровфорд.

Я не така простачка, щоб не тямити, що найлегше вчинити скандал, коли нітрохи не ризикуєш своїм суспільним становищем. Те, що я пишу про Таллулу, можна застосувати й до мене. Хіба що я втратила суспільне становище, та й смаку до скандалів у мене нема.

Вона й досі шкодує за тією славою, якої зазнала на лондонській сцені: дівчатка, лондонські робітниці годинами чекали на неї надворі під дощем. «Ти уявити собі не можеш, вони намагалися вбиратися, як я, коротко стриглися, з каре і проділом збоку, і, зібравшись позаду театру, співали хором: „Таллула алілуя“. Знаєш, першого разу від цього аж мороз по спині пробігає. А потім звикаєш».

Авжеж, панно Бенкгед, знаю я це, зазнала цього. Проте була я тільки статисткою, декорацією, тінню генія.

*

Я сама шию сукні (чи радше довгі лантухи у вигляді хреста); щоб не витрачатися на перукарню, сама фарбую коси й роблю укладки (матінка дивиться на мене із сумовитою гордістю, уранці й увечері вона заплітає свої довгі сріблясті коси, волосся сторічної королеви); я знай ходжу на ярмарки, на благочинні обіди й у цей жахливий жіночий клуб, де збуваю за безцінь усе, що розмалювала, посуд, декоративні предмети, кварти, таці, вази, підставки для склянок, і знову таці, з півниками, півоніями і крученими паничами, не знаю навіть, що вони роблять із ними, ці міські кумасі.

І питаю себе: чи не квокчуть вони поміж собою, чи не шепочуть: «Ох, бідолашка!», чи не іронізують: «Незабаром вона волоцюгою стане, житиме безпритульною на вулиці, яка носить її прізвище», коли бачать мене в цій бахматій сукні, з цією жалюгідною зачіскою й у грубих, недоладних шкарбанах, — і чи не вибухають їхні християнські душі, що відпокутували всі прийдешні свої гріхи милосердям, одностайним, пімстливим реготом? Ті, кого я покинула тридцять років тому, ті, що відчайдушно силкувалися бути схожими на мене, чи не тішаться вони, побачивши, як я зійшла унівеч?

Як написав мені Скотт за рік до смерті: «Недуга і бідність заразом — це катастрофа».

*

15 вересня: учора від зупинки серця помер Вільям Брокмен Бенкгед. Натерпілося це бідолашне серце, утративши дружину, яка померла, народивши Таллулу. Часом я думаю собі, що ж почуває людина, яка вбила під час народження свою матінку.

Сердешна Тал, ледве повернулася вона до Мангеттена, як довелося їй їхати до Вашингтона по батькове тіло, а потім везти його сюди. Батько був усим для неї, хоч вона й мала репутацію невдячної лярви.

21 грудня 1940 року

Nо God today.

No sun either.

My Goofo died.[35]

22 i 23 грудня

Ідол помер. «Ваш чоловік, пані, авжеж… Ми воліли сказати вам про це раніше, ніж ви дізналися б із радіо та газет. Висловлюємо вам наші найщиріші співчуття».

Болю я не відчуваю, так хочеться, щоб мені боліло.

А вони… їхні безбарвні категоричні голоси, що линуть із білих саванів. «Вона поринула в апатію, ви ж самі бачите. Замкнулася в собі, не відповідає більше. Кататонія, що її слід було остерігатися, відколи милосердний видавець відхилив її рукописи: втеча в абулію і психастенію».

У моїх грудях немає місця риданню: я так хочу плакати і проклинаю лиху долю, яка присудила мені пережити Скотта. Жити в його тіні, в'янути самотою і гаснути у сутінках?.. Гарний кінець! Мій чоловік не помер: він помщається і тріумфує. Він завжди тріумфує.

Кажуть, нас розлучило моє божевілля. Усе навпаки, я знаю: воно нас поєднало. Розлучає нормальність.

Я не успадкую його речей. Не стану дружиною Мавсола[36].

*

Тобто… ніхто не знає, як ми змогли покохати одне одного на початку, ні того, як могли терпіти одне одного всі ці роки. На початку я одвернулася од нього, потім він од мене відвернувся.

Скотт — чоловік, що відпокутував батькові гріхи, адже він так уславився; і заразом чоловік, що пішов батьковими слідами, адже він зазнав такої невдачі!

За все це він заплатив велику ціну. О чоловіче мій, скажи, що це неправда, що все це мені примарилося: скажи, що ти не вмер, що незабаром ти повернешся в новому лискучому авто, промчиш вуличкою цього тихого містечка і, загальмувавши під дверима, гучно засигналиш, аж я почую, усі почують, та все ж таки не дуже гучно, ти це вмієш, а то моя матінка розгнівається й зарепетує. І тоді я вийду на поріг, побачу блискучий «Stutz Bearcat»[37], зааплодую, і ти забереш мене. Мінні за тими фіранками буде вражена, замкнеться в кімнаті, вона не радітиме, ні.

Скотте… Гуфо… мій Скотте… залишся зі мною. Куди ти пішов од мене?.. Ти ж обіцяв, що ми завжди будемо разом! Завжди будемо в парі, мов ті прегарні птахи в небі! Ні, я зараз перевірю цю звістку, зателефоную до Голівуда… Гуфо! Мій Скотте, це я, Крихітка! Гуфо… якщо ти помер, якщо ти справді пішов на той світ, то я теж помру!

Я попрошу Патті приїхати до Нью-Йорка — уже так пізно, — щоб вона була присутня на церемонії… на похороні… присутня під час твого відбуття, Гуфо, великого відбуття. Ох, як хочеться мені піти разом із тобою, мій Скотте, моя вічна мріє, мій непохитний красеню. Ти не схожий на мерця. Не схожий на посинілого трупа, якого мені покажуть.

Ти роззброєний князь. Назавжди.

Спогад про тебе.

Пригадуєш, як зняв нас фотограф на пароплаві, що йшов із Генуї? Патті тримається просто, личко її поважне, у руках її дитяча валізка, наче вона випадково опинилася поміж нами. Пам'ятаєш це, Гуфо? Пам'ятаєш, ти, котрого я так несамовито кохала? Хто тепер згадає про нас? Хто? Від нашого життя нічого вже не лишилося. Гіркий попіл і золотий пил — вітер полів їх розвіє. Довго палали романтичні коханці.

На тій світлині я стою в довгому манто з білячого хутра, ти подарував його мені, придбавши у крамниці на П'ятій авеню, то була єдина одіж, яку я так любила і яку ти просив нарешті викинути, коли вона геть пошарпалася. Усупереч тому, що писали й казали, мене ніколи не цікавила мода, я нудьгувала під час нескінченних обідів у кутюр'є, хоч у Мангеттені, хоч у Парижі. їхні вигадливі вбрання сковували мої рухи. Я й досі шкодую за шортами, які носила в дитинстві, за простими сорочками й сандалями, в яких так легко бігати.

А що, як я всеньке життя помилялася? Що, як причиною поразки стала моя дурнувата гордість?

Уже два дні я думаю про це.

Поверніть мені

Не встигла я оговтатися після смерті Скотта, як іще одне лихо постукало у двері.

Минулої ночі уві сні померла тітонька Джулія. Сповістив про це її внук, що пробіг шість чи сім миль, аби сказати нам першим. Матінка відразу ж вийшла з кімнати й повернулася із конвертом із грішми на похорон. Той жест був огидний, вона ж бо навіть не запитала ні про що, навіть не обняла дитину, не сказала їй утішного слова, — мені аж соромно стало від того, що вона побігла прямісінько до свого капшука. Гроші. Гроші стануть відшкодуванням за те, що вона не впустила дитину до хати, лишивши її стояти на ґанку, потойбіч дверей, оббитих протимоскітною сіткою, що була наче символічною межею поміж нами і поміж ними.

Тітонька пішла від нас, а я ж так хотіла померти в її обіймах, заколисана, як і колись, пахощами туберози, кориці й пиріжків. Від неї завжди смачно пахло кухнею. Недільними обідами, печенею, смаженою кукурудзою, солодкою картопелькою. Шкіра її просякнула солодощами. Вона прасувала накрохмалену білизну і впоювала у неї якусь магічну обслону, що робила мене невразливою.

Мені хотілося сягнути краю в її лагідних обіймах. Та тітонька випередила мене, згідно із жорстокою логікою віку.

Я подарувала хлопчині велосипеда й дала напитися води. Нехай не б'є ноги до крові, зі слізьми на очах: чимало ще миль доведеться йому подолати, аж сповістить про цю смерть усім друзям і родичам тітоньки. Усі вони любили тітоньку Джулію.

Якби в мене було авто, я могла б повезти цього хлопчака. Та мій чоловік був без грошей, і йому не хотілося, щоб я водила авто.

*

Я забула багато слів, бо геть отупіла.

Одне таке слово, якого найдужче мені бракувало ось уже понад півтора десятиліття, якось повернулося до мене вночі вві сні, і слово те було — Насолода.

Я так полюбляла приймати ванни, ніжитись у піні й ароматичних пахощах, а кати в білих халатах занурювали мене у ванни з товченою кригою і тримали за ноги й за плечі, аж доки я втрачала свідомість. Зараз від самісінького вигляду ванни в мене кров холоне в жилах.

І хто перепросить за це?

*

Гуфо більше нема, я мушу заощаджувати матеріали. Полотно й рами коштують страшенно дорого.

Мої біблійні алегорії купують не так добре, як я сподівалася. Як по правді, продала я лише три, та й то друзям, Ліліані, Мерфі… Тим, хто лишилися вірні мені. Незмінні.

Довелося повернутися до паперових ляльок, які я робила для Патті, коли їй було п'ять чи шість років. Марнуються на них цілі години праці, та мені байдужче. У кожної ляльки своє вбрання. Скотта я зробила янголом: два великі білі крила на спині, що стирчать із піджака. Гадаю, це буде моя улюблена лялька. Що ж, ці ляльки продаються, мов гарячі пиріжки.

Таллула приїхала на Різдво. Ми регочемося з нею, їй-богу. Я сказала їй, що зроблю ляльку і для неї, а вона відказала: «Зроби, люба, аякже, тільки щоб я була черницею, а ще мала вбрання мотоцикліста». Ми згадали ту ніч, коли Ред захотів покатати мене на мотоциклі. То я не лише погодилася, а ще й попросила Тал сісти ззаду. Пам'ятаю, як усі в Монтгомері обговорювали цю подію: два дівчиська з розвіяними кісьми, що мчать на гуркітливому мотоциклі. Дві верескливі реготухи, що обзивають людей, які цідять прохолодні напої, сидячи на верандах. Боже мій… як воно все… утрачене. Як і слова.

Часом ми з Тал піднімалися східцями муніципалітету до колон і поміж тими псевдоантичними колонами викобенювалися, мовби дві мавпи, я ходила колесом, а вона догори ногами, показуючи те, що треба було ховати. Люди одверталися. Нам начхати було на наше шляхетне походження, начхати на те, що люди бачать, які безсоромні нащадки у славетних родин.

А то бувало ми влаштовували на тих-таки східцях серйозніші вистави, де Тал перевершувала мене своїм хистом. Закінчувала вона все те гротескним піруетом, що пом'якшував передніший трагізм. Тал вже тоді була зіркою.

Улюблена наша вистава звалася «Засоромлені»: ми сідали коло дверей столітнього борделю, що був по сусідству, і коли з нього виходив сяк-так убраний чолов'яга з налитим кров'ю лицем, ми світили на нього електричними ліхтарями. Ох, це було так кумедно. Та й хто поскаржився б у поліцію?

У коледжі я була страшенно популярна. Мене обрали першою красунею графства, я рухалася до найвищого звання, як казали наші дурники, до звання Міс Алабама. Хлопці бігали за мною тічками. Закладалися навзаєм. Бідолашні алабамські телепні.

Я танцювала на балях у таборах літунів, у їхніх міцних, умілих руках мені кортіло лишитися, втративши глузд. І не офіцери у драпових мундирах вабили мене. Скотт мав дурнуватий вигляд у мундирі — надто вже пихатим здавався, і як подумаю зараз про те, то це мусило б мене тоді насторожити. Літуни в їхніх чудесних шкіряних куртках, просякнуті духом тютюну і гормонів, не здавалися пихатими: гадаю, вони були мрією кожної дівчини з Півдня чи ще там звідкись.

Тоді, у 1918 році, ті хлопці чекали, аж коли їх пошлють виконувати їхній обов'язок, а Скотт сподівався стати героєм, і я заздрила їм, геть усім заздрила. Пощастило ж їм уродитися чоловіками! І так шкода народитися жінкою, як у тебе нежіноча душа! Стільки чоловіків хотіло мене, і то було непорозуміння якесь.

Жоз розмовляв зі мною, як із чоловіком. Ставився до мене як до чоловіка чи принаймні до рівного собі. Жоз кохав мене; мій гарячковий мозок знає це, і цю певність понесу я в могилу.

*

На похороні Патриція Френсіс прочитала уривок із листа, якого батько надіслав їй улітку 1933 року, коли я була в лікарні. Їй тоді ще й дванадцяти років не було.

«Що треба робити:

Бути сміливою.

Бути охайною.

Бути діяльною.

Навчитися їздити верхи.

Що не треба робити:

Перейматися тим, що кажуть про нас інші.

Гратися в ляльки.

Думати про минуле.

Думати про майбутнє.

Прагнути хутчій подорослішати.

Намагатися бути першою.

Прагнути тріумфу».

Ми обливалися сльозами, коли вона читала тремтячим голосом ці поради чоловіка, що так любив її. Мені хотілося обняти її міцно, пригорнути до себе. Більше я не зможу цього зробити.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Що почуваю я… знаючи, що він гниє в чотирьох дошках із червоного дерева? Ніжність, лікарю. Страшенну ніжність. Та цей шал на двох не був коханням.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Поверніть мені мого брата. Такі люди, як Ентоні-молодший, не можуть зникнути без сліду. Це нуль щезає, що й не видно його. Ентоні лишився для мене отим високим, гарним і незмірно далеким хлопцем, який ще змалку витинав усілякі фортелі, про нього і про його витівки та жарти цілі легенди ходили. Мені боляче, коли Мінні каже: «Твій брат не знав, що іще утнути, щоб на нього звернули увагу, аж придумав-таки».

Віддайте мені Рене, другого мого брата, мого зведеного близнюка. Укоротивши собі віку за допомогою газу, він зруйнував цілий будинок, та мені здається, він цього не хотів. Бачу його на лікарняному ліжку в «Ля Рібуазьєр», на грудях у нього з'явилися перші брунатні плями. «Пора тобі йти, — сказав він тоді, — тікати пора, маленька моя американська танцівнице, пора ставати на пуанти. Не плач. Ось побачиш, ти станеш великою…» І ось він усе висадив у повітря. Не вірю, що, вбиваючи себе, він хотів смерті й іншим. Рене, він не такий. А про Коконю не чути вже років зо три. Усі пропали, хто вмер, а хто виїхав. Забагато було горілки, забагато бензедрину й опію. А також нейролептиків і електрошоку. І тих клятих сухот.

То були дітлахи з несамовитими очима. Та все ж таки вони були добрі діти.

Ідеальні діти для Великої Війни Цивілізацій.

І шкода тих, що не народилися із зіркою героя на чолі!

*

1943, лютий

А потім настала оця нова війна, яку вже не прозивають війною цивілізацій, і це вже буде остання моя війна, бо я вже геть зійшла на пси. Тривалі години ходи незабаром стануть короткою прогулянкою кварталом. Концентричні кола мого існування невблаганно звужуються, зрештою, як і все, що надає сенсу моєму існуванню. Учора в зоопарку я зустріла подругу моєї юності, ми з нею танцювали і фліртували в «Кантрі-клубі», та коли я підійшла до неї, вона позадкувала, наче побачила якесь опудало.

Алабамські гарнізони наповнюються вояками, і вулицями та проспектами прямує нове покоління юнаків, з якими мені вже не судилося танцювати. Ніяких вершників, ніяких кінних парадів — тільки вкриті камуфляжними плямами авто, гуркотливі мотоцикли й гомінкі клаксони, що цілісінький день дудонять мені у вухах.

Під час тієї мобілізації до мене завітав мій останній шанувальник, єдиний мій давній друг, молодий дев'ятнадцятирічний хлопець, член літературного гуртка Тускалузького університету, що вчинив із мене предмет якогось майже культу, тоді як усі про мене вже давно забули. Оповідання його були вдалі, хоч і страшенно сумні. Американська меланхолія нездатна витіснити вроджену жорстокість і ностальгію за геноцидами. Під геноцидами я розумію наші перемоги.

Мої стосунки з тим студентом часом додавали мені бадьорості. Якось він сказав, що розпочав писати роман і зазнає докорів сумління, бо задля того, щоб писати, мусить черпати матеріал із життя, зокрема, із життя близьких людей, рідні та друзів, тож боїться поранити їх або накликати на себе їхній гнів. Чи могла я щось порадити йому? У горлі в мене вмить пересохло, а ноги задилькотіли, наче мені несамовито закортіло тікати. І я збрехала. «Юначе, — сказала я йому, — я не знайома з такими проблемами… не знайома з моральними клопотами нашої доби. Та знаю одне: дуже нелегко пояснити нашому оточенню, що письменницьку працю живить усе і що здебільшого письменницьке ремесло полягає в інтерпретаціях та переосмиленнях, а не в поклонінні! На вашому місці я писала б і далі, аж доки мої книжки з'являться на вітринах крамниць, а тоді спробувала б усе пояснити близьким». Та й зупинилася. Хотіла, щоб він лишився чистим, неспокійним, але цілісним, не хотіла руйнувати останні ілюзії такого молодого хлопчини. Утім, у вас є шанси на те, щоб перепросити. Обов'язково настане день, коли потрібно буде перепросити за писанину. За те, що некоректно написане.

*

Патті теж вийшла заміж за лейтенанта, який теж скінчив Прінстон, та на цім схожість і закінчується: донька моя розумна, здорова і врівноважена, а її наречений — серйозний, статечний хлопець, і вона цілком може на нього здатися. Не було в мене сили поїхати на їхнє вінчання до Нью-Йорка. Я боялася, що мене знову охопить збудження, якого зазнала я двадцять три роки тому, боялася, що те збудження стане болісне й нестерпне для присутніх, коли я простягну руку моїй доньці. Так багато мого життя змарнувала я, що не хотіла зіпсувати їм той найголовніший день. Вдячне подружжя послало мені кусень весільного пирога. Так збіглося, що того дня, коли я дізналася про всю цю виставу, до Мобайла приїхав Дос Пассос[38], щоб зробити репортаж про військові формування, і зупинивсь у мене вдома. Я завжди вважала його непоганим чолов'ягою, людяним і щирим, він завжди діяв чесно, умів дивитися правді у вічі й не ганявся за славою. З тим чоловіком мені було легко. Він міг би стати моїм найліпшим другом. Ми з ним дійшли згоди.

Слова, які він зумів сказати про Скотта перед від'їздом, струсонули мене. Ми стояли на ґанку. Я поцілувала його й побажала щасливої дороги, а він зашарівся, бо вперше ми не потиснули одне одному рук, і він сказав: «Ох, Зельдо, якби не ця війна…», а я відказала: «Авжеж, Джоне, якби ж то…» Це було так, наче Гуфо стояв із нами на ґанку й тішився збентеженням свого колеги. Він наче допоміг мені зачинити двері з москітною сіткою, а потім зачинив засклені двері й сам замкнув їх на засув. Гуфо був тут, і я заснула без страху.

*

Один чудернацький чоловік, історик мистецтва, запросив мене снідати й запропонував ще більш чудернацький проект: поки вояків ще не відправили на фронт, він познаходив у військових таборах Алабами всіх мистців, яких мобілізували до армії, а потім умовив генеральний штаб зібрати їх усіх у Монтгомері й надати їм ангар, щоб вони могли там усі разом малювати. І той чоловік, Ернест Донн, сказав мені, що художники вже тут, та в них нема грошей, аби придбати матеріали для малювання. Ох, знаю я, скільки воно все коштує, і серце моє стиснулося від думки, що ці люди не мають спромоги виявити свій талант.

— Але ж у мене в кишені й шеляга немає, пане.

— У вас?

Він був такий приголомшений, що я взяла його за руку і попровадила до хатини на нашій вулиці. Відчинила гараж і сказала:

— Беріть. Тут двадцять полотен, і всі вони ваші, нехай молоді мистці користуються ними. Хочу я лиш одного: щоб мої роботи ніде не виставляли і щоб їх не продавали. Кожен вояк може малювати на моїй картині, що йому забагнеться. Якщо ця ідея з палімпсестами вам не до вподоби, то можна змити все, що на них намальовано, і малювати наново.

Мої умови були такі дивні, що пан Донн занепокоєно глянув на мене.

— А що ви намалювали ото на них, пані?

Я:

— Край, що його я любила. Край, де я кохала.

— Оцей берег, що весь час повторюється…

— На цім березі я жила.

Поки він ще не поїхав, я попросила його провести мене на вечірній прогулянці. Назустріч ішли дві дівчинки, базікаючи про щось тоненькими голосочками. Порівнявшись із нами, одна з них зиркнула на мене і, пхнувши ліктем подругу, сказала:

— Це вона. Еге ж, вона! Ота прицуцькувата з нашої вулиці, мені про неї мама казала.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

І ось я тут, сама-самісінька в цім притулку, із власної ініціативи, — і все це задля того, щоб побачити, що ви покидаєте мене? Нащо здадуться психіатри на фронті? Ви надто молодий, лікарю, й очі ваші надто вже блакитні, щоб їх знищили бомби. Чому чоловіки завжди зникають? Я повернулася лише задля вас!

Лікар (фальшивий Айрбі Джонс):

— Пані, замість мене буде інший, так само компетентний лікар. Ми домоглися певного успіху, я залишу мої нотатки наступникові й розповім йому про наш прогрес.

Я:

— Ох, не клопочіться так…

Нервуючи і кліпаючи очима, він каже:

— Мушу вам сказати, не з радістю в серці йду я до війська. Моє місце біля вас, а не на фронті.

Голос його тремтить, він рвучко підводиться й виходить із кімнати, аж його білий халат ляскає, наче вітрило або купол парашута.

Хто поверне мені братів?

Хто поверне мені тітоньку? Її руки, круглі й ніжні, немов пампушки, її шкіру кавової барви і її м'які, наче вата, долоні. Під її пахвами, на плечах, намуляних корсетом, — вона завжди засукувала рукави, казала, що вони заважають їй, — видніли зграбні бганки, повні малесеньких зморщок, припудрених білим тальком, і я полюбляла тицятися туди носом і засинати. Я так хочу спати. Нехай повернуть мені мою няню, я хочу стати маленькою дівчинкою в її обіймах. Вона і є моєю справжньою матінкою, тільки ніхто не знає про це. Коли я народилася, вона занурювала мене в магічне молоко, щоб не причепилося до мене ніяке лихо. Як і всі недобрі діти, я відцуралася від моєї матінки, стала донькою отих білих плантаторів, донькою судді та його дружини-невропатки, стала зеленою папугою, брехухою, та ще й навчилася вдавати, ніби люблю.

Поверніть мені літунів.

Поверніть мені мого сина. Того сина, що в серці моєму має вже п'ятнадцять років, це гарний хлопчина, повірте мені. Його не зламало те, що батько не любить його: у нього прегарна, зухвала усмішка, найсяйливіша усмішка на світі. То був мій син. Мій син. І якби я була сміливіша, то сказала б про нього його батькові й не опинилася б тут.

Тут, у цьому електричному більярді.

Точнісінько опівночі

Фелдер-авеню, 919, Монтгомері, Алабама

2007, березень

Перед будинком із червоної цегли росте магнолія грандіфлора, яку посадила Зельда, востаннє повернувшись із Європи, величне дерево, про яке директор музею сказав мені, що це справжнісіньке лихо. Мовляв, усі ці магнолії мають нездорові пахощі — я, щоправда, нічого такого не відчував, — а їхні отруйні плоди можуть відправити вас до лікарні.

Гадаю, Зельда вирішила посадити її на десятиріччя Патриції. Дерево вражає, таке воно високе і крислате. Земля під його кроною встелена сосновою глицею — робота садівника, справжнього мистця, закоханого у свою справу, який не боїться отруйних пахощів. Патриція померла тут-таки, у Монтгомері, штат Алабама, двадцять років тому. А магнолія й далі росте за них. За них трьох.

Директор музею, Майкл, запрошує мене увійти до помешкання Зельди і Скотта (музей розташований в одній із їхніх численних осель), аж — ледве нога моя ступає досередини — в очах у мене закипають сльози, коли я бачу світлий паркет, що лиснить неначе дзеркало, з лакованої сосни зі вставками з червоного дерева. Їхні сумні тіні линуть на нім, наче на ковзанці. Бібліотеки теж обшиті червоним деревом. Кімнати порожні, там стоїть хіба що софа, яку Зельда власноруч наново обтягнула тканиною. І ванни: у кожнісінькій кімнаті вони стоять, навіть у помешканнях для слуг. Одна вкрита потьмянілою емаллю, мідні крани позеленіли від часу, видно, що до слуг тут ставилися не так, як ув інших місцях поблизу, де шалів Ку-клукс-клан.

Майкл каже, що незабаром буде свято на честь Зельди, то треба, щоб я побував на нім, я погоджуюся і заходжу до наступної кімнати, мені кортить почути те безгоміння в бальній залі, де працював Скотт, така вона велика, що він звелів зробити у ній нішу, альков, що був йому за кабінет, либонь, щоб страшно не було, кажу я собі, ці заможні хлопці, які мешкали у величезних покоях, часом зводили собі вігвами, щоб якомога обмежити просягання зовнішнього світу в їхнє внутрішнє життя.

У цьому домі, де панує старосвітська розкіш, під мовчазними кронами дерев, що створюють тут оазу, затиснуту поміж передмістям і шосе, мені знову згадується фільм Клінта Іствуда «Північ у Садку Добра і Зла».

Я покинув моє авто на алеї за будинком, не знаючи, маю я право на це чи ні. Хтозна й чому, я боюся тут зробити щось не так. Майкл каже, що ні, я добре припаркувався, а мені хочеться пройти садом, побалакати з ним про ті породи кущів, дерев, про квітники, які розмітила і влаштувала Зельда. Та Майклові до них діла нема, він прямо про це мені й каже. І я дякую йому за нагоду відвідати маєток і йду звідти.

За сто метрів звідтіля, на розі Фелдер-авеню і Данбар-стріт, я розгортаю теку, де лежать вирізки з газет за 11 березня 1948 року.

«Монтгомері Адвертайзер» пише коротко й невиразно. Просто допис у рубриці світської хроніки. «Учора опівночі дружину письменника Скотта Фітцджеральда, Зельду Сейр, знайшли мертву після пожежі в Гайлендській лікарні, в Ешвіллі, штат Північна Кароліна, де вона упродовж останніх десяти років лікувалася від психічного захворювання. Добре відома нашим співвітчизникам як одна з найдивовижніших південних красунь свого покоління, відома як прозаїк, мисткиня і символ джазової епохи, Зельда і її чоловік перебували на вершині слави двадцять років. До кінця 30-х років про них геть забули».

«Нью-Йорк Геральд Трібюн» точніша: «Вони були останніми романтиками. Переживши Скотта, свого славетного чоловіка, Зельда померла вчора опівночі у віці сорока семи років. Вона загинула під час пожежі в Гайлендській психіатричній клініці в Ешвіллі, де вже десять років лікувалася від психічної недуги. (…) Як і решта восьмеро пацієнтів, що перебували на тому поверсі, вона не змогла вийти із замкненої кімнати, де на вікні сама повісила замок».

Руки мої ледве помітно тремтять. Існують такі види смерті, в які здоровий глузд не хоче вірити, відмовляється від них, і агонія у вировиську полум'я здається мені поміж ними найгіршою. У вогні знищували бунтівників, відьом і святих — тих, що відхилялися від норми, божевільних. Змалку я вірив, що мученики вмирали у вогнищі, ледве полум'я сягало їхніх ніг. Що вмирали вони від болю або душились у чаді чорного диму.

Так ніколи й не зміг я вирішити для себе, чи втямила Зельда, що скоїлося, коли прокинулася й почула, як у клініці репетують на ґвалт, а надворі звучать сирени пожежних авто. Хочеться вірити, що вона спала і задушилася чадом уві сні. Хотілося б вірити, що була вона під впливом нейролептиків, у майже коматозному стані, що до неї не долинув жоден звук і що в цій непритомності серце її потроху перестало калатати, тіло і глузд утратили чутливість і вона тихо померла уві сні. Дехто каже: спокійно згасла. Нічого супокійного не бачу я у смерті, що віддавна є нашим ворогом, — мені здається, після низки страждань і марних боїв ми покидаємо цей світ і повертаємося в лоно ворога, вирішивши в такий спосіб цю жорстоку апорію[39].

Не могла Зельда загинути в полум'ї, — вона ж була саламандра. Від цієї магічної думки мені не стало легше, навпаки, горло моє стиснулося. Вагаюся, куди податися: до Мобайла чи до Атланти? Поринути у самісінькі надра Півдня? Сягнути Мексиканської затоки чи швиденько повернутися до цивілізації?

По радіо тривожно передають штормове попередження, що чергувалося короткими сигналами, уже десять хвилин звучить те саме, то я вже й не слухаю. Насувається торнадо.

Повернувшись у номер, я вмикаю телевізор, який теж генерує ті низькочастотні сигнали, тільки довші, дужчі і глухі, наче попередження про загибель. Раптом темп їхній значно прискорюється, частішає, і металевий голос радить кожному мешканцеві спуститися у льох його будинку. Молода доглядачка внизу фарбує нігті. Вони такі довгі, що могли б бути четвертою фалангою.

— Спускайтесь у льох, — каже вона мені з тим плинним південним акцентом, де голосні тягнуться наче квіти алтеї до сонця, а приголосні ковтаються.

— А ви?

Вона байдуже знизує плечима.

— Як почую, що йде ураган, то теж спущуся.

Що ж, я починаю розуміти, що таке алабамське небо: воно мов Зельда, спершу сяйливе, потім похмуре, потім грозове, потім буремне, аж урешті апокаліптичне. Завтра воно буде блакитне — треба тільки зачекати.

Поки над нами шаленіють дев'ятнадцять вихорів, опинившись на краю загибелі, в яку я не вірю, та все ж таки вона видається мені як ніколи близькою, я думаю про того, хто так погано любив мене.

Мені було двадцять років. Мій коханець хотів заборонити мені писати. То був молодий, інтелігентний юнак із чималою ерудицією. Проте він мав старомодні погляди, що скидалися на сюжети олеографій, на кшталт: коханці повинні ділити горе і радість або ж кохатися — це означає зливатися воєдино і жити у стані автаркії.

Щоб віднадити мене від писання чи, може, задля того, щоб злиття сягнуло досконалості, він змушував мене читати його улюблених авторів — Вільяма Фолкнера й Карсон Маккалерс, «монументів, — казав він, — цілковитих геніїв», не розуміючи, що сам познайомив мене з тими, хто справив на мене вирішальне враження, і я думав: «Два велетні, два орієнтири, двоє людей, що на них треба бути схожому», два види творчості, які, замість того щоб розчавити мене, дали мені новий, потужний поштовх до творчості.

І він-таки, однієї зоряної ночі, на залізничному мосту неподалік од Капрі, поділився зі мною своїм захватом від подружжя Фітцджеральдів, що не визнавало ніяких норм. Та цей незрівнянний ревнивець не тямив очевидного: історія Скотта і Зельди варта того, щоб її змалювати в романі, адже ніхто не може приборкати темпераменту, так само як неможливо приборкати й бурю, вітер чи блискавку, — ніхто, ані психіатри, ані метеорологи. І, звісно ж, не шалені коханці.

Точнісінько опівночі сирени в небі Монтгомері замовкли, а радіо й телебачення відновили програми.

Точнісінько опівночі для Зельди настає пора сніданку: пагони шпинату покропити оливковою олією і добряче поперчити. Можна додати туди тим'яну і розмарину. У кришталеві келихи налийте дванадцятиградусного шампанського і пригадайте всі слова любові, які ви знаєте. І рівно опівночі настане осяйна пора.

Тут віє надто вже дужий вітер, він несе голоси, несе слова, несе із собою останні піщинки з пляжів у Фрежюсі, які тріщать на зубах. Тутешній вітер чатує на мене.

Прощавай, Зельдо. Це було на твою честь.

Подяки

«Пісня Алабами» — це художній твір. Хоч декотрі персонажі цієї книжки певною мірою схожі на близьких, родичів та сучасників Зельди Сейр Фітцджеральд, усе ж таки події, що пов'язані з ними, цілковито вигадані автором. «Alabama Song» потрібно читати як роман, а не як біографію історичної особи, котрою є Зельда Сейр.

*

Щиро вдячний Місії Стендаля міністерства закордонних справ Франції, що дала мені змогу відвідати Глибокий Південь у Сполучених Штатах Америки, Алабаму і Джорджію.

Окрема подяка Іву Мабену, директорові відділу літератури і Медіатеки міністерства закордонних справ Французької Республіки.

Щиро вдячний Філіпу Арданазу, генеральному консулові Франції в Атланті, Сему Спенсеру, почесному французькому консулу в Алабамі, Дайан Джосс, культурному аташе в Атланті, Фабрису Розьє, культурному аташе в Нью-Йорку, Майклу Маккріді, директору музею Скотта і Зельди Фітцджеральдів у Монтгомері, а також Джиму Гревойсу і Джону Ворнеру з Обернського університету.

Велика подяка моїм друзям Еві Розенберг, Елен Сото і Дані Сото.

Окремо дякую Лайонелу Зейду і його родині в Атланті. (Полю, будь завжди таким, як ти є. Я ніколи тебе не забуду.)

Про автора

Жіль Леруа народився в передмісті Парижа в 1958 році. Отримав вищу філологічну і літературну освіту. Протягом ряду років, змінивши до того кілька професій, працював журналістом, спеціалізуючись на арт-критиці. У 1996 році покинув Париж і оселився в містечку Ле Перш, щоби повністю віддатися літературній роботі, оскільки ще в 1987 році побачив світ його перший роман «Хабібі». Потім письменник опублікував збірку оповідань «Останні стануть першими» (1991) і романи «Мадам Ікс» (1992), «Міські парки» (1994), «Владики світу» (1996), «Ігрові автомати» (1998), «Російський коханець» (2002) та ряд інших. Роман Жіля Леруа «Тайнопис» (2005) був номінований на одну з найпрестижніших літературних нагород Франції — премію Медічі.

Леруа так і залишався б письменником добротним, але не дуже знаменитим, однак опублікований в 2007 році роман «Пісня Алабами» несподівано для західноєвропейського літературного істеблішменту приніс йому Гонкурівську премію — найвищу нагороду Франції в галузі літератури. Журі обрало цю книгу не тільки тому, що оцінило тонкість і влучність стилю Леруа, але й тому, що письменник торкнувся нерву часу: вихід на передній план жінки, яка довгі роки залишалася в тіні чоловіка, героїні з екстремальною долею і фантастичним характером. Як сказав про неї в інтерв'ю після вручення Гонкурівської премії сам автор: «У цій жінці все було на межі зриву, нічого теплого, тільки вогонь. Вона і закінчила свої дні в язиках полум'я, згорівши у приміщенні психіатричної клініки».

Інформація видавця

ЗМІСТ

Частина перша. ПАПЕРОВІ ЛЯЛЬКИ …7

Частина друга. ФРАНЦУЗЬКИЙ ЛІТУН …55

Частина третя. ПІСЛЯ СВЯТА …95

Частина четверта. ПОВЕРНЕННЯ ДОДОМУ …129

Частина п'ята. ПУРИТАНСЬКА НІЧ (1940—1943) …165

ТОЧНІСІНЬКО ОПІВНОЧІ …197

Подяки …205

Про автора …206

УДК 82-312.6

Л 49

Title of the original edition: Alabama Song.

Усі права збережено. Жодна частина даної книжки не може бути відтворена в будь-якій формі без письмового дозволу власників авторських прав.

Назву запозичено з «Розквіту й занепаду міста Махагоні» Бертольда Брехта (з люб'язного дозволу спадкоємиці автора і видавництва «Арій»)

Серія «Лауреати»

Леруа, Жіль

Л49 Пісня Алабами. Роман. — X. : Вид-во «Ранок» : «Фабула», 2017. — 208 с. — (Серія «Лауреати»).

978-617-09-3385-0

© Mercure de France, 2007

© Л. Кононович, переклад з франц., 2017

© «Фабула», макет, 2017

© Видавництво «Ранок», 2017

Переклад з французької ЛЕОНІДА КОНОНОВИЧА

Видавництво «Фабула» є складовою видавничої групи «Ранок»

Літературно-художнє видання

Жіль Леруа

Gilles Leroy

ПІСНЯ АЛАБАМИ

ALABAMA SONG

Роман

A novel

Головний редактор А. А. Клімов

Редактор Т. О. Попова

Технічний редактор Т. Г. Орел

Коректор Н. В. Красна

ФБ676006У. Підписано до друку 29.05.2017.

Формат 84 х 108/32. Папір офсетний.

Гарнітура Baltica. Друк офсетний.

Ум. друк. арк. 10,92.

ТОВ Видавництво «Ранок».

Свідоцтво ДК № 5215 від 22.09.2016.

61071 Харків, вул. Кібальчича, 27, к. 135.

Для листів: 61145 Харків, вул. Космічна, 21а.

e-mail: fabula@ranok.com.ua.

Тел. (057)717-61-80,

тел./факс (057) 719-58-67.

Надруковано у ПП «Юнісофт»

61036, м. Харків, вул. Морозова, 13 б

Свідоцтво ДК N53461 від 14.04.2009 р.

Наклад 1500 прим. Замовлення № 7/06.

Примітки

1

Дурник (англ.).

(обратно)

2

Рядки з останньої строфи національного гімна США: «Завоювати ми повинні, бо мета наша справедлива, і гасло наше: „Віримо у бога“» (англ.).

(обратно)

3

Перемитний — тобто контрабандний, доставлений без сплати мита. Прим. ред.

(обратно)

4

Футболу не буде (англ.).

(обратно)

5

Антиділювіальний — допотопний.

(обратно)

6

Лоботомія — нейрохірургічна операція, під час якої одна з часток мозку (лобова, тім'яна, скронева або потилична) роз'єднується з іншими ділянками мозку. В минулому вважалася ефективною при лікуванні психічних розладів.

(обратно)

7

Зельда наводить імена одних з перших в Європі жінок-пілотів.

(обратно)

8

Вечірка (англ.).

(обратно)

9

Тут: гарячий (англ.).

(обратно)

10

«Благаю тебе, кохай мене» (італ.).

(обратно)

11

Вона зіпсована, ця дитина (італ.).

(обратно)

12

Ганьба, та й годі! (італ.)

(обратно)

13

Шлюхино лайно, шльондра гівняна (ісп.).

(обратно)

14

Інсуліновий шок — один з методів інтенсивної терапії в психіатрії, що полягає в штучному викликанні коми за допомогою введення великих доз інсуліну. В наші дні практично не застосовується.

(обратно)

15

Дивно так (англ.).

(обратно)

16

Аппалуза — порода коней, виведена в США. Відрізняються незвичайною чубарою мастю. Поступливі, справжні «сімейні коні».

(обратно)

17

Дай мені спокій, прошу тебе (англ.).

(обратно)

18

Раймон Радіґе (1903—1923) — французький письменник, автор знаменитого роману «Диявол у плоті», написаного ним у віці шістнадцяти років.

(обратно)

19

Гра слів: французькою «connard» означає «дурень, телепень».

(обратно)

20

Скіапареллі, Ельза (1890—1973) — італійський модельєр, засновниця модного будинку в Парижі.

(обратно)

21

«Фолі-Бержер» — славетне вар'єте і кабаре в Парижі на вулиці Ріше. У 20-ті роки користувалося величезною популярністю.

(обратно)

22

Безлюдний вестибюль (англ.).

(обратно)

23

Туркус — давня назва бірюзи.

(обратно)

24

Chier французькою означає «випорожнятися».

(обратно)

25

Мир, душевний спокій (фр.).

(обратно)

26

Нехай батько розповість свою історію (англ.).

(обратно)

27

Аліса Бабетт Токлас (1877—1967) — американська письменниця, багаторічна кохана Гертруди Стайн.

(обратно)

28

Анаморфоз — навмисно спотворене зображення, яке, якщо розглядати його з певної точки, набуває природнього, неспотвореного вигляду.

(обратно)

29

Алюзія на розгром армії Наполеона в листопаді 1812 року під час переправи через річку Березина. У свідомості французів ця назва відтоді стала синонімом лиха й поразки.

(обратно)

30

Тут: неофіційно (англ.).

(обратно)

31

Дякую, матусю (англ.).

(обратно)

32

Несамовита, відверта, обурлива (англ.).

(обратно)

33

Айвор Новелло (1893—1951) — валлійський композитор, співак і актор, один з найпопулярніших британських виконавців першої половини XX століття.

(обратно)

34

«Ми будемо ламати бузок» (англ.).

(обратно)

35

Бога сьогодні нема. Сонця теж. Мій Гуфо помер. (англ.)

(обратно)

36

Артемісія, дружина карійського правителя Мавсола, померлого 353 р. до н. е., вибудувала на честь чоловіка в Галікарнасі чудовий Мавсолей, надгробний пам'ятник, який вважався одним з чудес давнього світу, і заснувала нагороду тому, хто напише найкраще похвальне слово на честь покійного царя.

(обратно)

37

Бренд американських спортивних автомобілів, що випускалися перед Другою світовою війною.

(обратно)

38

Джон Дос Пассос (1896—1970) — американський письменник португальського походження. Автор фундаментальних романних трилогій «США» і «Округ Колумбія».

(обратно)

39

Апорія — складна чи непереборна проблема, пов'язана з виникненням суперечності, з наявністю аргумента проти очевидного, загальноприйнятого.

(обратно)

Оглавление

Частина перша Паперові ляльки

  Вояцький баль

  Найкраща ніч у моєму житті

  No football tonight[4]

  Королева мугирів

  Торнадо

  Апартаменти 2019, готель «Біатмор», Нью-Йорк

  Собор Святого Патрика П'ята авеню, Нью-Йорк

Частина друга Французький літун

  Непоправне

  Ще одна найліпша ніч у моєму житті

  Party[8]

  Англійські шпильки

  Повернення до материнського дому

  «Далі, ніж дозволяє цей світ»

Частина третя Після свята

  Страуси

  Танцювати

  Мальмезонський санаторій

  На берегах Пранжена

Частина четверта Повернення додому

  1932, Балтимор, Меріленд

  1932, «Ля Пе»[25]

  Писати, 1932

  1934. Дві клініки та лікарня

  Історія мого брата

Частина п'ята Пуританська ніч (1940—1943)

  Візит

  21 грудня 1940 року

  22 i 23 грудня

  Поверніть мені

Точнісінько опівночі

  Фелдер-авеню, 919, Монтгомері, Алабама

Подяки

Про автора

Інформація видавця Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg