«Сіль для моря, або Білий Кит»

«Ятебе…» — Чоловік дратівливо стиснув олівець у пальцях. Це було важче, ніж він думав. Весільна клятва, хай їй грець! Нумо, хлопче! Згадай, вона ж хороша… Має бути щось добре між вами. Мусить!

Чоловік у світло-зеленій сорочці відсунувся від столу й відкинув голову на спинку крісла. Каштанове волосся, темні очі, зграбна статура… Він чортихнувся. Хоч що уявляй собі, а в голові все одно інша. Ластівка… Рвучко підсунувся до столу, витягнув чистий аркуш зі стосу паперів і став гаряч­ково виводити літери.

«Я кохаю тебе, ластівко. Від першої хвилини й до останньої. Я готовий на все, щоб повернути тебе».

Вдих-видих. Закреслити останні два слова.

«Я готовий на все, щоб зробити тебе щасливою».

Це вже краще! Чоловік писав, мов заведений, аж поки не побачив, що рука вивела чуже ім’я наприкінці. Він мусив скласти обітницю для своєї нареченої Інги. Так, це були слова кохання: щирі, справжні, все, як вона хотіла, однак призначалися вони не їй. Збрехати зараз — зрадити пам’ять про все. Чоловік розстібнув верхній ґудзик на тугому комірці. Дихати одразу стало вільніше.

Господи, це ж Інга не давала йому дихати! Її любов душила вже який рік, а він терпів і мучився, боячись образити. Він увесь час жив у страху, що зробить щось не так. Її любов укупі з його почуттям провини повільно заганяли в глухий кут, перетворюючи на безвільну маріонетку. Чоло­вік уявив усмішку Інги і ледь не сплюнув від огиди. Вона йому набридла. Як же вона набридла! Усім: починаючи від слинявого поцілунку вранці й до нічного масажу із задушливими пахощами слизьких масел.