«Данина Каталонії»

У Ленінських казармах Барселони, за день до того, як я приєднався до ополченців, я зустрів одного вояка, що стояв навпроти офіцерського столу.

То був кремезний італієць, років двадцяти п’яти-двадцяти шести, з рудим волоссям та широкими плечима. Він хвацько насунув на одне око шкіряного кашкета. Чолов’яга стояв до мене боком, опустивши підборіддя на груди і здивовано вглядаючись у мапу, яку один з офіцерів розклав на столі.

Щось у його обличчі зворушило мене до глибини душі. То було обличчя людини, яка б з легкістю вбила або віддала своє життя за друга. Так виглядають анархісти, подумав я. З іншого боку, він міг би бути комуністом. У виразі його обличчя були чистота та жорсткість, а також шана, що її неписьменні виказують тим, хто їх у чомусь переважає. Він, очевидно, не вмів читати мапу, та й взагалі читання мапи було для нього величезним подвигом, здатним на який були лише розумні люди. Зі мною таке трапляється вкрай рідко, і от тепер не знаю чому, але цей молодий чоловік одразу мені сподобався. Поки вони щось обговорювали біля столу, якась деталь виказала, що я — іноземець. Італієць підвів голову і швидко запитав:

— Italiano?

— No, Inglés. Y tú?

— Italiano[1].

Коли ми виходили, італієць пройшов через усю кімнату й міцно потис мені руку. Дивовижно, що до незнайомця можна відчути прихильність! Здавалося, наші душі подолали прірву мови й культури і зблизились. Залишалось лише сподіватися, що я йому також сподобався. Я знав, щоб зберегти перше приємне враження, я не мав більше з ним зустрічатись. І, звісно, я більше ніколи його не бачив. В Іспанії таке часто трапляється.

Я розповів про цього італійця, бо його образ міцно закарбувався у моїй пам’яті. Благенька уніформа, суворе обличчя — усе це символізує для мене атмосферу того часу. З ним пов’язані усі мої спогади про ту війну — червоні стяги у Барселоні, похмурі поїзди, повні нещасних солдатів, що мляво їдуть на передову, сірі, побиті війною міста й брудні, холодні окопи в горах.