«220 маршрутів»

Пйотреку, іншим «The Mortimers» і всім, хто відважно бореться за здійснення власних мрій

Міколай Вербицький чекав на автобус. Голосно прицмокнувши, він утягнув через трубочку останні краплі соку, зім’яв упаковку й пожбурив до смітника. Промазав. Усе проти нього! Злий, підійшов і підняв коробочку. Закинувши її таки в сміття, краєм ока помітив трохи насмішкуватий погляд дівчини, що саме проходила повз. Мініатюрна шатенка з довгим волоссям, років дванадцяти на вигляд, проігнорувала зупинку й зухвало рушила далі. Цікаво, куди? Там не було жодних будинків, тільки садові ділянки — малолюдна околиця, яка загалом уважалася небезпечною. Хоча від дому Міколая ділили всього дві зупинки, це місце для нього було практично terra incognita. Чужий район, чужі люди, територія чужого впливу. Від сьогодні він перетинатиме її двічі на день дорогою до гімназії. Але йому б і на думку не спало робити це пішки!

Нарешті приїхав 520-й. Міколай зайшов і гордо зісканував свій новенький проїзний: «Дійсний до 30 XI 2002». Сьогодні, другого вересня, активація картки була єдиною приємною подією. Інші він волів би забути, якнайшвидше. Автобус рушив. Міколай визирнув у вікно, щоб побачити, куди встигла дійти дівчина. Проте її ніде не було. Коли хлопець вийшов на своїй зупинці, уже про неї не думав.

Йоланту Вербицьку відразу занепокоїв вираз обличчя молодшого сина. Проте вона старанно це приховала й з усмішкою запитала:

— Ну, як тобі нова школа?

— Відстій! — кинув Малий, сердито відіпхнув Надійку, що зустріла його радісним гавкотом, і пішов на кухню. Налив собі склянку кока-коли, а потім довго вдивлявся, як на її поверхні лускають бульбашки.

— Ну, але ж... — розпитувати навпростець мати не наважувалася, та все ж намагалася обережно вивідати подробиці. — Усе настільки погано?

— Погано?! Якби було погано, було б ще нічого. Це капець! Катастрофа!

— Це ж лише перший день... — спробувала вона його втішити.

— Отож! Я із жахом думаю, що буде далі!

— Ну, чому ти одразу налаштовуєшся на погане?

— Ти не розумієш! Вони не сміються, а іржуть! Усі підстрижені під «нуль»!

— Та ще позвикаєте.