«Пісні про любов і вічність (збірник)»

Дорогий читачу! Цією книгою я завершую свій цикл, який волею випадку був названий сінайським – імовірно, через те, що почав я писати його, мешкаючи на Сінаї, у невеликому бедуїнському містечку Дахаб, облюбованому російськими (та й не тільки) дауншифтерами – людьми, котрі вирішили розірвати зі своїм попереднім, варто сказати, успішним життям заради того, аби вирушити на пошуки себе, пошуки кращого світу, більшої гармонії, врешті, просто більшої втіхи (чомусь коло їхніх шукань зосереджується, як правило, довкола пляжів Індії або Таїланду). Я теж, разом із тисячами собі подібних, свого часу (це був лютий 2011 року, перші дні революції у Єгипті) вирішив залишити все, що мав, аби усамітнитися у пустелі, відпочити від обтяжливих стосунків, від літератури, від міста, від гнітючої необхідності заробляти гроші заради того, аби з не менш прикрим відчуттям їх витрачати, не розуміючи кінцевої мети цього процесу (втім, знаходячи відраду в ньому самому). Товаришами в моїй медитації на втечу були такі ж розчаровані у житті люди, як і я, – зрештою, не менш, а навіть більш «успішні» зовнішньо (це, власне, особлива риса дауншифтера – він мусить мати чим жертвувати, аби його втеча від цивілізації справді чогось вартувала, бодай у колі таких самих, як він; дауншифтерство – не талан знедолених, дауншифтерство – це настрій розуму тих, чия чаша повна, це хай короткочасна, але революція свідомості). Не менш цікавих, успішних зовнішньо та не менш понівечених внутрішньо людей мені довелося зустріти там, де траплялося жити чи зупинятись: у Дахабі, Санта-Катріні, Каїрі, у Делі, Варанасі чи Пурі.