«Бігуни»

Бігуни (fb2) - Бігуни (пер. Остап Сливинский) 823K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Ольга Токарчук

Ольга Токарчук Бігуни

Бігуни

Я є 

Мені кілька років. Я сиджу на підвіконні, довкола мене розкидані іграшки, вежі з кубиків, ляльки з виряченими очима. Вдома темно, повітря в кімнатах поволі стигне, пригасає. Нікого нема; всі пішли, зникли, чути ще їхні приглушені голоси, шурхоти, відлуння кроків і далекий сміх. За вікном — порожнє подвір’я. Темрява м’яко спливає з неба. Осідає на всьому, ніби чорна роса.

Найбільше болить від безруху: густого, видимого — холодної сутені й слабкого світла натрієвих ламп, що в’язне в темряві за метр від свого джерела.

Нічого не відбувається, наступ мороку гамується перед дверима дому, весь той гамір сутені вщухає, творить густий кожух, як на вистиглому молоці. Обриси будинків на тлі неба розтягуються в нескінченність, поволі згладжуються гострі кути, виступи, карнизи. Зі світлом відходить повітря — вже нічим дихати. Морок просочується крізь шкіру. Звуки згорнулися в собі, втягнули очка, як равлики; оркестр світу пішов, розчинившись у парку.

Цей вечір є кінцем світу, я намацала його зовсім випадково, граючись. Виявила його, бо мене на мить лишили саму, не допильнували. Зрозуміло, що я втрапила у пастку, я впольована. Мені кілька років, сиджу на підвіконні, дивлюся на охололе подвір’я. Погасло вже світло в шкільній кухні, всі пішли. Бетонні плити двору просякли темрявою і щезли. Зачинені двері, засунуті штори, опущені ролети. Я хотіла б вийти, але нема куди. Лише моя присутність набуває виразних обрисів, що тремтять, вібрують. Це боляче. Вмить мені відкривається правда: вже нічого не вдієш — я є.

Світ у голові 

Перша моя подорож була крізь поля,— пішки. Довго ніхто не помічав моєї відсутності, тому мені вдалося зайти доволі далеко. Я пройшла весь парк, а далі — польовими путівцями, крізь кукурудзу й вогкі, всіяні лататтям і посічені меліораційними каналами луки — до самої ріки. Зрештою, ріка все одно була присутня повсюди у цій низовині, підтікала попід килимом трав, облизувала поля.

Видершись на охоронну дамбу, я побачила рухому смужку — дорогу, що вибігала поза кадр, поза світ. І якщо комусь пощастило, він міг розгледіти на ній барки, пласкі великі човни, що сунули в обидва боки, не зважаючи на береги, дерева, людей, що стояли на насипі й, певно, були для них лише несталими, не гідними уваги орієнтирами, свідками їхнього Граційного руху. Я мріяла, коли виросту, працювати на такій барці, а ще краще — стати самою баркою.

То не була велика ріка — всього лише Одра, — але й я була тоді малою. В ієрархії річок Одра посідала, як я довідалася згодом, хоч і скромне, а все-таки помітне місце, така собі провінційна графиня при дворі королеви Амазонки. Мені, однак, її було цілком достатньо, в моїх очах вона здавалася велетенською. Пливла, як хотіла, здавна нерегульована, схильна до розливів, непередбачувана. В деяких місцях біля берега вона натикалася на якісь підводні перешкоди, і тоді у воді виникали вири. Пливла, дефілювала, заклопотана своїми цілями, що ховалися за горизонтом десь далеко на півночі. На ній годі було зупинити погляд, вона тягла його за обрій, аж до втрати рівноваги.

Ріка не звертала на мене уваги, зосереджена на собі, — мінлива, мандрівна вода, в яку — я дізналася згодом — неможливо ввійти двічі.

Щороку вона збирала плату за те, що носила на своїй спині човни, бо так само щороку в ній хтось тонув — то дитина під час купання спекотного літнього дня, то якийсь п’яничка, що дивним чином схитнувся на мості і, незважаючи на поруччя, впав у воду. Потопельників завжди шукали довго і гучно, ціла околиця перебувала в напрузі. Залучали пірнальників і військові моторні човни. За підслуханими оповідями дорослих, знайдені тіла були опухлі й бліді — вода вимивала з них усе життя й так затирала риси обличчя, що близьким було нелегко впізнати труп.

Стоячи на протиповеневій дамбі, задивлена в течію, я збагнула, що, попри всі небезпеки, кращим завжди буде те, що перебуває в русі, ніж те, що спочиває; що зміна шляхетніша за нерух; що незрушне мусить розпастися, здеградувати й обернутися в прах, рухоме ж триватиме вічно. Відтоді ріка стала голкою, встромленою в мій безпечний краєвид парку й теплиць, де сором’язливими рядками сходили овочі, хідника з бетонних плит, на якому ми грали в класи. Ріка прошивала той краєвид наскрізь, вертикально креслила третій вимір; простромлювала в ньому дірку, і дитячий світ ставав не більше ніж гумовою іграшкою, з якої з сичанням виходило повітря.

Мої батьки належали до племені не зовсім осілого. Багато разів вони переїжджали з місця на місце, аж поки зупинилися в провінційній школі, далеко від пристойної дороги і залізничної станції. Подорожжю була вже сама прогулянка за межу, похід до містечка. Крамниці, подання паперів до ради ґміни[1], завжди один і той самий перукар на ринку біля ратуші, у тому самому фартуху, праному й хлорованому безрезультатно, бо фарба для волосся залишала на ньому каліграфічні плями, китайські знаки.

Мама фарбувала волосся, а батько чекав на неї у кав’ярні «Нова», за одним із двох столиків надворі. Читав місцеву газету, в якій завжди найцікавішою була кримінальна хроніка з повідомленнями про крадіжки з пивниць повидла й корнішонів.

А ще ті їхні боязкі туристичні виїзди під час відпусток — «шкодою», запакованою під саму стелю. Спершу довгі приготування, будування планів вечорами напередодні весни, коли щойно зійшов сніг, але земля ще не очуняла; треба було чекати, поки вона врешті віддасть своє тіло плугам і мотикам, поки дозволить себе запліднити, щоби згодом забрати весь їхній час від ранку до вечора.

Батьки належали до покоління, яке їздило з причепами-кемпінґами, волочачи за собою імітацію дому. Газову плиту, складані столики й кріселка. Пластиковий шнурок для розвішування білизни під час привалів, дерев’яні прищіпки. Церати для столу. Туристичний набір для пікніка: кольорові пластикові тарілочки, виделки, сільнички й келишки.

Якось дорогою, на котромусь із блошиних ринків, що їх батьки дуже любили відвідувати (якщо саме не фотографувалися на тлі костелів і пам’ятників), тато купив військового чайника — мідний інструмент, посудину з трубою всередині, куди треба було вкладати пучок хмизу й підпалювати. І хоча в кемпінґах можна було користуватись електрикою, він кип’ятив воду в цьому агрегаті, димлячи й бешкетуючи. Стояв навколішки над гарячою посудиною й гордо вслухався в булькотіння окропу, яким заливав пакетики з чаєм — справжній номад.

Вони зупинялись у визначених місцях, на кемпінґових майданчиках, завжди в товаристві таких самих, як вони, теревенячи з сусідами понад шкарпетками, що сохнули на канатиках наметів. Визначали маршрути за путівником, старанно зазначаючи пам’ятки, що їх варто оглянути. Перед обідом — купіль у морі чи в озері, пополудні — огляд міських пам’яток, нарешті — вечеря, переважно консерви: гуляш, котлети, м’ясні рулети в томатному соусі. Треба було лише зварити макаронів чи рису. Вічне заощаджування грошей, злотий — слабкий, це шеляг світу. Пошук місць, де можна під’єднатися до струму, потім — неохоче пакування й переїзд на нове місце. Проте батьки завжди лишалися в метафізичній орбіті дому. Вони не були справжніми мандрівниками, бо вирушали для того, щоби повернутися. А поверталися з полегшею, з почуттям виконаного обов’язку. Поверталися, щоб згорнути з комода стоси листів і рахунків. Влаштувати велике прання. Запросити друзів і занудити їх на смерть купою світлин з літа. Оце ми в Каркасоні. А це дружина на тлі Акрополя.

Потім цілий рік вели осіле життя, те дивне життя, коли вранці повертаєшся до того, що покинув звечора, коли одяг просякає запахом власного помешкання, а ноги невтомно витоптують стежину на килимі.

Це не для мене. Певно, мені бракувало якогось гена, завдяки якому людина, щойно затримавшись надовше в якомусь місці, одразу пускає коріння. Я багато разів намагалася, але моє коріння було плитке, і перший-ліпший подмух вітерцю виривав мене з ґрунту. Я не вміла проростати, як пагін, я була позбавлена цієї рослинної здібності. Я не черпаю соків із землі, я — анти-Антей. Моя енергія виникає з руху — з похитування автобусів, гуркоту літаків, гойдання поромів і потягів.

Я зручна, компактна й добре спакована. У мене — невеликий і невибагливий шлунок, міцні легені, натренований живіт і сильні м’язи рук. Я не п’ю ніяких ліків, не ношу окулярів, не вживаю гормонів. Обстригаю волосся машинкою, раз на три місяці, майже не користуюся косметикою. Маю здорові зуби, може, не надто рівні, але міцні, лише одна стара пломба, здається, у нижній лівій шістці. Печінка в нормі. Підшлункова в нормі. Нирки, права й ліва — у відмінному стані. Черевна аорта в нормі. Сечовий міхур здоровий. Гемоглобін — 12,7. Лейкоцити — 4,5. Гематокрит — 41,6. Тромбоцити — 228. Холестерин — 204. Креатинін — 1,0. Білірубін — 4,2.1 так далі. Мій 10 — якщо в це можна повірити —121. Достатньо. У мене дуже добре розвинута просторова уява, майже ейдетична, зате кепська латералізація. Профіль особистості нестабільний, мабуть, не вартий довіри. Вік — психологічний. Стать — граматична. Книжки купую здебільшого в м’яких обкладинках, щоб не було шкода залишати їх на перонах, для інших очей. Нічого не колекціоную.

Я закінчила інститут, але, правду кажучи, не опанувала жодного фаху, про що дуже шкодую; мій прадід був ткачем, білив полотно, розстеляючи його на схилі під палючими променями сонця. Мені дуже хотілось би переплітати основу й піткання, але не буває переносних кросен, ткацтво — то ремесло осілих народів. Подорожуючи, я в’яжу спицями. На жаль, останнім часом деякі авіакомпанії забороняють брати на борт спиці й гачки. Отже, я не здобула жодного фаху, але все-таки, всупереч тому, що весь час торочили батьки, мені вдалося вижити, змінивши дорогою безліч занять і аж ніяк не опустившись на дно.

Коли мої батьки повернулися до міста після двадцятирічного романтичного експерименту, коли їх утомили посухи й морози, їхня здорова їжа, яка взимку хворіла в пивниці, вовна від власних овець, що вони її старанно набивали в бездонні горла подушок і ковдр, я отримала від них трохи грошей і вперше вирушила в дорогу.

Я тимчасово працювала всюди, куди потрапляла. У міжнародній мануфактурі на передмістях великої метрополії я збирала антени для ексклюзивних яхт. Там було багато таких, як я. Нас брали на роботу нелегально, не питаючи про походження і плани на майбутнє. У п’ятницю ми отримували платню, а кому це не пасувало, у понеділок вже не з’являвся. Тут були майбутні студенти в перерві між випускними і вступними іспитами. Емігранти у своїй вічній дорозі до ідеальної справедливої країни десь на Заході, де всі люди — сестри й брати, а сильна держава править за турботливу матір; утікачі, що переховуються від сімей — дружин, чоловіків, батьків; нещасливі коханці, розсіяні, меланхолійні й вічно змерзлі. Ті, кого переслідували охоронці права через несплачені кредити. Бурлаки, волоцюги. Божевільні, яких після чергового рецидиву хвороби забирали до лікарні, звідки на підставі незрозумілих законів депортували до країни походження.

Лише один індус працював тут постійно, роками, хоча, правду кажучи, його ситуація нічим не була кращою, ніж наша. Він не мав ані страхування, ані відпустки. Працював мовчки, терпляче, у рівномірному темпі. Ніколи не запізнювався, ніколи не шукав приводу для відгулу. Я намовила кількох осіб, щоб створити профспілку — то якраз були часи «Солідарності», — хоч би задля нього одного, але він не хотів. Зворушений моїм співчуттям, він щодня пригощав мене гострим карі, що приносив у казанку. Сьогодні я вже навіть не пригадаю його імені.

Я бувала офіціанткою, покоївкою в ексклюзивному готелі, нянькою. Продавала книги, квитки. В одному невеликому театрі влаштувалася на один сезон гардеробницею і пережила зиму серед плюшевих куліс, важких костюмів, атласних пелерин і перук. Коли закінчила навчання, трохи працювала педагогом, консультантом у центрі боротьби з узалежненнями, останнім часом — бібліотекарем. Щойно мені вдавалося заробити трохи грошей, вирушала в дорогу.

Голова у світі 

Я вивчала психологію у великому, похмурому комуністичному місті, мій факультет містився у будинку, який в часи війни був штабом підрозділу СС. Ту частину міста збудували на руїнах ґетто, це можна було легко помітити, якщо придивитися уважно: весь квартал стояв приблизно на метр вище, ніж решта міста. Метр розтрощу. Мені ніколи не було там добре; поміж новими багатоповерхівками і крихітними скверами завжди віяв вітер, а морозяне повітря здавалося особливо дошкульним, кололо в обличчя. Насправді ж це місце, хоч і забудоване, лишалося мертвим. Споруда інституту сниться мені досі — її широкі, ніби видовбані в камені, коридори; вичовгані чиїмись стопами, стерті краї сходин, відполіровані долонями поруччя; сліди, залишені в просторі. Не дивно, що нас навідували духи.

Коли ми запускали пацюків у лабіринт, завжди знаходився один, чия поведінка заперечувала теорії і легковажила нашими хитромудрими гіпотезами. Він спинався на задні лапки, байдужий до нагороди в кінці експериментальної траси, і, зневаживши рефлекс Павлова, роздивлявся нас, а потім завертав назад або брався неквапом вивчати лабіринт. Шукав чогось у бічних коридорах, намагався привернути до себе увагу. Пищав, дезорієнтований, аж доки дівчата, всупереч правилам, не виймали його з лабіринту й не брали на руки.

М’язи мертвої розтягнутої жаби скорочувались і випрямлялися в ритмі електричних імпульсів, але так, як ще не було описано в наших підручниках: вони подавали нам знаки, кінцівки робили виразно погрозливі й насмішкуваті жести, розхитуючи віру в механічну невинність фізіологічних рефлексів.

Нас тут навчали, що світ можливо описати й навіть пояснити за допомогою простих відповідей на розумні питання. Що він у своїй основі безвольний і мертвий, що ним керують доволі прості закони, які треба з’ясувати і викласти — найкраще за допомогою діаграм. Від нас вимагали експериментів. Формулювання гіпотез. Доведень. Нас посвячували в таємниці статистики, вірячи, що її мовою можна досконало описати всі засади світу і що дев’яносто відсотків — це важливіше, ніж п’ять.

Але сьогодні я знаю одне: той, хто шукає ладу, повинен уникати психології. Хай краще обере фізіологію чи теологію, тоді матиме принаймні солідний фундамент у вигляді чи то матерії, чи духу. Не послизнеться на психіці. Психіка — то дуже непевний об’єкт досліджень.

Мали рацію ті, хто казав, що цього напрямку не обирають з огляду на майбутню роботу, через цікавість чи покликання допомагати іншим. Причина в цілком іншому, і вона дуже проста. Підозрюю, що всі ми мали якийсь глибоко прихований дефект, хоч, безперечно, справляли враження розумних здорових молодих людей. Дефект був замаскований, хитро закамуфльований на час вступних іспитів. Міцно сплутаний, збитий клубок емоцій — як ті дивні вузлики, що їх часом знаходять у людському тілі і які можна побачити у кожному пристойному музеї патологоанатоми. А може, наші екзаменатори були людьми тієї самої породи і добре знали, що роблять? Ми, отже, мали б стати їхніми спадкоємцями. Коли на другому курсі ми обговорювали функціонування захисних механізмів і з подивом виявляли потугу цієї частини нашої психіки, то починали розуміти, що коли б не існували раціоналізація, сублімація, витіснення — всі ті штучки, якими рятуємо самі себе, — коли б можна було глянути на світ без жодного захисту, чесно й відважно, то нам би луснули серця.

Як можна було виснувати з наших занять, ми збудовані зі щитів і зброї, ми — міста, що вся їхня архітектура — то оборонні мури, башти й фортифікації; ми — держави бункерів.

Усі тести, співбесіди й експерименти ми проводили одне з одним, і після третього курсу я вже могла назвати свою болячку; це було наче відкриття власного таємного імені, яким покликають до ініціації.

Я недовго працювала за фахом. Під час одного з виїздів, коли я підробляла покоївкою, почала писати книжку. То був роман, який можна брати з собою в дорогу, читати в потязі, я писала його ніби для себе. Книжка-тартинка, яку можливо проковтнути враз, не розжовуючи.

Я вміла відповідно зосередитися, на якийсь час ставала велетенським вухом, що наслухало шелести, шурхоти й відлуння, далекі голоси, що долинали з-за якоїсь стіни.

Але я ніколи не стала справжньою письменницею, чи, краще сказати, письменником, бо в чоловічому роді це звучить якось солідніше. Життя мені завжди вислизало. Я натрапляла лише на його сліди, на якусь порожню шкаралупу. Тільки-но мені вдавалося його вистежити, воно відразу переходило на інші позиції. Я знаходила лише знаки, щось наче надписи на корі паркових дерев: «Я тут був». У моїх писаннях життя перетворювалося на уривчасті історії, оніричні оповідки, невиразні сюжети, мерехтіло десь далеко, в незвичайних зміщених перспективах або поперечних зрізах — так що важко було сказати хоч щось про цілість.

Кожен, хто коли-небудь пробував писати роман, знає, яка це важка робота; мабуть, то одна з найпекельніших справ. Треба весь час перебувати в собі, в тісній келії, в цілковитій самотності. Це контрольований психоз, параноя з манією, запряжені до роботи, а тому позбавлені пер, турнюр і венеційських масок, за якими ми їх легко впізнаємо, а вбрані радше в різницькі фартухи й кирзаки, з ножем для білування в руці. З тієї письменницької пивниці видно лише ноги перехожих, чути стукіт підборів. Іноді хтось зупиниться, щоб нахилитися й зиркнути всередину — тоді можна побачити людське обличчя і навіть перекинутися кількома словами. Проте розум переймається своєю грою, що діється тут-таки, у нашвидкуруч накресленому паноптикумі, він розставляє фігурки на провізоричній сцені: автор і герой, оповідачка й читачка, той, хто описує, і та, яку описують; стопи, черевики, підбори й обличчя раніше чи пізніше стануть частиною цієї гри.

Я не шкодую, що вподобала собі це незвичайне заняття — я не підходила на роль психолога. Не вміла пояснювати, проявляти в темній лабораторії чуттів родинні фото. Чужі звіряння — вони часто наводили на мене нудьгу, що я визнаю з жалем. Кажучи щиро, мені часто хотілося обернути навспак наші стосунки і почати розповідати пацієнтам про себе. Я мусила пильнувати, щоб не схопити співрозмовницю за рукав і не перебити її на півслові: «Та що ви кажете! А я це відчуваю цілком інакше! А мені що наснилося! Ось послухайте...». Або: «Та що ви знаєте про безсоння? І це ви називаєте нападом паніки? Не жартуйте. Той, що в мене трапився нещодавно, оце було...».

Я не вміла слухати. Не дотримувалася меж, піддавалася асоціаціям. Не вірила в статистику й верифікування теорії. Постулат «одна особистість — одна людина» завжди здавався мені надто мінімалістичним. Я була схильна розмивати очевидне, сумніватись у неспростовних арґументах — то була звичка, перверсійна йоґа мозку, витончена приємність внутрішнього руху. Недовірливе розглядання кожного твердження, смакування його під язиком і врешті — очікуване відкриття того, що жодне з тверджень не є правдивим, усі вони — фальш і підроблені марки. Я не хотіла мати стабільних поглядів, то був зайвий багаж. У дискусіях я ставала то по один, то по інший бік, і знаю, що мене за це не любили співрозмовники. Я була свідком дивного явища в моїй голові: що більше знаходилося в ній аргументів «за», то більше виринало й «проти», і що переконливішими ставали перші, то більше спокушували другі.

Як же я могла допомогти іншим, якщо мені самій було важко пройти будь-який тест? Зондування особистості, анкета з колонкою питань і варіантами відповідей — усе це здавалося мені заскладним. Я швидко помітила цю свою ваду, тому в інституті, коли ми досліджували одне одного під час практики, я відповідала випадково, навмання. З цього виходили чудні профілі — криві, вигнуті на координатній прямій. «Чи віриш ти, що найкраще рішення — те, яке найлегше змінити?». Чи вірю? Яке рішення? Змінити? Коли? Як це — найлегше? «Чи, зайшовши до кімнати, ти намагаєшся бути в центрі чи радше в кутку?». До якої кімнати? І коли? Ця кімната порожня чи вздовж стін стоять червоні плюшеві дивани? А вікна — який за ними краєвид? Питання про книжку: чи я волію читати її замість того, щоб іти на вечірку, чи це залежить від того, яка це книжка і яка вечірка?

Що ж то за методологія? Мовчки приймаємо, що людина не знає себе і достатньо підсунути їй відповідні хитрі питання, щоб вона сама себе здемаскувала. Сама собі поставить запитання і сама на них відповість. Необачно зрадить собі таємницю, про яку нічого не знає.

І ще один засновок, смертельно небезпечний, — про те, що ми незмінні, а наші реакції легко передбачити.

Синдром 

Історія моїх мандрів — це лише історія хвороби. Я страждаю синдромом, який легко можна знайти в будь-якому атласі клінічних синдромів і який — коли вірити спеціальній літературі — нестримно шириться. Найкраще звернутися до старого, виданого в сімдесятих роках посібника «The Clinical Syndromes», що є своєрідною енциклопедією синдромів. Він, зрештою, є для мене незмінним джерелом натхнення. Хто б іще зважився описати людину в її цілості, так повно й об’єктивно? Без жодних Застережень, послуговуючись при цьому поняттям особистості? Хто б іще замахнувся на загальну типологію? Поняття синдрому досконало пасує до психології мандрів. Синдром — невеликий, портативний, незалежний від млявої теорії, епізодичний. Ним можна щось пояснити, а потім викинути на смітник. Інструмент пізнання одноразового використання.

Мій носить назву «синдром персевераційної детоксикації». Якщо перекласти це просто й без претензій, то воно значило б лише одне: вперте повертання свідомості до певних уявлень чи навіть їх маніакальне вишукування. Це один із різновидів «синдрому жахливого світу» (The Mean World Syndrome), досить добре описаного останнім часом у нейропсихологічній літературі як особливе інфікування мас-медіями. Насправді це дуже міщанська болячка. Пацієнт коротає довгі години перед телевізором, вишукуючи пультом лише ті канали, на яких повідомляють найстрашніші новини — про війни, епідемії й катастрофи.

Захоплений тим, що бачить, він уже не спроможний відірвати очей.

Самі симптоми не становлять небезпеки і дозволяють жити спокійно, якщо вдається зберігати дистанцію. Ця прикра недуга не лікується, наука тут обмежується гіркою констатацією самого факту існування синдрому. Коли ж пацієнт, злякавшись себе, врешті-решт потрапляє до кабінету психіатра, той рекомендує йому насамперед подбати про гігієну життя — відмовитися від кави й алкоголю, спати у добре провітрюваній кімнаті, працювати в саду, ткати чи в’язати спицями.

Мій комплекс симптомів полягає в тому, що мене вабить усе зіпсоване, недосконале, неповноцінне, надламане. Мене цікавлять незграбні форми, помилки й тупики творіння. Те, що мало розвинутись, але з якихось причин лишилося недорозвиненим або навпаки — переросло плани. Те, що не відповідає нормам, є замалим або завеликим, розбуялим або мізерним, монструозним і відразливим. Форми, що зневажають симетрію, помножуються, розростаються на боки, брунькуються або ж навпаки — зводять множинність до єдності. Мені байдужі ті події, що повторюються, ті, що над ними з увагою схиляється статистика, ті, що їх усі приймають із блаженним панібратським усміхом на обличчі. Моя вразливість — тератологічна, монстрофільська. У мене є стійке й болісне переконання, що саме тут істинне буття виходить на поверхню і виявляє свою природу. Несподіване, випадкове розвінчання. Сором’язливе «упс», краєчок білизни з-під старанно заплісованої спідниці. Металевий огидний скелет раптово пробивається крізь оксамитову оббивку, вистрелює пружина з плюшевого фотеля, безсоромно руйнуючи ілюзію м’якості.

Анатомічний театр 

Я ніколи не була завзятою відвідувачкою мистецьких музеїв і, аби моя воля, радо відмовилася б від них на користь анатомічних театрів, де збирають і експонують усе рідкісне й неповторне, чудернацьке й монструозне. Все те, що існує в затінку свідомості, а якщо зазирнути туди — вислизає з поля зору. Так, у мене напевне є той нещасний синдром. Мене ваблять не багаті колекції в центрі міст, а маленькі лікарняні, часто заштовхані у підвали — ніби не варті кращого місця, ніби відгонять сумнівним смаком давніх колекціонерів. Саламандра з двома хвостами в овальному слоїку, мордочкою догори — вона ніби чекає судного дня, коли всі препарати світу нарешті воскреснуть. Нирка дельфіна у формаліні. Овечий череп, чиста аномалія — з двома парами очей та вух і подвійною мордою, гарний, як малюнок античного божка двоїстої природи. Людський плід, прикрашений кораликами, з підписом: «Fetus Aethiopis 5 mensium». Нагромаджувані роками примхи природи — двоголові й безголові, ненароджені — сонно плавають у розчині формальдегіду. Або ж узяти випадок Cephalothoracopagus Monosymetro, який до сьогодні експонується в одному музеї у Пенсільванії, — патологічна морфологія плоду з однією головою і двома тілами ніби ставить під сумнів основи логіки: 1=2. Нарешті, один зворушливий домашній, кухонний препарат: яблука урожаю 1848 року з чудними, ненормальними формами; мабуть, хтось вирішив, що ці вибрики природи заслуговують на безсмертя і вічно житиме лише те, що інакше.

Саме до цього я терпляче наближаюсь у моїх мандрах, вистежуючи помилки й провали творіння.

Я навчилася писати в потягах, готелях і почекальнях. На складаних столиках літаків. Занотовую під обіднім столом, у туалеті. Пишу на сходах музеїв, у кав’ярнях, в авті, запаркованому на узбіччі. Шкрябаю на клаптиках паперу, в записниках, на листівках, на шкірі долоні, на серветках, на полях книжок. Здебільшого це короткі речення, образки, але часом записую цитати з газет. Буває, що мене спокусить якась виловлена в натовпі постать, і тоді я збочую зі свого маршруту, йду її слідом, вигадую оповідь. Це чудовий метод, я відточую його. З роками моїм найкращим спільником стає час. Так є з кожною жінкою: я стала невидною, прозорою. Можу рухатись, як дух, зазирати людям через плече, дослухатися до їхніх сварок і дивитися, як вони сплять, поклавши голову на заплічник, як говорять до себе, не підозрюючи, що я поруч, як складають докупи слова, котрі я за мить вимовлю замість них.

Бачити — значить знати 

Метою мого паломництва завжди є інший паломник. Цього разу він почленований, неповний.

Ось тут, наприклад, зібрано кості, але тільки ті, що болять; скарлючені хребти, смужки ребер — вийняті, мабуть, із таких самих покорчених тіл, очищені, висушені й, нарешті, вкриті лаком. Невеличкий номер допоможе знайти опис хвороби у списках, які давно втрачені. Бо що таке тривкість паперу проти тривкості кісток? Від самого початку треба було писати на кістках.

Отут, наприклад, стегнова кістка, яку хтось допитливий перепиляв упоперек, щоб перевірити, що там ховається всередині. Мабуть, лишився розчарований тим, що побачив, бо зв’язав обидві частини конопляним шнурком і, вже думаючи про щось інше, поклав назад до скляної шафи.

У тій самій шафі перебувають кількадесят людей, віддалених одне від одного в часі й просторі — тепер вони у цій прекрасній домовині, просторій і сухій, гарно освітленій, приречені на музейну вічність; їм, певно, заздрять кості, що застрягли у вічному герці з землею. А може, декотрі з них — кості католиків — вельми тривожаться, як вони постануть на Страшнім суді, як, отакі розпорошені, складуться в тіло, що чинило гріхи й вершило добрі справи?

Черепи з наростами усіх форм, які лише можна собі уявити, попрострілювані, подірявлені, провалені. Кості рук, покарлючені ревматизмом. Рука, зламана в кількох місцях, зрослася природним чином, абияк — закам’янілий багатолітній біль.

Надто довгі короткі кістки і надто короткі довгі кістки, сухотні кістки, вкриті візерунком змін; здається, ніби їх поточив шашіль.

Бідні людські черепи у підсвітлених вікторіанських шафах, вищирившись, демонструють зуби. Цей, приміром, має діру посередині чола, зате гарні зуби. Цікаво, чи та діра була смертельною. Не обов’язково. Один чоловік, інженер-залізничник, якому залізний прут наскрізь пробив мозок, жив з такою раною ще багато років, чим, безперечно, прислужився нейропсихології, котра товкмачить на кожному кроці, що ми існуємо у власному мозку. Не помер, але дуже змінився. Казали, нібито став іншою людиною. Адже від мозку залежить, які ми, — тож, не гаючись, рушаємо ліворуч, у коридор мізків. Ось вони! Кремові суцвіття у розтині, великі й малі, геніальні й ті, котрі не вміли долічити до двох.

Далі — відділення, призначене для фетусів, чоловічків у мініатюрі. Ось лялечки, препаратики, все крихітне, людина вміщається у невеличкій банці. Оці наймолодші, ембріони, яких майже не видно, — це маленькі рибки, жабки, що висять на кінській волосині у формальдегідній невагомості. Оці більші демонструють нам лад людського тіла, його чудесне влаштування. Недолюдські крихти, незрілі зачатки, їхнє життя ніколи не переступило магічної межі потенції. Вони мають форму, але ще не доросли до духу, можливо, присутність духу якось пов’язана з величиною форми. У них матерія з сонною впертістю почала лаштуватися до життя, плести тканини, налагоджувати зв’язки між органами, будувати системи; вже почала роботу над оком і підготувала легені, хоча до світла й повітря звідси далеко.

У наступному ряду — ті самі органи, але вже зрілі, щасливі, що обставини дозволили їм дорости до своїх розмірів. Своїх?

Звідки вони знали, якими завеликими мають бути, коли їм перестати? Деякі не знали — ці кишки росли й росли, наші професори ледве знайшли банку, щоб їх умістити. Тим важче уявити собі, як вони поміщалися в череві того чоловіка, який фігурує на етикетці у вигляді ініціалів.

Серце. Його таємницю назавжди розкрито — це та безформна брила розміром із кулак, брудно-кремового кольору. Бо це якраз і є колір нашого тіла — сіро-кремовий, сіро-коричневий, відразливий, треба його запам’ятати. Ми б не хотіли, щоб стіни нашого помешкання чи наше авто були такої барви. Це колір нутрощів, темряви, місць, куди не сягає сонячне світло, де матерія ховається серед вільготи від чужого ока, тож і не мусить здаватися гарною. Її екстравагантності вистачило лише на кров; кров є знаком остороги, її червінь ґвалтує про те, що мушля нашого тіла розкрита. Що тяглість тканин перервана.

Власне, всередині ми позбавлені кольору. Коли серце добре виполоскати від крові, воно саме таке — як шмарклі.

Сім років мандрівки 

— Щороку подорож, уже сім років, відколи ми взяли шлюб, — розповідав у потязі молодик у довгому чорному елеґантному плащі і з чорною твердою папкою, яка нагадувала вишуканий футляр для столового прибору.

У нас купа фотографій, пояснював він далі, всі гарно впорядковані. Південна Франція, Туніс, Туреччина, Італія, Крит, Хорватія, навіть Скандинавія. Казав, що зазвичай вони розглядають світлини кілька разів — спочатку з родиною, потім на роботі, згодом із друзями, а далі фотографії роками безпечно лежать у пластикових конвертах, як докази у шафці детектива: ми там були.

Він замислився і глянув у вікно, за яким тікали, ніби кудись запізнюючись, краєвиди. Чи не подумав він часом: «Але що значить, “ми були”?». Куди звітріли ті два тижні у Франції, що оце стиснуті до якихось кількох спогадів: раптового нападу голоду біля мурів середньовічного міста і короткої миті вечора у кав’ярні під дашком, обплетеним виноградною лозою? Що сталося з Норвегією? Від неї лишився хіба що холод озерної води, і день, котрий ніяк не хотів закінчуватися, і ще радість від пива, купленого якраз перед закриттям крамниці, і перший запаморочливий краєвид фіорду.

— Те, що я побачив, — моє, — підсумував той чоловік, раптово пожвавившись, і з розмаху ляснув себе по стегні.

Ворожіння на Чорані[2] 

Інший чоловік, м’який і несміливий, завжди брав із собою в службові відрядження книжку Чорана, одну з тих, де дуже короткі тексти. У готелях він завжди тримав її на столику біля ліжка й щоранку, тільки-но прокинувшись, розкривав її навмання і читав свій епіграф сьогоднішнього дня. Він вважав, що в Європі всі готельні примірники Біблії треба якнайшвидше замінити Чораном. Від Румунії аж до Франції. Що для ворожіння Біблія вже не придатна. Який, скажімо, висновок ми могли би зробити з таких рядків, якби книга нам випадково розгорнулася на них якоїсь квітневої п’ятниці чи грудневої середи: «Усі речі скинії — для всякої служби в ній, усі кілки її й усі кілки подвір’я — мідь» (Вихід 27:19)? Як ми мали би це розуміти? «Зрештою, — погодився він, — це не мусить бути Чоран». Далі глянув на мене з викликом і сказав:

— Прошу дуже, запропонуйте щось інше.

Нічого не спало мені на думку. Тоді він видобув зі свого наплічника тоненьку пошарпану книжечку, розгорнув її на випадковій сторінці й аж засяяв.

— «Замість того, щоб звертати увагу на обличчя перехожих, я дивився на їхні стопи і всіх тих заклопотаних людей зводив до самих лише кроків, до квапливого руху — куди? І мені здалося очевидним, що вся наша місія — то збивання куряви в пошуках якоїсь дріб’язкової таємниці», — прочитав він задоволено.

Куніцький. Вода І 

Передобідня пора, він не знає напевне, котра година, не глянув на годинник, але чекає, здається, не довше, ніж п’ятнадцять хвилин. Зручно спирається на спинку і заплющує очі; тиша пронизлива, як високий настирний звук, неможливо зосередитися. Він ще не знає, що це далеке відлуння вереску сигналізації. Відсуває сидіння далі від керма й випростовує ноги. Його голова важка, тіло осувається під її тягарем, падає в біле розігріте повітря. Він ще трохи почекає в безруху.

Викурив цигарку, може, й дві. Через кілька хвилин вийшов з авта і випорожнився у рівчак. Здається, повз нього не проїхала жодна машина, але тепер він уже не певен. Далі повернувся до салону й ковтнув води з пластикової пляшки. Зрештою, відчув, що йому вривається терпець. Сердито натиснув клаксон, і оглушливий звук лише наблизив хвилю гніву, яка, втім, трохи його отямила. З цього моменту він усе бачить чітко — як іде за ними стежиною, виношуючи в думках слова, які за мить до них промовить: «Що ти, до дідька, так довго робиш? Де ти вешталася?».

Це оливковий гай — сухий, як солома. Трава хрускотить під черевиками. Між повикручуваними оливковими деревами росте дика ожина, молоді пагони намагаються виповзти на стежку і впіймати за ногу. Всюди купи сміття: гігієнічні серветки, гидота прокладок, окуповані мухами людські екскременти. Інші також зупиняються край дороги в своїх потребах. Не завдають собі клопоту зайти глибше у зарості, квапляться, навіть тут.

Немає вітру. Немає сонця. Біле нерухоме небо нагадує шатро. Парко. Часточки води висять у повітрі, і всюди вчувається запах моря — електричний, озоновий, рибний.

Він бачить рух, але не там, серед дерев, а тут, під ногами. На стежку вилазить велетенський чорний жук; якусь мить вивчає повітря вусиками, зупиняється — вочевидь, відчув людську присутність. Біле небо відбивається в його досконалому панцирі молочною плямою, і Куніцькому якусь мить здається, ніби з землі на нього дивиться незвичайне око, що не належить жодному тілу, око самодостатнє і вільне. Куніцький легенько підштовхує жука краєчком сандалії. Жук перебігає стежину, шелестячи сухою травою. Зникає в ожиннику. Все.

Куніцький, лаючись, вертається до авта, все ще з надією, що вони з хлопцем уже дійшли туди якимось кружним шляхом; так, він у цьому впевнений. Він скаже їм: «Я шукаю вас цілу годину! Що ви таке в біса виробляєте?».

Дружина попрохала зупинити авто. Коли Куніцький загальмував, вийшла і відчинила задні дверцята. Відстебнула малого від кріселка, взяла за руку і повела. Куніцькому не хотілося виходити, він був сонний, утомлений, хоча проїхали лише кілька кілометрів. Глянув на них краєчком ока, мигцем, не знав, що треба уважно дивитися. Тепер він намагається відтворити той розмитий образ, навести різкість, наблизити його й зупинити. Отже, він бачить, як вони йдуть шелесткою стежиною, дивиться на них зі спини. На ній, здається, світлі полотняні штани й чорна футболка, на хлопчикові — трикотажна маєчка зі слоником, — це він знає напевне, він сам уранці його одягав. Ідучи, про щось розмовляють, бозна про що, — тоді він не знав, що треба слухати. Зникають між оливкових дерев. Невідомо, скільки часу це триває, певно, недовго. П’ятнадцять хвилин, може, більше — Куніцький губиться в часі, він не дивився на годинник. Не знав, що треба перевіряти час. Він терпіти не міг, коли дружина питала його: «Про що ти думаєш?». Відповідав: «Ні про що». Вона не вірила, казала, що неможливо не думати, ображалася. Але тепер Куніцький відчуває своєрідне задоволення — так, він може ні про що не думати. Він це вміє.

А потім зненацька спиняється серед заростей ожини, завмирає — здається, ніби його тіло, нахиляючись до ожинового коріння, несамохіть знайшло нову точку рівноваги. Тиші акомпанує дзижчання мух і шум у голові. Якусь мить він бачить себе згори: чоловік у банальних штанях сафарі та білій майці, з невеличкою лисиною на тімені, серед заростей; приблуда, гість у чужому домі. Людина, виставлена під обстріл, — якраз посеред тимчасового перемир’я у битві, що в неї втягнуті і розпечене небо, і порепана земля. Його охоплює ляк; йому хочеться негайно сховатися, зачаїтися в автомобілі, але власне тіло його ігнорує — він не може поворушити ногою, змусити себе до руху. Ступити крок — хто б гадав, що це так складно; тріщать ланцюги. Нога в сандалії — це якір, який прип’яв його до землі, він застряг. Куніцький свідомо, тяжко, дивуючись самому собі, змушує її ворухнутися. Немає іншого способу покинути цей розігрітий безмежний простір.

Вони приїхали чотирнадцятого серпня. На поромі зі Спліта було людно — трохи туристів, більше місцевих. Оці другі вертались із материка з покупками, — там дешевше. Острівна земля неродюча. Туристів було легко визначити — коли сонце почало неухильно скочуватися в море, вони перейшли на правий борт і націлили на нього об’єктиви. Пором поволі минав розкидані острови, а потім здалося, ніби виплив у відкрите море. Неприємне відчуття, коротенька мить паніки.

Вони легко знайшли свій пансіонат, він називався «Посейдон». Власник, бородатий Бранко у футболці з мушлею, сказав звертатися до нього на «ти», а далі, по-панібратськи поплескуючи Куніцького по спині, повів їх на другий поверх вузького кам’яного будинку на самому узбережжі і з гордістю показав мешкання. В їхньому розпорядженні були дві спальні і невелика наріжна кухонька, обставлена традиційно — шафками з ламінованої деревоволокнистої плити. Її вікна виходили просто на пляж і відкрите море. Під одним із них саме зацвіла аґава — міцна квітуча галузка тріумфально здіймалася над водою.

Куніцький виймає мапу і зважує різні можливості. Вона могла втратити орієнтацію і просто вийти на шосе в іншому місці. Певно, оце стоїть деінде, може, навіть зупинить якесь авто і поїде — куди? Він бачить на мапі, що шосе на Вісі біжить крутою лінією через весь острів і ним можна їздити довкола, не наближаючись до моря. Кілька днів тому вони саме так оглядали Віс. Він кладе мапу на її сидіння, на торбинку, і рушає. Їде повільно, шукаючи їх поглядом серед оливкових дерев. Приблизно через кілометр пейзаж змінюється: замість оливкових гаїв починаються кам’янисті пустирі, порослі сухою травою й ожинником. Біле вапнисте каміння шкіриться, як величезні зуби, загублені диким звіром. Ще через кілька кілометрів він завертає. Тепер праворуч бачить запаморочливо зелені виноградники, а серед них подекуди — кам’яні хижки для інструментів, порожні й похмурі. У найкращому разі, вона заблукала, можливо, занедужала, вона або малий — тепер така спека, така задуха. Може, їм потрібна негайна допомога, а він, замість того, аби щось робити, вештається сюди-туди трасою. О, який же він дурень, він лише тепер це зрозумів. Його серце починає битися швидше. Можливо, в неї трапився сонячний удар. Може, зламала ногу.

Вертається і кілька разів сигналить. Проїжджають два німецькі авта. Він дивиться на годинник: минуло вже приблизно півтори години, а це значить, що пором відчалив. Проковтнув автомобілі, зачинив ворота і рушив у море — білий масивний корабель. З кожною хвилиною між ним та поромом — дедалі ширша смуга байдужого моря. У Куніцького страшне передчуття, від якого йому пересихає язик, передчуття чогось, що пов’язане з тим сміттям біля дороги, з мухами та людськими екскрементами. Все ясно. Вони зникли. Пропали обоє. Він знає, що їх немає серед оливкових дерев, але біжить туди сухою стежкою і гукає, вже не вірячи, що вони відгукнуться.

Це час пообідньої сієсти, містечко майже безлюдне. На пляжі біля самої дороги троє жінок запускають синього повітряного змія. Паркуючи авто, він бачить їх дуже виразно. Одна з них має на собі кремові штани, що обтягують товсті сідниці.

Він знаходить Бранка за столиком невеличкої кав’ярні. Той сидить у товаристві двох чоловіків. Усі п’ють палінковац[3] — із льодом, як віскі. Бранко, забачивши його, всміхається: для нього це несподіванка.

— Ти щось забув? — питає.

Підсуває йому стільця, але він не сідає. Він хоче розповісти все по черзі, переходить на англійську, тим часом десь в іншій частині голови з’являється думка про те, що зазвичай роблять у таких ситуаціях — так, ніби це кіно. Каже: зникли — Яґода і малий. Каже, де й коли. Каже, що шукав і не знайшов. Тоді Бранко питає:

— Ви посварилися?

Він чесно відповідає, що ні. Двоє чоловіків допивають палінковац. Він теж би не відмовився. Досі вчуває в роті той гостро-солодкавий посмак. Бранко поволі бере зі столу пачку цигарок і запальничку. Ті двоє теж устають, важко, ніби зосереджуються перед боєм, а може, їм просто більше хотілося б сидіти в затінку навісу. Вирішують їхати всі разом, Куніцький наполягає, що треба спершу повідомити в поліцію. Бранко вагається. Його чорна борода перетикана промінцями сивих волосин. На жовтій футболці червоніє мушля і напис «Shell».

— Може, вона зійшла до моря?

Може, й зійшла. Вирішують так: Бранко й Куніцький повертаються до того місця, а двоє інших ідуть до відділка, щоб зателефонувати до Віса. Бранко пояснює, що в Коміжі є лише один поліціянт, а справжній відділок — аж у Вісі. На столику лишаються склянки з підталим льодом.

Куніцький одразу впізнає невелику затоку біля дороги, де стояв перед тим. Йому здається, ніби це було кілька століть тому, час тепер спливає інакше, петляє, він густий і терпкий. З-за білих хмар визирає сонце, раптово стає гаряче.

— Посигналь, — каже Бранко, і Куніцький тисне на клаксон.

Звук довгий, жалібний, як голос тварини. Змовкає і розбивається на мініатюрні луни цикад.

Вони рушають в оливкові зарості, час від часу перегукуючись. Зустрічаються щойно біля виноградника і, трохи порадившись, вирішують перешукати і його. Рухаються вздовж тінявих рядів, гукаючи: «Яґода, Яґода!». Куніцький усвідомлює значення цього імені, він уже встиг про нього забути, а тепер йому зненацька здається, ніби він бере участь у стародавньому ритуалі, тьмяному, Гротесковому. З лози звисають налиті соком темно-фіалкові грона, чудернацькі, багаторазово помножені пилки, а він блудить зеленим лабіринтом, гукаючи: «Яґода, Яґода!». До кого? Кого він шукає?

Мусить зупинитися ненадовго, йому закололо в боці; згинається в попереку, стоячи між рядами рослин. Занурює голову в тіняву прохолоду, приглушений листям голос Бранка змовкає, і Куніцький чує тепер лише дзижчання мух — знайоме бриніння тиші.

За виноградником починається наступний, відділений від попереднього лише вузькою стежиною. Вони зупиняються, і Бранко дзвонить по мобільному. Повторює два слова: «žena» і «dijete» — все, що вдається зрозуміти Куніцькому. Сонце стає помаранчеве. Велике, набрякле, воно слабне на очах. За мить йому можна буде глянути в обличчя. Виноградники натомість набувають інтенсивної темно-зеленої барви. Дві людські фігурки стоять безпорадно серед зеленого смугастого моря.

Надвечір на трасі вже стоять кілька авт і гуртик чоловіків. Куніцький сидить в автомобілі з написом «Policija» і з допомогою Бранка відповідає на хаотичні, як йому здається, питання великого спітнілого поліціянта. Говорить простою англійською. «We stopped. She went out with the child. They went right here»[4], — показує рукою. «I was waiting, let’s say, fifteen minutes. Then I decided to go and look for them. I couldn’t find them. I didn’t know what has happened»[5]. Виймає теплувату мінеральну воду, жадібно п’є. «They are lost»[6]. Потім додає ще раз: «lost». Поліціянт дзвонить кудись по мобільному. «It is impossible to be lost here, my friend»[7], — каже до нього, чекаючи з’єднання. Куніцького вражає те «ту friend». Потім озивається радіопередавач. Перш ніж вони утворять нерівний ланцюг і рушать у глиб острова, мине щонайменше година.

За той час розпухле сонце спуститься понад виноградниками, а коли вони вийдуть на саму вершину, виявиться, що сонячний диск уже торкається моря. Вони стануть мимовільними глядачами його заходу, тривалого, як опера. Нарешті люди вмикають ліхтарики. Вже в потемках виходять на високий, стрімкий берег острова, де ціла купа невеличких заток, і перевіряють дві з них. У кожній стоять кам’яні будиночки, де живуть ексцентричні туристи, які не люблять готелів і воліють заплатити більше за відсутність протічної води й електрики. Люди готують на кам’яних кухнях або привозять із собою газові балони. Ловлять рибу, яка з моря відразу мандрує на ґриль. Ні, ніхто не бачив жінки з дитиною. Невдовзі вони вечерятимуть — на столах з’являються хліб, сири, маслини і нещасні риби, які ще в обід віддавалися своїм бездумним заняттям у морі. Час від часу Бранко телефонує до готелю в Коміжі — його просить про це Куніцький, сподіваючись, що вона заблукала і нарешті дісталася туди кружним шляхом. Але після кожного дзвінка Бранко лише поплескує його по плечі.

Близько півночі виявляється, що група чоловіків порідшала і серед них є ті двоє, котрих Куніцький бачив за столиком у Коміжі. Тепер, прощаючись, вони представляються: Драґо й Роман. Ідуть разом до авта. Куніцький вдячний їм за допомогу, не знає, як це висловити, забув, як по-хорватському буде «дякую», здається, «djakuje» чи «djekuji», якось так. Зрештою, досить трохи доброї волі, і можна було б спільно виробити якесь таке слов’янське койне, набір схожих часто вживаних слов’янських слів, без граматики — замість того, щоб опускатися до неоковирної, спрощеної англійської.

Вночі під його будинок підпливає човен. Треба евакуюватися, це повінь. Вода вже досягла другого поверху. В кухні вона сочиться зі щілин між плиткою, струменить теплими цівками з розеток. Книжки набухли від вологи. Він розгортає одну і бачить, що літери стікають, як макіяж, лишаючи порожні розмиті сторінки. Виявляється, що всі вже відпливли попереднім човном, залишився він один.

Крізь сон чує, як з неба падають краплі, що за мить перетворяться на раптову коротку зливу.

Benedictus, qui venit[8] 

Квітень на автостраді, смуги червоного сонця на асфальті, світ старанно вкритий поливою Недавнього дощу — великодня паска. У Велику п’ятницю надвечір їду автом десь між Бельгією та Голландією, не знаю напевне, де саме, — кордон, давно не вживаний, цілковито затерся, зник. По радіо крутять «Реквієм». Під час «Benedictus» уздовж траси запалюються ліхтарі, ніби потверджують передане мені по радіо мимовільне благословення.

Хоча, правду кажучи, це може значити лише те, що я опинилася в Бельгії, де існує приємний для подорожан звичай освітлювати всі автостради.

Паноптикум 

Паноптикум і вундеркамера — це, як я вичитала в музейному путівнику, статечна пара, від якої походять сучасні музеї. То були виставки різноманітних цікавинок, що їх привозили з далеких і близьких подорожей.

Проте не можна забувати, що «паноптиконом» Бентам назвав свою геніальну систему стеження за в’язнями; вона полягала в такому впорядкуванні простору, яке дозволяло б кожного в’язня постійно мати на оці.

Куніцький. Вода II 

— Зрештою, острів не такий уже й великий, — каже вранці Дюрджіца, дружина Бранка, і наливає йому в філіжанку міцної, густої кави.

Всі повторюють це, як мантру. Куніцький знає, на що вони натякають, він сам розуміє, що острів надто малий, щоби тут можна було заблукати. Острів має лише близько десяти метрів завдовжки і два великі поселення — міста Віс і Коміжа. Його можна дуже детально перешукати, сантиметр за сантиметром, наче шухляду. До того ж люди в обох містечках добре знайомі між собою. Ночі теплі, довкола виноградники, а фіги вже майже дозріли. Навіть якщо вони заблукали, з ними нічого не станеться, вони не помруть ні від голоду, ні від холоду, і їх не з’їдять дикі звірі. Вони переночують на сухій розігрітій траві під оливкою, чутимуть сонний шум моря. З будь-якого місця до дороги не більш як три-чотири кілометри. Серед полів стоять кам’яні будиночки з бочками вина та винними пресами, подекуди там можна знайти їжу й свічки. На сніданок вони з’їдять гроно стиглого винограду або ж підкріпляться у відпочивальників із затоки.

Вони спускаються до готелю, де на них уже чекає поліціянт, але інший, молодший. Куніцький якусь мить сподівається, що він прийшов із доброю вісткою, але той просить паспорт. Уважно переписує дані, каже, що їх доведеться шукати ще й на материку, в Спліті. І на інших довколишніх островах.

— Вона могла піти берегом, — пояснює він.

— У неї не було грошей. No money. Все тут, — Куніцький показує торбинку і виймає з неї гаманець, червоний, вишитий намистинами. Відкриває його й підносить до очей поліціянтові. Той знизує плечима і переписує адресу в Польщі.

— Скільки дитині років?

Куніцький відповідає: три.

Їдуть серпантинами на те саме місце; день, схоже, буде спекотний і безхмарний, просвітлений, як слайд. До обіду з нього цілком зникне зображення. Куніцький думає про можливість огляду згори, з гелікоптера, бо ж острів майже голий. Ще думає про чипи, про те, що їх чіпляють тваринам, перелітним птахам, лелекам і журавлям, а для людей нічого такого не вигадали. Всі мусять мати такі чипи — задля власної безпеки; за ними в Інтернеті можна буде відстежити кожен людський рух — шляхи, місця відпочинку, блукання. Скільки людей можна було б урятувати від смерті! У нього перед очима картинка з екрана комп’ютера: кольорові лінії, що позначають людські маршрути, суцільні сліди, знаки. Кола й еліпси, лабіринти. Може, нескінченні вісімки, можливо — невдалі, раптово перервані спіралі.

Є собака, чорна вівчарка; псові дають її светр із заднього сидіння. Вівчарка нюшить довкола авта, потім рушає стежкою між оливок. Куніцький відчуває раптовий приплив енергії, зараз усе з’ясується. Вони біжать за псом. Вівчарка зупиняється в одному місці — тут вони, певно, справляли потребу, хоч нема жодного сліду. Собака стоїть, задоволений собою, — але ж це ще не все, друже. Де люди, куди вони пішли? Пес не розуміє, чого від нього хочуть, але трюхикає далі, кудись убік, уздовж траси, віддаляючись від виноградників.

То вона, виходить, пішла дорогою, думає Куніцький. Мабуть, помилилася. Могла вийти далі й чекати його кількасот метрів звідси. Але невже не чула клаксона? А потім? Може, хтось їх підвіз? Але куди він міг їх везти? Хтось. Невиразна, тьмяна кремезна постать. Широка потилиця. Викрадення. Він оглушив їх і повантажив до багажника? Перевіз поромом на материк, і тепер вони в Загребі чи Мюнхені — де завгодно. Але як він перетнув кордон із двома непритомними тілами?

Але собака тієї ж миті звертає в ярок, що біжить убік від траси, у довгу кам’янисту балку, і рухається нею далі вниз, по камінню. Там починається невеликий занедбаний старий виноградник, у якому вони помічають кам’яний будиночок, схожий на кіоск, накритий іржавою гофрованою бляхою. Перед дверима лежить купка сухого виноградного бадилля, — мабуть, на паливо. Пес крутиться довкола будиночка, бігає колами і вертається до дверей. Але двері замкнені на колодку — вони дивляться на це з подивом. Вітер навіяв на поріг патичків. Цілком очевидно, що туди ніхто не заходив. Поліціянт зазирає досередини крізь брудні шибки, а далі починає термосити вікно, все сильніше й сильніше, аж доки його не вивалює. Тепер вони зазирають усі, у ніздрі вдаряє запах прілі і всюдисущий дух моря.

Харчить рація, псові дають попити води і знову підставляють під ніс светр. Тепер він робить три кола довкруж будинку, звертає на дорогу, далі, трохи повагавшись, рушає тим самим шляхом у бік голих, де-не-де порослих сухою травою скель. З урвища видно море. Там стоїть ціла пошукова команда. Обличчям до води.

Пес утрачає слід, повертає, врешті, лягає посеред стежки.

— To je zato jer je po noči padala kiša, — каже хтось по-хорватському, і Куніцький добре розуміє, що йдеться про нічний дощ.

Приходить Бранко і забирає його на пізній ланч. Поліція ще лишається, але вони вже їдуть до Коміжі. Дорогою майже не розмовляють. Куніцький гадає собі, що Бранко, мабуть, не знає, що сказати, до того ж іноземною мовою, по-англійському. То й добре, хай нічого не каже. Вони замовляють смажену рибу в ресторані біля самого моря, це навіть не ресторан, а кухня Бранкових знайомих. Тут усі — його знайомі, вони навіть чимось схожі між собою, гострі риси обличчя, шкіра ніби пошмагана вітром, плем’я морських вовків. Бранко наливає йому вина і переконує випити. Сам також вихиляє його залпом. Не дозволяє йому заплатити. До нього телефонують.

— They manage to get a helicopter, an airplane. Police[9], — каже Бранко.

Узгоджують план подорожі вздовж берегів острова, Бранковим човном. Куніцький телефонує до Польщі, до батьків, чує надтріснутий, такий близький голос батька, каже йому, що вони мусять затриматися тут ще на три дні Він не скаже правди. Все гаразд, просто мусять затриматися. Телефонує на роботу, повідомляє, що в нього невеликі проблеми, просить про три додаткові дні відпустки. Сам не знає, чому каже «три дні».

Куніцький чекає Бранка на пристані. Той знову з’являється у футболці з емблемою червоної мушлі, але це нова футболка, чиста, свіжа, — певно, в нього таких багато. Знаходять серед човнів на причалі невеликий катер. Сині літери, досить незграбно наляпані на борту, складаються в ім’я «Нептун». Куніцький пригадує собі, що пором, яким вони дісталися сюди, називався «Посейдон». І ще багато речей — бари, крамниці, човни — називаються «Посейдон». Або «Нептун». Ці два імені море викидає на берег, як мушлі. Цікаво, як вони домовилися про копірайт із тим богом? Чим йому платять?

Вони сідають у катер, маленький, тісний, радше моторний човен із дерев’яною кабінкою, абияк збитою з дощок. Бранко тримає там пляшки для води, порожні й повні. У деяких — вино з його виноградника, біле, міцне, смачне. Кожен тут має свій виноградник і своє вино. Бранко виймає з кабіни двигун і прикріплює його до корми. Двигун заводиться з третього разу, і з цієї миті вони мусять кричати один до одного. Шум нестерпний, але мозок небавом звикає до нього, як до грубої зимової одежі, що відділяє тіло від решти світу. Поволі в цьому шумі потопає краєвид дедалі крихітніших затоки й порту. Куніцький помічає будинок, у якому вони жили, навіть кухонні вікна й цвіт аґави, що розпачливо вистрілює в небо, наче скам’янілий феєрверк, тріумфальна еякуляція.

На його очах усе стискається й зливається: будинки — у темну криву лінію, порт — у хаотичну білу пляму, перетикану рисками щогл; зате над містечком виростають гори, голі, сірі, де-не-де скроплені зеленню виноградників. Вони ростуть, стають велетенськими. З материка, з дороги, острів здавався маленьким, тепер же видно його огром; маса скель, укладених у монументальний конус, кулак, що стримить із води.

Коли вони звертають ліворуч, випливаючи з затоки у відкрите море, берег острова видається стрімким, неприступним.

Джерелами руху є гребені хвиль, що б’ються об скелі, і збентежені людською присутністю птахи. Коли вони знову вмикають мотор, птахи сполохано летять геть. І ще — вертикальна смуга реактивного літака, який розтинає небо надвоє. Літак летить на південь.

Рушають. Бранко запалює дві цигарки і одну дає Куніцькому. Курити важко, з-під носа човна бризкають крихітні краплини й осідають на всьому.

— Дивися на воду, — кричить Бранко. — На все, що плаває.

Наближаючись до затоки з печерою, вони бачать гелікоптер — летить у протилежний бік. Бранко стає посередині човна й махає. Куніцький дивиться на машину, майже щасливий. Острів невеликий, думає він уже всоте, ніщо на ньому не сховається від погляду великої механічної бабки, все буде видно, як на долоні.

— Пливімо до «Посейдона», — гукає він до Бранка, але той вагається.

— Там нема проходу, — кричить Бранко у відповідь.

Проте катер завертає і сповільнює хід. Поміж скелі вони запливають із вимкненим двигуном. Та частина острова також мала би називатися «Посейдон», як і все тут, думає Куніцький. Бог побудував собі тут власні катедри — нефи, печери, колони й хори. Лінії непередбачувані, ритм хитрий і нерівний. Чорні базальтові скелі лисніють від води, ніби вкриті рідкісним темним металом. Тепер, у сутінках, ці споруди зворушливо сумні, це квінтесенція пустки, тут ніхто ніколи не молився. Куніцькому рантом здасться, що перед ним першовзірці людських храмів, що сюди потрібно привозити туристів, перш ніж вони поїдуть до Шартра чи Реймса. Він хоче поділитися цим відкриттям із Бранком, але занадто гучно, щоб розмовляти. Вони бачать інший, більший човен із написом «Policie. Split», який пливе вздовж стрімкої лінії берега. Човни наближаються один до одного, і Бранко розмовляє з поліціянтами. Нема жодних слідів, нічого. Принаймні так це розуміє Куніцький, бо розмову заглушує торохкотіння мотора. Вони, певно, спілкуються рухами губів і лагідним безпорадним знизуванням плечей, яке не пасує до їхніх білих поліційних сорочок із погонами. Показують, що треба повертати, бо за мить стане темно. «Завертайте», — ось усе, що чує Куніцький. Бранко піддає газу, і це звучить, як вибух. Вода ціпеніє від холоду, морем розходяться хвилі, дрібненькі, як мурашки на шкірі.

Причалювання до берега тепер зовсім інакше з вигляду, ніж удень. Спершу вони бачать яскраві вогні, які з кожною миттю щораз більше відриваються один від одного й шикуються уряди. Ростуть у дедалі глибшій пітьмі, виокремлюються, видно, які вони різні: світла яхт, пришвартованих коло берега, зовсім інакші, ніж вогники у вікнах, а освітлені вітрини відрізняються від рухомих посвітів машин. Безпечний краєвид освоєного міста.

Нарешті Бранко глушить двигун, і човен причалює до берега. Днище несподівано треться об каміння — вони причалили на невеликий міський пляж, біля самого готелю, далеко від пристані. Тепер Куніцький здогадується, чому. Біля рампи, на самому краєчку пляжу, стоїть поліційне авто, двоє чоловіків у білих сорочках явно на них чекають.

— Вони, певно, хочуть із тобою поговорити, — каже Бранко і пришвартовує човен.

Куніцького раптово охоплює слабкість, він боїться того, що може почути. Що знайшли тіла. Цього він боїться. У нього підкошуються ноги, поки він іде.

Богові дякувати, це звичайний допит. У них — ніяких новин. Але минуло вже багато часу, справа серйозна. Везуть його тією самою, єдиною на острові трасою до Біса, до відділка. Вже зовсім темно, але вони, певно, добре знають дорогу, бо навіть не пригальмовують на закрутах. Швидко проминають те місце.

У відділку на нього чекають нові люди. Перекладач, високий елегантний чоловік, який, щиро кажучи, доволі кепсько говорить по-польському, — його привезли спеціально зі Спліта, — та офіцер. Ставлять рутинні питання, якось байдуже. До Куніцького доходить, що він перетворився на підозрюваного.

Підвозять його до самого готелю. Він виходить з авта і робить такий рух, ніби заходить усередину. Насправді лише вдає, чекає в темних сінях, поки вони від’їдуть, поки стихне гуркотіння двигуна, і виходить надвір. Іде в бік найбільшого скупчення світел, до набережного бульвару, де зосереджені всі кав’ярні й ресторани. Але вже пізно, і попри те, що сьогодні п’ятниця, натовпів нема. Певно, друга чи третя ночі. Серед нечисленних клієнтів за столиками шукає поглядом Бранка, але дарма, ніде не видно футболки з мушлею. Є якісь італійці, ціла родина, вони вже доїдають; ще — двоє літніх людей, які посмоктують щось крізь соломинки і придивляються до італійців. Якісь дві ясноволосі жінки, по-дружньому повернувшись одна до одної, торкаються плечами за розмовою. Місцеві чоловіки, рибалки, ще одна пара. Яка полегша — ніхто не звертає на нього уваги... Він іде краєчком тіні, біля самого узбережжя, вчуваючи запах риби і теплий, солонавий подих вітру з моря. Йому кортить звернути вгору, в одну з тих вуличок, які ведуть у бік Бранкового дому, але не наважується, мабуть, там усі вже сплять. Сідає за маленький столик, на краю літньоїкав’ярні. Офіціант його ігнорує.

Він спостерігає за чоловіками, які збираються за сусіднім столиком. Сідають, приставляючи собі стільці. Їх п’ятеро. Перш ніж підійде офіціант і вони замовлять свої напої, довкруг них уже замкнеться невидиме коло побратимства.

Вони різного віку, двоє з них мають густі бороди, але усі відмінності небавом розчиняться в колі, яке вони вже мимохіть утворили. Вони говорять про щось, але про що — байдуже; здається, ніби вони готуються до спільного співу, налаштовують голоси. Сміх виповнює простір усередині кола; жарти — доречні та бажані, навіть старі-бородаті. Той сміх — низький, розкотистий — підкорює простір і змушує замовкнути туристів за сусіднім столиком, збентежених жінок середнього віку. Він притягує цікаві погляди.

Чоловіки готують собі публіку. Вхід офіціанта з тацею стає увертюрою, а сам офіціант, молодий хлопець, нічого не підозрюючи, перетворюється на конферансьє, який оголошує танець, оперу. Забачивши його, чоловіки жвавішають, якась рука піднімається вгору і вказує йому місце — ось, тут. Мить тиші, і вже скляні вінця наближаються до вуст. Декотрим із них, найбільш нетерплячим, не вдається стриматись, щоб не заплющити очей, — зовсім як у церкві, коли священик статечно кладе на язик білий оплаток. Світ от-от перекинеться сторчголов — лише умовно підлога залишається під ногами, а стеля над головою, тіло вже не належить собі, а є ланкою живого ланцюга, частиною живого кола. Отак і тепер склянки мандрують до вуст, сама мить їх спорожнення майже невидна, все діється в блискавичному зосередженні, з миттєвою серйозністю. Відтепер чоловіки вже не випускатимуть склянок із рук. Тіла за столиком будуть вихитуватись, обертатися, голови описуватимуть кола в повітрі, щораз ширші й ширші. Вони перетинатимуться, креслячи нові дуги. Нарешті виринуть руки, спершу вони випробують свою силу в повітрі, у жестах, що ілюструють слова, а далі помандрують до плечей товаришів, до їхніх потилиць і спин, утішаючи їх і підтримуючи. То будуть любовні дотики. У цьому братанні рук і спин немає нічого зухвалого, це танець.

Куніцький дивиться на це заздро. Йому кортить вийти з затінку, приєднатися до них. Він ніколи не спізнав такої інтенсивності. Ближчою йому є північ, де чоловіча спільнота набагато стриманіша. Але на півдні, де сонце й вино відкривають тіла швидше і безсоромніше, цей танець стає цілком реальним. Через годину перше тіло вже осувається й зупиняється на спинці стільця.

Куніцького вдаряє в спину тепла лапа нічного бризу, підштовхує до столиків, ніби намовляє: «Ну, давай, підійди». Йому хотілося б увійти до кола, куди б вони не вирушали. Він пішов би з ними куди завгодно.

Повертається неосвітленим боком бульвару до готелика, вважаючи, аби не переступити межі мороку. Перш ніж увійти до вузької й задушливої сходової клітки, він глибоко вдихає повітря й стоїть якусь мить непорушно. Далі дряпається сходами, намацуючи в темряві кожну сходинку, і відразу, не роздягаючись, падає на ліжко, на живіт, розкинувши руки, неначе хтось вистрелив йому в спину, а він ще якийсь час думає про кулю, а потім помирає.

Встає через кілька годин, дві або три, надворі ще темно. Навпомацки йде до авта. Повискує сигналізація, машина по-змовницьки моргає, їй було самотньо. Куніцький випаковує з неї багаж, усе підряд. Носить валізки сходами і кидає їх на підлогу в кухні й кімнаті. Дві валізи й безліч пакунків, сумок, кошиків, серед яких і той, куди складено провіант на дорогу, комплект ластів у пластиковому мішку, маски, парасоля, пляжні мати і ящик з накупленими на острові винами й айвазом, тим перцевим пюре, яке їм так посмакувало. І ще банки з оливками. Вмикає всі світла й сидить посеред цього розгардіяшу. Потім бере її торбинку й обережно витрушує вміст на кухонний стіл. Сідає і придивляється до купки жалюгідних предметів, неначе це гра в кості, і він мусить вийняти одну кість так, аби не зрушити інших. Трохи повагавшись, бере до рук помаду і відкручує ковпачок. Темно-червона, майже нова. Вона нечасто нею користувалася. Нюхає її. Пахне гарно, важко сказати, чим саме. Набравшись відваги, по черзі бере кожну річ і кладе на столі осібно від інших. Паспорт — старий, у синій обкладинці, на фото вона значно молодша, з розпущеним довгим волоссям і гривкою. Підпис на останній сторінці розмитий, тому її часто подовгу затримують на кордоні. Чорний записник на Гумці. Він розкриває його і гортає сторінки — якісь нотатки, рисунок жакета, стовпчик цифр, візитівка бістро в Поляниці, на звороті — номер телефону, жмутик волосся, темного, навіть не жмутик, а кількадесят окремих волосин. Відкладає набік. Потім він перегляне його уважніше. Косметичка з екзотичного індійського матеріалу, всередині — темно-зелений олівець, пудрениця (майже без пудри), зелена туш для вій зі спіральною щіточкою, пластикова стругачка для олівців, блиск для вуст, маленький пінцет, розірваний почорнілий ланцюжок. Знаходить іще квиток до музею в Троґірі, на звороті напис, іноземне слово; наближає картку до очей і читає з труднощами: καιρóζ. Мабуть, «Кайрос», але він не певен, йому це нічого не каже. На дні повно піску.

Мобілка майже цілком розряджена. Він перевіряє останні виклики — переважно його власний номер, але є й інші, йому невідомі, два чи три. «Отримані повідомлення» — лише одне, від нього, коли вони загубились у Троґірі. «Я біля фонтана на головній площі». «Надіслані повідомлення» — порожньо. Повертається до головного меню, на екрані світить якась картинка, потім гасне.

Розпечатана пачка гігієнічних хустинок. Олівець, дві самописки, одна — жовтий «ВІС», друга — з написом «Hotel Mercure». Дрібні монети — польські гроші та евроценти. Гаманець, у якому трохи хорватських банкнот і десять злотих. Картка VISA. Блок помаранчевих аркушиків, бруднуватий. Мідна шпилька з якимось античним візерунком, здається, зламана. Дві цукерки «Копіко». Фотоапарат, цифровий, у чорному футлярі. Цвях. Біла скріпка. Фольга від жуйки. Крихти. Пісок.

Він старанно розкладає все це на чорній матовій стільниці, кожен предмет на однаковій відстані від іншого. Підходить до крана, п’є воду. Повертається до столу й запалює цигарку. Потім починає її апаратом робити фото кожної речі зосібна. Фотографує повільно, солідно, на максимальному наближенні, з увімкненим спалахом. Шкодує лише, що цей маленький апарат не може сфотографувати себе самого. Він також є доказом у справі. Потім іде до передпокою, де стоять сумки й валізи, і робить по одному фото кожної з них. На цьому не зупиняється, розпаковує валізи й починає фотографувати кожну вдяганку, кожну пару взуття, кожен тюбик крему, кожну книжку. Іграшки малого. Витрушує навіть брудну білизну з пакета й робить фото безформної купки.

Знаходить невеличку пляшечку ракії і випиває її одним духом, не випускаючи апарата з рук, нарешті фотографує порожню пляшку.

Коли Куніцький вирушає автом у напрямку Віса, надворі вже ясно. Він узяв із собою зачерствілі канапки, які дружина приготувала в дорогу. На сонці масло розтало, просочило скибки хліба лискучим масним шаром, голландський сир затверднув і став півпрозорим, як пластмаса. Він з’їдає дві, виїжджаючи з Коміжі, витирає руку об штани. Їде повільно, обережно, розглядаючись на боки, пам’ятаючи, що в його крові ще лишився алкоголь. Але почувається сильним і надійним, як механізм. Не озирається назад, хоча знає, що там, за його спиною, метр за метром росте море. Повітря таке чисте, що з вершини, мабуть, вдасться роздивитися береги Італії. Поки він зупиняється в затоках і перевіряє все — кожен папірець, кожну смітинку. Ще він захопив із собою Бранків бінокль і тепер розглядає крізь нього схили. Бачить кам’янисті урвища, вкриті суховинням випаленої, посірілої трави, бачить кущики потемнілої від сонця безсмертної ожини, що судомно хапається довгими паростями за каміння. Бачить хирляві здичавілі оливки з покрученими стовбурами, кам’яні обмурівки, що лишилися від покинутих виноградників.

Приблизно через годину неквапом, наче патрульний поліціянт, він починає спускатися до Віса. Минає невеликий супермаркет, де вони купували різні речі, переважно вино, і за мить він у місті.

Пором уже причалив до берега. Він велетенський, як будинок, як плавуча багатоповерхівка. «Посейдон». Здоровенні ворота вже відчинені, і біля входу до тієї розчахнутої печери вишикувалася черга авт і сонних людей; от-от почнуть запускати. Куніцький стає біля турнікета й дивиться на групку, яка купує квитки. Дехто з наплічником, серед них — гарна дівчина в кольоровому тюрбані; він дивиться на неї, неспроможний відірвати очей. Поруч із дівчиною — високий юнак зі скандинавським типом обличчя. Є жінки з дітьми, найпевніше — місцеві, без багажу. Якийсь чоловік у костюмі, з портфелем. Є пара — вона притулилася до його грудей і заплющила очі, ніби намагається надолужити надто коротку ніч. Кілька авт — одне завантажене до самого даху, з німецькими номерами, два італійські. Місцеві фургончики — по хліб, овочі, пошту. Острів мусить жити. Куніцький крадькома зазирає до авт.

Нарешті черга рушає, пором заковтує людей і машини, ніхто не опирається, всі йдуть, як телята. Під’їжджає ще група французьких мотоциклістів, п’ятеро, вони останні і теж слухняно зникають у пащі «Посейдона».

Куніцький чекає, поки ворота зачиняться з механічним скреготом. Білетер захряскує віконце і виходить на перекур. Вони обидва є свідками того, як пором із раптовим шумом відчалює від берега.

Куніцький каже, що шукає жінку з дитиною, виймає з кишені її паспорт і підсуває під ніс білетерові.

Той дивиться на фото у паспорті, нахиляється ближче. Каже хорватською щось на кшталт:

— Поліція нас уже про неї питала. Ніхто її тут не бачив, — затягується цигаркою. — Це маленький острів, таке запам’ятовується.

Зненацька кладе Куніцькому руку на плече, ніби вони давні знайомі.

— Кави? Вип’єш кави? — І киває головою в бік портової кав’ярні, яку саме відчиняють.

Так, кави. Чому б і ні?

Куніцький сідає за невеликий столик, а білетер за якусь мить з’являється з подвійним еспресо. П’ють мовчки.

— Не хвилюйся, — каже білетер. — Тут неможливо загубитися. Нас тут усіх видно, як на долоні. — І показує відкриту долоню, поорану кількома глибокими лініями. Потім приносить йому булку з котлетою й салатом. Нарешті йде геть, лишаючи Куніцького над недопитою кавою. Коли білетер зникає, у Куніцького виривається короткий схлип, схожий на шматок булки — тож він ковтає його, не відчуваючи смаку.

Його не полишає відчуття, що всі вони видні, як на долоні. Видні кому? Хто може дивитися на них усіх, на той острів посеред моря, на нитки асфальтових доріг із порту до порту, на кілька тисяч виснажених спекою людей, місцевих і туристів, вічно непосидючих? У його голові мерехтять фото з супутника, на яких, кажуть, можна роздивитися напис на сірниковій коробці. Чи це може бути правдою? Тоді, мабуть, видно й зачатки його лисини. Велике холодне небо, повне рухомих очей неспокійних сателітів.

Повертається до авта через невеликий цвинтар біля церкви. Усі могили повернуті в бік моря, наче в амфітеатрі, тож померлі спостерігають за повільним одноманітним рухом порту. Певно, їх тішить білий пором, можливо, він навіть уявляється їм архангелом, що ескортує душі в цій піднебесній переправі.

Куніцький помічає, що весь час повторюються кілька прізвищ. Люди тут — як коти, ховаються в собі, обертаються в колі кількох родин, рідко виходять із нього назовні. Куніцький зупиняється лише раз — бачить маленький нагробок із двома рядками літер:

Зорка 9.ІІ.21 — 17.11.54

Сречан 29.1.54 — 17.VII.54

Намагається знайти в цих датах алгебраїчний лад, вони скидаються на шифр. Мати й син. Якась трагедія, прихована датами, розписана на етапи. Естафета.

Це вже край міста. Він утомлений, спека досягла апогею, піт заливає йому очі. Коли він знову дряпається автом у глиб острова, бачить, як сонце перетворює його на найсуворіше місце на світі. Спека цокає, як годинникова бомба.

У поліційному відділку його пригощають холодним пивом, ніби хочуть приховати під білою піною власну безпорадність.

— Ніхто їх не бачив, — каже масивний служака і запопадливо повертає в його бік вентилятор.

— Що робити? — питає він поліціянта, стоячи у дверях.

— Відпочиньте, — каже той.

Але Куніцький залишається у відділку і дослухається до всіх телефонних розмов, до повного прихованих значень хрипотіння рацій, аж поки приходить Бранко і забирає його на обід. Вони майже не розмовляють. Потім Куніцький просить відвезти його до готелю, він виснажений, лягає на ліжко в одязі. Вчуває запах власного поту, огидний сморід страху.

Лежить навзнак посеред розкиданих речей. Його зір уважно вивчає їхні комбінації, взаємне розташування, фігури, у які вони укладаються. На цьому можна ворожити. Це лист, написаний до нього в справі дружини й дитини, але найперше у справі його самого. Йому не знайоме це письмо, ці знаки, найпевніше, їх писала не людська рука. Їхній зв’язок із ним очевидний, важливий уже сам факт, що він на них дивиться; і те, що він бачить, — велика таїна; таїною є те, що він узагалі може дивитися й бачити; те, що він є.

Усюди й ніде 

Коли я вирушаю в подорож, то зникаю з мап. Ніхто не знає, де я. В точці, з якої я вийшла, чи в точці, до якої прямую? Чи існує щось «поміж»? Чи я схожа на той утрачений день, коли летиш на схід? Чи на віднайдену ніч, коли летиш на захід? Чи я підвладна тому законові, яким так пишається квантова фізика, — що частинка може перебувати одночасно у двох місцях? Чи іншому, про який ми ще не знаємо і якого ще не доведено, — що можна подвійно існувати в одному місці?

Гадаю, що таких, як я, — багато. Зниклих, неприсутніх. Вони зненацька виникають у терміналах прильотів і починають існувати, коли прикордонники ставлять їм у паспорт штамп або коли ґречний портьє в готелі вручає їм ключ. Без сумніву, вони вже збагнули власну непостійність, залежність від місць, пір дня, мов, міст і їхнього клімату. Плинність, мобільність ілюзорність — ось що значить бути цивілізованим. Варвари не подорожують, вони просто йдуть до мети або вчиняють наїзди.

Отак міркує й жінка, яка пригощає мене трав’яним чаєм із термоса, поки ми обидві чекаємо автобус із вокзалу до аеропорту; її руки зафарбовані хною, плями творять складний візерунок, який з кожним днем стає все менш виразним. Коли ми сідаємо, вона береться мені читати лекцію на тему часу. Каже, що народи осілі, землеробські воліють радощів кільцевого часу, в якому кожна подія мусить повернутися до свого початку, згорнутися в ембріон і повторити процес дозрівання і смерті. Проте номади й купці, вирушаючи в дорогу, мусили вигадати для себе інший час, зручніший в дорозі. Це час лінійний, більш функціональний, бо ним визначається наближення до мети й наростання процентів. Кожен день — єдиний і неповторний, отже, варто ризикувати й ловити мить, черпати насолоди тут і тепер. Утім, то було насправді сумне відкриття — коли зміна незворотна, втрата і жаль стають чимось буденним. Ось чому в них весь час на вустах слова «марний» і «вичерпаний».

— Марні зусилля, вичерпані кошти, — сміється та жінка і закидає пофарбовані хною руки за голову. Каже, що єдиний спосіб вижити в такому розтягнутому, лінійному часі — це зберігати дистанцію, перебувати в танці, який полягає в наближенні й віддаленні, крок уперед — крок назад, крок праворуч — крок ліворуч, легко запам’ятати. А що більшим стає світ, то більшу відстань можна собі витанцювати — емігрувати за сім морів, за дві мови, за цілу релігію.

Проте я маю іншу думку з приводу часу. Час усіх мандрівців — це багато часів в одному, ціле розмаїття часів. Це час острівний, це архіпелаги ладу в океані хаосу, час, що його виробляють вокзальні годинники, всюди різний, умовний, змінний, як пояси, тому ніхто не сприймає його всерйоз. У літаку розчиняються години, світанок настає блискавично, на п’яти йому вже наступають полудень і вечір. Лихоманковий час великих міст, куди прибуваєш ненадовго, щоб здатися в полон якогось вечора, і лінивий час безлюдних рівнин, що їх бачиш із літака.

Ще я думаю, що світ — увесь той глобус — міститься всередині, у звивині мозку, у шишкоподібній залозі, він стоїть у горлі. Можна добряче кашлянути і виплюнути.

Летовища 

Ось великі летовища, що збирають нас у собі, обіцяючи пересадку на наступний літак; уся ця система сполучень і розкладів — усе заради руху. Але навіть якщо ми нікуди не збираємося вирушати найближчими днями, варто з кожним із цих летовищ познайомитися ближче.

Колись їх розташовували на околицях міст, як придатки, як вокзали. Проте їхня емансипація сягнула такого рівня, що вони вже мають свою тотожність. Невдовзі можна буде сказати, що то міста приєдналися до летовищ — як місця для сну й роботи. Бо ж відомо, що життя точиться в русі.

Чим, спитати б, сучасні летовища гірші від звичайних міст? Там розташовані мистецькі виставки й конференц-зали, там влаштовують фестивалі й бенефіси. Є сади й пасажі, ведеться просвітницька діяльність. У Схіпголі можна оглянути чудові копії Рембрандта, а на одному азійському летовищі міститься музей релігії. Дуже гарно придумано. Крім того, там можна скористатися пристойними готелями, великим розмаїттям ресторанів і барів. Є невеликі крамниці, супермаркети і торгові галереї, де можна не лише затаритися на дорогу, але й придбати сувеніри, щоби потім не марнувати на це часу. Є фітнес-клуби, кабінети класичного й східного масажу, є перукарні й торговельні консультанти, представництва банків і операторів мобільного зв’язку. Врешті, заспокоївши тілесні потреби, можемо рушити по духовну поживу до численних каплиць і медитаційних залів. На деяких летовищах для мандрівників влаштовують літературні читання й зустрічі з авторами. Десь у мене в наплічнику досі лежить програмка однієї з них: «Історія та основні проблеми психології подорожі», «Розвиток анатомії в XVII столітті».

Все чудово організовано; транспортери й ескалатори допомагають пасажирам переходити з одного терміналу до іншого, а потім з одного аеропорту до наступного (між деякими з них — кільканадцять годин перельоту!), непомітна служба порядку пильнує за справним функціонуванням цього великого механізму.

Це дещо більше, ніж летовище, — це вже особливий різновид міст-держав, що мають стале розташування, але змінних мешканців. Аеропортові республіки, члени Всесвітнього Союзу Летовищ, ще не представлені в ООН, але незабаром вони й там матимуть представників. Це приклад устрою, в якому внутрішня політика не має особливого значення, важливішими є зв’язки з іншими летовищами — членами Союзу. Бо лише з огляду на них існування аеропорту має сенс. Це приклад екстравертного устрою; конституція написана на кожному квитку, а посадковий талон — то єдиний паспорт громадянина.

Кількість мешканців тут завжди змінна, вона флуктує. Цікаво, що популяція збільшується під час туманів і гроз. Якщо хочеш почуватися тут добре, не можна надто кидатися в очі. Іноді, коли їдеш ескалатором і минаєш братів та сестер у мандрівці, здається, ніби всі тут є препаратами у формаліні, які спостерігають один за одним крізь скло. Люди, вирізані з картинок, зі світлин у путівнику. Наша адреса — місце в літаку: скажімо, 7D або 16А. Величезні транспортери везуть нас у протилежних напрямках: одні — в шубах і шапках, інші — в сорочках із пальмами й бермудах, одні — з очима, вицвілими від білини снігу, інші — обпалені сонцем; одні — просяклі північною вільготою, пахом гнилого листя й розм’яклої землі, інші — з піском у закамарках сандалій. Одні — смагляві, обвітрені, темнолиці, інші — сліпучо-білі, аж фосфоресцентні. Є такі, що голять голови, і такі, що ніколи не стрижуть волосся. Є високі й кремезні, як он той чоловік, а є тендітні й дрібні, як ота жінка, що ледве сягає йому до пояса.

У них є й своя музика. Це симфонія авіаційних двигунів, кілька простих звуків, розлитих у позбавленому ритму просторі, ортодоксальний двомоторний хор, мінорно-понурий, інфрачервоний, інфрачорний, largo на одному-єдиному акорді, який виснажує сам себе. Реквієм, що починається потужним заспівом злету і закінчується гальмівним «амінь».

Подорож до власного коріння

На гостели потрібно подати до суду за «ейджизм», дискримінацію за віковими ознаками. З якихось причин вони приймають на ночівлю лише молодь; ця вікова планка змінюється, але можна не сумніватися, що сорокалітній не пройде. Чого молодь має користуватися такими привілеями? Невже не досить того, що вона привілейована самою природою?

От узяти хоча б тих обходисвітів із наплічниками, які переважно заповнюють більшість гостелів, — високі, сильні чоловіки та жінки з чистою здоровою шкірою, мало хто з них палить або вживає якусь гидоту, хіба що скрутять собі косяка час від часу. Подорожують екологічним наземним транспортом, нічними потягами, переповненими автобусами далекого сполучення. У деяких країнах їм ще вдається піймати автостоп. Вечорами вони дістаються до своїх гостелів і за вечерею починають одне одному ставити Три Подорожні Запитання: звідки ти походиш? Із якої країни прибув? Куди мандруєш? Перше питання визначає вертикаль, два наступні — горизонталь. Таким способом їм вдається усталити щось на зразок спільної системи координат, і, лише зручно розташувавшись на цій спільній мапі, вони засинають спокійно.

Той, кого я зустріла в потязі, подорожував, як і більшість із них, у пошуках власного коріння. То була доволі складна мандрівка. Його бабуся по лінії матері була російською єврейкою, а дідусь — поляком із Вільна (обоє покинули Росію разом з армією генерала Андерса і після війни оселилися в Канаді); натомість дідусь по лінії батька був іспанцем, а бабуся — індіанкою з племені, назви якого я не пам’ятаю.

Він був на самому початку своєї подорожі, і все це, здається, трохи його бентежило.

Подорожня косметика

Сьогодні кожна пристойна парфумерна крамниця пропонує клієнтам спеціальну серію косметики для мандрівників. У деяких великих магазинах для неї навіть призначена окрема полиця. Тут можна спорядитись усім, що знадобиться в мандрівці, — шампунем, милом у тюбику, щоби прати білизну в готельних ваннах, складаними зубними щітками, кремом для засмаги, спреєм проти комарів, серветками, просоченими пастою для взуття (пропонується ціла гама кольорів), інтимними гігієнічними наборами, кремом для ніг, кремом для рук. Характерною рисою всіх цих вигадливих штучок є їхній розмір — усі ці тюбики, баночки й флакончики не більші, ніж великий палець; у найменшому наборі для шиття вміщаються три голки, п’ять клубочків ниток різного кольору, по три метри у кожному, два білі аварійні ґудзики і шпилька. Особливо зручна річ — лак для волосся у спреї, мініатюрний флакончик уміщається на долоні.

Здається, косметична промисловість визнала феномен подорожі зменшеною копією осілого життя, його іграшковою, дещо інфантильною мініатюрою.

La mano di Giovanni Battista[10] 

Світу надто багато. Його варто було б трохи зменшити — замість того, щоб розширювати, помножувати. Варто було б його знову замкнути у маленькій бляшанці, такому собі переносному паноптикумі, і дозволити зазирати туди лише в суботу пополудні, коли всі щоденні справи вже зроблені, коли білизна випрана й випрасувана, а сорочки вишикувані на спинках крісел, коли підлоги випуцувані, а на підвіконні стигне дріжджовий пиріг, посиланий здобною крихтою. Зазирати всередину, ніби до фотопластикона, чудуючись кожній подробиці.

Мабуть, уже запізно. На жаль.

Здається, єдине, що тепер залишається, — це навчитися без кінця вибирати. Бути як отой мандрівник, якого я зустріла в нічному потязі. Він казав, що вряди-годи мусить відвідати Лувр і зупинитися перед єдиною картиною, котру, на його думку, варто бачити. Стати перед картиною Івана Хрестителя і простежити поглядом за його піднесеним угору перстом.

Оригінал і копія 

Чоловік у буфеті одного музею колись сказав мені, що ні від чого не отримує такого задоволення, як від спілкування з оригіналом. Ще твердив таке: що більше на світі стає копій, то могутніша сила оригіналу, який часами набуває потуги реліквії. Бо ж насправді важливим стає поодиноке, те, над чим тяжіє приголомшлива загроза знищення. Підтвердженням його слів був гуртик туристів, які поряд у побожному зосередженні споглядали картину Леонардо да Вінчі. Лише вряди-годи хтось, не витримавши напруги, гучно клацав фотоапаратом, і це звучало, наче якесь «амінь», промовлене новітньою цифровою мовою.

Потяг боягузів 

Існують потяги, спеціально призначені для того, щоби пасажири в них спали. Там є лише спальні вагони і один вагон-бар, — навіть не ресторан: досить і бару. Такий потяг, наприклад, курсує між Щецином і Вроцлавом. Він вирушає о 22.30 і прибуває о 7.00, але ж дорога не така й далека, якісь триста сорок кілометрів, їх можна було би подолати за п’ять годин. Але не завжди йдеться про те, щоби було швидше, — фірма дбає про комфорт пасажирів. Потяг зупиняється в полях і стоїть серед нічних туманів, такий собі тихий готель на колесах. Не варто мчати наввипередки з ніччю.

Є ще непоганий потяг Берлін — Париж. І Будапешт — Белград. А ще Бухарест — Цюрих.

Гадаю, їх спеціально придумали для тих, хто боїться літати. Ці потяги сором’язливі, краще не зізнаватися, що їздиш ними. Зрештою, їх не надто й рекламують. Це потяги для сталої клієнтури, для того мізерного відсотка людей, які помирають від страху під час кожного злету й приземлення. Для людей зі спітнілими долонями, які безпорадно торсають носовички і хапають стюардес за рукав.

Такі потяги стоять тихенько на бічній колії і не впадають у вічі. (Скажімо, потяг із Гамбурга до Кракова перечікує в Альтоні, сховавшись за рекламами й білбордами). Той, хто їде ним уперше, довго блукає вокзалом, поки його знайде. Тихо триває завантаження. У бічних кишенях сумок і валіз — піжами й капці, косметички, затички для вух. Одяг старанно вішають на спеціальні гачки, а біля крихітних умивальників у шафках ставлять причандалля для чищення зубів. Провідник небавом збиратиме замовлення на сніданок. Чай або кава — такий собі потяговий ерзац свободи. Якби вони придбали дешевий авіаквиток, були б на місці через годину, та ще й заощадили б. Спали б цієї ночі в обіймах коханих, вечеряли би в одній з ресторацій на вулиці Блебль, де подають устриці. Вечірній концерт Моцарта в катедрі. Прогулянка набережною. А так мусять цілковито віддатися подорожі рейками, згідно з віковічним звичаєм предків особисто проїхавши кожен кілометр, кожен міст, віадук і тунель у своїй наземній мандрівці. Неможливо нічого оминути чи перестрибнути. Колесо торкнеться кожного міліметра рейки, на мить зробивши її своєю дотичною, і то буде неповторна конфігурація — кола та рейки, часу й місця, єдина в цілому всесвіті.

Тільки-но цей потяг боягузів без жодного оголошення рушає в ніч, одразу заповнюється бар. Туди бредуть чоловіки на кілька чарок або велике пиво, щоби краще заснути; добре одягнуті ґеї, що стріляють очима, наче кастаньєтами; розгублені вболівальники якогось клубу, окремо від своєї групи, яка полетіла літаком, — безпорадні, наче вівці, що відбилися від отари; подруги, яким за сорок, — ті, залишивши вдома занудних чоловіків, подалися шукати пригод.

Потроху починає бракувати місць, пасажири поводяться, як на великому урочистому прийнятті, вряди-годи ґречні бармени представляють їх одне одному: «Оцей гість їздить із нами кожного тижня», «А це Тед, він каже, що не піде спати, а сам перший упаде з ніг», «Цей пасажир щотижня їздить до дружини, певно, дуже її кохає», а оце пані «Востаннє-їду-цим-потягом».

Серед ночі, коли потяг поволі повзе бельгійськими чи любуськими рівнинами, коли нічний туман густішає і огортає все, у барі з’являється друга зміна — змучені безсонням подорожани, які не соромляться капців на босу ногу. Ці приходять сюди так, ніби віддають себе в руки сліпої долі — хай буде, що буде.

Але, гадаю, нічого поганого з ними не трапиться. Адже вони в русі, летять у чорному просторі, несені потягом крізь ніч. Нікого не впізнавати, не бути ніким упізнаним. Вийти з власного життя, щоби згодом безпечно повернутися.

Покинуте мешкання 

Помешкання не розуміє, що трапилося. Помешкання гадає, що господар помер. Відколи затріснулися двері і в замку скреготнув ключ, усі звуки долинають сюди приглушеними, позбавленими тіні й обрисів, наче невиразні плями. Невживаний простір тужавіє, його спокою не порушує жоден протяг, жоден порух фіранок, і в цьому безруху починають кристалізуватися нові несміливі форми, що висять якусь мить між підлогою та стелею в передпокої.

Звісно, тут не може народитися нічого нового, звідки б воно взялося? Це лише імітації знайомих обрисів, що клубочаться й сходять бульбашками, і лише коротку мить утримують форму. Поодинокі епізоди, самі лише жести, як-от відбиток стопи на м’якому килимі, який завжди в одному й тому самому місці з’являється і зникає. Або рука, що над столом імітує писання, цілком незрозумілим способом, бо обходиться без ручки й паперу, і навіть без решти тіла.

Книга безчестя 

Та ні, яка там подруга. Я зустріла її на стокгольмському летовищі — єдиному у світі, де є дерев’яна підлога, красивий паркет із темного дуба, випуцуваний, зі старанно допасованими дощечками. Кілька добрячих гектарів північного лісу.

Вона сиділа навпроти мене, випроставши ноги й поклавши їх на чорний наплічник. Не читала, не слухала музику, склала руки на животі й дивилася поперед себе. Мені сподобалося, що вона така спокійна, така цілковито віддана чеканню. Коли я глянула на неї відважніше, вона якраз дивилася на ту вичищену підлогу. Щоб зав’язати розмову, я щось бовкнула — що, мовляв, шкода лісу на підлогу летовища.

Вона відповіла:

— Кажуть, коли будують летовище, то жертвують якусь живу істоту. Щоб не ставалися катастрофи.

У стюардес за стійкою були якісь проблеми. Виявилося, — звернулися вони через гучномовець до нас, зібраних у залі очікування, — що літак перевантажений. Якимось дивним робом у списку опинилося забагато пасажирів. Помилка комп’ютера — ось що тепер є справжнім фатумом. Дві особи, які погодяться летіти завтра, отримають по двісті євро, нічліг в аеропортовому готелі та бон на вечерю.

Люди почали нервово перезиратися. Хтось запропонував: киньмо жереб! Хтось засміявся, але за мить запала прикра мовчанка. Ніхто не хоче залишатися, це ясно. Ми не живемо в порожнечі, кожен має заплановані зустрічі; завтра збираємося до дантиста, а на вечір запросили друзів.

Я глянула на свої черевики. Мені нема куди квапитися. Я не мушу гнатися за часом. Хай час стежить за мною, а не навпаки. І ще — існують різні способи заробляти на життя, то, може, якраз народжується новий вимір праці, ремесло майбутнього, яке врятує від безробіття й засмічення Землі? Можна стояти збоку, заробляти собі на наступний день життя, переспавши ніч у готелі, пити вранці каву й снідати, користаючи з розмаїття йогуртів на шведському столі. Чому б і ні? Я підвелася й рушила до знервованих стюардес. Тієї ж миті жінка, що сиділа поряд, пішла за мною.

— Чому б і ні? — спитала вона.

На жаль, наш багаж уже полетів. Порожній автобус підвіз нас до готелю, ми мешкаємо в затишних кімнатках поряд. Розпаковувати нічого, зубна щітка і чиста білизна — такий необхідний набір. Ще крем для обличчя і цікава книжка. Записник. Буде час занотувати все, записати туди цю жінку:

«Висока, гарно збудована, доволі стегнаста, з невеликими руками. Пишне кучеряве волосся зібране у хвіст, але воно, неслухняне, весь час вибивається й літає довкола, як срібний німб, геть сиве. Проте обличчя в неї — молоде, ясне, веснянкувате. Мабуть, вона шведка, ті не фарбують волосся».

Ми домовилися зустрітися внизу, в барі. Ввечері, після довгого душу й клацання телеканалів.

Замовили біле вино і, обмінявшись вступними люб’язностями та поставивши Три Головні Подорожні Запитання, перейшли до справи. Я спершу оповідала їй про свої паломництва, але небавом відчула, що вона слухає лише з увічливості. Тож я втратила всіляке натхнення — було очевидно, що моя співрозмовниця готує набагато цікавішу історію.

Вона збирає докази, отримала навіть на це ґрант Євросоюзу, але його все одно виявилося недостатньо, так що мусила позичити в батька, який тим часом помер. Відкинула пружинку сивого волосся з чола (я переконалася, що їй не більше, ніж сорок п’ять), і ми за бони авіакомпанії замовили салат, — у переліку була тільки «Ніцца».

Вона говорила, ледь мружачись, що додавало її словам легкої іронії, і кілька перших хвилин я не була певна, чи все це всерйоз. Отже, вона твердила, що на перший погляд світ здається таким розмаїтим. Куди б ти не подався, всюди бачиш різних людей, їхні екзотичні культури, міста, збудовані за різним плануванням і з різних матеріалів. Різними здаються дахи, вікна й подвір’я. Вона настромила на виделку шматочок фети й описувала ним кола в повітрі.

— Але хай тебе не вводить в оману те позірне розмаїття, той павичевий хвіст. Усюди є одне й те саме: тварини. Те, що робить людина з тваринами, — промовила вона.

Спокійно, ніби вкотре повторюючи завчену напам’ять лекцію, вона почала перелічувати: собаки на спеці шарпають надто короткі ланцюги, чекаючи води як спасіння; цуценята, яких тримають на півметровому ланцюзі, на другому місяці життя ще не вміють ходити; вівці котяться взимку на полях, серед снігів; єдине, на що спроможні фермери, це вивозити замерзлих ягнят вантажівками; в ресторанних акваріумах тримають омарів, аби палець клієнта прирік їх на смерть в окропі, а в інших закладах у дворах годують псів на заріз, адже страви з собачого м’яса повертають чоловікам потенцію; курей у клітках визначають за кількістю яєць, які вони знесуть, і вони несуть, у той час як хімічні стимулятори вкорочують їм життя; собак зводять для бійки; мавпам уколюють заразу; на шкірі кроликів тестують косметику; хутра роблять з ненароджених овець. Усе це вона оповідала відсторонено, вкладаючи до рота оливки.

Я запротестувала. Ні, це неможливо слухати.

Тоді вона вийняла з полотняної торбини, що висіла на спинці стільця, стосик аркушів, зшитих пластиковою пружинкою, і простягла мені. Я неохоче погортала — чорна ксероксна фарба, потемнілий папір, текст у дві шпальти, як в енциклопедії чи Біблії. Дрібний друк, примітки. «Рапорти про безчестя». Адреса персональної сторінки в Інтернеті. Від першої миті я знала, що не буду цього читати. Проте чемно поклала зшиток до наплічника.

— Оце я й роблю, — сказала вона.

За другою пляшкою вина розповіла мені, як заслабла на високогірну хворобу під час подорожі до Тибету і мало не померла. Її виходжувала якась місцева жінка, б’ючи у бубон і поячи травами.

Ми ще довго сиділи, наші язики розв’язалися того вечора, спраглі довгих речень і сюжетів, добре змащені вином.

Наступного ранку за сніданком Александра — так звалася та гнівна жінка — нахилилася до мене, поки я була зайнята круасанами, й мовила:

— Справжній Бог — то звіря. Він у тваринах, так близько, ще ми його не помічаємо. Щодня він терпить за нас, повсякчас жертвуючи собою, він годує нас своїм тілом, одягає у свої шкури, дозволяє тестувати на ньому ліки, щоб ми могли жити довше й краще. Так він дбає про нас, такою є його любов.

Я завмерла, дивлячись на її вуста, приголомшена не так цим одкровенням, як тоном, яким вона це промовила — цілком спокійним. І ножем, який байдуже розмащував шар масла по пінястих нутрощах рогалика.

— Доказ є в Ґенті.

Вона висмикнула з полотняної торби листівку і кинула мені на тарілочку.

Я взяла листівку до рук і спробувала добачити якийсь сенс у нагромадженні зображених деталей. Для цього знадобилася б лупа.

— Його неважко роздивитися, — сказала Александра. — Ось посеред міста стоїть катедра, а там, на вівтарі — велика гарна ікона. На ній видно поле, зелену рівнину, десь за містом, а на лузі — простий пагорок. Ось тут, — вказала вона кінчиком ножа, — тут стоїть Звіря в образі білого ягняти, на тому пагорку.

Так, я впізнала картину. Бачила її не раз на якихось репродукціях. «Поклоніння Агнцеві».

— Його правдива сутність розкрита, його сяйлива постать вабить зір і змушує схилити голову перед божистим маєстатом, — провадила далі вона, вказуючи ножем на ягня. — Бачимо, як звідусюди до нього пливе процесія, усі ті люди приходять, аби поклонитися йому, аби глянути на того найскромнішого, найупослідженішого Бога. Ось, глянь, тут володарі, імператори й королі, церкви, партії та парламенти, ремісничі цехи; йдуть матері з дітьми, старці й отроки.

— Навіщо ти це робиш? — спитала я.

Це ясно: щоб написати велику книгу, в якій буде занотовано кожен злочин, від самого початку світу. То буде сповідь людства. Вона вже зробила виписки з давньогрецької літератури.

Путівники 

Описування схоже на використання: і те, і те нищить. Блякнуть барви, стираються кути, аж поки те, що описане, починає меркнути, в’янути. Зокрема, це стосується місць. Велетенських руйнувань завдали путівники, то була справжня інвазія, епідемія. «Бедекери» назавжди сплюндрували велику частину планети; видані мільйонними накладами, багатьма мовами, вони знесилили місця, прицвяхували їх, назвали й затерли їхні обриси.

Я теж у своїй молодечій наївності бралася описувати місця. Згодом, коли поверталася до тих місць, коли силкувалася глибоко вдихнути і ще раз захлинутися їхньою інтенсивною присутністю, коли намагалася знову вловити вухом їхній шелест — переживала шок. Правда жорстока: описати й значить знищити.

Тому треба дуже пильнувати. Краще уникати назв, петляти й заплутувати сліди, обережно повідомляти адреси, щоби не спокушати нікого паломництвом. Бо що він там знайде? Мертве місце, пилюку, сухий недогризок.

У згадуваній уже «Книзі синдромів» ідеться про так званий «паризький синдром». Він уражає переважно японських туристів, які відвідують Париж. Його ознаки — шок та численні вегетативні зміни, як-от пришвидшене дихання, серцева аритмія, пітливість і збудження. Трапляються галюцинації. В таких випадках рекомендують уживати заспокійливе та повертатися додому. Ці розлади спричинені зрадою сподівань: Париж, до якого потрапляють туристи, геть не нагадує того міста, яке вони знають із путівників, фільмів і телебачення.

Нові Афіни 

Утім, жодна книга не старіє так швидко, як путівник. Гадаю, для індустрії путівників це справжнє благословення. У своїх подорожах я завжди була вірна двом із них, і досі вони для мене найкращі, хоч були створені дуже давно. Найкращі, бо зроджені з правдивої пристрасті та бажання описати світ.

Перший з них постав у Польщі на початку вісімнадцятого століття, коли в Європі пробуджений Розум сягав, може, й більших успіхів. Зате тут — справжня краса й винахідливість. Автор путівника — католицький священик Бенедикт Хмєльовський, народжений десь на Волині. Це Йосип Флавій мрячної провінції, краєсвітній Геродот. Підозрюю, він міг страждати тим самим синдромом, що й я, а проте, на відміну від мене, жодного разу не покинув рідних сторін.

У розділі з довгою назвою «О инших чудовних і необичайних людех на світі: то єсть Анакефалах, сиріч Безголових, о Кінокефалах, сиріч о песій голові, а также о инших чудного кшталту людех» він пише:

«...знайдує ся народ Блемиі названи, коториї Исідорус іменує Лемніос, а те вшицке чловєци ихниі имєша тєлеси о симетриі, глави иміли не зупелниі, єно тваж посреди персов [...] Зась Плиніус, велиїх речи натури пробатор не тилко ови сентимент de Acephalis, alias безглавих людех потвердих, а непоодаль Троглодити в Етиопиі оних локує, албо в Панстві Муринскому. Ове жродла немале шацує Momentum, oculatus Testis [наочний свідок] св. Аугустин, в тамтей Земі (кгди в Ахриці Бискупом Гиппонинскім недалеко одтонд бих) в пелкгримациі свей Віри Кхрестиянскоі семена сіях, рекл в Казаню свим именуємим Еремо до брати Аугустиняни: <Коли був я єпископом у Гіпоні, з декількома братами Христовими вирушив до Ефіопії, щоби вістити св. Євангелію Ісуса Христа; і бачили ми там безліч мужів і невіст без голови, але з великими очима на грудях, решту ж членів подібну до наших> [...] Солінус, многожди приволани аутор писах, же в горах Индийских виділ люде о главах песіх и з гласом песім, alias щеканє. Маркус Полюс в описаню Индийского царства, твердих, же на острові Ангамен споткав люде о песіх главах и зубех, ових же вспомина Одорікус Еліанус, кн.10, населих их во пустині в Кнеях Египскіх. Ове чудища людске Плиніус менує Цинаналогос, Аулюс, Гелліус, Исідорус менує ове Циноцефалос, сирєч пся глава. [...] Князь Миколай Радзивіл в свеі Перегринациі, лист 3 писах, же мав при собі двох Циноцефалів, мужи з песіми глови, и спровадил ових до Еуропи.

Tandem oritur questio [отже, виникає питання]: Чи такові чюдне люде здольні до збавеня? На ове квестиї отрекл Святні Аугустин, Катедри Гіппонинской Оракул, же чловек, кгдиколвек нарождени, єжели правдиви чловек, єсть створене роузумне, има душу, навет гдиби одмінну од нас постать имал, а также колор, глас, поступованє, істи чловек есть, од Адама праотца виводящися, вшак збавєня сарах».

Другий путівник — то «Мобі Дік» Мелвілла.

А коли ще вряди-годи мати доступ до Вікіпедії, цього цілком достатньо.

Вікіпедія 

видається мені найчеснішим пізнавальним проектом людства. Він прямо нагадує нам, що все знання про світ походить із людської голови, як Афіна з голови бога. Люди вносять до Вікіпедії все, що знають самі. Якщо проект удасться, тоді ця енциклопедія, котра все ще дотворюється, буде найбільшим чудом світу. У ній опиниться все, що ми знаємо, кожна річ, дефініція, подія, кожна проблема, яка турбувала людський розум; ми цитуватимемо джерела й подаватимемо посилання. Таким способом ми ткатимемо власну версію світу, огортатимемо земну кулю нашою оповіддю. Ми вмістимо там усе. Тож берімося за роботу! Хай кожен напише хоча б одне речення про те, на чому він найкраще знається.

Але часом я не певна, чи все вдасться. Адже записати туди можна лише те, що ми спроможні вимовити, те, що можна ввібгати в слова. Тож енциклопедія аж ніяк не міститиме всього.

Гадаю, задля рівноваги мусить існувати якесь інше зібрання знань — те, чого ми не відаємо, їхній зворотний бік, підкладка, яку годі втиснути в покажчики й каталоги, яку не виловить жодна пошукова система; адже крізь її безмір неможливо йти, ступаючи по словах, доводиться ставати поміж ними, просто в ущелини, що розверзаються між поняттями. Щоразу нога ковзає і крок закінчується падінням.

Здається, єдиним можливим рухом є рух углиб.

Матерія та антиматерія.

Інформація та антиінформація.

Громадяни світу, час братися за перо! 

Ясмін, приємна мусульманка, з якою я колись пробалакала цілий вечір, розповідала мені про свій проект: вона збирається заохотити всіх людей у своїй країні писати книжки. Для того щоб написати книжку, казала вона, потрібно зовсім небагато — трохи вільного часу після роботи. Навіть не обов’язково мати комп’ютер. У такої відважної людини завжди може вийти бестселер, і тоді її зусилля будуть винагороджені суспільним визнанням. Це найкращий спосіб вирватися зі злиднів, казала вона. І зітхала: якби ще ми всі читали книжки одне одного. Заснувала форум в Інтернеті. Здається, до нього вже приєдналося кількасот осіб.

Мені дуже до вподоби, коли читання книг трактується як братерський та сестринський обов’язок перед ближніми.

Психологія подорожі. Lectio brevis I 

Упродовж останніх місяців на різних летовищах я зустрічала пари науковців, які серед гамору подорожан, у перервах між оголошеннями про відльоти й прибуття виголошували невеличкі лекції. Один чоловік пояснив мені, що це якийсь усесвітній (а може, лише європейський) інформаційний проект. Одного разу я затрималася біля екрана, перед яким зібрався гуртик допитливих слухачів.

— Шановні пані й панове, — почала молода жінка, дещо нервово поправляючи кольорову шаль. Її колега, чоловік у твідовому піджаку зі шкіряними латками на ліктях, тим часом готував екран, прилаштований на стіні. — Психологія подорожі вивчає людину-мандрівника, людину, що перебуває в русі, і таким чином є в опозиції до традиційної психології, яка завжди розглядала людську істоту в незмінному контексті, у стабільності й нерухомості — скажімо, крізь призму її біологічної будови, родинних зв’язків, суспільного становища тощо. Для психології подорожі ці речі не мають особливого значення, вони другорядні.

Якщо ми прагнемо глибоко й точно описати людину, мусимо розглядати її в русі від однієї точки до іншої. Той факт, що існує стільки непереконливих описів людини стабільної й непорушної, ставить під сумнів трактування «я» як безумовної сутності. Тому останнім часом у середовищі фахівців починають ширитися думки про те, що немає іншої психології, ніж психологія подорожі.

Невеличкий гурт слухачів дещо стривожено заворушився: поруч пройшло галасливе товариство високих чоловіків із кольоровими шаликами свого спортивного клубу — це вболівальники. Тим часом до нас підходили нові люди, заінтриговані екраном на стіні та двома рядами розставлених перед ним стільців. Сідали ненадовго, простуючи до свого терміналу або ліниво вештаючись аеропортовими крамницями. На багатьох обличчях лежала печать утоми і часової дезорієнтації, було видно, що вони радо подрімали б хоч трохи і не знали, що за найближчим рогом є зручна почекальня з кріслами для спання. Кілька мандрівців зупинилися, коли жінка почала говорити. Двійко якихось дуже молодих людей стояли і зосереджено слухали, притулившись і ніжно гладячи одне одного по спині.

Жінка зробила коротку паузу й продовжила:

— Важливим поняттям у психології подорожі є прагнення, саме воно штовхає людську істоту вперед і визначає напрямок, а ще викликає поклик і вабу до чогось. Саме по собі прагнення — порожнє, себто воно вказує лише на керунок, не на мету. А мета завжди лишається фантасмагоричною й невиразною, і що ближче до неї, то загадковішою вона стає. Такої мети годі досягти, а отже, неможливо й утамувати прагнення. Поняттям, яке унаочнює цей процес стремління, є прийменник «до». До чогось.

Жінка обвела слухачів уважним поглядом з-понад окулярів, ніби шукала якого-небудь доказу, що перед нею ті, хто треба. Це не сподобалося подружжю з двома дітьми у візочку — перезирнувшись, вони штовхнули далі свій багаж і пішли розглядати фальшивого Рембрандта.

— Психологія подорожі не пориває зв’язків із психоаналізом... — правила далі вона, а мені стало шкода цих молодих лекторів. Вони промовляли до людей, які опинилися тут випадково і не виявляли особливої цікавості. Я пішла до автомата по каву, кинула кілька шматочків цукру, а коли повернулася, говорив уже чоловік.

— ...основним поняттям, — провадив він, — є констеляційність. А ось і перше твердження психології подорожі: у житті, на відміну від науки (у науці багато речей притягують за вуха задля порядку), немає жодного філософського первня. Це значить, що неможливо побудувати ніякої причиново-наслідкової тяглості, ніякого неперервного ланцюга аргументів, ніякої оповіді, що складалася б із послідовних і зумовлених одна одною подій. Це було б лише схемою, наближенням — як-от сітка меридіанів і паралелей, що позначає поверхню кулі. Якщо хочемо щонайточніше відтворити наш досвід, мусимо скласти його з часточок приблизно однакової ваги, розташованих концентрично на одній площині. Саме констеляція, а не послідовність, виражає істину. Тому психологія подорожі описує людину у безлічі рівноцінних ситуацій, не намагаючись скласти її життя в якусь хоча б примарну цілість. Людське життя — це низка ситуацій. Існує, щоправда, певна схильність до повторювання одних і тих самих моделей поведінки. Проте ця повторюваність не дозволяє трактувати життя як нерозривне ціле.

Чоловік дещо тривожно зиркнув на слухачів поверх окулярів, певно, щоби пересвідчитися, що його справді слухають. Ми слухали уважно.

В цю мить повз нас пробіг гуртик мандрівників із дітьми; вони, вочевидь, пересідали на інший літак і вже запізнювалися. Це нас трохи розосередило, ми кілька секунд дивилися на їхні розпашілі рум’яні обличчя, тростинові капелюхи, сувенірні бубни й маски, намиста з мушель. Чоловік кілька разів кашлянув, щоби повернути собі нашу увагу, набрав повітря в легені, але, глянувши на нас іще раз, видихнув і замовк. Перегорнув кілька аркушів своїх нотаток і нарешті сказав:

— Історія. Коротко про історію. Розвинулася ця галузь науки в повоєнний час, у п’ятдесятих роках минулого століття. Відбрунькувалася вона від авіаційної психології, котра виникла через помітне збільшення кількості авіаперельотів. На початку вона досліджувала окремі проблеми, пов’язані з пасажирським рухом, як-от робота в групах у разі небезпеки чи психологічна динаміка польоту. Далі розширила свої зацікавлення до організації летовищ і готелів, освоювання нових місць, міжкультурних аспектів подорожування. Поволі виокремилися такі спеціальні царини, як психогеографія чи психотопологія. Виникли й клінічні відгалуження...

Я перестала слухати, лекція була задовга. Цю інформацію варто подавати меншими порціями.

Дивилася на одного чоловіка, благенько вбраного, пом’ятого, — здавалося, він уже довго в дорозі. Знайшов якусь чорну парасолю й уважно її розглядав. Парасоля виявилася несправною. Спиці були поламані, чорне шатро вже не натягувалося. І тоді, на мій подив, чоловік почав відщіпати матерію від прутиків і колінець, що було справою доволі марудною. Він робив це зосереджено, застигнувши посеред натовпу мандрівників, який обтікав його з обох боків. Закінчивши, чоловік старанно згорнув тканину, сховав її до кишені і влився в людський потік.

Я відвернулась і рушила у свій бік.

Правильні місце й час 

Багато хто вірить, ніби на мапі світу існує досконала точка, в якій час і місце ідеально співіснують. Можливо, люди й вирушають із дому саме через віру в те, що будь-який рух, навіть хаотичний, збільшує шанси коли-небудь опинитися в такій точці. У потрібному місці в потрібний час. Скористатися нагодою, схопити мить за полу. І тоді шифр замка буде зламано, виграшну комбінацію цифр — угадано, істину — розкрито. Не проґавити, ковзаючи поверхнею випадку, випробовуючи збіги обставин і знаки долі. Не потрібно нічого особливого — досить з’явитися, виринути в цій єдиній конфігурації часу та місця. Там можна зустріти велике кохання, наздогнати щастя, виграти в лотерею чи розкрити таємницю, над якою всі даремно б’ються роками. Там можна знайти смерть. Інколи вранці з’являється відчуття, що ця мить уже близько. Що, можливо, вона настане сьогодні.

Інструкція 

Мені наснилося, що я розглядаю американський часопис зі світлинами водойм і басейнів. Я бачила все у найдрібніших деталях. Літери а, Ь, с старанно позначали кожен елемент на схемах і планах. Далі я з цікавістю почала читати статтю під назвою: «Як збудувати океан. Інструкція».

Попільна середа 

— Кажіть на мене «Ерик», — оголошував він завжди замість привітання, входячи до невеликого бару, що о цій порі року опалювався лише дровами в каміні, і всі привітно йому всміхалися, дехто навіть підкликав до себе товариським жестом, який значив лише «підсідай». Бо він насправді був добрим друзякою, його любили, попри всі його дивацтва. Але на початку, поки ще не випивав достатньо, сидів насуплений у кутку, подалі від камінного тепла. Він міг собі це дозволити — був кремезної будови, холодостійкий, опалював себе сам.

— Острів, — казав він на початку, зітхнувши. Буцімто до себе, але так, щоб його чули інші, задиристо, замовляючи перше велетенське пиво. — Яке безглуздя. Дупа світу.

Усі довкола, здається, його не розуміли, але по-змовницьки реготали.

— Гей, Ерику, коли вирушаєш на китів? — погукували вони, і їхні обличчя червоніли від вогню й алкоголю.

У відповідь Ерик бароково лаявся, — чиста поезія, так не вмів ніхто. Це була частина вечірнього ритуалу. Кожен день рухався вперед, наче пором по канатах, від одного берега до другого, минаючи по дорозі одні й ті самі червоні буйки, покликані руйнувати монополію води на безконечність і робити її зліченною, себто творити оманливе враження контролю.

Після чергового пива Ерик уже був готовий підсісти до інших, зазвичай він так і робив, але останнім часом що більше пив, то похмурішим ставав. Сидів, саркастично скривившись. Не правив своїх моряцьких оповідок (кожен, хто трохи довше був знайомий з Ериком, знав, що жодна з його оповідок не повторювалася, усі вони різнилися принаймні деталями). Але тепер він дедалі частіше мовчав і лише присікувався до інших. Злостивий Ерик.

Утім, траплялися вечори, коли його охоплювала пристрасть, у такі миті він ставав нестерпним, і Гендрик, власник цього невеличкого бару, мусив втручатися.

— Всі ви пропалені сіллю, — кричав Ерик, указуючи пальцем на кожного. — Всі до одного. О Господи! Плавати з такою дикунською командою — адже по них майже не знати, що вони людської породи! Наче їх десь виплодило акуляче море. О життя! Саме в таку годину, як оце, коли душа розбита, прикута до того знання, що живлять у ній дикі, непогамовні сили...

Гендрик лагідно відтягував його набік і по-дружньому плескав по плечі, молодші ж реготали з цієї чудної мови.

— Заспокойся, Ерику. Хочеш напитати біди? — втихомирювали його старші, які добре його знали, але Ерик ніяк не хотів угамуватися.

— Е-е, брате, стій. Я би вдарив сонце, якби воно мене зневажило.

В цій ситуації лишалося хіба що молитися, аби він не зачепив когось заїжджого, бо свої на Ерика вже не ображалися. Але чого вимагати від Ерика, якщо він уже дивиться на бар, ніби крізь молочну завісу; його відсутній погляд свідчить, що він рушив у мандри внутрішніми морями, вітрило на його фок-щоглі вже напнуте, і єдине, що тепер можна вчинити, це милосердно відвезти його додому.

— Послухай же, чоловіче легкодухий, — ще белькотів Ерик, тицяючи пальцем у груди приятеля, — бо я й до тебе звертаюся.

— Ходімо, Ерику. Ну, давай.

— Ви найнялись до нього, еге? Папери підписали, поставили свої імена? Ну, підписались — то й підписались, що має бути, те буде. Та, врешті, хто його знає — може, ще й не буде... — далі торочив він і вже з порога вертався до шинквасу, вимагаючи останньої чарки — «на коня», як він казав, хоча ніхто не розумів, що це значить.

Ерик докучав, аж поки хтось у слушний момент не смикав його за полу мундира й не садив на стільця, щоб той посидів спокійно, доки приїде таксі.

Втім, не завжди бувало так войовничо. Переважно Ерик виходив раніше, бо йому ще треба було пройти чотири кілометри — Ерик казав, що ненавидить ті походи додому. Шлях був одноманітний, трасою, по обидва боки якої темніли лише старі пасовиська, порослі бур’янами і гірською сосною. Часом, ясної ночі, було видно, як удалині бовваніє вітряк — уже віддавна нерухомий, він лише слугував декорацією, біля якої фотографувалися туристи.

Опалення вмикалося приблизно за годину перед його приходом — він так його налаштував, щоб заощадити електрику, — тож у пітьмі обох кімнат іще залягали шари холоду — вогкого, просяклого морською сіллю.

Їв він завжди одну й ту саму просту страву, і вона була єдиним, що йому ще не набридло. Картопля, порізана кружальцями, перекладена у чавунному казанку шматками грудинки й цибулею. Приправлена майораном і перцем, добре посолена. Ідеальна страва, пропорції поживних речовин бездоганні — жири, вуглеводи, крохмаль, білки, вітамін С. За вечерею Ерик вмикав телевізор, але той наганяв на нього щонайглибшу нудьгу, тому він урешті відкорковував пляшку горілки і, перш ніж лягти спати, випорожнював її до дна.

Що за жахливе місце цей острів! Вітряний, мокрий, застромлений у Північ, наче до темної шухляди. З якихось причин люди й далі тут мешкали, зовсім не збираючись переселятися до теплих і світлих міст. Сиділи у невеличких дерев’яних будиночках, що притулились уздовж шосе. Дорога, вкрита другим шаром асфальту, піднялася вгору, прирікаючи хатини на вічне ліліпутство.

Помандруйте якось цим шосе у бік невеличкого порту, що складається з кількох облуплених будинків, пластикової будки, де продаються квитки на пором, і благенького причалу для яхт, порожнього о цій порі року. Можливо, влітку сюди припливе кілька яхт із ексцентричними туристами, стомленими гамором південних морів, рив’єрами, лазуровими водами та гарячими пляжами. Або ж випадково потрапить сюди хтось такий, як ми — невгамовний, вічно спраглий нових пригод, із наплічником, набитим дешевими китайськими супами. І що він тут побачить? Край світу, де час, відштовхнувшись від порожньої набережної, розчаровано завертає назад, на континент, без жалю полишаючи це місце в його впертому триванні. Бо чим тут відрізняється 1946 рік від 1976-го, а той, своєю чергою, від 2000-го?

Ерик застряг тут багато років тому, переживши безліч пригод — приємних і не дуже. На самому початку, за незапам’ятних часів, він утік зі своєї країни, однієї з тих нецікавих, пласких і комуністичних, і — тоді ще молодий емігрант — найнявся працювати на китобійному судні. Мав тоді у своєму арсеналі кілька англійських слів, якими заповнював порожнини між «yes» і «no», — саме стільки, щоби вистачило на прості покрики, що ними обмінюються гартовані чоловіки на кораблі. «Бери», «тягни», «ріж». «Швидко» і «міцно». «Лови» і «в’яжи». «Курва» і «довбаний». На початок досить. Добре було б також прибрати собі інше ім’я, просте і загальновідоме — Ерик. Позбутися того скрипучого трупа, що його ніхто не вмів до ладу вимовити. І викинути в море теки з паперами, атестатами, дипломами, свідоцтвами про прослухані курси і зроблені щеплення — тут вони ні на що не здадуться, хіба що будуть соромити інших моряків, у чиїх біографіях стоїть лише кілька довгих рейсів і пригоди у портових корчмах.

Життя на кораблі скроплене не солоною водою і не солодким дощем північних морів, і навіть не сонячним світлом, а адреналіном. Нема часу на роздуми й бідкання над розбитим глечиком. Країна, з якої походив Ерик, була далекою і не надто морською, доступ до моря вона мала рідкісний і принагідний. Порти бентежили Ерика. Йому були миліші міста над спокійною рікою, скутою мостами. За своєю країною Ерик не тужив, йому незрівнянно більше подобалося тут, на півночі. Він гадав собі, що поплаває кілька років, заробить грошей, збудує дерев’яний дім, одружиться з якоюсь Еммою чи Інґрид із лляним волоссям, народить синів, яких виховуватиме, майструючи з ними поплавці та тельбушачи морську форель. Одного дня, коли всі його пригоди складуться щільним пакетом, він візьметься писати мемуари.

Він і сам не знає, як так сталося, що роки, перелітні й легкі, пробігли його життям навмання, не лишивши й сліду. Відбилися хіба що на його тілі, особливо на печінці. Та це було згодом. А на початку, відразу після першого рейсу, він потрапив до в’язниці на три з гаком роки, коли капітан уплутав цілу свою команду в контрабанду контейнера цигарок і великого ящика кокаїну. Але навіть у в’язниці в далекій країні Ерика не полишали море й кити. В тюремній бібліотеці він знайшов одну-єдину книжку англійською мовою, яку, певно, залишив котрийсь із в’язнів багато років тому. То було старе видання з початку століття, з крихкими пожовклими сторінками, з численними слідами щоденного життя.

Отже, Ерик понад три роки (що й так було не надто суворим вироком, коли зважити, що за законом, чинним сто морських миль далі, йому загрожувала б шибениця) задурно відточував мову, така собі англійська для знавців, літературно-китобійний і психологічно-мандрівний курс із одним підручником. Гарний метод, не розпорошує. Через п’ять місяців він уже міг цитувати з пам’яті пригоди Ізмаїла й говорити, як Ахав, що справляло йому особливу приємність, адже то було найприродніше для нього мовлення, воно пасувало йому, наче зручне вбрання, дарма, що чудне й старомодне. Яке щастя, коли така книжка в такому місці трапляється такій людині. Це явище, відоме психологам подорожі під назвою «синхронність». Доказ того, що світ має сенс. Що в цьому красивому хаосі геть усе пов’язують нитки значень, мережі чудної логіки, а коли хтось вірить у Бога, тоді примхливі папілярні лінії Його перста. Так собі гадав Ерик.

Отож в екзотичній в’язниці, де було важко дихати через тропічну задуху, а туга й тривога розпікали розум, Ерик поринав у читання цієї книги, перетворювався на її закладку і почувався цілком щасливим. Без цього роману він не витримав би ув’язнення. Його співкамерники — контрабандисти, як і Ерик, — часто наслухали, як він читає, і небавом самі піддалися чарам китобійних пригод. Було б не дивно, коли б вони, вийшовши на волю, далі зглиблювали історію китобійного промислу, писали дисертації на тему гарпунів та оснащення вітрильників. А найталановитіші досягли б найвищого рівня втаємничення — вдалися б до клінічної психології й вивчали б усілякі персеверації. Траплялося, що всі троє братиків-співкамерників — моряк з Азорських островів, матрос-португалець та Ерик — говорили один до одного власним арґо. Кожен на свій лад описував дрібнотілих вузькооких охоронців.

— Сто чортів! То він чолов’яга хоч куди — наш старий! — вигукував, наприклад, моряк з Азорів, коли один із них передавав їм до камери пачку вологуватих сигарет.

— Еге, і я такої гадки. Давай-но ми його благословимо.

Їм було добре так, бо кожен свіжопідселений на початку мало що розумів, отже, ставав їхнім чужим, що створювало ілюзію суспільного життя.

Кожен мав свої улюблені уривки, які вечорами ритуально зачитував, а інші закінчували речення хором.

Але головною темою їхніх розмов, які точилися щораз досконалішою мовою, були море, подорож, далекий берег і вода, якій довіряєш себе. Вода, як вони з’ясували під час кількаденної дискусії, гідної досократівських філософів, — то найважливіша стихія на земній кулі. Вони вже планували маршрути, якими попливуть додому, готувалися до краєвидів, що їх бачитимуть дорогою, складали подумки тексти телеграм до рідних. З чого вони будуть жити? Сперечалися й висували розмаїті ідеї, але насправді весь час крутилися довкола однієї теми, зачаровані, заражені, інфіковані (хоча ще й не свідомі цього) самим фактом існування чогось такого, як білі кити. Відомо, що деякі країни все ще виловлюють китів, і хоча ця справа вже далеко не така романтична, як її описував Ізмаїл, важко уявити собі щось краще. Кажуть, японцям потрібні люди. Куди там трісці чи оселедцям до китів... Як ремеслу до мистецтва.

Тридцять вісім місяців — досить часу, щоб узгодити всі подробиці майбутнього життя, обговорити їх детально, пункт за пунктом. Серйозних суперечок не бувало.

— Годі! — гримів Ерик. — Ти не забувай, що я сказав тобі про твої торговельні судна, і не дратуй мене, чуєш? Не хочу я слухати про них. Та давай уже порозуміємось. Я тобі показав одним краєчком, що воно таке китобійний промисел. Ти ще й тепер хочеш найматись до нас?

— Та що ти бачив у цьому світі? — кричав у відповідь Португальський Моряк.

— Я переплив уздовж і впоперек Північне море, мені й Балтійське не чуже. Атлантичні течії знаю, як власні жили...

— Надто ти самовпевнений, братику.

Щось же треба говорити.

Десять років — рівно стільки тривала Ерикова дорога додому, і він, без сумніву, пройшов її краще, ніж його побратими. Повертався кружними шляхами, периферійними морями, найвужчими протоками й найгостиннішими бухтами. Він уже облизував у гирлах рік відкриті морські води, вже вербувався на корабель додому, коли раптом виринала якась нова оказія, здебільшого в якомусь цілком протилежному напрямку, і, мить поміркувавши, він переважно схилявся до старого як світ аргументу, що Земля кругла, тож яка різниця, в якому керунку рухатися? Це, зрештою, зрозуміло: для того, хто походить з нізвідки, кожен рух є поверненням, адже ніщо не вабить до себе так, як пустка.

Усі ці роки він працював під панамським, австралійським та індонезійським прапорами. На чилійському вантажному судні перевозив японські авта до Штатів. На південноафриканському танкері пережив кораблетрощу біля берегів Ліберії. Перевозив робітників із Яви до Сінгапуру. Захворів на жовтяницю і лежав у каїрському шпиталі. Коли в Марселі йому зламали руку в п’яній бійці, він на кілька місяців кинув пити, щоби в Малазі напитися до нестями і зламати другу.

Ми не переповідатимемо подробиць. Нас не цікавлять Ерикові придибенції на морських шляхах. Ми воліємо супроводжувати його, коли він сходить на берег цього згодом ненависного йому острова й отримує роботу на маленькому примітивному поромі, що курсує між острівцями. Узявшись до цієї принизливої, на його думку, справи, він схуд і якось погас. Густа засмага з його обличчя зникла назавжди, лишивши по собі темні плямки. Скроні посивіли, зморшки зробили його погляд проникливішим і гострішим. Після цієї ініціації, що боляче вдарила по Ериковому самолюбству, його перевели на відповідальнішу ділянку — тепер його пором сполучав острів з материком, він не був припнутий жодним канатом, а широка палуба вміщала шістнадцять легкових авт. Робота всякчас забезпечувала йому копійку, медичне страхування й спокійне життя на цьому північному острові.

Він прокидався щоранку, мився в холодній воді й розчісував пальцями сиву бороду. Потім надягав темно-зелений мундир спілки «Об’єднані Пороми Півночі» й пішки чимчикував до порту, де причалив звечора. Через мить хтось із наземної обслуги, Роберт чи Адам, відчиняв ворота, і перші авта починали шикуватися в чергу, щоби по залізній рампі в’їхати на Ериків пором. Місця вистачало всім, траплялося, що пором був порожній, чистий, легкий, замислений. Ерик сідав до своєї кабіни, схожої на засклене лелече гніздо, що висіло високо над палубою. Звідти здавалося, ніби протилежний берег зовсім близько. Чи не краще було збудувати міст, замість того щоб змушувати людей вештатися цим поромом туди-сюди, нескінченно, аж до памороків?

Йдеться про стани духу. Щодня він міг вибирати між двома. Перший — важкий і прикрий, коли Ерикові здавалося, ніби він гірший за інших, ніби йому бракує чогось, що мають усі решта, ніби він якийсь збоченець, котрий навіть не знає, що з ним, чорт забирай, не так. У такі хвилини він почувався ізольованим, самотнім, наче дитина, яку за кару замкнули вдома,] вона через вікно спостерігає за іграми щасливих ровесників. Йому здавалося, ніби доля вділила йому найнікчемнішу роль у хаотичному паломництві людства морями й континентами, а тепер, коли він осів на цьому острові, ця роль виявилася до того ж роллю статиста.

Проте другий стан кріпив у ньому певність, що саме він — найкращий, єдиний, винятковий. Що лише він відчуває й розуміє істину, що йому дане виняткове буття. Це чудове самопочуття могло тривати годинами, а часом і днями, тоді він, сказати б, був певним чином щасливим. Але це минало, наче алкогольне сп’яніння. Разом із похміллям з’являлася страхітлива думка, що обидва ці стани — шахрайство, до якого він безперестанку мусить удаватися, аби не втратити самоповаги, і що найгірше — колись правда випливе на поверхню, і тоді виявиться, що він ніхто.

Ерик сидів у заскленій кабіні й дивився, як триває завантаження на перший ранковий пором. Бачив старих знайомих з містечка. Ось родина Р. у сірому «опелі», батько працює в порту, мати — в бібліотеці, діти — хлопчик і дівчинка — ходять до школи. Ось четверо підлітків, учнів ліцею, на тому березі їх чекає автобус. А ось Еліза, вихователька дитсадка, з маленькою донечкою, яку, звісно, бере з собою на роботу. Батько малої раптово зник два роки тому, і досі від нього немає жодної звістки. Ерик підозрює, що він десь полює на китів. Ось старий С., у нього якісь проблеми з нирками, мусить двічі на тиждень їздити до лікарні на діаліз. Вони з дружиною намагалися продати свій дерев’яний будиночок-ліліпут і переїхати кудись ближче до лікарні, але якось не вдалося. Вантажівка крамниці «Органічне харчування» їде на материк по крам. Якийсь незнайомий чорний автомобіль, певно, гості Режисера. Жовтий пікап братів Альфреда й Альбрехта, які з упертістю старих парубків розводять овець. Двоє задубілих велосипедистів. Фургончик автомайстерні — мабуть, їде по запчастини. Едвін помахав рукою Ерикові. Таких можна впізнати на будь-якому острові світу — за картатими сорочками, підбитими штучним хутром. Ерик знає їх усіх, навіть тих, кого бачить уперше. Він знає, навіщо вони сюди приїхали, а цього переважно буває цілком достатньо.

Люди прибували на острів із трьох причин. Перша — коли просто живеш тут. Друга — коли ти гість Режисера. А третя причина — коли хочеш зробити собі світлину на тлі вітряка.

Пором плив двадцять хвилин. Тим часом деякі пасажири повиходили з авт і запалили цигарки, хоча це й заборонено. Інші стояли, спершись на поруччя, і просто дивилися на воду, аж доки їхні розгойдані зіниці не зачепилися за протилежний берег. Через мить, збуджені запахами суходолу, своїми архіважливими завданнями й обов’язками, вони зникнуть у прибережних вуличках, розпливуться, наче дев’ятий вал, що, сягнувши найдалі, просочується в землю й ніколи вже не повернеться до моря. Замість них накочуються інші. Ветеринар в елегантному пікапі — він заробив собі на нього, стерилізуючи котів. Шкільна екскурсія — учні вивчатимуть флору й фауну острова в рамках занять із природознавства. Фургон із вантажем бананів і ківі. Група телевізійників, що їдуть брати інтерв’ю в Режисера. Сім’я Ґ., яка вертається від бабусі. Двійко інших затятих велосипедистів їдуть на зміну тим двом першим.

Під час розвантаження й завантаження, які тривали майже годину, Ерик викурював кілька сиґарет і намагався не впасти у відчай. Далі пором повертався на острів. І так вісім разів, із двогодинною перервою на обід, яку Ерик коротав завжди в одному й тому самому барі. Одному з трьох на острові. Після роботи купував картоплю, цибулю й свинячу грудинку. Цигарки й алкоголь. Намагався не пити до обіду, але до шостого рейсу був уже вгашений.

Прямі лінії — як же це принизливо. Як вони нищать розум. Підступна геометрія, що перетворює нас на ідіотів, — туди-сюди, без кінця. Така собі пародія подорожі. Вирушити, щоб одразу повернутися. Розігнатися й за мить уже гальмувати.

Так само було й з Ериковим шлюбом, коротким і бурхливим. Марія, розлучена жінка, працювала в крамниці й мала сина, який навчався в місті, в школі-інтернаті. Ерик переїхав жити до неї, до її чепурного, затишного будиночка з величезним телевізором. Марія мала гарну фігуру, досить пишні форми, світлу шкіру й носила вузькі «леґінси». Швидко навчилася готувати картоплю з грудинкою, додаючи до неї майоран і мускатний горіх. Ерик тим часом кожного вільного дня рубав дрова для каміна. Тривало це півтора року. Невдовзі йому остогидло всякчасне шемрання телевізора, яскраве світло, ганчірка біля дверей, на яку потрібно було ставити заболочене взуття, нарешті, той мускатний горіх. Після того, як він кілька разів напився і з піднятим пальцем промовляв до моряків, Марія вигнала його з дому, а сама небавом переїхала на материк, до сина.

* * *

Сьогодні перше березня, попільна середа. Ерик, розплющивши очі, побачив сірий світанок і мокрий сніг за вікном, який залишав на шибках широкі патьоки. Подумав про своє колишнє ім’я. Він уже його майже забув. Промовив уголос, і йому здалося, ніби його покликав хтось чужий. У голові відчувалася знайома важкість після вчорашньої пиятики.

Варто знати, що китайці мають два імені. Одне домашнє, сімейне, ним кличуть дитину, щоб насварити чи, навпаки, похвалити — тоді це ім’я пестливо здрібнюють. Проте коли дитина виростає, вступає у життя, вона прибирає собі інше ім’я — зовнішнє, світське, ім’я-персону. Вона надягає його, наче мундир, наче рясу, наче в’язничну робу чи костюм на офіційне прийняття. Це ім’я просте й легко запам’ятовується. Воно — візитівка.

Найкраще, коли це ім’я — інтернаціональне, універсальне, відоме всім. Геть локальність наших імен! Геть Олдржихів, Сунь їнів, Казімєжів та Юріїв, геть Блаженів, Лю та Міліц! Хай живуть Майкл, Джудіт, Анна, Ян, Сем та Брик!

Але сьогодні Брик відгукнувся на старе ім’я: Я тут.

Ніхто цього імені не знає, то й я не називатиму.

Чоловік на ім’я Брик надягнув зелений мундир із емблемами «Об’єднаних Поромів Півночі», прочесав пальцями бороду, вимкнув опалення у своєму будиночку-ліліпуті й рушив трасою. Потім, чекаючи у своєму акваріумі, поки завантажиться пором, а сонце нарешті зійде, він випив банку пива й запалив першу цигарку. Помахав згори Елізі та її донечці, ніби перепрошуючи, що вони сьогодні не потраплять до садка.

Коли пором відчалив і був уже на півдорозі до протилежного берега, він несподівано завагався й повернув у відкрите море.

Не всі одразу збагнули, що відбувається. Хтось, надто звичний до рутини прямих ліній, тупо і байдуже спостерігав за тим, як зникає берег, — мабуть, рацію мав Брик, коли казав сп’яну, що подорожування поромами випрямлює мозкові звивини. Інші зорієнтувалися лише згодом.

— Ерику, ти що виробляєш? Завертай негайно! — крикнув до нього Альфред, а Еліза підхопила своїм високим писклявим голоском:

— Люди запізняться на роботу...

Альфред спробував піднятися нагору до Ерика, але той передбачливо зачинив дверцята кабіни і повернув ключ у замку.

Бачив згори, як усі водночас виймають мобільні телефони і дзвонять, щось обурено гукають у порожній простір, нервово жестикулюють. Брик здогадувався, що вони кажуть. Що запізняться на роботу, що цікаво, хто їм виплатить компенсацію за моральну шкоду, що не варто брати на роботу таких п’яниць, що вони завжди знали, що це так закінчиться, що своїм роботи бракує, а вони приймають якихось іммігрантів, що такі хоч би не знати як добре вивчили мову, то все одно...

Ерика це нітрохи не хвилювало. Він із задоволенням спостеріг, що незабаром усі заспокоїлися, посідали на свої місця й дивилися, як світає в небі, як з-поміж хмар просто у води спадають красиві снопи світла. Лише одна річ стривожила Ерика — яскраво-синій плащик Елізиної донечки. Кожному морському вовкові відомо, що це поганий знак. Але Ерик лише поморгав очима й забув про цю прикрість. Узяв курс на океан і зійшов до пасажирів з ящиком кока-коли й батончиками, які приготував заздалегідь. Вочевидь, ця перекуска їх трохи підбадьорила, бо діти вгамувалися, задивившись у далекий берег острова, а дорослі почали виявляти дедалі більшу цікавість до подорожі.

— Який ти взяв курс? — фахово запитав його молодший з братів Т. і відгикнув колою.

— За скільки часу ми випливемо у відкрите море? — допитувалася Еліза, вихователька.

— Ви подбали про запас пального? — поцікавився старий С., той, що хворів на нирки.

Принаймні, Ерикові здавалося, що вони говорять саме це. Він намагався не дивитися на них, не хвилюватися. Вперся зором у лінію обрію, яка розділила його зіниці на дві половини, — лінію, що була темніша за воду й ясніша за небо. Пасажири й собі вщухли. Пливли у майже цілковитій тиші, аж поки її не прорізав гуркіт гелікоптера й завивання поліційних човнів.

— Є речі, які відбуваються самі собою, є подорожі, які починаються й закінчуються вві сні, і є мандрівники, які відгукуються на нерозбірливий заклик власної тривоги. Перед вами — один із них, — так розпочав свою промову адвокат, який захищав Ерика на його короткому процесі.

На жаль, його зворушливий виступ не справив сподіваного враження, і наш герой знову на певний час загримів до в’язниці — сподіваюся, з користю для себе. Бо у нього все одно нема іншого життя, крім цього, розгойданого, позиченого в моря з його таємничими припливами і відпливами.

Але це ми залишимо поза увагою.

Проте коли б хтось, послухавши цю історію, захотів спитати мене, коли б запрагнув розвіяти свої сумніви й упевнитися в тому, що почув саму лише правду й нічого, крім правди, коли б, схопивши мене за плече, струснув нетерпляче й вигукнув: «Благаю, скажи, чи ти справді переконана, що ця історія в самій підставі своїй правдива? Будь ласкава, пробач мені, якщо я надто нав’язливий», то я пробачила б і відповіла: «Поможи мені, Боже; присягаюся честю, що історія, яку я вам, пані й панове, оповіла, є в суті своїй та в загальних рисах правдивою. Я знаю це напевне — вона точно сталася на нашій земній кулі. Я сама стояла на палубі того порома».

Подорожі на полюс 

Мені пригадалося, що Борхесові колись пригадалося, ніби він десь читав, буцімто в часи розбудови данської імперії в костелах оголошували, що тому, хто візьме участь в експедиції на Північний полюс, буде легше отримати вічне життя й спасіння душі. А позаяк охочих було небагато, священики визнавали, що то шлях довгий і тернистий, не для кожного, лише для найвідважніших. Проте охочих не більшало. Тож аби гідно вийти з цього становища, священики спростували своє оголошення: виявляється, будь-яку подорож можна трактувати як полярну експедицію. Навіть коротку екскурсію, навіть поїздку у фіакрі.

Сьогодні, мабуть, подорожжю вважалася б і поїздка в метро.

Психологія острова 

Як твердить психологія подорожі, острів дає можливість спостерігати найпервинніший стан людини, ще до соціалізації, коли «я» виокремилося достатньо, щоб осягнути певний рівень самосвідомості, але ще не нав’язало сталих, повноцінних контактів з оточенням. Острівний стан — це стан, за якого перебуваєш у власних межах і ніякі зовнішні впливи не порушують цієї ідилії; це своєрідний аутизм і нарцисизм. З усіма власними потребами людина здатна впоратися сама. Лише «я» здається реальним, а «ти» і «вони» — це тьмяні фантазми. Летючі голландці, які виринають десь на обрії й відразу зникають. Цілком можливо, що вони є лише оптичною оманою, ілюзією зору, призвичаєного до прямої лінії, що чітко ділить обсяг зору на дві частини — горішню та нижню.

Очищення мапи 

Все, що мене ранить, я викреслюю зі своїх мап. Усі місця, де я спіткнулась і впала, де мене вдарили, де допекло до живого, де я відчула біль, перестали на них існувати.

Так я викреслила кілька великих міст і одну провінцію. Можливо, колись трапиться так, що викреслю цілу країну. Мапи це приймають із розумінням; вони сумують за білими плямами, це їхнє щасливе дитинство.

Іноді, коли мені доводилося бувати в тих місцях, яких не існує (я намагаюся не плекати в собі образи), я перетворювалася на око, що рухається, мов дух, примарним містом. Коли б я трохи напружилася, то могла б легко встромити руку в найтвердіший бетон, могла би переходити найжвавіші автомагістралі, проникати крізь вервечки авт — неушкоджена, без жодної скалічини, безгучно.

Я не робила цього, приймаючи правила гри мешканців цих міст. Намагалася не виказати бідолахам правди про те, що всі вони викреслені, що перебувають у місці ілюзії. Я всміхатимусь їм, підтакуватиму. Мені не хочеться баламутити їм у головах. Хай краще не знають, що їх нема.

Навздогін ночі 

Мене не брав сон, коли я спинялася в якомусь місці лише на одну ніч. Велике місто поволі остигало, вщухало. То було в готелі на летовищі, ніч у якому мені оплатила авіакомпанія. Я застрягла тут до ранку. На столику лежала блакитна пачка презервативів. Біля ліжка — Біблія та вчення Будди. На жаль, штекер чайника не пасував до розетки — що ж, обійдуся без чаю. Зрештою, о такій порі, можливо, доречніша кава? Моє тіло не мало уявлення, що за час показує годинник на радіоприймачі при ліжку, а здавалося б, цифри — інтернаціональні, хоч і арабські. А жовтий місяць за вікном — це початок світанку чи, може, смеркання, яке вже загусло в ніч? Важко сказати, де схід і захід, що це за сторона світу, де от-от вирине сонце? Чи, може, воно щойно зайшло? Я старанно рахувала години, проведені в літаку, допомагаючи собі картинкою, що колись бачила в Інтернеті: земна куля з лінією ночі, що пересувалася зі сходу на захід, ніби великий рот, що поволі заковтує світ.

Площа перед готелем була порожня, довкола зачинених яток бешкетували бездомні пси. Це середина ночі, нарешті вирахувала я і без чаю та купелі лягла до ліжка. За моїм особистим часом, що його вожу в мобільнику, було раннє пообіддя. Тому наївно було сподіватися, що я засну.

Закутатись у ковдру і ввімкнути телевізор — без звуку, хай шурхоче, блимає, марудить. Простягнути поперед себе пульт, наче зброю, й стріляти в самий центр екрана. Кожен постріл убиває один канал, і на його місці миттю виникає інший. Але моя гра полягає в тому, щоб наздоганяти ніч, вибираючи канали лише з тих країн, де саме темна пора доби. Уявляти собі земну кулю й темний шрам на її м’якій округлості, наче слід від якогось давнього злочину, скалічину, що постала через легковажне розділення сіамських близнюків — світла й темряви.

Ніч — нескінченна, під її владою завжди перебуває якась частина світу. Її можливо вистежити пультом телевізора, шукаючи станції, які перебувають у смузі тіні, цієї темної увігнутої долоні, що підтримує Землю, пересуваючись на захід година за годиною, країна за країною. І тоді можна спостерегти цікаве явище.

Перший постріл у гладеньке бездумне чоло телевізора відкрив канал 348 Holy God. На екрані — сцена смерті на хресті, якесь кіно шістдесятих років. У Богородиці — тоненько вищипані брови, а Марія Магдалина, здається, надягла корсет під аскетичну сукню кольору вицвілої блакиті — видно, як бездарно розфарбували чорно-білий фільм. У неї — великі гострі перса, неприродно випнуті; осина талія. Коли потворні воїни, регочучи, ділили одяг, на екрані з’являлися картинки усіх можливих катаклізмів — здавалося, їх повирізали з передач про природу і вставили у фільм одним кліком. Ось хмари, які густішають у пришвидшеному темпі, блискавки, повітряна лійка, що сполучає небо й землю, перст Божий, який відтепер креслитиме на поверхні суходолу свої карлючки. Далі б’ються об берег розгнівані хвилі; якісь вітрильники — досить вутлі посудинки — розлітаються на тріски, шматовані оскаженілою водою. Вибухи вулканів, викиди гарячого сімені, яке, здавалося, спроможне запліднити небо, але де там — лава лише безсило стікає по схилах. Гарячий екстаз обертається звичайною нічною полюцією.

Годі. Я знову вистрелила. Канал 350 Blue Line — жінка мастурбує. Кінчики пальців зникають між стрункими стегнами. Жінка розмовляє з кимсь по-італійському, говорить у мікрофон, прикріплений до її вуха, цей довгий язичок злизує з її вуст кожне італійське слово, кожне «si, si» та «prego».

354, Sexsatelita 1. Цього разу мастурбували двоє знесилених дівчат, мабуть, то вже був кінець їхньої зміни, бо вони ледве приховували втому. Одна з них пультом налаштовувала камеру, яка їх знімала, у цьому сенсі вони були цілком самодостатні. Вряди-годи вони наче згадували про свої службові обов’язки, і на їхніх обличчях проступала потрібна гримаска — опущені повіки і ледь розтулені вуста, — але тут-таки й зникала. На обличчях знову читалися втома й розсіяність. Ніхто до них не телефонував, попри заохотливі написи по-арабському.

Раптом вигулькнула кирилиця — книга Буття кирилицею. Слова, що бігли в низу екрана, без сумніву, були урочисті. Їх ілюстрували зображення гір, морів, хмар, рослин і тварин. На 358-му показували найкращі сцени за участю якогось порноактора на ім’я Рокко. Я на мить зупинилася, коли помітила на його обличчі краплину поту. Виконуючи поступальні рухи над якимись анонімними сідницями, чоловік поклав руку на стегно, і могло видатися, ніби він старанно вправляється у якомусь танці — самбі чи сальсі, і — раз, і — два.

На 288-му каналі — Oman TV — читали строфи з Корану. Принаймні, так я гадаю. Гарне, цілковито незрозуміле арабське письмо м’яко пливло екраном. Його хотілося торкнутися, відчути рукою всі його вигини, перш ніж узятися за розгадування його значення. Хотілося випрямити всі ці закарлючки, випрасувати й перетворити на пряму спокійну лінію.

Наступний постріл — на екрані проповідує чорношкірий пастор, а публіка з ентузіазмом відповідає йому «алілуя».

Ніч угамувала галасливі, агресивні інформаційні канали, приглушила фільми й прогнози погоди, відсунула набік гамір денного світу, повернувши його до простої й спокійної системи координат: секс і релігія. Тіло і Бог. Фізіологія й теологія.

Гігієнічні прокладки 

На кожній упаковці гігієнічних прокладок, які я придбала в аптеці, була подана коротка інформація:

Термін «летологіка» значить стан, коли неможливо пригадати потрібне слово.

Ропографія — малярський термін, яким означують уважність митця у зображенні дрібних деталей.

Рипарографія — це малярство, яке зображує бридке й мертвоту.

Леонардо да Вінчі винайшов ножиці.

У ванній, коли я розпаковувала пачку з тими прецікавими повчаннями, на мене зійшло осяяння: це ще одна частина того проекту великої енциклопедії, яка має містити все. Тому я повернулась у те саме місце й відшукала на полицях чудну фірму, яка вирішила поєднувати необхідне з корисним. Який сенс задруковувати папір квіточками чи полуничками — адже він був створений як носій ідей. Папір для пакування — це марнотратство, його треба заборонити. Якщо вже й запаковувати, то лише в романи й поеми, до того ж так, щоб те, що на упакуванні, і те, що всередині, було якось пов’язане.

Починаючи від тридцятого року життя, людина поволі меншає зростом.

Щороку від удару ослячого копита гине більше людей, ніж в авіакатастрофах.

Якщо опинитися на дні колодязя, то зірки можна побачити навіть удень.

Чи знаєш ти, що одного з тобою дня народилося дев’ять мільйонів людей на планеті?

Найкоротша війна в історії відбулася між Занзібаром та Англією 1896 року. Вона тривала лише тридцять вісім хвилин.

Якби земна вісь була нахилена лише на один градус більше, на нашій планеті не було б життя, адже біля екватора було б надто гаряче, а біля полюсів — надто холодно.

Через обертання земної кулі будь-яка кинута річ полетить далі на захід, ніж на схід.

Людське тіло зазвичай містить достатньо сірки, щоби вбити собаку.

Арахібутирофобія — це страх того, що арахісове масло прилипне до піднебіння.

Але найбільше мене вразило оце:

Найсильнішим м’язом людського тіла є язик.

Реліквії. Peregrinatio ad loca sancta[11] 

1677 року в празькому соборі Святого Віта можна було оглянути: перса святої Анни, ціленькі й неушкоджені, замкнуті в кришталевій посудині; голову священномученика Стефана; голову Івана Хрестителя. У костелі Святої Терези черниці показували всім цікавим померлу тридцять років тому монахиню, яка сиділа за ґратками, чудово збережена. У єзуїтів можна було побачити голову святої Урсули, а ще капелюх і палець святого Ксаверія.

За сто років до того один поляк, діставшись Ла Валетти на Мальті, писав, що місцевий священик, котрий був його провідником по місті, показав йому «palmam dextram integram [цілу правицю] преподобного Иоана Кхрестителя, свіжу, якгби внет пред тим од тіла одтята була, і отвориши кхрусталь, дал ми оную негодними устми моіми цаловати, жесь я грішовни за найвєнькше за живота свего дознане мав, благословенє Господнє. Также дав цаловати мні кавалок носа того преподобного, в цілости ногу святого Lazari Quadriduani, персти святой Магдалини, шмат глави святой Урсули (леч дивовалем ся, бом і Кьолні над Рейном зупелну главу ту видів і дотикав негодними усти свими)».

Танець живота 

Після вечері офіціант квапливо подав каву і повернувся в глиб залу, за барну ляду; він також буде дивитися.

Ми мимохіть стишили голоси, бо світло вже почало гаснути, і поміж столики вбігла молода жінка, яка ще кільканадцять хвилин тому курила на вулиці. Тепер вона стала між людьми за столиками, труснула розпущеним чорним волоссям. У неї були густо нафарбовані очі, її яскравий ліф, обшитий на грудях дукатами, переливався всіма кольорами воднораз — він, певно, сподобався б кожній дитині, кожній дівчинці. Браслети на руках дзвеніли й побрязкували. Довга спідниця спливала від стегон до босих стіп. Дівчина була дуже гарна, її зуби вилискували білістю, як видиво, очі зиркали виклично, цей погляд бентежив і не дозволяв усидіти на місці, хотілося встати, закурити, хотілося руху. Жінка танцювала в ритмі бубнів, її стегна хизувалися собою, викликали на герць кожного, хто посмів би засумніватися в їхній силі.

Якийсь чоловік урешті прийняв виклик і відважно пішов у танок — турист, у бермудах, він не пасував до її дукатів, але старався, крутив стегнами з правдивою пристрастю, а його приятелі за столиком збуджено тупотіли й присвистували. Потім до танцю приєдналися двоє молодих дівчат — у джинсах, худі як тріска.

Той танок у дешевому барі був святий. Так ми це відчували — я і та друга жінка, моя приятелька.

Коли ввімкнулося світло, ми виявили, що наші очі повні сліз, і ми знічено витираємо їх хустинкою. Збуджені чоловіки з нас жартували. Але я знала, що зворушення, з яким жінки споглядали танок, було певнішим шляхом до його осягнення, ніж збудження чоловіків.

Меридіани 

Жінка на ім’я Інґібйорґ мандрувала вздовж нульового меридіана. Вона походила з Ісландії, а свою подорож почала на Шетландських островах. Нарікала, що неможливо, звісно, рухатися по прямій, адже ти цілковито залежиш від доріг і залізниць, від курсів рейсових теплоходів. І все ж вона вперто трималася принципу: лише на південь, зиґзаґом, лавіруючи вздовж цієї лінії.

Вона розповідала з таким запалом, так барвисто, що мені якось незручно було запитати її, навіщо вона це робить. Зрештою, в таких випадках завжди відповідають одне й те ж: а чому б і ні?

Поки жінка розповідала, я уявила собі краплю, яка поволі скочується поверхнею кулі.

А втім, ця ідея і далі мене бентежить. Адже меридіана насправді нема.

Unus mundus[12] 

Є в мене подруга, поетеса, котрій, на жаль, ніяк не вдавалося прожити з власного писання. Та й кого прогодують вірші? Отож вона влаштувалася на роботу в одне туристичне бюро, а що дуже добре говорила англійською, їй доручили бути Гідом для американських туристів. У цій справі вона чудово себе зарекомендувала, тож їй доручали найвимогливіших гостей. Вона зустрічала їх у Малазі, а потім усі разом пливли до Тунісу. Був то зазвичай невеликий гуртик, близько десяти осіб.

Її тішили такі замовлення, траплялися вони в середньому двічі на місяць. Їй подобалося спокійно ночувати в найкращих готелях. До екскурсій пам’ятками мусила готуватися сама, тому багато читала. Іноді крадькома писала. Бувало, що її навідувала якась незвичайна думка, речення чи асоціація, і тоді вона мусила це записати, аби не втратити назавжди. Пам’ять із віком хибує, в ній розростаються діри. Тож вона вставала і йшла до туалету, записувала, сидячи на унітазі. Часом писала на руці, лише окремі літери, мнемотехніка.

Вона не була спеціалістом з арабської культури, але особливо через це не тривожилася, бо її туристи теж ними не були. Вона вивчала літературу й лінгвістику.

— Не клеймо дурня, — казала вона. — Світ один.

Не обов’язково бути спеціалістом, достатньо мати уяву. Іноді, коли траплялися якісь перерви у мандрах, коли доводилося годинами сидіти в скупому затінку, в місці Ніде, бо у джипі порвався тросик, вона мусила чимось розважати своїх клієнтів. І тоді починала оповідати історії. Цього від неї чекали. Дещо брала у Борхеса і трошки прикрашала, драматизувала. Дещо — з «Казок тисячі й однієї ночі», але й тут завжди докидала щось від себе. Казала, що треба шукати історії, котрих іще не встигли сфільмувати, і таких виявлялося доволі багато. Усьому вона додавала арабського колориту, розводилася про деталі одягу, страви, масті верблюдів. Мабуть, слухали її не надто уважно, бо коли вона кілька разів переплутала якісь історичні факти, ніхто на це не звернув уваги. Тож вона врешті-решт перестала зважати на факти.

Гарем (оповідь Менчу)

Словами не опишеш лабіринтів гарему. А коли не словами, то, може, бджолиними стільниками, закрученим укладом кишок, нутрощами тіла, вушними проходами; спіралями, тупиковими відгалуженнями, червоподібними відростками, м’якими круглястими тунелями, що закінчуються біля самого входу до таємної кімнати.

Осереддя сховане глибоко, як у мурашнику, це покої султанової матері, м’які, наче утроба, встелені килимами, окурені фіміамом, охолоджені водою, що дзюркоче підвіконнями, наче руслами струмків. Поруч містяться кімнати малолітніх синів; вони-бо поки що також жінки, вони занурені в жіночу стихію, доки ініціація остаточно не перетне мечем їхню пуповину. Далі відкриваються внутрішні подвір’я зі складною ієрархією кімнаток для наложниць: що менше жінку жадають, то вище вона мешкає, здається, наче її забуте чоловіком тіло таємничим способом перемінюється в ефірну ангельську сутність. Найстарші жінки мешкають уже під самим дахом — небавом їхні душі полинуть до неба, а тіла, колись такі знадливі, всохнуть, наче імбир.

Серед тієї пишноти коридорів, сіней, таємних ніш, кружґанків і двориків розташувалися спальні молодого володаря; кожна з них обладнана королівською лазничкою, де в розкоші й рівновазі духу він може віддаватися спокійній королівській дефекації.

Щоранку його випускають із материнських обіймів у світ, наче дитину-переростка, яка, попри свій вік, щойно вчиться ходити. Вбраний у святковий халат, він грає визначену йому роль, щоби надвечір із полегкістю повернутись у власне тіло, у власні нутрощі, у м’які піхви своїх наложниць.

Вертається з палати старійшин, звідки керує пустельною країною. Приймає посланців і веде політику благенької крихітної державки, політику даремну й безнадійну. Новини жахають. Кривавий конфлікт трьох великих держав не залишає шансів, доведеться, наче в рулетці, зробити ставку на один із кольорів, стати на чийсь бік. Невідомо, до чого дослухатися — до місця навчання, сентименту до культури, спорідненості мов? Ще більшої непевності додають гості, котрих він приймає щоранку. Це ділки — купці, консули, порадники-шептуни. Сідають перед ним на гаптованих подушках, втирають спітніле чоло — завжди прикрите корковим шоломом, воно лишається дивовижно білим, наче підземні кореневища, знак диявольської природи цих людей. Інші, закутані в тюрбани й хустки, перебирають довгі бороди, не усвідомлюючи, що цей жест зраджує лише одне — брехню й крутійство. Всі мають до нього якусь справу, пропонують своє посередництво в перемовинах, нашіптують єдино правильний вибір. Йому вже від усього цього болить голова. Державка невелика: кількадесят поселень-оаз серед кам’янистої пустелі. Єдине джерело природних багатств — відкриті соляні копальні. Немає виходу до моря, немає портів, стратегічних мисів чи проток. Мешканки цієї маленької країни вирощують в’язіль, сезам і шафран. Їхні чоловіки проводять мандрівників і купців пустельними караванами на південь.

Його ніколи не вабила політика, він узагалі не розуміє, чому його великий батько вирішив присвятити їй ціле своє життя, що такого він у ній знайшов. Безумовно, він зовсім інакший, ніж батько, що, десятиліттями воюючи з пустельними кочівниками, збудував цю невеличку країну. Його обрали з-поміж багатьох братів спадкоємцем престолу лише тому, що його мати була найстаршою серед дружин і дуже амбіційною. Мати дала йому владу, котрої сама була позбавлена з біологічних причин. Його брата, який був серйозним конкурентом, спіткало нещастя — загинув від укусу скорпіона. Сестер можна не брати до уваги, з ними він майже не знайомий. Коли він дивиться на жінок, завжди пам’ятає, що кожна з них може виявитися його сестрою, і це чомусь його заспокоює.

У раді старійшин, цьому понурому гуртку бородатих чоловіків, він друзів не має. Щойно він з’являється у залі нарад, старійшини раптово змовкають, тож його переслідує відчуття, мовби вони снують проти нього змову. Мабуть, так і є. Потім, після ритуальних привітань, вони беруться до обговорення справ і метають у його бік погляди, що ледве приховують погорду й неприязнь. Хоча самі старійшини домагаються поваги. Подеколи йому здається — на жаль, дедалі частіше, — що ці швидкі погляди таять у собі ворожість цілком матеріальну, гостру, як ніж, і насправді старійшинам не йдеться про його відповідь, про його «так» чи «ні»: вони хочуть перевірити, чи він узагалі ще має право займати це привілейоване місце посередині зали. І чи цього разу він вимовить хоч щось.

Чого вони від нього чекають? Він не встигає стежити за їхніми взаємними перекрикуваннями, за їхніми виливами емоцій, не розуміє логіки їхніх міркувань. Він звертає увагу радше на красивий шафрановий тюрбан одного з них (це, здається, міністр ресурсів прісної води) або на особливо злісний вигляд іншого — важко не зауважити, яке мертвотно-бліде його обличчя, оточене кошлатою сивою бородою. Він, мабуть, хворий і небавом помре.

«Померти» — це слово сповнює молодого правителя непереборною відразою; недобре, що він про це подумав, тепер відчуває, як у його роті збирається слина, а горло злегка судомить: підступна протилежність оргазму. Треба звідси тікати.

Він уже знає, що зробить, але тримає все у таємниці від матері.

Мати приходить до нього пізніми вечорами, але навіть вона, перш ніж увійти, мусить попросити дозволу у двох його довірених охоронців, євнухів, чорних, як ебенове дерево, — Ґоґа й Маґоґа. Вона відвідує сина, коли той коротає приємні миті в обіймах своїх маленьких друзів, сідає в його ногах на красивій тканій подушці, побрязкує браслетами. Рухаючись, вона ширить довкола себе пряні пахощі олійок, що ними натирає своє старече тіло. Каже, що вона про все знає і допоможе йому в мандрівці, якщо він пообіцяє, що візьме її з собою. Питає, чи усвідомлює він, що, залишивши матір тут, прирече її на смерть.

— У пустелі живуть наші вірні родичі, вони напевне нас приймуть. Я вже вислала до них вістуна з цією новиною. Перечекаємо там найгірші часи, а згодом, перевдягнувшись і взявши коштовності й золото, подамося на захід, до портів, щоб утекти звідси назавжди. Оселимося в Європі, але не надто далеко, аби за гарної погоди було видно африканський берег. Я ще няньчитиму твоїх дітей, сину, — каже вона. Можливо, вона й справді вірить у втечу, але онуків — напевно ні.

Що тут скажеш. Молодий володар погладжує шовковисті голівки дітей і погоджується.

Але у вулику не буває таємниць, усі вістки розбігаються стільниками в шести напрямках, проникають крізь каміни й вбиральні, сходи й подвір’я. Ширяться разом із теплим повітрям, що здіймається над чавунними казанами, де палять деревним вугіллям, щоби легше було пережити зимові холоди. Вітри, що віють із глибини континенту, з гір, бувають такі морозяні, що сеча у майолікових нічних горщиках вкривається шкоринкою льоду. Чутки сягають кімнат наложниць, і всі вони, навіть оті ангелоподібні з найвищих поверхів, починають пакувати своє скромне манаття. Вони перешіптуються, вже відтепер сваряться за місце у каравані.

Протягом кількох наступних днів палац ожив, тут уже давно не було такого пожвавлення. Володар чудується, що ніхто нічого не помічає — ані Пурпуровий Тюрбан, ані Миршава Борода.

Володар міркує собі, що вони дурніші, ніж він гадав.

Вони ж мають на думці те саме — що їхній повелитель виявився тупішим, ніж вони сподівалися. Що ж, менше буде його шкода. Адже з заходу насувається потужна армія, водою й суходолом, — шепочуть вони між собою. Кажуть, це хмарище людей. Кажуть, вони оголосили священну війну цілому світові й тепер збираються звоювати нас. Найбільше ж їм потрібен Єрусалим, там спочиває прах їхнього пророка. Проти них нічого не вдієш, вони ненаситні й готові на все. Руйнують наші доми, ґвалтують жінок, підпалюють господи, оскверняють мечеті. Порушують усі домовленості й угоди. Вони пожадливі й підступні. Нема сумнівів: тут річ не в похованні, ми віддали б їм який завгодно інший гріб, прошу дуже, гробів у нас досить. Якщо їх цікавлять цвинтарі, хай собі забирають. Але тепер цілком очевидно, що це лише привід; їм ідеться не про мертве, а про живе. Щойно їхні кораблі причалять до нашого берега, вибілені сонцем далекого рейсу, вибляклі від морської солі, що вкриває їхню шкіру тоненьким шаром, вони перекрикуватимуться пронизливою горловою мовою — не вміють-бо говорити по-людському, не вміють читати людських літер, — і кинуться до наших міст, вивалюватимуть двері домів, розбиватимуть дзбани з олією, спустошуватимуть наші комори і пхатимуть руки — тьху! — в шаровари наших жінок. Не вмітимуть відповісти на жодне наше привітання, дивитимуться скляними очима, їхні світлі очі будуть прозорі й бездумні. Кажуть, буцімто їхнє плем’я народилося на дні моря, його виховали хвилі й срібні риби; вони й справді нагадують шматки дерева, викинуті на берег, їхня шкіра має барву кісток, якими надто довго гралося море. Інші ж твердять, що це неправда: як же міг у такому разі їхній правитель, чоловік із червоною бородою, втопитись у хвилях ріки Селеф?

Отак вони пристрасно перешіптуються, а далі починають бурчати. Цей наш володар якийсь нездалий. Його батько — той так, той був добрий, той відразу виставив би до бою тисячу вершників, укріпив би мури, забезпечив би нас водою і збіжжям на випадок облоги. А цей... — Хтось спльовує, вимовляючи його ім’я, і змовкає, сам злякавшись того, що може злетіти з його вуст.

Западає довга мовчанка. Один погладжує бороду, другий розглядає складний візерунок підлоги, де зі шматків кольорової кераміки викладено лабіринт. Третій погладжує піхви свого кинджала, кунштовно оздоблені бірюзою. Палець ковзає дрібними випуклостями. Доблесні радці й міністри сьогодні нічого не вирішать. За дверима вже стоїть кремезна сторожа, палацове військо.

Тієї ночі в їхніх головах тихцем проростають ідеї, брунькують, наче рослини, дозрівають — от-от зацвітуть і зродять плоди. Вранці до султана рушає вершник-гонець зі смиренним проханням прийняти під свою опіку цю крихітну державку, про яку зазвичай ніхто не пам’ятає; щойно утворена рада старійшин задля блага всіх підданих Аллаха цим рішенням скидає з трону повелителя-невдаху — образ меча, що стрімко падає вниз, — і просить збройної допомоги в обороні від невірних, котрі насувають із заходу, незчисленні, наче піщинки в пустелі.

Тієї самої ночі мати видобуває сина з-під шкур і килимів, із-під тіл дітей, з якими спить молодий володар, трусить його, ще непритомного, й велить одягатися.

— Усе готове, верблюди чекають, двійко твоїх коней осідлані, намети згорнуто й приторочено до сідел.

Син скиглить, хлипає: як же він у пустелі обходитиметься без мисок і тарелів, без вугільних грубок, без килимів, на чому він із дітьми лежатиме? Що вдіє без свого туалету, без вікон на подвір’я, на фонтани з кришталевою водою?

— Ти загинеш, — шепоче мати й супить чоло, на якому з’являється доземна зморшка, гостра, наче стилет. Насправді її шепотіння гадюче, це сичання мудрої змії в колодязі. — Вставай!

Із-за стін чути тупіт і шарудіння, жінки пакують своє манаття: молодші — більше, старші — менше, аби не давати приводу для незадоволення. Один полохливий вузлик, у якому лише коштовні хустки, сережки, браслети. Тепер чекають, сівши навпочіпки біля дверей, перед завісою. Чекають, поки по них приїдуть, усе триває надто довго, вони нетерпляче визирають у вікно, де понад пісками вже займається рожевий світанок. Не бачать велетенської пустелі, чиї шорсткі язики облизують сходи палацу. Не бачать, бо їхні вікна виходять у внутрішній двір.

— Жердина, на якій твої пращури напинали свій намет, була віссю світу, його осереддям. Там, де ти поставиш намет, і буде твоє королівство, — каже мати й підштовхує його до виходу. Ніколи досі вона не зважилася б торкнутися його так, але тепер цей жест означає, що впродовж останніх годин її син перестав бути володарем шафранової державки.

— Кого з дружин ти візьмеш із собою? — питає вона, а син довго мовчить, лише тулить до себе гуртик дітей, хлопчиків і дівчаток, янголят, чиїми худенькими нагими тільцями він укривається вночі; найстаршому хлопчикові не більше десяти, найменшій дівчинці — чотири.

Дружини? Ніяких дружин, ні старих, ні молодих, вони годяться для палацу. Насправді він завжди був до них байдужий, спав із ними з тієї самої причини, з якої щоранку мусив дивитися на бородаті пики радників. Досліджування їхніх пишних стегон, їхніх м’ясистих закамарків ніколи не давало йому особливої втіхи. А волохаті пахви і випуклі перса й поготів викликали огиду. Тож він пильнував, аби в ті жалюгідні посудини не зронити ні краплі коштовного сімені, не змарнувати ані краплі життя.

Зате був певен, що завдяки затримуванню соків, завдяки худеньким тілам дітей, від яких він у сні черпав силу, завдяки їхньому солодкому диханню на його обличчі він колись стане безсмертним.

— Візьмемо дітей, моїх діточок, дюжину янголят, хай одягаються, допоможи їм, — каже до матері.

— Дурню, — сичить вона, — ти хочеш узяти дітей? У пустелі ми не протримаємося з ними й кількох днів. Ти чуєш ці шелести й шепотіння? Чуєш, як вони наближаються? Нам не можна марнувати ні хвилини. Знайдеш собі інших дітей там, куди ми приїдемо. Набереш собі ще більше. Цих залиш, нічого з ними не трапиться.

Але, помічаючи його рішучість, вона схлипує від гніву і стає у дверях, розставивши руки. Син наближається до неї, вони випробовують одне одного поглядами. Діти оточили їх півколом, декотрі тримаються за поли його халата. Дивляться спокійно і незворушно.

— Або я, або вони, — необережно кидає мати, і щойно ці слова зриваються з її вуст, щойно вона бачить, як вони мандрують у повітрі, ще намагається вхопити їх язиком, завернути назад, але вже запізно.

Тоді син блискавичним рухом ударяє кулаком її в живіт, у те місце, де багато років тому було його перше мешкання, м’який покій, вистелений червінню й пурпуром. У його кулаці — ніж. Жінка нахиляється вперед, а зі зморшки чола на її обличчя виливається темінь.

Гаятися не можна. Ґоґ і Маґоґ садовлять дітей на верблюдів, менших — у кошики, наче пташенят. Вантажать коштовності, дорогі сукна, згорнуті в рулони й задля відвернення очей прикриті грубим полотном. Коли останній окраєць сонця поволі ховається за горизонтом, вони вже в дорозі. Пустеля вітає їх розмаїттям довгих тіней, що ковзають із дюни на дюну, залишаючи слід, видний лише втаємниченим. Із часом ця тінь буде маліти, аж поки цілковито зникне — коли караван досягне омріяного безсмертя.

Інша оповідь Менчу

Одне кочове плем’я впродовж віків жило в пустелі поміж християнськими та мусульманськими поселеннями, тож багато чого навчилося. В часи голоду, посухи чи небезпек номади змушені були просити захистку в своїх осілих сусідів. Проте спершу вони висилали підглядача, котрий зі сховку вивчав звичаї поселення і за звуками, запахами та одіжжю визначав, християнське воно чи мусульманське. Повертався з цією звісткою до своїх, а ті видобували з саков відповідні реквізити й рушали до оази, вдаючи з себе братів у вірі. Їм ніколи ніхто не відмовив.

Менчу присягався, що це правда.

Клеопатри

Якось я їхала автобусом разом із кільканадцятьма щільно закутаними жінками в чорному. Крізь вузьку шпарину було видно лише очі — і мене заворожувала краса й старанність макіяжу. То були очі Клеопатр. Жінки Граційно пили мінеральну воду за допомогою пластикових трубок — трубка губилася у складках чорної матерії й віднаходила десь там гіпотетичні вуста. У рейсовому автобусі ввімкнули фільм, щоби нам веселіше мандрувалося, — «Лару Крофт». Ми дивилися зачудовано на ту гнучку дівчину з лискучими плечима й стегнами, яка стинала на смерть озброєних до зубів вояків.

Дуже довгий квадранс

У літаку між восьмою сорок п’ять і дев’ятою. Мені вдавалося, він тривав годину, а то й більше.

Апулей-осел

Оповідав мені чоловік, що розводив ослів.

З осликами така річ, що вони — доволі дорога інвестиція, котра окупається довго і тяжко. У мертвий сезон, коли нема туристів, треба мати за що їх нагодувати, подбати про їхню шерсть, щоби були охайні. Оцей темно-коричневий — то самець, голова родини. Його кличуть Апулеем, так його назвала одна туристка. А цей — Жан-Жак, хоч то й самиця, а отой, найсильніший — Жан-Поль. У мене є ще кілька з того боку дому. Тепер не сезон, і працюють лише два. Але коли починається рух від самого світання, я приводжу їх на місце, перш ніж поз’їжджаються автобуси.

Найгірші американці, бо вони здебільшого страждають надмірною вагою. Їх ледве втримує навіть Апулей. Вони вдвічі тяжчі, ніж інші люди. Осел — розумне створіння, він одразу оцінює вагу і зазвичай нервується, щойно вони починають виходити з автобуса, розпарені, з великими плямами поту на футболках, у шортах до колін. Мені здається, осел вирізняє їх за запахом, і починаються проблеми, навіть якщо їхні розміри виявляються стерпними. Осел хвицає ногами, верещить, відверто ухиляється від роботи.

— Але все-таки мої тварини добрі, я сам собі їх виховав. Нам важливо, щоб у наших клієнтів лишилися гарні спогади. Сам я хоч і не християнин, але розумію, що це кульмінаційна точка їхньої мандрівки. Вони приїжджають сюди, аби верхи на моїх ослах відвідати місце, де якийсь Іван охрестив їхнього пророка водою з ріки. Звідки вони знають, що це було саме тут? Кажуть, так написано в їхній книзі.

Представники мас-медіа

Вранці був замах. Одна людина загинула, кількох поранено. Тіло вже забрали. Поліція оточила місце біло-червоною пластиковою стрічкою, за якою на землі виднілися величезні плями крові, над ними кружляли мухи. Лежав мотоцикл, біля нього мінилася кольорами калюжа бензину; поруч — пакет із фруктами, розкидані мандаринки, брудні, закіптюжені, далі якісь ганчірки, сандалія, кепка незрозумілого кольору, частина мобільного телефону; там, де колись був екран, тепер зяяла діра.

Гурт людей стояв біля стрічки й дивився з жахом. Говорили мало, впівголоса.

Поліція не поспішала прибирати місце, от-от мав приїхати журналіст із якогось важливого телеканалу, щоб зняти репортаж. Йому нібито особливо залежало на плямах крові. Подейкували, що він уже в дорозі.

Реформи Ататюрка

Якось одного вечора, вже лежачи в ліжку після цілого дня ходіння, розглядання і слухання, я пригадала собі Александру та її рапорти. Мені зненацька стало її бракувати. Я уявила собі, що вона в тому самому місті, що й я, спить, поклавши торбу біля ліжка, оточена німбом свого волосся. Апостолка, Александра Справедлива. Я знайшла в наплічнику її адресу і записала для неї одне Безчестя, про яке я тут довідалася.

Коли у двадцятих роках минулого століття Ататюрк проводив свої відважні реформи, Стамбул був містом напівдиких бездомних собак. Витворилася навіть особлива порода — пес середнього розміру, короткошерстий, світлої масті, білої чи кремової, або ж із плямистою комбінацією цих двох кольорів. Собаки жили в портових доках, поміж кав’ярнями й ресторанами, на вулицях і площах. Поночі рушали на полювання у місто, гризлися, порпалися в смітті. Відкинуті, вони повернулися до старих природних повадок — об’єднувались у зграї, обирали самиць-вожаків, як вовки чи шакали.

Проте Ататюрк заповзявся зробити з Туреччини цивілізовану країну. Впродовж кількох днів спеціальні загони виловили тисячі собак і вивезли їх на безлюдні й голі острівці неподалік. Там і випустили. Позбавлені прісної води та їжі, собаки протягом трьох-чотирьох тижнів зжирали одне одного, а мешканці Стамбула, особливо відвідувачі рибних ресторанів на узбережжі та власники будинків, чиї балкони виходили на Босфор, чули з островів виття, а згодом мусили вдихати хвилі жахливого смороду.

Вночі мені почали спадати на гадку все нові й нові докази вини, мене аж кидало в піт. Ось, приміром, цуценя, що замерзло, бо за буду йому правила перекинута догори дном бляшана ванна.

Каліюґа

Світ стає дедалі темнішим, — розмовляли поруч зі мною двоє чоловіків. Я зрозуміла, що вони якраз летіли до Монреаля на конгрес океанографів та геофізиків. Із шістдесятих років інтенсивність сонячного світла, за їхніми словами, зменшилася на 4 проценти. Світло слабшає в середньому зі швидкістю близько 1,4 процента в десять років. Це явище не таке інтенсивне, щоби ми могли неозброєним оком його помітити, його виявили радіометри. Вони, наприклад, засвідчили, що яскравість сонячного проміння, яке в 1960—1987 роках освітлювало Радянський Союз, зменшилась аж на одну п’яту.

У чому причина затемнення? Напевно не відомо. Кажуть, забруднення повітря, сажа й аерозолі.

Я заснула й побачила жахливу картину: з-за горизонту виринає величезна хмара, доказ тяжкої, споконвічної війни, що точиться десь далеко. Війни жорстокої і безжальної. Війни, що знищує світ. Наразі немає причин тривожитися, ми на острові щасливців: лазурове море і блакитне небо. Під ногами — теплий пісок і випуклі ракушки.

Проте це Бікіні. Зараз усе загине, спопеліє, в найкращому разі, буде спотворене жахливою мутацією. Ті, що виживуть, народять дітей-потвор, зрослих головами сіамських близнюків — один мозок у роздвоєному тілі, два серця в одній грудній клітці. З’являться додаткові відчуття: смак відсутності, бачення порожнечі, особливий дар передчуття. Знання про те, що не відбудеться. Чуття того, що не існує.

Росте брунатний місяць, небо коричневіє, западають дедалі глибші сутінки.

Колекція воскових фігур

Метою паломництва є інший паломник. Цього разу — восковий.

Відень, Йозефінум, колекція анатомічних воскових фігур, свіжо відреставрована. Того дощового літнього дня сюди, крім мене, зайшов ще один мандрівник — чоловік середнього віку, геть сивий, в окулярах із дротяною оправою. Його цікавив лише один об’єкт, він присвятив йому цілих п’ятнадцять хвилин, а потім зник із таємничою усмішкою на вустах. Я запланувала пробути тут довше. Озброїлася записником і фотоапаратом, у кишені мала навіть цукерки з кофеїном і батончик.

Неквапом, аби не пропустити жодного експоната, я просувалася вздовж засклених шаф.

Модель 59. Двометровий чоловік без шкіри. Його тіло гарно виткане з м’язів і сухожиль, ажурне. Перший погляд на нього викликає шок, — це, мабуть, простий рефлекс: вигляд тіла, позбавленого шкіри, болісний, він пече й щипає, як у дитинстві, коли з обдертого коліна прозирало живе м’ясо. Одна рука моделі відхилена назад, друга піднята над головою красивим жестом античної скульптури. Чоловік прикриває долонею очі, наче дивиться проти сонця вдалину. Цей жест знайомий нам із картин — так дивляться у майбутнє. Модель 59 могла б стояти неподалік у Музеї мистецтва — власне, не знаю, чому його замкнули в цьому принизливому Музеї анатомії. Він мав би прикрашати собою найкращі галереї, бо є витвором мистецтва подвійно — завдяки геніальному виконанню з воску (нема сумніву, що це найвище досягнення натуралістичного мистецтва) і завдяки самому проектові. Хто його автор?

Модель 60 також презентує м’язи й сухожилля, але нашу увагу притягує насамперед м’яке плетиво кишок. Досконалі пропорції. У їхній гладенькій поверхні відбиваються музейні вікна. Щойно через мить я здивовано виявляю, що це жінка, у неї перверсійний аксесуар: у низу живота доклеєний шматок сірого хутра, а в ньому трохи примітивно прокреслена поздовжня шпарина. Ймовірно, автор моделі хотів дати підказку необізнаному в анатомії глядачеві, що він оглядає жіночий кишківник. Це волохата печать, фірмовий знак статі, жіночий логотип. Кровоносну й лімфатичну системи модель 60 представляє наче додаток до кишківника. Судини переважно опираються на м’язи, але частина з них схожа на сітку, зухвало завислу в повітрі; лише добре придивившись, можна добачити всю фрактальну дивовижу цих червоних ниток.

Далі — руки, ноги, шлунки й серця. Кожен експонат старанно вкладений на шматку шовку, що переливається, наче перли. Нирки виростають із сечового міхура, як дві анемони. «Нижня кінцівка та її кровоносні судини», — повідомляє напис трьома мовами. Мереживо лімфатичних судин пахвини, вузлики, зірочки, брошки, якими незнана рука оздобила монотонні м’язи. Лімфатичні судини могли б слугувати взірцем для ювелірів.

У центральному місці цієї воскової колекції спочиває модель номер 244, найгарніша, та, що так зацікавила чоловіка в дротяних окулярах і за мить запанує над моєю увагою на цілих півгодини.

Це жінка, що лежить, майже в цілості, неторкана; її тіло ушкоджене лише в одному місці; відкритий живіт показує нам, паломникам, затиснуті під діафрагмою дітородні органи, матку в чепчику яєчників. І тут також стоїть хутряна печатка статі, геть зайва. Бо ж ні в кого не виникне сумніву, що це жінка. Венерин горбок старанно прикритий імітацією волосся, нижче старанно зроблений отвір вагіни, його нелегко розгледіти, це для впертих, котрі не завагаються стати навколішки біля самих стіп, невеликих, із рожевуватими пальцями, як це зробив той чоловік в окулярах. І я гадаю собі: добре, що він пішов, тепер моя черга.

У жінки світле розпущене волосся, ледь опущені повіки й розхилені вуста, видно краєчки зубів. На шиї — разок перлин. Мене вражає абсолютна невинність її легень, гладеньких, шовковистих, під перловим намистом; мабуть, вони ніколи не затягувалися тютюновим димом. Це могли б бути легені ангела. Серце, перетяте навпіл, демонструє свою подвійну природу, обидві камери вимощені велюром червоної тканини, вони створені для монотонного руху. Печінка огортає шлунок, наче великі налиті кров’ю вуста, видно ще нирки й сечовивідні шляхи, що нагадують корінь мандрагори, обплетений довкола матки. Сама ж матка — це приємний для ока м’яз, гарний, наче різьблений, важко уявити, щоби він блукав тілом і викликав істерію, як вірили в давнину. Немає сумніву: органи запаковані в тілі старанно, на довгу мандрівку. Так само її вагіна, перерізана поздовжньо, зраджує свою таємницю — це короткий тунель, який закінчується тупиком і видається зайвим, не веде ні в які нутрощі. Наприкінці його — глуха печерка.

Я сіла на твердій лавочці біля вікна, навпроти мовчазного натовпу воскових моделей і, втомлена, віддалася хвилі зворушення. Що це за м’яз стискає моє горло обручем, яка його назва? Хто вигадав людське тіло, а отже, хто володіє на нього довічним копірайтом?

Подорожі доктора Бляу І

Із сивою борідкою, шпакуватим волоссям, він їде на конференцію, присвячену консервації медичних препаратів, зокрема виготовленню пластинатів із тканин людського тіла. Сідає зручно в кріслі, надягає навушники й слухає кантати Баха.

Дівчина зі світлин, які він проявив і тепер везе з собою, має смішну зачіску — на потилиці волосся рівненько підтяте, а спереду звисають довші пасма, сягаючи голих плечей; вони грайливо прикривають обличчя, і з-під них видно лише виразну темно-брунатну лінію губів, намальованих на гладенькій поверхні обличчя. Це дуже подобалося докторові, оці вуста, і її тіло — тендітне, пружне, з маленькими грудьми, виразними пиптиками, що знакували оксамитну площинку грудної клітки. А до цього — досить масивні стегна. Сильні ноги завжди його вабили. «Сила в стегнах» — так могла б звучати його приватна шістдесят п’ята гексаграма. Жінка з сильними стегнами — наче лускунчик, — думає собі доктор Бляу: ввійшовши поміж, не ризикуєш бути розчавленим. Вхід поміж не нагадує знешкодження бомби.

Це його збуджує. Сам він — дрібний і худий. Ризикує життям.

Коли він робив ці фото, його охопило збудження. Він також був оголений, тож цей стан поволі ставав видимим, навіть очевидним. Але він не соромився, адже його обличчя приховував фотоапарат; він був просто механічним мінотавром з обличчям-камерою, одноокою лінзою на ніжці, яка з механічним дзижчанням висувалась і втягувалась назад, змінюючи фокус.

Дівчина помітила стан докторового тіла, і це додало їй певності. Вона підняла руки, сплела їх на потилиці й відкрила беззахисні пахви, наче сліпі, недорозвинені пахвини. Перса піднялися вище, стали майже пласкими, хлоп’ячими. Бляу підступив на колінах ближче, тримаючи апарат біля обличчя, і сфотографував її знизу. Він тремтів. Йому здавалося, що віхтик чорного волосся, виголений смужечкою, яка оптично ще більше витончує стегна й притягує зір, наче знак оклику, зараз зафарбує йому об’єктив. Його ерекція вже стала цілком виразною, дівчина ковтнула трохи білого вина, здається, то була грецька рецина, і сіла на підлогу, схрестивши ноги й прикривши місце, яке так розчулило доктора. Він здогадувався, що значить цей жест: ми наближаємося до горизонту цього вечора.

Але йому йшлося не про те. Він відійшов до вікна, його гола худа сідниця на мить торкнулася холодного підвіконня, коли він фотографував. Зафіксований ще один акт, тепер уже сидячий. Дівчина, молоденька, як каракуль, усміхнулася, їй лестила готовність доктора — адже це значило, що вона вміє діяти на відстані, це неймовірна сила! Ще кілька років тому дитиною вона гралася в чарівницю, уявляла собі, що самою лише силою волі здатна пересувати предмети. Іноді їй здавалося, що якась ложечка чи шпилька справді зрушилися на міліметр. Але жодна річ ніколи не піддалася їй так очевидно, так театрально.

Втім, тепер перед доктором Бляу постало справжнє завдання. Вже не спинити того, що неухильне: їхні тіла дрейфують одне до одного. Дівчина дозволяє пестити її, лягає на спину. Доторком своїх делікатних пальців доктор знешкоджує бомбу. Гексаграма стегон відкрита до будь-якої інтерпретації. Фотоапарат клацає.

У доктора вже є ціла колекція цих світлин, десятки, можливо, сотні: жіночі тіла на тлі голої стіни. Стіни різні, бо й місця щоразу інші — готелі, пансіонати, його кабінет в Академії, нарешті, його помешкання. Всі тіла насправді подібні, жодних таємниць.

Інша річ — вагіни. Вони — наче папілярні лінії; ці соромітні органи, недооцінені поліцією, можна б використовувати для ідентифікації, вони цілком неповторні. Красиві, як орхідеї, що барвою й формою ваблять комах. Чудна річ, що цей ботанічний механізм якимось дивом дожив до періоду формування людини. Ба більше: це значить, що він мусив бути ефективним. Складається враження, що природа втішилася цією пелюстковою ідеєю. Вона так їй сподобалася, що природа вирішила перенести її далі, певно, не сподіваючись, що людина буде обдарована психікою, яка дещо вийде з-під контролю, і схилить людину приховати те, що було так гарно вигадане. Приховати в білизні, в недомовках, у мовчанні.

Він тримає фото вагін у картонних візерунчастих пуделках з «Ікеї», з року в рік лише мінявся тип візерунка, залежно від моди — починаючи від яскравих кічевих вісімдесятих, через стримані сіро-чорні дев’яності й аж до сьогоднішнього вінтажу, поп-арту, етно. Тому він навіть не мусить писати на них дат, упізнає їх одразу. Втім, у доктора є одна мрія: він хотів би створити колекцію справжню, не фотографічну.

Кожна частина тіла варта пам’яті. Кожне людське тіло має право виживати й жити. Це просто скандал, що тіло таке тендітне й крихке. Це скандал, що його прирікають розкладатися під землею або горіти, наче сміття. Якби це залежало від доктора Бляу, він влаштував би світ інакше: душа могла би бути смертною (що нам, зрештою, з тієї душі?), а от тіло було б обдароване безсмертям. Ми ніколи не збагнемо, яким розмаїтим є рід людський, яким неповторним є кожен індивід, якщо будемо так поквапно прирікати тіла на знищення, думав собі Бляу. Колись це було зрозуміло — бракувало і засобів, і методів консервації. Лише найбагатші могли собі дозволити бальзамування. Але сьогодні наука пластинації швидко розвивається і повсякчас удосконалює свої методи. Кожен, хто хоче, може вберегти своє тіло від руйнування і поділитися його красою з іншими. Ось чудова система моїх м’язів, — скаже спринтер, чемпіон світу з забігу на сто метрів. Дивіться, як вона працює. Ось мій мозок, — вигукне великий шахіст. Ось тут є дві нетипові борозенки, назвімо їх «звивинами шахового слона». Ось мій живіт, звідси вийшло на світ двоє дітей, — скаже горда мати. Так це уявляє собі Бляу. Це його ідея справедливого світу, де ніхто не буде так легковажно нищити святе. І все, що він робить, скероване на її втілення.

Чи могли б ми мати з тим якісь проблеми? Ми, протестанти, уже точно ні. Але навіть католикам не варто зчиняти бучу: існують же мощі, реліквії; патроном пластинації, мабуть, міг би бути сам Ісус Христос, який показує нам своє червоне м’ясисте серце.

М’який шум двигунів додавав голосам у навушниках доктора Бляу несподіваної глибини. Літак летів на захід, тож ніч не закінчувалася там, де мала б, а виснажливо тяглася. Бляу зрідка піднімав шторку, щоби глянути, чи десь позаду на обрії не видно білої смуги світанку, зблиску нового дня, нових можливостей. Але нічого не відбувалося. Екрани погасли, фільм закінчився. Подеколи блимала мапа, на якій маленька фігурка літака в черепаховому темпі долала зневажену картографом відстань. Здавалося навіть, що ту мапу креслив Зенон: кожна відстань сама у собі нескінченна, кожна точка відкриває чергові нездоланні віддалі, кожен рух — ілюзія, ми подорожуємо на місці.

Неймовірний холод за вікном, неймовірна висота, неймовірний феномен того, що важка машина підіймається вгору у невидимому повітрі. «Wir danken dir, Gott», — співали у слухавках ангели доктора Бляу.

Він глипнув на руку жінки, що сиділа ліворуч, і ледве стримався, щоб її не погладити. Жінка спала, схилившись на плече чоловіка. Праворуч від доктора дрімав молодий, ледь повнуватий хлопець. Його рука звисала з підлокітника і майже торкалася штанів доктора. Бляу стримався, аби й ці пальці не попестити.

Він сидів у кріслі серед двох сотень людей, у довгастому череві літака, дихаючи тим самим, що й вони, повітрям. Саме тому він так любить подорожувати — дорогою люди змушені бути разом тілесно, зовсім поруч, так, наче метою подорожі є інший подорожній.

Проте кожна з істот, з якими він був приречений перебувати в одному просторі ще — він глянув на годинник — чотири години, здавалася монадою, гладенькою й лискучою, ніби куля для гри в петанк. Тому єдиним різновидом контакту, який припускали інстинктивні алгоритми доктора, було погладжування: торкнутися кінчиком пальця, пучкою, відчути гладку прохолодну кривизну. Руки вже втратили надію намацати там хоч якусь подряпинку, якийсь пружок, тисячі разів це було перевірене на тілах дівчат: немає там жодної зачіпки, яку можна обережно підважити нігтем і прослизнути всередину, жодного виступу, потайного важелика чи кнопочки, котру досить натиснути, щоб щось, клацнувши, відскочило, щоби випросталася маленька пружинка і відкрила його спраглому поглядові складне внутрішнє влаштування. А може, зовсім не складне, а дуже просте — всього лише зворотний бік поверхні; згорнута всередину, втягнута у себе спіраль? Поверхня цих монад ховає в собі бездонну таїну, навіть на крихту не обіцяючи осяйного багатства мудро й ощадливо запакованих структур — жоден, навіть найкмітливіший мандрівець не зміг би так укласти свій багаж, розділити органи очеревиною, щоби було гарно й безпечно, вистелити нутрощі жировою тканиною, аби було м’яко. Таке верзлося докторові у гарячковому, неспокійному літаковому напівсні.

Докторові добре. Він почувається щасливим. Чого ще бажати? Бачити світ згори, розглядати його красивий спокійний лад. Цей лад — антисептичний. Він міститься в мушлях і печерах, у піщинках і регулярних рейсах літаків, у симетрії — адже з давніх-давен праве пасує до лівого й навпаки, — у промовистому світлі інформаційних табло і взагалі у будь-якому світлі. Доктор Бляу натягнув на своє худе тіло плед — шматок вовняної тканини, власність авіакомпанії — і міцно заснув.

* * *

Бляу був ще хлопцем, коли його батько — інженер, котрий, як і багато інших будівничих із країн соцтабору, роками відбудовував зруйнований у часи війни Дрезден, — узяв його з собою до Музею гігієни. Там малий Бляу побачив Ґлясменша, Скляного Чоловіка, створеного Францом Чакертом із дидактичною метою. Двометровий Толем без шкіри складався з досконало відтворених скляних органів, уміщених у прозорому тілі, яке здавалося позбавленим таємниць. То був своєрідний пам’ятник природі, що сконструювала таку досконалість. Були в ньому легкість і вигадливість, відчуття пропорцій, смак, краса і гра з симетрією. Чудесна людська машина з раціональними обтічними формами, часом дотепна (взяти хоч би будову вуха), часом ексцентрична (око).

Скляний Чоловік потоваришував із малим Бляу, принаймні у хлопцевій уяві. Бувало, що він навідувався до його кімнати, сідав, заклавши ногу на ногу, і дозволяв його розглядати. Іноді випробовувався, щоби хлопець добачив якусь деталь, збагнув, який скляний м’яз ніжно обіймає кістку і куди губиться нерв. Скляний Чоловік став його мовчазним приятелем. Кажуть, багато дітей граються з вигаданими друзями.

Він оживав у його мріях, проте траплялося це рідко. То були, можна б сказати, інциденти. Бляу вже замолоду не надто любив живе. Але в такі вечори, коли у кімнаті було звелено вимкнути світло, вони нечутно розмовляли під ковдрою. Про що? Бляу вже не пригадує. Натомість удень скляний чоловік ставав його янголом-охоронцем і, невидний, супроводжував його в шкільних бійках, завжди готовий дати в зуби недругам, класному заводіяці під час тих групових походів до ботанічного саду, нудних і втомливих, які складалися головно з чекання, поки збереться вся група. Група — цієї форми колективного існування Бляу особливо не любив.

Якось на Різдво Бляу отримав від батька невеличку пластикову мініатюрку Скляного Чоловіка, яка не могла рівнятися з оригіналом, була радше чимось на кшталт статуетки божества, котра лише нагадувала про його існування.

Малий Бляу мав добре розвинену просторову уяву, що потім допомогла йому в анатомії. Завдяки їй він міг контролювати невидимість Скляного Чоловіка. Міг насвітлювати в його тілі те, що йому саме в цей момент здавалося вартим уваги, і ховати в тінь усе решта. Тож скляна фігура часом здавалася збудованою з самих лише м’язів і сухожиль, без шкіри, без обличчя — тільки плетиво м’язових тканин, напнутих від зусилля. Несподівано для самого себе Бляу вивчив анатомію. Його батько, якому властиві були точність і вимогливість, дивився на це з гордістю, він уже цілком чітко бачив майбутній синів фах — лікар, науковець. На уродини син отримав у подарунок кольорові анатомічні таблиці, а на Великдень — людський скелет натурального розміру.

Замолоду — в студентські часи й відразу після закінчення студій — Бляу багато подорожував. Оглянув майже всі доступні анатомічні колекції. Наче фан рок-гурту, вештався усюди за фон Гаґенсом та його демонічною виставкою, поки врешті познайомився з маестро особисто. Ці подорожі описували кола, поверталися до вихідної точки, аж поки стало зрозуміло, що їхня мета — зовсім близько, всередині тіла.

Бляу вивчав медицину, але йому це швидко набридло. Його не цікавили хвороби, а тим паче — їх лікування. Мертве тіло не хворіє. Він старався лише на заняттях з анатомії і сам зголошувався на семінари, в яких відмовлялися брати участь перелякані дівчата. Написав роботу з анатомії й одружився з однокурсницею, яка, закінчивши педіатрію, більшість часу проводила в лікарні, що було йому дуже на руку. Коли вона таки домоглася свого й народила доньку, Бляу, на той час уже ад’юнкт в Академії, почав виїжджати на конференції та стажування, тож вона знайшла собі гінеколога й переїхала з дитиною до його великого будинку з кабінетом у підвалі. Так їм удалося пройти цілий відтинок ланцюжка людського відтворення.

Тим часом Бляу написав чудову дисертацію. «Збереження патологічних зразків за допомогою силіконової пластинації. Новаторський підхід у викладанні патологоанатомії». Студенти дали йому прізвисько Формальдегід. Він заходився вивчати історію анатомічних препаратів і способи збереження тканин. Об’їздив десятки музеїв, шукаючи матеріал для роботи, і врешті осів у Берліні, де отримав хорошу роботу в каталозі фондів свіжозаснованого Medizinhistorisches Museum.

Особисте життя він облаштував собі кмітливо й необтяжливо. Почувався набагато краще, коли був сам; сексуальні потреби задовольняв зі своїми студентками, котрих спершу обережно запрошував на каву. Він знав, що це заборонено, але керувався соціобіологічними міркуваннями про те, що університет — його природне середовище, а студентки, зрештою, — дорослі жінки, знають, що чинять. Він був непоганий з вигляду: солідний, чистий, гладко поголений (часом запускав акуратну борідку), а вони — допитливі, як сороки. Ледве чи він був здатний на роман. Завжди користувався презервативом, а потреби мав не надто великі, бо його потяг значною мірою заспокоювався шляхом природної сублімації. Тому з цією сферою життя у нього не було пов’язано жодної проблеми, жодної похмурої тіні, жодної провини.

Свою роботу в музеї Бляу на початку трактував як відпочинок після академічних занять. Коли входив у подвір’я комплексу Шаріте, поміж доглянуті травники й фантазійно підстрижені деревця, відчував, що перебуває у місці ніби позачасовому. Стояв у самому центрі великого міста, але не вловлював ніякого шуму, не відчував ніякого поквапу. Був розслаблений, насвистував.

Вільний час коротав переважно у велетенських підземеллях музею, котрі сполучалися з підвалами інших шпитальних споруд. Ці переходи були переважно захаращені полицями, старими запилюженими стелажами, броньованими шафами, в яких колись тримали бозна-що і які, врешті спорожнені, бозна-коли опинилися тут. Проте деякими коридорами можна було пройти, і Бляу, доробивши собі кілька ключів, навчився пересуватися по цілому комплексу. Таким шляхом він щодня ходив до буфета.

Його робота полягала у видобуванні з пилюки і похмурих надр сховищ посудин із препаратами чи інших подібних експонатів та їхній фаховій ідентифікації. За помічника йому був дуже старий пан Кампа, який давно вже переступив поріг пенсійного віку, але угоду з ним продовжували з року в рік, тому що він був єдиним, хто орієнтувався в огромі цих сховищ.

Вони впорядковували полицю за полицею. Пан Кампа найперше старанно очищував посудини, пильнуючи, щоб не пошкодити етикетки. Удвох вони навчилися розшифровувати красиве похиле старовинне письмо. На етикетці здебільшого була виведена латинська назва частини тіла або хвороби, а також ініціали, стать і вік власника законсервованих органів. Іноді була зазначена професія. Так, наприклад, можна було довідатися, що ось ця величенька пухлина кишківника перебувала у череві кравчині А. В., 54 роки. Проте нерідко інформація була затертою і неточною. Часто бувало, що лак, яким ущільнювали вічка посудин із алкогольними препаратами, кришився, всередину потрапляло повітря, рідина каламутнішала, і екземпляр був оповитий густим туманом; такі препарати доводилося знищувати. Збиралася комісія, що складалася з Бляу, Кампи та двох працівників музею нагорі, і підтверджувала це письмово. Тоді пан Кампа ніс видобуті з посудин зіпсовані фрагменти людських тіл до лікарняного крематорію.

Деякі препарати потребували особливої опіки (коли посудина була лише ледь ушкодженою). Тоді Бляу забирав експонат до своєї невеличкої лабораторії і там дуже обережно влаштовував йому очисну купіль, а потім, вивчивши його і взявши проби (котрі згодом заморожував), уміщував до нової посудини, найкращої, з найсучаснішим розчином, що його сам і готував. Таким робом Бляу дарував препаратам коли не безсмертя, то, принаймні, довге життя.

Звісно, були тут не лише експонати в банках. Були шухляди з неописаними фрагментами костей, нирковими каменями, якимись окам’янілостями, був муміфікований броненосець та інші тварини — всі в дуже поганому стані. Невеличка колекція маорійських голівок, дві маски з людської шкіри, просто приголомшливі, — все опинилося в крематорії.

Втім, вони удвох із Кампою натрапили й на кілька справжніх археологічних раритетів. Наприклад, на чотири екземпляри зі славетної колекції Рюйша, зібраної на зламі сімнадцятого й вісімнадцятого століть, а згодом розпорошеної і втраченої. На жаль, один із них, Acardius hemisomus, який міг би бути окрасою будь-якої тератологічної колекції, через тріщину в стінці скляної посудини мусив-таки вирушити до крематорію, врятувати його не вдалося. Комісія, бачачи, що препарат перебуває на стадії значного розкладу, міркувала якусь мить, чи не варто б у такій ситуації влаштувати якусь особливу форму похорону.

Бляу дуже зрадів цьому відкриттю, адже це був шанс ґрунтовно вивчити склад славнозвісної мікстури Рюйша, котра, як на ті часи, давала дуже добрий ефект — зберігала природний колір препарату і не викликала його набрякання, яке було справжнім лихом тодішніх анатомів. Бляу виявив, що до складу мікстури, крім бренді з Нанту та чорного перцю, входив ще й витяг із кореня імбиру. Він написав статтю на цю тему і так долучився до давньої дискусії про «мікстуру Рюйша», ту воду Стікса, яка обіцяла безсмертя — принаймні, безсмертя тіла. Відтоді Кампа почав називати їхні підземні знахідки «пікулями».

Одного ранку вони вдвох із Кампою виявили дещо незвичайне. Саме Кампа знайшов цей екземпляр, над яким згодом докторові довелося попрацювати кілька місяців, аби з’ясувати склад розчину й особливості його дії. То було передпліччя, чоловіче, міцне (біцепс мав у діаметрі 54 сантиметри), завдовжки 47 сантиметрів, вирізане рівненько і з очевидною метою — показати татуювання. Багатоколірне і виконане з чудовим відчуттям пропорцій, воно зображало кита, що виринав із морських хвиль (їхні білі пінясті гриви були по-бароковому Граційними й точними), викидаючи у небо фонтан. Малюнок був зроблений досконало, особливо небо, яке знизу було інтенсивно блакитним, але що ближче до пахви, то більше темніло. Ця гра барв чудово збереглася у прозорому розчині.

Екземпляр був неописаний. Посудина скидалася на ті, що їх виготовляли в Нідерландах у сімнадцятому столітті, — була циліндричної форми, адже в ті часи ще не вміли робити скляних паралелепіпедів. Препарат, прикріплений до накривки зі сланцю кінським волосом, здавалося, висів у рідині. Але найдивовижнішим видавався сам розчин... Це вже не був алкоголь, хоча на перший погляд докторові здалося, що препарат походить із початку сімнадцятого століття, Нідерланди. То була суміш води й формальдегіду з невеликою кількістю гліцерину. Склад, можна б сказати, дуже сучасний, цілком як поширена сьогодні суміш Кезерлінґ III. Посудина вже не мусила бути ідеально герметичною, бо розчин не випаровувався так, як спирт. На воскові, який сяк-так ущільнював накривку, Бляу виявив відбитки папілярних ліній, і це відкриття його дуже розчулило. Він подумав собі про те, що ці дрібненькі хвилясті сліди, цю природну печатку у вигляді лабіринту залишив хтось такий, як він.

До цієї руки й відбитків доктор поставився майже любовно. Байдуже, кому належало це татуйоване передпліччя і хто вирішив уберегти його від руйнівної сили часу.

Одного разу Бляу та Кампа пережили й справжній страх. Доктор потім розповідав про це одній студентці-першокурсниці і з задоволенням спостерігав, як її очі округлюються від подиву, а зіниці стають темними й матовими, що, на думку соціобіологів, є ознакою еротичного зацікавлення.

У дерев’яних скринях в одному з тупикових коридорів вони знайшли набиті травою мумії в дуже поганому стані. Шкіра була геть почорніла, суха, порепана, крізь понадривані шви сипалися водорості. Зсохлі, зморщені тіла були до того ж одягнені в колись, мабуть, пишні й багаті строї. Тепер усі мережива й комірці набули кольору пилюки. Оздоби, складки й мережки втратили виразність, перетворилися на клубище зіпсованої матерії, в якій лише подекуди поблискував якийсь перламутровий ґудзик. Крізь розтягнуті, роззявлені від висихання роти стирчала трава.

Вони знайшли дві такі мумії — невеликі, схожі на дитячі. Проте, оглянувши їх уважніше, Бляу виявив, що це — Богові дякувати — шимпанзе, дуже погано, геть непрофесійно забальзамовані. Торгівля такими муміями була у вісімнадцятому та дев’ятнадцятому століттях доволі жвавою. Звісно, могли підтвердитися і їхні найгірші припущення, адже торгували й людськими муміями, з них створювали навіть доволі показні колекції. Здебільшого намагалися зберегти те, що особливе, — людей інших рас, якихось дивовижно упосліджених, хворих.

— Виготовлення опудал — це найпростіший спосіб зберегти тіло, — просторікував Бляу, демонструючи провізоричну підвальну колекцію двом черговим студенткам, які, на прикрість Кампі, радо прийняли докторове запрошення. Бляу сподівався, що принаймні одну з них удасться запросити на вино і його колекція поповниться новим фото.

— Власне, від тіла залишається сама тільки шкіра, — вів далі він. — Тож це навіть і не тіло в прямому значенні цього слова. Лише фрагмент, зовнішня форма, напнута на трав’яного боввана. Отже, мумія — досить жалюгідний спосіб консервації. Вона лише творить ілюзію, буцімто тіло ось тут, перед нами. Насправді це очевидний трюк. Цирковий фокус, адже збережено тільки форму й оболонку. Ідеологічно це суперечить консервації, адже тіло нищиться. Варварство.

Так, вони зітхнули з полегшенням, коли переконалися, що це не людські мумії. Інакше була би проблема, адже закон забороняє зберігання в музеях людських тіл у цілості (хіба що це стародавні мумії, але й тут уже чути голоси проти). Якби це були люди — діти, як вони думали спочатку, — почалася б складна бюрократична процедура, і не обійшлося би без проблем. Він не раз чув про такі неприємні відкриття під час упорядковування фондів медичних академій та університетів.

Цісар Йосиф II створив у Відні таку колекцію. У своєму приватному паноптикумі він вирішив зібрати всі дивовижі, чудасії й відхилення світу, кожну помилку матерії. Його спадкоємець Франц І не спинився перед тим, щоби після смерті зробити опудало зі свого чорношкірого придворного на ім’я Анджело Золіман. Його мумію, одягнену лише в пов’язку з трави, могли оглянути гості монарха.

Перший лист Йозефіни Золіман до Франца I, цісаря Австрії

Звертаюся до Вашої Високості, охоплена болем і великим збентеженням через безчестя, яке спіткало особу мого світлої пам’яті батька, Анджело Золімана, вірного слугу дядька Вашої Високості, милостивого нашого цісаря Йосифа, вельми сподіваючись, що трапилася якась жахлива помилка.

Історія життя мого батька добре відома Вашій Високості, і знаю, що Ви, Ваша Високосте, були знайомі з моїм батьком особисто, шанували його за багатолітню відданість і працю, цінували у ньому вірного слугу та майстра гри в шахи і, за прикладом дядька Вашої Високості світлої пам’яті Цісаря Йосифа та багатьох інших, обдаровували його визнанням і повагою. У нього було безліч прекрасних друзів, які цінували шляхетність його духу й гостроту розуму, чудове почуття гумору й доброту серця. Багато літ він утримував близькі стосунки з Моцартом, у якого Ваша Високість ласкаво зволила замовити оперу. Добре зарекомендував себе як дипломат і був широко знаний завдяки своїй розважливості, далекоглядності й мудрості.

Дозволю собі тут коротко нагадати історію мого батька і таким чином повернути його особі прихильну пам’ять Вашої Високості. Адже ніщо так не вирізняє людину з-поміж інших істот, як те, що кожен із нас має свою неповторну історію, що ми рухаємося в часі, залишаючи слід. Але навіть той, хто ніяк не прислужився іншим — ні своєму володареві, ні державі, — має право бути похованим гідно. Це акт повернення в руки Творця його витвору, людського тіла.

Мій батько народився близько 1720 року в Північній Африці, проте перші роки його життя огорнуті мороком невідомості. Він не раз згадував, що не надто добре пам’ятає своє раннє дитинство. Його пам’ять сягала лише моменту, коли він кількалітньою дитиною був проданий у рабство. Із жахом він переповідав нам свої найдошкульніші спогади: про довгу подорож морем у темному трюмі якогось корабля, про дантівські сцени, які діялися перед очима малої дитини, коли її розлучили з матір’ю та найближчими родичами. Його батьки, найімовірніше, потрапили до Нового Світу, а сам він — негренятко, чорна цяцька — переходив із рук до рук, наче мальтійський песик чи перське кошеня. Чому він так рідко про це розповідав? Чи не варто було говорити про це багато й голосно, особливо тоді, коли він уже досяг свого становища? Гадаю, причиною його мовчання було одне моторошне переконання, в якому він, можливо, й сам собі не зізнавався. Переконання, що достатньо швидко витерти з пам’яті тяжкі спогади, і вони втратять свою силу, перестануть нас переслідувати, а світ від цього стане кращим. Що люди, не знаючи, якою жорстокою може бути одна людина до іншої, залишаться невинними. Втім, те, що трапилося з тілом мого батька після смерті, показує, як глибоко він помилявся.

Після багатьох сумних і драматичних перипетій мого батька завдяки милостивому заступництву дружини князя Ліхтенштайну було викуплено з рабства на Корсиці і представлено дворові. Так він опинився у Відні, де Її Високість принцеса пройнялася до дитини великою симпатією чи навіть — не завагаюся вжити цього слова — любов’ю. Завдяки їй він отримав чудову освіту й виховання. Його далеке екзотичне походження не надто закарбувалося в його пам’яті, я — його єдина донька — не пригадую, щоб він хоч колись згадував про своє коріння. Чи тужив за минулим. Усім свої серцем він був відданий служінню дядькові Вашої Високості.

Батько був знаний як тонкий політик і мудрий радник. Він вабив до себе, був завжди оточений друзями, люблений і шанований. До того ж користувався особливим привілеєм — прихильністю цісаря Йосифа II, дядька Вашої Високості, який не раз доручав йому місії, що вимагали непересічного розуму й спритності.

1768 року він узяв шлюб із моєю матір’ю Маґдалиною Кристіані, вдовою голландського генерала, з якою прожив у подружньому щасті кільканадцять років, до самої її смерті. Я — єдина дитина від цього шлюбу. Після багатьох років плідної праці батько вирішив відійти від служби князеві Ліхтенштайну, його добродійникові, але завжди лишався близьким до двору, слугуючи цісареві.

Я усвідомлюю те, як багато мій батько завдячував доброті людських сердець і готовності підтримати одне одного. Багато людських істот, які прийшли на цей світ так само нещасливо, потонули, розчинились у хаосі історії. Мало хто з дітей рабів отримав шанс посісти таке високе й почесне становище, як мій батько. І саме тому його випадок такий знаменний — він-бо доводить, що всі ми створені Божою рукою, усі ми — Його діти, а отже, брати.

Я, а ще багато друзів мого покійного батька, які вже писали у цій справі до Вашої Високості, звертаємося з проханням видати нам тіло мого батька і дозволити поховати його по-християнському.

З надією Йозефіна фон Фойхтерслєбен.

Плем’я Маорі

муміфікувало голови померлих родичів і зберігало їх як об’єкти скорботи. Почерговими стадіями муміфікування були відпарювання, вудження та вкривання жиром. Після таких процедур голови зберігалися в доброму стані, з волоссям, шкірою та зубами.

Подорожі доктора Бляу II

Тепер він виходив із тіла літака довгими тунелями, керуючись стрілками та світловими табло, які лагідно ділили пасажирів на тих, хто вже дістався мети, і тих, хто ще в дорозі. Потоки людей на величезному летовищі зливалися, а згодом знову розділялися. Ця безболісна селекція привела його до ескалатора, а далі — до широкого довгого коридору, де всіх і все квапив рухомий хідник. Ті, що поспішали, користувалися вигодами техніки, застрибували на рухому стрічку й опинялися в іншому часі — поволі ступаючи, обганяли інших. Він пройшов повз засклену кімнату для куріння, де любителі нікотину, знесилені вимушеним постом під час польоту, з блаженством на обличчі віддавалися своїй звичці. Вони здалися докторові особливим людським видом, який живе в іншому середовищі — не в повітрі, а в суміші диму й вуглекислого газу. Він дивився на них крізь скло з легким подивом, наче на тварин у тераріумі — в літаку вони нічим не відрізнялися від інших, а тут раптом виявилася їхня особлива біологічна природа.

Бляу подав свій паспорт у віконечко, і службовець зиркнув на нього коротким фаховим поглядом, порівнюючи два обличчя — те, що на світлині, і те, що за шибкою. Вочевидь, сумнівів не було, бо доктора без проблем упустили до чужої держави.

Доїхав на таксі до залізничного вокзалу і показав у касі свій електронний квиток. До потяга лишалося ще понад дві години, тож він зайшов до пропахлого несвіжим жиром бару і, чекаючи риби, розглядав сусідів.

Вокзал був цілком звичайний. На екрані, що висів над табло з розкладом потягів, блимали одні й ті самі реклами — шампуню й кредитних карток. Знайомі логотипи навіювали відчуття безпеки. Доктор зголоднів. Пластикова їжа з літака не залишила жодного відчутного сліду в його тілі, йому здавалося, що вона була нематеріальною, складалася з самої лише форми й запаху. Мабуть, таку їжу нам подаватимуть у раю. Їжа для голодних духів. Але зараз шматок смаженої риби з салатом, шмат білого м’яса з золотавою шкоринкою підкріплював худорляве докторове тіло. До риби він замовив вино, яке тут подають у зручних пляшечках умістом із чималий келих.

У потязі він заснув. Небагато втратив, адже потяг сунув тунелями й передмістями, як дві краплі води схожими на сотні інших передмість, із тим самим дизайном ґрафіті на опорах шляхопроводів і гаражах. Коли очуняв, за вікном було море, вузька світла смужка між портовими кранами, потворними будівлями якихось складів і доків.

«Шановний пане докторе, — написала вона до нього, — мушу зізнатися, що Ваші питання й те, як Ви їх ставите, викликають мою глибоку довіру. Той, хто знає, про що питає, може й сам собі дати відповідь. Можливо, Вам не вистачає — як каже прислів’я — тієї крихітної пучки, яка переважує шальки терезів».

Доктор замислився, що за таку пучку вона мала на увазі. Уважно перевірив це слово у словнику. Він не знав жодного прислів’я про пучку й терези. Прізвище вона мала чоловікове, але ім’я доволі незвичайне — Таїна, — отже, походила, ймовірно, з якоїсь екзотичної країни і такої ж екзотичної мови, в якій могли чудово функціонувати і пучка, і терези. «Звісно, було б найкраще, коли б ми зустрілися. До того часу я постараюся прочитати Ваше досьє та всі Ваші статті. Запрошую до мене! Це місце, де працював мій чоловік, і його присутність тут усе ще відчутна. Я певна, що це нам допоможе в розмовах».

То було невелике приморське селище, розтягнуте вздовж берега і прорізане прямим асфальтовим шосе. Таксі з’їхало з траси перед самою прикінцевою табличкою з назвою поселення — вниз, до моря. За шибками пропливали милі дерев’яні будиночки з терасами й балконами. Дім, якого він шукав, виявився чималим, найелеґантнішим на цій посипаній щебенем вулиці. Обгороджений невисоким муром, що густо поріс якимись місцевими виткими рослинами. Брама була відчинена, але він попросив зупинити таксі за огорожею і, волочачи свою валізку на коліщатках, увійшов на посилане гравієм чепурне подвір’я. Його центром виявилося велике дерево, безсумнівно хвойне, проте за будовою схоже на листяне, неначе дуб, чиє листя з якоїсь причини змізерніло й перетворилося на голки. Він такого ніколи не бачив; його кора, майже біла, нагадувала шкіру слона.

Ніхто не відповів на його стук, тож він ще трохи постояв непевно на дерев’яному ґанку, аж доки зважився натиснути на клямку. Двері піддалися і впустили його до світлого просторого холу. Вікно напроти було вщерть наповнене морем. Великий рудий кіт з’явився біля його ніг, нявкнув і чкурнув надвір, нахабно ігноруючи гостя. Доктор був певен, що вдома нікого нема, тож залишив валізку в холі й вийшов на ґанок зачекати на господиню. Стояв там приблизно п’ятнадцять хвилин, розглядаючи масивне дерево, а потім рушив довкола будинку, оточеного, як і всі тут, дерев’яною терасою, на котрій (як і в цілому світі) стояли легкі меблі, завалені подушками. За будинком він виявив садок зі старанно скошеною травою, обсаджений густо заквітлими кущами. В одному з них упізнав пахучу жимолость і, простуючи далі стежиною, обкладеною галькою, наткнувся на прохід, який, вочевидь, вів просто до моря. Якусь мить вагався, а далі рушив уперед.

Пісок на пляжі видавався майже білим — дрібний, чистий, подекуди інкрустований білими черепашками. Доктор вагався, чи не зняти йому взуття, бо то було б якось нечемно — зайти на приватний пляж у черевиках.

Помітив здалеку людську постать, що виходила з води. Бачив її проти сонця, що було вже навзаході, але ще сліпило. Жінка була одягнена в темний закритий купальник. На березі, нахилившись, узяла рушник і загорнулася в нього. Одним його кінцем витерла волосся. Потім узяла сандалі й рушила в бік наляканого доктора. Він не знав, що робити. Відвернутися й піти геть чи, навпаки, йти їй назустріч. Він волів би зустрітися з нею більш офіційно, в тиші кабінету. Але вона вже ось тут, поруч. Простягнула руку, вітаючись. Питальним тоном вимовила його прізвище. Була середнього зросту, на вигляд — близько шістдесяти. Її обличчя жорстоко посікли зморшки, було видно, що вона не шкодувала собі сонця. Коли б не це, виглядала б набагато молодшою. Коротке світле волосся прилипло до її обличчя й шиї. Рушник, яким вона оперезалася, сягав їй до колін, і з-під нього виднілися вкриті однорідною засмагою ноги й стопи, спотворені наростами на кісточках великих пальців.

— Ходімо додому, — сказала вона.

Звеліла йому зачекати в холі, а сама зникла на кілька хвилин. Доктор почервонів від збентеження, у нього було відчуття, ніби він застав її за туалетом, за обрізанням нігтів чи чимось подібним. Ота зустріч з її майже оголеним старим тілом, з її стопами, з її мокрим волоссям геть збила його з пантелику. Але вона цим, здається, зовсім не переймалася. Повернулася за якийсь час у світлих штанах і майці — ледь повнувата жінка з в’ялими м’язами передпліч, зі шкірою, всипаною родимками та плямками. Рукою куйовдила все ще вологе волосся. Він уявляв її не такою. Гадав, що дружина самого Моля буде інакшою. Якою? Вищою, скромнішою, витонченішою. У шовковій блузці з жабо та камеєю на грудях. Жінкою, яка не купається в морі.

Вона сіла навпроти нього, підібгавши ноги, і підсунула до нього мисочку з цукерками. Взяла собі одну й поклала до рота, втягнувши щоки. Доктор глянув на неї уважніше. Під очима в неї були мішки — порушення функції щитовидки або просто розслаблення musculus orbicularis oculi[13].

— Отже, це ви, — озвалась вона. — Нагадайте мені, коли ваша ласка, що саме ви робите?

Він швидко проковтнув цукерку, не розжувавши, — нічого, візьме наступну. Представився ще раз, коротко розповів про свою роботу і публікації. Нагадав про свою нещодавно видану «Історію консервації», яку додав до надісланого їй досьє. Похвалив її чоловіка. Сказав, що професор Моль здійснив революцію в анатомії. Вона уважно дивилася на нього блакитними очима, задоволено всміхаючись. Цю її легку усмішку можна було сприйняти і за приязну, і за іронічну. Всупереч її імені, в ній не було нічого екзотичного. Йому спало на думку, що це не вона, що він розмовляє з кухаркою чи покоївкою. Скінчивши розповідь, він нервово потер руки, хоч волів би уникнути цього явного доказу знервованості; він почувався несвіжо в дорожній сорочці, а господиня зненацька зірвалася з місця, немовби читала його думки.

— Я покажу вам кімнату. Будь ласка, сюди.

Вона повела його сходами на темний горішній поверх і показала двері. Ввійшла першою й розсунула червоні штори. Вікна виходили на море, сонце залило кімнату помаранчевим світлом.

— Влаштовуйтесь тут, а я приготую щось перекусити. Ви ж, мабуть, утомилися? Як переліт?

Він щось відповів задля годиться.

— Чекаю вас унизу, — кинула вона і вийшла.

Він не міг збагнути, як так сталося, що ця невисока жінка у світлих штанях і розтягнутій футболці якимось ледь помітним жестом, а може, лише підняттям брови цілком перекинула з ніг на голову весь простір довкола, всі сподівання й уявлення доктора. Звела нанівець усю його виснажливу подорож і приготовані промови, усі можливі сценарії. Ввела натомість свої. Це вона диктувала умови. Доктор піддався їм, не змигнувши оком. Змирившись із тим, він швидко прийняв душ, переодягся й зійшов униз.

Вона подала на вечерю салат із грінками з темного хліба і печені овочі. Вегетаріанка. Добре, що він з’їв ту рибу на вокзалі. Вона сиділа напроти нього, спершись ліктями об стіл і кришачи пальцями рештки грінок, і говорила про здорову їжу, про шкідливість борошна й цукру, про довколишні органічні ферми, де вона купує овочі, молоко і кленовий сироп, який вживає замість цукру. Але вино було смачне. Доктор, не звичний до алкоголю і втомлений, відчув, що після двох келишків йому паморочиться в голові. Він компонував у голові чергові речення, але вона завжди його випереджала. Коли пляшка близилася до кінця, вона розповіла йому про смерть чоловіка. Зіткнення моторних човнів.

— Йому було лише шістдесят сім років. Нічого не вдалося зробити з тілом. Геть понівечене.

Докторові здалося, що господиня от-от розплачеться, але вона взяла наступну грінку і почала кришити її в рештки салату.

— Він не був готовий до смерті. Та, зрештою, хто з нас готовий, — замислилася вона на мить. — Але я знаю, що йому хотілося мати достойного учня, когось, хто був би не лише компетентним, але й працював би так само пристрасно, як і він. Мій чоловік був великим самітником, ви це знаєте. Не залишив ніякого заповіту, ніяких розпоряджень. Чи маю я віддати препарати до музею? Кілька музеїв уже висловили зацікавлення. Чи знаєте ви, яким із них можна довіряти? Тепер довкола пластинатів стільки поганої енергії, а в наші часи для того, щоби вчинити щось лихе, не потрібно знімати тіла вішальників просто з шибениці, — вона зітхнула, скрутила листок салату рулончиком і поклала до рота. — Але я знаю, що він хотів би мати наступника. Деякі його проекти були тільки-но розпочаті, я сама намагаюся їх продовжувати, але мені бракує його енергії та ентузіазму... Ви знаєте, що я ботанік за освітою? Скажімо, є проблема... — почала вона й урвала. — Неважливо, буде ще час про це порозмовляти.

Він кивнув, тамуючи в собі цікавість.

— Але ви працюєте здебільшого над історичними препаратами, чи не так?

Доктор почекав, поки відлунають її слова, а потім пішов нагору і, сповнений ентузіазму, приніс свій ноутбук.

Вони відсунули тарілки, і за мить екран зблиснув холодним світінням. Доктор з тривогою подумав про те, чи не лишилися якісь пікантні іконки на його робочому столі, хоч він і наводив недавно лад. Він дуже сподівався, що господиня прочитала його резюме, погортала книги. Зараз обоє схилилися до екрана.

Коли розглядали його роботи, йому здалося, що вона глянула на нього з захопленням. Він занотував це подумки — двічі. Вона зналася на справі, ставила фахові запитання. Доктор не сподівався, що вона матиме аж такі знання. Її шкіра виділяла ледь вловний запах бальзаму для тіла, яким мастяться старші жінки, — приємний, невинний, леткий. Вказівний палець правиці, яким вона торкалася екрана, був оздоблений дивним перстеником із камінцем у формі людського ока. На шкіру рук їй уже виповзли темні печінкові плями. Руки були такі самі знищені сонцем, як і обличчя. На якусь мить він замислився, якою технікою вдалося би зберегти цей ефект тонкої зморщеної від сонця шкіри.

Потім вони сіли у фотелі, вона принесла з кухні півпляшки порто і налила у два келихи.

— Я зможу побачити лабораторію? — запитав доктор.

Вона відповіла не відразу. Може, тому, що мала в роті порто — так, як раніше цукерку. Врешті мовила:

— Це неблизько.

Встала й почала прибирати зі столу.

— Та ви ледве на ногах тримаєтеся від утоми.

Він допоміг їй поскладати тарілки до мийки, а потім із полегкістю пішов нагору, кинувши через плече невиразне «добраніч». Сів на краю постеленого ліжка і відразу перекинувся на бік, не маючи сили зняти одяг. Ще почув, як вона з тераси кличе кота.

Наступного ранку він усе зробив дуже старанно: покупався, рівненько поскладав і вклав до мішечка брудну білизну, розпакував речі і розташував їх на поличках, розвішав сорочки на вішаках. Поголився, намазав обличчя зволожувальним кремом, втер під пахви свій улюблений дезодорант, зміцнив уже сивувате волосся дрібкою гелю. Вагався, чи взути йому сандалі, але вирішив, що краще буде, коли залишиться у шнурованих черевиках. Врешті, крадькома (не знати чому) зійшов униз. Вона, певно, прокинулася раніше, бо в кухні стояв тостер і кілька приготованих скибок хліба. Ще — банка мармеладу, мисочка з медом, масло. Це його снідання. У кавоварці — кава. Грінки він з’їв, стоячи на терасі й дивлячись на море. Мабуть, вона знов пішла плавати, тож прийде, найпевніше, звідти. Йому хотілося побачити її першим, раніше, ніж вона помітить його. Він волів мати всіх на оці, не навпаки.

Міркував, чи погодиться вона показати йому лабораторію. Йому було дуже цікаво. Навіть якщо вона нічого йому не розкаже, досить буде побачити, щоби здогадатися про деякі речі.

Техніка Моля була таємницею. Доктор, правду кажучи, дещо вже розплутав, можливо, був навіть близький до остаточної розгадки. Він бачив його препарати у Майнці, а згодом — в університеті у Флоренції під час міжнародної конференції з бальзамування тканин. Здогадувався, як Моль консервував тіла, але не знав хімічного складу консервантів, не уявляв, як вони діють на тканини. Чи потрібне якесь приготування, якась вступна обробка? Коли і як застосовувати хімікати, що використовуються замість крові? Як пластинувати внутрішні тканини?

Хоч як це робив Моль (і його дружина — в її участі він тепер майже не сумнівався), його препарати були досконалі. Тканини зберігали природний колір і певну пластичність. Були м’які, але водночас достатньо пружні, щоби можна було надавати тілам довільної форми. До того ж вони легко відділялися одна від одної, що було неймовірно корисно у педагогіці — тіла можна було розкладати й наново складати. Нескінченні можливості подорожування тілом збереженого організму. У перспективі історії консервації відкриття Моля було революційним, йому не було рівних. Пластинації фон Гаґенса були першим кроком у цьому напрямі, проте він видається не таким уже й істотним тепер.

Вона знову з’явилася в рушнику, цього разу в рожевому, і вийшла не з моря, а з ванної. Труснула мокрим волоссям і стала біля плити, де в металевому горнятку гріла молоко до кави. Рухала ситечком угору-вниз, поволі, аж доки молочна піна з сичанням вилилася на розігріту керамічну поверхню.

— Як спалося, докторе? Кави?

О так, кави. Він вдячно взяв горнятко і дозволив налити йому пінястого молока. З удаваною цікавістю слухав її розповідь про рудого кота, який одного дня — в день смерті їхнього попереднього рудого кота, — прийшов додому невідомо звідки, сів на канапі так, ніби він тут мешкав завжди, і — залишився. Тож вони майже не помітили різниці.

— Такою є сила життя. Істоти займають порожні ще теплі ніші своїх попередників, — зітхнула вона.

Бідолашний Бляу, він хотів би відразу перейти до справи. Доктор ніколи не був балакуном, фрази, що вимовлялися задля підтримування комфортного товариського шуму, навіювали на нього нудьгу. Йому кортіло просто допити цю каву і перейти до бібліотеки, аби побачити, де працював Моль, що читав. Чи мав серед своїх книг його, доктора Бляу, «Історію консервації»? Якими шляхами прийшов до своїх незвичайних відкриттів?

— Цікаво: він, так само, як і ви, починав із досліджень праць Рюйша.

Звісно, він знав про це, але не хотів її перебивати.

— У своїй першій опублікованій праці він доводив, що Рюйш намагався законсервувати цілі тіла, усуваючи з них природні рідини, наскільки це було можливо в ті часи, і замінюючи їх сумішшю рідкого воску, тальку й тваринного жиру. Потім приготовані таким чином тіла потрібно було б занурити у «воду Стікса». Здається, ця ідея провалилася, бо тоді не було для цього достатньо великих скляних посудин.

Господиня мигцем глянула на нього.

— Я покажу вам цю працю, — вона жваво, тримаючи в руці каву, підійшла до розсувних дверей і спробувала їх відчинити. Доктор їй допоміг, вона тим часом потримала його горнятко.

За дверима була бібліотека — гарна простора кімната, заставлена книжковими стелажами від підлоги до стелі. Вона безпомилково знайшла полицю й видобула невелику пачечку зброшурованих аркушів. Бляу погортав аркуші, даючи їй зрозуміти, що він добре знає цей текст. Зрештою, його ніколи не цікавили мокрі препарати, це тупикова справа. Випадок англійця Вільяма Берклі, адмірала флоту, якого «мокрою» технікою забальзамував Рюйш, цікавив його лише з огляду на проблему rigor mortis[14]. Саме це було таємницею чудового вигляду цього тіла, що його з таким захватом описували сучасники. Рюйшу вдалося надати йому природного, розслабленого вигляду, попри те, що тіло було вже кількаденне і геть задубіле. Кажуть, він найняв спеціальних помічників, які, терпляче його масажуючи, мали позбутися rigor mortis.

Але тут його цікавило дещо зовсім інше. Він повернув їй брошуру і взявся жадібно розглядати це місце.

Біля вікна стояв великий стіл, а біля протилежної стіни — засклені шафи. Препарати! Бляу не зміг угамувати збудження й сам не помітив, як опинився біля них. Мабуть, вона була сердита на нього, що він не дозволив їй повільно, по-музейному підготувати його до того, що він за мить побачить. Доктор вихопився вперед.

— Оцього ви точно не знаєте, — сказала вона дещо насуплено, вказуючи пальцем на рудого кота. Той дивився на них спокійно. Здавалося, він був готовий цілу вічність сидіти в такій позі. Другий, живий кіт забіг сюди слідом за ними й тепер, наче дзеркальне відображення, всівся навпроти свого предка, уважно його розглядаючи.

— Доторкніться до нього, візьміть його на руки, — намовляла доктора жінка в рожевому рушнику.

Тремткими пальцями він розсунув скло й торкнувся препарату. Він був холодний, але не твердий. Шерсть злегка піддалася під пучкою. Бляу обережно взяв кота за груди та попід живіт — так, як беруть живих котів. Усе це було якось дивно. Кіт важив стільки само, скільки й живий, і був такий самий пружний. Відчуття якесь неймовірне. Доктор поглянув на господиню з таким виразом обличчя, що вона розсміялася й знов труснула вже майже сухим волоссям.

— От бачиш, — мовила вона, перейшовши на «ти», мовби таємниця препарату раптово зріднила їх, зробила співучасниками змови. — Поклади його сюди й перекинь на спинку.

Він обережно зробив це, а жінка стала поруч і поклала руку на животик кота.

Під власною вагою котяче тіло випростовувалося й за мить лежало перед ними навзнак, у позі, в якій не побачиш живого кота. Бляу торкався м’якого хутра, і воно йому здавалося теплим, хоч то було, звісно, неможливо. Помітив, що очі були справжні, не скляні, як то часто буває в таких випадках, лише трохи каламутні. Моль якимось магічним способом їх зберіг. Доктор торкнувся повіки — вона була м’яка і ввігнулася під дотиком.

— Це якесь желе, — мовив радше до себе, ніж до неї, але вона вже показувала йому пальцем розріз на черевці кота, яке розчахнулося, досить було легко смикнути, і розкрило нутрощі.

Обережно, самими кінчиками пальців, наче то було найтендітніше оригамі, доктор розгорнув горішні оболонки і дістався до черевини. Її теж можна було розгорнути, і здавалося, наче кіт є книгою, виготовленою з екзотичного коштовного матеріалу, котрий ще не має назви. Доктор побачив те, що з дитинства давало йому відчуття щастя й затишку: ідеально запаковані в тіло, розташовані в божистій гармонії органи; їхні природні кольори творили цілковиту ілюзію, що перед очима — живе тіло, його сокровенне нутро.

— Розкрийте грудну клітку, ну ж бо, — наполягала вона, шепочучи понад його плечем. Він відчув навіть запах з її рота, каву і щось солодкаве, несвіже.

Він зробив це, дрібні реберця вгиналися під його пальцями; доктор сподівався побачити живе серце — такою досконалою була ілюзія. Натомість почулося якесь поклацування, щось усередині зажевріло червоним, і звідти долинула скрипуча мелодійка, котру згодом Бляу ідентифікував як відомий хіт гурту «Queen». «І want to live forever», — лунало з кота. Він злякано відсахнувся, охоплений сумішшю огиди й страху, так наче мимоволі скривдив цю розпластану перед ним тварину. Жінка плеснула в долоні й радісно засміялася, задоволена, що жарт удався. Втім, докторове обличчя було, мабуть, надто похмуре, бо вона вмить заспокоїлася й поклала йому руку на спину.

— Нічого не трапилося, ох, це такий його жарт. Ми не хотіли, щоб виглядало надто сумно, — вона говорила вже цілком серйозно, хоча в її блакитних очах іще грав сміх. — Вибачте, вибачте, все гаразд.

Доктор насилу всміхнувся у відповідь і дивився з захватом, як тканини препарату поволі, майже непомітно вертаються до первинної форми.

Так, вона відвезла доктора до лабораторії. Посадила його до авта і всипаною щебенем дорогою рушила вздовж пляжу до кам’яних будівель. Давніше, коли порт іще працював, тут був невеликий рибопереробний завод, тепер тут кілька великих приміщень з чистими, викладеними плиткою стінами, з дверима, що відчиняються пультом, наче в гаражі. Без вікон. Вона ввімкнула світло, і Бляу побачив два великі оббиті бляхою столи та кілька скляних вітрин з різними посудинами та інструментами. Полиці були заставлені колбами з енського скла. «Папаїн», — прочитав він на одній з них і здивувався. Для чого Моль використовував цей ензим, що ним розщеплював? «Каталаза». Велетенські інфузійні шприци і маленькі, такі, якими роблять людям уколи. Доктор усе занотовував у голові, не наважуючись запитати. Ще зарано. Металева ванна для обмивань, стічний отвір у підлозі — усе нагадувало водночас операційну і бійню. Жінка закрутила кран, з якого цебеніла вода.

— Ну, що, задоволений? — запитала вона.

Доктор провів долонею по бляшаній стільниці і підійшов до письмового столу, де досі лежали роздруки з якимись графіками.

— Я нічого тут не чіпала, — додала вона якось запопадливо, наче власниця будинку, виставленого на продаж. — Викинула лише недороблені препарати, щоб не псувалися.

Господиня торкнулася рукою докторової спини. Він глянув на неї налякано і відразу ж опустив очі. Жінка підійшла зовсім близько, так, що її груди торкалися його сорочки. Бляу відчув панічний приплив адреналіну і в останню мить зупинив своє тіло, яке несамохіть смикнулося назад. Щастя, що йому вдалося знайти привід: зрушений з місця стіл захитався, і невеличкі скляні ампулки мало не скотилися додолу. Він ледве встиг їх упіймати, нахилившись, і таким чином уникнув ніякової близькості їхніх тіл. Доктор був певен, що це здавалось природним — так, наче вона випадково на нього сперлася. В ту саму мить він відчув себе хлопчиком, різниця віку, що їх ділила, нараз стала величезною.

Господиня дещо знеохотилася далі показувати докторові лабораторію, вийняла мобільний телефон і подзвонила до когось. Розмовляла про якусь платню, домовлялася на суботу. Весь той час доктор жадібно роззирався довкола, вивчав кожну дрібницю, силкуючись усе запам’ятати. Накреслити в голові мапу лабораторії з усім її опорядженням, позначити на ній кожну пляшечку, кожен інструмент.

За ланчем вона оповідала докторові про Моля, про його розклад дня й дрібні дивацтва (доктор слухав уважно, його не полишало враження, що йому випала якась виняткова честь), а далі запропонувала покупатися в морі. Бляу не надто зрадів, він волів би спокійно посидіти в бібліотеці, ще раз оглянути кота, краще вивчити приміщення. Проте не наважився їй відмовити, спробував лише кволо послатися на відсутність плавок.

— Та годі тобі, — відповіла вона, не зважаючи на його відмовки, — це ж мій приватний пляж, сюди ніхто не ходить. Можеш купатися голяка.

Сама, втім, залишилась у купальнику. Доктор, прикрившись рушником, зняв труси й поквапився до води. Від її холоду йому на мить забило подих. Бляу не надто добре плавав, якось не випадало нагоди навчитися. Та й взагалі не любив рухливих занять. Боязко підстрибував у воді, намагаючись не втратити з-під ніг дно. Вона тим часом попливла на глибину гарним кролем і невдовзі повернулася. Бризнула на нього водою. Доктор, здивований, закліпав очима.

— Ну ж, давай, пливи! — кричала вона.

Кілька секунд він лаштувався до стрибка в холодну воду, врешті зробив це приречено й слухняно, як дитина, що не хоче розчаровувати батьків. Проплив трішки й завернув назад. Тоді вона розмашисто вдарила рукою по поверхні води й попливла далі сама.

Доктор чекав її на березі, тремтячи від холоду. Коли вона підходила до нього, сіючи довкола краплі води, опустив очі.

— Чого ти не плавав? — запитала вона голосно й весело.

— Вода холодна, — коротко відповів Бляу.

Вона засміялася, відкинувши голову назад і безсоромно показуючи піднебіння.

Повернувшись до кімнати, доктор трохи поспав, а потім узявся все старанно нотувати. Накреслив навіть план Молевої лабораторії; почувався майже як Джеймс Бонд. З полегкістю змив солону воду, поголився й надягнув чисту сорочку. Коли зійшов униз, її ще не було. Двері бібліотеки були зачинені на ключ, тож він не наважився їх відмикати. Вийшов на моріжок перед будинком і трохи погрався з котом, поки той не почав його ігнорувати. Врешті дочув із кухні якісь шелести і ввійшов туди з боку саду.

Пані Моль стояла біля кухонної стільниці й перебирала зелені листки салату.

— Салат із грінками й сири. Що скажеш?

Він квапливо кивнув, хоч і сумнівався, що йому цього вистачить, щоби наїстися. Вона налила йому келишок білого вина, і доктор нерішуче підніс його до вуст.

Вона детально розповіла йому про аварію, про кількаденні пошуки тіла в морі й про те, як його врешті знайшли. Апетит остаточно полишив доктора. Ще додала, що їй вдалося зберегти шматок тканини, яка найменше постраждала. На ній була довга легка сіра сукня з розрізами на боках, із глибоким декольте, яке відкривало її веснянкувате тіло. Докторові знову здалося, що вона зараз почне плакати.

І салат, і сири вони з’їли, майже не розмовляючи. Далі вона взяла його руку, а він оторопів.

Пригорнув її і таким чином хитро від неї заховався. Вона поцілувала його в шию.

— Не так, — вирвалося йому.

— А як? — не зрозуміла вона. — Що мені робити?

Але він випручався з її обіймів, устав з канапи і, почервонівши, безпорадно роззирався довкіл.

— Як би ти хотів? Скажи мені.

Він у відчаї усвідомив, що далі вдавати неможливо, що він утомився, що надто багато всього діється водночас, і, відвернувшись до неї спиною, прошепотів:

— Не можу. Це для мене зарано.

— Це все тому, що я старша, — промуркотіла вона, підводячись.

Він нерішуче заперечив. Йому хотілося, щоби вона підтримала його, не торкаючись.

— Різниця віку не така вже й велика, але... я не вільний, — збрехав доктор.

Вона подзвонювала начинням, прибираючи зі столу.

В певному сенсі Бляу сказав правду; правда завжди є такою лише в певному сенсі. Він і справді був не вільний. Одружений, пошлюблений, поєднаний, зріднений. Зі Скляним Чоловіком і восковою жінкою з розкритим животом, із Золіманом, Фраґонаром, Весаліусом, фон Гаґенсом і Молем — заради Бога, з ким іще? Навіщо мучити це постаріле тіло, навіщо просвердлювати його своїм? З якою метою? Він відчував, що мусить їхати геть, іще сьогодні. Пригладив рукою волосся і застебнув ґудзик на комірці.

Вона глибоко зітхнула.

Доктор не знав, що відповісти.

Через п’ятнадцять хвилин він стояв зі спакованою валізкою в холі, готовий до від’їзду.

— Можна мені викликати таксі?

Вона сиділа на канапі. Читала.

— Звісно, — відповіла вона. Зняла окуляри, вказуючи на телефон, і повернулася до читання.

Він не знав номера, тож вирішив піти пішки до найближчої стоянки таксі. Мабуть, тут є яка-небудь поблизу.

Тож на конгрес він прибув раніше, ніж планував. Трохи подискутувавши з працівником рецепції, він усе-таки випросив якийсь номер і цілий вечір просидів у барі. Випив пляшку вина в готельному ресторані, а потім у ліжку розплакався, як дитина.

Впродовж наступних днів він вислухав багато доповідей і виголосив свою. Її англійська назва звучала так: «Preservation of pathology specimens by silicone plastination. An innovative adjunct to anatomopathology education». To був фрагмент із його докторської дисертації.

Виклад Бляу сприйняли гарно. Останнього вечора він познайомився з приязним і статечним тератологом з Угорщини, і той зізнався докторові, що щойно прийняв запрошення пані Моль і збирається її відвідати.

— У її приморському будинку, — додав угорець, особливо підкресливши слово «приморський». — Я вирішив об’єднати обидві поїздки, адже це недалеко звідси, — правив далі він. — Усе, що лишилося після її чоловіка, тепер у її руках. От якби мені пощастило побачити лабораторію... Знаєш, у мене є своя теорія стосовно хімічного складу. Кажуть, вона веде перемовини з якимось музеєм у Штатах, раніше чи пізніше, мабуть, віддасть усе те разом із документацією. А от коли б отримати доступ до його паперів зараз... — замріяно мовив він. — Докторський ступінь — у кишені. А може, й професорська посада.

«Мудак», — подумав Бляу. Угорець був останньою людиною, котрій він зізнався б, що побував там першим. А потім несамохіть глянув на нього її очима. Побачив його темне, змащене якимось лискучим гелем волосся, невеличкі плями поту під пахвами, що виднілися на синій тканині сорочки. Уже ледь круглясте, але все ще підтягнуте черевце, вузькі стегна, свіжу світлу шкіру з тінню густого заросту. Його очі вже були затягнуті поволокою від вина і сяяли передчуттям близького тріумфу.

Літак розпусників

Північні обличчя, зачервонілі від несподіваного сонця. Волосся, вицвіле від солоної води й щоденного кількагодинного засмагання на пляжі. Сумки, повні брудного, просяклого потом одягу. В ручній поклажі — нашвидку придбані сувеніри для рідних і пляшка міцного алкоголю з крамниці duty-free. Самі чоловіки. Сідають поряд, об’єднані мовчазною змовою. Зручно розташовуються на сидіннях, застібають ремені — збираються поспати. Компенсувати всі недоспані ночі. Шкіра ще виділяє запах алкоголю, не вдалося цілком засвоїти двотижневу дозу — за кілька годин це буде відчутно в цілому літаку. Так само, як і запах поту зі слідами сексуального збудження. Вправний криміналіст виявив би більше — довгу чорну волосину, що зачепилася за ґудзик сорочки, рештки органічної субстанції з чужим ДНК під нігтями вказівного й середнього пальців, мікроскопічні шматочки епідерми на бавовняній тканині білизни, сліди сперми в пупку.

Ще перед стартом вони перекидаються кількома словами з сусідами праворуч і ліворуч. Стримано висловлюють своє задоволення візитом — якось незручно вдаватися в подробиці, зрештою, свої, як-не-як. Лише найбезпардонніші починають випитувати про ціни й спектр послуг, а далі, заспокоївшись, поринають у дрімоту. Вони не переплатили.

Риса пілігрима

Один мій давній знайомий зізнався мені, що не любить подорожувати на самоті. Виявляється, коли він бачить щось незвичайне, нове чи красиве, йому так кортить поділитися цим із кимось, що почувається нещасним, якщо нікого поруч нема.

Мені здається, пілігрим із нього був би нікудишній.

Другий лист Йозефіни Золіман до Франца I, цісаря Австрії

Як я не отримала відповіді на мій лист, дозвольте, Ваша Високосте, знову звернутися до Вас, цього разу сміливіше, до того ж способом, який прошу Вашу Високість не трактувати як неприпустиму фамільярність: брате. Бо ж хіба Бог — хто б Він не був — не створив нас братами? Хіба не розподілив між нами обов’язки, щоби ми виконували їх гідно й віддано, дбаючи про Його творіння? Хіба не віддав під нашу опіку континенти й моря, хіба не доручив одним ремесло, а іншим — скіпетр влади? Одних він створив шляхетними, здоровими і вродливими, інших — простакуватими й незугарними. Через нашу людську обмеженість ми не відаємо, нащо він так учинив. Нам лишається тільки вірити в Його мудрість. А ще в те, що кожен із нас — деталь Його складної споруди, деталь, що її призначення нам не відоме, але без якої — і тут не може бути тіні сумніву — великий механізм світу не міг би належно працювати.

Кілька тижнів тому я стала матір’ю хлопчика, якого ми з чоловіком нарекли Едвардом. Але радість від материнства мені потьмарює факт, що дідусь мого сина досі не спочив у землі. Що Ви, Ваша Високосте, виставили його непоховане тіло перед очі допитливих відвідувачів цісарської вундеркамери.

Нам пощастило, що ми народилися у вік розуму, у виняткову епоху, яка довела, що людський розум є найдосконалішим божистим витвором, а його потуга спроможна очистити світ від усіляких забобонів і обдарувати щастям кожну людську істоту.

Мій батько був серцем і духом відданий цій ідеї. Глибоко вірив, що розум — то найбільша сила, яка нам, людям, дарована. Так само і я, виплекана його турботливою рукою, тримаюся віри у те, що розум — то найвеличніший Божий дарунок.

Серед батькових паперів, які я впорядковувала після його смерті, знайшовся лист від Його Високості цісаря Йосифа, дядька й попередника Вашої Високості. Лист написаний його рукою, і там є знаменні слова, які я дозволю собі процитувати: «Усі люди від народження рівні. Від наших батьків ми успадковуємо саме лише біологічне життя, а в нім, як відомо, нема ані найменшої різниці між королем, принцом, міщанином чи селянином. Немає на світі жодного закону — божественного чи природного, — який суперечив би цій рівності».

Як же мені тепер вірити цим словам?

Я вже не прошу, а благаю Вашу Високість видати родичам тіло мого батька, яке, осквернене й зневажене, перетворене на опудало, стоїть задля розваги відвідувачів поруч із дикими тваринами. Звертаюся також від імені інших людських істот, чиї тіла виставлені у Кабінеті чудес природи Вашої Цісарської Високості, бо знаю, що в них нема ні батьків, ні родини, і за них немає кому замовити слово: від імені тієї кількалітньої безіменної дівчинки, а ще таких собі Йозефа Гаммера та П’єтро Міхаеля Анджоло. Я навіть не знаю, хто ці люди, й не можу хоч би стисло переповісти історію їхнього нещасливого життя, але певна, що мушу вчинити цей християнський жест як донька Анджело Золімана. А віднедавна ще й як мати людської істоти.

Йозефіна фон Фойхтерслєбен.

Шаріра

Красива голомоза монахиня схиляється над маленькою дароносицею, в якій на атласній подушечці лежить те, що зостається від спаленого тіла просвітленої істоти. Я стаю біля неї, і ми обидві дивимося на цю окрушину. Нам допомагає в цьому лупа, вмонтована у дароносицю. Есенція скидається на крихітний кришталик, камінець, лише трохи більший за піщинку. Певно, через багато років тіло цієї монахині теж перетвориться на піщину. Моє — ні. Моє пропаде, я не стала на шлях пізнання.

Ледве чи варто з цього приводу впадати в розпач — досить глянути, скільки на світі є пустель і піщаних пляжів. А що, коли вони всуціль складаються з посмертних есенцій тіл просвітлених істот?

Дерево бодгі

Якось я познайомилася з одним чоловіком із Китаю. Він розповідав, як уперше полетів до Індії у справах своєї фірми — мав там багато важливих зустрічей і конференцій. Його фірма виготовляла складні електронні пристрої, що дозволяли довго зберігати кров та безпечно транспортувати органи для трансплантації, і тепер він домовлявся про збут та відкриття філій в Індії.

Останнього вечора у розмові зі своїм індійським партнером він прохопився, що з дитинства мріяв побачити дерево бодгі, під яким на Будду зійшло просвітлення. Він народився в буддійській сім’ї, хоча про релігію в Китайській Народній Республіці у той час не було й мови. А згодом, коли вже можна було зізнатися в якомусь віросповіданні, його батьки раптом перейшли у християнство, далекосхідний різновид протестантизму. Їм здавалося, що християнський бог прихильніший до своїх вірних, що він є таким собі богом успіху і під його опікою легше зіпнутися на ноги, доробитися статку. Але той чоловік не погодився з думкою батьків і лишився вірним релігії предків.

Індійський партнер чудово розумів цю мотивацію. Кивав головою й наповнював чарку, аж доки вони обидва добряче напилися, компенсуючи напругу від перемовин і підписування угод. Зібравши рештки сил і похитуючись на ватяних ногах, вони спустилися до готельної сауни, щоби протверезіти — наступного дня їх чекала нова робота.

Вранці йому принесли до номера записку — аркушик з одним-єдиним словом: «Сюрприз». До записки була додана візитівка індійського партнера. Перед готелем чекало таксі, яке відвезло його до гелікоптера, що вже був напоготові. Після кільканадцяти хвилин польоту він опинився у святому місці, де під великим фіговим деревом Будда осягнув просвітлення.

Його елегантний костюм і біла сорочка розчинилися в натовпі прочан. Тіло ще пам’ятало кислуватий присмак алкоголю, тепло сауни та шурхотіння паперів, мовчки підписуваних на сучасному скляному столі. Поскрипування пера, що залишало на папері його підпис. Але тут він відчув себе загубленим і безпорадним, наче дитина. Жінки, присадкуваті й барвисті, як папуги, штовхали його в людську бистрину. Його приголомшила обітниця, котру він змовляв по кілька разів на день, щойно випадала вільна хвилинка. Обітниця того, що своїми молитвами й учинками він провадитиме всі живі істоти до просвітлення. Зненацька йому це видалося геть пропащою справою.

Саме дерево, щиро кажучи, його розчарувало. У голові дзвеніла порожнеча — жодної думки, жодної молитви. Він віддав належну шану святому місцю, кілька разів уклонився, залишив щедру пожертву і через годину з лишком повернувся до гелікоптера. Пополудні вже був у готелі.

Поки струмені води у душі змивали з нього піт, пилюку й дивний солодкавий запах людського натовпу, яток, усюдисущих ароматичних кадилець і карі, що його їли просто руками з паперових тарілочок, він усвідомив одну річ. Взагалі, він щодня бачить усе те, що колись так приголомшило принца Ґаутаму: хвороби, старість і смерть. І що з того? У ньому нічого не змінюється. Він, правду кажучи, звик. А потім, уже витираючись білим пухнастим рушником, подумав, що не так уже він і певен свого бажання досягти просвітлення. В одну коротку мить зглибити істину. Прошити світ зором, наче рентгеном, і побачити скелет порожнечі.

Хоча він, звісно, був неймовірно вдячний своєму щедрому товаришеві за подарунок, у чому того-таки вечора йому й зізнався. А потім видобув із кишені піджака ледь надкришений листок, і вони обидва нахилилися над цією реліквією з побожною увагою.

Мій дім — мій готель

Я ще раз освоюю зором кожну річ. Так, наче вперше бачу. Виявляю не помічені раніше деталі. Власники готелю дивовижно добре дбають про квіти — вони такі великі й гарні, листя блищить, земля у вазонах волога саме настільки, наскільки потрібно, а ось ця тетрастигма просто вражає. Велика спальня, хоча постіль могла б бути й якіснішою, з білого полотна, добре накрохмаленою. А тут — знищений пранням ситець, який не вимагає прасування. Зате бібліотека внизу — дуже цікава, саме на мій смак, там є все, що мені могло б знадобитися, коли б я вирішила тут оселитися. Може, я й залишуся тут ще на певний час, лише заради цієї бібліотеки.

Дивовижно — у шафі виявляється трохи одягу, саме мого розміру, переважно темного, як я й люблю. Він пасує мені ідеально, особливо ця чорна блузка з капюшоном, м’яка й зручна. І що вже геть дивує — на нічному столику я знаходжу свої вітаміни й затички до вух улюбленої фірми. Це вже якось занадто.

Мені подобається, що тут не видно ніяких господарів, уранці в двері не гримають ніякі покоївки, ніхто не вештається. Немає ніякої рецепції. Навіть ранкову каву я варю собі сама — так, як люблю. Еспресо, з молочною пінкою.

Так, я знайшла цілком пристойний готель за доступною ціною, можливо, тут трохи глушина, надто далеко від головної дороги, яку до того ж узимку замітає снігом, але якщо подорожувати автом, то це байдуже. Потрібно з’їхати з автостради у місті С. і рухатися кільканадцять кілометрів дорогою місцевого значення, а далі звернути на каштанову алею, яка доведе до посиланого щебенем путівця. Взимку треба залишити авто біля останнього гідранта й решту шляху пройти пішки.

Психологія подорожі. Lectio brevis II

— Дорогі пані й панове, — почала жінка, цього разу дуже молода, у військових штанях, зі смішно заколеним волоссям. Мабуть, вона щойно захистила магістерську роботу.

— Як ми вже говорили на попередніх лекціях, що їх ви, можливо, мали нагоду чути на якомусь із летовищ або вокзалів, котрі беруть участь у нашому освітньому проекті, час і простір ми переживаємо великою мірою несвідомо. Це категорії, які ледве чи можна назвати зовнішніми чи об’єктивними. Наше відчуття простору пов’язане з тим, що ми можемо рухатися, а відчуття часу випливає з того, що ми — біологічні істоти — зазнаємо різноманітних змін. Час — не що інше, як перебіг цих змін.

Місце як аспект простору є павзою в часі, короткочасним фокусуванням нашого сприйняття на конфігурації об’єктів. Воно, на відміну від часу, є статичним поняттям.

Якщо так розуміти час, то людське існування можна поділити на етапи, так само, як рух у просторі поділений павзами — місцями. Ці павзи фіксують нас у часоплині. Той, хто спить і втрачає відчуття місця, в якому перебуває, миттю втрачає й відчуття часу. Що більше павз у просторі — себто що більше місць ми відвідуємо, — то інтенсивнішим є наше відчуття часоплину. Відтинки часу, розділені павзами, часто називаємо епізодами. Вони не мають наслідків, певним чином переривають часоплин, але не стають його частиною. Це самодостатні події, кожна з яких починається з нуля, а кожен із їхніх початків і кінців — абсолютний. Можна б сказати, далі не буде. Продовження не відбудеться.

(Відбулося зате пожвавлення в перших рядах, коли хтось розчув у хрипких повідомленнях про пасажирів-спізнюхів своє прізвище і тепер, ненароком штурхаючи сусідів, квапливо збирав свій багаж, покупки у поліетиленових пакетах, зроблені у крамниці duty-free. Я втратила нитку викладу, перевіряючи в паніці номер мого терміналу, і ледве встигала за думкою жінки, що почала мову про практичний бік психології подорожі. Нам уже набридла ця чудернацька складна теорія.)

— Практична психологія подорожі вивчає метафоричне значення місць. Гляньте-но, будь ласка, на ті сяйливі табло з назвами місць призначення. Чи замислювалися ви коли-небудь, що значить «Ісландія»? «Сполучені Штати»? Що зринає у вашій свідомості, коли ви вимовляєте ці назви? Ці питання особливо важливі у топографічному психоаналізі, що намагається зглибити приховане значення місць і розшифрувати так званий «itinerarium» — індивідуальний шлях подорожанина, правдивий сенс його мандрівки.

Могло б здатися, що топографічний психоаналіз цікавиться тим самим питанням, що й чиновники імміграційної служби: навіщо ти сюди приїхала? Але це не так: наше питання стосується сенсу і значення. Згідно з принципом «я стаю тим, у чому беру участь». Я — те, на що дивлюся.

Саме такий сенс мали давні паломництва. Подорож і прибуття до святого місця додавали й нам святості, очищували від гріхів. Чи так само діється тоді, коли ми мандруємо до місць несвятих, грішних? До порожніх, печальних? А коли це місця радісні й творчі? Хіба неправда, що... — вела далі жінка, але переді мною стали дві пари середнього віку й почали розмовляло ти впівголоса. Їхня розмова на мить видалася мені цікавішою, ніж лекція.

Я зрозуміла, що це два подружжя, які діляться враженнями від подорожі.

— Обов’язково поїдьте на Кариби, насамперед на Кубу, поки там ще при владі Фідель. Коли він помре, Куба стане такою, як усе решта. Їдьте, якщо хочете побачити справжні злидні. Якими автами вони там їздять! Але треба поквапитися, бо кажуть, Фідель не на жарт хворий.

Земляки

Жінка тим часом завершила свою частину лекції, і подорожани почали ставити несміливі запитання. Питали все якось невпопад. Принаймні так мені здавалося. Сама ж я не зважилася взяти слово і відійшла до бару поруч, щоб випити кави. Там уже стояв гуртик людей, і виявилося, що вони розмовляють моєю мовою. Я з підозрою на них зиркнула — вони були з вигляду майже такі самі, як я. Так, ці жінки могли бути моїми сестрами. Тому я знайшла собі місце якнайдалі від них і замовила каву.

Я зовсім не зраділа, зустрівши в чужій країні своїх земляків. Удавала, що не розумію власної мови. Мені хотілося лишитись анонімною. Тож я спостерігала звіддалік і насолоджувалася, як вони безтурботно розмовляють, не підозрюючи, що їх хтось розуміє. Стежила за ними краєчком ока, а потім зникла.

Те саме мені одного разу замислено сказав утомлений британець, який пив чергове пиво, оцінюючи поглядом кожного, хто входив. Я трохи з ним потеревенила, але спільних тем було мало.

— Мене зовсім не тішить зустріч із земляками в якійсь чужій країні.

Я допила каву й повернулася на лекцію, вдаючи, що мене уже квапить час. Але ніщо мене не підганяло. Я потрапила на останні кілька дискусій, під час яких схвильована лекторка щось пояснювала трьом найтерплячішим слухачам.

Психологія подорожі. Завершення

— Дорогі пані й панове, ми свідки того, як людське «я» росте, стає дедалі виразнішим і наполегливішим. Колись воно було ледь окреслене, легкорозчинне, підпорядковане спільноті. Зв’язане путами ролей, умовностей, затиснене в лещатах традицій, упасоване в правила та вимоги. Тепер воно розпухає, поглинає світ.

У давні часи боги були назовні, недосяжні й потойбічні, так само, як їхні посланці — ангели й демони. Проте людське еґо вибухнуло і втягнуло в себе богів, розташувавши їх десь між гіпокампом і довгастим мозком, між шишковидною залозою та полем Брока. Лише тут могли вижити боги — у темних тихих закамарках людського тіла, у шпаринах мозку, у порожньому просторі між синапсами. Це дивовижне явище починає досліджувати нова галузь науки — психотеологія подорожі.

Процес розбухання людського «я» дедалі нестримніший — однаковий вплив на дійсність має як правда, так і вигадка. Хто ще подорожує реальністю? Тих, що мандрують до Марокко, ми знаємо з фільму Бертолуччі, мандрівців до Дубліна — з романів Джойса, паломників до Тибету — з фільму про далай-ламу.

Є один цікавий синдром, названий іменем Стендаля, коли мандрівник прибуває до місця, знаного йому з книжок, і непритомніє, мліє. Буває, хтось хвалиться, що відкрив цілком невідоме місце, і ми йому заздримо — адже принаймні коротку мить, перш ніж цією місциною, як і всім решта, заволодів людський розум, він стояв віч-на-віч із найправдивішою дійсністю.

Тож доводиться знов і знов ставити одне й те саме питання: куди вони пливуть, до яких країн, до яких місць? Чужі краї перетворилися на внутрішній комплекс, на клубок значень, що їх управний топографічний психолог розплутає миттю й завиграшки.

Наше завдання, шановні пані й панове, — донести до вас ідею практичної психології подорожі й заохотити користуватися нашими послугами. Не бійтеся тих затишних куточків біля кавових автоматів, поряд із крамницями duty-free, тих імпровізованих кабінетів, де аналіз відбувається швидко, тактовно, і єдине, що може перервати діалог, — це повідомлення про відльоти. Усе, що ви побачите, — два стільці за ширмою з мап.

«Отже, Перу?» — запитає вас топографічний психоаналітик. Його легко сплутати з касиром чи службовцем на реєстрації. Отже, Перу?

І запропонує вам короткий тест на асоціації, уважно стежачи, яке зі слів опиниться наприкінці ланцюжка. Проведе короткий, моментальний аналіз, не розтягуючи теми, не чіпаючи безневинних матерів і батьків. Однієї сесії має бути досить.

Перу, себто куди?

Найсильніший м’яз людини — це язик

Є країни, де люди розмовляють англійською. Але розмовляють не так, як ми, що тримаємо у своїх торбинках чи косметичках власну мову, а англійську використовуємо лише в часі мандрів, щоби звертатися нею до чужинців. Це важко собі уявити, але англійська — їхня рідна мова! І часто — єдина. Що їм робити, до чого звернутись у хвилини сумнівів?

Якими загубленими вони, мабуть, себе почувають у світі, де кожна інструкція, кожне слово найдурнішої пісні, меню в ресторанах, примітивна бізнес-кореспонденція, написи на кнопках у ліфті — усе їхньою приватною мовою. Їхні розмови щомиті може зрозуміти мало не кожен, а записки, мабуть, треба спеціально шифрувати. Де б вони не опинилися, всі мають до них необмежений доступ, усі довкола.

Я чула, вже є ідеї забезпечити їм особливу охорону або навіть виділити для них окрему мову, котрусь із вимерлих і нікому вже не потрібних. Треба ж і їм мати щось особисте, лише для себе.

Говорити! Говорити!

Подумки і вголос, до себе й до інших, переповідати кожну ситуацію, називати кожен стан, шукати слів, примірювати їх, мов черевичок, що чудесним робом перетворює попелюшку на принцесу. Пересувати слова, ніби жетони, що ними роблять ставки в рулетці. Може, цього разу все вдасться? Може, виграю?

Говорити, хапати людей за рукав, садити їх навпроти і розповідати. А потім самому перетворюватися на слухача, поки вони будуть говорити, говорити. Адже сказано: «Говорю, отже, існую». Ми говоримо, отже, існуємо?

Використовувати всі можливі засоби, метафори, параболи, натяки, недомовлені фрази, байдуже, якщо речення обривається на середині, ніби за дієсловом розверзається прірва.

Не залишити жодної ситуації нерозказаною, непрокоментованою; відчинити всі двері, вивалити їх копняком лайки, навіть ті з них, які ведуть до таємних і соромітних коридорів, занурених у непам’ять. Відважно йти, не боячись жодного падіння, жодного гріха. Досить оповісти про гріх, щоби його було відпущено. Досить оповісти про життя, аби бути спасенним. Хіба не цього нас навчають святі Сиґізмунд, Карл і Яків? Той, хто не опанує вміння говорити, назавжди застрягне в пастці.

Жаба і птах

Існують два погляди на світ: із перспективи жаби та з висоти пташиного лету. Все, що посередині, лише заплутує.

Ось гарний малюнок летовищ у буклеті однієї авіакомпанії, їхній сенс видно лише тоді, коли дивишся на них із висоти; вони наче монументальні малюнки на плоскогір’ї Наска, створені з думкою про тих, хто ширятиме над ними у височині. Скажімо, сучасне летовище у Сіднеї має форму літака. Як на мене, ідея трохи банальна — літак приземляється на літаку. Дорога стає ціллю, знаряддя — результатом. А от із аеродромом у Токіо — велетенським ієрогліфом — уже дещо складніше. Що це за літера? Якщо ми не вивчили японського алфавіту, не знатимемо, що означає наше прибуття, яким словом нас тут вітають. Що нам поставлять у паспорті? Великий знак питання?

Так само й китайські летовища нагадують літери місцевого алфавіту — потрібно їх вивчити, розставити по черзі, укласти з них анаграму, і, можливо, тоді відкриється якась несподівана мудрість подорожі. А ще можна потрактувати їх як шістдесят чотири гексаграми з Книги Перемін, і тоді кожне приземлення буде ворожбою. Гексаграма 40. Цзе. Звільнення. Гексаграма 36. Мінь-і. Пригасання світла. Гексаграма 10. Лю. Наступання. 17. Суй. Рух слідом. 24. Фу. Повернення. 30. Лі. Поваба.

Але досить цієї заплутаної східної метафізики, до якої ми, певно, відчуваємо потяг. Гляньмо на летовище у Сан-Франциско — нарешті щось знайоме, що викликає довіру, дозволяє враз почуватися як удома. Поперечний розтин хребта. Кругле осереддя летовища — це стрижень хребта, замкнений у надійній кістковій шкаралупі окремого хребця; а ось пучки нервів, що розходяться в усі боки; від них відгалужуються пронумеровані виходи, кожен із яких закінчується рукавом, що веде до самого літака.

А Франкфурт? Цей великий аеропорт, місце пересадок, держава в державі? З чим він вам асоціюється? Це ж чистісінька інтегральна схема, як у комп’ютері, тоненька пластинка. Тут немає місця для сумнівів — вам чітко скажуть, хто ви такі, дорогі пасажири. Ви — поодинокі нервові імпульси світу, долі секунди, протягом яких плюс змінюється на мінус або навпаки, аби тривало це безконечне перетікання всього і всюди.

Лінії, площини, об’єми

Я часто мріяла мати змогу дивитися, водночас лишаючись невидною для інших. Підглядати. Бути ідеальним спостерігачем. Наче камера-обскура, яку я колись виготовила з коробки з-під взуття. Вона робила для мене знімки світу крихітним очком, крізь яке до чорного замкнутого простору потрапляло світло. Я тренувалася.

Найкращим місцем для таких тренувань є Голландія — там люди, впевнені у своїй цілковитій невинності, не користуються фіранками, і після смеркання вікна перетворюються на маленькі сцени, де люди грають свої вечори. Всі ці картинки, залиті теплим жовтавим світлом, — то окремі дії нескінченної вистави під назвою «Життя». Голландське малярство. Живі натури.

Ось у дверях з’являється чоловік, у руках несе тацю, ставить її на стіл; двійко дітей і жінка сідають довкола. Довго їдять, у тиші, бо звук у цьому театрі не працює. Потім пересідають на канапу, уважно дивляться у сяйливий екран, але мені знадвору не видно, що їх так до цього екрана прикувало, — бачу самі лише зблиски, переливи світла, картинки, надто далекі й миттєві, щоби можна було щось розібрати. Чиєсь обличчя, що схвильовано ворушить губами, краєвид, іще одне обличчя... Дехто вважає, що то нудна вистава, в якій нічого не діється. А мені подобається — наприклад, отой рух стопи, яка несвідомо бавиться капцем, чи дивовижний акт позіхання. Чи долоня, яка на плюшевій поверхні шукає пульт і, знайшовши, заспокоюється, в’яне.

Стояти збоку. Бачити фрагментований, розірваний світ — інакшого не буває. Існують миті, окрушини, випадкові конфігурації, котрі, проіснувавши частку секунди, одразу ж розпадаються. Життя? Немає ніякого життя — я бачу лінії, площини й об’єми. І те, як вони змінюються в часі. А час видається простим інструментом для вимірювання дрібних перемін, шкільною лінійкою зі спрощеною шкалою, на якій є лише три поділки: було, є й буде.

Ахіллесове сухожилля

Нова епоха почалася 1542 року, хоча, на жаль, ніхто цього не помітив. У той рік не було ніякої круглої дати, не закінчувалося жодне століття, нічого цікавого з огляду нумерології, хіба що число три. Проте саме того року вийшли перші розділи «De revolutionibus orbium coelestium» Коперніка та повне видання «De Humani corporis fabrica» Весаліуса.

Звісно, жодна з тих книг не могла вмістити всього — але чи є щось, здатне все вмістити? Копернікові бракувало частини Сонячної системи — скажімо, планети Уран, яка чекала свого відкриття якраз у переддень Французької революції. Весаліусові — багатьох механічних подробиць людського тіла, м’язів і хрящиків, як-от цього сухожилля, яке з’єднує литку з п’ятою.

Тепер мапи обох світів — зовнішнього і внутрішнього — вже накреслені; будова, одного разу побачена, вкарбувалася у свідомість, вирізьбила на ній головні лінії та площини.

Уявімо собі: теплий листопад 1689 року, пообіддя. Філіп Ферпойєн робить те, що завжди, — сидить за столом у плямі світла, що падає з вікна, наче воно спеціально влаштоване для таких потреб, і розглядає розкладені на столі тканини тіла. Шпильки, повстромлювані у стільницю, притримують сірі нерви. Правою рукою, не дивлячись на папір, він креслить те, що бачить.

Адже бачити — значить знати.

Тим часом хтось стукає в двері, собака завзято гавкає, і Філій мусить підвестися. Йому дуже неохота. Його тіло вже прибрало улюблену позу — з головою, похиленою над препаратом; він мусить опертися на здорову ногу й видобути з-під столу другу — власне, не ногу, а дерев’яну куксу. Шкутильгаючи, він іде до дверей, ледве заспокоює пса. Перед дверима стоїть молодий чоловік, у якому він, лише добре придивившись, упізнає свого учня Вілема ван Горсена. Філіп не надто радий цим відвідинам, зрештою, ледве чи він тепер узагалі кому-небудь зрадів би, але відходить у глиб сіней, постукуючи куксою по кам’яній підлозі, і запрошує гостя досередини.

Ван Горсен — високий молодик із буйною кучерявою чуприною і всміхненим обличчям. Він кладе на стіл усе, що купив дорогою: голову сиру, круглястий хліб, яблука й вино. Говорить голосно, хвалиться квитками — вони і є приводом його візиту. Філіп мусить пильнувати, щоб не виказати своє невдоволення, щоб на обличчі не проступив вираз, властивий комусь, хто раптово опинився серед нестерпного галасу. Він здогадується, що причина прибуття цього загалом симпатичного хлопця пояснена в листі, який лежить нерозрізаний на столі. Поки гість розкладає наїдки, господар спритно ховає листа і з цієї миті вдаватиме, ніби знає його зміст.

Вдаватиме, ніби не зміг знайти господині, хоча насправді навіть її не шукав. Удаватиме, ніби пригадує всі прізвища, згадані гостем, хоч насправді з його пам’яттю кепсько. Він є ректором університету в Левені, але з літа усамітнився в селі й скаржиться на здоров’я.

Вони разом розпалюють камін і сідають до трапези. Господар їсть неохоче, але видно, що з кожним шматком його апетит зростає. Вино чудово пасує до сиру та м’яса. Ван Горсен показує квитки. Розглядають їх мовчки, Філіп підходить до вікна й налаштовує лінзи окулярів, щоб роздивитися складний візерунок і шрифт. Адже навіть сам квиток — витвір мистецтва. Під текстом розташовано гарну ілюстрацію метра Рюйша, гравюру зі скелетами людських плодів. Два з них сидять довкола композиції з каміння й сухих гілок, тримаючи в руках якісь музичні інструменти, один з яких нагадує сурму, а другий — арфу. Якщо уважніше придивитися до плетива ліній, можна добачити більше кісток і черепів, крихітних, ледь видних, і кожен пильний спостерігач, мабуть, склав би з них ще кілька скелетиків.

— Гарно, правда? — питає гість, зазираючи господареві через плече.

— Що ж тут гарного? — скупо відповідає господар. — Людські кістки.

— Це мистецтво.

Але Філіп не продовжує дискусії — він геть не схожий на того Філіпа Фергюйєна, якого ван Горсен пам’ятав з університету. Розмова не дуже клеїться, здається, ніби господар поглинутий чимось іншим; можливо, самотність порізала його думки на довгі смуги, призвичаїла до внутрішніх діалогів.

— Ти ще її маєш, Філіпе? — питає нарешті учень, помовчавши.

Майстерня Фергюйєна розташована в маленькій прибудові, до якої вибито вхід із сіней. Гість зовсім не дивується, опинившись у приміщенні, яке радше нагадує майстерню гравера, повну плит, мисок для витравлювання, розвішаних на стінах комплектів різців, готових гравюр, що сушаться в кожному куті, розкиданих по підлозі клубків клоччя. Гість мимоволі наближається до задрукованих аркушів паперу — на всіх зображено м’язи й кровоносні судини, сухожилля й нерви. Старанно позначені, чіткі, досконалі. Є тут і мікроскоп, першокласний, об’єкт заздрощів багатьох колег, із лінзами, які шліфував Бенедикт Спіноза. Крізь нього Філіп розглядає пучки кровоносних судин.

Під єдиним, зате великим південним вікном стоїть широкий чистий стіл, а на ньому — препарат, незмінний уже протягом багатьох років. Поруч — скляна посудина, на дві третини наповнена жовтавою рідиною.

— Якщо ми плануємо їхати завтра до Амстердама, допоможи мені це прибрати, — каже Філіп і додає з докором: — Я працював.

Починає своїми довгими пальцями виймати маленькі кілочки, що ними прикріплені до столу тканини препарату. Його рухи такі швидкі й легкі, наче він колекціонер метеликів, а не анатом і гравер, який карбує у твердому металі жолобки, що їх згодом кислота перетворить на негатив гравюри. Ван Горсен тримає посудину з розчином. Частини препарату пірнають у прозору, ледь коричнювату рідину так, наче вертаються додому.

— Ти знаєш, що це таке? — питає Філіп і вказує нігтем мізинця на якусь світлішу субстанцію трохи понад кісткою. — Доторкнись.

Палець гостя наближається до мертвої тканини, але застигає в повітрі. Не торкається препарату. Шкіру натягнуто так, що вона відкриває це місце цілком несподіваним чином. Він не знає, що це таке, каже навмання:

— Це musculus soleus. Кріплення м’яза.

Філіп дивиться на нього мовчки, ніби шукає слів. Нарешті озивається:

— Відтепер це chorda Achillis.

Ван Горсен повторює ці два слова, ніби намагається вивчити напам’ять.

— Ахіллесове сухожилля.

Руки, витерті об шматок ганчірки, виймають із купи аркушів один; на ньому — схема в чотирьох ракурсах, неймовірно детальна. Гомілка й стопа злиті в одне ціле, важко повірити, що колись вони були з’єднані якось інакше, що тут, у цьому місці, взагалі нічого не було, щось геть невиразне, зараз він уже навіть не пригадує що. Як можна було не помітити цього сухожилля? Дивовижно, що людина відкриває частини власного тіла так, наче бреде рікою вгору за течією, шукаючи витоків. Так само дослідник проводить скальпелем уздовж якоїсь судини, намагаючись знайти її початок. Білі плями заповнює мереживо рисунка.

Відкривати й приборкувати. Завойовувати й давати назви. Той білий хрящик тепер буде коритися нашим правам, ми приберемо його до рук.

Проте найбільше враження на молодого ван Горсена справляє назва. Власне кажучи, він поет і, попри свою медичну освіту, волів би писати поеми. Назва викликає в його голові казкові образи, немовби він розглядає картини італійських майстрів, заселені повнокровними німфами й богами. Чи можна краще назвати цю частину тіла, за яку богиня Фетіда схопила малого Ахіллеса, щоби скупати його в Стіксі й навіки зробити стійким супроти смерті?

Може, Філіп Фергюйєн натрапив на слід потаємного внутрішнього влаштування? Може, в нашому тілі міститься цілий світ, ціла міфологія? Може, усе велике віддзеркалюється в малому, а людське тіло поєднує все зі всім — оповіді й героїв, богів і тварин, царство рослин і гармонію мінералів? Може, варто давати всьому такі назви: м’яз Артеміди, аорта Афіни, молоточок і ковадельце Гефеста, спіралі Меркурія?

Чоловіки лягають до сну через дві години після смеркання, в одній постелі, на подружньому ложі, яке, певно, залишили тут попередні власники, адже у Філіпа ніколи не було дружини. Ніч холодна, доведеться накритися ще кількома баранячими шкурами, які через повсюдну в цьому домі вільгість ширять запах овечого лою й обори.

— Тобі треба повернутися до Лейдена, до університету. Ми чекаємо на тебе, — починає ван Горсен.

Філіп Фергюйєн відстібає шкіряне реміння й кладе набік дерев’яну ногу.

Каже:

— Мені боляче.

Ван Горсен здогадується, що йдеться про куксу, котра спочиває на стільці, але Філіп вказує далі, на відсутню частину ноги, у простір.

— Тобі болять шрами? — допитується молодший. Що б не боліло, його співчуття до цього худорлявого, марного чоловіка буде безмежним.

— Мені болить нога. Я відчуваю біль уздовж кістки. Я божеволію від болю в стопі. У великому пальці і його суглобі. Там усе опухле й гаряче, шкіра свербить. Ось тут, — він нахиляється й показує невеличку заглибину на постелі.

Вілем мовчить. Що тут скажеш? Потім обидва лягають навзнак і натягують ковдри під саму шию. Господар задмухує свічки й зникає, а згодом озивається з темряви:

— Ми мусимо вивчати наш біль.

Звісно, похід із людиною, що має дерев’яну кульгу, не може бути надто жвавим. Але Філіп тримається мужньо, і коли б не легке шкутильгання й постукування протеза по сухому, як хмиз, путівці, годі було б здогадатися, що той чоловік — каліка. Повільний темп добрий ще й тим, що є час порозмовляти. Свіжий ранок, рух, ясна сонячна таріль, яку шкрябають верхівки тополь, — усе для гарної прогулянки. На півдорозі їм удається спинити віз, що везе овочі на лейденський базар, — отже, буде ще час добре поснідати у корчмі «Під Цісарем».

Потім із пристані на каналі вони піднімаються на човен, що його волочать суходолом масивні коні — є ще дешеві місця на палубі, під наметом, що захищає від сонця. Погода гарна, і подорож перетворюється на чисту насолоду.

Тут я їх і полишу — на цьому баркасі, що пливе до Амстердама, в плямі тіні від намету над їхніми головами, серед мерехтливих вод. Обидва в чорному, з накрохмаленими батистовими комірцями; ван Горсен солідніший, доглянутіший — це значить не більше, ніж те, що в нього є дружина, яка дбає про його одяг, або достатньо грошей, щоб утримувати служницю. Філіп сидить спиною до напряму руху, зручно спершись, зігнувши здорову ногу; його чорну шкіряну туфлю прикрашає вже трохи понищена темно-фіолетова кокарда. Дерев’яна кульга оперта об сучок у дошках палуби. Вони бачать один одного на тлі щораз віддаленішого краєвиду: обсаджені вербами межі, поля, меліораційні канали, невеликі причали, дерев’яні, вкриті очеретом будинки. Біля самого берега — крихітні човники гусячого пір’я. Легкий теплий вітерець похитує пір’їни на капелюхах.

Додам лише, що ван Горсен, на відміну від свого вчителя, не має таланту до малювання. Він — анатом і для кожного розтину наймає професійного рисувальника. Його метод роботи — старанні нотатки, такі детальні, що коли він їх перечитує, все постає в нього перед очима. Що ж, можна й так. Писати.

Крім того, у своїй роботі він намагається точно дотримуватися поради пана Спінози, чиє вчення тут мало великий успіх, доки його не заборонили: дивитися на людей як на лінії, площини та об’єми.

Історія Філіпа Фергюйєна, написана його учнем і повірником Вілемом ван Горсеном

Мій вчитель і метр народився 1648 року у Фландрії. Будинок його батьків був з вигляду такий самий, як інші фламандські будинки. Він був дерев’яний і накритий очеретом, підрізаним так само рівненько, як гривка молодого Філіпа. Підлоги цілком недавно були вимощені глиняною цеглою, і тепер члени родини оголошували один одному про свій прихід стукотом дерев’яних черевиків-кломпенів. Неділями, замінивши кломпени на шкіряне взуття, Фергюйєни втрьох довгою, обсадженою тополями дорогою йшли до церкви у Веребруку. Там займали свої місця і чекали пастора. Струджені руки вдячно торкалися молитовника; тоненькі сторінки й дрібні літери здавалися тривкішими, ніж скороминуще людське життя. Пастор із Веребрука завжди починав проповідь словами «Vanitas Vanitatum». Могло видатися, що то таке привітання, і малий Філіп справді так це розумів.

Філіп був спокійним, сумирним хлопцем. Допомагав батькові в господарстві, але небавом стало зрозуміло, що він не піде його слідами. Не буде щоранку зціджувати молоко і змішувати його з порошком із телячих шлунків, щоби згодом зробити з нього великі голови сиру; не буде грабати сіно й складати його в однакові копички. Не буде ранньою весною стежити, чи в борознах зораної землі не збирається вода. Пастор із Веребрука переконав батьків, що Філіпові здібності змарнуються, якщо після церковної школи він не продовжить своєї освіти. Отак чотирнадцятилітній хлопець почав свою науку в ліцеї Святої Трійці, де виявив талант до малювання.

Якщо мають рацію ті, що кажуть, буцімто одні люди бачать лише малі речі, а інші — лише великі, то Фергюйєн, без сумніву, належав до перших. Мені видається навіть, що його тіло завжди найкраще почувалося в цій особливій позі — схилене над столом, з ногами, опертими на дерев’яну перекладину, з вигнутим дугою хребтом і пальцями, що стискають перо. І це перо цілком байдуже до якихось далеких цілей, його мета — ось тут, близько, у королівстві деталей, у космосі подробиць, точок і ліній, які вкладаються у форми. Аква-форте й мецо-тинто — карбування в металі крихітних слідів і познак, дряпання його гладенької байдужої поверхні, наче креслення на ній зморщок, малюнка мудрості. Якось він сказав мені, що відбиток, аверс, завжди його дивував. І підтверджував своє переконання, що ліве й праве — це різні виміри, чиє існування лише доводить, яким підозрілим є те, що ми наївно вважаємо реальністю.

Попри усі свої успіхи у рисуванні, гравіюванні, витравлюванні, фарбуванні й друкуванні, у віці двадцяти з лишком років Фергюйєн вирушив до Лейдена, щоби вивчати богослов’я і, за прикладом свого вчителя, пастора з Веребрука, стати священиком.

Але ще раніше — про це він розповів мені якось, коли зайшла мова про той досконалий мікроскоп, що стояв у нього на столі, — цей пастор подеколи брав його з собою в короткі поїздки, кілька миль розбитими дорогами, до одного шліфувальника лінз, зухвалого єврея, котрого начебто зреклися свої. Той чоловік винаймав кімнати в кам’яному будинку і здавався таким особливим, що кожна поїздка ставала для Фергюйєна подією — хоч він був іще замолодий, щоби брати участь у бесідах, з яких, зрештою, мало що розумів. Одягався той шліфувальник, за його словами, екзотично й трохи чудернацько. Носив довге вбрання, а з голови ніколи не знімав високої цупкої шапки. Був схожий на щоглу, на вертикальну стрілку, — оповідав Філіп і докидав жартома, що коли б того дивака поставити серед поля, він міг би слугувати людям за сонячний годинник. У нього збиралися різні люди — купці, студенти й професори, які сідали за дерев’яний стіл під гіллястою вербою і провадили безкінечні дискусії. Час від часу господар чи хтось із запрошених виголошував лекцію лише задля того, щоби дискусія поточилася з новою силою. Філіп запам’ятав, що господар говорив так, ніби читав із книги: плавно, не затинаючись. Будував довгі речення, сенс яких хлопцеві миттю вислизав, але промовець панував над ним бездоганно. Пастор із Філіпом завжди приносили щось поїсти. Господар частував їх вином, щедро розбавленим водою. Ось і все, що він запам’ятав із тих зустрічей. Спіноза назавше залишився для нього авторитетом, якого він завзято читав і з яким завзято полемізував. Хтозна, може, саме ті зустрічі з упорядкованим, раціональним розумом, із силою думки та потребою розуміння підштовхнули молодого Філіпа податися на богословські студії до Лейдена.

Я певен, що ми не вміємо читати долю, яку нам різьбить на зворотному боці життя Божий різець. Ми бачимо її лише тоді, коли вона прибирає зрозумілого людям вигляду — чорним по білому. Бог пише лівою рукою й дзеркальним письмом.

1676 року, на другому році студій, Філіп, піднімаючись одного травневого вечора нагору до своєї кімнатки, яку винаймав у однієї вдови, зачепився за цвях і роздер собі штани. Наступного дня виявив, що він до того ж злегка поранив литку. На шкірі лишився червоний слід, накреслений гостряком цвяха, — кількасантиметрова подряпина, оздоблена дрібними краплинками крові; необережний рух Гравера на вразливому людському тілі. Через кілька днів почалася гарячка.

Коли вдова нарешті покликала лікаря, виявилося, що до ранки потрапила інфекція, її краєчки були запалені й опухлі. Лікар прописав компреси і бульйон для зміцнення організму, але вже наступного вечора стало зрозуміло, що процес незворотний і ногу доведеться відрізати під самим коліном.

— Не буває тижня, щоб я комусь чогось не ампутував. У тебе є ще друга нога, — потішав його лікар — мій дядько, а його майбутній приятель Дірк Керкринк, для якого Філіп зовсім недавно виготовив кілька анатомічних гравюр. — Зробимо тобі дерев’яний протез, і все буде, як раніше, хіба що трохи гучніше ходитимеш.

Керкринк був учнем Фредерика Рюйша, найкращого анатома в Нідерландах, а може, і в цілому світі, тож ампутація була виконана зразково й минула без ускладнень. Частину було майстерно відокремлено від цілого, кровоносні судини закрито й ретельно припалено металевим прутом. Але перш ніж почалась операція, пацієнт схопив лікаря за рукав і наполіг, щоби той зберіг ампутовану ногу; він завжди був дуже релігійним і, мабуть, буквально розумів слова про те, що всі ми воскреснемо у власному тілі, що повстанемо з гробів у нашій фізичній оболонці, у віці Христа. Як зізнався мені Філіп, він тоді дуже побоювався, що його нога воскресне окремо, й хотів, щоби по смерті його поховали разом із нею, цілого. І якби його оперував якийсь звичайний медик, а не мій дядько, якби то був хтось із вулиці, звичайний цирульник, що вирізає бородавки й вириває зуби, він не виконав би, звісно, цього чудного прохання. Зазвичай відтята кінцівка, загорнута в полотно, мандрувала на цвинтар, де її з пошаною, але без жодних релігійних формальностей, закопували в землю, навіть не позначаючи ніяк того місця. Але мій дядько, поки пацієнт спав, задурманений спиртом, старанно взявся поратися над ногою. Насамперед за допомогою ін’єкцій спеціальної субстанції, склад якої його вчитель тримав у таємниці, усунув із кровоносних і лімфатичних судин усю зіпсовану кров та гангренні набряки. Очистивши кінцівку таким способом, він умістив її в скляну посудину, наповнену бальзамом із нантського бренді та чорного перцю, що мало надовго вберегти її від псування. Коли Філій очуняв від алкогольного наркозу, лікар показав йому занурену в бренді ногу — точнісінько так само, як породіллям після пологів показують немовлят.

Фергюйєн одужував поволі, живучи в мансарді невеликого будинку на одній з вуличок Лейдена, де винаймав у вдови кімнату. Вона його й виходжувала. Коли б не вона, хто зна, як усе б скінчилося. Адже пацієнта огорнула глибока меланхолія — чи то через постійні болі незагоєної рани, чи то через його нове становище. У віці двадцяти восьми років він став калікою, і його богословські студії втратили сенс — каліка не міг бути священиком. Філіп навіть не дозволив повідомити про все батькам — йому було соромно, що він так їх розчарував. Його відвідував Дірк та ще двоє його колег, котрих, здається, вели сюди не так страждання пацієнта, як та відрізана кінцівка, що стояла в узголів’ї його ліжка. Здавалося, що цей шмат людського тіла тепер живе власним життям — занурений в алкогольному розчині, під вічним наркозом, він бачить сни про біг, про мокру ранкову траву, про теплий пісок пляжу. Приходило ще кілька студентів-богословів, яким Філіп урешті-решт заявив, що кидає навчання.

Коли гості виходили, на порозі Філіпової кімнати з’являлася господиня, пані Флер, із якою я познайомився і яку вважаю ангелом. Філіп мешкав у неї ще кілька років, аж доки купив собі будинок у Райнсбурзі, де й оселився. Господиня приносила миску і бляшаний дзбан, повний теплої води. Хоча гарячка в пацієнта минула, та й кров перестала сочитись із рани, жінка щоразу дбайливо обмивала його ногу й допомагала під час умивання. Потім переодягала його у свіжу сорочку й чисті штани. Ліві холоші всіх його штанів вона вже позашивала, а все, чого торкалася її спритна рука, мало вигляд природний і солідний, немовби саме таким його створив Бог, немовби Філіп Ферпойєн народився без лівої ноги. Коли він мусив скористатися нічним горщиком, щоб справити потребу, спирався на міцне плече вдови — на початках це його трохи знічувало, але згодом стало таким самим природним, як усе, що було пов’язане з цією жінкою. Через кілька тижнів вона почала зводити його вниз, де він їв разом із нею та двома її дітьми за важким дерев’яним кухонним столом. Удова була висока і гарно збудована. Своє густе волосся, світле й кучеряве, як у багатьох фламандок, вона накривала полотняним чепчиком, але завжди якесь неслухняне пасмо вибивалося на спину або чоло. Підозрюю, що поночі, коли діти спали невинним сном, вона приходила до Філіпа так само, як тоді, коли приносила горщика, і лягала до його ліжка. І видається мені, що нема тут нічого кари гідного, бо ж люди мусять підтримувати одне одного завжди й в усьому.

Восени, коли рана цілком загоїлася, а на куксі лишився хіба що ледь помітний червонястий слід, Філіп Фергюйєн, постукуючи протезом по вибоїстому лейденському бруку, щоранку ходив на лекції до університетського медичного центру, де взявся вивчати анатомію.

Невдовзі він став одним із найбільш цінованих студентів, адже завдяки своєму талантові до рисування вмів перенести на папір те, що посполитому окові здавалося місивом тканин людського тіла: сухожиль, судин і нервів. Також Філіп узявся скопіювати славетний столітній анатомічний атлас Весаліуса і впорався з тим чудово. То був прекрасний вступ до його власної праці, яка згодом принесла йому славу. До багатьох своїх учнів, серед яких був і я, Філіп ставився по-батьківському — з любов’ю, але суворо. Під його наглядом ми проводили розтини, його уважне око й вміла рука вели нас закамарками цього найскладнішого з лабіринтів. Студенти цінували його рішучість і чудове знання справи. Спостерігали за швидкими рухами черкачика, як за дивом. Креслення ніколи не є простим копіюванням — щоби щось побачити, треба вміти дивитися, треба знати, що перед твоїми очима. Філіп ніколи не був особливо говірким, а тепер — із перспективи літ — мені здається, що був ще й якимось наче неприсутнім, заслуханим у себе. Поволі він читав дедалі менше лекцій, віддаючись самотній праці в майстерні. Я радо приносив йому звістки з міста, плітки й сенсації з університету, проте з тривогою помічав, що він дедалі більше одержимий однією темою. Його нога, розібрана на частини і вивчена щонайстаранніше, завжди стояла в скляній посудині в узголів’ї його ліжка або лежала, наче примара, розіп’ята на столі. Коли я усвідомив, що я — єдина особа, з якою спілкується Філіп, мені стало зрозуміло, що він перетнув якусь невидну межу, з-за якої нема вороття.

Раннього пообіддя наша барка причалила на Геренґрахті в Амстердамі, і ми просто з пристані рушили до мети. Був уже початок зими, тож канали не смерділи так немилосердно, як улітку, і було приємно йти в теплому молочно-білому тумані, який просто перед нами здіймався вгору, відкриваючи погідне небо. Ми звернули в одну з бічних вуличок єврейського кварталу і вирішили десь випити пива. Добре, що поснідали в Лейдені, бо всі корчми, які нам траплялися дорогою, були переповнені, і довелося б довго чекати обслуги.

На ринку серед торгових рядів стояв Будинок ваги, де зважували прибулі товари. В одній з веж будинку спритний Рюйш облаштував свій theatrum. Ми прийшли сюди трохи раніше, ніж було зазначено у квитку, і хоча глядачів іще не впускали досередини, перед дверима вже згромадилося кілька гуртиків охочих увійти. Я розглядав їх з цікавістю, адже вигляд і одежа багатьох із них свідчили, що слава професора Рюйша вже давно вийшла поза межі Нідерландів. Чулися розмови чужинськими мовами, на головах красувалися французькі перуки, з рукавів каптанів визирали англійські мереживні манжети. Було й багато студентів — ті, мабуть, мали дешевші квитки, без місць, бо вже юрмилися біля самого входу, аби зайняти найкращі позиції.

До нас весь час хтось підходив, якісь знайомі з часів, коли Філіп активніше працював в університеті, високі посадовці з міської ради, хірурги з цеху, котрим було цікаво, що ж цього разу покаже Рюйш, якою новою вигадкою здивує. Нарешті з’явився мій дядько, меценат наших квитків, убраний в бездоганно чорне, і привітався з Філіпом.

Місце нагадувало амфітеатр із лавами, розташованими колами, дедалі вище, майже до самої стелі. Все було добре освітлене й приготоване до вистави. Біля входу і в залі уздовж стін стояли скелети тварин; сполучені дротиками кістки трималися на ледь помітних каркасах — здавалося, що скелети будь-якої миті можуть ожити. Були й два людські кістяки: один навколішках, із долонями, складеними до молитви, другий — у позі мислителя, з головою, спертою на руку, дрібненькі кісточки якої були старанно сполучені дротом.

Глядачі, перешіптуючись і човгаючи черевиками, входили досередини і по черзі займали свої місця. Проходячи до лав, вони минали скляні шафи, в яких були виставлені славетні композиції Рюйша — справжні витончені скульптури. «Смерть не щадить навіть молодості» — такий був підпис під однією з них. То були два скелетики людських плодів, зайняті грою; тендітні кісточки кремового кольору, крихітні круглясті черепи, викладені довкола насипаних купкою реберець та дрібненьких кісток рук. Симетрично до цієї стояла інша композиція: приблизно чотиримісячні людські скелетики на пагорку з (якщо я добре розгледів) жовчних каменів, порослих забальзамованими й висушеними кровоносними судинами (на одній, найтовстішій гілці сиділо опудало канарки). Один скелет — той, що ліворуч, — тримав мініатюрного серпа, а другий, виражаючи цілою своєю поставою безмірну скорботу, підносив до порожніх очниць хустинку з якоїсь висушеної тканини, можливо, легеневої. Чиясь сентиментальна рука причепурила всю композицію блідо-рожевим мереживом і вивела на шовковій стрічці красивим письмом: «Чи варто сумувати за марнотою світу цього?». Тож навряд, щоб це видовище могло когось надто вразити. Мене ж увесь той спектакль зворушив ще до того, як почався, — здавалося, тут ніжно вшановують не так смерть, як якусь крихітну смертоньку. Як же можна всерйоз померти, ще не народившись?

Ми зайняли свої місця в першому ряді, серед решти достойників. На столі, що стояв посередині зали, серед нервових перешіптувань, уже лежало тіло, приготоване до розтину. Було прикрите клаптем світлої лискучої тканини — ще не тіло, сама лише форма. На наших квитках його було заанонсовано, наче смачну страву, наче spécialité de la maison[15]: «тіло завдяки науковому талантові д-ра Рюйша зберегло природні колір та консистенцію, тож видається свіжим і майже живим». Рюйш тримав склад свого незвичайного розчину у строгій таємниці; вочевидь, він був удосконаленим варіантом того, в якому зберігалася нога Філіпа Фергюйєна.

Небавом вільних місць не лишилося. Насамкінець розпорядники впустили ще кільканадцятьох студентів, переважно іноземців, котрі тепер стояли попід стінами, поруч зі скелетами, наче то були їхні чудернацькі спільники, і витягали шиї, аби хоч щось побачити. Перед самим початком вистави кілька останніх привілейованих місць у першому ряді зайняли якісь елеґантні, по-чужинецькому вбрані чоловіки.

Рюйш вийшов у супроводі двох помічників. Після короткого професорового вступу помічники водночас із двох боків підняли покривало, й тіло постало перед очима глядачів.

Не дивно, що зусібіч дочулося зітхання.

То було тіло молодої худорлявої жінки; наскільки мені відомо, то був другий випадок, коли жіноче тіло піддавали прилюдному розтинові. Раніше уроки анатомії дозволено було проводити лише на чоловічих тілах. Мій дядько прошепотів нам на вухо, що то якась італійська шльондра, яка вбила своє новонароджене дитя. Її смаглява, гладенька, бездоганна шкіра здавалася звідси, з першого ряду, з відстані якогось метра, зарожевілою й свіжою. Краєчки вух і пальці ніг були ледь червонаві, немовби вона надто довго лежала в холоді й змерзла. Тіло, мабуть, намазали якоюсь олійкою — воно лисніло. Може, то був один із прийомів консервації, що його застосував Рюйш. Живіт нижче ребер був увігнутий, і над ним здіймався горбок Венери, неначе найважливіша, найпоказніша кістка цілого організму. Навіть мене, звичного до розтинів, це видовище зворушило. Переважно-бо ми розтинали тіла смертників, котрі не дбали про здоров’я і легковажили своїм життям. А досконалість цього тіла приголомшувала. Варто було віддати належне завбачливості Рюйша, якому вдалося роздобути тіло в такому доброму стані й так майстерно його підготувати.

Рюйш звернувся до публіки, старанно перелічивши всіх присутніх докторів медицини, професорів анатомії, хірургів та чиновників.

— Вітаю вас, панове, і дякую, що прибули сюди таким численним товариством. Завдяки щедрості нашого магістрат) сьогодні я розкрию перед вами те, що природа сховала у наших тілах. І зроблю це зовсім не задля того, щоби зігнати на ньому якісь лихі почуття чи скарати його за злочин, котрий воно вчинило, а лише для того, щоби ми могли пізнати самі себе — такими, якими вирізьбила нас рука Творця.

Далі повідомив зібраним, що цьому тілові вже два роки, і весь той час воно пролежало в трупарні. Лише завдяки методові, що його вигадав Рюйш, удалося зберегти його свіжість. Коли я дивився на це голе беззахисне красиве тіло, мені стиснуло в горлі — а я ж бо не належу до тих, кого надто зворушує вигляд мерців. Мені спало на гадку, що можна мати що завгодно і стати будь-ким, якщо дуже цього захотіти, адже людина — осереддя творіння і світ наш — людський, а не божистий чи ще якийсь. І лише одна річ не може бути нам дарована — вічне життя. Звідки, заради Бога, взагалі взялася в людських головах ідея безсмертя?

Перший розтин він здійснив бездоганно — вздовж черевних оболонок. Комусь із правого боку, мабуть, стало недобре — там на мить зчинився легкий гамір.

— Цю молоду жінку було повішено, — пояснив Рюйш і підняв тіло так, щоби показати нам шию. Справді, на ній був помітний поземий знак — ледь видна риска, годі повірити, що вона могла бути причиною смерті.

На початку він зосередився на органах черевини. Детально розтлумачивши будову травної системи, він перейшов до серця, але в міжчасі дозволив усім зазирнути до підчерев’я, де з-під горбка вилущив збільшену після пологів матку. Усе, що він робив, навіть нам, його колегам по фахові, його цеховим побратимам, здавалося магічним фокусом. Рухи його тонких білих рук були плавними й Граційними, наче в ярмаркових чародіїв. Зір стежив за ними заворожено. Тендітне тіло розкривалося перед глядачами, виказувало свої таємниці — довірливо, знаючи, що такі руки його не скривдять. Коментарі Рюйша були короткими, зв’язними й зрозумілими. Одного разу він навіть пожартував, але й у цьому тримався достойно. А я зненацька збагнув сенс цієї вистави і причину її величезної популярності. Своїми плавними жестами Рюйш перетворював людську істоту на тіло, на наших очах розвінчуючи його таїну, розкладаючи його на першоелементи, неначе розбираючи складний пристрій. Страх смерті випаровувався. Боятися нічого. Ми — лише механізм, щось на кшталт годинника Гюйґенса.

Люди виходили з вистави мовчазні й схвильовані, а те, що лишилося від тіла, було милосердно прикрите тією самою тканиною. Але вже за мить, опинившись надворі, де сонце остаточно розігнало хмари, публіка ставала говіркішою, а окремі запрошені — серед яких і ми — рушили до магістрату на спеціальний бенкет, влаштований з цієї нагоди.

Філіп, утім, був мовчазний і похмурий, прекрасні страви, вино й тютюн, здавалося, його геть не цікавили. Та й мені, правду кажучи, було не дуже весело. Помиляється той, хто гадає, буцімто для нас, анатомів, кожен розтин — буденна річ. Часом — як-от сьогодні — у повітрі віє те, що я називаю «істиною тіла», дивне усвідомлення того, що покинуте напризволяще людське тіло, хоч і позбавлене духу, лишається якоюсь інтенсивною цілістю. Воно, ясна річ, мертве. Йдеться радше про сам факт, що воно зберігає свою форму. Адже форма по-своєму жива.

Та вистава Рюйша відкривала зимовий сезон, відтепер у Будинку ваги мали регулярно відбуватися лекції, дискусії, публічні вівісекції тварин — для студентів і всіх охочих. А якщо траплятимуться нові людські тіла, то проводитимуть розтини й інші анатоми. Адже тепер лише Рюйш умів підготувати тіло заздалегідь, навіть — хоч то було майже неймовірним — за два роки до розтину. І лише йому одному літня спека не стояла на заваді.

Коли б я наступного дня не супроводжував Філіпа Фергюйєна у дорозі назад — спершу човном, а потім пішки, — то ніколи б не довідався, що насправді йому докучало. Але й те, що мені довелося почути, видається чудним і дивовижним. Як лікар і анатом я не раз чув про цей феномен, але завжди клав його на карб нервової надчутливості й надто буйної уяви. Проте Філіпа я знав багато років, і ніхто не міг зрівнятися з ним яснотою розуму, спостережливістю й точністю суджень. Інтелект, послуговуючись вдалим методом і спираючись на власні чіткі та ясні ідеї, може здобути правдиві й корисні знання про найменші подробиці світу — саме так він учив нас у тому самому університеті, де п’ятдесятьма роками раніше викладав Декарт. Адже понад усяку міру досконалий Бог, який, власне, й обдарував людей здатністю пізнавати, не може вводити нас в оману; якщо ми користуємося цією здатністю належно, то мусимо бодай колись досягти істини.

Болі почалися через кілька тижнів після операції, приходили вночі, коли тіло розслаблялося й ковзало невиразним узбережжям яви й сну, повним мандрівних тривожних видінь, блукальців, що вешталися сонною свідомістю. Йому здавалося, що його ліва нога затерпла і він конче мусить покласти її зручніше, відчував поколювання у пальцях, неприємний свербіж. Крутився напівпритомний. Хотів поворушити пальцями, але, неспроможний це зробити, прокидався остаточно. Сідав у ліжку, зривав із себе ковдру і придивлявся до болючого місця — воно було приблизно тридцять сантиметрів нижче коліна, над самим зім’ятим простирадлом. Заплющував очі й намагався почухатись, але пальці нічого не намацували, розпачливо шкребли пустку, не даючи Фергюйєнові ніякої полегші.

Якось у розпуці, божеволіючи від болю й свербіння, він устав і тремткими руками запалив свічку. Стрибаючи на одній нозі, переніс до столу посудину з відрізаною ногою — пані Флер, так і не допросившись Філіпа, щоби він відніс ногу на горище, прикривала її квітчастою хусткою. Далі вийняв із посудини кінцівку і при світлі свічки спробував віднайти в ній причину болю. Нога тепер здавалася дещо меншою, шкіра покоричневіла від бренді, але нігті залишалися випуклими й лискучими, Фергюйєнові здалося навіть, що вони виросли. Він сів на підлогу, випростав ноги й приклав відтяту кінцівку до місця під лівим коліном. Заплющив очі й тепер навпомацки знайшов болюче місце. Рука торкнулася холодного шматка м’яса, але біль був деінде.

Він працював над власним атласом людського тіла методично і вперто.

Найперше — розтин. Старанне приготування моделі, щоби було зручно її нарисувати. Потрібно відкрити якийсь м’яз, пучок нервів, кровоносну судину, розпластати препарат у двовимірному просторі, сплощити його до чотирьох напрямів: угору, вниз, ліворуч, праворуч. За допомогою делікатних дерев’яних шпильок усе складне й поплутане він робив прозорим і ясним. І лише після цього виходив, старанно мив і висушував руки, переодягався й повертався з аркушем і графітовим черкачиком, щоби перенести на папір старанно впорядковані тканини.

Він проводив розтини навсидячки, марно намагаючись упоратися з рідинами тіла, які псували виразність картини. Накреслював деталі поквапними штрихами, а згодом, у спокої, ретельно опрацьовував рисунок, кожну подробицю, кожен нерв, кожне сухожилля.

Мабуть-таки, ампутація підірвала його здоров’я, бо на нього почали частенько находити слабкість і меланхолія. Біль, що безперестанку йому докучав, він назвав «фантомним», проте не наважувався нікому поскаржитися, побоюючись, що то все нервова ілюзія, безумство. Певно, він утратив би свою високу посаду в університеті, якби хтось про це дізнався. Небавом він почав практикувати як хірург, і його прийняли до цеху хірургів. Завдяки відсутній нозі його частіше, ніж інших, кликали робити ампутації, наче сам той факт гарантував успішну операцію чи немовби особа безногого хірурга була у хворобі щасливою прикметою. Він публікував детальні дослідження анатомії м’язів і сухожиль. Коли 1689 року йому запропонували посаду ректора університету, він переїхав до Левена, привізши з собою щільно загорнуту в полотно посудину з ногою.

То я, Вілем ван Горсен, був тим гінцем, якого 1693 року, через кілька літ після цих подій, вислав друкар, щоби показати Фергюйєнові ще вологе від друкарської фарби товсте видання його першої книги — великого анатомічного атласу «Corporis Humani Anatomia». То був підсумок двадцяти років його праці. Кожна гравюра — досконала, прозора й чітка — була опоряджена коментарем, і здавалося, ніби в цій книзі з людського тіла якимсь таємничим способом було видобуто есенцію, ніби з нього усунули все, що швидко псується, — кров, лімфу, усі ті підозрілі рідини, шумування життя. Тіло тут демонструвало своє ідеальне влаштування у цілковитій тиші чорноти й білини. «Анатомія» принесла Філіпові славу, через кілька років була перевидана ще більшим накладом і стала підручником.

Востаннє я прибув до Філіпа Фергюйєна у липні 1710 року на виклик його служника. Мій навчитель був у вельми кепському стані, з ним було нелегко порозумітися. Сидів біля південного вікна й дивився надвір, але не було сумнівів, що його зір блукає внутрішніми краєвидами. Не зважив на мій прихід, лише глянув на мене байдуже й незворушно і відвернувся до вікна. На столі лежала його нога, точніше, те, що від неї лишилося, адже вона була розкладена на сотні, тисячі нескінченно дрібних часточок, сухожиль, м’язів і нервових волокон, і все те цілком укривало поверхню столу. Слуга, простий сільський хлопчина, був ошелешений. Він узагалі боявся входити до кімнати хазяїна і весь час, стоячи за його спиною, давав мені всілякі знаки, безгучно коментував його реакції, ворушачи самими лише губами. Я оглянув Філіпа, але діагноз був невтішний: його мозок перестав працювати й поринув у якусь апатію. Мені були добре відомі його напади меланхолії, але тепер чорна жовч досягла мозку; можливо, вся річ була в отих болях — фантомних, як він їх називав. Попереднього разу я приніс йому мапи — кажуть, ніщо так не лікує від меланхолії, як розглядання мап. Ще прописав йому масну їжу для відновлення сил і цілковитий спокій.

Наприкінці січня я довідався, що Філіп помер, і негайно помчав до Райнсбурґа. Його тіло було вже в труні, приготоване до поховання, вмите й поголене. Прибраним домом шмигали якісь родичі з Лейдена. Коли я запитав служника про ногу, той лише знизав плечима. Великий стіл біля вікна стояв випуцуваний і вимитий лугом. Я намагався-таки допитатися, що сталося з ногою, адже Філіп не раз повторював, що вона мусить спочити в труні разом із ним, — проте родина воліла мене спекатися. Філіпа поховали без ноги.

Аби якось мене потішити й залагодити конфлікт, мені вручили чималий стос Фергюйєнових паперів. Похорон відбувся двадцять дев’ятого січня в абатстві Флірбейк.

Листи до ампутованої ноги

Ті розрізнені аркуші, що їх я отримав по смерті Фергюйєна, мене вельми збентежили. Протягом останніх років мій учитель записував свої думки у формі листів до дещо незвичайної адресатки — мабуть, лише глянувши на них, мало хто засумнівався б, що Фергюйєн позбувся клепки. Проте досить придивитися до тих листів уважніше, щоби збагнути, що перед нами — нотатки з подорожі до незнаного берега, спроби накреслити його мапу.

Я довго вагався, що робити з оцим несподіваним спадком, аж урешті відмовився від ідеї оприлюднювати його. Як Філіпів учень і друг я хотів би, щоб він залишився у пам’яті поколінь як блискучий анатом і гравер, першовідкривач ахіллесового сухожилля і ще кількох не помічених раніше частин людського тіла. Хотів, щоби ми запам’ятали його прекрасні гравюри й погодилися з тим, що чуже життя годі збагнути до кінця. Втім, аби заперечити чутки, які останнім часом ширяться Амстердамом та Лейденом, — буцімто маестро збожеволів, — я наведу тут кілька уривків на доказ, що він аж ніяк не з’їхав з глузду. Водночас я не маю навіть найменших сумнівів, що Філіп був одержимий своїм незбагненним болем. Ця одержимість була передчуттям існування якоїсь особливої, індивідуальної мови, мови неповторної, котра дає змогу розкрити істину, якщо послуговуватися цією мовою відважно. І варто йти за цим передчуттям до царин, де, на перший погляд, панують божевілля й абсурд. Я не знаю, чому для одних мова істини — це ангельські гласи, а для інших — математичні знаки чи нотні записи. Проте знаю, що є й такі, до кого істина промовляє дуже дивним способом.

У «Листах до ампутованої ноги» Філіп намагався доладно й спокійно довести: якщо тіло й душа насправді є одним і тим самим, якщо вони є двома атрибутами нескінченного і всеохопного Бога, між ними мусить існувати якась замислена самим Творцем відповідність. Totam naturam unum esse individuum[16]. Саме це й цікавило його найбільше: як так різні субстанції, як тіло й душа, сполучаються в людській істоті і впливають одна на одну. Яким робом матеріальне тіло може перебувати у зв’язку з невловною душею? Як виникає і звідки береться біль?

Він, приміром, писав:

«Що ж насправді будить у мені біль і сверблячку, коли моя нога від мене відокремлена і плаває в спирті? Ніщо її не муляє, чого б їй затерпати? Жоден подібний біль не має логічного пояснення, а все ж він існує. Ось я на неї дивлюсь і відчуваю в ній, десь у пальцях, нестерпний вогонь, так наче я занурюю ногу в окріп, і це відчуття таке правдиве, таке природне, що досить заплющити очі, щоби побачити в уяві цебрик перегрітої води і власну ногу, занурену в неї по саму кісточку. Торкаюся моєї тілесної, матеріальної кінцівки — цурпалка законсервованої плоті — і не відчуваю нічого. Зате відчуваю щось, чого нема, порожнє місце. Там немає нічого, що могло би бути джерелом сенсацій. Мені болить те, чого нема. Фантом. Фантомний біль».

Останнє словосполучення спершу видавалося йому дивним, але з часом він дедалі частіше його вживав. Окрім того, Філіп детально нотував щораз детальніший розтин ноги. Він розкладав ногу на все дрібніші й дрібніші часточки, аж поки йому не залишилося нічого іншого, як користуватися мікроскопом.

«Тіло — то глибока таїна, — писав він. — Те, що ми так детально його описуємо, зовсім не значить, що ми його пізнаємо. Це наче міркування з книги Спінози, того шліфувальника лінз, котрий доводить до лиску скло задля того, аби ми могли роздивитися кожну річ, і вигадує архіскладну мову, щоб висловити свою думку. Бо сказано: бачити — значить знати.

Я хочу знати, а не вдаватися в логічні умовиводи. Яка користь із міркувань, зовні стягнених обручами просто-таки геометричної логіки? Вони творять лише оману логічної зв’язності, затишного ладу думок. Ось А, далі — Б, ось дефініції, далі — аксіоми й пронумеровані твердження, якісь додаткові тези; така аргументація нагадує старанно виведену гравюру в атласі, чітку й зрозумілу, з елементами, що ретельно позначені літерами. Проте й далі невідомо, як воно все працює».

Попри все, Філіп вірив у силу розуму. Вірив, що його природа — міркування про речі як про необхідні, а не випадкові. Інакше він занапастив би самого себе. Філіп не раз твердив, що мусимо довіряти нашому розумові, адже він даний Богом, — а як же досконалий Бог міг би спорядити нас чимось, що спокушатиме й зводитиме на манівці? Адже Бог не спокусник! Якщо правильно застосовуватимемо потугу свого розуму то врешті-решт зглибимо істину пізнаємо Бога й себе самих, бо ж ми — Його частка, як і все, що Ним сотворене.

Втім, Філіп наполягав, що найвищим різновидом розуму є не логічний, а інтуїтивний. Поклавшись на інтуїцію, ми відразу збагнемо причину й необхідність існування всіх речей. Все, що необхідне, не може бути інакшим. Досить усвідомити це, щоби прийшли полегша й очищення. Нас назавжди полишать тривоги через утрату матеріальних речей, проминання часу старіння й смерть. Таким чином ми запануємо над афектами й осягнемо рівновагу духу.

Треба лише погамувати примітивне бажання ділити всі речі на добрі та злі — так само, як цивілізована людина мусить забути про низькі пристрасті: помсту, пожадливість і жагу володіння. Бог, себто природа, не є ні добрим, ні злим. Не що інше, як невміло використаний інтелект таврує нас афектами. Він вірив, що все наше знання про природу є насправді знанням про Бога. І саме воно визволить нас від туги, розпачу, заздрості й тривоги, які стали нашим пеклом.

Це правда, що він звертався до ноги як до окремої живої істоти, я цього не заперечую. Відділена від нього, вона набула якоїсь демонічної автономності, водночас зберігаючи з рештою тіла болісний зв’язок. Мушу зізнатися, що саме ці фрагменти нотаток найбільше бентежать. Але я певен, що це лише метафора, така собі фігура думки. Він радше мав на увазі, що колишня цілість, хоч тепер і розчленована, далі міцно сполучена, невидним і непоясненним чином. Природа цього зв’язку — таємниця, яку не розкриють жодні мікроскопи.

Проте безсумнівно, що довіряти ми можемо лише фізіології та теології. Ось два стовпи пізнання. Те, що лежить поміж ними, можна не брати до уваги.

Читаючи Філіпові записи, треба мати на увазі, що перед нами міркування людини, що безперервно страждала і була неспроможна пояснити причину свого болю. Пам’ятаймо про це, коли читатимемо таке:

«Чому мені болить? Чи не тому, що — як каже той шліфувальник — тіло й душа є насправді частинами чогось більшого, загального, є різними станами однієї й тієї самої субстанції, як вода, що може бути і рідиною, і твердим тілом? Чому мені болить те, що не існує? Чому я відчуваю неприсутнє? Може, ми приречені бути цілими, і кожне розчленування, кожне четвертування є лише позірним, діється на поверхні, тоді як загальний план лишається незрушним і незмінним? Чи кожен найменший фрагмент лишається частиною цілого? І якщо світ, наче велика скляна куля, впаде й розіб’ється на мільйони друзок, чи не залишиться він цілістю у тому великому, могутньому і нескінченному?

Чи мій біль — це Бог?

Я скоротав вік у подорожі, мандруючи до власного тіла, до своєї відрізаної кінцівки. Я накреслив щонайдетальніші мапи. Я розібрав свій об’єкт на найдрібніші часточки згідно з найкращою методологією. Я порахував м’язи, сухожилля, нервові волокна й кровоносні судини. Я покладався на свій зір, але водночас не нехтував точним оком мікроскопа. Мені здається, я не проґавив жодної найменшої дрібниці.

Сьогодні я можу запитати себе: чого я шукав?».

Оповідки до мандрівки

Чи добре я роблю, що оповідаю? Чи не краще було б скріпити думки скріпкою, напнути віжки і, замість снувати історії, просто викладати все, речення за реченням розгортати одну думку, а в наступних абзацах перетикати її з іншими? Я могла б використовувати цитати й посилання, могла б старанно, з поділом на параграфи й пункти, розвивати свою аргументацію, перевіряти висунуті гіпотези і доходити висновків, щоби врешті винести їх перед людські очі, як простирадла після першої шлюбної ночі. Я була б господинею власного тексту і могла б чесно взяти за нього гонорар.

А так — погоджуюсь на роль акушерки, садівника, котрий лише сіє зерно, а потім нудно виполює бур’ян.

Оповідуванню властива якась своєрідна млявість, над якою годі запанувати. Оповідь домагається таких, як я — невпевнених у собі, нерішучих, таких, кого легко обвести круг пальця. Наївних.

Триста кілометрів

Мені снилося, ніби я згори розглядаю міста, що розташувалися в долинах і на гірських схилах. З такої перспективи добре видно, що ті міста — то пні колись велетенських дерев, мабуть, гігантських секвой та ґінкґо. Уявляю собі, якими ж височенними мусили бути ті дерева, якщо зараз у їхніх пнях уміщаються цілі міста. Заінтригована, я спробувала обчислити їхню висоту за допомогою простої пропорції, яку пам’ятала ще зі школи:

A співвідноситься з B так, як

C із D

A x D = C x B

Якщо A — площа перерізу дерева, B — його висота, C — площа міста, то B — висота дерева, яку потрібно вирахувати. Коли припустити, що площа перерізу середнього дерева в нижній частині стовбура — 1 кв. м, а висота — щонайбільше ЗО метрів, площа міста (радше невеликого поселення) — приблизно 1 гектар (себто 10 тис. кв. м), то:

1 — 30

10 000 — D

1 x D= 10 000 x 30

Отриманий результат: 300 кілометрів.

Ось такого результату я дійшла в цьому сні. Дерево мусило би бути триста кілометрів заввишки. Боюся, що цю сонну арифметику не варто сприймати всерйоз.

30 000 гульденів

— Це не так уже й багато. Річний прибуток купця, який торгує з колоніями, за умови, що у світі панує мир і англійці не арештовують голландських кораблів, які потім доводиться довго й нудно відвойовувати в судах. Це цілком розумна сума. А до неї ще потрібно додати солідні й міцні дерев’яні скрині та вартість транспортування.

Саме стільки виклав Петро І, Цар Усія Русі, за колекцію анатомічних препаратів, яку довгі роки громадив Фредерик Рюйш.

1697 року цар із великим почтом, що складався з двохсот осіб, подорожував Європою. Жадібно розглядав усе, але особливо його інтригували вундеркамери. Може, в нього теж був якийсь синдром. Після того, як Людовик XIV відмовив цареві в авдієнції, той на кілька місяців оселився в Нідерландах. Кілька разів приходив інкогніто, в супроводі кремезних чоловіків, до Будинку ваги — Рюйшевого анатомічного театру, — де зосереджено стежив за м’якими рухами професора, поки його скальпель розкривав поглядам публіки тіла скараних на смерть. Цар зав’язав із великим анатомом ближче знайомство, можна б сказати, що вони потоваришували, коли Рюйш учив його бальзамувати метеликів.

Але найбільше цар уподобав собі Рюйшеву колекцію — сотні препаратів у скляних посудинах, паноптикум людського тіла, розкладеного на часточки, механічний космос органів і тканин.

Його проймав дріж, коли він дивився на людські плоди, від цього приголомшливого видовища годі було відірвати погляд. А ще драматичні, мрійливі композиції з людських кісток, які навіювали на нього приємний меланхолійний настрій. Він мусив мати це у себе.

Посудини старанно повкладали до вимощених клоччям скринь, обв’язали шпагатом і кіньми повезли до порту. Кільканадцятеро моряків цілий день переносили на борт цінний товар. Професор особисто наглядав за завантаженням, лаючись і лютуючи, адже через один необережний рух на його очах уже знищили чудовий зразок акефалії, рідкісний екземпляр, — професор-бо зазвичай не консервував відхилень, йому йшлося насамперед про красу й гармонію тіла. Скляний ковпак розбився, а славетний консерваційний бальзам вилився на брук і просочився поміж каміння. Сам препарат покотився по брудній вулиці, репнувши у двох місцях. На уламку скла лише виднів надпис, старанно зроблений рукою професорової доньки: «Monstrum humanum acephalum». Рідкісний, незвичайний екземпляр. Шкода. Професор загорнув його в хустину і, накульгуючи, поніс додому. Можливо, його ще вдасться якось порятувати.

Сумовите видовище — порожні зали, де колись розташовувалася колекція. Професор Рюйш обвів їх довгим поглядом і зауважив на дерев’яних полицях темніші плями — пласкі проекції тривимірних посудин, острівці серед повсюдної пилюки, самі лише довжина й ширина, жодного натяку на колишній вміст.

Професорові вже майже виповнилося вісімдесят, колекція була доробком тридцяти років його життя, адже розпочав він доволі рано. Його можна побачити на картині такого собі Бакера, як він, маючи всього лише тридцять два роки, читає найкращі лекції з анатомії в місті. Маляреві вдалося вхопити дуже особливий вираз обличчя молодого Рюйша — його впевненість у собі й купецьку спритність. У перспективі видно тіло молодого чоловіка, приготоване до розтину. Воно таке свіже, що здається живим і геть не скидається на труп, шкіра має молочно-рожеву барву, підігнуте коліно нагадує рух людини, яка лягає навзнак і несамохіть затуляє від чужих очей соромітні місцини. Це скараний на шибениці Йорис ван Іперен, злодій. Загорнуті в чорне хірурги тривожно контрастують із цим тілом, засоромленим і безборонним. На картині видно ефект винаходу, який через тридцять років зробив Рюйша багатим, — мікстури, котра дуже довго зберігає тканини свіжими. Мабуть, рідина, в якій зберігалися рідкісні анатомічні препарати — свіжі, наче живі, — мала той самий склад. У глибині душі Рюйш побоюється, що не зможе її відтворити, хоч почувається добре, як ніколи.

Донька професора, цілковито віддана йому п’ятдесятирічна жінка з делікатними руками, прикритими кремовим мереживом, саме організовує дівчат для прибирання. Майже ніхто не пам’ятає, як вона зветься, усі звикли казати «донька професора Рюйша» та «пані». Так до неї звертаються служниці. Але ми пам’ятаємо її ім’я — Шарлотта. Вона має право підписувати замість батька документи, і підписи розрізнити неможливо. Попри свої делікатні руки, мережива й глибокі знання з анатомії, вона не ввійде до історії разом із батьком. Людська пам’ять та підручники не обдарують її безсмертям. Її переживуть навіть препарати, що їх вона готувала так самовіддано й анонімно. Усі ці гарненькі крихітні зародки, що коротають своє тихе райське життя в золотавій рідині, у воді Стіксу. Деякі з них, коштовні й рідкісні, як орхідеї, мають додаткову пару рук чи ніг — її, на відміну від батька, зачаровує все недосконале й незугарне. Мікрокефали, яких їй вдавалося виторгувати у повитух. У хірургів вона купувала велетенські пантаґрюелівські кишки. Провінційні медики пропонували доньці професора Рюйша різні дивовижні нарости, п’ятиногих телят, мертві зародки сіамських близнюків. Але найбільше вона завдячувала міським акушеркам. Шарлотта була доброю клієнткою, хоч і вміла торгуватися.

Батько передав справу її братові Генрикові — це він зображений на портреті, намальованому через тринадцять років після того першого, що його Шарлотта бачить щоразу, коли сходить униз. На ньому батько, вже зрілий чоловік зі старанно підголеною іспанською борідкою, в перуці. Його рука, озброєна цього разу хірургічними ножицями, занесена над розтятим тілом немовляти. З-поміж широко розкритих черевних оболонок видно уклад нутрощів. Шарлотті немовля асоціюється з улюбленою лялькою, що мала порцелянове личко і ганчір’яний тулуб, набитий тирсою.

Вона не вийшла заміж, що було сприйняте як належне — адже вона весь свій час віддавала батькові. Не буде ніяких дітей, крім отих гарненьких, блідих, занурених у спирті.

Вона завжди шкодувала, що віддали заміж Рахиль, сестру, з якою вона працювала над препаратами. Втім, Рахиль більше вабило мистецтво, ніж наука. Вона не хотіла вимочувати рук у формаліні, її нудило від запаху крові. Зате вона оздоблювала посудини для препаратів рослинними мотивами. Вигадувала композиції з кісток, особливо отих найдрібніших, і давала їм хитромудрі назви. Потім переїхала разом із чоловіком до Гааги, а Шарлотта лишилася сама. Братів не беремо до уваги.

Водила пальцем по дерев’яних полицях, залишаючи слід. За мить усе змиють ганчірки дівчат-служниць. Їй дуже шкода колекції, вона віддала їй усе своє життя. Відвертає обличчя до вікна, щоби служниці не помітили сліз, і бачить звичайний міський рух. Побоюється, що там, на далекій Півночі, нікому буде належно подбати про посудини. Лак, яким ущільнено накривки, через випари розчину іноді втрачає щільність, і спирт випаровується. Вона детально описала це все латиною у довгому листі, долученому до колекції. Але чи читають вони там латину?

Цієї ночі вона не засне. Тривожиться так, неначе висилає власних синів у подорож до далеких університетів. Проте з досвіду знає, що найкращими ліками на тривогу є робота, робота сама по собі, що є і насолодою, і винагородою. Вгамовує пустотливих дівчат, які побоюються її суворої постави. Певно, гадають, що такі, як вона, йдуть просто до неба.

Але навіщо їй небо? Що цікавого у небі анатомів? Воно сутінне й нудне, там стоять гуртиками довкола розтятих людських тіл самі чоловіки — в темних костюмах, що ледь вирізняються на тлі довколишнього мороку. На їхніх обличчях, дещо ясніших через відблиск білих комірців, вимальовується задоволення, ба навіть тріумф. Шарлотта — самітниця, люди їй байдужі. Тож її мало обходять поразка та успіх. Вона гучно покашлює, щоб трохи себе підбадьорити, і, здіймаючи подолом хмарку пилу, виходить геть.

Але не йде додому, її тягне в інший бік, до моря, до порту, за мить вона помічає здалеку високі стрункі щогли кораблів Вест-Індської компанії; вони стоять на рейді, довкола них крутяться невеликі човни, які довозять із порту товари. Бочки й пакунки мають штемпель торгової компанії «VOC». Напівголі, лискучі від поту, осмалені чоловіки зносять трапами ящики з перцем, гвоздикою та мускатним горіхом. Солоний і рибний запах моря тут приправлений корицею. Шарлотта йде набережною, аж поки звіддалік добачає трищогловий царський корабель. Минає його швидко, навіть не глянувши на нього, не намагаючись уявити, як колекція стоїть у якомусь темному і брудному, просмерділому рибою трюмі, як її торкаються якісь чужі руки, як вона змушена буде провести там багато днів, без світла, захована від людських очей.

Вона пришвидшує крок і дістається доків, де видно, як готуються до плавання кораблі, які небавом вирушать до данських і норвезьких морів. Ці судна дуже різняться від тих, що належать Компанії, — струнких, яскраво пофарбованих, із галіонами у вигляді сирен і міфічних героїв. А ці — прості, примітивні...

Вона стає свідком сцени вербування. Двоє службовців у чорних костюмах і русявих перуках сидять за столом на набережній, а перед ними — чималий гурт охочих. Це все рибалки з довколишніх сіл, обдерті, зарослі, немиті від Великодня, з довгастими головами.

Їй спадає на думку божевільна ідея: вона могла б переодягтись у перші-ліпші чоловічі лахмани, намастити плечі смердючою олією, трохи замурзати нею обличчя, обстригти волосся і стати у цій черзі. Час милосердно затирає різниці між чоловіком і жінкою, а Шарлотта знає, що вона некрасива, що зі своїми вже трохи обвислими щоками, з вустами в дужках двох зморщок цілком могла б удати з себе чоловіка. Немовлята й старі люди однакові з вигляду. Що ж її стримує? Важка сукня, безліч спідниць, незручний білий чепець, який міцно стискає її ріденьке волосся, старий пришелепкуватий батько з його нападами хтивості, коли він кістлявим пальцем пересуває в її бік по стільниці монету на утримання дому? Який у своєму старанно маскованому божевіллі вже вирішив, що вони починають усе наново — їй слід приготуватися. Що протягом кількох років вони відтворять колекцію, заплатять акушеркам, щоби ті пильнували й не проґавили жодних пологів чи викидня.

Вона могла би піти до вербунку завтра — Компанія, кажуть, потребує моряків. Сіла б до одного з тих човнів і попливла до Тесела, де стоїть увесь флот. Кораблі Компанії череваті, з роздутими боками, присадкуваті, щоби до трюмів помістилося якнайбільше шовку, порцеляни, килимів і приправ. Їм пасували б ще великі роти — зажерливі, наче качині дзьоби. Була б звичайним матросом, ніхто б і не здогадався; вона досить висока і гарної будови тіла, перса стискала б полотняною перев’яззю. А коли б і з’ясували — то що ж? Десь там, у відкритому морі, по дорозі до Індії, що б вони їй зробили? Щонайбільше висадили б її у якомусь цивілізованому місці, приміром, у Батавії, де — як вона бачила на гравюрах — мавпи бігають зграями і висиджуються на дахах будинків, а фрукти можна їсти всенький рік, як у раю, і так тепло, що ніхто й не знає ні про які панчохи.

Отак вона собі роздумує, таке вимріює, аж поки її погляд не впирається у кремезного чоловіка — його голе плече і торс укриті кольоровими татуюваннями, що зображають переважно кораблі, вітрила, напівоголених смаглявих жінок, так наче той чоловік носить на собі історію свого життя; бо ж то, либонь, усе його подорожі, його коханки. Шарлотта не може відірвати від нього очей. Чоловік закидає собі на спину паки, обшиті сірим полотном, і виносить їх трапом на невеликий човен. Мабуть, відчуває на собі її погляд, бо глипає на неї мимохідь, чи то всміхнувшись, чи то скривившись, адже чим вона може його привабити? Панюся в чорному. А от вона не може відвести очей від татуювання. Бачить на його плечі кольорову рибу, великого кита, а що матросові м’язи працюють, видається, ніби риба жива і перебуває з людиною в якомусь нечуваному симбіозі, на її шкірі, назавжди до неї приклеєна, приречена мандрувати від лопатки у бік грудей. Це велике міцне тіло її приголомшує. Вона відчуває, як її ноги стають повільними й важкими, а тіло відкривається знизу — саме таке відчуття, — відкривається на те плече, на того кита.

Вона стискає щелепи так, що їй аж гуде в голові. Рушає вздовж каналу у бік дому, але небавом сповільнює крок і стає.

Її охоплює дивне відчуття, ніби вода виходить із берегів. М’яко й обережно, спершу вивчає першими хвилями місце своєї експансії, далі напирає вже сміливіше, виливається на брук, поміж каміння, і за мить сягає перших сходинок будинків. Шарлотта виразно відчуває тягар стихії — її спідниці просякають водою, стають олив’яні, годі зрушити з місця. Вчуває ту повінь кожною клітиною свого тіла і бачить, як здивовані човни б’ються об дерева — завжди пливли носом супроти течії, зараз же цілком заплутались.

Царська колекція

Наступного дня на світанку російський вітрильник зі старанно запакованою до трюму колекцією підняв якорі й вийшов у море. Щасливо проплив голландські тіснини і через кільканадцять діб досяг Балтики. Капітан у гарному настрої спостерігав за купівлею майстерно зробленого нідерландськими ремісниками телурію — такі речі завше цікавили його більше, ніж саме плавання, у глибині душі він волів би бути астрономом, картографом, кимось, хто переступає межі людського зору і проторованих морських шляхів.

Раз по раз сходив до трюму, аби перевірити, чи цінний вантаж на місці, але десь поблизу Ґотланду змінилася погода: після не надто бурхливого шторму вітер ущух, повітря завмерло над водами, і останнє тепло серпня перетворило його на велетенський атмосферний бурштин. Вітрила обвисли, і так тривало вже кілька днів. Капітан, аби чимось зайняти людей, наказував їм скручувати й розкручувати снасті, пуцувати палубу, а вечорами влаштовував їм муштру. Проте з настанням ночі його влада якось розмивалася, сам же він замикався в затишному коконі каюти, почасти через неприязнь до похмурих і примітивних матросів, почасти для того, щоби погорбитися над щоденником мандрівки, що його він присвятив своїм двом синам.

На восьмий день штилю матроси почали бунтувати, бо куплені в Амстердамі овочі, зокрема цибуля, виявилися неякісними і запліснявіли. Запаси горілки також майже вичерпалися — капітан боявся й зазирати під палубу, де стояли бочки, але рапорти першого офіцера були доволі зловісні. Він тривожно дослухався до нічного тупотіння на палубі. Спочатку то були поодинокі кроки. Далі гупотіло вже кілька пар ніг, аж врешті почулися рівномірні притупування й ритмічні погуки (невже танцювали?), які насамкінець перейшли в хрипкий пияцький крик і незлагоджені співи, такі жалібні й сповнені болю, що нагадували завивання якихось морських тварин. Це тривало кілька довгих ночей, майже до самого світанку. Вдень він бачив їхні підпухлі очі, брезклі обличчя й ковзкі погляди. Зрештою, він, як і перший офіцер, визнав, що темрява посеред нерухомого моря не сприяє розв’язанню серйозних проблем. Щойно на десятий день штилю в сонячному світлі, коли капітанові регалії й еполети стали добре видні, а нічні ексцеси більше терпіти було неможливо, він вийшов на палубу й заарештував проводиря, такого собі Калукіна.

З тягарем на серці капітан виявив, що частина вантажу була пошкоджена. Кільканадцять із кількох сотень посудин були відкорковані, а рідина, яка в них містилася — міцне бренді, — була випита до дна. Самі препарати вціліли, лише поневірялися на палубі серед клоччя й тирси. Він не надто до них придивлявся. Самотньо ригав у своїй каюті від огиди й страху. Наступної ночі довелося зі зброєю в руках стерегти вхід до трюму, ледь не зчинився бунт. Від цієї серпневої спеки люди божеволіли. І від цієї нерухомої морської гладіні. І від самого вантажу.

Врешті, виходу не було — капітан наказав зашити пошкоджені препарати у полотняний мішок і власноруч викинув їх за борт. Ніби помахом чарівної палички, море, задобрене цією поживою, гучно ковтнуло і ворухнулося. Звідкілясь зі шведських берегів війнув вітер і штовхнув царський вітрильник у бік дому.

Після прибуття до Петербурга капітан мусив написати таємний рапорт. Калукіна скарали на шибениці, а саму колекцію, хоч і неповну, безпечно перенесли до спеціально призначених зал.

Капітана ж за те, що не встеріг колекції, разом із родиною заслали далеко на Північ, де він усю решту свого життя організовував невеликі китобійні експедиції і спричинився до створення детальних мап Нової Землі.

Іркутськ — Москва

Літак Іркутськ — Москва. Вилітає з Іркутська о восьмій ранку і прибуває до Москви о тій самій годині — восьмій ранку того самого дня. Це якраз час, коли сходить сонце, тож летиш весь час на світанні. Одна мить. Теперішність — величезна, спокійна й безкрая, наче Сибір. Це пора, коли варто висповідатися за все життя. Час точиться всередині літака, але назовні його нема.

Темна матерія

На третій годині лету, коли мій супутник повернувся з туалету і мені довелося встати, щоби пропустити його на насиджене крісло, ми обмінялися кількома звичайними репліками на тему погоди, турбулентності й літакових харчів. На четвертій годині лету ми одне одному представилися. Він виявився фізиком. Повертався з лекцій додому. Коли він зняв взуття, я помітила, що в його шкарпетці зяє величезна діра на п’яті. Його тіло мені немовби підморгнуло, і розмова поточилася вільніше. Він з ентузіазмом оповідав мені про китів, але насправді його цікавило дещо інше.

Темна матерія — ось що він вивчив. Це дещо, про існування якого ми знаємо, але чого не можемо торкнутися жодними інструментами. Докази того, що темна матерія справді є, виразно випливають зі складних обчислень, про неї свідчать математичні дані. Все вказує на те, що вона заповнює всесвіт на три чверті. Наша матерія — світла й добре нам відома, та, з якої складається наш космос, — явище набагато рідкісніше. «Натомість темна є геть усюди, — каже той чоловік у дірявій шкарпетці, — ось тут, довкола нас, на кожному кроці». Визирає у вікно і вказує поглядом на сліпучо-білі хмари під нами:

— І там вона також є. Всюди. Найгірше, що ми не знаємо, що вона таке. І навіщо.

Мені відразу захотілося познайомити його з тими кліматологами, які летіли на конгрес у Монреалі. Я підвелася з місця і пошукала їх очима, але тієї ж миті згадала, що це не той літак.

Мобільність є реальністю

Зі скляної стіни летовища великий білборд авторитетно повідомляє:

МОБИЛЬНОСТЬ СТАНОВИТСЯ РЕАЛЬНОСТЬЮ.

Що ж, спробуємо повірити, що це лише реклама мобільних телефонів.

Бігуни

Вночі над світом сходить пекло. Перше, що воно робить, — деформує простір, чинить усе тіснішим, масивнішим, непорушнішим. Зникають деталі, речі втрачають свої обличчя, стають присадкуватими й невиразними; аж дивно, що у світлі дня про них можна казати «гарні» чи «корисні»: тепер вони схожі на незграбні брили, годі вгадати їхнє призначення. У пеклі все — умовне. Все те денне розмаїття форм, барв і відтінків виявляється цілком марним: навіщо воно здалося? Для чого слугує кремове обшиття крісла, листяний візерунок шпалери, торочки штор? Яке має значення зелень сукенки, накинутої на спинку стільця? Годі зрозуміти ті ласі погляди, якими її пожирали, коли вона ще висіла у вітрині крамниці. Нема вже ґудзиків, петельок і застібок, пальці у темряві намацують лише якісь випуклості, шорсткості, грудки твердої матерії.

Потім пекло безжально вириває зі сну. Іноді підсуває якісь тривожні образи, страшні чи глузливі, скажімо, відрізану голову, кохане тіло в калюжі крові, людські кості в попелі — о, так, воно любить епатувати. Але найчастіше воно будить без жодних церемоній — очі розплющуються в темряву, за мить рине потік думок; зір, націлений на чорне ніщо, є їхнім авангардом. Нічний мозок — це Пенелопа, яка вночі поре старанно тканий протягом дня килим сенсу. Іноді це одна ниточка, іноді більше; вигадливий візерунок розшаровується на складові — піткання й основу; піткання відпадає, лишаються прямі паралельні лінії, штрих-код світу.

Тоді стає очевидно: ніч повертає світові його первісний, природний вигляд, нічого не фантазує. День — то екстравагантність, а світло — дрібний виняток, недогляд, порушення ладу. Світ насправді темний, майже чорний. Нерухомий і холодний.

Вона сідає на ліжку, випрямившись; між персами її лоскоче крапля поту, нічна сорочка липне до тіла, ніби стара шкіра-линовище, яку небавом доведеться скинути. Аннушка дослухається в темряві й чує з кімнати Пєті тихе скиглення. Ще трохи шукає ногами капці, але врешті здається. Босоніж біжить до сина. Бачить, як поруч ворушиться темна людська фігура, зітхає.

— Що таке? — безтямно питає чоловік і мляво опадає на подушку.

— Нічого. Пєтя.

Вона запалює невеличку лампу в синовій кімнаті й одразу бачить його очі. Вони цілком притомні, дивляться на неї з темних видолинків, старанно вирізьблених на його обличчі світлом. Торкається його чола, механічно, як завжди. Чоло не гаряче, але липке від поту, прохолодне. Обережно садить хлопця в ліжку і масує йому спину. Синова голова опадає на її плече. Аннушка відчуває запах його поту, розпізнає в ньому біль, вона вже цього навчилася; Пєтя інакше пахне, коли йому боляче.

— Витерпиш до ранку? — питає його пошепки, ніжно, заразом усвідомлюючи, яке це дурне запитання. Чого б йому терпіти? Навіщо? Бере пластину піґулок з нічного столика, вилущує одну і вкладає хлопцеві до вуст. Далі — склянка з теплуватою водою. Хлопчик п’є, захлинається, тож за мить вона дає йому попити ще раз, обережніше. Піґулка от-от подіє, вона кладе безсиле тільце на правий бік, підгинає коліна під живіт — їй здається, що так йому буде найзручніше. Лягає біля нього на край ліжка і притуляє голову до його худої спини. Чує, як повітря перетворюється на подих, як наповнює легені й виходить у ніч. Чекає, поки цей процес стане ритмічним, легким, автоматичним, а потім встає і навшпиньках вертається до ліжка. Їй хотілося б спати в синовій кімнаті, як було раніше, поки не повернувся чоловік. Так було краще, вона була спокійнішою, засинаючи й прокидаючись з обличчям, повернутим до сина. Не треба було щовечора розкладати двоспального подружнього дивана. Стояв би й досі собі порожній. Але чоловік — то чоловік.

Він повернувся чотири місяці тому, після двох років відсутності. Повернувся в цивільному одязі, тому самому, в якому пішов, тепер уже трохи старомодному, хоча, здавалося, геть не ношеному. Вона понюхала — не пахнув нічим, хіба що ледь-ледь вологою, отим духом безруху, наглухо замкнутого складу.

Він повернувся інакший, вона відразу це помітила, і досі цим інакшим залишався. Першої ночі обстежила його тіло — воно теж було інакше, твердіше, більше, м’язистіше, але якесь дивовижно слабке.

Намацала шрами на плечі й у волоссі, яке помітно порідшало й посивіло. Долоні стали масивнішими, пальці потовщали, так, наче він працював фізично. Вона поклала його руку на свої оголені перса, але рука лежала нерішуче. Намагалася дотиками схилити його до любові, але він лежав так тихо, дихав так мілко, що їй навіть стало трохи соромно.

Ночами він прокидався з якимось горловим диким криком, сідав у потемках, а потім вставав і йшов до домашнього бару, щоби налити собі горілки. Коли повертався, вона відчувала його фруктовий, яблучний подих. Тоді він просив її: «Торкайся мене, торкайся».

— Розкажи мені, як там було, тобі полегшає, розкажи, — шепотіла йому на вухо, спокушала гарячим подихом.

Але він не розповідав.

Поки вона доглядала за Пєтею, чоловік ходив помешканням у смугастій піжамі, пив каву — справжнісіньку смолу, — і дивився на будинки за вікном. Потім зазирав до синової кімнати, ставав біля хлопця навпочіпки й намагався налагодити з ним хоч якийсь контакт. Далі вмикав телевізор і засував цупкі штори, від яких денне світло ставало хворим, густим, лихоманковим. Одягався лише близько полудня, коли до Пєті мала прийти няня, та й то не завжди. Іноді просто зачиняв двері, так що звук телевізора розмивався, перетворювався на докучливе шемрання, волання до світу, яке втратило щонайменший сенс.

Гроші надходили регулярно щомісяця. До того ж немалі — вистачало на ліки для Пєті, на новий, рідко вживаний візок, на няню.

Сьогодні вона не клопотатиметься сином, у неї вихідний. От-от приїде свекруха. Хто зна, до кого вона радше приїжджає — до сина чи до внука. І про кого вона піклуватиметься ніжніше й чуйніше. Поставить біля порога картату пластикову торбу і вийме з неї халат і капці — домашній спецодяг. Зазирне до синочка, запитає його про щось, а він, не відриваючи очей від телевізора, відповість «так» або «ні». На цьому все, чекати більше нічого, тож вона піде до внука. Треба його вмити й нагодувати, поміняти просяклу потом і сечею постіль, дати ліки. Потім завантажити білизну до прання і взятися за готування. Далі — забава з дитиною. Якщо гарна погода, хлопчика можна винести на балкон, хоча звідти мало що видно: самі багатоповерхівки, схожі на великі сірі коралові рифи висохлого моря, заселені рухливими організмами, сперті на тьмяний горизонт великого міста, колосальної Москви. Втім, погляд хлопчика завжди мандрує до неба, застигає на підчеревинах хмар і мандрує за ними до межі обсягу зору.

Аннушка вдячна свекрусі за той один день на тиждень. Виходячи, цілує її в м’яку шовковисту щоку, мимохідь. Оце й усі їхні зустрічі, завжди у дверях, за мить вона збігатиме сходами вниз — з кожною сходиною легша. Попереду цілий день. Проте вона не присвятить його собі, ні — вона залагодить кілька справ. Оплатить рахунки, піде до крамниці, візьме рецепти для Пєті, поїде на кладовище і врешті рушить на протилежний кінець цього велетенського нелюдського міста, аби посидіти в темряві й поплакати. Все це триває довго, всюди затори, тож вона, затиснута між людьми, дивиться крізь шибки автобуса на великі авта з затемненими вікнами, які завиграшки, без жодних зусиль, якимось диявольським чином рухаються вперед, хоч усе довкола стоїть. Дивиться на сквери, повні молоді, на базарні ятки, де торгують дешевим китайським товаром.

Вона завжди пересідає на Київському вокзалі і там, підіймаючись із підземних платформ, минає цілий натовп людей. Проте ніхто так не привертає її уваги, ніхто не бентежить її так, як одна дивна постать, що стоїть біля виходу, на тлі благенької огорожі, що оточує розкопані фундаменти якоїсь розпочатої будови, огорожі, обклеєної рекламою так густо, що здається, ніби вона кричить.

Та жінка ходить колами по смузі нічийної землі, поміж муром і нещодавно вимощеним тротуаром, стежачи за нескінченним походом людей і доповнюючи своєю присутністю цю вервечку втомлених метушливих перехожих, які здебільшого перебувають на півдорозі додому або на роботу й от-от змінять засіб пересування, пересівши з метро на автобус.

Вона вбрана не так, як усі — на ній безліч речей: штани, поверх них кілька спідниць, але дібраних так, що одна стирчить з-під іншої, шарами. Те саме й угорі, де сила-силенна сорочок, ватянок, жилеток. Поверх усього — сіра стьобана фуфайка, вершина вишуканої простоти, відлуння далекого східного монастиря чи трудової колонії. Усе те вкупі має якийсь естетичний сенс, воно навіть подобається Аннушці, здається, ніби кольори старанно дібрані, втім, цілком можливо, що то не людський вибір, а от-кутюр ентропії — вицвілих барв, пошарпаних тканин, розпаду й тління.

Проте найчудніший вигляд має голова: вона щільно обмотана плахтою матерії й привалена шапкою-вушанкою, обличчя затулене так, що видно тільки губи, з яких безперестанку вириваються прокльони. Це видовище таке приголомшливе, що Аннушка навіть не силкується розібрати, що вона там говорить поміж лайкою. І ось тепер вона знову минає її, наддаючи ходу, боячись, щоб жінка її не зачепила, щоби в потоці злісних слів не виринуло її ім’я.

Стоїть приємна груднева погода, тротуари сухі й прибрані від снігу, взуття зручне. Аннушка не сідає до автобуса, а переходить пішки міст і чимчикує вздовж кількасмугової магістралі, почуваючись так, ніби йде набережною великої ріки, позбавленої мостів. Її тішить цей похід, плакати вона буде аж у своїй церкві, у темному кутку, де вона завжди уклякає і стоїть у цій незручній позі доти, доки її ноги цілком затерпають, і вона досягає наступного етапу після закам’яніння, печії й болю — великого ніщо. А тепер вона надягає торбинку через плече і міцно тримає пластиковий пакет, із якого стирчать такі самі пластикові квіти на цвинтар. Намагається ні про що не думати, особливо про місце, звідки вона вирушила. Вже підходить до найбагатшої частини міста, де зорові є за що зачепитися, — тут повно крамниць, у яких худі гладенькі манекени байдуже демонструють найдорожче вбрання. Аннушка спиняється, щоби порозглядати дамську торбинку, розшиту мільйоном намистин, — справжнє диво. Врешті-решт дістається спеціалізованої аптеки, де мусить вистояти своє у черзі. Зате отримає потрібні ліки. Даремні ліки, які лише приглушують симптоми.

У ятці купує мішечок пиріжків і з’їдає їх, присівши на лавку у скверику.

У її невеличкій церкві — сила-силенна людей, туристи. Молодий піп, який зазвичай метушиться у церкві, наче купець серед товару, цього разу не має часу — оповідає туристам історію споруди та іконостаса. Наспівно виголошує добре завчену лекцію, його голова, посаджена на тонке високе тіло, випинається понад гуртом слухачів, його гарна ясна борода нагадує чудернацький німб, що зсунувся з голови й опав на груди. Аннушка, задкуючи, виходить — як же молитися й плакати в товаристві туристів? Вона чекає й чекає, але входить наступна група, тож Аннушка вирішує знайти інше місце для своїх сліз — трохи віддалік стоїть іще одна церква, маленька й стара, переважно зачинена. Якось вона туди зайшла, але їй не сподобалося — холод і важкий запах вогкого дерева.

Але зараз не час вередувати, вона мусить знайти собі місце, щоби нарешті поплакати, місце затишне, але не порожнє, де мусить учуватися присутність когось, хто більший за неї, великих розпростертих обіймів, що тремтять життям. Аннушка мусить відчувати на собі чийсь погляд, відчувати, що її плач бачить хоча б хтось, що вона не говорить у пустку. Хай то будуть намальовані на дереві очі, завше розплющені, очі, що ніколи не втомлюються, безконечно спокійні, хай вони будуть її незрушними свідками.

Вона бере три свічки і кидає монети до скриньки. Перша — за Пєтю, друга — за мовчазного чоловіка, третя — за свекруху в синтетичному халаті. Запалює їх від інших нечисленних свічок і знаходить собі очима місце з правого боку, у темній ніші, так, щоби не заважати старим жінкам-молільницям. Тричі розмашисто хреститься, відкриваючи цим жестом свій ритуал плачу.

Проте коли вона підносить очі до молитви, з мороку їй являється інше обличчя — великий лик тьмяної ікони. Квадратний шматок дерева, що висить майже під самим куполом церкви, а на ньому — просте обличчя Христа, намальоване відтінками коричневого й сірого. Темний лик на темному тлі, без жодного німба, без вінця, лише розпломенілі очі, що дивляться просто на неї, так, як вона того й хотіла. Але Аннушці йшлося не про такий погляд, вона сподівалася ласкавих очей, повних любові, а ці її знерухомлюють, гіпнотизують. Її тіло мізерніє під цим поглядом. Він прибув сюди лише на мить, вилився під це склепіння з найтемніших глибин — там місце Бога, там він ховається. Тому Богові не потрібне ніяке тіло, він має лише обличчя, з яким вона зараз мусить стати віч-на-віч. Цей погляд пронизує, врізається болісним свердлом у її голову, продирається в мозок. То могло би бути обличчя не месії, а потопельника, який, утім, не помер, а лише сховався від усюдисущої смерті під водою, а тепер незбагненні течії витягують його на поверхню. І він, як ніколи свідомий і притомний, каже: ось я, дивись. Але вона не хоче дивитися, опускає очі; вона не хоче знати, що Бог слабкий і може програти, що його прогнали й тепер він вештається смітниками світу, ховається в його смердючих безоднях. Безглуздо плакати, тут не місце для сліз. Цей Бог не допоможе, не скріпить, не потішить, не очистить, не порятує. Потопельник дивиться на її тім’я; вона чує буркотіння, далекий підземний грім, вібрації під основами церкви.

Це все тому, що вона сьогодні майже не спала, майже нічого не їла. Їй просто недобре. Сльози не ллються, після них зосталися висохлі русла.

Вона зривається з місця й виходить. Випроставшись, іде до метро.

Їй видається, ніби вона щось пережила, щось пройшло крізь неї, щось напружило її всередині, наче струну, так, що вона видала чистий звук, не чутний нікому. То був звук тихий і призначений для її тіла; короткий концерт у ламкій оркестровій мушлі. Втім, вона ще наслухує, її увага цілком звернена досередини, але чує лише пульсування власної крові.

Ескалатор з’їжджає донизу, їй здається, ніби це триває нескінченно, одні вниз, інші нагору. Зазвичай погляд легко ковзає обличчями, але зараз очі Аннушки, вражені тим видовищем, затримуються на кожній зустрічній людині, кожне обличчя — наче ляпас, важкий і лункий. Ще мить, і вона цього не витримає, затулить собі обличчя, як та пришелепкувата з вокзалу, і так само почне вигукувати прокльони.

— Змилуйся, змилуйся наді мною, — шепоче вона й стискає пальцями поруччя, яке рухається швидше, ніж сходи. Якщо Аннушка зараз же його не відпустить — упаде.

Вона бачить мовчазне людське мурашиння, що з’їжджає вниз, стиснуте плечима, злютоване. Кожен, ніби по ниточці, пересувається до свого дому десь на далеких периферіях міста, на одинадцятому поверсі, де можна натягти ковдру на голову й провалитися в сон, зшитий з клаптиків дня і ночі. Вранці сон не минає, клаптики укладаються в колажі, плями, деякі комбінації дуже дотепні, здається, ніби хтось їх старанно продумав.

Вона бачить тонкість плечей, тендітність повік, пливку лінію губ, яку легко викривлює гримаса, бачить, якими слабкими є руки, як легко підгинаються ноги — ними не дійти до жодної цілі. Бачить серця — як вони рівномірно б’ються, одні швидше, інші повільніше. Звичайний механічний рух. Торбинки легенів нагадують брудні пакети, вона чує шарудіння подиху. Одяг став прозорим, усе перебуває на порозі ентропії. Наші вбогі бридкі тіла — це матерія, призначена на переробку, геть уся.

Ескалатор везе всі ці істоти просто у прірву, в пекельну безодню, ось очі церберів у засклених будках біля виходу з ескалаторів, ось підступний мармур, колони, величезні статуї демонів — одні з серпом, інші зі снопом колосся. Схожі на стовпи ноги, руки велетів. Трактори, ці пекельні машини, тягнуть гострі зубаті знаряддя тортур, завдаючи землі незагойних ран. З усіх боків збиті в гуртики люди, що благально підносять руки, їхні роти розчахнуті криком. Страшний суд відбувається тут, у підземеллях метро, освітленого кришталевими люстрами, що відкидають жовте мертвотне світло. Суддів, щоправда, не видно, але повсюди відчувається їхня присутність. Аннушці хочеться повернути й побігти вгору, супроти течії, але сходи її не пропустять, вона мусить з’їхати донизу, порятунку нема. Вуста підземних потягів розкриються з сичанням, і її засмокчуть похмурі тунелі. Але ж безодня — всюди, навіть на одинадцятих і сімнадцятих поверхах хмародерів, на вершечках телевеж, на кінчиках антен. Від неї не втечеш. Чи не про це кричала поміж прокльонами та божевільна?

Аннушка заточується й спирається плечем об стіну. На її вовняному пальті залишаються білі сліди тиньку, стіна відбила на ній знак.

Їй треба зробити пересадку, вже темно, вона виходить з автобуса навмання, крізь шибки нічого не видно, мороз намалював на них сріблясті галузки, але вона знає маршрут напам’ять, вона не помилилася. Йде навпростець, іще кілька подвір’їв, і опиниться перед своїм будинком. Раптом вона сповільнює ходу, ноги її не слухаються, чинять опір, кроки стають дедалі коротшими. Аннушка зупиняється. Високо піднімає голову і бачить, що у вікнах її помешкання горить світло. На неї чекають — тож вона рушає, але за мить знову стає. Холодний вітер продуває наскрізь її пальто, розвіює поли, крижаними пальцями хапає за стегна. Його пестощі — як леза, як побите скло. По її щоках від холоду котяться сльози, але вітер тільки цього й чекав, бо ось уже й привід пощипати її за обличчя. Аннушка кидається вперед, до під’їзду, але перед самими дверима завертає і, піднявши комір, рушає туди, звідки прийшла.

Тепліше хіба що у великій почекальні Київського вокзалу або в туалетах. Вона стоїть нерішуче, поки повз неї проходять міліцейські патрулі (йдуть завжди поволі, розслаблено, ледь шаркаючи ногами, так, наче прогулюються приморським бульваром), вдає, ніби читає залізничний розклад; вона й сама не знає, чого боїться, вона ж не вчинила нічого поганого. Зрештою, міліціянти переймаються іншим — безпомильно вихоплюють із натовпу смаглявих чоловіків у шкірянках і їхніх жінок у хустках.

Вона виходить з вокзалу й бачить, що та закутана все ще там тупцює, її голос захрип від прокльонів, зрештою, самі прокльони вже годі розчути. Та нехай — трохи повагавшись, вона спокійно підходить до жінки і стає перед нею. Та затинається лише на мить, мабуть, добре бачить її крізь тканину, яка прикриває її обличчя. Аннушка робить іще крок уперед і опиняється так близько до неї, що відчуває її запах — пилюки й затхлості, старої олії. Та говорить дедалі тихіше, врешті виходить із трансу й замовкає. Тупцювання змінюється похитуванням, так, ніби вона не може зупинитися. Якусь мить вони стоять незрушно одна навпроти одної, їх минають перехожі, цілком байдужі, лише зрідка хтось глипає на них; усі поспішають, їхні потяги от-от відійдуть.

— Що ти говориш? — питає Аннушка.

Закутана жінка кам’яніє, їй перехоплює подих від здивування, вона злякано відходить убік, до переходу через будову, по замерзлому болоті. Аннушка рушає слідом, не зводячи з неї очей, вона на кілька кроків позаду неї, позаду її фуфайки і валянок, що тупотять по землі. Вона не дозволить їй утекти. Жінка озирається через плече і намагається наддати ходу, вона вже майже біжить, але Аннушка — молода й сильна. У неї міцні м’язи, вона стільки разів зносила донизу візок і Пєтю, стільки разів виносила нагору, коли ламався ліфт.

— Гей, ти! — гукає вона час від часу, але жінка ніяк не реагує.

Вони проходять двори між будинками, минають смітники і витоптані сквери. Аннушка не відчуває втоми, лише загубила десь пакет із квітами на цвинтар — байдуже, нема часу по нього вертатися.

Врешті жінка сідає навпочіпки й відсапується, ледве переводячи дух. Аннушка зупиняється за кілька метрів від неї й чекає, поки та встане і повернеться до неї. Вона програла і мусить здатися. І справді, жінка обернулася до неї, знявши хустку з обличчя. Її очі, світло-блакитні й перелякані, дивляться Аннушці під ноги.

— Чого ти від мене хочеш? Чого ти за мною ганяєшся?

Аннушка не квапиться з відповіддю, їй здається, ніби вона впіймала велику рибину, та чого там — кита, з яким тепер не знає, що робити; їй шкода власного трофея. Жінка боїться. Мабуть, від страху їй з вуст утекли всі слова.

— Ти з міліції?

— Ні, — відповідає Аннушка.

— Тоді чого?

— Я хочу знати, що ти говориш. Ти ж говориш щось, я бачу тебе щотижня, коли їду до міста.

Жінка відповідає, вже трохи осмілівши:

— Нічого не говорю. Дай мені спокій.

Аннушка нахиляється над нею й простягає руку, щоб допомогти їй встати, але рука змінює наміри і гладить її щоку. Щока тепла, приємна, м’яка.

— Я не хотіла тебе скривдити.

Та спершу завмирає, приголомшена дотиком, а згодом, ніби задобрена цим жестом, вайлувато встає.

— Я голодна, — каже вона. — Ходімо, тут недалеко кіоск, там дешеві канапки, купиш мені поїсти.

Ідуть мовчки поряд. У будці Аннушка купує дві довгі булки з сиром і помідорами, стежачи, щоб жінка не втекла. Сама вона не може їсти. Тримає булку перед собою, ніби флейту, на якій зараз зіграє зимову мелодію. Вони сідають на парапет. Жінка з’їдає свою, а далі без жодного слова бере булку Аннушки. Це стара жінка, старша, ніж свекруха. Її щоки поорані зморшками, що біжать навскісно від чола до підборіддя. Їй важко кусати, зубів нема. Шматочки помідора вислизають із булки, вона в останню мить незграбно ловить їх і старанно встромляє на місце. Відриває великі шматки самими губами.

— Я не можу повернутися додому, — раптом каже Аннушка й дивиться під ноги. Її навіть здивувало, що вона вимовила таку річ, і лише тепер із жахом розуміє, що це значить. Жінка у відповідь щось нерозбірливо помуркує, а проковтнувши черговий шматок, питає:

— Маєш адресу?

— Маю, — відповідає Аннушка і декламує: — Кузнецька сорок шість, квартира сімдесят вісім.

— То просто забудь її, — кидає жінка з повним ротом.

Воркута. Тут вона народилася наприкінці шістдесятих, коли багатоквартирні будинки, які тепер здаються стародавніми, лише поставали. Вона їх пам’ятає новими: шорсткий тиньк, запах бетону й азбесту, який використовували для ізоляції. Спокуслива гладкість плитки. Проте в холодному кліматі все старіє швидше, мороз нищить щільну структуру стін, сповільнює електрони в їхньому безугавному кружлянні.

Вона пам’ятає сліпучо-білі зими. Білина й гострі грані світла, яке переживає тут своє заслання. Така білина існує хіба що як рамка для темряви — другої тут незрівнянно більше.

Батько був кочегаром у великій котельні, мати працювала в їдальні, тож велося їм не так уже погано, з материної роботи завжди щось перепадало. Тепер Аннушці здається, що всі там страждали якоюсь дивною хворобою — то був великий, захований глибоко в тілі, під одягом, смуток, а може, щось більше, ніж смуток, годі дібрати відповідне слово.

Вони мешкали на восьмому поверсі дев’ятиповерхового будинку, одного з багатьох, але поволі, поки вона росла, горішні поверхи порожніли, люди виїжджали до місць із лагіднішим кліматом, здебільшого до Москви, куди завгодно, аби далі звідси. Ті, що лишалися, спускалися нижче, займали спорожнілі помешкання внизу, де тепліше, ближче до людей, до землі. Мешкати на восьмому поверсі протягом кількамісячної полярної зими — це наче висіти під бетонним склепінням світу всередині замерзлої краплини води, посеред холодного пекла. Коли вона востаннє відвідувала сестру й матір, вони жили на першому поверсі. Батько давно помер.

Аннушці дуже пощастило, що вона потрапила до хорошої педагогічної школи в Москві, не пощастило, що її не закінчила. Якби закінчила, то працювала б тепер учителькою і, можливо, ніколи б не зустріла чоловіка, з яким одружилася. Їхні гени не утворили б ядучої суміші, через яку Пєтя прийшов на світ заражений невиліковною хворобою.

Не раз Аннушка намагалася торгуватися з ким завгодно — з Богом, із Матір’ю Божою, зі святою Параскевою Мученицею, з цілим іконостасом, ба навіть із якимось туманним і непевним світом, із долею. Я піду замість Пєті, я візьму його хворобу, я помру, хай лише він одужає. Навіть більше — докидала на шальку життя інших: свого мовчазного чоловіка (хай би його там застрелили), свекрухи (хай би її інсульт розбив). Усі ці пропозиції, ясна річ, лишалися без відповіді.

Вона купує квиток і з’їжджає вниз. Тут усе ще людно, всі повертаються з міста до своїх ліжок, спати. Дехто дрімає вже у вагоні. Сонні подихи затягують шибки туманом, можна щось намалювати пальцем. Байдуже, що — все одно малюнок за мить зникне.

Аннушка дістається кінцевої станції, Південно-Західної. Виходить і стає на пероні, щоби за мить зрозуміти, що потяг зараз повертатиметься, той самий. Тож вона заходить до вагона, йде на своє місце і з цієї миті їздить туди-сюди. Проїхавши кілька разів цілий маршрут, переходить на Кільцеву лінію. Тепер їздить колом, а близько півночі прибуває на Київську, наче додому. Сидить на пероні, поки якась грізна чергова не велить їй вийти, бо метро зачиняють. Виходить неохоче, надворі тріскучий мороз, але небавом знаходить біля вокзалу невеликий бар із телевізором під самою стелею; за столиками — кілька загублених подорожан. Вона замовляє чай з лимоном, один, потім другий; потім борщ — несмачний, водянистий, — і, підперши голову рукою, западає в коротку дрімоту. Вона щаслива, у голові — жодної думки, жодної гризоти, жодних сподівань чи надій. Гарний стан.

Перший потяг — іще порожній. Далі на кожній станції підсідає дедалі більше людей, аж нарешті натовп ущільнюється так, що Аннушка опиняється затисненою між спинами якихось велетнів. Поруччя надто високо, тож доводиться спиратися на ці анонімні тіла. Потім юрма раптово рідшає, і на наступній станції вагон майже порожній. Лишається кілька осіб. Так Аннушка довідується, що деякі люди не виходять на кінцевих станціях. Сама вона виходить і пересідає до іншого потяга. Але бачить таких людей крізь шибки, вони знаходять собі місця у кінці вагона й ставлять біля ніг свої пакети чи наплічники, зазвичай старі, полотняні. Дрімають з опущеними повіками або видобувають із паперових згортків якусь їжу, тричі хрестяться і, бубонячи собі щось під ніс, смачно жують.

Вона пересідає з потяга до потяга, боячись, що хтось її помітить, упіймає за руку, струсне або — що найгірше — десь замкне. Іноді просто переходить на інший бік перону, подеколи змінює станцію, мандруючи ескалаторами й ніколи не читаючи написів, цілковито вільна. Їде, скажімо, на Чисті Пруди, пересідає з Сокільницької на Калузько-Ризьку й рухається до Медведкова, щоби згодом повернутися на інший кінець міста. Затримується в туалетах, щоб трохи причепуритися — не тому, що має таку потребу (правду кажучи, не має), але щоб нечупарністю не привернути до себе увагу однієї з тих церберок, які в засклених будках стережуть ескалатори. Вона підозрює, що ті навчилися спати з розплющеними очима. В кіоску купує прокладки, мило, найдешевшу зубну пасту й щітку. Ціле передобіддя дрімає, їздячи Кільцевою лінією. Ввечері підіймається ескалатором, щоб перевірити, чи нема перед вокзалом закутаної. Ні, немає. Надворі холодно, ще холодніше, ніж учора, тож вона з полегшенням повертається під землю.

Наступного дня закутана на своєму місці, похитується на штивних ногах і вигукує нерозбірливі прокльони. Аннушка стає так, щоби жінка могла її бачити, — з протилежного боку проходу, але та, вочевидь, її не помічає, занурена у свої голосіння. Врешті Аннушка, скориставшись тим, що прохід на мить порожніє, стає прямо навпроти неї.

— Ходи, куплю тобі булку.

Жінка завмирає, вирвана зі свого трансу, розтирає руки в рукавицях, притупує, як продавчиня на базарі, промерзла до кісток. Ідуть разом до кіоску. Аннушка щиро рада її бачити.

— Як ти звешся? — питає вона.

Жінка, зайнята булкою, лише знизує плечима. Проте через мить, усе ще жуючи, каже:

— Ґаліна.

— А я — Аннушка.

Ось і вся розмова. Насамкінець, коли мороз знову жене їх у бік вокзалу, Аннушка ще питає:

— Ґаліно, де ти спиш?

Закутана велить їй вночі, коли зачинять метро, прийти під кіоск.

Цілий вечір Аннушка їздить однією й тою самою лінією і байдуже розглядає своє обличчя, віддзеркалене в шибці на тлі темних стін підземних тунелів. Вона впізнає вже принаймні двох людей. Не наважилася б до них заговорити. З одним із них їхала кілька станцій — високий худий чоловік, нестарий, можливо, навіть молодий, важко сказати. Його обличчя прикривала ріденька світла борода, довга, аж до грудей. На чоловікові картуз — звичайна затягана кепка-ленінка, — довгий сірий плащ із набитими чимось кишенями і споловілий наплічник. Доповнюють гардероб високі шнуровані черевики, а з-під них вистромлюються плетені вручну шкарпетки, які щільно стягують холоші коричневих штанів. Він, здається, ні на що не зважає, їде, занурений у свої думки. Жваво вибігає на перон станції, ніби прямує до якоїсь чіткої, хоч і далекої, цілі. Аннушка ще двічі бачила його з перону; одного разу він спав у якомусь геть порожньому потязі, який, здається, вже їхав на нічний спочинок; удруге теж дрімав, спершись чолом об шибку, його подих вичакловував на склі туманець, який затуляв половину його обличчя.

Другим, кого запам’ятала Аннушка, був дід. Ходить, шкутильгаючи. Підпирається паличкою, точніше, костуром — товстим дрючком, загнутим на кінці. Входячи до вагона, мусить однією рукою триматися за двері. Переважно йому хтось допомагає. Пасажири, хоч і нерадо, але поступаються йому місцем. Зовні скидається на жебрака. Аннушка намагається його вполювати, як раніше впіймала закутану. Але все, що їй удається, — це трохи проїхати з ним в одному вагоні. Вона стоїть перед ним півгодини, вона вже вивчила напам’ять кожну рисочку на його обличчі й одязі. Але не наважується заговорити. Чоловік стоїть, схиливши голову й не зважаючи на те, що діється довкола. Потім натовп людей, що вертають з роботи, захоплює її з собою. І вона дозволяє, щоби її поніс теплий струмінь запахів і дотиків. Виривається з нього вже на виході зі станції, підземелля наче виплюнуло її з себе, як чужорідне тіло. Тепер, щоби повернутися назад, їй доведеться купувати квиток, а гроші от-от закінчаться.

Чому вона їх запам’ятала? Певно, тому, що вони якісь наче статичні, тобто рухаються, але інакше, повільніше. Решта — то ріка, течія, вода, що перетікає з місця на місце, творячи коловерті й хвилі, але всі ці швидкоплинні форми зникають, і ріка про них забуває. А ці рухаються супроти течії, тому їх добре видно. На них не поширюються закони ріки. Здається, це в них так вабить Аннушку.

Метро зачиняють, і вона чекає біля бічного входу на закутану. Коли надій майже не лишається, та врешті приходить. Її повіки прикриті, через численні шари одягу її постать нагадує бочечку. Наказує Аннушці йти слідом за нею, і та слухняно рушає. Вона дуже втомлена, просто виснажена, і, правду кажучи, дуже радо присіла б де завгодно. Вони проходять кладкою понад ровами, минають бляшану огорожу, обклеєну плакатами, і сходять у підземний перехід. Невдовзі йдуть вузьким коридором, тут приємне тепло. Жінка вказує Аннушці місце на підлозі, і вона лягає, не роздягаючись, а за мить провалюється в сон. І вже засинаючи, — саме так, як їй хотілося, без жодних думок, глибоко, — бачить під повіками картинку, яка майнула щойно, коли вона йшла коридором.

Темна кімната, а звідти відчинені двері в сусідню, світлішу. У ній — стіл, довкола якого сидять люди. Руки лежать на стільниці, спини випростані. Сидять і дивляться одне на одного мовчки й нерухомо. Аннушці здається, що серед них — той чоловік у картузі-ленінці.

Аннушка міцно спить. Її ніщо не будить, жодного шурхоту, жодного схлипу з-за стіни, поскрипування ліжка чи шуму телевізора. Вона спить, наче брила, об яку розбиваються вперті хвилі, наче повалене дерево, що поростає мохом і грибовинням. І лише перед самим прокиданням їй сниться смішний сон — наче вона бавиться кольоровою косметичкою, на якій намальовані слоники й кішки; вона обертає її в руках. А потім зненацька впускає, але косметичка не падає, висить між її руками в повітрі, і Аннушка розуміє, що може гратися нею, не торкаючись. Що вона рухає її силою думки. Це дуже приємно, це дарує таку радість, якої вона не відчувала давно, мабуть, із дитинства. Тож вона прокидається з гарним настроєм і виявляє, що то зовсім не якийсь покинутий робітничий гуртожиток, як вона гадала, а звичайна котельня. Ось чому тут так тепло. А вона спить на картонках, розкладених біля купи вугілля. На клапті газети лежить чвертка доволі черствого хліба і добрячий шмат сала, натертого гострою паприкою. Вона здогадується, що це від Ґаліни, але не торкається їжі, перш ніж їй вдається справити потребу в обдрипаному туалеті без дверей і помити руки.

Ох, як це добре, як добре — пірнути у натовп, який поволі розігрівається. Пальта й шуби пахнуть чимось домашнім — жиром, ополіскувачем, солодкими парфумами. Аннушка минає турнікет і рушає з першою хвилею. Цього разу це Калінінська лінія. Стоїть на пероні і вже за мить відчуває, як потяг, наближаючись, штовхає поперед себе тепле підземне повітря. Двері відчиняються, і ось вона вже всередині, затиснута поміж тілами так, що триматися нема потреби. Коли потяг завертає, вона піддається цьому рухові, хитається, наче травина серед травин, наче стеблина збіжжя серед інших стеблин. На наступній станції пасажири ще сідають, хоч здавалося, ніби сюди годі втиснути сірника. Аннушка примружується і почувається так, ніби її тримають на руках, ніби зусібіч її обіймають і заколисують лагідні руки. На одній зі станцій більшість людей зненацька виходить, і доводиться знову триматися на власних ногах.

Коли вагон, наближаючись до кінцевої станції, майже цілком порожніє, вона помічає газету. Спершу дивиться на неї з осторогою — можливо, вона вже геть розучилася читати, — а потім бере до рук і стривожено гортає. Читає, що якась модель померла від анорексії, і влада серйозно роздумує, чи не варто заборонити виходити на подіум надто худим дівчатам. Ще читає про терористів — знову попереджено замах. У помешканні виявили тротил і детонатори. Про те, що дезорієнтовані кити викидаються на пляжі й помирають. Що поліція вистежила в Інтернеті банду педофілів. Що варто сподіватися похолодання. Що мобильность становится реальностью.

Щось із тією газетою не так, певно, вона якась фальшива, підроблена. Кожне речення — болісне, нестерпне. Аннушці на очі навертаються сльози, і ось уже великі краплі скапують на газету. Неякісний папір одразу всотує їх, як вимочка.

Там, де метро виїжджає на поверхню, Аннушка притуляє обличчя до шибки й дивиться. Місто має всі відтінки попелу, від брудної білини аж до чорного. Складається з прямокутників і безформних брил, із квадратів і плетива ліній. Вона стежить поглядом за високовольтними лініями й кабелями, потім розглядає дахи, рахує антени. Заплющує очі. Розплющує їх, і виявляється, що світ тим часом перестрибнув з одного місця на інше. Перед самим смерканням, минаючи вкотре те саме місце, бачить, як на мить, на кілька хвилин призахідне сонце прориває біле клубовиння хмар і заливає будинки червоним сяйвом, самі лише вершечки, найвищі поверхи. Здається, ніби спалахнули величезні смолоскипи.

Потім вона сидить на пероні під великою рекламою. З’їдає рештки сніданку. Миється в туалеті й повертається на своє місце. От-от почнуться години пік. Ті, що вранці їхали в один бік, незабаром вирушать у протилежний. Перед нею зупиняється потяг — добре освітлений і майже порожній. У цілому вагоні лише одна людина — той чоловік у кашкеті. Стоїть, прямий, як струна. Потяг рушає, і чоловік, ледь похитнувшись, зникає в чорному роті тунелю.

— Я куплю тобі булку, — каже Аннушка до закутаної, і та на мить припиняє похитуватися — здається, ніби вона здатна перетравлювати почуте лише в безруху. Небавом рушає в бік кіосків.

Ґаліна й Аннушка стоять, спершись на задню стіну кіоску, і їдять. Перш ніж відкусити шматок, закутана кілька разів хреститься й вклоняється.

Аннушка питає її про мовчазних людей, яких учора бачила в котельні, і жінка знову завмирає, цього разу з куснем булки в роті. Буркає щось недоладне, на кшталт «чого?», а потім кидає злісно:

— Вали звідси, баришня!

І йде геть. Аннушка до першої ночі їздить на метро, а потім, коли його зачиняють і церберки виганяють людей надвір, крутиться біля місця, де, як їй здається, був вхід до теплих котелень, але ніякого входу нема. Тож вона рушає на вокзал і там, вишпортуючи з гаманця останні гроші, коротає ніч за безконечним чаєм і борщем у пластикових скляночках. Сидить за столом, мужньо впираючись ліктями у ламіновану стільницю.

Тільки-но вона чує, як із брязкотом відчиняють ґратчасті двері, відразу купує в автоматі квиток і з’їжджає вниз. У шибці потяга бачить, що її волосся вже масне, від зачіски не лишилося й сліду, інші пасажири сідають біля неї не надто охоче. Іноді її навідує панічна думка, що вона може перестріти якогось знайомого, хоча ті навряд чи їздять цією лінією. Про всяк випадок тулиться в куток, під саму стіну. Зрештою, які там у неї знайомі? Поштарка, продавчиня з крамниці внизу, сусід із поверху. Аннушка навіть не знає їхніх прізвищ. Їй кортить затулити обличчя, як робить ота закутана; це непогана ідея — надягти собі пов’язку на очі, аби щонайменше бачити й бути якнайменше баченою. Аннушку штовхають, а їй навіть приємно, що хтось її торкається. Якась старша жінка, що сіла біля неї, виймає з мішечка яблуко і простягає їй з усмішкою. Коли на станції Парк Культури вона стоїть перед будкою з пиріжками, якийсь молодий, коротко стрижений хлопець купує їй порцію. Певно, вигляд вона має кепський. Дякує і не відмовляється, хоч у кишені лишилися ще якісь копійки. Вона стає свідком багатьох подій: як міліція скручує якогось чоловіка у шкіряній куртці, як на всю горлянку свариться якесь п’яне подружжя. Як молода дівчина, підліток, сідає до потяга на Черкізовській і схлипує, повторюючи «мамо, мамо», і ніхто не наважується їй допомогти, а потім уже запізно, бо дівчина виходить на Комсомольській. Бачить якогось присадкуватого смаглявого чоловіка, який біжить, штовхаючи перехожих, але біля ескалатора застрягає в натовпі, і двоє інших викручують йому руки. Бачить якусь жінку, яка голосить, що їй вкрали все, все, а потім її голос долинає звіддалік, усе глухіше й глухіше, аж поки остаточно змовкає. І двічі того дня бачить прямого, як жердина, діда з відсутнім поглядом — він проминає перед нею в освітленому потязі. Вона не знає навіть, що нагорі вже давно смеркло, що горять усі ліхтарі й лампи, просочуючи густе морозяне повітря жовтим світлом. Того дня вона взагалі не бачила сонячного проміння. На Київській вона підіймається нагору і йде в бік тимчасового переходу біля будівельного майданчика, сподіваючись зустріти тут закутану.

Жінка на своєму місці — робить те, що завжди: тупцює, виписуючи на землі якісь кола й вісімки, викрикуючи свої прокльони, схожа на клунок розмоклого шмаття. Аннушка довго стоїть перед нею, аж доки та помічає її й змовкає. Потім, не змовляючись, обидві жваво кудись рушають, неначе кваплячись до якоїсь цілі, і досить трохи забаритися, щоб вона назавжди лишилася недосяжною. На мості вітер ударяє їх обох, ніби жінка-боксер на рингу.

В кіоску на Арбаті продають смачнющі млинці, вони недорогі, але аж плавають у маслі, ще й политі сметаною. Закутана кладе монети на скляну тарілочку й бере гарячі порції. Жінки знаходять собі місце, щоб з’їсти цю смакоту, — на парапеті. Аннушка, ніби загіпнотизована, дивиться на молодих людей, які, попри холоднечу, посідали на лавки, грають на гітарі й попивають пиво. Більше галасують, ніж співають. Перегукуються, пустують. Двоє молоденьких дівчат їдуть верхи. Так, незвичне видовище. Коні високі, доглянуті, мабуть, просто з манежу; одна з цих амазонок вітається з молодим товариством на лавках, спритно зістрибує з сідла і, тримаючи коня на короткому поводі, розмовляє з хлопцями. Друга намагається випросити в якихось запізнілих туристів гроші на їжу для коня, — принаймні, так вона каже, — але ті здогадуються, що йдеться радше про пиво. Голодні тварини з вигляду трохи інакші.

Закутана штовхає її ліктем:

— Їж.

Але Аннушка не може відірвати погляду від цієї сцени, пожирає очима молодих людей, млинці парують в руках. Бачить у кожному з них свого Пєтю, вони того самого віку. Пєтя повертається до її тіла, наче вона ніколи його не зродила. Лежить там, скорчившись, важкий, як камінь, болісний. Набрякає в ній, росте; певно, їй треба народити його ще раз, тепер уже крізь шкіру, крізь усі пори, наче піт. Поки що він підступає їй до горла, застрягає в легенях і виходить у світ самим лише схлипом. Ні, вона не зможе з’їсти жодного млинця, вона повна. Пєтя застряг їй у горлі, хоч зараз міг би сидіти там, на лавці, простягати банку пива тій дівчині з конем, відхилятися назад усім тілом і вибухати сміхом. Міг би рухатися, нахилятися аж до власних черевиків, високо піднімати руки, міг би вкласти ногу в стремено й пришпорити коня. Міг би сісти на спині цієї тварини, проїхати вулицею, прямий, усміхнений, з вусиком, що поволі опушує йому горішню губу. Міг би вибігати вгору сходами й збігати вниз, наче вихор, йому стільки ж років, скільки й цим хлопцям, а вона, мати, журилася б, що йому світить двійка з хімії, що він не складе вступних іспитів і закінчить так, як його батько, що йому нелегко буде знайти роботу, і що його наречена їй не сподобається, і дитину вони заведуть собі надто рано.

І ось те важке олив’яне море здіймається в ній вже геть нестерпно, а в ту саму мить дівчина хоче вгамувати нетерплячого коня, смикає його голову вниз за вуздечку, щоби втримати в безруху. Кінь виривається, і вона періщить його по спині батогом, кричачи:

— Стій, паскудо! Стій, заразо!

З рук Аннушки випадають млинці зі сметаною, вона підбігає до дівчини, яка вовтузиться з конем, і кидається на неї з кулаками, гамселить її наосліп.

— Облиш його! Облиш! — свище зі стиснутого горла.

Лише за якусь мить реагують приголомшені хлопці, намагаються відтягти раптово ошалілу жінку в картатому пальті, але на допомогу їй поспішає друга, якась закутана у шмаття божевільна, і вже обидві відштовхують дівчину й намагаються відібрати у неї повіддя. Дівчина верещить, затуляє голову руками, вона не сподівалася цієї оскаженілої атаки. Кінь хвицає ногами, фиркає, виривається від дівчини й біжить самою серединою Арбату, наляканий (щастя, що о цій порі вулиця майже порожня); стукотіння його копит, що відлунює від стін будинків, наводить думку на вуличні бої, демонстрації — відчиняються вікна. Але наприкінці вулиці з’являються двоє міліціонерів, що досі ледаче чимчикували, балакаючи про комп’ютерні ігри, адже нічого не відбувається, а тепер бачать якусь веремію й кидаються бігти.

— Хитайся, — каже закутана. — Рухайся.

Вони сидять у відділку й чекають своєї черги до непривітного міліціонера з зарожевілим обличчям, щоб той заніс у протокол їхні зізнання.

— Хитайся, — і наступні кілька годин вона торохкоче, не змовкаючи. Мабуть, то від страху. Адреналін розв’язав закутаній язика. Шепоче їй у саме вухо, так, щоб ніхто не почув — ні отой пограбований, ні оті дві смагляві шльондри, ні отой з пораненою головою, що однією рукою притримує бинт. Аннушка тим часом плаче, сльози течуть по її обличчі безперервно, і їхні запаси, здається, от-от вичерпаються.

Згодом, коли настає їхня черга, червонопикий міліціонер гукає через плече до когось у сусідній кімнаті:

— Це та бігунка.

А голос з іншого боку відповідає:

— Її відпусти, а тій другій впиши дрібне хуліганство.

Міліціонер обертається до закутаної:

— Жінко, наступного разу ми тебе за місто вивеземо, сто кілометрів, ясно? Сектанти нам тут не потрібні.

В Аннушки він бере документи і, наче неписьменний, велить їй повторити ім’я, побатькові, прізвище й адресу, домашню адресу. Аннушка кінчиками пальців торкається столу і з примруженими очима, наче декламуючи вірш, повідомляє свої дані. Адресу повторює двічі:

— Кузнецька 46, квартира 78.

їх відпускають одну за одною з проміжком у годину, першою — закутану. Тож коли Аннушка виходить, від закутаної вже нема й сліду. Це не дивно, надворі тріскучий мороз. Вона крутиться довкола відділка, ноги її підганяють, вони несли б її цими широкими проспектами кудись до джерела всіх вулиць, туди, де вони витікають із горбистих передмість, а далі відкриваються вже інші краєвиди — широка рівнина, що грається своїм подихом. Але ось під’їжджає автобус Аннушки, вона добігає до нього в останню мить.

Люди вже заворушилися, і на вулицях панує ранкова метушня, хоч сонце ще не зійшло. Аннушка довго їде автобусом на околицю, а потім стоїть біля будинку й, задерши голову, дивиться на свої вікна. В них іще темно, але, щойно небо починає ясніти, в кухні запалюється світло, і вона рушає до входу.

Що казала закутана бігунка

Хитайся, рухайся, рухайся. Лише так ти вислизнеш із його лабет. Той, хто керує світом, не владний над рухом і знає, що наше тіло в русі святе. Лише рухаючись, можна втекти. Він володіє тим, що нерухоме й мертвотне, тим, що легкодухе й безвольне.

Тому рухайся, хитайся, гойдайся, йди, біжи, тікай, досить на мить забутися і спинитись, і тебе вже хапають його ручища, ти перетворюєшся на лялечку, відчуваєш його подих, просмерділий димом і вихлопом, і велетенськими сміттєзвалищами за містом. Він перетворить твою барвисту душу на крихітну пласку душечку, вирізану з паперу, з газети, і буде погрожувати тобі вогнем, хворобою й війною, буде лякати тебе, аж поки ти втратиш спокій і сон. Він затаврує тебе і внесе у свої реєстри, випише тобі документ про твоє падіння. Займатиме твої думки дріб’язковими речами: що купити, що продати, де дешевше, де дорожче. Відтепер бідкуватимешся марнотою — ціною бензину й тим, як вона вплине на виплату кредиту. Кожен день проживатимеш болісно, наче твоє життя — це кара за злочин, але що то за злочин і хто його вчинив, не взнаєш ніколи.

Колись давно цар намагався перебудувати світ, але зазнав невдачі, і світ потрапив у руки антихриста. Бога — того істинного, доброго — було вигнано зі світу, посудини з Божою силою розбилися, а сама вона розлилася по землі й щезла в її глибинах. Якось, коли Бог промовляв пошепки зі свого сховку, почув його один праведний чоловік, вояк на ім’я Евфемій, і закарбував собі ці слова у пам’яті. Вночі він пожбурив геть карабін, зняв мундир, розмотав онучі й скинув чоботи. Став під небом оголений, яким його Господь Бог сотворив, а потім утік у ліси й, накинувши сяку-таку одежу, почав мандрувати від села до села, несучи ту сумну звістку. Тікайте, покидайте свої доми, йдіть, бігуни, — лише так уникнете пасток антихриста. Будь-який відкритий герць із ним приречений на невдачу. Облиште своє майно, зривайтеся з насиджених місць і рушайте в дорогу.

Бо все, що має своє стале місце у світі, всяка держава, церква, уряд, усе, що втримало форму в цьому пеклі, — все йому прислуговує. Все, що окреслене, відміряне й пронумероване, внесене в реєстр і зв’язане присягою, все, що нагромаджене, виставлене напоказ і опоряджене етикетками. Все, що зупиняє: будинки, крісла, сім’ї, земля, оранка, сіяння й вирощування. Планування, очікування результатів, складання графіків, дотримання ладу. Тому вирости своїх дітей, якщо вже ти їх необачно народила, і рушай в дорогу; поховай батьків, якщо вже вони тебе нерозважливо зродили на світ, — і йди. Тікай далеко, туди, куди не сягає його подих, його кабелі й дроти, антени й хвилі, лишайся невидною для його чутливих приладів.

Хто зупиниться — закам’яніє, хто сповільнить крок, буде приколений, як комаха, його серце простромить дерев’яна голка, його долоні й стопи приб’ють до порога і сволока.

Так загинув той, хто збунтувався. Його впіймали, а тіло прибили до хреста, пришпилили, наче комаху, й виставили перед людські й нелюдські очі, нелюдські ж особливо люблять усілякі вистави; не дивина, що ту виставу щороку грають наново, молячись до мертвого тіла.

Саме тому тирани всілякого штибу, ці слуги пекла, нутряно ненавидять кочівників, саме тому переслідують циган і євреїв, саме тому змушують до осілого життя всіх вільних людей, зв’язуючи адресою — нашим вироком.

Їхня мета — збудувати незрушний лад, у якому плин часу буде вдаваним; зробити дні монотонними й безликими, створити велику машинерію, в якій кожна істота матиме своє місце й рухатиметься за накресленим маршрутом. Установи й контори, печатки, циркуляри, ієрархії й чини, посади, заяви й відмови, паспорти, номери, посвідки, результати виборів, кампанії й перегони, колекціонування, обмін одних речей на інші.

Пришпилити світ за допомогою штрих-кодів, на кожну річ наклеїти етикетку, щоб знали, що то за товар і скільки він коштує. Хай ця чужинська мова лишається незрозумілою людям, хай її читають машини й автомати, хай ночами влаштовують собі у великих підземеллях магазинів читання своєї штрих-поезії.

Рухайся, рухайся. Благословенний, хто йде.

Третій лист Йозефіни Золіман до Франца I, цісаря Австрії

Ваша Високість мовчить — мабуть, через важливі державні справи. Я, втім, не облишаю спроб і знову прошу Вашу Високість змилуватися. Останнього листа я написала до Вашої Високості понад два роки тому й досі не дочекалася відповіді.

Тож повторюю моє прохання.

Я — єдина дитина Анджело Золімана, слуги Вашої Високості, заслуженого для імперії дипломата, людини освіченої й шанованої. Прошу змилуватися наді мною, бо я не матиму спокою, усвідомлюючи, що мій батько, тіло мого батька досі не поховане по-християнському, а стоїть опудалом у Галереї Чудес Природи при дворі Вашої Високості.

Відколи народився мій син, мене морить хвороба, дедалі тяжча. Побоююся, що ця справа така ж безнадійна, як і моя недуга, і мені нічого не вдасться вдіяти. З мого батька після смерті здерли шкіру і зробили з нього опудало, яке зараз належить до колекції Вашої Високості. Ви, Ваша Високосте, відмовили молодій матері, то, можливо, не відмовите матері, яка помирає.

Я відвідала те страшне місце перед тим, як покинути Відень, адже в міжчассі я вийшла заміж за слугу Вашої Високості, пана фон Фойхтерслєбена, військового інженера, якого служба закинула на північні окраїни нашої держави — до Кракова. Я була там і бачила. Можна сказати, що я відвідала мого батька в пеклі, бо я католичка і вірю, що він, позбавлений тіла, не зможе постати на Страшнім суді й воскреснути. Ця віра підказує мені й те, що тіло — хоч що б ми там казали — є нашим найбільшим даром, воно святе.

Відколи Бог став чоловіком, тіло навіки освячене, і цілий світ уподібнився до поодинокої людини. Ми ніяк інакше не маємо доступу до іншої людини й до світу, ніж за посередництвом тіла. Якби Христос не прийняв людського тіла, ми ніколи б не були спасенні.

Його обдерли зі шкіри, як тварину, набили травою й поставили поруч з іншими опудалами людських істот, рештками єдинорогів, велетенськими ропухами, двоголовими плодами, зануреними у спирт, і подібними чудасіями. Я дивилася на тих, що штовхалися до залів, аби на власні очі побачити Твою колекцію. Я помічала, як червоніють їхні щоки, коли вони розглядають шкіру мого батька, і чула, як вони хвалять Тебе за розмах і відвагу.

Коли відвідуватимеш свої експонати, підійди й до нього, Пане, — до Анджело Золімана, Твого слуги, чия шкіра слугує Тобі й після смерті. Ці руки, які тепер не надто старанно наповнені травою, колись дотикали мене й колихали; щока, зараз висохла й запала, торкалася мого обличчя. Це тіло кохало й було коханим, і лише насамкінець його здолали атаки ревматизму. З цього плеча Твій медик пускав йому кров. Ця людська ошкірина, підписана іменем і прізвищем мого батька, колись була живою людиною.

Щоночі мені не дає заснути питання — чому, з якої причини Ви, Ваша Високосте, так жорстоко вчинили з прахом мого світлої пам’яті батька?

Чи можливо, що причиною є колір його шкіри? Темний, чорний? Чи з білошкірою людиною, коли б та опинилася в диких краях, учинили б так само — набили б травою й виставили перед людські очі? Чи достатньо того, щоби людина чимось різнилася, зовні чи внутрішньо, як завгодно, аби її перестали стосуватися загальноприйняті права і звичаї? Отже, ці права вигадані лише для своїх? Але ж у світі стільки розмаїття. Далеко на півдні живуть інакші люди, ніж ті, що оселилися на півночі. Ті, що мешкають на сході, відрізняються від тих, що осіли на заході. Який сенс у праві, котре стосується лише одних? Усюди, куди дістаються наші кораблі й наші гроші, закон має оберігати кожного, без винятку. Чи зробили б Ви опудало з Вашого придворного, якби він був білим? Навіть наймізерніша людина має право бути похованою, тож, відмовляючи в цьому праві моєму батькові, чи не ставите Ви під сумнів його людську природу?

Гадаю, що люди, котрі нами керують, зовсім не прагнуть стати володарями помислів — хоч так переважно вважають. Сьогодні це все якесь надто абстрактне й незрозуміле. Якщо Бог — прошу пробачити мені мою гіркоту — є лише Годинникарем, який завів великого годинника, чи духом природи, невиразним і цілком безособовим, тоді поняття душі — незручне й соромітне. Який правитель захоче володіти чимось таким летким і невловним? Який освічений володар спокуситься владою над тим, чиє існування не доведене в лабораторіях?

Безперечно, Ваша Високосте, — справжня влада може стосуватися лише людського тіла. І саме така влада має нині вартість. Існування держав і кордонів обмежує простір для тіла, існування віз і паспортів контролює його природну потребу руху, пересування. Правитель, який обкладає податками, впливає на те, що їстимуть його піддані, на чому спатимуть і в що вдягатимуться — в льон чи шовк. Ти теж вирішуєш, Пане, яке тіло важливіше, а яке варте меншого. Материнські перса не порівну ділять молоко. Дитина з палацу на пагорбі смоктатиме досхочу, дитина в долині доп’є рештки. Коли ти, Пане, підписуєш воєнний декрет, одним махом кидаєш тисячі людських тіл у калюжу крові.

Володіти тілом — значить царювати над життям і смертю. Це більше, ніж правити найбільшою з імперій. Тому я звертаюся до Тебе саме так — як до володаря життя і смерті, тирана й узурпатора, і не прошу, а вимагаю. Віддай мені тіло мого батька, щоб я могла його поховати. Я буду переслідувати Тебе, як голос із темряви, і навіть коли я помру, не залишу тебе в спокої, я шепотітиму.

Йозефіна Золіман фон Фойхтерслєбен.

Нерукотворні речі

Після виставки шарір мене вже не дивує виставка нерукотворних речей. До них належать книги, які самохіть ростуть у вільгості гірських печер і подеколи дозволяють праведним людям їх віднайти; у такому разі їх урочисто переносять до храмів. Ще — ікони з божистим ликом. Достатньо лишити на певний час чисту заґрунтовану дошку й чекати. Буває, серед ночі на ній з’являється божественне обличчя, виринає з кромішньої пітьми, з підмоклих фундаментів світобудови. Можливо, наш світ — то велетенська камера-обскура, так-так, глуха скриня, і тільки-но вдається зробити у ній невеличкий отвір, тільки-но якась голка пробивається до нас, усередину разом із променем світла просіюється образ і залишає слід на внутрішній світлочутливій поверхні світу.

Ще розповідають про статуетку Будди, яка нібито з’явилася сама по собі, досконала, зроблена з найкращого металу. Треба було лише очистити її від землі. Вона представляє Будду, який сидить, підперши голову рукою. Цей Будда всміхається собі під ніс, делікатно, ледь іронічно, як хтось, хто щойно почув тонкий жарт. Жарт, розв’язка якого міститься не в останньому реченні, а в подиху оповідача.

Чиста кров

Ось що розповіла мені одна остров’янка з іншої півкулі, яку я зустріла в готелі у Празі:

Люди завжди возили з собою мільйони бактерій, вірусів і хвороб, із цим складно боротися. Але варто принаймні спробувати. Після всесвітньої паніки через пташиний грип деякі держави впровадили нові правові обмеження. Той з мешканців її острова, який виїжджав до Європи, вже ніколи не міг стати донором крові, можна б сказати, що закон вважав його довіку зараженим. Те саме зараз чекає й її: вона вже ніколи не зможе здати кров. Ось ціна її мандрівки, не врахована у вартість квитка. Втрачена чистота. Втрачена честь.

Я питаю її, чи це мало сенс, чи варто було жертвувати чистотою крові заради того, щоби побачити кілька міст, соборів і музеїв.

Вона відповідає серйозно: за все потрібно платити.

Кунсткамера

Метою паломництва є інший паломник. Цього разу я миттю впізнала ніжну руку Шарлотти. У довгастій посудині з накривкою, схожою на барельєф, плавав підвішений на двох кінських волосинах крихітний плід із заплющеними очима. Його маленькі стопи торкалися зафарбованих червоним решток плаценти. Згори — невеликий натюрморт морського дна. Все асоціюється з морем, навіть головний герой цієї вистави — плід. Ми вийшли з води. Певно, тому Шарлотта прикрасила сланцеву накривку мушлями, зірками, коралами й губками, а посередині тішив око засушений морський коник — гіпокампус.

І ще один препарат справив на мене враження — законсервовані у воді Стіксу сіамські близнюки, а поруч із ними — їхній висушений скелет. Неймовірна ощадливість — два препарати з одного подвійного тіла.

La mano di Constantio[17]

Першими, хто кинувся мені у вічі, коли я приїхала до Вічного міста, були красиві чорношкірі продавці торбинок і гаманців. Я купила невеличке червоне портмоне — попереднє у мене вкрали в Стокгольмі. Друга річ, на яку я звернула увагу, — то нескінченні ятки з листівками, біля яких, власне кажучи, можна скоротати весь час — тут, у затінку на набережній Тибру, попиваючи час від часу вино в одному з маленьких дорогих кафе. Місце пейзажних листівок із панорамами старих руїн, листівок, зроблених з амбіцією показати якнайбільше на щонайменшому шматочку паперу, поволі займають світлини, зосереджені на деталях. Мабуть, це добра ідея — полегшення для втомленої свідомості. Світу забагато, краще зосередити увагу на подробицях, а не на цілості.

Ось гарна деталь фонтана, маленький котик, що сидить на римському карнизі, геніталії Мікеланджелового Давида, величезна стопа кам’яної статуї, надщерблений торс, який одразу змушує замислитися, яку ж то голову могло мати це тіло. Поодиноке вікно в стіні вохристого кольору, і нарешті — так! — сама лише рука з указівним пальцем, вертикально скерованим у небо; велетенська, відірвана від якогось неймовірного цілого біля самого зап’ястка. Рука імператора Костянтина.

Я так і лишилась інфікованою цією листівкою. Таки важливо, що першим потрапить на очі! Відтепер я всюди бачила самі лише руки, які на щось указували, я стала залежною від цієї деталі, вона мною заволоділа.

Напівоголена статуя воїна в самому лише парадному шоломі, зі списом в одній руці; друга вказує на щось угорі. Двійко путті пухкими пальчиками звертають увагу перехожих на щось, що над їхніми головами, — що? А ще дві туристки, що корчаться зі сміху, їхні пальці; гуртик людей перед розкішним готелем — звідти саме виходять Річард Ґір та Ніколь Кідман; а на площі Святого Петра таких пальців, які на щось указують, — сотні.

На Кампо ді Фйорі я побачила жінку, яка закам’яніла від спеки біля крана з водою, — вона приклала палець до вуха, ніби намагалася згадати мелодію з часів молодості і вже починала чути її перші тони.

А потім я помітила старого хворого чоловіка на візку, який штовхало двоє дівчат. Старий був паралізований, з його носа стриміли пластикові трубочки, що закінчувалися в чорному наплічнику. На його обличчі застиг вираз глибокого жаху, а права рука хижим гачкуватим пальцем указувала на щось, що, здавалося, висіло одразу за його лівим плечем.

Картографування порожнечі

Джеймс Кук вирушив у південні моря, щоб спостерігати за проходом Венери понад сонячним диском. Венера відкрила йому не лише свою красу, але й землю, вперше помічену голландцем Тасманом. З його записів моряки знали, що вона має бути десь тут. Щодня вони її виглядали і щодня припускалися тієї самої помилки, вважаючи хмари суходолом. Вечорами розмовляли про таємничий острів, який мусить бути прекрасним, якщо вже ним опікується Венера. Як земля Венери, він мусить мати ще й безліч інших принад, які кожен уявляв по-своєму.

Перший офіцер походив із Таїті і був певен, що той суходіл нагадуватиме його Гаваї — теплий, тропічний, залитий сонцем, оточений довгими, нескінченними пляжами, повний квітів, корисних трав і гарних жінок з оголеними персами. Сам капітан походив із Йоркширу, чим дуже пишався, і, зрештою, був би зовсім не проти, якби тут виявилося так само, як удома. Він роздумував навіть, чи між країнами на протилежних сторонах земної кулі не існує якийсь таємний зв’язок, якась планетарна близькість, подібність — якщо не очевидна й тривіальна, то, в будь-якому разі, глибинна і потайна. Корабельний юнга Нільс Юнґ мріяв про гори — та земля мала бути гористою, вершини мали сягати до неба й бути засніженими, а між ними мали простягатися родючі долини, повні пасовиськ, овець і чистих струмків з фореллю (юнга, мабуть, походив з Норвегії).

Саме він першим побачив Нову Зеландію 6 жовтня 1769 року.

З тієї миті «Індевор» плив уперед, а суходіл виринав із хмар миля за милею. Вечорами капітан Кук зворушено переносив його на папір, креслячи мапи.

Протягом кількох років того картографування вони пережили безліч пригод, які не раз були яскраво описані. Хтось зауважив, що така прекрасна земля не може бути незаселеною, і наступного ж дня над бушем помітили дим. Того самого ранку, коли прибульці почали побоюватися, що на суходолі нелегко буде знайти провіант, і уявили собі войовничих дикунів, вони з’явилися на березі — страхітливі й зловісні. Мали татуйовані обличчя, висолоплювали язики й потрясали списами. Щоб переконливо підкреслити свою перевагу і негайно встановити ієрархію, мореплавці кількох із них застрелили — і дикуни пішли в атаку.

Нова Зеландія була, здається, останньою землею, яку ми собі вигадали.

Інший Кук

Томас улітку 1841 року вирушив пішки з рідного Лоуборо до Лісестера на зустріч товариства тверезості — він був великим поборником тверезого розуму. Йти було одинадцять миль. Разом із ним мандрувало ще кілька джентльменів. Під час довгої й виснажливої дороги його навідала чудова ідея (аж дивно, що ніхто раніше до цього не додумався — ось вона, славетна простота геніальності): винайняти наступного разу спеціальний рейс залізниці для всіх неорганізованих мандрівників.

Через місяць йому вдалося організувати першу подорож для кількох сотень осіб (невідомо, чи всі вони їхали на зустріч товариства тверезості). Так виникло перше туристичне бюро.

Ось вони — двоє з тих кухарів, які варять нам дійсність.

Кити. Втонути в повітрі

Усі мешканці австралійських приморських селищ виходили на берег, тільки-но з’являлася чутка, що якийсь дезорієнтований кит знову виплив на мілину. Люди саможертовно чергували біля нього, поливаючи його ніжну шкіру водою й заохочуючи повернутися в море. Старші жінки в одязі гіпі стверджували, що знають, як це зробити. За їхніми словами, достатньо примовляти до нього: «прийди до мене, мій брате» або «моя сестро». І з заплющеними очима ділитися з ним своєю енергією.

Щодня крихітні фігурки крутилися пляжем, чекаючи припливу, аби вода знову забрала кита у свої глибини. Чіпляли до човнів сіті й намагалися відтягти його силою. Але велетенська тварина перетворилася на безвільний тягар, на тіло, якому цілковито збайдужіло життя. Не дивно, що серед людей чулося слово «самогубство». Прибула також невелика група активістів, які вважали, що тварині треба дозволити померти. Чого б це акт самогубства мав бути лише сумнівним привілеєм людини? Можливо, життя кожної живої істоти має свої чіткі, хоч і не видні на просте око межі, і, переступивши їх, вичерпується саме собою? Тож хай це буде враховане у Хартії прав тварин, яка саме постає в Сіднеї чи Брісбені. Дорогі браття, ми визнаємо ваше право на добровільну смерть.

До кита, що вмирав, з’їжджалися якісь підозрілі шамани й відправляли над ним ритуали, поруч крутилися фотолюбителі й мисливці на сенсації. Вчителька з сільської школи привела сюди свій клас, і діти потім малювали «Прощання з китом».

Зазвичай це тривало кілька днів. Умирання. За той час мешканці узбережжя вже зжилися з величною й незбагненною істотою. Декотрі давали їй імена, здебільшого людські. Приїхали місцеві телевізійники. В умиранні завдяки телебаченню брала участь ціла країна, ба більше, цілий світ. Темою цієї істоти на пляжі закінчувалися всі випуски новин на трьох континентах. Крутили фільми про екологію та глобальне потепління. У студіях дискутували науковці; політики внесли проблему охорони природи до своїх передвиборних програм. У чому причина? Відповідь намагалися дати іхтіологи й екологи, і кожен по-своєму мав рацію.

Зруйнована система ехолокації. Забруднення води. Термоядерні вибухи на морському дні, відповідальність за які не брала на себе жодна країна. А може, це добровільна смерть, як у слонів? Старість? Розчарування? Мозок ссавців вразливий до пітьми. Нещодавно було доведено, що мозок кита мало відрізняється від людського, але є в ньому й такі ділянки, яких немає в гомо сапієнса. Вони — у лобній, найрозвиненішій частині мозку.

Врешті смерть стала фактом, і мертве тіло довелося усунути з пляжу. Під час цієї процедури було вже не так людно — власне кажучи, все відбулося без свідків. Були тільки рятувальники в яскраво-зелених куртках, які розтинали тіло й завантажували його на причепи, щоби згодом вивезти його в невідомому напрямку. Якщо існувало якесь кладовище для цих китів, то лише там.

Біллі, косатка, втонув у повітрі.

Невтішні, скорботні люди.

Але бувало, що деяких із них удавалося порятувати. Завдяки тяжкій і саможертовній праці десятків волонтерів кити врешті глибоко вдихали і повертали у відкритий океан. Було видно, як радісно б’ють струменями в небо їхні славнозвісні фонтани, як занурюються у хвилі їхні тіла. Пляж тріумфував.

Через кілька тижнів їх виловлювали біля берегів Японії, і їхні лагідні красиві тіла йшли на харч собакам.

Зона Бога

Вже кілька днів, як вона спакована в дорогу. Речі лежать купками на килимі в кімнаті. Йдучи до ліжка, вона обережно їх переступає, бродить поміж стосиками футболок і трусиків, скрученими в клубочки шкарпетками, старанно випрасуваними й складеними штаньми, кількома книжками в дорогу — якимись модними романами, яких досі не мала часу прочитати. Лежать тут і теплий светр, і зимові черевики, що їх спеціально придбала з цієї нагоди, — адже вона їде туди, де в самому розпалі зима.

Речі собі як речі — чудернацькі виповзки багаторазового використання, захисні футляри для вразливого п’ятдесятилітнього тіла, комбінезони, що мають оберігати від сонячних променів і нескромних поглядів. Речі, незамінні в довгій мандрівці, впродовж тих кількох тижнів, проведених ген-ген далеко, на краю світу. Вона розташувала все на підлозі, звіряючись зі списком, що його доповнювала в рідкісні вільні хвилини, вже знаючи, що мусить їхати. Мусить, бо від обіцянок не відступаються.

Пакуючи все до червоної валізи на коліщатках, вона чесно зізналася собі, що насправді їй потрібно небагато. І з кожним роком усе менше. Відпадали сукні, піна для волосся, лак для нігтів, усяке манікюрне причандалля, сережки, дорожня праска, цигарки. Цього року вона усвідомила, що їй більше не потрібні прокладки.

— Не відвозь мене, — сказала вона чоловікові, який повернув до неї сонне, ледь притомне обличчя. — Я візьму таксі.

Провела зворотним боком долоні по його ніжних білих повіках і поцілувала його в щоку.

— Зателефонуй, коли дістанешся на місце, бо я тут помру від тривоги, — проказав він дещо нерозбірливо, і його голова опала на подушку. У нього було нічне чергування в лікарні, трапилася якась аварія, пацієнт помер.

Вона надягла чорні штани й чорну лляну блузу. Взула черевики, перекинула торбинку через плече. Тепер стоїть незрушно в коридорі. Вона й сама не знає навіщо. В її родині казали, що на дорогу потрібно хоч би на хвилинку присісти — старий польський кресовий звичай. Але тут, у маленькому передпокої, нема на що сісти, жодного стільця. Тож вона стоїть і налаштовує свій внутрішній годинник, так би мовити, на світовий час, озброює велике «тепер», цей м’ясистий хронометр у людській подобі, який глухо цокає суголосно з її подихом. Потім раптово зосереджується, напружується, хапає валізу за ручку, як дитина, що заґавилася, і рвучко відчиняє двері. Все. Старт.

Смаглявий таксист старанно вклав її валізу до багажника. Кілька його жестів здалися їй зайвими, надто фамільярними; поклавши багаж, він ніби легенько погладив її руку.

— Отже, в дорогу? — запитав він з усмішкою, блиснувши великими білими зубами.

Вона підтвердила. Таксист усміхнувся ще ширше, зиркнувши на неї в люстерко заднього огляду.

— До Європи, — докинула вона, і водій виразив своє здивування чимось середнім між окликом і зітханням.

Вони їхали по шосе вздовж затоки. Якраз почався відплив, і вода поволі оголювала кам’янисте, всіяне мушлями дно. Сонце сліпило й пекло, треба було стежити за шкірою. Вона з жалем подумала про свої рослини в саду — хтозна, чи чоловік буде їх поливати, як обіцяв. Згадала про мандаринки — якщо вони дочекаються її повернення, вона зробить з них варення. Про інжир, який щойно почав дозрівати, про прянощі, заслані у найсухіше місце городу, де суцільне каміння, але, здається, їм там сподобалося, бо естрагон цього року виріс до небувалих розмірів. Навіть білизна, розвішана в саду, пропахла його терпким свіжим ароматом.

— Десять, — сказав таксист. Вона заплатила.

На місцевому летовищі вона показала квиток і відправила багаж. Лишившись з одним наплічником, відразу неквапом рушила в бік літака, до якого вже запаковувалися сонні люди — з дітьми, собаками, пакетами, набитими провіантом.

Коли маленький літак здійнявся в повітря, щоб доставити її на головне летовище, вона побачила такий прекрасний краєвид, що на мить відчула якесь піднесення. «Піднесення» — смішне старомодне слово, особливо кумедне в цій ситуації, бо вона й справді була піднята до рівня хмар. Острови й піщані пляжі належали їй так само, як її руки й ноги; море, що згорталося біля берегів пінястими рулонами, цятки кораблів і човнів, м’яка, звивиста й пливка берегова лінія, зелені нутрощі острова — все це було її власністю. God’s Zone — так казали про свій острів мешканці. Зона Бога. Він переїхав сюди, прихопивши з собою всю красу світу. Тепер роздає її кожному мешканцеві задурно, не висуваючи жодних умов.

Приземлившись на великому летовищі, вона пішла до туалету і вмила обличчя. Потім довго спостерігала за коротенькою нетерплячою чергою до безкоштовного Інтернету. Мандрівники затримувалися тут на мить, аби дати знак близьким і далеким знайомим: я є. Їй спало на думку, що й вона могла би підійти до екранів, набрати адресу свого сервера, потім логін, і перевірити, хто їй написав. Але знає, що там нічого цікавого нема: щось у справі проекту, над яким вона саме працює, жарти від подруги з Австралії, нечасті мейли від дітей. Відправник листів, які стали причиною її подорожі, вже довгий час мовчить.

Її здивували нескінченні ритуали безпеки, вона давно не літала. Її саму та її наплічник пропустили крізь рентген. Конфіскували щипці для нігтів — шкода, були ще цілком нічого, вона користувалася ними вже багато років. Працівники намагалися фаховим оком оцінити, хто з пасажирів може бути живою бомбою — насамперед ці смагляві чи оті дівчата в хустках, веселі, щебетливі. Здавалося, світом, який починається тут, де вона оце стоїть, за цією жовтою лінією, керують якісь інші права, і сюди лише долинає його злісне глухе гарчання.

Пройшовши паспортний контроль, вона купила кілька дрібничок у крамниці duty-free. Знайшла свої ворота — номер дев’ять, — сіла, повернувшись обличчям до входу, і спробувала почитати.

Літак злетів вчасно й безболісно. Вкотре сталося чудо: здоровенна, як будинок, машина ґраційно вислизнула з обіймів землі і м’яко здійнялася вгору.

Споживши пластикову літакову їжу, всі почали вкладатися до сну. Лише дехто, надягши навушники, дивився фільм про фантастичну подорож відважних науковців, яких за допомогою якогось «акселератора» зменшили до розмірів бактерії, і тепер вони мандрували в тілі пацієнта. Вона дивилася на екран, не надягаючи навушників, і чудувалася незвичному видовищу: декораціям, як на морському дні, пурпуровим коридорам кровоносних судин, пульсуванню протоків у венах, у яких пливуть агресивні, схожі на космічних прибульців лімфоцити і миролюбні круглясті еритроцити, невинні овечки. Стюард тихо розносив воду зі шматочком лимона, одним на цілий графин. Вона випила склянку.

 У дощ парковими стежками текла вода, вимиваючи з них дрібний світлий пісок і наносячи його смугами. Ті піщані смужки аж домагалися, аби щось на них написати кінчиком палиці. На них можна було малювати квадрати для гри в класи чи принцес у дзвонуватих сукнях і з осиними таліями, а через кілька років — ребуси, освідчення, любовну алгебру всіх отих «М+Б=ЛДГ», з чого випливало, що якийсь Марек чи Мацек кохає якусь Басю чи Вожену, а «ЛДГ» — це «любов до гробу». З нею завжди так у літаку: з висоти пташиного лету розкривається все життя, з дрібницями, які на землі було б неможливо згадати. Банальний механізм флешбеку, механічна ремінісценція.

Коли вона отримала мейл, то не впізнала відправника, не змогла збагнути, хто ховається під цим іменем і прізвищем, чому звертається до неї, як до давньої приятельки. Ця непам’ять тривала кільканадцять секунд, тепер їй мало б бути за неї соромно. Лист був, на перший погляд, різдвяним привітанням. Прийшов у середині грудня, коли починалися перші спекотні дні. Втім, він явно виходив поза звичайні формули. То було щось наче волання з іншого кінця труби, приглушене, невиразне. Вона не все зрозуміла, деякі речення її стривожили, як оце: «Життя здається мені якоюсь жахливою шкідливою звичкою, з якою віддавна не можеш упоратися. Ти колись кидала палити?». Так, кидала. І це було нелегко.

Кілька днів її не полишала думка про той дивний лист від чоловіка, якого знала тридцять років тому і якого вже геть забула, хоч і кохала колись. Два шалені роки молодості. Відписала чемно й дружньо, в цілком іншому тоні, і відтоді мейли почали приходити щодня.

Ті листи геть позбавили її спокою. Певно, вони розбудили якийсь заснулий фрагмент мозку, де зберігалися ті давні роки, усі ті картини, уривки діалогів, хмарки запахів. Тепер щоразу, коли вона повертала ключ у замку запалення, їдучи автом на роботу, у магнітолі ніби вмикалися ті записи, фільми, зняті примітивною камерою, з вибляклими кольорами чи й зовсім чорно-білі, якісь побутові сценки, переплутані й хаотичні, з якими невідомо, що робити. Ось, наприклад, вони виходять за місто, точніше, містечко, — на пагорби, де проходять високовольтні лінії, і тепер їхнім словам незмінно акомпанує гудіння, наче акорд, що підкреслює важливість цієї прогулянки, низький монотонний звук, напруга, яка ні зростає, ні спадає. Вони тримаються за руки. Це пора перших поцілунків, які годі назвати інакше, ніж дивними.

Їхній ліцей містився у старому прохолодному будинку, де на двох поверхах до широких коридорів рядками поприростали класи. Всі вони були схожі: три ряди лав, а навпроти них — учительський стіл. Укриту темно-зеленою ґумою дошку можна було пересувати вгору-вниз. Обов’язком чергового учня було намочувати перед кожним уроком губку. На стінах висіли чорно-білі портрети чоловіків, лише в кабінеті фізики було одне жіноче обличчя — Марії Склодовської-Кюрі, — яке засвідчувало рівність статей. Ті ряди облич, мабуть, мали нагадувати учням, що школа, попри свою провінційність, лишається членом великої наукової родини, перейняла найкращі традиції й належить до світу, в якому все можна описати, пояснити, довести й підкріпити прикладом.

У сьомому класі вона зацікавилася біологією. Десь знайшла статтю про мітохондрії — може, їй підсунув батько. Про те, що в прадавні часи, в первісному океані вони, вочевидь, були самостійними істотами, яких поглинули інші одноклітинні, і тепер вони змушені працювати на своїх годувальників. Це рабство було санкціоноване еволюцією — і тепер ми саме такі, які є. Такими термінами це все й було там описане: «поглинуті», «змушені», «рабство». Правду кажучи, їй ніколи це не давало спокою. Те, що на початку було насильство.

Вже в ліцеї вона знала, що стане біологом, тому завзято вивчала біологію й хімію. На російській писала записочки з плітками, які однокласники послужливо передавали попід лавки подружкам. На польській страшенно нудьгувала, аж поки в десятому класі не закохалася в хлопця з паралельного класу, який мав таке саме ім’я й прізвище, як і автор мейла, і чиє обличчя вона зараз намагалася пригадати. Тож вона, здається, небагато довідалася про позитивізм і Молоду Польщу.

Її щоденна подорож — це маятниковий рух красиво загнутою кривою, вісім кілометрів узбережжя, туди й назад, із дому на роботу й навпаки. Море в цих подорожах присутнє повсякчас, тож її поїздки можна вважати морськими мандрівками.

На роботі вона припиняла думати про мейли, поверталася до дійсності, в якій не було місця для тьмяних спогадів. Щойно вона виїжджала на шосе, її охоплювало завзяття — стільки цікавих речей її чекають у лабораторії й офісі. Знайомий обрис низького скляного будинку перемикав її свідомість, мозок починав працювати продуктивніше, розганявся, наче добре наоливлений безвідмовний двигун, який завжди привозив її до мети.

Вона працювала у великій програмі з боротьби зі шкідниками — ласками й опосумами, які, необачно завезені сюди людиною, знищували популяції ендемічних видів птахів, пожираючи насамперед їхні яйця.

Група, в якій вона працювала, вивчала дію різних видів отрути на цих невеликих ссавців. Отруту вводили в яйця, які згодом вкладали до спеціальних дерев’яних кліток, розставлених у лісі й буші. Отрута мусила бути швидкою й гуманною, до того ж мала блискавично розкладатися, щоб загиблими тваринами не отруїлися популяції комах. Кришталево-чиста отрута, цілком безпечна для світу, спрямована лише на шкідника, на один-єдиний вид. До того ж вона самознищується, виконавши завдання. Джеймс Бонд екології.

Над цим вона й працювала. Вона створила таку речовину. На це пішло сім років роботи.

Він звідкілясь про це знав. Певно, вичитав в Інтернеті, там же є все. Якщо тебе нема в Інтернеті, то тебе ніби взагалі немає. Про тебе мусить бути принаймні одна маленька згадочка, хоч би в списку випускників ліцею. Її знайти було неважко, вона ніколи не міняла прізвища. Тож він, мабуть, просто ввів її прізвище в «Ґуґл», і вискочило кілька сторінок — її статті, річний план занять для студентів, діяльність на ниві екології. Спершу їй здалося, ніби йому йдеться саме про це. Тому наївно пустилася в дискусії по мейлу.

Важко було спати в цьому великому трансконтинентальному літаку. Ноги терпнули й напухали. Вона ненадовго западала в дрімоту і прокидалася ще більше дезорієнтованою в часі. Невже ніч може тривати так довго? — дивується спантеличене людське тіло, відірване від землі, від свого місця, де сонце сходить і заходить, а шишкоподібна залоза, це потаємне третє око, ретельно реєструє його рух небом. Нарешті починає світати, і двигуни літака змінюють тон. З тенора, до якого вже звикло вухо, вони переходять у нижчі регістри, баритонові й басові. Велика машина несподівано для неї зісковзує на землю — швидко й спритно. Прямуючи довгим рукавом до будинку аеропорту, вона відчуває, яке тут гаряче повітря, як воно заповзає крізь усі щілини, липке, вологе, як легені навідріз відмовляються його вдихати. На щастя, їй недовго доведеться в ньому перебувати. Наступний літак вирушає приблизно за шість годин, і вона має намір перечекати цей час в аеропорту, дрімаючи, намагаючись зорієнтуватися в часі. Далі, попереду, ще півдоби лету.

Вона часто думала про чоловіка, який надіслав їй того несподіваного мейла. Після того першого приходили наступні, нарешті зав’язалося листування, повне недомовок і здогадок. Таких речей не пишуть прямо, але до людей, з якими колись існував близький тілесний зв’язок, треба виявляти якусь особливу лояльність. Так вона це розуміла. Чи не тому він звернувся саме до неї? Це очевидно. Втрата цноти — це подія одноразова і незворотна, повторити її неможливо — тому-то вона по-своєму маєстатична, хочеш того чи ні, незалежно від усякої ідеології. Вона добре пам’ятає, як це було: короткий гострий біль, надріз, шрам — аж дивно, що спричинений таким безпечним і тупим знаряддям.

Ще вона пам’ятає великі сіро-кремові будинки біля університету, понуру аптеку, в якій завжди горіло світло, незалежно від погоди й пори року, старі коричневі банки зі старанно описаним на етикетці вмістом. Жовті блістери таблеток від болю голови, зв’язані Гумками по шість. Пам’ятає приємні круглясті форми ебонітових телефонних апаратів, переважно чорних чи барви червоного дерева, — у них не було диска, лише невеличка корба, а їхній звук нагадував крихітне торнадо, що закручувалося десь у довгих тунелях кабелів, щоби прикликати жаданий голос.

Дивовижно, що вона так виразно це бачить — уперше в житті. Мабуть, вона починає старіти, адже переважно на старість оживають усі ті закамарки мозку, де старанно записані проминулі події. Досі їй було ніколи міркувати про такі давні справи, минуле здавалося їй невиразною тінню. Нарешті цей фільм пригальмовує, стають помітними деталі — безмежним є людський мозок. Там збереглася навіть її маленька коричнева торбинка, передвоєнна, ще материна, з м’якими стінками з прогумованого матеріалу, з гарним металевим замочком, що нагадував якусь коштовність. Усередині торбинка була гладенькою й прохолодною, і якщо вкласти туди руку, здавалося, ніби там оселилося мертве відгалуження часу.

Другий літак, до Європи, — ще більший, двоповерховий. У ньому летять відпочилі засмаглі туристи, які намагаються заштовхати на багажні полиці ексцентричні сувеніри: високий барабан, оздоблений етнічним візерунком, трав’яний капелюх, дерев’яного Будду. Вона сидить між двома жінками, по самій середині ряду — дуже незручне місце. Опирає голову на сидіння, але знає, що не засне.

Вони приїхали на навчання з одного й того самого містечка, він вивчав філософію, вона — біологію. Щодня після занять зустрічалися, трохи перелякані, загублені у великому місті. Іноді потай відвідували одне одного в гуртожитку, одного разу — тепер вона дуже виразно це пригадує — він навіть дряпався по ринві на другий поверх. Пам’ятає й номер кімнати: 321. Але місто й університет тривали лише рік, вона ще встигла скласти іспити — і виїхала. Батько розпродав свій стоматологічний кабінет за копійки: дантистичне крісло, засклені металеві шафи, автоклави й інструменти. До речі, цікаво, де тепер усе те причандалля? На смітнику? Чи з нього досі злущується кремова фарба? Мати продавала меблі. Не було ні розпачу, ні суму, в тому прощанні з речами була лише тривога, бо ж це значило, що життя доведеться починати спочатку. І батько, і мати були молодшими, ніж оце вона (хоч тоді здавалися їй геть старими), готовими до пригод, байдуже де — у Швеції, Австралії чи на Мадагаскарі, — де завгодно, аби лише подалі від північного гнилуватого клаустрофобного життя в абсурдній і похмурій комуністичній державі кінця шістдесятих. Батько казав, що ця країна — не для людей, хоч це не завадило йому решту життя вмирати від ностальгії. Вона ж хотіла виїхати. Хотіла, як і кожна дев’ятнадцятирічна дівчина, вирушити у світи.

Ця країна — не для людей, а для дрібних ссавців, для комах і нетлів. Вона спить. Літак висить у чистому морозяному повітрі, яке вбиває бактерії. Кожен лет нас дезінфікує. Кожна ніч — очищує. Вона бачить картину — не знає її назви, але добре пам’ятає з дитинства: молода жінка торкається повік старця, який стоїть перед нею на колінах. Цю картину вона бачила в батьковій бібліотеці, вона пригадує, де стояв альбом: праворуч унизу, де й решта альбомів. Вона й тепер могла б, заплющивши очі, ввійти до тієї кімнати з вікнами у півкруглому еркері, що виходили в сад. Праворуч на рівні обличчя був чорний круглий ебонітовий вимикач, за який треба було взятися великим і вказівним пальцями й повернути. Він ледь опирався, перш ніж клацнути. Світло спалахувало в люстрі з п’ятьма довгастими келихуватими абажурами — щось на кшталт обертового кола. Але те світло під стелею було надто слабке й сочилося надто звисока, вона його не любила. Зазвичай вмикала торшер із жовтим абажуром, у якому були незбагненним для неї чином залиті стеблини трави, і сідала в старе протерте крісло. Дитиною вона гадала, що в ньому живуть бобоки — незрозумілі страховиті створіння. Книга, яку вона тепер би розгорнула на колінах, — це альбом Мальчевського[18]. Перед нею сторінка, на якій молода гарна жінка, тримаючи в руці косу, спокійно, з любов’ю закриває очі старому чоловікові, що стоїть перед нею навколішках.

Її тераса виходить на розлогий луг, за яким ряхтять лазурові води затоки. Приплив грається кольорами, змішує їх, інкрустує хвилі срібними поблисками. Над вечір вона завжди виходить на терасу — звичка з часів, коли вона ще палила. Тепер стоїть там і дивиться на людей, які віддаються розмаїтим утіхам і забавам. Якби це намалювати, вийшов би якийсь радісний, сонячний, можливо, дещо інфантильний Брейгель. Брейгель півдня. Люди пускають повітряних зміїв: один має форму великої кольорової риби, чиї довгі тонкі плавники звиваються в повітрі, наче у рибки-вуалехвоста. Другий — ведмедик панда, велетенський, круглявий, він ширяє над крихітними фігурками людей. Третій — велике вітрило, що тягне по землі низенький візок свого власника. Ось яка користь від повітряного змія! Ось яким послужливим може бути вітер, яким добрим.

Люди граються з собаками, кидають їм кольорові м’ячики. Собаки апортують їх із невичерпним ентузіазмом. Маленькі фігурки бігають, їздять на велосипедах і роликах, відбивають м’яча, грають у волейбол, бадмінтон, управляються в йозі. Неподалік трасою сунуть кольорові авта з причепами, а на них — човни, катамарани, велосипеди, пересувні будинки. Дмухає легкий вітерець, сяє сонце, дрібні пташки сваряться під деревом за якісь нікому не потрібні окрушини.

Вона розуміє це так: життя на планеті рухає вперед якась потужна сила, яка міститься в кожному атомі живої матерії. Ця сила наразі не має ніяких фізичних виявів, її неможливо зафіксувати ані на детальних мікрофотографіях, ані на знімках атомного спектра. Це штовханина, просування вперед, безперервний вихід поза те, що є. Це двигун змін, сліпа потужна енергія. Приписувати їй наміри чи ціль — нісенітниця. Дарвін пояснив її, як зумів, але помилився. Немає ніякого природного відбору, ніякої боротьби, ніякої перемоги, ніякого виживання сильнішого. Еволюція-сраколюція. Що досвідченішим біологом стаєш, що довше й уважніше спостерігаєш за складними зв’язками в біосистемі, то більше впевнюєшся у прочутті, що все живе допомагає одне одному рости й ширитися, спирається одне на одне. Одні організми дарують себе іншим, віддають себе в користування. Якщо й існує суперництво, то це випадкове явище, тимчасове порушення рівноваги. Це правда, що гілки дерев штовхаються, пнучись до світла, що коріння повзе наввипередки до джерел води, що тварини з’їдають одна одну, але в усьому цьому є якась приголомшлива для людини згода. Може здатися, ніби ми граємо в театрі велетенського тіла, а ті щоденні війни, які ведемо, — то лише локальні конфлікти. ВОНО — як іще його назвати? — живе і має мільйони рис і властивостей, усе в ньому міститься, і немає нічого, що було би поза ним, кожна смерть є часткою життя, тож у певному сенсі смерті немає. Немає помилки. Немає винних і невинних, немає добродійства й гріха, немає добра і зла; той, хто вигадав ці поняття, ввів людей в оману.

Вона повертається до кімнати і читає його новий мейл, супроводжуваний сигналом-поклацуванням. Пригадує свій розпач з приводу того чоловіка, колись дуже-дуже давно. Розпач через те, що він залишається, а вона їде. Він тоді прийшов на вокзал, але вона не пам’ятає, як він стояв на пероні, хоч колись ревно берегла цей образ; пригадує лише, як рушає потяг і за вікном дедалі швидше пропливає зимова Варшава. І ще думка, яка починається зі слів «більше ніколи». Тепер це видається сентиментальним, і, правду кажучи, вона вже не розуміє того болю. То був добрий біль — як менструаційний. Щось довершується всередині, добігає кінця якийсь процес, і все, що зайве, усувається назавжди. Докучає біль, але це біль очищення.

Певний час вони листувалися, листи від нього приходили в синіх конвертах із марками кольору висівкового хліба. Звісно, вони планували, що колись він приїде туди, де опиниться вона. Він, ясна річ, не приїхав — та й хто би повірив таким обіцянкам? Причин було кілька, і всі вони сьогодні здаються невиразними й дивними: відсутність паспорта, політика, люті зими, в яких застрягаєш, наче в крижаній ущелині, неспроможний ворухнутися.

Одразу після переїзду її почала охоплювати дивна туга. Дивна, бо стосувалася вона речей надто дрібних, щоби за ними сумувати: води, яка збирається калюжами в заглибинах хідника, неонових барв, якими міниться на цій воді розлитий бензин, важких і рипучих старезних дверей, що ведуть на темну сходову клітку. Ще вона сумувала за фаянсовими тарілками з коричневою облямівкою й написом «Społem»[19], на яких у студентському барі подавали ліниві вареники, политі топленим маслом і посипані цукром. Згодом та туга просочилась у нову землю, наче розлите молоко, і від неї не лишилося й сліду. Вона закінчила навчання, здобула спеціальність, мандрувала світом. Вийшла заміж за чоловіка, з яким досі разом, і народила близнюків, які й самі невдовзі матимуть дітей. Здається, ніби пам’ять — то шухляда, завалена паперами; деякі з них геть неважливі, такі собі одноразові документи, чеки з пральні, квитанції про купівлю зимового взуття чи тостера, про який уже давно всі забули. Але є й інші, багаторазові, які задокументували не подію, а цілий процес: дитячі медичні картки, студентський квиток, наполовину заповнений щосеместровими печатками, атестат зрілості, посвідчення про закінчення курсів крою та шиття.

У черговому листі до неї він писав, що тепер лежить у лікарні, але вже відомо, що його випустять на свята, і він уже туди не повернеться. Все, що було можливо зробити, вже зроблене, все вивчене й передбачене, тож відтепер він буде вдома. Мешкає під Варшавою, в селі, і тепер лежить сніг, у цілій Європі сильні морози, трапляється навіть, що люди замерзають на смерть. Ще він написав, як називається його хвороба, але польською, тож вона гадки не мала, що це таке, просто не знала польської назви. «Ти пригадуєш, що ми одне одному пообіцяли? — писав він. — Пам’ятаєш останню ніч перед твоїм від’їздом? Ми сиділи на парковому газоні, було дуже гаряче, червень, усі іспити складено на п’ять, і місто, розігріте протягом дня, віддавало тепло, змішане з запахом бетону, неначе пітніло. Пам’ятаєш? Ти принесла пляшку горілки, але ми її так і не подужали. Ми пообіцяли одне одному, що побачимось. Побачимося, хай би там що. І ще дещо зробили — пам’ятаєш?».

Звісно, вона пам’ятає.

Він мав невеличкого складаного ножа в кістяній оправі, і в тому ножі був штопор, яким він щойно відкоркував пляшку (а пляшки тоді закорковували й заливали лаком). І тепер вістрям цього штопора він робить собі на долоні, — здається, між великим і вказівним пальцями, — поздовжню ранку. Вона бере в нього скручене металеве вістря і робить собі те саме. Потім вони торкаються двома краплинками крові, дотикаються скалічинами. Цей романтичний молодечий жест зветься кровним побратимством і, мабуть, походить із якогось модного тоді фільму, а може, з книжок — чи не з «Вінету»[20].

Вона ретельно оглядає свої долоні, обидві, бо не пригадує, яка то була рука — ліва чи права. Нічого не знаходить. Час гоїть і не такі рани.

Звісно, вона пам’ятає ту червневу ніч — із віком пам’ять починає відкривати свої голографічні провалля, дні, наче за ниточку, витягують за собою наступні, а далі виринають усе нові години й хвилини. Завмерлі образи починають рухатися, спершу повільно, щоразу повторюючи одні й ті самі миті, і це нагадує видобування з піску старезних скелетів: спочатку виявляєш якусь одну кістку, але мітелка поволі очищує все нові й нові, аж доки постає ціла складна конструкція — суглоби, з’єднання, усе те, що тримає на собі тіло часу.

З Польщі вони виїхали до Швеції. Був 1970 рік, їй було тоді дев’ятнадцять. Через два роки вони вирішили, що це надто близько, що через Балтійське море доходять якісь флюїди, туга, міазми, якесь неприємне повітря. Батько був хорошим дантистом, мати — зубним техніком. Таких прийме будь-яка країна світу. Кількість мешканців треба помножити на кількість зубів, і так можна обчислити свої шанси. Що далі поїхати, то краще.

Вона відписала й на цього листа, з подивом підтвердивши свою чудну обіцянку. А вже наступного ранку прийшла відповідь від нього, так наче він там, по той бік, нетерпляче чекав, підготувавши текст і зберігши його на робочому столі, щоб одразу скопіювати й надіслати.

«Спробуй собі уявити постійний біль і нерухомість, яка з кожним днем прогресує. Але й це все можна було б витримати, коли б не думка, що поза цим болем нічого немає, що не буде ніякої полегші, що кожна наступна година буде гіршою за попередню, і все, що чекає попереду, — це якась неймовірна пітьма, якесь пекло, збудоване з галюцинацій, з десятьма колами страждань. І немає ніякого провідника, ніхто не поведе тебе за руку й не розтлумачить причин, бо й нема ніяких причин, ніякої кари й ніякої винагороди».

І ще наступний лист, у якому він скаржився, що писати йому дуже важко. Лист був повний натяків і загальників: «Знаєш, тут про це не може бути й мови. Традиція не схвалює таких ідей, справу погіршує ще й вроджена нехіть до рефлексії у моїх (чи все ще твоїх?) співвітчизників. Зазвичай це пояснюють важкою історією, яка завжди була до нас неприхильною, водила полями — чи не звідти назва країни? Спалахи ентузіазму завжди змінювалися застоєм, і тому нормою став певний рівень остраху й недовіри до світу, переконання у рятівній силі незрушних правил, а заразом — небажання триматися власних засад.

Моє становище таке: я розлучений і контакту з дружиною не маю, мною опікується моя сестра, але вона ніколи не виконала б мого прохання. Дітей у мене нема, і мені дуже через це прикро — їх варто мати бодай з такої причини. У мене чимало недоброзичливців, і я, на жаль, — публічна особа. Жоден лікар не наважиться мені допомогти. В одному з політичних скандалів мене було скомпрометовано, я вже не маю так званого доброго імені, я це знаю, і мені це цілковито байдуже. В лікарні мене вряди-годи хтось відвідував, але, підозрюю, не через щире бажання мене побачити, а з, можливо, не до кінця усвідомленого злорадства — аби постояти біля ліжка й покивати головою: «Ось що з ним сталося!». Я розумію це почуття, воно цілком людське. Та й я не кришталево чистий, я багато в житті наламав дров. У мене єдина чеснота — я завжди був добре організований. І хотів би скористатися цією рисою до кінця».

Вона далеко не все зрозуміла, багато слів випало з пам’яті. Наприклад, вона не знала, хто така «публічна особа» — їй довелося трохи над цим помізкувати, тепер, здається, вона вже знає. А що значить «наламати дров»? Наробити безладу? Завдати собі шкоди?

Намагалася уявити собі, як він пише цього листа — сидить чи лежить, чи одягнений у піжаму, — але його постать залишалася в її уяві порожнім прозорим обрисом, крізь який вона дивилася на луки й затоку. Після цього довгого листа вона знайшла картонні коробки, де тримала старі світлини з Польщі, і нарешті відшукала його — пристойно зачесаний юнак із тінню молодечого заросту, в смішних окулярах і якомусь розтягнутому ґуральському[21] светрі, з рукою біля самого обличчя, — мабуть, він щось говорив, коли зробили цей чорно-білий знімок.

Синхронна подія: через кілька годин прийшов лист зі світлиною в додатку. «На жаль, мені щораз важче писати. Будь ласка, поквапся. Подивись, який я з вигляду. Тобі треба це знати, хоча фото зроблене рік тому». Масивний чоловік із сивим волоссям, що стирчить їжачком, гладенько поголений, з м’якими, дещо невиразними рисами обличчя, сидить у якомусь приміщенні на тлі полиць, завалених паперами. Редакція? Між першою і другою світлинами немає нічого схожого, може здатися, що це зовсім різні люди.

Вона не знає, що це за хвороба. Вписує польську назву в «Ґуґл», і миттю все стає зрозуміло. Ага! Ввечері питає про це чоловіка. Він детально оповідає їй про механізм хвороби, про її невиліковність, про нерухомість, яка прогресує.

— А що? — питає він насамкінець.

— Та нічого. Знайомий знайомого цим хворіє, — ухильно відповідає вона, а потім, ніби мимохідь, дивуючись самій собі, повідомляє йому про конгрес у Європі — велика несподіванка, її запросили в останню мить.

Того останнього перельоту можна не враховувати — він тривав лише годину, з Лондона до Варшави. Вона його майже не помітила. Багато молоді, яка поверталася з роботи додому. Дивовижне відчуття: всі природно говорять польською. На самому початку це було для неї приголомшливим відкриттям, так наче вона зустріла стародавніх греків. Усі тепло вдягнені — шапки, рукавиці, шарфи, пухові куртки, як у лижників, — щойно тепер вона збагнула, що значить приземлитися посеред зими.

Змучене тіло, схоже на одне суцільне сухожилля, розтягнуте на ліжку. Коли вона ввійшла, він її не впізнав. Це зрозуміло. Уважно на неї дивився, знав, що це вона, але не впізнавав. Принаймні так їй здавалося.

— Привіт, — сказала вона.

Він ледь помітно всміхнувся й заплющив очі.

— Ти неймовірна.

Якась жінка, мабуть, сестра, про яку він згадував, відсунулася й звільнила їй місце біля ліжка. Вона підійшла й торкнулася його руки, кістлявої й аж попелястої — його кров уже несе попіл замість вогню.

— Ось бачиш, — сказала його сестра, точнісінько так, як звертаються до дитини, — маєш гостю. Бачиш, хто приїхав тебе відвідати? Прошу, сідайте.

Він лежав у кімнаті з вікнами на засніжене подвір’я й чотири велетенські сосни, далі було видно паркан і дорогу, а за ними — справжні вілли. Їхня архітектурна пишнота її ошелешила. В пам’яті це закарбувалось інакше. Колони, веранди, освітлені брами. Вона чула скрегіт автомобільного стартера, хтось із сусідів марно намагався завести двигун. У повітрі витав легенький запах вогнища, диму з хвойного дерева.

Він глянув на неї й усміхнувся, але самими лише вустами — їхні куточки ледь піднялися, — очі й далі були серйозними. Крапельниця стояла праворуч від ліжка. Катетер був устромлений в набряклу синювату вену, яка вже ледь билася.

Коли сестра вийшла, він запитав:

— Це ти?

Вона всміхнулася.

— Ось бачиш, я приїхала, — вона приготувала це просте речення заздалегідь. Вийшло непогано.

— Дякую. Я не вірив, — промовив він і ковтнув слину, ніби збирався розплакатися.

Вона злякалася, що от-от стане свідком якоїсь ніякової сцени.

— Та припини, — сказала вона. — Я не вагалась ані миті.

— Гарно виглядаєш, молодо. От лише колір волосся змінила, — спробував він пожартувати.

Його вуста були пересохлі. На столику біля ліжка вона побачила склянку, а в ній — паличку, огорнуту марлею.

— Хочеш пити?

Він кивнув.

Вона вмочила паличку у воду й нахилилася над хворим чоловіком, відчула його запах — солодкавий, неприємний. Він опустив повіки, коли вона обережно зволожила йому губи.

Намагалися розмовляти, але без особливого успіху. Він подовгу заплющував очі, й вона не знала, слухає він її чи відлітає в якусь далечінь. Вона почала від «пам’ятаєш, як...», але не спрацювало. Коли змовкла, він торкнувся її руки й попросив:

— Розповідай щось. Говори до мене.

— Скільки це ще... — вона добирала слово, — триватиме?

Він сказав, що, можливо, й кілька тижнів.

— Що це таке? — запитала вона, дивлячись на крапельницю.

Він знову всміхнувся.

— Три в одному. Обід, сніданок і вечеря. Відбивна з капустою, шарлотка й пиво на десерт.

Вона пошепки повторила: «відбивна». Це слово, майже забуте, розпалило її голод. Вона взяла його руку й обережно розтерла йому схололі пальці. Чужі руки, чужа людина, вона нічого в ньому не впізнавала, чуже тіло, чужий голос. Вона цілком могла помилитися, потрапити не до того дому.

— Ти справді мене впізнаєш?

— Певна річ. Ти не дуже-то й змінилася.

Вона знала, що це неправда. Він її не впізнав. Може, якби вони мали шанс побути поруч довше, розвинути всі ці жести, вирази обличчя, рухові навички... Але чи треба? Їй здалося, що він знову кудись відчалив — заплющив очі, наче заснув. Вона йому не заважала. Дивилась на його попелясте обличчя й запалі очі, на геть білі нігті, ніби відтворені з воску, але неточно, бо межа між ними й шкірою пальців була непомітною.

Згодом він повернувся, глянув на неї так, ніби минула лише секунда.

— Я знайшов тебе в Інтернеті, вже давно. Читав твої статті, але мало що розумів, — він кволо всміхнувся. — Надто складна термінологія.

— Ти справді читав? — здивовано запитала вона.

— Ти, певно, щаслива. Принаймні, видаєшся щасливою.

— Я щаслива.

— Як переліт? Скільки це годин?

Вона розповіла йому про летовища й пересадки. Спробувала полічити години, але нічого не вийшло, бо вона летіла на захід, і здавалося, ніби час розрісся. Описала йому свій дім, краєвид із затокою. Розповідала про опосумів, про сина, який на рік поїхав до Гватемали викладати англійську в сільській школі. Про батьків, які недавно померли одне за одним, реалізовані в житті, сиві; до останніх днів вони перешіптувалися між собою по-польському. Про чоловіка, який робить складні операції на мозку.

— Ти вбиваєш тварин, правда? — спитав він зненацька.

Вона глянула на нього з подивом. Через мить їй усе стало зрозуміло.

— Це болісно, але необхідно. Хочеш пити?

Він заперечно похитав головою.

— Чому ти це робиш?

Вона нетерпляче махнула рукою. Зрозуміло чому. Тому, що люди завезли на острів свійських тварин, яких ніколи не було в тутешній екосистемі. Одних понад двісті років тому бездумно завезли, інші, здавалося б, цілком невинні, — кролі — втекли. З хутроферм повтікали опосуми й ласки. З домашніх квітників утекли рослини: нещодавно вона бачила узбіччя дороги, заросле криваво-червоними пеларгоніями. Втік часник, який на пустирях здичавів, і тепер його квіти дещо виблякли. Хтозна, можливо, через тисячі років він створить тут якусь свою локальну мутацію. Такі, як вона, працюють у поті чола, щоб не дозволити решті світу зіпсувати їхній острів, щоб із випадкових кишень не випали на острівний ґрунт випадкові насінини, щоб на шкоринках бананів не прибув сюди чужорідний грибок, спроможний занапастити цілу екосистему. Щоби прибульці на черевиках, на своїх траперських підошвах, не принесли на острів небажаних іммігрантів — бактерії, комах, водорості. За цим треба стежити, хоч ця боротьба приречена на поразку. Доводиться прийняти той факт, що вже ніколи не буде окремих екосистем. Світ злився в одне суцільне місиво.

Треба дотримуватися митних правил. Не можна ввозити на острів ніяких біологічних субстанцій, на насіння потрібно мати дозвіл.

Вона помітила, що він її слухає не дуже уважно. Та й хіба це доречна тема для такої зустрічі? Вона вмовкла.

— Говори, розповідай, — попросив він.

Вона поправила йому піжаму, яка відхилилася на грудях і оголила майже білий шматок шкіри з кількома сивими волосинами.

— Глянь, оце мій чоловік, а це діти, — сказала вона і видобула з торбинки гаманець, де у прозорій кишеньці лежали світлини. Показала йому дітей. Він не міг підвести голови, тож вона йому трішки її підняла. Він усміхнувся.

— Ти вже бувала тут давніше?

Вона заперечно похитала головою.

— Але я бувала в Європі, на наукових конгресах. Загалом три рази.

— Тебе не тягло сюди?

Вона замислилася.

— Знаєш, стільки всього діялося в житті, я вчилася, народжувала дітей, працювала. Ми будували будинок на березі океану, — почала вона, але в голові чула голос батька: «...годиться для малих ссавців, нетлів і комах». — Я забула, просто забула.

— Ти знаєш, як це зробити? — запитав він, помовчавши.

— Так, — відповіла вона.

— Коли?

— Коли захочеш.

Він, долаючи біль, повернув голову до вікна.

— Щонайшвидше. Завтра?

— Добре. Завтра.

— Дякую тобі, — мовив він і глянув на неї так, ніби щойно освідчився їй у коханні.

На виході її обнюхав старий перегодований собака. Сестра стояла на ґанку, на морозі, курила цигарку.

— Запалите?

Вона зрозуміла, що це запрошення до розмови і, собі на подив, узяла одну. Цигарка була тоненька, ментолова. Від першої ж затяжки їй замакітрилось у голові.

— Він приймає морфій у пластирях, тому трохи непритомний, — сказала жінка. — А ви здалеку?

Тієї миті вона усвідомила, що жінка нічого не знає — він її не втаємничив. Вона не знала, що сказати.

— Ах, ні. Ми працювали разом певний час, — промовила, не вагаючись; вона й не думала, що спроможна збрехати. — Я закордонна кореспондентка, — вигадала вона, щоб якось пояснити свій іноземний акцент.

— Бог — несправедливий, несправедливий і жорстокий. Хіба можна так мучитися, — сказала його сестра з якимсь упертим виразом обличчя. — Добре, що ви його відвідали, він такий самотній. Перед обідом приходить медсестра з поліклініки. Каже, що краще було б віддати його до госпісу, але він не хоче.

Вони одночасно погасили цигарки в снігу, ті навіть не засичали.

— Я зайду завтра, — сказала вона. — Попрощатися перед від’їздом.

— Уже завтра? Так швидко? Він так зрадів вашому приїздові... А ви лише на два дні, — жінка зробила рух, наче хотіла впіймати її за руку, наче хотіла додати: «Не покидай нас».

Вона мусила перереєструвати квитки, не сподівалася, що все вийде так швидко. Того найважливішого, з Європи додому, не вдалося обміняти, тож у неї виявився вільний тиждень. Проте вона вирішила не залишатися тут — краще відразу виїхати, до того ж їй було незатишно в цих снігах і сутінках. На завтра були квитки до Лондона й Амстердама — вона вибрала Амстердам. Матиме тиждень, щоби порозглядати місто.

Вона повечеряла на самоті, а потім пройшлася головною вулицею до Старого міста. Розглядала вітрини маленьких крамничок, де були переважно сувеніри й біжутерія з бурштину. Вона їй не подобалася. Та й саме місто здалося їй якимось непроникним, надто великим і надто холодним. Люди на вулицях були щільно закутані, з обличчями, наполовину затуленими комірами й шаликами, з їхніх вуст вилітали хмарки пари. На тротуарах лежали купки замерзлого снігу. Вона збиралася глянути на гуртожитки, де колись жила, але передумала. Правду кажучи, все тут було їй несимпатичне. Зненацька їй здався дивним той феномен, що люди так радо й з власної волі відвідують місця своєї молодості. Що вони хочуть там знайти, у чому впевнитися? Що вони справді там були? Що добре зробили, звідти поїхавши? Чи, може, їх вабить надія, що точне пригадування давніх місць спрацює, як замок-блискавка, і з’єднає минуле з майбутнім в одну суцільну площину — металевим швом, зубок у зубок.

Мабуть, вона теж була тутешнім людям несимпатичною — на неї взагалі не дивилися, її оминали поглядом. Здавалося, що здійснилася її дитяча мрія — бути невидимою. Такий собі казковий атрибут — шапка-невидимка, яку надягаєш на голову й поволі зникаєш з очей.

Останніми роками вона зрозуміла, що достатньо просто бути жінкою середнього віку без особливих прикмет, щоби негайно стати невидимою. Не лише для чоловіків, але й для жінок, які перестають відчувати з її боку будь-яку конкуренцію. Нове дивовижне відчуття: погляди перехожих ковзають її обличчям, її щоками й носом, навіть їх не торкаючи. Ті погляди прошивають її тіло наскрізь і, мабуть, бачать крізь неї реклами, пейзажі, розклади руху. Так-так, здається, вона стала прозорою — зрештою, це дає величезні можливості, лише треба навчитися ними користуватися. В якійсь драматичній ситуації ніхто її не запам’ятає, свідки згадуватимуть: «якась жінка...», «хтось іще тут стояв...». Чоловіки в цьому сенсі ще жорстокіші, ніж жінки — ці останні подеколи ще звернуть увагу на сережку. А ті нічого не приховують, дивляться на неї не довше, ніж секунду. Іноді хіба що якась дитина з невідомих причин прилипне до її очей, старанно й незворушно вивчить її обличчя і відвернеться — до майбутнього.

Вечір вона провела в готельній сауні, а потім заснула — надто швидко, втомлена зміною часових поясів, неприкаяна, наче карта, вийнята зі своєї колоди і вкладена до іншої, екзотичної. Вранці вона прокинулася надто рано, і її охопив страх. Вона лежала навзнак, було ще темно; пригадувала собі чоловіка, як він прощався з нею, ще сонний. В паніці подумала, що більше ніколи його не побачить. Уявила собі, як залишає сумку на сходах, скидає одяг і лягає біля нього, як вона це любить — притулившись до його голої спини і встромившись носом у його потилицю. Вона зателефонувала до нього — там був вечір, і він якраз повернувся з лікарні. Лише словом згадала про конгрес. Говорила про погоду, про те, що стоять морози, він ледве чи витримав би. Нагадала, щоб він не забув поливати квіти в саду, особливо естрагон на камінні. Розпитувала, чи не дзвонив хто з роботи. Потім прийняла душ, старанно нафарбувалася й першою зійшла вниз на сніданок.

Вийняла з косметички ампулу, схожу на пробник парфумів. Дорогою купила в аптеці шприц. Було доволі кумедно, бо вона забула це дивне слово «шприц» і сказала «спринцівка», слова були схожі.

Їхала містом на таксі й поволі починала розуміти, звідки бралося те відчуття чужості — то було геть інше місто, яке нічим не нагадувало того, яке жило в її голові; тут не було за що зачепити пам’ять. Ніщо не здавалося їй знайомим. Будинки були надто важкі, присадкуваті, вулиці — надто широкі, двері — надто солідні, зовсім інакші авта їхали інакшими вулицями, до того ж іншою стороною, ніж вона звикла. Тому її не полишало відчуття, що вона опинилася в задзеркаллі, в якійсь нереальній країні, де все несправжнє, тож у певному сенсі все дозволене. Ніхто не впіймає її за руку, не стримає. Вона пересувається цими замерзлими вулицями, наче прибулець з іншого виміру, наче вища істота. Їй довелося стиснутися, якось скрутитися в собі, аби тут поміститись. І єдине, що вона має тут здійснити, — це її місія, очевидна й асептична. Місія любові.

Таксист трохи блукав цим котеджевим містечком з якоюсь ніби казковою назвою: Горішнє Залісся. За горами, за лісами. Вона попросила його загальмувати біля невеличкого бару за рогом і заплатила.

Швидким кроком пройшла кількадесят метрів, а потім ледве продерлася засніженою стежиною, що вела від хвіртки до будинку. Поки відхиляла хвіртку, з огорожі впала шапка снігу й відкрила табличку з номером дому: один.

Їй знову відчинила сестра з червоними заплаканими очима.

— Він чекає на вас. Навіть попросив, щоб я його поголила, — сказала жінка і зникла.

Чоловік лежав у свіжій постелі, при тямі. Його голова була повернута до дверей — він справді на неї чекав. Коли вона сіла біля нього на ліжку й взяла його руки, помітила дещо дивне: вони були мокрі від поту, навіть на зовнішньому боці. Всміхнулася до нього.

— Ну, як ти? — запитала вона.

— Все гаразд.

Він збрехав. Усе було негаразд.

— Наклей мені цей пластир, — попросив він і вказав очима на пласку коробочку, що лежала на столику. — Мені боляче. Треба почекати, поки він почне діяти. Я не знав, коли ти прийдеш, і хотів тебе побачити притомним. Інакше я б тебе не впізнав. Гадав би, що це, можливо, не ти. Ти така молода й гарна.

Вона погладила його по запалій скроні. Пластир прилип, наче рятівна друга шкіра, в місці над нирками. Вигляд оголеного шматка його тіла, виснаженого й змордованого, приголомшив її. Вона прикусила губи.

— Я це якось відчую? — запитав він, але вона його заспокоїла.

— Скажи, що б ти зараз хотів? Може, хочеш трохи побути на самоті?

Він заперечно крутнув головою. Його чоло було сухе, як папір.

— Я не буду сповідатися. Лише поклади мені руки на обличчя, — попросив він і кволо всміхнувся, якось ніби хитрувато.

Вона зробила це, не вагаючись. Відчула тонку шкіру й дрібні кісточки, заглибини очниць. Вчувала пальцями пульсування, тремтіння, ніби якусь напругу. Череп — тонка ажурна кістяна структура, досконала цілість, міцна й крихка водночас. Їй стиснуло в горлі, вперше і востаннє їй захотілося плакати. Вона знала, що такий дотик полегшує його страждання, вгамовує підшкірний дрож. Врешті вона забрала руки, а він лежав далі з заплющеними очима. Повільно нахилилася над ним і поцілувала його в чоло.

— Я був порядною людиною, — прошепотів він, впившись у неї очима.

Вона кивнула.

— Розповідай щось, — попросив він.

Вона прокашлялась. Була дещо неготова.

— Розкажи, як там у тебе.

Тож вона почала:

— Зараз середина літа, дозрівають лимони...

Він перебив:

— З твого вікна видно океан?

— Так. У час відпливу вода залишає на березі мушлі.

Звісно, то був виверт, він навіть не збирався слухати. На мить його погляд затьмарився, але потім знову прояснів, і він глянув на неї якось іздалеку. Їй стало зрозуміло, що вони вже в різних світах. Вона не знала, що там було, в тому погляді, — страх і паніка чи якраз навпаки, полегша. Він невиразно прошепотів якісь незграбні слова вдячності чи щось таке, а потім заснув. Тоді вона вийняла з торбинки ампулу й наповнила її вмістом шприц. Від’єднала крапельницю від катетера і повільно вприснула крапельки рідини. Не сталося нічого, лише його дихання припинилося, раптово й природно — так, наче те, що його грудна клітка щойно рухалася, було якоюсь дивною аномалією. Вона провела долонею по його обличчі, знову підімкнула крапельницю й пригладила те місце на постелі, де сиділа. Через мить вийшла.

Його сестра знов стояла на ґанку й палила.

— Цигарку?

Цього разу вона відмовилася.

— Ви ще його відвідаєте? — запитала жінка. — Він так на вас чекав.

— Я сьогодні їду, — повідомила вона і, спускаючись сходами, додала: — Бережіть себе.

Літак злетів, і її пам’ять зачинилася. Вона припинила про це думати. Більше не виринали ніякі спогади. Кілька днів вона скоротала в Амстердамі, який о цій порі був холодний і вітряний, увесь складений з трьох кольорів: білого, сірого й чорного. Вешталася музеями, ночувала в готелі. Прогулюючись головною вулицею, наштовхнулася на виставку людських анатомічних експонатів. Заінтригована, ввійшла і пробула там дві години, розглядаючи збережене за допомогою сучасних технік людське тіло у всіх можливих проекціях. А як була в дивному стані й дуже втомлена, бачила все ніби в тумані, нечітко, самі лише обриси. Розглядала нервові корінці, сім’япроводи, схожі на дивовижні рослини, які вийшли з-під влади садівника, бульби, орхідеї, мережива й мережки тканин, сіточки нервових волокон, лусочки й прутики, мацаки й вусики, грона, струмочки, складки, дюни, кратери, пагорки, вершини, долини, плоскогір’я, плетиво кровоносних судин...

У повітрі над океаном вона знайшла в торбинці кольорову рекламу виставки — на ній було зображене людське тіло без шкіри, стилізоване під скульптуру Родена: рука підпирає голову, тіло наче замислене, якесь аж скорботне, і хоча шкіри й обличчя немає (обличчя, виявляється, — дуже несуттєва частина тіла), помітно, що очі тіла — скісні, екзотичні. Потім у півсні, занурена в тихе похмуре бурмотіння двигунів, вона уявляла собі, що невдовзі кожен зможе дозволити собі пластинацію — щойно ця технологія стане дешевшою. Тіла близьких можна буде ставити замість нагробка й підписувати: «Цим тілом кілька років подорожував такий-то. Покинув його в такому-то віці». Коли літак заходив на посадку, її охопив раптовий страх, паніка. Вона міцно схопилася за підлокітники.

Коли нарешті, втомлена, вона дісталася свого красивого острова і проходила митний контроль, службовець поставив їй кілька рутинних питань: чи там, де була, вона мала контакт із тваринами, чи була в сільській місцевості, чи піддавалася якомусь ризикові біологічного зараження?

Вона побачила себе, як стоїть на ґанку і тупає, струшуючи сніг із черевиків, побачила перегодованого пса, який збігає по сходах і треться об її ноги. Побачила руки, які розкривають ампулу, схожу на пробник парфумів. І спокійно кивнула.

Тоді він звелів їй відійти набік, і там їй статечно обмили важкі зимові черевики спеціальним дезінфекційним розчином.

Не бійся

Один молодий серб, якого я підвозила в Чехії, звався Небойша. Цілу дорогу розповідав мені про війну, я вже починала шкодувати, що його підібрала.

Казав, що смерть позначає місця, як собака, який обсцикує свою територію. Є люди, які відчувають це враз, іншим через певний час просто стає незатишно. Досить затриматися надовше, щоб виявити непомітну й повсюдну присутність померлих.

— Найперше бачиш те, що живе, гарне. Тебе захоплює природа, місцевий костел зі стінописами, запахи й так далі. Але з плином часу краса цих речей блідне. Ти починаєш замислюватися, хто мешкав у цьому домі перед тобою, хто спав у цій кімнаті, чиї це речі, хто подряпав стіну над ліжком, з якого дерева витесано підвіконня. Чиї руки збудували вишукано оздоблений камін, хто забрукував подвір’я. І де ці люди тепер. І в якій подобі. Хто так, а не інакше проклав стежини довкола ставу, і кому спало на гадку посадити під вікном вербу. Всі будинки, алеї, парки, сади, вулиці просяклі смертю. Досить це відчути, і тебе починає тягти деінде, тобі здається, що час вирушати далі.

Ще він сказав, що в русі, в подорожі немає часу на такі безплідні медитації. Тому мандрівникам усе здається новим і чистим, цнотливим і в певному сенсі безсмертним.

Коли він вийшов у Мікульці, я повторювала подумки його дивне ім’я: Небойша. Не бійся.

Свято померлих

Якщо вірити путівникові, воно триває три дні. Якщо припадає на середину тижня, то уряд його продовжує, і тоді для шкіл і громадських закладів воно розростається до цілого тижня. Радіостанції без кінця крутять музику Шопена, бо вважається, що вона сприяє зосередженню й серйозним роздумам. Кожен мешканець країни мав би в цей час відвідати могили своїх померлих. Останні двадцять років були в цій країні часом небувалого розквіту й індустріалізації, тож майже всі мешканці кількох великих сучасних міст виїжджають у провінцію. Вже кілька місяців усі квитки на літаки, потяги й автобуси заброньовані. Той, хто не встиг, тепер мусить їхати на могили предків власним автомобілем. У переддень свята на всіх виїздах з міста утворюються затори. Свято припадає на серпень, а стояти в заторі на спеці — не надто велика приємність. Тому люди, готові до можливих прикрощів у дорозі, мають із собою невеликі плазмові телевізори й дорожні холодильники. Якщо зачинити тоновані вікна й ввімкнути кондиціонер, цілком можна витерпіти ці кілька годин, особливо якщо є гарне товариство родичів чи друзів і дорожній буфет. А ще це час, коли телефонують до знайомих. Багато хто вже користується мобільними телефонами з відеозв’язком, тож можна компенсувати нестачу спілкування. Поки стоїш у такому заторі, можна влаштувати собі відеоконференцію з приятелями, попліткувати і домовитися про зустрічі після повернення додому.

Духам предків підносять дари: спеціально спечені з цієї нагоди тістечка, фрукти, молитви, записані на клаптиках тканини.

Той, хто залишився в місті, може спостерігати дуже дивні картини: великі торговельні центри зачинені, ба навіть вимкнені велетенські рекламні екрани. Кількість потягів метро скорочена, а на деяких станціях вони взагалі не зупиняються — як-от на станціях Університет і Біржа. Не працюють ресторани швидкого обслуговування й дискотеки. Місто так порожніє, що цього року влада вирішила вимкнути електронну систему керування міськими фонтанами — це заощаджує доволі великі кошти.

Рут

Після смерті дружини чоловік склав собі список місць, що називалися так само, як вона, — Рут.

Знайшов він їх доволі багато — не лише міст чи сіл, але й струмків і пагорбів; надибав навіть один острів. Пояснював, що робить це заради неї, що для нього це втіха: так вона якимось неясним, загадковим чином далі існує на світі, бодай як ім’я. І ще: коли він стоїть у підніжжі пагорба, який називається Рут, йому здається, що вона зовсім не померла, що вона є, лише якось інакше.

Фінансує він цю подорож з її страхування.

Рецепції великих розкішних готелів

Я входжу туди квапливим кроком, назустріч ґречній усмішці портьє. Роззираюся заклопотано, наче я прийшла на зустріч. Граю роль. Нетерпляче зиркаю на годинник, а потім падаю в один із фотелів, запалюю цигарку.

Рецепції — це краще, ніж кав’ярні. Не обов’язково щось замовляти, дискутувати з кельнерами, їсти. Готель огортає мене своїми ритмами, ніби вир, центр якого — обертові двері. Людська ріка затримується тут, крутиться на місці ніч або кілька ночей, а потім пливе далі.

Ніхто не прийде, хто б то не мав бути, але чи це руйнує етос мого чекання? Ця активність нагадує медитацію: спливає час, а діється небагато, ситуації повторюються (під’їжджає таксі, з нього виходить новий гість, портьє виймає валізку з багажника, вони йдуть до рецепції, взявши ключ до ліфта). Іноді ситуації дублюються (два таксі під’їжджають симетрично з двох протилежних боків, з них виходить двоє гостей, двоє портьє виймають із двох багажників валізи) чи помножуються, зчиняється штовханина, ситуація стає напруженою, загрожує хаосом, але це просто хитромудра фігура, не одразу видно її складну гармонію. Часом хол несподівано порожніє, і тоді портьє починає фліртувати з дівчиною на рецепції, але якось між іншим, мимохідь, зберігаючи повну готельну готовність.

Сиджу так приблизно годину, не довше. Бачу тих, що вистрибують з ліфта і мчать назустріч, спізнюхи від народження, іноді в поспіху вони крутяться в обертових дверях, наче в млинку, який їх от-от перемеле на борошно. Бачу тих, що човгають ногами, тягнуть їх за собою, ніби насилу роблять наступний крок, зволікають перед кожним рухом. Жінки, що чекають на чоловіків, чоловіки, що чекають на жінок. Жінки мають чудовий макіяж, що його неминуче зітре сьогоднішній вечір; над ними — хмарки парфумів, божисті німби. Чоловіки вдають цілковиту свободу, але насправді вони сковані, оселені десь на нижніх поверхах власного тіла, у пахвині.

Це чекання іноді дарує прекрасні несподіванки: ось чоловік проводжає жінку до таксі. Вони вигулькують з ліфта. Вона — маленька, делікатна, темноволоса, в короткій обтягнутій спідниці, але не вульгарна. Елеґантна повія. Він (іде одразу слідом за нею) — високий, сивуватий, в сірому костюмі, з руками в кишенях штанів. Ідуть мовчки, тримають дистанцію. Хто би повірив, що вони щойно торкалися слизовими оболонками, що він детально вивчив язиком її рот. Ідуть поряд; виходячи, він пропускає її першою в млинок обертових дверей. Таксі вже чекає. Жінка сідає мовчки, лише стримано всміхається. Ніякого «до побачення» чи «було дуже приємно», нічого такого. Він ще нахиляється до вікна, але, здається, нічого не каже. Може, якесь цілком зайве прощання — таки піддався звичці. Таксі від’їжджає. Він повертається з руками в кишенях, легкий і задоволений, на обличчі — тінь усміху. Вже починає будувати плани на вечір, згадав про електронну пошту й телефон, але ще вичікує трішки, аби натішитися легкістю. Можливо, він просто піде в бар.

Точка

Коли я проїжджаю через ці міста, знаю, що доведеться-таки в одному з них затриматися надовше, може, навіть оселитися. Я обмірковую й зважую кожен варіант, порівнюю й оцінюю, і мені завжди здається, що місто або задалеко, або заблизько.

Втім, здається, що все-таки існує якась стала точка, довкола якої я здійснюю свій безугавний циклічний рух. Від чого задалеко, до чого заблизько?

Розріз як метод пізнання

Пізнання шар за шаром; кожен шар лише віддалено нагадує наступний чи попередній; переважно він є варіацією, модифікованою версією, хоча це й непомітно, якщо розглядати його осібно, без огляду на ціле.

Кожна верства є частиною цілого, але тримається своїх прав. Тривимірна картина, ув’язнена й сплощена у двох вимірах, здається абстракцією. Ба можна подумати, що ніякого цілого нема й ніколи не було.

Серце Шопена

Усім відомо, що Шопен помер сімнадцятого жовтня о другій годині ночі («in the small hours», як каже англомовна версія Вікіпедії). Біля смертного ложа було кількоро найближчих друзів, серед них — сестра Людвика, яка саможертовно піклувалася про нього до самого кінця. Ще був отець Єловіцький. Того так приголомшило це мовчазне тваринне помирання геть виснаженого тіла, ця безугавна боротьба за кожен ковток повітря, що він спершу знепритомнів на сходах, а потім, керований не цілком усвідомлюваним бунтом, вигадав у своїх спогадах кращу версію композиторової смерті. Зокрема, він написав, нібито останні слова Фридерика Шопена звучали: «Я вже біля джерела найглибшого щастя». То була явна брехня, хай навіть гарна і зворушлива. Насправді, як пригадувала Людвика, її брат нічого не сказав, зрештою, він лежав без тями вже кілька годин. Єдине, що видобулося з його вуст, — то цівка темної густої крові.

Тепер Людвика, змучена і змерзла, їде поштовим диліжансом. Вони вже наближаються до Ляйпціґа. Стоїть вогка зима, із заходу за ними женуться важкі темночереві хмари, певно, на сніг. Після похорону минуло багато місяців, але в Людвики буде ще один, у Польщі. Фридерик весь час повторював, що хоче, щоби його поховали на батьківщині, а як добре знав, що помре, старанно спланував свою смерть. І похорон.

Відразу після смерті приїхав чоловік Соланж. Прибув негайно, ніби чекав у плащі й черевиках, коли постукають у двері, віддавна готовий. Приїхав із цілим своїм робочим кабінетом, запакованим у шкіряну сумку. Спершу натер жиром нерухому руку небіжчика, старанно й поштиво вклав її до дерев’яного жолобка й залив гіпсом. Потім з допомогою Людвики зняв посмертну маску — йшлося про те, аби риси обличчя не надто застигли, аби в них не відбилася смерть, бо та робить обличчя дуже подібними.

Нишком, без галасу виконали наступну вимогу Фридерика. Через день після смерті медик, що його викликала графиня Потоцька, наказав роздягти тіло до половини, а потім, розклавши довкола грудної клітки цілий оберемок простирадл, відкрив її спритним рухом скальпеля. Людвиці, яка була при цьому присутня, здалося, ніби тіло здригнулося чи навіть зітхнуло. За мить, коли простирадла потемніли від майже чорних згустків крові, відвернулася до стіни.

Медик сполоскав серце в тазі, і Людвика аж здивувалася, що воно таке велике, безформне й безколірне. Воно ледве помістилося в скляній посудині зі спиртом, тож медик порадив узяти більшу. Тканина не має ані стискатися, ані торкатися стінок.

Людвика дрімає, заколисана рівномірним стукотом коліс, а в диліжансі, на сидінні навпроти, поруч із її супутницею Анєлею, з’являється якась дама, чужа, але ніби давня знайома, ще з Польщі. В запорошеній жалобній сукні, які носили вдови повстанців, із демонстративним хрестом на грудях. Обличчя підпухле, почорніле від сибірських морозів, руки в сірих потріпаних рукавичках стискають скляну посудину. Людвика прокидається із зойком і перевіряє вміст кошика. Все на місці. Вона поправляє чепець, який зсунувся їй на чоло. Лається французькою, бо їй зовсім закам’яніла потилиця. Прокидається з дрімоти Анєля й розсуває фіранки. Плаский зимовий краєвид убивчо сумний. Вдалині видно невеликі поселення, людські колонії потопають у сіряві й вогкості. Людвика уявляє собі, ніби пересувається великим столом, як комаха під уважним поглядом якогось монстроподібного ентомолога. Здригається і просить в Анєлі яблуко.

— Де ми? — питає вона, визираючи через вікно.

— Ще кілька годин, — заспокійливо каже Анєля й подає супутниці поморщене торішнє яблуко.

Похорон мав відбутися в Ля-Мадлен, уже було замовлено месу, а тим часом на площу Вендом, де виставили тіло, приходили натовпи друзів і знайомих. Попри запнуті вікна, сонце намагалося зазирнути досередини і погратися з теплими барвами осінніх квітів — фіолетових айстр і медових хризантем. Усередині над усім панували свічки, створюючи враження, ніби колір квітів — глибокий і соковитий, а обличчя мерця — не таке бліде, як у денному світлі.

Виявилося, що непросто буде виконати бажання Фридерика, щоби на його похороні звучав реквієм Моцарта. Друзям небіжчика вдалося використати всі знайомства й зібрати найкращих інструменталістів і співаків. Погодився виступити найславетніший бас Європи — Луїджі Лаблаш, веселий італієць, який умів досконало наслідувати кого завгодно. І справді, одного з тих вечорів перед похороном під час якоїсь неформальної зустрічі він так майстерно наслідував Фридерика, що товариство реготало, не певне, чи це зручно, адже земля ще не прийняла тіла померлого. Зрештою, хтось сказав, що це лише доказ пам’яті й любові. І що таким чином він трохи довше лишиться з живими. Всі пам’ятали Фридерика — як він управно й уїдливо вмів пародіювати інших. Багато мав талантів, що й казати.

На кожному кроці виникали проблеми. В костелі Ля-Мадлен не могли співати жінки — ні в хорі, ні соло. Такою була давня традиція — без жінок. Лише чоловічі голоси. Могли бути кастрати (для костелу краще чоловік без яєць, аніж жінка, як коментувала це італійська співачка-сопрано панна Ґрацієлла Паніні), але надворі 1849 рік — де ти знайдеш кастратів? А як виконати «Tuba mirum» без сопрано й альта? Священик із Ля-Мадлен заявив, що традицію порушувати не буде, навіть заради Шопена.

— Скільки нам ще доведеться тримати тіло непохованим? Чи нам звертатися до Рима в цій справі? — кричала доведена до відчаю Людвика.

Жовтень видався доволі теплим, тож тіло перенесли до прохолодного моргу. Воно було просто завалене квітами. Лежало в півтемряві, дрібне і зсохле, без серця; під сніжно-білою сорочкою ховалися не надто старанні шви, якими назад зашили грудну клітку.

Тим часом тривали репетиції «Реквієму», а вельможні друзі небіжчика вели обережні перемовини зі священиком. Нарешті домовилися, що жінки — як солістки, так і хористки — стоятимуть за чорною ширмою, щоб їх не бачили вірні. Обурювалася лише Ґрацієлла, більше ніхто. Зрештою, вирішили, що в такій незвичайній ситуації краще так, ніж ніяк.

Ґрацієлла, невисока, смаглява, з вихором кучерявого волосся, була знайомою Дельфіни Потоцької, й кілька разів вони удвох відвідували Людвику. Попиваючи лікер, Ґрацієлла кепкувала з баритона й диригента, але радо розповідала про себе. Зрозуміло: артистка. Трохи накульгувала на одну ногу, бо постраждала торік у Відні під час вуличних заворушень. Натовп перекинув її екіпаж, гадаючи, що в ньому їде якась багата аристократка, а не акторка. Ґрацієлла впадала за дорогими екіпажами й вишуканими туалетами — певно, тому, що походила з родини шевця з Ломбардії.

— Що, артист не може їздити дорогим екіпажем? Якщо комусь у житті поталанило, то він не може дозволити собі дрібку приємності? — говорила вона з італійським акцентом, і здавалося, ніби вона ледь заїкається.

На своє нещастя, вона опинилася в невідповідний час у невідповідному місці. Революційний натовп, не зважуючись атакувати обставлений гвардією цісарський палац, почав громити цісарські колекції. Ґрацієлла бачила, як витягали із залів усе, що асоціювалося простолюдові з аристократичним декадансом, надміром і жорстокістю. Розлючені люди жбурляли через вікно фотелі, пороли дивани, зривали зі стін коштовне лицювання. Гучно тріскали кришталеві дзеркала. Постраждали й вітрини з археологічними експонатами. Скам’янілості викидали просто на брук, розбиваючи ними шибки. Вмить розікрали колекцію напівкоштовних каменів, а далі взялися за скелети й опудала тварин. Якийсь народний трибун закликав людські опудала та інші мумії поховати по-християнському або раз і назавжди знищити ці докази узурпації влади над людським тілом. Тож наклали велике багаття й палили на ньому все, що потрапляло під руку.

Екіпаж перекинувся так невдало, що дроти криноліну скалічили їй ногу і, вочевидь, пошкодили нерв, бо кінцівка почала погано слухатися. Оповідаючи про ці драматичні події, вона підняла спідницю й продемонструвала паням свою ногу, закріплену шкіряною ногавицею з китовим вусом і підтримувану обручами, на які спиралася сукня.

— Ось для чого може знадобитися кринолін.

Саме ця співачка, чий голос та інтерпретацію вона могла вповні оцінити під час жалобної меси, підкинула їй цю ідею. Цей жест, коли піднімаєш сукню й розкриваєш секрет складного купола з китового вуса й прутиків від парасолі.

На похорон прийшло кілька тисяч людей. Довелося зупинити рух екіпажів на шляху траурної процесії і скерувати його на інші вулиці. Цілий Париж завмер у день похорону. Коли гримнув «Introitus», що його так самовіддано репетирували, коли голоси хору вдарили у склепіння костелу, люди почали плакати. «Requiem aeternam» прозвучав потужно і зворушив усіх до самої глибини, але Людвика не відчула смутку. Увесь свій смуток вона вже використала й виплакала. Вона відчула гнів. Бо що то за жалюгідний і нікчемний світ, що то за вертеп, у якому вмирають замолоду? І взагалі вмирають? І чому він? Чому саме так? Вона піднесла хустинку до очей, але не для того, щоб витерти сльози, а щоб стиснути її щосили й затулити очі, в яких уже не було води, лише вогонь.

— Tuba mirum spargens sonum Per sepulcra regionum, Coget omnes ante thronum[22], —

почав бас Луїджі Лаблаш, так зворушливо й тепло, що її гнів трохи вщух. Далі вступили тенор і альт із-за ширми:

— Mors stupebit et natura, Cum resurget creatura, Judicanti responsura. Liber scriptus proferetur, In quo totum continetur, Unde mundus judicetur. Judex ergo cum sedebit Quidquid latet apparebit: Nil inultum remanebit[23].

Врешті вона почула чистий голос Ґрацієлли, який вистрілює вгору, наче феєрверк, наче скалічена нога, відкрита для огляду всім, наче оголена правда. Безумовно, Ґрацієлла співала найкраще, її голос лише трохи приглушувала ширма, і Людвика уявляла собі цю тендітну італійку, як вона, натхненна, напружена до краю, з задертою головою й набряклими жилами на шиї — вона бачила її такою на репетиціях, — видобуває з себе цей незвичайний голос, співає чисто, кришталево, не зважаючи на заслону, не зважаючи на ногу, на погибель усьому цьому чортовому світові:

Quid sum miser tunc dicturus Quem patronus rogaturus[24].

За півгодини до кордону з Познанським князівством диліжанс зупинився в заїзді. Там мандрівці відпочили, з’їли трохи холодного печеного м’яса, хліба й овочів, а потім пішли справити потребу і, як решта пасажирів, зникли в придорожніх заростях. Якусь мить вони милувалися квітучими пролісками, а далі Людвика вийняла з кошика чималу банку з коричневим шматом м’яза і вклала її до майстерно сплетеної ремінної сітки. Анєля старанно прив’язала кінці ременів до каркаса криноліну на висоті лона. Коли сукня опала, не було й знаку, що вона ховає під нею такий скарб. Людвика кілька разів обернулася, крутнула сукнею й рушила до диліжанса.

— Я б з оцим далеко не зайшла, — сказала вона до супутниці. — Б’ється об ноги.

Але йти не довелося. Вона сіла на своє місце, може, аж надто випрямлена, але, зрештою, вона — дама, сестра Фридерика Шопена. Полька.

Коли прусські жандарми на кордоні наказали їм вийти з екіпажа й старанно перевірили, чи жінки не перевозять чогось, що могло би підігрівати смішні патріотичні настрої поляків, то, звісно, нічого не знайшли.

По той бік кордону, в Каліші, їх уже чекав висланий сюди з Варшави екіпаж та кілька друзів. Свідків цієї сумної церемонії. Вбрані у чорні фраки й високі капелюхи, вони стали рядком, їхні бліді скорботні обличчя оберталися за кожним пакунком, видобутим із багажу. Людвика в супроводі втаємниченої в цю справу Анєлі ненадовго віддалилася, щоби виплутати банку з теплих нутрощів сукні. Анєля, попорпавшись у мереживі, безпечно видобула посудину й подала її Людвиці таким жестом, яким подають матері новонароджене дитя. Людвика розплакалася.

В ескорті з кількох екіпажів серце Шопена досягло столиці.

Сухі препарати

Метою паломництва є інший паломник. Цього разу він — у деталях, розкладених на дубових полицях, над якими видно каліграфічно виведений надпис:

Eminet In Minimus Maximus Ille Deus[25].

Тут зібрано так звані сухі препарати внутрішніх органів. Їх роблять так: певний орган тіла очищують, наповнюють бавовняною ватою й висушують. Після висихання вкривають поверхню органу лаком — таким, який використовують для консервування поверхні картин. Кілька разів. Потім виймають вату і вкривають лаком ще й внутрішній бік препарату.

На жаль, лак не здатний вберегти тканини від старіння, тому з часом усі сухі препарати набувають однакової барви — коричнево-брунатної.

Ось, наприклад, чудово збережений людський шлунок, збільшений, ніби надутий, і тонесенький — здається, зроблений з пергаменту; далі — кишки, товста й тонка. Цікаво, які блага світу пройшли крізь цю травну систему, скільки промандрувало тварин, пересипалося насіння, прокотилося фруктів.

Поруч, неначе бонуси, — черепашачий пеніс і нирка дельфіна.

Мережева держава

Я — громадянка Мережевої держави. Втім, заклопотана переміщеннями в різних напрямах, я останнім часом геть утратила орієнтацію в державній політиці. Тривали розмови, перемовини, конференції, сесії, зустрічі у верхах. На столах було розкладено великі мапи, де позначалися прапорцями здобуті позиції, малювалися стрілочками напрямки майбутніх атак.

Ще кілька років тому, щойно я необачно перетинала якийсь геть невидний чи умовний кордон, на екрані моєї мобілки засвічувалися екзотичні назви чужих мереж, сьогодні вже цілком забутих. Ми не помітили нічних переворотів, ніхто не оголошував змісту трактатів про капітуляцію. Про пересування імперських армій, що складаються з чемних офісних клерків, не повідомили підданих.

Мій телефон, такий самий чемний, як і вони, завжди, тільки-но я сходжу з літака, інформує мене, в якій провінції Мережевої держави я опинилася. Повідомляє необхідні телефони й адреси, пропонує допомогу, так наче зі мною щось от-от має трапитися. Періодично з нагоди Різдва чи Святого Валентина пропонує мені взяти участь у святкових акціях та лотереях. Це мене роззброює, і мої анархічні настрої виразно тануть.

Зі змішаними почуттями згадую одну далеку подорож, коли я опинилася поза покриттям будь-якої мережі. Телефон спершу панічно шукав будь-якої точки опертя, але даремно. Його повідомлення здавалися дедалі істеричнішими. «Не знайдено жодної мережі», — не вгавав він. Потім, здавшись, лише дивився на мене порожньою квадратною зіницею — безглузда іграшка, шматок пластику.

Мені це нагадало одну стару гравюру, на якій мандрівник досягає краю світу. Зачудований і приголомшений, він відкинув убік свій вузлик і визирає назовні, поза мережу. Тому мандрівцеві з гравюри пощастило: він бачить зірки й планети, старанно посаджені на небі. Чує музику сфер.

Нас позбавлено того подарунка наприкінці подорожі. Там, де закінчується Мережа, є лише тиша.

Свастики

В одному далекосхідному місті вегетаріанські ресторани позначають червоними свастиками — стародавніми знаками Сонця й життєвої сили. Це значно полегшує вегетаріанцеві життя в чужому місті — досить підняти голову й пошукати потрібний символ. Там подають овочі з карі (багато різновидів), пакору[26], самси[27], корму[28], плов, котлети, а ще — мої улюблені рисові пальчики, загорнуті в сушені водорості.

Через кілька днів у мене виробляється рефлекс, як у собаки Павлова: я починаю стікати слиною, щойно бачу свастику.

Продавці імен

Я бачила на вулиці крихітні крамнички, де продають імена для дітей, що от-от мають народитися. Треба звернутися заздалегідь і подати замовлення. Потрібна точна дата зачаття, а також роздруківка з УЗД, бо стать дитини вельми важлива, коли вибираєш ім’я. Продавець записує всі ці дані й каже прийти через кілька днів. За цей час він складає гороскоп для майбутньої дитини й поринає в медитацію. Іноді ім’я приходить легко, матеріалізується на кінчику язика в двох-трьох звуках, які слиною склеюються в склади і які згодом вправна рука майстра перетворює на знаки, записані червоним чорнилом на папері. Але буває, що ім’я приходить важко, невиразно, опирається й вередує. Його важко вбрати у звуки. Тоді доводиться вдаватися до допоміжних технік, які кожен продавець імен тримає в таємниці.

Їх видно крізь відчинені двері крамничок: завалені згортками рисового паперу, фігурками Будди й записаними від руки молитвами, вони сидять напоготові з пензликами в руці. Часом ім’я падає з неба, як чорнильна ляпка — несподівано й чітко. Тоді вже нічого не вдієш. Буває, що батьки невдоволені іменем. Якщо в них дівчинка, то воліли б ім’я лагідне й оптимістичне, як-от Місячне Сяйво чи Добра Ріка, якщо хлопчик — то, скажімо, Той, Хто Завжди Йде Вперед, або Безстрашний. Чи, скажімо, Той, Хто Досяг Мети. Марно пояснює продавець, що сам Будда назвав свого сина Петлею. Незадоволені клієнти йдуть геть і, буркочучи, звертаються до конкурентів.

Драма та екшн

В одній далекій країні я, нишпорячи полицями в пункті прокату фільмів, лайнулася польською. Раптом біля мене зупиняється невисока, приблизно п’ятдесятирічна жінка й, насилу складаючи слова, говорить до мене моєю мовою:

— Це польською? Ти говориш польською? Добридень.

Цим, на жаль, запас польських слів вичерпується.

Далі оповідає мені вже англійською, що вона приїхала сюди, коли їй було сімнадцять, із батьками, що тепер хизується словом «мамуся». Далі починає плакати — мені стає аж незручно, — і показує пальцем на свою руку, на передпліччя, говорить про кров. Каже, що там міститься душа і що кров у неї польська. Цей незграбний порух нагадує жест наркомана — вона вказала на вену, на місце, де встромляють голку. Розповідає, що вийшла заміж за угорця й забула польську. Обіймає мене і йде геть, зникає між полицями з написами «Драма» та «Екшн».

Мені важко повірити, що можна забути мову, якою були надписані перші в житті мапи світу. Певно, вона її просто десь заховала. Може, ця мова лежить згорнута й запилюжена в шухляді з ліфчиками й трусиками, в самому куті, як куплені колись у припливі ентузіазму еротичні стрінґи, що їх так і не випало нагоди надягти.

Докази

Якось я зустріла іхтіологів, яким у роботі зовсім не заважало те, що вони креаціоністи. Ми їмо овочі з карі за одним столиком, до наступного літака ще купа часу. Тому ми переходимо до бару, де хлопець зі східними рисами, з хвостиком, грає на гітарі хіти Ерика Клептона.

Вони розповідають мені, як Бог створив усіх їхніх риб — усіх цих щук, пангасіусів, сомів і товстолобиків — разом із незаперечною даністю їхнього філогенетичного розвитку. У комплекті з рибами, створеними, здається, третього дня, Він приготував і їхні викопні скелети, їхні бравурні відбитки в пісковику, їхні закам’янілості.

— Навіщо? — спитала я. — Для чого здалися ці фальшиві докази?

Вони були готові до моїх запитань, тож один із них відповів:

— Описувати Бога та його наміри — це так, ніби риба намагається описати воду, в якій плаває.

А друга додала:

— І свого іхтіолога.

Дев’ять

У місті X в одному маленькому дешевому готелі над рестораном мені видали ключ від кімнати номер дев’ять. Портьє, простягаючи мені ключа (звичайного сріблястого англійського, з дочепленим до нього кільцем із номером), сказав:

— Пильнуйте цього ключа. Дев’ятка найчастіше губиться.

Я завмерла з ручкою, занесеною над недозаповненою анкетою.

— Що це значить? — запитала я. У мені наче ввімкнувся сигнал тривоги. Він чудово вцілив — у доморослого детектива, приватного розслідувана випадків і знаків.

Певно, він помітив мій неспокій, бо взявся турботливо, майже любовно пояснювати мені, що це нічого не значить. Просто згідно з одвічним законом випадковості саме цей ключ найчастіше гублять розсіяні постояльці. Він це знає напевне, бо щороку поновлює запаси ключів і пам’ятає, що завжди доводиться замовляти найбільше дев’яток. Навіть слюсар дивується.

Усі чотири дні перебування в місті X я пам’ятала про ключ. Коли поверталася до готелю, завжди клала його на видному місці, а виходячи, віддавала в надійні руки портьє. Одного разу, коли я необачно взяла його з собою до міста, поклала до найглибшої кишені й протягом дня перевіряла пальцями, чи він ще там.

Цікаво, які закони керували ключем номер дев’ять, які причини й наслідки? Може, мав рацію портьє з його спонтанним здогадом, що це проста випадковість? Чи, може, то була радше його провина — що він несвідомо обирав власниками ключа людей неуважних і негідних довіри, м’яких і податливих?

Доволі поквапно виїхавши з X через раптову зміну в розкладі руху, я згодом, через чотири дні, виявила ключ у кишені штанів і була приголомшена. Отже, я таки необачно взяла його з собою. Мені спало на думку його вислати назад, але, правду кажучи, я вже не пригадувала адреси того готелю. Мене тішило хіба одне: те, що таких, як я, є цілий гуртик — жменька людей, які покинули X із дев’яткою в кишені. Може, ми несвідомо творимо якусь спільноту, сенс існування якої, втім, для нас лишається незбагненним. Хтозна, можливо, колись ми це з’ясуємо. Так чи так, портьє тривожився недарма: він знову буде змушений замовляти ключ до дев’ятки, вкотре дивуючи слюсаря.

Спроби мандрівної стереометрії

Один чоловік прокидається з тривожного сну у великому міжконтинентальному літаку й нахиляється обличчям до вікна. Бачить унизу велетенський чорний суходіл, лише подекуди інкрустований маленькими групками вогників, — це великі міста. Дивлячись на мапу, яка мерехтить на екранах, здогадується, що це Росія, якийсь центральний Сибір. Він закутується в плед і знову засинає.

Внизу, в одній з тих темних плям, інший чоловік виходить із дерев’яного будинку й піднімає очі до неба, намагаючись спрогнозувати погоду на завтра.

Якби провести від землі до неба гіпотетичну пряму, виявилося б, що на якусь долю секунди на ній перебувають ці двоє людей, можливо, цю пряму перетинають їхні погляди, їхні зіниці на неї нанизуються.

Якусь мить вони — сусіди по вертикалі. Що таке одинадцять тисяч метрів? Трохи більше, ніж десять кілометрів. Це набагато ближче, ніж сусіднє поселення на цьому безлюдді. Менше, ніж відстань між кварталами великого міста.

Навіть

Я минаю придорожні біґборди, на яких чорним по білому написано: «Jesus loves even you». Мені спокійно на серці від цього несподіваного підбадьорення; тривожить лише те «even».

Свєбодзін

Після кількох годин маршу стрімким берегом океану серед гострого листя юк сходимо на кам’янисте узбережжя. Плями тіней. На березі стоїть невеличкий навіс із джерелом прісної води. Посеред цього велетенського пустиря — три стіни й дашок. Усередині — лавки, щоб сидіти чи спати. На одній з них — дивовижна річ — лежить зошиту чорній пластиковій обкладинці і жовта ручка ВІС. Це гостьова книга. Я кидаю наплічник, мапи й поринаю в читання — від найпершої сторінки. Графи, почерки, чужомовні слова, короткі дані всіх тих, хто дивовижною примхою долі опинився тут раніше. Номер, дата, ім’я та прізвище, Три Подорожні Запитання: країна походження, точка виходу, остаточна ціль. Виявляється, я тут сто п’ятдесят шоста. Переді мною тут були норвежці, ірландці, американці, двоє корейців, австралійці, багато німців, швейцарці і навіть — ось, прошу! — словаки. Потім мій погляд зупиняється на одному прізвищі: Шимон Поляковський, Свєбодзін, Польща. Дивлюся на цей зроблений нашвидкуруч запис, ніби загіпнотизована. Вголос вимовляю цю назву — Свєбодзін, — і мені починає здаватися, ніби все навколо — океан, юки й стрімка стежина — накриті шелесткою матовою плівкою. Ця смішна складна назва, якій опирається ледачий язик, це пом’якшене перверсійне «с», яке відразу пробуджує невиразні відчуття, щось схоже на прохолоду церати, застеленої на обідньому столі, кошик щойно зірваних помідорів з грядки, запах вихлопів «юнкерса». Реальний лише Свєбодзін, усе решта — уява. Протягом усіх наступних днів він висить над океаном, як велетенська фата-морґана. Я ніколи не була в тому містечку, але невиразно бачу його вулички, автобусну зупинку, м’ясну крамницю, вежу костелу. Вночі мене накриває хвиля туги, неприємної, наче спазм кишок, і в напівсні бачу чужі вуста, які, витягуючись, укладаються в те чудернацьке «свє...».

Куніцький. Земля

Літо зачинилося за Куніцьким, захряснулося. Куніцький розпаковується, облаштовується, замінює сандалі на капці, шорти — на довгі штани, гострить олівці на письмовому столі, впорядковує рахунки. Минуле перестає існувати, перетворюється на обрізки життя — немає за чим шкодувати. Те, що він відчуває, — то, певно, якийсь фантомний, нереальний біль, біль кожної надщербленої, неповної форми, яка природно тужить за цілістю. Інакше це неможливо пояснити.

Останнім часом він не може спати. Точніше, засинає звечора, просто падаючи від утоми, але вже близько третьої-четвертої ранку прокидається — як багато років тому, після повені. Але тоді було зрозуміло, звідки те безсоння, — він злякався катаклізму. Тепер же ніякої катастрофи не було. Є лише діра, лакуна. Куніцький знає, що її можна було б залатати словами. Якби йому вдалося знайти потрібну кількість мудрих і доречних слів на пояснення того, що сталося, діру можна було б заткати, від неї не лишилося б сліду і він знову спав би до восьмої. Іноді, зрідка, йому здається, ніби він чує в голові якийсь голос, одне чи два пронизливо вимовлені слова. Ці слова відірвані і від безсонної ночі, і від клопітного дня. Щось там іскрить у нейронах, мерехтять якісь імпульси. Чи не так відбувається мислення?

Це вже готові примари, які стоять біля брам розуму, фабричний одяг. Вони зовсім не страшні, це не біблійний потоп, тут не відбуваються дантівські сцени. Це просто страхітлива непозбутність води, її всепроникність. Нею просякають стіни цього помешкання. Куніцький вивчає пальцем розм’яклий хворий тиньк, волога фарба залишає слід на пучці. Плями утворюють на стіні мапи не відомих йому безіменних країн. Краплі просочуються крізь віконні рами, підмивають килим. Досить забити цвях у стіну, щоби бризнула цівка води. Відчиняєш шухляду, а там хлюпотить. Підніми камінь, і там буду я, — шепоче вода. Цілі потоки ллються на клавіатури комп’ютерів, під водою гаснуть екрани. Куніцький вибігає з будинку і бачить, що вода накрила пісочниці й грядки, перестали існувати низькі живоплоти. Він бреде по кісточки у воді до авта, ще спробує виїхати ним кудись на пагорби, але марно. Виявиться, що вони у пастці. Оточені.

Радій, що все закінчилося, — каже він до себе, йдучи в темряві до ванної. Певно, що радію, — відповідає сам собі. Але ніякої радості нема. Він лягає назад у нагріту постіль і лежить із розплющеними очима до самого ранку. Його ноги неспокійні, вони весь час кудись ідуть, самовільно вирушають у якусь нереальну прогулянку по хвилях ковдри, сверблять ізсередини. Часами він западає в коротку дрімоту і прокидається від власного похропування. Лежить і бачить, як за вікнами розвиднюється, чує галас сміттярів і гул перших автобусів; з депо виїжджають трамваї. Над ранок рушає ліфт, чути його розпачливі зойки, лемент істоти, замкненої у двовимірному світі, лише вгору і вниз, ніколи — навскоси чи вбік. Світ рухається вперед із цією роззявленою дірою, скалічений. Шкутильгає.

Куніцький шкутильгає разом із ним до ванної, потім п’є каву навстоячки, біля буфету в кухні. Будить дружину. Сонна, вона мовчки зникає у ванній.

Він знайшов-таки користь у своєму безсонні: не сплячи, наслухає, що вона говорить крізь сон. Так з людини вихоплюються найглибші таємниці. Вилітають з уст, як цівки диму, і миттю розвіюються, їх треба зловити біля самих губів. Тож він думає й наслухує. Вона спить тихо, на животі, її подиху майже не чути, подеколи зітхне, але зітхання — то не слова. Коли вона перевертається з боку на бік, її рука мимохіть шукає іншого тіла, намагається його обійняти, нога мандрує до його стегна. Він на мить торопіє — що б це мало значити? Але нічого, це мимовільний рух. Він їй дозволяє.

Нібито нічого не змінилося, хіба що її волосся дещо споловіло від сонця, і на носі додалося кілька веснянок. Але коли він її торкнувся, коли провів долонею по її оголеній спині, йому здалося, ніби він зробив якесь відкриття. Тепер уже й сам не знає, яке. Її шкіра опирається, тепер вона твердіша, щільніша, наче брезент.

Він лякається подальших пошуків, відсмикує руку. В напівсні йому мариться, ніби його долоня натрапляє на якусь невідому територію, щось, чого він не відкрив за сім років шлюбу, щось соромітне, якусь познаку, кущик волосся, риб’ячу луску, пташиний пух, нетипову структуру, аномалію.

Тому він відсувається на край ліжка і дивиться на обрис, який є його дружиною. У слабкому світлі електричних вогнів, яке плине з вікна, її обличчя здається лише невиразною плямою. Він засинає, дивлячись на цю пляму, а коли прокидається, у спальні вже ясніє. Металеве сяйво світанку спопеляє кольори. Якусь мить його прошиває відчуття, ніби вона померла, ніби він дивиться на її труп, на порожнє всохле тіло, з якого давно вивітрилася душа. Йому не страшно, лише дивно, і він, аби прогнати те відчуття, швидко торкається її щоки. Вона зітхає і повертається до нього, кладе руку йому на груди. Душа знову в тілі. Відтепер її подих рівний, але він боїться ворухнутися. Чекає, поки будильник визволить його з цієї незручної ситуації.

Його бентежить власна бездіяльність. Може, варто занотовувати всі ці зміни, щоб нічого не проґавити? Нишком устати, випірнути з постелі, сісти за кухонний стіл, розкреслити аркуш паперу навпіл і написати: «давніше», «тепер». Що занотувати? Шорсткіша шкіра — може, просто старіння, може, сонячні промені. Футболка замість піжами? Можливо, батареї гріють сильніше, ніж колись. Запах? Почала користуватися іншим кремом.

Йому пригадалася губна помада, яку вона мала там, на острові. Зараз у неї інша! Та була світла, бежева, м’яка, кольору губів. Ця — червона, кармінова, він не знає, як назвати колір, він завше в цьому плутався, ніколи не знав різниці між червінню й карміном, уже не кажучи про пурпур.

Обережно вислизає з постелі, торкається босими стопами підлоги і напотемки, щоб її не розбудити, йде до ванної. Щойно там засліплює себе яскравим світлом. На поличці під дзеркалом лежить її розшита бісером косметичка. Він делікатно відчиняє її, щоб перевірити свої припущення. Помада інша.

Вранці йому вдається досконало обіграти ситуацію. Принаймні він гадає, що досконало. Вдає, ніби щось забув і ще п’ять хвилин мусить побути вдома.

— Йди, не чекай на мене.

Він буцімто поспішає, шукає якісь папери. Вона надягає перед дзеркалом куртку, зав’язує червоний шалик, бере малого за руку. Гримають двері. Чути, як мама з сином збігають по сходах. Він завмирає над паперами, хряскіт дверей ще кілька разів відлунює в його голові, як удари м’яча. Нарешті западає тиша. Він глибоко вдихає і випростовується. Тихо. Тиша обліплює його, він рухається повільно й обережно. Підходить до шафи, відсуває засклені двері й опиняється віч-на-віч із її одягом. Простягає руку до світлої блузки — вона ніколи в ній не ходила, вважала її надто елегантною. Торкається її спершу кінчиками пальців, далі — цілою долонею, занурює руку в складки шовку. Втім, ця блузка нічого йому не говорить, він рухається далі. Впізнає кашміровий костюм, також нечасто ношений, літні сукенки, кілька сорочок, одна на одній; зимовий светр — іще в целофані, щойно з пральні. Довгий чорний плащ — його він теж рідко на ній бачив. Тоді йому спадає на думку, що той одяг висить тут, аби відвернути його очі, звести на манівці.

Вони стоять поряд у кухні. Куніцький нарізає петрушку. Він не хоче повертатися до того самого, але не може стриматися. Відчуває, як слова скипають в його горлі, їх неможливо проковтнути.

— Ну, то що трапилося?

Вона відповідає втомлено, даючи зрозуміти, що він зануда й причепа, що їй вже набридло вкотре пояснювати одне й те саме:

— Прошу, ще раз: мені стало недобре, я, певно, отруїлася. Я вже тобі казала.

Але він так легко не здається:

— Ти нормально почувалася, коли виходила.

— Так, але потім мені стало погано, погано, — повторює вона задоволено. — Я, здається, на мить знепритомніла, малий почав плакати, і я очуняла. Він перелякався, та й я теж. Ми розгубилися, і замість повернутися до авта, пішли в інший бік.

— В який бік? До Вісу?

— Так, до Вісу. Ні, не знаю, чи до Вісу, звідки мені було знати, якби я знала, то повернулася б, я казала тобі це тисячу разів, — вона піднімає голос. — Коли я зрозуміла, що заблукала, ми сіли в маленькому гайку, і малий заснув, а мені далі було недобре...

Куніцький знає, що вона бреше. Ріже петрушку, не відриваючи очей від стільниці, і каже замогильним голосом:

— Там не було ніякого гайка.

Вона майже кричить:

— Як це не було? Був!

— Ні, не було. Були поодинокі оливкові дерева і виноградники. Який ще гайок?

Западає мовчанка, а потім вона раптом каже смертельно серйозно:

— Добре. Ти нас розкусив. Браво. Нас викрала літальна тарілка, над нами проводили експерименти, вживили чипи, ось, диви, — вона піднімає волосся і показує потилицю, її погляд холодний.

Куніцький ігнорує цю іронію.

— Гаразд, говори далі.

Вона говорить:

— Я знайшла кам’яний будиночок. Ми заснули, запала ніч...

— Так швидко? А куди подівся цілий день? Що ти робила цілий день?

Вона править своє:

— Зранку нам сподобалося. Я подумала собі, що ти трохи похвилюєшся за нас і згадаєш про наше існування. Таке собі лікування стресом. Ми їли виноград і плавали...

— Три дні без їжі?

— Кажу ж, ми їли виноград.

— А що пили?

— Воду з моря.

— Чого ти просто не скажеш правди?

— Це правда.

Куніцький старанно відрізає м’ясисті стебельця.

— Добре, що було далі?

— Нічого. Ми врешті повернулися на трасу й зупинили машину, яка нас підвезла до...

— Через три дні!

— Ну й що?

Він кидає ножем у петрушку. Дошка падає на підлогу.

— Жінко, ти усвідомлюєш, що ти наробила? Тебе шукав гелікоптер! Цілий острів підняли на ноги!

— Ну й дарма. Часом трапляється, що люди на мить зникають, правда? Не варто було зчиняти паніку. Можемо вважати, що я захворіла, а потім одужала.

— Що з тобою, хай йому біс, трапилося? Що відбувається? Як ти це все поясниш?

— Нема чого пояснювати. Я розповіла тобі правду, але ти не слухаєш.

Вона кричить, а потім стишує голос:

— Скажи мені, що ти думаєш? Як ти собі це все уявляєш? Як, на твою думку, було?

Але він уже не відповідає. Такі розмови повторювалися кілька разів. Здається, їм обом уже несила їх витримувати.

Іноді вона спирається об стіну, мружить очі й глузує з нього:

— Приїхав автобус, повний альфонсів, і мене забрали до борделю. Малого тримали на балконі на хлібі й воді. За три дні в мене було шістсот клієнтів.

Тоді він судомно стискає пальцями стільницю, щоб її не вдарити.

Він ніколи особливо не турбувався тим, що не пам’ятає окремих днів. Не пригадує, що робив якогось там понеділка, навіть не якогось, а минулого чи позаминулого. Не знає, що було позавчора. Намагається відновити в пам’яті четвер перед виїздом з Вісу і нічого не може згадати. Напружується й бачить, як вони йдуть стежиною, як шарудять під їхніми ногами сухі трави, як усе під підошвами розсипається на пил. Пам’ятає невисокий кам’яний парапет: лише тому, що вони на ньому побачили гадюку. Гадюка втекла. Вона звеліла йому взяти малого на руки, і відтепер він ніс його вгору, а вона зірвала кілька листків якоїсь рослини й розтерла її між пальцями. «Рута», — сказала вона. У ту мить він усвідомив, що тут усе так пахне, саме цією рослиною, навіть ракія, у неї кладуть цілі стеблинки рути. Але як вони поверталися, що було ввечері того дня, він уже не може згадати. Не пригадує інших вечорів. Нічого не пам’ятає, все проґавив. А якщо чогось не пам’ятаєш, цього не було.

Подробиці, вага подробиць — давніше він не сприймав цього всерйоз. Тепер він певен, що досить укласти деталі в логічний ланцюжок — причина й наслідок, — і все стане ясно. Треба спокійно сісти в офісі, взяти аркуш паперу, найкраще — великого формату, найбільшого, який знайдеться (в нього є такий, з-під книжкових пакунків), і записати все пункт за пунктом. Десь же мусить бути правда.

Вирішено. Він розрізає скотч на пачці книжок і складає їх стосом, навіть не глянувши на обкладинки. Якийсь черговий бестселер, дідько з ним. Бере плахту сірого паперу й розрівнює її на столі. Ця широка, трохи пом’ята сіра площина його бентежить. Він пише чорним фломастером: «кордон». Там вони посварилися. Чи, може, почати з того, що трапилося раніше, ще до від’їзду? Ні, хай буде кордон. Мабуть, він подав паспорт крізь вікно авта. То було між Словенією та Хорватією. Пригадує, як вони їхали асфальтованою дорогою через безлюдні села. Кам’яні будинки без дахів, понищені пожежами чи бомбардуваннями. Виразні знаки війни. Зарослі поля, суха безплідна земля. Її господарі й опікуни змушені були тікати. Померлі стежки. Стиснуті щелепи. Нічого, геть нічого не відбувається, здається, ніби ти в чистилищі. Вони їдуть автом і мовчки розглядають ці приголомшливі краєвиди, але її він не пам’ятає. Вона сиділа надто близько до нього, зовсім поруч. Не пригадує, зупинялися вони там, чи ні. Так, зупинялися — ось, заправляються на якійсь невеличкій станції. Здається, купують морозиво. І ще погода: гаряче, задушливо. Небо запнуте млою.

У Куніцького гарна робота. На роботі він сам собі пан. Працює торговим представником одного великого столичного видавництва. Представником, себто продає книжки. Мусить коли-не-коли відвідувати кілька точок у місті, нахвалюючи свій товар, рекламуючи новинки й спокушаючи знижками.

Він під’їжджає до невеликої книгарні на околиці міста і виймає з багажника замовлення. Книгарня називається «Книгарня. Канцтовари». Вона замала, щоб дозволити собі якусь виразну назву, зрештою, продають тут здебільшого зошити й підручники. Замовлення вміщається у пластиковій коробці: довідники, два примірники шостого тому енциклопедії, спогади славетного актора й бестселер із туманною назвою «Переломлення», аж три штуки. Куніцький обіцяє собі його прочитати. Його пригощають кавою й домашнім кексом, він тут бажаний гість. Запиваючи кавою кекс, показує новий буклет видавництва. Це гарно продається, — каже він, указуючи на нову книжку, і саме її тут-таки замовляють. Отака в нього робота. Вже виходячи, він купує зі знижкою календар.

Увечері у своєму маленькому офісі він вписує свіжо отримані замовлення в загальний формуляр і висилає його мейлом. Завтра будуть книжки.

Зітхає з полегшенням, затягується цигаркою, робочий день закінчено. Від самого ранку він чекав цієї миті, щоб спокійно переглянути світлини. Під’єднує фотоапарат до комп’ютера.

Їх шістдесят чотири. Він не викидає жодної. Фотографії відкриваються автоматично, по кільканадцять секунд кожна. Всі нудні. Єдина їхня вартість у тому, що вони фіксують миті, які інакше були би втрачені назавжди. Записувати їх? Певно, таки варто. Куніцький записує їх на диск, вимикає комп’ютер і йде додому.

Всі рухи робить автоматично: повертає ключ у замку запалення, глушить сигналізацію, застібає ремінь, легким доторком вмикає радіо, і авто повільно, на другій передачі, викочується з паркінґу на багатолюдну вулицю. По радіо — прогноз погоди, обіцяють дощі. І справді, починає накрапати, ніби дощові краплі чекали в небі на вимовлене по радіо закляття; Куніцький вмикає щітки.

Зненацька щось змінюється. Річ не в погоді, не в дощі й не в краєвиді за склом автомобіля, — просто в одну мить він починає все бачити інакше. Здається, ніби він зняв темні окуляри або щітки витерли зі скла щось більше, ніж звичайну міську пилюку. Його кидає в жар, він мимоволі збавляє газ. Йому починають сигналити. Він опановує себе й наздоганяє чорний «фольксваґен», який їде попереду. В Куніцького починають пітніти долоні. Він радо з’їхав би на узбіччя, але з’їзду немає, мусить гнати далі.

Уся добре відома йому дорога повна верескливих знаків. Ця інформація призначена лише для нього. Кола на одній нозі, жовті трикутники, сині квадрати, зелені й білі щити, стрілки, вказівники. Світлофори. Лінії на асфальті, інформаційні таблиці, остороги, нагадування. Усмішка з біґборда, не менш важлива. Всі ці знаки він бачив сьогодні вранці, але тоді вони ще нічого не говорили, ними легко можна було знехтувати. Тепер це вже неможливо. Вони промовляють до нього тихо, але категорично, їх набагато більше, ніж раніше, — власне, вони на кожному кроці. Вивіски крамниць, реклама, символи поштових відділень, аптек, банків, дівчинка на дорожньому знаку, яка, піднявши вгору льодяник, переводить через дорогу інших дітей: знак, що йде по іншому знаку, впоперек знака, знак, що вказує на інший знак, знак, що підхоплює значення іншого знака, змова знаків, мережа знаків, перемовини знаків за його спиною. Немає нічого невинного, позбавленого значення, все є однією величезною головоломкою.

Він у паніці шукає місця, щоб запаркуватися. Мусить заплющити очі, інакше з’їде з глузду. Що з ним діється? Його б’ють дрижаки. Нарешті він трохи заспокоюється, натрапивши на автобусну зупинку, з’їжджає на узбіччя. Чи не інсульт? Він боїться роззирнутися довкола. Може, йому відкрилося якесь інше бачення, якась Інша Перспектива (так, з великих літер, усе — великими літерами)?

Дихання небавом стає рівним, але руки все ще тремтять. Він запалює цигарку — так-так, треба трохи потруїти все нікотином, затьмарити димом, повиганяти ним демонів, наче ладаном. Він знає, що далі не поїде, що не впорається з оцим новим, щойно отриманим приголомшливим знанням. Важко дихає, сперши голову на кермо.

Залишає авто на тротуарі (напевне вліплять штраф), обережно виходить. Асфальт тепер видається йому грузьким.

— Теж мені недоторка знайшовся, — каже вона.

Провокативно. Куніцький не відповідає. Гримає дверцятами шафки, виймає з неї пачку чаю, мовчить, поки вона чекає від нього реакції.

— Що з тобою діється? — питає вона. Цього разу агресивно. Куніцький знає: якщо зараз не відповісти, вона перейде до відкритої атаки. Тому каже спокійно:

— Нічого не діється. А що мало б діятися?

Вона пхекає і береться монотонно перелічувати:

— Мовчиш, сахаєшся, коли я тебе торкаюся, відсуваєшся на інший кінець ліжка, не спиш по ночах, не дивишся телевізор, повертаєшся звідкись пізно, від тебе несе алкоголем...

Куніцький міркує, як йому повестися. Він знає: що би він не вчинив, буде на гірше. Тож просто завмирає. Випростовується на стільці і втуплюється в стіл. Йому так незручно, ніби він щось проковтнув і воно застрягло йому в горлі. Відчуває, як кухнею пролітає тривожний вітерець. Робить останню спробу.

— Треба називати речі своїми іменами... — починає він, але вона його перебиває.

— Ха, от якби ще знати ці імена!

— О’кей. Ти мені так і не сказала, що насправді...

Але замовкає, бо вона жбурляє чай на підлогу і вибігає з кухні. За мить чути, як гримають вхідні двері.

«Гарна акторка, — думає собі Куніцький, — могла б зробити кар’єру».

Він завжди знав, чого хоче. А от тепер — ні. Нічого не знає. Не знає навіть, що саме йому варто знати. Висуває шухлядки каталогу, неуважно перекидає наштрикнуті на прутик картки. Не знає, як і чого шукати.

Останню ніч він просидів в Інтернеті. І що? Знайшов доволі неточну мапу Вісу, сайт хорватського департаменту туризму, розклад руху поромів. Набрав у пошуковику «Vis», і вискочили десятки сторінок. З них лише кілька стосувалися острова. Ціни готелів, місця, які варто оглянути. А ще — Visible Imaging System, якісь, здається, супутникові знімки. Vaccine Information Statements. Victorian Institute of Sport. Нарешті, System for Verification and Synthesis.

Інтернет сам вів його від одного слова до іншого, підсував посилання, вказував пальцем. Коли чогось не знав, ґречно замовкав або вперто відкривав одні й ті самі сторінки, аж до нудоти. Тоді Куніцькому здавалося, ніби він дійшов до межі пізнаного світу, до муру, до оболонки небосхилу. Далі — зась.

Інтернет — шахрай. Він обіцяє виконати твоє замовлення, обіцяє знайти саме те, чого ти шукаєш: завдання, виконання, винагорода. Насправді ж усе це — даремне спокушання, адже ти з перших хвилин впадаєш у гіпнотичний стан, у транс. Стежки блискавично розгалужуються, подвоюються й помножуються, ти біжиш ними, переслідуючи ціль, яка тим часом стає все тьмянішою й невиразнішою, нескінченно змінною. Вислизає ґрунт з-під ніг, мета остаточно губиться, гасне в миготінні все нових і нових сторінок — візитівок, які завжди обіцяють більше, ніж можуть дати, безсоромно вдаючи, ніби під поверхнею екрана є якийсь космос. Усе це омана, дорогий Куніцький! Чого ти, Куніцький, шукаєш? За чим ганяєшся? Хочеш розставити руки й скочити туди, в ту безодню? Дарма: пейзаж виявляється фотошпалерою, дороги вглиб нема.

Його офіс невеликий — всього лише одна кімната, яку він винаймає на п’ятому поверсі обдертого офісного будинку. Поряд — агенція нерухомості, трохи далі — тату-студія. В його кабінеті — стіл і комп’ютер. На підлозі лежать пачки з книжками. На підвіконні — електричний чайник і банка з кавою.

Куніцький вмикає комп’ютер і чекає, поки той остаточно отямиться. Запалює першу цигарку. Ще раз переглядає світлини, але тепер до кожної придивляється дуже уважно. Врешті доходить до тих, які він зробив у самому кінці, — розкиданий на столі вміст її торбинки і той квиток із написом «Kairos». Він навіть запам’ятав те слово: копром Так, це слово пояснить йому все.

Отже, він таки знайшов те, чого раніше не помічав. Його охоплює збудження, він мусить закурити. Придивляється до таємничого слова — відтепер воно буде його вести за собою. Він випустить це слово на вітер, як повітряного змія, і йтиме за ним. «Кайрос», — читає Куніцький. «Кайрос», — повторює, дещо вагаючись, чи правильно вимовляє це слово. «Здається, це грецька, — думає він радісно. — Грецька!» І кидається до книжкових полиць, але там немає грецького словника, є лише «Часто вживані латинські вислови» — власне кажучи, ніколи не вживані.

Тепер він уже напевне на правильному шляху. Зупинятися не можна. Він розкладає довкола себе світлини з вмістом її торбинки — добре, що він тоді те все сфотографував. Викладає їх, як пасьянс, рівненькими рядками. Запалює ще одну цигарку і ходить довкола столу, ніби якийсь детектив. Зупиняється на мить, затягується димом, дивиться на фото з помадою й кульковою ручкою.

І раптом його пронизує відчуття, що існують різні бачення. Одне: коли бачиш просто предмети, людські речі, що мають своє призначення, солідні й конкретні, — одразу відомо, для чого вони, як їх використовувати. Інше: панорамне, загальне, коли помічаєш зв’язки між предметами, цілі мережі їхніх відображень. Речі перестають бути речами; те, що вони мають якесь призначення, відходить на другий план, виявляється ілюзією. Тепер вони — знаки, вони вказують на щось, чого нема на фотографії, відсилають поза рамки кадру. Треба дуже зосередитися, щоб утримати це бачення — воно насправді є даром, благословенням. Серце Куніцького починає битися дедалі швидше. Червона кулькова ручка з написом «Septolete» глибоко вростає в темний незбагненний сенс.

Він упізнає те місце, востаннє він був тут, коли вода вже сходила, відразу після повені. Бібліотека — поважний Оссолінеум[29] — стоїть біля ріки, обернена обличчям до води. Це помилка. Книги варто тримати на пагорбах.

Він пригадує цей краєвид, коли нарешті визирнуло сонце і рівень води почав спадати. Повінь нанесла мулу й болота, але деякі місцини вже прибрали, і працьовиті бібліотекарі розкладали на них книжки, щоб сохнули. Розставляли їх напіврозгорнутими на підлозі — сотні, тисячі книжок. У цій неприродній для них позиції вони нагадували живих істот, якісь гібриди птахів із водоростями. Руки в тонких латексних рукавичках дбайливо відділяли одну від одної мокрі сторінки, щоб сохнули окремі речення й слова. На жаль, сторінки зів’яли, потемніли від мулу й води, повигиналися. Люди ходять між ними обережно; жінки у білих фартухах, як у лікарні, розгортають томи до сонця, хай сонце читає. Але насправді це видовище приголомшує, це щось таке, наче зустріч стихій. Куніцький стояв і дивився на це все з жахом, а потім, за прикладом іншого перехожого, кинувся допомагати.

Сьогодні у цій розташованій в центрі міста бібліотеці, у цих гарно відреставрованих після повені будинках з глибоким внутрішнім двором йому якось не по собі. Він входить до читального залу й бачить столики, розставлені рівними рядами, тактовно віддалік один від одного. Майже за кожним — чиясь спина. Нахилена, згорблена. Дерева над могилою. Цвинтар.

Книги на полицях показують людям лише свої корінці. Це те саме, гадає собі Куніцький, що бачити людей лише в профіль. Вони не спокушають кольоровими обкладинками, не хизуються наліпками, на яких кожне слово починається від «най». Сухо, ніби новобранці, називають лише свої дані: назва, автор.

Замість буклетів, плакатів і рекламних пакетів — каталоги. Суворість і справедливість маленьких, набитих у шухлядки карток викликає повагу. Лише найважливіша інформація, номер, короткий опис, ніякого вихваляння.

Він ніколи тут не бував. Коли був студентом, користувався лише сучасною університетською бібліотекою. Простягав бібліотекареві написані на картці назву книги й прізвище автора і через п’ятнадцять хвилин отримував замовлення. Але й тоді він, чесно кажучи, не надто часто приходив туди, були то радше виняткові ситуації — адже більшість текстів завжди можна відкопіювати. Це нове покоління літератури — текст без корінця, летка ксерокопія, щось наче гігієнічна хустинка, яка перейняла естафету в бавовняних носовиків. Гігієнічні хустинки здійснили скромну революцію, зрівняли суспільні класи. Використавши, ти викидаєш їх у смітник.

Перед ним — три словники. «Грецько-польський словник». Уклав Зиґмунт Венцлевський, Львів, 1929 рік. Книгарня Самуеля Бодека, вулиця Баторія, 20. «Практичний грецько-польський словник». Автори — Тереса Камбруелі, Танасіс Камбруелі, видавництво «Вєдза Повшехна», Варшава, 1999 рік. Чотиритомний «Грецько-польський словник» за редакцією Зофії Абрамовічувни, 1962 рік. Видавництво PWN. Там він ледве-ледве, користуючись таблицею з абеткою, розшифровує своє слово: Каїром.

Читає лише те, що написано по-польському, латинським шрифтом: «1. (про міру) належна міра, відповідність, поміркованість; різниця; значення, 2. (про час) критичний час, найвища пора, нагода, оказія, відповідний момент, найдоречніша мить — скороминуща; ті, що з’явилися несподівано; втратити нагоду; коли настала найкраща пора, допомагати в час бурі, вчасно, щойно випаде нагода, передчасно, критичні періоди, періодичні стани, хронологічна послідовність фактів, ситуація, стан справ, становище, крайня небезпека, користь, вигода, з якою метою?, що тобі допоможе?, коли було б зручніше?».

Це один словник. Ось інший, старіший. Куніцький перебігає очима рядки дрібного шрифту, пропускаючи грецькі слова і в’язнучи в старому правописі: «добра міра, поміркованість, відповідне ставлення, досягти мети, над усяку міру, слушна нагода, сприятливий момент, найкраща пора, якраз, саме, час, година; множина: обставини, стосунки, часи, випадки, події, переломні революційні моменти, небезпеки; настає слушний час, випадає гарна нагода, саме час». У найновішому словнику в квадратних дужках подано вимову: [kieros]. І тлумачення: «погода, час, пора, яка зараз погода? зараз пора дозрівання винограду, марнувати час, час від часу, одного разу, як довго? вже давно треба було».

Куніцький в розпачі роззирається по читальному залу. Бачить нахилені над книгами голови. Повертається до словників, читає попередню статтю, дуже схожу, слово різниться однією літерою: καιριος. І тут ще інакше: «зроблений вчасно, доречний, вдалий, смертельний, фатальний, вирішальний; небезпечне місце на тілі, де рани смертельні; те, що завжди на часі; те, що завжди мусить відбуватися».

Куніцький збирає свої речі й повертається додому. Вночі знаходить у «Вікіпедії» сторінку про Kairos, з якої дізнається, що це просто грецький бог, не надто важливий, забутий, еллінський. Його зображення відкрили у Троґірі. Воно зберігається в тамтешньому музеї, тому вона й записала це слово. Нічого більше.

Коли його син був маленьким, ще немовлям, Куніцький не думав про нього як про людину. І це було добре, вони були близько. Людина завжди далеко. Він навчився вправно змінювати йому пелюшки, робив це кількома рухами, потріскували лише кнопки памперсів. Занурював його крихітне тіло у ванну, намилював йому животик, потім, загорнувши його в рушник, ніс до кімнати й одягав до сну. Це було просто. Коли в тебе мала дитина, не мусиш над чимось замислюватися, все очевидне й природне. Дитина припадає до грудей, відчуваєш її вагу, її запах — такий близький і зворушливий. Але дитина — це не людина. Вона стає людиною лише тоді, коли виривається з обіймів і каже «ні».

Тепер його непокоїть тиша. Що робить малий? Куніцький стає у дверях і бачить, як його дитина на підлозі грається кубиками. Сідає поруч із малим і бере одну з пластикових машинок, їде нею по намальованій дорозі. Може, варто почати з казки, що була собі машинка, яка загубилася? Він уже збирається почати розповідь, як син вириває йому з рук машинку і дає іншу — дерев’яну вантажівку, навантажену кубиками.

— Будемо будувати, — повідомляє малий.

— Що ти хочеш збудувати? — підхоплює Куніцький.

— Будиночок.

Ну, добре, будиночок. Він розставляє кубики квадратом. Вантажівка підвозить матеріали.

— А давай збудуємо острів, — пропонує Куніцький.

— Ні, будиночок, — каже малий і безладно кладе кубики один на одного. Куніцький обережно їх поправляє, щоби будівля не розвалилася.

— А пам’ятаєш море?

Дитина показує, що вантажівка висипає нову партію будматеріалів. Тепер Куніцький вже не знає, що сказати, що запитати. Може, хай килим буде островом? Вони буцімто на острові, але хлопчик губиться на острові, тато хвилюється, де його синочок. Куніцький пробує й так, виходить не надто переконливо.

— Ні, — впирається хлопчик. — Давай будиночок.

— Пам’ятаєш, як ти заблукав із мамою?

— Ні, — вигукує малий і радісно вивантажує кубики.

— Ти пам’ятаєш, як ти колись загубився?

— Ні, — відповідає дитина, і вантажівка з розгону в’їжджає у щойно завершену будівлю, стіни валяться.

— Бум-бум, — сміється хлопчик.

Куніцький терпляче починає будувати все наново.

Коли вона повертається додому, Куніцький дивиться на неї з підлоги, наче дитина. Вона велика, рум’яна від холоду, підозріло збуджена. В неї червоні губи. Кидає на спинку стільця червону (а може, кармінову, пурпурову) шаль і пригортає малого. «Голодні?» — питає вона. Куніцькому здається, ніби разом із нею до кімнати увірвався вітер з моря, холодний поривчастий бриз. Йому кортить запитати: «Де ти була?», але він не може собі цього дозволити.

Вранці у нього ерекція, і він мусить від неї відвернутися, мусить приховати цю недоречну примху тіла, аби вона не сприйняла її як заохочення, спонуку, як спробу примирення, знак пожадання. Відвертається до стіни і тріумфує, міркуючи про цю ерекцію, цю непотрібну готовність, цю напружену зчіпну кінцівку. Тепер вона належить лише йому.

Кінчик прутня — наче вектор, спрямований вгору, до вікна, до світу.

Ноги. Стопи. Навіть коли він зупиняється, ноги йдуть далі, рухаються віртуально, не можуть угамуватися, ковтають простір дрібними квапливими кроками. Коли він хоче пригальмувати, ноги бунтують. Куніцький боїться, що одного разу ноги вибухнуть і почнуть бігти, понесуть його в якомусь непередбачуваному напрямку, зненацька вдарять закаблуками або заведуть його в похмурі подвір’я старезних кам’яниць, виштовхають нагору чужими сходами, виведуть чорними ходами на слизькі стрімкі дахи і, ніби сновиду, змусять прогулюватися блискучою лускуватою черепицею.

Певно, саме ці неспокійні ноги винні в тому, що Куніцький не може спати. Від пояса вгору він спокійний, розслаблений і сонний, від пояса вниз — нестримний і непереможний. Мабуть, у ньому живуть дві особи. Горішня бажає рівноваги й справедливості, нижня схильна до бунту й переступу. Угорі він має ім’я, прізвище, адресу й ідентифікаційний код, унизу нічого не знає про себе, там він сам собі остогид.

Йому кортить намастити ноги заспокійливою маззю, те внутрішнє лоскотання — якесь болісне. Врешті приймає снодійне. З ногами от-от усе буде гаразд.

Куніцький всіляко намагається приборкати свої кінцівки. Вигадує різні способи: наприклад, дозволяє їм безперервно рухатися, доки решта тіла перебуває в спокої. Досить, щоби рухалися пальці в черевиках. Сідаючи, також дає ногам волю, хай собі метушаться. Дивиться на носаки черевиків і бачить ледь помітний рух шкіри — його стопи починають свій навіжений марш на місці. Але й містом він багато ходить. Йому здається, цього разу він перейшов усі можливі мости на Одрі та її каналах. Жодного не оминув.

Третій тиждень вересня — дощовий і вітряний. Треба видобути з антресолі осінні речі, куртки й ґумові чобітки для малого. Він забирає його з садка, і тепер вони швидко йдуть до авта. Хлопчик стрибає в калюжу, вода розхлюпується довкола. Куніцький цього не помічає, він думає, що сказати, укладає в голові речення. Наприклад, так: «Побоююся, що дитина пережила якийсь шок». Або впевненіше: «Мені здається, син пережив шок». Йому спадає на думку слово «травма», «зазнав травми».

Вони ідуть мокрим містом, щітки на лобовому склі працюють на найвищих обертах, згортаючи воду з шибки і на мить відкриваючи світ, дощовий і розмитий.

Четвер — його день. По четвергах він забирає сина з садка. Вона заклопотана, працює по обіді, веде якісь гуртки, повертається пізно. Малий належить цілковито йому.

Вони під’їжджають під відреставровану кам’яницю в самому центрі міста і кілька хвилин шукають місця, щоб запаркуватися.

— Куди ми йдемо? — питає малий, а що Куніцький не відповідає, то повторює питання ще кілька разів: — Кудимийдемо? Кудимийдемо?

— Тихо, — каже батько, а згодом пояснює: — До однієї пані.

Малий не протестує, мабуть, йому цікаво.

В почекальні порожньо, перед ними одразу виростає висока жінка років п’ятдесяти і запрошує до кабінету. Кімната ясна й затишна, посередині лежить великий м’який кольоровий килим, на ньому — іграшки й кубики. Далі — диван і два фотелі, стіл і стілець. Дитина обережно сідає на краєчку фотеля, але її погляд мандрує до іграшок. Жінка всміхається і простягає Куніцькому руку, потім вітається з хлопчиком. Говорить до дитини, ніби демонстративно не звертаючи уваги на батька. Тож він починає розповідати сам, випереджуючи її можливі запитання.

— Мій син певний час має проблеми зі сном, став нервовий... — бреше він, але жінка його перебиває:

— Спочатку ми трошки пограємося.

Це звучить абсурдно, Куніцький не знає, чи з ним вона теж буде гратися. Від несподіванки завмирає.

— Скільки тобі років? — питає вона у хлопчика. Малий показує три пальці.

— У квітні виповнилося три, — каже Куніцький.

Вона сідає на килимі біля дитини і подає їй кубики, кажучи:

— Тато собі посидить у коридорі й почитає, а ми побавимося, добре?

— Ні, — каже хлопчик, підхоплюється й біжить до батька.

Куніцький розуміє, переконує дитину залишитися.

— Двері будуть відчинені, — запевняє жінка.

Між краєчком дверей і одвірком залишається шпарина. Куніцький сидить у почекальні й тепер чує їхні голоси, але невиразно. Незрозуміло, про що вони говорять. Сподівався зливи питань, навіть захопив із собою медичну картку, тепер читає: пологи вчасні, природні, 10 балів за шкалою Апгар, щеплення, вага 3750, довжина 57 сантиметрів. Про зріст дорослого кажуть «висота», а про дитину — «довжина». Він бере зі столика кольоровий часопис, механічно його розгортає і відразу ж знаходить реклами книжкових новинок. Упізнає назви, порівнює ціни. Відчуває приємний удар адреналіну — у нього дешевше.

— Скажіть мені, що трапилося? Про що вам ідеться? — питає жінка.

Йому стає соромно. Що він скаже? Що йому зникли жінка з дитиною, що їх не було три дні, сорок дев’ять годин, він точно порахував. Що він не знає, де вони були. Він завжди все про них знав, а тут не знає найважливішого. А потім, протягом якоїсь частки секунди, уявляє собі, ніби каже:

— Будь ласка, допоможіть мені. Загіпнотизуйте його, відтворіть хвилина за хвилиною ті сорок дев’ять годин. Я мушу знати.

А вона, та висока й пряма, як жердина, жінка, підходить до нього так близько, що він відчуває антисептичний запах її светра — колись, у дитинстві, так пахли медсестри, — бере його голову своїми великими теплими руками і тулить до грудей.

Але насправді все відбувається інакше. Куніцький бреше:

— Він останнім часом якийсь нервовий, прокидається серед ночі, плаче. Ми в серпні були у відпустці, я подумав собі, що він, можливо, пережив щось, чого ми не знаємо, чогось злякався...

Він певен, що вона йому не повірить. Жінка бере ручку і грається нею. Говорить із чарівним усміхом:

— У вас — надзвичайно розвинений, комунікабельний, розумний син. Іноді такі ефекти може викликати звичайний мультфільм. Не дозволяйте йому надто довго дивитися телевізор. Як на мене, з ним усе гаразд, цілком.

Потім дивиться на нього стурбовано. Так йому здається.

Вони ще не переступили порога, малий тільки закінчує лікарці робити «па-па», а він уже називає її подумки шльондрою. Її осмішка здається йому нещирою. Вона так само щось приховує. Вона не все йому сказала. Йому не варто було йти до жінки. Що, в місті нема дитячих психологів-чоловіків? Жінки встановили собі якусь монополію на дітей? З ними ніколи нічого не відомо, не скажеш на перший погляд, сильні вони чи слабкі, чого їм треба, про що їм ідеться. Треба дуже вважати. Йому згадалася самописка, яку вона тримала в руці. Жовтий «ВІС», такий самий, як на фотографіях торбинки дружини.

Сьогодні вівторок, у неї вихідний. Він від самого ранку збуджений, не спить, удає, ніби не дивиться на її ранкову метушню — зі спальні до ванної, з кухні до передпокою і знову до ванної. Короткий нетерплячий крик хлопчика — мабуть, вона якраз зашнуровує йому черевики. Сичання дезодоранту. Свист чайника.

Коли дружина з сином виходять, він стає біля дверей і слухає, чи приїхав ліфт. Рахує до шістдесяти — рівно стільки часу вони будуть з’їжджати вниз. Потім швидко взуває черевики і виймає з пакета куртку, що купив у секонд-хенді. Це маскування. Тихо зачиняє за собою двері. Тільки б не довелося довго чекати ліфта.

Так, усе йде, як належить. Він скрадається за нею на безпечній відстані, в чужій куртці. Не відриває очей від її спини — цікаво, вона не відчуває якогось дискомфорту? Мабуть, ні — йде швидко, сягнисто, якось радісно. Перестрибує разом із дитиною калюжі, не обходить, а перестрибує — чому? Звідки в ній стільки енергії цього дощового і вже осіннього ранку? Може, кава почала діяти? Інші з вигляду якісь повільні й сонні, а вона — барвиста, її зухвало-рожевий шалик — наче яскрава пляма на тлі дня. Він тримається того шалика, як соломинки.

Нарешті вони доходять до дитсадка. Він дивиться, як дружина прощається з сином, але це його зовсім не зворушує. Може, вона, обіймаючи малого, щось шепоче йому на вухо, якесь слово — саме те, якого так розпачливо дошукується Куніцький. Якби він знав те слово, міг би його вписати у космічну пошукову машину, і та вмить видала б йому просту й чітку відповідь.

Тепер він бачить, як вона зупиняється на переході, чекаючи зеленого світла, виймає мобілку і набирає номер. Якусь мить він чекає з надією, що його телефон задзвонить у кишені, що звідти долине сюрчання цикади — так, він вибрав такий звук дзвінка, голос тропічної комахи. Але кишеня мовчить. Вона переходить вулицю, коротко з кимось розмовляючи. Тепер він мусить чекати, поки зміниться світло, це небезпечно, бо вона саме завертає за ріг, тож він, щойно перейшовши дорогу, наддає ходу і вже побоюється, що втратив її слід, сердиться на себе і той світлофор. Загубити її за двісті метрів від дому! Але ні — ось вона. Шалик входить в обертові двері крамниці. Це великий магазин, супермаркет, щойно відкритий, майже порожній, тож Куніцький вагається, чи йти йому за нею, чи вдасться йому сховатися між стелажів. Але доведеться: там є другий вихід, на іншу вулицю, тож він накидає на голову капюшон — зрештою, йому можна, надворі дощ, — і входить досередини. Бачить її — вона йде між полиць повільно, ніби щось її затримує, дивиться на косметику, на парфуми, зупиняється перед одним зі стелажів і простягає руку. Бере якийсь флакончик. Куніцький порпається в уцінених шкарпетках.

Коли вона, замислена, наближається до полиць із сумками, Куніцький дивиться на флакончик. «Кароліна Еррера». Запам’ятати це ім’я чи відразу викинути з голови? Запам’ятати, підказує йому щось. Усе щось значить, ми просто не розуміємо того значення, повторює він собі подумки.

Він бачить її здалеку: стоїть перед дзеркалом із червоною торбинкою в руці, розглядає своє відображення то з одного, то з іншого боку. Потім іде до каси, просто на Куніцького. Він панічно відступає за полиці зі шкарпетками, схиляє голову. Вона проходить повз. Наче дух. Але потім раптом обертається, ніби щось забувши, її погляд падає просто на нього, зсутуленого, з капюшоном, насунутим на чоло. Куніцький бачить її широко розплющені від подиву очі, відчуває, як її погляд дотикає його, обмацує, пересувається по ньому.

— Що ти тут робиш? Що це у тебе за вигляд?

Потім зненацька її погляд м’якшає, його затягує якась поволока. Вона кліпає повіками:

— Боже, що з тобою діється, що трапилося?

Це дивно, Куніцький сподівався іншого. Чекав скандалу. А вона обіймає його, пригортає, тулиться обличчям до цієї його чудернацької куртки із секонд-хенду. У Куніцького виривається зітхання, коротке круглясте «ох», чи то від здивування через її несподівану поведінку, чи від раптового бажання поплакати просто в її пахучу рожеву куртку.

Він замовляє з мобільного таксі, вони мовчки чекають. Щойно у ліфті вона питає:

— Ти нормально почуваєшся?

Куніцький відповідає ствердно. Він знає, що вони оце їдуть на останній двобій. Їхня кухня буде полем битви, а вони займуть штурмові позиції: він, мабуть, за столом, вона — спиною до вікна, як завжди. Він знає, що не можна злегковажити цією важливою миттю, що це, можливо, останній шанс довідатися, що сталося. З’ясувати правду. Але він знає й те, що перед ним — мінне поле. Кожне питання буде бомбою. Він — не боягуз і не збирається відступати перед нез’ясованими фактами. Коли ліфт рушає вгору, він почувається як терорист із захованою під одягом бомбою, що вибухне, тільки-но відчиняться двері їхнього помешкання, і рознесе все на друзки.

Він притримує ногою двері, щоб затягти досередини пакети з покупками, а потім прослизає всередину сам. Не помічає нічого дивного, вмикає світло, випаковує куплені харчі в кухні. Наливає води до склянки, ставить у неї прив’ялий пучок петрушки. Ось що повертає його до тями — петрушка.

Йде власним помешканням, наче дух, йому здається, ніби він просочується крізь стіни. Кімнати порожні. Куніцький — око, яке грається в головоломку «знайди десять відмінностей». І Куніцький шукає. Без сумніву, вони відрізняються — помешкання тоді й помешкання тепер. Це гра для не надто спостережливих. Немає на вішаку її плащика, шалика, синової курточки, шеренги взуття (залишилися хіба його самотні в’єтнамки). Нема парасолі. Дитяча кімната здається цілком покинутою, власне, тут тепер самі лише меблі. На килимі лежить забута іграшкова машинка, ніби слід якоїсь неймовірної космічної катастрофи. Але Куніцький мусить знати все напевне — простягнувши вперед руку, суне до спальні, відсуває важкі двері шафи. Вони рухаються, сумно тарабанячи коліщатками. Всередині — тільки шовкова блузка, надто елегантна, щоб її носити. Висить самотньо в шафі. Від руху дверей рукав легенько рухається, здається, ніби вона зраділа, що її, давно забуту, нарешті знайшли. Куніцький дивиться на порожні полички у ванній. Залишилося його причандалля для гоління, в самому кутку. А ще зубна щітка на батарейках.

Йому потрібно трохи часу, щоб зрозуміти це видовище. Цілий вечір, цілу ніч і ще ранок.

Близько дев’ятої він варить собі смолисту каву, а потім згортає до торби трохи туалетного приладдя, кілька сорочок із шафи, штани. Перед виходом, уже біля дверей, перевіряє вміст портмоне: документи, картки. Збігає до авта. Вночі падав сніг, доведеться позмітати його з шибок. Він робить це абияк, рукою. Планує ввечері бути вже в Загребі, а наступного дня — у Спліті. Тобто завтра він побачить море.

Рушає прямою, наче стріла, дорогою на південь, у бік чеського кордону.

Симетрія островів

Психологія подорожі твердить, що враження про подібність двох місць прямо пропорційне до відстані між ними. Те, що близьке, не видається подібним. Часто, як стверджують психологи подорожі, найбільше подібностей знаходимо між протилежними кінцями світу.

Захопливим є явище симетрії островів. Загадкове, невивчене, воно заслуговує окремої монографії. Ґотланд і Родос. Ісландія і Нова Зеландія. Кожен із цих островів без своєї пари здається неповним, недосконалим. Голі вапнякові скелі Родосу знаходять своє продовження в порослих мохом скелях Готланду; сліпуче сонце Півдня стає справжнім лише тоді, коли його накласти на м’яке золотаве пообіддя Півночі. Мури середньовічного міста існують у двох версіях — драматичній і меланхолійній. Про це добре знають шведські туристи, які заснували на Родосі свою неформальну, не заявлену в ООН колонію.

Пакет для блювання

В літаку Варшава — Амстердам я несамохіть бавилася паперовим пакетом, на якому щойно згодом помітила надпис кульковою ручкою:

«12.10.2006 Політ у темряві до Ірландії. Остаточна ціль подорожі — Белфаст. Студенти Жешувської політехніки».

Надпис був на денці пакета, де залишилося порожнє місце між двома задрукованими сторонами. Текст на пакеті повторював кількома мовами одне й те саме: do you want air sickness bag... sac pour mal de lair... Spuckbeutel... boisa de mareo. Між ці рядки якась людська рука вписала кілька слів із потовщеною одиницею на початку — здавалося, автор якусь мить вагався, чи варто залишати після себе це анонімне свідчення тривоги. Чи припускав він, що надпис на пакеті знайде свого читача? Що він таким чином стане свідком чужої подорожі?

Мене зворушив цей односторонній акт спілкування, мені стало цікаво, яка рука це писала, які очі вели її вздовж друкованого рядка. Чи пощастить їм там, у Белфасті, — цим студентам із Жешува? Може, в якомусь іншому літаку з майбутнього я знайду відповідь на моє питання? Мені хотілося, щоб вони написали: «Все вдалося. Повертаємося додому». Але знаю, що до писання на пакетах схиляють лише тривога й невідомість. Ні поразка, ні успіх не сприяють писанню.

Пипки землі

Ці двоє молодих людей — дівчина, на вигляд не більше дев’ятнадцяти, студентка скандинавістики, і її хлопець, худорлявий блондин із дредами, — затялися, що доїдуть із Рейк’явіка до Ісафйордура автостопом. Їм цього рішуче не радили з двох причин: по-перше, рух на острові, особливо в північній частині, не надто жвавий, по-друге, цієї пори року температура може дуже швидко падати, і настає крижаний холод. Але ці двоє не послухали. Обидва застереження справдилися достеменно: вони застрягли посеред пустища, де на закруті до якогось віддаленого села їх висадило чергове авто, і воно виявилося останнім. Протягом години погода змінилася кардинально, почав падати сніг. Приголомшені, вони стояли край дороги, що протинала рівнину, всипану вулканічними каменюками, і грілися цигарками, сподіваючись, що якась машина врешті-таки з’явиться. Але нічого не їхало. Певно, люди відмовилися від ідеї їхати цього вечора до Ісафйордура.

Не було чим розпалити вогонь — довкола лише вогкий холодний мох і ріденькі кущики, яких вогонь навіть до рота не хотів брати, не кажучи про те, щоби проковтнути. Вони лягли у спальниках на моху між камінням, а коли снігові хмари розвіялися й розкрилося морозяне зоряне небо, помітили, що вулканічні брили обросли обличчями, і все почало шепотіти, дзюрчати, шемрати. А ще виявилося, що досить засунути руку під мох, під каміння, так, щоби торкнутися землі, — і можна було відчути, що земля тепла. Долоня вловлювала далекі вібрації, якийсь ледь помітний рух, дихання. Нема сумніву: земля жива.

Потім вони дізналися від ісландців, що з ними нічого б не сталося — таким блукальцям, як вони, земля відкриває свої теплі пипки. Треба до них вдячно присмоктатися й пити молоко. Кажуть, воно на смак, як молоко магнезії — те, яке продають в аптеках від підвищеної кислотності й печії.

Поґо

Завтра — шабат. Молоді неоперені хасиди танцюють поґо на широкому хіднику під ритми модної веселої латиноамериканської музики. «Танцюють» — не зовсім відповідне слово. Це дикі екстатичні вистрибування, обертання на місці, тіла відбиваються одне від одного й відскакують — так в усьому світі вовтузяться підлітки на концертах під сценою. Тут музика виривається з гучномовців на даху автомобіля, в якому сидить рабин і уважно за всім спостерігає.

Якісь веселі й збуджені скандинавські туристки приєднуються до хлопців і незграбно, тримаючись за плечі, намагаються танцювати канкан. Тієї ж миті один із молодих хасидів закликає їх до порядку:

— Маємо велике прохання: якщо жінки бажають танцювати, будь ласка, збоку.

Стіна

Дехто вважає, що ми вже дісталися цілі нашої мандрівки.

Місто — цілком біле, як кості посеред пустелі, вилизані язиками спеки, натерті до лиску піском. Воно подібне на звапнілу колонію коралів, що обросла пагорби ще в часи прадавнього моря.

Ще кажуть, буцімто місто є горбистою, небезпечною для пілотів злітною смугою, з якої колись відривалися від землі боги. Ті, що хоч щось знають про ті далекі часи, на жаль, твердять суперечливі речі. До сьогодні не вдалося встановити якоїсь однієї версії.

Ви — паломники, туристи й волоцюги, які дісталися аж сюди, допливли кораблями, долетіли літаками, прийшли пішки через ущелини й мости, подолавши військові кордони й застави, — вважайте. Не раз затримували ваші автомобілі й каравани, уважно перевіряли ваші паспорти, зазирали вам в очі. Вважайте. Йдіть цим лабіринтом вуличок, стежачи за знаками, хай вас веде вказівний палець простягнутої руки, нумерація рядків у книзі, римські цифри, накреслені на стінах будинків. Хай вас не зманять ятки, повні намиста, килимів, кальянів, монет (кажуть, викопаних із пустельних пісків), гострих приправ, насипаних кольоровими пірамідками; хай не відверне вашої уваги кольоровий натовп таких самих, як ви, — усіх можливих рас, із найрозмаїтішими обличчями, відтінками шкіри, шапками й наплічниками, у найстрокатішому вбранні.

В центрі лабіринту немає ні скарбу, ні Мінотавра, з яким треба стати на бій. Шлях несподівано закінчується стіною — білою, як усе місто, високою, неподоланною. Подейкують, що це стіна якогось невидимого храму, але факт залишається фактом: ми дійшли до межі, далі нічого нема.

Тому не дивуйтеся, побачивши тих, що стоять перед стіною, приголомшені, чи тих, що холодять чола, притуливши їх до каміння, чи тих, які від утоми й розчарування посідали й тепер горнуться до стіни, наче діти.

Час повертатися.

Амфітеатр уві сні

Першої ночі в Нью-Йорку мені снилося, ніби я блукаю містом напотемки. У мене є план, і я поглядаю туди вряди-годи, шукаючи виходу з цього лабіринту прямокутників. Раптом виходжу на простору площу й бачу велетенський античний амфітеатр. Зупиняюся, остовпіла. Тоді до мене підходить пара японських туристів. Вони зазирають у мій план міста і вказують мені там амфітеатр. Справді, є. Я видихаю з полегшенням.

У гущавині паралельних і перпендикулярних вулиць, які переплітаються, наче основа з пітканням, посеред цієї одноманітної сітки я бачу велике кругле око, що дивиться в небо.

Мапа Греції

Пригадую велике дао: якщо уважніше придивитися, можна помітити велике дао, яке складається з води й землі. Але немає такого місця, де б одна зі стихій здобувала перевагу над іншою. Вони обіймають одна одну — земля й вода. Пелопоннеська протока є тим, що земля віддає воді, а Крит — тим, що вода дарує землі.

Проте, як на мене, найгарніші обриси має Пелопоннес. Це ніби велика материнська рука, найпевніше, не людська. Рука занурюється у воду, щоби перевірити, чи вона достатньо тепла для купелі.

Кайрос

— Ми ті, що виходять назустріч, — промовив професор, коли вони вийшли з величезної споруди аеропорту й чекали таксі. Він із насолодою набрав у легені тепле грецьке повітря. Йому був вісімдесят один рік, його дружині — на двадцять років менше. Він розважливо одружився з нею, коли з першого шлюбу вже вийшло повітря, а діти виросли й почали власне життя. І добре зробив, бо та перша дружина зараз сама потребує опіки, коротаючи лишок життя у порядному старечому будинку, так званому «будинку погідної осені».

Переліт йому минув добре, кілька годин різниці часу не мали особливого значення; ритм професорового сну вже віддавна нагадував якусь какофонію — випадкові комбінації несподівано сонних і приголомшливо тверезих годин. Різниця часу лише пересунула ці хаотичні акорди сну й неспання на сім годин.

Таксі з кондиціонером відвезло їх до готелю; там Карен, ота молодша дружина професора, спритно організувала розвантаження багажу, забрала на рецепції інформацію від організаторів круїзу, взяла ключі і з чималими зусиллями, користуючись допомогою ґречного портьє, вивезла чоловіка на третій поверх, до їхнього номера. Там старанно вклала його на ліжко, попустила йому хустинку на шиї й зняла черевики. Він миттю поринув у сон.

І ось вони в Афінах! Радісна, Карен підійшла до вікна і якусь мить вовтузилася з хитромудрою засувкою. Афіни у квітні.

Весна пливе на всіх вітрилах, листя гарячково пнеться у простір. На вулицях, щоправда, вже дещо курно, але пилюка ще не дратує. Гамірно — це так, але гамір тут завжди. Вона зачинила вікно.

У ванній Карен розкуйовдила своє коротке сиве волосся і ввійшла під душ. Відразу відчула, як напруга спливає до її стіп разом із піною й навіки зникає у стічному отворі.

«Немає причин нервуватись, — повторювала вона собі подумки, — кожне тіло мусить пристосовуватися до світу, інакше не буває».

— Ми наближаємося до фінішу, — мовила вголос, стоячи нерухомо під струменем теплої води. Вона якось вперто мислила образами, — що, на її переконання, завадило їй в науковій кар’єрі, — тож побачила щось на кшталт грецького гімнасіону з характерним стартовим блоком, піднятим на канатах, і бігунів — свого чоловіка й себе саму, які незграбно біжать до фінішу, хоча щойно стартували. Потім загорнулася в пухнастий рушник і старанно змастила обличчя, шию й декольте зволожувальним кремом. Знайомий запах крему остаточно її заспокоїв, вона лягла поруч із чоловіком на застеленому ліжку й заснула, навіть цього не помітивши.

За вечерею, яку вони спожили в ресторані внизу (варений морський язик і броколі для нього та салат із фетою для неї), професор допитувався, чи вони взяли його нотатки, книжки, блокнот, аж доки серед запитань не пролунало одне, яке раніше чи пізніше мусило виринути, засвідчуючи нову ситуацію на фронтах:

— Люба, а де ми, власне, є?

Вона зреагувала спокійно, пояснивши йому все кількома простими реченнями.

— Ах, звісно, — промовив він радісно. — Все-таки я дещо неуважливий.

Вона замовила для себе пляшку рецини й роззиралася довкола. Їли тут переважно багаті туристи — американці, німці, англійці. Траплялися й такі, що, пливучи світом разом із грошовими потоками, втратили будь-які особливі прикмети. Вони були просто гарні, здорові й невимушено переходили з мови на мову.

За сусіднім столиком сиділо приємне товариство — троє чоловіків і дві жінки. Мабуть, дещо молодші від неї, приблизно п’ятдесятирічні, свіжі й рум’яні. Серед вибухів їхнього сміху (офіціант приносив їм чергові пляшки грецького вина) знайшлося би, певно, місце й для Карен. Їй спало на думку, що вона могла б залишити чоловіка, який саме невміло роздряпував виделкою бліде тіло риби, прихопити з собою рецину й легко, ніби насінина кульбаби, приземлитися біля них, щоб устигнути на останні акорди їхнього сміху й долучити до них свій матовий альт.

Ясна річ, вона цього не зробила. Натомість зібрала зі скатертини броколі, яка, збунтувавшись проти незграбності професора, демонстративно покинула його тарілку.

— О боги, — нетерпляче сказала вона й покликала офіціанта, щоб той уже подавав трав’яний чай. — Допомогти тобі?

— Я не дозволю себе годувати, — відповів професор і з подвійною силою заатакував рибу.

Вона часто сердилася на нього. Цей чоловік був від неї цілковито залежний, але поводився так, ніби все було якраз навпаки. Вона гадала собі, що чоловіки — оті найспритніші з них, — ніби керовані якимось інстинктом самозбереження, горнуться до набагато молодших від себе жінок. Роблять це якось безтямно й розпачливо, але зовсім не з тих причин, про які твердять соціобіологи. Ні, річ тут зовсім не у відтворенні, генах, заштовхуванні свого ДНК у вузенькі канали матерії, якими тече час.

Ідеться радше про передчуття, старанно замовчуване й приховуване: що вони, покинуті в тихому й нудному товаристві невблаганного часу, передчасно постаріють і деградують. Так, ніби їх було сконструйовано з думкою про короткий швидкий забіг, увертюру, пристрасний ривок, перемогу й негайне виснаження. Так, наче їх тримає при житті сам лише афект, а це — дуже нераціональна життєва стратегія, запас енергії швидко вичерпується, і доводиться жити на дебеті.

Вони познайомилися на вечірці в одного спільного знайомого, який саме завершував дворічний термін викладання в університеті. П’ятнадцять років тому. Професор приніс їй вина, і коли подавав келих, вона помітила, що його геть старомодна вовняна жилетка пореться на шві, і на професоровому стегні м’яко повіває довга темна нитка. Вона щойно приїхала, щоби зайняти місце професора, який іде на пенсію, і перейняти його студентів. Наразі умебльовує свій винайнятий будинок і оговтується після розлучення. Добре хоча б те, що в них із чоловіком не було дітей. Після п’ятнадцяти років подружнього життя він пішов до іншої. Карен уже поза сорок, вона — професор, написала кілька книг. Царина її досліджень — маловідомі стародавні культи грецьких островів. Вона — релігієзнавець.

Одружилися вони аж через кілька років після цієї зустрічі. Перша дружина професора тяжко нездужала, отримати дозвіл на розлучення було нелегко. Але навіть його діти стали на їхній бік.

Вона часто роздумувала над тим, як склалося її життя, і доходила простого висновку: чоловіки потребують жінок більше, ніж жінки чоловіків. Насправді, — думала собі Карен, — жінки взагалі могли б обійтися без чоловіків. Вони легко витримують самотність і загалом витриваліші, піклуються про здоров’я, дбають про дружні зв’язки, що ще? Вона перебирала в думках чергові переваги і раптом усвідомила, що описує жінок, ніби корисну породу собак. І з якимось задоволенням взялася помножувати ці собачі риси: швидко вчаться, неагресивні, люблять дітей, товариські, домашні. В них легко пробудити — особливо замолоду — таємничий і всесильний інстинкт, який лише подеколи в’яжеться з материнством. Це, безумовно, щось більше: обживання світу, втоптування стежок, порядкування днів і ночей, вигадування заспокійливих ритуалів. Цей інстинкт легко розбудити невеличкими вправами в безпорадності. А згодом вони сліпнуть, алгоритм стає безвідмовним, і можна спокійно розбити шатро, оселитися в їхніх гніздах, викидаючи з них усе, а вони навіть не помітять, що пташеня — підкинутий монстр.

Професор вийшов на пенсію п’ять років тому. На прощання йому вручили різноманітні нагороди й відзнаки, вписали його ім’я до книги заслужених людей науки, видали пам’ятковий збірник статей його учнів і влаштували на його честь кілька урочистих прийнять. На одному з них з’явився відомий з телеекранів комік, і це, здається, найбільше пожвавило й потішило професора.

Потім вони оселилися в невеликому зручному будинку в університетському містечку, і професор заходився «впорядковувати папери». Вранці Карен запарювала йому каву й готувала легкий сніданок. Перечитувала його кореспонденцію й відписувала на листи та запрошення, здебільшого ґречно відмовляючи. Намагалась, як і він, вставати рано і, ще сонна, варила собі каву, а йому робила вівсянку. Готувала для нього чистий одяг. Близько полудня приходила хатня робітниця, і Карен мала кілька годин для себе. Він тим часом дрімав. По обіді — знову чай, цього разу трав’яний. Далі виряджала професора на його щоденну самотню прогулянку. Читання Овідія вголос, вечеря, приготування до сну. Все це врізноманітнювалося нескінченним відмірюванням піґулок і крапель. За весь цей спокійний час було лише одне запрошення, на яке вона відповіла «так»: щорічні літні круїзи розкішним лайнером по грецьких островах, де професор щодня читав пасажирам лекцію. Якщо не враховувати субот і неділь, виходило десять лекцій, присвячених тому, що найбільше цікавило самого професора. Щороку теми змінювалися, ніяких особливих вимог щодо них не було.

Теплохід називався «Посейдон»; чорні грецькі літери різко контрастували з білиною борту, на якому було виведено: ΠΟΣΕΙΔΩΝ. На кораблі були дві палуби, ресторан, більярдна зала, кав’ярня, масажний салон, солярій та зручні каюти. Вже кілька років вони оселялися в одній і тій самій — з великим двоспальним ліжком, ванною, столиком, двома кріслами та крихітним письмовим столом. На підлозі лежав м’який кавовий килим, і Карен, дивлячись на нього, досі сподівалася, що між довгого ворсу знайде сережку, яку загубила тут чотири роки тому. З каюти можна було вийти просто на палубу першого класу, і вечорами, коли професор уже спав, Карен радо користувалася цією зручністю: вона ставала біля поруччя і випалювала свою єдину цигарку, дивлячись на вогні, що пропливали в далині. Нагріта протягом дня палуба тепер віддавала тепло, а від води вже тягло прохолодним, темним повітрям, і Карен здавалося, ніби її тіло є кордоном між ніччю і днем.

— Ти, кораблів опікуне і коней приборкувачу, слався, Посейдоне, землі державцю, темноволосий і щасливий, на моряків зверни свою ласку, — говорила вона упівголоса, а потім кидала богові щойно почату цигарку, свою цілоденну пайку: чиста екстравагантність.

Маршрут круїзу протягом п’яти років лишався незмінним.

Вийшовши з Пірея, теплохід брав курс на Елефсис, далі — на Коринф, а потім — назад на південь, на острів Порос, щоби туристи могли оглянути руїни храму Посейдона та повештатися містечком. Далі шлях пролягав до архіпелагу Кіклади; все мало відбуватися неквапливо, навіть ледачо, щоби мандрівники встигли ввібрати в себе щонайбільше сонця й моря, міст із білими мурами та помаранчевими дахами, пахучих цитринових гаїв. Сезон іще не почався, не було ще хмар туристів — професор про них завжди відгукується неприязно й трохи роздратовано. Вважає, що вони дивляться, але нічого не бачать, лише ковзають поглядом, зважаючи на те, що їм укаже видрукуваний мільйонним накладом путівник, той книжковий відповідник «Мак-Дональдса». Наступною зупинкою був Делос, де вони відвідували храм Аполлона, а далі — через острови Додеканесу на Родос, де подорож завершувалася, і мандрівники з місцевого аеропорту поверталися літаками додому.

Карен дуже любила ті пообіддя, коли вони причалювали в маленьких портах, і, одягшись прогулянково (в професора на шиї — незмінна хустинка), йшли до міста. В порту часто швартувалися великі пороми, і тоді місцеві гендлярі негайно відчиняли свої крамниці, пропонуючи прибульцям рушники з назвою острова, комплекти мушель, губки, суміші сушених трав у гарних кошичках, узо та просто морозиво.

Професор ішов жваво, вказуючи своїм ціпком на пам’ятки — брами, фонтани, обгороджені благеньким парканцем руїни, — і розповідав такі речі, яких його слухачі ніколи не вичитали б навіть у найкращих путівниках. Утім, ці прогулянки не були передбачені угодою. Лише одна лекція на день.

Професор починав так:

— Здається мені, що людині потрібен для життя приблизно такий самий клімат, як і цитрусовим.

Потім піднімав очі вгору, на стелю, всіяну крихітними круглими лампочками, і замовкав на дещо довшу мить, ніж дозволяла пристойність.

Карен стискала кулаки, аж біліли кісточки, хоч на обличчі їй вдавалося втримати зацікавлений, ледь викличний усміх. Підняті брови, іронічний погляд.

— Це наша точка відліку, — вів далі її чоловік. — Невипадково територія грецької цивілізації, грубо кажучи, збігається з ареалом поширення цитрусових. Поза межами цього живодайного, залитого сонцем простору все повільно, але неухильно деградує.

Це здавалося довгим неквапливим стартом. Карен завжди бачила це, як картинку: літак професора заточується, колеса стрягнуть у вибоїнах, можливо, він уже взагалі з’їхав зі злітної смуги й тепер братиме висоту просто з трави. Врешті, машина здіймається, її все ще кидає в різні боки й розхитує, але вже нема сумніву — вона полетить. Карен потай зітхає з полегшенням.

Вона знала теми лекцій, знала їхній план, записаний на аркушиках дрібним професоровим почерком, пригадувала свої нотатки, якими вона допомагала чоловікові, і якби щось трапилося, вона могла би піднятися зі свого місця в першому ряді й підхопити будь-яке його речення, повести виклад далі. Проте вона ніколи б не змогла бути такою красномовною, не дозволила б собі дрібних дивацтв, якими професор несамохіть приковував увагу слухачів. Карен завжди чекала миті, коли чоловік уставав і починав ходити: це значило, що професорів літак — якщо знову вдатися до образу — досяг необхідної для спокійного лету висоти, що все гаразд, що вона могла б зараз спокійно піднятися на горішню палубу й радісно оглянути морську гладінь, зачепившись поглядом за щогли яхт і далекі гірські вершини, загорнуті в легку білу імлу.

Карен дивилася на слухачів: вони сиділи півколом; ті, що були в першому ряді, квапливо записували професорові слова до нотатників, розгорнувши їх на складаних столиках. Ті, що сиділи в останніх рядах, десь попід вікнами — недбалі й нарочито байдужі, — також слухали. Карен знала, що саме з них бралися ті найдопитливіші, які після лекції мучили професора запитаннями, і їй доводилося боронити чоловіка, щоби той не мусив давати додаткових безкоштовних консультацій.

Її приголомшувала ця людина — її власний чоловік. Карен здавалося, ніби на тему Греції він знає все, що будь-коли було записане, сказане, відкопане. Обсяг його знань був уже не просто велетенським, а страхітливим: тексти, цитати, відсилання, примітки, слова, ледве розшифровані на пощерблених вазах, не зовсім зрозумілі малюнки, викопні рештки, парафрази в пізніших текстах, попіл, листи й покажчики. У цьому було вже щось нелюдське: щоби вмістити в собі це все, професор мусив здійснити якусь біологічну операцію, дозволити знанням врости в його тканини, відкрити перед ними своє тіло, перетворитися на гібрид. Інакше це було б неможливо.

Зрозуміло, що такий величезний багаж знань мусить бути дещо хаотичним; він схожий на губку, морський корал, який наростає з роками, аж поки починає витворювати геть фантастичні форми. Це знання, яке вже досягло критичної маси й тепер переходить в інший стан — помножується, розгалужується, творить композиції складні й чудернацькі. Асоціації мандрують дивовижними шляхами, подібності знаходяться в зовсім несподіваних місцях — наче спорідненості в бразильських серіалах, де кожен може виявитися дитиною, чоловіком, сестрою кожного. Втоптані стежки виявляються нічого не вартими, зате ті, що вважалися непрохідними, перетворюються на мощені шляхи. Те, що роками здавалося дрібницею, зненацька стає в професоровій голові коридором до великого відкриття, до справжньої зміни парадигми. Карен ніколи не сумнівалася, що є дружиною великого чоловіка.

Коли він говорив, його обличчя змінювалося, слова наче змивали з нього старість і втому. З-під звичайного виринало інше лице: тепер очі блищали, щоки напиналися, напружувалися. Неприємне відчуття маски, яке в першу мить викликало це нове обличчя, швидко минало. Здавалося, ніби він прийняв наркотик, амфетамін. Карен знала: тільки-но дія цього наркотику — що б то не було — закінчиться, професорове обличчя знову знерухоміє, очі згаснуть, тіло важко опаде в найближче крісло й набуде такого знайомого їй безпорадного вигляду. Їй доведеться обережно взяти це хитке й малосиле тіло попід руку, легенько підштовхнути його й відвести до каюти для короткого сну. Воно використало забагато енергії.

Карен добре знала зміст лекцій. Але їй щоразу справляло приємність спостерігати за чоловіком — то було так, наче хтось ставить у воду пустельну троянду. Здавалося, він розповідає про себе, а не про Грецію. Всі історичні постаті, про які він згадував, були, безумовно, ним. Всі політичні проблеми були його проблемами, дуже особистими. Всі філософські ідеї були його ідеями і не давали йому спати ночами. Боги? Та він був із ними особисто знайомий, обідав із ними в ресторані біля дому; не одну ніч вони скоротали в бесідах і випили ціле егейське море вина. Він знав їхні адреси й номери телефонів, міг подзвонити їм о будь-якій порі. Афіни він знав як свої п’ять пальців, але йшлося, звісно, не про те місто, з якого вони саме випливали — те його, правду кажучи, зовсім не цікавило, — йшлося про стародавню столицю, часів, скажімо, Перикла: її план накладався на структуру сучасного міста, і від того реальні Афіни ставали міражем, примарою.

Карен здійснила свій особистий огляд пасажирів ще вранці, коли вони піднімалися на палубу в Піреї. Всі, навіть французи, говорили англійською. Таксі привозили їх просто з афінського летовища або з готелів. Усі були чемні, гарні, інтелігентні. Ось пара: обом близько п’ятдесяти, худорляві, мабуть, старші, ніж здаються, у світлому одязі з натуральних тканин — льон і бавовна; він грається самопискою, вона сидить, пряма й розслаблена, ніби саме релаксує за якоюсь особливою технікою. Далі — молода жінка з дещо склянистими від контактних лінз очима, шульга, занотовує щось у блокноті, пише великими круглястими літерами, на берегах малює вісімки. За нею — двоє ґеїв, порядних, доглянутих, в одного — кумедні окуляри а-ля Елтон Джон. Біля вікна — батько з донькою; вони підкреслюють це відразу при знайомстві, певно, чоловік боїться, що його звинуватять у зв’язку з неповнолітньою; дівчина завжди в чорному, поголена майже налисо, на її вустах — гарних, темних і повних — вираз набубнявілого роздратування. Ще одна пара, обоє сиві — це шведи; здається, іхтіологи. Це Карен запам’ятала зі списку слухачів лекцій, який вони отримали заздалегідь. Ці двоє — спокійні й дуже схожі одне на одного, але не так, як схожі між собою близнюки: над такою подібністю, як у них, потрібно тяжко працювати впродовж десятиліть подружнього життя. Кілька молодих людей: у цьому круїзі вони беруть участь уперше, ще не певні, чи це їхнє — уся та стародавня Греція. Може, варто було вивчати таємниці орхідей чи близькосхідні орнаменти зламу віків? Чи взагалі їм тут місце — на цьому кораблі, з цим старим чоловіком, який починає лекцію з цитрусових? Карен довго дивилася на світлошкірого руданя в мішкуватих, зсунутих на стегна джинсах, який замислено потирав кількаденний заріст. Мабуть, німець. Гарний німець. Було ще кільканадцять осіб, які мовчки й зосереджено спостерігали за промовцем.

Ось новий тип розуму, — міркувала собі Карен, — розуму, який не вірить книжковій мудрості, не вірить підручникам, посібникам, монографіям та енциклопедіям. Його стільки ґвалтували цим під час студій, що тепер воно все відгикується. Він розбещений легкістю, з якою все, навіть найскладнішу конструкцію, можна розкласти на першоелементи. Він звик доводити до абсурду кожну невиважену аргументацію, щоразу приймаючи цілком нову, модну в цьому сезоні мову, яка, наче остання модель складаного ножика, здатна зробити все зі всім: відкрити консерву, почистити рибу, розтлумачити роман і передбачити розвиток політичної ситуації в Центральній Африці. Це розум, звичний до ребусів, розум, який оперує відсиланнями й примітками, наче ножем і виделкою. Розум раціональний і дискурсивний, самотній і стерильний. Розум, який усвідомлює все, включно з тим, що сам небагато розуміє; а проте він швидкий і кмітливий, як електронний імпульс. Вільний від обмежень, він поєднує все зі всім, маючи переконання, що все вкупі щось означає, але ми не знаємо що.

Професор якраз узявся пристрасно пояснювати етимологію імені Посейдона, і Карен повернулася обличчям до моря.

Після кожної лекції він вимагав від неї підтвердження, що все минуло добре. Вже в каюті, коли вони переодягалися до вечері, Карен притулила його до себе. Його волосся ледь пахло шампунем з рум’янку. Вони готові до виходу: він — у легкій темній маринарці й з улюбленою старомодною хустинкою на шиї, вона — в зеленій шовковій сукенці. Дорогою до дверей вони зупинилися посеред каюти, повернувшись обличчям до вікон. Карен подала чоловікові його келих із вином, він відпив ковток і прошепотів кілька слів, далі занурив кінчики пальців у напій і побризкав ним по каюті, обережно, щоб не заляпати пухнастий кавовий килим. Краплі всочилися в темну оббивку фотеля, зникли поміж меблями — від них не буде й сліду. Карен зробила те саме.

Під час вечері за їхній столик, який вони ділили з капітаном, підсів той золотоволосий чоловік, — Карен помітила, що професора це не надто втішило. Але той виявився тактовним і приязним. Представився програмістом, сказав, що працює з комп’ютерами під самим полярним колом, у Берґені. Був норвежцем. У м’якому світлі ламп його шкіра, очі й тонка металева оправа окулярів здавалися зробленими з чистого золота. Біла лляна сорочка здавалася зайвою, прикриваючи його золотий торс.

Чоловікові йшлося про одне слово, яке професор ужив під час лекції, зрештою, детально його розтлумачивши.

— Контуїція, — відповів професор, старанно приховуючи роздратування, — це, як я казав, такий різновид бачення, який спонтанно виявляє присутність якоїсь вищої, надлюдської сили, якоїсь єдності, що вивищується над різноманіттям. Завтра я розвину цю тему, — додав професор із повним ротом.

— Так, — безпорадно сказав норвежець, — але що б це могло значити?

Запала мовчанка. Професор замислився, мабуть, гортаючи архіви своєї бездонної пам’яті, аж нарешті, допомагаючи собі рукою, яка описувала невеликі кола в повітрі, продекламував:

— Мусиш те все відкинути пріч, не дивитись, заплющити очі й немовби перемінити зір, пробудити інший, що ним володіє кожен, але мало хто послуговується.

Він так запишався собою, аж почервонів.

— Це Плотин.

Капітан зі знанням справи покивав головою, а потім підняв тост — адже то був їхній п’ятий спільний круїз:

— За маленьку круглу дату.

Дивно, але Карен у ту мить спало на думку, що той круїз — останній.

— За те, щоб ми зустрілися тут через рік, — уголос сказала вона.

Професор, пожвавившись, розповідав капітанові та руданеві, який назвався Оле, про свою наступну ідею.

— Подорож слідами Одіссея, — він витримав паузу, щоб співрозмовники встигли начудуватися його ідеєю. — Звісно, приблизна. Варто б подумати, як це можна зорганізувати.

Він глянув на Карен, а та кинула:

— В Одіссея це забрало двадцять років.

— Ну то й що? — весело запитав професор. — У наші часи це можна зробити за два тижні.

В ту мить вона мимоволі перезирнулася з рудоволосим Оле.

Тієї ж або наступної ночі вона пережила оргазм, сама, уві сні. Він якось був пов’язаний з руданем Оле, але це було непевно, вона мало що пам’ятала з того, що діялося там, у сні. Вона просто просочилася в золотого чоловіка. Прокинулася, відчуваючи виразні судоми внизу живота, здивована, збентежена і, нарешті, засоромлена. Мимоволі почала їх рахувати і впіймала останні чотири.

Наступного дня, коли вони пливли вздовж берега, Карен чесно зізналася собі, що в багатьох місцях уже не залишилося нічого цікавого.

Дорога до Елефсиса — асфальтована траса, по якій мчать авта; тридцять кілометрів потворності й нудьги, висушені сонцем узбіччя, бетонні будинки, реклами, паркінґи й земля, на якій невигідно будь-що вирощувати. Комори, вантажні рампи, величезний брудний порт, теплоцентраль.

Коли вони вийшли на берег, професор повів за собою цілий гурт до руїн храму Деметри. Доволі сумне видовище. Пасажири не приховували розчарування, тож він запропонував їм уявити, ніби час повернув навспак.

— Ця дорога з Афін була тоді вузька й лише подекуди брукована. Ось, гляньте: нею суне в бік Елефсиса ціла хмара людей, вони йдуть, збиваючи пилюку, — пострах для найбільших державців світу. Цей щільний натовп гукає сотнями горлянок.

Професор зупинився, певніше став, сперся на ціпок і сказав:

— Це могло звучати приблизно так, — він змовк на коротку мить, щоб набрати повітря, а потім закричав, так гучно, як лише дозволяло його старече горло. Професорів голос залунав несподівано дзвінко й чисто. Оклик покотився в гарячому повітрі: здивовано підняли голови поодинокі туристи, які вешталися туди-сюди поміж камінням, озирнувся продавець морозива, озирнулися робітники, які розставляли турнікети, бо якраз починався сезон, озирнулася дитина, яка тицяла патичком у переляканого жука, озирнулися два осли, що паслися аж на протилежному схилі пагорба.

— Яхос, Яхос, — гукав професор, заплющивши очі.

Він уже замовк, а його оклик усе ще висів у повітрі, — здавалося, все затамувало подих на півхвилини, на кільканадцять дивних секунд. Ошелешені ексцентричним професоровим учинком, мандрівці не зважувалися навіть глянути одне на одного, а Карен почервоніла так, ніби то вона щойно кричала. Охоплена соромом, вона відійшла набік, щоб трохи охолонути.

Але старенький зовсім не бентежився.

— ...хтозна, — чула вона його голос, — чи не можливо на мить зазирнути в минуле, ніби до якогось паноптикуму? Чи не можливо, любі друзі, трактувати минуле так, ніби воно досі існує, лише в якомусь іншому вимірі? Може, достатньо змінити своє бачення, глянути на все якось скоса? Бо ж якщо майбутнє й минуле — нескінченні, нема насправді ніякого «колись». Часи й епохи висять у просторі, наче простирадла, наче екрани, на які проектується якась мить; світ складається з таких нерухомих митей, величезних знімків, а ми перестрибуємо з одного в інший.

Він змовк на хвилинку, щоб передихнути — вони йшли ледь під гору; небавом Карен почула, як він витискає слова з-поміж хекання й сапання:

— Насправді ніякого руху немає. Як та черепаха з парадоксу Зенона, ми нікуди не рухаємося, мандруємо лише до осереддя миті, і немає ніякої межі, ніякої мети. Те саме можна б сказати про простір: якщо всі ми однаково віддалені від нескінченності, немає також ніякого «десь», ніхто не перебуває в конкретному часі та місці.

Увечері Карен подумки підбила баланс втрат цієї прогулянки: обпечені сонцем ніс і чоло, натерта до крові нога. Під ремінець сандалі потрапив гострий камінець, а він його не відчув. Це, безумовно, симптом прогресуючого атеросклерозу, на який професор слабує вже багато років.

Вона аж надто добре знала це тіло — кволе й дрібне, з сухою, всіяною коричнюватими плямами шкірою. Залишки сивого волосся на грудях, тонка шия, на якій ледве тримається тремтяча голова, ламкі кості під тонкою поволокою шкіри і скелет — здавалося, ніби він з алюмінію, такий легкий, пташиний.

Бувало, що він засинав, перш ніж вона встигала його роздягти й приготувати постіль. Тоді мусила обережно зняти з нього піджак і черевики, а потім довести його, сонного, до ліжка.

Щоранку виникала одна й та сама проблема — черевики. Професор страждав від набридливої болячки — йому вростали нігті. Пальці запалювалися, напухали, нігті задиралися, продірявлюючи шкарпетки, і болісно терлися об носаки взуття. Було б невиправданою жорстокістю ув’язнювати ці болісні стопи в глухих чорних черевиках. Тому на щодень професор носив сандалі, а закрите взуття вони замовляли в єдиного шевця, який ще залишився в їхній околиці, і він за шалені гроші шив професорові гарні м’які черевики, вільні, з високими носаками.

Надвечір — мабуть, через сонце, — у професора піднялася температура, тож Карен вирішила не спускатися на вечерю до ресторану, а замовила їжу до каюти.

Вранці, коли корабель допливав до Делоса, вони, почистивши зуби й не без зусиль поголившись, вийшли разом на палубу з рештками печива, що залишилося від учорашнього підвечірку. Кришили його й кидали в море. Було дуже рано, всі ще, мабуть, спали. Сонце вже втратило свою червінь, яскравішало, щомиті набирало сили. Вода стала золотою, як мед, густою, хвилі вгамувалися, велетенська сонячна праска вирівнювала море, не залишаючи на ньому навіть найменшої брижі. Професор обійняв Карен, і то був, вочевидь, єдиний жест, доречний перед лицем такого очевидного осяяння.

Глянути ще раз на все, що довкола, як на картинку, де під мільйоном подробиць дрімає захована в хаосі форма. Це досить побачити раз, аби ніколи не забути.

Я не оповідатиму про кожен день цього круїзу, не переказуватиму змісту кожної лекції, — сподіваюся, Карен колись усе це напише і видасть. Корабель пливе, на палубі щовечора відбуваються танці, пасажири з келихами в руці, спершись на поруччя, провадять ліниві розмови. Інші дивляться на нічне море, на холодну склянисту темряву, яку подеколи осяюють вогні великих суден із тисячами пасажирів на борту, — ці лайнери швартуються щодня в іншому порту.

Згадаю лише про одну лекцію — мою улюблену. Її вигадала Карен. Це вона підкинула ідею розповісти про тих богів, які не ввійшли до відомих і популярних книг, про тих, кого обійшов мовчанням Гомер і випустив з уваги Овідій, тих, хто не надто запам’ятався витівками й любовними інтригами; про богів не дуже страшних і не надто хитрих, малопомітних, знаних лише з черепків, принагідних згадок, із реєстрів спалених бібліотек. Зате ці боги зберегли те, що назавжди втратили їхні добре знані суперники, — божисту мінливість і леткість, плинність форм, туманну генеалогію. Вони виходять із тіні й аморфності, щоби знову запасти в сутінь. Як отой Кайрос, що діє лише на перетині лінійного людського часу й циклічного часу богів. А ще на перетині місця й часу, в межах короткої миті, яка відкривається лише для того, щоби вмістити єдину і неповторну можливість. Це точка, в якій пряма, що біжить із нізвідки в нікуди, на мить торкається кола.

Він увійшов, тупцюючи й сапаючи, але зухвало й енергійно. Став за своєю кафедрою, звичайним ресторанним столиком, і вийняв з-під пахви згорток. Вона впізнала його метод. Згорток був рушником, просто з ванної в їхній каюті. Професор знав, що тільки-но він почне його розгортати, в залі западе тиша, а голови слухачів у задніх рядах потягнуться вперед. Люди — це діти. Під рушником ще був червоний шалик, а в самій глибині поблискувало щось біле, шматок мармуру, ніби якийсь уламок скелі. Напруга в залі сягла апогею, а він, розуміючи, яке викликав зацікавлення, насолоджувався ним, криво посміхаючись під носом і розтягуючи кожен жест, ніби перед кінокамерою. Потім підняв той уламок світлої кам’яної плити майже до рівня очей, витягнув руку і, пародіюючи Гамлета, почав:

Хто цей скульптор і звідки? Із Сикіону. Ім’я його? Лісіп. А ти ж хто? Кайрос, що над усім владарює. Чого ж ти ступаєш на кінчиках пальців? Я весь час у бігах. А навіщо крильця при стопах твоїх? Бо лину з вітром. Чого ж у правиці тримаєш бритву? То знак для людей, що я гостріший за будь-яке лезо. А волосся — чого спадає тобі на обличчя? Щоби зміг упіймати мене той, хто виходить назустріч. Але, о Зевсе, чому потилиця твоя лиса? Щоби той, що повз нього пробіг я на своїх крилатих стопах, не зміг ухопити мене зі спини, хоч як би того хотів. Чого ж тебе вирізьбив майстер? Задля тебе, чужинцю, щоб стояв я при вході й був тобі за науку.

Він почав цією прегарною епіграмою Посейдіпа — чудовим текстом для епітафії. Професор підійшов до перших рядів і подав доказ існування бога до рук публіки. Дівчина — ота дещо зверхня, з повними вустами, — взяла барельєф аж надто обережно, ледь висунувши язик від хвилювання. Передала його далі; професор почекав мовчки, доки маленький бог подолає половину шляху, а потім із кам’яним виразом обличчя сказав:

— Не хвилюйтеся, це гіпсовий зліпок із музейної крамниці. П’ятнадцять євро.

Карен почула смішки, рух тіл, грюкіт якогось стільця — очевидний знак, що напруга минула. Він добре почав. Здається, у нього сьогодні був гарний день.

Вона тихо вийшла на палубу й запалила цигарку, дивлячись на острів Родос, який був дедалі ближче, на великі пороми, на ще доволі порожні о цій порі року пляжі, на місто, яке, ніби комашина колонія, спиналося стрімким схилом до яскравого сонця. Вона стояла там, огорнута спокоєм, який зійшов на неї раптово і невідомо звідки.

Карен бачила береги острова, гроти, заглибини. Кружґанки й нефи, видовбані водою в скелях, нагадували чудернацькі храми. Щось старанно будувало їх упродовж мільйонів років, та сама сила, яка оце гнала й розхитувала їхній невеликий корабель. Щільна прозора сила, яка навіть на суходолі мала свої майстерні.

Ось вони, взірці кафедр, струнких веж і катакомб, — гадала собі Карен. Ці рівненькі шари берегових скель, досконало круглі камені, обточувані впродовж століть, ці піщинки, овали печер. Гранітні прожилки в пісковику, їхній несиметричний захопливий візерунок, геометрично правильна лінія берега, відтінки піску на пляжах. Монументальні споруди і дрібна біжутерія. Чим же серед цього всього є крихітні вервечки будинків і людські крамнички, де пихато продають старі ідеї, спрощені й мініатюрні?

Їй згадався водяний грот, який вони бачили десь на Адріатиці. Грот Посейдона, до якого раз на день крізь отвір у склепінні потрапляло сонячне проміння. Вона пригадувала, як її зворушив стовп світла, коли він — гострий, наче голка, — протинав зелену воду й на коротку мить вихоплював з темряви піщане дно.

Цигарка, засичавши, зникла у великих вустах моря.

Він спав на боці, підклавши під щоку долоню й ледь розхиливши губи. Холоша штанів задерлася, і з-під неї визирала сіра бавовняна шкарпетка. Карен обережно лягла біля нього, обняла його за талію й поцілувала спину у вовняній жилетці. Їй спало на гадку, що коли він відійде, їй доведеться пожити ще певний час, хоча б задля того, щоби навести у всьому лад і приготувати місце для наступних мешканців. Вона збере докупи його нотатки, впорядкує і, можливо, видасть. Залагодить усі справи з видавництвами; кілька його книг уже стали підручниками. Зрештою, їй зовсім нескладно було би продовжувати читати професорові лекції, хоча немає певності, що університет їй це запропонує. Втім, вона точно погодиться перейняти від нього цей Посейдонів рухомий семінар на прогулянковому кораблі — якщо її запросять. Мабуть, вона додасть до цих лекцій багато від себе. Їй спало на думку, що нас ніхто не вчить старіти, ми не знаємо, як це. Поки ми молоді, нам здається, що ця хвороба косить лише інших. Ми ж із якихось незрозумілих причин залишимося вічно молодими. До старих ставимося так, ніби вони самі собі винні, ніби вони самі великою мірою спричинили своє старіння, як діабет чи склероз. А тим часом старінню підвладні навіть найбільші праведники. Коли її очі вже заплющувалися, вона подумала ще одне: її спина залишається відкритою, незахищеною. Хто її пригорне?

Вранці море було таким спокійним, а погода такою гарною, що всі вийшли на палубу. Хтось твердив, що за такої погоди в глибині турецького узбережжя можна буде побачити гору Арарат. Але видно було лише високий скелястий берег. З моря масив видавався могутнім, поцяткованим світлими плямами голих скель, схожих на кістки. Професор стояв, примружившись і зсутулившись, із її чорним шаликом на шиї. Карен побачила картину: вони пливуть під водою — рівень води високо, як під час потопу, — і рухаються в пронизаному світлом зеленкуватому просторі, який сповільнює рухи й заглушує слова. Шалик уже не тріпоче гучно, а німо в’ється у воді; очі її чоловіка дивляться на неї м’яко й лагідно, крізь завісу всюдисущих солоних сліз. Ще яскравіше вилискує золотаво-руде волосся Оле, уся його постать нагадує краплю живиці, яка впала у воду й от-от затвердне на віки віків. А високо над їхніми головами чиїсь руки випускають птаха, щоб той знайшов суходіл. За мить остаточна ціль їхньої мандрівки стане відомою; рука, яка щойно випустила птаха, вже вказує на верхівку гори, безпечне місце нового початку.

Тієї ж миті вона почула попереду вигуки, потім істеричний свист — попередження про небезпеку; капітан, який щойно стояв неподалік, тепер біг у бік містка, що, зважаючи на його звичайне неквапливе достоїнство, приголомшило Карен. За мить пасажири почали кричати й махати руками; ті, що перехилилися через поруччя, широко розплющеними очима дивилися аж ніяк не на міфічний Арарат, а на щось унизу. Карен відчула, як великий корабель рвучко загальмував, палуба несподівано вислизнула їм з-під ніг, вона в останню мить устигла схопитися за металеве поруччя і намагалася ще вхопити за руку чоловіка, але побачила, як професор дрібними кроками задкує, ніби хтось прокручує кіноплівку навспак. На його обличчі — суміш грайливості й подиву, ніякого переляку. Його очі промовляють щось на кшталт «упіймай мене!». Потім Карен бачить, як він ударяється спиною й потилицею об залізну конструкцію сходів, відбивається від неї й падає на коліна. В ту саму мить попереду чути гуркіт удару і крики людей, плюскання рятувальних кіл, важкий удар шлюпки об воду. Як здогадується Карен за уривками фраз, вони протаранили якусь невелику яхту.

Люди довкола неї піднімаються з палуби, нікому нічого не трапилося, а вона стоїть навколішки біля чоловіка і намагається його обережно отямити. Професор кліпає повіками, кліпає якось надто довго, а потім цілком виразно каже: «Підніми мене». Але це виявляється неможливим, його тіло перестає слухатися, тож Карен кладе його голову собі на коліна й чекає допомоги.

Завдяки вдало дібраному медичному страхуванню професора ще того самого дня перевезли гелікоптером із Родоса до шпиталю в Афінах і детально обстежили. Томограма виявила серйозні ушкодження лівої півкулі мозку — крововилив був велетенський. Цього вже не зупинити. Карен сиділа біля нього до самого кінця, погладжуючи його нерухому руку. Правий бік тіла цілком паралізувало, око було напівзаплющене. Карен зателефонувала до дітей — мабуть, вони вже були в дорозі. Вона скоротала біля нього ніч, шепочучи на вухо й вірячи, що він усе чує й розуміє. Цілу ніч вела його запилюженою дорогою поміж реклам, складів, рамп, брудних гаражів, простувала з ним узбіччям автостради.

Але червоний внутрішній океан у професоровій голові виходив із берегів кровоносних рік і поволі заливав усе нові місцини. Спершу — низини Європи, де він виріс і змужнів. Під водою зникали міста, мости і греблі, що їх так тяжко й довго зводили цілі покоління його пращурів. Океан підступав до порога їхнього критого очеретом будинку і відважно входив досередини. Вкривав червоним килимом кам’яну підлогу, кухонні дошки, натирані щосуботи до блиску, нарешті погасив вогонь у каміні, досяг креденсів і столів. Далі розлився вокзалами й летовищами, звідки професор вирушав у світ. У воді потопали міста, до яких він прибував, вулиці, де винаймав кімнати, дешеві готелі, в яких зупинявся, ресторани, в яких обідав. Лискуча червона поверхня вже досягла нижніх полиць у його улюблених бібліотеках, набухали сторінки книг, зокрема й тих, де на обкладинці було його ім’я. Багряний язик облизував літери, розмазував чорний друк. Червінь просочилася в підлоги й сходи, якими він ходив забирати шкільні атестати своїх дітей, і килим, яким він урочисто йшов отримувати професорський ступінь. Червоні плями проступили на постелі, в яку вони вперше впали з Карен, щоби розплутати зав’язки на своїх зрілих незграбних тілах. Липка рідина навічно склеювала перегородки гаманця, в якому він тримав кредитні картки, авіаквитки та світлини внуків. Течія заливала вокзали, колії, летовища та злітні смуги, — звідси вже ніколи не злетить жоден літак, не вирушить жоден потяг.

Рівень моря піднімався невблаганно, хвилі заливали слова, поняття, спогади; гаснули вуличні світла, тріскали лампи, ставалися замикання в кабелях, уся мережа зв’язків перетворилася на мертву павутину — скалічену, глуху, як зіпсований телефон. Гаснули екрани. Нарешті цей повільний безмежний океан почав підступати під саму лікарню, цілі Афіни залила кров — з усіма тутешніми храмами, священними шляхами й гаями, з порожньою о цій порі агорою, з ясною статуєю богині та її оливковим деревцем.

Вона була біля нього, аж доки відімкнули вже не потрібну апаратуру і лагідні руки грецької медсестри одним рухом прикрили його обличчя простирадлом.

Потім приїхали його діти. Професорове тіло піддали кремації, а прах розвіяли над Егейським морем. Мабуть, такий похорон сподобався б йому найбільше.

Я є

Я стала зрілішою. Давніше, коли я прокидалася в чужих місцях, мені здавалося, ніби я вдома. І щойно потім я зауважувала незнайомі подробиці, не помічені звечора. Важкі готельні штори, велика коробка телевізора, моя валізка з виваленими тельбухами, старанно вкладені білі рушники. Нове місце мерехтіло за вікнами, запнуте чадрою, таємниче, переважно біло-кремове або жовтаве від вуличних ліхтарів.

Потім я ввійшла у фазу, яку психологи подорожі називають «не знаю, де я». Я прокидалася цілком дезорієнтована. Як алкоголік у запої, намагалася пригадати собі, що робила попереднього вечора, де була, якими шляхами мене носило, подробиця за подробицею відтворювала минуле, аби розшифрувати те, що відбувається тут і тепер. Що довше тривала ця спеціальна процедура, то сильнішою ставала паніка, виникало неприємне відчуття, схоже на хворобу внутрішнього вуха, яка викликає втрату рівноваги й нудоту. Де я, до дідька? Втім, деталі світу — милосердні. Вони врешті-решт виводили мене на правильний шлях. Я — в М. Я — в Б. Це — готель, а це — помешкання моєї подруги, кімната для гостей у сім’ї Н. Диван у знайомих.

Таке прокидання було наче штамп на квитку в дальшу дорогу.

Наступним і завершальним, як стверджують психологи подорожі, є третій етап. Це остаточна мета: куди б ми не рухалися, ми подорожуємо лише до неї. «Байдуже, де я». Не має значення, де я перебуваю. Я є.

Про виникнення видів

Ми є свідками появи на Землі нових істот, які вже підкорили всі континенти й більшість екологічних ніш. Вони стадні, переносяться вітром, легко долають великі відстані.

Зараз я бачу їх з вікна автобуса — цих повітряних медуз, цілі їх стада, які кочують пустелею. Окремі особини судомно тримаються мізерних пустельних рослинок і голосно тріпочуть на вітрі — може, вони так спілкуються.

Спеціалісти кажуть, що пластикові пакети — це нова форма існування, що вони повертають навспак споконвічні закони природи, адже складаються з самої лише поверхні, і ця внутрішня порожнеча, ця історична відмова від будь-якого вмісту дає їм несподівані еволюційні переваги. Вони мобільні й легкі, чіпкі ручки дозволяють їм хапатися за предмети або інших істот і таким чином розширювати свій ареал. Вони розмножилися на передмістях і сміттєзвалищах, а через кілька вітряних сезонів уже були на далекій провінції, серед глухих пустищ. Вони заволоділи величезними територіями — від перехресть великих автострад до далеких пляжів і приморських скель, від спорожнілих майданчиків перед супермаркетами аж до кістлявих гімалайських схилів. На перший погляд вони здаються тендітними й тонкими, але це ілюзія — вони довговічні, майже незнищенні, їхні легкі тіла розкладуться приблизно за триста років.

Ми ніколи не мали справи з такою агресивною формою життя. Дехто в метафізичному запалі твердить, що її природа — у захопленні континентів, у заволодінні світом; що вона є чистою формою, яка шукає свого змісту, але, щойно його здобувши, відчуває нудьгу й знову кидається за вітром. Що вона є таємничим спостерігачем, мандрівним оком, яке належить якомусь нереальному «там». Інші — ті, що міцніше стоять на землі, — вважають, що еволюція сьогодні є тріумфом форм скороминущих, які недовго заселяють землю, зате стають повсюдними.

Остаточний розклад руху

Метою цього паломництва є інший паломник; сьогодні він залитий у плексиглас або — як у сусідніх залах — підданий пластинації. Я мусила вистояти в черзі, аби подивитися на це, повільно сунучи разом з усіма вздовж гарно освітлених експонатів із підписами двома мовами. Розкладені перед нами, вони здавалися коштовним товаром, привезеним із-за моря й тепер виставленим на поживу очам.

Спочатку я розглядаю старанно законсервовані препарати у плексигласі: невеликі фрагменти тіла, така собі виставка шурупів, швів, сухожиль, зв’язок і суглобів — усіх тих дрібних і недооцінених частин тіла, про які ми зазвичай навіть не пам’ятаємо. Це добрий метод — ніякого доступу повітря, випаровування, небезпеки пошкоджень. Коли б вибухнула якась війна, ця щелепа, яка лежить зараз переді мною, мала б шанс уціліти — навіть під руїнами, в попелі. Коли б сталося виверження вулкана, потоп, зсув землі, майбутні археологи могли б тішитися цією знахідкою.

Але це лише початок. Паломники сунули мовчки, вервечкою, ті, що йшли позаду, легенько підштовхували передніх. Що тут? Що ми зараз побачимо? Яку частину тіла продемонструють нам управні пластинатори, спадкоємці бальзамістів, таксидермістів, анатомів та чинбарів?

Ось хребет, видобутий з тіла і вміщений до скляної шафи. Зберігаючи свою природну кривизну, він нагадував Чужого — пасажира, який подорожує в людському тілі до своєї мети, величезна стонога. Ґреґор Замза, складений з мацаків, нервових сплетінь, кісточок та судин. Перед ним хочеться змовити «Зі святими упокой», багато разів, аж поки хтось нарешті змилосердиться й дарує йому спокій на віки вічні.

Далі була вже ціла людина, тіло, кортить назвати його «корпусом»: поздовжньо розрізаний навпіл, він демонстрував заворожливий устрій внутрішніх органів. Особливо гарною була нирка — велетенське зерно бобу, священна насінина богині підземного світу.

Ще далі, в наступному залі — чоловіче тіло, худорляве, зі скісними очима, позбавлене повік і шкіри; воно показує нам, паломникам, де починаються й закінчуються м’язи. Ти знаєш, що м’язи завжди починаються ближче до центру тіла, а закінчуються на периферії? І що «dura mater» — це не екзотична порноакторка, а мозкова оболонка? І що м’язи скорочуються від точки свого початку до точки закінчення? І що найсильніший м’яз людського тіла — це язик?

Потім ми багато дізналися про роботу мозку й про те, що мигдалеподібне тіло відповідає за відчуття запаху, емоції, реакції боротьби та втечі. А гіпокамп, той морський коник, — за короткочасну пам’ять.

Натомість «septal area» — це невеличка ділянка мигдалеподібного тіла, яка регулює зв’язок між приємністю та залежністю. Про це варто знати, якщо доведеться стати до бою зі своєю шкідливою звичкою. Треба пам’ятати, кого молити про допомогу й підтримку.

Наступний експонат складався з мозку й периферійних нервів, старанно розкладених на білій площині. Цей червоний малюнок на білому тлі трохи скидався на мапу метрополітену: ось центральна станція, ось головна артерія, яка від неї відходить, далі відгалужуються інші лінії. Все досконало продумано.

Сучасні препарати — кольорові, яскраві; кровоносні судини, вени й артерії занурені в рідину, щоби краще було видно їхню тривимірну структуру. Розчин, у якому вони плавають, — то, мабуть, «Кезерлінґ III», він, виявляється, найкращий консервант.

Ще ми юрмилися біля Людини, Зробленої з Самих Кровоносних Судин. То був якийсь анатомічний привид. Привид, який блукає місцями, яскраво освітленими, викладеними плиткою — чимось середнім між бійнею та косметологічним кабінетом. Ми зітхали, нікому з нас ніколи не спадало на думку, що в нас може бути стільки жилок, — не дивно, що досить трошки поранити шкіру, і ми вже кривавимо.

Бачити — значить знати, — в цьому ми не сумнівалися. Найбільше нам подобалися різноманітні поперечні розтини.

Один такий чоловік-тіло лежить перед нами, нарізаний скибками. Завдяки цьому ми маємо безліч несподіваних кутів бачення.

Полімерна консервація, крок за кроком:

— спочатку традиційно готують тіло до розтину, викачують кров;

— під час розтину особливо зважають на те, що має бути видне в препараті: наприклад, якщо йдеться про м’язи, то треба позбутися пікіри й жирової тканини. На цьому етапі тілові надають потрібної позиції;

— далі приготований таким способом препарат занурюють в ацетон, щоб усунути з нього воду;

— зневоднений препарат занурюють у розчин силіконових полімерів і вміщують у вакуумній камері;

— у вакуумі ацетон випаровується, а замість нього в тканини просочується силіконовий полімер, який досягає найдальших закамарків тіла;

— силікон застигає, але залишається пружним.

Я торкалася такої нирки й печінки — вони нагадували Гумову іграшку з твердого каучуку, як той м’ячик, що його кидають собакам, коли вчать апортувати. Межа між справжнім і штучним стала тут дуже підозрілою. У мене було тривожне відчуття, що ця техніка назавжди перетворює оригінал на копію.

Перед вильотом

Він зняв черевики, поставив наплічник біля ніг і тепер чекає, поки почнуть упускати до літака. В нього кількаденний темний заріст, він уже майже лисий, вік — десь між сороківкою й п’ятдесяткою. Схожий на людину, яка недавно усвідомила, що не надто відрізняється від інших, себто досягла своєрідного просвітлення. На його обличчі ще помітні сліди цього шоку: погляд блукає десь унизу — там, де черевики; майже немає міміки й жестикуляції — вони вже не потрібні. Потім виймає зошит — гарний нотатник, зшитий вручну, мабуть, куплений в одній з тих крамниць, де дорого продають дешеві вироби з третього світу; на обкладинці видно чорний надпис «Traveler’s Log Book». Нотатник списаний на третину. Він кладе його на колінах, і його чорна гелева самописка починає перше речення.

Я теж виймаю свій бортовий журнал і занотовую цього чоловіка, який пише. Цілком можливо, що й він у цю мить пише: «Жінка, яка занотовує. Зняла черевики, поставила наплічник біля ніг...».

Не соромтеся, — думаю я собі про всіх інших, тих, що чекають, поки відкриють вихід до літака, — вийміть свої нотатники і пишіть. Нас же багато — тих, хто записує. Ми не подамо знаку, що дивимося одне на одного, не відірвемо погляду від власних черевиків. Будемо одне одного записувати, це найбезпечніший спосіб комунікації. Будемо перетворювати одне одного на літери та ініціали й увічнювати на аркушах паперу, будемо одне одного пластинувати, занурювати у формалін речень.

Повернувшись додому, покладемо заповнений нотатник до інших — є така коробка за шафою, де ми їх тримаємо, якась найнижча шухляда в столі, поличка у тумбочці біля ліжка. Там містяться наші звіти про подорожі, приготування до них та незмінно щасливі повернення. Там захоплюємося заходами сонця над якимось брудним, засміченим пластиковими пляшками пляжем, там описаний якийсь вечір у надто прогрітому готелі. Екзотична вулиця, на якій хворий собака просив у нас їжі, але в нас не було ні крихти, і діти, які обступили нас у містечку, де автобус мусив охолодити перегрітий радіатор. Там є рецепт супу з арахісу, який смакував, наче вивар з ганчірки, є вогнековтач із обпеченими губами. Ми скрупульозно підраховували витрати і марно намагалися перемалювати візерунок, який на мить привернув нашу увагу в метро. Є дивний сон, який наснився в літаку, і краса буддійської монахині в сірому одязі, яка стояла перед нами в якійсь черзі. Тут є все, навіть моряк, який танцює степ на порожній набережній, з якої колись відходили пасажирські кораблі.

Хто це все прочитає?

От-от відчиниться вихід. Стюардеси вже метушаться біля пульта, а пасажири, що досі були занурені в летаргію, встають із місць і починають збирати свою ручну поклажу. Шукають посадковий талон, відкладають без жалю недочитані газети. Кожен згадує, чи все при ньому — паспорт, квиток, кредитки.

Чи обміняв готівку. Куди летить. І навіщо. І чи знайде він там те, чого шукає. І чи правильний напрямок обрав.

Стюардеси, красиві, наче ангели, перевіряють наші дорожні документи і лагідним жестом дозволяють нам пірнути в м’який встелений килимом тунель, який поведе нас до літака, а далі — холодною повітряною дорогою — до нових світів. Нам здається, ніби їхня усмішка ховає якусь обіцянку: що ми, можливо, народимося вдруге — цього разу у правильний час і в правильному місці.

Ітінерарій

1. Відень: Narrenturm — Pathologisch-anatomisches Bundesmuseum, Spitalgasse, 2.

2. Відень: Josephinum, Museum des Instituts für Geschichte der Medizin, Wahringerstrasse, 25.

3. Дрезден: Deutsches Hygiene Museum, Lingnerplatz, 1, Gläsernen Menschen.

4. Берлін: Berliner Medizinhistorisches Museum der Charité, Schumannstrasse, 20—21.

5. Лейден: Museum Boerhaave, St. Caecilia Hospice, Lange St. Agnietenstraat, 10.

6. Амстердам: Vrolik Museum, Academisch Medisch Centrum, Meibergdreef, 15.

7. Рига: PaulaStradina Medicïnas vëstures muzejs, Antonijas iela, 1 та Jëkaba Prlmana anatomijas muzejs, Kronvalda bulväris, 9.

8. Санкт-Петербург: Музей антропологии (Кунсткамера), Университетская набережная, 3.

9. Філадельфія: Mütter Museum, South 22nd Street, 19.

Джерела цитат

Ворожіння на Чорані: Еміль Чоран. «Зізнання й прокляття».

Нові Афіни: Бенедикт Хмєльовський. «Нові Афіни».

Попільна середа: Герман Мелвілл. «Мобі Дік» (український переклад Юрія Лісняка).

Серце Шопена (вірші): Requiem aeternam.

Примітки

1

Дрібна адміністративна одиниця в Польщі. (Тут і далі примітки перекладача.)

(обратно)

2

Еміль Чоран (Emil Cioran, 1911—1995) — французький мислитель румунського походження, автор книг есеїстики й афоризмів.

(обратно)

3

Палінковац — гіркий лікер на основі полину, популярний у країнах колишньої Югославії.

(обратно)

4

«Ми зупинилися. Вона вийшла з дитиною. Вони пішли просто сюди» (англ.).

(обратно)

5

«Я чекав приблизно п’ятнадцять хвилин. Потім я вирішив піти й пошукати їх. Я не міг їх знайти. Я не знаю, що трапилося» (англ.).

(обратно)

6

«Вони заблукали» (англ.).

(обратно)

7

«Тут неможливо заблукати, мій друже» (англ.).

(обратно)

8

Блаженний, хто йде (лат.).

(обратно)

9

Вони намагаються знайти гелікоптер, літак. Поліція (англ.).

(обратно)

10

Рука Івана Хрестителя (італ.).

(обратно)

11

Паломництво до святих місць (лат.).

(обратно)

12

Єдиний світ (лат.).

(обратно)

13

Коловий м’яз ока (лат.).

(обратно)

14

Трупне задубіння (лат.).

(обратно)

15

Фірмова страва (фр.).

(обратно)

16

Уся природа — це один індивідуум (лат.).

(обратно)

17

Рука Костянтина (італ.).

(обратно)

18

Яцек Малъчевський (Jacek Malczewski, 1854—1929) — польський художник-символіст.

(обратно)

19

Польська кооперативна торгова мережа, заснована на початку XX століття. Особливого розквіту досягла в часи соціалізму.

(обратно)

20

«Вінету» — популярна в країнах соціалістичного табору серія книг німецького письменника Карла Мая про вигаданого вождя племені апачів.

(обратно)

21

Ґуралі — мешканці гірських районів на півдні Польщі, півночі Словаччини та в регіоні Тешинська Сілезія в Чехії.

(обратно)

22

Труби чудесний звук Пронесеться над могилами І забере всіх перед Троном (лат.). (обратно)

23

Смерть відступить і природа, Як повстане творіння На суді відповідати. Писана книга піднесена буде, Книга, в якій все міститься Для суду над світом. Отже, коли Суддя сяде, Все приховане стане явним, Ніщо не лишиться безкарним (лат.). (обратно)

24

Що, нещасний, я скажу, У кого попрохаю захисту? (лат.) (обратно)

25

У найменших речах Бог являється найповніше (лат.).

(обратно)

26

Пакора — традиційна індійська перекуска, смажені в тісті овочі.

(обратно)

27

Самса — пиріжок з овочевою, рідше м’ясною, начинкою, популярний в Індії та Середній Азії.

(обратно)

28

Корма — індійська м’ясна або вегетаріанська страва з карі, йогуртом і спеціями.

(обратно)

29

Оссолінеум (Національна бібліотека імені Оссолінських) — національна бібліотека Польщі, заснована графом Оссолінським 1817 року у Львові. Після Другої світової війни основна частина фондів переїхала до Вроцлава, де зберігається досі.

(обратно)

Оглавление

Бігуни

  Я є 

  Світ у голові 

  Голова у світі 

  Синдром 

  Анатомічний театр 

  Бачити — значить знати 

  Сім років мандрівки 

  Ворожіння на Чорані[2] 

  Куніцький. Вода І 

  Benedictus, qui venit[8] 

  Паноптикум 

  Куніцький. Вода II 

  Усюди й ніде 

  Летовища 

  Подорож до власного коріння

  Подорожня косметика

  La mano di Giovanni Battista[10] 

  Оригінал і копія 

  Потяг боягузів 

  Покинуте мешкання 

  Книга безчестя 

  Путівники 

  Нові Афіни 

  Вікіпедія 

  Громадяни світу, час братися за перо! 

  Психологія подорожі. Lectio brevis I 

  Правильні місце й час 

  Інструкція 

  Попільна середа 

  Подорожі на полюс 

  Психологія острова 

  Очищення мапи 

  Навздогін ночі 

  Гігієнічні прокладки 

  Реліквії. Peregrinatio ad loca sancta[11] 

  Танець живота 

  Меридіани 

  Unus mundus[12] 

  Гарем (оповідь Менчу)

  Інша оповідь Менчу

  Клеопатри

  Дуже довгий квадранс

  Апулей-осел

  Представники мас-медіа

  Реформи Ататюрка

  Каліюґа

  Колекція воскових фігур

  Подорожі доктора Бляу І

  Перший лист Йозефіни Золіман до Франца I, цісаря Австрії

  Плем’я Маорі

  Подорожі доктора Бляу II

  Літак розпусників

  Риса пілігрима

  Другий лист Йозефіни Золіман до Франца I, цісаря Австрії

  Шаріра

  Дерево бодгі

  Мій дім — мій готель

  Психологія подорожі. Lectio brevis II

  Земляки

  Психологія подорожі. Завершення

  Найсильніший м’яз людини — це язик

  Говорити! Говорити!

  Жаба і птах

  Лінії, площини, об’єми

  Ахіллесове сухожилля

  Історія Філіпа Фергюйєна, написана його учнем і повірником Вілемом ван Горсеном

  Листи до ампутованої ноги

  Оповідки до мандрівки

  Триста кілометрів

  30 000 гульденів

  Царська колекція

  Іркутськ — Москва

  Темна матерія

  Мобільність є реальністю

  Бігуни

  Що казала закутана бігунка

  Третій лист Йозефіни Золіман до Франца I, цісаря Австрії

  Нерукотворні речі

  Чиста кров

  Кунсткамера

  La mano di Constantio[17]

  Картографування порожнечі

  Інший Кук

  Кити. Втонути в повітрі

  Зона Бога

  Не бійся

  Свято померлих

  Рут

  Рецепції великих розкішних готелів

  Точка

  Розріз як метод пізнання

  Серце Шопена

  Сухі препарати

  Мережева держава

  Свастики

  Продавці імен

  Драма та екшн

  Докази

  Дев’ять

  Спроби мандрівної стереометрії

  Навіть

  Свєбодзін

  Куніцький. Земля

  Симетрія островів

  Пакет для блювання

  Пипки землі

  Поґо

  Стіна

  Амфітеатр уві сні

  Мапа Греції

  Кайрос

  Я є

  Про виникнення видів

  Остаточний розклад руху

  Полімерна консервація, крок за кроком:

  Перед вильотом

Ітінерарій

Джерела цитат Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg