Людське життя… Воно як свічка: дмухнув вітер, і — вгасла. Тільки ж одна од першої до останньої хвилини присвічувала людям до праці, побіля неї майстрували колиску, розчісували косу, писали вірші. Інша підпалила сусідові стріху. А ще інша — прокуріла десь у глухім кутку і здиміла, не віддавши нікому жодного променя.
Та найболючіше, коли вона гасне, ледве встигнувши розгорітись. Як ось ця.
Прокіп Гордійович потер рукою чоло, немов намагаючись відігнати сувору думу. Але від неї немога відчепитись. Вона вросла в серце сумом, гострою засторогою, покликала іншу думу. Про іншу свічку. Ту, якій призначено в фатальні хвилини засвічувати достотні побіля себе, віддавати себе по крихітці, без міри, без жалю.
«То, може… ти сьогодні пошкодував тієї крихітки?»
І знову те питання. Напевне, він так і не розв'яже його до кінця життя. Либонь, так. Бо хто знає, де та грань, за котрою — безсилля людського мозку, де грань між подоланим і нездоланним? Так, він сьогодні знову пройшов по ній і не втримався. Хоч… нічого не пошкодував. І це — не заспокоєння. Цим не вибрати гіркоту з душі.
Прокіп Гордійович і далі сидів непорушне, важко похилившись на стіл. Його велика, трохи незграбна постать різко малювалась проти затіненого каштаном вікна, — здавалося, вона вмерзла в зеленувато — голубу поверхню.
Цієї миті він був би вельми зручною моделлю для художника — різьбяра. Круте надбрів'я, великий, прямий ніс, суворо стиснені губи. Глибока риска навскіс від рота, зморшки на чолі.
Крізь каштановий намет за вікном пробився пучок променів, заплутався в буйній, обпаленій життєвими блискавицями чуприні, затріпотів срібним вогником.
В густій тиші кабінету надто голосно цокав маленький годинник на столі, знову й знову навертаючи думки в одну колію.
Комментарии к книге «Крапля крові», Юрий Михайлович Мушкетик
Всего 0 комментариев