«Книга забуття»

Тепер, коли війна закінчена й померлі мертві, і ми отримали те, що отримали, саме тепер час опублікувати таку книгу, як ця.

Писати про війну важко, позаяк, що таке війна, знають лише ті, які ніколи на ній не були.

Тональність цієї книги видасться вам, можливо, дещо печальною… Але це лише видимість, природна скорбота старого солдата, який дивиться, як воюють інші, і не відчуває нічого, окрім величного, палкого відречення від війни…

Я міг би легко створити цілу теорію війни, відштовхуючись від принципів і доходячи рішучих висновків. Замість цього я записую тут свої думки у тому вигляді, в якому вони до мене приходять, і не приховую від себе того, що існує суперечність між тим, що я думав про буття-на-війні в той чи інший день.

Пишу про війну, а душа спокою просить.

Романів так не зачинають, але мені не зостається нічого іншого, як розпочати з того місця, де я наразі перебуваю, відшукавши себе для цього в часі та просторі, попередньо звірившись із мапою або зоряним небом, адже для правдивого відліку необхідна система координат, та чи варто морочити собі голову всіма цими навігаторськими «заморочками», якщо ніколи себе не губив і достоту відаєш напрям, яким збираєшся рухатися, — для цього варто лише з’ясувати (елементарно, Ватсоне), у який бік тече час, щоб, присвічуючи собі ліхтарем Діогена, рушити в протилежний; так, панове, я збираюся й запрошую вас гребти супроти течії часу.

Задумав я цю річ понад півтора десятка літ тому.

― Що за річ?

Це — Дайта, моя дружина. Кожен порядний письменник мусить мати дружину. Інакше хто його хвалив би? (Жарт). Дуже вчасно вона нагодилася. Терпіти не можу монологів. Так само не люблю ділитися задумами; говорити варто лише про те, що завершене, нинішня ситуація не є винятком, однак сьогодні це не звичайне посвячення (дружини й читачів) у замисел автора, оскільки теперішнє виповідання ідеї твору є одночасним її втіленням, реалізацією.

— Спочатку це мав бути роман у новелах…

— Як Гончарева «Таврія»?

— «Тронка», — спочатку поправляю Дайту, а потім м’яко заперечую: — Не обов’язково. Радше — ні. Швидше, як «Вершники» Юрія Яновського.