«Там, де південь...»

Заліні й Надії, з любов’ю.

Тоді стояв сучий синій холод. Увалився Утюг. Ми якраз писали пулю. Утюг, ляпаючи товстогубим ротом, сказав, що Ірку Уварову облили кислотою. З голови до ніг. Цією паскудною сумішшю, яку колотять ялтинські цигани. Ця золотушна від наркоти погань кодлиться за Третьою Слобідською. Я знав це колотилово — його, блін, це колотилово, не відмиєш, і ним можна озброювати війська Бокаси або ангольську армію. Як, блін, кому в голову зайде. Це більше на Південь. Там це і трапилося — між Півднем і Аляудами. Облила Олька Коваль, яка водилася з Бібою. А Біба тоді тримав три Слобідки, а його пацани шманали на Совєтській і на Ялті, гадючому поселенню, недалеко від Третьої, де тусували і терлися цигани та греки. Ми туди часто навідувалися, щоб збагрити мішок драпу або потягти якусь чумизу. Щоправда, раз на три можна зачепити трипака чи сифона. На війні, як на війні. А так вони в цьому покладисті. Біба високий, із чорним волоссям, крилами плечі й сині очі. Жінкам завжди такі подобалися. Йому двадцять п'ять років, і все цим вирішувалося. Ми сиділи в будці п'ять на п'ять, заваленій транспарантами й червоними прапорами та мішками драпу. Одне вікно, майже на всю стіну, на проспект і трамвайні сизі колії, що підрізали жилий масив. Ми не звернули уваги на Утюга, а продовжували розписувати пулю. Це відбувалося на мосту. Трухлявою лапою перекинутому через дві вулиці. Зранку приємно дивитися на дахи гостроверхої червоної черепиці, на будинки в кущах дикого винограду. Красиво, як обіймати жінку Ну, це у кого є фантазія. У більшості тут, на мосту, її не було. Чистої води тобі реалісти. Я відпив із горла дешевого шмурдяку. Подивився: потилиця в Утюга широка. Брита потилиця.

Червоні прищі на пиці. Уйобок, казали, дрочити треба більше. А так йому, Утюгу, ніхто не давав. Він, Утюг, розказував і плював слиною, а в тріснутому дзеркалі трусилися його слонячі вуха. Місто звідси, з мосту, переливалося блискучою шкірою велетенського пітона. Місто виповзало десь із чорнильної ночі степів, ліниво падаючи в Лиман, ковтаючи трамвайні колії й запізнілих перехожих. Хтось кричав, а хтось мовчав. Стояла ніч, і всім на все насрати. Я підняв голову і сказав:

— Догралася! Йоб її…

Всі — Пєца, Маран, Дуб, — перестали розписувати пулю й подивилися спочатку на мене, потім на Утюга.